Орда

Розділ сьомий

Поза понурим, схожим на казарму, палацом Меншикова, який заступив глибину Василівського острова від багатоокого Петербурга, що виростав обабіч Великої першпективи кам’ницями і мазанками, ховалася Карлицька слобода, заснована Петром І і його фаворитом Меншиковим ще в ті часи, коли обидва юні були й прагнули небувалих і нечуваних у сірому світі Московської імперії розваг.

В кінці XVII століття молодий цар, повертаючись із Голландії, де вчився будувати кораблі й приглядався до європейських звичаїв, привіз собі на потіху пару маленьких людей, Тома й Мімі, якими забавлявся у вільний час, немов ляльками: ставив їх на свої величезні долоні, підкидав ними, втішався їхньою малістю, безпорадністю і страхом, та головне — видно, відчував під час забав незмірну свою перевагу над ними.

Коли ж хлоп’ячі забави з карликами цареві набридли, в його винахідливій голові зродилася ідея одружити своїх улюбленців, а щоб вони не були самотніми серед великих людей, задумав спровадити з усього світу їм подібних і в новій столиці, яку розпочав будувати над Невою, заснувати колонію карликів, яка б повсякчас, немов настільний полігон, що представляє фельдмаршалу поле бою, була б прообразом великої імперії, де люди повинні бути іграшками в руках всесильного повелителя.

Цар дав доручення Меншикову підписати з європейськими державами контракт на купівлю менших від нормального зросту істот — людей, звірів, птахів. З усіх же кінців Московської імперії спроваджував своїх недорослих співвітчизників за безцінь, при чому за щонайменших і щонайпотворніших платив подвійно, — і невдовзі в молодому Петербурзі в залі палацу Меншикова, обставленому малими меблями, за низенькими столиками, накритими мініатюрною посудою, з приданим, що складалося з карликових коней, котів, курей, собак, в присутності двометрового царя, трохи нижчого Меншикова, статечних міністрів, розкішно одягнутих дам і фрейлін відбулося весілля необілітованих у дворяни колись нещасних, духовно ущерблених істот, які досі губилися в людському морі й були погорджувані або ж надміру обдаровані жалістю. Отож весілля голландських ліліпутів стало першою датою в історії карлицької колонії: після смерні основоположника колонії великого магістра Тома дата ця відзначалася як велике свято й обростала часом священними для малих людей легендами.

Світ карликів був ніби потойбічним і від творців колонії позірно незалежним — із своїм управлінням, власними і не знаними досі людству законами та вірою, яка нічого не мала спільного з Христовим вченням.

Малі люди, зібравшись у громаду, відчули раптом свою вартість та силу і, перейнявши у власть імущих й самого царя жорстокість, знань же не перейнявши — побоювався його величність віддавати їх малим людям без душ, — витворили своє власне вчення, з якого виросла, як і у великих людей, політична практика, а що була вона супротивна одвічним людським звичаям й загрозлива для світу — розпорядився Меншиков обгородити колонію високим парканом, щоб таємною для людей залишалася, і, побоюючись від них для держави небезпеки, сторожу з гвардійців поставити.

Та зобов’язані міжнародними конвенціями вербувальники карликів безупину доставляли в Петербург замовлений товар, колонія розросталася, паркан разом з вартовими гвардійцями посувався щораз то ближче до Меншикового палацу, і сіятельний князь виводив їх партіями, щоб не розрослася колонія на весь Петербург, давав їм караючу владу і посилав у місця, де було неспокійно, а найбільше в непокірну Малоросію; призначав теж машталірами князівських повозів та чорних кибиток, які забирали запідозрених у змові проти царя людей; служили вони також «язиками», які гаслом «слово і діло» виявляли на вулицях державних злочинців.

Карлики у своїй колонії сповідували ідею рівності, вищих за себе ненавиділи і тим, котрі надто вивищувалися над магістром і комтурами, стинали на ешафоті голови. Мали свій університет: не знаючи, як і їх протектор князь Меншиков, письма, вони на вечірніх політичних заняттях вивчали напам’ять історію колонії, зокрема біографію першого великого магістра Тома.

… Машталір карлик Єрмолай зупинив коней перед високими фігурними воротами із гартованого заліза; ворота рвійно відчинилися, і четверо слуг у барвистих лівреях, постававши парами біля стулок, вмить у поясі переламалися.

Меншиков вийшов з повоза. Змірявши поглядом Єпіфанія, який стояв перед ним пониклий, ніби засуджений до страти, бридливо чмихнув і кивнув карликові пальцем. Той досадливо. зітхнув, ліниво зліз із передка на землю і став ще меншим, ніж виглядав дотепер. Через це був явно невдоволений, бо досягав Меншикову до коліна, а Єпіфанієві до паху;— він почав надуватися, приндитися, і хоч більшим від цього не став, зумів усе-таки викликати певний решпект у повелителя, а в Єпіфанія — почуття здавленого страху: очі в карлика наливалися холодною червінню і були достоту такі, як у розшалілих ординців. що вирізували в Батурині людей.

Мабуть, через це зникло в Єпіфанія враження карликової малості: він згадав пригноблених поселян, які розмовляли пошепки, і відчув ту ж, їхню боязнь, що то позбавляла голосу і владності тіла; стерпло в ньому серце в передчутті незвіданого ще лиха.

Меншиков поблажливо посміхнувся до карлика, проте і в нього та усмішка перемінилася в запобігливу гримасу; він показав пальцем на Єпіфанія і мовив, відводячи погляд від червоних карликових очей:

— Не зрівнювати, одягти в чорне, поставити на жолд супроти одного монаха Петропавловського монастиря й поселити в сторожці біля піщаного складу.

Князь повернувся й подався із слугами до палацу; з двору вибігли конюхи й повели за уздечку коней, а коли за повозом зачинилися важкі ворота, карлик видряпався, мов по дереву, на спину Єпіфанієві, звісив йому на груди ноги, вигідно всідаючись на шиї, і голосно вйокнув.

Єпіфаній умить відчув дивну в собі переміну: так, напевно, облегшувалося життя в посполитах, коли їх осідлували карлики, і вони з людей, яким досі треба було думати про Бога і хліб насущний, ставали бездумним і ситим тяглом. Єпіфаній зрозумів усю небезпеку такої вигідності, він стенув плечима, щоб скинути з себе карлика, та було вже пізно: Єрмолай цупко оповив його шию кривими ногами і, тримаючись за рідкавого чуба, п'ятами пришпорив під ребра.

Чернець помчав, мов неприборканий лошак, до отвору у паркані, біля якого стояли меншиковськї гвардійці, заблагав у них порятунку, та злякані сторожові розскочилися врізнобіч, бо такого дива, щоб карлик верхи їхав на великій людині, — ще не бачили.

Не бачили, видно, такого й самі карлики: вони вибігли із своїх бурдеїв, бігли назустріч машталірові, який несподівано з найменшого став найбільшим, але карликом залишився, вони попадали перед ним ниць на землю і надривно закричали:

— Хай живе великий Єрмолай, вірний учень покійного, але вічно живого, живішого усіх живих на світі магістра Тома! Під твоїм мудрим керівництвом ми самі виростемо і доведемо їм перевагу нашого ладу! — Карлики показували на палац Меншикова. — Навчи нас, як стати великими!

Єрмолай наприндився і загорлав, протягнувши вперед руку:

— Великим стане той, хто осідлає Малоросію!

— Ур-р-ра! Ми готові до цього великого чину!

— Вірним шляхом ідете, карлики! — повторив Єрмолай улюблений заклик покійного великого магістра Тома. — Я обіцяю вам за п’ятиріччя дати по одному малоросу на душу населення, а тоді ми всі піднімемося на небувалу висоту. Віднині наш девіз такий: кожному карликові по хохлу! Скільки нас є сьогодні?

— Не більше двохсот п’ятдесяти і не менше двохсот відібраних — стільки, скільки належиться за статутом.

— Ми статут змінимо і за п’ятиріччя подвоїмось!.. З князем–протектором я з’їздив Малоросію з краю в край: вже немає там сепаратистів, всі хочуть возз’єднання з нами, всі готові підставити нам свої спини. А хто цього не хоче, тих ми зрівняємо, батеньки! — Єрмолай безбожно копіював магістра Тома і хвацько розрубував повітря ребром долоньки. — А ось осідланий малорос, з якого розпочне своє життя нова історична спільність. Одягніть і нагодуйте його до відрижки, а ввечері приведіть на політичне заняття, щоб він почав пізнавати наше вчення, яке тому непереможне, що воно вірне! — не втримався і тут від плагіату Єрмолай.

— Хам живе великий магістр карлицької держави Єрмолай! — хором пропищали маленькі люди.

Єрмолай зіскочив із шиї ченця, карлики потягли його за поли рудої ряси туди, де стояла церковиця без хреста; набита мішками з піску. Біля неї притулилася сторожка, в якій карлики поселили Єпіфанія.

Не стільки переляканий тим, що з ним відбувається, скільки здивований, Єпіфаній обережно розглядав сторожку, боячись умерти від чергового подиву. Він присів на лежак, освітлений блідою квадратовою плямою, що падала з маленького віконця: в сторожці було сутіношно, дощані стіни тьмяно блищали соляною намороззю і були голі — від цього ченцеві стало легше на душі, бо ж сподівався побачити на них якщо не знаряддя тортур, то хоч підвішені на кілках канчуки, — нічого ж бо доброго не міг очікувати від червонооких карликів, які так ревно заприсягнулися осідлати всю Малоросію; й, мабуть, через те, що полегшало на серці, прокололася в мозку дрібна цікавість: чому карлики зробили в церковці склад саме з піску?

Єпіфаній став на лежак й виглянув крізь віконце: церковця з цибулинною банею розсідалася від набитих піском мішків, а від церковці аж до берега Неви стояли в довгій шерензі карлики і передавали один одному із жмені в жменю мокрий, видобутий щойно із дна ріки пісок.

Карлики працювали невтомно, тонкоголосо виводячи при цьому маршову пісню, а біля церковці виростала купа піску, який вони тут же засипали в мішки.

Не витримав Єпіфаній, вийшов, долаючи страх, із сторожки, підійшов до маленьких роботяг й, несміливо обриваючи їхню бадьору пісню, запитав:

— Для чого вам… пісок?

— Екой хахол! —закричали гуртом карлики, на Єпіфанія посіпалися зневажливі, повні ненависті й погорди слова: — Манда хахлацька, жмикрут, самостійник, хитрун! А як там у вас балакають: «Ти почекай, а я посеру», «Пан за пана заховайсь!» А правда, що у вас такі низькі хати, що в печах тільки паляниці можна пекти, а коло хат срачі будуєте і в них гівно тримаєте? У–ух, блядь ти нерусская, він питає, для чого нам пісок!

Розлючені карлики обступили Єпіфанія, готові його шарпати й кусати, та ось один, спокійний і поважний, з пом’ятим, немов шмата, обличчям виступив уперед і мовив повчально:

— Послухай, хохлацька твоя башка: ми хочемо мати багато піску — і вся тут мудрість.

— Я розумію, — відказав Єпіфаній, — що пісок можливо, й потрібен, але для чого ви набиваєте ним мішки?

— Сказано: малорос — нєдорос! А як би ви могли той пісок порахувати? По піщині?

— Навіщо ж рахувати? — все більше дивувався Єпіфаній.

— Ми ж хочемо перегнати всі країни світу по видобутку піску. Усьок?

— А що це дасть?

— Це засвідчить перевагу нашого карлицького ладу: жодна країна світу не буде мати стільки піску на душу населення, як наша колонія! Тепер зрозумів?

— Як не розуміти… — зовсім знітився Єпіфаній. — Але ж пісок у вас ніхто не купує, за які гроші ви їсте?

— Це зовсім інша справа! — розвів руками Поважний Карлик. — Ми стоїмо у Меншикова на спеціальному пайку. Такого їдла ти ще й не куштував: білий хліб, окіст, кури, гуси, індики, балик, червона й чорна ікра, вишнівка, малинівка, заморські вина!

— За що така щедра плата?

— За те, що нас бояться Меншикові піддані.

— То для чого вам так тяжко працювати всуе, коли маєте плату за те, що есьте страшні?

— Ми загартовуємо свій дух у самовідданій праці! — виструнчився Поважний Карлик.

Карлики, які весь час незадоволено галасували — забагато честі хохлові! — раптом стихли. Від бурдеїв, що скупчилися посередині загородженого майдану, мов горбки кротовиння, йшов до гурту машталір Єрмолай, обраний нині магістром колонії.

— Закінчуйте роботу і марш на політиче заняття! — гукнув.

Він підбіг до Єпіфанія, видряпався по його спині на шию, зручно вмостився і пришпорив у боки п’ятами.

— Вперед, хохландія! — пропищав.

Єпіфаній знову відчув у собі стан блаженної приборканості —дивна переміна відбувалася в душі, коли його осідлував карлик. Тільки–но він усім своїм єством протестував проти карлицької жорстокості, дивувався з їхньої нісенітної праці, й у хвилину застанови їхній спосіб життя здавався забавою; була мить, коли він сповнювався лютою силою настільки, що міг стлумити цей низькорослий збрід, розметати його увсебіч, схопивши в руку по два–три карлики разом. Та ось, відчувши на собі погонича, вмить присмирив протест і лють, і огиду, а на їх місце підступно вповзало липуче почуття спокою й безвідповідальності за все, що діється довкруж; він мусив тепер виконувати чужу волю, а чию — стало байдуже, бо ж не бачив над собою мізерності того, хто сидить зверху. Такий стан мав свою звабу: він обіцяв затишок, до того ж голодному й змореному Єпіфанієві супроти волі ввижалися окости, балики, ікра, білий хліб, зрештою, будь–яка їжа, якої він, неосідланий, не знайде або ж тяжко буде її роздобувати, а тут за покору дадуть даром.

Єпіфаній біг підтюпцем, несучи на собі карлицького магістра, й відганяв, як тільки міг, від себе ниці думки про дарований за приниження хліб, та вони вперто всмоктувалися в мозок, й чернець намагався пригадати, коли то ним уже володіла чужа всевладність, проти якої він не мав сил боротися і якій у муках сумління піддавався. Згадав: був це батуринський страх. Але що може бути спільного між божевільним нападом жаху, від якого ціпеніє воля, і звабою спокійної безвідповідальності? А є той зв’язок, є — у меншості своєї волі перед чужою, у карлицькій малості своєї душі.

Тож знову, як уперше, стенув Єпіфаній плечима, щоб скинути з себе нахабного вершника, та це йому не вдалося, а ще вдарилась об свідомість твереза думка, що нічого цим собі не допоможе: карлики його наздоженуть, а на сторожі біля воріт колонії стоять озброєні гвардійці: за парканом височить схожий на казарму палац Меншикова, за палацом — Петербург, за Петербургом— безмежна імперія, і безнадія, сильніша за страх у Батурині, зневольнила бунт у Єпіфанієвій душі. Він скорився і побіг далі, а коли карлики, які йшли позаду, почали благати Єрмолая, щоб дозволив їм по черзі повозитися на малоросові, то Єпіфаній уже без супротиву підставляв спину малим людям і виписував під регіт карликів кола по майдані, навчаючи їх секретів майбутнього панування над Малоросією,

Врешті вхоркався Єпіфаній, йому дали їсти, потім посадили скраю майданчика, де вже сиділи на мішечках з піском подібні один до одного, мов близькі родичі, малі люди, приготувавшись до політичного заняття. Єпіфаній ліниво перераховував карликів — їх було більше двохсот. Це ті, які скупчилися біля Єрмолая, — вибрані, а подалік сиділо видимо–невидимо простих карликів.

Єпіфаній приглянувся, були тут представники обох статей, одягнуті по–різному, бо ж з різних сторін світу позбиралися. Хто в голландських панталонах, хто у французьких треуголках; ось жіночка в перловому віночку, прикритому хусткою з тонкої кисеї, — певне, кавказка; ось мордовка у вишитій червоною шерстю сорочці, з разком срібних монет на грудях; а це. мабуть, сибірячка в схожому на лопату кокошнику; он там ціла зграйка маленьких жіночок у червоних керсетках і сап’янових черевичках — ці з України, напевне козацьких полковників дружини, які понаписували своїм мужам у Туреччину листи з проханням прийти до царя з повинною і через це змаліли — про них розповідала Лебедиця; карлики чоловічої статі були зодягнуті здебільшого в кацапські косоворотки, і видно було, що правлять тут вони…

Статечно вийшов перед усіх Поважний Карлик, всівся на мішок з піском, поклонився Єрмолаєві, який сидів на вищому мішку, й розпочав навчання.

Єпіфаній швидко збагнув, що різнонаціональність карликів, зібравшись у міцну і спаяну дружбою інтернаціональну колонію, порозуміваються між собою московською мовою як засобом міжнаціонального спілкування, та щоб усім була зрозуміла його річ, він вживав для зв’язку менш зрозумілих понять одних і тих самих слів та словосполучень, серед яких найчастіше вирізнялися такі: «виконаємо і перевиконаємо», «покажемо світові перевагу нашого ладу», «крокуємо у світле майбуття», «наша наука найдосконаліша, бо вона озброєна передовим вченням», а коли й цих слів не вистачало, Поважний Карлик вдавався до вишуканого сквернослів’я, що викликало пожвавлення в залі.

Заняття почалося з уроку історії Карлицької колонії. Рідну історію карлики знали, видно, напам’ять, бо зразу ж піднявся ліс рученят; усі наперебій вставали й декламували легенду про зодчого Карлицької колонії Тома. Легенда починалася з опису весілля Мімі й Тома в палаці Меншикова. Коли хтось до конфірмованої легенди додавав щось своє, того Поважний Карлик присоромлював, а публіка вимагала покарання. Карлики схоплювались з місць, викрикували: «Смерть скаженому собаці!», «Всіх ворогів до одної ями!», однак Поважний Карлик нагадував присутнім про найгуманніший у світі карлицький лад, а нахабі, який посмів ревізувати найсправедливіше вчення Тома, присуджував строк на піщаних рудниках, де він повинен перевиховуватися, і винуватець тут же манджав під конвоєм на берег Неви.

Ортодоксальність легенди полягає ще й у тому, щоб у її викладі ніхто не посмів змінити жодного слова. Наприклад: сіятельний князь Меншиков на знаменитому весіллі звелів поставити на стіл перед молодими величезного торта, сам розрізав його, з торта вискочили дві чепурні карлиці і протанцювали на столі менует. Карлики, які походили з сіл, не розуміли значення цього слова і плутали патріотичний термін «менует» з іншим, теж незрозумілим, але з ворожого лексикону взятим — «пірует». Справа в тому, що карлиці, як виявилось потім, танцювали зовсім не менует, а лише виконували пірует, за що їх скарали на горло, а слово «пірует» клеврети Тома оголосили крамольним.

Ніхто з карликів не смів розмовляти своєю рідною мовою. За таку провину порушника виводили до мішка, на якому сидів Єрмолай, і примушували каятися в тому, що донині не усвідомив іще своєї приналежності до нової історичної спільності, в якій живе інтернаціональний простий карлицький люд.

Найбільше, як зрозумів Єпіфаній, завдавали карликам клопоту економічні проблеми: це їх нудило, і вони починали дрімати. Найпростіше вирішувалася проблема піску: треба його невпинно добувати, здивувати світ кількістю на душу населення — і квит. Це реальна можливість.

А ось питання світлого майбутнього… Відомо, що в карлицькій державі розробляється вчення про прищеплення груш на вербах. Доповідь про результати дослідів виголосив Перший учений карлик: він науково довів, що в недалекому майбутньому, в день карлицького свята Одруження Мімі й Тома карлики покуштують перших, незнаних досі світові пахучих вербогруш. Проте ніхто з карликів на таку заманливу перспективу не зреагував, чули вони про це вже не раз і тому поголовно засинали. Тоді взяв слово Другий вчений карлик, який вже довгі роки працював над вирощенням жита, в якого не буде стебла, а тільки один колос. Щоб роздрухати публіку, Поважний Карлик звелів проголосувати: хто за те, щоб на друге літо спекти хліб з такого жита?

Карлики, які дбали про пожвавлення в залі, заплескали, оплесками розбудили тих, які спали, — всі дружно проголосували «за». Поважний Карлик запитав, хто проти: один ліліпут, який міцно заснув, прокинувся й підняв руку, думаючи, що голосують «за». Нещасного тут же вивели з майданчика і руку відрубали. Відтоді вже ніхто не дрімав, усі мислі карликів спрямовувалися до однієї мети — не заснути.

Єпіфаній збагнув, що всі ці питання розглядалися на карлицьких засіданнях уже не раз — з поведінки карликів прозирала завченість. Але ж нинішній день приніс нову проблему: в найближчому майбутньому карлики повинні осідлати всю Малоросію, а клич Єрмолая «по одному малоросу на душу населення» збіднював грандіозні карлицькі плани — їх же не так багато…

Довго думав Єрмолай над тим, як змінити старий революційний клич в нових політичних умовах… Цар Петро, який замінив карликам Бога, помітно старіє, весь час проводить у битвах, йому вже не до забав. Карликів на Василівський острів прибуває щораз то менше, і все то старе і окалічіле, а тому гурт відібраних карликів не зростає. Тяжко мислив Єрмолай, врешті підвівся й проголосив:

— Я вношу поправку до закону про Малоросію: на кожного карлика по одному малоросійському повіту, або, як це у них називається, — по сотні!

