Осінь патріарха

5

Аж до вечора ми виносили з палацу протухлі останки корів, наводили сякий-такий лад у цьому неймовірному гармидері, опоряджали тіло, - а втім, так нічого й не змогли вдіяти, щоб зробити мерця схожим на той легендарний образ, яким ми звикли його уявляти. Ми терли його шкреблами, котрими чистять рибу, - щоб поздирати з нього морських паразитів, ми обмили його креоліном та соляним розчином, щоб знищити сліди тліну; ми напудрили йому лице крохмалем, щоб не видно було клоччя й парафіну, які мали замаскувати повидзьобувані грифами діромахи; ми підмалювали обличчя рум’янами та губною помадою, щоб повернути йому живий колір, - але все було намарне, і навіть коли ми вставили в порожні очниці скляні очі, його лице не набуло величного виразу, - хіба ж можна було показувати його таким народові? А тим часом у залі урядових засідань лунали заклики до згуртування в боротьбі з віковічним деспотизмом, заклики розділити порівну трофеї влади, - звістка про його смерть, яку вже годі було втаїти, об’єднала всіх: тут зібралися ліберали й консерватори, котрі помирилися нарешті після довгих років запеклої ворожнечі, генерали з верховного командування, що вже втратили колишню свою владу, три останні міністри з цивільних, примас-архієпископ, - усі вони, всупереч його волі, сиділи нині за довгим столом з горіхового дерева й домовлялися, як сповістити народові про велику кончину” щоб люди не вийшли на вулиці: вирішено було спочатку обнародувати перший бюлетень - про легке нездужання, що змушує його превосходительство відійти від громадських справ та скасувати надалі аудієнції, а трохи згодом другий бюлетень мав оповістити, що хворий все ще змушений залишатися в своїх покоях - у зв’язку з природнім для його віку слабуванням; і, нарешті, без ніяких оголошень, удосвіта спекотного серпневого вівторка на всю потугу задзвонять дзвони собору” звіщаючи про смерть державного діяча так, щоб ніхто й ніколи не дізнався напевне, він це помер насправді чи ні. Ми були безпорадні перед тим, що сталося, немов загіпнотизовані цим смердючим трупом, якого ніхто з нас не міг заступити, бо за життя він зі старечою впертістю відмовлявся й думати про те, що станеться з вітчизною в разі його смерті, затято опирався будь-яким наполяганням, коли з ним заводили розмову про це після того, як уряд переїхав до будинків із сонцезахисного скла, і він зостався сам у безлюдному палаці своєї абсолютної влади, - він блукав, як сновида, поміж здохлих корів, і не мав уже кому наказувати, окрім сліпих, прокажених та паралітиків, що помирали в трояндових хащах не від хвороб, а від старості, - однак він був при здоровому глузді і вперто стояв на своєму, отож, коли його просили врешті-решт призначити наступника, він одбувався відмовками, вважаючи, що думати про те, яка доля спіткає світ по його смерті, - так само безглуздо, як і вмирати: “ну його к бісу! та якщо вже я кінець кінцем таки вмру колись, ці чортові політики мерщій заходяться ділити все, як було після клятих іспанських прихвоснів, - ось побачите, вони все поділять між довгорясими, грінго та багатіями, а біднякам нічого не зостанеться, - це ясно, як божий день, така вже в них доля споконвіку, а як лайно колись буде хоч чогось варте, біднота почне без задниць родитися, ось побачите!” - казав він, повторюючи слова, мовлені кимсь ще за часів його величі; він реготався, кепкуючи сам із себе: “та не везіть мене в Єрусалим, не ховайте при гробі господньому, - не варт і затівати, на дідька вам цей клопіт, - я лежатиму мертвий щонайдовше три дні! самі побачите, що це не байка, - таки на моє вийде!..” І він мав рацію, бо в наші часи ніхто не сумнівався, що його історія - єдино правильна і єдино можлива, ніхто не спроможний був що-небудь довести або заперечити в ній, адже ми не могли навіть з’ясувати, його це тіло чи ні, - не було ніякої іншої вітчизни, крім тієї, котру він сотворив за своїм образом і подобою, простір і час тут змінювалися відповідно до його абсолютної влади, виникали з глибин його неймовірних спогадів, поки він тинявся палацом, де завжди жила всяка наволоч і ніколи не бувала жодна щаслива людина, поки він кидав маїсові зерна курям, які греблися поблизу його гамака, та допікав челядь безглуздими наказами: “принесіть мені склянку лимонаду з льодом!” - хоч непочата склянка лимонаду стояла поряд, тільки руку простягни, - “прийміть звідси цього стільця і поставте його отуди! ні, переставте назад!” - він задовольняв бодай таким дріб’язком свою безмежну жадобу влади і день при дні тішився на дозвіллі, куняючи в затінку сейби, терпляче підстерігаючи в дрімоті ефемерні видіння свого далекого дитинства, - він зненацька прокидався, коли йому вдавалося вловити якийсь спогад, наче ключ до велетенської головоломки, якою була вітчизна до його приходу, - величезна, химерна країна, безмежне царство боліт і бездонних проваль, древніших за нього самого; в ті часи чоловіки були такі хоробрі, що ловили кайманів голіруч, вганяючи їм у пащу кілка: “ось так!” - і він засував пальця в рот так, щоб палець уперся в піднебіння; він розповідав, як одного разу страсної п’ятниці до нього долинув шум вітру і запах куряви, і він побачив тучі сарани, які затьмарили полудневе небо і жерли все на своєму шляху, залишаючи після себе геть обчикрижену землю та подерті клапті світла, - наче до сотворіння світу; він пережив цю катастрофу і на власні очі бачив півнів, яким постинали голови та підвісили за лапи, щоб стікала кров, у піддашші будинку, - це було в великому розореному селі, де щойно вмерла якась жінка, і він ішов босоніж, тримаючись за руку своєї матері в похоронній процесії: небіжчицю несли без домовини, на ношах, побитих градом сарани, - “такою була вітчизна в ті часи, люди не мали й домовини, щоб мерця поховати!” - він бачив чоловіка, який надумав повіситись на мотузці, що на ній один самогубець уже був повісився раз, і так її ніхто й не зняв із дерева посеред сільського майдану, - але гнила мотузка обірвалася, бідолаха впав додолу, б’ючись в агонії, і на смерть перелякав жінок, які саме верталися з церкви, - проте йому не дали вмерти, а привели до тями дрючком, не спитали навіть, що він за один, бо тоді ніхто чоловіка не знав, якщо його не знали в церкві, взяли в китайські колодки та й полишили просто неба, на лютому сонці, разом з іншими бідаками, такими, як і він сам, - “бо в ті часи, за іспанських прихвоснів, йог важив більше, ніж уряд!” - то були лихі часи, коли вітчизна ще не мала його, отож він, тільки-но прийшов до влади, найперше наказав повирубувати дерева на майданах, щоб людей у неділю не лякали вішальники, заборонив привселюдні тортури в китайських колодках, заборонив ховати мерців без домовини, заборонив усе, що нагадувало ганебні звичаї, котрі існували до того, як він здобув владу; він звелів прокласти залізницю в горах, аби не траплялося більше таких безславних катастроф, як та, коли загинуло тридцять мулів, що везли власникам кавових плантацій роялі для бал-маскарадів, - він сам бачив, як попадали в прірву ті тридцять роялів, цю пригоду тоді жваво обговорювали, про неї писали навіть за кордоном, але тільки він один міг дати правдиве свідчення, як те все сталося, - він випадково визирнув у вікно якраз тієї миті, коли останній мул спіткнувся й потягнув за собою в провалля решту, і він почув моторошне ревіння мулів, які летіли в безодню, почув нескінченний акорд роялів, що звучали самі собою, падаючи аж на дно вітчизни, котра була тоді просторою та незбагненною, як і все до нього, - хтозна, день то був чи ніч у віковічній сутіні гарячих туманів, які здіймалися з глибоких ущелин, де розбилися на друзки привезені з Австрії роялі, - він бачив це і ще багато чого в тому далекому світі, хоч і сам не міг би вже сказати напевне, чи справді ці спомини - його власні, чи він почув усе те колись на війні у маренні лихоманки, або, може, побачив на гравюрах у книжках про подорожі, годинами захоплено гортаючи їх, коли влада дарувала йому затишшя, - а втім, хіба не все одно: “на дідька його сушити голову, ось побачите, згодом усе це стане правдою, таки на моє вийде!” - казав він, добре знаючи, що справжнє його дитинство - зовсім не оця трясовина непевних спогадів, які навідували його лише тоді, коли він підпалював сухі коров’ячі кізяки, і небавом щезали навіки, - ні, він пережив дитинство біля своєї єдиної законної жони Летісії Насарено, котра щодня від другої до четвертої садовила його за шкільну парту під накриттям із живих квітів і вчила його читати й писати, - все своє завзяття послушниці вклала вона в цю героїчну затію, і він відповів їй усією своєю старечою терплячістю, всією страхітливою своєю волею, всією своєю абсолютною владою, всією душею: “хитру сороку спіймати морока, а на сорок сорок - сорок морок”, - мугикав він, сам себе не чуючи серед галасу стривоженого птаства небіжчиці матусі: “му-лат ллє о-лі-ю в су-лі-ю”, “та-то па-лить ба-га-то”, “Се-сі-лі-я про-да-є свіч-ки, сір-ни-ки, са-ло, сме-та-ну, сир і рис”, “Сесілія продає все!..” - сміявся він і повторював далі під сюрчання цикад урок читання, який Летісія Насарено розмірено виспівувала під свій послушницький метроном, і голос її заповнював цілий світ, і в його величезному царстві скорботи не зоставалось ніяких інших істин, окрім азбучних істин букваря, не зоставалось нічого, крім місяця над містом, бочки та банана, сувою дона Елоя, картатого халата Марти, - уроків читання, які він повторював без угаву, які були скрізь, наче його портрети, отож міністр фінансів Голландії загубив нитку ділової розмови, коли під час офіційних переговорів похмурий старий з темряви своєї незмірної влади простяг руку в атласній рукавичці й перервав аудієнцію, запропонувавши продекламувати разом: “мо-я ма-ма ме-не о-бій-ма-є”, “Іс-ма-їл був на ост-ро-ві сім днів”, “Ма-тиль-да ма-є мав-пу”, - вказівним пальцем він імітував коливання маятника, повторюючи напам’ять урок, який він слухав у вівторок, - з чудовою вимовою, але так недоречно, що зустріч скінчилася, як він того ñ хотів, відстрочкою оплати голландської позики, - “іншим разом, коли буде на це час!” - сказав він міністрові; він неабияк здивував прокажених, сліпих та паралітиків, які, прокинувшись уранці в своїх трояндових заростях, побачили похмурого старого, котрий мовчки поблагословив їх, а потім тричі проспівав, наче молитву: “я - король у короні, я - на варті законів! пророк рече серед пустелі! маяк - висока вежа з сигнальними вогнями, яка вночі указує дорогу кораблям!” - і в затінку його старечого щастя не було іншого часу, окрім гарячих, як вариво з креветок, годин сієсти, які він проводив з коханою Летісією, не було інших бажань - “тільки б побути годину із тобою на просяклій потом циновці, під лопатями електричного вентилятора, схожого на спійманого кажана, - в цілому світі нічого більше немає, крім сяйва твоїх стегон, Летісіє, нічого, крім твоїх священних персів, твоїх плоскостопих ніг, твоєї стеблини цілющої рути, твоїх гнітючих січнів на далекому острові Антігуа, де ти народилася на сві- танку самотності, коли палючі вітри віяли з гнилих боліт!” - вони замикалися в кімнаті для почесних гостей, і ніхто не смів підходити до дверей ближче, ніж за п’ять метрів: “бо я дуже зайнятий, я вчуся чи- тати й писати!” - отож його не наважувалися турбувати навіть звісткою про те, що жовта лихоманка косить цілі села, бо серце його при- скорено билося, випереджаючи метроном, від звіриного запаху Летісії Насарено, і він виспівував: “гном тан-цю-є на од-ній но-зі! мул і-де до мли-на! Ма-рі-я ми-є мис-ку! “карета” пишеться через “а”! - тим часом Летісія Насарено витирала його, бо в запалі кохання він. як завжди, обкалявся, садовила його в найчистішу оцинковану ванну на лев’ячих лапах, намилювала антисептичним милом, терла мочалкою і споліскувала відваром із цілющих трав, декламуючи разом з ним: “йолоп, йод і койот пишуться через йот!” - вона змазувала йому олією з зернят какао натерту бандажем шкіру, мастила борною кислотою бляклу пляму на заду і давала йому ляпасів, як любляча мати: “за те, що ти погано повівся з голландським міністром фінансів, ось тобі, ось тобі!” - а щоб він міг заслужити прощення, вона попросила його: “дозволь повернутися в країну нещасним чернечим громадам, хай би вони знову опікувалися притулками для сиріток та лікарнями!..” - проте він і слухати її не хотів у своєму затятому злопам’ятстві: “нізащо!” - бо не було ніякої сили, ні на цьому світі, ні на тому, щоб змусила його змінити своє рішення, але вона все одно попросила його, коли він задихався від кохання о другій годині дня: “ну, зроби мені ласку, любий, - хай повернуться хоч місіонери, вони завжди жили віддалік, трудилися собі, і ніколи в твої справи не втручалися!..” - та він відказав їй, сопучи від своєї нетерплячої пристрасті: “нізащо, люба, я краще вмру, ніж поступлюся цьому кодлу в рясах, яке замість мулів сідлає індіанців і вимінює за скляні намиста золоті кільця для носа та сережки! нізащо!” - він був глухий до прохань Летісії Насарено, але вона відмовляла йому в коханні, щосили стискала коліна і просила повернути духівництву школи та конфісковане урядом майно, повернути церкві відібрані цукроварні та храми, обернуті на казарми, - однак він одвертався до стіни: “я швидше відмовлюся від ненаситних мук твого бездонного кохання, аніж зламаю своє слово задля цієї сарани господньої, яка віками виїдає печінки вітчизні! нізащо!..” - “та все ж вони повернулися, мій генерале!” - вони непомітно просочувалися в країну крізь найменші щілини, згідно з його негласним розпорядженням, вони без зайвого шуму висаджувалися в потаємних бух-тах, їм заплатили величезні гроші - як відшкодування збитків; церкві було повернуто експропрійоване майно, скасовано закони про цивільний шлюб, про розлучення, про відокремлення школи від церкви, - всі ті накази, які він, розлючений, сам віддав колись на блазенському святі канонізації його матері Бендісьйон Альварадо, царство їй небесне, - “якого ще дідька тобі треба?” - проте Летісії Насарено цього було замало," вона попросила бiльшe: “притули вухо до мого живота, послухай, як співає дитя, котре там росте!..” - вона сама прокинулася серед ночі, налякана цим глибоким голосом, який розказував про райські води її нутра з його тихими вечорами й духом Смоли, цим внутрішнім голосом, який розповідав про її набряклі нирки, про ніжну силу її чрева, про теплу бурштинову сечу, яка спить іще в її джерелах, - і він притулив до її живота вухо, в якому менше дзвеніло, і почув таємничу мову живої істоти, - “це дитя нашого смертного гріха, наш син, зачатий у розпусті, наречуть його Емануїлом, бо це божественне ім’я, і на чолі в нього буде біла зірочка - знак його високого походження, і від матері він успадкує дух самопожертви, а від батька - велич, і матиме він долю незримого керманича, - але його вкриють ганьбою небеса і знеславить уся вітчизна, якщо він буде байстрям, якщо ти не освятиш перед вівтарем того, що стільки літ було гріхом, розпустою, блудом, блюзнірством!..” - і тоді він ринувся крізь серпанок старої шлюбної москітної сітки і вибіг геть, клекочучи, мов той корабельний казан, і з глибини його душі вирвався лютий крик: “нізащо! я швидше вмру, ніж одружуся!” - він тягнув свої величезні ноги таємного нареченого покоями палацу, який став йому чужий, палацу, який знову сяяв у розкошах після нескінченно довгої ночі офіційної жалоби, - з карнизів було позривано зітлілий креп, у вікна лилося сонце і віяв вітер з моря, на балконах цвіли квіти, лунали військові марші, - то виконували його наказ, якого він не віддавав, а проте то був, без сумніву, його наказ, в ньому вчувався його спокійний голос, його владна рішучість, отож він із усім згодився: “гаразд!” - і знову відчинилися замкнуті храми, монастирі й цвинтарі були повернуті колишнім власникам, чернечим громадам, - згідно з іншим його наказом, якого він також не віддавав, але схвалив: “гаразд!” - і було відновлено колишні храмові празники та великий піст; у навстіж відчинені балконні двері долинав радісний спів юрби, яка раніше вславляла його, а нині, стоячи навколішках під палючим сонцем, співала хвалу господу: “Всевишнього на кораблі привезли, мій генерале!” - і справді, його привезли, згідно з наказом Летісії Насарено, згідно з її законом, прийнятим у спальні, одним із тих численних законів, які вона впроваджувала на свій розсуд, а він потім мусив схвалювати їх публічно, щоб ніхто, бува, не подумав, ніби влада його похитнулася, - адже це Летісія була тою потайною силою, яка рухала нескінченні процесії, що їх він бачив з вікна спальні, - численністю вони переважали орди фанатиків за часів канонізації його матері Бендісьйон Альварадо, чий образ стерся з пам’яті людей: лахміття її весільного вбрання та прах її зітлілих кісток було розвіяно по вітру, а нагробну плиту в її склепі перевернуто написом униз, щоб на віки вічні не залишилося навіть її імені, не збереглося навіть згадки про вмерлу птахівницю, яка перефарбовувала сірих пташок на іволг, - “і все це за твоїм наказом, бо ти не хотіла, щоб пам’ять про іншу жінку бодай малою тінню падала на моє кохання до тебе, Летісіє Насарено, суча дочко!” Вона одмінила його, хоч він був уже в такому віці, коли людину змінює лише смерть, - усілякими хитрощами в ліжку їй таки вдалося подолати його дитячий опір, його затяте “нізащо! я швидше вмру, ніж одружуся!” - вона примусила його надягти новий бандаж, - “бо цей уже теліпається, наче дзвіночок вівці, що заблудилася вночі!” - вона примусила його взути лаковані чоботи, в яких він танцював перші вальси із королевами краси, примусила начепити на закаблук лівого чобота золоту острогу, подаровану адміралом усіх океанів, щоб він аж до смерті носив її як символ найвищої влади, примусила вдягти кітель із золотим шитвом, позументами і величезними, наче в статуї, еполетами, яких він не носив ще з тих пір, коли за фіранками президентської карети ледве можна було розгледіти замислений профіль, сумовиті очі, меланхолійну руку в атласній рукавичці; примусила напахтитися чоловічими парфумами, пристебнути бойову шаблю, начепити всі медалі й стрічку лицаря Гробу Господнього, якою його нагородив папа римський на віддяку за повернуте церкві майно, - “ти вирядила мене, наче той вівтар на свято!..” - і тоді вона повела його в похмурий конференц-зал, де, здавалося, й справді пахло свічками, як на похороні, бо вікна були заквітчані вінками з апельсинового цвіту, а по стінах висіли прапори та зображення державного герба, і він дався, щоб його уярмила наречена-послушниця, в котрої стан під легенькою мусліновою сукнею був щосили перетягнутий цупкою полотняною спідницею, бо треба ж було якось приховати свою ганьбу, грішний плід семи місяців таємних розкошів; вони стояли спітнілі й закляклі, бо невидиме людське море чигало навколо похмурої святкової зали, входити до якої він заборонив, а вікна наказав позатуляти, - зала була безлюдною, бо ні одна жива душа в цілому світі не мала знати про це нечуване таємне весілля без свідків; Летісія Насарено задихалася від спеки, дитина билася в ній, плаваючи серед мілин по темних плесах її чрева, - то мав бути хлопець, бо він так вирішив, і то справді був хлопець, він співав у глибинах її єства тим самим потаємним голосом, яким архієпископ в урочистому облаченні приглушено славив господа, - аби не почули навіть вартові, які дрімали в коридорах; і страх того заблуканого в темряві водолаза був такий самий, як страх бідолашного архієпископа, котрий мало богові душу не віддав, коли треба було спитати незбагненного старого те, про що ніхто зроду-віку не наважився питати його: “чи згодні ви взяти собі за дружину Летісію Мерседес Марію Насарено?” - і він ледь помітно моргнув: “згоден”, - і ледь чутно забряжчали бойові медалі в нього на грудях, бо серце його стислось, проте голос пролунав так владно, що страхітлива дитина повернулася в чреві і густими водами рушила на світ божий, і тоді Летісія Насарено зігнулася вдвоє, ридаючи: “господи милосердний, зглянься над своєю смиренною рабою, що забула твої святі закони заради плотських утіх! покірно приймаю кару твою, боже!..” - рвучи мереживні мітенки, щоб люди не почули хрускоту її кісток, усе ще намагаючись приховати свою ганьбу під цупкою полотняною спідницею, розтерзана серед паруючої калюжі власних вод, вона дістала з- під муслінових згорток недоношене маля, безпорадне, як новонароджене телятко, - вона підняла його, щоб розглянути при тьмяному сяйві свічок імпровізованого вівтаря, і побачила, що це хлопчик, - “як ви й хотіли, мій генерале!” - кволий та боязкий хлопчик, якому судилося зватися Емануїлом і нічим не прославити цього імені, - він дістав звання дивізійного генерала з усіма повноваженнями та владою тієї миті, коли батько поклав його на жертовний камінь, своєю шаблею перерізав пуповину і визнав його своїм єдиним і законним сином: “панотче, охрестіть його!” Ця нечувана подія стала прологом до нової епохи, першою прикметою лихих часів, коли війська ще до світанку перекривали вулиці, примушуючи людей зачиняти вікна та балконні двері, прикладами розганяли юрбу на ринку, щоб ніхто не бачив, як з’являється на мить і хутко зникає блискуче броньоване авто з золотими ручками на дверцятах, виготовленими в президентській зброярні, - ті, хто наважувався порушити заборону, причаївшись на даху, бачили крізь розшиті в кольори державного прапора фіранки не того тисячолітнього вояка з меланхолійною рукою в атласній рукавичці, якого вони звикли бачити в цьому автомобілі, а колишню послушницю, приземкувату, в солом’яному капелюшку з фетровими квітками, - і в палантині з блакитних песців, хоч спека була страшенна; рано-вранці щосереди вона виходила з авто біля ринку в супроводі військової охорони, ведучи за руку трирічного дивізійного генерала, - він був такий тендітний, що скидався на дівчинку, вдягнену в парадний мундир із золотим шитвом, - здавалося, що той мундир росте разом з дитиною, бо Летісія Насарено вирядила сина у військове ще до того, як у нього прорізалися зуби, - вона возила його в колясці, щоб він головував на офіційних церемоніях замість батька, вона носила його на руках, щоб він міг оглянути свої війська, підіймала над головою, коли публіка на стадіоні вітала його оваціями, давала йому грудь у відкритому автомобілі на парадах у дні національних свят, зовсім не зважаючи на двозначні жарти, які викликав малий генерал, що присмоктався до материної груді, наче телятко до дійки; він з’являвся й на дипломатичних прийомах, тільки-но навчившись обходитися без няньки, - тоді ж він почав носити бойові медалі, які вибирав на свій смак зі шкатулки з нагородами, подарованої йому батьком; це був серйозний, дивний хлопчик - у шість років він уже вмів поводитися на людях: тримаючи в руці келих із фруктовим соком замість шампанського, він розмовляв з дорослими, як рівня, і так невимушено та люб’язно, що всі чудувалися, від кого б то він міг успадкувати ці риси вдачі; але часом ніби темна хмара огортала святкову залу, час зупинявся, і блідого наступника престолу, наділеного найвищою владою, змагав сон, навколо шепотіли: “тихше, маленький генерал заснув...”