Осінь патріарха

1968- 1975

© ВСЕСВІТ. - 1978. - №№ 1-3.

© БОРЩЕВСЬКИЙ Сергій, ЖОЛОБ Світлана, переклад з іспанської, 1978.

Дмитро ЗАТОНСЬКИЙ

ЩЕ ОДИН ГАБРІЕЛЬ ГАРСІА МАРКЕС

Цей твір - про владу і про міф. Про міф влади і про владу міфа. Отож обидві його основні теми не йдуть окремо, а щільно й складно переплітаються.

Латинську Америку не без підстав називають “палаючим континентом”. Земля революцій, край тривалих, запеклих боїв за свободу. Політична дія, одначе, породжує протидію, особливо в атмосфері нестійкості, бродіння. Тому Латинська Америка - ще й традиційний континент путчів, заколотів, державних переворотів, поживне середовище для узурпаторів, диктаторів, тиранів, яким нерідко шлях до президентських палаців прокладають чужі багнети. І, ховаючись за ці багнети, фактично будучи їхніми бранцями, тирани множать беззаконня, муки, страх. їхня жорстокість і байдужість до людського життя скидаються на якесь анахронічне варварство: на похмурий фанатизм жерців і касиків доколумбової епохи, на грубу зажерливість конкістадорів, що “навертали” жерців і касиків до християнства, до цивілізації.

А втім, відколи був підпалений рейхстаг, після “ночі довгих ножів” і “кришталевої ночі”, а надто після чорних димів над печами Майданеку, Освенціму, Тремблінки, все це латиноамериканське варварство вже не здається таким анахронічним. Воно стало прикметою трагічних розламів XX століття: старий світ горами трупів намагається перекрити шлях світові новому, революційному, справедливому. Нині диктатор - постать, типова для антагоністичного світу; необмежена, неправедна, реакційна влада, що ґрунтується на безжалісному визиску,- явище вельми поширене.

Тому й написав Гарсіа Маркес роман про диктатора та його владу. Проте в “Осені патріарха” ми не знайдемо викладу історії одного з карибських узурпаторів, історії, що спирається на розгорнуту картину життя країни, містить аналіз економічних, політичних, ідеологічних, психологічних причин і наслідків. Перед нами зовсім інша художня тканина.

Казімеж Брандис якось сказав, що фашизм - явище, безперечно, не лише німецьке, але німецькі реакціонери “були його класиками”. Тож чи не переконливіше, результативніше було б, викриваючи це відворотне явище, писати саме про німецький фашизм, про форми, систему, вироблені саме цими “класиками” - гітлерівським третім рейхом? Щоправда, колумбієць Габріель Гарсіа Маркес навряд чи міг би переконливо висвітлити німецьку дійсність 30-40-х років, та й навряд чи поставив би перед собою таке завдання. Німецький матеріал найпереконливіший, найрезультативніший, коли йдеться саме про історично ясну картину, про аналіз економіки, політики, ідеології, психології. Що ж до спроб осягти дух крайньої буржуазної диктатури, вловити суперечливість, навіть химерність її взаємодії з підданими, то такі спроби, як правило, не мали успіху в німецькій літературі. Візьмімо, наприклад, роман Г. Фаллади “Кожен помирає сам”: атмосфера страху, насильства відтворена тут надзвичайно відчутно, зримо, але іншого аспекту проблеми - нацистського механізму вловлювання душ - письменник майже не торкнувся. Це, правда, зробили Ліон Фейхтвангер у романі “Брати Лаутензак”, Леонгард Франк у “Німецькій новелі”, певним чином і Томас Манн у “Докторі Фаустусі”. Але ніхто з них не обійшовся без демонології, не відірвався - у переносному, звичайно, значенні - від середньовічної легенди про щуролова, від її символіки й магії.

У Фейхтвангера старший із братів Лаутензак - Оскар, придворний пророк і “чарівне дзеркало” Гітлера, паралельно з моральною нерозбірливістю наділений багатьма талантами і навіть таємничим даром ясновидіння. Це кидає відблиск якоїсь диявольської значущості не тільки на фюрера, а й на створений ним терористичний режим. Конкретний відрізок німецької історії (змова промислової еліти з нацистами, прихід нацистів до влади, підпал рейхстагу) з певного погляду міфізовано - хоч і як арену дії зла.

Гарсіа Маркес, навпаки, використовує міф як засіб - його структури й форми, його уявлення про простір, час, реальність. А в результаті - деміфізація, так би мовити, “розчаровування” дійсності. І ще - тиран, до дна просвічений у всій його порожнечі, і тягар його влади скинутий, як мана, як сон.