— А коли сотнями не захочуть— кинув хтось сумнів. — Хохли ж уперті, коли збираються докупи…

— Ми проведемо референдум по козацьких сотнях. На східних окраїнах Малоросії багато охочих знайдеться. Я з’їздив Хохландію з краю в край — там сепаратистів стає щораз менше!

— Хай живе Єрмолай, який нині став великим! — закричали карлики. — Великий стає той, хто сідає верхи на малороса!

Заняття закінчилося. Карлики повставали, притулювалися один до одного спинами — мірялися. Відбувався ритуал зрівнювання з меншим.

До Єпіфанія підійшов Поважний Карлик і сказав:

— Пагаваріть нада!

Він узяв Єпіфанія за мізинний палець, відвів набік, довго й пронизливо дивився на нього, міряючи доверху його високу постать; в червоних очах ліліпута тінився жаль ката, який не має змоги негайно розправитися з жертвою, захищеною в цю мить сильнішою, ніж у карлика, владою князя Меншикова.

Поважний Карлик наказав Єпіфанієві сісти на землю, а сам ходив довкола, дотикаючись гладкими пучками пальців до його вух, потилиці, носа, цілився розчепіреною п’ятірнею в очі, і Єпіфаній в моторошності збагнув, що карлик в думках відрізує йому вуха, ніс, вибирає очі, гатить сокирою в потилицю.

Знав, що нічого карлик йому не вчинить, бо на його захисті стоїть сам Меншиков, якого карлики недолюблювали, проте станеться з ним непоправне лихо, якщо Меншиков утратить ласку в царя або ж Єпіфаній не сподобається князеві на першій сповіді.

— Ти знаєш, куди потрапив? — спитав урешті Поважний Карлик.

— Знаю: в Карлицьку колонію, — відказав Єпіфаній, боязко виминаючи червоний погляд ліліпута.

— Ні, — віказав карлик з пихою. — Ти потрапив у Майбутній Рай.

— Як можна потрапити в майбутнє?.. А нині чим е ваша колонія?

— Я ж сказав тобі: Майбутнім Раєм. Іншої назви ще не маємо, і тобі не радив би називати нас колонією. Цю назву придумав Меншиков, який нині могутній, але від нас залежний… Ось я в молодості служив «язиком» при царському дворі. Ти думаєш, мені завжди підказували, в чий бік крикнути «слово і діло» й показати пальцем? Такі накази зрідка дає сам цар, коли готує списки змовників. А поза тим — наша воля! Не сподобався мені жебрак, що надто вошивий, заразу розносить, — «слово і діло!» Наприндився надто середній дворянин — «слово і діло!». Замітає прошпект спідницею розкішна циганка — я не терплю вродливих! — «слово і діло!» Зачую хохлацьку мову або побачу вусатого запорожця» з «оселедцем» — «слово і діло!». А чорні кибитки, якими правлять карлики, їдуть слідом, хапаючи, на кого я вказав, — і вже ніхто ніколи їх не побачить. То ж чи не може статися колись таке, що наш «язик» вкаже на його сіятельство? — Поважний Карлик стишив голос. — Один цар нам не підвладний. Один цар. Та й то… — карлик раптом осікся.

— Я не збагну, — насмілився вставити слово Єпіфаній, — навіщо винищувати невинних людей?

— Щоб страх був. Повсюдний страх! Без страху раю не сотвориш. Ти ж чернець і знаєш: є страх Божий, і віриш, що до небесного раю без страху Божого ніхто не ввійде… Та я скажу тобі: небесний рай і Божий страх — то казочки для дітей. А земний рай можна створити тільки через земний страх… О так! Я вже старий і руки в мене трясуться, але з якою насолодою я виколював колись людям очі! Відрубував вуха й носи! При людях, на майданах… Виривав з паху муди! А люд ревів від задоволення і — страху. І всі навперебій кричали, що вірять у рай. Бо як тут не повіриш? А бувало — не вистачало жертв, то ми оголошували ворогом таки свого карлика й віддавали на розтерзання…

— І так без кінця?

— Без кінця. Страх — це постійний стан людини в Майбутньому Раю. Як тільки боязнь закінчиться — Рай зникне з нашого горизонту… Ти ж не знаєш: цар сам заохочує нас до страшних забав. Ось іде він по Василівському острові, перебраний за мужика, гатить кулаками в бубон, частує карликів горілкою і позирає на нас підбадьорливо: де ж ваші видовища? А мороз лютий, Нева в кризі… Ми хапаємо з царського таки почту крайнього — був то дворянин Матвій Головін, роздягаємо, вимазуємо сажею, садимо голого на кригу й оголошуємо його демоном, який прийшов збурити Рай… Того демона зняли з криги аж у весняну відлигу.

— А цар вірить у ваш рай?

— Це нас не обходить. Цар і Меншиков знають, що ми їм потрібні, бо ж і їхня влада тримається на страху… Ти нині слухав наше політичне заняття, і тобі дивно було, я ж бачив… Бо ти ще не збагнув нашої політики. Розумієш, ми маленькі ростом, кволі розумом, а тому мусимо осідлувати великих і мудрих. Тебе ж осідлали, осідлаємо і всю Малоросію. Але без царя нам цього не зробити, а тому ми осідлуємо і його. Цс-с-с, не роби великих очей. Осідлуємо не так, як тебе, — хитріше. Оголошуємо, що цар у нас найкращий, що його беззаконні закони найсправедлнвіші, що його табель про ранги зрівнює всіх у малості, крім нього самого, що він найрозумніший, а тому підданим не треба думати — за них думає цар; що діє він від імені народу, а коли що, то й ми сам народ оголошуємо ворогом народу. А тоді наші «язики» розбігаються по всій столиці й виловлюють невдоволенню. Цар усе бачить, знає і розуміє, що без нас йому не обійтися. Отож ми зверху й на цареві.

— А чому ви церкву осквернили? Адже цар побожний…

— По–перше, ми в Божому храмі виглядаємо надто малими. А, по–друге, наш цар зовсім не побожний: у церкві він перед світом виконує артистичну роль. Якщо б ми раптом стали богомільні, то він мусив би нас розігнати, адже церква проголошує милосердя. А де є милосердя, там нема страху. Як міг би панувати цар без страху?.. Для себе ж ми маємо свого ідола, якому поклоняємося, — зодчого Майбутнього Раю великого магістра Тома. Його подобизни в камені розставлені по всьому острову — так розставлені, щоб будь–який карлик, до якого підкрадається вільнодумство, міг наткнутися в кожну мить на великого зодчого з грізно простягнутою вперед рукою — і впору спам’ятатися.

— А яка ваша кінцева мета? —запитав Єпіфаній, сподіваючись, що на це питання Поважний Карлик відповісти не зможе. — Ви стільки проливаєте крові, а в ім’я чого?

— В ім’я рівності і братерства! — виструнчився Поважний Карлик. — Ми хочемо зрівняти світ по своєму зросту!

— Але ж ви бідні, харчуєтесь з князівського стола, і нічого у вас нема, крім піску. Яка рівність може бути між вами і багатим зовнішнім світом?

— Ми зрівняємо всіх по бідності. Самі ж умисно створюємо жебрацькі умови для карликів, щоб вони мали природне бажання підкорювати людей, мудріших і більших, вивищуватися їх зростом, жити плодами їхньої праці і духа, руйнувати на завойованих землях й на чужих костях ставити своїх ідолів..

— Чи можна вас позбутися?

— Не можна. Куди ми ввійдемо, звідти більше не вийдемо. У вашій Малоросії ми залишимося навіть тоді, коли вона проголосить декларацію про незалежність. Ми ввійдемо ордою в душі малоросів, вони полюблять рабство, зречуться своєї мови, насміхатися будуть над своїми прозрілими дітьми і найбільшим щастям для них буде пити горілку й возити нас на своїх спинах… Ми — як воші в кожусі: коли хочеш нас позбутися, спали кожух… Але–від нас можна на якийсь час відкупитися: ми беремо хабарі. Це наш капітал, ми ж не вміємо нічого виробляти, крім піску. До того ж самі добре усвідомлюємо, що в Майбутньому Раю самі жити не можемо.

Ми й царів осідлаємо, зате завжди вірно служитимемо імперії. Це наше корито.

— А своє військо маєте?

— Ні, ми маємо тільки донощиків. Це наша стратегічна сила.

— І науки не маєте? Бо ж колоски без стебел і груші на вербах — це, звісно, дурниця.

— То не наука, то—мрія про світле майбутнє. Нам науки не треба, в нас є своє вміння, якого не має жоден народ. Ми вміємо самовихвалятися — і в цьому полягаз головна перевага нашого ладу. Вміємо всіх зневажати й пишатися своєю ницістю, духовним убожеством і жорстокістю. А науки в нас нема, для чого нам цей клопіт?

— Ну, а карлики вірять у ваш Майбутній Рай?

— У Майбутній Рай вірять усі. прийнамні — мусять так казати. Ваш Ісус теж обіцяв людям пшеничні стебла в п’чїь китиць і виноградні дерева по десять тисяч лоз. Невірний Тома запитав Ісуса: «Коли ж це станеться?» — «Це побачать ті, які доживуть до тих часів», — відказав ваш Ісус. Так відповідаємо маловірам і ми.

— Але ж кожен просить: «Хліб наш насущний дай нам днесь»?

— А ми й дамо: наш оплот, наша опора і твердиня — медом і молоком текуча Малоросія.

Єпіфаній підвівся із землі.

— Я вислухав тебе, Поважний Карлику, і багато чого зрозумів. Але не до кінця. Чи можна мені буде розмовляти з вашими маленькими людьми?

— Цього тобі ніхто не заборонить, поки при владі Меншиков. Ти ж його сповідник. Але коли з ним щось трапиться…

Поважний Карлик не доказав, огрів ненависним поглядом Єпіфанія, потупцював, обійшов кілька разів довкола нього, смачно матюкнув, притьмом побіг до бурдеїв і зник.

Розділ восьмий

«Я потрапив у зовсім окремішній світ, тут, мабуть, і часові виміри інші; який рік минає там, за парканом, за ворітьми, де стоять гвардійці, не знаю; я не виберуся звідси ніколи, ніхто мене не випустить; за мою цікавість пізнавати бездуховну і злочинну сутність імперії, уздріти навіч зло у його первісній іпостасі я навіки поплатився волею; нині те зло я побачив і матиму змогу пізнати його дорешти, але ж нікому мій досвід ні на що не здасться; звідси, подібно душі самовбивці, який зважився пізнати смерть, не зможу повернутися в попередній стан; ні з ким не поділюся пізнаним, нікого не застережу перед небезпекою, що затаїлася в наброді мізерного на перший погляд, зате всесильного наданою йому владою бездушності і беззаконня люду, а сам тут пропаду, змирившись урешті із злою силою. Помилуй м’я. Боже по велицій милості твоїй…»

Так думав Єпіфаній, блукаючи щоденно після виконаної тяглової служби просторим і піщаним, немов пустеля, Василівським островом, — після політичних занять карликам, і йому теж, давався вільний час.

То тут то там натрапляв він на карлицькі містечка, виліплені колись з мокрого піску, тепер розсипані; нікому не було до них діла — карлицький люд умів сам себе обдурювати ілюзорним добробутом. Поважний Карлик розповів якось Єпіфанієві, що взимку вони витесують на Неві з брил льоду цеглини і будують льодяні палаци, в яких ніхто не живе і які безслідно тануть навесні, це марниця, що тануть і розсипаються, в історичній карлицькій пам’яті вони залишаються назавжди, і ніхто ніколи не може переконати карлика, що їх нема; карлики з гордістю перераховують кількість побудованих з піску і льоду містечок та палаців. Про те, що їх нема, мовчать, бо зневіреного чекає єдина кара — смерть, тож кожен добре усвідомлює: набагато краще жити у брехні, ніж не жити зовсім, а тому на політичних заняттях карлики наперебій називають неіснуючі містечка, фабрики, академії, казарми, магазини, музеї й незмірно пишаються ними перед запарканним світом і перед самим собою.

Одне, що в них справжнє, — це кам’яні ідоли великого магістра Тома. Ті пам’ятники стоять по всьому острові— могутні й монументальні, зовнішній їх вигляд величний і грізний; ніхто з карликів уже не пам’ятає спражнього лику магістра, знають той образ, який створили запрошені із-за паркана каменотеси: портрет зодчого чимсь нагадував стандартне карлицьке обличчя, проте в погляді й жесті рук — одна простягнута вперед, а друга закладена за борт фуфайки, — вчувалася люта воля й погроза; то був уже не пам’ятник Тому, а владі, яку він символізує, і через те карлики зупинялися в трепетному й побожному мовчанні перед пам’ятниками і, немов християни в храмі, продумували свій прожитий час, з острахом дошукуючись гріхів зневіри, і вислуховували гасла, які виголошували речитативом почесні вартові, що вдень і вночі стояли біля постаментів, не змигнувши оком.

Гасла ті зводилися до коротких і глибоких фразі «Слава групі вибраних карликіві», «Наше вчення непереможне, тому що воно вірне!», «Наші карлики найвищі в світі!»; біля деяких пам’ятників почесні вартові цілились вказівним пальцем в обличчя карликам і запитували: «Скількома мішками піску ти засвідчив перевагу нашого ладу?», а віднедавна стало модним нове гасло: «Малоросія може бути щасливою тільки в союзі з Майбутнім Раєм, без такої спілки про щастя Малоросії не може бути й мови!».

Кожного дня надвечір Єпіфаній виходив із сторожки й обходив Василівський острів з краю в край. Вдень він був безлюдний, бо прості карлики працювали на піщаних рудниках, а вибрані наглядали за роботою. Потім вибрані сідали за довгі столики й споживали меншиковську пайку: вони чвакали вмисне голосно, щоб дратувати або спокутувати простих карликів, які обіч споживали хліб і воду. Траплялося, що не втримувався простий карлик перед спокусою, підходив до столиків, заставлених смачними стравами, згинався в пояс і показував пальцем на свого побратима: тоді йому давали індичу ніжку або жменьку червоної ікри, а оскарженого донощицьким жестом забирали на допит. Бувало, що хтось із простих карликів піднімався і вигукував у бік рибраних: «Ось той щойно загадково посміхався, я не знаю, що він мав на думці, але посміхався не випадково, мені здається, що він прихований ворог карлицького ладу». Вибрані знову кидали донощикові ситий шмат зі стола, а жертву виводили.

Після обіду відбувся ритуал каяття: прості карлики наговорювали на себе, признавалися, що колись мали супроти магістра й комтурів погані замисли; Єрмолай і Поважний Карлик їх вислуховували, великодушно посміхалися і прощали, зазначаючи, що кожну провину можна викупити самовідданою працею на благо Майбутнього Раю. Ритуал відбувався без кар — на засадах усвідомлення, що зовсім невинних у Карлицькій колонії немає, проте гуманна влада вміє винним прощати.

Коли закінчувалися політичні заняття, карлики розбредалися по острову земляцькими гуртами, і кожен гурт заводив своїх національних пісень: співати рідною мовою в Карлицькій колонії дозволялося.

Та коли десь стишувалася пісня й починалися розмови, тоді до гурту наближався підслуховувач, і пісня знову здіймалася над островом — де монотонно–надривна тюрскська, де урочиста волоська, сибіряки витинали частівки, а українки — їх було не більше десятка — виводили тужливі степові пісні, в яких оплакувалася колишня воля.

Єпіфаній нарешті зважився підійти до них. Присів неподалік і запитав:

— Є серед вас батуринські?

Маленькі жіночки сполохано оглянулись, а одна проспівала:

— Я батуринка, жона генерального осавула Гамалії…

— Ти писала мужеві листа в Туреччину?

— Писала…

— Чому?

— Бо страшно було…

— А тепер?

— Тепер нам усе одно. Ми люди маленькі, який з нас спрос?

— Так легше жити?

— Не легше і не гірше. Животіємо…

— Мотрю Кочубеївну знала?

— Я була з нею на Ладозькому каналі.

— Що з нею трапилось?

— Ти слухай, а я проспіваю тобі пісню про Мотрю.

… Розбив Петро Карла й Мазепу, спіймав Меншиков

Войнаровського у Гамбурзі — настала черга на чернігівського полковника Павла Полуботка, який ще в Глухові на кривавій розправі вразив царя своєю незалежною поведінкою і самолюбством та гордістю роз’ятрив лють самодержавця, який звик до принизливих прохань хоча б мізерних пільг, колінопреклонінь та доносів. Чекав цар від козацьких старшин, які прибули до Глухова за гетьманською булавою, цілковитої покори, ницості, плазування і діждався цього: навперейми засвідчували своє вірнопідданство полковники Ніс, Галаган і Скоропадський, тільки Павло Полуботок стояв незалежний. Могутня постава, міцні щелепи з гудзуватими жовнами, яструбиний ніс, глибокі чорні очі, в яких цар не міг догледіти ненависті до себе, проте відчував її, свідчили про його козацьку непокору і, напевне, пиху за свої незмірні багатства: дві тисячі дворів мав чернігівський полковник, а в скарбниці десятки бочок, вщерть наповнені московськими. червінцями, голландськими талярами, австрійськими дукатами, — і все те щире золото не в Петра, не в Петра!

Минув час, а царська ненависть до Полуботка не вщухала, та важко взяти полковника голими руками. Справно платить Полуботок чинш у державну казну і козаків у походи посилає: ось із Дербенської виправи тільки дві з чотирьох сотень повернулися — кров’ю платить, хитрюга, за полковницьку посаду, до того ж терпить біля себе московського коменданта Богданова, якого цар обіцяв відкликати з Чернігова після війни із шведами; війна закінчилась, а комендант цупко сидить у своїй канцелярії, мов воша на струпі, і не збирається повертатися в Московію. Пригощує полковник у себе й сіятельного князя Меншикова, який захопив після Мазепи город Почеп і Ямпіль, примусив гетьмана Скоропадського виключити козаків з реєстру й поставити на службу князеві, записав у свою власність сотню козацьких дворів і півтисячі дворів посполитих, а ще домагається в царя Батурина, щоб гетьманом на Україні стати.

Усе стерплює Полуботок, і це насторожує Петра — пам’ятає цар сумирну поведінку гетьмана Мазепи! Щось-то, напевне, замислює козацький улюбленець: не пише скарг на Меншикова і депутацій не присилає в Петербург — чи не налагоджує скритио полковник зв’язків з Пилипом Орликом, який метушиться по Європі, підбиваючи Туреччину, Францію, Англію на війну з Моско- віею, — з тим самим Орликом, маєток якого в селі Домашино Чернігівського полку, для відводу царських очей, посів, і Орликові винокурні й пасіки, і скотний двір тримає, а будинок з дванадцятьма світлицями, оббитими перськими килимами й обвішаними ліхтарями кавказького кування, своєю літньою резиденцією зробив.

Шастають на пограниччі з Туреччиною меншиковські нишпорки, щоб листа від Полуботка до Орлика перехопити, ловлять підозрілих, саджають у льохи, допитуючи з пристрастієм, щоб хоч слово супроти Полуботка вичавити, — надарма. Полуботок хитрий, як лисиця, звинний, мов куна, — і додумується Меншиков: пише супліку цареві, щоб Чернігівський полк, очолений самим Полуботком, на Ладозький канал послати.

Дізнавшись про виправу Полуботка на Ладогу, ми з Мотрею прибігли до канцелярії, впали перед полковником на коліна — візьми і нас з собою, там наші мужі… Чуйкевич добровільно до царя перейшов ще перед Полтавською битвою, а мій утік просто-таки з рук меншиковських бузувірів по дорозі з Батурина до Глухова, пішов до Мазепи і втік з–під Полтави разом з ним, а біля Переволочної в полон до Меншикова потрапив. Однакову плату отримали від царя і Чуйкевич, і Гамалія: довго обидва сиділи в Лебединських катівнях, а потім обох із партією генерального хорунжого Івана Сулими на Ладогу послали. Козаки, які вижили на каналах, за рік додому повернулися і звістку принесли, що Чуйкевич і Гамалія лопатами орудують, а за їх ногами ланцюги волочаться…

Впали ми ниць перед полковником: візьми нас з собою, з мужами нам бути і вмирати з ними, та він і слухати не хотів — не для жінок земляні роботи, та ми таки попленталися в обозі шеститисячної партії козаків — кухарками служили.

Крізь буран й заметілі йшли ми бездоріжжям через ліси й бори, харчів не вистачало, козаки міняли в посполитих московитів зброю за харчі, воли та одяг продавали, багато замерзло в снігах, а ми трималися, як могли: нема на світі відчайдушніших людей, як жони, що йдуть утішати знедолених мужів, допомагати їм вижити тілом і духом…

Врешті добралися ми на Ладогу і там своїх сердег знайшли—замучених, замерзлих, голодних, із зраненими ногами — виїденими до костей обручками кайданів. Тільки на мить ними втішалися, схопили нас опричники: наложницями, мовляв, хочемо стати на накалокопі, бо мужі наші, звісно, в Туреччині, так у протоколах записано. Привели нас із Ладоги в Карлицьку слободу, де ми застали інших жінок–заложниць. Нас примусили писати листи до мужів у Туречччину, щоб ті прийшли з повинною і цим урятували нас від кари смерті.

