Ґольдштайн

Частина друга. «Кара»

Полі

Ти був не у Пеклі! Ти був у Чистилищі, мій друже.

Крістофер

Я зовсім забув про Чистилище.

Полі

Невеликий заїзд на шляху до Раю.

Крістофер

І як довго, гадаєш, нам потрібно буде там залишатися?

Полі

Для кожного по-різному. Ти складаєш разом всі свої смертні гріхи і множиш це число на п’ятдесят. Потім складаєш всі свої малі гріхи і множиш це число на двадцять п’ять. Тоді додаєш їх разом, це й буде твій термін. Я гадаю, що мені доведеться провести там близько шести тисяч років, перш ніж мене приймуть на Небеса. Проте шість тисяч років — це ніщо, коли мова йде про Вічність. Я можу робити це, стоячи на голові. Це як пара днів тут.

Серіал «Клан Сопрано», 9-та серія 2-го сезону «Звідки у Вічність?»

Рана добре гоїлася, скоро вона вже зможе зняти цю пов’язку. Доволі великий шрам тягнувся на тильній стороні її долоні, який вона, мабуть, назавжди залишить собі як сувенір, адже вона нічого не могла з ним вдіяти. Подивися на себе, дівчино, ти й так не найкрасивіша! Алекс криво усміхнулася своєму відображенню, викинула старий, просякнутий кров’ю бинт у смітник і почала намотувати на руку свіжий бинт. Марлевої пов’язки, яку їй дав Гельмут, вистачило б ще на один чи два рази. Закінчивши, вона підійшла до вікна й визирнула. Вона б краще стрибала через калюжі, як діти у дворі внизу, аніж сиділа тут і затримувала подих щоразу, коли на сходовому майданчику відлунювали чиїсь кроки.

Вона була в квартирі сама. Марта та Гельмут вже були в дорозі; невістка наполягла на тому, щоб поїхати з чоловіком за місто. Гельмут запропонував залишитися вдома та пограти в карти, але потім побачив погляд Марти й здався. Алекс могла зрозуміти свою невістку. Не лише тепла, задушлива погода спонукала її поїхати до Копеніка{82}, але й усвідомлення того, що поїздка за місто означатиме цілий день без Алекс.

Минулого вечора вони троє сиділи один в одного на голові в тісній квартирі та грали в карти, майже як у ті часи, коли Алекс та Гельмут жили разом з батьками й інколи вмовляли маму зіграти партію в скат. У часи, які ніколи не настануть знову. Пограти в скат було ідеєю Гельмута, і вони витратили на це весь вечір. Алекс воліла б, якби Гельмут пішов у кінотеатр зі своєю Мартою чи на танці, чи ще кудись, але її брата неможливо було відмовити від гри в скат. А Марта покірно дістала пиво з підвалу й нічого не сказала з поваги до свого чоловіка, але її очі не могли брехати.

Цього було достатньо. Алекс доволі довго випробовувала гостинність свого брата, вона отримала постійний дах над головою на кілька днів, наїлася досхочу та зализала свої рани, а тепер пора вшиватися!

Ця жінка, ця судова секретарка чи ким би вона не була, більше не поверталася. Алекс не могла у це повірити, коли вона раптом з’явилася перед дверима і почала ставити ті дурні питання. Вона встигла в останню мить сховатися в ніші біля раковини, між шваброю, мітлою та консервами, намагаючись дихати якомога тихіше. Судова пані навіть не зайшла до квартири, а просто стояла перед дверима на сходовому майданчику. Цілком серйозно спитала, чи Александру — Алекс вже давно забула, що це було її повне ім’я — чи Александру можна знайти у її батьків. Алекс довелося взяти себе в руки, щоб не розсміятися вголос. У її батьків! У Еміля Райнгольда, який дозволив власній дочці жити на вулиці? І відмовився від свого сина? Наче вони щось про неї знають!

Але знову ж таки, та пані не була й зовсім дурною. Адже вона дізналася повне ім’я Алекс! І адресу Гельмута. Враховуючи те, що вона не сказала жодного слова за весь той час, поки поліцаї тримали її за руки. І пізніше теж. Хоча вона ледь не померла від страху перед усіма тими синіми уніформами, що оточили її з усіх сторін. Вона не була такою наляканою навіть в «КаДеВе», коли вони бігли за нею, навіть коли поліцай вистрілив у неї.

Вбивця Бенні.

Увесь час, поки вона сиділа з поліцаями, а потім коли перебувала в суді, вона боялася, що той поліцейський, чиє обличчя вона порізала, може увірватися до кабінету в будь-який момент і завершити свою роботу одним влучним пострілом. Щоночі він снився їй, його обличчя було дуже близько, кожна його пора; обличчя, яке вона назавжди позначила своїм ножем. І падіння Бенні на смерть, його тихе падіння в безодню; щоночі він падав знову. А там, високо над ним, через балюстраду дивилося те саме обличчя, спітніло посміхаючись.

Вона впізнала б його навіть через двадцять років.

Але вона не мала наміру так довго чекати.

Алекс майже відчула якусь незрозумілу тугу за старою фаб­рикою. Не через протяги в коридорах, у яких вона намагалася спати, а через людей, що були там, через Вікі та Фанні, Коце та Фелікса. Хоча треба було визнати, що Кралле та його банда щурів також вешталися там. Все у житті мало дві сторони.

Ще один вислів Бенні! Прокляття, як сильно вона за ним сумує!

Якщо він був правий, і кожна хороша річ мала свою погану сторону, то, безперечно, й кожна погана річ мала свою хорошу сторону, чи не так? Їй було важко побачити хороші сторони свого поточного становища, можливо, для цього їй потрібно було ще кілька днів. Принаймні вона знову побачила Гельмута. Якби не все те лайно, що сталося з нею за останні кілька днів, вона, мабуть, не наважилася б подзвонити в його двері. Їй було надто соромно за те, що вона зробила. Що зробив Карл. Але її старший брат обійняв її, і вона анітрохи не соромилася всього того лайна, що сталося тоді, якраз перед Різдвом. Це було перше Різдво в її житті, яке вона не святкувала. Скільки ще їх буде, таких невідсвяткованих Різдвяних свят? У всякому разі вона не могла уявити, що вони будуть святкувати Різдво на старому заводі з виробництва осей.

Насправді це був жарт, що Бекман мав померти. Причин для цього не було, у всякому разі справжніх. Вона не пролила жодної сльози за цим нацистом, але вона не хотіла його смерті. І все ж вона була в цьому винна; без її дурної ідеї цього б ніколи не сталося. Генріх Бекман був би живий без Александри Райнгольд та її дурних ідей. Цього було достатньо, щоб почуватися до біса винною та присоромленою. Що за дурна ідея, платити за оренду вкраденими грошима. Ніхто не розумів, що вона лише хотіла допомогти, ані її батько, який вигнав її, ані її брат, який відчував, що повинен її захистити. Він просто натиснув на гачок. Карл, цей ідіот! Як же вона за ним сумувала.

Гельмут був єдиним у родині, хто зміг продовжити своє життя. Тому що він швидко відколовся й пішов своїм шляхом. Саме тому Алекс було так соромно перед ним після всієї справи з Бекманом. Лише тепер, коли її відчай став сильнішим за її сором, вона змогла довіритися йому. І виявила, що всі її хвилювання були зайвими.

Без брата вона б не пережила останні кілька днів. Вона покопирсалася в ящику кухонного столу й знайшла те, що шукала. Папір та ручку, якими Марта Райнгольд записувала свій список покупок.

Алекс сіла за стіл і на мить замислилася. Тоді вона зрозуміла, що хоче написати, й олівець почав дряпати папір. А десь надворі пролунав автомобільний сигнал.

Бернгард Вайс зазвичай проводив вихідні не у своїй офіційній резиденції в Шарлоттенбурзі, а у своєму будинку в Далемі{83}. Рат одразу зрозумів чому, коли звернув на обсаджену деревами доріжку для трясогузок. Він без проблем знайшов місце для паркування свого «Б’юїка»; тут люди паркувалися не на узбіччі, а в гаражах. Пташиний спів був єдиним звуком, який він почув, після того як вимкнув двигун. Рат розпочав подорож до Далема зі змішаними почуттями. Вайс був його єдиним керівником у справі Ґольдштайна, і оскільки віцепрезидент перебував на конференції у Вроцлаві, Рат використав всю суботу, щоб відтворити деталі зникнення гангстера разом з готельним детективом Грюнертом. Їм це вдалося досить добре. Однак надія Рата натрапити на слід Ґольдштайна до того, як йому доведеться зустрітися з Бернгардом Вайсом, не справдилася. Американець ніби крізь землю провалився. Він міг бути будь-де чи ніде в цьому чотиримільйонному місті. Але навіщо? Це питання Рат ставив собі весь час. Що вже зробив Ґольдштайн? Або що він ще планував зробити?

Це сталося сьогодні вранці: Вайс викликав на доповідь свого довіреного інспектора, який з тріском провалився. Якби Рат все ще не сподівався на дзвінок примирення від Шарлі, він, мабуть, взагалі б не взяв слухавку. Так він потрапив у пастку.

Він відчинив хвіртку й увійшов на територію — в цей єдиний зелений оазис. Біля паркану ріс волоський горіх, а посеред галявини — яблуні та груші.

— Ти прийшов до тата? — запитав дзвінкий голосок, що лунав звідкись із-за дерев.

Рат підвів очі й побачив схожу на будиночок конструкцію на старому буці. Дівчинка, якій було вісім чи дев’ять років, з цікавістю дивилася на нього.

Рат кивнув.

— Ти злочинець? — серйозно запитала дівчинка.

Рат не міг не розсміятися.

— Я так не думаю, — сказав він. — Я працюю на твого тата.

— То ти поліцейський?

Рат знову кивнув.

— Бачите, як добре мене охороняють, — сказав низький голос. — Ніхто не може пройти непоміченим повз мою Гільду.

Доктор Бернгард Вайс стояв перед будинком у надзвичайно розслабленій позі. Він засунув руки в світлі лляні штани, а поверх сорочки одягнув тонкий в’язаний жилет.

— Заходьте, пане комісаре, — сказав він. — Нам є про що поговорити.

— Боюся, що це так, пане докторе.

У будинку служниця забрала у Рата капелюх і пальто.

— Ми не хочемо, щоб нас турбували, — сказав Вайс і повів Рата до просторого кабінету, який був значно просторішим за офіс Вайса на «Алекс».

Вони сіли на м’який гарнітур, на столі стояли горнятко з кавою і дві чашки, навіть кілька тістечок. Рат сприйняв це як хороший знак.

— Є вже якісь новини про розшук? — запитав він свого боса.

Вайс похитав головою.

— Я теж цього не очікував. У нас навіть його фотографії, щоб дати колегам, немає. А за допомогою лише одного опису людини серед чотирьох мільйонів ви або не знайдете жодної людини, або знайдете когось не того, хто вам потрібен.

Вайс налив відвідувачеві кави.

— Що ви дізналися, пане комісаре? — запитав він.

Рат прочистив горло.

— Відповідно до того, що нам наразі відомо, хтось із готелю мав допомагати нашому втікачу. Він зміг вийти непомітно для наших охоронців лише через сусідню кімнату та службові сходи за допомогою службового ключа.

Вайс задумливо кивнув.

— Ми повинні були про це подумати.

— Якби ми мали чергувати біля всіх виходів з готелю, то мені б знадобилося ще щонайменше сім чи вісім людей, проте там...

— Ви маєте рацію, я все одно вас у цьому не звинувачую, — перебив його Вайс. Рат все ще дивувався берлінській раптовості свого боса, як віцепрезидент вже повернувся до високої німецької мови. — Ви зробили все можливе.

— Я не хочу вірити, що це було найкраще, що я міг зробити, пане докторе.

— Ви просили підкріплення, яке я не міг вам надати, — сказав Вайс. — Тож ідея стежити за дверима в його номер була найбільш доцільною за цих обставин. Ніхто не міг припустити, що чоловік десь роздобуде службовий ключ.

Рат кивнув.

— У вас все ще немає зачіпки? — запитав Вайс.

— Ми маємо заяви водія пральні, який зустрів біля виходу елегантно одягненого чоловіка з двома валізами, чим був вражений. Ми попросили його описати цю людину, і опис дуже схожий на Ґольдштайна. Згідно з цими свідченнями, він залишив готель рано-вранці в п’ятницю, близько шостої години.

— Отже, майже за дванадцять годин до того, як було виявлено його зникнення.

— Саме так. Ми намагалися знайти таксі, в якому він, можливо, їхав, через Об’єднану гільдію власників таксі. Поки що безрезультатно. Можливо, він просто сів на метро. Він зробив так раніше, тиждень тому, коли хотів втекти від мене.

Вайс кивнув.

— Ви знаєте, як він отримав службовий ключ?

Рат знизав плечима.

— Готельний детектив проводить розслідування.

— Що ж, — сказав Вайс. — Це теж другорядне. Насамперед ми повинні зрозуміти, як ми можемо вибратися з цієї халепи. Поки преса не дізналася про американського гангстера, який блукає нашим містом.

— І це означає?

Бернгард Вайс серйозно подивився на інспектора.

— Це означає — ви маєте знайти Ґольдштайна. Якнай­швидше.

Рату довелося проїхати все місто, щоб дістатися до свого наступного пункту призначення. Нідершьонгаузен. Ще один житловий масив. Однак цього разу це було житло не начальника поліції, а короля злочинного світу. Рат вийшов і озирнувся. Що він робив не так у своєму житті, що ніколи не зможе дозволити собі такі будинки, ні як у гангстера, ні як у поліцейського? Можливо, тому що він грав за обидві команди, проте не за ту, що виграє.

Йоганн Марлоу проживав у вражаючій віллі на Вікторія­штрасе — так було частково тому, що не все було там створено для того, щоб вражати. Не було ніяких озброєних бандитів, які тинялися навколо його власності, а присутність Ліанга здавалася достатнім захистом для Марлоу. Саме китаєць відчинив Рату двері. Рат озирнувся. Сучасні меблі свідчили про наявність у господаря набагато більш витонченого смаку, аніж ті буржуазні речі в будинку Гюго Ленца.

Вони пройшли весь будинок, поки не вийшли на терасу. Доктор М. стояв у саду без сорочки, цілячись стрілою із лука у велику мішень, що стояла на іншому кінці великого саду. Чоловік був більш мускулистим, ніж Рат міг припустити. Він дуже спокійно прицілився і не дозволив відвідувачеві себе потурбувати, хоча, як зазначив про себе Рат, він, мабуть, помітив його краєм ока. Зрештою Марлоу відпустив тятиву, стріла полетіла вперед і розрізала повітря, перш ніж потрапити в ціль.

— Моя вам повага, — сказав Рат.

Марлоу опустив лук і повернувся.

— Ви коли-небудь займалися стрільбою з лука, пане інспекторе? — запитав він.

Рат похитав головою.

— Ви повинні це спробувати. Надзвичайно заспокоює, — усміхнувся Марлоу. — Більше того, — додав він, — це ідеальний спосіб безшумно вбивати на великій відстані.

— Індіанський метод, — сказав Рат. — Ви навчилися цього в Штатах?

— Вони зараз використовують іншу зброю. Переважно пістолети-кулемети Томпсона.

— Ви багато про це знаєте.

— Що це за інсинуації? Так, я кілька разів був у Штатах. Один раз у Чикаго, двічі в Нью-Йорку. Куди ви хилите?

— Ви справді не знаєте Ейба Ґольдштайна? Не маєте з ним нічого спільного?

— Ні, якого біса! У чому справа?

— Цікаво, чому ви тоді допомогли йому втекти з готелю?

— Перепрошую?

— Це ви влаштували покоївку в «Ексельсіор», чи не так?

— Інспекторе, не говоріть загадками. Розкажіть мені, що відбувається і що ви хочете від мене дізнатися. Тоді, можливо, я теж зможу вам допомогти.

— Хіба не дивно, що незадовго до прибуття Ґольдштайна до Берліна одна з ваших працівниць починає працювати покоївкою в тому самому готелі, де зупинився цей чоловік? Вона мала просто стежити за ним? Чи допомогти йому втекти від виснажливого поліцейського стеження?

— Працівниця? Про кого ви говорите?

— Бозецькі. Маріон Бозецькі. Танцівниця з «Підвалу Венери».

— Маріон? Вона давно не працює у нас. Себальд зрештою вигнав її.

— Чому?

— Невелика проблема з лояльністю. Вона працювала неповний робочий день на іншого роботодавця, а ми не могли цього дозволити.

Марлоу замовк на мить, ніби задумавшись.

— Можливо, вам варто з ним поспілкуватися, ймовірно, це він влаштував її в готель.

— Із задоволенням. Чи не могли б ви сказати мені, що це за загадковий роботодавець?

— Дуже загадковий роботодавець, пане комісаре! — Марлоу голосно розсміявся. — Ваші колеги. Тобто ваші колишні колеги. Ви знаєте: відділ «Е».

Рат давно не ступав у цей довгий коридор, особливо рано- вранці. Він зустрів лише кількох колег і жодного знайомого. Обидва офіцери, з якими він тісно співпрацював у відділі моралі, були мертві, а з іншими він не мав особливих справ. Це й не дивно, адже він не пропрацював у цьому відділі й двох місяців, і ці два місяці були декілька років тому.

Проте, схоже, він справив незабутнє враження на начальника відділу.

— Інспекторе Рате, — сказав Вернер Ланке й підвівся, щоб потиснути Рату руку. — Який сюрприз! Ви ніколи не були в штабі так рано. — Він кивнув на Кірі. — Не знав, що ви стали собачником.

Вернер Ланке розсміявся над своїм жартом, а Кірі помахала хвостом, ніби розуміючи, що говорять про неї. Рат скривив обличчя в доброзичливій усмішці. Він був прохачем, тому мав гарно поводитися. Навіть якщо його з начальником поліції моралі пов’язувала взаємна неприязнь. Він давно отримав прізвисько Кривий Ланке. Чоловік так сильно зігнувся, що його офіційний зріст, зазначений у посвідченні особи, який складав один метр вісімдесят дев’ять сантиметрів, став приблизно один метр вісімдесят. Ця поза робила чоловіка трохи схожим на стерв’ятника, і це відчуття підсилювалося завдяки його видатному носу і пронизливим очам, які більшість часу мружилися на навколишніх поверх окулярів для читання.

— Приємно було побачитися з вами, пане начальнику, — сказав Рат. — Не можу сказати, наскільки мені приємно. Проте я поспішаю. У мене зустріч. У мене лише дві хвилини.

— Гаразд, — Ланке знову сів. — Через що мені випала честь вашого візиту?

— Я шукаю жінку-свідка...

— І це те, що ви сподіваєтеся знайти в моєму кабінеті? Якщо ви маєте на увазі фройляйн Люббе, то її ще немає.

Ютта Люббе була секретаркою Ланке. Запаси ввічливих усмішок Рата закінчувалися.

— Ту жінку звати Маріон Бозецькі, — сказав він, — і два роки тому вона потрапила до списку інформаторів відділу «Е».

— Так-так.

— Вона була танцівницею в нелегальному нічному клубі. Поки там не дізналися про її підробіток і не звільнили її.

— Ви напрочуд добре поінформовані.

— Основи роботи хорошого слідчого.

— І що ви хочете, щоб я для вас зробив?

— Мені потрібно якомога більше інформації про міс Бозецькі. І я хотів би поговорити з вашим зв’язковим. Хто завербував її у той час, чи вона досі працює на вас, і якщо так, то де і як саме? Мені потрібні відповіді на всі ці питання.

Кажучи це, Рат дедалі більше усвідомлював, що було помилкою прийти сюди і попросити допомоги у такого, як Вернер Ланке. Було видно, як начальник відділу насолоджувався своєю владою і ще більше безпорадністю свого суперника.

— Ви говорите про речі, які є суворою таємницею. Це внут­рішні справи відділу «Е» і мене...

— Йдеться про розслідування, у якому фройляйн Бозецькі могла б зіграти важливу роль, якби виступила в ньому свідком.

— Якщо це так важливо, пан Геннат обов’язково подасть офіційну заявку, щоб відкрити вам доступ до цих документів. Від начальника одного відділу до начальника іншого відділу, — різко обірвав аудієнцію Ланке. Він підвівся і схопив своє пальто. — А тепер вибачте, будь ласка. Я не хочу змушувати прокурора Росанські чекати.

Ланке надів свого капелюха, накинув чорне пальто на свою криву статуру і тепер справді став схожим на стерв’ятника. Стерв’ятник у капелюсі. Рат вийшов слідом за ним у коридор, де начальник відділу замкнув у нього перед носом свій кабінет, демонстративно, ніби показуючи Рату, як мало він йому довіряє. Керівник поліції моралі коротко нахилив свій капелюх, потім, як завжди, зігнувшись, пішов проходом і зник на сходах атріуму, де, мабуть, вже чекала його машина.

Еріка Фосс вже була там, коли Рат увійшов до свого кабінету. Вона здивовано подивилася на нього, а потім на Кірі. Собака махала хвостом; їй подобалася секретарка.

— Пане комісаре, — сказала вона, знову кладучи телефонну слухавку, яку щойно взяла в руки, на місце, — ви повернулися до роботи в офісі?

— Так, — відповів Рат, вішаючи капелюх і пальто на гачок. — Справа Ґольдштайна поки що закінчена.

— Ґольдштайна?

— Це ім’я чоловіка, за яким ми спостерігали. — Рат нічого не розповідав секретарці про своє секретне завдання. Навіть про те, що вони чергували в «Ексельсіорі».

Еріка Фосс виглядала здивованою і навіть забула погладити Кірі, яка очікувально стояла перед нею, а потім дістала зі своєї сумочки пошарпану газету. «Таг», жовта газета від видавничого дому Августа Шерля, чиїм найвідомішим винаходом був яскраво-червоний підкреслений заголовок.

— Я читаю її щоранку в поїзді, — сказала вона, трохи погортавши, потім поклала відкриту газету на стіл і постукала вказівним пальцем по статті. — Ви маєте на увазі цього Ґольдштайна?

Рат витріщився на газету й не хотів вірити своїм очам. Йому здалося, що він бачить поганий сон. Він прочитав саме той заголовок, якого доктор Вайс так хотів уникнути:

Під ним газета надрукувала малюнок, який безпомилково представляв собою портрет Авраама Ґольдштайна. Рат впізнав стиль поліцейського художника, послугами якого він вже користувався. А потім проглянув статтю. У ній йшлося про те, що у середу вранці в Гумбольдтгайні було знайдено тіло чоловіка з СА зі смертельними ножовими пораненнями та вогнепальним пораненням. Свідки одноголосно описали чоловіка, якого впізнали як Авраама Ґольдштайна, американського гангстера єврейського походження, який зміг скоїти у Берліні страшний злочин під самим носом у поліції.

Він досі грав у мовчанку. Ані слова вибачення, нічого. Він навіть не зібрав свої речі. Що за дурень! Вона не думала, що між цими двома знову все так далеко зайде. Насправді вона навіть заприсяглася, що така ситуація більше ніколи не повториться.

Що було не так з Гереоном?

Справді, вона залишила його в середу ввечері, і це було негарно. Просто залишила його й поїхала додому сама, бо не могла більше цього терпіти — не тільки мовчання, що стояло між ними, немов стіна, а і його нерозуміння її та ситуації, відчайдушних пошуків цієї дівчини. Звісно, це не обов’язково було поважною причиною, щоб з ним так вчинити, і вона могла навіть попросити в нього вибачення за це в якийсь момент. Але хіба це дало йому право наступного дня з’явитися на порозі її квартирі й до крові побити її хорошого друга? Що він насправді собі думав? Що всі тільки й чекали на ревниві витівки Гереона Рата?

Вона побачила троянди на підлозі й одразу зрозуміла ситуацію, квіти навіть пом’якшили її на мить. Але потім вона побачила, як сильно він побив Гвідо. Відтоді Гереон уникав її. Що б вона з ним зробила, якби він знову опинився перед її дверима, можливо, з другим букетом троянд? Чи для різноманітності вже вона б поплескала йому цими квітами по вухах?

Шарлі подивилася на годинник. Гейман змушував її чекати. Саме тепер, коли вона нарешті все вирішила і вмирає від бажання повідомити йому своє рішення.

Сьогодні в коридорах було тихо, внизу в холі не залишилося ані сліду бойових дій, які тиждень тому призвели до закривавлених носів та більш серйозних поранень. Вона ніколи не думала, що такі сцени будуть можливі у стінах університету. Поки сама їх тут не пережила.

Вона дивилася на двері кабінету Геймана. Що ж, вона могла почекати, у неї було достатньо часу. Відтоді, як вона вирішила погодитися на відпустку Вебера, вона відчула справжню свободу. Після візиту Гвідо вона не відчувала бажання повертатися до Ліхтенберга, до того задушливого кабінету Вебера, до тих чоловіків, які лаяли своїх колег й ніколи не сприймали її рівною собі.

Вона дедалі більше розуміла, що без впливового наставника їй як жінці буде дуже важко самоствердитися на службі юстиції. Проте якщо у жінки був такий наставник, вона одразу ж наражалася на слизьку підозру колег щодо того, що вона служить цьому чоловіку й іншими способами. У «замку» вона не мала таких проблем. Бьом підтримував її як міг, і ніхто нічого не казав з цього приводу. Геннат також цінував її роботу, а для неї була важлива думка обох цих чоловіків. Їй було байдуже, що про неї думають інші колеги чи що про неї думає Гереон. Хай собі вірить, що вона переймається речами, які того не варті. Що вона проявляє занадто багато симпатії. Що вона не підходить для цієї роботи. Хіба не це він мав на увазі? Ха!

Всі її думки знову були про нього! Хіба не було жодного іншого чоловіка, про якого вона могла б подумати?

Нарешті. Кабінет Геймана відчинився, і звідти вийшов студент, на кілька років молодший за неї, ще зовсім зелений, але вже зі щойно загоєним шрамом на обличчі, який він тепер гордо носив на прогулянках. Він кинув на неї такий зарозумілий погляд, що Шарлі навіть забула привітатися. «На добраніч, Німеччино», — ось усе, що вона подумала, коли побачила, як він з важливим виглядом йшов до проходу, цей худорлявий хлопець, який, очевидно, вважав себе вінцем творіння. На добраніч, отже, такі люди будуть представляти верховенство права в майбутньому! Минулого тижня цей хлопець під захистом своїх приятелів, ймовірно, бив комуністів, євреїв та інших однокурсників, яких він сприйняв за комуністів чи євреїв. А тепер він зайшов до кабінету професора, щоб показово покаятися, старанно ігноруючи той факт, що Гейман притримувався віросповідання Мойсея, поки це служило його власній кар’єрі. Шарлі підвелася, постукала у двері й увійшла до кабінету. Гейман сидів за своїм столом.

— Вітаю, фройляйн Ріттер, — сказав він, — вибачте, розмова тривала трохи довше. Будь ласка, сідайте.

Вона сіла.

— Дякую.

Гейман зробив кілька нотаток, а Шарлі подивилася на портрет Гінденбурга над його столом. Ця картина нагадувала їй штаб-квартиру поліції, де в кожному кабінеті висів портрет рейхспрезидента. За винятком того, що в університеті це не було звичним, і Гейман добровільно повісив свого Гінденбурга. Професор був ветераном війни, нагородженим кількома нагородами, та великим шанувальником генерала-фельдмаршала. В іншому він був справді хорошою людиною і абсолютним авторитетом у своїй сфері. Можливо, не стопроцентним демократом, але тисячапроцентним прихильником верховенства права.

Гейман закрив свій записник.

— Я знаю, що дав вам небагато часу на роздуми, — сказав він. — Тиждень — це небагато. Розумію, що ви перебуваєте у розпалі свого повсякденного робочого життя. Але справа термінова, — професор подивився на неї з цікавим інтересом, ніби міг прочитати в її обличчі відповідь на запитання, яке збирався поставити. — То що? — запитав він. — Ви вже вирішили?

Шарлі кивнула.

— Так, пане професоре, я все вирішила.

Заголовок у газеті «Таг» спричинив у «замку» справжній переполох. І це призвело до термінового виклику в кабінет Бернгарда Вайса. Цього разу віцепрезидент поліції хотів поговорити з офіцерами Ратом та Бьомом одразу, і Рат спокійно перехопив ініціативу в розмові. У всякому разі Вільгельм Бьом був тим, кого ця історія виставила в найгіршому світлі, особливо через те, що преса була, очевидно, краще поінформована про деталі вбивства в Гумбольдтгайні, аніж той офіцер, який займався цією справою. Навіть більше, ніж над запитанням про те, хто дав газеті фоторобот для розшуку, Бьом ламав голову над тим, хто зміг ідентифікувати людину, зображену на ньому, як Авраама Ґольдштайна. Тому що ніхто в поліції, хто досі бачив цей портрет, не міг пов’язати з ним це ім’я, ані Бьом, ані інші слідчі. Але якийсь колега, мабуть, упізнав у ньому Авраама Ґольдштайна, бруклінського гангстера. І цей колега повідомив про це не старшого інспектора Вільгельма Бьома, а Штефана Фінка, відомого журналіста, який полював на сенсації з такою ж жагою, як морфініст на чергову дозу.

Тож де відбувся витік? Фоторобот відправили у розшук та у всі поліцейські дільниці суботнього вечора, певно, хтось переслав його Фінку в якийсь момент уночі.

Серед небагатьох, хто знав Ґольдштайна в обличчя, були Гереон Рат та його люди. І Рат поклав би руку на відсіч за них. Лише щодо товстуна Червінські він трохи засумнівався б, але Рат, звичайно, не зізнався в цьому Вайсу. Віцепрезидент відпустив їх з чітко визначеними завданнями: Бьом має активізувати розслідування у справі вбивства Кубіцькі, а Рат має продовжити пошуки зниклого гангстера. За підтримки відділу «J», який наразі поставив пошук Авраама Ґольдштайна на перше місце у своєму списку пріоритетів. Більше було неможливо приховувати той факт, що американський гангстер вільно блукав Берліном та міг скоїти вбивство.

Люди Рата вже займалися цією справою. Геннінг та Червінські сиділи в «Ексельсіорі» з восьмої години ранку й продовжували допитувати персонал готелю. Пліш та Плум мали знайти всіх працівників, які чергували у тому крилі останніми днями. Якщо Ґольдштайн скористався службовими сходами, інші працівники мали б помітити ще щось.

Насправді найкращим кандидатом для проведення інтерв’ю з працівниками готелю був би Ґреф, але Бьом його перехопив раніше. Помічник інспектора зайняв кімнату для допитів Б і продовжував допитувати свідків. Кількість людей, які нібито щось бачили, а насправді хотіли лише привернути до себе увагу, знову зросла після статті у «Таг». Здебільшого це були антисеміти, які скористалися приємною для себе нагодою, щоб звинуватити поліцію у своїх невдачах: американський гангстер, що вільно розгулював Берліном, так він ще й був євреєм, який, очевидно, нападав на людей з СА! Хоча Рату подобалася думка про те, що тепер деякі «коричневі сорочки» будуть тихенько сидіти собі у своїх нацистських кнайпах і більше не наважаться виходити на вулицю через страх перед таким, як Ґольдштайн. Якщо це справді так, то в результаті втечі Ґольдштайна вулиці Берліна, ймовірно, стали більш безпечними, аніж небезпечними. У всякому разі він не заздрив Ґрефу, адже йому доводилося мати справу з цими ідіотами; у нього самого не вистачило б терпіння на щось подібне.

Був уже полудень, і Рат сидів за своїм столом. Він кілька разів дзвонив Червінські та іншим слідчим, але старший інспектор Кіліан досі не мав жодних зачіпок. Несанкціоноване публікування поліцейського фоторобота в газеті «Таг» дало слідчим багато інформації, але з неї було жодної користі. Їм постійно доносили на різних невинних людей, які не були схожі на Авраама Ґольдштайна, проте здебільшого мали одну спільну рису: вони були євреями, яких прагнули очорнити заздрісні сусіди чи колеги.

Рат підвівся і посадив собаку на повідець. Він потребував свіжого повітря. Спочатку він купив пару фрикадельок в кафе «Ашингер», а потім попрямував до телефонних будок на вокзалі. Йому пощастило, і він знайшов вільну. Поки пес займався фрикадельками, господар кинув монетку в монетний отвір.

— Пана Вайнерта зараз немає в редакції, — сказав голос на лінії. — Хіба ви не знаєте? Він полетів разом з доктором Екенером.

— На дирижаблі?

— Саме так. Хіба він вам цього не казав? Він вирушив у подорож до Ісландії.

Рат повісив слухавку. Його єдиний контакт зі столичною пресою був зараз десь над Північним Льодовитим океаном. Було б непогано, якби Бертольд Вайнерт розповів йому щось про інформатора Фінка. Рат узяв повідець Кірі і знову вийшов на свіже повітря, шукаючи спокою у парку Монбіжу та сподіваючись, що там у нього з’являться хоч якісь ідеї.

Коли через годину він повернувся до свого кабінету, йому довелося витягнути ключ. Еріка Фосс також була на обідній перерві. Він перетнув безлюдну приймальню та сів за свій стіл, Кірі лягла під нього.

Він мав подумати про свій візит до Ланке сьогодні вранці, перед тим як почався увесь цей галас навколо Ґольдштайна. Рат дав зрозуміти кримінальному інспектору, що він точно знає, хто така Маріон Бозецькі. Оскільки цей відповідальний інспектор, незрівнянний офісний працівник, точно не вербував оголену танцівницю особисто, виникла ще одна підозра, і Рат вирішив розслідувати цю підозру, перш ніж попросити Генната подати запит на перевірку документів з її справи. Поки запит пройде через всю бюрократичну процедуру, учасники процесу вже матимуть у своїх кишенях документи про вихід на пенсію, а Рат не міг чекати так довго.

Поки він обмірковував це, хтось постукав.

Він залишив двері до приймальні відчиненими, інакше міг би й не почути невпевненого стуку. Хто б це міг бути? Стук повторився.

— Заходьте, — покликав він, але ніхто не зайшов. Натомість через деякий час почувся ще один стукіт. Хто б це не був, він був однаково туговухим і наполегливим. Рат закотив очі, підвівся й пішов у хол. Кірі збентежено підвела очі й пішла за ним. Рат кинувся до дверей і відчинив їх.

— Боже мій, що це таке? — запитав він, дивлячись на фігуру, що стояла біля його дверей. Це був старий чоловік, увесь у чорному, із сивою бородою та пейсами по боках, побожний єврей, який виглядав так, наче ще три дні тому сидів у своєму штетлі{84} в Галичині й щойно прибув до Берліна.

— Мені до пана помічника інспектора Ґрефа, будь ласка, — сказав чоловік, по черзі дивлячись то на Рата, то на собаку.

— Мені шкода, але його тут немає, — Рат ненавидів давати відповіді, які входили в обов’язки Еріки Фосс. — Якщо ви один зі свідків, то кімната для допитів Б знаходиться далі по коридору, другі чи треті двері праворуч. Але це залежить від вас.

— Я вже там був, кімната зачинена. Я запитав, і мене відправили сюди.

— Тоді колега Ґреф, мабуть, на обіді, — Рат багатозначно подивився на годинник. — Якщо ви повернетеся десь за годину...

— Будь ласка, я не маю стільки часу. Я хочу зробити заяву.

— Тоді почекайте трохи, — Рат показав на коридор. — Перед дверима стоять лавки.

— Будь ласка, я не маю стільки часу.

Рат зітхнув. Він відчув у цьому чоловікові ту впертість, з якою краще не зв’язуватися. Він запросив чоловіка увійти, навіть якщо той і був фактично свідком Ґрефа. Принаймні цей не був одним із тих антисемітів, які просто хотіли вилаяти поліцію, очевидно, що ні.

— Сідайте, я прийму вашу заяву, — сказав Рат.

Ще й без стенографістки. То і нехай, це було не так важливо. Він підсунув єврею стілець, а сам сів за письмовий стіл Фосс, відкрив свій блокнот і витягнув олівець.

— Тоді почнімо, — сказав він, — ваше ім’я, будь ласка.

— Я просто хочу зробити заяву, будь ласка.

— Я це знаю, але спочатку мені потрібно ваше ім’я.

— Я не можу назвати своє ім’я, я просто хочу зробити заяву.

— Якщо ви подаєте заяву, то нам також знадобляться ваші ім’я та адреса.

— Я просто хочу зробити заяву, будь ласка.

— Але саме для цього мені потрібно ваше ім’я.

— Без імені, будь ласка, я просто хочу зробити заяву, — чоловік був дуже наполегливим.

Рат закотив очі.

— Спочатку скажіть, що ви бачили. Ми можемо подбати про формальності пізніше.

— Ну, що я хочу вам сказати? Я зустрів того чоловіка, якого ви шукаєте.

У кошику для паперів на столі Фосс був цілий стос портретів. Рат узяв один і штовхнув його через стіл.

— Ви маєте на увазі його?

Єврей кивнув, і Рат повільно прийшов до тями. Можливо, що цей чоловік справді бачив щось важливе.

— Коли і де ви його бачили?

Старий вказав на фоторобот.

— Ножа у нього не було. Був тільки пістолет.

Рат прочистив горло.

— Можна ми про дещо домовимось? Я буду вам ставити питання, а ви будете давати на них чіткі відповіді, добре?

Чоловік кивнув.

— Отже, коли й де ви зустріли цього чоловіка?

— Він допоміг мені, цей чоловік.

— Коли і де?

Рат відчував себе застряглою платівкою.

— Під землею. Там були погані чоловіки.

— Ви маєте на увазі в метро?

Чоловік кивнув.

— Чоловіки ображали і чіплялися до мене.

Рат згадав свідчення кількох перехожих на станції «Гезунд-брунен». І намалював у своєму блокноті свастику.

— Такі чоловіки? — запитав він, показуючи чоловікові свій малюнок.

Єврей знову кивнув.

— Я хотів піти, я не хотів проблем. Краще втекти у спокійне місце як собака, аніж померти у битві.

— Але вони не залишили вас у спокої.

— Вони полювали на мене. Погнали до лісу.

— Четверо чоловіків, правильно?

Єврей кивнув.

— Отже, ще раз для протоколу: четверо чоловіків у формі СА підійшли до вас на станції метро «Гезундбрунен». Ви хотіли уникнути бійки, але чоловіки пішли за вами до парку Гумбольдтгайн...

Рат запитально подивився на чоловіка, і той кивнув.

— Що сталося в парку? Ви там зустріли цього чоловіка? — Рат постукав олівцем по портрету Ґольдштайна.

Єврей похитав головою.

— Не там. Раніше. На станції.

— Ви маєте на увазі, що він стежив за вами?

— Не знаю. Я лише знаю, що він раптом знову з’явився там, коли мене почали бити ці чоловіки.

— Що саме там сталося? Розкажіть мені про це детальніше.

— Ну... він побив їх і прогнав.

— Кого побив?

— Двох чоловіків, вони впали на землю. Одному він вистрелив у ногу, іншого просто налякав. Але всі вони втекли.

— А потім він погнався за одним з тих чоловіків, чи не так? За тим, у якого була прострелена нога?

Єврей похитав головою.

— Він нічого не зробив, він відвів мене назад на станцію. Це хороший чоловік. Тільки йому не треба було стріляти — це великий гріх.

— Почекайте, він провів вас до метро, я правильно зрозумів? Він нікого не переслідував? Нікого з тих чоловіків?

Чоловік кивнув.

— Вони всі пішли, ті чоловіки.

— Він повів вас до метро. Тоді, можливо, він повернувся назад у парк?

— Він сидів у поїзді поруч зі мною, цей чоловік. І зі мною вийшов. На «Розенталерплац».

Рат був вражений. Виявляється, що у Ґольдштайна було алібі щодо вбивства Герхарда Кубіцькі. Чи гангстер підкупив старого єврея як дешевого свідка? Рат поглянув на чоловіка, на його бородате обличчя, подивився йому в очі, з яких промовляла до нього неймовірна віра в Бога. Ні, він не був схожий на людину, яку б купили навіть американські долари Ейба Ґольдштайна.

— Чи можете ви показати нам місце, де ви потрапили в засідку?

Старий кивнув.

— Ви отримали поранення?

Єврей відмахнувся, хоча під бородою у нього виднівся красномовний синець.

Рат зробив другу спробу.

— Ваша заява дуже важлива для нас. Якщо ми хочемо, щоб ви мали хоч якусь цінність для нашого розслідування, нам потрібне ваше ім’я. І ваша адреса.

— Без імені, — повторив єврей. — Я просто хотів зробити заяву.

Рат зітхнув. Неймовірно! Навіть впертість Шарлі тьмяніла у порівнянні з впертістю цього чоловіка.

— Принаймні скажіть ваше місце проживання. Щоб ми знали, як з вами зв’язатися, якщо...

На його столі задзвонив телефон. Рат подивився через плече у свій кабінет, потім знову на єврея.

— Перепрошую. Я залишу вас на хвилину.

Старий кивнув.

Рат пішов у сусідню кімнату і взяв слухавку. Кірі пішла за ним і виглядала зацікавленою. Наче собака змогла вгадати, хто саме зателефонував.

— Привіт, Гереоне.

Вона зовсім не звучала неприязно. Йому довелося сісти.

— Шарлі! Не думав, що ти мені зателефонуєш.

— Ми повинні поговорити, ти так не вважаєш?

Прокляття, у неї був талант завжди ловити його в поганий момент. Він простягнув руку й зачинив двері до приймальні.

— А нам є про що ще говорити? — запитав він.

— А що ти хочеш? Щоб я надіслала тобі зубну щітку поштою і все?

Звичайно, він цього не хотів.

— Пробач, — сказав він, — але ці останні кілька днів... У мене склалося враження, що ти мене залишила. А потім цей залицяльник...

— Якщо ти маєш на увазі Гвідо, то це не залицяльник, це мій друг. Хтось, перед ким ти повинен вибачитися. У всякому разі він не заслуговує на таке ставлення.

— Пробач. Троянди насправді були призначені для тебе. Мирна пропозиція.

— Якщо це була мирна пропозиція, я не хочу знати, як виглядає твоє оголошення війни.

Рат не бачив її, але почув з її голосу, що Шарлі щойно посміхнулася чи принаймні намагалася придушити свою посмішку, і це змусило його серце забитися частіше. Він її ще не втратив!

— Мені дуже шкода.

— Не вибачайся переді мною, вибачся перед ним.

Прокляття! Вона продовжувала говорити про того дурного хлопця!

— Ти маєш рацію, — сказав він, — ми повинні поговорити. У тебе чи у мене?

Він зрозумів, наскільки схвильований, коли подумав про їхнє можливе примирення: чи то в його ліжку, чи в її ліжку.

— На нейтральній території, — сказала Шарлі. — Адже так встановлюють перемир’я, хіба ні?

— Не маю жодного уявлення.

— Я думала про кафе «Уландський куток», там можна...

— Тільки не «Уландський куток».

— Тоді запропонуй щось інше.

— Я запрошую тебе на вечерю. Сьогодні ввечері. «Кемпінські» на Кудамм.

У цьому ресторані була чудова тераса, і Рат сподівався на теплу літню ніч.

Шарлі на мить завагалася, але потім телефон знову ожив:

— Домовилися.

Він міг високо підстрибнути, але, попри зачинені двері, не наважився. Він стримано поклав слухавку на місце й видав придушений радісний зойк. Прокляття! Було б смішно, якби він знову не скористався шансом на примирення! Він занадто гостро відреагував на хлопця з посмішкою, звичайно, у нього нічого не могло бути із Шарлі. Та все ж він не шкодував через його закривавлене обличчя, бо був упевнений, що цей постійно усміхнений хлопець, хоча й не отримав нічого від неї, все одно хотів би щось отримати. Але якби Шарлі наполягала, він би вибачився перед ним, звичайно, із задоволенням. І скористався нагодою, щоб дати йому зрозуміти, що він має шукати для себе інших жінок, яких захоче втішити в майбутньому.

Рат підвівся й почав говорити, щойно опинився у дверях.

— Вибачте, — сказав він, але одразу зупинився, коли опинився у приймальні.

Стілець, на якому сидів старий єврей, був порожній.

Рат вибіг з кабінету й подивився в коридор, розуміючи, що не впіймає цього чоловіка. Він похитав головою. Дивний птах. Але те, що він сказав, звучало дуже реалістично й правдоподібно.

Судячи з усього, Авраам Ґольдштайн не був тим вбивцею, якого зараз усі боялися в Берліні. Швидше, він виявився бойскаутом. Принаймні людиною з громадянською відвагою.

Шарлі почувалася трохи дивно, коли вийшла з телефонної будки на «Алекс». Вона подивилася на масивні цегляні стіни «замку». Вона говорила з ним по телефону в зоні видимості штабу, хіба вона не могла просто зайти туди? Ні, не могла. Звичайно, ні. Не лише через колег. Дзвінок виявився більш мирним, ніж вона собі уявляла. Він, здається, зовсім не усвідомлював, наскільки все серйозно. Що ж, їй довелося пройти через це зараз.

Вона перетнула величезний будівельний майданчик, який повільно давав уявлення про те, як мала виглядати Александерплац у майбутньому, і попрямувала до «Тіца». Ресторан універмагу був хорошим вибором, жодних сумнівів. Близько до штаб-квартири, але це не те місце, де з’являлися працівники поліції, принаймні добровільно. Кому захочеться провести свою заслужену обідню перерву в компанії плаксивих дітей та сварливих матерів?

Їй знадобилася хвилина, щоб помітити його. Помічник інспектора знайшов столик, який розташовувався досить далеко від них, щоб його майже не турбували усі ці буденні речі.

— Фройляйн Ріттер, — сказав він, підвівся й поправив її стілець, наче джентльмен старої школи. — Я радий, що ви знайшли для мене час.

Їй здалося, що він знову почервонів. Однак коли вона сіла навпроти нього за стіл, від цього не було і сліду. Помічник інспектора Ланге мав цілком нормальний колір обличчя.

— Вам, мабуть, цікаво, чому я викликав вас сюди, а не до себе в кабінет.

— Мене це влаштовує, — сказала вона.

— Що ж, у мене є на те свої причини. Те, що я хочу з вами обговорити, є цілком таємним.

— Добре, — вона запалила «Юно». Це, здавалося, змусило його нервувати. Чи він вже таким був?

— Директор Геннат високої про вас думки, — сказав він, — ви це знаєте?

Компліменти завжди бентежили Шарлі. Тим не менше це було приємно чути, подумала вона й насолодилася цим моментом. Їй не завадило б зараз, щоб хтось поплескав її по спині. Але чого хотів досягти Ланге? Вона затягнулася сигаретою.

— Чи можу я розраховувати на вашу розсудливість? — запитав він. — Про цю справу знають лише директор Геннат, доктор Шварц і я.

— Не знає навіть Бьом?

— Навіть Бьом.

— Я думала, що ви працюєте разом.

— Не над цією справою.

Шарлі кивнула. Це здавалося справді секретним.

— Це стосується дівчини? — запитала вона. — Александри Райнгольд?

— Опосередковано. На жаль, днями нашу розмову перервав наш колега Бьом.

— Не робіть з цього таку таємницю!

— Йдеться про смерть Бенджаміна Зінґера, — сказав Ланге. — Спільника Александри, який загинув, намагаючись втекти.

— Звичайно. Смерть, яку ви розслідуєте. Але це не секрет.

— У певному сенсі секрет, — Ланге прочистив горло. Здавалося, йому справді було важко вимовити вирішальне речення. — У нас є підстави вважати, — нарешті сказав він, зробивши ковток газованої води, — що поліцейський навмисно скинув ногою Бенджаміна Зінґера.

Він говорив дуже тихо, але все одно озирнувся, щоб переконатися, що його ніхто не почув.

Раптом Шарлі зрозуміла, до чого він веде. І звідки був страх в очах у Алекс.

— Вам потрібна Александра Райнгольд як свідок, — сказала вона.

Ланге кивнув.

— Ми отримали анонімний дзвінок, — сказав він, — ймовірно, від цієї Александри. «Ви, поліцейські, вбили Бенні», — це сказала та дівчина, яка нам телефонувала.

На обличчі Шарлі читалося каяття.

— Ще більш жахливо, що ця дівчина втекла від мене, чи не так?

— Та ні, — заспокійливо сказав Ланге.

— Якщо Алекс справді бачила вбивство, — сказала вона, — то вбивця теж міг бачити її.

Ланге кивнув.

— Тоді вона в небезпеці.

Ланге знову кивнув.

— Ви вже когось підозрюєте?

— Старшого сержанта зі 127-го відділку, — Ланге нервово ковтнув. — Але я боюся, що ми не зможемо дістатися до нього без заяви свідка. Це складна справа — звинуватити колегу у вбивстві.

— І ви думаєте, що дівчині з вулиці повірять у суді?

Ланге знизав плечима.

— У нас також є кілька доказів. Але без свідка вони нам ні до чого.

Офіціант приніс меню.

— Я вас запросив, — сказав Ланге. — Це піде на рахунок відділу вбивств.

Шарлі замовила мінеральну воду, перед тим як офіціант пішов, а потім вони переглянули свої картки з меню.

— Я бачила Алекс, — сказала Шарлі через деякий час, — дів­чина була страшенно наляканою. Як ви думаєте, чи можливо, що той сержант полював на неї?

Ланге відклав картку.

— Цілком можливо, — сказав він і мусив усміхнутися. — Але це було б недобре для нього. Боюся, у цієї Алекс є кігті. Або хоча б ніж.

— Цей чоловік все ще на службі?

Ланге кивнув.

— Навіть не хотів брати лікарняний.

— Навіщо ви викликали мене сюди, пане Ланге? Я хотіла б це знати, перш ніж щось замовляти.

— Через дві речі, — посміхнувся Ланге. — Я знаю, що ви натрапили на слід дівчини. Продовжуйте цим займатися. Спробуйте знайти Александру.

— Навіщо мені це робити?

— Директор Геннат сподівався, що ви все ще цікавитеся цією справою.

Шарлі мусила посміхнутися.

— Добре, — сказала вона. — Я допоможу вам. За однієї умови.

— Якої умови?

— Ви повинні мені пообіцяти, що зможете захистити Алекс.

— Звичайно, співпраця з поліцією пом’якшить вирок суду.

— Я не це маю на увазі. Я не зможу передати вам Алекс, не вийде. Якщо вона прийде до вас, то тільки добровільно. І якщо вона захоче піти, відпустіть її.

— Як ви собі це уявляєте? Я поліцейський! Що мені сказати прокурору? Є свідок, якого я зміг опитати, але потім, на жаль, вона втекла і не з’явиться на засіданні суду? — Він знизав плечима. — Вибачте, але так нічого не вийде.

— Або це буде так, або взагалі ніяк. Я не хочу відповідати за те, що станеться з цією дівчиною. Адже її можуть вбити.

— Ви справді думаєте, що їй загрожує така велика небезпека?

— Так, саме це я маю на увазі, — кивнула Шарлі.

Ланге відпив ще один ковток мінеральної води і, здавалося, замислився.

— Добре, — нарешті сказав він. — Я даю вам своє слово. Я захищатиму цю дівчину.

Шарлі загасила цигарку.

— Ви сказали про дві речі. Яка друга?

Ланге поклав на стіл копію особової справи.

— Нам потрібно, щоб ви стежили за цим чоловіком.

Шарлі відкрила папку й подивилася на фотографію старшого сержанта на ім’я Йохен Кушке.

— Це він, — почула вона слова Ланге. — Наш підозрюваний.

— Я не можу стежити за ним цілодобово.

— Ви й не повинні. Поки він на службі, ми стежимо за ним; поки що на патрулювання він не ходить сам. Але після роботи було б добре, якби ви час від часу ходили за цим чоловіком по п’ятах. Якщо ви можете це влаштувати, пошук Алекс піде вперед.

— Чому я? А як щодо відділу «J»?

— Він не знає вашого обличчя, тому й не запідозрить вас. З нашими слідчими може бути інакше; можливо він знає одного чи іншого нашого колегу. Ми не хочемо ризикувати, — з’явився офіціант і взяв замовлення. Шарлі вирішила не звертати уваги на ціни.

Коли за годину вона вийшла з метро на алеї Франкфуртер, вона все ще думала про свою конспіративну зустріч з Андреасом Ланге. Директор Геннат відправив до неї молодого помічника інспектора, тому що йому були потрібні помічники у важкій справі з переслідування прусського поліцейського за вбивство на службі, і вона не збиралася відступати. Ернст Геннат був для неї великим героєм, можливо, навіть взірцем для наслідування, звичайно, вона погодилася. Тим паче що Ланге фактично запропонував їй дещо в обмін на її допомогу від імені Генната: посаду кандидатки в інспектори, підготовка яких розпочнеться влітку 1932 року, ще до закінчення її юридичного стажування. Шанс на хорошу кар’єру в «замку». Вона з радістю кинула б це в обличчя Веберу. Адже це краще, аніж нерішуче попросити в нього шість місяців неоплачуваної відпустки, у якій він міг їй відмовити, щоб просто зірвати її проєкт з Гейманом. А ось у відставці він вже не зможе їй відмовити.

Шарлі все ще не була упевнена, чи її підкупили. Це був початок хабарництва? Це так все й почалося у Гереона? Але насправді вона не зробила нічого поганого, вона все одно займалася тим, чим і минулого тижня: вона шукала Александру Райнгольд. То чому вона повинна була відхилити цю пропозицію? Кандидатка у комісари за рік. Вона сказала це про себе, але все одно почувалася не зовсім комфортно. Вона не любила зайвої секретності. Але цього, напевно, неможливо було уникнути в цій справі. Принаймні вона могла бути впевнена, що з дівчиною нічого не станеться. Ланге їй пообіцяв. Все, що їй потрібно було зробити, це вистежити Алекс, перш ніж її знайдуть поліцейські з розшуку.

Шарлі дійшла до будинку на Копернікусштрасе й на мить зупинилася, перш ніж вийти на темний сходовий майданчик. Цього разу вона зможе потрапити в квартиру, їй це точно вдасться!

Все було так, як вона й сподівалася. Марта Райнгольд була сама вдома.

Жінка одразу впізнала її.

— О, це ви, — сказала вона. — Вибачте, але мого чоловіка немає вдома, ви, мабуть, дарма прийшли.

Марта Райнгольд знову хотіла зачинити двері, але Шарлі вже просунула свою ногу в щілину.

— Це не має значення, пані Райнгольд, — сказала вона якомога більш приязним та невинним тоном, знову штовхнула двері квартири й пройшла повз спантеличену Марту Райнгольд у вузький коридор. — Я просто хотіла оглянути ваш дім.

Жінка була настільки здивована, що не могла вимовити жодного слова протесту. Шарлі пішла прямо на кухню. Дерев’яні двері вели в невелику кімнату з невеличкою коморою біля печі й умивальником.

— Що вам іще потрібно?

Марта Райнгольд пішла за нею, проте не стала чинити опір. Коли вона побачила Шарлі, яка сиділа за кухонним столом, вона поступилася й сіла поруч.

— Хіба мій чоловік вам не все розповів? Що він порвав зі своєю сім’єю. Він більше не хоче мати нічого спільного з тими комуністами.

— Але Алекс не комуністка, чи не так? Він більше не хоче мати нічого спільного зі своєю рідною сестрою?

Марта Райнгольд нічого не відповіла. Здавалося, що вона була однією з тих людей, які, хоч і не мають проблем з приховуванням правди, не здатні сказати жодної крихітної неправди.

Шарлі зрозуміла, що загнала жінку в кут. Вона продовжила.

— Коли ви востаннє бачили Александру, пані Райнгольд? Вона була тут, чи не так? Вона все ще тут?

— Її тут немає!

— Але вона була тут. Під час мого останнього візиту вона була в квартирі, чи не так? Ваш чоловік навмисне відправив мене до батьків. Він хотів позбутися мене, чи не так?

— Звідки мені знати, чого хотів мій чоловік?

— Александра була з вами, тут, у цій квартирі, минулого тижня чи ні?

Жінка довго мовчала. Шарлі подумала, що вона зайшла занадто далеко, як Марта Райнгольд почала кивати. Спочатку повільно, потім все швидше і швидше.

— Отже, вона була тут.

— Я відразу сказала Гельмуту, що нічого доброго не вийде, якщо її шукає поліція.

— Я не з поліції, пані Райнгольд, — сказала Шарлі, — я знаю, що Алекс боїться поліції. Я хочу їй допомогти. На неї полюють небезпечні люди.

— Гельмут ніколи не повинен дізнатися, що я зрадила його сестру.

— Не хвилюйтеся, він про це не дізнається. Мене сьогодні тут не було. Я просто хочу, щоб ви сказали мені, де знайти Алекс. Де вона ховається?

Марта Райнгольд знизала плечима.

— Якби я тільки знала. Вона була з нами весь час, починаючи з вівторка. Але... — Вона витягла з кишені фартуха зім’ятий папірець і розгорнула його. — Я знайшла ось це, — сказала вона, — на кухонному столі, коли сьогодні поверталася з магазину. Гельмут ще нічого про це не знає, він на монтажних роботах, він буде вдома лише завтра.

Шарлі глянула на записку й прочитала її:

«Вибачте, — було написано нерівним, але розбірливим почерком. — Ви мені дуже допомогли, дякую вам за все. Я ніколи вас не забуду. Але я мушу йти далі, у мене ще є справи. Не хвилюйтеся за мене, я впораюся. Я поверну свій борг, я обіцяю! Алекс».

— І ви не знаєте, куди вона могла податися?

Марта Райнгольд похитала головою, і Шарлі повірила їй. Їй також здалося, що жінка відчула полегшення, і не лише через зізнання. Марта Райнгольд була рада, що позбулася своєї невістки-злочинниці.

— Я не думаю, що вона вміє співіснувати з іншими людьми, це не її чеснота, — сказала вона. — Мені було зрозуміло, що вона скоро піде, тоді як Гельмут... — Вона подивилася на Шарлі. — Я думаю, він хотів, щоб вона залишилася з нами назавжди. Щоб у них знову було щось схоже на родину. А тепер... тепер вони знову розвіяні за всіма вітрами.

Він нікому не розповідав про старого єврея. Наразі чоловік здавався йому майже привидом. У всякому разі він не залишив після себе нічого матеріального, окрім кількох записів у чорному блокноті Рата. Ані свого імені, ані своєї адреси.

Еріка Фосс знайшла на своєму столі записку зі свастикою і була здивована. Тепер цей аркуш, гарно зім’ятий, лежав у кошику для сміття. Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як єврей втік, а секретарка повернулася з обідньої перерви. Вона роздратовано озирнулася навколо, перш ніж зім’яти записку, — можливо, вона подумала, що хтось у цьому офісі був нацистом. Райнгольд Ґреф також завітав в кабінет після обідньої перерви, перш ніж повернутися до свого марафону допитів. Це був момент, коли Рат подумав зачинити двері в приймальню й розповісти своєму колезі про старого єврея наодинці, але потім передумав. Невже він повинен був визнати, причому перед помічником інспектора, що хтось так просто вислизнув крізь його пальці?

Тим паче що помічник інспектора продемонстрував йому, як це потрібно робити правильно: Ґреф розповів про свідка, невдачливого дилера з району Шойненфіртель, який упізнав Ґольдштайна завдяки фотороботу. Помічник інспектора пообіцяв чоловікові, що не буде розслідувати його справу в обмін на цінну заяву: чоловік на фотороботі, як сказав йому дилер, тиждень тому купив у нього пістолет. Він це добре пам’ятав, бо той чоловік платив доларами. І тому що пістолет «Ремінгтон 51» рідко використовується в Берліні.

— Перше пряме влучання, — сказав Ґреф перед тим, як повернутися до кімнати для допитів. — Гільза від кулі, яку ми знайшли, могла бути випущеною з «Ремінгтона».

Рат кивнув і відпустив помічника інспектора.

Він дістав із шухляди план міста й розгорнув його на своєму столі. Під час своєї попередньої прогулянки з Кірі йому раптом спало на думку, що їм потрібно шукати Ґольдштайна у Веддінгу і ніде більше. Тоді він сприйняв як підказку від таксиста, що гангстер намагався загубити його з усіх місць саме на Кеслінерштрасе, а також той факт, що вони незадовго до того перетинали Веддінг. А потім була друга подорож Ґольдштайна: Гумбольдтгайн, станція метро «Гезундбрунен» — той самий район, щонайбільше кілометр чи два від Кеслінерштрасе.

Це не могло бути збігом.

У Ґольдштайна були справи під час його першої, здавалося б, безцільної поїздки на таксі через половину міста, у Веддінг, а Рат своєю наполегливістю зіпсував йому екскурсію. У цьому районі було щось таке, що приваблювало Авраама Ґольдштайна, і йому потрібно було з’ясувати, що саме.

Рат задумливо вивчив мапу міста, взяв олівець і спочатку позначив Кеслінерштрасе, потім станцію метро «Гезундбрунен», здалеку подивився на два хрестики, як художник на свою роботу, і нарешті вирішив обвести на мапі весь простір між Рінгбанштрасе та Крістіаніаштрасе. Він склав мапу і поклав її в кишеню, залишив Кірі під наглядом Еріки Фосс і вирушив у місто.

Чим довше він сидів у машині, тим краще почувався. Нарешті він знову щось робив! Він поїхав на північ вулицею Розенталерштрасе. Лише коли він дістався до Гумбольдтгайну, то сповільнив швидкість, подивився на церкву Вознесіння, де вони знайшли мертвого бійця СА, і неквапливо поїхав далі, повз південний вхід до станції метро, звідки, мабуть, і вийшов Ґольдштайн, щоб піти за старим євреєм та чоловіками СА, і нарешті перетнув широкий шлях кільцевої електрички.

У нього не було чіткого плану. Просто хотів трохи покататися районом, який він позначив, а тоді буде видно. У будь-якому разі йому краще вдавалося думати за кермом та тримати очі відкритими. Якщо в цьому районі було щось пов’язане з Авраамом Ґольдштайном, що могло б повернути його на слід гангстера, він зрештою це знайде.

Він трохи проїхав вулицею Бадштрасе, а потім повернув ліворуч на Панкштрасе — це було пряме сполучення між Кеслінерштрасе та Гезундбрунен, двома найтовстішими позначками на його карті. Праворуч вулиця виходила на велику площу, над якою височіли похмура кам’яна гора окружного суду Веддінга. Рат зупинився й подивився на позбавлений гумору неоготичний фасад, ніби він міг щось йому підказати. Він намагався уявити Авраама Ґольдштайна в тій будівлі, але що американський злочинець міг робити в німецькому суді? Убивати якогось німецького злочинця? Чи суддю? Рат зробив кілька записів, під якими намалював три великі знаки питання, потім закрив свій блокнот і поїхав далі. Він також ненадовго зупинився на Кеслінерштрасе й глянув на кнайпу «Червоний ліхтар», яка вже була відкритою. Він залишив двигун увімкненим. Ні, тут нічого не було; Ґольдштайн зайшов тоді до цієї кнайпи лише для того, щоб позбутися свого настирливого переслідувача і завербувати кількох волонтерів, яким сподобається трощити «Б’юїк». Кілька цікавих облич зазирали у вікна машини, це була цитадель «червоних», де комуністи два роки тому навіть влаштували з поліцейськими барикадні бої; тут ви швидко викликали підозру, якщо паркувалися в надто дорогій машині, або якщо ви взагалі приїхали на машині, а не на велосипеді чи прийшли пішки. Рат знову ввімкнув передачу, повернув праворуч у кінці вбогої вулиці, деякий час їхав паралельно берегу річки Панке, що ховався за густими кущами й деревами, і над ним в якийсь момент знову з’явилася частина будівлі окружного суду. Нарешті він доїхав до довгої стіни трамвайного депо, поїхав вздовж неї, поки знову не повернувся на жваву Бадштрасе.

І тоді, коли він розмірковував, куди їхати далі, він зрозумів, що знайшов потрібне місце. Щойно він прочитав великий знак на в’їзді на Екзерцірштрасе.

Єврейська лікарня.

Рат поїхав за вказівником і різко повернув ліворуч на Екзерцірштрасе, маленьку житлову вулицю, де майже не було транспорту. Тільки трамвай гуркотів по рейках, і Рат їхав позаду нього, аж поки праворуч на вулиці не з’явилася триповерхова будівля, яка нагадувала йому радше школу, ніж лікарню. Але табличка на огорожі та напис, вирізьблений на тимпані{85}, не залишали жодних сумнівів, що це потрібне йому місце: там було написано «Лікарня єврейської громади». Він припаркував свій «Б’юїк» під деревом і перевірив бардачок на наявність фоторобота. Перш ніж покласти його в кишеню, він знову розгорнув його і подивився на обличчя. Намальовано було досить схоже. Якби Авраам Ґольдштайн справді з’являвся тут за останні кілька днів, то хтось точно впізнав би його на цьому портреті.

Рат пробіг кілька кроків назад до лікарні. Будівля на Екзерцірштрасе була лише частиною комплексу, позаду неї стояла набагато більша будівля з палатами. Вхід до неї був на Шульштрасе. Рат зупинився перед лікарнею, хвилину вагаючись, чи справді йому варто заходити всередину. Чи не ризикує він пошити себе там у дурні?

Щойно він вирішив зайти до будівлі, як чийсь голосний та дуже здивований вигук зупинив його.

— Пане комісаре?

Рат обернувся. На іншому боці вулиці хтось стояв у тіні дерева. Себастьян Торнов, лейтенант патрульної поліції, який зараз проходив в «замку» підготовку на інспектора. Рат майже не впізнав цього чоловіка в цивільному. Він підійшов.

Торнов з цікавістю поглянув на нього.

— Що ви тут робите? — запитав він.

— Я міг би запитати вас про те саме, — сказав Рат різкіше, ніж хотів. Чомусь він відчув себе спійманим на гарячому, хоча йому не було через що відчувати себе винуватим. За винятком того, що він знову відправився на завдання сам. — Оце так збіг обставин!

— Я зараз працюю з відділом розшуку. Ми отримали повідомлення, — Торнов вказав на лікарню. — Авраам Ґольдштайн. Кажуть, його тут бачили.

Сказавши це, майбутній інспектор не виглядав особливо схвильованим і не здавався зацікавленим. Не дивно, враховуючи великий обсяг неправдивих повідомлень, які слідчим уже доводилося перевіряти у цій справі. Але чи це було черговим неправдивим повідомленням? Рат помітив, як його охопила гарячка, відчув поколювання у венах, як це було завжди, коли він вважав, що йде правильним шляхом або знаходив нову підказку.

— Що ж, можливо, цього разу ви не помилилися, — сказав він. — У мене також є докази того, що Ґольдштайн міг бути тут.

Обличчя Торнова виразило неймовірне здивування, а потім проясніло.

— Он як, — сказав він. — Тоді ми могли б зайти туди разом, чи не так?

Рат кивнув.

— Це було б моє п’яте неправдиве повідомлення за сьогодні, — сказав Торнов. — А у вас?

Рат засміявся.

— Робота в поліцейському штабі не така захоплива, як ви уявляли, чи не так?

— А що ще робити? — Торнов знизав плечима. — Роки учнівства — це не роки майстерства.

— Дайте вгадаю, — так сказав Кіліан.

— Моя вам повага! Здається, ви добре знаєте своїх колег. — Торнов з цікавістю підняв брови. — З часом вам доведеться розповісти мені трохи більше про одне та друге, — він повернув голову в бік Бадштрасе. — Там є кілька дуже гарних кафе. Як вам?

— Спочатку робота, потім задоволення, — сказав Рат. — Напевно, старший інспектор Кіліан вже мав навчити вас цього розумного вислову, чи ще не було нагоди?

— Через брак роботи чи через брак задоволення?

Рат засміявся. Він показав на комплекс лікарні.