Але чому все-таки міф, чому саме він узятий за вихідний момент?

Латинська Америка - домен міфічного. Те, що в Європі живе чи зберігається лише як пам’ять про наївне дитинство людства, тут усе ще сповнює душу народу, становить його колективну свідомість. Міфотворче сприйняття світу живиться строкатою мішаниною стародавніх індіанських ритуалів, уламків напівзабутих тотемічних релігій, занесених із Чорної Африки, і до невпізнання спотворених християнських вірувань. Воно надихається грізною величчю Анд, титанічною могутністю річок, буйною непрохідністю безмежної сельви. Воно накладається на грандіозність ацтекських пірамід і гідних подиву храмів майя. Людина живе тут поряд з матеріалізованими міфами, серед них, у нерозривній з ними єдності. Міфи визначають її ставлення до навколишнього світу, регламентують норми її поведінки. Тому письменник у Латинській Америці (особливо якщо його цікавить світ духовний, світ свідомості) навряд чи може нехтувати міфом або просто переступати через нього. Проте міф можна, осмисливши по-філософському, “зняти”, усунути, художньо розколоти, вносячи в нього сумнів.

Справжній міф здатен створити ілюзію цілковитої вірогідності, якої не може похитнути неправдоподібність, навіть фантастичність сюжету. Гарсіа Маркес користувався цим, на це він спирався ще в “Ста роках самотності” (1967) - романі, що приніс йому світову славу: в містечку Макондо, що загубилося на краю сельви, заїжджі цигани катають місцевих хлопчаків на літаючих циновках; священик падре Никанор демонструє силу християнської віри, здіймаючись на кілька сантиметрів над поверхнею землі а Ремедіос Прекрас- на взагалі злітає в небо; худоба одного з Буендіа, Ауреліано Другого, неймовірно плодиться завдяки присутності його любострасної подруги мулатки Петри Котес; околицями Макондо блукає Агасфер; старий циган Мелькіадес помирає, воскресає, знову помирає, але й після цього вряди-годи з’являється у відведеній для нього в будинку Буендіа кімнатці, де заплутався час і тому “завжди стоїть березень і завжди понеділок”; чоло численних синів полковника Ауреліано Буендіа позначене невитравним знаком і т. д.

Зрозуміло, Гарсіа Маркес не вірить у всі ці дива й не припускає, що в них вірять читачі. І все-таки роль фантастики в нього і в європейських письменників багато в чому різна. Хоч би як Гарсіа Маркес насміхався з власних вигадок, хоч би як дезавуював їх; вони в нього є чимось природним, таким, що само собою розуміється, невід’ємною частиною зображуваного ним світу. Наприклад, літаючі циновки - не метафора, не алегорія, а ніби цілковито матеріальна, незаперечна і тим самим міфічна реалія. Ось, як, скажімо, письменник іронічно і водночас з якоюсь невблаганною логікою тлумачить пов’язані з цією реалією невдачі діловитого грінго: “Містер Герберт був власником кількох прив’язаних аеростатів, він об’їздив з ними півсвіту і скрізь мав чудові прибутки, але йому не вдалося підняти в повітря жодного з мешканців Макондо, бо для них прив’язаний аеростат був кроком назад після того, як їм пощастило побачити й випробувати літаючу циновку циган”.

І на тлі цієї міфізованої реальності природно виглядають великомасштабні, гіперболічні герої, ці сини, онуки й правнуки того першого Хосе Аркадіо Буендіа, який з купкою сміливців продерся крізь непрохідну сельву і заснував Макондо.

Люди з роду Буендіа могутні, глибокі, трагічні, невгамовні, наївні й темні. Вони чимось схожі на добрих раблезіанських велетнів, тільки, на відміну від останніх, позначені печаттю самотності. Власне, Буендіа - персонажі не так міфічні, як епічні. Герой первісного архаїчного міфа не є об’єктом для наслідування. Такий Кронос, що поїдає своїх дітей, сластолюбний Зевс, підступний убивця Одін. Це саме реалії, те, повз чого не можна пройти, з чим треба рахуватися, визначаючи власне місце в житті. Інша річ - герої епічні, які є ідеалом, хоча, як правило, недосяжним. Правда, чоловіки й жінки з роду Буендіа не ідеальні, в усякому разі так, як ідеальні Геракл, Ахіллес і, особливо, Роланд. Та все-таки вони - щось на зразок стовпів, які підтримують світобудову Гарсіа Маркеса, його систему добра і зла.