Ти хочеш запитати, чому я писала того листа, хоч знала, де знаходиться мій Гамалія? Не питай. Не кожен може залишитися великим у карлицькому світі. Не осуджуй поки сам не витерпиш… Існує страх смерті — на війні, в заметілях, у катівнях. Та немає гіршого страху, коли опиняєшся серед малих людей, в яких немає серця. Душі немає. Жалості. Теплого погляду хоч на мить. Коли вони у своїй жорстокості однакові, немов близнята, і самі якомусь незрозумілому страхові підвладні. Коли не можна ні в кого випросити порятунку, коли ті люди не вміють, не можуть чи не хочуть хоча б на макове зерно учинити інакше, ніж чинять. Серед малих людей пропадає воля й бажання боротись. Пропадає сенс боротьби: ніхто тебе не підтримає, зрештою, ніхто й не знатиме, що ти за якусь ідею чи віру загинув на муках. Страшне безвір’я опановує людиною в поспільності карликів. Серед них глухо і страшно. Серед них — сліпа покора, байдужість і упадок духа. О, ти ще не знаєш, як серед них страшно!

І я написала листа. Я можу й нині написати й наговорити на себе, що тільки накажуть. Карлики забирають у людини все: гідність, протест, волю, мислення, залишають тільки шлунок. А з самим шлунком не будеш великим. Шлунок є і в щура, і в тхора…

А Мотря… Не всі можуть бути такі, як Мотря. І я потайки дякую своєму Богові, бо тут і Бога не можна споминати, що піду з життя з пам’яттю про єдине світло, яке сіяло мені в цій темряві, — то була Мотрі Кочубеївни душа, яка горіла, поки не згасла, мов допалена воскова свічка.

Жона осавула Гамалії затихла. Обірвалася мелодія, на храмову жебранку схожа, а за хвилину почувся болючий спів — поминальна пісня по Мотрі.

Мотря стояла посеред майдану з розпущеним волоссям, що спадало аж до колін білявою зливою, закривало з обох боків щоки, й маленьким людям видні були тільки її очі кольору шаленого чорторию, що міниться синявою й густою зеленню; очі ті скаламучувалися тугою й ненавистю, впевненістю й погордою; довкруж неї день–денно стояли тісним колом вибрані карлики, а прості — й серед них уже ми, змалілі старшинські жони з покрученими кистями рук після написання зрадницьких листів — неподалік за вибраними, і всі хором кричали: «Напиши листа мужеві, анафема тобі, анафема!»

Вибрані карлики готові були шарпати Мотрю, кусати й розтерзувати, проте доступитись до неї не могли, відштовхувані її поглядом, у якому ні на мить не затінювався страх: тільки над зляканою людиною можуть мати карлики владу.

Дивувався Поважний Карлик з упертості Мотрі й натужно думав, яким чином викликати в непокірної бранки те всесильне почуття страху, яке закрадається непомітно, а розмножується швидко й повсюдно, як тля на калині, і никне, і тліє, і всихає тоді розкішний цвіт. Врешті додумався, наказав подати Мотрі добірної їжі й кришталевої води з найглибшої меншиковської криниці: стояла Мотря на майдані, зголоджена і спрагла, вже п’ятий день.

Жадібність зблисла в очах Мотрі, і обнадійливий шепіт прошелестів серед вибраних карликів, та відсунула вона тацю із запашними наїдками, проте збанок з водою, холодний і вогкий, що його подав Поважний Карлик, затримала в долонях, і вперше побачила Мотря на губах ліліпута гримасу, схожу на вдячну посмішку: його бажання зламати волю Мотрі було таке жагуче, що він чисто по–людськи заблагав її, аби надпила із збанка хоч ковток цілющої води; Мотря уздріла провалля, до якого наблизилася, а на його дні свою власну малість побачила; із зусиллям, немов то була тяжка камінна брила, простягнула вперед руки із збанком і кинула, пожбурила його на голову Поважному Карликові.

А тоді почувся зловісний писк, карлики підступили ближче до Мотрі й почали на неї плювати. Вони корчились із скаженої люті, чорна піна виступала на губах, карлики бризкали нею, немов тхори смородним калом, та відступали назад перед погордливим поглядом Мотрі, в якому не могли догледіти й тіні страху.

Тільки один карлик, якого прозвали Калмиком, бо аж із Калмикії привезли його в подарунок Петрові, наважився виступити вперед. Мав він рідке рудаве волосся, що спадало на потилицю брудними ковтунами, і плюскле, немов хтось ударив його разом долонями зобабіч, обличчя, очі мав налиті сукровицею, як роз’ярений щур, він прошипів, повертаючи голову дое змалілих українських жінок:

— Чого ж ви так швидко скорилися? Ану виходьте голодувати, бачите, вона не боїться, що ж то ви за такий народ боязкий, хохли, що тільки одного можете послати на жертовник, а самі ховаєтесь, шкуру свою рятуєте і потайки в душі пишаєтеся своїми мучениками? Виходьте, голодуйте, ставайте знову великими! Нема сміливців? Ох ви, патріоти з печі!

Та ніхто з нас не зрушився з місця. Ми вже були здолані страхом, а Калмик не переставав знущатися:

— Станьте всі біля неї, не їжте і не пийте: скільки трупів лежатиме на цьому майдані за тиждень!

Гримнув регіт — карлики сміялися. Вони хапалися за животи, качалися в знемозі по землі, вставали й захлиналися, вибелькуючи крізь сміх раз по раз:

— Скільки трупів! Скільки трупів!

А один, якого звали Вурдалаком, через те, що був губатий, мов верблюд, і у вічно роззявленому його роті парувалися мухи, до того ж він був волохатий, і від внутрішньої люті волосяний покрив пробивався крізь сорочку, мов жала, — він так щиро сміявся, що не витримав і вмер від розриву серця. Його потягли за ноги й викинули на звалище зі сміттям: до мертвих карлики пошанівку не мали, не було в них навіть своїх цвинтарів — тільки ідоли.

Мотря стояла посеред майдану ще день і другий, простягнувши вперед руки, й шепотіла сухими губами одні й ті ж слова: «Наснажувала я його на велике діло…»

Я не розуміла тих слів, та чула їх завжди, коли нас після політичних занять проводили гусаком повз Мотрю й примушували у її бік плювати й глумитися над нею. «Наснажувала його на велике діло!» — слухала я і відчувала ту наснагу, якою скористатися вже не могла.

Одного разу пізно вночі я тихо вийшла з бурдею. Карлики спали, а Мотря стояла на майдані, облита місячним світлом; круглий місяць висів над нею, вона простягала до нього руки, наче хотіла злетіти. Я підійшла до неї і спитала:

— Бідна Мотре, чому так чиниш? Загинеш і нікому своєю смертю не допоможеш.

— Жаль мені тебе, жоно мужнього Гамалії, — відказала Мотря. —Жаль, що так зниділа. І не ти одна. Нидіє наш народ… Мій батько, ницим ставши із захланності, вчинив велику зраду: став найвідомішим донощиком в Україні, приклад якого довго наслідуватимуть нові Носи й Галагани. Моя мати в невігласстві своїм благословила батька на зраду. Наш будинок завдяки їхньому злочинові єдиний уцілів у Батурині, як пам’ятник зради… Я хочу врятувати честь моєї вітцівщини, честь України. Хто мусить стати ідеалом національної чесності. Я спробую, і, напевне, не одна я така… Наш будинок буде стояти й тоді, коли діло, розпочате Мазепою, переможе. І я хочу, щоб майбутні вільні люди не потрощили з ненависті до зрадника Кочубеїв палац, а зібралися із святими отцями і біля єдиної уцілілої пам’ятки славної столиці Гетьманщини, де вперше зродилась у гетьмана думка про визволення з московського ярма, відправили замість анафеми панахиду по великому Мазепі. Може, моя віра у вільну Україну, яка наснажувала колись гетьмана, надихне людей на переможну битву. Може, дізнаються нащадки, що з вірою в продовження Мазепиного чину я вмерла на пустирі серед змалілих людей.

Другого дня Мотрі на майдані не стало. Шукали Карлики повсюдно — не знайшли. Сторожові гвардійці теж не бачили її біля воріт. Зродилася чутка, що з великої жаги до волі в Мотрі виросли лебедині крила.

Карлики, зачувши це, створили мисливський гурт, який поклявся перестріляти всіх на світі лебедів. Виконати клятву було їм, звісно, не під силу, проте й досьогодні кожен вибраний карлик мріє вбити хоча б одного лебедя…

А я, коли забачу їх на Неві, потайки годую крихтами хліба. Це все моя покута за страх. Може, я про Мотрю дбаю?.. Та чи стала вона Лебедицею?

— Стала, — відказав Єпіфаній. — Я знаю. Це втёкла від мене чиста моя душа.

— Слава Богу! Втекла душа повернеться, убита — ніколи.

—

Розділ дев’ятий

Вперше за незліченні дні свого перебування в Карлицькій колонії Єпіфаній помітив в очах Карлика тінь жалю. Це здивувало ченця, бо таке почуття, як жаль, було мешканцям Майбутнього Раю невластиве, та ось старий ліліпут витер каправі очі й проказав, гірко зітхнувши:

— Твоє преподобіє, кличе тебе до себе сіятельний князь. А я ж то мав охоту таки сьогодні на політичних заняттях зрівняти тебе з нами. Подумалось, що Меншиков про тебе давно забув… Ан нет!

Він помолов беззубим ротом, провів ребром долоньки по горлу і сплюнув спересердя. Затим кивнув головою й пішов попереду до воріт, де стояли сторожові гвардійці, щось там тихо прошепотів до них, і вони розступилися, піднявши мушкети «на–караул».

Єпіфаній з карликом перейшли через місточок, під яким сльозився чистоводний струмок й, запливаючи під паркан, тут же пропадав у піщаному грунті; далі подався викладеною бруком доріжкою, дійшов до високих фігурних воріт з гартованого заліза, ворота відчинилися, слуги в барвистих лівреях позгиналися, лакейськими жестами запрошуючи гостей на подвір’я меншиковського палацу.

— Ох–ох, — знову зітхнув Поважний Карлик, — не скоро тобі бути зрівняним: його сіятельство до тебе прихильний. Ох–ох!

Через подвір’я — від воріт аж до аркової низької брами, що норою вгризалася в підчерев’я сірого казарменного палацу, вишикувалися лакеї в яскравих кафтанах, шовкових смугастих панчохах, в башмаках із срібними пряжками й дивувалися, що мусять віддавати честь звичайному монахові й огидному карликові. Єпіфаній запитав у Поважного Карлика, за що їм така честь.

— Не нам, а його сіятельству. Кожна церемонія, яка його стосується, мусить бути урочиста й велична. Я впевнений, що й у Сибір його колись везтимуть з музикою і хоругвами…

Втім брама прочинилася, і на подвір’я вибігли два блазні у ковпаках з дзвіночками: вдаючи із себе півнів, вони кукурікали, наскакували один на одного і билися до крові, а втомившись, поставали, витягнувши свої шиї і протяжно запіяли, вітаючи гостей його сіятельства.

— Цей зліва, — пояснив Єпіфанієві Поважний Карлик, — колишній князь Голіцин. Під час свого перебування в Італії з дипломатичною місією таємно одружився з італійкою і прийняв католицтво. Агент царя і Меншикова капітан Рум’янцев — ти про нього багато ще почуєш— розкрив таємницю, тож після повернення Голіцина в Петербург Меншиков зробив його блазнем. А той, праворуч, — колишній граф Волконський. Він теж був у місії Голіцина і на прийомі у Ватікані мав необережність поцілувати папі римському пантофлю.

— Хіба карлицький світ за парканом не кінчається? — занепав духом Єпіфаній.

— Усюди, по всій імперії, — наш світ, — гордо промовив Поважний Карлик. — Тільки й того, що за парканом люди маліють, щоб бути відмінними від поспільства, а тут живуть у повному зрості.

У довгому склепінчатому коридорі тихо стояли кретини з величезними головами й короткими ногами, їх вигляд був добродушний, вони начебто мали заспокоювати прибулого на візит до князя; кретини маленькими ручками показували в глиб коридору, де стояв у парчевій киреї і треуголці маршалок–дворецький. Той кивнув головою, й Поважний Карлик дрібно позадкував і зник умить; дворецький маєстатичним жестом відчинив двері, і Єпіфаній опинився у просторій залі з мармуровими колонами, обвитими ліпленою з алебастру виноградною лозою, з розписаною античними сюжетами стелею, з якої звисали кришталеві люстри із сотнями запалених свічок.

Посередині зали у фотелі сидів князь Меншиков у світло–фіолетовому кафтані, в довгій білій перуці. Він пильно приглядався до Єпіфанія, врешті посміхнувся й мовив:

— Вельми ти сподобався мені в Батурині: я в своєму житті ще не бачив людини, пройнятої аж таким вірнопідданим страхом. Тож думаю, що ти розумієш і страх Божий, який денеколи огортає мене, смертного. Висповідатись мені пора. А ти слухай і постарайся відрізнити праведні мої діла від неправедних, бо чинив я їх і в свою, і в державну користь, і готуйся відпустити мені гріхи, якщо вони в мене є… Бери он пуфик, сідай і слухай… Чи, може, ти думав, що я заведу тебе в храм і вклякну перед сповідальницею?

У очах князя зблиснув лихий вогник і причаївся в глибині зіниць: так нишкне рись, коли бачить, що жертва вже не має змоги втекти.

А Єпіфаній і не подумував про порятунок; він був у цілковитій владі Меншикова так само, як колись у Батурині, здоланий жорстоким спокоєм князя і насланою йому самим дияволом владою карати смертю народ… Але ж якщо дається така влада людині, значить, існує вона в світі: звідкись цей світ її прийняв, узаконив і розпоряджається нею; цю страшну владу терпить навіть Бог — видно, вона йому потрібна… Чи ж то Єпіфанієва справа супротивитися їй, чи ж то має він силу для такого спротиву?

Покора, яка заволоділа Єпіфанієм в Батурині й довела до непрошеного злочину мовчанки на вид найжахливішої збродні, підкрадалася до нього й тепер, намагаючись заволодіти ним і кинути знову в пекло гріха. Що задумав Меншиков з ним діяти, не знав Єпіфаній, та зрозумів, що його митарства за батуринський гріх продовжуються, що князь єдиний, мабуть, вловив проблиск ченцевої непокори в Глухові й хоче здолати тепер його до кінця, щоб не залишилося в імперії непокорених й на розплід.

— Мабуть, не відаєш, — кинув Меншиков недбало, супроводжуючи думки Єпіфанія, — я Войнаровського спіймав.

Чернець уже чув про це, та в цю мить впилася в його мозок страхітлива думка, яка водно переслідувала: жив у Батурині український Месія — може, серед юнаків, може, серед тих дітей, що закружляли на дзвіничій каруселі, — Меншиков, певно, знав і тому, немов Ірод, винищував усіх живих, а утеклих виловив: залишився один Єпіфаній.

Знав чернець, що тим Месією був не він, але ж — єдиний з батуринців залишився живим, то чи ж не йому взяти на себе хрест убитого Месії, чи ж то не сам Бог розпорядився? Квола й боязка думка про своє вище, ніж покутницьке призначення, вкралася в Єпіфанієву душу і додала супротивної сили.

— Я знаю, що вб’єш мене, князю, або віддаси карликам на розтерзання, — мовив Єпіфаній, — та скажу наперед, ще до твоєї сповіді: за Батурин немає тобі прощення.

— Не вб’ю, не втішай себе, — незважливо змахнув рукою Меншиков. — Я ше в Глухові міг тебе на палю посадити, чув бо, що не анафему Мазепі проголошував єси, а нам віщував Армагеддон. А з тебе зроблю жельву й повезу на показ в Малоросію, щоб утямили твої родаки: останній протестант плазуном став. Я ж задумав усіх вас, козацьку потолоч, знищити, щоб ви своїм вільнодумством московських вірнопідданих не заражали. А що не маю змоги фізично всіх убити, — винищу виродженням. Гріх це чи не гріх врятувати підданих всієї імперії смертю вашого непокірного кодла? Кажи!

Поник Єпіфаній, він не мав що відповісти його сіятельству. Меншиков цинічно оголював засади своєї діяльності, не приховував ні жорстокості, ні аморальності. Мало того, у викладі його засад панувала залізна логіка тирана, який може чинити тільки так, як йому диктує державна система, котрій він підлягає, — іншим стати просто нездатний. Іншого сама система викинула б і знищила, і всесильний князь став би знову тим, ким він був дотепер, — пічником, пекарем, теслею, тим самим, теслею, який спритно орудував сокирою на верфі в Голландії, зачарувавш цим Петра, і той збагнув, що таке вміння набагато краще може бути застосоване р політичному ділі, й не розчарувася потім, споглядаючи, як легко й уміло гамселить та сама столярська сокира по головах збунтованих стрільців.

Ні, не винен Меншиков; він, як та сокира, є лише знаряддям у механізмі держави, і навіть якби вивільнився від неї зі своєї волі чи з принуки, то ще не знати, чи мав би право й змогу займатися й надалі ремесним ділом.

— Не гріх, — відказав коротко.

— Ти мені подобаєшся, — просвітліло обличчя в Меншикова. — То слухай далі. Крім того, що я покликаний, як політичний діяч, винищувати непокірних і вельми шкідливих для Московії малоросів, єсьм звичайною людиною: люблю багатство, розкіш, славу, видноту, пиятику і бешкети… Не квапся оцінювати цей бік моєї вдачі, адже майже всі ми, царські достойники, вийшли з найнижчих низів, із людського дна — його величність не полюбляє собі рівних, то чому, опинившись раптом на високих посадах, ми мали б стати іншими? Я ж не один такий. Син костельного органіста з Курляндії Павло Ягужинський став генеральним прокурором. Жид–вихрест Петро Шефіров займає посаду віце–канцлера. Французький плебей Антон Девіер — генеральний поліцмейстер. Ну, а я, — Меншиков підвівся і звів руки вгору, — всі можливі імперські звання маю. Та ще генералісимусом хочу стати — і стану! — Князь вискочив на фотель і став, немов на п’єдесталі; потім, ніби засоромився своєї нескромності, сів, відкинувся на спинку фотелю, поплескав себе долонями по животі й продовжував далі: — Вбрання ми наділи інше, натура ж залишилася та сама… А ось Федору Ромодановському, злодійчукові з Преображенського, де літня резиденція царя, не так пощастило… Цар наш вельми спостережливий: мене запримітив при столярській роботі і, проглядаючи своїм здольним розумом майбутнє, збагнув, що я можу побудувати йому столицю. А Федя полюбляв знущатися над домашніми тваринами — вішав котів і відрубував хвости собакам, то цар узяв його на посаду генерального ката, який примушує за допомогою кліщів, колеса й палів весь народ, і нас теж, думати так, як його величність. Здійснює він вправно Петрову волю — від стрижки боярських борід до страти царського сина Олексія, і сильніший єсть за мене, та не носить шитого золотом кафтана, а червоний каптур, і стільки золота, як я, заграбастати не може. У кожного своя доля… Ти хочеш щось сказати?

— Помилуй нас, Боже, по велицій милості твоїй… — прошепотів Єпіфаній початок п’ятдесятого псалму. — Визволи нас з лабет дияволів.

— Перестань тремтіти, — кинув недбало Меншиков, — я тебе до Ромодановського не посилаю… Ну добре, признаюся тобі у веселіших своїх гріхах… Але чи ж то гріх, коли ми збираємося вряди–годи разом з царем у моєму палаці на «всеп’янєшие собори» і напиваємося так, що слуги нас напівмертвих розвозять потім по домівках? Або що я і всі інші вельможі складаємо підряди на провіант за завищеними цінами на підставних осіб? Спочатку це робилось обережно, за виручку в п’ять тисяч карбованців, потім я насмілився взяти п’ятдесят, а тепер беру по сто тисяч за один підряд — і не менше! Хіба це гріх, коли можна?.. Хтось доніс на мене цареві, той викликав генерального прокурора Ягужин- ського і сказав йому з тим наміром, щоб я про його слова дізнався: «Хто вкраде стільки, що за ті гроші можна купити шнур, буде повішений». Ягужинський поклонився цареві в пояс і відповів: «Невже ви, ваша величність, хочете залишитися без підлеглих?» Петро Олексійович щиро засміявся і передав нашій компанії тисячу золотих на засідання чергового «всеп’янєйшого собору». Скажи, чиню я цим гріх?

Знову задумався Єпіфаній, згадав римське право, яке вивчав колись в академії, довго мізкував, та складу злочину в злодійських махінаціях Меншикова не побачив. Бо ж чи винен він, що держава не тільки дозволяє, а й спонукає красти? Був Олексашка злодюжкою у свого батька — кожного разу не додавав йому з виручки за продані пиріжки по копійці й назбирав золотого карбованця. Такі «злочини» в жодний карний кодекс не занесені, та й батько за подібне не подав би позову в суд на свого шпаровитого сина. То чому ж йому, коли нині він має за батька самого царя, не хотіти мати мільйона нашпарованих таким самим способом золотих дукатів? Хіба за якихось тридцять років може аж так змінитися людина? Сказав:

— Ні, не чиниш цим гріха.