- і ад’ютант брав його, сонного, на руки та виносив із зали, де всі боялися н поворухнутися, де уривалися на півслові діалоги знатних убивць та цнотливих сеньйор, котрі, ховаючи в’їдливі посмішки за віялами, насмілювалися шепотіти: “який жах! коли б тільки генерал знав!..” - бо з його благословення поширювалася вигадана ним самим легенда, буцімто він і гадки не має про все, що діється, адже його велич просто не дозволяла йому звертати увагу на привселюдні витівки хлопчиська, єдиного з усіх зачатих ним дітей, кого він визнав своїм сином, - так само він не міг зважати й на непомірні претензії своєї єдиної законної дружини Летісії Насарено, яка щосереди вдосвіта з’являлася на ринку, ведучи за руку свого іграшкового генерала, в супроводі галасливого почту з казармених куховарок та бандюг-ординарців; самі на себе не схожі в непевному світлі ранку, коли сонце ще не зійшло над Карибським морем, вони забродили по пояс у смердючу воду бухти, щоб пограбувати суденця з залатаними вітрилами, що привозили квіти з Мартініки та імбир з Парамарібо і кидали якір у колишньому невільничому порту; грабіжники хапали все, що трапляло під руку, відбирали в рибалок їхній улов, забирали навіть ту рибу, яку кидають свиням, - вони відганяли свиней прикладами і згрібали їхній харч у кошики біля старовинних ваг, на яких колись зважували рабів, - тими вагами користувалися ще й нині; якось, давним-давно, він на власні очі бачив тут неймовірно вродливу сенегальську рабиню, - вага заплаченого за неї золота перевищувала її власну; “вони спустошили все, мій генерале, - куди тій сарані чи циклону!..” - та він був незворушний, хоч скандал от-от мав вибухнути, бо Летісія Насарено чинила те, чого й він не наважився б робити, вона вривалася до ринку, де продавали птицю й городину, а за нею бігли бродячі пси, оскаженіло гавкаючи на її хутра, - блакитні песці дратували собак своїми чудними скляними очима; наче гордовита повелителька, проходила вона гігантським склепом посеред мистецьких залізних колон, під залізними гілками, на яких росло величезне листя з жовтого скла і яблука з рожевого скла, під рогами достатку із синього скла, які розсипають казкове багатство рослинного світу, - Летісія вибирала на прилавках найсмачніші фрукти і найніжніші овочі, але вони зморщувались, тільки-но вона доторкалася до них, бо від одного дотику її рук брався пліснявою ще гарячий хліб, і навіть золота обручка в неї на пальці почорніла, - проте Летісія не хотіла нічого й знати, а лаяла перекупок, котрі, мовляв, поховали все краще, а для президентського столу залишили тільки непотріб: “та цими паскудними манго хіба що свиней годувати, злодюги ви такі!.. забирайтесь під три чорти зі своїми гарбузами, байстрючки нещасні! якого не візьмеш, аж торохтить усередині!.. а це, по-вашому, волове м’ясо? та воно ж смердить так, хоч носа затикай, по ньому вже черви лазять! це ж не віл, а здохлий од чуми осел, сучі ви дочки!..” - репетувала вона, аж хрипнучи від прокльонів, поки служниці та ординарці напихали свої кошики усім підряд, що було їстівного, - пронизливий піратський вереск Летісії заглушував навіть гавкання собак, що казилися від люті, бо перед очима в них нахабно теліпалися білясті хвости песців, яких для Летісії привозили живими з острова принца Едуарда, - а її лайка була куди гострішою, ніж уїдливі репліки зухвалих гуакамайо, котрих їхні господині потай навчали кричати те, чого не могли сказати їй у вічі самі: “Летісія - злодійка, повійниця-черниця!” - вигукували папуги, сидячи на залізних гілках, на запиленому листі з різнобарвного скла аж під куполом ринку, де вони були недосяжні для руйнівного вихору цього допотопного піратського танцю, що повторювався удосвіта щосереди протягом усього бурхливого дитинства маленького лжегенерала, чий голос ставав ще ніжніший, а жести - ще витонченіші, коли він намагався прибрати мужнього вигляду, тягнучи за собою по землі шаблю карткового короля, - він незворушно спостерігав за пограбуванням ринку, тримався спокійно, гордовито, з гідністю, як того навчала мати, - щоб люди бачили в ньому вроджене благородство, коли вона змішувала все з багном, скаженіла, наче розлючена сука, лаялася, мов останній п’яниця, а старі негритянки в строкатих тюрбанах терпляче вислуховували всі образи, мовчки спостерігали за тим грабунком, не змигнувши й оком, мовби й не дихаючи, - сиділи незворушні, як ідоли, та знай собі жували тютюнові кульки і листя коки - те заспокійливе зілля допомагало їм зносити наругу, витримувати нашестя цієї ненажерної сарани, - і от нарешті Летісія Насарено, розштовхуючи наїжачених псів, тягла свого нікчемного вояку до виходу і, як завжди, гукала вже з дверей: “рахунки можете надсилати урядові!” - а жінки ледь чутно зітхали: “господи, якби генерал тільки знав!.. коли б хоч хто-небудь йому розказав про все!..” - вони свято вірили, ніби він до самісінької смерті сном-духом не відав нічого з того, що знали всі: його єдина й законна дружина Летісія Насарено привласнювала на індуських базарах потворних скляних лебедів, дзеркала в рамах з черепашок, коралові попільнички, заграбастала собі з крамничок сірійців усю тафту, з якої робили траурні стрічки, хапала цілими пригорщами амулети й разки намиста з золотих рибок у мандрівних ювелірів, і ті кричали їй у вічі: “ти справжня лисиця, куди тим летісіям, які в тебе на шиї висять!” - вона гребла все, що їй під руку потрапляло, вдовольняючи свій грубий смак і звичку випрошувати всякі речі, хай навіть непотрібні, - це було єдине, що залишилося в ній від колишньої послушниці, але якщо раніше їй доводилося жебрати в під’їздах віце-королівського кварталу, де пахло жасмином, то нині вона могла напакувати військові фургони всім, чого душа забажає, - та ще й без ніякої плати, відбувшись лише своїм звичним: “рахунки можете надсилати урядові!” Це було все одно, що сказати: “гроші вам заплатить Господь бог”, - адже тоді ніхто не знав напевне, існує чи ні той уряд, та й він давно вже зробився невидимий; ми бачили тільки фортечні мури на пагорбі перед Військовою площею, президентський палац із балконом, звідки раніше лунали легендарні промови, бачили вікна, на яких стояли горщики з квітами і висіли мереживні фіранки, - вночі будинок здавався кораблем, який пливе по небу, - його видно було не лише з будь-якого куточка міста, а й за сім ліг із моря, надто ж після того, як палац почали освітлювати кулястими ліхтарями, а стіни пофарбували в біле - на честь приїзду славетного поета Рубена Даріо; втім, жодна з цих прикмет не могла бути неспростовним доказом того, що він насправді існує в цьому палаці, - навпаки, ми схилялися до думки, що всі ці ознаки життя - лише хитрощі військових, які мали спростувати вперті чутки, ніби він на старість став забобонний і, зрікшись усіх благ та почестей, дарованих владою, наклав на себе тяжку епітимію, дав покаянну обітницю прожити решту своїх днів у суворій покуті, смиряючи душу свою волосяницею, умертвляючи плоть усілякими ланцюгами, - казали, що він нібито їсть лише чорний хліб, п’є звичайну колодязну воду, спить на голій кам’яній підлозі в затворницькій келії монастиря біскаиок, - щоб спокутувати свій страшний гріх, адже він володів жінкою всупереч її волі, по-блюзнірському зачав сина з черницею, яка лише завдяки силі господній ще не доскочила найвищого сану, - однак у його безмежному царстві скорботи все залишалося як завше, бо Летісія Насарено заволоділа ключами від його влади, і їй досить було сказати, ніби це сам президент наказав рахунки подавати урядові, - - одвічна формула, яку, здавалося спочатку, не так уже й важко обминути, а проте з часом вона ставала все страшнішою, - минуло багато літ, поки група найрішучіших кредиторів наважилася прийти до урядового палацу, захопивши з собою валізу несплачених рахунків: “на превеликий подив, нам не сказали “так” або “ні”, - хтось із вартових провів нас до скромної приймальні, де нас зустрів морський офіцер, дуже люб’язний і зовсім ще юний; - приємно усміхаючись, він насамперед запропонував нам випити запашної кави - з президентських плантацій, а потім показав нам білі, чудово освітлені кабінети з дротяними сітками на вікнах та вентиляторами під стелею, і все навколо було таке світле й чисте, все свідчило про гуманність, отож ми спантеличено питали самі себе: “де ж тут сморід влади, де той дух ліків та парфумів? де її скнарість і жорстокість? погляньте лишень на цих старанних службовців, одягнених у шовкові сорочки, вони керують вітчизною без поспіху, без зайвого галасу!..” - а тим часом офіцер провів нас до невеличкого внутрішнього подвір’я, де Летісія Насарено власноручно підстригла трояндові кущі, щоб очистити ранкове повітря від гидкого духу прокажених, сліпих та паралітиків, яких відіслали вмирати в забуті притулки; він показав нам колишній барак наложниць, заіржавілі швацькі машинки, казармені ліжка, на яких рабині з гарему спали часом і по троє, - ці осквернені келії незабаром мали знести, а на їхньому місці збудувати сімейну каплицю; він показав нам крізь вікно священний куточок президентського палацу - навіс із живих квітів, золотавих від сонячного проміння, де на зеленій дерев’яній веранді він саме кінчав снідати з Летісією Насарено та сином - єдиними людьми, які мали право сідати з ним за стіл; він показав нам легендарну сейбу, в затінку якої вішали полотняний гамак кольорів державного прапора, де він спочивав по обіді, коли спека була найбільша; він показав нам корівню, сироварню, пасіку; ми вже верталися назад, - тією самою стежкою, кудою він ходив щоранку дивитися, як доїтимуть корів, - коли це наш провідник зненацька зупинився, вражений якимось відкриттям, і показав пальцем на слід чобота, відбитий у багні: “гляньте, це його слід!” - і ми заклякли над тим відбитком здоровенної грубої підошви: велич і сила відчувалися в ньому і, здавалось, там іще зберігся запах звиклого до самотності тигра, - то був слід самої влади, і, споглядаючи його, ми наблизилися тоді до її таємниці більше, аніж той, кого ми вибрали, щоб він побачив президента на власні очі, - бо на той час військове керівництво починало боротьбу проти вискочки, яка захопила в свої руки більшу владу, аніж її мали верховне командування, уряд, він сам, - Летісію Насарено так далеко завела її королівська пиха, що генеральний штаб вирішив ризикнути й пропустити до нього одного з нас, - “тільки одного! хай спробує хоч натякнути генералові, що діється в нього за спиною!..” - “отак мені й довелося побачити його, він був сам у задушливім кабінеті, де на білосніжних стінах висіли гравюри з зображеннями англійських верхових коней, - сидів під вентилятором у зручному кріслі, відхилившись назад, на ньому був білий пом’ятий бавовняний мундир з мідними ґудзиками, без ступеневих знаків, правицю в атласній рукавичці він поклав на письмовий стіл, де не було нічого, крім трьох пар однакових маленьких окулярів у золотій оправі; позад нього стояла шафа з запиленими книжками, які скидалися на бухгалтерські гросбухи в палітурках із людської шкіри, а праворуч було відчинене вікно, затягнуте дротяною сіткою, - звідси виднілося все місто, мов на долоні, і все небо, де не було ні хмаринки, ні пташинки - аж до того берега моря; і мені стало зовсім легко, бо він здавався не таким владним, як перший-ліпший з його наближених, і вигляд у нього був якийсь домашній, не такий, як на фотографіях, - на нього жаль було дивитися, здавалося, що все в ньому - зістаріле та обважніле, що він украй виснажений якоюсь невиліковною хворобою, - він не мав сили навіть сказати “сідайте”, а лише скорботно показав мені на крісло рукою в атласній рукавичці; він вислухав мене, ні разу не глянувши на мене, тільки важко, з присвистом дихав, сповнюючи кімнату духом креозоту, а потім став уважно вивчати рахунки, - я пояснював йому справу, вдаючись до шкільних прикладів, бо він не сприймав абстрактних понять, - отож я почав з того, що Летісія Насарено заборгувала нам за стільки тафти, що якби той крам розстелити в довжину, то його вистачило б звідси до Санта-Марія-дель-Алтар і назад - себто нам повинні заплатити за сто дев’яносто морських ліг цієї тканини, - і він сказав, ніби сам до себе: “ага”; наприкінці я підсумував - мовляв, увесь борг, звісно, зі знижкою для його превосходительства, рівно в шість разів більший від головного виграшу в лотереї за десять років, - і він знову мовив: “ага”, - та нарешті поглянув на мене, - він був без окулярів, і я побачив, що очі в нього боязкі й співчутливі, і тоді він сказав якимось дивним, схожим на звуки фісгармонії голосом, що наші доводи - переконливі й справедливі: “кожному своє, - сказав він, - рахунки можете надсилати урядові”. Таким він був у ту епоху, коли Летісія Насарено взялася переробити його на свій лад, всупереч дикунському вихованню Бендісьйон Альварадо: передусім вона відучила його їсти на ходу, з тарілкою в одній руці і ложкою в другій, - тепер вони їли втрьох за пляжним столиком під навісом із квітів, він сидів навпроти сина, а Летісія Насарено - збоку, вона навчала їх, як треба поводитися вихованій людині, а також - як треба правильно їсти, щоб їжа пішла на користь: сидіти слід прямо, виделку тримати в лівій руці, а ніж - у правій, старанно пережовувати кожен шматок - п’ятнадцять разів за однією щокою, п’ятнадцять разів - за другою, рота не розтуляти й голови не нагинати, - вона не зважала на його протести: “це якась казармена муштра!..” - а провадила своєї; вона привчила його читати по обіді офіційну газету, патроном і почесним редактором якої вважався він сам: тицяла йому ту газету в руки, тільки-но він лягав подрімати в гамаку під гігантською сейбою, яка росла посеред їхнього родинного патіо: “глава держави має знати, що діється в світі!” - Летісія надягала йому окуляри в золотій оправі й залишала напризволяще - спотикатися, читаючи статті про самого себе, а сама тим часом навчала сина спорту послушниць - грі в м’яча; він роздивлявся в газеті свої фото - такі давні, що на деяких був і не він, а його двійник, той, котрий помер колись замість нього, - він не міг тепер навіть імені згадати; він бачив на фото себе - головуючого щовівторка на засіданнях кабінету міністрів, хоч не відвідував їх ще від появи комети; він знаходив у газеті історичні вислови, які йому приписували грамотії-міністри, - читав, куняючи, аж поки його зовсім не зморювала задуха хмарного серпневого дня, і він непомітно поринав у трясовину сієсти, бурмочучи собі під ніс: “ну й паскудна ж газета, дідько б її взяв, як тільки люди її читають!” - а проте дещо з того нудного читання таки зоставалося у нього в голові, бо після короткого неглибокого сну він прокидався з якоюсь новою ідеєю, котру йому підказали газетні повідомлення, - він передавав накази своїм міністрам через Летісію Насарено, а ті передавали нею ж таки свої відповіді, намагаючись розпізнати його думки в її думках, - “бо ти стала тією, ким я хотів тебе бачити, - тлумачем моїх найвищих задумів, моїм голосом, моїм розумом і моєю силою”, - вона була його найвірнішим і найуважнішим слухом у цьому безперервному гуркоті лавин неприступного світу, який насувався на нього зусібіч, - а втім, насправді останніми оракулами, що визначали його долю, були анонімні послання на стінах убиралень для челяді: саме ці послання розкривали таємниці, яких ніхто не наважився б розповісти йому, - “навіть ти, Летісіє!” - він читав їх щоранку, повертаючись із корівника, поки ще ординарці не встигли їх стерти: він навмисне звелів щодня білити стіни у вбиральнях, щоб ніхто не міг стриматися від спокуси вилити на них свою приховану злобу, - тут він дізнавався про всі прикрощі свого верховного командування, про таємні заміри тих, хто піднісся в захистку його влади, тримаючи камінь за пазухою, бо ненавидів його в глибині душі, - він почував себе цілковитим господарем усієї своєї влади, коли йому вдавалося розгадати загадку людського серця, тільки раз поглянувши у викривальне дзеркало - писання якогось підляка; він знову почав співати, як багато літ тому назад, - рано-вранці, вгадуючи оком крізь серпанок москітної сітки тіло своєї єдиної і законної дружини Летісії Насарено, подібне до туші викинутої на містину самиці кита, виспівував: “прокинься, бо вже світає, ранок у серці моєму встає! море на місці, життя триває, - прокинься, Летісіє!” - життя тривало, неймовірне життя єдиної з- поміж усіх жінок, якій вдалося домогтися від нього всього, крім однієї дрібнички: привілею прокидатися щоранку в одній постелі з ним, бо після любощів він ішов до своєї холостяцької спальні, чіпляв біля дверей лампу - на випадок нагальної втечі, - зачинявся на три замки, три засуви і три защіпки, лягав ницьма на підлогу, самотній і вдягнений, - “так само, як щоночі до тебе і як щоночі після тебе”, - аж до останньої своєї ночі самітного утопленика; та на світанку, доглянувши за доїнням корів, він повертався до неї в спальню, де стояв дух нічного звіра, - “щоб знову давати тобі все, чого лиш забажаєш”, - дарувати їй нечувані багатства, більші, аніж величезна спадщина його матері Бендісьйон Альварадо, більші, аніж усі скарби, про які тільки може мріяти людина на цьому світі, - але й то ще було не все, бо він обдаровував не саму її, а ще й силу-силенну її родичів, які прибували один за одним із якихось богом забутих антильських острівців, - голота та й годі, що не мала нічого, крім прізвища Насарено, цього грубого роду зухвалих чолов’яг та жадібних жінок, які прибрали до рук торгівлю тютюном, сіллю, питною водою - давні привілеї, даровані військовим: таким чином він обмежував інші претензії своїх честолюбних воєначальників, а тепер Летісія Насарено потихеньку відбирала ті привілеї, нібито за його наказом, насправді ж - самочинно, йому просто нічого вже не зоставалося, як згоджуватися з її розпорядженнями; на догоду їй він скасував застарілий, варварський спосіб страти четвертуванням, коли засудженого розривали на шматки, прив’язавши до коней, - замість цього спробували освоїти електричний стілець, подарований йому командуючим десантними військами для того, щоб і ми могли прилучитися до найцивілізованішого способу страти; він відвідав страхітливу лабораторію в портовій фортеці, де було відібрано найвиснаженіших політичних в’язнів, щоб на них потренуватися, як треба керувати тим троном смерті, - коли його вмикали, він пожирав усю електроенергію з міської мережі, отож ми завжди знали точний час смертельного експерименту, бо зненацька в портовому борделі гасло світло, і ми, заціпенівши від жаху в пітьмі, хвилину мовчали, а потім випивали чарку за упокій душі страченого - та ще и страченого не раз, а кілька разів, адже більшість смертників не помирали відразу - вони зависали на ременях напівмертві, і тіла їхні димували, наче смажене м’ясо, а з грудей виривався хрипкий стогін нелюдського болю, - аж поки, після кількох невдалих спроб, хтось