Полковник Ауреліано Буендіа десятки років не злазив з сідла, не скидав чобіт, брав участь у численних війнах і виявляв чудеса хоробрості. І раптом, “заплутавшись у пустелі самотності своєї безмежної влади”, він відчув, що втрачає ґрунт під ногами. І полковник Буендіа тепер виявляє стільки ж наполегливості й мужності на те, щоб програти війну й відмовитись од влади, скільки виявляв колись на те, щоб вигравати війну й зміцнювати свою владу.

Отож полковник Буендіа повертає назад саме в тому місці з якого в “Осені патріарха” починається істинна кар’єра диктатора: громадянська війна зайшла в безвихідь (про це згадується ще невиразніше, аніж у “Ста роках самотності”), і загін англійських окупантів привів до влади нового президента. Останній вибрав владу як самоціль з усіма наслідками, що випливають з такого вибору, - від шкіри, яку здирають з закривавлених, липких тіл непокірних, до безмежної невитравної самотності. з цього погляду він і справді персонаж міфічний, а не епічний: Кронос, а не Геракл із його дванадцятьма подвигами.

Та й сама художня тканина “Осені патріарха” ближче, ніж усе, написане досі Гарсіа Маркесом, до архаїчної структури міфа. “...Міфи, - пише їхній дослідник М. Стеблін-Каменський, - це, як правило, шматки з життя головних міфічних персонажів, причому шматки, нечітко орієнтовані один щодо одного. Інакше кажучи, життя такого міфічного персонажа - це не рух від народження до смерті, а щось постійне, усталене”.

Новий роман Гарсіа Маркеса приблизно так і побудовано. Дано “шматки з життя” тирана, довільно з’єднані між собою, хаотично розміщені, шматки, про які так просто й не скажеш, який належить до “раніше”, а який до “пізніше”. І всі вони, разом узяті, утворюють щось “постійне”, “усталене”, якусь нерухому, вічну круговерть, не прояснену жодною датою, жодною історичною подією.

“Міф, - пише далі М. Стеблін-Каменський, - це не жанр, не певна форма, а зміст, начебто незалежний від форми, в якій він виражений. Міф - це твір, первісна форма якого ніколи не може бути встановлена. Він - завжди переказ чогось, що існувало вже раніше”.

І в “Осені патріарха” неможливо виявити чітко виражену, жанрово забарвлену форму, бо твір цей імітує “переказ чогось, що існувало вже раніше”. Адже ніхто (в усякому разі, жоден із тих, від чийого імені ведеться анонімна оповідь) “його превосходительства” й у вічі не бачив. Колективне “ми” складає образ володаря, як мозаїку, збираючи по крихтах уривки легенд, чуток, пліток, задовольняючись відомостями з других або й третіх рук.

І ще одне споріднює цей роман з міфом. Мова йде про архітектоніку, зокрема, вибір простору. Простір, як і час, тут уривчастий - це ті місця, на яких у той чи інший момент оповіді перебуває президент. Здебільшого це палац, іноді якесь інше місце в столиці, або той будинок на скелі над морем, де тиран дав притулок своїм нещасним колегам із інших країн, щоб, порівнюючи себе з ними, радіти власній, щасливішій долі нескинутого диктатора. Лише ці екс-президенти, чужа морська піхота та калейдоскоп послів, що диктують диктаторові волю північноамериканського сусіда, підтверджують існування навколишнього світу. В усьому іншому і світ цей, і навіть країна, в якій порядкує тиран, тонуть у пітьмі, наче й зовсім не існують. Гарсіа Маркес, як бачимо, йде за міфотворчим ладом оповіді. Але не в ім’я його закріплення, його освячення. Навпаки, здебільшого для того, щоб підірвати цей лад ізсередини.

Безперечно, в “Осені патріарха”, як і в “Ста роках самотності”, авторські стосунки з міфом не прості, не однозначні. Одного разу президент наказав перебити під час “дружньої вечірки” всіх своїх давніх соратників. І наступного ранку його мати Бендісьйон Альварадо була “приголомшена, в цілковитому розпачі, бо зі стін точилася кров, “хоч як їх не затирай вапном та попелом!” - і з килимів аж цебеніла кров, скільки їх не викручували, і в коридорах та канцеляріях річками текла кров, як не намагалися її витерти...” Такий гіперболічний образ, зрозуміло, далекий від насміху з марновірності анонімних оповідачів. Трагічна метафора волає до небес про підступність президента, його жорстокість, зрадництво, і в цьому розумінні вона правдива, істинна. Але тільки в тому середовищі, яке традиційно настроєне на міфічне світосприйняття.