— Ходімо! Спершу поставимо там свої запитання, може, виставимо себе посміховиськами, а коли роботу буде зроблено, я запрошу вас на каву. Як вам таке?

Торнов посміхнувся.

— Як накажете, пане комісаре.

Вони перетнули вулицю. Рат краєм ока подивився на кандидата в інспектори. Такий чоловік, як цей колишній патрульний поліцейський, міг би знадобитися у відділі вбивств, подумав він; він був би хорошим підкріпленням для його відділу, він із задоволенням обміняв би на нього когось на кшталт Пауля Червінські, який вже чекав виходу на пенсію. Чому когось на кшталт Себастьяна Торнова насправді призначили кандидатом в інспектори під керівництвом старшого комісара Кіліана?

Хоча він цілком очікував, що вони натраплять тут на якийсь слід, Рат все ж був здивований, коли вони піднесли свої поліцейські посвідчення та фоторобот до вікна сторожки чергового лікарні, і чоловік кивнув, щойно побачив портрет.

— Так, він був тут, — сказав черговий. — Буквально кілька днів тому. З букетом квітів.

— Він відвідував когось? — запитав Рат.

Черговий знизав плечима.

— Гадаю, що так. Питав про когось.

— Ви пам’ятаєте, про кого саме?

— Про пана Ґольдштайна, як мені здається.

— Ґольдштайна? — сказав Рат, намагаючись не показувати, які саме емоції викликало в ньому це ім’я. Він непомітно кивнув Торнову. Пряме попадання! — У вас є пацієнт з таким прізвищем?

— Так, — відповів черговий, дивлячись у довгий список. — Про Якоба Ґольдштайна. Він лежить нагорі на другому поверсі. Палата 102.

— Дякую, — сказав Рат. — Ви пам’ятаєте, в який день відбувся цей візит?

— У середу або четвер, десь так. Він точно заходив у години післяобіднього візиту. Більше я не знаю. Цей чоловік був не єдиним з букетом квітів.

— Чи повернувся цей чоловік знову? — запитав Рат, знову притискаючи фоторобот до скла сторожки чергового.

— Я про це не знаю, — черговий знизав плечима. — У всякому разі не тоді, коли я був на чергуванні.

— Ми б хотіли побачити пана Ґольдштайна в палаті 102. Чи це можливо? Я маю на увазі: просто зараз?

Старому було боляче, це було видно. Шкіра на його обличчі стала ніби ще тоншою, ще прозорішою. На тумбочці біля ліжка стояли живі квіти, ще один новий букет, але й той уже почав в’янути. Так само, як і старий, який, здавалося, невідворотно в’янув. У цій кімнаті вже пахло смертю і прощанням.

Авраам Ґольдштайн завжди уявляв свого діда, якого він знав лише з розповідей свого батька, бородатим, з довгою білою бородою, як у старих з Вільямсбурга. І, звичайно ж, з пейсами — так би мовити, уявляв старішу версію Натана Ґольдштайна. Але Якоб Ґольдштайн був не більш схожим на «чорних капелюхів», аніж його онук Авраам. Інакше він, мабуть, ніколи б не попросив онука з Америки про таку послугу.

Ейб подивився на свого дідуся, і знову це було наче дивитися у дзеркало — Авраам Ґольдштайн, який був старший на добрих п’ятдесят років. Ані бороди, ані пейсів, ті самі риси обличчя, тільки різкіші, шкіра більш зморшкувата, очі глибші, ніс та вуха більші. Лише після перебування в Берліні він зрозумів, що більше схожий на свого діда, аніж на батька. А дід більше схожий на онука, аніж на сина.

Він хотів відвідати його лише раз, а тепер приходив сюди щодня. Заходити до лікарні через чорний вхід стало майже звичною справою. Він пересувався коридорами з природністю молодого головного лікаря, і ніхто нічого не підозрював. З невеликою нахабністю все було набагато легше, він знав це вже давно. Навіть помирати.

— Авраам! Ось ти й прийшов знову, — сказав чоловік, що лежав на подушках, і посміхнувся. У нього майже не залишилося сил, і кожне слово завдавало йому болю, але було видно, що він хотів говорити. Хотів говорити, поки ще міг. — Ти вже відвідав своїх тіток?

— Я не знаю, чи справді вони хочуть мене бачити, діду. Ти їм щось казав про мене?

— Вони мають тебе побачити! Це сестри твого батька! Мішпоха{86} важлива! Навіть якщо вона іноді діє тобі на нерви. — Він тихо розсміявся, поки біль не зупинив сміх.

Ейб лише кивнув, невиразно кивнув, і старий узяв його за руку.

— Ти зрозумів мене?

Цього разу кивок Ейба був недвозначним. Він знав, що сьогодні його останній візит.

— Так, — сказав він, стискаючи старечу руку.

Обличчя діда розслабилося.

— Покажи мені, — сказав він.

Ейб дістав з кишені шприц. Він вже все приготував. Він зробив це у готельному номері — огидній нічліжці, що не йшла ні в яке порівняння з «Ексельсіором». Але там принаймні не хотіли знати імен чи не бачити паспортів. Швейцар дав йому особливі поради для цієї справи. Наприклад, він знав, де взяти дешевий морфін.

Він показав дідусеві готовий шприц, і старий подивився на рідину, що мерехтіла крізь скляну колбу. Він задоволено кивнув, потім тихо застогнав і скривився, стиснувши руку. Ейб міцно тримав її, хоча це було боляче.

Приплив болю минув, дід подивився на нього.

— Зараз, — сказав він. — Я хочу зробити це зараз.

— Зараз? Навіщо так поспішати?

— До вечері.

— Мабуть, годують тут погано...

Зморшки від посмішки в очах дідуся натягнулися.

— Саме так, — кивнув він. — Я краще помру, аніж знову їстиму цю їжу.

Він розсміявся зі свого жарту, але це повернуло біль.

— Зараз, — сказав він знову, і тепер він був цілком сер­йозним.

Ейб кивнув. Він вийняв шприц із футляра й трохи натиснув, поки не з’явилася перша крапля морфіну. Тоді він оголив праву руку свого діда і відшукав вену на згині руки. Рука була страшенно худою, шкіра була бліда, вкрита віковими плямами, шкіра мерця. Ейб ткнув і вштовхнув вміст усього шприца у вену, а потім промокнув прокол кулькою вати.

Тепер дороги назад не було. Коли Ейб відклав шприц, дідусь знову взяв онука за руку. Він міцно тримав її, наче ніколи не хотів відпускати.

— Дякую, — тихо сказав він. — Як довго?

— Кілька хвилин. Ти заснеш. І більше не відчуєш болю.

Старий знову опустився на подушки. Здавалося, він уже відчував благотворну дію морфіну, який починав тамувати його біль.

— Бродвей, — сказав він, і його стомлені очі засяяли на цьому слові. — Розкажи мені ще раз про Бродвей.

І Ейб розповів. Протягом усіх своїх візитів за останні кілька днів він так і не зміг сказати своєму дідусеві правду: що існує велика різниця між Бродвеєм на Мангеттені, про який усі знають, і Бродвеєм у Вільямсбурзі, де звикли жити Натан Ґольдштайн та його родина. І тому Авраам Ґольдштайн продовжив казку, яку почав багато років тому його батько. Ейб знав, що Натан Ґольдштайн регулярно писав дідусеві, який залишився в Берліні, але він ніколи не мав уявлення, про що саме йшла мова у його листах. Той благочестивий чоловік, мабуть, писав йому брехню за брехнею. Що він одружився в Америці, переїхав у квартиру на Бродвеї і заробив багато грошей на власній швейній фабриці. А що ще він міг написати? Лише тепер, опинившись тут, у Берліні, Ейб зрозумів, які великі надії покладали Ґольдштайни, які залишилися, на Натана, свого старшого сина. Вони змогли назбирати гроші лише на одну поїздку і відправили його за океан від імені всіх, щоб потім до нього приїхала решта родини, коли він міцно встане там на ноги. Але цього так і не сталося: сестри Натана знайшли собі чоловіків у Берліні, а тоді вмовили дідуся залишитися, тож ніхто не знав, як сильно Натан Ґольдштайн зганьбився в Штатах. Єдиний, хто знав про це, був його син Авраам. А свого батька він не зраджував.

Тітка Лія вийшла заміж за торговця металобрухтом, «чорного капелюха», який присвятив своє життя Богові, але, незважаючи на це, досяг успіху в бізнесі; а тітка Марго навіть стала дружиною адвоката, вийшовши заміж за більш ліберального та світського чоловіка, що регулярно призводило до найжорстокіших сімейних сварок, особливо у великі свята. Цей факт, здавалося, тішив дідуся, коли він про це говорив.

Під час кожного свого візиту Ейб прикрашав дивовижні історії Натана Ґольдштайна, які він чув від свого діда, і насолоджувався блиском в очах хворого старого. І він зробив це зараз знову, розповідаючи про день, коли Натан Ґольдштайн придумав об’єднати виробництво та продаж готових товарів під дахом однієї компанії, проте, на жаль, він не зміг бути свідком великого успіху своєї ідеї. Ейб описав похорон свого батька майже зворушливо: ніби половина Нью-Йорка слідувала за труною Натана Ґольдштайна, хоча насправді це була доволі похмура й жалюгідна подія. З безславною кульмінацією за участю п’яного сина.

Ейб уникав своїх німецьких родичів, можливо, тому що не хотів говорити їм ту саму брехню, яку зараз говорив старому, якого він втішав. Вдруге він побачив своїх тіток та їхні родини лише вчора, коли чекав у тіні дерев на Шульштрасе, поки закінчаться години відвідин, і в лікарняних коридорах знову запанує тиша. Молодий «чорний капелюх» був там знову, Йозеф Флегенгаймер, якщо опис дідуся був правильним, старший син торговця металобрухтом, який був приблизно такого ж віку, як Ейб. Тоді двоюрідний брат глянув на інший бік вулиці й на мить завагався, перш ніж повернутись до інших. Ейб, який спустив свого капелюха на обличчя, відтоді думав, чи Йоселе, як його називав дідусь, упізнав свого двоюрідного брата під час їхньої короткої зустрічі в коридорі лікарні. А може, він бачив його портрет в газеті.

Той проклятий портрет!

Старий говорив тепер так тихо, що Ейбу довелося нахилитися над ліжком, щоб почути його.

— Вже майже час, Аврааме, — сказав він. — Ми повинні попрощатися.

Ейб нічого не сказав і стиснув дідову руку. Він відчув невиразний біль, коли подивився на це зморщене обличчя, яке незабаром більше не зможе дивитися на нього у відповідь. Тепер він думав, чи Якоб Ґольдштайн написав своєму онукові в Америку лише для того, щоб він виконав його останнє бажання. Чи, можливо, дідусь підозрював, ким насправді був Авраам Ґольдштайн? Точно не тим праведним торговцем текстилем, який став керувати процвітаючим бізнесом свого батька після його смерті.

Чомусь він почувався набагато ближчим до цього старого, якого він уперше побачив п’ять днів тому, аніж до свого батька протягом багатьох років. Йому було майже соромно, що він так мало любив свого батька, навіть нехтував ним, як тепер йому було соромно й за те, що він з’явився п’яний на його похороні.

— Пообіцяй мені дещо! — Стара кістлява рука стиснула його руку на диво міцно, очі дивилися на нього на диво молодим поглядом. Такі сильні очі на такому слабкому висохлому обличчі, відмітив про себе Ейб, нахиляючись уперед, щоб краще чути його тихий голос. — Ти маєш прочитати кадіш, — продовжував його дід, — на моєму похороні. Обіцяєш зробити це для мене?

Ейб кивнув, хоча й не знав, як йому виконати цю обіцянку. Молитву кадіш він не згадував вже багато років. Але проблема була не в цьому, кадіш був однією з тих речей, які він ніколи не забуде, які він носитиме з собою все життя, зрештою, батькові вдалося цього досягти завдяки його суворому релігійному вихованню. Проблема полягала в тому, що він мав якнайшвидше залишити Берлін і насправді не планував бути присутнім на похороні свого діда.

Проте він кивнув, і старий побачив цей кивок, і йому було достатньо такої відповіді.

— Як добре, — сказав Якоб Ґольдштайн і ще міцніше стиснув руку свого онука. І тоді старий почав молитися, голос його ставав усе тихішим. — Шма Ісраель, Адонай Елохейну, Адонай Ехад{87}.

Ейб теж знав ці слова, які дрімали глибоко в ньому, хоча вони багато років вже не сходили з його вуст. Не зробили вони цього й тепер, але всередині він молився разом з ним, хоча й не вірив у того, до кого звертався.

Дідусь заплющив очі, наче відпочивав від великої напруги, і не було зрозуміло, чи це була напруга від розмови, чи напруга від цілого життя. Його обличчя раптом стало спокійним та умиротвореним, дихання стало набагато легшим. Морфін повільно взяв контроль над цим виснаженим тілом.

Ейб тримав діда за руку.

— Прощавай, діду, — сказав він, і старий знову розплющив очі.

— Ні, не прощавай, а до побачення, — сказав Якоб Ґольдштайн і посміхнувся. — Ти знову відвідаєш мене. Ти будеш молитися й читати кадіш на моїй могилі. Ти обіцяв.

Ейб кивнув, і його дідусь заплющив очі, задоволена посмішка залишалася на обличчі старого ще довго після того, як він перестав дихати.

Ґольдштайн не знав, скільки часу він просидів біля ліжка свого померлого дідуся, тримаючи його ще теплу руку, коли в коридорі почулися голосні звуки, що його налякали. Було незвичайно, що медсестри зараз там щось робили. У цей час вони зазвичай брали перерву перед тим, як знову почнеться метушня, коли в палати будуть носити вечерю. Він відпустив дідову руку й підійшов до дверей, обережно відчинивши їх та визирнувши крізь щілину.

Коридором йшли двоє чоловіків, і він упізнав одного з них.

Прокляття!

Інспектор Рат, цей упертий дурень! Він знав, що якось вони вийдуть на його слід! Але ж не сьогодні! І точно не тут!

Компаньйон Рата, мабуть, наштовхнувся на один з візочків з посудом, які стояли в коридорі, готові до вечері. Так чи інакше, на підлозі опинився чайник, і він нахилився за ним, щоб підняти. Двері кімнати медсестер відчинилися, фурія у білому вискочила в коридор і зіткнулася з двома поліцейськими.

Ейб зачинив двері так само тихо, як і відкрив їх, і повернувся до ліжка хворого.

Він поклав у кишеню порожній шприц від морфіну, востаннє глянув на умиротворене обличчя свого діда, підійшов до вікна, відчинив його й визирнув на вулицю. Усію будівлю оточувала своєрідна пергола{88}. Ейб висунувся з вікна і подивився на задній двір. Щойно під’їхала «швидка допомога», водій та пасажир вийшли і відкрили задні двері. Якусь мить Ейб серйозно замислювався над тим, щоб стрибнути на дах автомобіля, але потім вирішив обрати водостічну трубу, яка вела вниз від ринви{89} на даху. Він переліз через парапет. Його ще ніхто не помітив, лише літній пацієнт, який прогулювався парком у халаті. Але він не сказав ані слова, тільки здивовано дивився на нього.

Ейб дотягнувся до труби. Поки він спускався, метал трохи прогинався і створював шум, а також він порвав своє пальто, але вже за кілька секунд безпечно дістався до землі. Поглянувши вгору, він зрозумів, що поліцейські ще не помітили його втечу. Проте він не міг витрачати даремно час, бо це могло дуже швидко змінитися. Ейб підійшов до машини швидкої допомоги, двигун якої ще працював. Двоє парамедиків тим часом витягли із задньої частини автомобіля носилки з непритомною людиною і націлилися на двері лікарні. Вони все ще його не помітили, за ним спостерігав лише той чоловік у халаті. Ґольдштайн відчинив водійські двері, дружньо кивнув пацієнтові на прогулянці й сів за кермо. Ніби це була найприродніша річ у світі, він відпустив ручне гальмо, увімкнув передачу й щосили натиснув на газ. Задні двері хитнулися, коли машина рвонула вперед, а потім зачинилися, поки з-під її коліс в усі боки розлітався гравій.

У цієї медсестри справді був неймовірно довгий язик! Навіть сукупна сила двох поліцейських посвідчень не могла її заспокоїти. Торнов не помітив перевантажений візок з посудом і скинув чайник на підлогу. Вони негайно взялися виправляти ситуацію, але ця відьма в білому, яка вибігла з дверей поблизу, не дозволяла їм і слова сказати. Найбільшою їхньою провиною була навіть не розбита банка, а те, що двоє чоловіків, нехай і з поліції, наважилися влаштувати такий галас у лікарні, та ще й у час, коли були заборонені відвідини!

Принаймні так зрозумів Рат з гучних заяв медсестри. Проте жінку під накрохмаленим каптуром, здавалося, зовсім не хвилювало те, як її крики впливають на післяобідній відпочинок пацієнтів.

Торнов зробив ще одну спробу заспокоїти медсестру.

— Пані, — сказав він, — ми просто заглянемо в палату 102. Цей пацієнт може допомогти нам зловити злочинця-втікача.

Здавалося, медсестра його зовсім не чула. Щойно вона перевела подих і збиралася знову продовжити свою тираду, терпець Рата урвався.

— Послухайте мене, чудова пані! Поскаржтеся особисто з цього приводу начальнику поліції, якщо вважаєте це за потрібне, але ми тепер продовжимо нашу роботу. Якщо ви й надалі заважатимете нам її виконувати, боюся, що мені доведеться скласти на вас протокол за перешкоджання поліцейському розслідуванню!

Погроза виявилася дієвою; медсестра одразу замовкла, видавши тихеньке зітхання після миті шоку.

— Палата 102, кажете?

Рат кивнув, ласкаво всміхаючись.

— Вам туди. Будь ласка, не засмучуйте сильно цього пацієнта. Чоловік смертельно хворий.

— Ми будемо дуже обережні, я вам обіцяю, — сказав Торнов.

Медсестра, здавалося, була задоволена, але не зводила з них очей, слідуючи за ними на шанобливій відстані до дверей. Торнов постукав у двері палати. Ніхто не відповів.

— Можливо, він спить, — сказала медсестра. — Він багато спить, коли йому вколють знеболювальне.

Рат кивнув. Він обережно відчинив двері.

В палаті лежав лише один пацієнт, старий з виснаженим обличчям, який глибоко потопав у подушках. На тумбочці біля його ліжка красувався величезний букет квітів; ім’я Якоба Ґольдштайна було написано від руки на табличці, що висіла на ліжку біля його ніг.

Все було правильно, жодних сумнівів, але пацієнт з палати 102 вже більше нічим не міг їм допомогти.

Рат бачив достатньо мертвих людей, щоб зрозуміти, що цього мирно усміхненого чоловіка більше немає серед живих.

Крізь відчинене вікно долинули гучні крики, а потім звук гуркоту двигуна. Рат повернув голову й помітив відчинене вікно. Воно було відкрито не лише для того, щоб впустити свіже повітря в кімнату, воно було відкрито навстіж. Він кинувся до вікна, визирнув у двір і побачив машину швидкої допомоги з відкритими задніми дверима, яка вилетіла з території лікарні на повній швидкості на Шульштрасе. Двоє парамедиків дивилися вслід машині з роззявленими ротами. Чоловік у халаті човгав по гравійній стежці й лементував.

— Він щойно поїхав, — почув Рат крики чоловіка в халаті, — спустився звідти й сів у машину швидкої допомоги!

Що він мав на увазі під «звідти», він пояснив простим жестом, показавши вказівним пальцем на Рата. І на Торнова, який тим часом теж підійшов до вікна.

— У чому справа? — запитав кандидат в інспектори.

— Ґольдштайн, — сказав Рат. — Він втік від нас!

— Прокляття!

Двоє поліцейських пробігли повз медсестру геть з палати та опинилися в коридорі. Не минуло й хвилини, як вони були на вулиці, але було вже пізно. Машини швидкої допомоги ніде не було видно.

Торнов штовхнув ногою найближчий смітник. Він голосно загуркотів.

— Прокляття, — докоряв собі кандидат в інспектори, — це все я винен! Той дурний візок для посуду. Мабуть, він попередив його про нас!

— Гадаю, не стільки візок для посуду, скільки наша люба медсестра Рабіата, — сказав Рат. — Не звинувачуйте себе! Ніхто не міг припустити, що Ґольдштайн зараз у лікарні. Ми планували допитати свідка, і все, а не бігати за втікачем.

— Що ж, того свідка вже немає серед живих. Схоже, нам обом сьогодні пощастило.

Рату нічого було додати.

Звістка про повторну появу Авраама Ґольдштайна викликала в «замку» певне занепокоєння. Вільгельм Бьом негайно наказав Рату і Торнову доповісти. Здавалося, що бульдог бачив винного у цій ситуації чіткіше, ніж Рат. Начальник не звинувачував у цьому ані Торнова з візком, ані галасливу медсестру, а тим більше не той збіг, що Ґольдштайн був у той момент у лікарні та зміг втекти. Заради простоти він звинуватив у цьому Гереона Рата.

— Я правильно все розумію? — гаркнув він на Рата. — Це вдруге за кілька днів у вас з-під носу тікає підозрюваний у вбивстві?

Рат знав, що марно захищатися від Бьома, але все одно спробував.

— Ми не знали, що підозрюваний перебував у будівлі, — сказав він. — Я та мій колега Торнов мали інформацію лише про те, що Ґольдштайна раніше бачили в цій єврейській лікарні. А потім ми дізналися, що його дід...

Бьом його зупинив.

— Звідки ця інформація? — запитав він. — Чому я про неї нічого не знаю?

— Ми не хотіли турбувати головного інспектора через кожний анонімний дзвінок, — сказав Рат.

— Не через кожний. Цей був важливим.

— При всій повазі, пане старший інспекторе, це я прийняв анонімний дзвінок, на який ви тут натякаєте, а не інспектор Рат. І я перебуваю під командуванням старшого інспектора Кіліана з відділу «J», а не під вашим.

Коли Торнов це сказав, Бьом був приголомшений. Він не звик, щоб молодші підлеглі втручалися в розмову дорослих комісарів. І вже точно не таким самовпевненим тоном. Рат теж був вражений, але не показував цього.

— І крім того, — продовжив кандидат в інспектори, — наскільки важливим є такий дзвінок, зазвичай стає зрозумілим лише після того, як його розслідують, як було й у цьому випадку. За останні кілька днів наш відділ перевірив безліч таких дзвінків, більш-менш усі виявилися хибними.

Торнов справді застав Бьома зненацька. Минула мить, перш ніж старший інспектор знову заговорив.

— Тоді скажіть мені, чому все пішло не так, — пробурмотів він вже спокійно, що було своєрідною пропозицією миру.

— Від чергового ми дізналися, що в палаті 102 лежить Якоб Ґольдштайн, — сказав Рат. — Як виявилося пізніше, це був дід Авраама Ґольдштайна.

— І ви хотіли його допитати?

— Саме так.

— Ви бачили американця?

— Коли ми зайшли в палату, його вже не було. Виліз через вікно у двір. А потім він викрав машину швидкої допомоги.

— Яким, чорт забирай, чином його попередили? Напевно, він взагалі не планував виходити у вікно!

Торнов знову почав говорити, проте Рат його випередив.

— Збіг, — швидко сказав він, і кандидат в інспектори знову закрив рота. — Можливо, Ґольдштайн відкрив двері саме тоді, коли ми зайшли в коридор. Він знає моє обличчя; зрештою, ми часто зустрічалися в «Ексельсіорі».

— Він упізнав вас, — пробурчав Бьом і кивнув. Незважаючи на очікування, ця відповідь, здавалося, його задовольнила. — Яка дурниця, що він вас знає, інспекторе Рате, — нарешті сказав він. — Зберігайте стриманість надалі, коли може виникнути потенційна зустріч. Щоб Ґольдштайна більше ніщо не попередило про неї.

Рат смиренно кивнув.

— Хоч щось корисне дізналися під час допиту цього Якоба Ґольдштайна? — запитав Бьом.

— На жаль, ні, — Рат вибачливо знизав плечима, наче він теж був за це відповідальним. — Якоба Ґольдштайна вже немає серед живих, — сказав він. — Коли ми зайшли в палату, він лежав мертвий у своєму ліжку.

Бьом був приголомшений.

— Ви ж не збираєтеся сказати мені, що Ґольдштайн убив власного діда?

— Доволі дивний збіг обставин, що цей чоловік помирає саме тоді, коли його відвідує онук, вам так не здається? У будь-якому разі за погодженням з прокурором я доставив тіло на судово-медичну експертизу. Щоб перевірити таку можливість.

— Ви знаєте, що віра Мойсея забороняє розтини трупів?

Рат не знав цього ще кілька годин тому, коли йому про це розповів судмедексперт. Він кивнув.

— Доктор Шварц і сам єврей, — сказав він, — тому повинен знати, що робити в такій ситуації.

— Доктор Шварц — клятий агностик. Він рубає всіх, хто потрапляє на його стіл.

— Тоді я попрошу доктора діяти обережно. Можливо, достатньо буде аналізу крові чи ще чогось подібного. У всякому разі чоловік був смертельно хворий. У нього був рак підшлункової залози.

— Це ви також повинні сказати доктору Шварцу. Не те щоб він часто оглядав старих чоловіків, які могли кілька годин пролежати мертвими у своєму ліжку.

— Цього не може бути, його доньки та їхні родини були з ним незадовго до закінчення годин відвідувань, і тоді він ще був живий. Так сказала чергова медсестра.

— У Ґольдштайна є ще родичі в Берліні?

Рат кивнув.

— Дві тітки, якщо я правильно пам’ятаю.

— Прокляття! Чому ми тільки зараз дізнаємося про це? Відвідайте їх. Може, вони щось знають. Ви можете показати нашому кандидату в інспектори, як витягувати з людей потрібну інформацію.

Торнов, який дозволив Рату говорити, прокинувся від своєї летаргії. Він скептично подивився на Бьома.

— Вибачте, пане старший інспекторе, але я як кандидат в інспектори зараз призначений для розслідування у відділ розшуку під керівництвом старшого інспектора Кіліана, а не інспектора Рата, я...

— Я поговорю з Кіліаном, усе гаразд. Поки що працюйте разом з Ратом, — Бьом суворо глянув на Торнова, очевидно намагаючись відновити свій втрачений авторитет. — Ви заварили цю кашу, тож вам разом з нею розбиратися. Зараз для вас обох пошуки Ґольдштайна є головним пріоритетом, це зрозуміло?

Рат слухняно кивнув. Аудієнція у Бьома закінчилася.

— Схоже, що ви зараз мій партнер, — сказав він, коли вони вийшли з кабінету, і потиснув Торнову руку. — За хорошу співпрацю.

Кандидат в інспектори відповів йому рукостисканням.

— Я знаю, що все зіпсував у лікарні, — сказав він. — Я не хотів, щоб ви брали на себе відповідальність за це. Але все одно, дякую вам.

— Та припиніть, нічого ви не зіпсували. І зрештою, вам не потрібно доповідати Бьому про кожну дрібницю.

— Ну, я тут, щоб повчитися у вас, — усміхнувся Торнов.

— Правильно, — сказав Рат. — Тепер ви мій учень. От що мене цікавить: чому ви стали поліцейським?

Торнов вагався.

— Чому ви про це питаєте?

— Я питаю про це у кожного нового працівника, — засміявся Рат. — Не соромтеся навести більше ніж одну причину, якщо ви не впевнені.

— Я впевнений, — голос Торнова став серйозним. — У мене є лише одна причина.

— Яка саме?

— Моя сестра.

Рат чекав, поки кандидат в інспектори продовжить говорити, але він мовчав. Себастьян Торнов виглядав настільки серйозним, що Рат не наважився розпитувати далі.

— Що ж, а тепер спочатку заберіть свої речі, а потім я покажу вам свій кабінет та колег, — сказав він, порушуючи мовчанку.

— Мені майже нема чого забирати, — сказав Торнов. — Крім того, я хотів би, щоб Бьом поговорив із Кіліаном, перш ніж я знову з’явлюся там.

— Що ж, тоді ходімо зі мною. Це за рогом.

Коли Рат відчинив двері, Кірі вже очікувально стояла і виляла хвостом.

— Ви берете на роботу свою собаку? — запитав Торнов.

Рат знизав плечима.

— Тільки якщо немає іншого виходу, — він вказав на Еріку Фосс, яка сиділа за столом і розмовляла по телефону. — Наша секретарка, фройляйн Фосс.

Еріка Фосс поклала слухавку й виглядала зацікавленою.

— Це наш новий колега, Еріко, — пояснив Рат. — Пан Торнов є кандидатом на посаду інспектора і поки що працюватиме у нас.

Секретарка сіла рівніше й відповіла Торнову посмішкою. Здається, їй сподобався новий колега.

Шарлі довелося контролювати себе, щоб не піддаватися спокусі зазирнути в магазини. Наповнені товаром столи, які оточували галереї на всіх чотирьох поверхах та величезний світловий люк, що вінчав все навколо, — важко було встояти перед цією красою. «Вертгайм» на Лейпцизькій площі був її улюбленим універмагом з дитинства, відтоді як вона супроводжувала свою матір до цього бастіону консюмеризму. Цього разу вона прийшла сюди не за покупками, проте зловила себе на тому, що мимоволі переглядає літні пропозиції, деякі ціни на них уже були вказані зі знижками. В її гардеробі справді була б не зайвою нова блузка...

— Чи можу я чимось допомогти панночці?

Її помітила одна продавчиня.

— Можете. Я шукаю відділ кадрів.

Продавчиня подивилася на неї.

— Боюся, що ми наразі не наймаємо працівників.

— Справа не в цьому. Мені просто потрібна деяка інформація.

Незабаром Шарлі вже сиділа у маленькому кабінеті з краєвидом на поважний ряд будинків на Фосштрасе.

— Ви кажете, Александра Райнгольд? — Чоловік, який представився як пан Ейк, з інтонацією, наче пан було його ім’ям, стояв біля полиці, до стелі заповненої папками, з яких він видобув одну. — Треба подивитися.

Пан Ейк намагався справити важливе враження і бути надзвичайно корисним. Він коротко глянув на ноги Шарлі, а потім сів за стіл із папкою й погортав папери.

— Чи можу я запитати у вас, чому вас цікавить фройляйн Райнгольд? — він, здавалося, не відривався очима від папки, але насправді все ще продовжував дивитися на Шарлі краєм ока.

— Ми родичі, — збрехала вона й схрестила ноги, чим на мить засмутила пана Ейка. — Я приїхала в Берлін на декілька днів і хотіла здивувати свою двоюрідну сестру. Я думала просто забрати її після роботи.

— Ось і маємо! Відділ делікатесів, — чоловік мав переможний вигляд. Але потім продовжив із жалем. — Ви не зможете забрати сьогодні свою двоюрідну сестру, — сказав він.

— Чому? — Шарлі вдала здивування.

— На жаль, нам довелося її відпустити. Тридцятого жовтня.

— Я цього не знала. Чому? Вона щось накоїла?

Пан Ейк подивився в папку і похитав головою.

— Ні, ні, не хвилюйтеся. Чиста економія. Ми живемо у важкі часи.

Шарлі встала.

— Ну, з цим нічого не вдієш. Щиро дякую вам за ваш час, пане Ейку, — вона простягла руку. Здавалося, він шкодує, що вона так швидко залишає його кабінет. Але перш ніж він встиг щось сказати, можливо, запросити на вечерю чи танці, Шарлі швиденько вийшла в коридор і повернулася до універмагу з адміністративного крила.

У відділі делікатесів вона більше не могла протистояти бажанню щось купити. Вона вирішила взяти трохи салату з креветками та пляшку шампанського. Можливо, їй знадобиться трохи розради після сьогоднішньої розмови з Гереоном. Вона піде на зустріч, але не була впевнена, чи варто було їй приймати його запрошення на вечерю. Чи не краще їй наполягти на тому, щоб просто випити десь склянку води? Вона боялася його спроби підкупу. Його різних спроб підкупу.

Коли підійшла її черга, вона попросила зважити сто грамів і наче мимохідь запитала продавчиню в ошатному білому халаті:

— Тут має працювати Александра Райнгольд. Ви знаєте, де я можу її знайти?

Жінка за прилавком різко зупинилася.

— Я її двоюрідна сестра, — додала Шарлі.

— З Єріхова{90}?

Шарлі кивнула.

— Оце так! Хіба Алекс вам нічого не розповідає? Вона тут давно не працює! Вже майже рік!

Шарлі вдала здивування.

— Я досі пам’ятаю, її батькові тоді було все одно, теж нічого не знав, він прийшов сюди за кілька тижнів, після того як її звільнили, стояв тут, ось як ви тепер, і хотів її забрати.

— А де я можу знайти Александру?

— Хіба у вас немає адреси?

— На жаль, немає. Певно, Райнгольди переїхали. У їхній квартирі були незнайомці.

Жінка дбайливо загорнула коробку із салатом з креветками у вощений папір і простягла пакунок через скляний прилавок.

— Кажуть, Райнгольди стали бездомними, — сказала вона так тихо, наче їй було соромно про це говорити. — Я думала, вони поїдуть до Єріхова. Але тоді вони, мабуть, знайшли десь нове місце.

— Бездомними? Я не можу в це повірити! — Шарлі вдала потрясіння. — А чи є якась колега, яка й досі спілкується з Алекс? Хто може знати, де вона зараз живе?

— Можливо, Еріх знає більше, ніж я. З м’ясного відділу. У нас тут. Ну, він накинув оком на нашу Алекс, якщо ви мене запитаєте. А як він завжди їй посміхався, коли привозив свіжий товар!

— Ці були двоє друзями? Чи, можливо, парою?

— Ну, у всякому разі не офіційно, — похитала головою продавщиця. — У нас це суворо заборонено. Якщо тут хтось почне хоча б розмовляти про таке з кимось неповнолітнім, його одразу звільнять. Але вона справді йому подобалася. І якщо ви мене запитаєте, то ваша двоюрідна сестра теж була не така й вже й скромна... — Вона підморгнула Шарлі.

— І ви думаєте, що він міг би мені допомогти?

Жінка знизала плечима.

— Якщо вам пощастить, може вам він скаже більше, ніж іншим. Її не бачили тут, відколи її звільнили. Можливо, їй було просто соромно.

— Кажете, Еріх?

— Еріх Рамбов, він працює внизу, у м’ясній крамниці.

Шарлі підійшла до каси й розрахувалася. Вона також взяла пляшку шампанського, адже їй було що святкувати, наприклад, своє нове майбутнє в кримінальній поліції Берліна. Вона також заощадила на сьогоднішньому обіді, тож могла дозволити собі цю маленьку розкіш. З продуктовим пакетом в руках вона шукала шлях до м’ясної крамниці, але цього разу їй не пощастило. М’ясник Еріх Рамбов вже пішов додому, бо у цей день тижня у нього був вільний вечір.

Рат з’явився в ресторані «Кемпінські» на десять хвилин раніше. Ніяких запізнень, тільки не сьогодні ввечері. Він думав про те, щоб взяти з собою Кірі, собака завжди була в пригоді, коли справа доходила до того, щоб задобрити Шарлі, але бідну тварину все одно не пустили б у ресторан. Тож Рат знову вдався до послуг подружжя Леннарц, які були раді взяти собаку на ніч, тим паче що за неї давали хороші гроші. Якщо так триватиме й далі, то одного дня родина домоуправителів зароблятиме більше грошей за нагляд за собакою, аніж на своїй справжній роботі.

Він віддав букет офіціанту й підсунув чоловікові дрібну купюру, це було вкладення в столик на терасі з найкращим крає­видом на Кудамм, що стояв не посеред усієї метушні, а трохи осторонь, де було спокійніше. Все повинно бути ідеально. Він хотів, щоб вона повернулася, він хотів нарешті позбутися цієї дивної напруги між ними й показати їй, що вона для нього значить. Він був готовий піти до кінця, як і декілька днів тому, і сподівався, що цього разу йому пощастить більше. Рат не лише прийняв вдома душ і одягнув новий костюм, він також поклав каблучку у кишеню. Каблучку, що колись лежала в кельнських келихах для шампанського, але так і не була використана за призначенням.

Час очікування він гаяв із сигаретою. Офіціант щойно поставив квіти на стіл у красивій сучасній вазі з емблемою «Кемпінські» та замінив попільничку, він був настільки ж уважним, як і коридорні в «Ексельсіорі», і в цей момент з’явилася вона, як завжди пунктуальна до хвилини. Рат затамував свій подих. Шарлі виглядала приголомшливо у своїй червоній сукні. Він насолоджувався кожною секундою, поки спостерігав за нею, коли вона оглядала залу, не помічаючи його, а потім, коли з нею розмовляв офіціант. Він зробив би все для цієї жінки, він відчув це в ту саму мить. Зараз же йому залишалося лише переконати її, що Гереон Рат — не такий вже й поганий хлопець, що він — правильний вибір для неї, єдиний. Попри все.

Його серце забилося швидше, коли офіціант підвів її до столу. Рату здалося, що він побачив принаймні легку усмішку на її обличчі, коли вона помітила його. Добрий знак! Він підвівся й підштовхнув їй стілець. Проте Шарлі трималася осторонь, коли вона віталася з ним та сідала. Жодних обіймів, жодного легкого поцілунку. Рат залишався таким же холодним, як і вона, хоча йому було важко це вдавати.

Її погляд упав на квіти. Вона одразу помітила, що вони не були придбані на кошти декораторів «Кемпінські», це було очевидно. Адже стандартні квіткові декорації у вазах за іншими столиками були набагато скромнішими.

— Від тебе? — запитала вона.

— Були скарги на останній букет, — відповів він. — Він, мабуть, був трохи пошарпаний. Сподіваюся, тобі сподобається заміна.

Шарлі не засміялася, навіть не посміхнулася. Вона порпалася в своїй сумочці, витягла звідти пачку «Юно» та сірникову коробку і поклала їх на стіл. Виглядало це так, наче вона готувала зброю до двобою.

— Як пройшов твій день? — запитав Рат.

— По-різному, — вона запалила цигарку й кинула сірник у незайману попільничку. — А твій?

Рат знизав плечима.

— Наше спостереження було провалено. Той чоловік від нас втік.

Вона слухала. Ну, хоча б якась реакція!

— Той гангстер? — запитала вона.

Рат кивнув.

— Ще в суботу. Хтось із працівників допоміг йому, — він теж закурив, хоча загасив свою останню цигарку «Овер­штольц» лише три хвилини тому. — Щось чутно про твою Алекс?

Шарлі похитала головою й випустила сигаретний дим у бік живоплоту, що відокремлював терасу «Кемпінські» від тротуару Кудамма.

— Пробач мене за той день, — продовжив Рат. — Не думай, що я не сприймаю твою справу серйозно. Це правильно, що ти шукаєш цю дівчину.

— Ти раптом став мене розуміти, коли й сам зіштовхнувся зі схожою проблемою?

— До сьогодні я просто не знав, як почувається людина, коли опиняється наодинці з такою проблемою.

Шарлі кивнула. Він ніколи не бачив, щоб вона так жадібно курила цигарку, чи просто ніколи раніше цього не помічав?

— Ти навідала її брата вдруге? — запитав він, граючи в досвідченого слідчого. — Ось з чого я б почав. Або з «Вертгайма». Мені про це сказав її батько, вона там працювала.

— Дякую за підказку, пане комісаре. Поговорімо про щось інше.

Він швидко затягнувся сигаретою, перш ніж з його вуст встигло вислизнути необдумане слово. Треба вміти розуміти жінок! Минулого тижня вона сварилася через те, що він недостатньо серйозно сприйняв її справу, а тепер вона хотіла якомога швидше закрити цю тему! Вона просиділа тут менше двох хвилин, а Рату знову довелося взяти себе в руки.

— У мене тепер є новий колега, — він спробував розпочати нову розмову. Але це не дало результату, бо біля їхнього столу з’явився офіціант з картою напоїв. Рат замовив ґевюрцтрамінер{91}, а Шарлі — мінеральну воду.

— Дякую за запрошення, — сказала вона.

— Можеш замовити щось шикарніше, — сказав він. — Я взяв з собою достатньо грошей. Чи ти боїшся, що я захочу тебе напоїти?

Шарлі проігнорувала його втомлений жарт; вона ніби зо­всім не чула його слів. Рат тихенько побарабанив пальцями по скатертині, розуміючи, що йому уривається терпець. Тоді більше ніяких жартів, ані невдалих, ані влучних. Він не буде намагатися бути хоча б трохи смішним чи веселим. Якщо вона так хоче!

— Ти сказала, що нам варто поговорити, — мовив він. — Тож поговорімо.

— Поговорімо, — відповіла Шарлі. — Але, можливо, нам треба перестати танцювати довкола цієї теми. Ти збираєшся вибачатися перед Гвідо?

Невже у цей вечір вони будуть говорити про того хлопця з дурною усмішкою?

— Так, хай йому грець, — сказав він голосніше, ніж хотів. — Я вже обіцяв тобі це по телефону. Це все, про що ти хотіла зі мною поговорити? — Він сам був трохи вражений своєю гучністю. Але й вона не давала йому можливості взяти себе в руки.

Шарлі загасила цигарку. Вона торкнулася пачки правою рукою, ледь не витягнувши наступну, потім, здавалося, усвідомила, що робить, і відштовхнула «Юно» вбік. Тільки тоді Рат помітив, тільки цієї миті, що її напускна байдужість була лише маскою. Шарлі нервувала навіть сильніше за нього. Він просто не був упевнений, добрий це знак чи поганий.

— Пробач, — сказав він. — Я знаю, що облажався, можливо, тому я такий роздратований. Це більше не повториться.

Тепер Шарлі дістала з пачки наступну «Юно». Рат витягнув «Оверштольц». «Тоді будемо просто курити одне проти одного», — подумав він. Тепер він знав, що вона не бажала говорити з ним про щось приємне. Він вже очікував гіршого, але вирішив так легко не здаватися, він міг їй це пообіцяти.

Але спершу він дав їй прикурити, і тоді вона кинула на нього такий погляд, що розривав йому серце; у цьому погляді застигло невпевнене запитання. Що з нею? Що було в неї на думці? Невже вона хотіла?..

Посеред їхнього мовчання офіціант приніс напої. Здавалося, навіть він помітив, що між двома гостями щось не так. Коли чоловік пішов, Рат підняв свій келих, причому зробив це досить невиразно, щоб це могло, проте не обов’язково, означати тост. Вино було цілком непоганим. І за потрібної температури він одразу зробив ще один ковток. Шарлі не торкалася своєї газованої води; вона курила так, ніби їй за це платили.

— Ти маєш рацію, не будемо говорити про ту історію з Гвідо, — сказала вона. — Мені потрібно з тобою поговорити про дещо більш важливе.

Рат побачив, як справджуються його найгірші страхи. Він, напевно, почав би так само, якби хотів поставити крапку. Але він не хотів цього, він, хай йому грець, зовсім цього не хотів!

Він дуже напружився від її слів, він просто дивився на її вуста й чекав тих слів, які злетять звідти, навіть не наважуючись видихнути. Але Шарлі, здається, було важко сказати те, що вона хотіла сказати. Минула ціла вічність, перш ніж вона знову заговорила, і він вже боявся, що от-от почне задихатися.

— Ти ж знаєш професора Геймана, — нарешті сказала вона. — Кримінальне право. Цей чоловік стане моїм науковим керівником, якщо я колись отримаю докторський ступінь.

Рат кивнув, хоча пам’ятав його невиразно. Весь цей юридичний світ, цей академічний гурток в університеті завжди залишався для нього чужим. Кілька разів він забирав Шарлі після нарад та інших зустрічей і познайомився там з кількома її професорами та однокурсниками. Але, окрім хлопця з усмішкою, він не зміг запам’ятати жодного обличчя. Якщо Гейман справді був тим, про кого він подумав, коли почув це прізвище, то йому мало бути близько шістдесяти чи навіть сімдесяти років. Рат відчув, як у нього пересохло в роті, і зробив швидкий ковток вина. Що це мало означати? Невже вона хотіла зізнатися йому, що закрутила роман зі своїм колишнім професором?

— Гейман зробив мені пропозицію, — продовжила вона. — Я збиралася обговорити це з тобою, перш ніж прийняти рішення, але після всього того лайна минулого тижня... — Вона запалила свіжу цигарку «Юно» від старої. — Я прийняла його сьогодні, — нарешті сказала вона, гасячи викурену сигарету. — Я буду супроводжувати професора Геймана у Парижі протягом шести місяців. Це міжнародний дослідницький проєкт. Про територіальні межі кримінального права.

Лише тоді вона зробила перший ковток води. Рат думав, що буде ще щось, але більше нічого не було. Це було все, це була вся її новина. Шарлі хотіла поїхати за кордон зі своїм професором на пів року. Не більше й не менше. Як безневинно у порівнянні з тим, що він очікував.

— Париж прекрасний, — це все, що він сказав. Що за дурне зауваження! Але зараз це все майже не мало ніякого значення; він помітив, як з його душі впав важкий тягар вагою в цілий центнер, як він повільно розсипається, і йому стає все легше й легше дихати.

Вона глянула на нього з подивом.

— Це все, що ти хочеш мені сказати?

Він загасив цигарку.

— Коли? — запитав він. Він також міг запитати: Як? Чому? або Скільки? Це був випадковий збіг, що його запитання мало якийсь сенс, він навряд чи міг ясно думати, лише коли почув відповідь Шарлі, його думки знову повільно впорядкувалися.

— Вже в майбутньому зимовому семестрі, — сказала вона. — Мені доведеться поїхати у вересні.

Рат зробив ще один ковток. Навіть вино стало кращим на смак. Він очікував найгіршого, але, виходячи з цього, шість місяців без Шарлі були дрібницею, взагалі не проблемою. Він би це пережив.

Він мимоволі намацав маленький пакунок у внутрішній кишені піджака. Якими б хорошими не були її новини, це був не найкращий момент для освідчення. Чи варто йому робити їй пропозицію саме тепер, коли вона їде на пів року? Як це буде виглядати? Відсвяткувати заручини, а потім відправити наречену в подорож одну? Тобто одну? З іншим чоловіком! Він навіть не хотів уявляти, які можуть з’явитися плітки. І всі ті «добрі» поради. Навіть його батьки будуть...

— А тепер скажи хоч щось!

Тільки тепер він зрозумів, що вона природно чекає від нього відповіді, а він її досі не дав.

— Чудово, — сказав він, справді маючи це на увазі. — Це також означає, що судовий радник Вебер і окружний суд Ліхтенберга можуть котитися у пекло до всіх чортів, чи не так?

Шарлі засміялася, все ще трохи невпевнено, і в ту мить він зрозумів, що з її серця також впав тягар.

— Бідні чорти, — сказала вона, — це було б занадто для них, щоб витримати таке одразу. Але в принципі ти правий. Тепер у мене спільний проєкт з професором Гейманом, і мені плювати на юридичну практику в Ліхтенберзі.

— Тоді це найкраще, що ти можеш зробити, — Рат кивнув офіціантові й замовив шампанське. — Ми повинні підняти за це тост, — сказав він. — Чому ти мені так довго про це не казала?

— Я... я не знала, як ти відреагуєш. Я навіть не знала, чого сама хочу.

— Але тепер ти знаєш, — Рат почувався сьогодні комфортно в ролі покровителя, хоча ця роль йому зовсім не пасувала. Але в цій ситуації все було інакше.

Шарлі кивнула.

— А як щодо твоєї давньої мрії працювати в кримінальній поліції? Ти збираєшся відмовитися від цього на користь академічної кар’єри?

Вона широко посміхнулася.

— Я можу вже за рік стати кандидатом в інспектори, навіть без підготовчої служби, маю слово Генната.

— Коли ти його отримала?

— У «замку». Минулого тижня я була там у Небе та Ланге.

— Чому ти ще не розповіла мені про це?

Шарлі знизала плечима.

— Вітаю, — сказав Рат, — Будда не кожному таке обіцяє!

— Дякую, — вона загасила сигарету. І нарешті не запалила нову. Повітря вже було густе від диму, хоча вони сиділи на терасі.

— Це гарні новини, — сказав Рат. — Це означає, що за рік ти повернешся в «замок», — він усміхнувся, і йому навіть не потрібно було докладати для цього зусиль, він впорався з цим майже автоматично. — Хтозна, хто тоді буде тебе навчати. Я тільки роблю свої перші кроки у навчанні кандидата в інспектори; можливо, Геннат колись дозволить мені попрацювати й зі складними випадками.

— Тобто?

— Звичайно, тобі доведеться підкорятися трохи краще, ніж зазвичай...

— Ти будеш мене навчати?— Вона зіграла обурення. — Це буде цікаво! Крім того, як кандидатка в інспектори, я ніколи не працюватиму у відділі вбивств, тільки у відділі «G». Я жінка, якщо тобі потрібне нагадування.

— Тоді я просто подам заяву на переведення до відділу «G».

Цього разу Шарлі розсміялася дуже голосно, своїм звичайним, нестриманим сміхом, який він так любив, що аж люди за іншими столиками почали озиратися.

— Пробач, — сказала вона, — я просто мала це уявити.

Відділ «G» був жіночою кримінальною поліцією.

— І що ми будемо робити протягом шести місяців, коли тебе не буде? — запитав Рат. — Ми можемо хоча б бачитися на вихідних?

Шарлі знизала плечима.

— Париж досить далеко. Боюся, що нечасто зможу приїздити до Берліна в ці місяці.

— Тоді, може, до Кельна, це на півдорозі.

Він сказав це просто так, але помітив, що назва його рідного міста не викликає у Шарлі приємних спогадів. У нього, власне, теж. Деякий час вони мовчали. На щастя, до них підійшов офіціант із пляшкою шампанського у відрі з льодом та двома келихами й одразу прийняв їхні замовлення. У Шарлі, яка щойно сьорбала воду, наче канарка на дієті, здавалося, прокинувся вовчий апетит.

Коли офіціант знову пішов, вони підняли келихи.

— За нас, — сказав Рат, сподіваючись, що не зайшов надто далеко. Він гарно вмів неправильно оцінювати різні ситуації, особливо у випадках із Шарлі. Але вона теж підняла келих і щиро йому всміхнулася:

— За нас.

У цю мить на піддашок почали падати перші краплі дощу. Нічого не вийшло з погожої літньої ночі на терасі, їм доведеться перебиратися всередину ресторану. Проте зараз це не мало жодного значення.

Поштовою адресою 127-го поліцейського відділку значилася Байройтерштрасе, 13, але сама будівля відділку розташовувалася прямо на площі Віттенбергплац. І тому великі літери, намальовані червонувато-коричневою фарбою на фасаді відділку, рано-вранці привертали увагу великої кількості людей, оскільки площа була дуже багатолюдною; проте у цю ранню годину це було не через «КаДеВе», а через станцію метро і зупинки автобусів та трамваїв, де тисячі берлінців виходили, щоб пересісти на метро, їдучи на роботу. Проте сьогодні вранці вони дивилися на зовсім інші літери, принаймні на цій площі: літери, написані незграбним почерком, намальовані на стіні без жодного трафарету чи особливої майстерності. Подібні гасла, здебільшого політичні, які ночами дряпали на стінах відважні пролетарії, могли бути звичайною справою в кварталах комуністів, але не тут, у західній частині міста. Тож ці брудно-червоні літери, фарба з яких стікала донизу, справляли на перехожих надзвичайно тривожне враження. Питання про те, чи було це речення політичним, викликало дискусію — чим і займалась більшість перехожих, які його прочитали. У будь-якому разі слова на стіні забезпечили достатньо розмов для того одноманітного дня, принаймні під час поїздки на метро, а, можливо, й навіть за його межами, тому що вони виглядали досить загадково, і можна було ще довго будувати здогадки про їхнє походження.

Того ранку в кабінеті начальника берлінської поліції перебувало троє чоловіків, які говорили саме про ці слова та їхнє таємниче значення. Хоча насправді це було більше схоже на те, що один із трьох чоловіків дивився на фотографії, а інші двоє спостерігали за ним. Ніхто не сказав ані слова.

Начальник поліції Альберт Гжезинські, який повернувся на службу лише сьогодні, передивився чорно-білі фотографії на своєму столі, які ще були трохи вологі від проявлення, і похитав головою. На записах було видно фасад 127-го відділку в його поточному стані з різних боків. Начальник поліції гортав фотографії, ніби там можна було щось змінити, але як він їх перевертав, з якого ракурсу він не дивився, слова на них залишалися ті самі:

Гжезинські зітхнув.

— Сто двадцять сьомий відділок? — запитав він, насупивши свій засмаглий під час відпустки лоб.

Ернст Геннат кивнув.

— Знято сьогодні вранці, — начальник відділу вбивств розмістив свою масивну фігуру в кріслі для відвідувачів.

— Чому керівник відділку викликав відділ убивств? — запитав Гжезинські. — Невже він сприймає ці нісенітниці серйозно?

— Він нікого не викликав, — сказав Геннат. — Відділ убивств викликав сам себе, — слідчий дав начальнику поліції трохи часу на роздуми, перш ніж продовжив після короткої паузи. — Один із моїх працівників пересідає на Віттенбергплац з електрички на метро. Він розповів мені про це, і я негайно послав свого колегу Ланге сфотографувати цей сюрприз.

Геннат показав на друге крісло для відвідувачів, у якому сидів помічник інспектора Андреас Ланге. На обличчі Гжезинські все ще можна було прочитати знак питання.

— Я зателефонував до начальника відділку, — продовжив Геннат. — Він вважає, що це графіті — комуністичний акт, досить незвичний в цьому районі. Але у мене... — він показав на Ланге, — тобто у нас з цього приводу зовсім інші припущення.

— Розповідайте, — сказав Гжезинські у своїй звичайній манері, нетерпляче махнувши рукою. І Геннат розповів, що відділ вбивств справді розглядає одного з поліцейських, що несе службу в обмальованому відділку, як підозрюваного у вбивстві, і пояснив, чому так вийшло, починаючи зі смертельного інциденту в «КаДеВе». Коли прозвучало ім’я загиблого хлопчика, Бенні Зінґера, начальник поліції уперше похитав головою, а коли Геннат закінчив, похитав нею востаннє.

— Патрульний поліцейський, який навмисно провокує смертельне падіння, — запитав він дещо приголомшено, — ви в цьому впевнені?

Геннат кивнув.

— Усі докази свідчать про це. Навряд чи можна інакше пояснити результати судово-медичної експертизи. У суді цього, звісно, буде недостатньо, тому ми поки що підходили до цієї справи максимально стримано.

— Можете сказати це вголос! — Начальник поліції енергійно кивнув. — Настільки стримано, що навіть я про це нічого не знав.

Геннат знизав плечима.

— Тепер ви все знаєте.

Ланге заговорив. Помічник інспектора підняв руку, ніби був ще у школі.

— Не потрібно цих формальностей, — буркнув Гжезинські. — У моєму кабінеті всі, хто має дзьоб, можуть висловлюватися вільно.

Ланге миттєво почервонів.

— Ми припускаємо, — сказав він, — що графіті зробила спільниця мертвого грабіжника, — він відкашлявся. — Швидше за все, вона була свідком його смертельного падіння. Ми отримали анонімний дзвінок.

— І ви думаєте, що спільниця могла б вам допомогти. Неповнолітня грабіжниця універмагу — це не зовсім свідок з найкращою репутацією.

— Боюся, що це єдиний свідок, який у нас є, — сказав Ланге, чиє обличчя тим часом вже стало нормального кольору.

— Ну, тоді якнайшвидше схопіть цю спільницю.

— Так точно, пане начальнику поліції.

— Хто знає про цю історію? — запитання було чітко спрямоване назад до керівника відділу вбивств.

— Поки що тільки колега Ланге, який одразу прийшов до мене зі своїми підозрами, судмедексперт Шварц і я, — відповів Геннат. — Як я вже сказав: я навмисне тримав це у вузькому колі довірених осіб.

Гжезинські кивнув.

— Добре, але тепер щодо цього... — сказав він, вказуючи на фотографії на своєму столі, — ...я боюся, що ця справа стає більшою, ніж нам хотілося б. Доведеться негайно когось відправити туди, щоб заспокоїти пресу.

— При всій повазі, пане начальнику поліції, я думаю, що це було б помилкою, — сказав Геннат. — Так ми лише розбудимо сплячих собак, — додав слідчий як завжди спокійно.

— То що нам, на вашу думку, тепер робити?

— Нічого, — сказав Геннат, — краще нічого не робити. Справа владнається сама собою. Якщо преса повірить в історію з комуністичними графіті, то заворушень не буде. Але якщо ми будемо заперечувати те, що їм навіть ще не спадало на думку, ситуація може мати серйозні ускладнення.

Начальник поліції кивнув.

— Ви маєте рацію, — сказав він. На відміну від свого попередника Карла Цьоргібеля, Альберт Гжезинські міг визнавати свої неправильні судження, навіть у присутності своїх підлеглих. — Що ми будемо робити з цим сержантом? — продовжив він. — Якщо ми посадимо його під варту, це приверне увагу преси. Навіть якщо ми не дозволимо нашим підозрам вийти назовні — поліцейський під вартою дав би журналістам більше ніж достатньо підстав для подальших розслідувань.

Геннат кивнув.

— Я теж це так бачу. Крім того, подібний крок викликав би хвилювання серед колег. І це ще не дивлячись на той факт, що тих небагатьох доказів, які ми маємо на даний момент, може бути недостатньо для суду.

— Але ви також маєте зрозуміти, що я не можу дозволити поліцейському, який опинився під такою величезною підозрою, продовжувати виконувати свої обов’язки, наче нічого не сталося.

— Цілком з вами згоден, пане начальнику поліції.

— Я збираюся відсторонити цього сержанта від служби, — Гжезинські виглядав рішуче. — Без жодних затримок. Це має бути виконано негайно.

— Мабуть, це й найкраще, — сказав Геннат. — Однак для такого кроку потрібно мати правдоподібне обґрунтування.

— Таке обґрунтування є, — Гжезинські сформулював його так: — Через величезний тиск, який зараз зазнає сержант Кушке через трагічні події в «КаДеВе», його тимчасово звільняють від служби. Щоб не ускладнювати роботу йому та його колегам.

— Є ще дещо, — сказав Ланге, дістаючи зі свого піджака коричневий конверт і кладучи його на стіл Гжезинські. — Ми також повинні подбати про це, поки про це не дізналися в пресі. Це може підштовхнути їх у тому напрямку, який нам на­шкодить.

Начальник поліції відкрив конверт.

— Що це?

— Сьогодні вранці, після того як я зробив фотографії на Віттенбергплац, я поїхав до будинку Кушке. Це зовсім поруч, у Шенеберзі.

Гжезинські тримав конверт догори дном, і пів дюжини фотографій випали на його стіл.

— Кушке не повідомляв про цей інцидент, — продовжив Ланге, — факт, який мене дуже дивує — хоча насправді зовсім не дивує, оскільки він зміцнює мою віру в те, що цій людині є що приховувати.

Гжезинські уважно слухав. І, слухаючи, він дивився на фотографії, розкидані по його столу. На них був зображений фасад багатоквартирного будинку в Шенеберзі, на якому хтось швидко написав великими літерами:

Шарлі давно не прокидалася так рано. Ще й після такої ночі! Але що робити; у неї не було іншого виходу, м’ясна лавка у «Вертгаймі» відкривалася дуже рано. Тож вона насилу встала з ліжка та пішла в душ, поїхала на метро до готелю «Кайзергоф», а потім трохи пройшлася пішки вулицею Фосштрасе, повз Міністерство юстиції та посольства різних країн. Це був один бік Фосштрасе, реліквії королівського прусського минулого Берліна, а з другого боку вулиці простягнувся на кілька сотень метрів величезний будівельний комплекс, який, незважаючи на всі свої архітектурні прикраси, мав промисловий вигляд: універмаг «Вертгайм», фасад якого виходив на Лейпцигерштрасе, тоді як його задня частина визирала на Фосштрасе. Колись тиха вулиця стала рятівним кругом для величезного універмагу, найбільшого в місті; «Вертгайм», цей голодний монстр, який повинен був щодня задовольняти потреби тисячі клієнтів, отримував постачання саме через Фосштрасе. Фургони з новими товарами їздили Фосштрасе, сміттєвози забирали те, що не було продано, з боку Фосштрасе, та й більшість працівників «Вертгайма» починали свій робочий день на Фос­штрасе. І їм усім доводилося проходити через великі ковані ворота в огорожі, яка більше личила б замку чи особняку, аніж зоні доставки на складі універмагу.

Шарлі позіхнула. До біса коротка ніч. Вечір із Гереоном пройшов не так, як вона думала. Зрештою вона пила шампанське не сама. І все закінчилося тим, що вони поділилися салатом з креветками, влаштувавши невеликий пікнік у ліжку. Після. І перед наступним разом. Вчора все так вирішилося, проте сьогодні вона вже нічого не розуміла. Шість місяців за кордоном з Гейманом, що було вирішено без попередження Гереона, і він на це погодився. А потім вона знову піддалася його чарівності та його клятим дурним жартам, хоча уявляла собі все інакше. Можливо, навіть вже змирилася з тим, що уявляла. Коли це сталося насправді; коли вечір прийняв вирішальний поворот? Приблизно в той момент, коли вона перейшла з мінеральної води на шампанське, а потім на біле вино й забула про всі свої наміри, з якими вступила в цю розмову. І ось вони обоє знову опинилися на Шпенерштрасе та в ліжку. Там, де вони завжди найкраще розуміли одне одного.

Рано-вранці голосно задзвонив будильник. Вона дозволила Гереону, який сонно кліпав на неї очима, знову заснути, тоді як сама встала, а після душу сіла за кухонний стіл з чашкою кави й захотіла викурити сигарету. Зрозумівши, що її «Юно» закінчилися, вона вирішила пошукати в піджаку Гереона його пачку «Оверштольц». І знайшла там каблучки.

Коли вона думала про це відкриття, її досі мучило сумління. Дві схожі каблучки, які виглядали збіса дорогими, і одна з них ідеально пасувала її безіменному пальцю. Друга була трохи більшою.

Прокляття!

У цю мить в її голові промайнуло стільки суперечливих й непослідовних думок, що вона мусила сісти. І навіть забула через це про сигарети.

Обручки! У нього в кишені були обручки! Він серйозно хотів їй вчора ввечері зробити пропозицію? У той вечір, коли вона просила про серйозну розмову? Важко уявити. Хоча з Гереоном все було можливо. Їй довелося згадати про Кельн, зіпсований вечір у ресторані, букет троянд, яким він ударив Гвідо в обличчя. Можливо, він носив ці каблучки днями, тижнями, місяцями, чекаючи слушного моменту. Який, звичайно, так і не настав. Важко уявити, що Гереон Рат, який міг бути досить сміливим або принаймні голосним у спілкуванні з начальством чи злочинцями, виявився надто боягузливим чи надто сором’язливим, чи ще якимось, щоб зробити пропозицію Шарлотті Ріттер? Важко уявити? Звичайно, вона могла це уявити.

Вона не зрозуміла, чи то була радість, чи то жах; що то було за почуття, яке в ту мить промайнуло її кровотоком, у будь-якому разі саме це почуття, навіть більше, ніж її заплутані думки, змусило її впасти в крісло, а тепер знову збурювало усе всередині неї.

Вона завжди думала, що знає, чого хоче. Проте вона не знала, чого хоче від Гереона. Він приніс їй найбільше розчарування в її житті, і все ж вона піддалася йому знову. Ймовірно, це була помилка. Але вона смакувала цю помилку, смакувала її всіма фібрами свого тіла.

Пів року, які неминуче відокремлять її від нього вже за кілька тижнів, тепер здавалися їй Божим даром. Якщо за шість місяців вона все ще не буде знати, чого вона хоче, чи хоче вона прожити все своє життя з ним чи без нього, тоді їй справді ніщо не допоможе. А до тих пір — чому б їй просто не продовжувати насолоджуватися життям з ним і відкласти всі ці турботи.

Гучний гул дизельного двигуна злякав її. Шарлі щойно підійшла до воріт «Вертгайма», коли поруч із нею зупинилася вантажівка. Навколо поширювався запах крові та дизельного палива, й вона побачила на дверях водія емблему центральної скотарні та скотобійні. Водій вийшов і показав чоловіку в уніформі, який охороняв ворота, якісь папери. Той кивнув, водій вантажівки знову сів за кермо та в’їхав у двір; Шарлі помітила, що його вантажівка була заповнена свинячими половинками. Проте їй було значно складніше потрапити на територію, аніж половинкам свиней. Вона не мала ані документів, ані дозволів. Її жіноча чарівність, якій піддався напередодні пан Ейк, цього разу не допомогла; черговий на воротах їй не піддався.

— Стороннім вхід заборонено! — це, здається, було єдине речення, яке знав чоловік.

— Я шукаю такого собі Еріха Рамбова, — сказала Шарлі. З тим же успіхом вона могла б поговорити зі знаком заборони паркування, який охороняв узбіччя перед під’їздом до «Вертгайма». Після двох-трьох спроб з її боку чоловік в уніформі вперся, завмер в позі статуї і більше ніяк на неї не реагував. Він поворухнувся знову лише тоді, коли наступна вантажівка вимагала пропуску, в тому числі ще одна з емблемою скотобійні. М’ясо, яке оброблялося у «Вертгаймі», ймовірно, везуть з Фрідріхсгайна. Уперше в житті Шарлі подумала про гори м’яса, які таке велике місто, як Берлін, пожирає день за днем, через що її почало трохи нудити, й вона раптом відчула шалений потяг до простого зеленого салату. Але запах крові, який усе ще висів у повітрі, затьмарював усе інше й не залишав простору для вегетаріанських думок. Шарлі закурила цигарку, і це трохи допомогло.

Тож вона стояла на Фосштрасе, курила й чекала, навіть не знаючи кого. Вона зробила припущення, колишньому хлопцю Алекс могло бути близько двадцяти років, тобто він був значно старшим за неї, і вона шукала очима чоловіків, які відповідали б цьому припущенню. І побачила такого, схожого на підмайстра різника. Шарлі пішла йому назустріч і зловила його за кілька метрів від воріт «Вертгайма».

— Ви Еріх Рамбов? — запитала вона.

Хлопцю було щонайбільше років двадцять, і він безсоромно оцінив її з ніг до голови.

— А що я отримаю, якщо мене так звати? — запитав він і посміхнувся. — Просто поцілунок чи трохи більше?

Шарлі на мить оніміла, але лише на мить, а потім знайшла декілька підходящих слів.

— Як щодо стусана між ніг?

Відшивати таких хлопців вона вже давно вміла! Адже вона виросла в Моабіті.

— Гаразд, гаразд! — Хлопець підняв руки, захищаючись. — І що поганого він вам зробив, цей Еріх? — Він похитав головою, перекинув сумку через плече, рушив далі, показав черговому на воротах свою перепустку з печаткою, і йому дозволили пройти. Шарлі дивилася йому вслід. Це може бути весело! «Ще три спроби, — сказала вона собі, — не більше». У неї були кращі справи, аніж слухати дурні жарти зелених хлопців, і вона не була впевнена, що зачіпка у «Вертгаймі» взагалі щось дасть.

Потім на вулиці з’явився наступний кандидат. Він їхав на велосипеді і різко загальмував перед воротами. Шарлі підійшла і спробувала ще раз, цього разу очікуючи, що їй доведеться дати швидку дотепну відповідь.

— Еріх Рамбов? — запитала вона.

— Хто хоче знати?

Це звучало не так вороже, як підозріло. Молодий чоловік виглядав трохи захудим для м’ясника, але колір його обличчя був рум’яним, як у м’ясоїда, що вказувало на трохи підвищений кров’яний тиск.