— Ось бачиш, — вдоволено потер долоні Меншиков. — Комусь там ніздрі виривають, пальці вставляють між двері, щоб зрозумів, як треба в імперії поводитись, а ти зовсім легко жельвою стаєш… Ти мені допоможи гетьманувати на Україні: служив зрадливому Мазепі, тепер послужи Меншикову. Жоден владика, хоч ні один не любить надто розумних порадників, без учених мужів, а паче без покірного і освіченого священослужителя не стане сильним ні царем, ні гетьманом. Чому ж бо Петро брав собі в радники премудрого хохла Феофана Прокоповича?

— Я… я не розумію, ваше сіятельство, як це — гетьманом? Ви хочете стати гетьманом України? Може, мені причулося…

— Ви лише подивіться на нього! —зареготав Меншиков. — Він дивується! Так, я хочу стати гетьманом Малоросії… В цьому ж порятунок імперії. Власне, не так порятунок, як її остаточне зміцнення. Ти глибше заглянь в історію і переконаєшся сам: усі ваші гетьмани були зрадниками. Сагайдачний ішов на Москву? Йшов. Хмельницький перед смертю лигався із шведами? Аякже. А Виговський, а Дорошенко? Не кажу вже про Мазепу й Орлика… Вам вірити не можна. Непокірний малорос, ставши гетьманом, відразу ж подумує про зраду. Думкою про своє гетьманування на Україні я поділився з царем зразу після полтавської баталії. То цар, для початку, дав мені місто Почеп на Чернігівщині. Свавільне то було місто: закордонна торгівля, магдебурзьке право, козацькі ради, до зубів озброєне військо, і кожен другий козак—дука, де таких на Московщині знайдеш? Хіба можна байдуже дивитися на кричущу нерівність?

— Так, так, — проказав сам до себе Єпіфаній, — це метода карлицька, я вже знаю: зрівнювати всіх до малості, до бідності…

— Саме так, — підтвердив Меншиков. — Не забувай, отче, що найбільший ворог козака не москаль, який нічого не має і хоче взяти, а багатий козак, який має, а не хоче дати. Таких — в Сибір, на Ладогу! І не нашими, вашими руками. Ви мусите зрозуміти, де ваш ворог, і позбутися його, а коли позбудетеся, тоді нарешті заспокоїтеся в тихому рабстві. Немає кращого життя для будь–якого народу, ніж тихе рабство! За тебе думають, тобі наказують, а ти лише сполняєш… То я спершу скасував у Почепі магдебурзьке право, а ратушу звелів розвалити. Потім заборонив вивозити юхт, сало, віск, олію, смолу, збіжжя, срібло, а якщо й дозволяв, то через московські порти; митниці обсадив карликами — не тільки Почеп, вся Україна донині віддає Московщині мито. Треба ж і нам якось жити… Трохи пізніше попереводив козаків у кавалерійські драгунські полки. Позабирав у свої магазини козацькі гармати, шаблі, намети, горілку, навіть ікону Пресвятої Богородиці Печерської — символ козацьких свобод — реквізував… Поскаржився на мене цареві гетьман Скоропадський, його величність показав мені тую цидулу, помахав на мене пальцем. Я ж, довго не думаючи, приїхав до Глухова, звелів укопати на гетьманському подвір’ї палю з накладною гострою шпицею і сказав гетьманові: «Ось де твій трон, якщо крамольний будеш… Чув я, що в Малоросії з Божою поміччю хліб уродився. А в нас не расте. Накажи відвезти тридцять тисяч четвертей муки в Смоленськ». І повіз серешний гетьман. Але Почепа мені мало: хочу всієї Малоросії, чуєш? Випрошу в царя Батурин, відбудую столицю по- своєму і стану останнім гетьманом України! А ти будеш моїм Феофаном: з амвону недоламані душі доламуватимеш. Хіба це гріх?

Єпіфаній схопив голову в руки і заскиглив, завив: він уздрів в одну мить, як горить не один Батурин, а вся Україна з краю в край. Котиться степами полум’я, пожирає доми, сади, села, міста, ліси, і тягнуться валками чорні погорільці, гнані русявими ординцями, на північ в тихе рабство. Нема вже ніякої надії на волю, тільки б зберегти життя хоч одній парі вигнанців, які могли б колись повернутися на Україну й розпочати новий рід. Хто має зберегти себе — я? Яким коштом?

І тут ревнув Єпіфанієві у вуха громовий голос, що обнадіяв і злякав:

«Феофанові можна, а тобі —ні?!»

Чернець викрикнув ці слова вголос, і засміявся Меншиков:

— То чи ж маю я гріх?

— Ні, ні, ні! — застогнав Єпіфаній, б’ючи головою об підлогу. — Ви не маєте гріха, ви такі страшні, що навіть не знаєте, що таке гріх!

Потім Єпіфаній підвівся і прошепотів зшерхлими губами:

— У Батурині жив Месія. Невже то був Войнаровський? Що сталося з ним?

Квасно скривився Меншиков і погордливо глянув на Єпіфанія.

— Месія з хохлів? Це ти вже мариш, втомився, мабуть… Тільки Московія — Третій Рим — несе світові месіанство. Вся Московія — не один чоловік! Визволення несе народам, порятунок.

— Від чого?

— Від видуманих вами свобод… Ти ж освічена людина — невже не розумієш, що тільки в неволі може бути сякий–такий порядок?

— Але ж і перший, і другий Рим, гинучи від невільного порядку, народжував свого Месію — Ісуса, Магомета. Мусить і Третій Рим зродити Спасителя — чей пропадає в неволі людський дух!

— Що може вчинити Месія?

— Привести народ до покаяння.

— І властителів?

— Перш за все.

— Тоді відпусти мені батуринський гріх: якщо я вбив у Батурині українського Месію — можу спокійно доживати віку. Імперія, в якій розкаюються властителі, перестає бути імперією… Слава собі, Господи: українські спасителі в темниці.

— Як вам удалося спіймати Войнаровського?

— Cherche la femme¹, — розвів руками Меншиков. — Я сам неписьменний, проте французьку мову знаю і єсьм академіком Кембріджського університету, про що мені сповістив сам Ісаак Ньютон! Європа без нас обійтися не може — місія наша така. Ми повинні йти вперед і вперед—до останнього моря. Ні Чінгіз–хан, ні Батий не дійшли — нам перепоручили… А Войнаровський що — комашка. Ми його спіймали в Гамбурзі, в ліжку однієї красуні…

_______________

¹ Шукайте жінкуі (Фр.).

— З Мазепиним скарбом? — боязко спитав Єпіфаній.

— Ти, бачу, все знаєш, і це добре… Не потрапило нам у руки гетьманське золото. Тому й тримаємо вже більше семи років Войнаровського у Петропавловській фортеці, може, хтось зголоситься із скарбом — виміняємо. А тобі, певне, цікаво, як ми його впіймали? О, я за ним полював ще відтоді, як він мене так тяжко обманув у Гродно…

Єпіфаній слухав Меншикова й пильно придивлявся до вродливого вельможі, який із захопленням мисливця почав розповідати про полювання за Войнаровським, і ніяк не міг співставити його з тим холоднокровним убивцею, що стояв посеред батуринського майдану й віддавав щораз то жорстокіші накази, і жоден м’яз на його обличчі не здригнувся на вид кривавої м’ясарні. Чи ж то і там він не грішив, підвладним будучи державній системі, яка велить робити так, а не інакше? А коли за ним немає гріха, то що таке мій гріх — я теж був підвладний іншій силі. То чому я караюся, а він — ні? Чи не змиритися мені раз назавше з долею і спочити від душевних мук у теплому багні тихого рабства?

Меншиков розповідав лютуючи: полковник Войнаровський, той світський франт, з першого погляду не припав йому до душі. Чи то крізь його європейську освіченість, пробивалася зверхність до князя–плебея, а може, Меншиков убачав у гордій поставі та чоловічій вроді полковника його намагання зрівнятися з князем: сватав же Мазепа за Войнаровського Меншикову сестру…

Відпоручник Мазепи полковник Войнаровський займав Меншикова у головній царській квартирі в Гродно світськими розмовами, а шведські війська вже перейшли Березину й розбили москалів під Головчином поблизу Могилева… «Де Мазепа з військом? —допитувався Меншиков, перебиваючи прецікаві розповіді полковника про мандри Геродота в Скіфії. (— Я аж потім зрозумів, — говорив князь Єпіфанієві, — що Войнаровський стримує мене від маршу на Украаїну доти, поки не підійдуть шведи) — Що ти сказав? Захворів Мазепа в Борзні і вже висповідався перед смертю?»

— Я притьмом погнав гінців до гетьмана в Борзну, щоб привезти його живого або мертвого до Гродна, а тим часом серед ночі Войнаровський зник. А що було далі, ти знаєш: полковник поскакав на коні в Борзну, звідти з Мазепою помчався до Батурина, дали розпорядження Чечелю і вночі переправилися через Десну… Утік, утік негідник!

Князь заламував руки, ніби це щойно сталося, князь дотепер не міг з тим змиритися, що не побачив полковника у Глухові на палі. Видно, це найбільш боліло Меншикова, бо далі розповідав без запалу, скоромовкою.

1716 року Андрій Войнаровський прибув до Гамбурга прямо в обійми Аврори Кенігсмарк, впливової в європейській політиці особи, через яку Пилип Орлик проводив свою англійську орієнтацію в боротьбі з Москвою. Приїхав із скарбом Мазепи… Його взяли із ліжка графині.

— Скарб гетьмана, хоча б його частина, мені повернеться, — говорив сам до себе Меншиков. — Ми зашлемо Войнаровського в Якутськ, а його дружина Ганна, яка тепер сновигає біля королівського двору в Швейцарії, віддасть нам за повернення мужа вивезені ним в Європу гроші… Але мене тепер інше турбує: в який банк Європи здав своє золото Полуботок?

— Чому — Полуботок? — кинувся Єпіфаній.

— А тому, — відказав спокійно Меншиков, — що наказаний гетьман сидить у кайданах у сусідньому з Войнаровським казематі. А в його маєтку після арешту ми знайшли тільки мідяки…

Меншиков ураз перервав свою мову й нахилився до Єпіфанія.

— Ти знаєш… Ти знаєш, у який банк віддав Полуботок своє золото! Знаєш!! —заревів, і слуги вмить убігли до зали. — Геть! — крикнув на них Меншиков і, схопивши Єпіфанія за оборки, запитав благально: —Ти ж знаєш… Ну скажи! Ті гроші візьмуть німці чи англійці, Полуботок ніколи не вийде на волю, не впімнеться… Гроші ж царські — вся Малоросія царська. Ну скажи, в який банк здав Полуботок своє золото?

— Не належить Москві золото України, — мовив Єпіфаній. — Його повернуть українському народові, коли він стане вільний.

— Вільним? — здивувався князь. — Хто раз потрапив до нас у руки, той про волю хай забуде… Отче, я бачу, що ти знаєш, ти був довіреним у Мазепи, в полковників. Ти мусиш мені сказати, я розв’яжу тобі язик! Зведу тебе з ним, покажу тобі його муки, і ти скажеш, пожалівши його…. Скажеш! Я замучу й тебе…

— Мені байдуже; князю. Якщо нема на Україні вже й Полуботка; то на що сподіватися? Можеш мене вбити хоч у сю мить.

— Ба ні, голубчику, вбити мені тебе найлегше. Та це нам невигідно — вас потім родаки називають мучениками, іконописують, лампадки світять під іконами і моляться до них… А я хочу усіх зігнути. Ти розумієш — зігнути: Войнаровського, Полуботка, тебе. Бо коли цього не зроблю, залишиться після вас світла пам’ять в головах хохлів. І будуть вони тією пам’яттю відроджуватись до непокірності й незалежності. Треба, щоб ви залишили після себе ганьбу. З ганьбою не відроджуються… Ось ти плазун, який весь час силкується злетіти, і якби я дозволив тобі це зробити, ще хтось спробував би встати за твоїм прикладом з колін на ноги. Ти мрієш покаятись, очиститись. Не допустимо! Покаяння — це прозріння упокорених людей, які вже звикли до тихого рабства. Найнебезпечніші для імперії — прозрілий раб, воскреслий Лазар і навернений блудний син. Вони здатні започатковувати загибель рабства, яке ми так довго і з тяжкими зусиллями будуємо на землі… — Обличчя Меншикова враз налилося кров’ю, він закричав, намагаючись залякати свою жертву: — Де скарб Полуботка, де? Я ж тебе ще нині віддам на муки Ромодановському!

Єпіфаній відчув, що більш не боїться.

— Хай він уб’є мене, — сказав спокійно.

Меншиков зрозумів своє безсилля і змінив тон.

— Він тебе не уб’є, голубе, він тебе принизить… Імперії потрібне людське приниження… Чейже мене також, — вдарився князь у груди, — весь час принижують. Його величність, коли йому заманеться, може вдарити мене в обличчя. І що — терплю, стерпиш і ти… Якось на дипломатичній вечері у Луврі, — продовжував Меншиков уже зовсім спокійно й довірливо, ніби шукав у Єпіфанія співчуття, — Петро в присутності європейських достойників кинув мені в обличчя індичою ніжкою і обізвав азіятом за те, що я смачно плямкав. Але чого не стерпиш ради імперії, такої щедрої для нас. Маю гроші! І ти будеш мати, тільки стань жельвою… Ну, що ви за народ такий, хохли! Вже, здається, скрутили в баранячий ріг останнього, аж диви—. ще є. І ще… І ще! Та я нашлю на вас бездушних і страшних карликів — віл них і в мене стигне кров у жилах… Карлики вас здолають, мов комарі північного оленя. З їх допомогою я створю в Малоросії таємну канцелярію в кожній хаті, і зруйновані будуть навіть родинні зв’язки, і не віритиме брат братові, а батько синові!

— Страшну річ повів ти мені, князю, — промовив здавлено Єпіфаній. — І я зневірився аж тут, у цій залі, бо коли і Войнаровський, і Полуботок у тюрмі, то що я — без них? І Орлик загубиться в Європі серед можновладних хижаків, що ділять між собою світ. Немае більше в нас провідців… Що допоможе тепер покаяння? Ти зламав мене, можеш радіти. Але ж сам, сам єси таким рабом, як і я…. Ба ні, не таким. Я гину за Україну, ти ж загинеш не за Московію — за золото. Я спокійно зустрічаю свій кінець. А ти ось соваєшся у своєму м’якому фотелі й крадькома оглядаєшся, ніби хтось має вдарити тебе в спину. Бо смерть моя — на моїй землі, де б я не знаходився, а твоя — у временному кріслі. У вас нема ідеалу… І кожен з нас має те, на що заслужив. Ми на рабство своєю неміччю і страхом, ви ж на вселюдську ненависть — через свою захланність.

— Згоден, згоден! —засміявся Меншиков. — Ти взиваєш до сумління людей, в яких його немає. Мені досить того, що ти визнав себе рабом. І я раб, так. Але ти в тюрмі, а я при ситому кориті, і в цьому різниця між нами… Тепер ти можеш вільно ходити по Петербургу, у Карлицьку колонію сам вернешся. Тобі більше нікуди йти, там рабам дають їсти. Іди, я покличу тебе, коли потрібно буде.

Єпіфаній покірно вийшов. Проминув озброєних гвардійців і відсутній, немов уві сні, подався до своєї сторожки, не звертаючи уваги на карликів, які стояли у довгій черзі, передаючи один одному жмені піску.

Ліг горілиць на лежак і побачив…

Розділ десятий

Єпіфаній побачив перед собою високу гору, схожу на велетенську могилу, вершина якої загубилася в піднебесній імлі, а він іде знайомою стежкою, що вибігає нізвідкіль, із найпропасніших глибин байрачних застумів і виходить на кривобрід маленької річки, яка, вдарившись у гору, начеб хотіла пробити її наскрізь, утворила плесо; Єпіфаній упізнав Чугайку, лебедине озерце, і серце зупиняється на мить від тихої утіхи: повернувся нарешті з моторошних безвістей на круги своя. Зажевріла, як колись, у душі надія, що прилетять на озерце лебеді, і серед них він знову знайде свою незаплямова- ну душу — білу Лебедицю: може, прийде вона до нього виміряти вартість покути.

Знайома стежка спинається вгору до келії, що он темніє ніркою, ніби дзьобиком видовбана; впізнав свою гору, тільки незмірно виросла вона й увінчала свою вершину колом зубчастого муру, з якого вихоплюється і впивається у небо гострий шпиль… Ця новизна змусила Єпіфанія зупинитися й задуматися не так над тим, хто за час його відсутності вивершив гору шпилем, і що знаменує він: нові муки сходження й осягнення власної висоти чи остаточне переконання у своїй недосконалості й безсиллі?

Зеленоокий чорторий, гладкий, мов виполіруваний щит, був протятий навпоперек вузьким пругом, що вже зливався і ось–ось мав зникнути з поверхні плеса: хто, втікаючи у прибережні шелюги, залишив його — добра чи зла сила; хто чатував на Єпіфанія і з яким наміром, хто перемінився, почувши його кроки, у водяну смужку?

Згадав вовкулаку, який навідувався колись у ці байрачні задичі й умів перевтілюватися у будь–яку твар, — невже не здох донині, невже Єпіфаній і досі не відмовився од скверни зрадника? А, може, порятунок жде його па вершині осяяної сонцем гори, до якої зло не доповзе ні в якій іпостасі?.. Кого наполохав своїми кроками чернець і чому він думає тільки про зло?

Єпіфаній оглянувся і враз тихо скрикнув, побачивши на березі озерця білий кожушок. Він підбіг, схопив його, притулив до грудей, притьмом вийшов стежкою на гору, шугнув у келію і заховав кожушок у ту саму ямку, яку видовбав колись у стіні.

Аж тоді роздивився: у келії все стояло на своїх місцях, ніби він ніколи й не виходив з неї. Пріча, застелена старим рядном, два дубові кругляки і на вищому — папір, переданий колись йому архімандритом Нямецького монастиря Ніколае, поруч перо і каламар, повний чорнила, і шматок хліба, принесений монастирським послушником.

Нічого не змінилося — а може, Єпіфаній і не виходив ніколи з келії?.. Присів на нижчий пеньок, приглянувся, папір був незаписаний. Невже він так і не розпочав свого літописання? Адже ще в Києво–Могилянській академії Єпіфаній і його побратим Самоїл Величко поклялися написати історію свого часу: Самоїл, перебуваючи на службі в Кочубея канцеляристом, працював над літописом, та був ув’язнений після страти генерального судді. Чи живий він? Розпочинав своє писання і Єпіфаній, сидячи в цій келії, — де ж поділося письмо?

Певно, нелегко підкорити словом папір, мабуть, літописцеві слід спочатку збагнути час й осягнути своєю пам’яттю, виміряти вагу слів, які мають лягти на папір, і визначити не тільки зміст задуманого творіння, а й вищу мету викладених словами думок…

Мислив про це Єпіфаній, аж поки із задуми не розбудив його скрип дверей. Не схопився, не підбіг, це не Лебедиця. Ще нема причини увійти їй. Не прийшло просвітління, не зморило дорешти й страждання: Лебедиця прийде на порятунок або свято.

У дверях стояв послушник Нямецького монастиря. Він тримав у руці мосянжеву мисочку, вивершену вареною сочевицею, й допитливо дивився на Єпіфанія.

— Що скажеш, сину? — спитав чернець.

— Дивно мені… Скільки не приходжу, водно сидиш без діла. Всі люди щось роблять, а ти — нічого.

— Чому ти думаєш, що мислення — не робота?

— Про що мислиш у цю мить?

— Осягаю думкою свій час. Коли він для мене почався, коли вперше став мені потрібен, хто перший для того спричинився, що моя пам’ять з’явилася у часі й зайняла в ньому певний відтинок? Адже те, в чому ми нині існуємо, — то ще не час, а лише часова відмітка. Я хочу осмислити простір, в якому відбувся мій розвиток. Чому я став таким, а не інакшим, чому я тішуся цим, а ще тим? Чому мене болить це, а не те?.. То неправда, що люди вмирають: зачаті в певному часі, вони переходять із форми у форму, розвиваючись і вдосконалюючись, та залишаючись при тому повік рабами свого відтинку часу.

— Мудро говориш, отче, — мовив послушник. Він переступив поріг і поставив перед Єпіфанієм мисочку з сов идею. — Слова твої густі, мов мед… Але ж ти з своєї роботи нічого не маєш.

— Зате маю час, я віднайшов його.

— Час можна використати для діла, з якого ти мав би хосен…

— Хосен — це теж відмітка в часі: люди прагнуть перетворити все на користь, щоб на мить утішитися. Чи не чинить так і тварина? А хтось же повинен осягнути неминучість і доцільність людського існування. І тільки після осмислення великого можна пізнати мале — вартість миттєвой користі: що вона важить для висоти духа, який належить не одній людині, а є породженням ланцюга людських життів на протязі століть.