Тільки в цьому середовищі може виникнути і такий мотив, як поява трьох Колумбових каравел біля берегів країни, якою править диктатор. Образ цей багатозначний. Очевидно, він найменше посягає на об’єктивність часу, затіває з часом гру. Адже президент - химерний сучасник Колумба. Щоправда, він одержує від останнього в дарунок золоту острогу, але не як спадкоємець традиції, скоріше, як дикун, ласий на дрібнички. Та й усі стосунки між підданими президента і людьми адмірала - це зіткнення між аборигенами й іспанцями, що вперше припливли до Нового Світу. Водночас піддані президента знають, що перед ними Колумб, і вони відчувають до нього приблизно те, що Великий інквізитор у Достоєвського відчував до Христа...

Простіше розшифровується історія з продажем північноамериканцям Карибського моря. Передусім це глузування з методів господарювання президента, що призвели до величезного державного боргу, а також сатира на Сполучені Штати, які грабують своїх південних сусідів. До цього долучається ще й кепкування із всемогутності науково-технічної революції: море поділено на квадрати, викачано і в цистернах перевезено за тисячі кілометрів.

Усе це - художнє використання можливостей міфа.

І все-таки в “Осені патріарха” основне - деміфізація. Час від часу потік оповіді про життя президента виносить на поверхню наче збережені пам’яттю голоси очевидців: то людини, що непомітно прослизнула в президентський палац, то служниці, мимохідь зґвалтовані президентом, то повії, якій наказали грати перед ним роль невинної школярки. Всі ті “цитати” заслуговують на таку саму довіру, як і решта тексту. Але ще важливіше інше: тут міф наче твориться в нас на очах, він не застиг, не зцементувався, не перетворився на незаперечний факт: у ньому є щілини, завдяки яким його можна розколоти.

Передусім у Гарсіа Маркеса маємо справу не з одним, а з кількома типами міфа. Перший - офіціозний, його розповсюджують сам диктатор і підвладні йому інституції. Одна з них - “постійно діюча демонстрація” на Військовій площі: демонстранти зчиняли галас, піднімаючи величезні транспаранти, на яких було написано: “Боже, бережи найдостойнішого, який на третій день воскрес із мертвих!” Інша - друковане слово, зокрема шкільні підручники, які матері диктатора “приписували чудо непорочного зачаття: їй нібито приснився віщий сон, що вона має народити нового месію...” І в лексиці і в стилі цього повідомлення ясно відчувається іронія. Важко сказати, хто її носій - автор, що, “піднявши забрало”, з’явився перед читачем власною персоною, чи піддані диктатора, анонімні оповідачі його життя.

У всякому разі піддані ці віддають перевагу міфові більш апокрифічному, міфові, в якому диктатор безцільно волочить по залах палацу величезні плоскі ступні, в якому він здирає шкіру з непокірних, в якому він оточений паралітиками й прокаженими, в якому він обкрадає власну державу і, щоб замести сліди, наказує знищити сотні ні в чому не винних дітей.

Такий портрет правителя скидається на викриття. Але це міф. І міф, особливо небезпечний тим, що та його сторона, яка підносить, глорифікує диктатора, здатна ввести в оману видимістю критики. Так, на своєму міфотворчому портреті диктатор не розумний, не добрий, не гарний, а проте він людина непересічна, суперечлива, тому, можливо, навіть глибока і складна.

Він уміє використати епідемію чуми, щоб звільнитися від чужоземної опіки; роки за роками примушує країну коритися собі; здатний придушити будь-яку змову і в будь-якого змовника збудити такий страх, що в того випадає з рук зброя, націлена на диктатора. Він любить матір, самовіддано її доглядає до самої смерті, а потім бореться з папським престолом за її канонізацію. Нарешті, він єдиний серед усіх мешканців країни якимось надприродним інстинктом відчуває наближення урагану...

Та Гарсіа Маркес на цьому не спиняється. “Осінь патріарха” побудована так, що поступово розвіюється не лише офіціозний, а й апокрифічний міф. Цьому не в останню чергу допомагає зустрічний потік ще одного міфа - того, який містить уявлення тирана про самого себе і про місце, яке він посідає у власній системі влади.