— Я подруга Александри Райнгольд, — сказала Шарлі. Рамбов зліз зі свого велосипеда й штовхнув його до воріт.

— Отже, — сказав він, усе ще підозріло. — То що ви від мене хочете?

— Я шукаю Алекс. Ви з нею друзі, чи не так?

— Друзі? Я вже давно її не бачив. Ви питаєте не ту людину. Вона наче втекла з дому, хіба ні? Тепер пропустіть мене, будь ласка! Мені треба на роботу, я спізнююся!

Еріх Рамбов просто залишив Шарлі на місці, помахав своєю перепусткою перед черговим та проштовхнувся повз чоловіка в уніформі до приміщення універмагу. Незліченна кількість велосипедів уже виблискували на сонці біля сходів до вантажної рампи, він поставив свій поруч і застрибнув сходами на рампу. Незважаючи на свій поспіх, він зупинився нагорі й повернувся назад, його рука вже трималася за ручку металевих дверей, що вели в будівлю. Його очі шукали Шарлі за ґратами огорожі і знайшли її. Він почувався непоміченим і безсоромно розглядав її, що Шарлі, яка вже повернулася до Рамбова спиною, могла добре бачити в своєму маленькому косметичному дзеркалі. Його погляд на якийсь час затримався на ній, а потім худий м’ясник-підмайстер зник у величезній будівлі «Вертгайма».

Шарлі трохи почекала, а потім знову підійшла до впертого чергового.

— Вхід стороннім заборонено, — почав він знову, перш ніж вона встигла щось сказати.

— Мені не потрібно всередину, я просто хочу отримати інформацію, — сказала Шарлі й була задоволена спантеличеним виглядом на обличчі чоловіка. — Коли зазвичай закривається м’ясна крамниця?

Цього разу черговий був поступливішим. Напевно, він був щасливий, що нарешті позбувся цієї прикрої незручності.

Марго Кон була вражена. Її племінник Авраам в Берліні, син її брата? Їй нічого про це невідомо. А в те, що син Натана є гангстером, до того ж убивцею, вона взагалі не могла повірити.

— Мій брат створив текстильний бізнес в Америці, де ним зараз керує Авраам. Вже багато років, — вона сказала з недовірою. — Яким він може бути гангстером? Він законослухняний торговець текстилем!

— Ваш брат уже пішов на пенсію? — запитав Рат, намагаючись заспокоїти жінку.

— Мій брат помер.

— Вибачте, я цього не знав.

Розмова з Марго Кон була невдалою, хоча й не із самого початку. Це було чим завгодно, тільки не прикладом успішного допиту. Рат скоса глянув на Торнова, але на обличчі кандидата в інспектори не було жодних ознак емоцій. На щастя, покоївка порушила незручну мовчанку, коли принесла тацю з чаєм і печивом.

Рат і Торнов сиділи в елегантній вітальні, можливо, трохи старомодній, але тим не менш стильно вмебльованій. Марго Кон, уроджена Ґольдштайн, жила зі своєю родиною в тіні Колони перемоги, неподалік від Рейхстагу, лише за кілька будинків від Міністерства внутрішніх справ Рейху. За останні десятиліття з кількома роками вулиця Ін-ден-Зельтен дедалі сильніше перетворювалася з району розваг на ексклюзивну адресу, особ­ливо там, де вона межувала з кварталом Альзенфіртель, в якому серед жильців домінували дипломати та політики. Рат визирнув у вікно, крізь яке за кількома деревами можна було побачити кам’яну гору фасаду «Кролль-опери» та сіро-блакитне небо, поки дівчина роздала чайні сервізи й знову зникла після кивка господині. Марго Кон власноруч розливала чай непроханим гостям. Рат додав трохи цукру в свій чай і глянув на Торнова. Кандидат в інспектори його одразу зрозумів. Треба щось міняти.

— Коли ви востаннє бачили свого батька? — запитав Торнов, і Рат був вражений тим, скільки співчуття було в його голосі.

Марго Кон одразу стала більш поступливою.

— Учора після обіду, — сказала вона, знову сідаючи й при цьому спритно тримаючи чашку. — Ми відвідали його з родиною. Останні кілька тижнів ми були там майже щодня.

— І він був у порядку вчора вдень?

— Що значить в порядку? Ми всі знали, що йому залишилося жити зовсім небагато. Він і сам це знав краще за всіх. Але батько не боявся смерті. Він ніколи не боявся. Він... був дуже релігійним. Єдиною поганою річчю для нього був біль.

— Хіба він нічого не говорив про Авраама? Навіть не згадував про нього? Ваш племінник, мабуть, кілька днів тому відвідав свого дідуся в лікарні.

Вона похитала головою, радше обурено, ніж заперечливо.

— Навіть якщо він був у місті, то не вбивав його, — сказала вона, — свого власного діда! Ви ж справді так не думаєте?

Рат відклав ложку, якою розмішував чай. Він уже збирався відповісти, коли двері відчинилися, і до кімнати увійшов енергійний чоловік. Представлення було зайвим, Рат і Торнов вже знали, що це був доктор Герман Кон. Адвокат висловив здивування та невдоволення візитом поліції.

— Можна запитати, що ви тут робите?

— Це рутинний допит, — відповів Рат. — Ваша дружина пов’язана з підозрюваним убивцею, який переховується, і...

— Перепрошую?

— Авраам Ґольдштайн, — почав Рат, але подальші пояснення взяла на себе Марго Кон.

— Син Натана, — сказала вона. — З Америки. Він має бути в місті, — вона показала чоловікові суботній номер газети «Таг», яке Рат приніс із собою, адже там була зібрана вся ключова інформація про гангстера. Герман Кон тримав газету гострими пальцями й переглядав статтю, яку, очевидно, раніше не читав, як і його дружина. «Таг» була газетою, реакційні автори якої не цуралися антисемітського підтексту.

— А чому ви до нас із цього приводу? — запитав він. — Мій швагер іммігрував до Сполучених Штатів багато років тому. Марго востаннє бачила його, коли їй було чотирнадцять...

— П’ятнадцять, — раптом схлипнула жінка, — а Натан давно помер, а вони кажуть мені, що його син — гангстер і вбивця, який, можливо, вбив власного діда.

— Щоб виключити таку можливість, ми доправили тіло вашого батька на судово-медичну експертизу, — сказав Рат, у ту ж мить зрозумівши, наскільки це було нетактовним, не лише тому, що Марго Кон знову заридала.

— І не повідомили про це родичів, — сказав адвокат.

— З усією повагою, але, звичайно, ми...

— Ви повідомили Флегенгаймера! А не мене!

— Тоді ви, очевидно, дізналися про це від свого швагера.

— Я дізнався про це від лікарні. Про те, що ви конфіскували тіло мого тестя.

— Це неправильний термін, ми...

— Будь ласка, не вчіть мене, які терміни тут правильні, а які ні! Ми хочемо поховати свого батька і не можемо цього зробити. Чи знаєте ви, що єврейська традиція зазвичай передбачає поховання в день смерті?

— Ні, я цього не знав, але...

— Розкажете це моєму швагеру, він не такий розумний, як я.

«Так-так, — подумав Рат, — доктор Герман Кон думає, що він усе знає».

— А те, що наша віра говорить про розтини, ще ясніше: це заборонено, тому що позбавляє мертвих їхньої гідності. З точки зору побожного єврея, те, що ви робите, є настільки обурливим, що навіть призвело до того, що мій швагер зателефонував мені вперше за останні п’ять років.

— Наш судмедексперт, доктор Шварц, сам є євреєм і напевно знає...

Кон знову перервав спробу Рата виправдатися.

— Магнус Шварц — хто завгодно, але точно не віруючий єврей.

— Ви знаєте доктора Шварца?

— Ми з Магнусом ходили в одну школу, — Кон подивився Рату прямо в очі. Поглядом, який змушував сподіватися, що ви ніколи не побачите цього чоловіка в суді на протилежному боці. Адвокат похитав головою, ніби намагаючись переконати суддю в некомпетентності обвинувачення. — Мій тесть помирав, а ви підозрюєте, що причиною його смерті стало вбивство, це вже просто смішно!

— Як я вже казав, ми проводимо огляд тіла саме для того, щоб виключити підозру у вбивстві, — знову почав Рат, але тепер йому стало зрозуміло, що намагатися перемогти цього чоловіка у суперечці було марно.

— Тоді виключіть це! Їдьте на Ганновершештрасе та виключіть. Зробіть так, щоб нам нарешті видали тіло, — Герман Кон недвозначно вказав на двері. — І, будь ласка, більше не турбуйте мене та мою родину, ми оплакуємо втрату батька моєї дружини, якщо ви раптом цього не помітили.

Візит до другої тітки виявився ані більш приємним, ані більш вдалим. Лея Флегенгаймер жила зі своєю родиною у великій квартирі в Баварському кварталі, районі, де проживало багато євреїв і куди Флегенгаймери не дуже прагнули вписатися. Аріель Флегенгаймер був успішним бізнесменом і міг дозволити собі високу орендну плату в цьому районі, але у своєму чорному одязі він надто нагадував простих євреїв, які знайшли свій новий дім переважно в кварталі Шойненфіртель та на Гренадерштрасе. Його сусіди-євреї, здавалося, були через це незадоволені, принаймні у Рата склалося таке враження, коли вони запитали про родину Флегенгаймерів у їхньому будинку. Тут також відчувалися ті зневага та нерозуміння, які ліберальний єврей Герман Кон проявляв відносно свого ортодоксального швагера.

Якими б різними не були родини, в які вийшли заміж сестри Ґольдштайн, було мало різниці в тому неймовірному обуренні, яке вони виявляли, коли дізнавалися, що їхнього американського племінника розшукують у зв’язку з убивством у Берліні.

— Мабуть, це якась плутанина, — сказала Лея Флегенгаймер, — я вже казала вчора про це вашим колегам у морзі. Мій племінник не в Берліні, він би зв’язався з нами, — жінка виглядала так, ніби багато плакала за останні кілька годин. — І все ж вони не хотіли віддавати батька.

Рат був здивований.

— Ви були в морзі?

— Звичайно! — відповів за свою дружину Аріель Флегенгаймер. — Учора ввечері, одразу після того як доктор Фрідлендер повідомив нам, що ви вивезли нашого мертвого батька з лікарні.

У своєму чорному каптані господар дому виглядав так, ніби щойно приїхав до Берліна з Гродно{92} з невеликою валізою, але він чудово володів верхньонімецькою мовою. Не було чути навіть натяку на єврейський акцент; якщо в німецькій мові Флегенгаймера і можна було почути якийсь діалект, то цей діалект був берлінський. Борода, пейси та чорний одяг свідчили не про його походження, а лише про серйозність його віри. Навіть мезуза{93} на одвірку сповіщала кожного відвідувача, що він потрапляє в єврейський дім, де релігія відіграє важливу роль. Суворість віри відчувалася всюди. Рат згадав своє дитинство. Так само суворою була атмосфера в домі його тітки Лізбет, правда, суворою в католицькому сенсі: всюди були розп’яття, ікони, чотки. Він завжди ненавидів навідувати свою побожну тітку. Так само незатишно почувався він і зараз у цій квартирі. І Аріель Флегенгаймер не зробив нічого, щоб зробити його перебування приємнішим.

— Те, як ви ставитеся до мого тестя, — продовжив він, — зневажає гідність його тіла! За правилами ми повинні були поховати його ще вчора ввечері.

— Вам, ймовірно, доведеться ще трохи потерпіти.

— Справа не в моєму терпінні, а у вашій неповазі. — Було очевидно, що Аріель Флегенгаймер вмів висловлюватися прямолінійно. — Душа залишається серед нас, поки тіло не буде поховано. Тільки тоді вона відлітає з цього світу, — сказав він із серйозним виглядом. Здавалося, він справді у це вірив. — Тому Йозеф за ним наглядає.

— Перепрошую?

— Мій син. Він цілу ніч стежив за тілом дідуся.

— У морзі? — Рат не міг у це повірити.

— Туди привезли нашого батька. Якби це залежало від нас, ми б його давно поховали. Або принаймні могли б підготувати його вдома. Навіщо ви взагалі його туди відправили?

— Саме тому ми з колегою і прийшли до вас. Щоб поговорити про це, — Рат більше не намагався приховати свого роздратування. — Ми хочемо виключити можливість того, що Якоб Ґольдштайн помер неприродною смертю. Тому проводимо експертизу тіла.

— Це просто обурливо! — підскочив Флегенгаймер.

— Заспокойтеся, — сказав Рат. — Не буде ніякого розтину. Я зателефонував судмедексперту і можу сказати, що у вашого свекра лише візьмуть кров для аналізу.

— Чому ви думаєте, що він міг померти неприродною смертю? Мій тесть був смертельно хворий.

— Нас просто здивувало те, що він помер саме тоді, коли ваш племінник Авраам Ґольдштайн був у його палаті.

— Не кажіть дурниць! Мій племінник давно б завітав до нас, якби був у місті.

Рат розгорнув газетну статтю. Подружжя Флегенгаймерів проглянули статтю й були шоковані.

— Невже він міг таке зробити? — похитала головою Лея Флегенгаймер. — Цього не може бути.

— Чи знаєте ви його досить добре, щоб це стверджувати? Я думав, що ви ніколи його не бачили.

— Я знала свого брата... Я знала його. І я... — Вона поплес­кала по газеті. — Я не можу уявити, щоб цей чоловік був його сином.

— Але це так, пані Флегенгаймер, — сказав Рат. — Я сам бачив вашого племінника. Чи несе він відповідальність за смерть цього чоловіка з СА, ще залишається з’ясувати. Але немає жодних сумнівів, що Авраам Ґольдштайн живе в США під наглядом поліції, оскільки там його підозрюють у численних вбивствах.

— І яке відношення все це має до тіла мого тестя?

— Це рутинний захід, — сказав Рат. — Якщо в обставинах його смерті виявлять щось дивне, то справу передадуть в прокуратуру. Але ви вже обговорили юридичні аспекти зі своїм швагером, якщо я правильно поінформований.

Рат підготував організований відступ. Нічого нового вони тут не дізнаються, це давно стало зрозуміло, тому цей візит теж виявився безглуздим. Сестри Ґольдштайн, звичайно, не мали жодного уявлення, де ховається їхній племінник, вони навіть не знали, хто він такий.

Він підвівся. Торнов, який досі не сказав жодного слова, окрім слів привітання, зробив те саме. Рат передав свою візитівку Леї Флегенгаймер.

— Якщо раптом ваш племінник зв’яжеться з вами, будь лас­ка, дайте мені знати.

Жінка кивнула, але її думки, здавалося, літали деінде.

— Сподіваюся, ви зробите так, щоб ми вже незабаром змогли поховати мого тестя, — сказав Аріель Флегенгаймер. — Анінут не слід розтягувати без потреби.

— Що?

— Період трауру між смертю та похованням.

Рат знизав плечима.

— Остаточне рішення залишається за прокурором, — відповів він. — Але я обіцяю, що дам вам знати, коли все буде зрозуміло.

Рат узяв капелюха й пішов до дверей. Він зупинився біля книжкової полиці. Перед книгами Тори стояла маленька бляшан­ка з отвором у верхній частині, щось на кшталт скарбнички.

— Що це? — запитав він.

— Це? Це наша банка для цдаки, — пояснив Флегенгаймер. — Якщо хочете, киньте туди кілька монет, дайте цдаку.

— Що саме?

— Це пожертвування. Не для нас. Так ми збираємо на благодійність. Щодня ми вкидаємо туди дрібні монетки, які інакше лише обтяжують гаманець.

Рат на мить подумав, а потім витягнув гаманець. Ідея йому сподобалася. Він знайшов кілька розмінних монет і брязкнув ними у бляшанку. Торнов нічого туди не кинув. Рат не міг його звинувачувати. Грошей у лейтенанта поліції, який тільки починав працювати в штабі, було небагато.

— Дивні люди, — сказав кандидат в інспектори, коли вони знову вийшли з квартири. — Що вони не можуть трохи адаптуватися, коли приїжджають до Німеччини.

— Флегенгаймери жили в Німеччині поколіннями, вони наскрізь є прусами, — сказав Рат. — А Ґольдштайни — це прибульці зі сходу.

— Тоді чому він досі ходить так, наче вчора приїхав із Польщі?

Рат знизав плечима.

— Кожен Джек різний, — сказав він.

— Хто різний?

Коли Рат побачив запитальний погляд Торнова, він роз­сміявся.

— Кожен Джек, — сказав він. — Це кельнська приказка, яка означає, що кожен може бути щасливий по-своєму.

— Таке формулювання звучить для мене більш звично, — сказав Торнов. — Це так каже старий фріц?

— У всякому разі так каже хтось із вас, прусів.

Торнова, здавалося, не надто потішило, що його порівняли як пруса з Аріелем Флегенгаймером. А можливо, він теж не любив старого фріца. Проте він промовчав і не змінився в обличчі.

Його мовчання закінчилося лише тоді, коли вони повернулися в «Б’юїк».

— Куди ми зараз їдемо? — запитав він, коли Рат на Потсдамській площі не повернув на «Алекс», а поїхав на північ вулицею Фрідріх-Еберт-штрасе.

— На Ганновершештрасе, — сказав Рат. — Тоді ми закінчимо з цією темою до обіду.

Йозефа Флегенгаймера можна було легко впізнати здалеку, адже він був одягнений саме так, як і його батько, що було дуже помітно у відділенні судової медицини, де більшість працівників у білому. Чоловікові не було ще й тридцяти, але він носив пишну бороду, як Мафусаїл{94}. Він накинув молитовну шаль на свій чорний каптан, і його верхня частина тіла погойдувалася вперед-назад, наче він був у синагозі, а не в приймальні кабінету судово-медичної експертизи. Здавалося, він ставився до релігії навіть серйозніше, аніж його батько. Рат подумав про Авраама Ґольдштайна й навряд міг уявити, що ці двоє чоловіків були родичами. Двоюрідними братами! Але потім він згадав свого двоюрідного брата Мартіна, сина тітки Лізбет. Він теж тільки молився цілими днями, встановив у своїй кімнаті власний маленький вівтар під обов’язковим похмурим розп’яттям та пішов у монастир, коли йому виповнилося вісімнадцять. Можливо, навіть став священником. Рат не знав цього напевно: він уникав родини своєї тітки з тих пір, як міг сам вирішувати, кого йому відвідувати, а кого — ні. У всякому разі йому ніколи не вдавалося нормально погратися зі своїм кузеном Мартіном. Чи просто поспілкуватися.

Доктор Шварц, якого було складно вразити чимось, здавалося, на цей раз отримав нервовий зрив. У всякому разі він не виглядав таким впевненим, як зазвичай, більше втомленим, коли вітався з ними. Рат представив свого нового колегу, і суд­медексперт потис Торнову руку.

— Кандидат в інспектори і потрапив прямо на вбивство! Щиро вітаю! Тоді я сподіваюся, що у вас сильний шлунок.

— Побачимо, — сказав Торнов, вочевидь, незворушно. Він показав на єврея, який молився. — У вас компанія?

Шварц усміхнувся болісною посмішкою.

— Так, ми, євреї, іноді можемо бути справжньою незручністю, чи не так? Коли справа доходить до впертості, нас ніхто не зможе перевершити, — він повів двох слідчих в кімнату для розтину. — Сьогодні вранці, коли я з’явився на службу, він уже був там. Черговий каже, що він не хотів, щоб його турбували, хотів бути якомога ближче до свого діда, — судмедексперт знизав плечима. — Мені не вдалося змусити молодого чоловіка почекати в їдальні «Шаріте» чи будь-якому іншому гарному місці поблизу, щоб полегшити його час очікування. Він наполягав на тому, щоб залишитися тут і молитися.

— Ви вже оглянули тіло? — запитав Рат. — Я хотів би, щоб ми могли звільнити його якомога швидше.

— Розслідування завершено, — сказав Шварц, проводячи їх до столу, на якому лежало накрите тіло. — Ось і він. Але дозвіл залежить не від мене, а від прокурора.

— Можливо, ми занадто гостро відреагували в цьому випадку. Просто тому, що перед смертю у нього був гість. Було б краще, якби ми з самого початку його до вас не привозили.

— Не кажіть так, — сказав Шварц, — якщо ви поцікавитеся у мене, то розтини трупів слід призначати набагато частіше, аніж це зазвичай роблять у нашій країні. Але тоді нам також знадобиться більше людей, а за це ніхто не захоче платити. Більшість убивць, у всякому разі така моя думка, виходять сухими з води лише тому, що ніхто не вважає те, що вони зробили, убивством.

— То що ви дізналися?

— Важко сказати. Я б точно не назвав це вбивством, — він замислено замовк. — Для цього старого тут... — Він показав на накритий труп. — ...смерть і так була порятунком. Остання стадія раку підшлункової залози. Бідолаха, мабуть, відчував нестерпний біль протягом останніх кількох тижнів.

— Ви ж його не розрізали? — злякано запитав Рат. — Я телефонував сюди раніше, і черговий...

— Я досить обережний, щоб не робити розтин тіла побожного єврея, — сказав Шварц. — Мені потрібна була б справді вагома причина для цього. Я попросив свого колегу Фрідлендера надіслати мені його медичну карту.

— Отже, все-таки природна смерть.

— Як я вже сказав, мені важко зробити висновок. Жодних слідів зовнішнього насильства на його тілі я не знайшов — окрім слідів від кількох уколів. Але аналіз крові дещо показав: високу концентрацію морфіну, понад тисячу нанограмів на мілілітр, — доктор Шварц подивився поверх своїх окулярів спочатку на Рата, а потім на Торнова. — Доктор Фрідлендер запевнив мене, що він давав пацієнту лише помірну кількість морфіну, і я не бачу причин сумніватися в цьому.

— І, — запитав Рат, — що це означає?

Шварц знизав плечима.

— Це ви й повинні дізнатися. У будь-якому разі не можна виключати, що хтось допоміг позбавити смертельно хворого від зайвих страждань. — Він кивнув у бік дверей, за матовим склом яких погойдувалась туди-сюди тінь Флегенгаймера, який молився. — Вам вирішувати, чи слідувати за цим, скажімо, неясним припущенням. Якщо це зробив хтось із родини, він буде достатньо покараний своєю совістю. Для побожного єврея евтаназія неможлива, ні за яких обставин, навіть за найгірших, — Шварц глянув поверх окулярів. — Зрештою, ми, євреї, придумали Йова{95}, не забувайте про це.

Принаймні тут була кав’ярня, і їй не довелося тинятися вулицями. Як вони собі це уявляли? Чекати на нього в затінку? Без машини? Шарлі взяла свою чашку з кавою й поглянула у вік­но. На фасаді будинку навпроти було написано: «ПОМСТА ЗА БЕННІ З.».

Сержант Йохен Кушке безперечно був тією частиною їхньої угоди, яку вона сприймала як клопіт, тоді як пошуки Алекс цілком відповідали її власним мотивам. Тож тепер треба виконати свій обов’язок. Насправді вона хотіла, щоб вони працювали поруч, зрештою, вона мала спостерігати за Кушке лише після роботи, такою була домовленість, але телефонний дзвінок Ланге сьогодні вдень завадив її планам.

Слідчий повідомив неочікувані новини.

— Кушке від сьогодні у тимчасовій відпустці, — сказав він. — Це змінює наші плани.

Передусім це змінило плани Шарлі. Спочатку вона планувала здивувати Гереона і повести його кудись пообідати, адже їхній спільний сніданок сьогодні зірвався. Натомість вона сиділа тут. Ланге дав їй адресу Кушке на Вінтерфельдтштрасе, гарному районі середнього класу, а також розповів про кафе, яке ідеально підійде для її спостережного пункту. Він мав рацію. Воно ідеально підходить для її цілей, інакше вона, мабуть, була б у розпачі. Вона сиділа біля вікна, просто за фіранкою, і з неї відкривався найкращий вид на вулицю. Вид у протилежний бік був гіршим через відображення у склі, вона помітила це ще перед тим, як увійти. Як і було домовлено, вона одразу зателефонувала Ланге після того, як увійшла до кафе, і ще до того, як знайшла своє місце біля вікна.

— Я вже тут, — сказала вона тихо, щоб офіціант за прилавком з тортами не зміг її підслухати. — А якщо нашої людини не буде вдома?

— Він вже вдома, повірте мені. Гадаю, ви скоро його побачите.

Ланге знову мав рацію. Шарлі щойно налила молока в другу чашку кави й закурила першу сигарету, коли відчинилися вхідні двері, й з дому навпроти вийшов чоловік. З пов’язкою на обличчі його було легко впізнати. Шарлі згадала, що цей чоловік, який, швидше за все, був убивцею, зобов’язаний цим сувеніром Алекс. Кушке був озброєний відром з водою та щіткою, а також ніс дерев’яну драбину. Він поставив драбину прямо перед графіті, піднявся з відром та щіткою й став терти. Він почав зі слова «ПОМСТА».

Шарлі спокійно спостерігала за цим видовищем. Вона навіть почала трохи насолоджуватися своїм спостереженням. По-перше, завжди було приємно спостерігати за роботою інших, але в цьому випадку це було особливо приємно, оскільки вона знала, що Кушке мав змити почерк Алекс. Це повернуло її до планів на другу половину дня. Мине ще одна година, і їй буде треба знову сісти велосипед з Моабіту.

Час від часу хтось підходив до Кушке і заводив з цим чоловіком коротку розмову. Кушке, здається, це не подобалося, незалежно від того, знав він перехожого чи ні, він завжди відмахувався від них кількома словами, зазвичай навіть не обертаючись до людей, які з ним розмовляли, а просто продовжував незворушно скребти. Фарба сходила досить добре, слово «ПОМСТА» майже неможливо було прочитати, «ЗА» теж зникало з очей.

Шарлі подивилася на годинник. Вже час вирушати, вона не хотіла пропустити Еріха Рамбова. Вона допила останню каву, поклала біля чашки монету вартістю одна марка й вийшла з кафе. Ланге сам сказав: пошуки Алекс були пріоритетними.

За пів години вона вже була у зоні доставки «Вертгайма», вдруге за цей день. Але цього разу вона залишилася стояти подалі від воріт. Сьогодні вранці після її повернення з «Вертгайма» велосипед Грети Міле винесли з підвалу та накачали. Вона давно не їздила на чомусь подібному, але це було необхідно для її сьогоднішньої місії.

Він був пунктуальним. Еріх Рамбов виштовхнув свій велосипед з приміщення універмагу з першою групою працівників «Вертгайма». Він закріпив закривавлений пакунок на багажній полиці, ймовірно, вечеря для себе чи обрізки для собаки. Він сів на Фосштрасе й поїхав далі. Шарлі застрибнула на хиткий велосипед Грети й вирушила за ним.

Еріх Рамбов їхав збіса швидко, їй доводилося сильно крутити педалі, щоб встигати за ним. І при цьому вона мала бути впевнена, що не під’їхала занадто близько, щоб він міг її впізнати. На всякий випадок вона переодяглася, обравши одяг зовсім інших кольорів, аніж сьогодні вранці, поєднання коричневих та сірих тонів; у неї в шафі не було нічого ще більш непримітного.

Він їхав через місто — через площу Вердерський ринок та Кьонігштрасе — в східному напрямку. Коли вони проїжджали повз «Алекс», і Рамбов вправно петляв об’їздами навколо будівельного майданчика, Шарлі молилася, щоб жоден колега із «замку» не побачив її такою: вона на велосипеді переслідує худого підмайстра м’ясника. Нічого подібного не сталося, її ніхто не зупинив, і вона поїхала далі. Шарлі просто сподівалася, що хлопець живе не надто далеко на сході міста, бо вона вже захекалася. Потім він виїхав на Грайфсвальдерштрасе, знову вгору! Нарешті вони дісталися місця призначення — м’ясник заїхав у двір на Ліппенерштрасе. У повітрі витав запах сусідньої пивоварні: солоду та браги. Шарлі спішилася і уважно оглянула під’їзну доріжку. Рамбов відніс свій велосипед у підвал. Шарлі чула, як калатає її серце та шиплять легені, але вона повільно переводила подих. Рамбов повернувся із закривавленим пакетом у руці та зник у задній прибудові. Шарлі трохи почекала, а потім підійшла туди, припаркувала свій велосипед біля стіни будинку й переглядала поштові скриньки, поки не знайшла табличку з потрібним іменем. «Родина Гюнтера Рамбова». Отже, він жив з батьками. Корисно знати. Поки Шарлі ще стояла на подвір’ї, вона знову накрутила педалі й енергійно виїхала через ворота назад на вулицю. Це має виглядати так, ніби вона дуже поспішає, і у неї попереду довгий шлях. Ніхто не повинен здогадуватися, що вона не мала жодного наміру залишати це місце.

Вони знайшли викрадену машину швидкої допомоги. Нарешті. Коли Рат повернувся з обідньої перерви з Торновом та Ґрефом, якого вони зустріли в «замку», Бьом вже залишив це повідомлення Еріці Фосс. Люди з відділу розшуку знайшли автомобіль біля вантажного депо в Моабіті. Звичайно він був порожній; жодних ознак Ґольдштайна.

— Старший інспектор Бьом вважає, що ви повинні поїхати туди зі своїми людьми, пане інспекторе, — сказала Еріка Фосс.

— Райнгольде, чому б тобі не взяти з собою нашого кандидата в інспектори й не подбати про це, — сказав Рат. — У мене зустріч, яку я не можу перенести.

У їдальні у Рата склалося враження, що двоє молодих людей добре порозумілися. Ґреф був лише трохи старший за Торнова, але мав зовсім іншу поліцейську кар’єру, завжди був в рядах кримінальної поліції і ніколи не служив в уніформі. Наскільки Рату було відомо, Райнгольд Ґреф працював з Геннатом майже від самого початку. Що говорило на користь помічника інспектора, тому що Будда брав лише найкращих людей. Принаймні у більшості випадків. Бо якимось чином у його гніздо було підкинуто кілька тухлих яєць, як Червінські чи Бреннер. Хоча Червінські, мабуть, був колись хорошим слідчим протягом багатьох років, проте після того як його занадто часто ігнорували під час підвищень, він, очевидно, втратив будь-яке бажання та амбіції. А Бреннер? Ну, на щастя, того ідіота відправили подалі. Після торішнього дисциплінарного провадження його перевели кудись у Східну Пруссію, десь на задвірки країни, де він не міг заподіяти нічого поганого. Комісар, переведений у покарання, мабуть, сидів зараз у затхлому кабінеті й думав, як би помститися Гереону Рату. Насправді Бреннер втрапив у цю ситуацію сам, але, мабуть, він сприймав це інакше.

Навіть під час обіду всі говорили лише про Ґольдштайна.

— Чому його не спіймають на кордоні й одразу не закриють, — сказав Ґреф, і Торнов погодився.

— Це справжня ганьба, коли тебе водять за ніс бувалі злочинці.

Двоє молодих людей сильно накрутили себе, і розсудливому старшому колезі довелося дати їм пораду. Він міг зрозуміти їх обох, надто добре розумів, але зрештою не було альтернативи їхній правовій системі: людину можна було засудити лише за злочин, який вона скоїла, і це потрібно довести, а не просто тому що її вважають злочинцем.

— Вам потрібна машина, щоб поїхати на зустріч? — запитав Ґреф.

— Можеш її взяти, — сказав Рат.

Було б непогано зробити невдячне завдання у вантажному депо трохи більш приємним за допомогою «Б’юїка». Це було краще, аніж їхати в Моабіт на зеленому «Опелі» з автопарку. Він кинув йому ключ.

— Про яку саме зустріч йде мова? — запитав помічник інспектора, якому завжди була притаманна здорова цікавість.

— Зустріч з інформатором, — Рат зняв пальто й капелюх з вішалки та схопив Кірі за повідець. — Крім того, собаці потрібні фізичні вправи.

Він бачив по обличчю Ґрефа, а також по обличчю Торнова, що вони обоє хотіли почути дещо більше, але залишив це на такій ноті й приклав палець до полів свого капелюха. В найгіршому випадку, як він побачив, їхню таємну нараду припинить Еріка Фосс.

Штефан Фінк чекав його біля «Ашингера» на Лейпцигер­штрасе. Місце зустрічі журналіст запропонував сам, звичайно ж, не без прихованих мотивів: у цьому кафе вони з Ратом зустрілися вперше. Фінк, який тоді ще був на побігеньках у «БЦ», хотів завербувати інспектора і зробити його своїм інформатором. Рат подякував та відмовився, хоча тоді й не завжди тверезо мислив через наркотики.

Перед Фінком стояла тарілка з величезним гольштинським шніцелем.

— Смачного, — сказав Рат.

— Пізній обід, — сказав журналіст, витираючи руки об серветку й підводячись, щоб потиснути руку Рату. — Інспекторе, я дуже радий, що ви нарешті вирішили співпрацювати зі мною. Ви побачите, що воно того варте.

— Я в цьому впевнений, — відповів Рат. Він прив’язав повідець Кірі до ніжки столу, замовив фрикадельки для собаки та маленьке пиво для себе. Потім він сів за стіл Фінка і дочекався, поки журналіст закінчить їсти. Минуло зовсім небагато часу: Фінк з’їв свій шніцель за рекордно короткий час.

— Отже, — сказав він нарешті, підносячи серветку до рота, — мені це було потрібно. Я випив лише п’ять чашок кави на сніданок і більше нічого не мав у животі, — він засміявся й запалив сигарету.

Рат посміхнувся. Журналіст йому не особливо подобався, що полегшило справу.

— Я радий, що ви знайшли час, — сказав він. — Ви виглядаєте дуже зайнятим.

— Я завжди зайнятий. Яку інформацію ви маєте для мене? По телефону ви натякали на щось дуже захоплююче.

— Інформація досить вибухонебезпечна, — відповів Рат. — Це про людину, яка має багато гральних боргів і може потрапити через це у великі проблеми.

Фінк перелякався. Його ніби вдарили по голові.

— Що я маю з цим робити? Як давно ви цікавитеся незаконними азартними іграми?

— Я цікавлюся всім, що здається мені досить цікавим.

— Чого ви хочете? — запитав Фінк. — Чи не можете ви прямо сказати мені про це, замість того, щоб говорити загадками?

Рат дістав уже сильно пом’ятий випуск газети «Таг» і розгорнув його.

— Ось у чому справа, — сказав він, кладучи газету на стіл.

Фінк стомлено посміхнувся.

— Це вчорашній випуск. Вам потрібен свіжий? — Він поклав щойно надрукований «Таг» поверх старого. Заголовок, підкреслений червоним, виглядав не дуже приємно:

— У вас затишшя? — запитав Рат. — Інакше чому ви все ще це друкуєте?

— Тому що люди хочуть це читати.

— І чому його релігія така важлива, що має бути в назві? Це майже схоже на напад.

— Це Ізидор Вайс{96} відправив вас до мене? — Фінк засміявся. — Чого ви хочете, пане Рате? Я думав, у вас є інформація, а потім ви прийшли до мене з такими старими речами.

— Я маю інформацію.

— Ви маєте на увазі борги від азартних ігор? Кого це хвилює?

Пелька Фінка все ще була широко відкритою, але Рату здалося, що він чує невпевненість, яка тремтить за фасадом цього твердого голосу.

— Не хвилює? Тоді у мене є дещо інше. — Він запалив цигарку. — Я також можу повідомити вам, наприклад, що наступні кілька днів і тижнів для вас пройдуть набагато спокійніше, якщо ви розкажете мені тут і зараз, як ви отримали фоторобот та внутрішню інформацію поліції, яку ви використали, щоб зліпити докупи свою жалюгідну статтю.

Фінк загасив цигарку й зітхнув, наче Рат викликав у нього найглибше співчуття.

— Пане комісаре, я не знаю, чого ви від цього очікуєте. Як часто, на вашу думку, ваш колега Бьом докучав мені цим за останні кілька днів? І моя відповідь завжди була однаковою.

— А саме?

— Я не видаю своїх інформаторів. Серйозний журналіст ніколи не називає своє джерело. За жодні гроші.

— Справді за жодні? — Рат витягнув з кишені конверт.

— Німецького журналіста не можна купити!

— Ви заборгували загалом чотирнадцять тисяч, які потрібно віддавати. Незаконні азартні ігри.

— Я не розумію, про що ви говорите, — сказав Фінк, але було помітно, що він це добре розумів, але поки не міг зрозуміти, як Рат отримав цю інформацію.

— Я думаю, ви точно знаєте, про що я говорю. І вірите чи ні, але я — той добрий дядечко, який може вам допомогти. Якщо ви готові співпрацювати.

Фінк нічого не сказав, тільки запалив наступну сигарету. Погляд, який він кинув на Рата, був сумішшю недовіри, страху й презирства.

— Я не можу пробачити вам ваш борг. Не переоцінюйте мій вплив. Але я можу гарантувати, що термін буде подовжено, а процентні ставки впадуть. І, можливо, таким чином ви збережете більше цілих кісток у пальцях.

— Який з вас поліцейський? Ви не тільки корумпований, ви ще й погрожуєте мені?

— Ви граєте у свої недолугі ліві ігри, я граю — у свої.

Фінк вдихнув так, ніби нікотин йому потрібен був так само, як і кисень.

— Чому ви взагалі думаєте, що у мене є борги за азартні ігри? — запитав він.

Рат усміхнувся якомога більш саркастично.

— Вибачте, — сказав він. — Я не видаю своїх інформаторів.

Він загасив цигарку й підвівся.

— Ще раз вибачте. Мені ще треба вигуляти собаку, вона стає неспокійною.

Він нахилився й узяв за повідець Кірі, яка замахала хвостом, щойно зрозуміла, що вони збираються вийти на свіже повітря. Рат був уже на півдорозі до дверей, коли почув позаду себе голос Фінка.

— Стійте. Зачекайте!

Рат зупинився. Оскільки він стояв спиною до Фінка, то не втримався від посмішки, що розпливлася по його обличчю.

Ні, тут було зовсім не схоже на «Адлон»{97}, зовсім нічого спільного. Цегляні стіни були вологі, земля тверда. А в повітрі стояв пронизливий запах навозу, гною, солі та крові. І ще якихось хімікатів, про рівень токсичності яких вона воліла не знати. А вночі завжди лунали крики, які можна було почути і на фабриці осей, проте тільки тут вони були настільки гучними, що Алекс прокинулася від жаху в першу ж ніч і на мить подумала, що прямо поруч із нею кричать тварини, що помирають.

Що це за схованка! Старий цех для соління шкур чи як там Еріх назвав цю діру? І вона має бути вдячною за це?

Певним чином, звичайно, вона була вдячна. Проте шкода, що тепер у нього знову з’явилися помилкові надії. Вона не бачила його відтоді, як її звільнили, і була рада, що її розділ про Еріха підійшов до кінця. Але коли вона чекала його позавчора, готова втекти будь-якої миті, якщо він дивно відреагує на неї, вона помітила, що нічого не змінилося, що він все ще обожнював її, як і раніше. Це правда, вона скористалася ним. З іншого боку, він розважився, тому все ніби вирівнялося. Щойно вона залагодить свою справу з тим поліцейським-вбивцею, вона поїде з Вікі в інше місто, можливо, у Вроцлав, родина Вікі звідти родом, принаймні це досить далеко, щоб берлінська поліція більше не могла їх дістати.

Але спочатку треба було покінчити з поліцаєм. Вікі з’ясувала, що цю свиню звали Кушке. Вона прослідувала за ним до його квартири, і він нічого не помітив. Вікі стояла на сторожі, а Алекс намалювала. Тобто писала. Вони витратили на це менше п’яти хвилин. Ще менше на Вінтерфельдтштрасе. Там вони голосно крикнули: «Кушке, ми тебе дістанемо!», а потім втекли, сміючись, як колись в дитинстві, коли грали в котів та мишей.

Але справа була серйозна.

Вони хотіли по-справжньому налякати цього покидька, перш ніж Алекс завдасть останнього, остаточного удару, який змусить цього мудака заплатити за те, що він зробив з Бенні.

І заради цього вона з радістю погодилася пересидіти кілька днів у цій норі. Вона подивилася на кишеньковий годинник, Вікі знову запізнювалася. Не те, щоб вона увірвалася сюди саме в той момент, коли Алекс була з Еріхом. Ну, може це й добре. Алекс могла придумати кращі речі, аніж «займатися коханням», як називав це Еріх, на цьому смердючому смітнику. Принаймні він говорив не надто багато, вона цінувала це в ньому.

Вона почула кроки і нашорошила вуха. Це не могли бути ані Вікі, ані Еріх, вона чула кілька людей. Тут часто проходили робітники, прямуючи з одного цеху в інший. На щастя, в цій напівзруйнованій будівлі ніхто не блукав, вона давно не експлуатувалася і відтоді руйнувалася. Усе одно вона не могла позбутися запаху скотобійні, він був тут повсюди, ця нудотна суміш. Вона також завжди ненавиділа це в Еріху, цей запах залишався на його одязі після кожного дня на роботі. Тут, у цій кімнаті, було байдуже, адже тут усе так смерділо, тому цього навіть не було помітно.

Кроки наблизилися, але цього разу щось було інакше, щось її дратувало, і їй потрібен був час, щоб усвідомити: це були лише кроки і жодних голосів. Ті, хто був там, не розмовляли, ніхто не сказав жодного слова.

І поки вона все ще думала про це, вона почула, як великі металеві двері попереду відчинилися. З найрізноманітнішими думками, що крутилися в її голові, Алекс збиралася відступати. Вона могла лише сховатися ззаду, у підсобних кімнатах, де стояв найсильніший сморід. Прокляття, яка дурна схованка! Але що ще Еріх міг придумати поспіхом, адже він не міг заховати їх під ліжком батьків. Чи під своїм, адже спав на матраці на кухні. А тоді він згадав про скотний двір та скотобійню, де він навчався, і оцю порожню будівлю.

Тепер Алекс стояла, притулившись спиною до стіни, в останній кімнаті. Вона почувалася, наче миша в пастці. Сподівалася, що зловмисники залишилися десь попереду, інакше її помітили б, і ця схованка її не врятувала б. І вона не знала, як без допомоги Бенні терміново знайти нову таку схованку, яка б врятувала її від поліцейських. Вікі не дуже допомогла їй в цій справі, вона ніколи ніде не жила, окрім як на старій фабриці осей. Ані Вікі, ані Котце, ані Фанні ніколи не заходили так далеко, щоб їм потрібно було облаштувати запасні квартири, як це робили раніше Алекс та Бенні.

Вона дивилася крізь щілину у дверях, але не бачила жодного обличчя. Здавалося, вони не були людьми зі скотобійні, принаймні не носили білий одяг, забризканий кров’ю. Ці люди були одягнені в звичайний вуличний одяг, нічого елегантного, у деяких навіть були дірки та латки, мабуть, кілька нешкідливих бомжів, які просто шукали дах над головою, як і вона. Ось що вона подумала спершу.

Поки не почула голоси. І зрозуміла, що ці гості були зовсім не нешкідливими.

— Де ця сука? Ти точно впевнений, що вона тут?

— Звичайно! Вікі вийшла саме з цієї діри.

Алекс завмерла. Вона знала ці голоси. І сподівалася ніколи більше не почути їх.

Перший належав Ральфу Кралю на прізвисько Кралле, найбільшому покидьку, який ходив територією старої осьової фаб­рики; другий належав одному з його посіпак, Феліксу Пірсігу на прізвисько Персик, яке було досить недоречним, зважаючи на його всипане вуграми обличчя.

Тільки тепер їй зовсім не хотілося з нього сміятися. Прокляття!

Мабуть, Персик слідкував за Вікі. Хоча Алекс казала їй бути обережною. Кралле та його хлопці вже давно її вистежували, з того самого дня. Вікі розповіла їй, як вона врятувала ту судову пані від Кралле. А такий щур, як Кралле, ніколи нічого не забував. Він також ніколи не пробачить Алекс за те, що вона деякий час тому встромила свій ніж йому в дупу, коли він обмацав її і терся об неї своїм членом, а потім намагався засунути свого язика в її рот. Поки він був зайнятий, вона схопилася за ножа і встромила його один раз крізь штани прямо в його товсту дупу. Відтоді він залишив її в спокої, але вона напевне знала, що він просто чекає свого шансу, щоб помститися їй.

І ось цей шанс, здавалося, настав.

У Кралле були хороші шанси. Принаймні кращі, ніж у неї. У неї навіть не було ножа, поліцаї змусили її його віддати. Єдиний шанс, який у неї був, це те, що хлопці здалися б, припустивши, що Алекс давно втекла звідти.

Але вони не зробили їй такої ласки. Постаті, які вона бачила крізь щілину у дверях, вже наближалися до її сховку. Алекс озирнулася, шукаючи щось, чим вона могла би захиститися. Тут мало що валялося, на заводі осей був би більший вибір. До біса! Вона вирішила не повертатися на фабрику, де жили ці ідіоти, але ці мудаки мали прийти саме туди, де Алекс вважала, що перебуває у безпеці. Вона помітила дерев’яну ручку під купою мотлоху і потягнула за неї, доки не зрозуміла, від чого була ця ручка. Від шкребка, старого та вже іржавого шкребка, яким тутешні робітники вишкрібали зі шкур залишки м’яса. Цей, мабуть, не переїхав на нову фабрику для соління шкур. Вигнуте лезо було іржавим та тьмяним, а з обох боків воно мало дерев’яні ручки. Вона схопила цю річ і пошукала схованку, бо кроки ставали все ближчими. Але в цій клятій кімнаті не було схованки, лише одна можливість...

Двері відчинилися, і вона почула голос Кралле так близько, що боялася, щоб він раптом не почув, як калатає її серце.

— Хай тобі грець, Персику! Якого біса! Куди ти нас завів? Ти бачиш десь цю довбану лесбійку? Нам тут що, щурів трахати?

Сподіваючись на диво, Алекс затримала дихання у своєму сховку за дверима, коли почула, як хтось зайшов повз Кралле в кімнату. Вона бачила лише його спину, а не прищаве обличчя. Фелікс Пірсіг повільно обернувся, і перш ніж він встиг її помітити, вона відхитнулася назад і щосили вдарила його шкребком по голові. Вона вдарила його не лезом, а лише дерев’яною ручкою, але звук був такий, ніби він втратив кілька зубів, поки падав на підлогу. Її трохи занесло від сили удару, Алекс стояла над скривавленим хлопцем і дивилася на тупі витріщені обличчя інших.

Очі Еріки Фосс буквально блищали від цікавості, але Рат продовжував бути мовчазним, коли повернувся до кабінету. Колеги ще не повернулися з поїздки в Моабіт. Він підійшов до свого столу й зачинив двері, давши Фосс безпомилковий сигнал про те, що він не хоче, щоб його турбували. Кірі лягла під стіл, собака дуже втомилася після пройдених кілометрів і останньої фрикадельки на знак нагороди. Рат витяг великий конверт, який він сховав серед газет, які тримав під пахвою. У нього були вагомі причини ховати коричневий конверт від цікавих очей Фосс, адже він нікому в «замку» не зміг би пояснити, як він його отримав. Бьом, мабуть, віддав би щось за цей конверт та його вміст, але це лише робило його зберігання в таємниці від старшого інспектора ще більш привабливим. Адже знання — це сила. Старий девіз його батька. Зрештою, Енгельберт Рат дослужився до посади кримінального директора.

Рат відкрив конверт. Фоторобот Авраама Ґольдштайна випав з нього з кількома позначками олівцем до нього та шістьма машинописними сторінками, і це було справжнє досьє: ордер на арешт Авраама Ґольдштайна, майже такий же інформативний, як і той, який Бюро розслідувань надіслало телетайпом до штабу два тижні тому, все німецькою мовою; це було доповнено інформацією про те, що цей самий Авраам Ґольдштайн, чиєю улюбленою зброєю, як відомо, є «Ремінгтон 51», вступив у бій з загоном бійців СА в Гумбольдтгайні у вівторок увечері. Потім там були підсумки двох балістичних звітів, один з яких, що був датований п’ятницею, розповідав про гільзу, знайдену в Гумбольдтгайні. Другий, датований вчорашнім днем, стосувався двох куль однакового калібру, які потрапили в тіло невідомого чоловіка, що було знайдене на сміттєзвалищі в Шонайхе декілька днів тому. Безсумнівно, це була внутрішня поліцейська інформація, підготовлена для преси та доповнена певними теоріями, наприклад, що тіло поки що не встановленої особи могло стати жертвою перестрілки злочинного світу, і що кулі, ймовірно, вилетіли з одного пістолета, американського «Ремінгтона 51».

Рат проглянув вчорашню статтю. Про «Ремінгтон» не було жодної згадки, улюблена зброя Ґольдштайна була згадана лише у свіжому номері із заголовком: «Єврейський гангстер тероризує Берлін. Що робить поліція?».

Фінк прислухався до припущень свого інформатора та висунув теорію про те, що Авраам Ґольдштайн подорожував Берліном від імені клубу перснів, до якого проникли комуністи, і що мертвий чоловік з СА та мертвий чоловік зі сміттєзвалища були лише першими з багатьох жертв, яких ще слід очікувати в давно запланованій кампанії помсти.

Рату довелося подумати про Г’юго Ленца та Руді Гьоллера. Можливо, мова йшла не про битву між «Бероліною» та «Північними піратами»? Чи був в неї залучений якийсь третій клуб кримінального світу? Чи його просто захопила бурхлива уява Штефана Фінка, який заліз йому в голову разом зі своїм поліцейським з поштової скриньки?

Він відклав газету.

Журналіст охоче пішов на співпрацю, щойно усвідомив, що Рат тримає його в своїх руках, і розповів усе, що знав. На жаль, знав він не так багато, як сподівався Рат. Він досі не знав, де саме стався витік інформації в штаб-квартирі поліції: Фінк знайшов перший конверт з фотороботом, досьє про Ґольдштайна та першим балістичним звітом у своїй поштовій скриньці у видавництві в неділю. Другий конверт з іншим звітом опинився там вчора опівдні. У нього не було підстав сумніватися в цій історії. Після зустрічі в кафе «Ашингер» Рат супроводжував журналіста до редакції, що знаходилася недалеко, де і отримав цей конверт.

Рат повернув у конверт аркуші паперу разом з фотороботом і відправив його в нижню шухляду свого столу, тоді поклав на нього кілька папок з давно забутими справами і поставив на них мініатюрну версію радіовежі, що стояла у нього на столі; це був сувенір, який він колись отримав як мільйонний відвідувач, яскравий приклад категорії подарунків, які нікому не потрібні.

Закінчивши, він підвівся і знову відчинив двері, наказав Еріці Фосс стежити за Кірі, яка все ще лежала під його столом, і вийшов у коридор.

Рат дякував Богу, що йому ніколи не доводилося працювати з Грегором Ланке. Племінник начальника відділу прийшов до відділу «E» на заміну інспектору Рату, який залишив там вакансію, коли перейшов до відділу убивств. Ланке-молодший, здавалося, не мав жодних амбіцій; він все ще не піднявся вище звання помічника інспектора, незважаючи на родинні зв’язки. Але принаймні він протримався на тій самій посаді вже понад два роки, без переведень та без попереджень, що було надзвичайним, враховуючи його посаду.

Рат стояв перед дверима й на мить задумався. Лобова атака, такою була обрана ним тактика, повна раптовість.

Він відчинив двері й увійшов без стуку. Рату пощастило: Грегор Ланке був у кабінеті сам. Його наступник у відділі «Е» швидко засунув стос фотографій у верхню шухляду свого столу.

— Що вам потрібно? — здивовано запитав він, і лише потім, здавалося, впізнав Рата. — Колего Рате? — сказав він. — Оце так сюрприз! Сумуєте за старою роботою?

Рат перейшов прямо до справи.

— Вітаю, колего, — сказав він. — Мені потрібен контакт з однією з ваших інформаторок. Маріон Бозецькі.

Ланке витріщився на Рата.

— Навіщо? — запитав він. — Ви ж працюєте у відділі вбивств, хіба ні?

Тактика несподіванки спрацювала. Ланке не заперечував наявність інформаторки на ім’я Маріон Бозецькі.

— Це стосується одного вбивства, — сказав Рат.

— Для цього було встановлено спеціальний алгоритм, чи не так? — запитав Ланке. Схоже, що він вже поспілкувався зі своїм дядьком. — Офіційний запит на секретну інформацію, наприклад.

— Це все так довго! — Рат прикинувся його товаришем. — Наші кабінети знаходяться на одному поверсі. Це максимум дві хвилини пішки.

— Ну, тоді ви знаєте, як швидко зможете повернутися за свій стіл і подати офіційний запит через директора Генната.

— Чому ви так швидко хочете мене позбутися? — запитав Рат. — Можливо, ви просто хочете якомога швидше ще раз подивитися на ті брудні малюнки? — Рат вказав на письмовий стіл Ланке, який належав йому ще два місяці тому.

— Колего, я вважаю, що вам слід якнайшвидше піти звідси. Інакше я змушений буду запитати директора Генната, чи дає він своїм людям достатньо роботи, — Ланке взяв слухавку.

Рат відступив. Він дізнався те, що хотів дізнатися.

— Без образ, друже, — сказав він і посміхнувся. Адже знав, що саме це найбільше роздратує Ланке.

Еріх Рамбов припаркував свій велосипед біля дерева на Форкенбекплац. Шарлі вчасно спішилася, перш ніж дістатися до площі, і тепер стояла обличчям до магазину медичних товарів. У відображенні у вікні магазину вона спостерігала, як Рамбов ретельно замкнув свій велосипед, накинув на плече шкіряну сумку, а потім рішуче рушив у дорогу. Шарлі залишила велосипед Грети біля ліхтарного стовпа, замкнула його і вирушила слідом за хлопцем на безпечній відстані, використовуючи численні дерева на площі як прикриття.

Їй довелося чекати близько чверті години, ховаючись біля різних крамниць на Ліппенерштрасе, перш ніж м’ясник знову вийшов з під’їзду батьківського дому зі шкіряною сумкою на багажній полиці. Рамбов приїхав на велосипеді прямо до Фрід­ріхсгайна, і цього разу Шарлі було легше встигати за шаленим темпом підмайстра різника.

Навіть як пішохід він задавав пристойний темп. Замість того, щоб прямувати до головного входу до скотного двору та скотобійні, Рамбов пройшов повз сторожки, що була ліворуч, і пішов далі Ельденерштрасе вздовж нескінченної цегляної стіни. Шарлі залишилася на іншому боці вулиці. Хлопець йшов вздовж стіни, поки в якийсь момент не зупинився, так раптово, що Шарлі ледве встигла застрибнути у під’їзд, що був поруч. Коли вона вийшла й обережно визирнула з під’їзду, хлопця зі шкіряною сумкою вже не було. Шарлі уважно перевірила, чи не стоїть Рамбов десь поблизу, потім залишила свою схованку і перетнула вулицю.

Вона непомітно оглядала кладку на стіні, аж поки не помітила темну пляму: десь посередині була відколота цеглина, яка стала б ідеальним допоміжним засобом під час перелазу. Шарлі озирнулася, і лише коли вона переконалася, що ніхто не дивиться в її бік, підтягнулася й залізла на стіну, а потім одразу опустилася з її іншого боку, щоб не сидіти на стіні довше, ніж потрібно, адже це могло привернути зайву увагу. Вона стояла в провулку між двома цегляними будівлями. Запах тут був не дуже приємний, суміш крові, гною та інших речей, про які вона не хотіла знати.

Рамбова ніде не було видно. Шарлі добігла до кінця алеї й визирнула за ріг. Нікого. Ані душі. Хлопець зі шкіряною сумкою зник.

Якби Персик був сам, вона б встигла втекти, можливо, навіть якби з’явилися лише він та Кралле. Вона могла б пересилити двох, але їх було п’ятеро. Кралле, цей боягуз, пропустив своїх хлопців першими, одного з них вона вдарила залізною частиною шкребка, майже так само сильно, як і Персика, але потім Тео, найсильніший із них, вдарив її. Алекс опинилася на підлозі, міцно стискаючи свою зброю, але Тео та інші миттєво накинулися на неї. Тео став колінами на її плечі, а двоє інших викрутили з її рук шкребок. А потім сильно притиснули її ноги, що сильно брикалися, до підлоги, поки вона не відчула себе паралізованою, абсолютно беззахисною.

Все, що вона могла зробити, це плюнути в них, і вона це зробила. Дурна ідея. Тео вдарив її так сильно, що вона відчула, як її губи почали кровоточити й набрякати.

«Якого біса, Вікі, — подумала вона, куштуючи свою кров, — ти мала переконатися, що ніхто не стежить за тобою! Що ти накоїла, дівчино?»

Над нею з’явилося усміхнене обличчя Кралле. Він був схожий на білого мисливця на велику дичину, який споглядає свою здобич, яку загнали для нього в кут працьовиті тубільці.

— Відпустіть мене, боягузливі пацюки! — сказала Алекс, знову намагаючись вирватися. Марно. Ці троє міцно тримали її своєю хваткою.

— Хлопаки, у нас тут справжня дика кобила, — сказав Кралле. — Я б сказав, що її потрібно терміново зламати.

Алекс перестала боротися і перейшла до розмови.

— Хай тобі грець, чого ти від мене хочеш?

Кралле вихопив ніж.

— Ти знаєш, де ми, моя маленька конячко, — сказав він. — На скотобійні. Так що зараз буде різня.

З останнім словом він клацнув лезом, і троє хлопців зайшлися глухим злорадним сміхом. Алекс завжди вважала, що тоді її ніж завоював повагу Кралле. Можливо, саме тому йому довелося взяти з собою ще чотирьох своїх хлопців. І тепер він прагнув помститися. Вона не вірила, що він справді її вб’є, він хотів її налякати. І, прокляття, йому це вдалося. Він міг багато зробити ножем, не вбиваючи її. Багато поганих речей. Алекс намагалася вгамувати свій страх гнівом, який зростав в ній, гнівом на всю цю банду, яка робила життя для неї та Бенні нещасним відтоді, як вони знайшли для себе притулок на старій фабриці з виробництва осей.

— Але перед тим, як ми підемо на бійню, — сказав Кралле, поклавши ножа назад у кишеню, — нашу маленьку конячку треба осідлати.

Його хлопці знову засміялися. За винятком Персика, який щойно прийшов до тями й стогнав, стискаючи свою скривавлену щелепу.

— По-перше, я збираюся трахнути тебе, — продовжив Кралле і почав возитися зі своїми штанями. — А потім це зроб­лять хлопці. І як часто ми це будемо робити, залежить від нас, — він засміявся. — О так, і ще одне, це буде для тебе новим: цього разу грошей за це ніхто не дасть.

Алекс знову намагалася звільнитися, хоча знала, що це було марно. Троє хлопців тримали її залізною хваткою. Тео, цей мудак, якого вона насправді вважала найрозумнішим з цієї зграї дебілів, ще раз дав їй ляпаса, а потім нарешті відпустив її руки, які вже заціпеніли й ледве рухалися.

— Отже, — сказав Кралле, витягуючи член зі своїх штанів, — гадаю, що цього разу ця маленька повія отримає те, на що заслуговує.

У нього була ерекція. Цей маленький мудак-садист збуджувався від того, що вона лежала беззахисна перед ним, а з рота у неї йшла кров.

Алекс не могла втримати язика за зубами. Це завжди приносило їй проблеми.

— Що це, — сказала вона, — твій член все ще твердий, тому що твої хлопчики його нещодавно посмоктали?

Один із хлопців знову розсміявся, але потім замовк, коли зрозумів, що це недоречно. Усмішка Кралле застигла в гримасі гніву. Він ударив її черевиком у пах. Біль пронизав її, наче кулак, впиваючись та розриваючи її живіт. На коротку мить в її очах потемніло.

А потім її кинули на хиткий стіл у дальньому кінці кімнати, що стояв біля задньої стіни без вікон. Хоча Алекс відчувала, що її може вирвати будь-якої миті, вона відбивалася, як могла, але двоє хлопців тримали кожну ногу обома руками і використовували всю вагу свого тіла, щоб розвести їх. А Тео тримав її мляві руки позаду неї під таким кутом, що кожен рух Алекс відгукувався болем, і вона боялася вивихнути руки. Ці покидьки тримали її, готували для Кралле, свого володаря й господаря, який підійшов до неї зі спущеними штанями.

Все було марно, все було збіса марно.

Вона могла захищатися тільки словами. Тоді він вдарив би її ще раз, але вона охоче віддала перевагу цьому, ніж тому, що він збирався зробити з нею зараз.

— Якщо ви, мудаки, торкнетеся мене, ви пошкодуєте про це, присягаюся!

— Ого! — посміхнувся Кралле. — Які непристойні слова ти знаєш. Більше того! Мені це подобається. А хлопці, га?

Хлопці тупо засміялися.

— Можете поки посміятися! Але я вас усіх заріжу, можете на це розраховувати!

Кралле знову розкрив свого ножа.

— На твоєму місці я б не ризикнув розкривати свою велику пельку. Хто знає, що ще ти зможеш зробити, коли ми з тобою закінчимо?

Тео боляче скрутив їй руки та відкинув назад її голову. Вона відчула, як Кралле підняв її спідницю своїми пальцями-сосисками й провів кінчиком ножа по внутрішній стороні її стегна.

— Ну що, тепер ти мовчиш, га?

Вона почула, як Кралле зітхнув. Алекс стисла зуби. Якщо вона вийде звідси живою, він заплатить за це, вони усі заплатять за те, що зробили з нею! Ще й як заплатять! Вона здригнулася, коли він раптом швидко смикнув ножа. Але вона не відчула болю, він порізав її трусики. Його банда завила; навіть Персик, повільно оговтавшись після того, як виплюнув кілька своїх зубів, обережно засміявся.

— Тоді потримайте для мене нашу маленьку конячку, — сказав Кралле. — Щоб я гарненько покатався на цій повії.

Алекс заплющила очі.

Хай тобі грець, Кралле, ти пошкодуєш про це!

Вона відчула його спітнілі руки на своїх стегнах і помітила, як усе її тіло стиснуло судоми, як навіть позиви до блювоти хотіли повернутися. Чи втратив би він інтерес, якби її зараз просто вирвало?

Поки вона про це думала, вона раптом відчула гострий біль, коли Кралле жорстоко увійшов в неї під супровід виття своєї банди.

Алекс намагалася полетіти думками подалі звідси, подалі від свого тіла, подалі від цієї смердючої кімнати, подалі від цієї жахливої години, кудись у майбутнє, де вона поквитається з цим мудаком і його бандою, де кожен із них шкодуватиме про те, що вони зробили з нею тут і зараз. Вона хотіла вибратися зі свого тіла, але не могла, вона відчувала його поштовхи, чула його дихання, відчувала, як гнів все дужче зростав у ній, як і відчуття безсилля. Розпач міг викликати в неї сльози, але Алекс не дозволила йому взяти верх, ні, ці хлопці не побачать, як вона плаче!

«Нехай все це скоріше закінчиться, милий Боже, — молилася вона, — якщо Ти існуєш, хай йому грець, дозволь мені вибратися звідси живою, щоб я потім змогла помститися цим брудним свиням».

Наче хтось почув її молитву, бо Кралле раптом зупинився, і в ту ж саму мить Алекс відчула, як інші послабили хватку, ніби щось їх відволікло.

— Що тобі тут потрібно, друже? Ти, мабуть, переплутав двері!

Голос Кралле. Алекс відчула, як його член вийшов з неї.

— Вам буде краще, якщо ви зараз підете геть, — сказав голос, який здався Алекс знайомим.

Кралле та його хлопці зустріли погрозу сміхом.

— Не сміши мене, — сказав Кралле, — звідки ти взявся? Спав у цьому хліву? Чи, може, поліцаї вже оточили цей сарай?

— Хто знає, — сказав голос, і тепер Алекс впізнала, хто це був. Він прийшов набагато раніше, ніж було домовлено, але вона зовсім не розсердилася на нього за це. Вона відкрила очі й підняла голову. У дверях стояв Еріх Рамбов, його шкіряна сумка була закинута через плече, а на його обличчі застиг такий незворушний вираз, наче він не бачив жодних труднощів, щоб протистояти п’ятьом хлопцям, один із яких саме діставав з кишені ножа, а інші виглядали так, ніби кожен з них мав хоча б один кастет. Еріх кинув на Алекс швидкий погляд, який сказав щось на кшталт: «Не хвилюйся! У мене тут все під контролем».

— Слухай, хлопче, — сказав Кралле, клацнувши ножем. — Я не знаю, чи знаєш ти, що це? Але це означає, що тобі краще забратися звідси і залишити нас у спокої.

— Я залишу вас у спокої, якщо ви залишите у спокої дівчину.

— А навіщо нам це робити?

— Ідіть геть, і все буде гаразд.

Ці слова знову викликали у нього сміх.

— А якщо ми захочемо залишитися? — запитав Кралле. — Що ти тоді робитимеш? Ти навіть не озброєний.

— Хто сказав? — Еріх відкрив свою сумку й дістав тесак, один зі своїх інструментів з м’ясної крамниці.

— І що це таке? — Кралле зробив до нього кілька кроків. — Виглядає не дуже гострим.

— Це й не обов’язково, — сказав Еріх. — Все здебільшого залежить від того, наскільки сильно ним бити. І як швидко.

Поки він говорив, дуже спокійно й не виказуючи емоцій, він блискавичним рухом протягнув тесак по животу Кралле — так раптово, що той взагалі не встиг відреагувати. Кралле ошелешено подивився на тесак, лезо якого тепер виблискувало криваво-червоним кольором, потім на свій живіт, після зустрічі з яким тесак став слизьким, і на свій член, з якого тим часом витекла остання крапля крові. Тоді він впустив свій ніж й обома руками спробував затиснути свій живіт, щоб його кишки не вивалилися із розітнутого черева.

Еріх Рамбов стояв із закривавленим тесаком в руках і незворушно дивився на інших.

— То що? — запитав він. — Хто хоче бути наступним?

Шарлі поняття не мала, куди зник Рамбов. Він зайшов у ту занедбану цегляну будівлю?

Або, можливо, він зник десь в іншому напрямку на цій ділянці. А це було величезне, окреме маленьке містечко, побудоване з єдиною метою: перевозити тварин від життя до смерті, щоб Берлін не помер від голоду.

Вона думала, скільки їй ще чекати. Чи краще було б зателефонувати Андреасу Ланге з найближчої телефонної будки, щоб приміщення скотобійні прочесав великий загін поліції? У будь-якому випадку це було б простіше. Але тоді вона відчувала б себе так, наче зрадила Алекс. Хоча вона цій дівчині зовсім нічого не обіцяла, взагалі нічого.

Раптом іржаві залізні двері цегляної будівлі відчинилися, і звідти вискочили четверо хлопців з блідими обличчями та переляканими очима. Один тримався за свою закривавлену щоку. Не помічаючи Шарлі, вони пробігли повз неї, наче хтось гнався за ними.

Вона якусь мить дивилася услід цим чотирьом, а потім перевела погляд на залізні двері, які все ще тихенько рипіли на петлях. Шарлі не стала довго думати і зайшла всередину.

Будівля була порожня. Тут смерділо ще огидніше, ніж на дворі, бо до тваринного запаху додавалося щось хімічне. Шарлі прислухалася, їй здалося, що вона чує голоси, але тепер знову стало тихо. Вона тихенько промацувала свій шлях, нашорошивши вуха, намагаючись не видати жодного звуку. Вона перевірила свій пістолет. Маленький кишеньковий пістолет, який їй дав Ланге, старий бельгійський «Піпер Баярд», вона насправді взяла з собою через Кушке, на той випадок, якщо вона потрапить у ризиковану ситуацію, стежачи за ним. Вона звела курок «Баярда» і повільно пробиралася з кімнати в кімнату. Сморід посилився, гучнішими стали й голоси. Їй здалося, що вона почула схлипування десь за дверима в кінці кімнати, які були трохи прочинені. Що в біса там коїлося?