не витримував і, зглянувшись, пристрелював бідолашну жертву, - “і все це - для того, щоб зробити тобі приємне, Летісіє! заради тебе спорожніли в’язниці, заради тебе я дозволив повернутися в країну своїм ворогам!” - а також урочисто обнародував на Великдень указ про заборону переслідувати вільнодумців за їхні погляди або за вчинки: “це - особиста справа кожного!” - в розпал своєї осені він був щиро переконаний в тому, що навіть найзапекліші його вороги мають право на спокій, яким у дивовижні січневі ночі втішався він разом з Летісією Насарено - єдиною в цілому світі жінкою, котра сподобилася бачити його без сорочки, в самих тільки спідніх, сподобилася бачити його величезну грижу, позолочену місячним сяйвом на терасі президентського палацу, - вони удвох милувалися загадковими вербами, що їх прислали правителі Вавилонії для його саду дощів, милувалися грою сонячного проміння в струменях зливи, Полярною зіркою, яка заплуталася між листям; вони удвох досліджували всесвіт за шкалою радіоли, крізь глузливий посвист летючих планет слухали уривок радіоп’еси - щоденну передачу з Сантьяго-де-Куба, і, стривожені, нетерпляче ждали продовження: “от лихо! чим же воно все скінчиться? хоч би дожити до завтра!”; перед сном він грався з сином, розповідав йому про зброю: це була єдина з усіх придуманих людьми наук, яку він знав досконало; а ще він завжди повчав сина: “ніколи не віддавай наказу, якщо ти не певен, чи його виконають!” - він примушував хлопчика повторювати це правило безліч разів, щоб той запам’ятав назавжди, що єдина помилка, якої не може дозволити собі наділена владою людина, - це віддати наказ, не впевнившись спершу, що його буде виконано, - то швидше була порада навченого гірким досвідом діда, а не мудрого батька, та хлопчик не забув би її ніколи, хоч би й прожив стільки, як він, бо вперше почув це правило тоді, коли батько вчив його, шестилітнього, стріляти з важкої гармати: як ми гадали, саме від її страхітливого пострілу й почалася моторошна буря - без дощу, але з блискавицями та громом, який нагадував гуркіт вулкана, - жахливий полярний вітер з Комодоро Рівадавіа повивертав усі морські нутрощі і заніс геть цирк-шапіто, який стояв на майдані біля колишнього невільничого порту, - ми витягали неводами слонів, утонулих клоунів, жираф, яких вихор позакидав на трапеції, - так вони тепер і плавали разом з трапеціями; шалена буря ледь не потопила навантажений бананами корабель, який через кілька годин кинув якір у нашому порту, - на борту його був молодий поет Фелікс Рубен Гарсіа Сарм’єнто, що згодом прославився під ім’ям Рубена Даріо; о четвертій море, на щастя, заспокоїлося, в прозорому знову повітрі роїлася комашня, - і він визирнув у вікно спальні й побачив невеличкий білий пароплав, який, похилившись на правий борт, спокійно плив по заводях вимитого бурею надвечір’я, - на капітанському містку стояв капітан, особисто керуючи складним маневром швартування, - з пошани до славетного пасажира в куртці з темного сукна та жилеті; він нічого не чув про цього чоловіка, аж поки наступної неділі Летісія Насарено не попросила, як про нечувану милість: “ходімо сьогодні на вечір поезії в Національний театр!” - і він згодився. Протягом трьох годин ми стоячи чекали його в душній залі, спітнілі в парадних костюмах, які нас примушено було вдягти в останню мить перед концертом, - нарешті, зазвучав національний гімн, і ми, аплодуючи, повернулися до урядової ложі, де з’явилася приземкувата послушниця в капелюшку з пишним пір’ям і в хутрах, накинутих поверх сукні з тафти; не відповідаючи на вітання, вона сіла поруч з одягненим у генеральський мундир інфантом, котрий у відповідь на наші оплески згорнув рукавичку так, що вона нагадувала квітку ірису, і помахав нею публіці: мати казала йому, ніби в давні часи так робили принци; нікого більше ми не побачили в президентській ложі, але були певні, що він там, - невидимий, він своєю присутністю оберігав наші душі від сум’яття поезії, визначав силу нашої любові і навіть час нашої смерті, - з темного кутка ложі, незримий сам, він бачив могутнього мінотавра, чий голос, ніби гуркіт грому на морі, змусив його вознестись над землею і над часом - і, всупереч власній волі, він поплив крізь золоті звуки дзвінких сурм туди, де зводилися тріумфальні арки Марса й Мінерви, тріумфальні арки слави, - “не вашої слави, мій генерале!” - він побачив могутніх героїв, атлетів-прапороносців, чорних мисливських псів, невтомних бойових коней з залізними копитами, піки і списи лицарів з жорсткими плюмажами, він бачив, як ті воїни захопили чудернацьке чуже знамено, - “прославивши цим не вас, мій генерале!” - він бачив лави хоробрих юнаків, котрі кидали виклик сонцям червоного літа і сніговіям крижаної зими, і ночі, і морозові, й ненависті, і смерті, - заради вічної слави безсмертної вітчизни, величнішої та славетнішої, ніж та, яку бачив колись у маренні він, босий солдат, - і він відчув себе вкрай нещасним і таким мізерним у цьому гуркоті схожих на землетрус овацій, і теж приєднався до них із темряви свого кутка, вражений: “матінко моя рідна Бендісьйон Альварадо, оце так тріумф!., хіба можна зрівняти з цим, як ті паскуди зустрічають мене!..” - думав він, жалюгідний і самотній, страждаючи від задухи та москітів, від цих роззолочених колон і вилинялого оксамиту почесної ложі, - “і як це той індіанець, чорти б його взяли, примудрився написати таку чудову штуку тією самою рукою, якою підтирається?..” - чудувався він, такий захоплений щойно відкритою красою поезії, що тинявся по всьому палацу, наче той слон у неволі, намагаючись ступати своїми величезними ножищами в такт ударам литавр, які кликали до бою, засинав, зачарований ритмом звучного пристрасного хоралу, який Летісія Насарено декламувала йому в затінку тріумфальних арок велетенської сейби на їхньому патіо; він записував вірші на стінах убиралень, намагався прочитати напам’ять усю поему на теплому олімпі з коров’ячих кізяків, на своїй фермі, - коли це раптом задвигтіла земля від динамітного заряду, що передчасно вибухнув у багажнику президентського автомобіля, який стояв у каретному сараї, - “це було щось жахливе, мій генерале!..” - рвонуло так, що ми й через багато місяців ще знаходили по всьому місту знівечені рештки броньованого автомобіля, яким Летісія Насарено з сином мали їхати того дня до ринку, бо якраз була середа, - “отож, замах був учинений саме на неї, мій генерале!” - і він ляснув себе по лобі: “хай йому біс, як же це я раніше не здогадався!” - він дивувався: що сталося з його легендарним чуттям? адже протягом останніх місяців написи на стінах убиралень були спрямовані не проти нього, як завжди, не проти котрогось із цивільних міністрів, а проти нахабних Насарено, які от-от захоплять усі прибуткові місця, що по праву належать верховному командуванню, - а також, проти церковників, котрі одержують від світської влади забагато вигод; він не надавав тому значення: безневинні прокльони на адресу його матері Бендісьйон Альварадо з часом ставали звичними, ніби лайка папуги, пасквілями, які визрівали в теплій безкарності вбиралень, і, зрештою, стримувана злість виводила людей на вулиці, - він сам часом пришвидшував цю розв’язку, правда, ситуації тоді були не такі скандальні, - але він і гадки не мав, що вони можуть отак розлютитися: “подумати тільки, підклали двісті фунтів динаміту на території президентського палацу, бандюги!” - як це могло трапитися, що його так зачарували переможні сурми поезії, аж він, зі своїм тонким нюхом обважнілого тигра, вчасно не вчув знайомого старого запаху, милого серцю запаху небезпеки? він терміново скликав верховне командування, чотирнадцять тремтячих воєначальників, - “і ми після довгих років усталеного ладу, протягом яких нам передавали накази через посередників, побачили за два кроки від себе незбагненного старого, чиє реальне існування було найпростішою з його загадок, - він прийняв нас у конференц-залі, сидячи на троні в мундирі рядового, від нього тхнуло сечею, наче від скунса, а на носі він мав окуляри в золотій оправі, - ми вперше бачили його в окулярах, навіть на останніх портретах він ще був без них; він видався нам набагато старішим та немічнішим, ніж ми того сподівалися, і лише його мляві руки - він чомусь цього разу не вдягнув своїх атласних рукавичок - скидалися на руки якоїсь іншої людини, молодшої та милосерднішої за цього вояку, а решта все в ньому було похмуре й незрозуміле, і коли ми придивилися до нього ближче, то побачили, що в ньому залишився останній дух життя, але то був дух незаперечної і руйнівної влади, і він сам насилу стримував своє властолюбство, наче норовистого, неприрученого коня; він не мовив ні слова, навіть головою не кивнув, коли ми віддавали йому честь як верховному головнокомандуючому та сідали навпроти нього в розставлені напівколом крісла; нарешті він скинув окуляри й почав так пильно вдивлятися в кожного, що нам здалося, ніби він бачить нас усіх наскрізь, бачить найпотаємніші наші думки, безжально вивчає всі наші заміри, - так він видивлявся, аж поки не встановив, точно, наскільки змінився кожен із нас від того напівзабутого дня,, коли він присвоїв нам найвищі звання, навмання тицяючи пальцем”, - тепер він упевнився, що організатори замаху - серед цих чотирнадцяти таємних ворогів, але почувався таким самотнім та беззахисним перед ними, що тільки ледь помітно блимнув очима, наче та ігуана, і, звівши голову, закликав їх до єдності: “нині, як ніколи, нам конче потрібна єдність, бо йдеться про благо вітчизни та про честь збройних сил!” - він порадив їм діяти обережно, але рішуче, і поставив почесне завдання: знайти організаторів замаху, котрих мають судити з усією суворістю воєнних законів, - “у мене все, сеньйори”, - - скінчив він, певний, що винуватець - хтось із них, якщо взагалі не всі вони винуватці; нещадно ясна правда смертельно поранила його душу: він збагнув зненацька, що віднині життя Летісії Насарено залежить не від божої ласки, а від його власної мудрості, від того, чи зуміє він відвернути цю страшну загрозу, відвернути те неминуче, що рано чи пізно станеться, будь воно прокляте!.. Він змусив Летісію Насарено відмовитися від участі в усіляких громадських заходах, змусив найзажерливіших її родичів поступитися військовим своїми привілеями” тих Насарено, що були метикованіші, він призначив повноважними консулами, а найзапекліших знаходили в рівчаках де-небудь біля базару; вперше за багато літ він, нікого не попередивши, прийшов на засідання кабінету міністрів і знову сів у своє порожнє крісло - з рішучим наміром обмежити втручання церкви в державні справи, “щоб урятувати тебе від твоїх ворогів, Летісіє!” - і, ясна річ, після цих рішучих заходів якнайглибше прозондував верховне командування: як виявилося, сім воєначальників таки вірні йому, та й головнокомандуючий був його давній приятель, але де було знайти управу на решту? - ті шість нерозгаданих загадок здовжували йому ночі, мучили його невідступним кошмаром, - йому ввижалось, як Летісію Насарено вбивають у нього на очах, дарма що він робив усе, щоб її вберегти: наказав куштувати їжу, яку їй давали, - відколи в хлібі трапилася риб’яча кістка; наказав щодня перевіряти склад повітря в її кімнатах - боявся, щоб не підсипали, бува, отрути в балончик з аерозолем від комах; він лякався, коли вона за обідом здавалася йому блідою або в час любощів зненацька втрачала голос; його жахала думка, що в ту воду, яку п’є Летісія, можуть укинути мікробів жовтої лихоманки, а в краплі, якими вона закапує собі очі, - купоросу; різні хитромудрі способи вбивства спадали йому на думку, отруюючи кожну його мить, - серед ночі він раптово прокидався від кошмару: йому ввижалося, ніби Летісія Насарено стікає кров’ю від якогось індіанського чаклунства, - приголомшений усіма тими небезпеками, реальними й вигаданими, він заборонив їй виходити з дому без супроводу лютої президентської охорони, яка дістала право стріляти в кожного підозрілого, - “та вона виходила, мій генерале!” - він дивився з балкона, як вона сідає з сином у новий броньований автомобіль, і, тамуючи в собі лихе передчуття, благословляв їх на прощання та молився подумки: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, захисти їх! зроби так, щоб кулі відскакували від її корсажу, відведи трутизну, - хай зловмисники схаменуться!..” - він не мав ані хвильки спокою, аж поки од Військової площі не чулися сирени ескорту, аж поки він не бачив на власні очі, як Летісія Насарено з хлопчиком ідуть подвір’ям у сяйві маяка, - вона поверталася радісно збуджена, а слідом ішли озброєні до зубів охоронці, несучи живих індиків, орхідеї з Енвігадо, низки кольорових ліхтариків для різдвяної ночі, про яку вже нині сповіщали святкові гасла та вогні ілюмінації, - це він звелів зарані прикрасити місто, щоб хоч якось приховати свою тривогу; він стрічав Летісію на сходах: “жива, слава богу!” - вдихав нафталіновий дух її песців, гіркий запах поту, запах її волосся, підстриженого коротко, наче у хворої, допомагав їй віднести здобич у спальню, невідступно почуваючи дивовижну впевненість: оце зараз він втрачає останні крихти свого клятого щастя - бодай зовсім було не знати його! - відчай зростав у ньому, бо він уже ясно бачив, що все даремно: як би він не силкувався відвести біду, всі зусилля тільки наближали його невблаганно до тієї моторошної середи, коли він прийняв страшне рішення: “досить! к чорту все! хай нарешті станеться те, що має статися, - тільки швидше!..” - щойно він це подумав, як наказ його було блискавично виконано: до кабінету вбігло два ад’ютанти з жахливою звісткою: на ринку Летісію Насарено й хлопчика розірвали на шматочки і з’їли знавіснілі пси, - “вони зжерли їх живцем, мій генерале! але це були не наші звичайні пси, a мисливські собаки з чудернацькими жовтими очима і гладенькою акулячою шкурою! хтось нацькував їх на песців - шістдесят однакових собак, мій генерале!.. ніхто й отямитись не встиг, коли вони повискакували з- під прилавків і накинулися на Летісію Насарено й хлопчика, - стріляти ми не могли, боялися, що й їх уб’ємо!..” - здавалося, що вони тонуть разом із собаками в пекельній круговерті, - лише на якусь мить з того виру благально здіймалися ефемерні руки, поки тіло щезало шматок за шматком; а навколо стояли люди, і на їхніх обличчях відбивався то жах, то співчуття, то радість; і ось нарешті все скінчилося - долі валявся тільки капелюшок Летісії Насарено, прикрашений фетровими квітками, а закляклі від жаху зеленярки, схожі на ідолів, забризканих теплою кров’ю, бурмотіли: “господи, цього не сталося б, якби генерал не хотів, або хоча б не знав про все!..” - та й по всьому, на вічну ганьбу президентській охороні, яка не зробила жодного пострілу і врятувала самі лише обгризені кості, розкидані серед закривавлених овочів, - “та ще ми знайшли хлопчикові медалі, його шабельку без китиці, сап’янові черевички Летісії Насарено, які чомусь плавали аж у бухті, за лігу від ринку, намисто з барвистого скла, плетений гаманець, - віддаємо все вам у руки, мій генерале, разом із цими трьома ключами, обручкою з почорнілого золота і п’ятдесятьма сентаво - п’ять монет по десять сентаво, ось ми кладемо їх на письмовий стіл, порахуйте, будь ласка, - а більше нічого, мій генерале, це все, що від них зосталося!..” Йому було б однаково, що від них зосталося, коли б він знав тоді, що мине всього лише кілька не таких тяжких років - і він геть забуде про все, в його пам’яті зітреться останній слід тієї фатальної середи, - та зараз він плакав од люті, криком кричав од люті, і не міг заснути від нестерпного виття собак, яких переловили і тримали на ланцюгу в патіо: “що з ними робити, мій генерале?” - він ніяк не міг вирішити, приголомшено запитував себе, чи, вбивши собак, не вб’ють таким чином удруге й Летісію Насарено та хлопчика в їхніх утробах? він наказав зруйнувати залізне склепіння овочевого ринку і на тому місці закласти сад - із магноліями та перепілками, і спорудити мармуровий хрест - “вищий за маяк, і хай сяйво його буде яскравіше від сяйва маяка” - щоб у пам’яті прийдешніх поколінь, скільки й роду людського, зостався навіки спомин про історичну жінку, котру він сам забув ще до того, як монумент було зруйновано, його підірвали вибухівкою якоїсь ночі, і нікого це не вразило; щодо магнолій, то їх пожерли свині, і з меморіального саду зробилося брудне смердюче болото, - втім, він про це ніколи так і не дізнався, і не тільки тому, що наказав своєму особистому шоферові об’їжджати колишній овочевий ринок десятою дорогою, - “навіть якщо тобі для цього доведеться об’їхати весь світ!”, - а й тому, що більше не виїздив у місто, - відтоді, як переселив свої міністерства в будинки з сонцезахисного скла, а сам зостався зі жменькою челяді в занедбаному домі, де й сліду не лишилося від королівських діянь Летісії, - він сам так розпорядився; день при дні тинявся він спорожнілим палацом, не маючи ніякого діла, - хіба що часом віддавав якісь незначні вказівки верховному командуванню або приходив на засідання кабінету міністрів, якщо треба було вирішити якесь заплутане питання, - та ще приймав у себе надокучливого посла Вільсона, котрий сидів з ним до ночі під сейбою, приносив йому балтиморські цукерки та кольорові журнали з фотографіями голих жінок, - клятий посол заповзявся вмовити його, щоб він віддав територіальні води країни за проценти величезного державного боргу; він давав послові вибалакатися, а сам робив вигляд, що чує все - або нічого не чує з того, що йому кажуть: залежно від того, чи вигідно йому було чути, чи ні, - він боронився від послового красномовства, слухаючи, як дівчатка з сусідньої жіночої школи співають пісню про строкату пташку на зеленій гілці; коли вже сутеніло, він випроводжав посла до сходів, намагаючись пояснити йому, що може віддати все, крім моря: “як це так - зостатися без моря під вікнами? та ви тільки подумайте собі, що я робитиму один у такому здоровенному домі, якщо не бачитиму моря? гляньте, яке воно при заході, чисто тобі палаюча трясовина; і не бачити цього щовечора? а як я житиму без грудневих вітрів, що, завиваючи, вриваються в розбиті вікна, без зелених спалахів маяка, - я, котрий покинув тумани свого плоскогір’я і, палаючи в лихоманці, кинувся у вир війни за федерацію, - не думайте, що я зробив це з патріотичних почуттів, як пишуть у різних там енциклопедіях, або з авантюризму, та й на принципи федералізму мені було начхати, Господь з ними, - ні, любий мій Вільсоне, я хотів побачити море! отож ви краще придумайте щось інше!” - казав він послові на прощання, поплескуючи його по плечу, а потім ішов запалювати лампи в порожніх канцеляріях, - якось увечері він наткнувся на корову, котра блукала коридорами, і погнав її до сходів; бідолашна тварина зачепилася ратицями за дірявий килим і, спіткнувшись, покотилася сходами й скрутила собі в’язи, на превелику радість зголоднілим прокаженим, які мерщій заходилися білувати її, - після смерті Летісії Насарено всі прокажені, сліпі та паралітики повернулись у свої трояндові хащі і знову канючили цілющу сіль з його рук, - він слухав, як вони співають зоряними ночами пісню давніх славетних часів і сам підспівував їм: “Сусанно, прийди, Сусанно!..”; щодня о п’ятій він визирав у віконце комори - зі школи саме виходили дівчатка, він милувався їхніми блакитними фартушками, гольфами, кісками, - “матінко, як ми чимдуж бігли геть від цього привиду з сухотними очима, коли він манив нас із-за ґрат своїми скарлюченими пальцями в подертих рукавичках: “дівчинко, дівчинко, ходи-но до мене!” - кликав він нас”, - вони втікали, налякані, а, він думав: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, ну й дівчата зараз пішли!..” - і сам із себе посміювався; але до нього повернулось звичне самопочуття, коли його особистий лікар, міністр охорони здоров’я, котрого він час від часу запрошував на обід і котрий завжди оглядав при тій нагоді його очі та слухав пульс, одного разу спробував примусити його пити мікстуру проти склерозу, - “щоб залатати дірки, в які, мовляв, витікає моя пам’ять, - ви бачили таке, буду я пити якусь гидоту! та я зроду нічим не хворів, хіба що лихоманкою у війну! к чорту всіх лікарів!” - і відтоді він обідав сам, повернувшись спиною до всього світу, - неабиякий ерудит посол Меріленд казав йому, що саме так обідали марокканські королі, - він тримав ножа в правій руці, а виделку - в лівій, сидів за столом прямо, як навчала його строга наставниця, котру він геть забув; він нишпорив по всьому палацу, розшукуючи свої тайники з медом, а знайшовши, відразу ж забував, де вони є, і знову розпочинав пошуки, раз по раз натрапляючи в різних потайних шпаринах на згорнуті в трубочку записки, які писав колись, щоб нічого не забути тоді, коли вже не могтиме нічого згадати, - в одній із них він прочитав: “завтра вівторок”, - у другій було таке: “вензель вишито червоний на хустині білій, вензель імені чужого, а не твого, милий”, - а третя вже зовсім його заінтригувала: “люба