Часом диктатор досить ясно усвідомлює свої стосунки з підданими: “Він почувався зовсім безпорадним, коли на нього дивилося ціле місто: слова застрявали в горлі, і ясно, ніби перед смертю, він збагнув, що йому не вистачає, і ніколи не вистачить духу стати на повен зріст над безоднею людської маси”. Та взагалі він глибоко й непохитно переконаний, що народ його любить, що правитель він, хоч і суворий, та справедливий. І ця нічим не обґрунтована й нічим, по суті, не підтверджена віра вельми істотно відбивається на всіх його думках та ділах. Це найкраще простежується, коли зіставити характери диктатора та його фактотума, його тіні - Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра. Шеф таємної поліції - особа по-своєму примітна. Кат він послідовніший і цільніший, аніж його повелитель (“він і не за таке наказав би розстріляти рідну матір”), але до того ж сміливий, зухвалий, освічений і чарівливий. Він єдиний не боявся президента. Певно, тому, що бачив і сприймав його реально, а не в ореолі міфа, бачив і сприймав без містифікації - як звичайного старого маразматика. І позбавив його фактичної влади, лишив йому тільки тінь од влади. А проте всієї повноти влади де ла Барра все-таки в диктатора не відібрав. Не те, щоб не посмів, не наважився, а просто створений був для іншого місця, для ролі “сірого кардинала”. І все через те, що бракувало йому міфотворчої віри в себе, бракувало месіанізму. Де ла Барра цілком усвідомлював, що нація його ненавидить, і був нездатний узяти на себе всю відповідальність. А президент жив у полоні ілюзій, у полоні міфа, і тому був здатний.

Коли під час антиурядового заколоту де ла Барра сказав, що це кінець, що успіхові заколотників уже не завадити, президент заявив: “Ви помиляєтеся, Начо, у мене лишається ще народ...” - той самий нещасний народ, який ще вдосвіта вийшов на вулиці, підбурений непередбаченим ходом цього незбагненного старого...”

Це парадоксально, але міф породжує міф; він заразливий. У цьому його особлива підступність, тим паче коли йдеться про політичну міфотворчість XX століття.

“...Вони казали, що я - доброчинець, перед яким схиляється в пошані сама природа, який наводить лад у всій світобудові і втирає носа навіть божественному провидінню, - і я давав їм те, чого вони просили, і купував у них те, що вони продавали...” Міфотворчість натовпу заражає диктатора. Проте нерідко трапляється і навпаки. В ту ніч, коли був повалений Саенс де ла Барра, люди вийшли на вулицю, аби ще раз підтримати тирана, бо повірили в месіанізм, який він, у свою чергу вірячи в любов народу, сам собі й навіяв. “Стоячи на Військовій площі, ми, як завжди, побачили ефемерний образ - осяяного ореолом безтілесного старого в білій полотняній одежі, який мовчки поблагословив нас з президентського балкона і за мить зник, але й цієї миттєвої з’яви було достатньо, щоб ми впевнилися: він є; він, невсипущий, дбає про нас вдень і вночі”, - так каже про ті пам’ятні дні безіменний оповідач. Власний президентський міф і апокрифічний міф натовпу - це, воістину, два кривих дзеркала, що безмежно множать спотворені зображення. Вони творять зачароване коло, і для міфізованої свідомості немає з нього виходу.

Гарсіа Маркес показав усе це - виявив механізм уловлювання душ профашистськими диктаторами, розкрив їхній секрет щуролова. Без будь-якої демонології, магії, за допомогою міфа - міфа як знаряддя і як об’єкта розгляду. Силою свого мистецтва Гарсіа Маркес вивів читача (навіть того, що живе в полоні міфізованої свідомості) із зачарованого кола, і крізь розриви в тумані явилася пронизлива правда.

Як я вже казав, Гарсіа Маркес не займається тут економікою, політикою, ідеологією, психологією - в усякому разі не займається усім цим безпосередньо. Його передусім цікавить, як влада, що не має ніякої мети, крім власного утвердження і збереження, відбивається на своєму носієві. І те, як носій цей сам відбиває всю потворність і приреченість такої системи влади - влади дювальє, стресснерів, піночетів, влади гітлерів і муссоліні.