Шарлі ногою відчинила двері й увірвалася всередину, спрямувавши пістолет у темряву.

— Не рухатися! — гукнула вона в кімнату, не знаючи, чим це мало закінчитися, бо тільки тепер вона могла побачити, що там відбувалося. І не повірила своїм очам.

Александра Райнгольд сиділа на столику біля передньої стіни кімнати, схиливши голову на плече Еріха Рамбова, з її лівої ноги звисали залишки розірваних трусиків. Рамбов ніжно обіймав дівчину лівою рукою, а в правиці він тримав тесак для м’яса, лезо якого було криваво-червоним. А буквально за кілька метрів від них на підлозі сидів навпочіпки хлопець зі спущеними штанями, схопившись за живіт. Козел зі старої фабрики, той кремезний хлопець, який тоді так її налякав. Кралле чи як його прозвали? Тепер він сидів там на підлозі, плакав і стогнав від болю.

Усі троє дивилися на Шарлі широко розплющеними очима, поки вона стояла, розмахуючи пістолетом у руці, щоб ніхто не міг подумати, що це може бути щось інше. Алекс та Рамбов інстинктивно підняли руки. Лише хлопець, що лежав на підлозі, обома руками все ще тримався за свій живіт. Між його пальцями блищала кров.

— Я помираю, — скиглив він, — я помираю.

Шарлі опустила пістолет.

— Що в біса тут сталося? — запитала вона.

Кронберг одразу зрозумів, про який саме труп говорить Рат.

— Той, що зі сміттєзвалища? Він зовсім поганий. Повністю поїдений щурами. Незважаючи на те, що доктор Шварц каже, що бідолашний хлопець помер щонайбільше тиждень тому, лише два пальці залишилися більш-менш цілими, щоб з них можна було зняти відбитки.

— І тепер ви шукаєте його в картотеці...

— На щастя, не я особисто.

— В балістичному звіті сказано, що його вбили з «Ремінгтона»?

— Чую про це вперше, — на деякий час на лінії запанувала тиша. Кронберг ніби задумався. — Цікава гіпотеза, — сказав він тоді. — Досить екзотична зброя, але може підійти.

— Сьогодні це було в газеті, — сказав Рат. — Це має бути та сама зброя, що й у Гумбольдтгайні.

— Гм. Я не дуже шаную думку газетярів. Але в цьому випадку вони можуть мати рацію.

Рата це здивувало. Інформатор Фінка навіть був на крок попереду судмедекспертизи.

— Ви порівнювали відбитки цього невідомого трупа з відбитками Г’юго Ленца? Чи Руді Гьоллера? Вони ж є у вашій картотеці, чи не так?

— ­Щура Руді та Рудого Г’юго? Звичайно, у нас є їхні відбитки. Однак, наскільки мені відомо, мій колега дійшов тільки до літери «В».

— За алфавітом?

— Треба ж рухатися в якомусь порядку. — Рату здалося, що Кронберг трохи образився. — Що змусило вас подумати про Ленца та Гьоллера? — запитав він.

— Підказка, — збрехав Рат. — Я чув, вони обидва зникли безвісти.

Кронберг раптом голосно засміявся.

— Оце була б іронія, — сказав він. — Щура Руді з’їли щури, — потім він стишив голос і став схожим на змовника. — Я розгляну таку версію, пане інспекторе. Дякую за підказку.

— Без проблем.

Рат поклав слухавку. Він залишився останнім у кабінеті. На сьогодні досить. Він схопив Кірі за повідець.

Він з нетерпінням чекав кінця дня й зустрічі із Шарлі. Її запах на подушках цього ранку, він тримався в його носі цілий день, але тепер він хотів більшого. Як же швидко це сталося після того, як він вже почав звикати до самотності на вихідних.

Спочатку він поїхав до Луїзенуфер, прийняв душ і одягнув новий костюм, а потім рушив до неї. Цього разу він вирішив не дарувати квіти, а взяв натомість пляшку ігристого вина. Приводів для святкування було достатньо, хоча й не заручини, які знову не склалися, але все одно... Вчора ввечері він би й не подумав, що вони так швидко помиряться, навіть якийсь час сумнівався, чи помиряться вони колись взагалі. Навіть Кірі здавалася щасливою, коли зрозуміла, що повертається на Шпенерштрасе; не встиг Рат відчинити двері машини, як собака вискочила на вулицю й замахала своїм хвостом.

— Так, моя люба, — сказав Рат, — ти незабаром побачиш хазяйку.

Перш ніж увійти, він поглянув на свої з Кірі відображення у вітрині продуктового магазину поруч і поправив краватку. Вони обидва справляли гарне враження! Рат ще трохи поправив капелюха, потім зайшов у будинок і, насвистуючи, піднявся сходами.

Минуло досить багато часу, перш ніж двері нарешті відчинилися, і у нього знову виникло дивне відчуття. Але потім: жодного хлопця з посмішкою, жодного неприємного сюрпризу; Шарлі відкрила сама. Ну що ж!

— Гереоне!

Вона виглядала досить здивованою. Навіть більше, ніж він очікував. Швидше неприємно здивованою. Сьогодні він кілька разів намагався додзвонитися до неї, щоразу марно. Не дивно, подумав він, звичайно, вона не сиділа вдома цілий день, навіть якби вона була у відпустці; він би теж за подібних обставин не сидів на місці. І тоді він ще дужче чекав зустрічі з нею після роботи.

— Сюрприз, — сказав він без жодної на те потреби. Кірі помахала хвостом.

— Гей, ви двоє! — Шарлі нахилилася й почухала чорне хутро Кірі. — Це справді сюрприз.

— Тут вітаються лише з собаками?

Вона озирнулася, на сходах нікого не було, тоді вона поцілувала його, але залишилася в дверях, наче охоронець храму.

— Чи не запросиш нас увійти? Тоді тобі не доведеться хвилюватися, що старий Бретшнайдер дивитиметься, як ми цілуємося, і отримає через це серцевий напад.

На обличчі Шарлі з’явилося розкаяння.

— Я хотіла б. Але, на жаль, це неможливо.

— Чому ні? — Рат повільно усвідомив, що його тактика несподіванки знову зазнала невдачі.

Вона знизала плечима.

— У мене гості.

Мабуть, його обличчя набуло дурного вигляду, бо вона одразу засміялася.

— Не хвилюйся! Це не Гвідо! Зовсім не чоловік.

— Тоді навіщо така загадковість?

— Це... Я краще поясню тобі це іншим разом, на порозі робити це незручно.

— Я просто хотів тебе здивувати. Це було неминуче. Адже я весь день не міг до тебе додзвонитися.

— У мене зараз дуже багато справ, я розповім тобі про це завтра, гаразд? Зараз я справді не можу цього зробити, — вона подивилася на нього майже з жалем. — Мені дуже шкода, Гереоне, піз­ніше поговоримо по телефону, добре?

У квартирі відчинилися двері ванної кімнати, і звідти вийшла дівчина, закутана в червоний халат Шарлі, з мокрим волоссям. Вона коротко обернулася й кинула на нього підозрілий погляд, перш ніж піти на кухню. Рат дав би їй вісімнадцять, щонайбільше дев’ятнадцять років. У неї була опухла верхня губа.

Він приглушив бажання запитати про те, хто це така, адже й сам міг дати на нього відповідь.

— Ну, — сказав він, піднімаючи пляшку. — Тоді ми з Кірі вип’ємо її удвох.

— Гереоне! — Вона виглядала щиро сумною. — Не гнівайся!

Він змусив себе посміхнутися, сподіваючись, що його посмішка не здасться їй надто напруженою.

— Я все одно не зміг би залишитися надовго, — сказав він, із жалем знизуючи плечима. — Сьогодні ввечері доведеться спати на Луїзенуфер. Вранці мені буде потрібен мій чорний костюм.

— Ти йдеш на похорон? — злякано спитала вона. Вчора вони мало спілкувалися. Скоріше займалися іншими справами.

Рат кивнув.

— Може, навіть на два.

Коли Шарлі повернулася до квартири, Алекс вже сиділа на кухні, закутавшись у теплий халат, і дмухала в чашку чаю, який їй зробила Шарлі.

— Хто це був? — запитала вона.

— Просто друг, — Шарлі сіла біля неї. — Ну як? Тобі зараз краще? Після душу?

— Не знаю, чи зможу я колись знову почуватися чистою, — чашка задзвеніла, коли Алекс поставила її назад на блюдце. — Кралле, цей чортів мудак! Сподіваюся, що він помре!

— Не бажай цього. Тоді на совісті твого друга буде його смерть.

Алекс сильніше запахнула халат, наче хотіла повністю закутатися в нього.

— Чоловік, з яким ви щойно розмовляли по телефону, — сказала вона, — був поліцейським, чи не так?

Це звучало невпевнено, Алекс діяла навпомацки. Ніби гадала, чи справді може довіряти Шарлі.

— Так, він поліцейський, — кивнула Шарлі. — Але він хороша людина.

Алекс криво посміхнулася.

— Я не знала, що такі існують.

Шарлі усміхнулася у відповідь. Їй не хотілося казати дівчині, що чоловік біля дверей також був поліцейським. Вона не хотіла зруйнувати обережну довіру Алекс до неї.

— Не хвилюйся, — сказала вона. — Я пообіцяла тобі, що не буду викликати поліцію, і я дотримаю цю обіцянку.

Їй довелося згадати, як безпорадно й тривожно відреагувала Алекс, коли Шарлі вимовила слово «поліція» в старому цеху для соління шкур.

— Жодних поліцаїв, — сказала вона, біліючи, мов простирадло, — будь ласка, жодних поліцаїв.

— Але... Хіба ти хочеш, щоб ця свиня просто так втекла? Це ж було зґвалтування.

— Будь ласка, жодних поліцаїв...

Зрештою Шарлі погодилася задовольнитися тим, що просто викликала машину швидкої допомоги до старого цеху для соління шкур, щоб Ральф Краль, відомий як Кралле, зміг отримати медичну допомогу. Можливо, важка травма стала для нього уроком. Він міг виявитися більш ефективним за судовий процес у справі зґвалтування та нападу.

Коли вона виключила поліцію з рівняння та відпустила Еріха Рамбова, Алекс трохи почала їй довіряти. А той факт, що вона взагалі прийшла до неї разом зі своєю подругою Вікі, яку вони підібрали дорогою на Ельденерштрасе, був, ймовірно, пов’язаний лише з тим, що у двох дівчат не було іншого місця для ночівлі. У будь-якому випадку Еріх Рамбов, який знову сів на свій велосипед на Форкенбекплац, не міг запропонувати їм нічого нового. І ось Вікі тепер лежала в ліжку Грети й спала. У Алекс теж були темні кола під очима, але вона трималася краще, ніж її подруга.

— Навіщо ви все це робите? — запитала Алекс у таксі.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, ви взяли мене та Вікі до себе. Не викликали поліцейських. Чому ви мене так наполегливо шукали? Тільки через те, що я втекла від вас?

— Я просто хотіла тебе знайти.

— Навіщо?

— Можливо, я зможу тобі допомогти. Я думаю, що у тебе проблеми з поліцією.

— Що? Оце новина!

Шарлі приклала палець до губ, кинувши погляд на таксиста, який стоїчно дивився вперед на рух транспорту.

— Я маю на увазі дещо інше. Ти бачила, як Бенні розбився на смерть. І ти бачила, як його зіштовхнув поліцейський.

Алекс подивилася на неї широко розплющеними очима. Зі здивуванням. І одночасним полегшенням.

Коли вони приїхали в Моабіт, Шарлі заплатила водієві таксі. Їм довелося розбудити Вікі й покласти її спати нагорі в квартирі.

Алекс їй усе розповіла, хоча Шарлі вже знала більшу частину історії, вони з Ланге давно зрозуміли багато всього. Але не те, що Алекс сказала про момент падіння Бенні.

— Там був один чоловік.

— Який чоловік?

— Той, хто викликав «швидку допомогу». Він бачив усе.

Алекс не змогла точно описати цього чоловіка, окрім того, що він носив окуляри в дротяній оправі та був трохи схожий на того американця у солом’яному капелюсі, якого завжди можна побачити у кіно, тільки він носив не солом’яний капелюх, а котелок. «Гарольд Ллойд», — сказав Андреас Ланге, коли Шарлі раніше розповіла йому про це по телефону. І попросив Алекс дати поліцейському художнику опис цього свідка.

Шарлі поглянула на Алекс, яка тримала свою чашку чаю так, наче це було єдине, за що вона могла втриматися.

— Поліцейський, з яким я щойно розмовляла, — почала вона, — хоче відправити цього сержанта Кушке до в’язниці.

— Йому місце на ешафоті, а не в тюрмі!

Шарлі завжди дивувалася тому, скільки було прихильників смертної кари серед дрібних злочинців.

— По-перше, він повинен постати перед судом, який його засудить.

— Вони його все одно виправдають! Одна ворона не виклює око іншій.

— Якщо у нас буде достатньо доказів та свідчень, цього чоловіка засудять, я тобі це обіцяю. Ось так добре працює наша судова система. Крім того, суддя — не поліцейський, між судовою та виконавчою владою існує велика різниця, це різні речі.

— Між чим і чим?

— Це називається розподілом влади. Але що я насправді хочу тобі сказати: ти нам потрібна, щоб цей Кушке отримав справедливе покарання. Ти все бачила і можеш все підтвердити.

— Кому нам?

— Мені та помічнику інспектора Ланге.

— Я думала, що між судом та поліцією є різниця. Хіба ви щойно не пояснили мені це?

Господи, а ця дівчина була міцним горішком!

— Існує. Але я хочу, щоб цього Кушке засудили, і цього також хоче пан Ланге. І я думаю, що наші інтереси тут збігаються, чи не так?

— Я не хочу бачити, як його судять, я хочу побачити, як він стогне, скиглить і боїться за своє життя, ось чого я хочу!

— Ти говориш про самосуд.

— Мені байдуже, як ви це називаєте. Я називаю це помстою і хочу саме її. Крім того, я в боргу перед Бенні.

— Будь ласка, не роби нічого необдуманого, — сказала Шарлі.

— Ви не повірите, як добре я вже все обдумала!

— Це ви з Вікі написали ті гасла на його домі та поліцейському відділку, чи не так?

— А якщо й так!

— Якщо з Кушке щось трапиться, підозра швидко впаде на вас, і якщо не на Вікі, то принаймні на тебе. Не ламай своє життя через нього!

Алекс мовчала. Вона думала.

— Ти вже порізала йому обличчя, тобі мало помсти? Решту нехай зробить поліція. І суд.

— Я не піду до поліцаїв. Вони мене посадять за ґрати і все. А мої свідчення? Як ви думаєте, хіба якийсь суддя серйозно сприймає те, що така, як я, скаже у суді? Чи буду я свідком, чи обвинуваченою, в цьому нема жодного сенсу. Вони мені все одно не повірять.

Шарлі нічого не відповіла. Алекс натрапила на хворе місце. Дівчина насправді була не найбільш надійним свідком, навіть якщо її одягнути перед судом у гарну сукню. Підозрювана (а незабаром, можливо, вже й засуджена) грабіжниця навряд чи стане найгострішою зброєю у судовому процесі щодо вбивства, скоєного поліцейським.

— Можливо, ти маєш рацію, — нарешті сказала Шарлі. — Але вони можуть серйозно сприйняти те, що скаже той чоловік в окулярах з дротяною оправою.

— Якби він хотів щось повідомити про це, він би вже давно це зробив, хіба ні?

Шарлі знизала плечима.

— Можливо, у нього були свої причини, хто знає? Але якщо ми розмістимо у газетах повідомлення разом з його фотороботом, тоді, можливо, він більше не буде ховатися.

— Тоді зробіть це для мене. Але я вам для цього не потрібна.

— Ще потрібна. Ти потрібна нам, щоб описати цього чоловіка. Художнику. Для цього тобі не потрібно йти в поліцію. Вулицею нижче є кафе, ми там й зустрінемося. — Шарлі поглянула на свій наручний годинник. — Рівно за дванадцять хвилин.

Алекс напружилася.

— Не хвилюйся. Це не поліцейський, це звичайний художник.

Рат не випив шампанське, він поставив його в шафу, а натомість дістав звідти пляшку коньяку. Кірі лежала біля його ніг на килимі у вітальні й спала, сонце вже давно сіло. Рат бачив своє відображення у віконному склі. Ось він сидить собі, щойно з душу та в новому костюмі, весь убраний для недільного походу в церкву, з келихом коньяку та попільничкою перед собою. Палить, п’є і слухає музику. І йому спало на думку, що він рідко коли був так гарно вдягнений.

Він знав, чому вона його не впустила. Щоб у нього не з’явилися муки сумління. Шарлі прихистила ту дівчину з вулиці, яку розшукувала поліція, підозрювану грабіжницю, і, судячи з того, що він побачив у квартирі, вона зовсім не планувала незабаром видавати Алекс поліції. Це змусило його посміхнутися. З усіх людей Шарлі! Яка завжди лаяла його за протиправні кроки! У певному сенсі це робило його щасливим, але водночас йому було боляче, що вона не довіряє йому з цього приводу. Наче він би їх видав! Він би навіть не звертався до її совісті, він би дозволив їй це зробити. Звісно, щоб за наступної нагоди пригадати її цю історію — якщо вона ще раз задумається над законністю його методів розслідування. Тепер навіть надто правильна Шарлі зрозуміла, що законність не завжди є вирішальним чинником. Ключовим є успіх!

Рат подивився на пляшку коньяку. Він почувався приємно п’яним. І щойно він подумав про законність та успіх, то прийняв рішення. Він залишив Кірі у вітальні, яка лише коротко подивилася на нього, коли він встав зі стільця і взяв свій капелюх, пальто та ключі від машини.

Він зрозумів, які вітер та дощ насправді панують надворі, тільки коли за чверть години вийшов із машини на Дірксенштрасе. Він припаркувався подалі, щоб не привертати уваги, бо його «Б’юїк» одразу впадав в око. Тому Рат скористався південними сходами, що розташовувалися прямо біля гаражів та конюшень, де він ризикував зустріти лише когось з автопарку чи якогось охоронця зі слідчого ізолятора, принаймні нікого з тих, хто його знає.

Кілька метрів прогулянки від машини до південно-західного входу вистачило, щоб сильний вітер змусив його протверезіти. На сходах він знову перевірив, чи не висохли підошви його черевиків, і лише тоді зайшов на поверх. Довгий коридор відділу «Е» виглядав мертвим. Це було добре. Якби хтось працював понаднормово або повернувся сюди за чимось з будь-якої причини, у Рата швидко б виникли проблеми з поясненнями своєї присутності. Особливо з тієї миті, коли він відчинив двері й прослизнув у темний кабінет. Він одразу зачинив за собою двері. Це точно була крадіжка зі зломом, навіть якщо йому не було потрібно щось ламати. Під час всієї плутанини навколо його переведення до відділу вбивств ніхто й не подумав вимагати ключі від інспектора Рата, і згодом він сам майже забув, що вони все ще були у нього. Поки йому не прийшла в голову ця ідея. Сьогодні ввечері.

Тут було моторошно тихо, лише дощ стукав по шибках. Рат увімкнув настільну лампу Ланке, яка осяяла кімнату тьмяним зелено-жовтим світлом, і пошукав свій старий ключ від столу. Ключ швидко знайшовся.

Світла було достатньо, він міг бачити все, що йому потрібно. Рат нишпорив у шухлядах у пошуках чогось схожого на адресну книгу чи папку. Нічого. Між його пальцями шарудів використаний бутербродний папір, який потрапив під якісь папери; також він знайшов олівці, порожні сигаретні пачки, надкушене яблуко, все, що можна уявити, тільки не те, що він шукав. Жодного відсилання на Маріон Бозецькі. Звичайно, його не було, навіть такий ідіот, як Грегор Ланке, не заводив особистого досьє на своїх офіційних шпигунів.

У нижній шухляді не було нічого, окрім фотографій. Порнографічних фотографій. Що й не дивно, оскільки Ланке-молодший, як і його дядько, працював у відділі моралі, і такі речі були частиною доказів. За винятком того, що в шухляді столу племінника інспектора була величезна кількість таких доказів, деякі з них були досить потерті, повні відбитків пальців. Рат погортав фотографії. Яка неймовірна колекція! Здавалося, що Ланке вибирав найкращі фотографії з кожної серії та залишав їх собі. Рат навіть знайшов кілька фотографій, які він сам колись конфіскував: двійник Гінденбурга в ближньому бою з Матою Гарі. Але не ці фотографії привернули його увагу, а зовсім інші: особисті знімки, аматорські знімки, які завжди показували ту саму оголену жінку в дії, сфотографовану з боку чоловіка, у якого переважно було видно лише ерегований пеніс, котрий рідко можна було побачити цілком, тому що він зазвичай зникав у якомусь отворі в тілі. Хоча він і не знав анатомію Ланке-молодшого, Рат був упевнений, що помічник інспектора сам зробив ці фотографії. Він був упевнений в цьому з двох причин: по-перше, Грегор Ланке був саме тим виродком, яким він завжди вважав свого наступника. А по-друге, Маріон Бозецькі була на службі в цього виродка не тільки як шпигунка, але, очевидно, й в іншому сенсі. Проте її обличчя не завжди виглядало тут щасливим.

Рат погортав ці фотографії й усміхнувся, коли знайшов ту, що трохи відрізнялася від інших. Він підніс її до променя світла, а тоді поклав у кишеню. На цій світлині Маріон була зображена не так чітко, як на інших, але на задньому плані можна було побачити величезний гардероб. Шафу з дзеркальними дверима.

Вони знову сиділи біля «Тіца», це місце зустрічі себе виправдало. Цього разу Ланге запросив її на сніданок. Помічник комісара мав трохи змучений вигляд. Крім того, він, здається, погано спав. Він приніс із собою газету «Берлінер Тагеблатт», що тепер лежала перед ним на столі поруч із чашкою кави.

— Якщо ви ще не поснідали, я вас пригощу, — сказав він, махаючи рукою офіціантові. У цю годину майже весь ресторан був у їхньому розпорядженні.

— Дякую, не треба, — Шарлі замовила чашку чаю з лимоном і вказала на газету. — Ви щось чули від нашого свідка?

Ланге похитав головою.

— На наше звернення ще не було відповіді, хоча сьогодні вранці його опублікували шість газет. З фотороботом.

— У нього звичайне обличчя.

— Це вона так сказала, — скептично відповів Ланге. — Щоб не сидіти зовсім без діла, я вчора намагався знайти людину, яка відповіла на той екстрений виклик, але, на жаль, поки безуспішно.

— Ви маєте на увазі те, що наш свідок викликав «швидку»?

Ланге кивнув.

— Можливо, він раптом назвав якесь ім’я. Якщо він не привид.

— Ви маєте на увазі, що Алекс збрехала нам? Просто вигадала цю людину? Я так не думаю.

— Вона сама не хоче виступати в суді, тому для неї має сенс просто вигадати свідка. Щоб відвернути увагу від себе.

Шарлі похитала головою.

— Вона, може, й злочинниця, але я думаю, що вона каже правду.

— Це підводить нас до другої проблеми, — зітхнув Ланге. —Александра Райнгольд — злочинниця. Якщо випливе те, що я тут роблю, що я дозволяю вам отримувати інформацію від злочинниці, яку ми відпускаємо, це коштуватиме мені голови. І вам теж. Тоді ваша кар’єра буде зруйнована, навіть не почавшись.

Шарлі вийняла з пачки цигарку.

— Можна? — запитала вона.

— Будь ласка, — Ланге вказав пальцем на підлогу. — Тут, у «Тіці», кілька тижнів тому було вкрадено годинники та ювелірні вироби вартістю кілька тисяч рейхсмарок. На ніч зловмисники зачинилися в універмазі. Те саме відбулося через десять днів у «Карштадті». Кого, на вашу думку, підозрюють в цьому?

— Я бачу, у вас гаряча лінія з Артуром Небе.

— Якби тільки Небе знав, що ми ховаємо від нього його головну підозрювану! — голос Ланге став голоснішим, ніж він хотів. Він перелякано озирнувся.

— Він не повинен дізнатися. Ніхто не повинен нічого знати про нашу розмову і нашу домовленість.

— Ви ж розумієте, що переховуєте злочинницю? Що ми переховуємо злочинницю?

— Послухайте, — сказала Шарлі, — я дуже добре знаю, що зробила Алекс, і вона далеко не янгол. Але вона дала нам важливу інформацію, — вона майже зухвало затягнулася сигаретою. — Якщо я видам її зараз поліції, є велика ймовірність, що її засудять, і це назавжди зруйнує її життя, — Шарлі теж підвищила голос, але не озирнулася.

— Просто мені зараз дуже складно, — сказав Ланге. — Ставши поліцейським, я гадав, що автоматично опинився на правильному боці, але в цьому випадку я вже не розумію, що таке правильний бік.

— Сержант Кушке — це поліцейський, на совісті якого є смерть людини, неповнолітнього хлопця. Це вбивця, який намагався вбити дівчину, яка про це знає. Він хотів застрелити Алекс. Це правильний бік?

— Звичайно, ні, — у голосі Ланге прозвучали нотки обурення. — Якби я так вважав, то вже давно б закрив цю справу. Думаєте, у мене через це з’явиться багато друзів у «замку»? Коли вся ця справа стане відомою широкій публіці?

— Мені шкода, — сказала Шарлі, і їй справді було шкода. — Я знаю, в якій ви зараз складній ситуації. Але тоді не варто втрачати нашу мету з поля зору. А це означає, що звинувачення проти Кушке повинні бути максимально неспростовними.

— І ви хочете дозволити злочинниці уникнути покарання заради цієї мети?

— Просто сприймайте Алекс як інформаторку. Стукачку зі злочинного світу, яка вказала вам на головного свідка вбивства. Така інформація завжди має свою ціну.

— Навіть інформатори не отримують повної свободи. Усі ці крадіжки в універмагах — це вже не дрібний злочин.

— Забудьте про Алекс. Вважайте мене своєю інформаторкою, піднесете це прокурору так: хтось із хорошими зв’язками у злочинному світі. Тоді я буду цапом-відбувайлом.

— А що станеться з вашою Алекс? Найуспішнішою грабіжницею берлінських універмагів?

— Алекс — розумна дівчина, яка пережила погані речі і потребує допомоги, щоб знову стати на правильний шлях. Я вірю, що вона зможе це зробити. Проте не за умови, якщо її посадять за ґрати. І взагалі: ви справді хочете закрити дівчину в поліцейському відділку, поки сержант Кушке все ще перебуває на волі і хоче її вбити?

— Так, я це розумію, — сказав Ланге. — Спочатку ми повинні арештувати Кушке, щоб вона більше не перебувала у небезпеці. Але чи зможемо ми зробити це за допомогою цього загадкового свідка? Якщо ця особа не вийде на зв’язок, і нам все одно буде потрібна Алекс як свідок — чи погодиться вона піти в поліцію?

Шарлі знизала плечима.

— Поки Кушке залишається на волі, Алекс ніколи на це не погодиться.

— Нагадує кота, що кусає себе за хвіст: нам потрібно, щоб Алекс допомогла посадити Кушке, але поки він гуляє на волі, ми не можемо посадити Алекс.

— Що ж, — сказала Шарлі, — ви маєте розв’язати цей гордіїв вузол, — вона загасила сигарету. — У будь-якому разі я не видам вам Алекс, я на її боці.

Вона сама собі дивувалася, ніколи б не повірила, що коли-небудь зможе так говорити, адже її навчали бути покірною та відданою державі. Чи це був рейнсько-католицький флегматизм Гереона? Чи вона насправді перебувала під його впливом?

Ланге мав нещасний вигляд.

— Це коштуватиме нам і голови, і шиї, — знову сказав він, похитавши головою.

— Якщо й так, — сказала Шарлі. — Тоді ми просто відкриємо разом своє детективне агентство, — вона намалювала руками уявну вивіску: «Приватні детективи Ланге та Ріттер, розслідування всіх видів справ». Звучить дуже перспективно.

Спроба трохи розвеселити нещасного Ланге провалилася, він тільки почервонів після її слів.

— Що ж, — сказала Шарлі й поклала сигарети назад у сумочку. — У будь-якому разі я виконала свою частину угоди. Я знайшла Алекс, — вона хотіла встати.

— Зачекайте, — сказав Ланге напрочуд різко, і Шарлі знову присіла у крісло. — Зачекайте! Є ще друга частина нашої угоди, не забувайте про це! Яка стосується сержанта Кушке. Мабуть, він теж сьогодні вранці читав газету, вам варто простежити за ним.

Шарлі зітхнула.

— Як довго я маю стежити за цим чоловіком?

Ланге посміхнувся й постукав по газеті.

— Доки цей свідок не звернеться до нас, і ми не зможемо взяти Кушке під варту. Або доки ваша Алекс не перегляне свою ситуацію і не здасться поліції. А я поки переговорю з Геннатом про можливе пом’якшення терміну її покарання та інші поступки в цій справі.

Шарлі встала. Хоча Ланге й міг легко почервоніти в її присутності, але він точно не був простаком. Вона зрозуміла: поки вона не вмовить Алекс здатися поліції, їй доведеться миритися з тим, що вона має стежити за Кушке. Хороша мотивація, яку Ланге сховав у своєму рукаві.

Дощ від самого ранку безперестанку стукав у шибки. Сприятлива погода для похорону. Тієї ночі Рат майже не спав, а також відчував легке похмілля, мабуть через те, що випив забагато коньяку, хоча після пізнього візиту до «замку» він більше не випив жодної склянки. Проте він був у своєму найкращому настрої, незважаючи на погану погоду і те, що вчора йому не вдалося провести ніч із Шарлі; фактично його відверто відшили. Але якби не ця відмова та половина пляшки коньяку, яку він випив після цього, йому, мабуть, не спала б на думку божевільна ідея вдертися до кабінету Ланке.

Він підрівняв свій проділ мокрим гребінцем та ретельно оглянув себе перед великим дзеркалом у спальні. Чомусь він собі подобався: весь у чорному та з елегантним циліндром, який він надів на голову трохи похило, цей костюм надавав йому такого серйозного вигляду, якого він зазвичай не мав. Шкода, що він міг одягатися так лише на сумні події, Рат ненавидів похорони, особливо поліцейські. Весь у чорному та з циліндром — так він востаннє одягався на похорон свого колеги Штефана Яніке. Хоча він і не знав поліцейського, якого ховали сьогодні, але Вайс особисто попросив його бути присутнім на похороні, адже вищі чини кримінальної поліції мають продемонструвати, що їм небайдужа доля патрульного поліцейського.

Двірник, який прочищав забитий водостік, зупинився, побачивши квартиранта з задньої прибудови, всього у чорному, з чорною собакою та чорною парасолькою, який йшов через двір, і приклав кінчики пальців до свого кашкета на знак привітання. Рат відповів йому, коротко піднявши парасольку, і зайшов у передню частину будівлі, де подзвонив у двері квартири на першому поверсі. Анемарі Леннарц виглядала здивованою й оглянула його з ніг до голови.

— Я хотів залишити собаку, — сказав Рат. — Сьогодні вам підходить, чи не так?

Доглядачка будинку критично подивилася на хутро Кірі, але воно було ще наполовину сухим.

— Звичайно, — сказала вона, беручи повідець. Кірі все зрозуміла і одразу ж зайшла в її квартиру, як у свій другий дім.

— Хто у вас помер, дозвольте спитати?

— Колега, — відповів Рат.

— Мої співчуття.

— Це необов’язково. Я не знав цього чоловіка.

Рат попрощався з Кірі, яка більше не звертала на нього уваги, і рушив далі.

Еріка Фосс схвально кивнула, коли він увійшов у двері.

— З усією повагою, — сказала вона, — якби це не було такою сумною подією, я б сказала, що такий стиль робить вас зовсім іншою людиною.

— Дякую, — за звичкою Рат мало не повісив циліндр на вішалку, але одразу згадав, що прийшов лише для того, щоб відвезти Торнова на похорон. Кандидат в інспектори був єдиним, хто мав їхати з ним на цвинтар «Шьонгольц». Ґреф, Геннінг та Червінські, як завжди, були на чергуванні.

— То де наш учень? — запитав Рат.

Фосс кивнула на зачинені двері, що вели в кабінет.

— Вже тут, — сказала вона. — Пану Торнову було потрібно зателефонувати.

На превеликий подив Рата, в кабінеті сидів патрульний поліцейський — Торнов одягнув свою уніформу. Майбутній інспектор чекав за столом Ґрефа й читав газету.

— Навіщо це? — запитав Рат. — Ви вже не в патрульній поліції, чи не так?

Торнов згорнув газету й підвівся. Кожна складка була на місці, ґудзики блищали, він справляв бездоганне враження.

— Коли мій колега, якого ми сьогодні ховаємо, був убитий здичавілим комуністом, я все ще був патрульним, — сказав він дуже серйозно. — У цьому випадку вважаю доцільнішим віддати останню шану колезі в моїй уніформі.

Рат кивнув. Раптом його теж охопив похоронний настрій.

— Тоді ходімо, — сказав він, борючись з незручною тишею, що загрожувала наступити.

Цього разу він припаркував «Б’юїк» в атріумі. Дощ голосно стукав у величезний скляний дах.

— Сподіваюся, це скоро припиниться, — сказав Торнов, показуючи вгору.

Чоловіки сіли в машину.

— Яка чудова жахлива погода, — сказав Рат, коли вони повернули на Александерштрасе, і йому довелося ввімкнути склоочисники. — Я можу вас потім відвезти назад. — Цвинтар знаходився доволі далеко, у Панкові.

— Дякую, — сказав Торнов. — Але в цьому не буде необхідності. Я думаю, що потім я хотів би провести трохи більше часу зі своїми колишніми колегами. Якщо ви не проти...

— Звичайно. Якщо колега Ґреф погодиться жити з тим фактом, що він зможе написати звіт про вашу вчорашню місію сам. Ви мені сьогодні не потрібні.

— Я вже переговорив з Ґрефом.

— Ну тоді все добре. Щось дізналися вчора?

— Як подивитися. Роботи було багато, а результати виявилися мізерні. Ймовірно, Ґольдштайн припаркував там машину та поїхав далі електричкою чи трамваєм. Тож він міг заховатися у будь-якій частині міста.

— І ніхто нічого не бачив? Сусіди, працівники вантажного депо?

— Один робітник щось бачив. Каже, що був здивований тим, що водій швидкої був не в білому одязі. Але не має жодного уявлення, куди Ґольдштайн поїхав і як — міською електричкою, трамваєм чи пішов звідти пішки.

— Я так розумію, що у нього вистачило нахабності взяти таксі.

— Колега Ґреф хотів перевірити це сьогодні. Він відправився до гільдії таксистів.

— Цього справді замало. Навіть якби він знайшов таксиста, який віз Ґольдштайна, він навряд чи доставив його до дверей готелю.

— Ви гадаєте, що він усе ще переховується в готелі?

— У будь-якому випадку в Берліні існує достатньо місць для охочих сховатися.

Торнов знизав плечима.

— Ще одна річ, яку помітив наш свідок, — сказав він. — Кажуть, що у Ґольдштайна порвалося пальто. Від нього було відірвано один кут.

Рат кивнув.

Минуло чимало часу, перш ніж вони прибули до Панкова. Дощ уже припинився, але небо все ще було сірим. Рату довелося натиснути на гальма лише за кілька сотень метрів від головного входу. Перед кладовищем виник помірний транспортний колапс. Здавалося, половина Берліна стала на ноги — і на колеса, — щоб провести Еміля Куфельда в останню путь; не лише поліція, а й багато простих містян. Це вселяло надію. Були дні, коли Рат думав, що все це божевільне місто змовилося проти поліції та проти всіх своїх сусідів, але сьогодні виявилося, що існувало багато інших громадян.

Він знайшов місце для паркування, і обидва чоловіка підійшли до входу на кладовище. Торнов попрощався з ним перед воротами.

— Дякую за те, що довезли мене, — сказав він, — але я мушу йти до своїх людей. В останній раз...

Рат кивнув і спостерігав, як він змішується з патрульними поліцейськими та вітає колег рукостисканням.

«Сумна нагода востаннє одягнути свій мундир», — подумав він і озирнувся. Цвинтар кишів людьми в уніформі. Тільки коли підкотили катафалк з труною, у натовпі настав порядок. Сині мундири очолили похоронну процесію, йдучи безпосередньо за віцепрезидентом кримінальної поліції Вайсом та командиром патрульної поліції Гаймансбергом, які слідували за труною. Вайс був весь у чорному, Гаймансберг, як і його люди, вдягнув уніформу. Поліцейський оркестр грав похоронну музику.

Рат чекав доволі довго і приєднався до процесії лише тоді, коли пройшли цивільні офіцери, і він упізнав перших колег з відділу «А» разом з Геннатом та Бьомом. За кілька метрів перед слідчими з відділу вбивств йшов загін поліції моралі, її керівник, кілька його комісарів та старших комісарів. Вернер Ланке кинув злий погляд через плече; очевидно, його племінник доніс йому про неприємний візит злого інспектора Рата. Проте не тільки поліцейські, а й незліченна кількість звичайних цивільних берлінців вирішили провести вбитого поліцейського в останню путь, прапороносці Рейху підняли над собою прапор Демократичної республіки, ще й преса надіслала своїх представників. Еміль Куфельд був соціал-демократом, і тепер було все більше доказів того, що той смертельний постріл зробив нацист, а не комуніст. Однак це не потрапило в заголовки газет.

Коли натовп зібрався біля могили, він спочатку поговорив з Магнусом Гаймансбергом. Командир патрульної поліції не був дуже балакучим. Тоді до труни підійшов Бернгард Вайс. Йому не потрібен був мегафон, щоб його почули, його берлінський голос можна було чутно усюди. І Вайс одразу знайшов правильну ноту. Ручки представників преси, які зробили паузу під час виступу Гаймансберга, тепер почали активно працювати в їхніх блокнотах.

Вайс лише коротко та з належним благочестям розповів про події на алеї Франкфуртер, а потім знайшов правильні слова, щоб вшанувати загиблого.

— Він не єдиний, кому довелося віддати своє життя, сумлінно виконуючи свій обов’язок, — сказав віцепрезидент, — не перший, і варто побоюватися, що й не останній. Біля цієї свіжої могили ми ще раз закликаємо всіх наших співвітчизників створити фронт розуму, порядності, людяності та бачити у кожному поліцейському людину, а не дичину, на яку можна безкарно полювати.

Подібні слова Вайс вже виголосив у штабі, перед своїми колегами з кримінальної поліції, але тут, біля труни загиблого патрульного, вони здавалися у сто разів більш актуальними. Усі були зворушені, включно з цивільними берлінцями, і серед усіх присутніх, хто був у скорботі, запанувало мовчазне відчуття єдності. Неважливо, чи ти був поліцейським, чи інспектором, чи звичайним громадянином, усі присутні відчули, що єдиним фронтом виступають проти насильства та терору на вулицях. Берліну набридли комуністи, нацисти та всі інші, хто плутав політику з перестрілками в дусі Дикого Заходу. Це давало підстави сподіватися, що Еміль Куфельд може виявитися останнім на довгий час поліцейським, убитим з політичних мотивів, як собі міркував Рат. Можливо, це місто було не таким вже й безнадійним, яким він бачив його відтоді, як прибув сюди навесні 1929 року.

Муніципальна лікарня у Фрідріхсгайні утворювала щось на зразок власного маленького містечка з дивовижних цегляних будівель, розташованих на околиці міського парку. Андреас Ланге відкрив двері в одну з цих будівель, де було чоловіче хірургічне відділення. Півтора роки тому Горст Вессель, боєць СА, якого нацисти зробили мучеником, помер тут на лікарняному ліжку від вогнепальних поранень.

Він знайшов палату, яку вказав йому черговий. Перед дверима стояв поліцейський у білому халаті. Ланге не довелося діставати своє посвідчення особи, його одразу впізнали без цього. Лікар та поліцейський кивнули помічнику інспектора.

— П’ять хвилин, — сказав лікар, перш ніж відчинити двері. — І без нервів. Рані потрібен відпочинок, щоб вона швидше загоїлася.

— Травма настільки серйозна? — запитав Ланге у чоловіка в білому халаті.

— Хлопцю неймовірно пощастило, що його внутрішні органи не зазнали ушкоджень.

Помічник інспектора кивнув і зайшов до палати. На ліжку лежав квадратний хлопець з блідим обличчям. Стражденний вираз йому не дуже пасував.

Ланге витяг свій блокнот і сів біля ліжка.

— Ви хочете зробити заяву, пане Крале? — запитав він, і хлопець повернув голову.

— Так, пане сержанте, — його голос звучав надто слабко.

— Помічник інспектора. Помічник інспектора Ланге.

— Сподіваюся, ви скоро знайдете цю повію!

— Будь ласка, давайте по черзі. Що ви хочете мені повідомити?

Ланге довелося взяти себе в руки. Він знав, що сидить біля ліжка неповнолітнього дрібного злочинця, відомого поліції, якого доставили до лікарні з неприємним порізом. І коли хтось такий давав свідчення добровільно, завжди була потрібна обережність. Головне питання полягало в тому, чому той, хто ніколи не хотів казати поліцейському, котра зараз година, раптом став таким балакучим.

— Я тут, — вів далі помічник інспектора, — тому що мої колеги сказали мені, що ваша заява пов’язана з пограбуванням «КаДеВе». Я сподіваюся, що це правда. Бо якщо я бачу, що хтось витрачає мій час даремно, я можу завдати йому чимало клопоту.

— Александра Райнгольд, — швидко сказав хлопець. — Це та, кого ви шукаєте. Вона пограбувала «КаДеВе».

— Це ми вже знаємо.

— Але хіба ви знаєте, яка ця сучка небезпечна? — Краль відкинув ковдру і показав тугу пов’язку, в котру він був загорнутий, наче мумія, для якої не вистачило матеріалу.

— Ця хвойда розрізала мені черево! Довелося зашивати!

Ланге уважно слухав.

— Це зробила Александра Райнгольд?

Краль кивнув.

— Вона небезпечна. Будьте обережні з нею, ви та ваші люди.

Ланге неуважно кивнув. Він не був схильний вірити цьому хлопцеві, очі якого палали бажанням помсти. Але тоді йому довелося згадати про рану на обличчі Йохена Кушке, і він більше не вважав, що ця заява була такою далекою від правди. Ця Алекс була небезпечною. А Шарлотта Ріттер поводилася так, наче ця дівчина трохи збилася з правильного шляху. Вона хоча б усвідомлювала, яку небезпеку становить Алекс?

— Де ви отримали це поранення?

— Я вистежив Алекс аж до її схованки. Це такий старий сарай на території скотобійні. Там вона мене й порізала. Без попередження, просто так.

— Тільки тому, що ви знайшли її схованку? Більше нічого не сталося?

— А що мало статися, пане?

— Це я вас питаю.

— Нічого, — Краль виглядав невинним, наче підстрелений олень. — Залишила мене там стікати кров’ю і втекла.

— Ви знаєте, куди саме вона втекла?

Хлопець у ліжку знизав плечима.

— Раніше вона жила на порожній фабриці осей на Рьодер­штрасе, але давно звідти пішла, — він зробив таке обличчя, ніби замислився, і такий вираз не дуже пасував цьому хлопцеві. — Але, — сказав він, — є хтось зі служби у справах неповнолітніх чи із суду, чи ще хтось, хто їй допомагає. Ви маєте поспілкуватися з ними. Зрештою, служба у справах неповнолітніх не повинна покривати злочинців, чи не так?

Ланге кивнув. Він міг чітко собі уявити, як виглядала ця нібито працівниця зі служби у справах неповнолітніх. І він дуже хотів з нею поспілкуватися.

Вона знову сиділа у цьому кафе. І свій другий сніданок, булочку з сиром, вона замовила просто від нудьги — у «Тіці» вона могла б отримати її дешевше, за неї заплатив би Ланге. Вона сиділа тут вже більше години — перед нею стояла третя чашка чаю і лежала четверта газета, — і весь цей час спостерігала за мокрим від дощу фасадом будинку навпроти. Напис все ще був там, блідий і нечіткий, хоча Кушке вчора зробив усе можливе, щоб стерти його, а також йому трохи допоміг дощ, але якщо було на те бажання, його все одно можна було б прочитати. ПОМСТА ЗА БЕННІ З.! Написано свинячою кров’ю, як розповіла їй Алекс. Як доречно. Можливо, допоміг би новий шар фарби. Або три тижні безперервного дощу.

«Не будемо забігати наперед», — подумала Шарлі.

Дощ щойно припинився. Що за літо! У часи кайзера{98} сонце світило частіше. Чи їй це просто здалося? Коли кайзер зрікся престолу, їй було всього одинадцять, можливо, у такому віці запам’ятовуються лише сонячні дні.

У будь-якому разі сьогодні все було сірим на сірому. А Кушке поки ще не з’явився. Навіщо йому виходити в таку погоду, якщо немає нагальної потреби? Ймовірно, він вирішив використати свою відпустку, щоб добре виспатися. Чи він взагалі читав газети? Можливо, він принаймні вранці сходив до поштової скриньки, щоб взяти свіжу газету, і вже прочитав її, якщо мав таку нагоду.

Але чи це змусить його панікувати? Звернення поліції про пошук свідка? Ланге припустив, що Кушке може спробувати з’ясувати, хто саме був цим свідком. І таким чином вони могли б зібрати ще кілька доказів проти цієї людини. Принаймні так він їй це пояснив. Це була теорія. На практиці ж поки нічого не вийшло.

Звернення поліції було сформульоване дуже ретельно. Не було жодних ознак того, що у вбивстві підозрювали поліцейського, лише шукали ключового свідка, який міг бачити смертельний інцидент в «КаДеВе» і якого описав інший свідок. А поруч був опублікований фоторобот, який передрукували майже всі газети. На жаль, у свідка було справді звичайне обличчя. Чи мав рацію Ланге щодо своїх підозр? Чи міг цей свідок виявитися вигадкою? Невже Алекс надурила їх усіх?

Шарлі не знала, що й думати про цю дівчину. З одного боку, вона довіряла їй, а з другого — бачила глибоку недовіру, яку Алекс все ще відчувала до неї, набагато більшу, ніж Вікі, яка, здавалося, вважала Шарлі своєю старшою подругою, наділеною материнськими якостями.

Учора, перед тим як лягти спати, Шарлі знешкодила свій «Баярд», дістала звідти магазин і патрони, які ще залишалися в стволі, і поклала зброю собі під подушку — настільки далеко зайшли її запобіжні заходи. Перебільшені запобіжні заходи, як показав наступний ранок. Патрони ніхто не чіпав, дівчата навіть приготували сніданок, коли Шарлі прокинулася.

— Превелике спасибі, — сказала Вікі, сором’язливо посміхаючись. — За все.

Спершу Алекс нічого не сказала, а просто налила їй кави, досить міцної, яка сподобалася б Гереону, але яку Шарлі насилу могла пити. Вона не показала цього й похвалила чорне, як смола, вариво. І тоді Алекс нарешті заговорила.

— Ми недовго будемо вашим тягарем, — сказала вона, — ми підшукаємо собі щось нове.

— Ви для мене не тягар. Ви можете пожити тут ще якийсь час.

Алекс кивнула, але вона, схоже, не дуже хотіла приймати пропозицію Шарлі. Чи це були залишки її недовіри, чи просто бажання незалежності — Шарлі не знала.

Вона сиділа й гадала. Або дівчата ще будуть в її квартирі цього вечора, або їх вже не буде. Вона просто сподівалася, що їм не спадуть на думку якісь дурні ідеї. З цієї точки зору, мабуть, було добре, що вона стежила за Кушке. На той випадок, якщо Алекс та Вікі щось задумали.

Нарешті щось сталося в будинку навпроти. Вхідні двері відчинилися, і з них вийшов Йохен Кушке. Одягнений трохи краще, ніж учора, і навіть чисто поголений. Він також оновив свою пов’язку, замінив її на кілька невеликих пластирів, набагато тонших, ніж учора. Рана, здавалося, добре гоїлася. До свого світло-сірого костюма Кушке вдягнув капелюх з широкими крисами та взяв парасольку.

Шарлі смикнулася, згорнула газету, мало не перекинула чашку, в якій ще хлюпала жалюгідна калюжа холодного чаю, і підвелася. Знову вона просто поклала гроші на стіл, а потім витягла парасолю з підставки біля входу і вийшла з кафе.

— Вам варто оформити абонемент, — гукнула їй услід офіціантка. — Якщо ви щодня так поспішаєте.

Шарлі ніяк не відреагувала, тому що Кушке теж поспішав. Чоловік йшов у напрямку Вінтерфельдплац, використовуючи парасольку як палицю. Вона непомітно йшла за ним, залишалася на іншому боці вулиці, розглядала вітрини найближчої крамниці, щойно він зупинявся, але завжди не зводила з нього очей. Вона поступово ставала справжнім експертом зі спостереження. Можливо, їй все-таки варто приєднатися до секретної служби.

Кушке кілька разів глянув на свій ручний годинник, здавалося, у нього була запланована зустріч.

«Що ж, — подумала Шарлі, — можливо, ми все-таки його спровокували, хто знає?» Мимоволі вона намацала свій пістолет. Він був на місці.

Кушке пішов на трамвайну зупинку. Принаймні кілька людей вже чекали тут на трамвай, інакше Шарлі не почувалася б із ним наодинці надто безпечно. Вона не думала, що він її помітив, але не могла не пригадати, що цей чоловік вбив у центрі міста п’ятнадцятирічного хлопця і посеред білого дня стріляв у дівчину. Шарлі вивчала розклад, краєм ока не відводячи погляду від поголеного обличчя Кушке.

Потім приїхав 3-й трамвай, і Кушке сів у його перший вагон, тоді як Шарлі заскочила в останній. Обидва вагони були переповнені.

Трамвай мчав на північ, через Ноллендорфплац та Геркулесів міст, а потім через парк «Тіргартен». Дощ припинився, невже Кушке хотів погуляти у парку? Але чоловік не вийшов, поки не дістався до Ганзаплац, на той час вони вже залишили зелений «Тіргартен» позаду. Навіщо Кушке приїхав сюди, у цей гарний житловий район? Невже десь тут жив їхній таємничий свідок, той чоловік в окулярах, і Кушке вже дізнався його адресу?

Шарлі зіскочила на платформу, знову прикинулася, ніби розглядає на зупинці розклад руху, удаючи сільську дівчину, проте не відводячи погляду від Кушке, який вже йшов вулицею Лессінгштрасе прямо до церкви, Меморіальної церкви кайзера Фрідріха на околиці «Тіргартена», яку Шарлі добре пам’ятала ще з недільних прогулянок з батьками та братами. На зворотному шляху вони завжди зупинялися в кафе «Бухвальд» на Моабітському мосту, де батьки замовляли собі каву з тістечками та какао для дітей, а потім вони пішки поверталися додому. Вона любила ці сімейні неділі, принаймні певний час.

Тепер Шарлі слідувала за Кушке на певній відстані. Вулиці в цьому районі вже були не такими жвавими, тому їй доводилося бути обережною, щоб він її не помітив, і вона трохи відступила назад. Перед церквою він звернув праворуч на Гендельштрасе, і Шарлі знову пришвидшила свій крок. У ту мить Лессінгштрасе здавалася їй нескінченною, і вона сподівалася, що Кушке не зник десь у якомусь будинку, перш ніж вона заверне за ріг. На Гендельштрасе стояли гарні будинки, з яких відкривався чарівний краєвид на парк, тому вони користувалися відповідною популярністю. Її батько завжди мріяв про такий, Шарлі щойно це пригадала, але йому так і не вдалося вибратися з Моабіту.

Вона майже дійшла до кінця Лессінгштрасе, коли з-за рогу вийшов поліцейський. На мить Шарлі відчула себе так, ніби її спіймали на гарячому, хоча знала, що не робить нічого забороненого. Поліцейський згорнув носовичок і поклав його до кишені. Тоді вона нарешті дійшла до Гендельштрасе, сподіваючись, що не втратила слід Кушке.

Вона виглянула з-за рогу і ледь не відскочила назад, переляк пронизав її тіло.

Кушке не зникав ні в одному з будинків, навіть у «Шарлоттенгофі», садовому ресторанчику на околиці парку, чиї мокрі від дощу столики в цей момент не справляли особливо привабливого враження. Ні, він стояв на відстані десяти метрів від неї, прихилившись лівою рукою та верхньою частиною тіла до вуличного ліхтаря, ніби йому потрібна була хвилинка, щоб перевести подих.

На щастя, він повернувся до неї спиною і не бачив її, а помітити її тепер було нескладно, адже на вулиці у той момент більше нікого не було. Шарлі стояла за рекламним стовпом на розі вулиці. Вона дивилася на афіші й, примружившись, одним оком стежила за Кушке. «Одруження Фігаро» в «Кролль-опері» — хіба вона зараз не була закрита? Шарлі помітила, що нервує. Вона чекала, поки Кушке піде далі, але нічого не сталося. Чоловік стояв нерухомо, тримаючись однією рукою за ліхтарний стовп, а другою схопився за свій живіт. Що трапилося? Він захворів? У Кушке болів живіт?

Поруч з оперною афішою висів фоторобот розшуку з «замку». Авраам Ґольдштайн. Гангстер-утікач Гереона.

Шарлі нервувала дедалі більше. Що трапилося з Кушке? Чи варто їй його обігнати? А що потім? Просто пройти далі, а потім знову виконати той трюк із маленьким дзеркалом? А раптом це була пастка? Може, він просто чекав, поки вона це зробить, тому що він вже її впізнав?

Лише тоді вона зрозуміла, що із самого початку викликало у неї підозру у цій дивній картині: його парасолька. Вона лежала на землі біля його ніг, і він не поворухнувся, щоб її підняти.

Щойно вона вирішила вийти зі свого укриття й обігнати його, як важка громіздка фігура Кушке впала так раптово, наче хтось перерізав нитки на маріонетці, його верхня частина тіла ковзнула вниз по ліхтарному стовпу, а Йохен Кушке опустився на коліна, наче вирішив помолитися.

Шарлі якнайшвидше побігла до чоловіка, за яким вона мала стежити, підозрюваного у вбивстві Бенджаміна Зінґера. Вона почула, як він тяжко дихає, почула його швидке й несамовите дихання, але лише тоді, коли вона підійшла до нього, коли побачила його обличчя, широко розплющені від страху очі між полями його капелюха та свіжим чистим пластиром, і його промоклу від крові сорочку, яку він все ще притискав своєю рукою, вона зрозуміла, що щойно сталося.

І не могла у це повірити, як і Кушке. Чоловік недовірливо дивився на свою закривавлену руку, на руків’я ножа, що стирчало з його грудей, а потім подивився на неї, на Шарлі. І хоча вона знала, що цей чоловік був убивцею, можливо, садистом, цей погляд вразив її до глибини душі, погляд помираючої людини. Його дихання прискорилося, здавалося, що повітря викачується з нього, а не входить. Кушке хотів щось сказати, але не міг. І тоді, перш ніж Шарлі встигла його спіймати, цей важкий чоловік повалився набік і впав головою на тротуар.

У штабі оперативні справи відійшли на другий план. Половина гарнізону «замку», здавалося, ще тинялася на цвинтарі в Панкові або десь обідала зі своїми колегами. Рат був радий, що повернувся одразу після того, як труна Куфельда зникла під землею. Поки ще грав поліцейський оркестр, він вислизнув звідти, перш ніж Бьом встиг його схопити, залишив цвинтар, сів у свій «Б’юїк», запалив цигарку і поїхав на «Алекс».

Відділ моралі здавався майже таким же вимерлим, як і минулої ночі. Лише з одного кабінету Рат почув стукіт друкарської машинки, самотню секретарку за роботою. За дверима кабінету старшого інспектора Крюгера, де також працював Ланке, було тихо. Якби йому не щастило, помічник інспектора сидів би зараз в їдальні, але якщо йому сьогодні щастить, він зможе налякати завзятого любителя порнографічних картинок. Він обережно схопив ручку, глибоко вдихнув, а потім різко відчинив двері з усіх сил.

— Смачного! — крикнув він у кабінет майже так само зухвало, як це міг зробити прусський слідчий Вернер Ланке.

Рату пощастило.

Грегор Ланке здригнувся, цього разу він не встиг змести фотографії зі столу; він витріщився на баламутника, поки його обличчя почервоніло так сильно, наче в нього щойно зупинилося серце. Але інша частина тіла, яку легко можна було впізнати завдяки опуклості на його штанях, все ще стояла.

— Ви з глузду з’їхали, навіщо так лякати? — пробурчав Ланке-молодший, коли знову зміг говорити. Його ерекція скоротилася за рекордний час.

— Що цікавого ви тут розглядаєте? — Рат нахилився над столом, щоб краще бачити фотографії. На світлині вгорі було зображено, як старий німець займається оральним сексом; Рат підмітив це раніше, ніж Ланке встиг відреагувати. — Цим фотографіям вже більше двох років. Хлопці, ви все ще працюєте над цією справою?

— Я... ми... — затнувся Ланке.

— Я не хочу хвалитися, але ми у свій час швидше вели розслідування.

— Прокляття, що вам потрібно? — голосно сказав Ланке, вочевидь вирішивши контратакувати.

— Чесно кажучи, коли я бачу, як ви із захватом роздивляєтеся порнографічні світлини, я не можу думати ні про що інше. Ви ж прусський слідчий, пане, хіба у вас немає відчуття гідності?

— Це не ваша справа! Що ви від мене хочете?

Рат кинув на стіл одну з фотографій, яку він знайшов учора ввечері на столі Ланке: жінка з гарним тілом, повністю оголена, яка стоїть на чотирьох, а позаду неї прилаштувався чоловік. Однією рукою він тримав її за сідниці, а в другій у нього була сучасна невелика фотокамера, можливо, подарунок від дядька Вернера. У дверцятах дзеркальної шафи було чітко видно не лише нудьгуюче обличчя Маріон Бозецькі, а і її фотографа.

Грегор Ланке втупився у своє зображення.

— Я не думаю, що це ваші нові фотографії на паспорт, — сказав Рат.

Вдруге за день помічнику інспектора знадобився деякий час, щоб знову віднайти свій голос.

— Звідки ви це взяли? — різко спитав він. — Невже ви...

Рат його зупинив.

— Мова не про те, звідки це у мене, — сказав він, — а про те, звідки це у вас. Ви робили це з повією, яка також отримує зарплату від відділу «Е». Розпуста з підлеглою, можна так на­звати. Але це також неважливо, чи було тут скоєно якесь кримінальне правопорушення, і як воно може називатися. Гадаю, що пресі достатньо просто дізнатися, яким є справжнє ставлення племінника начальника відділу моралі до інтимних стосунків з повіями. У будь-якому разі такі польові дослідження не були звичними під час моєї служби у відділі моралі, — Рат замовк і насолоджувався застиглим обличчям Грегора Ланке. — І оскільки я особисто знайомий з вашим дядьком, то не хотів би опинитися на вашому місці, якщо раптом щось із цього стане відомим широкому загалу.

— Чого ви хочете? — Сьогодні словниковий запас Грегора Ланке скоротився до кількох запитань.

— Думаю, ви вже здогадуєтеся, — голос Рата все ще звучав підкреслено доброзичливо. — Я хотів би дізнатися більше про цю панянку, яку ви, очевидно, так сильно любите, що постійно з нею фотографуєтеся. Я припускаю, що у вас вдома є своя фотолабораторія, чи хтось інший друкує для вас ці дурниці?

Ланке нічого не відповів.

— Де я можу знайти Маріон Бозецькі? — запитав Рат так різко, що Ланке здригнувся.

— Я не знаю, де вона! Після вихідних вона мов крізь землю провалилася.

— Як вона влаштувалася в цей готель?

— Як? Вона пройшла співбесіду, все досить просто. Чи ви з тих людей, які думають: один раз повія — назавжди повія?

— Тобто ви допомагаєте дівчині, яка звернула з правильного шляху, реінтегруватися в суспільство, чи на що ви тут натякаєте? Хто вам повірить?

Ланке глянув на двері, ніби сподівався, що його колеги скоро повернуться з похорону, а краще — дядько Вернер, щоб нарешті закінчився цей надзвичайно незручний допит. Але ніхто не прийшов на допомогу.

Рат підніс фотографію під ніс Ланке.

— Відповідайте мені зараз, — прошипів він, — щоб мені все-таки не довелося використовувати свої контакти в пресі. Отже, навіщо ви відправили Маріон Бозецькі працювати в готель «Ексельсіор»? Ви передбачали, що вона допоможе Ґольдштайну втекти? Чи це був скоріше нещасний випадок на виробництві?

Помічник інспектора спітнів. Здавалося, що з якоїсь причини йому було важко відкрити правду.

— Нещасний випадок на виробництві, — нарешті сказав він. — Ми хотіли простежити за Ґольдштайном. Щоб ми...

— Хто такі ми? — запитав Рат.

Ланке раптово замовк.

— Я та кілька моїх колег, — нарешті сказав він. — Ми ді­зналися про цього американця — один із нас знає жінку з телеграфної кімнати, яка отримала повідомлення з-за океану. Ми хотіли зловити його на гарячому, а потім привласнити собі всі заслуги, — він подивився на Рата, як поранений олень. — Думаєте, легше отримати підвищення, коли ви є племінником керівника відділу? Принаймні не з таким начальником поліції!

— Припиніть, а то я зараз заплачу! І колеги, з якими ви це влаштували, — такі самі нещасні істоти, яких боляче вдарило відставання в просуванні кар’єрними сходами в «замку»?

— Ви можете знущатися, але це так.

— Назвіть їхні імена.

— Я не можу цього зробити.

Рат знову помахав фотографією.

Ланке похитав головою.

— Я справді не можу їх назвати, — на його обличчі з’явився щирий розпач. — У будь-якому разі все пішло не так, чому ви все ще хочете знати імена інших? Я не збираюся видавати своїх колег; я беру всю відповідальність на себе.

Ланке справді вдалося створити певний образ людини честі, принаймні такий, яким він його вважав.

Рат вирішив залишити його у спокої. Поки що. Молодий Ланке збився зі шляху. Вирішив провести власне розслідування, щоб піднятися на кілька сходинок по службі. Все це здавалося Рату знайомим і правдоподібним, але він ніколи б не приписав досить флегматичному Ланке таких амбіцій. Можливо, його вмовили на це більш амбітні друзі. У них була інформація про Ґольдштайна, і їм потрібна була його інформаторка й подруга по іграх, щоб причарувати американця й стежити за ним. Але щось, певно, пішло не так. Якщо когось коли-небудь будуть притягувати до відповідальності за зникнення Ґольдштайна, Рат присягнувся відправити Ланке-молодшого під ніж. Але не варто квапити події, спочатку потрібно подивитися, як вони розвиватимуться. Поки помічник інспектора тремтів від того, що його викрили, він ще міг бути корисним.

І з цієї причини Рат залишив йому на прощання невелику погрозу:

— Якщо я дізнаюся, що, незважаючи на ваші слова, ви знаєте, де ховається Маріон, і не сказали мені, тоді я обіцяю вам, що столична преса так сильно вам допече, що ваш дядько швидко погодиться понизити вас до патрульної служби.

— Повірте мені, — сказав Ланке. — Я справді цього не знаю.

З суворим виразом обличчя Рат вийшов з кабінету. І в коридорі йому довелося стримувати широку посмішку. У піднесеному настрої він вийшов із відділу моралі й увійшов до крила відділу вбивств. Вираз його обличчя не зовсім відповідав його траурному одягу, але це не мало значення, похорон закінчився.

Двері до відділу вбивств відчинилися, і звідти вийшов помічник інспектора Ланге. Рат дружньо привітався з ним, і чоловік з Ганновера йому відповів тим же. Він був одним із тих, кого Рат колись хотів би мати у своїй слідчій групі. В обмін на Червінські. У дверях позаду Ланге з’явилося ще одне обличчя, і посмішка Рата на мить завмерла, перш ніж він міг заговорити знову.

— Ша... Фройляйн Ріттер! — Він кашлянув. — Що ви тут робите? Через стільки часу?

Шарлі виглядала ще більше здивованою, ніж він сам, хоча вона, мабуть, очікувала зустріти його тут, адже це було його місце роботи. Можливо, її здивували зараз його траурний одяг та незнайомий циліндр.

— Добрий день, пане комісаре, — сказала вона, посміхаючись йому. — Приємно бачити вас знову!

Вона швидко опанувала себе. Її сталеві нерви були справді варті захоплення. Рат відчув поколювання у штанях, яке викликало це просте речення, можливо, тому що він дуже хотів доторкнутися до неї, але йому не було дозволено це тут, у «замку», і тим більше в присутності колеги. Потім він побачив її обличчя й зрозумів, що це речення зовсім не мало на меті бути щемливо еротичним, яким воно прозвучало в його вухах. Придивившись уважніше, він помітив, вже після того як посмішка зникла з її обличчя, що Шарлі була трохи схвильованою. Мабуть, щось таки сталося. Він сподівався, з нею не сталося нічого поганого через Алекс! Зникли гроші, зникли коштовності, зникла Алекс. Або щось подібне.

Добре, що в неї ще не було каблучки.

Він помітив, що Ланге дивиться на нього з очікуванням і що Шарлі також виглядає розгубленою. Лише тоді він зрозумів, що зупинився біля них, і ці двоє, ймовірно, чекали, що він щось їм скаже. Рат вказав на циліндр та свій чорний костюм.

— Щойно повернувся з похорону, ще не встиг переодягнутися, — перепросив він і пішов далі. Коли він опинився перед дверима свого кабінету, то знову обернувся. Шарлі зникла в одній із кімнат для допитів разом із Ланге.

Прокляття, що там відбувається?

Чоловік виглядав таким же незворушним під своїм ківером, як і всі інші, на кого вона дивилася раніше.

— Ні, це теж не він.

Чоловік зник, а його місце зайняв інший.

Шарлі похитала головою.

Ланге терпляче гортав сторінки й показав їй фотографію наступного власника ківера. Ще один незнайомець.

— Скільки всього лейтенантів служить в берлінській поліції? — запитала Шарлі, знову похитавши головою. Який це вже був раз?

— Ми майже закінчили, — Ланге спробував усміхнутися. — У будь-якому разі з усіма, хто чергує в районах Тіргартен та Моабіт.

Шарлі зітхнула. Вона вже цілу годину сиділа в цій кімнаті для допитів, переглядаючи фотографії. Не з альбому злочинців, який зазвичай показували тут свідкам, а фотографії з особистих справ поліцейських.

— Ви справді впевнені, — запитав Ланге, — що ваше спостереження було правильним?

— Мені це не здалося, там був поліцейський. Він йшов з вулиці, де вбили Кушке. Мабуть, він щось бачив. Якщо не вбивство, то вбивцю.

— Ви також не одразу це побачили. Я маю на увазі те, що у Кушке в животі стирчав ніж. Він не кричав і не поводився якось інакше. Чому ви гадаєте, що наш колега не міг також цього не помітити, як спершу і ви?

— Я бачила Кушке тільки ззаду. Крім того, я була настільки зайнята тим, щоб не помітили мене, що помітила все інше занадто пізно.

— Але ви думаєте, що наш колега, мабуть, помітив усе те, що ви пропустили...

— Я цього не знаю, — відповіла Шарлі, її плечі зсутулилися. — Просто... інколи мені здається, що ви мені не вірите, і я не можу цього витримати. Принаймні зараз.

— Але поки що вам доведеться змиритися з цим, — сказав Ланге, і його голос раптом прозвучав на диво холодно. — Тому що зараз я справді не знаю, чи можу вам довіряти.

— Тобто?