моя Летісіє Насарено, поглянь, що стало зі мною без тебе!” - прочитав він, украй здивований: ім’я Летісії Насарено часто згадувалося в тих цидулках, і він не міг добрати, хто ж це був такий нещасний, що залишив на папері цілий потік зітхань і скарг, - “але ж це моє письмо!..” - єдиними написами, які в ту пору прикрашали стіни вбиралень, були ті, що він собі на розраду сам писав лівою рукою: “ХАЙ ЖИВЕ ГЕНЕРАЛ!” - “хай таки живе, чорти б вас ухопили!”; він остаточно вилікувався від гніву на себе самого - за те, що був найслабшим з- поміж усіх солдатів сухопутних військ, флоту й авіації, побиваючись за якоюсь там послушницею, від котрої не зосталося нічого, крім імені, записаного олівцем на клаптях паперу, як зрозумів він, коли навіть не доторкнувся до речей, що їх поклали на письмовий стіл ад’ютанти, - дивлячись убік, наказав: “заберіть ці пантофлі, ці ключі, заберіть усе, що може нагадати мені про мертвих”, - він звелів віднести все, що від них залишилося, в спальню Летісії, де минули його шалені сієсти, - “позабивайте к чорту там вікна і двері, і щоб ногою туди ніхто не смів ступити, навіть якщо я сам наказуватиму вам!”; протягом багатьох місяців його щоночі тіпало з жаху, коли він чув моторошне виття собак, які сиділи на ланцюгу в патіо, і нічого не міг із ними вдіяти, адже будь-яке насильство завдало б болю й небіжчикам; він шукав забуття, тремтячи від люті в своєму гамаку, бо добре знав, хто вбив його кревних, і змушений був терпіти приниження, бачачи вбивць у своєму власному домі, але тоді він не міг із ними поквитатися, йому бракувало для цього сили; він заборонив влаштовувати урочисту панахиду, не приймав візитів співчуття, не оголошував жалоби, - чекав свого часу, погойдуючись у гамаку під сейбою, і, коли останній його приятель з’явився до нього і від імені верховного командування висловив гордість за ту витримку, з якою народ зносить трагедію, адже у всій вітчизні панує спокій і лад, він лише осміхнувся: “не будьте йолопом” друже, який там у дідька спокій і лад! просто цим людям наплювати на моє горе!” - він перечитував газету від початку й до кінця, вишукуючи в ній щось певніше, ніж вигадані урядовим прес-центром інформації, він звелів поставити біля себе радіолу, щоб почути врешті-решт повідомлення, яке передали всі радіостанції, від Веракруса до Ріобамби: що служба національної безпеки натрапила на слід організаторів замаху, - і він пробурчав: “аякже, сучі сини!” - їх упізнали, - “аякже!” - і загнали мінометним вогнем у якийсь приміський бордель, - “от і все, - зітхнув він, - бідолашні люди!..” - а проте лежав собі й далі в гамаку, нічим не зраджуючи своїх віроломних замірів, - тільки молився подумки: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, дай мені сили для помсти, не покидай мене, матусю, надихни мене!..” - певний, що мати почула його молитву, він нарешті розрадився у своєму горі, отож був цілком спокійний, коли до нього з’явилися воєначальники з верховного командування, відповідальні за охорону громадського порядку, і доповіли: “мій генерале, троє злочинців убиті під час перестрілки, двох спіймано, зараз вони в казематах бази Святого Ієроніма!” - і він, сидячи в гамаку з глеком фруктового соку, сказав: “ага!” - “і налив кожному з нас по склянці соку своєю твердою рукою вправного стрільця, - він був тоді навдивовижу мудрий та уважний, здогадався навіть, що я хочу курити й дозволив мені те, чого не дозволяв досі жодному військовому на службі!..” - “під цим деревом усі ми рівні”, - сказав він і спокійно вислухав детальну історію вчиненого на ринку злочину: як із Шотландії окремими партіями привезли вісімдесят двох цуценят мисливської породи, з яких двадцять двоє потім здохло, а решта шістдесят були вишколені шотландським дресирувальником, який зі злочинною метою прищепив їм скажену ненависть не лише до песців Летісії Насарено, але й до неї самої та до хлопчика, - “для цього він користувався деякими предметами туалету, спеціально викраденими з президентської пральні, - оцим корсажем Летісії Насарено, цією ось хустинкою, цими панчохами, а також оцією уніформою, - ви впізнаєте ці речі, мій генерале?” - та він тільки сказав: “ага!” - навіть не глянувши на ті речі, і слухав далі розповідь про те, як дресирували собак: їх навчили не гавкати, коли не слід, привчили до людського м’яса, тримали під замком, - не випускали на світ божий протягом кількох років, поки їх дресирували на фермі, яка колись належала китайцям, за сім ліг від столиці, - там були опудала в одязі Летісії Насарено та хлопчика, а ще собакам показували альбоми з газетними вирізками, на яких були фотографії обох жертв, - “ось ці альбоми, погляньте, мій генерале, ми принесли їх вам, щоб ви оцінили, як ретельно робили свою справу ці виродки!..” - але він, не дивлячись, сказав лише: “ага!” - і, нарешті, йому розповіли, що злочинці, ясна річ, діяли не самі по собі, - вони були агентами підривної організації, центр якої знаходиться за кордоном: “емблема змовників - оце гусяче перо навперехрест із кинджалом”, - “ага!” - “всі вони переховувались від воєнно-польового суду після злочинів, учинених проти національної безпеки; оці троє - ті, що вбиті, ось їхні фотокартки з поліцейських досьє, а ці двоє - живі, чекають у в’язниці вашого суду, мій генерале, це брати Маурісіо та Гумаро Понсе де Леон, двадцяти восьми і двадцяти трьох років, перший дезертирував із війська, певних занять не має, постійного місця проживання - теж, а другий - викладач керамічної справи в училищі прикладного мистецтва; побачивши цих двох, собаки так зраділи, що вже цього достатньо, щоб довести вину злочинців, мій генерале!” - він знову сказав тільки “ага!” - проте цього дня відзначив у наказі трьох офіцерів, які завершили розслідування злочину, і нагородив їх медаллю “За військові заслуги перед вітчизною” - на урочистій церемонії нагородження було затверджено склад воєнно-польового суду, який засудив братів Маурісіо та Гумаро Понсе де Леон до розстрілу: “вирок має бути виконаний через сорок вісім годин від моменту його винесення, - хіба що ви їх помилуєте, мій генерале, тут ви хазяїн!” Він лежав у гамаку, замислений і самотній, байдужий до клопотань про помилування, що надходили з усіх кінців світу, - слухав по радіо пустопорожню балаканину в Лізі Націй, слухав, як його лають сусідні країни, слухав поодинокі схвальні голоси, однаково уважно вислухав усіх своїх міністрів, коли ті прийшли до нього, одні - з боязкими закликами до милосердя, інші - з рішучими вимогами якнайсуворішої кари; він відмовився прийняти папського нунція з особистим посланням самого папи, в якому той висловлював своє пастирське занепокоєння долею двох заблуканих овець; він мовчки вислухав повідомлення про те, що вся країна стривожена його мовчанням, почув далекі постріли, відчув, як задвигтіла земля від вибуху, що ні з того ні з сього стався на військовому кораблі, котрий стояв на якорі в бухті, - “одинадцять убитих і вісімдесят два поранених, мій генерале! корабель вийшов з ладу!” - “гаразд”, - сказав він, спостерігаючи з вікна спальні, як палахкоче нічна заграва над портом, - а в цей час для двох смертників почалася остання їхня ніч, вони чекали виконання вироку на військовій базі Святого Ієроніма, - і в цю пору він пригадав їх такими, якими бачив на фотокартках: з однаковими густими бровами - зразу було видно, що це брати, він уявив, як вони тремтять зараз від жаху, самотні, з номерними табличками на шиї, при постійно ввімкнутому світлі в камері смертників; він думав про них, усвідомлюючи всю свою відповідальність, але жодним порухом не виказував своїх намірів, - і, нарешті, скінчивши повсякденні справи, попрощався з черговим офіцером, який чатував під дверима спальні, щоб негайно сповістити кого слід про його ухвалу, навіть якщо вона буде прийнята до перших півнів, - “на добраніч, капітане”, - кинув він, не глянувши на офіцера, повісив лампу біля дверей, замкнувся на три замки, три засуви і три защіпки і долілиць поринув у тривожний сон, крізь легеньку завісу якого чув тоскне виття собак у дворі, сирени санітарних машин, тріскотняву петард і грім музики на якомусь підозрілому святі в непроглядній нічній пітьмі, яка огорнула місто, приголомшене суворим вироком; він прокинувся опівночі - дзвонили дзвони собору, знову прокинувся о другій - і ледве заснув, як о третій його розбудила мжичка, що шкреблась у вікна, - і тоді він звівся з підлоги, звівся важко й незграбно, наче віл,, котрий спочатку встає на задні ноги, потім - на передні, а вже потім зводить очманілу голову, і з морди в нього тягнеться нитка слини; він наказав черговому офіцерові, щоб найперше забрали звідсіля собак: “вивезіть їх куди завгодно, тільки щоб я не чув більше їхнього виття! хай їх утримують коштом уряду, аж поки вони самі не поздихають від старості”, - потім він наказав звільнити солдат з охорони Летісії Насарено та хлопчика і, нарешті, звелів негайно стратити братів Маурісіо та Гумаро Понсе де Леон: “це моє остаточне рішення!” - але не розстрілювати їх, як то ухвалив воєнно-польовий суд, а застосувати скасований раніше спосіб страчування - четвертувати, прив’язавши до коней, а їхні останки виставити напоказ по всіх усюдах його безмежного царства скорботи, всім на пострах, - “бідолашні хлопці!..”; а він тим часом тягнув свої величезні ножища пораненого слона і молився, тремтячи від люті: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, допоможи мені, не покидай мене, матусю, пошли мені людину, яка помститься за цю безневинно пролиту кров!..” - він вимріяв цього богом посланого чоловіка, бачив його наяву в маренні свого злопам’ятства, шукав у незборимій тривозі, вдивляючись у вічі всім, кого стрічав, вслухаючись у невловні відтінки людських голосів; він прислухався до мови свого серця, зазирав у найдальші куточки своєї пам’яті - і вже втратив останню надію знайти того, кого шукав, коли це раптом той сам з’явився, зачарувавши його з першого погляду: “такого вишуканого й гордовитого чоловіка ще не бачили мої очі, матусю!” - він був одягнений так, як одягалися колись аристократи: фрак Генрі Пула, з гарденією в петельці, брюки Пікавера, сріблястий жилет; і цей чоловік, що звик бути окрасою найвишуканіших салонів Європи, з’являючися скрізь зі своїм величезним, завбільшки з теля, похмурим доберманом, чиї очі були достоту людськими, - сказав йому: “Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра до ваших послуг, ваше превосходительство!” - то був останній нащадок нашої аристократії, знищеної невблаганним вітром численних війн за федерацію, стертої з лиця вітчихни разом зі своїми марними мріями про велич, з великими меланхолійними маєткам, з французьким проносом; то був останній блискучий представник роду, що не мав за душею нічого, крім своїх тридцяти двох років, знання семи мов, чотирьох значків учасника змагань зі стрільби в Довілі, невисокий, стрункий, смаглявий, зачесаний на проділ, з одним дофарбованим лід сивину пасмом у чорній метиський чуприні, з вольовими, різко окресленими устами, з рішучим доглядом всевидющих очей, він ніби грав у крикет своєю черешневою тростиною, позуючи для кольорового фото на тлі ідилічних весняних краєвидів, зображених на гобеленах банкетної зали., - і він, щойно побачивши цього чоловіка, зітхнув полегшено: “це він!” Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра став до нього на службу з єдиною умовою: “ви даєте мені кошти - вісімсот п’ятдесят мільйонів песо, причому я не повинен буду звітувати за них нікому, і ніхто наді мною не матиме влади, за винятком вашого превосходительства, а я, в свою чергу, зобов’язуюся протягом двох років вручити вам голови справжніх убивць Летісії Насарено та хлопчика”, - і він згодився: “гаразд”, - бо повірив у відданість Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, повірив у його сили після того, як випробував на всі лади, щоб пізнати лабіринти його душі, границі його волі, всі його вразливі місця, перш ніж віддавати йому в руки ключі від своєї влади; останнім іспитом були нещадні партії в доміно, які Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра виграв одну за одною з нерозважною хоробрістю, адже не мав на те дозволу, - “а таки виграв! такого мужнього чоловіка ще не бачили мої очі, матусю! терпіння його було безмежне, і знав він усе чисто: знав сімдесят два способи заварювання кави, міг визначати стать у молюсків, знав нотну грамоту й азбуку для сліпих, а коли він мовчки дивився мені в вічі, я втрачав самовладання, губився перед цим незворушним обличчям, перед цими руками, які недбало спиралися на рукоять черешневої тростини, і перстень із діамантом чистої води виблискував у нього на підмізинці; мені було не по собі перед цим псом, що лежав біля його ніг, пильним і лютим навіть уві сні, звіром у живій оксамитовій обгортці, і перед цим чоловіком, чиє напахчене лосьйонами тіло було байдуже і до ласки, і до смерті, - такої вродливої і владної людини ще не бачили мої очі! він без страху сказав мені, що я зовсім не схожий на військового, а просто став військовим задля вигоди: “вояки - цілковита протилежність вам, мій генерале! це люди з примітивними амбіціями, вони прагнуть командувати, а не владарювати, і служать комусь, а не чомусь, отож із ними легко справлятися, особливо ж - якщо використовувати одних проти інших”, - я тільки й спромігся, що посміхнутися на його мову, бо мені стало ясно, як божий день: навіть я не зумію приховати своїх думок від цієї блискучої людини, якій я віддав більше влади, ніж будь-кому за всі роки мого правління, - звісно, крім мого приятеля генерала Родріго де Агіляра, Господь його помилуй!” - він зробив Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра повновладним господарем таємної імперії всередині своєї власної імперії - то була незрима каральна служба, про яку офіційно нічого не мовилося - в її існування важко було навіть повірити, бо ніхто не відповідав за її діяльність, вона не мала ні назви, ні певного місцеперебування, а проте була страхітливою реальністю, і переважала своїми жахами решту репресивних служб держави задовго до того, як верховне командування відчуло її незриму всюдисущість, - “навіть ви не могли передбачити силу цієї страшної машини, мій генерале!..” - “я таки й гадки не мав, що опинився в ненаситних щупальцях цього варвара, одягненого, мов принц, попався тієї миті, коли дав свою згоду, переможений його нездоланними чарами”, - і от Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра прислав у президентський палац мішок, де були ніби кокосові горіхи, - він звелів покласти мішок куди-небудь, щоб нікому не заважав, - “хоча б у ту шафу, де лежать архівні документи!” - і забув про нього, а через три дні всіх душив жахливий трупний сморід, - він просочувався крізь стіни і вкривав дзеркала мутною смердючою плівкою; ми обнишпорили всю кухню й корівню, шукаючи, звідки це так тхне, викурювали той сморід із канцелярій, а він заповзав до конференц-залу, сповнював солодкуватим духом зогнилої троянди найпотаємніші шпарки, куди не долинав і нічний вітрець, куди раніше не діставало навіть заразне дихання чуми, - смерділо звідти, де б нам і на думку не спало пошукати, - від мішка, наповненого ніби кокосовими горіхами, що його прислав Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра як перший крок виконання угоди, - там було шість відрубаних голів, кожна з відповідною посвідкою про причину смерті: голова сліпого аристократа, вихідця з кам’яного віку дона Непомусено Естрада, дев’яноста чотирьох літ, останнього ветерана великої війни й засновника радикальної партії, померлого, згідно з посвідкою, чотирнадцятого травня внаслідок старечого колапсу; голова доктора Непомусено Естрада де ла Фуенте, сина вищезгаданого Непомусено Естрада, п’ятдесяти семи літ, лікаря-гомеопата, вмерлого, згідно з посвідкою, того ж дня, що й батько, внаслідок коронарного тромбозу; голова Ельєсера Кастора, двадцяти одного року, студента-філолога, померлого, згідно з посвідкою, від численних ран, завданих йому гострим пред- метом під час бійки в таверні; голова Лідісе Сантьяго, тридцяти двох літ, активної підпільниці, вмерлої внаслідок аборту; голова Роке Пінсона, він же Хасінто-невидимка, тридцяти восьми років, фабрикантці кольорових повітряних кульок, вмерлого того ж дня, що й вищеназвана Лідісе Сантьяго, від алкогольного отруєння; голова Наталісіо Руїса, лідера підпільного “руху сімнадцятого жовтня”, тридцяти років, який, згідно з посвідкою, застрелився з револьвера через нещасливе кохання, - “всього шість голів, розпишіться в оцій квитанції”, - і він розписався, хоч у нього все нутро вивертало від цього смороду, і лише подумав, нажаханий: “матусю моя рідна Бендісьйон Альварадо, та що ж це за бестія!.. хто б міг подумати - і це з його вишуканими манерами й квіткою в петельці!..” - і звелів: “не присилайте мені більше цього в’яленого м’яса, Начо[12], з мене досить вашого слова”, - але Саенс де ла Барра заперечив йому: “це чоловіча справа, генерале! а якщо у вас не вистачає духу, щоб глянути правді в вічі, то так і скажіть! тоді нате вам ваше золото - і зоставайтеся собі зі своїми давніми друзяками!” - “от тобі й маєш! та він ще й не за таке наказав би розстріляти рідну матір!..” - майнула в нього думка, але він прикусив язика і вголос промовив: “не гарячкуйте так, Начо, виконуйте свій обов’язок!..” - отож зловісні мішки, повнісінькі схожих на кокосові горіхи відрубаних голів, і далі надходили до палацу, а він з важким серцем наказував, щоб їх віднесли якнайдалі, - і змушував себе скрупульозно прочитувати всі свідоцтва про смерть, а вже потім розписувався: “гаразд”, - так він розписався про одержання дев’ятисот вісімнадцяти голів своїх найзапекліших супротивників - і вночі побачив уві сні себе самого в образі однопалого звіра, котрий залишає на вкритій’ свіжим цементом рівнині сліди, які нагадують квітку наперстянки; щоранку він прокидався з присмаком жовчі в роті і натужно перераховував голови на гнойовищі гірких спогадів, коли наглядав за доїнням корів, такий заглиблений у свої старечі думи, що не міг уже й розібрати, чи то в нього у вухах дзвенить, чи дзижчать комахи в пожухлій траві; “матусю моя Бендісьйон Альварадо, - думав він, - де ж це в мене набралося стільки ворогів?., а справжніх винуватців і досі не знайдено!” - і Саенс де ла Барра пояснив йому: “за кожні шість голів наживаємо шістдесят ворогів, за кожні шістдесят - шістсот, а далі - шість тисяч, шість мільйонів”, - “та це ж уся країна! ну його к бісу, ми так ніколи не скінчимо!..” - на що Саенс де ла Барра незворушно відказав: “спіть спокійно, генерале! скінчимо, коли вони скінчаться”, - варвар, та й годі! Він ані на мить не втрачав упевненості в собі, ніколи не вагався, - здавалось, його сповнювала якоюсь таємною силою постійна присутність настороженого добермана, який був єдиним свідком зустрічей свого хазяїна з президентом, - першого разу він, правда, запротестував, коли Саенс де ла Барра увійшов до його кабінету, ведучи з собою на повідку звіра, чиї м’язи перекочувалися під шкурою, наче живе срібло, - він був увесь клубком нервів, що підкоряється тільки непомітним командам єдиної в цілому світі людини - найхоробрішої і найнещаднішої; “залишіть собаку за дверима”, - наказав він, але Саенс де ла Барра заперечив: “ні, генерале, на світі немає такого місця, куди б я міг зайти, а Лорд Кьохель - ні!” - і пес увійшов, він дрімав біля ніг господаря, поки вони вели буденні підрахунки відрубаних голів, але миттю зривався на ноги, важко дихаючи, коли доходило до суперечки, - “його жіночі очі заважали мені думати, я здригався від його людського подиху; він скочив, готовий напасти, від його морди аж пара пішла, і весь він заклекотів, мов той казан, коли я вдарив кулаком по столу”, - бо як було не розлютитися: серед інших голів у мішку цього разу лежала й голова одного з найстаріших його ад’ютантів, який до того ж був добрим партнером у доміно, стільки років вони грали разом, - “досить, ну його к чорту! пора покласти цьому край!” - проте Саенс де ла Барра, як завше, втихомирив його - не доказами, а своєю ласкавою нещадністю дресирувальника диких псів; він картав себе за те, що підкоряється цьому Саенсу де ла Барра, єдиному з усіх смертних, хто сміє поводитися з ним ніби з васалом, - наодинці з собою він повставав проти цього панування, вкотре вирішував скинути з себе це рабське ярмо, яке мало-помалу витісняло всю його владу, - “треба негайно покласти цьому край! зрештою, Бендісьйон Альварадо народила мене не для того, щоб на мене погейкували, а для того, щоб я владарював!” - так вирішував він щоночі, але від тих його намірів не лишалося й сліду, коли Саенс де ла Барра заходив до кабінету - і він здавався, засліплений витонченими манерами, живою гарденією, звучним голосом, ароматними лосьйонами, смарагдовими запонками, накрохмаленими манжетами, гарною тростиною, суворою вродою цієї найпотрібнішої і найнестерпнішої людини, - “не гарячкуйте так, Начо, - повторюване він, - виконуйте