— Де ж починається і кінчається твій час, скажи ясніше? — знетерпеливнвся послушник.

— Мій час почався з приходу Ісуса Христа на Почайну, коли Володимир охрестив Русь–Україну. А закінчився шабашем диявола в Батурині.

— Так довго ти прожив? Хіба ти вічний? — побожний подив пойняв послушника.

— Людина живе багато разів, сину. Народженням не розпочинається, а смертю не закінчується лінія нашого життя. Якби так було, то чому б я — без жодних докорів сумління — не замінив би свій край на інший — спокійніший і щасливіший? А не можу, бо саме тут, на злиденній Україні, я повторювався безліч разів, закарбовуючи своє повторення в пам’яті. Тільки зрадникам дається воля вибирати собі батьківщину, бо в них відібрана пам’ять. А я жив на своїй землі у князеві і смердові, в козакові й ізгоєві, я перевтілювався у зело, яке росте тільки на Україні, у птаха, що з далеких світів повертається кожної весни на Дніпро, у фреску Софіївського собору, у леміш плуга фастівського посполитого, у мудру книгу печерського ченця. І тому, що жив у всіх цих іпостасях, я пам’ятаю радість подвигу і сором поразки, запах зела і журавлину тугу, півтони кольорів і народну мудрість — і все це моє, рідне. Лише відступник, якому мерзість душі заступає пам’ять, вважає, що він живе вперше, і через те, що не знає досвіду свого роду, не має любові ні до минулого, ні до сучасного, ki до майбутнього — лише до миттєвої користі.

— Ти весь час говориш про минуле, сучасне тільки згадуєш з гіркотою, а про майбутнє мовчиш. Чому?

— У сучасності ми пристосовуємося до обставин, щоб вижити і мати змогу передати свій досвід у майбутнє. Виживаємо ми не завжди чисто, в сучасності нам важко збагнути, що є основне, а що другорядне, а тому вона для нас неприваблива. Майбутнє нам заслоняють віра і мрії, а тому воно не має реальних ознак. А минуле — пізнане, перевіяне на добро і зло, в ньому нам легко знайти живицю нашого духа. Тому в нас більше минулого, ніж сучасного і майбутнього. А втім…

Єпіфаній глянув на послушника: біля дверей у темряві маячіла його тінь, обличчя хлопця він не бачив і розмовляв сам з собою.

— Слухай, коли цікаво, — сказав, — а я вголос розтлумачу для себе самого те, що збагнув, проводячи незлічені дні в келії своєї змученої душі… Ти сказав, що я водно сиджу в цій ямі і мене тут завше застаєш. Може бути. Ми живемо у своєму часі разом з тобою і якщо переміщаємося, то теж укупі… Коли володієш часом, тобто пам’яттю у часі, то в шаленому його леті зливаєшся з ним. Таке злиття називається своєчасністю. Якщо ж своєчасністю не володієш, — станеш подібним до заїки, який встигає висловити свою думку тоді, коли його співрозмовник говорить уже про щось зовсім інше… Коли ж летиш із часом у парі, то є істина, яку запосяг, залишається своєчасно навіть тоді, коли ти фізично відстав, — вона стає надбанням того, хто тебе продовжує. Тим продовжувачем істини є ти сам, але з новим досвідом. І так без кінця. Ти ніколи не вмираєш, ти вічний — якщо не дав себе згубити непам’яттю серед ліліпутів. Я спитав якогось Поважного Карлика: що ж було до вас? Нічого не було, — відказав він мені, — ми перші… Бо вони ни знають, що час не має ні початку, ні кінця. Час — це «є». Історія умовно лише ділиться на «було», «є» і «буде».

Всі ці категорії існують у єдиній площині безперервного життя народу, в якій кожен момент у категоріях «було» і «є» стає зародком для свого помноження у категорії «буде». Тому ми зв’язані з минулим настільки міцно, як із сучасністю, яка на наших очах стає минулим. Кожен мент нашого життя — це вже історія, і коли ми втрачаємо її з пам’яті — стаємо ліліпутами, які не мають храму. Тільки пам’ятаючи минуле, можна прозріти майбутнє. А філософ, який прозрів майбутнє, стільки разів повторює своє життя, скільки разів його ідеї знадоблюються для сучасного діла. І вмирає, коли вони більш людям не потрібні.

Єпіфаній глянув на двері, потім на прічу — послушника в келії не було. Та чернець упевнився, що хлопчина таки приходив до нього: взяв з мосянжевої мисочки сочевицю і поклав собі в рот. Вона розплилася на язиці, мов манна, була смачною і поживною, скромна їжа додала Єпіфанієві сили й отухи, і він збагнув, забувши враз смак меншиковських пишних наїдків, що саме ця їжа потрібна для підтримання його фізичних і духовних сил — пожива рідної землі, подана не з панського стола, а рівним рівному.

Смак сочевиці повернув до нього той час, коли в келії поруч з ним сиділа Лебедиця й обіцяла повернутися до нього чистою душею після спокути.

— Коли настане кінець моїм митарствам? — прошепотів Єпіфаній, дивлячись на записаний дрібним письмом папір: видно, він не тільки думав, а й писав, осмислюючи свій час від хрещення русичів на Почайні до шабашу диявола в Батурині.

— Чому так поспішаєш? — почувся голос Лебедиці. — А може, історія твого народу — одна спокута, і виживає він у ній, усвідомлюючи повсякчас свої гріхи? А без спокути стане байдужим, а без спокути перестане вдосконалюватись і усвідомлювати сам себе? Удосконалюватися розумом, витонченістю духа, гармонійністю? Адже життя людське — це сплата боргів за дивну радість зачаття… Ось ти за покуту пишеш. Яка ж мета твого писання?

— Хочу повернути народові минуле.

— Ми любимо більш мертвих, ніж живих. Ми втішаємося історією предків, їх героїчними діяннями і надолужуємо тим свою власну неміч, лінивство і страх у нинішньому дні. Ти так ревно описуєш минуле для того, щоб гордістю за колишню волю, якої не заслуговуєш сьогодні, виправдати своє животіння в неволі.

— Невже своїм риданням над знищеним ордою Храмом я не споворушу свій народ, який задля ковбаси й сивухи душу свою зліліпутив?

— А коли споворушиш, і відбудує народ святиню, про що тоді писатимеш?

— Про свою трудну дорогу до Храму. Святиня, якої я сьогодні шукаю, — це своєчасне діло. Ним займається наш народ цілі століття. Я хотів би дожити до тієї пори, коли моя проповідь стане несвоєчасною, коли на нашій землі стоятиме вже Храм. Тоді я перейду теж у минуле. Але хіба мої думки не цікавитимуть дослідників того моменту часу, коли мій край був заполонений карликами без душі і пам’яті?

— Хто зна… Хто зна, чи твій плач стривожить їх. Чи схочуть дослухатися до нього інші народи? Він надто наш… А дослідники спитають: яке зерно вічних духовних вартостей посіяли літописці карлицької епохи для будуччини? Що вони зробили для майбутньої гармонії світу, яка нині згвалтована ліліпутами? Тільки плакали? Плач гармонійно не врятує.

— Не знаю, що відповісти. Говори ти.

— Ти забув, що існує крім корисної, ще й чиста поезія. Самодостатня субстанція Прекрасного, яка нічого не будує, не відбудовує і не міняє, проте чарує, виховує людське в людині, не дає вмерти високим почуттям. Що сталось би, якби у світі раптом позамовкали солов’ї? Яка сірість, яка глухота запанувала б у храмі Природи! Мало побудувати собор, у ньому мусить звучати ще й велична пісня, яка славить Бога. Народи таке слово не записом минулого, а кантом вільної людини!

— Поет, який міг би створити таке слово, мусить народитися в Храмі.

— Пізно буде. Він народиться у вертепі.

Із заплющеними очима підійшов Єпіфаній до дверей: він знав, що Лебедиця стоїть у проймі і розмовляє з ним. Уявляв, яка вона: біла, мов шума під водоспадом, перса, ніби долонями знизу підхоплені, зазирають уверх рожевими зернятками, і в неї сині очі Мотрі. Єпіфаній узяв Лебедицю на руки, вклав у постіль, припав до неї і, втоливши свою пекучу жагу, прошепотів:

Бог простив мені, що ти вернулася?

— Прийшла нагадати тобі, що я в тебе ще є. І тому, зближуюсь з тобою, щоб ти відчув мене й боявся втратити… Я прийшла нині на свято твого прозріння.

— В образі Мотрі?

— Ти видумав мене в образі Мотрі, і я такою є. Видумане стає справжнім, нікуди вже воно не дівається й живе поміж живими у мисленні людей. Хто нині міг би указати, що нема на світі Агасфера або Юрія–Змієборця?.. У своїй непам’яті в Батурині серед наруги й насильства, серед найчорнішого зла, на яке вряди–годи спромагається вселене в людей звірство, ти уздрів у образі Мотрі Кочубеївни проблиск людяності й незнищенності духа. Тонучи в скверні байдужості, страху і зради, ти відокремив од себе колишню чистоту своєї душі й оповив нею образ батуринської Святої Діви, щоб потім весь час іти до неї й чіплятися, мов потопаючий стебла, за неспоганений ідеал чистоти. Якби цього не сталося, ти б утопився у тванюці зла так само, як полковник Ніс: образ Лебедиці Мотрі додає сил до спокути. А спокута — найтяжче випробування: звитяга в битві, подвиг з любові, героїзм з ненависті — це тільки миттєвості, в яких виявляється людська сутність, і по них ще не можна судити ні про мужність, ні про міць, ні про самовідданість людини. Праведна людська сутність виховується й гарантується лише в спокуті. Тому я кажу: не квапся викупити свою провину. Гріх твориться за мить, усвідомлення гріха триває вічно. Під пострахом, під карбачем усвідомленого гріха ти виростиш чесних дітей, з тим гріхом звірятимеш кожен свій вчинок, гріх стоятиме, мов пес, на сторожі твоєї душі, застерігатиме від заздрості, захланності, неробства; ти відправлятимеш службу Господові, будеш писати книгу чи малювати ікону Богоматері на стіні храму з думкою, щоб не вкрався у молитву, слово або мазок фальш колись учиненого гріха.

— Чи ж то тільки я согрішив: весь народ мовчки споглядав, як його топчуть. Чому повинен покутувати я один?

— Ти частка народу. Не намагайся вдосконалювати іншого, не вдосконаливши спочатку себе. Не шукай для себе взірця — сам стань прикладом. А коли народ візьме в тебе науку очищення — аж тоді він стане готовий до волі.

Лебедиця–Мотря гладила його лице, руки, все тіло й шепотіла:

— Бідний мій, як ти стомився… Ось інші змирилися з гріхом і, тварям уподібнившись, не думають, цй мучаться, нічого не шукають і не чекають. Добре їм у тихому рабстві. А ти караєшся й терзає тебе навпористий глас Іоанна Богослова, чуєш?

«Ось кінь чалий, а той, що на ньому сидить, ім’я йому Смерть, і за ним слідом іде пекло. І дана їм власть вбивати мечем і голодом, і мором. А вигляд сарани подібний до коней, а обличчя в сарани людські… Та з’явилась на небі велика ознака — жінка, зодягнена в сонце, а під її ногами місяць, а на її голові вінок з дванадцяти зір… І сказала жінка: ти мусиш пророкувати народам і царям, ти достойний взяти книгу і розкрити печатки її. І зрозумієм: хто до полону веде, сам піде в полон, хто мечем убиває, той сам буде вбитий мечем, і впаде Вавілон — город великий, бо лютим вином жадоби своєї напоїв усі народи!»

Єпіфаній стояв посеред келії, звівши вгору руки, і повторював за Іоанном Богословом слова Апокаліпсиса, і були це його слова, усвідомлені ним — у часі, змісті й потрібності на шляху до мети.

— Ти готовий? — спитала Лебедиця–Мотря.

— Так.

— То ходімо. Я покажу тобі те, що мусиш побачити.

Вона сама вийняла із сховку кожушок і стала птахою, Єпіфаній обняв за білу шию Лебедицю, і вони разом злетіли в незмірність висоти. Маліли внизу дерева, і байраки ставали схожі на буйний зелений мох, і Чугайка стала в’юнкою змійкою, а лебедине озерце — зеленою цяточкою, — і опинилися вони на вершині високої гори, що виросла над Чугайкою й перемістилася в саме серце України, стали посеред дитинця, обгородженого зубчастим муром замку, звідки стримів у небо гострий шпиль.

— Це фортеця нашого духа, яку ніхто не здолає, — сказала Лебедиця. — А той шпиль — висота Духа. Хто його досягне, той стане вільний. А тепер поглянь довкола: ось увесь твій простір у часі — із заходу на схід, із півдня на північ — і доки око твоє гляне — все це Україна. Ти бачиш її велич і красу? Хто може її здолати? І хто ми такі у Бога, коли дозволили карликам зневолити цей сот? Он синя бинда Дніпра розтинає твою землю. Он золоті бані незнищених храмів Печерських. А на західному обрії біліє пруг Дністра, за яким стали на захист нашої землі Карпатські гори, а з їх ізворів стримлять хрести Манявського скиту. На півночі сіяє банями соборів старий Чернігів, а на південь — гладь Чорного моря. Внизу ж під нами метушиться київський Поділ, звідки йде наука на весь світ. Усе це наше, наше! А ти впокорився мізерним карликам, возиш їх на своїй спині і стогнеш: пропало все! Як усе це може пропасти, куди дінеться, які землетруси знищать цей простір і красу? Маловіре, твій час не закінчився в Батурині, він щойно там розпочався. Ти готовий іти далі й сходити свій край у всьому його часі й просторі?

— Готовий.

— Тоді вертайся, звідки прийшов, зроби там те, що продиктує тобі твоя совість, а потім бери хрест, клич народ і йди з ним у хресному поході до фортеці його духа.

Вдарив дзвін, Єпіфаній прокинувся. Лунав–божеволів мідний лямент над Петербургом.

Чернець вибіг із сторожки: карлики з якоїсь причини раділи, пищали, скакали, далі лаштувалися в предовгу колону по чотири головою в бік Неви. До Єпіфанія підійшов магістр Єрмолай, видряпався на нього, пришпорив у боки й погнав уздовж карлицької колони.

— Що трапилося у столиці? — запитав Єпіфаній, коли колона зупинилася над Невою.

— Царя нашого імператором проголошуємо. Повертай на місток.

— А може, вбрід підемо?

— Для нас немає жодних перепон! — вигукнув Єрмолай і протягнув уперед руку — достоту, як це на кам’яних бовдурах магістра Тома зображено. — Коли вирушимо на Хохландію, долатимемо вбрід і ріки, і озера!

Розділ одинадцятий

Із свого маленького й чепурного будиночка на Набережній, згинаючи у дверях голову, вийшов до народу фудульний і сердитий цар. Верхня губа сіпалася, оголюючи рідкі кливаки, кінчики гострих вусиків лоскотали масивні ніздрі, роздуті, мов у хижого звіра, що чує здобич. Цар був надміру збуджений, ніби щойно повернувся з поля битви, здобувши перемогу. Перемогу він таки здобув, і немалу: два роки тому закінчилася двадцятирічна Північна війна, й Петро з королевою Швеції Ульрікою–Елеонорою, сестрою покійного Карла XII, підписав у Ніштадті вигідний мир.

А спокою не мав. Після тяжких битв з ворогом Ші тепер воював з невдячним народом, який за довгий ч^? кровопролитної війни не забув заподіяних царем кривд і назвав його антихристом — за скасування патріархату після смерті всесвятішого Адріана, за прирівняння монастирів до кріпацьких поселень, за перелиті на гармат церковні дзвони, після чого Московія назавжди оніміла, за вбивство царевича Олексія.

Не вітець, не благодійник, не вождь, стратег або генералісимус — Антихрист!

У моторошному застінку Преображенського приказу генеральний царський кат Ромодановський працював із своїми підручними вдень і вночі. Припікаючи на вогні, викручуючи запідозреним суглоби на дибах, дізнавався, хто розповсюджує серед народу листки з текстом сімнадцятої глави Апокаліпсиса, в якій сказано, що восьмий цар великої держави буде Антихристом — Петро в Московії був восьмим; хто карбує на срібних монетах зображення його величності з рогами. Даремно. Злітали голови, мордовані позбувалися рук, ніг, носів та язиків, а гідність царська все падала й падала, тож думав Петро аж два роки, як урятувати свій престиж і додумався врешті: він витіснить ганебне прізвисько найвищим римським титулом!

Цар розіслав гінців скликати народ над Невою, та оскільки боявся, що з тисячним натовпом — якщо комусь там захочеться викрикувати блюзнірські слова — не дадуть ради всі поліцейські і ярижки Петербурга, з гармат по народу палити не будеш, то звелів обгородити царський будиночок парканом в радіусі однієї версти, хай стоять там і галасують, до царських вух скверна звідти не долетить, а для проголошення царя імператором наказав привести карликів з Василівського острова.

Цар у душі лютував, він уперше був невдоволений такою великою різницею в зрості: чи не осмішить зібраний із світових задвірків людський люмп найвищий титул? Та було пізно: магістр карликів Єрмолай, не злізаючи з шиї Єпіфанія, пропищав:

— Да вдравствуєт великий император всея Руси Петр Первий!

Задзявкотіли карлики, повторюючи Єрмолаїв клич, а народові мовби заціпило: мертва тиша панувала у верстовій зоні.

І хто зна, чи не дійшло б навіть до гармат, та у викрику верховного карлика прозвучали слова, про які цар досі й не подумував — бистрий царський розум умить збагнув їх суть: «Всея Русі!» Досі він панував над Московією, а Русь була десь там, на півдні, підкорена і невпокорена, і ось цей нікчемний напівлюдок, так просто відбираючи в корінних русичів родове ймення, передав Йрго Петрові: імператор всієї Русі!

Цар просвітлів, випростався: нова назва держави і новий царський титул давали йому владу над усіма, хто носив ім'я росів. Громовий царський голос долинув до найдальших кресів верстової зони:

— Вірнопіддані! Віднині я імператор країв, які ви можете вважати своїми і за власним розсудом розпоряджатися багатствами Великої, Білої, Малої, Галицької, Карпатської і Червоної Русі! Все це ваше: ідіть заполоняти землі, забирайте в нових підданих хліб, залізо, золото і мову. Мову перш за все — «даби нікакой розні і особих наречій нігде не било!»

І досить було цієї обіцянки, щоб московити в одну мить забули, що перед ними стоїть Антихрист.

— Да здравствует император всея Руси!—дружно загукали.

«Чому вони такі? —думав Єпіфаній. — Що спричинилося до того — може, шалені простори великого краю або ж багатолітнє монгольське іго, що в них витворилася особлива і слов’янському світові невластива кочова вдача? Живе московит спокійно й ліниво, та як тільки побачить незахищений простір, — готовий умить все лоском кинути, чепурні хати дошками навхрест позабивати і йти і гнати поперед себе, мов худобу, людей з місця на місце, і ні собі, ні тій двоногій худобі перепочинку не давати, переміщувати народи, зубожувати, забирати, що загледить, реквізувати, з’їдати і йти далі й далі, не здобуваючи при тому для себе ні щастя, ні добра, ні любові».

— Хай живе імператор! —ревіла юрба. — Веди нас до останнього моря!

— До морів, діти мої, до морів! —реготав цар. — Я ж бо відвоював для вас від Швеції Лівонію, Естонію, Інгрію, Карелію!

— Ура імператорові!

Цар кивнув рукою — і понесли слуги до парканів кошики, набиті суліями з горілкою і наїдками; замерехтіли в небі фейерверки, почалася штовханина, бійка і п’яне радіння.

До імператора Третього Риму підійшов найменший у колонії карлик, якого за виняткову жорстокість назвав ли Опричником, — озлоблювала його власна непомітність, він підступив до царя і постукав кулачком по коліні.

— Ваша величність… Ваша величність! Коли вже і Галіція, і Карпати наші, то звели послати туди карні загони: у Львові, це я знаю достеменно, розмовляють по-своєму і свої хоругви мають, а в православному монастирі Скиті Манявському і досі не проголошують анафеми Мазепі.

— Быть по сему, — відказав цар.

Імператор подався у свій будиночок на спочинок. Меншиков прикликав до себе Єпіфанія.

— Поїдеш зі мною в Преображенський приказ: імператорові потрібне золото.

Князь махнув рукою, і Єрмолай умить перемінився із магістра Карлицької колонії в меншиковського машталіра. Спритно зіскочив з плечей Єпіфанія, підбіг до чорних кибиток, що, запряжені цугами, зловісним рядом стояли скраю майдана, вискочив на облучку крайньої кибитки, браво прицмокнув і зупинив коней біля Меншикова. Князь примостився поруч з Єрмолаєм, а карлики, схопивши Єпіфанія за поли ряси, заштовхували його до темного, без віконець, короба кибитки.