Ланге підвівся зі свого стільця й сперся обома руками на стіл.

— Цей поліцейський взагалі існує? Чи ви просто вигадали його, щоб відволікти мою увагу від своєї підопічної на деякий час?

Шарлі спочатку кинуло в жар, а потім в холод. З кожним новим словом Андреас Ланге, який здавався їй таким милим і спокійним, надавав своєму голосу незвичайної різкості. Їй стало шкода тих бідолашних грішників, яких помічник інспектора затято допитував у цій кімнаті. На жаль, тепер вона сама була такою бідною грішницею.

— Я нічого не вигадувала, — сказала вона. — Я думала, що ми працюємо разом.

— Я теж так думав. Тоді чому б вам не розповісти мені про те, що сталося на скотобійні?

— Я думала, що це не стосується нашої справи.

— Людина була важко поранена, очевидно, Александрою Райнгольд, і ви мені нічого про це не сказали! Як далеко ви збираєтеся зайти, щоб захистити свою дорогоцінну Алекс?

— Вона нікого не поранила! — тепер вже й Шарлі підвищила голос. — Я хотіла завоювати її довіру, тому не викликала поліцію. Постраждалому надали допомогу.

— Чому ви не сказали мені про це?

— Тому що це теж було б зловживанням довірою, заради всіх святих!

— Хіба? А як ви оцінюєте зловживання моєю довірою? Або довірою директора Генната?

— Її зґвалтували, хай йому грець! Ви хоч уявляєте, як важко дівчині говорити про щось подібне? Та ще й перед поліцією?

— Вибачте, я цього не знав, — уперше після початку цієї лобової атаки Ланге стишив свій голос.

— Той виродок, який, очевидно, тепер намагається її обмовити, ґвалтував її разом з усією своєю бандою. Хтось інший розрізав йому живіт. Тому що він захищав Алекс.

— Ви це бачили?

— Ні.

— То хто він, цей благородний рятівник?

— Я точно не скажу вам цього, — знову розлютилася Шарлі. — Іноді я починаю сумніватися, кого саме захищають у цій країні: злочинців чи тих, хто демонструє громадянську мужність.

— Ви називаєте розпороти чийсь живіт «громадянською мужністю»?

— Те, як ви реагуєте, лише підтверджує, що не розповідати вам про цей випадок було правильним рішенням.

— Ви зробили помилку і не хочете це визнавати. Вам слід було заарештувати цю нахабу.

— І таким чином передати Алекс на поталу Кушке та його спільникам?

— Наразі все виглядає так, ніби ви віддали Кушке на поталу Алекс та її спільникам!

— Ви справді так вважаєте?

— Я знаю лише те, що ця дівчина раніше сильно порізала сержанта. Вона могла порізати й живіт того хлопця.

— Вона цього не робила.

— Думаю, що ви цього не бачили, — Ланге подивився на неї таким поглядом, який вона не змогла витримати. — У будь-якому разі, — продовжив він, — Алекс могла захопитися розрізанням животів і захотіла зробити те саме з Кушке, тільки тоді її ніж трохи зісковзнув.

— Це все дикі вигадки.

— Є набагато більше доказів для цих вигадок, ніж для вашого зловісного патрульного лейтенанта, якого не вдається знайти в жодних особистих справах.

— А ви не думали, що, можливо, це був зовсім не поліцейський, а вбивця Кушке? Хтось, хто надягнув уніформу, щоб мати змогу підійти до Кушке, не викликаючи в нього підозр. І мати можливість швидше зникнути з місця злочину. Тепер я пригадую: у того чоловіка, коли я його зустріла, в кишені була хустка, а на ній були червоні цятки. Я могла би одразу запідозрити цивільного, але не людину в уніформі.

Ланге відмахнувся від неї.

— Я більше не хочу слухати ваші теорії. Приведіть мені цю Алекс! Подобається це вам чи ні. Тепер дівчина є підозрюваною у вбивстві! Ви маєте принаймні розглянути таку можливість!

Шарлі вже це зробила, пригадала вона. Ось чому вона спочатку пішла до своєї квартири, до якої можна було дістатися пішки від місця злочину не більш ніж за п’ятнадцять хвилин, після того як вона про все повідомила Ланге, і він нарешті прибув на місце злочину. Нібито щоб змінити свою закривавлену блузку. Але переважно для того, щоб перевірити, чи Алекс та Вікі все ще там.

Їх там не було.

Вона очікувала цього й сама не знала, говорить це за чи проти дівчат. Вона хотіла б запитати їх безпосередньо, чи мають вони відношення до смерті Кушке, але, на жаль, це вже було неможливо. Вона й гадки не мала, куди поділися дівчата.

Шарлі змінила свою блузку й поїхала до «замку», де вона одразу ж зіткнулася з Гереоном. Вона навіть не знала, що йому сказати. Він бачив Алекс і, мабуть, здогадався про її роль у цій справі. Вона сподівалася, що він мовчав про це. Вони не розмовляли одне з одним із минулого вечора, коли вона виставила його. А зараз у неї на душі було стільки всього... і вона не могла йому про це розповісти. Досі вона дуже серйозно ставилася до мовчання, якого від неї вимагали Ланге та Геннат.

— Гадаю, ми з цим закінчили, — сказав Ланге, збираючи особисті справи. — Не хочете мені ще щось сказати?

Шарлі знизала плечима.

— Що я можу ще сказати?

— Наприклад, де ми можемо знайти Александру Райнгольд.

— Якби я це знала, то вже була б там, можете бути в цьому впевнені.

Процесія знову вийшла на вулицю, і тепер першими у ній йшли ті, хто ніс труну. Нарешті! Якоб Ґольдштайн лежав у простій дерев’яній труні без прикрас, яку чоловіки дбайливо поставили собі на плечі. Родина йшла слідом, і Ейб мимоволі відсахнувся, побачивши свого чорнобородого двоюрідного брата, схилив голову і відвернувся, не занадто швидко, щоб не привертати уваги. Він не зайшов до похоронного залу, який і так був переповнений. Здавалося, його дідусь був відомою фігурою у суспільстві.

Вони стояли біля залу на території великого могильника. Поки він чекав разом з іншими людьми на кінець церемонії у траурній залі, Ейб подивився на простий кам’яний кенотаф{99} і прочитав висічений на білому камені напис: «Вашим синам, які загинули у Світовій війні. Єврейська громада Берліна». Клята війна! Вона скрізь залишила свій слід. Ейб думав про ту ворожість, з якою зіткнулися його батьки, переважно з боку ірландців та янкі, задовго до того, як Сполучені Штати вступили у війну. І це тільки тому, що вони говорили на ідиші, а дурні ірландці змішали їх з німцями, бо не вміли розрізняти мови.

Дерева тут, на цвинтарі «Вайсензеє», були посаджені досить щільно, але Ейб придушив бажання знайти там сховок. Якби він сховався за стовбурами дерев чи за кущами, рано чи пізно хтось би його помітив; тому найкращим місцем для сховку був натовп, навіть зараз, коли похоронна процесія повільно рухалася кладовищем. Він тримався осторонь, подалі від своєї родини, поруч із чоловіками свого віку, серед яких він був найменш помітний. Людей у каптанах і з довгими бородами було дуже мало, родина його тітки Леї, здавалося, була винятком.

Похоронна процесія постійно зупинялася, Ейбу не подобався цей єврейський звичай, що слугував символом того, як важко скорботним було дійти до могили. Він ненавидів усе, що затягувало горе. Він був прихильником швидких прощань.

Тож минула ціла вічність, перш ніж похоронна процесія дійшла до могили, виритої для Якоба Ґольдштайна. Ейб відмітив про себе, що це місце сподобалося б його дідові: воно було трохи осторонь, подалі від головної алеї, у тіні стіни. Поминальна промова була дуже короткою, дідусеві теж це сподобалося б, потім кантор заспівав псалом, і труну повільно опустили під землю. Першою до могили підійшла родина, кожен з родичів кинув на труну по три жмені землі. Ейб впізнав людей, яких бачив у палаті хворого, своїх тітоньок та їхні родини. У них усіх на знак скорботи були надірвані комірці, не лише у родини «чорних капелюхів». Ейб теж завжди ненавидів цей звичай. Він відмовився робити це для своєї матері та й для свого батька, чий похорон він радше зірвав, аніж прийшов туди, щоб вшанувати його пам’ять. Десь дюжина чоловіків піді­йшли до незакопаної могили, включно з його двоюрідним братом в чорному капелюсі. Ейб знав, що буде далі, і приготувався до цього. Поки чоловіки все ще гуртувалися навколо могили, він зійшов зі стежки і опинився за одним із великих сімейних надгробків у тіні дерев. Йому не потрібні були глядачі для того, що він збирався зробити; він не хотів мати жодних глядачів і, що було ще головніше, жодних слухачів. Він став так, щоб добре бачити чоловіків біля могили свого діда, і коли вони почали свою молитву, стародавню молитву, яка тисячоліттями передавалася з вуст у вуста, він тихо промовляв її разом з ними. Івритські та арамейські слова лилися з його вуст так плавно, без жодної запинки, наче він тільки вчора вивчив їх напам’ять, хоча це сталося майже двадцять років тому. Ейб промовляв ці слова доволі тихо, щоб ніхто не помітив, але достатньо голосно, щоб Бог, якщо він існував, їх почув. І його дід, якщо його душа тепер перебуває на шляху з одного світу в інший. Тож він стояв там і навіть не почувався в той момент дурником, застигши за єврейським надгробком і бурмотячи кадіш, наче якийсь сором’язливий «чорний капелюх». Він виконав останнє бажання старого. Обидва.

Поки родина померлого стояла біля могили, і всі присутні висловлювали їй свої співчуття, Ейб спостерігав за двома чоловіками, які, здавалося, не вписувалися в цю картину. Люди у траурі могли побачити в них гоїв і тому кинули на них зацікавлені погляди, проте Ейб одразу впізнав у них поліцаїв. Вони не прислали комісара Рата чи ще когось, кого він вже знав. Мабуть, щоб він одразу їх не помітив. Але все сталося навпаки: це вони його ще не впізнали, бо ніколи його не бачили. Чорний траурний одяг, який придбав Ейб, зробив його майже непомітним у цьому натовпі. І оскільки більшість людей на похороні схиляли голови, вони також не змогли роздивитися його обличчя з-під крисів своїх капелюхів. Поки що ці двоє не виглядали особливо уважними, але тепер, коли похорон наближався до свого кінця, вони, здавалося, прокинулися; вони почали рухатися попереду траурної процесії. Ейбу потрібно бути обережним, щоб не привернути їхньої уваги.

Траурна процесія почала повертатися. Він знову тримався якомога далі від родини, цього разу йшов позаду. Тож вони повільно підійшли до вхідної будівлі, великого комплексу зі ще одним похоронним залом та іншими господарськими спорудами. І тоді він знову побачив двох слідчих, які вишикувалися біля колонади, що вела з цвинтаря, і ретельно оглядали кожного, хто виходив з території.

Ейб відійшов, щоб виграти час, подалі в натовп людей у траурі, які прикривали його, наче ходячий щит. Він не міг вийти звідси, не зараз. Навіть якщо ці поліцаї ніколи його не бачили, вони його одразу впізнають, щойно він опиниться перед ними. Через той проклятий портрет!

Спочатку Ейб стояв у черзі перед умивальниками, де учасники траурної процесії мили руки перед тим, як залишити кладовище. І поки він чекав своєї черги, не відводячи очей від виходу з двома сторожовими псами, він придумав, як непомітно вислизнути з натовпу, не привертаючи увагу.

Ґольдштайн був не єдиною людиною у траурі, яка вирушила до туалетів після довгого похорону, але він все-таки знайшов там вільну кабінку. Він зачинив засув, сів на сидіння унітаза і став чекати. Він знав, що йому буде потрібно багато терпіння, але воно у нього було. Спочатку там стояв неабиякий галас, але поступово шум слабшав, доки нарешті єдиним звуком у приміщенні не стало капання води з крана, яке відбивалося від кахельних стін.

Ейб просидів там деякий час, бажаючи переконатися, що двоє слідчих вирішили, що вони вже виконали свою роботу, і пішли геть. А якщо ні? Він намацав «Ремінгтон» у кишені свого піджака. Він знав, що не повинен був брати зброю на цвинтар, але вірив, що дідусь не буде його звинувачувати, що він зрозумів би складне становище свого онука, якби побачив його тут. Можливо, він вже так і зробив.

Прослухавши, як капає вода з крану, щонайменше п’ятнадцять хвилин, які здалися йому годинами, він нарешті підвівся. Він сподівався, що йому не доведеться стріляти, не на кладовищі, але він зробить це, якщо йому не дадуть вибору. Його ноги вже затерпли від довгого сидіння. Він трохи почекав, доки знову відчув у них життя, потім відчинив двері й вийшов із кабінки.

Начебто все йшло добре, але коли він попростував до умивальників, то до смерті перелякався.

Він зовсім не чув його кроків, певно, він ходив так само тихо, як привид.

Чоловік із чорною бородою й у чорному капелюсі, який щойно відчинив двері, глянув на нього здивовано, але не вороже. З цікавістю. Майже як кілька днів тому на вулиці біля лікарні. Він нічого не сказав, але Ейб все побачив, його очі розповіли усе: Йозеф Флегенгаймер точно знав, на кого він дивиться.

— Вибачте, що так пізно вас турбую... — Насправді чоловік біля її дверей не намагався вибачитися, він лише прикидався, що йому незручно. Він би подзвонив і пізніше, якби було потрібно.

— Ще раз прийміть, будь ласка, мої вибачення, — сказав він, — але я заходив до вас кілька разів цього тижня, і нікого не було вдома.

— Все гаразд, пане Мальтріце, — Шарлі посміхнулася домоправителю, хоча їй і не хотілося. — Це не ваша вина, що у мене так багато справ у місті.

— Ще раз прийміть, будь ласка, мої вибачення.

— Ви лише виконуєте свій обов’язок. Хтось має збирати орендну плату.

Доглядач будинку кивнув.

— Так воно і є. Тоді, якщо можна, з вас дванадцять п’ятдесят, будь ласка. Квитанція, як завжди, вже готова.

— Будь ласка, зачекайте хвилинку. Я зараз повернуся.

Шарлі зникла у своїй квартирі. Зазвичай вона віддавала орендну плату в понеділок, якщо ж ні, то завжди тримала напоготові гроші, щоб зробити цю щотижневу процедуру якомога швидшою. Але з усім хаосом, який захопив цей тиждень, вона навіть не думала про такі банальності, як орендна плата. У понеділок вона прийняла спеціальне завдання від Ланге й Генната, дала обіцянку Гейману і зустрілася з Гереоном. В наступні дні вона була не менш зайнятою.

Шарлі пішла на кухню і відкрила шафу. Але коли дістала з шафи глиняний глечик, то одразу завмерла.

Порожній.

Якусь мить вона напружено думала, що вона могла зробити з грошима, але потім зрозуміла, що сталося і хто їх вкрав. Прокляття! А вона довірилася цим дівчатам. Просто тому, що вони не вкрали її пістолет і навіть приготували їй сніданок. Алекс, мабуть, поклала її гроші собі в кишеню ще до того, як зварила їй каву. А Шарлі спокійно собі сиділа і хвалила те жахливе вариво. Сто двадцять марок! На оренду та домашні справи, все, що вона відклала на наступні декілька тижнів. Усе, що вона мала на наступні кілька тижнів! Насправді вона хотіла піти завтра в магазин, купити путівник по Парижу та словник, щоб покращити свою іржаву французьку.

Алекс, це пацюченя!

Шарлі повернулася до дверей квартири.

— Тепер я мушу вибачитися, пане Мальтріце, — сказала вона. — Я зовсім забула, що сьогодні не була в суді. Я отримаю свою зарплату тільки в понеділок. Якби ви могли трохи почекати.

Ганс Мальтріц, її домоправитель, не виглядав особливо задоволеним — він почувався не дуже комфортно поруч з двома жінками, які винаймали квартиру без чоловіків, — але він все одно зробив гарне обличчя при поганій грі.

— Що ж, — сказав він, — я знову заплющу на це очі. Тому що це ви. Але я отримаю гроші наступного понеділка, інакше мені доведеться почати нараховувати вам відсотки! Навіть зад­нім числом!

— Звичайно, — Шарлі посміхнулася чоловікові до самих вух. Це допомогло. Він торкнувся свого кашкета й побажав їй хорошого вечора.

На сходах він знову обернувся.

— Понеділок, — сказав він, і Шарлі кивнула і посміхалася йому, поки він спускався сходами.

«Прокляття, — подумала вона, знову зачиняючи двері, — прокляття!»

Тепер було зрозуміло одне: Александра Райнгольд була хит­рішим звіром, ніж вона собі уявляла. Як вона дозволила себе обдурити? Чудове знання людської природи, фройляйн Ріттер! Яка ж ти наївна гуска! Гереон був абсолютно правий. І, очевидно, Андреас Ланге також.

День був сірий, і, здавалося, світлішим він не стане, адже сонце вже давно зійшло. Над містом лежала товста ковдра з хмар, яка погрожувала впасти на землю дощем, але він поки ще не розпочався. У Мюлендаммі вже виник справжній натовп, п’ять кораблів чекали перед шлюзом. Наглядач шлюзу їв бутерброд зі смальцем, свій другий сніданок, поки відкривав шлюз для баржі, навантаженої горами залізного брухту. Оскільки зазвичай для цього йому були потрібні обидві руки, він постійно зажимав бутерброд між зубами, як інші робили це із сигаретами, коли їхні руки були зайняті. Баржа повільно проштовхнулася у шлюзову камеру. На її борту стояло четверо чоловіків, які тримали стіни шлюзу на безпечній відстані довгими дерев’яними палицями і стежили за тим, щоб їхній корабель не подряпав стіни, вкриті водоростями. Потім двоє підскочили до мотузок і прив’язали баржу до шлюзової камери, а шлюзовий наглядач повернув колесо в інший бік, щоб знову зачинити ворота.

Бутерброд більше не відволікав наглядача, він тим часом його повністю з’їв, тож важкі стулки залізних воріт зачинялися швидше, ніж відчинялися. Поки вони раптом не перестали рухатися.

Там щось застрягло, щось зачепилося, наглядач шлюзу одразу відчув опір. Мабуть, якийсь шматок мотлоху з їхнього дурного човна впав у воду й тепер затиснув ворота!

«Хай би вас чорти побрали!» — вилаявся він про себе, але подолати цей опір було нелегко. Він трохи повернув колесо назад, знову трохи відчинивши ворота, зазвичай це допомагало. Які тільки речі не плавали у Шпрее! Вони знайшли там усе, що тільки можна уявити: бочки з-під олії, іржавий каркас ліжка, світлофор, каркас дитячої коляски, навіть частково розкладену тушу корови, все застрягло в Мюлендаммі, і він справді не міг пояснити, як деякі речі взагалі потрапили у річку. Йому навіть не хотілося уявляти. Він не знав, що там може бути цього разу, але припускав, що знову настав час для прибирання.

Трюк із поворотом назад допоміг і цього разу, те, що застрягло під водою, звільнилося; ворота шлюзу знову заворушилися, тихенько скрипнувши й булькнувши.

— У воді щось є! — крикнув один із чоловіків на баржі для сміття. Капітан сперся однією рукою на свій дерев’яний посох, а другою показав у бік залізних воріт, які були майже зачинені. Наглядач шлюзу зазирнув у воду й побачив, що прямо під поверхнею мерехтить щось яскраве, що виглядає досить сплюснутим через оптичне заломлення. Якби наглядач знав, що це таке, він, можливо, не придивлявся б так уважно, але він не зрозумів цього, поки ці очі не втупилися в нього, очі на обличчі, настільки роздутому й блідому, що воно вже майже не було схожим на людське. Але це точно була людина, її шкіра стала восковою та зеленуватою від водоростей, її коротке волосся м’яко гойдалося на течії, наче водорості, а глибока, але абсолютно безкровна, а тому ще більш жахлива, рана на правій стороні обличчя, оголювала половину зубів і створювала враження, що ця людина до вас шкіриться. Лише коли наглядач шлюзу помітив усе це, він зрозумів, що дивиться на мертве тіло.

У нього підкосилися коліна, водночас він відчув спазми у животі й нічого не міг із цим вдіяти. Він опустився на коліна, один раз затнувся, а потім виблював весь свій сніданок у каламутну чорну воду шлюзової камери. Це було у четвер вранці, о шостій сорок п’ять.

Атмосфера підозріло нагадувала зібрання тижневої давності. Бернгард Вайс знову стояв на трибуні, й знову у віцепрезидента було серйозне обличчя. І знову йшлося саме про мертвого поліцейського. Вже іншого поліцейського, якого вбили в кварталі Ганзафіртель, і цього разу вбивство сталося не під час виконання службових обов’язків; чоловік мав вихідний день і був у цивільному одязі, коли його зарізав незнайомець.

— Обставини смерті залишаються для нас загадкою, — сказав Вайс, — політичне підґрунтя малоймовірне, але його не можна виключати, проте в цьому випадку, ймовірно, вбивця полював не просто на людину в уніформі, а конкретно на Йохена Кушке.

Торнов важко ковтнув, коли Вайс назвав ім’я мертвого копа.

— Хай йому грець, — сказав він, — це один з моїх людей. Один з моїх старих колег з Віттенбергплац.

Невдовзі це підтвердив Ернст Геннат, який замінив Вайса на трибуні. Будда, який особисто взявся за розслідування цієї справи, пояснив, що не можна виключати, що це була помста злочинного світу, оскільки сержант Кушке був одним з поліцейських, які майже два тижні тому чергували біля «КаДеВе», — це була операція, під час якої, як відомо, загинув один з юних грабіжників.

— Можливо, — вів далі Геннат, — це кривава помста від спільників чи покровителів мертвого грабіжника.

«Прокляття», — подумав Рат. Тут замішана ця Алекс. Тепер вона також стала вбивцею? Минулого вечора він не сказав Шарлі жодного слова про ту шмаркачку, яку побачив у її квартирі напередодні, і Шарлі теж нічого про неї не сказала. Але тепер він більше не міг мовчати про це. Що там сталося? Невже Шарлі настільки захопилася цією справою, що переховувала вбивцю?

— Зараз ми проводимо розслідування в усіх напрямках, — сказав Геннат, — й оскільки цю справу потрібно розкрити терміново, ми внесемо деякі зміни у нинішній склад відділу з розслідування вбивств.

Коли Будда особисто вів розслідування, воно завжди було особливим. Рат помітив, що навіть досвідчені слідчі почали нервувати, сподіваючись, що керівник відділу «А» покличе їх до своєї слідчої групи. Рат також відчув певний неспокій. Наче під час розіграшу, коли розігрували головний приз. У Генната завжди можна було чогось повчитися, і це також було корисним для вашої репутації. Для цього він навіть погодився б на співпрацю з Вільгельмом Бьомом. Геннат назвав його першим. Потім Грабовські, Мертенса і ще кількох помічників інспекторів, яких Рат не дуже добре знав. Сам він пішов з порожніми руками, як і Ґреф. Хоча Рат завжди вірив, що подобається Будді. Пліша та Плума навіть не було в залі, коли Будда оголошував свою команду, і тепер пленум мав з’ясувати чому.

— Також сьогодні вранці було знайдено тіло потопельника, яке витягнули зі шлюзу в Мюлендаммі, — сказав Геннат. — Я доручив опрацювати це колегам Геннінгу та Червінські.

Тож Геннат доручив більшості людей, які займалися справою Кубіцькі, загиблого бійця СА з Гумбольдтгайна, інші завдання. Залишилися тільки Рат, Ґреф і Торнов. Керівник відділу вбивств, ймовірно, вважав, що Рат і Ґреф ще мають виправити помилку минулих вихідних, оскільки Авраам Ґольдштайн досі був їхнім головним підозрюваним. Добре, що у них був ще один помічник в особі Торнова. Чи його також збиралися повернути у відділ розшуку? Ні. Після зібрання Геннат особисто відрядив Рата, Ґрефа та Торнова далі розслідувати вбивства.

Бьом передав їм справу розслідування смерті Кубіцькі, яка вже містила дві товсті архівні папки-скоросшивачі.

— Я сам заповнював одну з цих папок, — сказав Ґреф із кислою посмішкою, — сторінки марних протоколів допитів ймовірних свідків.

— Тоді ми вже знаємо, яку з них не потрібно буде читати, — пробурчав Рат. Він думав, чи з’являвся той старий єврей знову на порозі Ґрефа, щоб повторити свою заяву, але це було малоймовірно. Він передав одну папку помічнику інспектора, а іншу — Торнову і вже збирався йти, коли Бьом помахав ще однією папкою перед його обличчям.

— Хвилинку, — сказав старший інспектор. — Це також вам!

Рат подивився на нього з питанням в очах.

— Щойно отримав, — сказав Бьом, — з відділення швидкої допомоги. Схоже, в цій справі у нас з’явився другий труп. Ви коли-небудь чули про Щура Руді?

— З «Північних піратів»?

Бьом кивнув.

— Так. Кілька днів тому на сміттєзвалищі у Шонайхе було знайдено чиєсь тіло. Тим часом Кронберг однозначно ідентифікував його як Руді Гьоллера. Одна куля в голову, одна в груди. Ймовірно, та сама зброя, що і у випадку Кубіцькі.

— Прокляття, — вигукнув Ґреф. — «Північні пірати» вже знають про це?

— Ще ні, — буркнув Бьом, підозріло глянувши на Рата. — Але моя вам спільна порада: знайдіть Ґольдштайна до того, як його знайдуть «Північні пірати».

— Можливо, ви зможете знайти його завдяки цьому, — сказав помічник комісара Грабовські. — Це ймовірний слід.

Рат витріщився на теку, яку простягнув йому чоловік. Виглядало так, ніби люди Бьома хотіли позбутися всього, що мало хоч якесь відношення до цієї справи.

— Я нарешті дізнався, де Ґольдштайн купував цигарки, — продовжив Грабовські. — Його впізнав чоловік у тютюновій лавці за фотороботом. З його слів, чоловік, який відповідає опису Авраама Ґольдштайна, купив велику кількість американських сигарет марки «Кемел» на залізничному вокзалі «Штеттін» у неділю вранці.

Рат зазирнув у теку. Першим, що він там побачив, був довгий список адрес. Він був схожий на адресний довідник Великого Берліна.

— Що це? — запитав він.

— Я вже перевірив готелі, які розташовані поблизу, — пояснив Грабовські, — у радіусі кілометра чи близько того. Відсортовано за відстанню, а не за діапазоном цін. Може, він ховається в одному з них. Він вляпався в гучну історію. Але в цьому кварталі ніхто не зверне на це уваги.

Це був квартал Поетів біля залізничної станції «Штеттін». Проте поетичними тут були лише назви вулиць, які нагадували про великих романтиків Німеччини, в інших сенсах тут не було нічого ані романтичного, ані поетичного. Зупинка в районі вокзалу. Напівзруйновані фасади, темні підворіття, брудні бари, вулична проституція, наркобізнес, ціла програма. Квартал «Північних піратів».

Не минуло й години, як Рат вже шукав місце для паркування перед масивною будівлею вокзалу, який у більшості берлінців асоціювався з великими святами, бо саме звідси відправлялися потяги на Балтійське море. Ажіотаж був відповідний. Засмаглі прибуваючі зіштовхувалися на виході з блідими містянами, яких виганяло зі столиці дощове літо. Рату довелося взяти «Опель» з автопарку, «Б’юїк» був замалий для трьох осіб, а він не хотів карати Ґрефа канцелярською роботою. Нарешті вони змогли припаркувати машину у цій місцевості, навпроти приміського вокзалу, який був схожий на маленьку дитину вокзалу «Штеттін», ті самі жовті цеглини, щойно народжені, а згодом занедбані.

Перш ніж вони вийшли, Рат роздав колегам списки. Він попросив Фосс відсортувати адреси за районами. Більшість готелів розташовувалися на південь від залізничного вокзалу «Штеттін». Сам Рат взяв на себе південний захід, Ґреф — південний схід, Торнов — усе, що було на північ від Інваліденштрасе. Завдяки старанності помічника інспектора Грабовські їм було чим зайнятися.

— Ну що ж, хлопці, — сказав Рат, замикаючи машину, — зустрінемося в ресторані на вокзалі, і тоді кожен розповість про те, що дізнався, — він посміхнувся. — Якщо хтось знайде Ґольдштайна, будь ласка, зателефонуйте до найближчого відділку поліції і затримайте цього чоловіка. Було б добре встигнути це зробити ще до обіду.

Чоловіки розійшлися у різні сторони. Рат із заздрістю дивився на засмаглих прибалтійських відпочивальників, які вибігали з вокзалу й шукали таксі. Чи справді погода на Рюгені{100} була набагато кращою, ніж у Берліні? Принаймні здавалося, що так і є.

«Поїхати б знову у відпустку разом із Шарлі», — подумав він, згадуючи втрачену літню відпустку. Що ж, йому, мабуть, доведеться зачекати з цим. Можливо, він відвідає її восени в Парижі, коли у нього буде менше справ у «замку», і йому не потрібно буде працювати понаднормово. Де зараз може бути Шарлі? Він сподівався, що її вулична дівка не мала нічого спільного з нещодавнім вбивством поліцейського! Він не міг не думати про мертвого патрульного. Сьогодні Торнов був мовчазним, було помітно, що ця смерть вразила його. Вбитий міг бути його другом. Рат не хотів розпитувати про це.

У будь-якому разі він міг припустити, що Торнов охочіше приєднався б до слідчої групи Генната, аніж займався пошуками єврейського гангстера поруч із Ратом. І саме тому Будда його не взяв до себе. Рат сподівався, що ця робота відволіче думки Торнова. І тому було добре, що вони сьогодні виїхали у місто, а не були змушені цілий день просидіти в кабінеті. Він подивився на свій список. Перший готель розташовувався на Айхендорфштрасе.

Квартира була вмебльована, проте все інше вказувало на те, що тут жив холостяк, хоча кімнати загиблого сержанта і виглядали так, ніби їх учора трохи прибрали і навели там лад. Там було чисто і охайно, але в ній не було нічого, що робить квартиру затишною. Ані рослин, ані картин, здавалося, що жодна жінка ніколи не заходила сюди, окрім хазяйки, яка безцеремонно наступала їм на п’яти і зовсім не збиралася залишати квартиру. Зацікавлена й трохи підозріла, вона спостерігала за Ланге, поки він відкривав гардеробну шафу, в якій все ще акуратно висіла уніформа Йохена Кушке. Його ківер стояв зверху на шафі.

Хазяйка стояла одразу за Ланге. Шарлі бачила, що вона змушувала його нервувати. Зрештою його терпець урвався, і він обернувся.

— Ласкава пані, — сказав він, стоячи перед нею із широко розставленими ногами.

— Фройляйн, — перебила вона його. — Фройляйн Ельфріда Шток.

— Добре. Ласкава фройляйн Шток, хіба вам не потрібно ще попрати білизну чи вибити килими? Тоді ми не хочемо вас більше затримувати. Ми тут з усім впораємося.

Фройляйн Шток знадобилося лише кілька секунд, перш ніж вона зрозуміла його натяк. Їй не хотілося йти, але вона пішла.

Через кілька хвилин справді було чути, як вона почала вибивати у дворі килим. Це був або чистий збіг, або хазяйка досі була настільки вірна королівському духу підкорення прусів, що сприймала кожне слово поліцейського як наказ. Шарлі, яка щойно відкрила верхню шухляду столу, подивилася на Ланге, який в цей момент озирнувся до неї й усміхнувся, а потім повернувся до шафи Кушке.

Шарлі супроводжувала помічника інспектора під час цього обшуку за його власним проханням; після цього вони домовилися, що вона поки що більше не з’являтиметься у поліцейському штабі.

— Якщо ви зможете нам чимось допомогти, Шарлі, — сказав Геннат, — ми вам зателефонуємо. Будьте на зв’язку. — Будда намагався зробити так, щоб вона відчувала себе потрібною, але Шарлі здогадалася, що він боїться, що зайшов занадто далеко з цією неофіційною співпрацею, і хотів уберегти її від подальших проблем. Якщо вона надто часто з’являтиметься у відділі вбивств, це може викликати забагато запитань у колег.

«Особливо в одного з них», — подумала Шарлі.

Вона все ще нічого не сказала Гереону. Хоча він бачив Алекс на Шпенерштрасе і, мабуть, мав певні думки з цього приводу, він нічого не сказав, залишивши цю розповідь їй. Але вона так нічого й не розповіла. Від цієї секретності, в якій вона заприсяглася Ланге й Геннату, у неї зводило живіт. З одного боку, вона була рада, що він не тиснув на неї, тож вони позбулися незручної ситуації, а з іншого — через своє мовчання вона почувалася підлою людиною. Вона бачила, що він не схвалює того, що вона впустила до своєї квартири дівчину з вулиці, грабіжницю-втікачку. Якби він знав, що ще сталося...

Як довго вона ще зможе зберігати мовчання? Вона робила саме те, у чому завжди його звинувачувала: мовчала про те, що робила в цей момент, була нещирою, заварила собі кашу. Нехай і на прохання та за підтримки директора Генната, але хіба це щось змінює?

Шарлі погортала папери, які знайшла в шухлядах, і пошукала в них щось підозріле. Нічого цікавого. Вона не могла не подумати: чомусь здавалося, ніби тут хтось вже побував, ніби хтось нещодавно вже нишпорив у цих шухлядах. Цей безлад не був органічним, він був деструктивним, таким, що знищив існуючий порядок.

Погляд Шарлі впав на книжкову полицю: кілька книжок стояли догори дриґом. Якщо придивитися уважніше, то можна було скрізь побачити сліди поспішного обшуку; навіть блискуча чистота квартири не змогла змінити це враження. Ланге, здавалося, теж це помітив. Він відчинив вікно і покликав хазяйку з подвір’я.

Менш ніж за дві хвилини вона повернулася в квартиру свого орендаря з поглядом, який, здавалося, говорив: «От бачите! Без мене ви нічого не знайдете!»

— Вибачте, що перериваю вашу роботу, пані... фройляйн Шток, — голос Ланге прозвучав так привітно, як зять Ельфріди Шток ніколи б не розмовляв з нею, і її погляд пом’якшав. — Але у нас є ще одне питання: чи був хтось у квартирі після того, як пан Кушке пішов з дому в середу вдень?

— Звичайно! — Вона нетерпляче кивнула. — Я була тут сьогодні вранці. Прибирала.

— Ми це знаємо. Я маю на увазі, чи був тут ще хтось?

— Ну, ваш колега. Але ви напевно знаєте, що...

— Який колега?

— Не знаєте його? Точніше, це був колега пана Кушке. Ще один поліцейський, він був в уніформі.

Ланге також ця відповідь вдарила струмом, Шарлі це помітила. Але він зберігав над собою контроль.

— Коли це було? — запитав він так само доброзичливо, як і перед цим.

— Вчора. Десь у післяобідню пору.

— Що хотів цей чоловік?

— Забрати кілька речей. Він сказав, що пан Кушке збирався подорожувати. І попросив свого колегу принести його валізу.

— Він справді взяв тільки валізу? Чи, може, він ще щось шукав у квартирі?

— Я цього не знаю. Я варила каву по сусідству.

— Варили каву?

— Поліцейський був таким добрим, я подумала, що він захоче випити зі мною чашку. Але, на жаль, він поспішав.

— Ви просто так впустили його в квартиру?!

— Це ж був поліцейський. Не хтось з вулиці. Я не всіх пускаю в квартири! — Вона щиро обурилася.

— Звичайно, — Ланге залишався спокійним. — Суть у тому, що ви точно не знаєте, що той поліцейський робив у квартирі.

— У всякому разі він приніс валізу Кушке, я це точно бачила. Постукав до моєї кухні і попрощався, він тримав її під пахвою. І подякував мені.

— Ви знаєте, що було у тій валізі?

— Ну, як ви думаєте, що людина бере з собою в подорож? Пару сорочок і штанів, білизну, шкарпетки, зубну щітку. І так далі.

— Ви це точно знаєте?

— Я цього не знаю, я так думаю.

— А потім ви тут прибрали, чи не так?

Вона кивнула.

— І застелила свіжу постіль. Адже я думала, що він у відпустці. — Тільки тоді вона, здається, згадала, що її квартирант мертвий. Вона замовкла.

— Ви нічого не помітили? Як щодо зубної щітки Кушке, наприклад?

— Тепер, коли ви про це згадали, — хазяйка завагалася. — Зубна щітка все ще була в склянці.

— Можливо, цей поліцейський прийшов сюди не для того, щоб взяти валізу, можливо, він щось тут шукав?

— Що він міг тут шукати?

— Я про це вас і питаю. Можливо, пан Кушке згадував про це.

Ельфріда Шток похитала головою. При цьому вона стиснула губи. Вона брехала, щось приховувала від них, але не вміла зберігати таємниці.

— Фройляйн Шток, — втрутилася Шарлі, — чи є десь у цій квартирі схованка, про яку ви знаєте?

Хазяйка енергійно похитала головою.

— Ні, ні! Нічого він тут не ховав, — вона пустотливо всміхнулася і поглянула на Ланге. — Але він попросив мене зберегти щось для нього. Невдовзі після того, як він переїхав сюди.

Ланге і Шарлі перезирнулися.

— Але я навіть не знаю, чи зможу я віддати це вам, — продовжувала Ельфріда Шток, — він просив мене не віддавати це нікому, особливо поліцейським.

— Це робить вам честь, що ви так серйозно ставитеся до своєї обіцянки, — сказав Ланге, — але я думаю, що обставини, які змінилися, звільняють вас від виконання вашої обіцянки. Сержант Кушке мертвий, а ми розслідуємо його вбивство. Думаю, він теж хотів би, щоб ви віддали нам те, що він вам довірив. Щоб ми змогли знайти його вбивцю.

Шарлі була вражена тим, як терпляче Ланге розмовляв з літньою жінкою.

І його терпіння окупилося.

Ельфріда Шток кивнула.

— Це сейф, — сказала вона. — Така собі скриня. Він брав її на якийсь час, а згодом знову повертав мені. Він завжди казав: «У вас вона в повній безпеці, фройляйн Шток». — Коротке сухе шморгання, ймовірно, мало на меті висловити її сум. Вона витягла чисту білу хустинку й витерла нею обличчя.

— Що в цьому сейфі?

Хазяйка знизала плечима.

— Принести його вам? — запитала вона, і Шарлі побачила з її розгубленості, що вона справді не знає, що робити.

— Ми дуже просимо вас про це, — сказав Ланге, у голосі якого тепер було трохи роздратування, і Ельфріда Шток зник­ла. Ланге нічого не сказав, але Шарлі збагнула, про що він думає. Хазяйка повернулася, трохи задихавшись, із дерев’яною скринькою, майже схожою на маленьку скриньку зі скарбами, і поставила її на обідній стіл.

— Ось, — сказала вона, — ось воно.

Скринька була замкнена.

— Ви випадково не знаєте, де ключ?

— Думаю, що пан Кушке завжди носив його при собі.

— Добре, — кивнув Ланге. — Ми конфіскуємо цей предмет. Я з радістю видам вам розписку, і ми заберемо цю скриньку з собою.

— Ви не збираєтеся відкривати її тут? — запитала хазяйка. Її розчарування було таким же очевидним, як і її цікавість.

— Ні, — сказав Ланге з глибоким жалем, — бо тоді я можу пошкодити її вміст. Ви не можете вимагати такого від прусського офіцера.

Чоловік похитав головою, радше знуджено, аніж енергійно.

— Я ніколи його не бачив, — сказав він, перш ніж повернутися до свого кросворду.

Сьогодні Рат вже чув цю фразу принаймні пів дюжини разів, але вперше зіткнувся з людиною, якій він не повірив, коли почув ці п’ять слів. Він навіть не знав чому, жодних ознак невпевненості, яка б мала звучати в голосі цього чоловіка, він також не говорив надто швидко, що завжди було ознакою готових відповідей. Можливо, він запідозрив це лише тому, що цей чоловік, який сидів за хитким столом, що, очевидно, був призначений для рецепції, не тільки йому не сподобався, він був йому неприємним з голови до ніг. Насправді він не вірив, що ця зачіпка, яку розкопав Грабовські, до чогось їх приведе. Кілька втрачених годин, як завжди. Але портрет Авраама Ґольдштайна збентежив цю людину, хоча він дуже намагався не виказувати цього.

— Підземна річка в Стародавній Греції з п’яти букв.

«С» у кінці.

— Стікс, — сказав Рат, і чоловік витягнув свій олівець.

— Як це пишеться? — запитав він.

Рат швидко вихопив газету з рук чоловіка, а потім спокійно, майже обережно поклав її на стіл біля чашки з кавою, закриваючи кросворд фотороботом Авраама Ґольдштайна.

— Подивіться, будь ласка, уважніше на цей портрет, — запропонував він дружнім тоном, який помітно дратував швейцара.

Чоловік зробив йому таку послугу.

— Як я вже сказав: я його не знаю, — потім він знову взяв газету.

Рат озирнувся. Електричні дроти були прокладені через шпалери, що виглядало зовсім непрофесійно. Та й чистота в цій дірі теж була не найкраща. І чи записи у гостьовій книзі можуть тут бути правдивими?

— Послухайте, — сказав він так само привітно, — як ви думаєте, що потрібно зробити, щоб закрити цей рай для клопів? Дзвінок у відповідну службу? Чи в департамент охорони здоров’я? Податкова обов’язково має працювати о цій годині. Влаштує вам невелику податкову перевірку. У таких випадках краще перестрахуватися.

— Навіщо так поспішати! — Чоловік одразу відклав свою газету і навіть збирався встати. — Ми з радістю все вам розкажемо. Що саме ви хочете знати?

Рат знову штовхнув чоловікові під ніс фоторобот Ґольд­штайна.

— Цей чоловік. Він тут живе?

Швейцар похитав головою.

— Ні, — відповів він, і Рат уже збирався розвернутися, щоб піти до телефонної будки біля Оранієнбурзьких воріт, коли чоловік продовжив:

— Він виїхав кілька днів тому.

Рат зупинився.

— Коли саме? — запитав він.

Швейцар знизав плечима.

— Не тримайте мене в напрузі! Грошей вам за це ніхто не дасть. Або кажіть, або я роблю дзвінок!

— Вчора, — сказав чоловік. — Вчора після обіду.

— І куди він вирушив?

Ще одне знизування плечима.

— Я справді не знаю. Він просто не повернувся. Я поняття не маю, де він зараз.

— А його багаж? Він все ще тут?

— Ні. Інакше я б не сказав, що він виїхав. Дехто його забрав.

— Хто це був? Він чи вона?

Дурний погляд.

— Я не розумію...

— Це була його компаньйонка? Вона забрала багаж?

Він похитав головою.

— Ні. Це точно була не жінка! — Чоловік посміхнувся. — У нього була ось така борода, — він показав рукою довжину бороди. — Повністю в чорному. Дивний птах. Каптан і таке інше, ви розумієте.

— Що я розумію?

— Ну, це був єврей. Він забрав усі речі. Їх було небагато. Одна валіза. Він також оплатив рахунок. Так що все в порядку.

Рат кивнув. Він більше його не слухав.

Звичайно, криміналісти нічого не знайшли. Усі шафи були порожні, Ґольдштайн нічого не залишив, тільки Біблія все ще лежала в ящику тумбочки, що стояла біля ліжка. Кімната була такого розміру, яку ви не очікували знайти в такому готелі, мабуть, вона була найкраща з того, що міг запропонувати цей рай для клопів, але у порівнянні з розкішним люксом у «Ексельсіорі» це був смітник, Рат не міг вигадати іншого опису. Як і годиться в готелі такої категорії, після поспішного виселення гостя в номер ще не заглядала прибиральниця, тож слідчим хоча б вдалося зібрати там чимало відбитків пальців. Це принаймні підтвердить перебування Ґольдштайна в цій кімнаті. Хоча Рат більше не потребував їхнього підтвердження, настільки він був впевнений у цьому.

Однак вирішальне питання полягало не в тому, де переховувався Авраам Ґольдштайн останні кілька днів, а в тому, де він перебував саме зараз, і комісар поки ані на крок не наблизився до відповіді на нього.

До четвертої години вони вже повернулися в «замок», всі троє. Рат приніс для Торнова невеликий стіл з приймальні до кабінету, оскільки іншого столу не було, і поставив перед ним стілець для відвідувачів. Він не міг запропонувати кандидату в інспектори власну телефонну лінію, але Рат був більш ніж готовий позичити свою друкарську машинку. Він ніколи не любив паперової роботи, та й навіщо тоді мати в своїй команді кандидата в інспектори?

Поки Торнов друкував звіт про сьогоднішню операцію, який Рат ще збирався перевірити, перш ніж Фосс перепише його начисто, він знову разом з Ґрефом переглянув протоколи допитів, сподіваючись знайти хоча б декілька більш серйозних свідчень серед балаканини незліченних метушливих людей. Звичайно, вони нічого не знайшли. Вони позначали те чи інше твердження, які стосувалися кварталу Поетів чи району біля вокзалу «Штеттін». Можна було б знову викликати цих свідків, можливо, це якось допоможе в їхній справі. Але, мабуть, це був просто збіг обставин. Приблизно в кожному кварталі Великого Берліна хтось нібито бачив, як неподалік гуляв Авраам Ґольдштайн.

Пізніше, коли Рат сидів у приймальні, переглядаючи звіт Торнова та обговорюючи з Фосс необхідні зміни, які він вказав на полях, на його столі задзвонив телефон. Рат дозволив йому дзвеніти далі, йому не хотілося переривати роботу, щоб на нього нагримав Бьом. Старший інспектор був єдиним, хто завжди телефонував безпосередньо йому. Усі інші в «замку» зв’язувалися з ним через Еріку Фосс.

Ґреф і Торнов перезирнулися, помічник інспектора також не поворухнувся, щоб прийняти дзвінок, тож кандидат в інспектори підвівся з-за свого маленького столика, підійшов до Ратового столу й взяв слухавку.

— Торнов, кабінет комісара Рата, — він трохи послухав, а потім простягнув слухавку Рату. — Це вас. Пан Ліанг.

Прокляття. Саме зараз, коли всі його колеги слухали! Рат не подав жодного знаку. Він підійшов і взяв слухавку.

— Так? — запитав він якомога невинніше.

— Мені здається, зараз незручно зв’язувати вас з моїм босом, — почув він голос китайця Марлоу на тому кінці.

— Саме так, — просто сказав Рат, намагаючись звучати невимушено.

— Тоді приходьте сьогодні о восьмій вечора в ресторан «Борхардт». Це на Французькій вулиці. Доктор хоче вас побачити.

— В чому справа?

— Я впевнений, що ви вже чули про це і збиралися негайно розповісти про це доктору.

— Про що?

— Ви не чули? Ваші колеги знайшли Г’юго Ленца. Мертвого.

— Зрозуміло.

Цього разу Рат не був упевнений, що йому вдалося прозвучати невимушено й недбало. У всякому разі його колеги ніби нічого не помітили. Він поклав слухавку.

— Хто це був? — запитав Торнов. — Китаєць?

Рат кивнув.

— Мій перукар, — пояснив він, не в змозі придумати нічого кращого. — Скасував запис.

— Тоді знайдіть собі німецького перукаря, — сказав Торнов і посміхнувся. — Вам все одно потрібно підстригтися.

Якби Рат знав, що на нього чекає в домі родини Флегенгаймерів, він міг би почекати ще кілька днів, перш ніж їх відвідати. Коли він прийшов, двері в квартиру були відчинені, і спочатку він стояв на захаращеному сходовому майданчику, не впевнений, чи може просто зайти у квартиру, та ще й з собакою. Коли він почув голоси, проте ніхто не відповів на його скромне «Вітаю», він нарешті відважився зайти у квартиру. Він знайшов Лею Флегенгаймер та її чоловіка у вітальні, де вони вже сиділи разом кілька днів тому, але цього разу Флегенгаймери сиділи не в своїх кріслах, а майже на підлозі, на маленьких незручних табуретках. Четверо відвідувачів, мабуть, друзів родини, шанобливо розмовляли з Флегенгаймерами стишеними голосами. Коли Рат увійшов до кімнати з Кірі на повідці, в нього втупилося шість нажаханих пар очей.

Аріель Флегенгаймер нічого не сказав, навіть не встав; до Рата підійшов літній гість, одягнений у все чорне, як і господар дому.

— Можна поцікавитися, чого вам треба? — прошепотів чоловік і витягнув Рата в коридор. — Це дім трауру.

— Кримінальна поліція, — мовив Рат. — Родина Флегенгаймерів мене знає. У мене є до них ще кілька запитань.

— Коли хтось переживає шиву{101}, — сказав чоловік, — до нього приходять, щоб розрадити, а не ставити питання!

— Розрада, — заявив Рат, — на жаль, не входить до обов’язків поліції.

— Які у вас питання? Чи можу я передати їх Аріелю?

Рат похитав головою.

— Я хотів би сам поставити ці питання йому та його дружині, прошу вас підійти до цього з розумінням.

У цю мить у просторому передпокої відчинилися двері, звідти вийшов Йозеф Флегенгаймер, здригнувся, коли впізнав Рата, зачинив за собою двері й без жодного слова пройшов повз чоловіків у вітальню.

— Ви бачите, що тут відбувається, — сказав старий. — Хіба ви не можете повернутися через кілька днів?

— Вибачте, але це не можна відкладати. На жаль, у поліцейській роботі так часто буває.

Чоловік здався.

— Гаразд, — зітхнув він. — Але, будь ласка, залиште собаку надворі.

Рат поклав повідець у руку спантеличеного чоловіка.

— Добре, — сказав він і повернувся до вітальні.

Погляди Аріеля та Леї Флегенгаймерів на його адресу тепер були не набагато привітнішими, ніж раніше. Рат дочекався, доки один із відвідувачів закінчить розмову з Аріелем Флегенгаймером, потисне йому руку й знову підведеться, а потім присів на підлогу біля пари у траурі:

— Вибачте, що потурбував вас. Дозвольте ще раз висловити вам свої співчуття.

— Але ви тут точно не для цього, — сказав Аріель Флегенгаймер.

— Авжеж. У мене лише одне коротеньке запитання, і я піду.

— Тоді ставте своє запитання. Ви вже й так достатньо потривожили наше горе.

— Я просто хотів спитати про вашого племінника. Авраам Ґольдштайн якось зв’язувався з вами за останні кілька днів? Можливо, він якимось чином зв’язався з вами чи вашою родиною?

— Ні. Ані зі мною, ані з моєю дружиною. Це все?

Рат повернувся до Йозефа Флегенгаймера, який стояв біля своїх батьків і щось шепотів одному гостю у траурі, поки Рат не зайшов до кімнати.

— А ви що скажете? — запитав він чоловіка. Він досі не міг повірити, що розмовляє з двоюрідним братом Ейба Ґольдштайна. — Ваш двоюрідний брат зв’язувався з вами?

Йозеф Флегенгаймер похитав головою.

— Ні, — сказав він. Коротко і чітко. І все ж Рат помітив, що молодий Флегенгаймер знав більше, ніж хотів йому відкрити.

— Ви його ніде не зустрічали?

— Де я міг його зустріти?

— І не надавали йому ніяких послуг?

Обличчя за чорною бородою залишалося нерухомим. Йозеф Флегенгаймер тримав ситуацію під контролем.

— У будь-якому разі, — сказав Рат, — я просто хотів нагадати вам ще раз. Якщо він зв’яжеться з вами, зателефонуйте мені, — він простягнув свою візитівку Флегенгаймеру-молодшому. — Тоді я не буду вас більше турбувати.

І з цими словами він залишив людей у траурі, відвів Кірі назад у коридор і спустився сходами на Берхтесгаденерштрасе. Там він сів у свій «Б’юїк», який припаркував навпроти, закурив і чекав. Заради Кірі він відкрив вікно з боку пасажира.

Його терпіння окупилося. За добру чверть години парадні двері відчинилися, і на вулицю вийшов Йозеф Флегенгаймер. Рат почекав, поки він дійде до Вартбургштрасе й зникне з поля зору, а потім запустив двигун.

Було неважко тримати його чорну фігуру в полі зору. Рат зупинився на перехресті на Вартбургштрасе, поки Флегенгаймер не дійшов до Мартін-Лютер-штрасе, а потім знову поїхав за ним. У тому напрямку їхав трамвай, але двоюрідний брат Ґольдштайна проігнорував зупинку й пішов пішки до Шенеберзької ратуші. Рат трохи проїхав за ним, а потім припаркувався перед ратушею й спостерігав, як чоловік у чорному перетинає площу Рудольфа Вільде і спускається вулицею Мюленштрасе. Він їхав за ним так повільно, як тільки міг, але наздогнав його перед великою церквою, яку вбудували між фасадами будинків, як і багато інших берлінських церков. Він лише шукав місце для паркування, щоб непомітно перечекати там, коли сталося дещо, чого він не очікував.

Йозеф Флегенгаймер, повністю одягнений у чорне вбрання своїх благочестивих предків і наскрізь побожний єврей, наскільки Рат міг судити, відчинив одні з церковних дверей і зник усередині.

Рат зупинився, подивився на фасад церкви й замислився. Що це могло означати? Він не хотів заходити за ним у будівлю, Флегенгаймер одразу б щось запідозрив, але він багато віддав би, якби хтось сказав йому, що побожний єврей може робити в церкві, та ще й в католицькій.

Рат справді сподівався, що Флегенгаймер приведе його в нічліжку, де зараз переховувався Авраам Ґольдштайн, але все було не так просто. Проте він був упевнений, що саме Йозеф Флегенгаймер забрав речі свого двоюрідного брата з готелю на Тікштрасе й розрахувався за його номер.

Рат трохи посидів у машині, викуривши «Оверштольц», але Флегенгаймер так і не з’явився. Нарешті він викинув сигарету у вікно й знову увімкнув двигун. Було вже пізно. Йому потрібно було їхати, якщо він не хотів пропустити зустріч з Марлоу. Але він записав назву церкви. Церква Святого Норберта.

Затхлий запах, ймовірно, був пов’язаний з тим, що в кімнаті не було вікон і її ніколи належним чином не провітрювали. Поліцейський в уніформі вів їх повз довгі ряди полиць. Це було схоже на склад торговця зброєю, який також торгував усіляким мотлохом. Пістолети та рушниці всіх видів, ножі, шаблі, кастети, килими, свічники, олійні картини, програвачі платівок і навіть приварений сейф.

Шарлі прикрила рукою ніс і спостерігала, як Ланге шукає світло-сірий костюм, укритий плямами крові. Всупереч своїм початковим планам, вона все-таки повернулася з ним до штабу. Просто з цікавості. Ланге не ламав дерев’яну скриньку, навіть у машині. Він не просто хотів подратувати хазяйку, він справді був дуже правильним прусом. Можливо, все-таки її батько мав рацію, коли стверджував, що ганноверці були більшими прусами за самих прусів.

По дорозі назад вони мало розмовляли, але обидва зрозуміли, що Алекс Райнгольд більше не є їхньою головною підозрюваною, і Ланге, здавалося, відчув таке ж полегшення, як і Шарлі. Але це не полегшило їхнього розслідування. Поліцейський у квартирі Кушке, мабуть, був тим самим, якого Шарлі бачила у Ганзафіртелі. І він повинен мати якесь відношення до вбивства. Якийсь кошмарний сон: поліцейський-вбивця, убитий іншим поліцейським. Поки що смерть у Ганзафіртелі отримала лише коротке повідомлення в столичних газетах. У «замку» навмисне не здіймали з цього приводу великого галасу, передусім не розповідали журналістам, що це був той самий поліцейський, якого поранили ножем на Гендельштрасе. Видавати інформацію по крупицях, так вони домовилися. І бажано у зв’язку з прогресом у розслідуванні.

Проблема полягала в тому, що на неї лягла тінь провалу її попереднього розслідування.

Після того як Шарлі спробувала щастя з відкритою канцелярською скріпкою, але не змогла зламати нею маленький замок, вони пішли до кімнати доказів. Ланге видобув із гаманця Кушке маленький ключик і переможно підняв його.

Шарлі простягнула йому скриньку. Ключ підійшов.

Вона спочатку ніяк не могла розібратися з паперами, які помічник інспектора дістав зі скриньки і розгорнув перед ними. Вона впізнала фотографію на документі, на якій Йохен Кушке був зображений в уніформі, але не в своїй уніформі сержанта, а в суворо забороненій для усіх поліцейських уніформі. І ще до того, як вона прочитала літери, надруковані на папері поруч з фотографією, і впізнала символ на марці, вона зрозуміла, що це не та інформація, яку вони б хотіли побачити в газетах.

Ланге присвиснув крізь зуби.

Там лежав членський квиток, у якому говорилося, що Йохен Кушке в званні обершарфюрера став членом СА в ґау{102} Берлін-Бранденбург 12 грудня 1930 року. Квиток був підписаний особисто Вальтером Штеннесом, колишнім лідером берлінської СА, якого згодом усунув Гітлер.

Гжезинські та Вайс зроблять усе, щоб преса не дізналася про це. Було б немислимо, якби широкому загалу стало відомо, що офіцер берлінської поліції став членом СА, незважаючи на сувору заборону, накладену Міністерством внутрішніх справ і начальником поліції, і навіть дозволив собі сфотографуватися в їхній уніформі.

Вони не могли пояснити ще багато інших речей, які знайшли в сейфі і через які Кушке, очевидно, мусив би захищатися перед поліцейським керівництвом так само, як і через своє посвідчення СА. Вони також знайшли у скриньці чорну нашивку з вишитою на ній білою рукою, шпильку подібного дизайну та кілька фотографій Кушке з кількома іншими чоловіками, усі вони були в цивільному одязі, жоден не був в уніформі СА або поліції.

Вони спакували все назад і вже збиралися йти, як почули кроки між полиць, і нарешті з-за рогу визирнув Кронберг зі служби ідентифікації.

— А, ось і ви, — сказав він Ланге. — Фройляйн Штайнер сказала мені, що я можу знайти вас тут. — Це було адресовано лише помічнику інспектора; начальник служби розшуку взагалі не звернув уваги на Шарлі.

Кронберг витяг руку з конверту і поклав на полицю фотографію закривавленого ножа, поруч із дерев’яною скринькою.

— Ніж, яким убили Кушке, — сказала Шарлі. — Ви щось дізналися про нього?

— Це не ніж, це кинджал, — поправив її Кронберг. Він лише кинув на неї поблажливий косий погляд, а потім знову заговорив до Ланге. — Насправді окопний кинджал. Виготовлявся для окопної війни під час Світової війни. У кожного ветерана є такий вдома. — Кронберг виглядав так, наче щось тримав в запасі, але більше нічого не сказав.

— І? — запитав Ланге.

— Тож знайти власника такої зброї насправді складно. Але... — Він мав переможний вигляд. — ...у цьому випадку ми, ймовірно, досягли успіху.

— І? — Ланге ставав нетерплячим.

— Мертвий чоловік з СА в Гумбольдтгайні — він отримав ножове поранення схожим кинджалом, який належав йому. Поки що не було жодних слідів використаної там зброї, але якщо ви запитаєте мене... — Кронберг вказав на фотографію. — То це вона і є.

Йоганн Марлоу чекав його з пляшкою білого вина у відерці з льодом. «Ф. В. Борхардт» був одним із найпопулярніших місць для гурманів у Берліні, рестораном, який поєднував хорошу кухню з добре укомплектованим винним льохом. Марлоу виділили стіл у віддаленій ніші, де їх ніхто не мав турбувати. Ліанг сидів за столом, на Рата теж чекав набір столових приборів. Як би він не ненавидів цю непрохану увагу з боку Йоганна Марлоу, він не міг їй протистояти. Що він мав сказати? Ні, дякую, я вже поїв? Його шлунок бурчав для цього занадто гучно. Він нічого не їв після того швидкого й мізерного обіду з Ґрефом і Торновим на вокзалі «Штеттін». Кірі також. У цей ресторан не пускали з собакою, але Ліанг, який чекав на нього біля дверей, вирішив цю проблему, давши швейцару на вході хабаря, щоб хлопець подбав про собаку. Кірі охоче пішла за ним, інстинкт підказував їй, що там буде їжа.

— Сідайте, — сказав Марлоу, — вина?

Рат кивнув. Йому не довелося чекати офіціанта, Ліанг розливав сам.

— Мені шкода Ленца, — сказав Рат. — Можливо, вас втішить, якщо я скажу, що Щура Руді знайшли нещодавно мертвим на сміттєзвалищі.

Марлоу раптом вдарив кулаком по столу:

— До біса! Чому я не дізнався від вас, що Ленц помер? Чому спочатку Тойбер з «Бероліни» повідомив мені, що ваші колеги з’явилися в «Передпокої купідона», влаштували там великий переполох і нарешті оголосили, що рештки Г’юго виловили зі шлюзу в Мюлендаммі?

— Все дуже просто, — сказав Рат, запалюючи цигарку. Якщо він чомусь і навчився під час ведення справ з Марлоу, так це тому, що не варто дозволяти цій людині вас залякувати. Він кілька разів вдихнув, перш ніж продовжити. — Я не знайомий із цією справою і дізнався про це лише від пана Ліанга.

— Навіщо нам тоді своя людина у поліцейському штабі?

— Я не ваша людина у штабі. Я роблю вам послугу, тому що я все ще вам дещо винен. Це все.

— Я просив вас прояснити обставини зникнення Г’юго.

— Я одразу сказав вам, що підозрюю, що там була пастка, в Остгафені. Що він, вірогідно, не вижив після цього.

— Вірогідно. І хто влаштував для нього цю пастку?

— Я спілкувався з колегами, які працюють над цією справою, — і це виявилося досить плідним спілкуванням. Пліш та Плум охоче поділилися з ним тим, що знали. Червінські, зокрема, здавалося, справді пишався тим, що керував розслідуванням і трохи командував своїм товаришем Геннінгом. — Судмедексперт встановив, що Г’юго Ленц не потонув, — продовжив Рат. — Хтось його застрелив. Одна куля в голову, одна в серце. Як і у випадку з Руді Гьоллером. Вважається, що труп Г’юго плавав у Шпрее кілька днів, перш ніж з’явився в шлюзі. Тож колеги припускають, що його викинули у воду десь вище по Шпрее. Вони ще не знають, що це відбулося у Остгафені.

— Але ви це знаєте.

— Я казав вам про це ще тиждень тому: Г’юго Ленц справді зайшов на територію Остгафена, але ніхто не бачив, як він звідти виходив. Наступного ранку його машина все ще була там, де він припаркував її минулого вечора. А потім лунали постріли, які, як стверджує нічний сторож, він чув біля холодильної камери.

— Ви обшукали там мій склад і нічого не знайшли.

— І все ж я думаю, що саме це там і сталося. Г’юго Ленца застрелив той, хто домовився зустрітися з ним в порту, на складі «Бероліни», тому що він почувався там у безпеці. Той самий modus operandi, що й у випадку зі Щуром Руді. За винятком, що того покинули на смітнику, а Ленца відправили у воду.

— І все ж обидва тіла були знайдені, — сказав Марлоу.

— Може, вбивці й хотіли, щоб їх знайшли, — зауважив Рат. — Понівечені та спотворені. Як попередження вам і «Північним піратам».

— А хто може за цим стояти?

Рат знизав плечима.

— Ще один клуб перснів. Або хтось інший, кого ви не включили у це рівняння.

Марлоу замислився.

— І цей хтось найняв американського кілера?

— Більше схоже на те, що цей хтось хоче повісити все на Ґольдштайна. Мені так здається. Все це виглядає трохи інсценованим.

— Ви мене дивуєте, пане інспекторе! Ви захищаєте гангстера!

— Це не міг бути Ґольдштайн. Я стежив за ним під час скоєння цього злочину.

— Мені здається, що він весь час вислизав від вас.

— Пізніше так. Але не в той день, коли зник Г’юго Ленц.

— У будь-якому разі, — сказав Марлоу, — у нас проблема. Тепер, коли остаточно встановлено, що Рудого Г’юго вбили, я змушений діяти.

— Ви хочете помститися? Не знаючи точно, хто за цим стоїть?

Марлоу знизав плечима.

— Не хочу, щоб ми неправильно зрозуміли один одного, — сказав він. — Я особисто не оплакую Ленца. Проте його смерть є образою для моєї організації. І всі припускають, що за цим стоять «Пірати». Тож «Піратам» доведеться за це заплатити. У будь-якому випадку вони занадто багато нашкодили у нас під носом протягом кількох тижнів. І хто знає, можливо, Лапке приклав до цього свою руку.

— Він та Щур Руді були найближчими друзями.

— І конкурентами.

— Можливо, ви трохи поспішили з висновками?

Марлоу подивився Рату прямо в очі своїм жорстким холодним поглядом.

— Мені доведеться діяти. І якщо ви не можете сказати мені, хто вбив Г’юго Ленца, то, ймовірно, за це будуть відповідати «Пірати».

— Ви знаєте, що почнеться в місті, якщо ви зараз підете проти «Піратів»? Пекельне кровопролиття.

— Як ви гадаєте, я можу з цим просто змиритися? Якщо я зараз не завдам удару у відповідь, у мене складається таке враження, що тоді проти мене виступить вся «Бероліна», перш ніж я встигну порахувати до трьох.

— Залякайте їх, якщо хочете. Побийте кількох «піратів», викрадіть кількох і замкніть їх у сирому підвалі. Але не ризикуйте відкритою війною, поки не будете впевнені на всі сто відсотків, хто насправді вбив вашого... ділового партнера.

— Тоді дайте мені цю кляту стовідсоткову впевненість.

— Я подбаю про це, — сказав Рат.

Марлоу задумався.

— Я даю вам три дні, — сказав він нарешті. — Рівно сімдесят дві години. Ми побачимося знову у неділю ввечері. І тоді я хочу отримати цю впевненість.

Рат кивнув.

— Отримаєте, — він загасив сигарету й підвівся.

— Ви не хочете повечеряти з нами?

— Для мене це надто близько до штаб-квартири, — сказав Рат.

— Не хвилюйтеся, ваші колеги не можуть собі дозволити вечеряти тут, — вичавив посмішку Марлоу. — А начальник поліції надто скупий для «Борхардта».

— Ні, ні, дякую. Проте чи не могли б ви зробити мені ще одну послугу?

— Яку?

— Мені потрібно ще раз поговорити з Крістін. Ви знаєте, з тією танцівницею з «Підвалу Венери».

Марлоу посміхнувся.

— Я думаю, що це можна влаштувати, — сказав він, кинувши на Ліанга красномовний погляд. Китаєць дістав зі свого піджака чорний блокнот і записав адресу, а потім вирвав звідти сторінку.

Ліанг передав записку Рату.

— Ви можете знайти Крістін там. Але не раніше полудня. Або ви можете піти сьогодні до «Підвалу Венери».

— Ні, дякую, — сказав Рат, — у мене є кращі плани.

Більше вона нічого не чула від Алекс. Ані від Алекс, ані від Вікі; дівчата просто зникли.

Шарлі відімкнула двері своєї квартири й увійшла в передпокій. Гереона ще не було. На щастя, вона більше не бачила його в «замку». Її мучила совість, тому відчула полегшення від того, що їй не довелося з ним говорити.