свій обов’язок!” - і знову одержував мішки з головами, підписував квитанції, навіть не читаючи, поринав без упину в бездонні піски своєї влади, питав себе на кожному кроці, кожного ранку дивлячись із кожного вікна на море: “що це скоїлося в світі? либонь, уже й по одинадцятій, а в цьому домі, як на кладовищі, - ані душі! чи тут є хто живий? - питався він, але нікого, крім нього самого, не було, - де ж це я, що й я сам себе не можу знайти?.. - допитувався він, - куди поділися мої босі ординарці, які розвантажували в коридорах віслюків, нав’ючених городиною та кошиками з курми? де калюжі брудної води, розхлюпаної моїми галасливими жінками, котрі міняли у вазах зів’ялі за ніч квіти на свіжі, мили клітки та вибивали палицями килими на балконах, виспівуючи влад: “Сусанно, прийди, Сусанно, чекаю тебе, кохана”? де мої семимісячні вилупки, які гидили під дверима та малювали своєю сечею одногорбих верблюдів на стінах конференц-залу? що сталося з моїми урядовцями, котрі лаялися, знаходячи в шухлядах своїх столів курей, які там неслися? де ті повії, що бігали у вбиральню з солдатами? де мої приблудні пси, які гасали по всьому дому, гавкаючи на дипломатів? хто це знову попроганяв моїх паралітиків зі сходів, моїх прокажених - з трояндових кущів, моїх нахабних підлабузників - звідусіль?..” - останніх своїх приятелів ¡з верховного командування він ледве бачив за глухою стіною нових людей, котрі відповідали за його особисту безпеку; рідко випадала йому нагода побувати на засіданні нового кабінету міністрів, призначеного не ним, а кимсь іншим, - це були шість докторів наук у похоронних сюртуках, з накрохмаленими комірцями, вони вгадували всі його думки і вирішували державні справи, навіть не порадившись із ним, - “та що це таке?! кінець кінцем, уряд - це я!” - але Саенс де ла Барра незворушно пояснив йому: “ви не уряд, генерале, ви - влада”; в і н нудився, граючи щовечора в доміно, дарма що супротивниками були чудові гравці: йому не вдавалося програти жодної партії, які б хитромудрі пастки на себе самого він не розставляв; хоч-не-хоч, він мусив миритися з тим, що обіду доводиться ждати цілу годину, - поки перевірять, чи не отруєна його їжа; він не знаходив меду в своїх тайниках, - “чорти б його побрали, хіба це та влада, якої я прагнув?” - запротестував він якось, але Саенс де ла Барра заперечив йому: “іншої немає, генерале!” - бо тільки така влада була можлива в цьому палаці, в колишньому раю, що за інших часів вирував, наче недільний ярмарок, а нині заціпенів у летаргічному сні, як мертвий, і тепер йому нічого було робити, - хіба що чекати четвертої години дня, щоб послухати по радіо продовження роману про нещасливе кохання - щоденну передачу місцевої радіостанції; він лежав у своєму гамаку, з непочатою склянкою лимонаду в руці, слухав і мучився, не знаючи, вмре чи не вмре героїня роману, - “вона ж така молодесенька!” - і Саенс де ла Барра дізнався для нього: “так, генерале, вона вмре”, - “хай вона не вмирає! - наказав він, - якого дідька, хай живе до кінця роману, вийде заміж, народить купу дітей і доживе до старості, як усі люди!” - і Саенс де ла Барра звелів переробити сценарій, аби потішити його ілюзією, ніби він править, - отож відтепер, за його наказом, ніхто більше не вмирав, герой і героїня, які спочатку не кохали одне одного, благополучно йшли до вінця, персонажі, поховані в попередніх розділах, воскресали, а злих карали завчасно, щоб потішити генерала, - за його наказом увесь світ був щасливий, і йому самому легше було терпіти це безглузде життя, де він давно вже почувався зайвим, бо коли годинник бив восьму і він вирушав оглянути перед сном свої володіння, то виявлялося, що хтось і без нього вже поклав корму коровам та вимкнув світло в казармі президентської охорони; челядь уже спала, на кухнях був лад - підлога помита, столи, на яких рубають м’ясо, вишкрябані й протерті креоліном, - від них пахне духом лікарні, і жодного сліду крові немає; хтось уже позачиняв вікна на шпінгалети і замкнув канцелярії, хоч ключі від них були тільки в нього; лампи в коридорах, від вестибюля до спальні, гасли одна за одною, перш ніж він доторкався до вимикача, - він ішов у темряві, тягнучи свої важкі ноги полоненого монарха повз темні дзеркала; тепер на острозі в нього був оксамитовий чохол, - щоб ніхто не вистежив його за золотими зблисками її зірочки; він бачив у вікнах те ж саме січневе Карибське море, - як і завжди, воно скидалося на квітучу трясовину; він зазирнув до кімнати Бендісьйон Альварадо, щоб упевнитися, чи на місці її спадщина - меліса, клітки з давно здохлими пташками, скорбне ложе, на якому мати вітчизни гнила живцем, - “на добраніч, матусю”, - пробурмотів він, як завше, - хоч давно вже ніхто не відповідав йому: “на добраніч, синку, спи з богом”; він пішов до спальні, присвічуючи собі лампою, - тією самою, яку тримав на випадок нагальної втечі, - і зненацька його як приском обсипало: наче вуглини, спалахнули в пітьмі очі Лорда Кьохеля, і він відчув чоловічий дух, відчув на собі всю владну силу й презирство того, хто стояв у темряві, - “хто там?” - спитався він, хоч добре знав, хто це: Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра в парадному костюмі прийшов нагадати йому, що сьогодні ¡сторична ніч: “дванадцяте серпня, генерале, велика дата! сьогодні ми святкуємо перше сторіччя з дня вашого приходу до влади, отож гості прибули з усього світу, бо тільки раз за найдовше життя можна побувати на такому святі!..” - вітчизна святкувала - вся вітчизна, крім нього самого: як наполегливо не вмовляв його Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра провести цю знаменну ніч серед свого народу, який радів і славив його з усіх сил, він раніше, ніж звичайно, зачинився на три замки, три засуви й три защіпки в казематі-спальні, ліг долілиць на голу кам’яну підлогу, ліг, як був: у полотнянім мундирі без ступеневих знаків, у крагах, із золотою острогою на лівому закаблуці, підклавши під голову правицю замість подушки, - так само лежав він і тоді, коли ми знайшли його, подзьобаного грифами, вкритого морським цвітом та паразитами, - і, крутячись із боку на бік у тривожному сні, чув, ніби крізь туман, далекі вибухи петард на святі без нього, чув бравурну музику, радісне калатання дзвонів, збуджений гомін люду, який потоками намулу плив зусібіч, щоб піднести до неба славу, котра не була його славою, - він бурмотів, більше здивований, аніж засмучений: “матінко моя ріднесенька Бендісьйон Альварадо, вже сто років!.. хай йому біс, подумати тільки - сто років! як швидко летить час!..”

6

Отож він був там, хоч насправді це зовсім не він лежав на святковому столі в банкетній залі, а хтось по-жіночому пишний, наче вмерлий папа римський, весь у квітах, що через них він сам себе не впізнав за своєї першої смерті, - мертвий він був ще страшніший, аніж живий, напхана ватою атласна рукавичка спочивала на грудях, укритих, наче бронею, фальшивими медалями за вигадані перемоги, які він нібито здобув на шоколадних війнах, придуманих його нахабними підлабузниками; він був у крагах із лакованої шкіри, з єдиною золотою острогою, яку ми знайшли в домі, а його дивовижний парадний мундир був прикрашений десятьма сумними сонцями всесвітнього генерала: це звання йому присвоїли в останню мить, щоб зробити його винним за саму смерть; він лежав, такий доступний і близький у своїй новій, посмертній подобі, що вперше можна було повірити в його реальне існування, хоч насправді ніхто не був так мало схожий на нього, ніхто не був такою його протилежністю, як цей виставлений напоказ труп, який цілу ніч пікся на повільному вогні невеличкого покою, що аж пашів, а тим часом у сусідній урядовій залі ми обговорювали кожне слово останнього бюлетеня - з повідомленням, у яке ніхто не смів повірити, - “мене збудив гуркіт вантажних машин, котрі везли озброєних піхотинців, військові патрулі зайняли вдосвіта будинки установ, сховалися в під’їздах осель, залягли попід арками торгової вулиці, готові стріляти, я на власні очі бачила, як вони встановлювали кулемети на дахах у віце-королівському кварталі, а коли я вранці вийшла на балкон, шукаючи, куди б його поставити букет росяних гвоздик, які я щойно зрізала в патіо, то побачила під балконом патруль на чолі з лейтенантом - солдати йшли від будинку до будинку та наказували позачиняти й ті нечисленні крамниці, які відкрилися були зранку на торговій вулиці: “сьогодні національний день! наказано згори!” - я кинула лейтенантові гвоздику і поспитала, що там скоїлося, чого це на вулиці стільки солдатів і чого вони так бряжчать зброєю, - він упіймав квітку на льоту і відказав, сміючись: “бачиш, дівчинко, ми й самі до пуття не знаємо! мабуть, небіжчик воскрес!” - ніхто б не здивувався тому воскресінню - навпаки, ми не вірили в його смерть, а гадали собі, що після стількох літ перепочинку він знову твердо взяв обіруч кермо влади, живіший, ніж будь-коли, і, тягнучи свої величезні ноги примарного монарха, як завжди, ходить президентським палацом, де знову спалахнули кулясті ліхтарі; ми думали, що це він вигнав корів, які важко ступали потрісканими плитами Військової площі, і сліпий, що сидів у затінку напівусохлої пальми, сплутав тупотіння їхніх ратиць із гупанням солдатських чобіт і почав читати вірші про щасливого лицаря, що прибув іздалеку, зборовши смерть, - він декламував на повен голос, простягнувши руку до корів, а ті, звиклі підійматися кам’яними сходами палацу, щоб знайти якусь поживу, вилазили на музичний павільйончик та обгризали пагони бальзаміну, - корови так і зосталися жити серед руїн Національного театру, поміж увінчаних дикими камеліями муз та повислих на лірах мавп, а коли їх мучила спрага, вдиралися в прохолодну сутінь під’їздів віце-королівського кварталу з таким гуркотом, наче там хто бив горщики для квітів, і пхали свої розгарячілі морди у водойми патіо, і ніхто з нас не смів проганяти їх, бо всяк упізнавав президентське тавро - в корів на стегнах, у биків - на шиях: ця худоба була недоторкана, і навіть солдати давали їй дорогу на звивистій торговій вулиці, котра давно вже втратила свою колишню пекельну велич, - зосталося тільки звалище зруйнованих корабельних остовів та поламаних щогл, які догнивали в смердючому болоті на місці давнього базару, - колись, поки в нас ще було море, шхуни причалювали просто до прилавків з овочами; спорожніли колишні крамнички індусів: “мій генерале, індуси виїхали і хоч би тобі спасибі сказали!” - “під три чорти! - гукнув він їм услід по-старечому злостиво, - вимітайтеся підтирати лайно за англійцями!” - вони виїхали всі до одного, а натомість з’явилися мандрівні торговці індіанськими амулетами та ліками від зміїних укусів, з’явилися буйні заїжджі двори з патефонами й ліжками напрокат в осібних комірчинах, - солдати розтрощили їх прикладами, як тільки загули дзвони собору, сповіщаючи про початок жалоби, все скінчилося ще до кінця його життя; ми повсякчас зітхали, без надії сподіваючись, що якогось чудового дня таки справдяться вперті чутки, які досі завжди виявлялися передчасними, і він таки вмре від котроїсь із своїх численних королівських болячок, - а проте, коли це нарешті сталося, ми не могли повірити в його смерть, бо вже самі в глибині душі не хотіли її, бо не уявляли собі, як же ми будемо жити без нього, - “що важив мені увесь світ без цього чоловіка, який дав мені, дванадцятилітній, більше щастя, ніж будь-хто потім, а було це давним-давно, ми виходили зі школи о п’ятій, і він стежив крізь віконце корівні за дівчатками в блакитних матросках, з волоссям, заплетеним в одну косу, і думав: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, якими ж гарними здаються мені зараз жінки!..” - він кликав нас, ми бачили його мерехтючі очі, руку в порваній рукавичці, - він спокушав нас, помахуючи цукеркою, - таких цукерок прислав йому в подарунок посол Форбс, - усі втікали, перелякані, а я одного разу лишилася і, впевнившись, що ніхто мене не бачить, підійшла ближче й простягла руку до цукерки, а він ухопив мене за зап’ястя, м’яко і спритно, наче тигр, не завдавши мені болю, підняв мене і втягнув через вікно - так обережно, що на моїй шкільній формі не пом’ялася жодна зборочка, і поклав мене на сіно, від якого йшов запах сечі, і силкувався щось сказати мені, але в нього пересохло в горлі, бо він був наляканий більше, ніж я, він весь тремтів, було видно, як у нього під мундиром калатає серце, він зблід, на очі йому набігли сльози - жодний мужчина не побивався потім так за мною; він мовчки доторкнувся до мене, він обмацував мене з такою ніжністю, якої я вже ніколи більше не зустрічала в інших чоловіків, він звільна дихав, і пуп’янки моїх персів розцвітали від його дотиків, він засовував пальці мені під трусики, а потім нюхав пальці й мені давав їх нюхати, “чуєш, це твій запах”, - казав він, йому не знадобилися більше цукерки посла Болдріча - відтоді я вже сама лізла у вікно корівні, щоб пережити найщаслнвіші години мого дозрівання з цим чоловіком, у якого було здорове й сумне серце; він ждав мене на сіні з цілою торбою харчів, бо любив запах мого тіла, і хотів, щоб усе, що він їв і чим годував мене, пахло мною і мало смак моєї плоті: “знаєш, яка ти смачна, - казав він, - у тебе присмак порту”, - йому кортіло з’їсти мої нирки, зварені в моєму власному соку, з сіллю мого поту, він розбирав моє тіло з ніг до голови, він присмачував його сіллю, пекучим перцем та лавровим листом і варив мене на повільному вогні горючих мальв у летючі надвечір’я нашого примарного кохання, яке не мало майбутнього, - він поїдав мене всю з жадобою та щедрістю старого чоловіка - нічого подібного не зазнала я з жодним із тих поквапливих і жалюгідних скнар, котрі марно намагалися догодити мені, коли я доживала свій вік без нього; він розповідав мені про себе, коли ми набувалися досхочу, - відпихаючи морди корів, що пробували нас лизати, він казав, що й сам не знає, хто він такий, що йому остобісіло кляте “мій генерале”, і в голосі його не було гіркоти, він ніби розмовляв наодинці з собою, пливучи в невпинному дзижчанні своєї внутрішньої тиші, яку можна було прорвати лише криком; не було чуйнішого, ані розумнішого за нього, не було в цілому світі кращого мужчини, він зробився єдиним сенсом мого життя; коли мені сповнилося чотирнадцять літ, двоє вищих офіцерів прийшли в наш дім із валізою, повною золотих дублонів, і посадили опівночі мене й моїх батьків на іноземний пароплав та наказали не повертатися в країну протягом довгих років, і там, на чужині, приголомшила мене звістка про його смерть, - він помер, так і не дізнавшись, що я все життя вмирала за ним, що спала з першим-ліпшим, даремно шукаючи кращого за нього, - я повернулася зістаріла, зсушена журою, з купою дітей, котрих привела від різних батьків, марячи, ніби це діти від нього”, - а він забув її навіки вже наступного дня, коли вона не прийшла до корівні, - її щодня заміняла йому якась інша, бо в ту пору він уже не спроможний був відрізнити їх одну від одної, коли вони гуртом пробігали повз нього, одягнені в однакову шкільну форму, показували язика й кричали: “старий пень!” - а він заманював їх цукерками посла Ремплмейєра, ніколи не допитуючись, чи це та сама, що була з ним учора, чи інша, бо вони всі були для нього на одне лице, він думав про них, як про одну істоту, коли дрімав у гамаку та слухав одноманітні доводи посла Стреймберга, котрий подарував йому слуховий апарат з електричним підсилювачем, щоб він, як вірний пес, повсякчас міг чути наполегливу вимогу віддати територіальні води порядком виплати величезного зовнішнього боргу, - але він, як завжди, відказував: “про це не може бути й мови, любий Стівенсоне! все, крім моря!” - і вимикав електричний підсилювач, щоб не чути більше цього металічного голосу, який товк йому одне й те ж, хоч його власні експерти давно пояснили йому все це без зайвих мудрувань: “ми зовсім голі, мій генерале, в нас нічого не зосталося! ці позички виссали з нас усю кров - спочатку ми позичали, щоб погасити зовнішній борг часів війни за незалежність, потім позичали, щоб підняти занепале господарство, - а чим було платити, мій генерале? отож ми віддали монополію на хіну й тютюн - англійцям, на каучук і какао - голландцям, концесію на будівництво залізниці в пустелі та на користування річковим пароплавством - німцям, і все, що тільки можна, - грінго!” - ці угоди, звісно, були таємні, він і гадки про них не мав аж до скандального падіння й привселюдної страти Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, хай горить він ясним вогнем у пеклі, аж на споді, - “в нас нічого не зосталося, мій генерале!” - але ж він чув це від кожного свого міністра фінансів ще з тих тяжких часів, коли оголосив про відстрочення платежів гамбурзьким банкірам, - німецька ескадра заблокувала тоді порт, а англійський панцерник зробив попереджувальний постріл і пробив снарядом вежу собору, - але він гукнув: “срати я хотів на англійського короля! геть кайзера! вмремо, а не здамося!..” - і в останню мить був урятований таким затятим, як і сам, гравцем у доміно, своїм партнером, послом Чарльзом У. Трейкслером, уряд якого зголосився бути гарантом наших європейських зобов’язань, одержавши натомість право на довічну експлуатацію наших надр, - “як ми з того часу живемо - самі бачите! ми винні навіть за ті спідні, що на нас, мій генерале!” - проте він о п’ятій випроводжав одвічного посла до сходів і на прощання казав йому, поплескуючи по плечу: “нізащо в світі, любий Бейкстере, я швидше вмру, аніж залишуся без моря!” - його охоплював відчай у цьому домі, схожому на кладовисько, - він никав палацом, нікого не зустрічаючи, так, ніби плив під водою, - “а все цей пройдисвіт Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра, я так помилився щодо нього!” - бо той повідрубував голови всім, тільки не тим, кому слід було відрубати, не вбивцям Летісії Насарено й хлопчика; пташки в клітках ніяк не хотіли співати, дарма що він напував їх чудодійними ліками, дівчатка в сусідній школі теж не заводили більше на перервах своєї пісні про строкату пташку на зеленій гілці, - отож усе його життя віднині було в нетерплячому очікуванні тої миті, “коли ти будеш зі мною в корівні, моє дівчатко, і я пеститиму твої груденята, схожі на недозрілі пальмові плоди”; він обідав сам під накриттям із живих квітів, а потім плив у мареві спеки, відганяючи сон, щоб не згубити нитки телефільму, в якому все робилося за його наказом і всупереч життю, отож усі були щасливі, - але сам доброчинець, який завжди дізнавався про все на світі, цього разу й не здогадувався, що іще з часів Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра було встановлено спеціальний радіопередавач, який транслював романи для його радіоли, а потім ми створили для нього закритий телевізійний канал, по якому лише він міг дивитися фільми, перелицьовані на його смак, фільми, де вмирали тільки негідники, де кохання перемагало смерть, а життя було легким, ніби подих вітерця, ми дурили його, і він був з того такий щасливий, як у свої старечі вечори з дівчатками в шкільній формі, - він би тішився з ними до самої смерті, якби, на своє лихо, одного разу не спитав у котроїсь: “а чого тебе навчають у школі?” - “і я відповіла правду: “нічого мене не навчають, сеньйоре, бо я портова повія”, - а він сказав: “ану повтори!” - подумав, що це, мабуть, йому вчулося, і я повторила по складах, що я не ходжу до школи, бо я портова повія, в санітарній службі мене вимили креоліном, видраїли мочалкою, звеліли вдягти на себе оцю матроску і ці панчохи, які носять порядні дівчатка, і наказали, щоб я щодня о п’ятій проходила цією вулицею - в гурті з іншими повіями мого віку, яких теж завербувала й вимила санітарна служба, ви їх бачили, вони теж у такій самій шкільній формі та хлопчачих черевиках, з такими самими косами із кінського волосу, що пристібуються шпильками, ось такими, гляньте-но; нам сказали, щоб ми не боялися нещасного дурного старигана, який давно вже ні на що не здатний, - він, мовляв, усього-на-всього помацає пальцем, як лікар, та ще хіба циці посмокче абощо - одне слово, те, що ви й робите, коли я приходжу, а нам треба було тільки заплющувати очі, наче то бозна-яка насолода, та шепотіти: “любий!.. любий мій!..” - те, що вам так до вподоби; нам загадали зробити репетицію і повторити все спочатку кілька разів, і аж потім заплатили, - ну, по-моєму, це занадто велика морока, - і все це за якихось чотири смердючих песо, що їх нам видають на руки після вирахування санітарного податку та комісійних для сержанта, це ж свинство - стільки харчів, бач, пропадає, а їсти однаково нічого, - отак йому й випалила”, - а похмурий старий вислухав усе те, не змигнувши й оком, і тільки думав собі: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, за що ти мене так тяжко караєш!..” - проте жодним порухом не виказав свого відчаю, а почав потай розплутувати цю справу, аж поки не докопався до правди: виявляється, жіночу школу, яка сусідила з президентським