Холоднопітна дрож пройняла ченця: він начувся вже чимало про Преображенський приказ, де хазяйнував генеральний кат Ромодановський. Навіть карлики, в яких серця не здригалися на вид крові й мук, пошепки перемовлялися про таємну царську установу, до якої міг потрапити кожний в імперії сущий і звідки ніхто не повертався: могли то бути князь, граф, той же карлик, посполитий, царевич, архімандрит — всяк крім його величності, та й то Поважний Карлик вельми сумнівався у цілковитій безпеці самого царя.

Преображенський приказ був державою в державі — нікому не підвладний. Даремно Меншиков гороїжився, зловтішно просторікуючи, що Ромодановському не зовсім пощастило в житті. Звичайно, доступу до державної скарбниці генеральний кат не мав, та для придбання доброго харчу, горілки та червоного кафтана вистачало царського доброго жалування; у світських компаніях Ромодановський не бував, ним гидували і його боялися, проте міцнішої влади над людьми не мав навіть цар. Петро Олексійович не раз Із подивом вислуховував доклади Ромодановського про кількість замордованих в’язнів на допитах у справах протидержавних змов, крадіжок казенного майна, хулителів царського імені та про нові способи тортур.

Поруч з Єпіфанієм сидів у кибитці карлик Опричник. У передчутті блаженної насолоди, яка чекала на нього в Преображенському приказі, він утішно попискував, штовхаючи Єпіфанія раз по раз у бік, довірливо й захоплено хвалився, що для допитів із пристрастієм здебільшого беруть його, бо Поважний Карлик постарів і руки в нього трусяться, а Опричник допитувати вміє. Підвішувати жертву на дибу він не може, це робить сам Ромодановський, а от для виривання ніздрів і язика є в нього змайстровані ним самим кліщики, а ще виявив він себе неабияким майстром «копчення»: так уміло розкладає під ступнями підвішеного вогонь, що і не шкварчить, і не холодно в ноги, і не треба потім допитуваного нести на чергові тортури — сам спроможний іти.

— Скільки я разів чув: «Убий, убий мене!» А дзюськи, а дзюськи! —тикав Опричник Єпіфанієві під бік дулі.

Єпіфаній слухав і тремтів від страху: він був упевнений, що везуть на допит його, адже викрикував на сповіді Меншиков: «Ти знаєш, знаєш, де полуботківське золото!» Не знав Єпіфаній про золото нічого — що він скаже на муках? Брехатиме? А може, зуміє мовчати, чей же і слова не пискнув на Гончарівському майдані в Батурині!

Кибитка зупинилася. Єрмолай відчинив дверцята, покликав Єпіфанія. Меншиков повернув голову, мовив:

— Поводься розумно, твоє преподобіє: Опричник поведе тебе в келію і залишить з ним… З ким, питаєш? Побачиш сам. Розмовлятимеш з ним довірливо і не вельми поштиво щодо царської особи. Уміло й делікатно випитуй про скарб. Так, так, у келії сидить Полуботок, його сюди привезли вчора з Петропавловки на допит. Не зізнається, бестія… У келії сутіношно, Полуботок бачить погано, він не помітить Опричника, який сидітиме під прічею тихо, мов миша… А ти признайся до гетьмана, розжалоб його, поплач над ненькою Україною, замордованою москалями. За це тобі нічого не буде, ти уже наш і нам потрібен. Сповідник! Ха–ха… А завтра на розмову з наказним гетьманом прибуде сам імператор. Йому погрібне золото, розуміш? Імператора не стільки цікавить, кому він передав бочку чи дві, хай і десять бочок злитків, а звідки брав золото. З посполитих? Ні–і, з посполитих так багато не візьмеш… Ти про могили ваші славні заговори, як ото співають сліпі кобзарі… По тужи разом з Павлом Леонтійовичем, сльозу пусти, ви ж, хохли, умієте так тужно плакати, що не раз і мене розворушували… Ось Преображенський приказ, — показав Меншиков на непримітний будиночок посеред пустиря. — Веди його, Опричнику, з Богом!

…У келії блищить під самою стелею малесеньке віконце, під стіною стоїть сива патлата примара з більмуватими очима.

Підвелася, брязнули ланці.

— Хто прийшов до мене — кат чи сват? — спитала худорба, мов кістяк, примара.

— Сват прийде завтра, — відказав Єпіфаній. — Нині ж прислав мене до тебе Меншиков випитати про золото. Не розповідай, чого не треба… А може, ти не Полуботок? Я не впізнаю тебе. Куди поділося твоє могутнє тіло?

— Висмоктали п’явки. Хвалити Господа, душа іще тепліє. А ти хто?

— Я сповідник Мазепи Єпіфаній, котрий…

— Не треба, знаю. Все знаю про тебе… Вся Україна відає про трьох уцілілих у Батурині: зрадника Носа, боягуза Єпіфанія і святу Мотрю, — різні пісні склав про вас народ… А ще я бачив тебе у Глухові, коли ти своєму покровителеві перший на Україні анафему проголосив.

— Неправда, я вимовив слово прокляття…

— Слово прокляття вимовив отець Данило, і за це його скарали. А ми викручувалися з тобою так, щоб і Богові свічка, і дідькові огарок. Вони ж, кати наші, записують у свої протоколи, що їм вигідно, і огарок за свічку приймають… Ми хотіли самі себе перехитрити: панами залишитися, рабами ставши. Таких ие приймають навіть вороги. Або пан, або пропав, третього не дано. Я ходив по лезу шаблі й сковзнув в тюрму. Мені легше, я вже знаю свою долю. А ти ще рятуєшся і бавишся з власною душею, як кіт з мишею… Ні, я не осуджую тебе: якщо всі умруть, хто ж залишиться на Україні? Але як тобі душу свою пронести крізь муки і неоскверненою передати нащадкам? Як очистити її? І чи це можливо?… Ось тебе привів сюди карлик, він притьмом сховався під прічу й підслуховує. Що підслуховує, за чим спостерігає? За душею твоєю —чи не зменшується вона, нарешті, до його зросту? Бо ти вже не Єпіфаній, ти зацькована і змучена душа нашого народу. Що з нею станеться?

— Як ти опинився в їхніх руках, гетьмане? Розкажи усе, зміцни мене. Мені ж, бачу, суджено не вмирати, а змагатися з малістю. Такий хрест поклав на мене Бог і випробовує всевладним своїм перстом.

— Бог випробовує нині весь народ, — зітхнув Полуботок. — Я хочу вірити в його справедливість, та вже немає сил. Чому ж він, створивши людину за своїм подобієм, витравлює з нас образ Божий? Чи не гідні ми того образу, чи прагне Господь, щоб його подоба тільки йому й належала? Що сподіяно з народом! Не встиг Петро завести «Табель про ранги», як валом посунула наша старшина до президента Малоросійської колегії Веліямінова за привілеями, немов орда, і вже не побачиш ти на їх обличчях ні привіту, ні поштивості, а тільки жадобу маєтків, грошей і посад — хоч маленьких, і все те ціною наклепів та доносів. О, нема страшнішої потвори, ніж донощик! Язик його гадючий: в ньому захована отрута, яку він вичавлює за гроші. Золото ж запановує над совістю, через нього вороги стають жорстокі, а друзі віроломні, через них зрада і підлість підглядають людину на кожному кроці… Спаси, Боже, люди твоя і благослови достояніє твоє, — перехрестився Полуботок і продовжував: — Я, осягнувши науку державності в Мазепи, ходив, як він, по лезу шаблі, шукаючи та виглядаючи серед своїх людей героїв, царів волі, а мені зустрічалася тільки чернь, яка прагла ситної їжі… Чернь не народжує героїв. Навіть ті, які не заразилися отрутою зради, пристосувалися до рабства: один заспокоює свою душу плачем зл колишньою волею, вискигльоює жебранки під храмами без хрестів на кобзі чи лірі, а іншому досить чарки, козацького одягу та гопака — і так одному здається, що він бореться проти неволі, а іншому, що він на волі… І ніхто не намагається осмислити своє існування в рабстві. А чей не були ми вічно рабами і не потрапили в яріло навіки: треба комусь прозріти вихід!

Полуботок думав уголос, можливо, він забув і про Єпіфанія, який ловив кожне його слово, сидячи поруч hi лежаку, і про карлика, що сховався під прічею. Він знав, що завтра помре і сповідався перед Богом.

—…За рік я вернувся із страшної ладозької каторги, якої не знали, напевне, єгипетські раби на будівництві пірамід. За двадцять років при Петрі загинуло на каналах і петербурзьких болотах двадцять тисяч козаків. Хто нам поверне борги за кров?

Цар не йняв віри, що я вернувся, лютий був дуже, і старого гетьмана Скоропадського притьмом викликав до Петербурга. Ласкаво там приймав його, частував та все застерігав перед лукавим Полуботком… Скоропадський на смертному одрі признався мені у всьому. І картав цар гетьмана ще й за те, що мене наказним у Глухові зоставив… Довго тримав Петро в себе Скоропадського, поки— на моїх очах — не прибула до Глухова призначена царем Малоросійська колегія з президентом Веліяміновим на чолі. Розпочалося пряме царське правління на Україні: збори податків, розміщення консистентів по містах і селах, обсадження полків московськими офіцерами… Веліямінов заспокоював мене, мовляв, усе цс робиться з метою контролю за дотриманням переяславських угод та для захисту простих козаків і посполитих перед зажерливою старшиною. Отакої… Обнадіяний царськими милостями та подарунками Скоропадський повернувся на Україну і, побачивши навіч царську підступність, помер з горя. Я ж залишився невибраним наказним гетьманом з дорадчим голосом при колегії.

На Україну тим часом прибуло вісім драгунських полків: у Ніжині заквартирував полковник Толстой, у Стародубі — Кокошкін, у Чернігові — Богданов, у Переяславі — Яковлев. Як ото у святому письмі: розділиша ризи і меташа жребій…

Тоді я написав два листи. Один цареві з петицією про підтвердження козацьких вольностей та про гетьманські вибори, а другий — Пилипові Орликові в Салоніки.

«Пане гетьмане, — писав я Пилипові, — корив ти колись мене у своєму листі за те, що москалям служу. Бог іще розсудить, хто більше зробив добра отчизні — ти чи я. Я ж бо на Україні залишився — не всім іти на чужину, хтось мусить дома діла вершити. Україна може постати лише на Україні… Та слава нам буде, коли ми обидва одне добро чинитимемо. Лютий ворог розділив нас і поодинці поторощить. Поєднаймося, пане–брате, у спільній боротьбі, то дасть Бог — і переможе. Ти краще знаєш європейську кон’юнктуру; коли настане слушна мить, шли до мене гінця з листом, а я із своїми полками, які ще в мене є, вийду тобі назустріч…»

Довго не знав я, чи дійшов мій лист до Орлика. Стало мені відомо, що капітан Рум’янцев, який виловив царевича Олексія та Андрія Войнаровського в Європі, гасає із своїми нишпорками на півдні, купців перевіряє, перебіжчиків ловить — міг же мій гінець потрапити йому в лапи… Та скоро я заспокоївся: цар написав мені милостивого листа, пообіцяв сам приїхати на Україну, і ось на Благовіщення минулого року прибув до Глухова з царицею і Меншиковим.

На обідні в Успенській церкві цар сам читав Апостола, а на майдан сходилися з примежних сіл і городів люди: хто їм велів іти, не знаю, я їх не кликав… Та Бог з ними, думав я, захотілося їм зблизька поглянути на Божого помазаника, хай дивляться. Люди — гави, їм — що комета на небі, що цар на землі — невиданна… Та коли ми вийшли з церкви, я почув таке, у що й досі важко повірити. Я знав, що Меншиков порозсилав по Україні карликів: незримі вони, та люди смертельно їх бояться. Кажуть, карлики так дрібніють, що непомітно можуть залізти в душу, а тоді людина вже не своїм розумом думає і не своїми словами розмовляє… Певне, таке сталося з народом, який прибув на майдан Успенської церкви, бо хіба міг він із власної волі спромогтися аж на таке раболіпство, коли цар з’явився на паперті? «Не хочемо свобод! — викрикували вони надривно. — Нам добре в неволі й підданстві!» «Геть із самостійністю України!» «Усі гетьмани — зрадники!» «Полуботка під арешт!» А монахи з Києво–Печерської лаври, які прийшли привітати царя, скандували вельми розумне гасло, бо вчені були: «Геть парад суверенітетів!»

Цар вдоволено посміхався, Меншиков заглядав йому в рот, мовляв, ось як я підготував хохлів до свого гетьманування на Україні, віддай своєму улюбленцеві всю Малоросію; а мені обличчя палало від сорому і душа судомилась від кривди за таке каліцтво моїх людей; я суворо спитав президента Малоросійської колегії Веліямінова:

— Це ви їх навчили такого?

— Пане наказний, — криво посміхнувся президент, — хіба не бачиш їх натхненних облич? Це голос твого народу, змирися нарешті з дійсністю. А ні, то… — Веліямінов нахилився до мене і прошипів упівголоса: — А ні, то зігну вас так, що й інші тріснуть! Цар давно вже наказав перемінити ваші давнини, щоб ви почали жити по–нашому. Нині я вам указ!

Зрозумів я тоді, що гра в державність закінчується. Та все ще зажевріла слабка надія, коли цар забажав пообідати із своїм почетом і колегіатами у глухівській гетьманській канцелярії.

Цар, добре подпіяху, звелів мені сісти поряд з ним, він попліскував мене по плечу, налив оковити і, сам захмелівши, сказав таке, від чого жаром сипнуло мені спиною: «Не вір, Павле, тій ворожці, яка напророкувала тобі гетьманство: не будеш гетьманом на Україні. Понеже відомо, що від Хмельницького аж до Скоропадського всі гетьмани були зрадники і що велике від того горе терпіла наша держава, а найпаче Мала Росія — ще свіжа пам’ять про Мазепу, — то через це належить знайти нам вірну людину, про що постійно дбаємо, а поки такий знайдеться, уряд ми визначили. Ось тобі Веліямінов»… Цар довго пропікав мене поглядом і закінчив так: «Багатий єси, то мусиш половину свого скарбу в царську казну віддати. За що? А так… За те, що живеш на землі… І ие жди листа від Орлика, лист уже в нас. Пусте ви задумали: малоросійський народ не підтримав Мазепу, не піде й за вами. Хіба ти не чув його волі нині майдані?»

Хвалити Бога, я ще встиг розпорядитися частиною свого скарбу… Незабаром цар викликав мене до Петербурга разом із суддею Іваном Чернишем та писарем Іваном Савичем. Не знаю, де вони. А я ось тут. За листа до Орлика, якого таки виловив Рум’янцев і копію зняв, мене засудили до вічного ув’язнення. Та на цьому не кінець— допитують тепер про золото. Не буде їм золота, золото в могилі…

— Замовкніть! — скрикнув Єпіфаній.

Тоді виліз з–під нар карлик Опричник, заскакав, заверещав:

— Ви маєте розмовляти про могили, його сіятельство наказав! Говоріть про могили!

— Пропади ж ти в трястя та в болото! — вперше визволився Єпіфаній з–під влади ліліпутів, він розмахнувся ногою і загнав під прічу Опричника.

— Загартуй своє серце, отче, — мовив Полуботок. — Завтра відбудеться розправа над моїм тілом і твоєю душею.

…Цього разу кат Ромодановський обходився без підручних. Один лише карлик Опричник сидів непомітно в кутку катівні й ножиком розколював на скіпи липову дошку, втішно усміхаючись при цьому. Посередині склепінчатого підвального каземату стояла диба — невигадливий дерев’яний верстат у вигляді безверхого хреста, з якого звисав шнур для підвішування допитуваного, а під дибою чорніла холодна іще жаровня, в яку Опричник накладав білих скіпок.

Полуботок сидів на долівці, спокійно очікуючи мук. Ромодановський у розщепленому червоному кафтані походжав по каземату, пробував рукою перекладину на дибі, посіпував за шнур і був схожий не на ката, скоріше на коваля, що готує кузню для роботи. Він з цікавістю поглянув на бліде, мов гашене вапно, обличчя ченця і, певне, помізкував, чи буде потреба займатися ше й ним; кат потирав долоні і раз у раз поглядав на ковані двері. Врешті вони відчинилися й до каземату увійшов цар Петро і князь Меншиков. Вони присіли на лавицю під стіною, цар сперся ліктем на коліно і, вдивляючись великими блідими очима в Полуботка, смикав гострі кінчики вусів. Сказав згодом:

— Ось де зустрілися Петро з Павлом… Чи не краще було, Полуботку, разом з нами мед–горілку пити й жити в достатках, поки живеться? Що скажеш на це, Павле Леонтійовичу?

— Розпочинай допит, царю, — відказав Полуботок.

Єпіфаній аж тепер почав упізнавати гетьмана — по розкрилих сивих бровах, чорних глибоких очах і орлиному носі: обличчя на ньому не було, воно осунулося до шиї брезклими складками.

— Як так, то й так, — мирно промовив цар. — Мені потрібно знати, звідки взялося в тебе стільки золота. Довго я над цим думав. Був ти багатий, що й казати, вільно торгував, поки ми не поставили на границях свої митниці, — могли в тебе водитися венецькі дукачі, еспанські дубльони, цісарські таляри і секіни турецькі… Та не можу ніяк збагнути, де захована в тебе скарбниця, з якої ти, немов поліна з дровітні, добував злитки черленого металу та ще й золоті самородки, на морські мушлі схожі. Ми їх трохи знайшли у твоїх куфрах у чернігівській резиденції…

— Не забрав усього Остап, — зітхнув Полуботок.

— Твій син? Знаємо, розшукували… Не вернувся з Європи до свого доброго царя. А жаль. Він, гадаю, був би податливіший, ніж ти… А втім, ми все вже знаємр. Рік тому Остап навантажив у Чернігові на вози вісім' діжок золотих злитків та самородків і подався з тим невеликим караваном до Архангельська. Там найняв шхуну, добрався крізь холодні шторми до Англії і здав скарб у депозит англійському банку Ост–індійської компанії на чотири відсотки дивіденду річно. Так чи не так?

— Свята правда, царю, маєш добрих агентів.. Чого тобі ще треба від мене?

— Ми хотіли, — розправив спину цар, — як справжні господарі всіх наших земель і всіх багатств, що є на ній, повернути собі малоросійський скарб, та нам не вдалося. Ти хитромудре завіщання в банку зоставив: скарб може собі повернути тільки самостійна Україна. А банківська служба має королівську інструкцію про те, що самостійної України не існує. Ти не сказав би мені, якими тобі бачаться ознаки самостійності вашого краю?

— Та усього кілька, царю: своє військо, свої кордони й митниці, банк із своїми грошовими знаками — і жодного московського драгуна в Україні!

— Не виплатиться шкіра за виправу, — змахнув рукою Петро. — Та досить про це. Хай тими вісьмома бочками твого скарбу подавляться англійці. Бо вам не скоро бачити самостійність. Хто ви тепер з вашим потеребленим козацтвом, з вашою Січчю на турецькій землі та з інтернованим у Салоніках гетьманом Орликом? Ми вас міцно зігнули… А якщо колись за двісті чи там за триста років і розправитесь, то який банк, яка держава сплатить вам дивіденди — таких грошей з усього світу не на- шкребеш… Краще б ти пропив той скарб! Та я про інше хочу тебе спитати: звідки ти брав золоті самородки — з яких земель, штолень, могил? Ще ж князі київські добували на вашій нинішній землі много золота — де ти роздобув ті секретні мапи? Ось про це ти мені зараз і скажеш. Розпочинай, Федю!

Кат Ромодановський притьмом, бо ж нетерпляче ждав любої його серцю роботи, зав’язав петлею скручені назад Полуботкові руки й почав повільно намотувати шнур на руку. Тіло мордованого видовжувалось, витягувалось, Єпіфаній відзначив про себе, що зростом Полуботок перевищує царя, може, через це так ненавидів його Петро; ноги гетьмана відірвалися від долівки, й почувся голосний хрускіт — то вискочили враз суглоби із ключиць; впала Полуботкова голова на груди, тоді кат опустив жертву на долівку, повправляв суглоби в гнізда й вилив на скатованого ківш води. — То скажеш тепер, де могили із золотом? — запитав цар, коли Полуботок розплющив очі.

— На Бояновій землі, — вистогнав гетьман.

— Де та Боянова земля? — кинувся Меншиков.

— На Україні, ваше сіятельство. Шукайте, розкопуйте на четверо кожну могилу і знайдете!

— Жартуєш, поганцю! — вигукнув князь. — Гей, карлику, берись но за своє діло!

Опричник взявся роздмухувати жаровню.

— Зупиніться! —скрикнув Єпіфаній. — Зупиніться, він скаже!

— Бачиш, отче, — вимовив Полуботок, — моє тіло витримує, а душа твоя — ні. Ще довго доведеться тобі покутувати…

— Але ж не варте, не варте все золото світу таких страшних мук!

— Не варте було б, коли б належало мені. Але ж то власність вільної України. І розкопають його наші нащадки — прийде час! Розкопають, якщо не покриється навіки окалиною золото душ наших…

— На дибу його! — гаркнув цар.

Знову захрустіли суглоби, а пломінець із карликової ватерки уже лизав стопи Полуботка.