Вона знайшла в буфетній шафі наполовину повну пляшку червоного вина й сіла за стіл з келихом. Перший ковток поліпшив настрій. Вона закурила і задумалася. У що вона влізла? Поліцейські, які вбивають поліцейських? Неповнолітні дівчата, які хотіли помститися поліцейському? Їй так сильно хотілося поговорити з Гереоном про все це лайно, але їй заборонили. Її справа, здавалося, була пов’язана з його. Знаряддя вбивства. Цілком імовірно, що чоловіка з СА в Гумбольдтгайні зарізали тим самим ножем, що й поліцейський у Ганзафіртелі. Того поліцейського, який також був працівником СА, як вона дізналася сьогодні. Чи був між ними якийсь зв’язок? Чи у місті з’явився хтось, хто просто вирішив вбивати учасників СА? Можливо, це був той Авраам Ґольдштайн? Гангстер Гереона. Він також був євреєм. Можливо, для цього він і перетнув Атлантику: щоб вбити кількох бійців СА. Від імені кількох євреїв, які більше не хотіли миритися зі знущаннями СА. Яка абсурдна ідея. З іншого боку, часто саме абсурдні ідеї приводять до розв'язання проблеми. І ця сюди підходила.

Ще ця чортова секретність. Гереон міг звикнути до цього, проте вона ні, та й ніколи не зможе до цього звикнути. З кожною годиною, поки вона не могла говорити з ним відверто, їй ставало все гірше. Чи має вона просити у Генната дати їй «зелене світло», чітку згоду на те, щоб вона могла повідомити про цю справу інспектора Рата? З іншого боку, вона дуже добре знала, що Геннат залучив до своєї невеликої групи Бьома, оскільки він до цього працював над вбивством у Гумбольдтгайні. І Бьом просто не міг ужитися з кимось таким, як Гереон Рат, з тим, хто не терпів над собою начальників. Вона навіть не могла звинувачувати його в тому, що він здебільшого не міг працювати поруч з Гереоном. Навіть якщо той і ненавидів його за це. Шарлі завжди дуже добре ладнала з Вільгельмом Бьомом, так що це було можливим, якщо не сприймати його похмурий шарм занадто особисто.

Вона почула кроки на сходах. Це був він? Вона зробила ще один ковток вина й майже з тривогою прислухалася до шуму за дверима.

Того ранку він позбувся Ґрефа і Торнова. Він послав їх обох ще раз перевірити торговельні точки у Берліні, де продавали цигарки «Кемел», які їм акуратно перерахував Грабовські у вигляді чергового списку. Помічник інспектора та кандидат в інспектори, здавалося, добре ладнали, тому він без вагань дозволив їм працювати разом. Тож вони обоє були зайняті, і Рат знову зміг робити те, що любив: працювати наодинці. Крістін мешкала в окрузі Трептов. Рат припаркував «Б’юїк» у провулку і підійшов до будинку. Крістін мала зовсім непоказне буржуазне прізвище Мьоллер і жила в набагато більш вишуканому місці, ніж він очікував. Фасадний будинок, перший поверх.

Потрібен був деякий час, щоб хтось відчинив двері, хоча Рат сприйняв пораду Ліанга серйозно і прийшов сюди вже після обіду. І ось вона стояла перед ним, головна атракція «Підвалу Венери», у темно-синьому шовковому халаті, зшитому так само вишукано, як і той її халат, в якому вона з’явилася в нічному клубі, і позіхала у руку. Здавалося, вона впізнала його і подивилася поглядом левиці в своєму лігві — сором’язливо й агресивно водночас.

— Я знала, що ми ще зустрінемося, — сказала вона, відчиняючи двері. — Заходьте. Я зараз снідаю.

Запах кави наповнив квартиру. Вона провела його в залиту сонцем кімнату. Великий світловий люк був прочинений і пропускав всередину звуки вулиці та вітер, який грав шторами. На маленькому столику з двома стільцями стояв кавник, загорнутий у темно-червону грілку для чайника, і чашка, у якій диміла чорна кава. У попільничці вже лежала погашена цигарка. Крістін Мьоллер, здавалося, мала такі ж звички щодо сніданку, як і він.

— Хочете кави?

— Із задоволенням.

Вона налила.

— Сідайте і складіть мені невеличку компанію, — запросила Крістін.

Рат почув цікаві відтінки в її голосі. Вона мала намір спокусити його, це було ясно як білий день. Він знав це, та все ж насилу встояв перед ерекцією, яку він раптово відчув. Цього разу думки про товсті руки теж не допомогли.

Рат зняв пальто й капелюх, сів поруч із Крістін за столик, потягував каву й намагався не дивитися на її пишні груди, які можна було добре розгледіти під темно-синім шовком.

— Дякую, — сказав він.

— Тут жарко, чи не так? — Крістін відкинула пасмо світлого волосся зі свого чола й трохи нахилилася вперед, помішуючи в чашці з кавою, щоб халат відкрив її груди. Рат вирішив, що саме час переходити до справи.

Він з брязкотом поставив свою чашку з кавою на блюдце.

— Ви працюєте не тільки на Йоганна Марлоу, — сказав він. — Ви також працюєте і на моїх колег з відділу моралі.

Говорячи це, він уважно стежив за нею. Вона залишалася напрочуд спокійною.

— А хіба ви теж одночасно не працюєте на Марлоу і на поліцію?

— Йдеться про вас, а не про мене.

Вона знизала плечима.

— Якщо ви добре заплатите, я працюватиму і на вас.

Вона сказала це з двозначним натяком, але тепер Рат був несприйнятливий до її спроб зваблення. Він не зводив з неї очей, дістав сигарету з пачки й запалив.

— Дякую, — сказав він, — не треба.

— Шкода.

Крістін враз запахнула поли свого халата.

— Можливо, вам краще сказати мені, від чийого імені ви тут, від імені Доктора М. чи від імені Доктора Вайса?

— Від свого імені.

Чим більше вона відходила від його запитань, тим більше Рат переконувався, що вона справді щось приховує. Фотографії, які він знайшов у столі Ланке, не були випадковими.

— Але це не означає, — продовжив Рат, — що мої замовники нічого не отримають від цієї розмови. Все залежить від того, як ви будете поводитися. Чи скажете ви мені правду, чи ні.

— Отже, ви мені погрожуєте?

— Я просто хочу вас попередити.

— Можливо, це я маю вас попередити. Як ви гадаєте, що зробить з вами Доктор М., якщо він дізнається, як ви тут зі мною поводитесь? Намагаєтеся шантажувати мене такими смішними речами!

— А як ви гадаєте, що він зробить з вами, коли дізнається, що це ви заманили Г’юго Ленца в смертельну пастку?

— Що ви маєте на увазі?

Її шок, хоч вона й швидко намагалася приховати його за напускною впевненістю, був справжнім. Рат лише зробив припущення, але після такої реакції він був упевнений, що його припущення було дуже близьким до істини.

— Це ви влаштували Г’юго Ленцу його контакти з полі­цією, — сказав він. — Ленц думав, що нарешті зможе погратися зі зв’язками, які мав Марлоу і яким він так заздрив. Він сподівався витончено вирішити суперечку з «Північними піратами» і використати поліцію, щоб підставити їх, — Рат затягнувся сигаретою. — І саме ви породили в ньому ці надії. Можливо, ви навіть підказали йому цю ідею, прошепотіли її в його вушко.

— Я не розумію, про що ви говорите.

Ця відповідь остаточно підтвердила, що Рат був на правильному шляху. Крістін Мьоллер припинила всі спроби спокусити його, вона схрестила руки на грудях, підтягнувши відвороти халата. Тепер навіть її шиї не було видно.

— Ви добре знаєте, про що я говорю. Але пан Марлоу про це ще не знає, і я думаю, що це дуже корисно для вашого здоров’я, — Рат зробив паузу, щоб дати їй зрозуміти його слова, затягнувся востаннє й загасив сигарету. — І чи залишиться це так, чи ні, цілком залежить від вас. Якщо ви розповісте мені подробиці, це залишиться між нами, я даю вам моє слово. Але якщо ви будете поводитися вперто, або якщо я дізнаюся, що ви наговорили мені якісь нісенітниці, тоді вам доведеться пояснювати усі подробиці Марлоу.

— Яка ж ви брудна свиня.

— Це ваш вибір: розкажіть мені все, що знаєте. Тут і зараз. Або розкажете це Марлоу. Коли будете прив’язаною до стільця в якомусь запліснявілому підвалі.

Рату не потрібно було говорити чіткіше. Крістін Мьоллер все зрозуміла.

— Я не знала, що вони збираються його вбити, — почала вона. — Я думала, його просто хочуть заарештувати.

А потім вона розповіла йому все, що знала.

Чоловік виглядав знервованим. В житті він навіть більше був схожий на американського кіноактора, ніж на малюнку. Однак звали його не Гарольд Ллойд, а Геральд Тіман.

— Дякую, що ви зв’язалися з нами, пане Тімане, — сказав Геннат.

Тіман кивнув.

— Друг сказав мені, що мій портрет був у газеті.

Вони сиділи на зеленому гарнітурі в кабінеті Генната. Будда постарався створити комфортну атмосферу для важливого свідка. Саме тому Трудхен Штайнер принесла свіжозварену каву. На столі вже був гарний вибір тістечок із сусідньої кондитерської на Кьонігштрасе. Геннат подавав їх особисто після того, як секретарка розлила всім каву. Спочатку він подав тістечко свідку. Геральд Тіман обрав маленький шматочок горіхового торта, очевидно, вражений різноманітністю десертів на таці. Шарлі відмовилася, на що Геннат відреагував поглядом з нерозуміннями чи жалістю, а Ланге отримав на тарілку величезний шматок листкового торту, на який він дивився з благоговінням. Тим часом Будда пригостився шматочком аґрусового торта. Проте таця зі смаколиками не стала навіть наполовину порожньою.

Бьома не було за столом, директор відправив його назад у Ганзафіртель, де ще двоє помічників інспектора шукали можливих свідків убивства Кушке в будинках на Гендельштрасе. Шарлі знала, що краще не мати похмурого Бьома за столом під час такого важливого допиту. Він був схильний залякувати свідків, навіть коли не мав такого наміру. І цей допит якраз не мав на меті залякування свідка. Тому вони й сиділи не в кімнаті для допитів, а за кавою з тістечками у вітальні кабінету Генната. Якщо не зважати на те, що м’які меблі були добряче поношені, а стиль більше асоціювався з кайзером Вільгельмом, аніж з Республікою, то у Генната був, мабуть, найзатишніший кабінет у всьому поліцейському штабі. Злі язики пліткували, що навіть кабінет президента поліції на першому поверсі — з панорамним видом на «Алекс» — не був обставлений настільки по-домашньому.

Якусь мить тільки брязкали виделки для тортів і кавові чашки, а потім Геннат поставив перше запитання.

— Що ви побачили тієї ночі в «КаДеВе»?

Тіман поставив чашку з кавою назад на блюдце.

— Там був цей хлопчик, — сказав він. — І ще дівчина. Спочатку я подумав, що вона теж хлопчик. Поки я не почув її голос.

— Розповідайте по порядку. Ви йшли вулицею Пасауер­штрасе...

— Так.

— А звідки й куди ви прямували? — запитав Ланге трохи передчасно. Шарлі помітила злий погляд Генната, від якого Ланге одразу почервонів і замовк.

— Я хотів... Ну, я йшов до... — Тіман невпевнено подивився на Генната. — А це справді має бути в протоколі?

Геннат похитав головою.

— Для нас важливо те, що ви були там, а не чому. Але, звичайно, було б корисно, якби ви детально описали те, що там побачили.

Тіман кивнув із полегшенням і продовжив:

— Так ось, я йшов у напрямку Тауенцієнштрасе, а не зі сторони «КаДеВе». Я був здивований, тому що в універмазі все ще горіло світло, а не лише неонові вивіски, я маю на увазі всередині, на всіх поверхах, — він зробив ще один ковток кави, перш ніж продовжити. — Тож я вже дивився на «КаДеВе» і дивувався, а потім побачив цього хлопчика, — він сів зручніше у своєму кріслі, в якому міг потонути, і вхопився руками за підлокітники. — Я думав, що це було самогубство, те, як він переліз через балюстраду, а потім прийшов цей поліцейський, і я подумав, що добре, хтось про нього подбає.

— Ви продовжували спостерігати за тим, що відбувається? — запитав Геннат.

Тіман кивнув.

— Так. Я не міг ворухнутися.

— Чи були на вулиці інші люди?

— Не з цього боку. Там стояли тільки я і ця дівчина. Вона стояла на іншому боці вулиці й дивилася вгору. Була у штанях. Я тільки потім зрозумів, що вона прийшла з «КаДеВе», що вона грабіжниця, як і її приятель нагорі.

— Що сталося потім?

— Я не знаю, скільки часу все це тривало, але поліцай... поліцейський стояв і не зробив жодного руху, щоб врятувати хлопчика. Спочатку я подумав, що він не хоче його квапити, підбадьорює його чи щось у такому дусі. Але потім я побачив, як він наступає своїм черевиком на пальці хлопця, це виглядало так, наче він гасить цигарку своїм каблуком.

— І ви могли це чітко побачити звідти?

— Все так і було. Фасад був яскраво освітлений неоновою вивіскою, і з вікон також лилося трохи світла. Отже, я бачив те, що бачив. Хоча я й ношу окуляри, у мене хороший зір, — правою рукою він зняв окуляри, а вказівним і середнім пальцями лівої вказав на свої зіниці. — Далекозорість.

Геннат кивнув. Він не робив жодних нотаток. Їх робив Ланге, який через це нехтував своїм листковим тортом. Вони обійшлися без стенографістки, щоб зменшити коло спільників. Власне, Шарлі могла взятися за це завдання, вона навіть очікувала цього, але Будда вклав блокнот у руку Ланге.

— Що сталося потім, пане Тімане? — запитала Шарлі. Вона запитала, як зацікавлена слухачка, ніби Геральд Тіман був оповідачем, а вона сиділа тут, пила каву і слухала його історії.

— Він кілька разів закричав, цей хлопчик, — продовжив свідок, — а потім у якийсь момент він упав. — Тіман ненадовго заплющив очі й похитав головою. — Це було жахливо. Коли він впав, він не сказав ні слова, не закричав, нічого.

— А дівчина?

Тіман знизав плечима.

— Я дивився не на неї, а на нього. Але я думаю, що вона стояла так само нерухомо, як і я. Вона відразу побігла до нього, і я теж. А потім вона закричала на мене, щоб я викликав швидку допомогу.

Шарлі згадала ту Алекс, яку вона зустріла.

Так, все збігалося.

— І що ви зробили потім? — запитала вона.

— Спочатку мені потрібно було знайти телефонну будку. Найближча була аж на Віттенбергплац, тож це зайняло трохи часу. А коли я повернувся, ваші колеги вже стояли біля хлопця, я думаю, що він тоді вже був мертвий, а дівчини ніде не було видно.

— І що ви? Вас ці колеги не допитували?

Тіман похитав головою.

— На мене ніхто не звернув уваги. Я був одним із багатьох глядачів. Я дочекався, поки приїде «швидка», а потім пішов звідти. Ні з ким не розмовляючи.

— Але ви повинні були це зробити, пане Тімане, — Геннат поставив тарілку з тортом і подивився на свідка добродушними очима. — Все це дуже важливі свідчення. Чому ви нічого не сказали колегам?

Тіман знизав плечима. Він здавався дещо безпорадним, коли сидів там, наче худий оселедець у цьому великому, набитому кріслі.

— Я не хотів отримати проблеми, — сказав він нарешті. — Я розмовляв з тією дівчиною, вона була злочинницею. А я її не затримав. Я відпустив її. Тому що я шукав найближчий таксофон, щоб викликати швидку.

— Ніхто б вас у цьому не звинуватив.

— Можливо. Але... було ще дещо. Цей чоловік...

Тіман показав на портрет Кушке.

— У нього був такий погляд, що будь-кому вселив би страх, — він ковтнув, ніби йому важко було вимовити наступне речення. — А ще я був дуже приголомшений тим, що сталося; я вже не розумів, де я опинився. Та й з вами... з вашими колегами, я маю на увазі...

Геннат з розумінням кивнув.

— Тоді чому ви не зв’язалися з нами пізніше? Я маю на увазі, коли ви були вже не таким приголомшеним.

— Можливо, я все ще приголомшений, — сказав Тіман. — У дитинстві, — продовжив він через деякий час, — у дитинстві я твердо затямив: поліцейські — це завжди хороші хлопці, а грабіжники — погані хлопці... Принаймні ми так гралися у дворі... — Він обвів присутніх підозрілим поглядом. — Але, можливо, щось змінилося з часів кайзера...

— Нічого не змінилося, — заявив Геннат. — Ми все ще хороші хлопці, — зітхнув він. — Такі винятки лише підтверджують правило.

Рат припаркувався майже на тому самому місці, що й напередодні. Церква Святого Норберта була однією з тих берлінських церков, які не стояли окремо, а радше вишиковувалися в один ряд з вуличними фасадами житлових будинків. Єдине, що відрізняло цю церкву від житлових будинків, які її оточували, — це два шпилі та висота гребня фронтонного фасаду, який виступав над п’ятиповерховими житловими будинками, що були характерними для Мюленштрасе. Вежа ліворуч була трохи вигнута, наче слідувала за поворотом вулиці, і межувала безпосередньо з сусідньою лікарнею Святого Норберта. Нижні поверхи з арковими входами (один із них вів у двір) були облицьовані грубо витесаним натуральним каменем, а у верхніх рядах вікон фасад ніби приховував цілу купу кімнат — можливо, там жив священник.

Для цієї поїздки Рат взяв з автопарку «Опель», а свій помітний «Б’юїк» залишив у штабі. Його вчорашній візит насторожив молодого Флегенгаймера, і був єдиною причиною, чому він пішов до церкви. Але навіщо? Рат ламав собі голову над цим цілий вечір, а потім ще половину ночі, і єдине, що здавалося йому правдоподібним у цьому випадку, — мертва поштова скринька. Десь у церкві Флегенгаймер залишив послання своєму кузену.

Йому довелося подумати про свій візит до Крістін Мьоллер. Головна атракція «Підвалу Венери» насправді виявилася тою людиною, хто зрадив Рудого Г’юго. Проте вона не знала, що посилає його на смерть, як вона неодноразово наголошувала. Рат ще не знав, вірити їй чи ні, але, ймовірно, вона отримала ці вказівки від поліції, а не від «Північних піратів». Однак вона не змогла ані назвати йому ім’я, ані дати особистий опис свого контакту, все робилося анонімно, переважно по телефону. Єдина зустріч віч-на-віч, про яку вона йому розповіла, була з Грегором Ланке, а тоді чоловік з відділу моралі організував для неї контакт із загадковим незнайомцем — тобто телефонним голосом. Ланке тиснув на неї, щоб вона зробила йому таку послугу, інакше він посадив би її на кілька років у в’язницю за зберігання наркотиків. Хтось, мабуть, сказав йому, що вона вживала кокаїн, принаймні одного разу він сидів на її килимі та знайшов її запаси. Один, без колег. І відтоді вона за це розплачується. Не стільки інформацією, скільки постійними послугами. Їй не потрібно було говорити точніше, Рат пам’ятав ті фотографії, які він знайшов у шухляді Ланке, такі самі, як і за участю Маріон Бозецькі.

А потім, після кількох місяців вимагання лише сексу в обмін на своє мовчання, він раптом захотів використати її, щоб шпигувати за бандитом.

— Він, мабуть, звідкись дізнався про мене та Г’юго, — сказала вона йому, — я була тоді з ним лише кілька тижнів.

У будь-якому разі, на добре чи на гірше, вона втрутилася. Інструкції, які вона отримала по телефону, були доволі точними, тож вона змогла ініціювати контакт, проте Ленц не міг зв’язати її з ними. Рудий Г’юго, напевно, двічі зустрічався зі своїм майбутнім убивцею, а їхня третя зустріч закінчилася фатально. Крістін ніколи не бачила цього чоловіка, але запам’ятала номер, на який телефонувала. Рат заглянув у свій блокнот: Штефан 1701. Він спробував зателефонувати на нього з будки, що стояла неподалік від «Опеля», але ніхто не відповів. Що ж, принаймні тепер у нього була зачіпка.

Таксофон стояв на головній вулиці району Шенеберг, що знаходилася на кілька метрів нижче від Мюленштрасе. Рат глянув на годинник і подумав, чи варто йому спробувати ще раз. Він спостерігав за церквою вже більше години, і нічого не відбувалося. Ніхто не з’явився, ані Йозеф Флегенгаймер, ані Авраам Ґольдштайн. Усе було без змін.

Переконавшись, що на вулиці немає знайомих, він ви­йшов з машини. Йдучи по Мюленштрасе, він зазирнув у вікно похоронного бюро, у якому відбивався фасад церкви. З телефонної будки Рат міг бачити церкву Святого Норберта, лише якщо відчинив би двері й ступив назовні хоча б один крок. Проте він вирішив утриматися від таких па, хоча телефонного кабелю для цього б цілком вистачило, просто у нього було відчуття, що він і так марнує тут свій час. Знайоме відчуття під час спостереження. Він попросив з’єднати його зі «Штефаном 1701» і довго чекав на відповідь. Ніхто не відповів. Нікого не було вдома. Тож за цим номером не ховався поліцейський відділок.

Коли Рат повернувся до зеленого «Опеля» і подивився на фасад церкви, йому зовсім не хотілося повертатися в задимлене авто. Він запалив цигарку й став біля вікна похоронного бюро, дивлячись на труни й розмірковуючи, чи не було б гарною ідеєю колись кинути палити. Навіть коли він загасив сигарету, перспектива викурити наступну в тісному авто не стала більш спокусливою. Якщо пророк не йде до гори, то гора повинна...

Менш ніж через три хвилини він знову стояв перед дверима квартири Флегенгаймерів, вирішуючи вдруге потурбувати їхнє горе. Цього разу двері були замкнені. Рат подзвонив у дзвінок, і минув деякий час, перш ніж він почув кроки. Двері відчинила жінка, якої він ніколи раніше не бачив.

— Е-е, я до Флегенгаймерів, — сказав він трохи роздратованим тоном.

Жінка оглянула його з ніг до голови.

— Так, — сказала вона.

— Я хотів би, щоб Йозеф Флегенгаймер...

— Його тут немає, — сказала жінка, перш ніж Рат закінчив своє речення.

— Хто там, Рівко? — почув Рат знайомий голос. Отже, Лея Флегенгаймер була вдома. Через дві секунди вона вже стояла біля дверей, дивлячись на Рата, як на настирливу комаху.

— Хіба ви вже мало нас потурбували?

— Я хотів би поговорити з вашим сином, пані Флеген­гаймер.

— Ви обрали для цього не той день.

— Перепрошую?

— Шабат, — сказала Лея Флегенгаймер, — чоловіки в синагозі. А я тут готую разом з Рівкою нашу шабатну трапезу.

— Як це? Я завжди думав, що шабат буває лише в суботу.

— У вас немає друзів-євреїв, пане комісаре, чи не так? — запитала Лея Флегенгаймер, і поки Рат ще розмірковував, чи може він називати друзями Манфреда Оппенберга та Магнуса Шварца і чи були в нього взагалі друзі, навіть якщо вони були євреями, католиками, протестантами чи хоча б атеїстами, вона вже дала відповідь на своє питання. — Очевидно, що ні, інакше ви б знали, що наш день починається із заходом сонця.

— Дякую за урок, — сказав Рат. Він знав, що найкращий спосіб дратувати таких людей, як Лея Флегенгаймер, — залишатися непохитно доброзичливим. — Чи не могли б ви сказати мені, у якій синагозі я можу знайти вашого сина?

— Ви ж не збираєтеся заважати службі?

— Не хвилюйся, я почекаю його надворі.

Рату знадобилося менше п’яти хвилин, щоб дістатися до синагоги на Мюнхенерштрасе. Звичайно, він не заходив всередину, він би не зробив цього і без попередження Леї Флегенгаймер. Він зупинився перед порталом і запалив цигарку. Надворі вже були густі сутінки, тож служба не могла тривати занадто довго. Він подивився на масивну споруду синагоги — фасад у стилі модерн, увінчаний присадкуватим куполом із зіркою Давида.

Він викурив дві сигарети, перш ніж чоловіки вийшли зі служби. Тільки чоловіки. Ймовірно, всі жінки були вдома і готували їжу. Рату довелося придивлятися не лише тому, що наближалася ніч, а й тому, що більшість цих чоловіків були одягнені дуже схоже. Майже всі вони були в чорних пальтах і чорних капелюхах, усі носили молитовні хустки. Незважаючи на те, що не всі вони були благословенні бородами та пейсами, таких все ж було достатньо, щоб Рату було складно впізнати батька та сина Флегенгаймерів у цьому натовпі. У компанії чоловіків вони пішли вулицею Мюнхенерштрасе в напрямку Грюневальдштрасе; Рат слідував за ними на відстані. Чоловіки пройшли разом трохи далі вздовж Грюневальдштрасе, а на перехресті з Берхтесгаденерштрасе Флегенгаймери відокремилися від інших.

Рат не впізнавав сам себе, проте зараз чомусь не міг змусити себе заговорити з Йозефом Флегенгаймером. Чи сказати його батькові, що він бачив, як його син ходив до католицької церкви. Він не розумів, чи це через хустки, які носили батько й син, чи тому що він знав, що зараз вони святкують найважливіший день своєї релігії, але у повітрі відчувалося щось таке, щось релігійне, майже інтимно релігійне, і він не хотів цьому заважати, не міг йому завадити. Можливо, десь у глибині душі він все ж був католиком, тому поважав людей, які робили те, на що він був неспроможний, хоча насправді цього прагнув: вони щиро вірили в Бога.

Він дочекався, поки ці двоє зникли у своєму домі, а потім пішов по Берхтесгаденерштрасе до своєї машини. Було вже піз­но, а йому ще треба було повернутися в «замок», щоб забрати свій «Б’юїк».

В суботу традиційно подавали шніцель. Товстун Червінські поклав собі на тарілку особливо велику порцію разом із додатковим картопляним салатом; працівники роздачі в їдальні давно знали апетит цього помічника інспектора. Рат та Геннінг були більш скромними і задовольнялися меншими порціями. Пліш та Плум були в гарному настрої. Настали вихідні. Дожити до них щотижня з якомога меншою кількістю нещасних випадків було для Червінські мірилом усіх речей. І він знову цього досяг. Ці двоє нічого не запідозрили, коли Рат їх допитував. Вони вже стільки разів працювали з ним, що для комісара було цілком нормально запитувати в них про їхні поточні розслідування, навіть якщо Бьом забрав їх до себе.

Ці двоє досі не знайшли місця злочину в Остгафені, хоча ця територія була включена до їхнього списку разом з іншими важкодоступними прибережними регіонами. Про час смерті вони нічого не змогли сказати. Іншими словами: вони все ще не мали ніякої корисної інформації, принаймні її було менше, ніж у Рата, але він не міг поділитися своїми знаннями зі своїми колегами. За відсутності будь-яких інших доказів Пліш та Плум припустили, спираючись виключно на репутацію Г’юго, що його смерть повинна бути розплатою в кримінальному середовищі. А що їм ще було робити? Інших зачіпок у них не було. І смерть Щура Руді дуже добре вписувалася в цю картину. Хоча вони й не могли сказати точно, який саме труп був першим, а який — помстою за нього, адже визначення часу смерті було надто неточним.

— Що дивно, — сказав Геннінг, — так це те, що злочинець в обох випадках діяв за однаковою схемою: одна куля в голову, друга — у груди. І ще дивніше, що обидва чоловіки, згідно з балістичними звітами, були вбиті з одного пістолета. З того самого, з якого вистрілили в ногу мертвому члену СА.

— «Ремінгтон» нашого дорогого Ґольдштайна, — мовив Рат, і помічник інспектора кивнув.

— Схоже, газети мають рацію, — сказав Червінські, який, незважаючи на свою величезну порцію шніцеля, вже взявся за десерт. — Наш гангстер працював понаднормово.

— Не знаю, — скептично відповів Рат. — Чи не здається вам, що все це надто очевидно вказує на Ґольдштайна? І як туди вписується мертвий чоловік із СА?

— Не обманюй себе, Гереоне, — сказав Геннінг. — Ми повинні були стежити за цим чоловіком, але він вислизнув крізь наші пальці. Ніхто з нас не почувається добре після цього випадку. Але ми повинні дивитися фактам в очі.

Рат кивнув і більше нічого не сказав. Він нічого не міг розповісти цим двом. Він встав і попрощався. Того ранку він кілька разів заходив до кабінету Ланке, але його там не знайшов. Він був на виїзді, як щойно повідомив йому колега Ланке.

Помічник інспектора жив у Шенеберзі, біля меморіальної церкви королеви Луїзи. Очі Ланке розширилися, коли він побачив, що перед його дверима стоїть Рат. Здавалося, він чекав на когось іншого.

— Ви? — здивовано сказав він. — Навіщо ви тут?

— Щоб поговорити з вами. Не запросите мене всередину?

— Вибачте, але зараз я не можу. Чекаю гостей...

— Свого дядька?

Ланке не відповів.

— Йдіть, будь ласка, — сказав він.

Рат не заперечував і зайшов до квартири.

Він знав, що Ланке у нього в кишені. Він також був досить небагатослівним.

— Гаразд, — сказав він. — Кажіть, що вам потрібно, а тоді, будь ласка, йдіть.

Рат озирнувся. Зарплата помічника інспектора була, здається, не єдиним доходом Грегора Ланке, інакше він навряд чи зміг би дозволити собі таку простору квартиру в парадній частині будинку. І ще складалося враження ніби сюди зовсім нещодавно заходила прибиральниця, все у квартирі виглядало чистим і охайним.

— Ви не хочете мені щось запропонувати? — запитав Рат.

— Мені вам ще каву зварити чи що?

— Все гаразд, — посміхнувся Рат. — Просто жартую.

— Чудовий жарт. Зараз живіт надірву.

— Який номер телефону ви дали Крістін Мьоллер? — раптом запитав Рат. Тактика несподіванки.

— Що?

— Крістін Мьоллер. Ще одна дівчина з вашої вражаючої колекції. Дивно, що саме ви вимагаєте від своїх інформаторів. Практично все, як мені здається. Окрім самої інформації.

Ланке раптово зблід. Він схопився за одвірок.

— Я не розумію, що ви маєте на увазі, — сказав він, але це прозвучало не зовсім переконливо. Ланке точно знав, чого хоче від нього Рат.

— Г’юго Ленц, також відомий як Рудий Г’юго. Він був коханцем твоєї компаньйонки по іграх, чи як ви це називаєте? Ви відчули ревнощі? Чи навіщо ви звели його з вигаданими колегами? Зрештою це ви застрелили Г’юго Ленца? Чи найняли когось для цього? Когось із-за кордону?

— Як?

Його реакція виглядала щирою. Рата це здивувало.

— Це був не я, повірте мені! — голос Ланке звучав справді відчайдушно.

— Тоді скажіть мені, хто це зробив!

— Я не можу цього сказати! Хіба ви не розумієте?

— Ні.

— Я не можу взяти камеру... Я не можу зрадити тих чоловіків, це означало б вірну смерть!

Рат подивився на нього. Здавалося, що Грегор Ланке був тою людиною, яка вплуталася у те, що їй було не під силу.

— Вся та історія, яку ви мені розповіли, про те, що ви хотіли впіймати Ґольдштайна і тому відправили свою інформаторку в готель «Ексельсіор», виявилася казкою, — сказав Рат. — Це теж був наказ цих ваших... товаришів, чи не так?

Ланке нічого не відповів, але Рат відчував, що він на правильному шляху.

— В яку гру ви граєте з ними, Ланке?

Грегор Ланке подивився на носаки своїх черевиків, він мовчав, проте трохи тремтів. Рат майже пожалів хлопця, але це швидко минулося.

— Вам справді слід подумати про співпрацю зі мною, інакше я розкрию ваші брудні справи. Тоді це означатиме кінець вашої поліцейської кар’єри.

— Зробіть це, якщо більше нічого не можете вдіяти. Я не можу вам нічого розповісти. А тепер, будь ласка, залиште мою квартиру.

Рат зрозумів, що зараз нічого не доб’ється від Ланке, цей хлопець, схоже, справді боявся смерті. Вони почули дзвінок. Ланке глянув на двері, наче загнаний олень.

Рат відчинив двері і побачив перед собою гарне обличчя. Він ніколи не зустрічав молодої жінки, що стояла на порозі. Але був упевнений, що нею можна буде помилуватися на сцені в якомусь нелегальному нічному закладі цього міста в програмі для дорослих. Він трохи підняв свого капелюха й попрощався з обома:

— Гарних вихідних!

Проте вони навряд чи у них будуть. Грегор Ланке увесь спітнів і не міг нічого зробити.

Рат не відчував симпатії до свого наступника, він ніколи не любив Грегора Ланке. Питання полягало в тому, чого цей чоловік так боявся, що так швидко змирився з тим, що Рат може зруйнувати його поліцейську кар’єру. А якби з’ясувалося, що Ланке-молодший спав з повіями, які фактично значилися інформаторками відділу «Е», то його кар’єра опинилася б у такій халепі, що навіть дядько Вернер не зміг би йому допомогти.

Рат вийшов на вулицю й попростував до своєї машини.

І тут він побачив чоловіка, який виходив з магазину із сумкою в руках, і зупинився.

— Вітаю, колего, — гукнув він через дорогу, — ви вже збираєтеся за покупками на вихідних?

Себастьян Торнов зробив великі очі.

— Що ви тут робите? — запитав кандидат в інспектори.

— Я саме збирався вас про це запитати.

— Мене? — Торнов знизав плечима й кивнув у бік магазину. — Я завжди тут роблю покупки. Я живу прямо за рогом. На Лойтенерштрасе.

— Який збіг.

— А ви?

— Навідав свого колишнього колегу. Помічника інспектора Ланке.

— Ланке! Я не знав, що ви працювали у відділі моралі.

— Ви знайомі з Ланке?

Торнов засміявся.

— У нас густозаселений квартал. Хочеш чи ні, але зустрічаєшся з сусідами. Навіть під час походу в магазин, — він показав Рату свою господарську сумку, в якій дзвеніло кілька пивних пляшок. — Як щодо цього? Вип’єте зі мною пива? Відсвяткуємо вихідні?

Рат хотів автоматично відмовитися, але потім ця думка йому здалася не такою й поганою.

— Чому б і ні? — сказав він.

Торнов жив не так комфортабельно, як Ланке. Квартира була вмебльована хазяйкою і розташовувалася під дахом. Рату вона нагадала його першу берлінську квартиру на Нюрнбергер­штрасе. У Торнова було трохи зручніше; принаймні він мав дві кімнати: одна — для сну, одна — для життя та роботи, навіть якщо в обох кімнатах і були похилі стелі. Невеликий обід­ній стіл з чотирма стільцями, крісло і невеликий диван. На столі біля вікна стояли друкарська машинка, телефон і кілька фотографій у рамках. Погляд Рата впав на акваріум біля дивана.

— О, у вас є рибка, — сказав він, щиро здивований цим відкриттям. Акваріум не дуже відповідав тому уявленню про Торнова, яке він вже мав.

— Людині потрібне якесь хобі, — Торнов посміхнувся. — Водити в гості жінок пані Голлербах суворо забо­роняє.

— Звучить знайомо, — сказав Рат. — Тому я й знайшов собі іншу квартиру. Трохи дорожчу, в задній частині будівлі і не в Шарлоттенбурзі, проте там я сам собі господар. Пані Леннарц приходить тільки прибирати, і я міг би запросити в квартиру сотню жінок, і ніхто б не заперечував.

— Окрім відділу «Е», напевно, — зауважив Торнов.

Він дістав із сумки дві пляшки пива і поставив їх на стіл, решту покупок склав у шафу. Чоловіки відкрили пиво і чокнулися.

— Дякую за запрошення, — сказав Рат. — Це нагадало мені, що я досі не дотримав своєї обіцянки пригостити вас пивом.

— Що ж, все ще попереду, — посміхнувся Торнов. — Можливо, я побачу той легендарний «Мокрий трикутник», про який говорив Райнгольд.

— Він вам про це розповідав? — запитав Рат. «Трикутник» на площі Вассерторплац був, так би мовити, улюбленою кнайпою Рата. Тут він закінчував свої довгі робочі дні з Ґрефом. — Насправді я збирався почекати, поки куплю вам обіцяне пиво, — сказав він, — але тепер, раз ви мене випередили...— Він простягнув свою руку. — Настав час називати один одного по імені, як це роблять колеги. Мене звати Гереон.

Торнов потиснув його руку:

— Себастьян.

Пляшки задзвеніли, коли чоловіки знову чокнулися. Рат показав на горищне вікно, крізь яке над дахами кварталу Седан можна було побачити величний Шенеберзький газгольдер{103}.

— У тебе тут гарний краєвид, — сказав він.

Торнов кивнув:

— Скажу тобі ще дещо, час від часу я роблю дещо протизаконне. Насправді досить часто. Майже щотижня.

— Дай вгадаю: ти серійний вбивця! — засміявся Рат. Торнов ледь усміхнувся, ніби не зрозумів цей жарт.

— Ні, — сказав він, показуючи у вікно. — Газгольдер. Звідти відкривається найкращий вид на Берлін.

Рат поставив пляшку пива, з якої щойно збирався випити.

— Ти залазиш аж туди? — запитав він здивовано.

— Я знаю, що це дурість. Але там, нагорі, подалі від щоденних проблем, мені вдається спокійно подумати.

Рат згадав, що й він інколи піднімався на дах, на голубник Лібіга, коли йому було потрібно трохи відпочити.

— Газгольдер схожий на звіра, — вів далі Торнов. — Він дихає. Кожного вечора його дзвін{104} падає, а кожного дня він знову піднімається; думаю, що в цьому є щось дуже заспокійливе.

Рат спрямував пляшку пива на величезний сталевий каркас, усередині якого майже на всю висоту був піднятий резервуар з газом.

— А як туди можна піднятися?

— Сходами, — сказав Торнов, — там є сталеві сходи. Бачиш оті проходи в сталевому каркасі? Це ремонтні коридори, туди можна потрапити без проблем. А на верху газового дзвінка тебе ніхто не бачить. Але ти бачиш звідти все місто.

— І це незаконно?

— Несанкціонований доступ заборонено. Так говорять знаки.

— У поліцейських завжди є санкціонований доступ, вони завжди ним уповноважені, пам’ятайте про це, кандидате в інспектори.

Рат знайшов фотографію, що стояла на столі. На ній була зображена красива молода дівчина, якій було чотирнадцять чи п’ятнадцять років. У неї була чарівна усмішка.

— Хто це? — запитав він.

— Моя сестра.

Рат подивився на кандидата в інспектори.

— Та, що привела тебе працювати у поліцію?

Торнов кивнув.

— Та, заради кого я став поліцейським.

— Гарна дівчина, — сказав Рат. — Така юна.

— Це давня фотографія.

— Ти досі не розказав мені, що сталося. Я маю на увазі, чому ти став поліцейським через неї.

Торнов зробив ковток пива і мовчав. Так само, як кілька днів тому, коли Рат уперше підняв цю тему. Але цього разу він наполіг.

— Ти не хочеш поговорити про це? — запитав він.

— Це довга історія, — сказав Торнов, — але я не впевнений, що ти хочеш її почути.

— Звичайно хочу. Розповідай.

Торнов криво усміхнувся.

— Насправді я не впевнений, що хочу її згадувати.

— Тобі вирішувати.

— Добре, — Торнов рішуче прокашлявся. — Відтоді минуло понад сім років. Хай йому грець, Луїза була найкрасивішою дівчиною у світі.

— Була?

— Вона не померла, — сказав Торнов, дивлячись на Рата, і в цьому погляді був такий біль, якого він раніше не бачив у цьому зазвичай доброму та сердечному чоловікові. — Але, можливо, було б краще, якби вона таки померла.

Рат був шокований цими різкими словами, але не став розпитувати, а дозволив Торнову розповісти все самому.

— Насправді це доволі коротка історія, — продовжив кандидат в інспектори. — Ми жили разом з нашими батьками у Тельтові. Це маленьке містечко на південний захід від Берліна, шматочок ідеального світу, як ми завжди думали. І в цьому ідеальному світі моя маленька сестричка, їй тоді було всього п’ятнадцять, одного дня побачила, як двоє чоловіків проникли на склад через вікно. Вона викликала поліцію, але коли вони приїхали, то знайшли лише розбите вікно, всередині нікого не було. Однак трохи пізніше двох чоловіків, які підходили під опис, затримали. Луїза бачила двох негідників дуже близько і одразу впізнала їх, коли їй показали їх у поліцейському відділку.

Торнов зробив паузу. Ніби йому доводилося зібратися із силами для тієї частини своєї історії, яка йшла слідом.

— Потім був суд, — нарешті сказав він. — Там була вся родина, навіть батько відпросився з роботи, щоб бути там. Ми пишалися Луїзою. Вона проявила хоробрість, ці двоє — а вони були справжніми мерзотниками — зовсім її не злякали. Вона дала свідчення в суді. А потім прийшов адвокат. Адвокат із Берліна, дорогий, якого не всі можуть собі дозволити. Але ті двоє грабіжників були членами клубу перснів, який заплатив за його послуги. Цей адвокат дуже ласкаво розмовляв з Луїзою і попросив її прочитати листа, який він їй передав. Вона не змогла цього зробити, їй потрібні були окуляри для читання. Окуляри, які вона носила якомога рідше, як і всі дівчата. Зрештою адвокату вдалося перекрутити все так, щоб моя сестра стала схожою на частково сліпу людину, чиїм свідченням навряд чи можна довіряти. Він також дізнався пару старих історій і перекрутив їх таким чином, що Луїза зрештою виглядала настирливою дівчиною, яка завжди керувалася жагою визнання. Навіть той факт, що вона була в школі представницею свого класу, покидьок обернув їй на шкоду. А ми, мої батьки, я та мій брат, ми сиділи там і мусили мовчки спостерігати, як хоробра дівчина, яка вирішила виконати свій обов’язок перед суспільством, раптом перетворилася на підсліпувату й пихату нахабу, яка не цуралася того, щоб відправити до в’язниці двох невинних людей. І врешті-решт він представив судді незаперечне алібі обох своїх клієнтів, після чого цих двох чоловіків, хоча у них вже були судимості, повністю виправдали.

— На жаль, подібні речі зараз трапляються дедалі частіше. Справедливість стає питанням грошей. Кожен, хто може дозволити собі хорошого адвоката, зривається з гачка.

— Ми сиділи там і не могли в це повірити, — продовжив Торнов. — Моя сестра трималася хоробро, але я бачив, що вона була на межі істерики. Не дивно, адже адвокат публічно принизив її не лише перед родиною, а й перед половиною міста. У той день багато людей з Тельтова здійснили паломництво до окружного суду, і кожен з них став свідком її приниження.

Рат кивнув.

— Я розумію.

— Ні, — сказав Торнов так розлючено, що Рат здивувався, — ти не розумієш. Історія ще не закінчена! — Його голос став менш різким, коли він продовжив. — Після суду життя тривало, але не все було так, як раніше. Ми втратили довіру до цієї держави та до судової системи. А потім... Одного дня Луїза прийшла зі школи і сказала, що бачила одного з тих чоловіків по дорозі до школи. Ніхто їй не повірив, ніхто в місті, ніхто в школі, для них вона тепер була частково сліпою вискочкою. Ми були єдиними, хто сприймав її слова серйозно, але наші заяви в школі та в поліції теж не дали результату. А потім... — Йому довелося ковтнути, перш ніж він міг продовжити. — А потім одного разу в обідню пору перед довгими канікулами, коли стояв дуже жаркий день, я це добре пам’ятаю, тоді вона просто не прийшла додому. Ми шукали її всюди, але знайшов її лише один подорожній. Вона лежала біля узбіччя дороги, побита до напівсмерті, все тіло у крові, а її одяг був розірваний. Відтоді вона не вимовила жодного слова, але ми точно знали, хто це зробив. Двоє чоловіків, які зруйнували життя моєї сестри.

Рат відчув клубок у горлі.

— Як твоя сестра почувається сьогодні? — запитав він.

Торнов відповів, не дивлячись на Рата:

— Вона за сім років не сказала жодного слова, жодного разу не вийшла з дому... Як вона почувається? Як ходячий труп.

— Мені шкода, — сказав Рат, — це жахлива історія.

— Ти хотів це почути. Ось та причина, чому я став поліцейським. Причину звати Луїза Торнов.

Рат помітив, що його нечисте сумління дає про себе знати. Він був одним із тих поліцейських, які не цуралися працювати зі злочинцями, з Марлоу та його клубом перснів. Буквально мить тому, більш-менш від імені Марлоу, він загнав колегу у глухий кут. Чи він коли-небудь замислювався, що щось подібне буде сумісним з його початковою мотивацією стати поліцейським? Так, він думав про це збіса часто, але ще не знайшов жодної відповіді. Він знову відкинув цю незручну думку.

— Що сталося з тими двома грабіжниками? — запитав він.

Торнов знизав плечима.

— Їх не встигли покарати, вони загинули в перестрілці. Якісь розбірки в кримінальному світі. Але, хтозна, суд все одно міг би їх виправдати, як і в перший раз. Можливо, так було краще. Можливо, смерть стала їхньою карою.

У його голосі можна було чітко почути певне задоволення. В очах Торнова чоловіки, які зруйнували життя його сестри, отримали заслужене покарання. Рат подумав, що він, мабуть, мав рацію щодо цього.

Вони мовчали. Рат не очікував почути таку темну історію, Торнову якимось чином вдалося знову знайти сили на посмішку.

— Що ж, — сказав він, — це все вчорашні історії. Важливо те, що ми маємо сьогодні, — він підняв пляшку пива.

Рат зробив те саме.

— За сьогодні! Тепер ти у кримінальній поліції, тому можеш слідкувати за тим, щоб якомога більше злочинців, які роблять подібні речі, були заарештовані.

— Будемо сподіватися.

— Тобі подобається працювати у відділі вбивств?

— Окрім того, що іноді там буває досить нудно...

Рат мусив посміхнутися, коли подумав про останнє завдання, на яке він відправив Торнова і Ґрефа.

— Ну, окрім цього, мені здається, що це найкраща робота, яку тільки можна виконувати в поліції.

— Тут ти цілком правий, — Рат подивився на Торнова, перш ніж продовжити. Він не знав, чи це пиво зробило його таким балакучим, але насправді це була хороша нагода перевірити Торнова. — Що б ти сказав, — почав він, — якби я спробував вмовити Генната зробити тебе інспектором у відділі «А»? За умови, звичайно, що ти складеш іспит.

Торнов глянув на нього трохи здивованим поглядом, а може, навіть збентеженим. Але одразу відповів:

— Якщо я зможу скласти іспит, то із задоволенням працюватиму разом з тобою.

Рат поставив пляшку пива на стіл і подивився на годинник:

— Мені вже час.

— Я все одно вигнав би тебе за п’ять хвилин, — сказав Торнов, — пива більше нема, — розсміявся він. — А якщо серйозно, то я маю бути на станції міської електрички за десять хвилин, це досить близько.

— Куди направляєшся?

— На захід.

Рат замислився.

— Приємна подорож разом з берлінською транспортною компанією, чи не так?

— Майже так.

— Моя машина стоїть біля дому. Якщо хочеш, я можу тебе трохи підвезти. Мені потрібно забрати двох пасажирів із зоопарку, собаку та жінку.

— Було б чудово, якби ти підвіз мене до вокзалу «Зоологічний сад». Звідти всього шість чи сім зупинок на метро.

Рат попросив у Торнова склянку води, щоб позбутися запаха пива, вимив руки й обличчя, як його колега, і розчесав волосся, і лише тоді вони вийшли надвір. Через кілька хвилин вони вже їхали в машині вулицею Потсдамерштрасе.

Прибули на вокзал вчасно, з точністю до хвилини. Як і домовлялися, Шарлі з Кірі сиділи на терасі кафе «Берлін» на Гарденбергштрасе.

— Нічого, якщо я висаджу тебе тут? — запитав Рат, помітивши автостоянку прямо перед кафе.

— Здається, ноги все ще мене тримають, — відповів Торнов. — У будь-якому разі тобі не треба вести мене сходами вниз на платформу.

Рат усміхнувся й посигналив фарами.

Шарлі ще не помітила його, проте Кірі одразу впізнала машину. Дивовижно, що собака могла визначити його «Б’юїк» з-понад сотні звуків інших двигунів, але вона справді це вміла. Вона почала голосно гавкати, і тепер Рат, який саме вимкнув двигун, побачив, що Шарлі також помітила «Б’юїк». Вона встала.

«Нічого страшного не станеться, якщо Торнов побачить її», — подумав Рат. Принаймні він ще не був знайомий із Шарлі. До сьогодні вони зберігали свої стосунки в таємниці від колег, навіть Ґреф нічого про це не знав, хоча Рат вважав помічника інспектора одним зі своїх небагатьох друзів у цьому місті. Однак він відчував, що Шарлі сильно подобалася Ґрефу, коли той працював з нею, тому Рат вирішив мовчати.

Було надто пізно гадати, чи хоче він познайомити Шарлі та Торнова. Кірі вже тягнула Шарлі за повідець до машини, а Торнов відкрив пасажирські двері. Рат теж поспішив вийти. Він швидко обійшов машину, якраз вчасно, щоб отримати бурхливе привітання від Кірі. Шарлі посміхнулася йому. Їй подобалося, як він спілкувався з собакою. Торнов також спостерігав за цим видовищем.

— Вітаю вас обох, — сказав Рат.

— Оце так привітання!

— Я взяв із собою колегу, — він показав на Торнова. — Дозволь представити: Себастьян Торнов, кандидат в інспектори, я вже розповідав тобі про нього, — Торнов простягнув руку й посміхнувся своєю чарівною посмішкою. — А це, — продов­жив Рат, — Шарлотта Ріттер, майбутня адвокатка...

Він зупинився, побачивши обличчя Шарлі. Вона простягла руку й потиснула правицю Торнову, але її посмішка застигла, ніби випадково з’явилася на цьому обличчі, ніби зараз був доречним зовсім інший вираз обличчя, а Шарлі просто не встигла його знайти.

— Дуже приємно, — сказав Торнов, тепер він теж виглядав приголомшеним.

Шарлі не сказала ані слова.

— Що ж, — мовив Торнов, — було приємно з вами познайомитися. Але, на жаль, я мушу йти далі, — він відпустив руку Шарлі. — Гереоне.

Постукавши по крисах капелюха, кандидат в інспектори пішов геть, проте кинув на прощання майже непомітний, але роздратований погляд.

— Що з тобою? — запитав Рат не дуже люб’язно.

Шарлі подивилася на нього, все ще приголомшена.

— Хто це був? — запитала вона.

— Я ж тобі сказав. Мій новий колега. Можливо, навіть новий друг. У всякому разі це хороший хлопець. Себастьян Торнов.

— Здається, я вже бачила його раніше.

— Він працює у «замку» лише тиждень.

— Не в штабі, — вона серйозно подивилася на нього. Він знав лише одну людину на світі, яка мала такий погляд. — Гереоне, — сказала вона, — мені потрібно з тобою поговорити. Я маю тобі в дечому зізнатися.

Вони справді хотіли разом поїхати за місто, поки сонце ще було високо, але тепер вирішили задовольнитися прогулянкою через Корнелієвий міст до сусіднього парку «Тіргартен». Собаці потрібно було побігати, а Рату — вислухати історію Шарлі. Він ледве міг повірити в те, що вона йому повідомила. Вони повільно йшли на північ, і Шарлі розказала йому, як провела свій тиждень, що з понеділка вона брала участь у неофіційній, цілком таємній операції Генната, що знайшла за його дорученням Алекс та вела спостереження за патрульним поліцейським, підозрюваним у вбивстві, і що того патрульного вбили. Рат чув про цю справу на брифінгу, що був у четвер, цією справою зараз займався Бьом.

— І ти бачила це вбивство? — запитав він.

— Не безпосередньо. Я йшла за ним, і... Прокляття, краще я все покажу тобі там. Ми майже на місці.

Вони стояли на Шарлоттенбурзькому шосе, що розділяло «Тіргартен», — це був широкий прохід, який було зовсім нелегко перетнути. Невдовзі вони підійшли до церкви, за якою починався один із найкращих житлових районів Берліна: гарні будинки, усі з маленькими садочками попереду, чисті й доглянуті, у Ганзафіртелі ніде не було видно, щоб з фасадів обсипалася штукатурка чи ліпнина.

Шарлі показала на рекламну колону.

— Ось тут я сховалася, — сказала вона. — Ми прийшли з Лессінгштрасе, звичайно, я трималася на відстані. І коли я зайшла звідси за ріг, він стояв біля ліхтарного стовпа і не рухався, — вона показала на гасовий ліхтар, може, за шість чи сім метрів від рекламної колони. — Спочатку я не розуміла, що відбувається, тому подбала про те, щоб він мене не помітив, — вона ковтнула. — Тільки коли я підійшла до нього, то побачила, що в нього в грудях стирчить ніж, а точніше: окопний кинджал часів Світової війни.

— Хай йому грець! І Будда відправив тебе на таке за­в­дання!

— Гадаю, що у нього самого нечисте сумління. Проте він не очікував, що все обернеться таким чином.

— І тобі не дозволили мені про це розповідати?

— Геннат і Ланге не говорили про тебе конкретно, — сказала вона й усміхнулася йому вперше після того, як вони залишили Гарденбергштрасе. — Я не мала нічого нікому розповідати, тож не сказала й тобі.

— А чому кажеш зараз?

Шарлі взяла його за руку й потягнула їх з Кірі вздовж Гендельштрасе, повз рекламну колону, на кілька метрів угору вулицею Лессінгштрасе. Біля четвертого чи п’ятого будинку вона зупинилася.

— Тут це і сталося, — сказала вона. — Тут я зустріла поліцейського. Незадовго до того, як знайшла смертельно пораненого Кушке. Той простував мені назустріч, він прийшов з Гендельштрасе, з-за рогу.

— І?

— Цей поліцейський того ж дня обшукав квартиру Кушке. Квартиру своєї жертви.

— Один поліцейський вбиває іншого? Господи, це жахлива історія.

Шарлі кивнула.

— Досі ми вважали, що вбивця Кушке просто використав поліцейську форму. Як камуфляж. І, звісно, так він зміг легко зайти в квартиру покійного, наче його колега. Крім того, більшість домоправительок одразу стають струнко, коли бачать людину в уніформі.

Рат кивнув.

— Але тепер я знаю, що це все-таки був справжній поліцейський, — сказала Шарлі й подивилася на Рата з майже розпач­ливим виразом обличчя. — Гереоне, чоловік, який йшов мені назустріч в той момент три дні тому, це був Себастьян Торнов!

Коли все стало тихо, вона наважилася вибратися зі своєї схованки. Вона ніколи не думала, що знову дозволить замкнути себе в універмазі. Пограбування «КаДеВе», смерть Бенні, все це було лише два тижні тому. А тепер вона знову у «Вертгаймі»! Але іншого виходу у неї не було, їй терміново потрібні були гроші, щоб нарешті вибратися з цього міста, де її всі розшукували. Їй потрібна була готівка, і вона знала, що в цьому величезному, захаращеному будинку було достатньо грошей. Які були гарно розподілені по всій будівлі, по всіх поверхах та відділах. Звісно, з вечора в касах залишилася лише здача, а виручку за весь день відправили у сейф. «Вертгайм» мав для цього власне величезне сховище в підвалі, і зламати його було неможливо. Жоден зламувач сейфів не намагався цього зробити, навіть брати Сасс{105}, хоча Алекс порахувала, що у сховищі «Вертгайма» зберігається значно більше готівки, ніж у більшості банківських сховищ Берліна.

Легше було забрати здачу з кас. Особливо якщо знати, де зберігаються ключі від кас, які касири брали щоранку на початку зміни. І Алекс це знала.

Коштовності та годинники, це їй вже було непотрібно. Каллі був мертвий, і будь-хто, кому вони б запропонували ці речі, міг здати їх поліцаям. Отже, готівка. Переважно монети. Це досить непросто, але воно того варте. У кожній касі було монетами десь по тридцять марок. А в «Вертгаймі» була незліченна кількість касових апаратів, в багатьох відділах їх стояло декілька штук. Алекс не знала точної кількості, але їх мала бути принаймні сотня, враховуючи те, що вони були в найбільшому універмазі Європи. Сто разів по тридцять. Це додало б їй багато дзвінких грошенят, а разом з цим і велику вагу. Лише тому вона взяла з собою Вікі, інакше впоралася б самотужки. Але шлях втечі, який вона обрала, вимагає участі обох, особливо якщо вони не хочуть залишити свою здобич.

Тепер Алекс більше не соромилася красти у свого колишнього роботодавця. Це буде її остання справа, після чого вона назавжди покине Берлін.

Вона позичила сто двадцять марок, знайшла ці гроші в кухонній шафі, у глиняному горщику, де все ще пахло оселедцем. Вона витратила близько вісімдесяти марок, щоб придбати новий одяг для себе та Вікі, фарбу для волосся і, звичайно, заплатити за кімнату, в якій вони зупинилися. Вони фактично орендували її, щоб спокійно спланувати свою кампанію з помсти поліцаю-вбивці. Вона вже будувала з Вікі власний план, коли прочитала ту статтю в газеті. Спочатку вона не була впевнена, стаття була написана дуже розпливчато, але дзвінок Вікі у відділок на Віттенбергплац все підтвердив. Спочатку вони лише сказали їй, що Кушке у відпустці, але коли вона наполягла й зауважила, що має до нього приватну справу й відвідає його вдома, поліцейський усе пояснив їй по телефону. Йому було дуже прикро їй про це повідомляти, і він не знав, наскільки вона була близька із сержантом Кушке, але, на жаль, сержант трагічно загинув.

Хтось щойно вбив Кушке, цього садистського мудака!

Спочатку Алекс не знала, радіти їй цьому чи ні. Хтось помстився за неї, принаймні так здавалося. Хоча вона не хотіла заходити так далеко, вони не хотіли вбивати чоловіка, просто налякати його до смерті, він мав бути переляканим до смерті, таким був її план. Тепер довбаний поліцейський був мертвий, і Алекс не знала, було це достатнім покаранням для нього чи ні. У всякому разі Бенні все одно не повернути до життя. Проте і її помста також не повернула б його до життя.

Вона озирнулася в пошуках Вікі, яка у своєму темному одязі в сутінках великої світлої зали виглядала майже так само, як Бенні під час їхніх попередніх пограбувань універмагів. Нічні сторожі закінчили свій обхід, час братися до справи. Їм знадобилося б не більше години для всіх кас, якби вони чітко дотримувалися того маршруту, який запланувала Алекс.

Вони почали з галантерейного відділу.

Вони були останніми гостями в «Мокрому трикутнику», але Шорш, мовчазний корчмар, не скаржився і з янгольським терпінням подавав їм одне пиво за іншим. І проміжки часу між кожною подачею ставали все коротшими. Корчмар, який так добре знав своїх гостей, не мав потреби багато з ними розмовляти чи приймати замовлення.

Логічне завершення вечора, який Рат насправді уявляв зо­всім по-іншому. Адже, з одного боку, минуло не більше тижня з того часу, коли він сидів у цій кнайпі з Райнгольдом Ґрефом та відпочивав від метушні навколишнього світу. А з другого — він не придумав нічого кращого після безнадійної суперечки із Шарлі.

Невже їм так потрібно було посваритися саме на вихідні? Він має запропонувати, щоб вони, можливо, вирішували свої суперечки в понеділок чи у вівторок, щоб тоді вони мали змогу помиритися найпізніше у п’ятницю чи в суботу. Щоб вони могли краще провести свої вихідні. Тим більше, що їхні примирення, які зазвичай починалися з того, що йому знову вдавалося її розсмішити, зазвичай закінчувалися тим, що вони опинялися в ліжку. Що було не найгіршим з усіх видів діяльності у вихідні дні.

Цього разу причиною їхньої суперечки став Себастьян Торнов. Рат не міг повірити в те, що сказала йому Шарлі, і понад усе він просто не хотів у це вірити. Торнов не був убивцею. Він намагався дати їй зрозуміти, що вона, мабуть, помиляється, що сталася якась плутанина.

— Ти бачила того поліцейського, можливо, секунди три, ти впевнена, що його обличчя так добре тобі запам’яталося?

— Його посмішка. Я запам’ятала його посмішку. Це був той самий чоловік.

— Як ти думаєш, скільки чоловіків вміють посміхатися?

— Не глузуй зараз з мене, ти ж бачиш, як мене це засмутило!

Приблизно в цей момент все й почалося. Тоді Рат зрозумів, що вони не скоро знайдуть вихід з цієї суперечки. Чим більше аргументів він висував, тим упертішою ставала вона в своєму — більш-менш неаргументованому — опорі.

— Торнов не вдягав свою уніформу майже два тижні, — нарешті сказав Рат. — Цього просто не могло бути, його не було в Ганзафіртелі.

Він зробив тріумфальне обличчя, але Шарлі його слова не вразили.

— Тим не менш, — сказала вона, схрестивши руки на грудях, як зухвала дитина. — Це точно був він, тож нарешті повір мені!

— Як одна людина може бути такою впертою?!

— Хто це з нас ще до біса впертий?!

Через п’ять хвилин він повернувся в машину з Кірі й поїхав на Луїзенуфер. Собака розуміла їхню сварку найменше з них усіх. Кірі вже підготувалася до затишного вечора на Шпенер­штрасе, де вона планувала згорнутися калачиком у своєму кошику, а потім знову треба було кудись їхати. Без своєї господині. Навіть якщо вона й слухняно побігла за ним, завжди було помітно, як мало вона розуміла ці поспішні відходи. І в певному сенсі Кірі мала рацію: люди були досить дивними істотами. З собаками все було інакше, вони нюхали одне одного, і якщо їм подобався запах, то вони просто робили все разом. З людьми все було набагато-набагато складніше.

«Чому насправді так відбувалося?» — подумав Рат, дивлячись на Кірі, яка згорнулася калачиком біля барної стійки і заснула. Ця думка, можливо, виникла через його надмірне споживання пива, але, тим не менш, це потрібно було обмізкувати!

Він чокнувся келихами з Ґрефом, який тим часом також мовчки схилився над стійкою, занурений у свої думки. Звісно, він не говорив із Райнгольдом Ґрефом про свою суперечку із Шарлі, навіть якщо і називав свого колегу другом. Він ніколи не говорив з ним про Шарлі. Він ходив з ним у кнайпу, коли сварився з нею.

— Що ти насправді думаєш про новенького? — запитав Рат, простягаючи Райнгольду свій портсигар. Ось до чого призвела суперечка із Шарлі: думки про Себастьяна Торнова не покидали його весь вечір.

Помічник інспектора дістав з портсигара цигарку.

— Здається, з ним все в порядку. А що?

— Та просто так, — Рат теж узяв одну й запалив. — Думав, чи може він бути корисним для нашої слідчої групи. Коли закінчить навчання. Як гадаєш, чи може він бути тим, на кого варто звернути увагу Генната?

Ґреф смикнув сигаретою «Оверштольц» і знизав плечима.

— У будь-якому разі він здібний слідчий, — сказав він. — Має хороші здібності до спостереження та дедукції...

— Але? — запитав Рат.

— Але що? Немає ніяких але, — Ґреф зробив ковток пива.

Рат уже пошкодував, що поставив таке запитання помічнику інспектора. Звісно, Ґреф мав розгледіти в Торнові свого конкурента. Крім того, ніхто не відчував себе комфортно, коли його використовували як шпигуна. І це зовсім не було таємним наміром Рата, але тепер йому стало цікаво.

— Таке враження, наче ти не дуже в цьому впевнений, — сказав він.

— Він має деякі думки, до яких потрібно звикнути, цей чоловік. Я думаю, якби йому дозволили, він би посадив усіх злочинців без суду та слідства.

— То й що? Ти й сам говорив подібне у їдальні кілька днів тому, — Рат виявив, що захищає Торнова. Але, зрештою, Ґреф не міг знати, який тягар носить із собою кандидат в інспектори.

— Можливо. Таке буває, коли злишся, що декому злочини сходять з рук. Або не можеш арештувати злочинця, навіть якщо знаєш, що він злочинець. Як у випадку з нашим Ґольдштайном: минулого тижня він був у нас, як на долоні. А тепер, коли ми маємо щось на цього гангстера, він зник.

— Звичайно, це дратує. Але до цього доводиться звикати протягом всього свого трудового життя на поліцейській службі. Без закону й порядку нічого не працює.

— Тоді я боюся, що Торнову ще багато чого треба навчитися, — сказав Ґреф.

— Ти збираєшся очорнити колегу, чи як це розуміти?

— Вибач, Гереоне. Але ти сам мене запитав.

— Гаразд. Ти маєш рацію, — Рат сумно глянув у свій келих з пивом. — Я просто поцікавився. Мені здалося, що ви добре ладнаєте останні кілька днів.

— Так і було. Поки він не почав ставити ті дивні запитання.

— Які питання?

— Про те, що я думаю про таку кількість злочинців, які опиняються на волі.

— Це питання ставлять собі всі молоді поліцейські. А також ветерани. Добре, коли кандидат в інспектори ставить питання. Це означає, що він хоче навчитися.

— Можливо. Але в цьому випадку мені більше здалося, ніби він хотів мене перевірити. Це наче була спроба дізнатися, чи поділяю я його погляди.

Рат запитально подивився на колегу.

— Одне його запитання видалося мені особливо дивним, — продовжив Ґреф. — Він запитав мене: «Як ви думаєте, чи повинен хороший поліцейський уміти вбивати?»

Коли недільні парафіяни почали виходити на вулицю після меси, він насправді відчув щось на зразок докорів сумління, що не виконав своїх недільних обов’язків. Він майже ніколи не ходив до церкви з того часу, коли цинізм став єдиним віровченням, якого він усе ще дотримувався, і зазвичай він про це не замислювався. Але ці люди перед церквою, які думали інакше, ніж він, які все ще могли вірити у щось інше, ніж у велике ніщо, вони в рівній мірі викликали у нього заздрість та презирство. Він зневажав їх за їхню наївність та заздрив їхній вірі. Тому що віра, як відомо, робить людину сильною, а він почувався того ранку зовсім інакше, майже хитався на ногах. Рат припаркував свій «Б’юїк» на своїй новій постійній стоянці: навпроти похоронної фірми, навскоси від фасаду церкви Святого Норберта. Сьогодні він не зміг отримати «Опель» з автопарку, принаймні не викликаючи ніяких підозр. Він міг вільно робити те, що він тут робив, він робив це з власної ініціативи, більше нікого в «замку» це не стосувалося, тому було б недоцільно, щоб його підпис із сьогоднішньою датою опинився у книгах автопарку. Рат глянув на годинник. Недільна меса закінчилася вчасно. Він дивився на кожного, хто виходив із церкви, але Йозефа Флегенгаймера серед них не було. Звичайно, що ні. Він не відвідував свою церкву, тому що симпатизував католицизму.

У голові Рата все ще трохи гуділо. Як завжди, Шорш дав йому на один келих пива забагато. Йому довелося згадати вчорашній зіпсований вечір. Власне кажучи, суперечка із Шарлі зараз його цілком влаштовувала. Сьогодні у нього були інші справи, окрім приємної недільної прогулянки з собакою та дів­чиною. Кірі також доведеться обходитися без нього, вона знову проведе день під опікою родини Леннарц. Рат не хотів, щоб собака просиділа цілий день у машині. Він і сам не хотів там сидіти, але іноді доводилося стискати зуби. Коли він почув з вулиці слово «яблуко», то згадав про свій похідний провіант, дістав з кошика для пікніка перше яблуко і надкусив його. Поглянувши на годинник, він зрозумів, що зайняв свій спостережний пост всього п’ять хвилин тому.

Навіть за годину, годину, яка здалася йому трьома і за яку він уже з’їв більшу частину своїх запасів, Йозеф Флегенгаймер так і не з’явився, і більше нічого підозрілого не відбулося. Рат подивився на свої запаси, що сильно скоротилися. Залишився тільки один бутерброд і одне круто зварене яйце. Нудьга робить людей голодними. І, мабуть, також товстими.