палацом, таки й насправді закрили багато років тому, і міністр освіти, з благословення архієпископа та за згодою батьків, асигнував кошти на побудову нової триповерхової школи - її збудували на березі моря, якнайдалі від президентського палацу, щоб уберегти дівчаток із знатних родин від зазіхань похмурого спокусника, чиє тіло, схоже на рибу сабало, яка лежить догори черева на банкетному столі, зробилося нині невпізнанним у мертвотно-блідому світлі, що струменіло над пустельною рівниною, всіяною місячними кратерами, - то було наше перше світання без нього, бо він лежав у білосніжному квітті” звільнений нарешті від своєї абсолютної влади, - після нескінченних літ їхнього взаємного полону, коли неможливо було добрати, хто чия жертва в цій усипальні для живих президентів, яку зсередини і ззовні пофарбували в білий цвинтарний колір, - “і ніхто мене й не питав!” - його ніхто не впізнавав, і всі знай покрикували: “не огинайтесь тут, сеньйоре, стіни закаляєте, йдіть звідси!” - і він ішов звідти, - “не спускайтеся сюди, сеньйоре, на вас може впасти риштування!” - і він не спускався туди, очамрілий від гуркоту, а сердиті муляри горлали на нього: “забирайся геть, старий дурню, а то ще напаскудиш у розчин!” - і він слухняно забирався геть, наче який-небудь рядовий, - так тяглося всі ті важкі місяці, поки скінчили реконструкцію, яку затіяли, навіть не поспитавши в нього дозволу, заради того, щоб відчинити нові вікна морським вітрам; він був самотній, як ніколи, під суворим наглядом своїх охоронців, котрі, здавалось, не охороняють його, а стежать за ним, - вони залюбки вминали половину його їжі, нібито щоб дізнатися, чи вона не отруєна, вони міняли його тайники з медом, вони, як на бойового півня, натягали чохол на його золоту острогу, щоб не дзвеніла, - “на якого дідька всі ті хитрощі, оце б попосміявся з них мій друзяка Сатурно Сантос!” - він жив тепер, віддавшись на ласку тих одинадцяти головорізів у піджаках та краватках, день при дні вони товклися довкола нього, снували туди-сюди, чисто тобі японські штукарі, вони носилися по всіх усюдах зі своїм апаратом, котрий одразу починав блимати зеленим і червоним, якщо в когось поблизу, на відстані п’ятдесяти метрів, була зброя, - “а коли довелося виїхати в місто, ми мчали вулицями так, наче за нами хто гнався, наші сім однакових автомобілів наввипередки обганяли один одного та безперестану мінялися місцями - я не знав і сам, у котрому з них їду!..” - це було безглуздо, все одно, що стріляти в грифів, бо коли він відхилив фіранку, щоб уперше після довголітнього затворництва глянути на світ божий, то побачив, що ніхто не звертає ніякої уваги на таємничий виїзд похоронних лімузинів президентського кортежу; він побачив будинки міністерств, що скидалися на скелі з сонцезахисного скла, - вони здійнялися вище від куполів собору і затулили собою строкаті негритянські халупи на пагорбах біля порту; він побачив військовий патруль, - солдати стирали зі стіни щойно написане гасло, і він поцікавився, що там було написано, - “СЛАВА ТВОРЦЕВІ НОВОЇ ВІТЧИЗНИ!” - відповіли йому, - ясна річ, це була брехня, бо хто б у дідька стирав таке; він побачив там, де раніше було болото, новий бульвар, такий широкий, як шість колишніх бульварів, - обабіч аж до самого моря росли кокосові пальми та квіти; він побачив передмістя - безліч новеньких вілл із римськими портиками та готелів із тропічними садами там, де раніше був смітник; він побачив автомобілі, які повзли, мов ті черепахи, звивистим лабіринтом міських автострад, побачив очманілі від полудневої спеки юрби, що, наче худоба, сунули тротуаром по сонячному боці вулиці, а на протилежному боці, де не було сонця, прогулювалися знічев’я збирачі податків за право ходити затінком, - і ніхто вже не тремтів, як колись, уздрівши знамення влади, схованої в прохолодній домовині президентського лімузина, ніхто не впізнавав розчарованих очей, скорботних уст, немічної руки, яка махала бозна-кому крізь галасливі вигуки торговців газетами й амулетами, морозивом і тризначними лотерейними квитками, - буденний ґвалт вулиці, якій і діла не було до особистої трагедії самотнього вояки, котрий думав собі, тоскно зітхаючи: “матінко моя Бендісьйон Альварадо, що сталося з моїм містом!.. де той жалюгідний провулок, у якому мешкали незаміжні жінки, - ті, що надвечір, поки їхній одяг сохнув на балконах, роздягнені виходили купити риби та добряче полаятися з зеленярками? де індуси, які спорожнялися перед своїми крамничками? де їхні бліді жінки, котрі співали журних пісень, щоб змилостивити смерть? де дівчина, перетворена на скорпіона за те, що не слухалася батьків? де шинки найманців, де струмки їхньої смердючої сечі? де зграя пеліканів за рогом вулиці? і раптом - ах, порт! де ж це порт, він же мав бути якраз отут? де шхуни контрабандистів? де старий панцерник морських піхотинців? де звичний дух лайна? що скоїлося з цим світом, матусю?..” - ніхто не впізнавав його руки, руки забутого коханця, яка бозна-кому махала з віконця першого вагона, що мчав через поля духмяних трав на місці колишніх малярійних боліт, де раніше вирощували рис, де пронизливо кричали колись птахи, мчав повз неймовірні блакитні луки, лякаючи стада корів ¡з президентським тавром, - а він, сидячи в вагоні, оббитому церковним оксамитом, - “придатному хіба що для заупокійної служби по моїй гіркій долі!..” - питав себе: “чорти б вас усіх побрали, де мій старенький поїзд на чотирьох лапах? де тутешні пущі? де анаконди, які звисали з дерев, де хащі отруйного бальзаміну? де вереск моїх мавп? де мої райські пташки? де вся вітчизна з її драконом, матусю? де колишні станції, на яких мовчазні індіанки в англійських капелюшках продавали фігурні льодяники, продавали білу картоплю та смажених курей під арками, на яких були гасла, сплетені з квітів: “ВІЧНА СЛАВА РЯТІВНИКОВІ!”; ніхто не знав, де він зараз, а коли сам він протестував, - мовляв, отаке життя втікача гірше від смерті, - то його щоразу запевняли: “ні, мій генерале, це Порядок Заради Миру!” - і він здавався, знову засліплений чарами цього клятого Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, котрий так лютив його в безсонні ночі, котрого він стільки разі” принижував та обпльовував подумки, - але забував йому все тієї миті, коли цей чарівний пройдисвіт заходив уранці до його кабінету, ведучи на поводі свого пса з людськими очима й людським найменням - Лорд Кьохель: вони були нерозлучні з тим собакою, Саенс де ла Барра брав його з собою навіть у вбиральню, - отож він знову згоджувався з усім так покірно, що аж сам собі робився бридкий: “не турбуйтесь, Начо, виконуйте свій обов’язок!” - і Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра, знову всесильний, повертався до своєї катівні, яку він влаштував за якихось п’ятсот метрів од президентського палацу, в кам’яниці ще колоніальних часів, де колись була голландська божевільня, - “здоровезний будинок, такий, як ваш, мій генерале!” - цей дім ховався в мигдалевому гаю, і на лужку довкола нього росли лісові фіалки, перший поверх займали служби, які здійснювали розпізнання злочинців та реєстрували їхнє суспільне становище, а на решті поверхів стояли такі хитромудрі та варварські машини для тортур, що і в голові не вкладалося, отож він і чути про них не хотів, а Саенса де ла Барра попередив: “виконуйте й далі свій обов’язок на благо вітчизни, але затямте собі раз і назавжди: я нічого не знаю, нічого не бачив і ніколи у вас не бував!” - і Саенс де ла Барра дав йому слово честі, якого дотримав, а також виконав його наказ, щоб дітей, котрим не сповнилося п’яти років, не катували, пропускаючи електричний струм крізь статеві органи, - хоч це миттю розв’язувало язики батькам, - він боявся, що через це паскудство знову, чого доброго, наживе собі безсоння, як то було вже за часів історії з лотереєю, - а втім, він аж ніяк не міг забути про існування цієї фабрики страхіть, бо вона була зовсім близько від його спальні, і ТИХИМИ місячними ночами його будила пекельна музика - гуркіт поїздів і грому з платівок Брукнера: та гроза звичайно бушувала цілу ніч змітаючи все на своєму шляху, під ранок залишаючи на гіллі мигдалю тільки лахміття від шлюбного вбрання мертвих наречених, які потрапили до старого притулку голландських маніяків, - зате на вулиці ніхто не чув, як кричать від жаху та болю конаючі; “головне, що на цьому не наживешся, мій генерале!” - Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра одержував платню, якої вистачало, щоб купувати королівську одіж - сорочки з натурального шовку, з вензелем на грудях, черевики із щонайкращої шкіри, гарденії для своїх лацканів, французькі лосьйони з Тисненими фамільними гербами на етикетках, - “але в нього немає коханки, Хоч не можна сказати, що він якийсь збоченець! у нього навіть друга немає, ані власного дому, - нічого, мій генерале!” - він жив, як святий, вій був рабом своєї фабрики тортур, працював аж поки не падав з утоми на диван у своєму кабінеті, - там він і спав, коли завгодно, тільки не вночі, і години зо три, не більше, спав без вартового біля дверей, без ніякої зброї під рукою, - охороняв його Лорд Кьохель, котрий, як розказували, здох би, якби йому не дали єдиної його їжі: гарячих іще тельбухів щойно страчених людей; пес відразу будив господаря, клекочучи, мов той казан, як тільки його людські очі помічали крізь стіни, що хтось наближається до кабінету, - “хто б то не був, мій генерале! ця людина не довіряє навіть своїй подобі в дзеркалі!..” - Саенс де ла Барра справді нікому не довіряв і приймав усі рішення особисто, ні з ким не радячись, покладаючись лише на інформацію своїх агентів: що б там не сталося в країні, в якому б куточку планети не зітхнув вигнанець, - про це негайно дізнавався Хосе Ігнасіо Саейс де ла Барра завдяки ниткам невидимої павутини доносів і підкупів, якою він обплутав усю земну кулю, - “на це він і витрачав грошики, мій генерале!” - отже, неправду казали, що кати одержують платню чи не більшу, ніж міністри, - навпаки, вони пропонують свої послуги задарма, щоб довести, що вони здатні рідну матір розірвати на Шматки і кинути ті шматки свиням, і навіть не здригнуться при цьому, - замість рекомендаційних листів і посвідок про добру поведінку вони пропонують докази вчинених ними злочинів, аби їм дали роботу під керівництвом французьких катів-раціоналістів, таких методичних у своїй жорстокості, не здатних до співчуття; завдяки агентам Саенса де ла Барра став можливий Порядок Заради Прогресу: це вони викорінювали змови задовго до того, як ті починали визрівати в головах людей, це вони - неуважні відвідувачі, які п’ють прохолодні напої під лопатями вентиляторів у кафе, читають газети в китайських ресторанчиках, дрімають по кінотеатрах, поступаються місцем вагітним жінкам в автобусах, вчаться на електромонтерів та лудильників після того, як півжиття були нічними грабіжниками, вони, випадкові залицяльники покоївок, повії на океанських лайнерах і в міжнародних барах, співробітники американських туристських бюро, що організовують екскурсії в карибський рай, особистий секретар міністра закордонних справ Бельгії, довічна чергова в темному коридорі четвертого поверху Міжнародного готелю в Москві, і ще безліч нікому не відомих людей у найдальших закутках планети, - “але ви можете спати спокійно, мій генерале, бо справжні патріоти кажуть, що ви нічого не знаєте, що все це робиться без вашої згоди, що коли б ви про це дізналися, то з Саенса де ла Барра давно б уже росли стокротки на цвинтарі зрадників у портовій фортеці! щоразу, коли стає відомо про якесь нове бузувірство, вони зітхають у глибині душі: “якби ж тільки генерал знав!.. якби можна було побачити його і все йому розказати!..” - і він наказав тому, хто розповів йому про це, раз і назавжди затямити собі, “що я нічого не знаю, нічого не бачив і ні з ким про це не говорив!” - так він здобував собі спокій, однак мішки з відрубаними головами надходили й далі, і їх було так багато, що він просто віри не йняв: як це Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра міг вимазатися кров’ю з ніг до голови - і не мати з того ніякого зиску? - “хоч люди й дурні, та не до краю ж!”- він чудувався, що минає рік за роком, а командуючі трьома родами військ не нарікають на своє принизливе становище, не вимагають підвищення платні, сидять собі нишком, - отож він вирішив ретельно прозондувати ґрунт серед військових, щоб виявити причину їхньої дивної покірності: чого це вони й не пробують бунтувати? чого вони терпляче зносять владу цивільного? він питався найзаздрісніших із них: “а чи не пора вже втяти гребеня цьому кровожерному вискочневі, який топче під ноги честь збройних сил?” - та у відповідь почув: “ну що ви, мій генерале, нащо брати так близько до серця!” - і з тих пір він уже зовсім не відав, хто тут чим дихає, хто з ким і проти кого в цій клятій пастці Порядку Заради Прогресу, “де - я вже чую - починає смердіти падлом, як од тих бідолашних дітей за часів лотереї, що про них я волів би не згадувати!..” - але Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра швидко втихомирював його своєю м’якою владністю дресирувальника диких псів: “спіть спокійно, генерале, - світ належить вам!” - Саенс де ла Барра змусив його повірити, ніби все дуже просто і ясно, і він знову зостався в пітьмі цього нічийного дому, він блукав з одного кінця в інший і криком кричав: “хай йому чорт, хто ж я такий є врешті-решт? це я чи не я? - мене наче вивертають навиворіт ці дзеркала! де я опинився, що вже по одинадцятій, а навколо - ні душі, курки й тієї не стрінеш у цій проклятущій пустелі! хіба ж так було раніше? згадайте, який тут стояв гармидер, коли прокажені й паралітики билися з собаками за поживу, коли на сходах легко було послизнутися від коров’ячих кізяків, коли патріоти не давали мені проходу: “посипте мене цілющою сіллю, мій генерале!.. окропіть моє хлоп’я, може, в нього минеться пронос!..” - бо вони казали, ніби моя воля кріпить сильніше, ніж зелений банан, - “накладіть мені свою руку осюди, а то мене наче землетрусом трясе!.. подивіться на море, мій генерале, щоб відвести ураган! зведіть свій погляд на небо - хай відступить затемнення! гляньте на землю - тільки вас злякається чума!” - бо вони казали, що я - доброчинець, перед яким схиляється в пошані сама природа, який наводить лад у всій світобудові і втирає носа навіть божественному провидінню, і я давав їм те, чого вони просили, і купував у них те, що вони продавали”, - не тому, що був занадто добрий, як гадала його матуся Бендісьйон Альварадо, а через те, що треба було мати залізне серце, щоб відмовити тим, хто так вихваляв його чесноти; а тепер у нього ніхто нічого не просив, не було живої душі, яка б просто сказала йому: “доброго ранку, мій генерале, як вам спалося?” - навіть такої розради в нього не зосталося, як нічні вибухи: колись вони будили його, обсипаючи градом розбитих шибок, і перекошували одвірки, і сіяли паніку серед війська, - але він принаймні відчував тоді, що й досі живий, - “і не було цієї чортової тиші, яка дзвенить у мене в голові й не дає мені заснути! а нині я всього-на-всього розмальована лялька, що висить на стіні цього дому страхіть!” - він не міг віддати жодного наказу, бо все вже було наперед виконане: про втілення найпогаємніших своїх бажань він дізнавався з офіційної газети, яку за звичкою читав у гамаку по обіді, перечитував од початку й до кінця, - набрані крупним шрифтом заголовки сповіщали про кожен порух його душі, про кожен його намір, він бачив на фото міст, який давно вже збирався збудувати, але всё забував розпорядитися про це, бачив школу підмітальниць, бачив себе самого поруч із молочною коровою та хлібним деревом - ясна річ, його портрет був узятий з іншої фотоплівки, яка зафіксувала інші знаменні події часів його величі, - і все ж він не знав спокою, він тягнув свої величезні ноги старого слона, шукаючи те, чого ніколи не губив, без діла тиняючись своєю оселею самотності, бо хтось уже накрив траурним ганчір’ям клітки з птахами, хтось уже подивився на море з кожного вікна і перелічив корів, - усе було на місці, скрізь був лад, і він ішов з лампою до спальні, коли це раптом почув власний голос, який долинав із казарми президентської охорони, - він зазирнув туди й побачив групу офіцерів, котрі куняли перед телевізором у накуреній кімнаті, а на екрані телевізора уздрів себе самого, тільки худорлявішого та підтягнутого, - “але це був я, матусю!..” - він сидів на тлі державного герба в кабінеті, де йому судилося колись умерти, на столі перед ним лежали три пари окулярів у золотій оправі, і він аналізував фінансове становище країни, вживаючи такі мудровані вчені слова, яких би він і повторити не наважився, хай йому чорт! - це видовище налякало його більше, аніж колись споглядання власного мертвого тіла серед квітів, - “бо я бачив себе живого, чув свій власний голос, - це був і справді я, матусю!.. я, котрий завжди соромився вийти на балкон з промовою, бо не міг виступати на людях!..” - а проте це був він, справжнісінький, смертний, - і він закляк біля вікна, збентежено думаючи: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, як це можна зробити таке диво Господнє?..” - цього разу він таки не стримався, але Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра зустрів вибух його гніву незворушно: “не беріть так близько до серця, генерале, - сказав він солодкомовно, - нам довелося вдатися до цього незаконного засобу, щоб уберегти від катастрофи корабель Порядку Заради Прогресу, - сам бог нас надихнув, генерале, - бо завдяки цьому нам пощастило розвіяти сумніви, які поширилися були серед народу: люди сумнівалися, чи існує влада в плоті й крові, а нині вони можуть пересвідчуватися в цьому щомісяця, кожної останньої середи, коли ви робите заспокійливу доповідь про свою державну діяльність, і вони мають змогу слухати вас по радіо й бачити в телепрограмах, - я беру на себе всю відповідальність, генерале, це я поставив тут вазу з шістьма мікрофонами у вигляді соняхів, - таким чином записувалися всі ваші думки вголос та ваші від- повіді на мої запитання, які я ставив під час наших із вами зустрічей щоп’ятниці, ви й гадки не мали, що ваші простодушні відповіді - це фрагменти вашого щомісячного звернення до народу, зате ми не використали жодного образу, який не належав би вам, жодного слова, якого ви б не промовили, - з цими словами Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра поклав перед ним на стіл кінострічки, платівки й документ, у якому вій про все це написав, - я ставлю свій підпис у вашій присутності, генерале, щоб ви могли розпорядитися моєю долею, як вам буде завгодно”, - він здивовано поглянув на Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, не вірячи своїм очам, бо зненацька усвідомив, що той уперше з’явився до нього без свого пса, без зброї, блідий, ніби мрець, - і тоді він зітхнув: “ну гаразд, Начо, виконуйте свій обов’язок...” - у нього був вигляд безмежно втомленої людини, він знеможено відхилився на бильце свого крісла, втупившись пильним зором у гнівні очі героїв у золочених рамах, - він здавався ще старішим, ще похмурішим і сумнішим, аніж завжди, але на його лиці годі було прочитати хоч один із його непередбачених замірів - так само, як і тоді, коли Саенс де ла Барра через два тижні знову зайшов до нього в кабінет, - увійшов, не спитавши дозволу, силоміць тягнучи за собою свого пса, - він приніс термінове повідомлення: “от-от вибухне збройний заколот!.. зарадити можете лише ви, генерале!..” - і він нарешті побачив ту непомітну щілину, якої даремно дошукувався стільки років у глухому мурі чарів, за яким ховалася ця людина: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, дай мені сили помститися! - подумав він собі, - ви тільки гляньте, цей жалюгідний мерзотник наклав у штани від страху!” - проте він жодним жестом не виказав своїх намірів, а по- батьківському ласкаво мовив до Саенса де ла Барра: “не хвилюйтесь, Начо, в нас є ще багато часу, і ніхто нам не заважатиме, отож треба гарненько обмізкувати, де ж, у дідька, правда? де вона в цій трясовині суперечливих правд, які здаються менш достовірними, ніж сама брехня?..” - Саенс де ла Барра позирнув на свій кишеньковий годинник: “зараз близько сьомої, генерале!.. командуючі трьома родами військ у себе вдома закінчують вечеряти разом із жінками й дітьми, бо навіть їхні домочадці не повинні нічого запідозрити; вони вийдуть з дому в цивільному, без охорони, вийдуть чорним ходом, на них чекатиме службовий автомобіль, викликаний по телефону, щоб збити з пантелику наших людей, котрі за ними стежать, - звісно, наші люди будуть там, генерале, це їхні водії!..” - “ага! - посміхнувся він, - не треба так хвилюватися, Начо, поясніть мені краще, як це в нас із вами й досі шкура ціла, коли ворогів ми мали більше, ніж солдатів, якщо порахувати всі ті голови, що ви повідрубували?..” - проте Саенс де ла Барра знемагав, прислухаючись до цокання годинника: “залишилося менше трьох