— Опусти мене, кате, на вогонь, — попросив гетьман. — Приходить моя смертна хвилина… Дозволь помучитися так, щоб тих мук ніколи не забула Україна, щоб нинішні мої муки кликали до помсти український народ повсякчас… Отак… — сказав, стоячи босими ногами на жару. — Не страшно мені тепер останньої миті — після моєї смерті прийде слава. Буде вона найдорожчим скарбом для України… А золота ви не знайдете в розритих могилах, втікатиме воно з ваших рук, мов ртуть. Та, навіть знайшовши, користі з нього не будете мати. У фуфайках прийшли ви на Україну, у фуфайках і підете з неї: грабіжник ніколи не багатіє… Царю ненаситний! Ти нищиш мою Україну, а не знаєш того, що загартовуєш її, сам же в люті своїй згоряєш, мов тля. І не залишиш сліду, і дивуватиметься пізній світ: в ім’я чого пролилося стільки крові на землі? То скажуть пізні люди: ті за золото повиздихали й зникли, яко обри, із світового овиду, а ці викували золото душ своїх… Иди, Єпіфанію, шукати дорогу до храму. Ти будеш жити доти; доки не знайдеш його на сплюндрованій Антихристом землі… А з тобою, царю… —дзвінко пролунав голос Полуботку вдарився в стіни каземату, і здригнулися кати та власть імущі. — З тобою, царю, за невинне страждання моє і земляків моїх будемо судитися в нелицевірного судді, Бога нашого: скоро станемо перед ним, і він розсудить Петра з Павлом!

Розділ дванадцятий

Полуботок подався тілом уперед, наче б поривався виступити з жару й кинутися на своїх мучителів, та, зачеплений шнуром на дибу, повис нахилений: він щось іще шепотів зшерхлими губами, ще мить дивився темними очима на царя і схожий був у цю мить на пророка, що вимовляв проклін. Та враз його очі зблякли, безвладно звисла голова, й гетьман тихо осунувся на долівку.

Єпіфаній схилився над мертвим, закрив повіки й припав до його грудей.

— Вічная пам’ять, — прошепотів. — Прости йому, Боже, вольния і невольния гріхи його…

Кат Ромодановський стояв спокійно біля диби, чекаючи нового наказу від повелителя: знав, що допит не закінчено, — єсть іще чернець, якого привели сюди не для почту цареві. Та Петро і Меншиков мовчали, вражені небаченою досі мужністю.

Тільки карлик Опричник пищав, показуючи то на ченця, то на мертвого:

— Єпіфанія, Єпіфанія на дибу, він забороняв йому говорити про могили. Я чув, чув!

Та ніхто на карлика не звертав уваги. Цар тупо вдивлявся спідлоба на замордованого гетьмана й наче дослухався до Полуботкового голосу, що мав би долинути вже з потойбіччя смертним вироком: відчув імператор неминучість кари за смерть невинного.

Меншиков, утираючи долонею спітніле чоло, відступав перед карликом, який тупотів перед ним ніжками, вимагаючи покари, — не знав уже князь, на кого ліліпут накликає муки, здалося йому, що на нього самого, і давня притаєна боязнь перед карликами перемінилася в незмірний страх: пониклий імператор на ладан дихає — і полишить колись його на поталу своїм вихованцям…

Єпіфаній підвівся, глянув на німотних повелителів і, минаючи ката, який стояв розгублений, тихо вийшов з каземату.

Сонце засліпило ченцеві очі, він глянув, примружившись, на розпечене небесне світило і за довгий час, якому не знав ліку, усвідомив, що є воно на світі. Розглянувся довкола: за пустирем, на якому самотньо щулився будиночок Преображенського приказу, виднілося людське поселення, і Єпіфаній згадав, що крім карликів живуть на світі ще й люди, і йому враз нестерпно захотілося побачити людські обличчя; веселі й засмучені, вродливі й потворні, заклопотані й байдужні — а кожне інакше, у щасливу чи нещасливу мить витворене Господом і послане у світ на щастя чи то на муки із знаком неповторності, — щоб у буденній метушні не згубила людина своєї особистості, щоб у найтіснішій метушні, у найгустішому натовпі могла розрізнити собі подібних.

Хто ж створив карликів — однакових, мов близнят, хто відібрав їм розмаїття образу, хто примусив їх однаково мислити, проголошувати одні й ті ж гасла, хто поробив з них сліпе знаряддя, вселивши в їх нутро замість душ стандартну жорстокість, хто видумав для них ідею знеособлюючої рівності?

Невже Господь? Для чого? Щоб застерегти світ від згубної байдужості, лінивства, знеохочення відшукувати в собі себе, збагачувати своєю неповторністю світову гармонію? Чи для того, щоб покарати вже знеособлене, збайдужіле, розлінивлене суспільство, котрому стало добре жити в тихому рабстві?

Єпіфаній ішов і йшов, не зупиняючись, минав села й містечка, жадібно приглядався до людей і, дивуючи перехожих, вітався й усміхався до них. Він помітив ще й те, що надворі весна, і світ міниться в різноманітній гамі барв, що на землі шумлять ліси й цвіте зело, що течуть струмки й синіють озера, гладь яких протинають вороні хребти дужих риб, що гаморять у кущах птахи і ширяє в небі срібнокрилий орел.

І заспівав воскреслий духом Єпіфаній хвалебну пісню: «Тебе, Бога, хвалим, Тебе, Господа, ісповідуєм, Тебе, предвічного отця, вся земля величає, Тобі херувими і серафими непрестанними гласи взивают: свят свят, Господь Саваоф, полни суть небеса і земля величества слави Твоєя!»

І раптом замовк: попереду завиднівся шпиль Адміралтейства, від якого в глиб міста потягнувся широкий проспект, обліплений з обох боків високими і низький будинками. То був чужий і ворожий Петербург. То було місто, де жили ненависні йому люди, які завоювали Україну і вбили Полуботка, то був Вавілон із страшним Василівським островом, куди Єпіфанієві треба повертатися, щоб до кінця пізнати карлицький світ — або розчинитися в ньому й пропасти навіки, або врятувати людство від ліліпутної орди.

Попереду жив Петербург, побудований на козацьких кістках і заселений світовим багатолюддям. Хто вони — ті люди? Невже всі вороги його?

Не знане ше дотепер почуття жалості до людей, яких боявся і ненавидів, пройняло його і втішило:

«Чи ж то винні вони, що стали такими? І чи всі такими стали?… Ти ж не шукав серед них окремої людини, бачив тільки масу, яка прагне йти на чужі землі — до останнього моря. А певне не всі прагнуть. Хтось із них хоче жити на своїй землі й розкопувати її. Хтось із них напевно шанує твою любов до рідного краю. А може, хтось і бажає народові волі?.. Вони ж різні, і кожен неповторний. Яке ти маєш право ототожнювати всіх з царями, гайдуками та зграєю карликів–посіпак? Не впускай ненависті в свою душу до будь–якого народу, навіть того, іменем якого поневолено тебе, бо не весь він винен; ненависть до всіх — сіє єсть також орда душі».

Єпіфаній залишив позаду Лугову вулицю і йшов через Велику Першпективу в напрямі Анічкової слободи. Відчував пекучу потребу заговорити з ким–небудь. І враз зупинився, мов укопаний: назустріч ішов його старий учитель, професор Києво–Могилянської академії Тимотей Вергун.

Заступив дорогу, і поки професор розгублено придивлявся до ченця, намагаючись його виминути, в Єпіфанія перед очима картиною постала давно забута пригода… Він ще не спудей, тільки кандидат першого класу академії— фари, жовтодзьобий «беан», слухняно лягає на бурсацьку підлогу, а депозитор, старший спудей з другого року філософії, обмірює його шнуром, мов колоду, бере в руки пилку і ніби зрізає усе зайве з неотеси, потім сокирою теж нібито обрубує вуха, примовляючи, щоб глухий був і не доносив на товаришів, далі обмиває водою й розчісує, врешті подає новопосвяченому спудеєві перо і каламар, після чого Єпіфаній пригощає побратимів у шинку…

Хвиля спогаду залила його, розчулила до сліз, Єпіфаній обняв учителя й прошепотів:

— Пане Вергун, я ваш учень, Єпіфаній…

Професор звільнився з обіймів ченця, приглянувся:

— Живий! З Батурина живий вийшов!

Поник Єпіфаній, пропало з–перед очей миле серцю видіння, і знову вкотре зашмагала душу жорстока дійсність, й замість мальовничого Подолу над Дніпром постали дерев’яні, криті дерном будинки Великої Першпек- тиви, а там, над Невою, вовтузяться в болоті чубаті раби— закладають фундамент під Зимовий царський палац, забивають палі, випалюють цеглу, засипають землею твань.

— Учителю, що діється на світі? — запитав розпачливо Єпіфаній.

— Суд іде, — коротко відповів Тимотей.

— Над ким?

— Нас судять… — Хвилину помовчав, додав упевнено: — І їх!

— О ні, — похитав головою Єпіфаній, — їх ще не скоро судитимуть. Розправа відбувається над нами. Нині закатували Полуботка…

— Йде найсуворіший суд над ними, сину, не сумнівайся… Я давно думав над цим і все більше переконуюся, що не помиляюся. їхні нинішні вчинки вже судять їх, і наказний гетьман сьогодні прикликаний у свідки.

— Ви сказали щойно, що і над нами йде суд… А за що — ви і над цим думали? За що — коли ми завжди бажали тільки того, що кожній людині належиться?

— Мабуть, нас судять за те, що ми українці. За історію нашу судять… Ми так любимо пишатися: українець — герой, мученик, лицар, філософ. Ми можемо й самобичуватись: українець — лінюх, зрадник, донощик. А ми ж не нині народилися з усіма своїми гідностями й вадами — ми продукт історії. І ось так само, як їхні діти будуть покарані за гріхи батьків, — показав на посіпак, що стояли з нагайками край вритих під фундамент траншей, так і ми мусимо нині відповідати за гріхи наших предків… Чиї гріхи? Та згадаймо хоча б жорстокого Романа, кривавого Святополка Окаянного, недалекоглядного Хмельницького, плазуна Брюховецького, скритного Мазепу… Та що там — за князів та гетьманів! За лінивство і байдужість простих батьків наших: чом же чухалися замість того, щоб посісти свій простір і загнуздати для себе час? Тому й судить нас Бог. А який вирок буде — побачать діти наші. Може, на смерть скарає, може, в штрафні полки пошле боротися і гинути за волю… А їм нині Бог вирок підписав: в чорну книгу внесений Батурин. Кров убієнних впаде на голови винних і невинних.

Тимотей Вергун, сивий, як полин, зморшка на зморшці, пригорблений, та з очима жвавими підбадьорливо глянув на Єпіфанія, мовив:

— Ходім до мене, сину. За звичаєм старих спудеїв по чарці вип’ємо. Хай простить нам Бог…

На Луговій лінії, що звертала вбік від Великої Першпективи й губилася у шелюгах, стояло кілька будиночків, покритих очеретом, які мовби до столиці не належали і жили своїм окремішнім життям.

— Це наша професорська колонія, — зупинився Тимотей Вергун біля крайньої хати. — Побудували її ті ж самі козаки, що он зводять цареві Зимовий палац, — для нас, засланих у Петербург українських вчених, найменований тепер «ученою дружиною» Петра І. Вся Україна служить цареві — від землекопів до філософів… Заходьмо до хати, несила дивитися на це гниле болото і згадувати— весь час згадувати! — чепурний Поділ над Дніпром!..

Помешкання Вергуна складалося з двох невеликих кімнаток, з’єднаних прямокутним отвором без дверей, і в другій повно книг, складених попід стіною. Не чуючи припросин професора, який виймав з комоду запорошений бутель з наливкою та копчену пахучу рибу, стояв Єпіфаній і заворожено дивився на книги, яких не бачив, здавалося, сотні літ; не питаючи дозволу, він просто-таки увірвався до кімнатки, хапав книги одна за одною, розгортав, прочитував заголовки, відкладав, тулив до грудей і щось шепотів.

— Зголоднів, сердешний, — промовив сам до себе Тимотей, підійшов до Єпіфанія, взяв за руку й повів до першої кімнатки, всаджуючи його за стіл. — Надивишся іще… Вся мудрість українська в Петербург перекочувала. Пригощайся й погомонимо часок.

— А там, — невизначено змахнув рукою Єпіфаній, — там уже нікого й нічого не залишилось?

— Там залишився народ, — відказав Тимотей. — А де є народ, там єсть мисль витворна… Філософія, синку, то не стоси книг, не наука, не мистецтво, не політика і не релігія — то сфера духовного життя й. діяльності людини. А народ залишився у своїй сфері и щоденно має можливість з’ясовувати для себе сенс свого буття… Я теж для себе з’ясував той сенс і спробую сьогодні викласти його тобі. А ти ще молодий, вернешся на Україну і помножиш своїм і людським досвідом моє розуміння нашого призначення на землі. Сам Бог послав мені тебе — я ж уже не встигну повернутися.

Єпіфаній глянув на Тимотея і сокрушився серцем: дуже підупав професор. Сіре обличчя мішками взялося під очима й на щоках, проте пугар підбадьорив його, він заговорив збуджено:

— Вже майже сотню літ годує Україна розумом Москву. І не жаль було б ділитися багатством із сусідою — хай і він має, хай повниться культурою весь світ, та ні ж: бере за своє, зриває з нас родові таблички і шпурляє в грязь… І вже учитель царської родини поет та друкар Симеон Полоцький, і вже блюститель всеросійського патріаршого престолу Стефан Яворський, і великий дидаскал київський, а потім ректор греко–латинської московської школи Єпіфаній Слазинецький, і письменник Дмитро Туптало, митрополит ростовський, і нарешті кладезь усіх нинішніх мудростей — поет, філософ, астроном і політик, псковський єпископ і голова «вченої дружини Петра І Феофан Прокопович — всі найменовані московськими, і дико лютує російське духовенство, коли ми нагадуємо про наше українське походження. Топчеться римський люмп на грецькій культурі і пасеться на ній, і знущається з неї… У нашій професорській колонії теж чимало вчених: Кульчицький, Лопатинський, Бужинський, Волатовський, я, грішний, — всі вихованці Києво-Могилянської академії!

— Велику ціну взяв царський двір за посланих на Україну карликів, — тихо мовив Єпіфаній.

— Не розумію, синку.

— Потім поясню… Так що ж робить для царя «вчена дружина»?

— Допомагаємо Феофанові обезсмертити діяння Антихриста Петра.

— І кари Божої не боїтеся?

— Хто має очі, той побачить: образ Антихриста про ступає крізь славословіє, мов стара фреска крізь олійну фарбу богомаза.

— Усі ми втішаємо себе малими ділами, велико согрішаючи своєю участю в ділах неправедних…

— Правду кажеш… І все ж ти вернувся з Батурина живий і торуєш народові дорогу до покаяння. А загинув би — і дорога та споришем поросла б… А ми, не макйй¹ змоги написати історію гетьмана Мазепи, пишемо історію Петра, і зрячий уздрить… Залишився таки Феофан живий і книги філософські пише, а ті книги візьме колись наш нащадок і умудрить себе, і гріх йому простить.

— Та хіба можна так вживатися на світі і жити? Чи ж простять люди, чи забудуть Феофанові блюзнірські слова його панегірика, виголошеного у Святій Софії на честь Петра: «Псы не угрызут господей своих, звери свирепые питателей своих не вредят: лютейший же всех зверей раб пожелал угрызти руку, ею же на столь высокое достоинство вознесен». Це так він про Мазепу, покровителя свого, лицаря, який з рабства Україну прагнув визволити! Чи вимовив хтось у світі подліші слова самоприниження?

— Я згоден з тобою… Але написав Прокопович ще й мудру басню про сільську та міську миші… Запросила сільська миша міську на ласощі принадні. Та хтось там двері відчинив, і придворна в знайому дірку шуснула, а сільська по чужих дорогах блукала і, лиш вночі досягнувши рідних околиць, сказала: «Вітай, безпечна бідносте наша з хлібом простим!» Оце тобі й уся правда. Ти ще вернешся до рідних околиць, а ми тут поздихаємо на царській трапезі…

Довго мовчав Єпіфаній, потім поклав на стіл книжку, яку взяв з читальної кімнати, розгорнув її.

— Ось переді мною «Зегар з полузегарком» Івана Величковського. Пише він. «Мине слава, мине багатство, мине марнославство, минуть високі думи, минуть усі літа — а на все мине час покаяння». Треба нам це втямити. Горе тому суспільству, яке погодилося служити самозванній незагнузданій силі… Але куди йти, щоб не служити їй?

Тимотей Вергун, пильно глянувши на Єпіфанія, мовив:

— Коли людина не знає, куди йти, — хай зупиниться і подумає, для чого живе. Хай стане хоч на мить мудрецем… Тільки пам’ятай, що мудрець не той, котрий навчає інших, а той, хто знає істину і сам кожним днем свого життя підтверджує її справедливість… Що єсть істина? Скажеш — воля. Так, і виборювало її козацтво, а ось підтверджувати її справедливість кожним днем свого життя не вміли. Та ж вони не знали, що з нею робити, їм нудно було — то віддавали свободу сильнішим сусіду, Щоб потім знову віднімати. І так весь час мали вони роботу, поки руки не стомилися при сонному розумі, а в той же час суспільство, втомлене від крові й битв, прагнуло духовного життя. Отож не знаходив істини народ, не дозрів до думки, що воля на одній шаблі втриматись не може. Занехаяли ми Академію на Подолі, захирів філософський гурток архієпископа Лазаря Барановича в Чернігові, аж гульк — уже й шабель в руках нема! То що єсть тепер істина? Звичайно ж — воля, тільки виборювати її тепер, коли в нас віднято меч, можемо єдиною мислю… Воскрешаймо прудко наш розум! Ти не знаєш, що маєш робити?.. Твій товариш по науці Самійло Величко осліп у Диканьці, він уже не закінчить свого літопису. Чи ж то грамоти не знаєш, чи не викували в тобі київські дидаскали здольного ума? Візьми перо й розкрий злочини і чесноти достойні, розповіж про народження й загибель царств, постав на очі подвиги героїв, що жили в славі, витлумач священне вчення трисвятого Бога. Історія — це свідок часів, світло істини, вчителька життя, а слово літописця робить її безсмертною. Напиши історію неволі—і цим підтвердиш справедливість єдиної істини — свободи!

Єпіфаній схопив висохлу руку Тимотея і припав до неї губами.

— Спасибі, вчителю, що сумніви розвіяв… Я пишу, та блякнуть записані мною сторінки від немочі моєї. Сталося зі мною найстрашніше, вислухай мене… Пізнавши страх перед ордою, я пішов у світ, щоб збагнути її силу. А вона мене осідлала. Я ношу карликів на своїй шиї, ти не віриш? Не віриш, що є карлики на світі?.. Вони тут, поруч. Вони всюди. Я захотів побачити їх малість і вищістю своєю душу укріпити, а зрозумів, що існують на світі тільки вони — великі й малі — і всім нашим життям розпоряджаються. Я весь піддався цьому відчуттю… Карлики страшні: вони своєю брехнею відтісняють навсебіч правду, і правдою здається їхня брехня. Вони своє нахабство назвали сміливістю, марнославство — величчю душ, донощицтво — патріотизмом, і так перейменувавши ці страшні і згубні для людської сутності вади, залишили ш попередній зміст і примусили всіх довкола визнати зло за добродійство… Суди їх беззаконні, їхні вироки ніхто не оскаржує, вони плещуть в долоні, коли невинно засудженого вбивають, магія їхньої сваволі, немов мор, заражує людей, перетворюючи усіх довкруж на карликів… Карлики прагнуть заполонити всю землю, щоб проїсти всі її блага. Вони руйнують Божі храми не тільки на землі, а й у людських душах. Самі ж поклоняються ідолам і земним божкам, які беруть на себе Божі карні функції. Заляканий карликами народ випрошує у тих божків життя, а за своє існування мусить віддавати на олтар ближніх… І мені в довгих пошуках Храму враз здалося, що його ніколи й не було на світі. Світ став для мене пустелею без святині, він дає мені право стати злочинцем. Порятуй мене, вчителю!

— Заспокойся, сину… — Тимотей погладив Єпіфанія тремтячою рукою по голові. — Якщо ти уздрів орду у такій візії, то ти ще не пропащий. Ти борешся з малістю. Тебе переконують, що ти малорос — малорослий, тобто карлик. А ти протестуєш і малоросом не станеш. Бо малорос— це не поневолений українець, а скалічений духовно покруч, прислужник, зрадник із заниклою пам’яттю. Таким ти не є. Тож не падай духом перед карликами. Вони безсилі, сильна тільки мана страху, яку недоростки спускають на людей… Ти уважно вислухай мою логічну формулу, яку я склав для себе, сприймаючи невільний світ трохи інакше, ніж ти. Отже так… Правляча меншість завжди справляє враження більшості, бо вона є більша своєю силою. Ця позірна більшість неминуче стає реальною меншістю, коли втрачає насильницьку владу. А втрачає вона її через те, що навколо неї створюється порожнеча: слухняні виконавці ніколи не стають творцями, до того ж справжню більшість — народ — тиранія ніколи не може переманути повністю на свій бік. Тирани весь час сидять на пороховій бочці, і бочка раніше чи пізніше вибухає. Тоді більшість, яка дотепер вважалася меншістю, стає не сильною меншістю, як її попередниця, а сильною більшістю. А тому в нас при позірній неперспективності є реальна перспектива, а в них при уявній перспективності — реальна неперспективність. Ми скоріше чи пізніше примусимо нинішню сильну меншість слухати пас… Держава, яка перетворює людей на карликів для того, щоб вони були слухняним знаряддям у її руках, кінець кінцем переконується, що великі діла не вершаться маленькими людьми і що створена нею машина мусить перестати працювати, бо не вистачає для неї життєвої сили, яку держава знищила заради самої машини.