Думаю, назва “Осінь патріарха” не означає, що узурпатор колись був кращим, а на старість став гіршим. “Осінь” - символ того, що часи диктаторів все-таки минають. І потім - це “осінь” його міфа. Опадає багряно-жовте листя, поглядові відкривається трухлявий стовбур, стовбур “жалюгідний”, “недолугий”. Це епітети самого письменника. І вони вже зовсім з іншого, неміфотворчого ряду. Кронос чи Одін могли бути жорстокі, підступні; жалюгідними, недолугими їм бути не личило. А в Гарсіа Маркеса президент при всій своїй жорстокості й підступності ще й жалюгідний, ще й недолугий.

Радянський дослідник В. Земсков уважає, що розгулювання корів по президентському палацу метафорично виражає належність диктатора до клану латифундистів, скотопромисловців. Може, й так, адже роман весь пересипаний специфічними латиноамериканськими реаліями. Але корови у палаці (так само як прокажені і паралітики серед трояндових кущів) указують саме на безглуздя всього, що діється. Воно скрізь, у всьому, на кожному кроці. І в тому, що диктатор усе своє безконечне життя спав у повному вбранні на підлозі, зачинившись на всі замки, засуви й защіпки, спав при світлі лампи, на випадок як доведеться серед ночі втікати. І в тому, що до появи Летісії Насарено він не знав радощів плотського кохання. Та Летісію Насарено невдовзі зжерли нацьковані кимсь пси; її місце біля президента зайняв Саенс де ла Барра, що тягав йому в закривавлених мішках голови її можливих убивць.

Наслідуючи ассіро-вавилонські написи, Валерій Брюсов написав свого “Ассаргадона”. Там цар називав себе “вождем земних царів” і нахвалявся, що “повалив” Сидон, що Елам “судьбу свою читав” у його погляді і навіть Єгиптові його мова “звучала як закон”. Однак цар зізнається, що заплатив за все це великою ціною:

“І, впившись величчю, стою один над світом...”

Самотність Ассаргадона - жертва, принесена заради величі. Самотність диктатора з “Осені патріарха” - навіть не жертва. Адже він нічого не отримав за неї, нічого, крім влади, яка не обдаровує ні радістю, ні задоволенням. Влада ця, наче руки Летісії Насарено, все перетворює на тлін і гниль. І ассаргадонівський, так би мовити, аналог узурпатора - це напис: “Хай живе генерал!”, власноручно написаний на стіні вбиральні палацу, про всяк випадок, без певної мети, як не мало певної мети все його абсурдне правління.

Істинне життя, хай важке, та справжнє, він проміняв на міраж, фікцію, брехню: “Він віддавався злочинам і брехні, він блаженствував у безбожжі та безчесті, і подолав свою гарячкову жадібність і свій природжений страх лише для того, щоб до кінця свого віку зберегти у руці свою скляну кульку, не розуміючи, що це - бездонне зло, пересичення яким породжує новий апетит до кінця всіх віків, мій генерале”. Це звучить як вирок народу, що прозрів, народу, що струсив із себе тягар омани. Над трупом диктатора анонімний оповідач каже: “Ми так ніколи й не дізналися, ні хто він такий, ні який він із себе і чи не гра уяви - цей безглуздий тиран, який не знав, де лицевий, а де зворотний бік цього життя”. Та читач, мабуть, зрозуміє, ким був диктатор, яким він був: те, що залишилось, коли згинув, розвіявся міф, - це людина юрби, темна, неосвічена, випадкова і найзвичайнісінька, яку піднесли на вершину ієрархічної драбини страхітливі закони антагоністичного світу.

Гарсіа Маркес зірвав машкару з цієї людини і з цього світу, і в тому його велика заслуга. Заслуга громадянина, заслуга митця. Він написав роман гнівний і яскравий, але нелегкий для читання, роман, оздоблений фантазією, повний символів, метафор, алегорій, глибоко національний, глибоко традиційний і водночас сміливий і новаторський.

[1] Губернатор; первісне значення - той, хто виправляє (Тут і далі прим, перекладача.).

[2] Міцний напій із цукрової тростини.

[3] Різновид папуги.

[4] Старовинна іспанська монета.

[5] Морський птах.

[6] Гай Транквілл Светоній (прибл. 70 - 140 pp. н. е.) - римський історик.

[7] “З днем народження!” (англ.).

[8] Персонажі латиноамериканського фольклору.

[9] Птах, який може копіювати голоси інших птахів.

[10] Популярний персонаж афро-кубинського фольклору.

[11] Страва зі смажених помідорів, перцю та гарбуза.

[12] Зменшувальне від Ігнасіо.

[13] Римський поет та історик І ст. до н. е.

[14] Римський поет ІІІ ст. до н. е.

[15] Римський комедіограф II ст. до н. е.