Рат відчинив двері машини. Час для першої прогулянки вниз до головної вулиці району. На вулиці було достатньо тепло, дув легкий вітерець, просто чудова неділя. І він по черзі проводив цей прекрасний день то в машині, то в телефонній будці. Чудові перспективи!

Він зітхнув, але в нього не було іншого вибору, він мав виконати доручення Марлоу, якщо не хотів сьогодні ввечері потрапити в халепу. Хоча після розмови з інформаторкою Ланке він зробив невеликий крок уперед, він насправді не мав наміру кидати сьогодні ввечері бідолашну Крістін Мьоллер на поталу босу злочинного світу. Він, безумовно, хотів отримати можливість показати Марлоу конкретну ниточку, що веде до справжнього винуватця у вбивстві Г’юго. Якби тільки у нього вона була, у крайньому випадку він міг би доставити Марлоу Ланке, але Рат теж мав певні сумніви щодо нього. Цей хлопець, можливо, й мудак, але він також не заслуговує на те, щоб потрапити в лапи доктора Мабузе. Рат не хотів бути відповідальним за ще дві смерті, не хотів створювати нових демонів, які будуть переслідувати його ночами.

Йому потрібна була конкретна зачіпка, але він мав лише номер телефону, який дала йому Крістін. Скільки разів він вже пробував туди додзвонитися. Проте цього загадкового номера не було в жодній телефонній книзі.

Щоб рибку з’їсти, треба в воду лізти. Так завжди казала його мати, і приблизно так виглядав його план на цей день: спостерігати й телефонувати.

У скляній жерстяній хатинці стояла задуха, як у теплиці. Рат щойно взяв слухавку й поклав монетку, коли помітив на тротуарі головної вулиці одне знайоме обличчя, яке він давно не бачив, і це підтвердило, що він чинить правильно, ховаючись в своєму спостережному пункті. Тим часом у слухавці йому відповіла пані з телефонного комутатора. Рат машинально назвав номер, який тепер знав напам’ять: «З’єднайте зі Штефаном, додатковий номер сімнадцять нуль один, будь ласка!», а тоді поглянув услід гарненькій жінці, яка зараз повертала на Мюленштрасе. Мабуть, вона щойно вийшла з трамвая. Це не могло бути випадковістю, що саме вона з усіх людей гуляла тут. Його погляд стежив за нею, поки вона не зникла з поля зору, тоді йому довелося відчинити двері телефонної будки, щоб побачити її знову. Щойно він впіймав її поглядом, коли вона прямувала до церкви, як на його дзвінок відповів трохи подряпаний голос.

— На зв’язку.

Рат був трохи здивований, він не очікував, що зможе так швидко зв’язатися з кимось за цим номером після усіх своїх невдалих спроб учора й позавчора. Він повернувся в будку й зачинив двері, щоб йому не заважав шум з вулиці.

— З ким я розмовляю? — запитав він. Ця дурна погана звичка відповідати на телефонні дзвінки, не повідомляючи своє ім’я! Прямо як Шарлі!

— А з ким я розмовляю?

Чоловік на тому кінці дроту не розгубився. Прокляття, Рат не був до цього готовий, він сподівався, що цей хтось представиться йому своїм ім’ям, і тоді він зможе дізнатися про цю людину більше, звернувшись до реєстру жителів міста. Або зможе знайти це ім’я в особових справах берлінської поліції.

— Я вважаю, що це надзвичайно неввічливо не повідомляти своє ім’я по телефону, — сказав Рат. Зараз він не міг придумати нічого розумнішого.

— Гереоне? — запитав голос на іншому кінці дроту, і Рат відчув щось на зразок удару електричним струмом, що пройшов від його потилиці до спинного мозку. Не випадково цей голос з першої миті здався йому знайомим. — Це ти? — почув він далі, але не зміг більше нічого сказати й поклав слухавку. Думки крутилися в його голові, але не знаходили опори. Що це означало? Рат знову взяв слухавку й дочекався, доки знову під’єднається комутатор.

— Фройляйн, — запитав він. — Чи не були б ви такі люб’язні знову назвати мені той номер, з яким ви мене щойно з’єднали? Я не зовсім впевнений, чи був він правильним, чи я випадково дав вам неправильний номер.

— Штефан, один-сім-нуль-один, — сказав трохи роздратований голос. Рат знову подивився на аркуш паперу, на якому він написав ці цифри. Не було жодних сумнів.

За номером телефону, який йому дала Крістін Мьоллер, щоб він зв’язався з контактом, на совісті якого швидше за все й була смерть Рудого Г’юго, йому відповів колега.

Вона неспокійно ходила по квартирі, наче левиця в клітці, навіть за сніданком не змогла спокійно всидіти. Шарлі просто не знала, що їй робити. Подзвонити в неділю Ланге? Чи Геннату? В принципі, це, звичайно, не було проблемою, але вона сама не знала, чи мала для цього вагомі причини. Гереон звів її з розуму своїми постійними сумнівами, що вона й сама більше не вірила в те, що бачила в Ганзафіртелі. Чи був там взагалі якийсь поліцейський? І чи справді він був схожий на нового колегу Гереона? Прокляття, вона була така зла на нього! Жодного разу, жодного разу він не міг просто підтримати її, йому завжди було конче потрібно їй суперечити!

Вона знала, як це складно: запідозрити свого колегу у вбивстві. І до чого це може призвести. Поліцейський більше не міг виступати безневинним свідком, якщо це був той самий поліцейський, який обшукував квартиру Кушке.

Прокляття! Вона почувалася б спокійніше, якби Гереон став на її сторону. Якби він просто був поруч.

Вона могла б продовжити пошуки Алекс, але від учорашнього дня вона більше не могла чітко мислити, надто багато речей крутилося в її голові відтоді, як вона побачила, як Себастьян Торнов усміхнувся, і її вдарила блискавка, блискавка усвідомлення. Але, очевидно, весь здоровий глузд виступав проти цього усвідомлення.

Задзвонив телефон, і Шарлі підскочила. Гереон? Можливо, це був він. Незважаючи на гнів, який вона все ще відчувала, вона хотіла б помиритися з ним. Наразі все виходило з-під контролю, тому він був потрібен їй поруч. Тоді чому ти вигнала його з квартири вчора ввечері, дурна курко? Вона також хотіла позичити в нього трохи грошей на той випадок, коли завтра пан Мальтріц знову буде стукати у двері щодо орендної плати. Гаразд! Якщо він хоче примирення, то він може його отримати. Але не одразу. Чи як?

Жінко, не будь наївною, не давай йому так легко собою крутити! Телефон дзвонив уже п’ять разів!

Вона підняла слухавку.

— Так, слухаю.

— Шарлотта Ріттер? — Це був не Гереон.

— Так, — відповіла Шарлі й водночас задумалася, чи розумно було розкривати своє ім’я. Адже вона не знала, хто їй телефонував. — З ким я розмовляю? — чемно запитала вона.

— Я хотів би поговорити з Гереоном Ратом.

— Його тут немає.

— Тоді вибачте, що потурбував вас.

— Без проблем, — сказала вона. Але той, хто їй зателефонував, уже поклав слухавку.

Рат вдарив кулаком по телефону і вилаявся. Зайнято! Їй треба було зателефонувати комусь саме зараз! Він поклав слухавку. Почувся дзвін, коли монетка впала у зворотний жолоб. Прокляття! Маріон Бозецькі вже зникла у церкві, а він усе ще стояв тут, у телефонній будці, намагаючись додзвонитися до Шарлі. Йому потрібно було поговорити з нею, потрібно було поговорити з нею якнайшвидше, незважаючи на їхню суперечку. Він думав про цю суперечку відтоді, як почув голос Торнова по телефону. Він ще не міг все збагнути до кінця, але тут щось прогнило, справді прогнило. Він згадав свої вчорашні аргументи: Торнов майже два тижні вже не носив уніформу. Але це було неправдою. Минулого тижня був день, коли Себастьян Торнов вдягнув свою уніформу. Хоча він був далеко від кварталу Ганзафіртель. На цвинтарі «Шьонгольц» у Панкові. На похороні Еміля Куфельда. Рат схопив монетку з монетоприймача і кинув її назад в отвір для монет. Він сподівався, що вона не розмовляла по телефону з тим чоловіком, який посміхався, адже їхня розмова може тривати цілу вічність. Поки він називав номер, він не зводив очей з дверей церкви, але Маріон Бозецькі, танцівниця з нічного клубу, покоївка та наречена гангстера, ще не з’явилася. Нарешті! Залунали довгі гудки. А потім він почув відповідь Шарлі.

— Так, слухаю.

Звичайно! Вона ніколи не називала своє ім’я, хіба що на роботі! Тепер він знову зрозумів, чому його це так засмутило.

— Шарлі, — швидко сказав він, — це Гереон. Сподіваюся, ти більше не сердишся на мене.

— Гереоне! Я... Який збіг, просто...

— Послухай, — перебив він, знаючи, що це не дуже ввічливо, але обставини не залишали йому вибору. — Я трохи поспішаю, тож скажу прямо: я дуже шкодую щодо вчорашнього вечора. Я повний ідіот.

Вона засміялася.

— Рада, що ти це розумієш.

— Послухай, — знову сказав він, — мені потрібно знати, коли саме ти бачила Торнова в Ганзафіртелі. В який день? О котрій годині?

— В середу, — сказала вона, — десь о пів на першу.

Все збігалося! Похорон почався об одинадцятій, тоді він попрощався з Торновим і відтоді його не бачив. Цвинтар розташовувався прямо біля станції міської електрички. Треба зробити одну чи дві пересадки, але навряд чи знадобиться більше пів години або трьох чвертей години, щоб дістатися до станції «Тіргартен».

— Мені здається, ти справді бачила Торнова в Ганзафіртелі, — сказав він. — Я не знаю, що саме відбувається, але це якась збіса погана історія. Можливо, це теж пов’язано з вбивством Рудого Г’юго. І Щура Руді.

— Кого?

— Двох гангстерів. Поговорімо про це пізніше, я не можу тобі зараз розповісти більше, у мене тут ще є справи. Але я можу бути у тебе десь через годину. Зачекай на мене.

— Але...

— Просто зачекай. Всього одну годину. Тоді ми щось поїмо разом, і я все тобі розповім.

Він поклав слухавку, вийшов із тісної задушливої будки й швидкими кроками попрямував до церкви. Рат думав про те, як він зможе пояснити Шарлі, чому був так добре поінформований про смерть Г’юго Ленца, хоча і не займався цим розслідуванням у штабі. За жодних обставин вона не повинна дізнатися, що він працював на Йоганна Марлоу. Йому потрібно було знайти якийсь зв’язок зі справою Геннінга та Червінські. Пліш та Плум займалися цією справою, і вона знала, що вони працювали з ним більшу частину часу. І хіба вони не були вчора усі разом у їдальні? Але чи повірить вона йому, чи ні, тепер це мало другорядне значення, головним було те, що вони об’єднають свої знання, їм потрібно було з’ясувати, яким саме чином пов’язані між собою справи Кушке, Ленца та Гьоллера.

Він сподівався, що тут все владнається швидко. Щойно йому в руки потрапить Маріон Бозецькі, все інше стане на свої місця. У крайньому випадку він одягне на неї наручники і відвезе до штабу. Чому б інспектору у неділю не наткнутися на жінку, яку поліція безрезультатно розшукує вже більше тижня? Або, можливо, буде достатньо трохи натиснути на неї, щоб вона привела його до останнього сховища Ґольдштайна. Тоді він із задоволенням залишить наручники для Ейба Ґольдштайна і знову відпустить Маріон. Високу оцінку від Генната він отримає в обох випадках, хоча він явно віддав би перевагу варіанту з арештом Ґольдштайна. Після чогось подібного можна отримати в «замку» досить непогану репутацію. Тим паче що цей чоловік двічі вислизав крізь його пальці.

Рат увійшов до церкви святого Норберта через середній вхід. Йому довелося перетнути невеликий передпокій, перш ніж увійти до нави. Рат побачив купель зі святою водою і, не замислюючись про це, занурив у воду кінчики пальців і перехрестився. Він давно не був у церкві, не кажучи вже про відвідування меси, але ритуали, яких його навчали у дитинстві, все ще працювали. Один раз католик — назавжди католик, незалежно від того, віриш ти в Бога чи ні. Рат не завжди був впевнений у своїй вірі, але він ніколи не сумнівався в тому, що він католик, хотів він цього чи ні.

Тепер він знову відчував його, знайомий запах католицької церкви, який, здавалося, був однаковий скрізь у різних куточках світу, всюди відчувався цей шматочок дому, шматочок дитинства. Можливо, це було одне й те саме, дім і дитинство.

Рат повільно йшов навою. Він був зовсім сам, його кроки відлунювали від білих стін. Від Маріон Бозецькі не залишилося і сліду. У церкві було прохолодно, приємно прохолодно, піт холодив його шкіру. Куди, чорт забирай, зникла ця жінка? Рат заглянув у сповідальню — порожньо. Зазирнув навіть у ризницю, але і там нікого не було. Зверху в органній галереї? У будь-якому випадку вона все ще повинна бути в церкві, він не бачив, як вона виходила. Він повільно піднявся сходами, які ховалися в одній із веж і вели на верхні поверхи, до флігеля будівлі, що виходив прямо на вулицю. Це було більше схоже на ряд кабінетів, ніж на житло пастора. Рат з цікавістю озирнувся. Невже Маріон Бозецькі зникла в одному з цих кабінетів? Вона прийшла в гості до священника?

Він постукав в одні з дверей. Ніхто не відповів. Він повернув ручку, двері були незамкнені, він відкрив їх і зазирнув усередину. Кімната була обставлена подібно до їхніх кабінетів у «замку»: письмовий стіл, телефон, бюро, навіть друкарська машинка на меншому столику біля вікна. Лише велике розп’яття та багато маленьких зображень різних святих і мадонн робили цей кабінет дещо відмінним від поліцейського управління. Замість обов’язкового портрета Гінденбурга на стіні висіла невеличка картина, написана маслом. На картині був зображений святий у премонстрантському вбранні з монстранцією{106} та чашею, з якої виповзав павук. Рат туманно пригадував цю історію, згідно з якою святий Норберт фон Ксантен одного разу випив павука, який впав у його чашу, і зробив це з презирством до смерті та насамперед з вірою в Бога. Одна з багатьох історій про святих, які йому вбивали в голову в дитинстві. Він глянув крізь одне з двох арочних вікон. Унизу на Мюленштрасе він побачив, як на сонці виблискував його «Б’юїк».

Ні, окрім святого з павуком у чаші, тут не було нічого особ­ливого. Рат вийшов з кабінету. Після чого він постукав у двері навпроти. Знову немає відповіді. Кімната, до якої він зараз увійшов, була темною. Він пошукав вимикач, але перш ніж встиг його знайти, на нього щось стрибнуло.

Рат відчув удар у підборіддя, але він був не повної сили, адже інспектор щойно відвернув свою голову в інший бік. Такий удар прямо у підборіддя, ймовірно, вивів би його з ладу, замість цього він відчув лише нестерпний біль у нижній щелепі й упав спиною на одвірок. Постать, яка стрибнула на нього з темряви, одразу опинилася поруч із ним, зацідила йому кулаком у живіт, так що він не зміг дихати, й намагалася прослизнути повз нього у двері, але у Рата вистачило розуму поставити незнайомцю підніжку. І у зовнішньому світлі коридору він побачив, хто на нього напав.

Авраам Ґольдштайн.

У Рата не було багато часу дивуватися тому, що Маріон Бозецькі, яку він бачив, коли вона сюди заходила, зникла, а натомість він знайшов Ґольдштайна. Він спробував перевести подих і побіг за Ґольдштайном, який швидко звівся на ноги і вже мчав сходами. Рат трохи наздогнав його, але він би не зміг його впіймати, якби не стрибнув на півдорозі вниз, прямо на Ґольдштайна, який вже стояв біля підніжжя сходів і озирався якраз перед тим, як Рат налетів на нього, і обидва вдарилися об кам’яну підлогу. Рату було м’якше, ніж гангстеру, він опинився зверху. Ґольдштайн насправді був трохи ошелешений цим падінням, і Рат підрізав його, коли той намагався підвестися. Ґольдштайн упав навзнак у наву, його руки намагалися знайти опору, але лише скинули кілька молитовників з полиці. Рат пішов за ним, хотів вирубити чоловіка, адже у нього не було іншого вибору, тому що він через свою дурість залишив наручники в машині. Але коли він спробував вдруге вдарити гангстера, який хитався, той ухилився від удару, і, падаючи на спину, схопив Рата за руку й покотився назад. Рат не розумів, що з ним сталося; Ґольдштайн міцно схопив його за руку й тягнув донизу всією вагою свого тіла, водночас він відчув черевики американця на своєму животі, а тоді вдарився об лави, коли Ґольдштайн відпустив його руку, продовжуючи котитися. Почувся гучний гуркіт, коли тверда деревина вдарила Рата по лобі, на коротку мить він побачив зірки і відчув, що його хитає так, наче він був на кораблі в бурхливому морі.

Тоді Ґольдштайн опинився над ним і, схопивши його за комір, підтягнув вгору, але Рат зміг ухилитися від його удару і у відповідь завдав удару ногою в пах, що на мить відволікло увагу Ґольдштайна. Він побачив свій шанс завдати останнього удару і нарешті відправити американця у царство снів, як раптом відчув сильний удар у праву частину голови і почув гучний дзвін, схожий на звук гонгу, а після того як він побачив короткий яскравий спалах, який, здавалося, осяяв усе навкруги, в його очах почорніло.

Вона ходила по квартирі ще більш нервово, ніж до того, як він їй зателефонував. Вона вже викурила щонайменше сім сигарет, одну за одною. Вона не знала, радіти їй чи ще більше злитися на цього дурня. Він ледве дозволив їй вставити хоч слово. «Я трохи поспішаю», — кепкувала вона з нього, але це не допомогло вгамувати її гнів і тривогу. Що він взагалі собі думав? Ось так кинути слухавку! Принаймні він поступився. Але що він сказав про тих гангстерів? Їхня смерть якось мала бути пов’язана зі смертю сержанта Кушке? Рудого Г’юго знайшли мертвим у шлюзі Мюлендамм. А про розслідування Гереона вона зовсім нічого не знала.

Вона не знала чому, але чомусь його дзвінок змусив її нервувати ще більше, ніж вона нервувала перед цим. Вона неспокійно ходила колами по квартирі. Вона відчувала гостру потребу щось зробити, але не мала жодного уявлення, що саме мала зробити. А він змушував її чекати. Її цікавість, хоч як вона про це й шкодувала, переважила її гнів. Година вже наче минула, де ж він? І хто міг викликати Гереона раніше? Чи було це пов’язано з його новими відомостями у справі?

Нарешті, дзвінок у двері!

Шарлі подивилася на годинник. Гереон подзвонив їй сорок сім хвилин тому. Навіщо він так поспішав? Це було зовсім на нього не схоже.

Вона відчула, як її гнів вщухає, а тривога спадає. Насправді вона хотіла б продемонструвати йому трохи більше свого гніву, але так воно часто й відбувалося: коли він нарешті з’являвся, її гнів раптом повністю розчинявся. Принаймні їй вдалося стерти цю блаженну усмішку зі свого обличчя, поки вона прямувала до дверей, у неї все ще була якась самодисципліна.

Шарлі відчинила двері й застигла на місці.

Це був не Гереон.

Там стояв Себастьян Торнов і усміхався їй саме тією посмішкою. Поруч із ним був старший чоловік, який чимось видався Шарлі знайомим, хоча вона й не могла пригадати, де бачила його раніше. І саме він наставив на неї пістолет.

У нього боліла голова, власне, боліло все його тіло. Приходити до тями було неприємно, він хотів би знову зануритися в непритомність. Спочатку Рат не розумів, де він, він бачив янголів та святих у розвіяних ризах. А тоді нарешті пригадав: Святий Норберт, Ґольдштайн!

Рат обережно повернув голову. Він усе ще лежав у проході, а на одній із лав сидів трохи повнуватий священник. У правій руці чоловік тримав кадильницю, яка виглядала трохи пом’ятою. Рат і сам розмахував такими консервними банками, коли йому було десять років. Однак не для того, щоб бити ними інших людей. І було схоже, що саме це й зробив пастор.

Рат схопився за скроню. Над бровою у нього виросла величезна ґуля.

— Це були ви? — запитав він священника.

Лише тоді він помітив Ґольдштайна, який був лише за кілька метрів від нього. Він також виглядав трохи побитим. Священник, мабуть, вдарив його в потилицю, принаймні він тримався за неї.

— Я не потерплю бійки в домі Божому, — сказав пастор. Він говорив як суворий учитель, який спіймав двох хуліганів, які билися на шкільному подвір’ї.

— Цей чоловік — небезпечний гангстер, — сказав Рат, вказуючи на Ґольдштайна, щоб священник зрозумів серйозність ситуації. — Він озброєний!

— Цей чоловік, — сказав священник, — шукав захисту Святої Церкви, і йому було це даровано. Крім того, він беззбройний.

— Вибачте? — Рат не міг у це повірити. Авраам Ґольдштайн, гангстер-єврей, знайшов притулок тут, у стінах католицької церкви? — На арешт цього чоловіка, — сказав він, — виписаний ордер, він перебуває у розшуку!

— Цей чоловік отримав притулок у церкві. І доки я тут пастор, його не передадуть під світську юрисдикцію.

Рат міг би засміятися, якби ситуація не була такою серйозною.

— Хто це сказав?

— Я, — сказав пастор. — Йоганнес Варшавський.

— Ми вже не живемо в Середньовіччі!

— Ecclesia iure asyli gaudet ita ut rei, qui ad illam confugerint, inde non sint extrahendi, nisi necessitas urgeat, sine assensu Ordinarii, vel saltem rectoris ecclesiae, — з гідністю проголосив отець Варшавський.

Це значно перевищувало знання Рата з латини.

— Вибачте? — запитав він.

— Це з Кодексу канонічного права{107}. Це означає, що нікого, хто шукає притулку в моїй церкві, не витягнуть звідси такі люди, як ви. Принаймні не без того, щоб спочатку зіткнутися зі мною.

— В Канонічному праві також сказано, що ви можете бити поліцейських кадильницями?

— Ви поліцейський? — Варшавський не виражав розкаяння. — Але ви поводитеся не як поліцейський.

— Але він справді один із них, — сказав Ґольдштайн, який тим часом вже сів на лаву.

Рат міг би обійтися без підтримки з цього боку. Він проігнорував слова американця.

— Цей чоловік — убивця, — сказав він пастору й підвівся. — Він зарізав людину ножем у Гумбольдтгайні і, як кажуть, застрелив двох злочинців.

— Він не вбивця, — сказав пастор, — його лише розшукують за вбивство. Він мені вже все розповів. Про те, що ви та ваші колеги неправомірно переслідуєте його.

— І ви йому вірите?

— Я йому вірю. Так. — Як не дивно, це наївне речення з вуст пастора прозвучало зовсім не наївно. Можливо тому, що Рат відчував те саме. Але крім цього, Ґольдштайн все ще був найманим вбивцею, який вбивав для американського злочинного синдикату. Принаймні так стверджували американські колеги.

— Йозеф Флегенгаймер поручився за цього чоловіка, — продовжував пастор, — цього мені достатньо.

— Звідки католицький священник може знати ортодоксального єврея?

Варшавський знизав плечима.

— Я давній друг Йозефа, — сказав він. — З ним можна зустрітися і посперечатися про різні питання віри.

— З євреєм завжди можна посперечатися, — засміявся Ґольдштайн.

— І не кажіть, — сказав Рат, тримаючись за голову.

— Та досить вам! Ви теж не стримували свої удари! А ота ґуля... — Він показав на голову Рата. — ...пастор гарно вас приклав.

— Не ображайтеся, — сказав Варшавський, — але ви самі це на себе накликали. У всякому разі є дві речі, які я не бажаю терпіти в моїй церкві: щоб когось, хто шукав захисту у Святої Церкви, передали до рук судових приставів... — Це було адресовано Рату. — І щоб у цій церкві проливали чиюсь кров, — а це вже він звертався до Ґольдштайна.

Рат і Ґольдштайн кивнули, як двоє добре вихованих послушників.

— Де Маріон? — запитав Рат.

— Давно пішла. Ця церква також має чорний вхід, — усміхнувся Ґольдштайн. — Вам треба було приїхати в іншій машині, детективе. Маріон впізнала ваш «Б’юїк».

— Вам слід було втекти разом з нею.

— Я й гадки не мав, що ви тут нишпорите, — засміявся він. — Окрім того, я думаю, що нам час поговорити спокійно, подалі від ваших колег та зайвих очей.

Пастор Варшавський все зрозумів. Він підвівся й відніс пом’яту кадильницю в задню частину ризниці.

Рат сів на лаву поруч із Ґольдштайном. Він не міг стриматися, чомусь він відчував симпатію до цього чоловіка, незважаючи на все, що він зробив чи міг зробити.

— Що ви хочете сказати мені без зайвих очей, чого не могли б сказати в кімнаті для допитів у штабі берлінської поліції?

— Багато всього. Сподіваюся, у вас є трохи часу.

Рат подивився на свій годинник.

— Не зовсім. У мене побачення. І я вже спізнююся.

— Тоді я скажу коротко, — сказав Ґольдштайн. — По-перше, я побив тих виродків у тому парку, це правда. Бо вони хотіли побити старого чоловіка. І я навіть вистрелив одному в ногу, так, це теж правда. Цілковита дурниця, той постріл пролунав випадково, — Ґольдштайн подивився на Рата, наче бажаючи перевірити, наскільки той йому вірить. — По-друге, — продов­жив він, — я нікого не вбивав. Ось так просто.

— То це була коротка версія?

— Так.

— Це тому ви приховали все, що накоїли в Нью-Йорку?

— Те, що я робив у Штатах, — не ваша справа, — спохмурнів Ґольдштайн. — Єдине, у чому ви можете мене звинуватити у вашій країні, це незаконне зберігання зброї. Але зараз ви й цього не зможете довести, — розсміявся гангстер. — Пастор Варшавський конфіскував пістолет. Це була його умова перед тим, як він прихистив мене.

Рат подивився на годинник. Насправді він давно мав бути у квартирі Шарлі. Він знав, як сильно вона ненавидить його непунктуальність. І навряд чи він зможе пояснити їй те, що він побився з Авраамом Ґольдштайном у церкві, а потім вони трохи побалакали без свідків.

— Ви знаєте, що той старий єврей, якому ви допомогли, — ваш єдиний свідок захисту?

Ґольдштайн знизав плечима.

— Відведіть мене до нього, — сказав Рат, — тоді, можливо, я зможу вам допомогти. Ви знаєте, де живе цей чоловік?

— Звичайно. Я все-таки провів його додому. Його ім’я Тайтельбаум, Сімон Тайтельбаум. Він нещодавно прибув у цю країну. Принаймні він так розповів.

— З якоїсь причини цей чоловік не захотів казати мені, хто він такий, — зауважив Рат. Тоді він знову подивився на годинник і підвівся. — Мені справді вже треба йти.

— А чому я маю повірити в те, що ви не створите для пастора Варшавського неприємностей і не дозволите вашим колегам взяти цю церкву в облогу?

Рат знизав плечима.

— Бо я католик.

— Як і ірландці в Брукліні. Але я їм не довіряю і п’яти пфенігів. І правильно роблю.

— Але ви довіряєте італійцям, якщо я правильно прочитав про це у вашому досьє. Вони теж католики.

— Довіра — це не питання релігійної приналежності.

— Тоді ми укладемо угоду, — запропонував Рат, — так це називають у Штатах?

Ґольдштайн виглядав здивованим.

— Я обіцяю залишити вас у спокої, доки ви не приведете мене до цього свідка, — продовжив Рат. — Якщо ви мені теж щось пообіцяєте.

— Що саме?

— Все просто: ви сядете на наступний корабель до Штатів.

— Якби це було так просто! — сказав Ґольдштайн і розсміявся. — Бачите, це одне з найскладніших питань, яке я хотів би з вами обговорити. Але, на жаль, у вас зараз немає на це часу.

Яка чудова неділя! Алекс вперше за довгий час почувалася добре, коли ступила на пішохідний міст, що перетинав Шпрее. Перший стерпний день після смерті Бенні, якщо подумати. Не тільки тому, що вчора ввечері все пройшло без інцидентів — за винятком тих клятих мішків, які, дощенту наповнені монетами, стали такими важкими, що вони з Вікі ледве змогли витягти їх у вікно. Ні, Алекс почувалася добре, тому що вона так довго лагодила все те, що потрібно було полагодити. Все знову так гарно складається, але найголовніше, що нарешті складається її життя. І життя Вікі.

Вона навіть купила квиток, коли їздила електричкою до станції «Бельв’ю». Не ризикувала, щоб її знову не спіймали на ухиленні від оплати проїзду! Крім того, гроші зараз не мали значення, всього два гроши{108} за проїзд! Хоча вони й не витягли зі скарбниці «Вертгайма» три тисячі марок, проте отримали більше двох тисяч. Вони з Бенні ніколи не заробляли стільки грошей на годинниках, вона мала б це зрозуміти раніше, але у неї на заваді стояв її страх перед пограбуванням «Вертгайма». Але тепер вона все одно покінчила з цим містом, а також з «Вертгаймом». Чортів універмаг заборгував їй прощальний подарунок. Насправді усі її страждання почалися саме тоді, коли її вигнали з «Вертгайма».

Вона дійшла до початку Шпенерштрасе й відчула, що починає нервувати. Вона не знала, що сказати Шарлотті, цій судовій пані. Алекс таємно сподівалася не застати її вдома. Тоді вона могла б просто кинути конверт зі ста п’ятдесятьма марками та маленьким листом, який вона написала, через поштовий отвір, і на цьому б усе закінчилося.

З відчуттям нудоти в животі вона піднялася скрипучими сходами. Вона трохи постояла перед дверима квартири, перш ніж подзвонити. Нічого не відбулося.

Вона подзвонила знову й притулила вухо до дерев’яних дверей. За ними нічого не ворухнулося.

Якийсь шум змусив її повернутися. Двері квартири навпроти відчинилися, і на порозі стояла літня жінка в своєму найкращому недільному вбранні.

— Добрий день, — сказала Алекс, навіть зробила маленький реверанс. Якби вона цього захотіла, вона все ще змогла б зіграти хорошу дівчинку. А сьогодні навіть була одягнена відповідно.

Жінка з іншого боку коридору оглянула її з ніг до голови.

— Добрий день, юна пані, — відповіла вона. — Ви до фройляйн Ріттер?

Алекс кивнула.

— Ви запізнилися. Вона щойно пішла, можливо, десять хвилин тому. — Жінка щільно замкнула вхідні двері своєї квартири, двічі повернувши ключ у замку, перш ніж продовжити зі злегка принизливим відтінком у голосі. — У супроводі кількох чоловіків...

Під час останньої її фрази склалося враження, що вона може уявити багато речей, якими жінка може займатися в неділю вдень у компанії кількох чоловіків, але що вона зовсім цього не схвалює.

Алекс знову кивнула.

— У мене лише повідомлення для фройляйн Ріттер, — сказала вона, вдаючи, ніби щось пише на конверті. Вона дочекалася, поки пані спуститься сходами, а потім дістала зі своєї сумки відмички для замків, які вона взяла спеціально для пограбування «Вертгайма», щоб їй не довелося стояти перед зачиненими дверима, коли буде потрібно швидко тікати. Лише коли вона почула, як внизу грюкнули парадні двері, вона вставила відмичку у замок й відчинила двері в квартиру.

Можливо, це говорила її зухвалість, можливо, вона хотіла здивувати судову пані, просто поклавши гроші назад у той горщик. Можливо, вона ще не помітила їхнього зникнення і здивувалася б зайвим тридцяти маркам. У неї були такі думки, вона уявляла вираз обличчя Шарлотти, коли б та знайшла ці гроші.

Тільки тоді вона помітила безлад.

Квартира представляла собою поле битви.

Усі шухляди були повністю висунуті, їхній вміст валявся на підлозі, книжки були скинуті з полиць, папки та листи були розкидані довкола, суцільний хаос. Було схоже, наче хтось пограбував квартиру, але хіба стара карга не сказала їй біля сходів, що фройляйн Ріттер щойно вийшла з квартири, всього декілька хвилин тому?

У супроводі кількох чоловіків.

Алекс намагалася розібратися з цією ситуацією. Що тут сталося? З якими чоловіками Шарлотта вийшла з квартири? Чи, можливо, що саме вони відповідальні за цей хаос? Можливо, з нею виходили поліцаї, які дізналися, що вона переховувала злочинницю, котра була у розшуку?

Вона поклала конверт із грошима назад у сумочку й озирнулася. Алекс сподівалася знайти відповіді на свої запитання. Вона не побачила слідів боротьби. Просто хтось нещадно тут щось шукав. На підлозі лежав маленький зручний пістолет, який, мабуть, випав з якоїсь шухляди; очевидно, шукали не його. Алекс згадала пістолет, з яким Шарлотта з’явилася у старому цеху для соління шкур. Чоловікам було байдуже до цієї зброї, вони недбало залишили її валятися серед інших речей. Дивно. Поліцаї забрали б щось подібне, чи не так? Алекс підняла пістолет. Важкий холодний метал був приємним на дотик. Вона витягла магазин. Він був порожній. Але вона швидко знайшла до нього набої, що лежали неподалік на підлозі. Вона трохи повозилася з ними, а потім зарядила магазин і клацнула його назад у пістолет.

Вона не хотіла залишати гроші посеред цього хаосу, адже ніхто не міг би гарантувати, що вони взагалі коли-небудь дійдуть до Шарлотти? Вона залишила конверт у сумочці й поклала до нього пістолет. Не завадить мати щось подібне на той випадок, якщо банда Кралле знову її потурбує. Сумочка може бути не найкращим варіантом для зберігання пістолета, але в її новому сарафані не було нічого такого, що могло б стати кобурою для зброї.

Алекс саме збиралася відчинити двері квартири, як почула на сходах чиїсь кроки.

Ні, вона зовсім не хотіла зараз зіткнутися зі старою каргою чи з кимось іншим. Щоб не пояснювати, чому вона виходить з квартири, де нікого не було вдома.

Вона стояла біля дверей і слухала. Потім хтось піднявся сходами. Це були важкі кроки. Не жіночі, а чоловічі. Ще мить, і все закінчиться, у неї буде вільний шлях.

Кроки наблизилися до дверей квартири, і Алекс мимоволі відступила навшпиньках на кілька метрів.

І тут у двері подзвонили. Алекс не видала жодного звуку, намагаючись затримати подих і не дихати.

Подзвонили знову.

«Давай вже, — подумала вона, — забирайся геть! Вдома нікого немає, хіба не бачиш?!»

І тут вона почула, як у замок вставляють ключ, і її серце мало не зупинилося. Вона гарячково намацала пістолет у своїй сумочці, знайшла його, зняла запобіжник і ледве встигла його приготувати, коли двері відчинилися, і в дверях з’явився чоловік. Їй не довелося нічого казати, він одразу підняв руки, щойно її побачив.

Він очікував всього завгодно, але точно не цього. У коридорі стояла дівчина, націливши йому в груди маленький кишеньковий пістолет. А квартира виглядала так, ніби в неї влучила бомба. Дівчина не сказала ані слова.

— Що тут відбувається? — запитав він.

Дівчина мовчала. Вона весь час цілилася в нього з пістолета і свердлила його своїми підозрілими очима. Як загнаний у кут хижак. Рат одразу впізнав її. Інший колір волосся не зміг його обдурити, як і модний сарафан.

— Ти — Алекс, чи не так?

Відповіддю став обережний кивок. Вона не зводила з нього очей.

— Шарлі розповідала мені про тебе.

— Шарлі?

Нарешті вона з ним заговорила. Проте вона все ще тримала пістолет напоготові. Рат думав, чи вдасться йому вихопити свого «Вальтера». Безнадійна ситуація. Він мав говорити з нею.

— Шарлотта Ріттер. Жінка, яка тут живе, — сказав він, усміхаючись, хоча йому цього зовсім не хотілося робити.

— О, так, — кивнула Алекс.

Рат тримав руки над головою і кивнув підборіддям на пістолет.

— Невже це конче потрібно? — запитав він.

Вона на мить замислилася, а потім опустила зброю.

— Ні, — сказала вона. — Я просто подумала, що...

Далі вона замовкла. Рат накинувся на неї у стрибку й обома руками стиснув її руку, яка цілилася, разом з маленьким пістолетом. Вирвати холодний метал з її руки виявилося важче, ніж він представляв. Він відчув, як цей дикий звір б’є його ногами та руками, але витримував удари, доки не забрав у неї зброю. Рат шосили штовхнув її на дерев’яну підлогу у бік кухні, де вона опинилася під столом. Тоді він подбав про дівчину, тримаючи її за руки та намагаючись своєю вагою утримати її ноги, що брикалися та звивалися. Це була нерівна боротьба, і все вирішилося швидко.

— Отже, — сказав він, трохи задихавшись, — тепер ти можеш спокійно розповісти мені, що ти шукаєш у цій квартирі і чому ти погрожуєш мені пістолетом.

— Мудак, — вилаялася Алекс і плюнула у нього. Рат вчасно ухилився.

— Хай йому грець, дівчино, — сказав він, — з мене сьогодні досить змагань з боротьби. Ти хочеш, щоб ми закінчили все мирно, чи мені так і сидіти на тобі наступні три години?

Її очі зиркнули на нього.

— Мир, — нарешті сказала вона. Рат стояв, не зводячи з неї очей, але вона не зробила жодного руху, щоб вдарити його кулаком, ногою чи плюнути в нього. Він підняв її сумочку, яка впала на підлогу під час їхньої бійки.

Алекс підвелася і взялася за руку, що боліла.

— Пробач, дівчино, — сказав Рат, — але цього варто очікувати, коли вирішуєш погрожувати комусь пістолетом. Це невесело.

— Я й сама знаю, що це невесело. Все життя — це збіса невесело!

— Так, більша частина життя справді невесела, ти, певно, маєш рацію щодо цього, — тут Рат був змушений посміхнутися. — Що ти тут робиш? Де Шарлі? — запитав він, відкриваючи її сумочку.

— Я могла б запитати у вас те саме.

— Я її... наречений, — Рат прочистив горло.

— То що будете зараз робити? — запитала Алекс. — Підете до поліцаїв?

— Не обов’язково, — сказав Рат, — я і сам поліцай.

Він сказав це недбало, але помітив, як вона здригнулася. І кинула погляд у бік виходу, наче хотіла втекти у будь-який момент.

— Не хвилюйся, — швидко сказав Рат. — Я один з хороших хлопців. Тобі не потрібно мене боятися. Шарлі розповіла мені все про тебе, про те, що сталося в «КаДеВе» з тим поліцейським, і таке інше... Мені шкода твого друга.

Розмовляючи з нею, Рат покопався у її сумочці й дістав на денне світло набір відмичок. Його співчуття раптово зникло.

— Відмичка, — сказав він. — Ти вдерлася сюди?

— Мені довелося, адже тут нікого не було. Чи ви думаєте, що я змогла б пролізти крізь замкову щілину?

— Це ти влаштувала цей безлад?

— Я нічого не вкрала!

— А це що таке? — Рат показав їй конверт, з якого видобув добру дюжину купюр вартістю по десять марок.

— Я хотіла їх повернути. Я взяла гроші у борг. У вашої нареченої.

Рат недовірливо похитав головою.

— Якщо ви мені не вірите, подивіться всередину. У конверті є лист.

Рат проглянув лист:

Дякую за все. Мені шкода через гроші. Я знайшла їх випадково і позичила, тому що вони були мені потрібні. Я сподіваюся, що цього буде достатньо, щоб спокутувати провину. Пробачте.

— Кажеш, взяла у борг, — сказав Рат.

— Головне, щоб я повернула свій борг. Все одно ці гроші вам не належать. Будь ласка, покладіть їх назад у конверт і віддайте мені мою сумку.

У неї був довгий язик, жодних сумнівів. І певним чином вона мала рацію. Рат поклав конверт із грошима в сумочку й повернув її дівчині.

— А тепер спокійно розкажи мені, що тут сталося.

— Звідки я знаю? Я сама тут всього кілька хвилин. І коли я зайшла, все виглядало так, як зараз, — вона замислилася. — Можливо, ті чоловіки мають до цього якесь відношення.

Рат відчув, як десь усередині нього пролунав тривожний дзвінок, але він намагався зберігати спокій.

— Які чоловіки? — запитав він.

— Ваша дівчина пішла з парою чоловіків, це все, що я знаю, — знизала плечима Алекс. — Запитайте ту жінку. Вашу сусідку. Вона їх бачила.

— Пані Бреттшнайдер?

— Я не знаю, як її звати. Та, що живе навпроти.

— Пані Бреттшнайдер, — зітхнув Рат. — Що саме вона бачила?

— Вона щойно сказала, що фройляйн Ріттер пішла з дому декілька хвилин тому. У супроводі кількох чоловіків. Це все, що вона мені розповіла.

Тривожний дзвінок лунав усе голосніше, але Рат нічого не сказав. Свої підозри він тримав при собі. Підозри, що він сам, Гереон Рат, винен у тому, що Шарлотта Ріттер тепер потрапила в біду.

Він вибіг з квартири, став на килимок квартири навпроти і натиснув на дзвінок, під яким було вказано: Ірмгард Бретт­шнайдер. Він ніколи б не подумав, що колись це зробить. Він подзвонив знову, але в квартирі ніхто не заворушився.

— Можна довго дзвонити, її немає вдома, — він обернувся. Алекс стояла позаду нього з сумочкою на плечі. — Вона щойно вийшла з дому. Здається, вона пішла на недільну прогулянку чи щось таке.

Рат кивнув. Він знову поволі заспокоївся. Можливо, цьому було якесь цілком нормальне пояснення.

— Куди ти зібралася? — запитав він дівчину, яка стояла напоготові.

— Ви не проти, якщо я вже піду?

Рат похитав головою. Вона вже була на сходах, коли він гукнув їй навздогін:

— Те, що я заплющу очі і відпущу тебе зараз, не означає, що я схвалюю пограбування універмагів.

Алекс зупинилася на півдорозі до сходів і повернулася.

— Мені наплювати, що ви схвалюєте. Тримайте свої погляди при собі.

— Це не погляди, це закон. Крадіжка зі зломом тепер незаконна. Я просто хочу, щоб ти узяла це до уваги.

«Прокляття, — подумав Рат, — ти говориш, як твій батько».

І Алекс відреагувала на ці слова, як непокірна дочка.

— О так, — сказала вона. — Можливо, вам також варто трохи про це подумати. Що роблять такі універмаги? Купують ювелірні вироби та годинники вартістю десять тисяч марок, виставляють цей мотлох у вітрину, а потім продають його вдвічі дорожче. Десять тисяч марок тільки за те, що його виставили у вітрину? Ми зробимо більше на наші гроші, повірте мені!

Перш ніж Рат встиг щось відповісти, вона зникла. Він подумав, що ця точка зору дівчини, мабуть, була цілком правильною. Деякі з так званих стовпів німецької економіки насправді не робили нічого, окрім як, символічно кажучи, розміщували у вітринах трохи мотлоху та отримували за це шалені прибутки.

Він повернувся до квартири Шарлі. Вони справді все перевернули тут догори дриґом. Усі книжки й папери були розкидані на підлозі, окрім адресної книги, яка акуратно лежала на комоді біля телефону. Рат зазирнув усередину. Книга була відкрита, відкрита на літері «Р», і на другому рядку під іменем рабина Каріна її тонким дрібним почерком було написано: Гереон Рат, Луїзенуфер, 47, 1. Задня будівля. Тел.: Моріцплац 2955.

Все разом, адреса і телефон. Бракувало лише розміру взуття. Схоже, вони теж хотіли навідатися до нього у гості. Можливо, він ще встигне спіймати цих мерзотників. Перш ніж вибігти з квартири, Рат глянув під кухонний стіл. Пістолета вже не було.

Прокляття! Алекс все-таки його обдурила!

Шарлі й гадки не мала, де вона опинилася. Чоловіки фактично натягнули їй на обличчя капюшон, щойно вони виїхали з Моабіту. І не знімали його, поки не посадили її на цей стілець.

Вона почувалася так, наче потрапила в поганий фільм. Що взагалі тут відбувалося? Торнов та його помічник викрали ні в чому не винну громадянку серед білого дня з її власного дому, не моргнувши при цьому оком. Вона все ще не могла в це повірити.

Окрім Торнова та чоловіка з пістолетом, був ще третій чоловік, який сидів за кермом автомобіля. Це був «Хорх», вона запам’ятала марку, але не змогла швидко запам’ятати номер машини.

Її привели в якусь кімнату без вікон, можливо, у підвал, але вона не була в цьому впевнена, для цього там було недостатньо прохолодно, у цій кімнаті стояла задушлива денна спека. Чоловіки сиділи за столом, всі троє. Це виглядало як трибунал, свята інквізиція. І вона була відьмою.

Принаймні її не зв’язали.

Торнов був ліворуч, посередині сидів старший чоловік — Шарлі здогадалася, що йому трохи за п’ятдесят, — який погрожував їй пістолетом, тим пістолетом, який зараз лежав перед ним на столі, а праворуч, мабуть, сидів водій, його обличчя вона бачила вперше. За ними трьома висів прапор чи якийсь гобелен — чорний шматок тканини, на якій була зображена велика біла рука.

Вона одразу подумала про шпильку та посвідчення, які вони знайшли в коробці Кушке. Отже, перша спільна річ між кандидатом в придурки Торновим і вбитим Кушке. Якби в неї ще залишалися сумніви щодо того, що саме Торнов убив сержанта, вони вже повністю розвіялися.

— Ви знаєте, чому ви тут, фройляйн Ріттер? — запитав її старший чоловік, мабуть, найстарший з цих трьох.

Шарлі було цікаво, звідки вона його знає; вона готова була закластися на що завгодно, що він теж поліцейський. Як, мабуть, і водій.

Поліцейські, які викрали жінку, просто неймовірно!

— Чому я тут? Можливо, ви хочете зіграти в доппелькопф{109}, і вам не вистачає четвертого учасника. Але мушу вас розчарувати: по-перше, я жінка, а по-друге, я граю лише в скат. Тож я вам для цього не потрібна. Чи можу я піти?

— Це чудово, що ви зберегли своє почуття гумору в цій ситуації.

— В якій ситуації? Може, ви поясните мені, що це за ситуація. Поки мені вдалося визначити лише такі кримінальні правопорушення: проникнення до квартири, погрози, позбавлення волі. Але, чесно кажучи, я не дуже розумію, в чому сенс цього всього. Ви збираєтеся вимагати за мене гроші? Мушу вас розчарувати: мої батьки не такі вже й багаті.

— Шкода. Я думав, що наша невелика акція говорить сама за себе. Вона полягає в тому, щоб врятувати вас від великої дурості. У нас є підстави вважати, що вам могло здатися, що ви бачили лейтенанта Торнова в певному місці в певний час, хоча — і це можуть підтвердити кілька свідків — Торнова у той час там зовсім не було.

— Ви так незграбно все описали, певно, ви або поліцейський, або юрист.

Чоловік усміхнувся.

— Ви теж трохи те й те, хіба ні? З наголосом на трохи.

Нарешті Шарлі пригадала, звідки, на її думку, вона знала цього прессекретаря, хоча й не була цілком в цьому впевнена.

— Гадаєте, що вам це легко зійде з рук? Ви викрали мене! І хоча я не знаю, куди саме ви мене привезли, я точно знаю, кому я маю за це дякувати.

— Ми знаємо, що ви знаєте лейтенанта Торнова. Але його насправді тут немає, розумієте? І ви ніколи не бачили його в Ганзафіртелі.

— Вас я теж знаю, старший інспекторе Шеере. Сподіваюся, ви вже вигадали собі алібі.

На мить її слова справді збентежили чоловіка, що сидів посередині. Отже, це справді був він. Руді Шеер, вона його давно не бачила, тому й не змогла одразу пригадати. Руді Шеер, чоловік, який колись керував складом зброї на «Алексі», а потім був відсторонений і переведений за контрабанду зброї.

— Здається, ви дуже спостережлива, — сказав Шеер. — Але мене теж тут немає. Так само, як і сержанта Клінгера, який сидить поруч зі мною.

Він мав на увазі водія. Той факт, що він так охоче назвав його ім’я та звання, мав на меті продемонструвати впевненість цих трьох в тому, що ніщо та ніхто не зможуть притягнути їх до відповідальності за це викрадення серед білого дня.

— Оскільки ви все одно все це вигадали, фройляйн Ріттер, — сказав Торнов, — ви можете розповісти нам усе, що знаєте. І те, що знає Гереон Рат. У вас є якісь докази? Що ви знайшли в квартирі Кушке?

— Передусім я знаю одне, — сказала Шарлі, — що цей ваш вчинок не залишиться безкарним.

— У нашому колі є впливові люди. Не варто нас недооцінювати! — усміхнувся Торнов. Як дружелюбно міг звучати голос цього чоловіка. Навіть у такій ситуації.

— І тому ви думаєте, що ви вищі за закон? — розлютилася Шарлі. — Знаєте, ким ви є, пане Шеере? Нічим, окрім паршивого брудного контрабандиста зброї! Тоді вони повинні були зупинити вас, а не просто перевести до будівельної поліції Шарлоттенбурга.

Шеер дивився на неї із задоволеним виразом.

— Ви викрали мене, — продовжила Шарлі, — ви гадаєте, що вам це зійде з рук? Або ви зрештою збираєтеся убити мене, щоб приховати це? Вам не здається, що Гереон Рат вже знає, що сталося і хто за всім цим стоїть?

Принаймні вона так сподівалася.

— Що знає Гереон Рат і що він не знає, це ви і маєте нам розповісти, — сказав Шеер. — І вам не потрібно боятися за своє життя. Ми вам не зашкодимо, у цьому немає необхідності. Можливо, вам варто знати, що ми не цураємося цього варіанту в екстрених випадках, але ми покладаємося на ваш здоровий глузд. Адже ви точно не захочете зробити з себе посміховисько. І поставити під загрозу свою кар’єру, — він спробував усміхнутися, але у нього вийшло не так добре, як у Торнова. — Деякий час ви не будете спати, а це робить людей дуже балакучими, ви про це знаєте?

Шарлі ковтнула. Було схоже, що її не збиралися відпустити додому за декілька годин.

Рат припаркував «Б’юїк» на Ріттерштрасе. Він низько насунув капелюха на лоба й підняв комір літнього пальта, хоча погода свідчила про інше. Лише тоді він повернув на Луїзенуфер. На своїй вулиці він не помітив жодного підозрілого транспортного засобу, проте обережно підійшов до під’їзду. Тут теж повітря здавалося чистим, на подвір’ї було безлюдно. Як зазвичай у неділю.

«А що, коли ти йдеш у пастку», — подумав він, ступаючи на темні сходи. Хтось вже міг сидіти у його квартирі й чекати на нього. Він витягнув «Вальтер» з кобури та перевірив його, сподіваючись не наштовхнутися на пані Лібіг з верхнього поверху чи на її чоловіка.

Рат повернув ключ повільніше й тихіше, ніж будь-коли раніше. Потім увірвався у власну квартиру з пістолетом напоготові і перевірив з «Вальтером» кожну кімнату. Нікого. Хто б тут не був, він вже пішов. Але те, що тут хтось побував, було очевидно.

Хоча Рат здогадувався, що на нього чекає, він все одно був здивований, коли побачив, як вони усе перевернули в його квартирі. Виглядало ще гірше, ніж на Шпенерштрасе. Половину посуду розбили, його рештки валялися на кухні, і, звісно, також усі книжки та папери були розкидані по підлозі, горщики з квітами перевернуті й розбиті, шафа повністю спустошена, навіть порізали матрац та його улюблене крісло. Але найгірше він побачив у вітальні.

Вони вичистили його шафу з платівками.

Не всі платівки були побиті, але таких було досить багато, в тому числі й незамінні, які Северін надіслав йому зі Штатів. Рат відчував, як його гнів безмірно зростає. Ті свині мають заплатити за це! Торнов та всі, хто був з ним у змові!

Він трохи прибрався, знайшов одну неушкоджену чашку й поставив воду для кави. Йому все одно за пів години доведеться забрати Кірі від Леннарців, він також міг використати час, щоб прочистити свою голову кофеїном і придумати, що робити далі.

Майже через дві години він знову припаркувався на Шпенерштрасе. Вже сутеніло, коли він вдруге цієї неділі подзвонив у двері Ірмгард Бреттшнайдер. Перед тим він знову зазирнув до квартири Шарлі, але за цей час там нічого не змінилося.

Сусідка, яка часто дивилася на нього підозріло, але ніколи не перекинулася з ним жодним словом, тепер дивилася на нього як на привида.

— Що вам потрібно? — запитала вона.

— Добрий вечір, пані Бреттшнайдер, — сказав він. — Не могли б ви зробити мені одну послугу?

Вона дивилася так, наче він просив у неї чашку борошна або два яйця, і Рат зрозумів, що настав час показати його поліцейське посвідчення. Він дістав документ із піджака й підніс їй його під ніс.

— Рат, кримінальна поліція, — сказав він. — Йдеться про фройляйн Ріттер. Кажуть, сьогодні вдень вона покинула свою квартиру в супроводі кількох чоловіків. Ви можете щось про це розповісти?

— Вона... Чи вона... — Ірмгард Бреттшнайдер, здавалося, не могла знайти потрібних їй слів. — Мова про продаж кохання? — нарешті запитала вона, і Рат не знав, чи голосно засміятися, чи вилити свій гнів на цю немолоду жінку з бурхливою уявою.

— Я вас прошу! Фройляйн Ріттер — судова службовиця, хіба ви цього не знали? — Він волів би як слід пригвинтити цю стару каргу, але не хотів її засмучувати.

Пані Бреттшнайдер розгублено кивнула.

— Звичайно, звичайно. Я просто подумала... Поліція в будинку... Тому...

— Фройляйн Ріттер могла стати жертвою викрадення, — сказав Рат.

— Як? — Пані Бреттшнайдер виглядала враженою. — Ті добрі чоловіки її викрали? Мабуть, ви помилилися.

— Ви їх бачили?

— Крізь вічко, — вибачливо сказала вона. — Два гарно одягнених чоловіка. Один був старший, один — молодший.

— Ви б впізнали цих чоловіків, якби я показав вам їхні фотографії?

Пані Бреттшнайдер знизала плечима.

— Думаю, так, — вона дивилась на нього в очікуванні. — Чи потрібно мені зараз їхати в штаб?

— Поки що в цьому немає потреби, — сказав Рат. — Дозвольте мені зайти всередину.

Вона подивилася на нього, тоді швидко кинула погляд на сходи, після чого кивнула й відступила вбік. Щойно Рат уві­йшов до квартири, вона зачинила за ним двері. Вона провела його в охайно прибрану вітальню. Чайний столик з двома стільцями стояв прямо біля вікна, що виходило на Шпенер­штрасе. Унизу Рат міг побачити свій «Б’юїк», припаркований на узбіччі дороги. Він сів і дістав фотографію, яку взяв у «замку». З особової справи Торнова, яку відділ кадрів передав раніше до його кабінету.

— Це ж поліцейський, — сказала пані Бреттшнайдер, коли побачила фотографію, де Себастьян Торнов під ківером демонструє свою посмішку. — Я думала, що мова йде про викрадення.

— Але цей чоловік був тут? — запитав Рат.

Пані Бреттшнайдер кивнула.

— Але в цивільному, а не в уніформі.

— Звичайно. Таємна операція, розумієте?

Він змовницьки посміхнувся їй, і вона кивнула.

— А ви... Це тому ви час від часу відвідуєте квартиру фройляйн Ріттер? — запитала вона. — Ви теж поліцейський під прикриттям?

— Так, але нехай це буде між нами, гаразд?

Вона кивнула.

— А чому її викрали?

— Я не можу про це говорити, — Рат понизив голос. — Державна таємниця, розумієте?

Ірмгард Бреттшнайдер з розумінням кивнула.

— Я нічого не кажу, пане інспекторе! — Вона наче розквітла. Ірмгард Бреттшнайдер могла б стати гарною секретною агенткою. — У мене записано номерний знак, — прошепотіла вона, ніби її квартиру прослухували, і Рат звів брови. Вона вибачливо знизала плечима. — Я завжди записую усіх, хто паркується перед будинком, раптом що. Це був чорний седан. На жаль, я не можу сказати вам його марку, я не дуже розбираюся у марках автомобілів. Але я маю його номер. Це вам допоможе?

Рат кивнув, думаючи про те, скільки разів пані Бреттшнайдер спостерігала за ним на сходах чи навіть на вулиці, а він навіть не підозрював про це.

— Так, — нарешті сказав він, — нам би це дуже допомогло.

Коли він нарешті знову припаркувався на Луїзенуфер, цього разу прямо перед будинком, а не на Ріттерштрасе, була вже ніч. Він провів у «замку» більше двох годин. Він намагався зробити все можливе, щоб потрапити до відділу реєстрації автомобілів, але в неділю він був замкнений і забарикадований, як і більшість відділів в поліцейському штабі. Він не наважився піти офіційним шляхом, залучити інспекторів чи звернутися до прокурора. Що він мав їм казати?

У коридорі висів дим, коли він зайшов до своєї квартири. На одну мить він дозволив собі посподіватися, що Шарлі прийшла до нього і чекала кілька годин, поки він тинявся в штабі та в її квартирі. Лише коли він уже стояв у дверях кухні, то зрозумів, чого його роздратував цей дим: від нього зовсім не пахло «Юно», він навіть не був від сигарети.

Він був від сигари.

Тож він був менш здивований, ніж мав би бути, коли зайшов на кухню і побачив Йоганна Марлоу, який тримав у зубах одну зі своїх сигар, і чухав голову Кірі, яка, здавалося, не поворухнулася відтоді, як Рат вийшов з квартири. Ліанг сидів на іншому стільці, ще двоє чоловіків у легких літніх пальтах стояли біля серванта. Марлоу підвів очі.

— Коли ми подзвонили, тут нікого не було, — сказав він. — Тому ми дозволили собі увійти.

— Тоді мені не потрібно казати: почувайтеся як вдома. Ви вже й так це робите.

— Наскільки це можливо. Тут не зовсім охайно.

— Це були люди, які вбили Г’юго Ленца, — пояснив Рат. — Боюсь, вони зрозуміли, що я вийшов на їхній слід, — він дістав фотографію Торнова зі свого піджака й поклав на стіл. — Це один із них. Себастьян Торнов. Інший, на жаль, уже мертвий, сержант Йохен Кушке.

— Чудово, — сказав Марлоу. — Гарна робота, пане комісаре, — він подивився на двох чоловіків за стійкою. — Беріть приклад з цього чоловіка!

— Офіційного розслідування щодо Торнова ще не було, — вів далі Рат, — доказів замало, і лише нещодавно я дізнався, що він відповідальний за це. Очевидно, він хоче посіяти розбрат у кримінальному світі. Мабуть, у нього на совісті також вбивство Руді Гьоллера.

Марлоу кивнув. Його, здається, влаштовувало, що поліцейське управління ще нічого про це не знає.

— То де я можу знайти цього Торнова? — запитав він.

— Розумієте, — сказав Рат, — саме в цьому й проблема. Боюся, він декого викрав.

Вони мали рацію. Забрати чийсь сон було найгіршими тортурами, які можна було заподіяти людині, не завдаючи їй фізичних травм.

Вона не спала всього одну ніч, тож вони тільки починали свої тортури. Але минулої ночі Шарлі погано спала, тому що вона завжди погано спала після сварок з Гереоном. Вона віддала б що завгодно, щоб трохи подрімати, але щойно вона засинала, хтось знову її будив.

Протягом ночі вони змінювали один одного, Торнов, Шеер та Клінгер. Також приходили інші чоловіки, яких вона не знала. Вони годинами сиділи перед нею і знову й знову ставили їй ті самі запитання. Що ви знаєте? Що знає інспектор Рат? З того, як її допитували, вона зрозуміла, що всі вони, мабуть, поліцейські, ці чоловіки, які тримали її тут і мучили. Якось це не зовсім відповідало її світогляду, вона завжди вважала поліцейських хорошими хлопцями, у всякому разі лише за рідкісними винятками.

Їй довелося подумати про Гереона, як він недовірливо відреагував учора (чи позавчора, вона вже точно не пам’ятала), коли вона розповіла йому про Торнова та про те, що вона бачила. В ситуацію, в яку вона зараз вплуталася, він би повірив ще менше. А інші колеги? Геннат чи Бьом? Якщо всі чоловіки, яких вона буде звинувачувати у викраденні, вигадають собі алібі? Шеер і Торнов, мабуть, мали рацію: їй ніхто не повірить. Можливо, ще повірить Гереон, що він там казав учора по телефону. Чи позавчора? Чи сьогодні? Вона відчула, як думки почали обертатися навколо неї, і знову віддалася в обійми сну.

Її тіло бажало блаженно заснути.

Доки жорстока тряска знову не привела її до тями.

— Звідки Гереон Рат узяв цей номер телефону? — запитав голос. Це не був голос Шеера чи Торнова, це був один з тих інших голосів, які годинами турбували її. На щастя, вона не знала, про який номер телефону вони питають, інакше в якийсь момент вона могла б їм усе видати.

Комісаріат реєстрації автомобільного транспорту починав роботу о 8:30. Рат сидів на дерев’яній лавці в коридорі з 8:15, чекаючи, поки службовці нарешті відчинять двері. Нічого не відбувалося. Незадовго до половини в коридорі нарешті з’явився чоловік десь п’ятдесяти років, проте йшов він дуже повільно, як здалося Рату. Він насупився на людей, що чекали перед його кабінетом, і витяг з кишені в’язку ключів. Рат встав.

— Доброго ранку, — сказав він, заслуживши лише косий погляд, сповнений несхвалення. Ані відповіді, ані навіть ввічливого привітання.

Коли чоловік відімкнув двері, Рат хотів зайти за ним, але його не пропустили.

— Якщо ви почекаєте ще трохи, — сказав працівник відділу, — ми відчинимося за кілька хвилин.

І поки у коридорі з’являлися інші працівники комісаріату і двері кабінетів почали відчинятися, Рату довелося сидіти і чекати.

Нарешті, з точністю до секунди, службовець просунув голову в двері:

— Доброго ранку.

«Ввічливість тільки після початку робочого дня?» — подумав Рат і показав чоловікові своє посвідчення.

— Відділ «А», — сказав він, — мені потрібна інформація. Ім’я власника цієї машини, — він передав поліцейському записку, написану від руки.

Службовець одягнув окуляри для читання й поглянув.

— У вас є запит на доступ до адміністративних даних?

— Ні, але я поспішаю. Безпосередня небезпека.

Цей аргумент зазвичай спрацьовував, але чоловік лише задумливо похитав головою.

— Це терміново, — сказав Рат, — якщо можете, зробіть мені таку послугу.

Службовець кивнув.

— Ну, — сказав він, — я можу один раз закрити на це очі.

Рат залишився біля столу і чекав, але службовець не зробив жодного руху для того, щоб щось знайти.

— Щось іще? — запитав він натомість. — Вам ще щось потрібно?

— Ну, так хто власник цього автомобіля?

— Це не працює так швидко. Я вам зателефоную.

— Хай йому грець, добрий чоловіче, поспішіть! — гаркнув Рат на службовця. — Це може бути питанням життя і смерті.

Службовець залишався непохитним.

— Так завжди й буває у відділі «А», хіба ні?

Рат сподівався, що насправді все не так драматично, як він собі уявляв, але він не був в цьому впевнений. Всю цю коротку ніч він не спав. Невідомість гризла його нерви. Що Торнов та його люди зробили із Шарлі? Він хотів притиснути його до стінки. Торнов ніс відповідальність принаймні за два вбивства, ймовірно, їх було більше. Минулої ночі він обговорював свої теорії з Марлоу. Про те, що деякі поліцейські, очевидно, були зацікавлені в розпалюванні війни в кримінальному світі між «Північними піратами» та «Бероліною». І що деякі з них навіть не цуралися вбивства. Вбивств у множині. В яких вони планували звинуватити зловісного американського гангстера, який в цей момент бродив містом і на якого вже полювала преса. Оскільки Штефан Фінк дозволив себе у це втягнути.

Ще не було дев’ятої, коли Рат прийшов до свого кабінету; він був першим. Хай чорти б вхопили того службовця з відділу реєстрації. Хотілося сподіватися, що він скоро вийде на власника машини. Його єдина зачіпка.

У якийсь момент з’явилася Еріка Фосс, а це означало, що була рівно дев’ята година, а трохи пізніше на роботу прийшов і Ґреф. Рат не міг зосередитися, він привітався, але на цьому все. Ґреф сприйняв це як типовий ранковий настрій понеділка і не став копати глибше. Рат наче сидів на розпеченому вугіллі, йому потрібен був власник автомобіля, він мав щось зробити. Чому відділ реєстрації так довго випробовував його терпіння?

— А де наш колега? — обережно запитав Ґреф.

— Боюся, він сьогодні не прийде.

— Захворів?

Рат не відповів, і Ґреф вирішив повернутися до своєї роботи — обдзвонювати магазини, де продавали «Кемел». Безрадісним голосом.

А потім двері в приймальню відчинилися, і Рат застиг на місці, не в змозі повірити власним очам.

На порозі стояв Себастьян Торнов, усміхаючись, ніби нічого не сталося.

— Всім доброго ранку, — сказав він, і Еріка Фосс привіталася у відповідь.

Рат міг власними руками задушити секретарку, яка знову відверто обожнювала новачка. І навіть дружнє колегіальне привітання Ґрефа викликало у нього відразу.

Сам Рат лише гаркнув щось незрозуміле собі під ніс. Йому знадобилася хвилина, щоб впоратися із шоком. Або принаймні відштовхнути його настільки, щоб мати сили нормально реагувати.

Торнов повісив капелюх і пальто й сів за свій стіл.

— Гарні вихідні? — мовив він. — Тоді за роботу.

— Чого ви хочете? — запитав Рат.

— Ну, магазини, що продають «Кемел», — сказав Торнов, вказуючи на Ґрефа. — Колега вже почав їх перевіряти.

— Колега може зробити це сам, — заявив Рат, — а ви підете зі мною!

— Куди?

— Йдіть!

Голос Рата звучав так агресивно, що Ґреф аж смикнувся за своїм столом. Навіть Фосс виглядала наляканою, що для неї було рідкістю. Здавалося, обидва були вражені наслідками, які отримує колега за запізнення на десять хвилин.

Рат витягнув Торнова, який крокував за ним не досить швидко, за двері.

— Що сталося? — запитав той.

— Не тут, — прогарчав Рат. Кілька колег йшли по коридору.

— До речі, ми перейшли на ти, пам’ятаєш?

— Стули пельку.

Рат затягнув Торнова в туалет і зачинив двері.

Вони були там самі.

Він схопив Торнова за комір і кинув його на кахляну підлогу.

— Де вона???

Торнов намагався відновити своє дихання.

— Хвилинку, — сказав він, — хіба ми не повинні вирішити це питання як цивілізовані люди?

— Що цивілізованого у викраденні жінки?

— Ти зараз же мене відпустиш, інакше більше ніколи її не побачиш. — Торнов сказав це спокійно, але так різко, що Рата наскрізь пробрало холодом. Раптом він зрозумів, хто кого тут тримає. І хто був повним ідіотом. Він відпустив Торнова.

— Де вона? — знову запитав він, намагаючись звучати якомога спокійніше.