Єпіфаній підвівся: він зрозумів, що йому треба йти в колонію й готуватися до великого діла,

— Спасибі, вчителю, за науку, — поклонився доземно.

— Йди здоров, сину, — відказав Тимотей Вергун, не підводячись. — І пам’ятай: суд над світом буде, він уже почався. Кожен твій вчинок — суд, і за кожен свій вчинок ти підсудний… А втім — письменний єси, і яко Бог навчить тебе, так і живи.

Сонце вже сховалося за Меншиковським палацом, блищав тільки золотий шпиль Адміралтейства, та й той поволі меркнув — падали бліді сутінки на Петербург.

Козаки–землекопи розгиналися, кидали долі джагани й лопати і тяглися, мов підбиті птахи, вздовж Неви на Козацьку Слободу — до своїх бараків і бурдеїв. Були вони чорні, брудні й зарослі, були вони згорблені, підупалі й мовчазні; козацький ключ байдуже минав ченця, що стояв скраю проспекту й не міг відірвати погляду від знедолених рабів, які ще вчора замість лопат тримали в руках шаблі й мушкети і були пострахом для турка, ляха й москаля.

Йшли неконвойовані — сотні, а може, й тисячі, і жоден не звертав з розбейканої дороги, ніхто не зітхав і не вимовляв прокльонів — німа отара покірно долала той невеликий відрізок шляху, яким мала пройти, щоб отримати пай і набити будь–якою їжею спорожнілі шлунки.

«Та невже це вони, козаки, які ще вчора — пішо чи кінно — з розвіяними на вітрі чубами, з піднятими шаблями, з буйним степовим гиком вривалися у ворожий стан, змітаючи все на своєму шляху? — думав скрушно Єпіфаній. — Як могло трапитися, що так умент лицарі перемінилися на худобу? Чого не вистачало їм там, на волі, чого не виховали в собі, що так легко здалися? Мабуть, мало для лицаря бойового запалу, залізної орденської єдності і хвилевих перемог… За воїном мусить стояти інститут державного послушенства, якого ніколи не знав козак, вихований безконтрольною вольницею і розгнузданим правом козацької охлократії. Що залишається йому, коли це право в нього відбирається? Ніщо. Хто за ним стоїть, хто його відстоює? Ніхто. Він усвідомлює це тільки тоді, коли з його рук вибивають шаблю, і упадає тоді духом і з лицаря вмить стає рабом. Що потрібно дати народові, щоб він народом залишився, коли в нього відбирають меч? Сто разів правий Тимотей Вергун: мисль, просвіту, науку права і державності, філософію буття. Крізь які інститути слід провести народ, щоб він мав усе це про запас на випадок поразки? — Тільки крізь храм науки і духовності. Хто підніме і поведе його до Храму? Я? Але ж я сам того Храму ще не знайшов. Де він має стояти — на уярмленій землі чи в безпечній чужині? — Тільки дома!.. Треба скликати люд з усіх усюдів до рідних домівок. Бо що можуть вдіяти козаки на турецькій землі, що може вчинити гетьман Пилип Орлик в далеких Салоніках, що вимислять вчені для України в Петербурзі? Хто трубним зовом скличе їх на рідну землю, яка без иих вільною стати не зможе? Я?!»

Єпіфаній дивився на сірих, уподібнених один до одного людей, він думав про те, що і раби, і рабовласники через знеособлення втрачають відмінність облич; він мовчки викликав Із чорної валки хоча б одного раба, який ще не втратив козацького обличчя.

І вийшов козак.

Був це сивий кремезний чолов’яга з палаючими очима, сповнений люті й гідності.

— Чого кличеш мене, святеннику? — спитав із зневагою в голосі. — Утри сльози, слинявче, — не час нині плакати й правити панахиди. Ставай поруч зі мною в гурт і разом будитимемо їх на повстання, — показав на збайдужілу отару рабів.

— Вони не мають зброї, — відказав Єпіфаній.

— Кулаки мають.

— Кулаками не навоюєшся, розум їм потрібен.

— Даси їм розум, ходи з нами. Усі, хто хоче волі, повинен пройти через тюрму.

— Страшні слова говориш, чоловіче. Увесь народ — через тюрму?

— Тільки той, хто хоч на мить втратив свободу, вміє і має право прагнути її.

— І більше ніхто? Хто ж тоді вирощуватиме хліб і писатиме книги?

— Про які книги ти мовиш, коли гине козацтво у петербурзькому болоті? Ти легкої волі шукаєш, боягузе. Зважся літи в тюрмуі

— Коли в тюрмі опиняться, хто знищить карликів?

— Знаєш, що ти задумав… Та карликів так просто не знищиш, вони вселилися в людські душі. І в твою! Ходімо, отче, зі мною. Ми піднімемо повстання і хоч загинемо з честю!

— Досить уже нам гинути з честю. З честю загинув весь Батурин — і нема його, нема!.. Ходи зі мною, козаче. Підемо по Україні скликати народ — для самоусвідомлення в покаянні.

— Різати треба, а не каятися. Ми не є народом розкаяних рабів!

— І знову проливати марно кров? Щоб і краплі не залишилося в жилах? Щоб світ пам’ятав про героїв, яких більше немає на землі? О ні, безумцю! Я мушу спасати народний дух.

Єпіфаній повернувся і пішов, полишаючи за собою глузливий регіт. Не оглядався, рішуче попрямував до Василівського острова знав уже, що діятиме!

Розділ тринадцятий

Першого місяця петербурзького літа хлинули скісні зливи на Петрову столицю. Західні вітри гнали з Фінської затоки бовдури важких хмар, що ламалися над Невою і спиняли потужний плин ріки. Нева набрякала й виходила з берегів, загрожуючи вилитись на Василівський острів.

Непогодь стала для карликів тривожним знаменням: чи не сповнюється проклін Полуботка, про який пошепки, але всім вибраним розповів карлик Опричник?

Одне слово, всі почали думати про порятунок від можливої повені, яка, за розповідями старожилів, ке раз заливала острови в дельті Неви.

Магістр карлицької колонії Єрмолай за правом першості зайняв місце на вершині цибулинної бані колишньої церковці, що стала піщаним складом, і, тримаючись за шворінь, який завершувався колись хрестом, вигукував бадьорі заклики, які сам склав:

— Нам нет преград на море и на суше!

— Нам не страшны ни дождь, ни облака!

Він безупину повторював заклинання, з тривогою вдивляючись, як надувається ріка, виходить з берегів і трощить містки й мости. Карлики наспіх споруджували піраміди з мішків, наповнених піском. Єрмолай наказав вибудувати таких пірамід двісті, бо понад це число рахувати не вмів, тож і не знав докладно, скільки в нього вибраних ліліпутів. На вершині кожної піраміди повинен стати вибраний, і таким чином ядро Майбутнього Раю буде врятоване. Та незважаючи на те, що карлицька колонія вийшла на перше місце в світі по видобутку піску на душу населення, мішків вистачило тільки на чотири піраміди, на яких притьмом вмостилися представники першого ешелону партії вибраних: заслужений ветеран катівських справ Поважний Карлик, діючий майстер–заплічник Опричник, натхненних непримиренної боротьби з голодуючими Калмик і народний костоправ — малорос із Полтави, круглий, немов бочівка, з животом, що починався від горла, а закінчувався над колінами, ліліпут Кавун, без якого карлицька колонія не мислила свого існування, оскільки дбав він про здоров’я і зріст карликів, міг за один день прийняти усіх вибраних і, провівши відповідні процедури, запевнити, що в жодного карлика зріст зменшуватися більше не буде.

Народний костоправ Кавун проводив медичні огляди фахово і швидко: мацав пальцями по хребту, надибував м’який хребець, який міг згодом стиснутися й применшити карликові зріст, гатив по ньому, потім давав стусана під сідницю й вигукував: «Следующий!»

Пройшовши такий огляд, карлики впевнювалися, що маліти більше не будуть, тож за безкоштовне лікування обожнювали Кавуна, назвали його чарівником, випросили у Меншикова для нього орден, до того ж, знаючи невтомну балакучість костоправа, дозволили йому виступати на кожному політичному занятті, де він видавав глибокодумні сентенції, одна з яких, вимовлена під час голодування Мотрі, стала крилатою фразою:

«І хай собі голодує, нам буде більше що їсти»!

Отож сиділи, очікуючи повені, — Єрмолай на церковній бані, Поважний Карлик, Калмик, Опричник і Кавун — на вершинах пірамідок і не дихаючи споглядали, як підступає на Василівський острів каламутна вода. Інші з вибраних обліплювали піраміди з усіх боків, а прості карлики були залишені на поталу повені.

Та змилувався Бог над карликами — а може, над Єпіфанієм: вщухла злива, відступила вода, і Нева вляглася в річище.

Але з’явився новий страх: повінь порвала мости, і карлики залишилися відрізані від столиці. Меншикову — що? В нього і яхти, і кораблі, а карлики флоту не мали. Тож, певне, з тієї причини, що Єпіфаній був серед них найвищий, і потаємно кожен карлик визнавав, що наймудріший, — звернулися вибрані з вибраних до ченця з вимогою знайти вихід із скрутного становища: карлики мусять мати доступ до Петербурга, без них столичні люди позбудуться послушенства, і крамола неминуче розповзеться по всій імперії.

То порадив Єпіфаній:

— Вп носите пісок з ріки на берег і цим поглиблюєте русло. А коли б ви його, у тих мішках, поскидали у воду впоперек ріки, та ще й прикидали камінням, то згодом утворилась би коса, по якій можна піти вбрід.

Карлицьким радощам не було впину: хохол, звісно, дурний, бо ж — хохол, зате хитрий, дивись, до чого додумався!

І почалась робота. Більше півроку носили прості карлики мішки з піском і камінням, кидали їх на дно Неви, висипали косу. Взимку ламали лід і безупину працювали, щоб навесні піти вбрід на столицю, яка чомусь призабула про них, і харч став гірший, а врешті й зовсім перестали з’являтися на острові меншиковські постачальники…

Та біда біду кличе: прослизла чутка, що цар тяжко хворий — таки сповнюється проклін Полуботка! — а Меншиков квапно збирається з Малоросію, щоб там стати гетьманом.

«Що буде з нами?» — бідкалися карлики.

В кінці довгої й виснажливої на роботах зими вдарив справжній грім. Сторожі, які вартували карлицьку колонію, одного дня вигукнули злорадно:

— Моліться, карлики! Імператор всея Русі Петро І упокоївся в Бозі!

Вість про смерть царя смерчем пронеслась над островом й надовго загнала в бурдеї карлицький люд: як житимемо без покровителя?

Ніхто вже не виходив на піщані роботи, припинилися й політичні заняття. Днями й тижнями тільки вітер гнав по острову снігово–піщану порошу й надимав брудні кучугури навколо пам’ятників великому магістру Тому, біля яких давно вже не стояли в почесній варті карлики, і до весняних відлиг лише голови ідолів із засніженими більмами очей визирали із заметів — сліпі, смішні і жалюгідні.

Вибрані карлики виходили з бурдеїв, коли наставала ніч. Вони вдивлялися у вікна Меншикового палацу і самі не могли сказати, з темних чи освітлених шибок варто їм більше радіти. Якщо в палаці темрява, то це могло означати, що сіятельний князь уже покинув Петербург, а тоді карликам доведеться вмирати голодною смертю — адже нічого ж робити не вміють, коли ж вікна горять, то напевне шанси Меншикова після смерті царя пішли вгору, і ще не знати як поведеться князь з царськими улюбленцями.

Непевність зробила вибраних карликів м’якшими й податливішими. Коли настала весна, вони всі гуртом приєдналися до простих карликів, явно запобігали перед ними, признавалися, що не зазжди були до них справедливі, заговорили про те, що треба перебудувати спосіб життя в колонії — дати простим карликам більше свобод; і всі разом носили каміння, висипаючи в ріці поперечну косу.

Магістр Єрмолай скасував політичні заняття й спочатку несміло, а далі все відвертіше ганьбив тирана Петра, який позбавив їх рідних домівок, де їм незле жилося, й переселив на безлюдний острів для неминучої погибелі. Народний костоправ Кавун з тугою заговорив про Малоросію, край медом і молоком текучий, який імператор обіцяв віддати карликам у володіння, немов Мойсей гебреям Ханаан.

Коса на Неві підростала, і Єпіфаній, бредучи по коліна, добирався нею вже до половини ріки. Карлики працювали невтомно і, занурюючись у воду попід пахви, йшли слідом за Єпіфанієм, несучи на плечах мішки з піском.

Карлицький ентузіазм не знав меж. Один лише Поважний Карлик з підозрою спостерігав за громадою: він почав помічати, що простим карликам вода досягає лише до пупків, а вибрані занурюються мало що не з головами. І враз у панічному страху втямив, що в колонії порушилась заповітна рівність: прості карлики почали рости, а вибрані — маліти.

Своєю тривогою він поділився з Єрмолаєм, магістр вишикував на березі всіх карликів і переконався, що виплекана всією історією карлицької колонії ідея рівності втрачає силу. Він наказав народному костоправу Кавунові негайно провести для вибраних сеанси лікування.

Карлик Кавун прийняв за день всіх вибраних, він гатив їх кулаком по хребту, давав стусани під сідниці, та це нічого не допомогло — вибрані карлики все одно залишились меншими. Кавун займався лікуванням щодня, а пацієнти все одно маліли, і зрозпачений магістр наказав прив’язати шарлатана–костоправа до шворня, що стирчав на цибулинній баиі колишньої церкви, й залишити його там без хліба й води.

— Здихай! — закричали вибрані карлики, повторюючи крилату фразу Кавуна. — Нам буде більше що їсти!

Прості карлики щодня підростали, зрівнювати їх вибрані не мали вже сил, бо самі стали зовсім маленькими, зате тепер тісніше трималися разом, зміцнюючи партій' ну дисципліну і огризаючись на вирослих.

Вирослі карлики створили окремий гурт й перестали спілкуватися з вибраними; гарячіші водно ганьбили їх і обзивали карлократами. Карлократи щодня вели потайні наради, готуючись до відвертого наступу па вирослих. Крім того, вони намагалися переманити на свій бік противників і одного таки звабили: був це колишній суддя Конотопської сотні Кочерга, який давно–давно зліліпутився, беручи хабарі. Тепер же почав рости, та наздогнати вирослих не зміг і з заздрості виповів їм непримиренну війну. В Єрмолая закралася підозра, що Кочерга хоче цим завоювати собі популярність серед вибраних і усунути його з посади магістра; однієї ночі ренегат Кочерга пропав, пішла чутка, що його втопили в Неві…

Тиха боротьба між таборами тягнулася недовго: одного дня викресалась іскра. Сталося таке, чого ніколи не сподівалися вибрані карлики: вранці вони не побачили на острові ні однієї подоби великого магістра Тома. Всі ідоли були повалені й лежали потрошені на землі.

Зчинився несусвітній писк у громаді вибраних.

— Вчинено акт вандалізму! —кричав Єрмолай, і шелепи в нього набрякли, мов у маленької горили. — Осквернені пам’ятки мистецтва та історії!

— У вас нема історії, — відказували вирослі й реготали: — Ви ж самі нас навчали, що до вас на світі нічого не було.

— Був Том — найлюдяніший із людей! — запищав карлик Опричник, втираючи сльози. — Все, що нам нині залишилося, — це Том! Петро —тиран, Меншиков — злодій, і кожного після них ми самі спаплюжимо, тільки великий магістр був непогрішимий і святий. Він нам замінив Бога, і ми без нього — ніхто!

— Ваш Том був першим бузувіром! — відповідали вирослі. — Хто скарав на смерть невинних карлиць? А скільки потім загинуло карликів за одне слово «пірует»! Ви про це мовчите?

— Яке блюзнірство! — розводив руками Поважний Карлик. — Ви замахнулися на святая святих. Хто валить пам’ятники магістру Тому, того хай покарає Бог!

— Але ж ви Бога досі не знали, невже смерть свою уздріли, що молитесь? — запитала висока біла жінка, була це жона генерального осавула Гамалії.

— Усіх, усіх зрівняти! — біснувався карлик Калмик і випльовував чорну піну з рота.

— Пізно вже зрівнювати, — застогнав Кавун, сидячи на цибулинній бані без хліба й води. — Якби то знаття, що вони мають здатність рости! Ми б їх усіх… А тепер пізно. Пропали ми, це я бачу із своєї висоти. Де ті обрії Майбутньою Раю, про який нам водно брехали на політичних заняттях? Нема нічого на тих обріях — пустка…

О горе, горе! Ми, карлики, завжди мріяли про світле майбутнє, а про свою власну будучність не подумали ні разу… — І прошепелявив, конаючи: — Нажеріться того хліба, якого мені не дали: я голодую, а вам буде більше що їсти… О прірво, нас нагодувати не можна, нас треба витруїти, мов бліх!

Без ідолів карлики стали зовсім безпорадні. Вони враз утратили свою ідею влади і стали неорганізованою бандою. Здеморалізована партія вибраних карликів ринула разом до складу, де ще зберігалися запаси їжі, які донині мудро розподілював між карликами Єрмолай за принципом — з кожного за можливостями, кожному за працю; принцип тепер порушився, кожен кидався на колишнього друга по партії вибраних і добирався до горла зубами.

Не втратив глузду тільки Поважний Карлик. Він порозштовхував оскаженілих недоростків і скомандував:

— В колону! Втрата партійної дисципліни — наша смерть! Нам повалили пам’ятники Тома, а ми намалюємо його образ і підемо з ним до світлого майбуття!

Карлики спам’яталися. Вмить розібрали спорожніле приміщення складу, вуглем понамальовували на дошках подобу великого магістра Тома, підняли дошки повите голів і закричали:

— Виходимо з окопів! Вчення Тома безсмертне! З іменем Тома переможемо всіх ворогів — на землі, в небесах і на морі!

Тим часом вирослі подалися гуртом до Неви і пішли вбрід.

— Вперед! — заволав Єрмолай. Він видряпався на плечі Єпіфанієві й прошепотів до вуха: — Будь другом, провезли востаннє…

І рушила колона вибраних карликів. Попереду йшов Єпіфаній, несучи на горгошах Єрмолая, а за ним з останньою вірою у світле майбутнє дріботіли ліліпути, і було їх не менше двохсот. Вони тримали в руках дошки із зображенням Тома, на березі дружно проспівали «Нам нет преград на море і на суше» і мужньо ринули у волу, намацуючи ногами грунт на висипаній косі. Брели спочатку по колінця, потім по шиї, потім…

Добираючись до другого берега, Єпіфаній врешті оглянувся й полегшено зітхнув. Сталося те, що задумав: по Неві в бік Меншикового палацу пливли, похитуючись на хвилях, чисті дошки.

Єпіфаній скинув з плечей Єрмолая й підніс його за комір лапсердака до очей.

— Що з тобою робити? — спитав.

— Пусти мене, — задріботів ногами у повітрі Єрмолай. — Ніякий я не магістр, а машталір його сіятельства князя Меншикова. Я державна особа, а не той непотреб, що добирається тепер по дну Неви до Фінської затоки.

І якщо ти мене вб’єш — відповідатимеш по закону.

Єпіфаній опустив Єрмолая на землю, і той щодуху побіг до Меншикового палацу. Перед залізними воротами зупинився й вигукнув:

— Ти зі мною не жартуй: хто Меншикова повезе в Сибір, якщо доведеться?

Вирослі з карликів люди круто повернули з берега Неви на південь, і вела їх на Україну жона генерального осавула Гамалії.

Єпіфаній подався за ними.

Йому перейшов дорогу Сивий Козак з палаючими люттю й гідністю очима.

— В Україну прямуєш? — запитав.

— Так. Пора вертатися на рідну землю для праведного діла. Я знищив карликів.

— Ти знищив наслідок, а не причину, — відказав козак. — Причина живе, вона ще міцна і наплодить ліліпутів більше, ніж їх було.

— Але цих уже немає!

— Вони за своє життя встигли вселитися у людські душі.

— Будемо витравлювати. Он пішли вирослі з карликів люди без орди в душах, — Єпіфаній показав на гурт, який вела в Україну жона Гамалії.

— Скільки їх… — сплюнув Сивий Козак. — А з ордою в душах — мільйони. Ходімо, отче, піднімати повстання в Україні й убивати всіх заражених!

— Божевільний! Треба тебе вбити першого, бо крові невинної много проллєш… Людей лікувати потрібно — очищувати од скверни в притворі Храму.