годин, генерале!.. командуючий сухопутними військами їде зараз до Графської казарми, командуючий військово-морськими силами - до портової фортеці, командуючий військово-повітряними силами - до бази Святого Ієроніма!.. їх усіх ще можна заарештувати, бо за кожним назирці їде автомобіль національної безпеки, замаскований під овочевий фургон!..” - але він не тривожився, бо відчував: що більше хвилюється Саенс де ла Барра, то легше стає дихати йому самому, - він на очах звільнявся від кари бути рабом цієї людини, кари тяжчої та жорстокішої, ніж його власна жадоба влади, - “заспокойтесь, Начо, - казав він, - поясніть мені краще, чого це ви не придбали собі вілли завбільшки з пароплав? чого ви працюєте, як віл, раз гроші вас не цікавлять? чого ви живете, мов якийсь новобранець, коли і в найстриманіших жінок аж жижки трясуться, так кожній хочеться до вас у постіль? а ви чогось більше схожі на ченця, ніж будь-який чернець! куди ж це годиться, Начо?..” - та Саенс де ла Барра задихався, обливаючись холодним потом у цьому кабінеті-крематорії, і тут уже не допомагав незмінний вираз власної гідності на обличчі: “одинадцята!.. все пропало - вже занадто пізно!.. - сказав він, - зараз телеграф передає умовний сигнал до збройного виступу в усі гарнізони країни!..” - повсталі воєначальники вже чіпляли нагороди на свої парадні мундири, готуючись фотографуватися для офіційних портретів нової правлячої хунти, а тим часом ад’ютанти від їхнього імені віддавали останні накази в цій війні без супротивника, - всі бойові дії полягали в тому, що армія встановила контроль над вузлами зв’язку та найголовнішими державними установами, але він і оком не змигнув, коли Лорд Кьохель, передчуваючи біду, встав із підлоги, і з морди в нього звисла нитка слини, схожа на безконечну сльозу, - “не лякайтесь, Начо, - сказав він, - поясніть мені краще, чого це ви так боїтеся смерті?” - і Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра зірвав із себе геть змоклий від поту целулоїдний комірець, а його лице опереткового баритона змертвіло: “це природно, - відказав він, - страх перед смертю - це жарини щастя, а вам воно невідоме, генерале!.. - і встав, за звичкою рахуючи удари дзвонів собору, - дванадцята, у вас не зосталося нікого на світі, генерале, - я був останній!..” - але він і не поворухнувся в кріслі, аж поки не почув натужного гулу танків на Військовій площі, і тоді він усміхнувся: “ви помиляєтесь, Начо! у мене лишається ще народ!” - той самий нещасний народ, який ще вдосвіта вийшов на вулиці, підбурений непередбаченим ходом цього незбагненного старого: по державному радіо й телебаченню він схвильовано звернувся до всіх без винятку патріотів країни і оголосив, що цієї історичної ночі командуючі трьома родами військ - під його особистим проводом, натхнені незмінними ідеалами режиму, виявляючи, як завжди, волю суверенного народу, - ’ навіки покінчили з системою терору, створеною кровожерним цивільним, якого спіткала стихійна помста мас: забитого Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра повішено за ноги на ліхтарі посеред Військової площі, ще й заткнуто йому в рот його власні геніталії замість кляпу, - “як ви й передбачали, мій генерале, коли наказували нам блокувати вулиці, де розташовані іноземні посольства, аби він не скористався правом політичного притулку, - народ закидав його камінням, мій генерале, та спочатку ми мусили здірявити кулями хижого пса, який вигриз тельбухи в чотирьох цивільних і покусав семеро наших вояків, коли люди пішли штурмом на катівню, - вони жбурляли з вікон новісінькі, ще з фабричними етикетками, парчеві жилети - понад дві сотні, мій генерале!.. викидали невзувані італійські черевики - три тисячі, мій генерале! ось на що він тринькав державні грошики!..” - а ще - безліч коробок з- під гарденій, адже він повсякчас ходив зі свіжою гарденією в петельці, і всі платівки Брукнера з усіма його власноручними диявольськими партитурами; а потім люди випустили в’язнів з усіх підземель і підпалили камери для тортур у колишній голландській божевільні, вигукуючи: “слава генералові! слава героєві! нарешті він докопався до правди!” - “бо всі кажуть, що ви нічого не знали, мій генерале, що вас обдурювали, зловживаючи вашою добротою!..” - а тим часом люди ловили, наче тих пацюків, катів із служби національної безпеки, бо він наказав війську не втручатися, щоб народ таким чином звільнився від своєї задавнілої люті й страхів, - і він промовив: “гаразд!” - його розчулили веселі дзвони, музика свободи, вдячні вигуки натовпу, який зібрався на Військовій площі з величезними гаслами: “БОЖЕ, БЕРЕЖИ НАЙВЕЛИЧНІШОГО, ЯКИЙ ВИВІВ НАС ІЗ ПІТЬМИ ТЕРОРУ!” - це був ефемерний відгомін давніх часів його слави, - і він, як то бувало колись, зібрав у патіо тих офіцерів з військової академії, котрі допомогли йому скинути кайдани невільника на галері влади, і, навздогад тицяючи пальцем, сформував із них останнє верховне командування свого немічного режиму: вони замінили убивць Летісії Насарено й хлопчика - злочинців було схоплено в нічній білизні неподалік від іноземних посольств, де вони намагалися знайти притулок, - але він насилу впізнавав їх, він забув навіть їхні імена і, хоч як шукав у своїй душі камінь гніву, що його збирався носити до самої смерті, - знайшов там лише попілець ураженого самолюбства, яке вже нічого від нього не вимагало: “хай вимітаються під три чорти!” - звелів він, і їх посадили на перший- ліпший пароплав і випровадили туди, де про них і не згадає ніхто, - “нікчемні мерзотники!” - він головував на першому засіданні нового уряду, ясно усвідомлюючи, що ці добірні екземпляри нового покоління нового віку - такі ж самісінькі, як і завжди, цивільні міністри в запилених сюртуках і з кволим нутром, - тільки й того, що ці марнославніші, безглуздіші й запобігливіші, ніж усі попередні, а користі з них ніякої, - і це тоді, коли зовнішній борг перевищує все, що лише можна продати в цьому захирілому царстві скорботи, - “нічого не вдієш, мій генерале!..” - останній поїзд із залізниці на плоскогір’ї зірвався в прірву, впав у хащі орхідей, і тепер на його оксамитових сидіннях спали леопарди; кістяки пароплавів засмоктало грузьке дно рисових боліт, Í листи зогнили в поштових мішках, а в президентській каюті, поміж обвитих похмурими ліліями дзеркал, пари морських корів даремно намагалися зачати сирен, - і тільки йому не було до того ніякого діла: звісно, він щиросердно вірив у Порядок Заради Прогресу, та й як було не повірити, якщо в ті часи всі його зв’язки з дійсністю зводилися до читання урядової газети, - “яку видавали тільки для вас, мій генерале, її тираж - один примірник, там друкувалися повідомлення, котрі вам подобалося читати, фотознімки, котрі вам хотілося побачити, рекламні оголошення, над якими ви могли помріяти про інший світ, не схожий на ваші одноманітні сієсти!..” - “аж поки я не пересвідчився на власні очі, які нічому не ймуть віри, що за скляним громаддям міністерських будинків на пагорбах біля порту й досі туляться строкаті негритянські халупи, що за посадженими вздовж бульварів пальмами та за римськими віллами з однаковими портиками, як і раніше, ховаються жалюгідні квартали, зруйновані одним із наших численних ураганів, а пахучі трави обабіч залізниці посіяні для того, щоб світ здавався мені таким розмаїтим, як ті фарби, що ними люба моя матуся Бендісьйон Альварадо розмальовувала своїх підробних іволг!..” - і дурили його зовсім не для того, щоб потішити, якце робив в останні роки славетних часів генерал Родріго де Агіляр, і не для того, щоб він не мав зайвого клопоту, як це робила, не так із кохання, як із жалю, Летісія Насарено, - ні, обдурювали, щоб тримати цього старого маразматика в полоні його ж таки власної влади, - хай лежить собі в гамаку під сейбою свого патіо і доживає віку серед ілюзій, бо навіть хор школярок, що співав пісню про строкату пташку на зеленій гілці, був у ту пору ошуканством, - от тобі й маєш!.. а втім, він не дуже засмутився з тої брехні і спробував помиритися з дійсністю, видавши декрет про відновлення - на благо вітчизни - державної монополії на хіну та деякі інші ліки, проте дійсність ізнову здивувала його, нагадавши, що світ змінюється і життя не стоїть на місці, всупереч його владі: “немає більше хіни, мій генерале, нема какао, нема індиго - анічогісінько немає!” - крім його незліченних марнованих статків, із яких країні не було ніякої користі, - але він не розгубився від такої лихої новини, а послав записку - виклик старому послові Роксбері: може, хоч той за партією доміно знайде якийсь рецепт порятунку, - та посол відповів йому цілком у його стилі: “викиньте це з голови, ваше превосходительство, бо вашій країні - гріш ціна, хіба що море тут чогось варте, воно таке прозоре, так ним кортить поласувати - підкласти вогню й зварити в цьому кратері юшку з усіх молюсків, які лише водяться на світі! отож обмізкуйте гарненько, ваше превосходительство! за море ми вам подаруємо весь ваш борг, якого не виплатити й ста поколінням ваших національних героїв, таких само кмітливих, як ваше превосходительство!..” - та він і цього разу обернув усе на жарт, і тільки думав собі, випроводжаючи посла до сходів: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, подивися лишень, які дикуни ці грінго! їм одне в голові - зжерти ціле море!..” - і він розпрощався з послом, як завше, поплескавши того по плечу, і знову зостався наодинці з собою, зостався страждати, самотньо блукаючи серед химерних туманів у пустелі влади, бо юрби покинули Військову площу й забрали з собою стандартні плакати, сховали видані їм гасла, щоб приберегти все те добро до іншого разу, для таких самих майбутніх свят, - люди розійшлися, як тільки скінчилася їжа й питво, що їх роздавали солдати в перервах між оваціями - для заохоти; в палаці також стало порожньо й сумно, дарма що він звелів не зачиняти брами, щоб сюди міг увійти кожен, хто забажає, як то було раніше, коли це був дім для всіх, а не притулок мерців, - а тепер з ним були тільки прокажені, сліпі й паралітики, які роками дожидалися під стінами палацу, - там їх і досі бачив Деметріо Альдоус: вони пеклися на сонці біля брам Єрусалимських, - розбиті, але не переможені, вони повсякчас були певні, що рано чи пізно ввійдуть сюди знову, щоб канючити цілющу сіль із його рук, адже йому судилося пережити всі удари долі, не здатися найжорстокішим пристрастям, уникнути найхитріших пасток забуття, бо він був вічний, - отож так воно й сталося, повертаючись якось уранці з корівні, він знову побачив їх: вони склали з цеглин посеред патіо такі-сякі плити й варили на них у бляшанках з-під консервів страву з усіляких покидьків, лежали, схрестивши руки, в запашному затінку троянд на циновках, просяклих гноєм із їхніх виразок, - він загадав, щоб їм поставили справжню плиту, купив їм нові циновки і звелів спорудити в глибині патіо накриття з пальмового листя, аби вони не лізли в дім, але не минало й чотирьох днів, щоб він не наткнувся на одного-двох прокажених, що спали на персидських килимах у банкетній залі, щоб не побачив сліпого, котрий блукав покоями, чи паралітика, що розбився десь на сходах, - тоді він наказав зачиняти двері: “хай не тиняються тут і не смердять карболкою, і не вимазують стін своїми виразками!” - та дарма, бо тільки-но їх проганяли з одного місця - вони миттю вигулькували в іншому, вперті й нездоланні в своїй давній вірі, нібито їм подарує зцілення немічний старий, від котрого давно вже ніхто нічого не ждав, - він блукав, наче сновида, туманною трясовиною своєї пам’яті, ховаючи свої записані на клаптях паперу спогади в щілини у стінах, годинами лежав без сну в гамаку і думав: “як би мені відкрутитися від цього нового посла Фішера, чорти б його вхопили?” - бо новий посол запропонував йому оголосити, що в країні спалахнула епідемія жовтої лихоманки, - - щоб виправдати висадку морських піхотинців, відповідно до угоди про взаємодопомогу, і хай вони залишаться тут на стільки років, скільки буде потрібно, аби вдихнути нові сили в конаючу вітчизну; але він відрубав, не вагаючись: “нізащо в світі!” - бо добре знав, чим це пахне: колись давно, ще на початку свого режиму, він раз уже вдався був до такого заходу, щоб за законами воєнного часу зосередити всю владу в своїх руках, оскільки в країні от-от мали початися заворушення, - тоді він видав указ про епідемію чуми, і над маяком було піднято жовтий стяг, порт - закрито, вихідні дні - скасовано, оплакувати мертвих та грати на похоронах жалобні мелодії - заборонено; війська повинні були стежити за виконанням цього указу і дістали право знешкоджувати заразних хворих на свій розсуд, отож солдати з санітарними пов’язками привселюдно страчували всіх, кого хотіли, незалежно від суспільного становища людини, ставили мітку - червоне коло - на дверях будинків, де жили запідозрені в нелояльності до режиму, і, мов тій худобі, таврували лоби кримінальним злочинцям, лесбіянкам та мужоложцям, а тим часом санітарна місія, терміново прикликана послом Мітчелом, рятувала від зараження чумою мешканців президентського палацу: члени місії підбирали з долівки фекалії недоношених вилупків і розглядали їх крізь збільшувальне скло, кидали в питну воду таблетки для дезинфекції, годували червою тварин у своїх наукових лабораторіях, а він аж за живота брався від сміху та казав їм через перекладача: “не будьте дурнями, містери, тут немає ніякої чуми, крім вас!” - але вони заперечували: мовляв, чума є, бо їм наказано згори, щоб вона була, - і готували якусь схожу на мед речовину, вона була густа й зелена, і мала нібито запобіжні властивості, - нею намазували з голови до ніг усіх відвідувачів палацу, і простих, і вельможних, їх просили триматися на відстані в час аудієнцій, отож вони стояли біля порога, а він сидів у глибині зали, куди долинали тільки голоси відвідувачів, але не їхній подих, і криком перемовлявся зі своїми голими урядовцями, які жестикулювали однією рукою: “ваше превосходительство!” - а другою силкувалися хоч як-небудь затулити свого огидно виквацяного голуба, - і все це робилося для того, щоб уберегти від зарази його, котрий, страждаючи від безсоння, сам ту заразу вигадав, придумав найбанальніші подробиці того уявного лиха, поширив чутки про кінець світу, думаючи собі: “що люди менше тямлять, то більше бояться!” - він і оком не змигнув, коли переляканий, блідий, ніби мрець, ад’ютант доповів йому: “мій генерале, смертність від чуми серед цивільного населення просто страхітлива!..” - отож крізь тьмяне скло президентської карети він побачив на безлюдних вулицях зупинений за його наказом час, побачив безсило обвислі жовті прапори, побачив наглухо зачинені двері - навіть у тих будинках, на яких не було мітки - червоного кола; побачив на балконах пересичених грифів, побачив мертвих, мертвих, мертвих, - повсюди їх було стільки, що годі й порахувати, вони лежали скрізь - у калюжах, на сонячних терасах, серед овочів на ринку, - “справдешні мерці, мій генерале! один бог знає, скільки їх!..” - їх було набагато більше, ніж він волів би бачити в стані своїх ворогів, наче ті здохлі пси, лежали вони в ящиках для сміття, - і крізь дух тліну, крізь знайомий сморід вулиць він почув коростявий запах чуми, але зостався незворушний, не здався ні на чиї благання, аж поки знову не відчув себе цілковитим господарем усієї своєї влади; і тільки коли вже здавалося, що немає на світі сили, ні людської, ні божої, котра спромоглася б зупинити смерть, ми побачили на вулицях якийсь невідомий ридван, і спершу навіть не відчули крижаного подиху влади, її величі, - але всередині оббитої оксамитом похмурої карети ми побачили смертельні очі, тремтячі губи, руку в весільній рукавичці, - та рука жбурляла жмені солі в портали будинків; ми побачили пофарбований у кольори державного прапора поїзд, який продирався крізь хащі гарденій, полохаючи леопардів, дряпався на захмарні верховини високогірних провінцій, і крізь фіранки одного-єдиного вагона, що його тягнув за собою паровоз, ми побачили тьмяні очі на засмученому обличчі, руку незграбної панночки, - та рука сіяла сіль у скорботній пустелі свого дитинства; ми побачили пароплав із дерев’яним колесом та химерними піанолами, що грали мазурку за мазуркою, - він плив, натикаючись на рифи, піщані коси й затори з повалених стовбурів - сліди, залишені драконом повені, який навесні гуляв пралісом, - ми побачили очі, що сутеніли у вікні президентської каюти, побачили бліді губи, чиюсь руку, яка розсипала сіль на очманілі від спеки села, - і ті, хто їв ту сіль або лизав землю, на яку вона падала, миттю одужували і надовго робилися невразливими для лихих прикмет і примх долі, отож він не здивувався, коли в останні роки його осені йому знову запропонували окупацію країни, обґрунтовану тією самою брехнею про політичну епідемію жовтої лихоманки, - його нікчемні міністри лементували: “хай повернуться морські піхотинці, генерале, хай вони повернуться зі своїми пристроями для обкурювання заразних хворих, зі своїми білими госпіталями, зі своїми блакитними газонами, з водограями, які дають здоров’я на цілі віки, - і нехай собі беруть, що хочуть!” - але він грюкав кулаком по столу і казав: “ні!” - доки брутальний посол Мак-Квін не заявив: “досить цих балачок, ваше превосходительство! режим тримається не надіями, не пристосовництвом і навіть не терором, а тільки інерцією давнього й безповоротного розчарування, - вийдіть на вулицю і гляньте правді в вічі, ваше превосходительство, ви на останньому повороті: або прийдуть морські піхотинці, або ми забираємо море, іншого виходу немає, ваше превосходительство!” - “і виходу таки не було, матусю, отож вони забрали квітневе Карибське море!..” - військові інженери посла Івінга розібрали море на частини й пронумерували кожну, щоб потім зібрати його вдалині від наших ураганів, серед багряних світань Арізони, - “вони забрали його з усім, мій генерале, - з віддзеркаленнями наших міст, з нашими боязкими утоплениками, з нашими шаленими драконами!..” - яких тільки засобів він не пробував, покликавши собі на допомогу всю свою тисячолітню хитрість, щоб стався вибух національного протесту проти цього хижого розбою, - все було намарне: “мій генерале, вони не захотіли вийти на вулиці, не допомогли ні вмовляння, ні погрози!..” - ми подумали собі, що це всього-на-сього якийсь новий його маневр, котрим він хоче вгамувати свою безмірну жадобу вічності, хай уже хоч що-небудь станеться, думали ми, нехай вони вивозять те море, чорт із ним, хай забирають навіть усю вітчизну з її драконом!.. ми ніби й не чули улесливої мови військових, котрі приходили в цивільному до нас додому і закликали нас іменем вітчизни вийти на вулиці й гукати: “геть грінго!” - щоб припинити грабунок, - і тут же вони спонукали нас грабувати й підпалювати магазини та вілли іноземців; нам давали гроші, щоб ми вийшли протестувати під охороною армії, солідарної з народними виступами проти агресії, - але ніхто не вийшов, мій генерале, бо ніхто не забув, як військові й раніше давали слово честі, а потім розстрілювали людей під тим приводом, що в натовпі буцімто були провокатори, які почали стріляти у військових, - “отож цього разу й сам народ не з нами, мій генерале!” - і йому довелося взяти на себе ввесь тягар цієї кари, йому довелося самому поставити свій підпис: “Матусю моя Бендісьйон Альварадо, вже хто-хто, а ти добре знаєш, що краще зостатися без моря, аніж допустити сюди морських піхотинців! згадай, як вони придумували накази і примушували мене підписувати їх, вони розтлівали артистів, вони привезли нам біблію та сифіліс, вони втовкмачили людям, що життя легке, що все продається й купується, були б тільки гроші, що від негрів смердить; вони переконували наших солдатів, що вітчизна там, де більше платять, що воїнська честь - це байка, вигадана урядом, аби армія воювала безплатно, - отож, щоб усе це не повторилось, я надав їм право користуватися нашими морськими територіальними водами так, як вони вважатимуть за потрібне в інтересах людства й миру між народами!..” - в угоді йшлося не лише про реальні води, які виднілися в вікні його спальні - аж до обрію, “а про все, що називається морем у повному значенні цього слова, тобто і про флору та фауну вищезгаданих вод, про режим вітрів і зміни атмосферного тиску”, - “геть про все! але я ніколи й подумати не міг, що вони здатні зробити те, що зробили!..” - вони вивезли наше добре старе море, вичерпали гігантськими насосами пронумеровані шлюзи, - в розтерзаному кратері морського дна ми побачили зненацька руїни древнього міста Санта-Марія-дель-Дарієн, поглинутого колись потопом, ми побачили флагманський корабель найвеличнішого адмірала всіх океанів, - “чистісінько такий, яким я бачив його зі свого вікна, матусю!” - своїми земснарядами вони вирвали з коренем оброслий черепашками корабель - він не встиг навіть розпорядитися, щоб цій історичній корабельній аварії віддали належну шану; вони вивезли все, що колись було сенсом його війн і рушієм його