— Твоє занепокоєння підказує мені, що ми вчора вчинили правильно.

— Хто ці «ми»?

— Пробач, але це не твоє діло.

— Де, в біса, вона зараз?

— І це теж тебе не стосується. Вона зараз — як це кажуть? — в залежності від обставин, — Торнов поправив комір сорочки й краватку. — Все, що тобі потрібно знати, це таке: ти знову побачиш її в безпеці, якщо зробиш для нас одну роботу.

— Що це за робота? Ти хочеш, щоб я теж когось вбив? Це ж те, чим ви займаєтеся, чи не так?

— Все дуже просто. Ти забудеш про мене усе, що дізнався — або думаєш, що дізнався. Тобі все одно ніхто не повірить. Крім того, це важлива частина, тому слухай уважно! Тоді ти подбаєш про те, щоб Авраама Ґольдштайна нарешті заарештували і висунули йому звинувачення. У вбивствах Г’юго Ленца, Рудольфа Гьоллера, Герхарда Кубіцькі та Йохена Кушке. О, так, і Ебергарда Каллвайта, я майже забув про нього.

— Як щодо цього? Чи не варто мені також додати до компанії Еміля Куфельда та Густава Штреземана? Адже гуртом дешевше.

— На твоєму місці я б поставився до цієї справи трохи серйозніше. Я зараз не жартую.

— То що це взагалі означає? Що Шарлі буде звільнено, тільки коли Ґольдштайну буде винесено вирок? Ти хочеш її зачинити десь на пів року?

— Буде достатньо, якщо Ґольдштайна нарешті заарештують і офіційно звинуватять у згаданих справах, — Торнов зустрівся поглядом з Ратом. — Тож від тебе залежить, як довго бідолаха буде під замком. Але на твоєму місці я б поспішив!

— Горе тобі, якщо впаде хоч волосина з її голови!

— Її ніхто не скривдить. Ми не нападаємо на жінок. Хоча, — сказав Торнов, — вона може деякий час не спати, що в довгостроковій перспективі трохи погано для здоров’я. Як я вже сказав, тобі варто поспішити.

Рат подивився на кандидата в комісари. Що це була за людина? Чому він це робив?

— Тобі це ніколи не зійде з рук! — сказав він.

Торнов засміявся.

— Твоя знайома теж так казала. Ви обоє помиляєтеся. Ви не знаєте, які у нас зв’язки. Тож раджу тобі бути обережним.

Рат похитав головою, не знав, що ще сказати.

— О, і ще одне... — Торнов посміхнувся своєю посмішкою, яка цього разу здалася Рату усмішкою диявола. — ...трохи дивно казати це поліцейському, але, звичайно, це стосується і нашого випадку: ані слова поліції, якщо ти хочеш знову побачити свою дівчину живою і не хочеш жодних проблем. Ми вирішимо все між собою!

Рат залишив Торнова й вийшов з туалету. Він грюкнув дверима так сильно, як тільки міг.

Ернст Геннат сидів на терасі «Кафе Йості»{110} перед своїм аґрусовим тортом і не розумів, що відбувається. Найчастіше він сам пригощав тортами своїх підлеглих, навпаки це траплялося досить рідко.

— Ви ж не хочете мене підкупити, пане інспекторе?

— Не хвилюйтеся. Мені б ніколи не прийшла в голову така ідея. Насолоджуйтесь, пане директоре.

Рат тільки взяв з собою капелюх і пальто, а потім вийшов із кабінету, не сказавши жодного слова ані Ґрефу, ані секретарці. Хай Торнов їм усе пояснює. Перед виходом зі штабу він відвідав комісаріат реєстрації автомобільного транспорту. Інформація, отримана від його особливого друга сьогодні вранці, дуже його стурбувала; він втовкмачував йому, щоб ця інформація не була передана в треті руки. Водієм чорного седана, який повіз Шарлі, був чоловік, якого Рат знав. Руді Шеер керував складом зброї на «Алексі», доки не з’ясувалося, що він належить до мережі контрабанди зброї, якою керують представники правих в поліції та Рейхсвері{111}. Шеера відсторонили, але не покарали. Вже тоді Рат вважав це помилкою.

Геннат не торкнувся свого торта.

— Я був би вдячний, пане інспекторе, — сказав він, — якби ви спершу сказали мені, чому ви попросили мене прийти на цю таємничу зустріч тут, у «Йості». Під час розмови по телефону здалося, що це питання життя та смерті.

— Боюся, що так і є.

І тоді Рат розповів Будді все, що мав розповісти. Геннат так уважно слухав, що навіть забув з’їсти свій торт.

— Але ж ви не збираєтеся піддаватися на цей шантаж? — сказав він, щойно Рат закінчив. — На це фальсифікування доказів?! — в його голосі звучало щире обурення.

— У мене є інший план. Але він не спрацює без вашої підтримки. Перше, що ми маємо зробити, це заарештувати Ґольдштайна.

Геннат засміявся.

— Щоб зробити це, ми повинні спочатку знайти його.

— Вже зроблено. Я знаю, де саме він переховується.

— Ви знову приховували інформацію? — Геннат упустив кондитерську вилку і виглядав роздратованим. — Отже, ви все-таки хочете мене підкупити!

— Зовсім ні, пане директоре, я просто хочу залучити вас до свого плану. Послухайте мене ще десять хвилин, а потім вирішуйте.

Геннат уважно слухав.

Як і очікувалося, Марлоу не сподобалося, коли Рат попросив його відвести своїх людей з квартири Торнова та від його будинку.

— Він отримає своє покарання, я вам це гарантую. Але якщо ми зараз будемо на нього тиснути, то поставимо під загрозу людське життя. Він має почуватися в безпеці.

— Ви багато від мене вимагаєте, пане комісаре.

— Я знаю. Але як щодо того, щоб дозволити верховенству права виконувати свою роботу? Жодного самосуду. Людина отримає своє покарання. Обіцяю вам.

Зрештою Марлоу погодився. Ще одну перешкоду було подолано.

Але вирішальною була наступна.

У церкві Святого Норберта Рат був знайомий лише з пастором Варшавським, і той не дуже йшов на співпрацю.

— Я думав, що ви повернетеся, — сказав він, — тому я трохи підготувався.

— Значить, Ґольдштайна тут більше немає?

— Звичайно, ні. З вашого вчорашнього візиту.

— Де він?

— Чому я повинен вам це розкривати? Чому ви думаєте, що він більше не повернеться?

— Чому ви мені не вірите?

— Я вірю в Бога, а не в людей. Скажіть мені, як він може з вами зв’язатися. Тоді я влаштую все інше.

— Прокляття, я не маю стільки часу! На кону людське життя.

— Спочатку ви повинні пояснити мені, що ви маєте на увазі.

І Рат пояснив.

Це не була особливо оригінальна схованка, але вони, мабуть, ніколи б не знайшли там Ґольдштайна без допомоги католицької церкви. Пастор Варшавський наполягав на тому, щоб особисто супроводжувати Рата. У серці священника все ще жеврів останній залишок недовіри. Вони їхали на південний захід, завжди вниз вулицею Райхштрасе 1, і нарешті перед Целендорфом{112} повернули ліворуч. Нарешті пастор сказав Рату зупинитися на тихій зеленій вулиці. З одного її боку стояли симпатичні будиночки з садками, а з другого — тягнувся безкрайній зелений живопліт.

— Колонія «Абендру», — пояснив Варшавський, вказуючи поглядом на живопліт. — У мене тут садок.

Рат припаркував «Б’юїк» перед гарним сімейним будинком, таким, про який він завжди мріяв і який ніколи не зможе собі дозволити — принаймні без спадщини від батьків. Живопліт на тому боці вулиці через рівні проміжки чергувався з під’їзними доріжками; за ними він бачив дерева, кущі, флагштоки та дахи альтанок. Класична схованка в такому місті, як Берлін. Вистежити когось тут було майже неможливо, якщо у вас не було хоча б невеликого сліду, або місцевий житель не помітив би щось незвичайне.

Колонія була величезна. Рат якийсь час йшов за пастором прямолінійною стежкою, обгородженою з обох боків живоплотом. Після того як вони кілька разів повернули, завжди під прямим кутом, іноді праворуч, іноді ліворуч, Рат невдовзі відчув себе в одному з тих лабіринтів палацових садів у стилі бароко. У якийсь момент Варшавський різко зупинився.

— Ми прийшли, — сказав священник. Здавалося, у цей момент йому було некомфортно у власному тілі.

Майже через дві години поліцейські машини зупинилися на Ельмсгорнерштрасе; вантажівка, чотири зелені «Опелі» з автопарку і, нарешті, чорна машина криміналістів. Люди в уніформі зістрибнули з кузова вантажівки та трьома паралельними шляхами зайшли на територію садової колонії. Слідчі в цивільному висадилися з «Опелів», тоді як Ернст Геннат вийшов з автомобіля криміналістів, далі за директором слідував Вільгельм Бьом. Дорогою на захід вони кілька разів потрапили у затори. Проте не вмикали сигнали, щоб не привертати зайвої уваги. Рат вилаявся, адже кожна година, протягом якої Шарлі залишалася під владою Торнова та його людей, загрожувала їй небезпекою. Рату довелося під час усієї подорожі сидіти поруч із Себастьяном Торновим, це було неминуче. Він так хотів зацідити йому кулаком по пиці, але, на жаль, був змушений робити гарне обличчя при поганій грі. Торнов поводився так, ніби між ними нічого й не сталося, і Рату нічого не залишалося, як поводитися так само. Тим не менш він уникав розмов з цим чоловіком, наскільки це було можливо, і навіть старався не дивитися на нього. Ґреф, безперечно, помітив стриману поведінку свого начальника та, ймовірно, приписав це їхній розмові в «Мокрому трикутнику», і це його влаштовувало, навіть якщо помічник інспектора тепер страждав від докорів совісті. Геннат попередив усіх співробітників, які працювали над справою Ґольдштайна, про всі вбивства, за які, згідно з протоколами, цей гангстер також вважався відповідальним. Це були майже всі ті випадки, на які Торнов посилався у своїй обурливій спробі шантажу.

Рат і його люди попрямували до головної дороги колонії, яка вела до альтанки пастора Варшавського.

Там стояв Вільгельм Бьом, наче скеля серед хвиль прибою, з мегафоном у руці й чекав на них.

— Рат і Торнов, залишайтеся надворі! — різко наказав він їм. — Ґольдштайн уже одного разу втік від вас, це не повинно статися знову. Він знає вас в обличчя, — Бьом вказав на Ґрефа. — Ви теж. Він вас знає з готелю.

Усіх інших слідчих пропустили. Рат знав план розгортання операції з короткої зустрічі, на яку Геннат запросив його безпосередньо перед їхнім від’їздом: штурмові сили були розгорнуті прямо попереду, щоб непомітно оточити альтанку. Усюдисущі живоплоти повинні були полегшити їм роботу. Двоє поліцейських мали стояти праворуч та ліворуч від садових воріт зі зброєю напоготові, хоча Будда ще раз попередив усіх використовувати вогнепальну зброю лише в невідкладних випадках. Геннат та Бьом були єдиними цивільними офіцерами на першій лінії; решта слідчих мала бути задіяна для того, щоб допомогти поліцейським в уніформі утримати занадто цікавих садівників подалі від місця безпосередньої операції.

Рат, Ґреф і Торнов були там єдиними поліцейськими без уніформи, тож вони трималися осторонь. У них було ще менше роботи, ніж у людей в уніформі, які охороняли в’їзди до колонії «Абендру». Більшість використовувала цей час для перекуру; Рат зробив те саме.

— Якщо ми просто стоятимемо тут, навіщо ми взагалі приїхали, — сердито сказав Ґреф і повернувся до «Опеля», на якому вони прибули. Рат знизав плечима й подивився йому вслід. Він вже збирався піти за ним, коли Торнов заговорив до нього.

— Нервуєш? — запитав він.

— А це помітно?

— Так.

— Можливо, тому що я хочу знати, коли її нарешті відпустять.

— Щойно я переконаюся, що Авраам Ґольдштайн справді ховається там, і ми зможемо його заарештувати.

— Отже, ти мені не довіряєш?

— Сьогодні все сталося швидко, — усміхнувся Торнов. — Ти або вже знав, де переховується Ґольдштайн, і тримав це в таємниці, або все це одна велика хитрість, і ми знайдемо у цьому садку лише кількох кротів і жодного гангстера.

— Зачекай, — сказав Рат, бажаючи одним ударом стерти посмішку з обличчя Торнова. Натомість він жбурнув недопалок на тротуар і розчавив його, наче отруйного павука. Або цю усмішку.

— Навіщо все це? — запитав він. — Чому Ленц та Гьоллер мали померти?

Посмішка Торнова згасла:

— Краще тобі забагато про це не знати. Крім того, я не думаю, що комусь шкода тих щурів. Це були професійні злочинці. Усі це знали, і ніхто їх за це не переслідував.

— Кушке не був професійним злочинцем, він був поліцейським.

— Можливо, він робив інші помилки.

— Невже він мав необережність вбити когось при свідках?

— Тобі краще про ці речі нічого не знати, повір мені!

Раптом вони почули гучний голос Бьома, спотворений та посилений мегафоном:

— Увага, увага, говорить поліція! Аврааме Ґольдштайне, ми знаємо, що ви ховаєтеся у цій хатині. Виходьте з піднятими руками, і все буде добре. Опір марний, район оточено.

Десь пів вічності вони більше нічого не чули. Рат молився, щоб усе пішло за планом. Він згадав про Шарлі; тепер усе залежало від того, чи спрацює план, який він розробив та обговорив з Геннатом, чи ні.

Іноді вона вже не знала, де вона перебуває. І хто її допитував. Усе, що вона знала, це те, що хтось постійно її допитує, що їй ніколи не дають перевести подих; у кімнаті завжди був один чоловік, який ставив їй запитання, іноді декілька, що особливо стомлювало. Їй ставало все важче зосередитися. Іноді вона бачила чоловіків, яких там навіть не було, дедалі частіше, десь у кутку її ока, щось з’являлося, якесь знайоме обличчя, чоловік у червоному светрі, на мить їй навіть здалося, що вона бачить Гереона. Втома притягувала її до землі, як свинцевий фартух, але їй не давали впасти на підлогу, вона була змушена знову і знову боротися з тягарем своєї втоми, знову і знову. Як довго це тривало, вона теж не могла сказати.

Могли пройти години, дні, тижні.

Іноді її ясна злипалися, тому що їй не давали достатньо води. Тільки коли вона вже зовсім не могла говорити, бо в неї висох язик, їй дали ковток води. Тим часом вона досить добре оволоділа мистецтвом імітації сухого, безмовного рота, та й не всі її охоронці були однаково суворими, дехто змилосердився над нею трохи раніше, а з одним вона навіть деякий час подрімала, і він не намагався її розбудити. Але інші продовжували кричати на неї, стукати кулаками по столу, намагаючись її залякати.

Вони не давали їй спати і давали їй дуже мало води. І майже не годували її. В іншому вони не застосовували до неї жодного насильства. Ніхто не повірить в те, що ці люди з нею скоїли, що вони взагалі щось з нею робили, адже насильство, якого вона тут зазнала, не залишало жодних синців.

Заарештувати Ґольдштайна виявилося легше, ніж всі очікували. Чимало поліцейських, напевно, чекали на перестрілку в чиказькому стилі, щось із кулеметами, чи принаймні на перестрілку у стилі Дикого Заходу з револьверами, з яких іде дим.

Нічого подібного не сталося, ніхто не зробив жодного пострілу.

Бьому довелося ще раз повторити своє оголошення, потім Рат почув, як щось брязкає (як пізніше виявилося, один із чоловіків в уніформі через хвилювання перекинув на сусідній ділянці садового гнома), а потім показався Ґольдштайн.

— Тримайте руки вгорі, пане Ґольдштайне! — кричав Бьом у мегафон.

— Ґолд-стін, — почув Рат голос Ейба Ґольдштайна й мало не скрикнув від захвату.

План спрацював!

— Мене звати Ґолд-стін, — продовжив Ґольдштайн, — я громадянин США, і я думаю, що тут виникло якесь непорозуміння.

— Я арештовую вас, пане... Ґолдстіне, у зв’язку із серйозною підозрою у вбивствах Йохена Кушке, Герхарда Кубіцькі, Г’юго Ленца, Рудольфа Гьоллера та Ебергарда Каллвайта.

— Тоді нехай ваші люди підійдуть і одягнуть на мене наручники, інакше мої руки заніміють!

— Вам більше нічого сказати? — у голосі Бьома було здивування.

— Лише те, що я, звичайно, у цьому невинний, — сказав Ґольдштайн.

Торнов, як і Рат, уважно слухав, зачарований словесною перепалкою.

Минуло чимало часу, поки вони нарешті вивели гангстера з колонії, і в «Абендру» врешті-решт запанував спокій. Спочатку до нього підійшли штурмові сили та поліцейські в уніформі, які подбали про те, щоб жоден невинний садівник не потрапив на лінію вогню, потім підійшли поліцейські, які оточили схованку Ґольдштайна з обох боків, щоб гангстер опинився у центрі.

Руки Ґольдштайна зв’язали за його спиною, і він, здавалося, зовсім не був у поганому настрої — поки він не зустрів Рата, можливо, також Торнова, але той проігнорував його. Однак при вигляді Рата його обличчя потемніло, виражаючи спочатку гнів, а потім глибоку зневагу. Він нічого не сказав, але коли його провели, він зупинився і плюнув на асфальт перед Ратом. Двоє поліцейських зі штурмового загону, які тримали його, наче в лещатах, потягнули його далі і повантажили в машину криміналістів. Очевидно, Геннат домовився про те, щоб поговорити з американцем під час подорожі. А потім із саду вийшов Ернст Геннат разом із Бьомом, який тримав мегафон, як німець тримає свій щит після бою.

— Гарна робота, — сказав Будда, поплескавши Рата по плечу. — Звичайно, це стосується і вас.

Мався на увазі кандидат в інспектори, якого Геннат окинув батьківським поглядом.

Торнов виглядав трохи розгубленим.

— Що тепер? — запитав Рат, коли Геннат зник у машині, і вони знову залишилися біля живоплоту самі й повільно пі­шли до свого «Опеля».

— А що тепер?

— У нас була домовленість. Ґольдштайна заарештовано. І звинувачено у всіх п’яти вбивствах. Тепер твоя черга.

— Бачу, ти зовсім не вмієш чекати. Не хвилюйся, просто наберися терпіння. Спочатку ми повинні вирушити на «Алекс», тоді я поїду додому, звідки зможу спокійно зателефонувати, а потім буде організовано все інше.

— Де я можу її забрати?

— Гадаєш, ми такі дурні? — Торнов похитав головою. — Тобі нічого іншого не залишається, як просто чекати.

Масштабна поліцейська операція

Небезпечний гангстер опинився за ґратами

Сьогодні під час масштабної операції берлінської поліції було виявлено та заарештовано американського гангстера Авраама Ґольдштайна. Повідомляється, що Ґольдштайн, який переховувався в садах на південному заході Берліна, намагався уникнути арешту, але його подолали відважні німецькі поліцейські. Американський гангстер убив у Берліні кількох людей, у тому числі одного поліцейського, одного учасника СА та торговця вживаними товарами. Його також звинувачують у вбивстві двох авторитетів берлінського злочинного світу. «Докази незаперечні», — сказав нашій газеті керівник відділу вбивств Ернст Геннат. Велику роль в цій успішній поліцейській операції зіграв інспектор Гереон Рат. «Схованку Ґольдштайна вдалося знайти інспектору Рату», — повідомив Геннат.

Більшість вечірніх випусків газет надрукували цю новину, а наступного ранку вже все місто та вся країна знали, що поліція заарештувала Ґольдштайна. На жаль, про те, що інспектор Гереон Рат реабілітував себе під час цієї операції, стало відомо лише вдень. Якби Вайнерт не подорожував дирижаблем, про це могли б прочитати в «Тагеблатт», але й цієї згадки для Рата було достатньо. Як і знання того, що Геннат тепер в боргу перед ним. І тим більше Бернгард Вайс.

Торнов порадив йому бути терплячим, але Рат за всю ніч так і не стулив повік. Він поїхав з Кірі на Шпенерштрасе, де він почав прибирати безлад у квартирі Шарлі та постелив на ліжку свіжу білизну. Він почувався майже так само, як його мати, яка докладала подібних зусиль, коли маленький Гереон повернувся з літніх канікул у селі. Вона навіть спекла торт для сина з цієї нагоди. Рат не зробив цього для Шарлі, але поставив у вазу живі квіти. Він озирнувся; тепер квартира знову виглядала наполовину зручною. Звичайно, він не сортував її папери, йому не хотілося порпатися в її речах, але він повернув на місце книги та інші речі, які вони викинули із шаф.

Нарешті він сів за стіл зі склянкою і пляшкою коньяку й замислився на тим, як зараз почувається Шарлі. Її вже відпустили? Це Торнов навмисне змушує його так довго чекати? Чи йому спершу довелося поговорити зі своїми спільниками, перед тим як відпустити Шарлі? Так багато питань гуло в його голові, ця невизначеність зводила його з розуму. Єдине, що він знав напевно, це те, що без великої кількості коньяку він ніяк не зможе сьогодні заснути. Він усе ще насолоджувався першим ковтком, потім повністю перехилив всю склянку — зрештою, тут не йшлося про насолоду чи культуру пиття.

Собака згорнулася калачиком і дивилася на нього сонними очима.

— За твоє здоров’я, Кірі, — сказав Рат, піднімаючи другу склянку. У якийсь момент, після того як випив половину пляшки коньяку, він справді задрімав. Він прокинувся від заплутаних снів і відчув, як у нього болять вилиці, адже тверда деревина столу тиснула на праву сторону його обличчя. Якусь мить він не знав, де перебуває, а потім все згадав і рвучко підвівся, що також вивело Кірі з її легкого собачого сну.

Кухонний годинник показував без чотирьох хвилин шосту. Рат встав.

Ліжко, звичайно, було порожнє.

«Трохи терпіння, — рекомендував йому Торнов. — Тобі нічого іншого не залишається, як просто чекати».

Рату вже було достатньо чекання, йому потрібно було щось робити. Після миття обличчя, швидкого гоління, чашки чорної кави, останнього ковтку коньяку та двох сигарет він схопив свій капелюх та ключі від машини, прив’язав собаку до повідця і вийшов з квартири.

Машин на дорогах було ще небагато, тож він встиг дістатися від Моабіту до Лойтенерштрасе за рекордно короткий час. Нагорі у квартирі, що розмістилася під дахом, вже горіло світло, повсякденне життя там, здавалося, йшло за звичайним графіком, а план на цей час доби був наступним: кандидат в інспектори Себастьян Торнов збирається на службу.

Рат залишив Кірі в машині й піднявся сходами на дах. Коли він відчинив двері, Торнов ще зав’язував свою краватку, але в іншому він виглядав таким само охайним, як і завжди.

— Це ти? — сказав він, проте не виглядав надто здивованим. Він охоче поступився місцем, коли Рат проштовхнувся повз нього на горище. Торнов зачинив двері, підійшов до дзеркала в своєму гардеробі й спокійно зав’язав краватку. Рат закинув ранкову газету, яку підібрав дорогою, на гардероб. «Фоссіше». Він уже вивчив її розворот.

— І що мені тепер робити? — запитав Торнов, поправляючи вузол краватки. Це був ідеальний вузол.

— У ній повідомляють, що вчора поліція затримала сумнозвісного Авраама Ґольдштайна, якого тепер звинувачують у багатьох вбивствах, — сказав Рат.

— Ледь не забув: я був там.

— Тим часом у мене склалося враження, що мені це все тільки наснилося. Як тоді твоя частина нашої угоди? Де Шарлі?

Торнов знизав плечима.

— У будь-якому разі її тут немає, якщо ти натякаєш на це, — він усміхнувся, але для Рата ця посмішка тепер була просто насмішкою, провокаційною насмішкою.

— Мені від цього зовсім не смішно і не весело, — сказав він. — Досі я грав за твоїми правилами; якщо я дізнаюся, що з нею щось трапилося або що ти мене обдурив, я вдамся до інших засобів!

— До яких саме засобів? Ти збираєшся погрожувати мені Йоганном Марлоу і твоїми друзями-гангстерами? Повір мені, вони теж скоро погано закінчать!

Рат завмер. Звідки Торнов знав про його зв’язок з Марлоу? Невже це Рудий Г’юго розпатякав?

— Не змінюй теми, — мовив він, — скажи мені, де вона і чому ти її досі тримаєш?

— Ми більше її не тримаємо, — обурився Торнов. — Вона вільна сьогодні з п’ятої години ранку. Я сказав тобі бути терп­лячим, — він із жалістю подивився на Рата. — Невже вона ще не зв’язалася з тобою?

— Її ще немає вдома, це все, що я знаю.

— Звичайно, ми не відвозили її до вхідних дверей. Вона повинна сама знайти дорогу до наступної автобусної зупинки.

— Де вона? Де ви її залишили?

— Що значить залишили? Я так розумію, що її повіз водій.

Це було щось неймовірне, Торнов усе ще посміхався.

— Куди?

Рат відчував, як його гнів дедалі лютіше чинить опір путам, які він наклав на себе.

— Ти справді хочеш про це дізнатися, чи не так? — Торнов зробив великодушне обличчя. — Гаразд, — сказав він. — «Хатина дядька Тома»{113}. На краю лісу Ґруневальд є санна траса. Можливо, тобі варто пошукати там, — він посміхнувся. — Можливо, вона заснула посеред галявини. Вона дуже втомилася, можу тобі сказати.

Рат більше не міг себе стримувати і щосили зацідив кулаком просто в цю наглу посмішку.

Торнов ошелешено подивився на нього і нахилився вперед, щоб не забруднити свою білосніжну сорочку кров’ю, що стікала з обличчя.

— А ти справді мудак, Гереоне Рате, — сказав він, плюючись кров’ю. — Це твоя подяка за мою допомогу?

— Моя подяка за твою допомогу полягає в тому, що я вдарив тебе лише один раз, — відповів Рат.

Він якнайшвидше покинув квартиру Торнова, грюкнувши дверима, та побіг сходами вниз, щоб швидше повернутися до свого «Б’юїка», де Кірі чекала на нього, махаючи хвостом.

Шлях до Целендорфа ще ніколи не здавався Рату таким довгим. Лише через добрі пів години він вийшов з машини на Шпандауерштрасе і посадив собаку на повідець. Здавалося, Кірі з нетерпінням чекала невеличкої прогулянки, хоча на небі вже з’явилося кілька хмар. З іншого боку вулиці стежка вела до «Хатини дядька Тома», туристичного ресторану, який дав назву всьому кварталу, праворуч починався Ґруневальд. Завітрений дерев’яний знак вказував шлях до санної траси. Це була велика галявина у сосновому лісі, розташована на помірно пологому схилі. Лише лижний трамплін вказував на те, що цей схил використовувався взимку. А зараз там лише кілька чоловіків вигулювали своїх собак. Жодного сліду Шарлі.

Рат голосно вигукнув її ім’я і прислухався.

Жодної відповіді.

Один із собачників підійшов до Рата та Кірі, зупинив свою вівчарку, різко вигукнувши: «Сиди, Бісмарк!», за чим Рат спостерігав із заздрістю, і запитав:

— Можливо, я можу вам чимось допомогти?

Поки він дивився на Рата, чоловік трохи нахилив голову набік, і його собака зробила те саме.

— Я шукаю жінку, — чесно відповів Рат.

— Тут, у лісі? — Чоловік подивився на пагорб. — Можу дати вам пораду: краще дайте оголошення в газету.

Жартівник розсміявся над своїм жартом і потягнув собаку за повідець. Рат був надто приголомшений, щоб вигадувати дотепну відповідь. Через кілька метрів чоловік знову зупинився.

— Зачекайте, — сказав він, хоча Рат не посунувся ані на метр після їхньої короткої розмови, — я щойно дещо згадав. Сьогодні рано-вранці цією місцевістю гуляла молода жінка. Я побачив її саме тоді, коли вставав з ліжка, а вона проходила повз моє вікно. Справила, я б сказав, досить безпорадне враження. Ви її шукаєте?

— Так, це може бути вона, — сказав Рат і подумав про стан Шарлі, який, здавалося, був гіршим, ніж очікувалося. Можливо, Торнов казав правду: вони намагалися зробити її трохи більш говіркою, позбавивши сну. — Де це було? — запитав він. — Де ви бачили цю жінку?

— На Рімайстерштрасе, — сказав чоловік, — я там живу. Прямо біля станції метро.

— Дуже вам дякую.

Рат підштовхнув Кірі, яка була помітно розчарована тим, що вони не підуть далі бездоріжжям, назад до машини та поїхав до поселення, яке житлова компанія GEHAG звела тут з нуля лише за кілька років — ознаки цього ще залишилися в деяких місцях у вигляді куп піску чи стосів дощок перед будинками. Деякі з них ще не були заштукатурені, й у дуже небагатьох садах був засіяний газон. Вздовж дороги росли сосни та берези, такі високі, що вони, мабуть, росли тут ще до побудови поселення. Рат припаркувався прямо перед станцією метро. Кафе навпроти здавалося собі таким елегантним, що назвало себе кондитерською.

Він витягнув собаку з машини і, щойно взяв в руку повідець, відчув, як за шкіряну петлю смикнули: Кірі десь вловила запах і тягнула його в той бік. Собака була схвильована, тримала свій ніс над землею, зосереджено нюхаючи повітря, а тоді потягнула Рата до сучасного цегляного порталу, входу до станції метро.

— Тільки спробуй відвести мене до ще однієї мертвої тварини! — сказав Рат суворим тоном шкільного вчителя.

Кірі не звернула на це уваги, ледь не стягнувши свого гос­подаря вниз сходами прямо на платформу; Рат мусив бути обережним, щоб не впасти зі сходів.

І тут він побачив її. Вона лежала, згорнувшись клубочком, на лавці. Шарлі у своїй літній квітчастій сукні.

Інші пасажири, що стояли довкола, майже її не помічали, за винятком поодиноких поглядів, в яких можна було побачити радше презирство, аніж жаль; такі погляди зазвичай кидають на безхатьків.

Безперечно, це була вона. Кірі, мабуть, вловила їх запах на вулиці.

Тож вона все ж таки зуміла добратися до станції метро. А потім заснула, чекаючи наступного поїзда. А берлінці, які звикли відпускати кожного своїм шляхом і нікуди не втручатися, залишили її спати далі. Її не зміг розбудити навіть шум сусіднього будівельного майданчика. Але замість цього розбудив вологий язик Кірі.

Шарлі розплющила очі, спочатку трохи, а потім її зіниці розширилися від шоку, коли вона побачила усміхнену морду чорної собаки.

Вона сіла й упізнала спочатку Кірі, а потім і Рата, який стояв поруч з собакою. Вона блаженно посміхалася й обіймала його за ноги, погрожуючи знову заснути.

— У мене є квиток, — пробурмотіла вона.

— Не треба, ми поїдемо машиною, — він не знав, чи сміятися йому, чи плакати. — Тобі треба пройти лише кілька мет­рів.

Це виявилося складніше, ніж він собі уявляв. Рат підтримував її, і Шарлі також докладала усіх своїх зусиль, але її кровообіг був настільки вповільненим, що вона знову й знову була змушена зупинятися. Особливо на сходах.

— Давай, — сказав Рат, — машина стоїть нагорі, ти зробиш це за мить. Адже ти змогла дійти сюди з лісу!

— Тоді було простіше, — зауважила вона, — це було перед тим, як я заснула. Сон втомлює.

Рат лише на мить замислився, чи варто йому купити їй міцну каву в кафе на іншому боці вулиці, але потім вирішив інакше: посадити її у машину якомога швидше. Коли він нарешті посадив її на сидіння, минуло лише кілька секунд, перш ніж вона знову заснула. Ще до того, як він запустив двигун.

На Шпенерштрасе йому довелося перенести її через поріг, як наречену, інакше він мав би залишити її спати в машині. Шарлі лежала в його руках така легка та м’яка, мов пір’їнка, коли він ніс її нагору сходами. Найважче було повернути ключ у вхідних дверях, але він впорався і з цим. Поштовхом ноги він знову зачинив двері і заніс Шарлі в спальню, поклав її на ліжко та роздягнув, щоб їй було спати якомога зручніше. Щойно він її накрив, як у двері подзвонили. Він подивився на годинник. Майже одинадцята година, хто б це міг бути?

Рат залишив Кірі із Шарлі та вийшов у коридор. Витягнув «Вальтер» з наплічної кобури та звів курок. Тоді тихенько підкрався до дверей з пістолетом напоготові, тримаючись ближче до стіни, щоб не стати мішенню, якщо хтось вирішить ззовні вистрілити прямо у двері. Він повільно поклав руку на ручку, а потім різко відчинив двері, одночасно цілячись у незваного гостя.

На сходовому майданчику стояв маленький чоловік, який, здавалося, от-от втратить свідомість через страх смерті. Рат опустив пістолет.

Маленький чоловік важко дихав. Йому знадобився деякий час, щоб заспокоїтися.

— Мальтріц, — нарешті сказав він, і це прозвучало як вибачення, — я тут лише домоправитель.

— Вибачте за такий прийом, пане Мальтріце, — мовив Рат. — Я подумав...

— Що ви думали?

— Кілька днів тому сюди вдерлися грабіжники, тому я трохи обережний. Я... знайомий фройляйн Ріттер, — сказав він. — І поліцейський.

Він показав своє посвідчення, але це, здається, зовсім не вразило маленького чоловічка.

— Де фройляйн Ріттер?

— Е-е... її немає вдома, — сказав Рат, — і я можу її зрозуміти після того, що сталося. Я маю на увазі крадіжку зі зломом.

— Невже її справді немає вдома? Я щойно почув на сходах якісь кроки.

Домоправитель підозріло зазирнув у квартиру.

— Кроки? Це, мабуть, був я.

— Ви самі?

— Я та моя собака, — сказав Рат. — Але яке це має до вас відношення, якщо можна запитати?

— Пряме. Фройляйн Ріттер має заборгованість з орендної плати. Вона мала віддати гроші вчора ввечері. Тільки минулої ночі її не було вдома.

Рат пригадав. Шарлі просила позичити їй гроші, але він забув. Не дивно, після всього, що трапилося. Зараз їм стали б у пригоді ті 150 марок від Алекс.

— Ви отримаєте гроші, пане Мальтріце. Фройляйн Ріттер... вона... доручила мені заплатити за оренду.

— Добре, — сказав Мальтріц із очікувальним виглядом.

— Щось іще?

— Я чекаю на гроші.

— Їх я ще не отримав.

— Слухайте, розказуйте свої казки про розбійників з пістолетами дітям, вони ще можуть в них повірити! — голос маленького чоловіка був голоснішим, ніж можна було подумати. — Мене вам не вдасться водити за ніс. Де б не ховалася фройляйн Ріттер, чи тут, у квартирі, чи деінде, будь ласка, передайте їй, що з Германом Йозефом Мальтріцом жартувати не вийде, — щоб посилити ефект від сказаного, він стояв, узявшись у боки руками. — Мені байдуже, хто заплатить гроші, чи сама фройляйн Ріттер, чи ви, чи, якщо вже на те пішло, імператор Китаю, але якщо ви сьогодні ввечері не дасте мені дванадцять марок п’ятдесят без жодних умов, тоді я буду вже не таким люб’язним! Знаєте, як швидко я можу видати повідомлення про виселення?

Дванадцять п’ятдесят, яка смішна сума! І такий бунт через це!

— Не спішіть, — сказав Рат, — я отримаю гроші. Я піду сьогодні в банк.

— Ви знущаєтеся з мене?

— У мене й в думках такого не було.

— Тоді ви, мабуть, не читаєте газет. У будь-якому разі ви не отримаєте сьогодні свої гроші з банку. Сподіваюся, у вас є інше джерело грошей, — він подивився на Рата. — Мені байдуже, як ви їх отримаєте. Головне, щоб ви це зробили!

Коли чоловік спускався сходами, Рат подивився на випуск «Фоссіше», який усе ще лежав у кишені його пальта. Він купив газету лише через статтю про Ґольдштайна, яку він ткнув у ніс Торнову, більше нічого там його не цікавило.

Але тепер на першій шпальті він помітив іншу новину із заголовком:

Криза німецьких банків

Рат проглянув статтю і продовжив гортати газету. Дурний домоправитель мав рацію! Сьогодні отримати гроші з банку буде неможливо.

На вихідних у роботі «Данатбанку» почалися перебої, і він більше не міг видавати готівку своїм клієнтам. А це було об’єднання Дармштадтського банку та Національного банку Німеччини, двох банків з бездоганною репутацією. Рат мав свій рахунок у поштовому відділенні, але в інших банках справи теж виглядали не надто райдужними. Під натиском клієнтів, які боялися за свої депозити та хотіли забрати гроші, більшість банків закрили свої каси, що, звісно, тільки посилило паніку серед їхніх клієнтів. Рат відчув, як у ньому також зростає страх за ті кілька тисяч марок, які він зберігав на чорний день. Наче мало йому клопоту!

У будь-якому разі «Данатбанк» постраждав так сильно, що уряд Рейху взяв на себе гарантії виплат за всіма вкладами.

«Усі інші великі німецькі банки, — писала стара “Тітка Фосс”, — чітко заявили під час обговорення проблеми з урядом Рейху, що в них немає потреби приймати будь-які гарантії Рейху чи подібні заходи, що вони повністю ліквідні та здатні задовольнити всі зобов’язання, які на себе взяли».

Тим не менш наступні дні були оголошені у банках вихідними, під час яких усі каси мали бути зачиненими. «Ах ви, самозакохані мудаки», — подумав Рат, його раніше не дуже цікавив банківський бізнес, який він ніколи не розумів. Так само мало він розумів і всю цю кляту економічну кризу, яка зараз, очевидно, також затягує у свій вир банки. Майже два роки тому на Нью-Йоркській фондовій біржі впала купа акцій. Деякі спекулянти вистрибнули з хмарочосів, яких у Нью-Йорку було вдосталь. Але для нього завжди залишалося загадкою, чому постраждали й інші люди, які не мали жодного відношення до фондової біржі, хороші німецькі компанії, навіть німецькі державні службовці, такі, як він сам, яким урізали зарплату.

Економічний оглядач «Фоссіше», очевидно, теж цього не розумів. Він назвав свою редакційну статтю «Чого нам не вистачає»:

«Що трапилося? Сьогодні заводи, на яких тримається вся економічна сила Німеччини, були такі самі, якими вони були вчора, якими вони були чотири тижні тому. Німецька земля дозволяє врожаю дозрівати щороку, навіть в цей рік він був кращим, ніж у багато попередніх років. Наші скарби у вигляді вугілля та заліза дрімають під землею. У всьому цьому Німеччина не стала біднішою. Звідки ж ця криза? Не вистачає палива, щоб привести в рух механізм німецької економіки, який є таким же потужним, як і раніше. Не вистачає грошей».

«Так і є, — подумав Рат, — грошей не вистачає». Чи не завжди їх бракує занадто багатьом людям?

«Катастрофа вже тут, — писав далі журналіст, — було б не по-чоловічому, якби хтось хотів заплющити очі на надзвичайну серйозність нашого часу. Крах провідного німецького банку не має прецеденту в економічній історії Німеччини.

Те, що ми зараз спостерігаємо, — це не інфляція, а повна її протилежність».

Рат не зовсім зрозумів, добра це новина чи погана. Спочатку це звучало гарно: принаймні немає ніякої інфляції! Однак це не змінювало того факту, що грошей явно не вистачало.

«Що за божевільний світ», — подумав він. Іноді справді можна було зрозуміти таких людей, як Алекс. Йому згадалися ті слова, які вона сказала на сходах.

Коли він повернувся до спальні, Кірі з цікавістю чекала на нього. Шарлі все ще міцно спала.

— У вас, собак, все виходить просто, — сказав він, погладжуючи тварину по голові. — І не тільки в тому, що стосується кохання, розумієш мене?

Потім він сів на ліжко біля Шарлі. Вона на мить відкрила очі й пригорнулася до нього, схопивши його руку і тримаючи її.

— Я так нічого тобі й не відповіла, Гереоне, — пробурмотіла вона, радше уві сні, ніж наяву, — зовсім нічого!

А потім її очі знову заплющилися. Рат натягнув ковдру їй на плечі й поцілував у щоку.

— Мені дуже шкода, — сказав він, не впевнений, чи вона все ще чує його, але це полегшило визнання помилки. — Я, ідіот, мав би тобі повірити, тоді нічого б цього не сталося.

Він сів на стілець біля її ліжка і поклав «Вальтер» собі на коліна. Він дивився на Шарлі, як вона міцно спала серед білого дня. Більше ніколи нікому не вдасться відібрати її у нього, більше ніколи!

Коли під’їхали поліцейські машини, вже сутеніло. Газгольдер утворив величезний силует на тлі вечірнього неба, яке світилося на заході сонця. Після обіду йшов дощ, тому тротуар був ще блискучим, темним і мокрим. У списку його арештів було багато людей та адрес у всіх куточках міста, але Рат все одно вирішив бути присутнім під час арешту у Шенеберзі. Як і Геннат. Бьом поїхав до Вестенду{114}, що ще більше полегшило Рату вибір на користь Шенеберга.

Водночас поліцейські загони були розгорнуті у сімнадцяти різних точках міста. Операція мала початися рівно о восьмій. Учасники угруповання не повинні були отримати можливість попередити один одного.

По всьому місту, за сімнадцятьма адресами, цієї години розвіється ілюзія, що поліцейські стоять над законом.

Рат рідко відчував повільний плин часу настільки болісно, як за останні кілька днів.

Навіть після звільнення Шарлі це одразу не змінилося. Він тримався на відстані від Себастьяна Торнова, наскільки міг, але, звичайно, вони стикалися один з одним на роботі. Тепер усі старанно працювали над тим, щоб ланцюжок доказів для судового процесу проти Ґольдштайна був якомога міцнішим.

Усі, крім Генната, Бьома та Грабовські.

Рат був єдиним, хто знав про це, всім іншим здавалося, що ці троє також розслідують справу Ґольдштайна. Ніхто й не підозрював, що насправді вони проводили допити в таємній кімнаті. І тим більше ніхто не знав про те, що Гельмут Грабовські сидів у кріслі бідолашного грішника, і двоє старих слідчих з відділу вбивств пускали його через віджим.

Будді та Бульдогу знадобилося три дні, щоб розколоти цей міцний горішок. Тоді Грабовські їх виказав. Сімнадцять імен. І достатньо іншої інформації, щоб виправдати сьогоднішні арешти.

Вони вже стояли біля підніжжя сходів: Геннат, Рат і командир загону зі своїми людьми. Вони взяли з собою дюжину поліцейських в уніформі. Чоловіки якомога тихіше піднімалися дерев’яними східцями, які раз у раз втомлено поскрипували, ніби протестуючи проти незвичної напруги.

Рат і старший інспектор Бьом приблизно в один і той самий час дізналися, що помічник інспектора Гельмут Грабовські, мабуть, є «кротом», який зливає інформацію із «замку». Бьом, який все ще був роздратований тим, що внутрішні подробиці полювання на Ґольдштайна опинилися у пресі в перший же день, поступово зміг звузити коло підозрюваних. Тільки семеро людей знали, як виглядає Авраам Ґольдштайн: Гереон Рат і троє його людей, віцепрезидент поліції доктор Бернгард Вайс, начальник патрульної поліції Шольц і службовець, який отримав і пере­слав телекс з Америки. Спочатку Бьом зосередився на Раті та його людях, яких він, очевидно, вважав здатними на будь-яку необережність, він навіть міг приписати Вайсу чи Шольцу такий цілеспрямований та, ймовірно, політично вмотивований вчинок, але точно не телеграфістці, цій безневинній на вигляд жінці, якій було близько двадцяти п’яти років. Але зрештою залишилася вона одна, і після марафону допитів вона таки зізналася, що розповіла про Ґольдштайна та його швидкий приїзд одному колезі в їдальні. І цим колегою був помічник інспектора Гельмут Грабовські.

Той самий помічник інспектора, якого чітко впізнав черговий на вході до видавничого дому Шерля, коли Рат показав йому фотографію Грабовські, розпитуючи про те, хто залишив таємничі конверти в поштовій скриньці Штефана Фінка.

Спочатку Грабовські наполягав на тому, що він діяв самостійно, але коли Геннат потроху повідомляв йому ті заяви, які вже зробив Ланке-молодший, він нарешті здався. Грегор Ланке, якого Рат ледь не зварив в окропі тиждень тому, здавалося, був лише маленьким гвинтиком у цьому механізмі.

І не варто забувати про імена, які змогла додати Шарлі. За останні кілька днів вона передивилася сотні портретів з поліцейських досьє і впізнала кількох з них.

Для цього Геннат запросив її не до штабу, а на конспіративну квартиру. Співучасницею операції була Трудхен Штайнер, вірна секретарка Генната, до якої Шарлі переїхала з міркувань безпеки. Поки Шеера і Торнова ще не посадили за ґрати.

Картина, яку можна було скласти з усіх цих заяв, виявилася жахливою. «Біла рука» — таємна організація розчарованих поліцейських, які втомилися від того, що судова система випускає на волю злочинців, хоча вони так важко працювали, щоб посадити їх за ґрати. Поліцейські, які вирішили, крім своєї справжньої роботи, також виконувати ролі судді та ката в одній особі та ліквідувати найгірших злочинців берлінського злочинного світу.

Поліцейські, яких зараз збиралися затримати.

Коли вони дісталися наверх, на горищі стало майже зовсім темно. На сходовій клітці ніхто не вмикав жодного ліхтаря, тим часом надворі сутеніло. З великими труднощами Рат зміг прочитати табличку на дверях: С. Торнов. Лише тиждень тому за цими дверима Гереон Рат думав, що знайшов нового друга. Все може змінитися так швидко.

Геннат більше не піднімався сходами, тож Рат мав дати керівнику штурмового загону знак, що можна починати. Той дав сигнал своїм людям, і вони почали операцію, мов це був ідеально відрепетируваний балет. Перший вибив ногою двері, другий повернувся до дверей зі зброєю в руках, готовою до перестрілки, троє чоловіків увійшли до квартири, а Рат залишився на сходах з «Вальтером» напоготові, хоча він і не думав, що Торнов планував заманити їх у якусь пастку у темній квартирі чи сховатись там, а потім стріляти в них, щоб прорватися на волю.

Так і було. Через хвилину з квартири вийшов керівник операції і похитав головою.

— Нікого немає вдома, — сказав він.

Рат обвів поглядом квартиру. Це не було схоже на втечу. Його погляд впав крізь вікно на газгольдер у кінці Лойтенерштрасе.

Він вийшов з квартири, а трохи розчаровані поліцейські, як це завжди буває після невдалої операції, почали спускатися вниз.

Унизу сходів на нього чекав Геннат.

Рат знизав плечима.

— Немає вдома, — сказав він. — Але б’юся об заклад, що знаю, де його знайти.

«Чи Торнов усе ж таки щось помітив?» — запитав себе Рат, коли вони повернулися на дорогу й наближалися до території заправної станції. Але цього не могло бути, нікому не було відомо навіть про те, що Гельмут Грабовські та Грегор Ланке були арештовані, не кажучи вже про те, що їх допитували.

Та й самих арештів ніхто не помітив. Рат зіштовхнувся з Грегором Ланке у їдальні і вдав, що має важливу зустріч особистого характеру, щоб заманити чоловіка до Шенеберга. Помічник інспектора був вражений, коли директор Геннат і старший інспектор Бьом чекали на нього в парафіяльному офісі церкви Святого Норберта. У присутності Будди, оговтавшись від початкового шоку, Ланке, здавалося, відчув справжнє полегшення й без вагань позбувся всього баласту.

Тим часом Грабовські був підлеглим Бьома, тому старший інспектор міг просто викликати його до себе в кабінет, і чоловік нічого не запідозрив. Помічник інспектора з відділу вбивств явно був міцнішим горішком, але наполегливість Генната та контраргументи у вигляді свідчень Ланке та імен, які Шарлі змогла ідентифікувати, нарешті зламали і його.

Руді Шеер був таким собі фінансистом, який забезпечував необхідні кошти для певних операцій. Очевидно, або принаймні так підозрював Грабовські, Шеер все ще займався контрабандою зброї, але йому було важко це довести. Головною зачіпкою у них був один нелегальний торговець зброєю на Гренадерштрасе. Ґольдштайн підтвердив, що саме там купив свій «Ремінгтон». «Біла рука» надіслала йому адресу через Маріон, яка на той час ще виконувала вказівки Ланке. Здавалося, що Ґольдштайн ставав важливим свідком у цьому розслідуванні.

Але це була трохи інша історія.

Навіть якщо Шеер приносив їм гроші, ініціатором усієї групи став Себастьян Торнов, хоча він був досить молодим. Двоє злочинців, про яких він розповів Рату, які нібито загинули у перестрілці банд, ті двоє, які зруйнували життя його сестри, вони стали його першими жертвами. І Себастьян Торнов, мабуть, упізнав однодумця в Руді Шеері, з яким, ймовірно, познайомився під час навчання. Відтоді вони почали збирати довкола себе більше людей, які думали схожим чином. Торнов також хотів перевірити Ґрефа, коли запитав у нього, чи хороший поліцейський має право вбивати.

На думку Торнова, хороший поліцейський мав вміти вбивати. Однак Йохен Кушке, який взяв цей принцип надто близько до серця, мусив померти, бо діяв надто необачно й ставав все більшою небезпекою для його організації. На таємній нічній зустрічі вони разом вирішили, що його потрібно вбити, принаймні так сказав Грабовські. Врешті-решт Торнов особисто взявся за це завдання, тому що Кушке довіряв йому, своєму наставнику та колишньому босу, найбільше.

А тепер Рат полюватиме на свого колишнього підлеглого.

На територію газового заводу вони потрапили без проблем. Все було точнісінько так, як казав Торнов: лише заборонні знаки застерігали не лізти на газгольдер. Якщо сказати більш точно: вони описували цю територію як «суворо заборонену», вираз, який, мабуть, лише німецька мова могла виразити настільки влучно, що один звук цих двох слів змушував здригнутися.

Проте Рат звик робити заборонені речі.

— Почекайте тут зі своїми людьми, — сказав він Геннату. — Я подивлюся, чи є він десь там.

І не встиг Геннат щось заперечити, як він уже був у дорозі. Злетіти до запаморочливих висот було не зовсім тим, про що Рат мріяв у своїх найглибших мріях, але це вже була його особиста справа. Торнов викрав у нього Шарлі і змусив її страждати два дні. Якщо він сидів десь там і дивився на берлінське нічне небо, то він, Гереон Рат, хотів йому особисто повідомити, що його заарештовано.

Газгольдер був фактично величезним бочкоподібним копером{115}, сталевою каркасною конструкцією заввишки приблизно вісімдесят метрів, в якій терпляче виконував свою роботу газовий дзвін. Нагору вела своєрідна пожежна драбина — сталеві сходи, схожі на ті, що є в деяких багатоквартирних будинках. Пройшовши чотири сходові секції, Рат дійшов до першого коридору для технічного обслуговування, які були розміщені приблизно через кожні десять метрів — сталева доріжка у формі кільця, по якій можна було обійти навколо весь газгольдер. Від чого Рат свідомо утримався. Улюблене місце Торнова було на вершині газгольдера, а не в одному з коридорів для техобслуговування, він сам йому про це сказав.

На першій сходовій секції Рат дотримувався свого рішення не дивитися вниз, але в якийсь момент він все ж наважився туди глянути, швидше випадково, й одразу про це пошкодував. Він схопився за поручні й присів. Унизу він бачив, як Геннат сперечався з якимось чоловіком, мабуть, з нічним сторожем. Будда вказував нагору, а Рат намагався дивитися в інший бік, кудись всередину, щоб опанувати запаморочення. Внутрішню частину каркаса заповнював могутній сталевий циліндр, складний, підключений газгольдер, який рухався вдень і вночі, збільшуючись і знову зменшуючись, так само повільно, наче сонце і місяць, і так само невпинно й нестримно, постійно повторюючи свій рух вгору та вниз. Консольні балки за допомогою направляючих роликів ходили рейками, розміщеними у вертикальних сталевих ребрах, і таким чином забезпечували рівномірне «дихання» газового дзвону. Рату навіть здалося, що він бачить, як дзвін повільно опускається, тобто знову «видихає», і на це йому знадобиться ціла ніч. Складний дзвін вагою в декілька тонн опускався з майже непомітною швидкістю, витісняючи газ у труби та в усі численні ліхтарі, які відігравали свою роль в освітленні берлінської ночі.

Лише після того, як Рат дійшов до найвищого коридору тех­обслуговування, він побачив Торнова.

Значить, він справді був тут. Сидів на величезному сталевому дзвоні, який зберігав запаси газу на цілу ніч для половини міста. І не будь-де, а прямо посередині, на великому вентилі, схожому на сталевий пеньок, розміром зі зручний табурет. Біля нього лежав рюкзак.

Рат піднявся на газовий дзвін однією з консольних балок. Як і коридори для технічного обслуговування, злегка вигнута верхня сторона газгольдера по периметру була оточена поруччями.

Він повільно наближався до середини дзвона, це було схоже на невеликий пагорб, на який треба було піднятися; його поверхня неухильно йшла вгору. І там, нагорі, прямо на пласкій круглій вершині сидів він, колишній патрульний поліцейський, чия багатообіцяюча кар’єра кандидата в інспектори закінчилася, навіть не встигнувши по-справжньому розпочатися. Чоловік з ідеальною посмішкою. Себастьян Торнов, грішний янгол.

Рат зупинився за кілька метрів позаду нього.

Торнов, який сидів до нього спиною, на мить глянув через плече, а потім повернувся, нічого не сказавши. У руці він тримав напівпорожню пляшку пива.

— Я прийшов, щоб тебе арештувати, — сказав Рат.

— Звучить так, наче все по-справжньому. Ти справді тут є?

— Я інспектор поліції, який проводить арешт.

— Арешт? Через те, що заборонено сидіти на газгольдері і пити пиво?

— Ні.

Торнов залишився сидіти й підняв пляшку з пивом.

— Дай мені допити це пиво, — сказав він, — тоді я піду з тобою. Знаєш, я буду сумувати за тим, як сидів тут.

Рат кивнув. Торнов простягнув йому пляшку.

— Хочеш ковток?

— Ні, дякую, — похитав головою Рат. — Ти ж знаєш, спочатку робота... Я краще викурю цигарку.

Він дістав з портсигара сигарету, запалив її і сів поруч з Торновим.

— Звідси відкривається чудовий краєвид, — сказав він, пускаючи слабкий сигаретний дим у нічне небо.

— Але ти тут не через це.

— Ні, — Рат глянув на Торнова, але той дивився кудись удалечінь. — Сьогодні той день, коли «Білу руку» буде розгромлено. Зараз по всьому місту арештовують твоїх людей. Ти один із них. Крім того, тебе звинувачують у вбивстві Йохена Кушке...

— Кушке, цього ідіота...

— ...та в співучасті у вбивствах Ебергарда Каллвайта, Г’юго Ленца, Рудольфа Гьоллера та Герхарда Кубіцькі.

— Я не маю ніякого відношення до смерті Кубіцькі. Це була дурна ідея Кушке. Так само, як він зіштовхнув того бідного хлопчика в «КаДеВе» без жодної на те причини.

— Кушке сам був у СА. Тоді навіщо він зарізав Кубіцькі, який також був членом СА?

— Я теж запитав його про це. Нібито для того, щоб підставити Ґольдштайна, але насправді, ймовірно, у нього були інші причини. Для Кушке всі чоловіки із СА, які не йшли за його героєм Штеннесом, були просто купкою геїв. Принаймні так він намагався мені це пояснити, — Торнов подивився на Рата. — Той факт, що він був у СА, мав бути для мене попередженням. Взяти цього хлопця в «Білу руку» було найбільшою помилкою в моєму житті.

— Але він був достатньо корисний своєю грубою силою, чи не так? Для вбивства Г’юго Ленца, наприклад. Хіба б ти зміг зв’язатися з Рудим Г’юго без допомоги Кушке? Тож це він робив всю чорну роботу, чи не так? Він також застрелив Руді Гьоллера?

Торнов знизав плечима.

— Кого зараз це хвилює? Я просто подумав, що ми з Кушке станемо хорошою командою.

— Але цього не сталося.

— Поки він просто робив те, що йому казали, все працювало. Але коли він почав думати самостійно, почалися катастрофи. Крім того, цей хлопець був садистом. Я мав це передбачити, це була моя провина.

— А я думав, що садизм — це начебто основна вимога для вашого загону. Ви вбиваєте людей. Просто так.

— Ми позбуваємося злочинців, це зовсім інше! І не має нічого спільного із садизмом!

— Ви не вбили Ґольдштайна. Чому?

— Можливо, ми хотіли трохи сколихнути громадськість. Показати їм, наскільки це небезпечно, коли чоловік, який є відомим гангстером, може без жодного нагляду пересуватися Берліном. І що закони, які дозволяють подібне, потрібно змінити.

— Він не був без нагляду. Лише завдяки вашій безцінній допомозі він утік від нашого спостереження.

— Ми весь час тримали його у полі зору. «Біла рука» не така дурна, як інспектор Рат.

— За винятком Кушке. Він мав лише стежити за Ґольдштайном, але не вбивати при цьому людину із СА, чи не так?

— Він був незадоволений тим, що гангстер поводився, як бойскаут. Тож він трохи допоміг. Щоб уявлення жителів Берліна про цього єврейського гангстера було правильним.

— Цей єврейський гангстер буде повністю реабілітований за кілька днів, що стосується звинувачень у вбивствах в Берліні. Також у пресі.

Торнов подивився Рату в очі, наче міг у них щось прочитати.

— Він у цьому замішаний, чи не так? — На Торнова наче зійшло раптове осяяння. — Ґольдштайн причетний до цієї змови проти «Білої руки»!

— Змова — неправильний термін. Кримінальне провадження краще сюди підходить. І тут він справді відіграє важливу роль. Тому що він не скоював усіх тих вбивств, які ви, хлопці, намагалися на нього повісити.

Рат подумав про Сімона Тайтельбаума, свідка захисту у справі Ґольдштайна. Старий єврей мав вагомі причини зберігати своє ім’я та адресу в таємниці: боявся депортації. Тайтельбаум перебував у Німеччині нелегально. Лише після того як Геннат влаштував усе так, щоб Сімон Тайтельбаум отримав німецьке громадянство, він погодився повторити у суді ті свідчення, які він анонімно дав Рату.

— В тому, що ти працюєш із гангстерами, немає нічого нового, — сказав Торнов. — Але в цьому замішаний ще й Геннат! Це ж Будду я щойно бачив унизу, чи не так? — Торнов указав пивною пляшкою на Лойтенерштрасе.

Рат похитав головою.

— Я досі не можу повірити, що ти можеш так просто зарізати людину.

— Це було непросто, у тебе склалося неправильне враження. Але цього не можна було уникнути, — він подивився на Рата. — Повір, я не завжди був таким холоднокровним. Навчився цього з часом. З’являється маленька крижана броня навколо серця, яка допомагає, знаєш, така броня, як після крижаного дощу, — він замовк і подивився вдалечінь, на західний обрій, де ще можна було побачити останні промені денного світла, перш ніж небом повністю заволодіє ніч. — День крижаного дощу, — продовжив він, — це був день, коли ми знайшли Луїзу на тих луках. Там у траві лежала лише її фізична оболонка, а та людина, якою вона була вранці того ж дня, назавжди зникла. Того дня моє серце завмерло.

— І ти вважаєш, що це дає тобі право чинити так само, як ті люди, які погубили твою сестру?

— Я не такий, як ті виродки! — Торнов глянув на нього так сердито, що Рат здригнувся. — І ніколи не буду таким!

— Ти став таким же жорстким, як і вони, — сказав Рат. — Невже ти цього хотів?

— Справа не в тому, чого я хотів, — Торнов зробив останній ковток пива. — Ми не обираємо, чи йти нам жорстким шляхом, чи ні.

Коли пляшка з пивом спорожніла, Торнов запхав її у маленький шкіряний рюкзак, де брязнула ще одна пляшка. Та, від якої відмовився Рат. Рат встав:

— Тоді ходімо вниз. Мені ж не треба надівати на тебе наручники, чи як?

Торнов мовчки похитав головою і також підвівся, тоді перекинув рюкзак через плече й намагався застібнути клямку.

— Ти був зі мною дуже відвертим, — сказав Рат. — Чому ти не розповів мені все це кілька днів тому? Ти б позбавив нас усіх багатьох проблем.

Торнов усміхнувся:

— Тоді я ще не знав, що розмовляю з мертвою людиною. — Раптом у нього в руці з’явився пістолет, який цілив у Рата. — Ти католик, тож знаєш, як приємно скинути тягар зі своїх плечей. Особливо коли знаєш, що таємниця сповіді буде збережена.

Рат подивився на дуло пістолета — у цю зловісну чорну діру, де мешкала смерть. Це був «Маузер», він швидко його впізнав. Раніше у нього теж був такий, його видавали як табельну зброю.

— Не роби дурниць, — нарешті сказав він. — Там внизу на тебе зараз чекає ціла сотня поліцейських! У тебе немає шансів втекти звідси.

— Хто сказав, що я хочу втекти? Можливо, я просто хочу тебе застрелити.

— На очах у сотні свідків?

Торнов знизав плечима.

— То й що? Ти забув, що я все одно вже вбивця поліцейських? Зрештою, одним більше, одним менше — вже не має значення.

Рат похитав головою:

— Я тобі не вірю.

На обличчі Торнова читалося роздратування.

— У що саме ти не віриш?

— Я не думаю, що ти став настільки холоднокровним, щоб просто застрелити мене. Крім того... — Він показав на коридор для техобслуговування. Під час їхньої розмови газовий дзвін вже опустився на кілька сантиметрів. — От-от тут з’являться люди в уніформі із зарядженими карабінами. Вони застрелять тебе, як кролика, якщо ти вистрілиш у мене.

Торнов на мить відвів свій погляд, і це все, що було потрібно Рату. Швидким рухом він налетів на нього, обома руками схопивши його праву руку. З «Маузера» пролунав постріл, куля вилетіла високо в нічне небо і зникла десь у хмарах, і більше її не було видно.

Двоє чоловіків приземлилися на злегка похилий купол газгольдера, який видав глухий звук, коли «Маузер», що Торнов тримав у своїй руці, вдарився об метал. Поки Рат зосередив всю свою силу та увагу на руці з пістолетом, він був змушений знехтувати іншими речами. Тож удар Торнова з повною силою в пах зустрів його зовсім непідготовленим. Рат відчув, як в його очах потемніло і на мить перехопило подих, але доклав усіх своїх зусиль, щоб утримати руку з пістолетом. Він кілька разів різко вдарив щиколоткою Торнова об сталевий газовий дзвін, поки той намагався його струснути з себе. Рат усім тілом приймав удари від його вільної руки та ніг, але не здавався. Кіс­точки пальців Торнова були закривавлені, коли він нарешті випустив пістолет. Той від’їхав від них на кілька сантиметрів і зупинився там. Перш ніж Торнов зміг дотягнутися до зброї, Рат відштовхнув «Маузер» своєю рукою, наче хокейну шайбу. Зброя полетіла вниз пологою металевою поверхнею, обертаючись декілька разів, і нарешті, все ще з величезним імпульсом, ковзнула через край газового дзвону. Однак вона не впала у проміжок між складним дзвоном і копером, як сподівався Рат, а пролетіла крізь вузьку щілину і залишилася лежати на доріжці для техобслуговування.

Торнов одразу оцінив ситуацію, адже він перебував ближче до того місця. Він побіг, кинувся вниз й ліг обличчям на край газового дзвону, несамовито намагаючись намацати пальцями «Маузер», він змушений був потягнутися, щоб дістати зброю. Рат не поспішав, він підвівся на ноги, стараючись не звертати уваги на біль, якого завдав йому Торнов, і витягнув з наплічної кобури свій «Вальтер».

Він уже встиг звести курок, поки Торнов нарешті зміг дотягнутися пальцями до свого «Маузера». Однак він не звернув уваги на те, що газовий дзвін протягом цього часу продовжував опускатися. Перила коридору для техобслуговування залишалися на місці, тоді як планка, яка оперізувала край газгольдера, опускалася все нижче і нижче.

І Торнову довелося протягнути руку через обидва поручні, щоб дістатися до зброї.

Його очі розширилися, коли він усвідомив, що його права рука вже була безжально затиснута між двома поручнями.

Рату знадобилася мить, щоб зрозуміти ситуацію. Це був перший, трохи придушений крик болю Торнова, який змусив його усвідомити, що саме відбувається.

— Витягай руку назад, хай тобі грець! — крикнув він.

— Не виходить! Тепер це неможливо! — у голосі Торнова зростали нотки паніки. — Зупини цю кляту машину! Зупини її.

Рат озирнувся навколо, ніби десь був аварійний перемикач чи щось подібне, але, звісно, це були нісенітниці, адже газгольдер опускався лише завдяки гравітації, хтось там унизу, мабуть, мав накачати в нього новий газ, щоб повернути назад його невпинний рух вниз.

Рат піднявся в коридор для техобслуговування, намагаючись при цьому ігнорувати все більш нестримні крики людини, що потрапила у пастку, і закричав вниз так голосно, як тільки міг:

— Увага! Ви повинні зупинити газгольдер! Знову підняти його нагору!

По обличчях, що були внизу, він не міг зрозуміти, чи його почули. Торнов продовжував кричати, а Рат знову піднявся на дзвін, намагаючись витягнути крикуна з пастки, але марно.

Він відчайдушно смикав Торнова за його руку, але було вже надто пізно. Обидва сталеві прути, поручень газового дзвону, що повільно опускався вниз, і поручень нерухомого копера міцно затисли його передпліччя й не відпускали.

Сталеві прути були міцніші за кістки Торнова. Він заверещав, наче його різали, коли кістки в його передпліччі почали ламатися одна за одною з гидким звуком. Рат усе ще намагався відтягнути бідолашного чоловіка, але це не спрацювало, сталеві стрижні, що повільно ковзали один повз одного, міцно затисли його руку, мов лещата. Пістолет упав на металеву доріжку; рука Торнова мляво висіла й дивним способом скрутилася над зброєю.

Торнов більше не кричав: від болю він знепритомнів. Але газгольдер продовжував невпинно працювати, знижуючись міліметр за міліметром. Рат почув, як тріснули м’язи та зв’язки, зламалися інші кістки, і відчайдушно намагався відтягнути бідолашного диявола від цих нищівних лещат, але вони міцно його тримали. Він не думав, він тягнув і тягнув у розпачі, хоч і розумів, що це марна справа. А потім, з глухим стуком та останнім гидким звуком, що був схожий на те, як рвуться завіси, газгольдер раптово відпустив Торнова, і Рат відтягнув його бездиханне тіло подалі від поруччя.

Нажаханий і вкрай виснажений Рат подивився на непритомного Торнова, на його праву руку чи на те, що від неї залишилося. З обрубка, який насправді був не обрубком, а ганчіркою, стирчали осколки кісток і розірвані сухожилля та зв’язки, а кров сильними струменями бризкала на метал газового дзвона. Рат узяв свій ремінь і перетягнув руку Торнова, поки з жахливої рани не перестала текти кров.

Тоді, здивований тим, що тепер він більше не боїться висоти, Рат піднявся на доріжку для технічного обслуговування і пошукав унизу Генната та штурмовий загін.

— Швидка допомога! — кричав Рат у ніч. — Нам потрібна швидка допомога, хай йому грець! Швидше!