влади, і залишили нам лише пустелю, вкриту шорстким місячним пилом, - з важким серцем дивився він на неї, йдучи повз вікна і думаючи щоразу: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, освіти мені путь сяйвом своєї мудрості!” - ночами він прокидався від жаху, бо йому ввижалося, ніби всі мерці вітчизни зводяться з могил, щоб він відповів перед ними за продане море, - вони шкреблися в стіни, до нього долинали їхні замогильні голоси, він відчував їхні страхітливі потойбічні зори, коли вони крізь усі замкові щілини дивилися йому вслід, і він насилу тягнув свої величезні лапи ящера, котрий конає в останніх рятівних болотах, у темряві своєї оселі, він блукав, як неприкаяний, а навколо нього свистіли запізнілі пасати й фальшиві містралі машини вітру, подарованої йому послом Еберхартом, аби він не побивався так гірко за проданим морем; аж ген на узгір’ї, яке здіймалося над скелями, він бачив самотній вогник притулку для скинутих диктаторів: “ач, сволота, сплять собі, як бугаї, а ти тут мучся!..” - він згадував хропіння своєї матері Бендісьйон Альварадо в приміському особняку, її спокійний сон в кімнаті, осяяній серед ночі безсонною материнкою, - “добре було їй, - зітхав він, - щасливій заснулій матері, котра ніколи не боялася чуми, котрої не страхало кохання і не злякала сама смерть!..” - він був такий очманілий від ляку, що навіть спалахи полишеного без моря маяка нагадували йому про мертвих: нажаханий, він утікав від фантастичного зоряного світляка, що, обертаючись, розсіював у просторі світляний пил, який був колись плоттю мертвих, - “погасіть його!” - заволав він, і маяк мерщій погасили; він наказав законопатити дім ізсередини та ззовні, щоб ні в одну шпарку не просочився нічний повів смерті, і зостався мучитися в пітьмі, задихаючись від затхлої спеки та безвітря, насилу впізнаючи себе в темних дзеркалах, - він ходив і ходив, бо йому незмога було подолати страх, - і зненацька почув тупотіння копит по сухому морському кратеру: то сходив місяць зі своїми споконвічними снігами, він був страшний, цей місяць: “погасіть його! - заволав він, - погасіть зірки! к чорту! ім’ям господнім!” - проте ніхто не слухав його лементу, окрім паралітиків, які попрокидалися в колишніх канцеляріях, та сліпих на сходах, та прокажених у перлистому нічному тумані: вони вилазили з- під росяних кущів, на яких розпускалися перші троянди, - щоб випросити в нього з рук цілющу сіль, - “і тоді це сталося, - слухайте, ви, маловіри! - проходячи, він погладив кожного з нас по голові, і доторкнувся до наших виразок своєю ніжною мудрою рукою, рукою самої істини, - і тої ж миті до нас повернулося тілесне здоров’я і душевний спокій, де й узялися сили та жадоба життя, і ми побачили колишніх сліпців, котрих засліпило вже сяйво троянд, побачили паралітиків, що бігли сходами, - а погляньте лишень на цю ніжну, наче в немовляти, шкіру, якою затягнулися мої давні рани, - цю шкіру, що пахне розквітлими лілеями, я показую на ярмарках по всьому світу, хай усі взнають про диво, і хай це буде наука недовірливим і пересторога розпусникам!” - так вони гукали в містах і селах, на танцях і під час процесій, з усіх сил намагаючись навіяти людям страх перед цим чудом, але ніхто не йняв тому віри, ми були певні, що це його придворні, яких розсилали по всій країні із зграями ошуканців, аби змусити нас повірити, буцімто він зцілив прокажених, повернув світло сліпим і моторність - паралітикам; ми гадали, що це - остання спроба режиму привернути увагу до цього дивного президента, якого на той час охороняв лише патруль із новобранців, дарма що члени уряду в одну душу наполягали: “ні, мій генерале, вам необхідна більша охорона - ну, хоча б стрілецька рота!” - проте він затявся: “кому це в голові - вбивати мене! от хіба що вам би цього хотілося, нікчеми ви, а не міністри, та ще моїм ледацюгам-командирам, - але ви якраз і не вб’єте мене, духу не вистачить: самі добре знаєте, що потім вам доведеться вбивати одне одного!” - отож він залишив при собі тільки охорону з новобранців у цьому занепалому домі, де корови вільно гуляли собі від вестибюля до конференц-залу, - “вони пожерли гобелени з квітучими луками, мій генерале, геть пожерли архіви!” - але він того не чув, - якогось жовтневого вечора, коли надворі лило, як з відра, він уперше побачив корову, що підіймалася сходами, і замахнувся на неї: “ану гей звідси!” - і раптом згадав, що “корова” пишеться через “о”; потім він бачив, як вона об’їдає абажури, а трохи згодом, коли вже збагнув, що не варт завдавати собі такої мороки - бігти аж до сходів, щоб прогнати якусь там корову, в банкетному залі надибав уже двох: на спинах у них сиділи кури й видзьобували кліщів, - отож ми ночами бачили в палаці світло, схоже на корабельні вогні, й чули за фортечними мурами тупотіння ратиць якоїсь великої худобини, - то він із лампою в руці блукав покоями, відвойовуючи в корів місце для сну, - а тим часом його офіційне життя тривало й без нього: щодня в урядових газетах ми бачили фальшиві знімки урочистих прийомів, на які він нібито з’являвся, - в різних мундирах, залежно від обставин; ми слухали по радіо його урочисті промови, котрі повторювалися рік у рік на всі національні свята, - він був незмінно присутній у нашому житті, чи то ми виходили з дому, чи входили до церкви, їли чи спали, - він належав усім, хоч ледве тримався на ногах, тиняючись ветхим своїм палацом у своїх грубих чоботях невтомного подорожнього; на той час уся його прислуга складалася з трьох чи чотирьох ординарців, які годували його, поповнювали запаси меду в тайниках та ще проганяли корів, бо ті наробили шкоди в штабі порцелянових маршалів, у забороненій кімнаті, де йому судилося вмерти, - щось таке пророкували йому колись ворожки, але що саме - він уже не пам’ятав; час від часу він віддавав якісь випадкові накази, і нарешті вішав лампу біля дверей, чувся брязкіт трьох замків, трьох засувів і трьох защіпок - він зачинявся у спальні, де нічим було дихати з того часу, як не стало моря, - і тоді челядь розходилася до своїх кімнат на нижньому поверсі, гадаючи, що він тепер спатиме до ранку, аж поки не передивиться усі свої сни самітного утопленика, - але він зненацька підхоплювався і стеріг своє безсоння: тягнучи свої величезні, наче в привиду, ноги, він блукав потемки палацом, де в тиші ледь чутно ремигали корови та сонно дихали кури на віце-королівських вішалках; він чув місячні вітри, які свистіли в темряві, відчував течію часу в темряві, бачив свою матір Бендісьйон Альварадо в темряві: матуся замітала тим самим віником із зелених гілок, яким вона колись вимела звідси обгорілі листки - життєписи славетних мужів Корнелія Непота[13] мовою оригіналу, незабутню риторику Лівія Андроніка[14] та Цецілія Стадія[15], - все це стало сміттям тієї кривавої ночі, коли він уперше ввійшов до цього дому без господаря, до оселі влади, поки десь там на вулицях ще захищали останні барикади оті самогубці - прибічники уславленого латиніста генерала Лаутаро Муньйоса, царство йому небесне; в загравах пожеж пройшли вони удвох подвір’ям, переступаючи через трупи охоронців освіченого президента, - він, що аж зубами цокотів од лихоманки, та його матуся Бендісьйон Альварадо, озброєна тільки віником із зелених гілок, - вони піднялися сходами, натикаючись у темряві на мертвих коней із чудової президентської стайні, що й досі стікали кров’ю від головного вестибюля до конференц-залу, важко було дихати від гіркого порохового диму та духу кінської крові, - “ми побачили в коридорах сліди босих ніг, вимазаних кінською кров’ю, побачили на стінах відбитки рук, вимазаних кінською кров’ю, побачили криваве озеро в конференц-залі, де стікало кров’ю тіло красуні-флорентійки у вечірньому вбранні і з шаблею в серці, - це була президентова дружина; а поруч лежала схожа на іграшкову балерину дівчинка, її чоло було пробите револьверною кулею, - це була дев’ятилітня президентова донька; неподалік лежав труп самого цезаря-гарібальдійця, президента Лаутаро Муньйоса, найспритнішого і найрозумнішого з- поміж чотирнадцяти генералів-федералістів, які зміняли один одного біля керма вітчизни протягом одинадцяти літ кривавої боротьби за владу, - він був єдиний, хто посмів сказати англійському консулові “ні” своєю рідною мовою, і ось тепер, покараний за свою хоробрість, він безпорадно лежав на долівці, босий, з розколотим кулею черепом, бо мусив вистрелити собі в рота, повбивавши спочатку свою дружину, доньку та сорок двох андалузьких скакунів, щоб не дісталися карателям із британської ескадри, - “отоді-то й сказав мені командуючий Кітчнер, показуючи на труп: “дивись-но, генерале, це жде кожного, хто здійме руку на свого батька! пам’ятай про це, коли сам дійдеш влади!” - так і сказав, хоч він уже здобув тоді владу, - після стількох ночей безсонного очікування, гамованої люті та принижень він таки здобув її: його було проголошено верховним головнокомандуючим трьох родів військ і президентом республіки - доки в країні не буде відновлено порядок та економічну стабільність: так одноголосно вирішили останні вожді війн за федерацію, за згодою сенату й палати депутатів і при підтримці британської ескадри, - “скільки я намучився за всі ті важкі ночі, коли грав у доміно з консулом Макдонеллом! от тільки спершу ні я, ні інші не вірили в це”, - та й справді, як було повірити в гармидері тієї моторошної ночі, якщо навіть Бендісьйон Альварадо аж до самої смерті ще не могла повірити в його успіх, згадуючи сина, котрий не знав, із чого починати своє правління серед того неймовірного безладу, - вони не знайшли ні травини для відвару проти лихоманки в цьому величезному домі без меблів, де не зосталося нічого цінного, крім загиджених мухами портретів віце-королів та архієпископів могутньої колись Іспанії: решту потихеньку розтягли попередні президенти, - на стінах уже давним-давно не було килимів із зображеннями героїчних подій, спальні більше скидалися на казарми, скрізь виднілися сліди історичних побоїщ, гасла, що їх писали закривавленими пальцями ілюзорні президенти на одну ніч, - і ніде не було бодай циновки, щоб лягти й добре спітніти в лихоманці, отож його мати Бендісьйон Альварадо зірвала з вікна штору й закутала в неї сина - він лежав у кутку біля сходів, а вона тим часом замітала віником із зелених гілок щойно пограбовані англійцями президентські покої, замела весь поверх, відбиваючись віником від нападників, які намагалися зґвалтувати її за кожними дверима, - аж перед світом вона присіла спочити біля знесиленого лихоманкою сина, що обливався потом, загорнутий у плюшеву штору, на останній приступці головного входу спустошеного палацу, і почала його втішати, силкуючись погасити гарячку своїми нехитрими міркуваннями: “синку, ти не лякайся, що тут усе догори дном, - треба тільки купити кілька найдешевших табуреток та розмалювати їх квітами й звірятами, я сама розмалюю, - казала вона, - та ще треба купити кілька гамаків - для гостей, без гамаків ніяк не обійдешся, бо до такого дому, як цей, завжди може наїхати багато гостей, коли й не ждатимеш, - казала вона, - а ще треба купити стола, щоб було де їсти, залізні ложки й виделки, олов’яні миски, більше для нашого солдатського життя нічого й не треба, от іще хіба путній глечик на воду, та грубка потрібна, та й усе, - врешті-решт, платитиме ж за все те уряд”, - утішала вона його, але він не слухав її, пригнічений, бо перші проблиски ранку осяяли йому приховану досі правду: таж він усього-на-всього жалюгідний старий, якого трусить лихоманка, - він сидів на сходах і думав гірко: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, ну його все к чорту, невже влада і є оцей дім, схожий на корабель, що йде на дно, і цей запах горілого людського м’яса, яким тхне від коней, і цей скорботний світанок дванадцятого серпня, такий самісінький, як і щодень? в яку халепу ми вскочили, матусю!..” - він почував якийсь тваринний жах перед новим століттям пітьми, що сходило над світом без його дозволу; співали півні десь над морем, співали англійці, підбираючи в патіо мерців, а його мати Бендісьйон Альварадо скінчила свої радісні розрахунки: “я не боюся ні витрат, ні клопотів, синку, єдине, що мене лякає, - у цьому домі доведеться прати безліч простирадел”, - і тоді він зібрався з силами у своєму розчаруванні і навіть утішив її: “нічого, матусю, спи спокійно, в цій країні жоден президент не втримається довго, - не мине й півмісяця, як мене скинуть, ось побачиш!” - він і сам вірив у це - не лише тоді, а й щомиті протягом усього свого довжелезного життя, життя непохитного деспота, і вірив дедалі сильніше, бо раз у раз переконувався, що за всі довгі роки його владарювання не було й двох однакових днів, і вбачав якісь таємні підступи в тому, що прем’єр-міністр несподівано дозволив собі сказати правду у звичній своїй доповіді, яку робив щосереди, - він ледь-ледь усміхався: “не кажіть мені правди, ліценціате, а то я вам, чого доброго, повірю!..” - і однією фразою зводив нанівець усю хитромудру стратегію уряду, розраховану на те, щоб він поставив свій підпис без розпитувань, - “ніколи він не здавався мені таким розсудливим, як тоді, коли все певнішими ставали чутки, ніби він на офіційних прийомах мочиться в штани, сам того не помічаючи”, - “як на мене, він робився дедалі суворіший, що більше його змагала стареча неміч, коли він ходив уже в пантофлях, наче тяжкохворий, і в окулярах із однією дужкою, а замість другої була прив’язана нитка”, - “його вдача ставала все крутішою, а чуття - несхибнішим, отож він відхиляв усе недоречне і не читаючи підписував усе, що слід було”, - “хай йому чорт, зрештою, ніхто на мене не зважає, - усміхався він, - уявіть собі, я наказав зробити у вестибюлі великий дерев’яний засув, щоб корови не сновигали палацом, - і ось, будь ласка: вони знову тут! ану гей звідси!” - корова просунула голову у вікно його кабінету і жувала паперові квітки з вівтаря вітчизни, а він тільки усміхався: “от бачите, ліценціате, я ж вам казав, - усе лихо цієї країни в тому, що ніхто на мене не зважає”, - “його думки були навдивовижу ясні, як на його вік”, - щоправда, посол Кіплінг у своїх заборонених згодом мемуарах розповідав, що в ту пору застав його вкрай безпорадним та по-старечому недоумкуватим, на шкірі в нього виступала якась солона рідина, його всього роздуло, наче утопленика, і сам він був млявий, ніби утопленик, якого несе за водою, - “він розстебнув сорочку, щоб показати мені своє пружне й лискуче тіло, тіло утопленика на суші, обліпленого морськими паразитами: вони геть укрили його спину, мов те днище судна, під пахвами в нього завелися поліпи й дрібнесенькі молюски, але він був певен, що це - перші ознаки стихійного повернення моря, “яке ви забрали, любий Джонсоне, бо моря - немов коти, вони завжди повертаються!..” - казав він, переконаний, що колонії молюсків у нього в паху - таємничі провісники того ранку, коли він відчинить вікно своєї спальні і знову побачить три каравели адмірала всіх океанів, котрого вже стомився шукати по всьому світу, щоб пересвідчитися, чи правду кажуть, ніби в того такі ж гладенькі, без ліній, долоні, як у нього самого, як у багатьох великих людей, знаних історії, - він наказав привести його, хоч би й силоміць, бо інші мореплавці розповідали, що бачили його на власні очі, картографуючи незліченні острівці сусідніх морів та нарікаючи їх найменнями королів і святих - замість колишніх імен завойовників, він шукав у тубільців єдине, що його цікавило насправді, - якийсь надійний засіб проти полисіння; ми вже втратили будь-яку надію знайти того чоловіка, коли це раптом сам президент побачив його з віконця лімузина: перевдягнений у темну рясу ченця-францисканця, він торохтів тріскачкою, як покаянний грішник, серед недільного базарного натовпу, і весь його вигляд виказував таке духовне зубожіння, що годі було пізнати в цьому бідоласі колишнього мореплавця в червоному мундирі, з золотими острогами на чоботях, котрий увійшов колись до конференц-залу врочистою ходою сухопутного загрібного, - та коли він наказав посадити його в лімузин, того тільки й бачили: “наче крізь землю провалився, мій генерале!” - розказували, ніби він прийняв мусульманство, ніби він помер у Сенегалі від пелагри, і його поховано в трьох різних могилах одразу, в трьох містах на різних кінцях світу, - “та насправжки його не було ні в одній з тих могил, земля його не приймала: йому судилося тинятись від могили до могили, поки й роду людського, таку він дістав кару за свої недобрі земні діла, бо цей чоловік був шахрай, мій генерале, і завдав людям більше лих, ніж диявольський метал!..” - проте він уперто не вірив цим балачкам і сподівався, що той колись таки повернеться, плекав цю надію на схилі своїх літ, коли міністр охорони здоров’я витягав пінцетом коров’ячих кліщів, які вп’ялися йому в тіло, а він правив своєї: це, мовляв, не кліщі, це ознаки того, що море от-от повернеться, - він говорив так переконливо, що міністр думав часом: “та він зовсім не такий глухий, як прикидається на людях, і тільки вдає з себе дурня, коли змушений давати якусь не дуже приємну аудієнцію!” - але ретельне обстеження було вкрай невтішне: виявилося, що артерії в нього немов скляні, в нирках повно піску, наче на пляжі, а серце геть потріскалося без кохання, отож старий лікар - на правах давнього приятеля - сказав йому прямо: “час уже кидати кермо, мій генерале! треба вирішити принаймні, в чиї руки ви нас передасте, інакше тут почнеться така веремія!..” - але він поспитав здивовано: “а хто це вам сказав, ніби я збираюся вмирати, любий мій лікарю? хай собі інші вмирають, на дідька воно мені! - і звів усе на жарт, - ось позавчора я бачив себе по телевізору - такий молодчага, що куди там! просто бик для кориди!” - і зареготав, згадавши, як із мокрим рушником на голові куняв перед німим телевізором, бо в ці останні свої самотні вечори вже й не вмикав звуку, - тоді він і справді був рішучіший за бика на кориді: його зачарувала дружина французького посла, а може, й турецького або шведського, їх було до біса, і всі на одне лице, спробуй розбери, та й було це так давно, що він уже навіть себе не пам’ятав серед них - у мундирі для вечірніх прийомів, з непригубленим келихом шампанського на святкуванні чи то роковин дванадцятого серпня, чи то перемоги чотирнадцятого січня, чи то дня відродження - тринадцятого березня, хтозна, бо за роки його режиму історичних дат назбиралося стільки, що він уже й сам не міг уторопати, котра з них до якого свята, йому вже не допомагали й скручені папірці, які він так ретельно ховав колись по закапелках, маючи надію на ті записки, - даремна річ, бо врешті-решт він забув, що саме повинен пам’ятати, і, знаходячи в тайниках для меду свої папірці, нічого в них не тямив: “сьомого квітня - день народження доктора Маркоса де Леон, треба послати йому в дарунок ягуара”, - прочитав він якось, - то була його рука, але хто цей доктор Маркос - одному богу відомо, і він знову відчув, яка це принизлива і незаслужена кара, коли людину зраджує власне тіло, - він осягнув це задовго до незабутніх часів Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, впіймавши себе на тому, що майже нікого не впізнає на багатолюдних прийомах, не може згадати, де тут хто, - і це він, котрий пам’ятав імена й прізвища мешканців будь-якого з найвіддаленіших поселень у своєму безмежному царстві скорботи! а тепер, навпаки, уздрівши в юрбі якогось знайомого хлопця, він злякався, що не може згадати, де його бачив, і звелів охороні заарештувати того хлопця: “нехай посидить, поки я згадаю!” - бідолашний хлопець-горянин просидів у в’язниці двадцять два роки, повторюючи правду, яку слідчі й самі легко встановили першого ж дня: що звати його Брауліо Лінарес Москоте, що він законний син розлучених батьків - матроса річкового флоту Маркоса Лінареса та Дельфіни Москоте, власниці розплідника мисливських собак, із якими полюють на ягуарів, що обоє вони мешкають у Росаль-дель-Віррей, що сам він уперше в столиці, що мати послала його продати двох цуценят на березневі свята, що він приїхав сюди на позиченому віслюкові, що в нього не було ніякого іншого одягу, крім того, в якому його заарештували, що він зайшов до харчівні біля ринку - випити чашечку кави та розпитати перекупок, чи не знають вони кого-небудь, щоб купив двох цуценят мисливської породи для полювання на ягуарів, але перекупки сказали, що не знають, і тут загули барабани, вибухнули петарди, звідусіль загукали: “їде, їде!” - отож він спитав, хто їде, і йому відповіли: “а хто, по-твоєму, може їхати? наш володар!” - тоді хлопець поклав цуценят у перший-ліпший ящик і попрохав перекупок: “нагляньте за ними, будь ласка, поки я повернуся!” - а сам виліз на якесь вікно і через голови юрби побачив охорону верхи на конях у золочених попонах та з плюмажами, побачив карету з драконом, символом вітчизни, побачив руку в порваній рукавичці, бліде, як у мерця, обличчя, скорботні неусміхнені уста володаря, сумні очі, які зненацька розшукали хлопчину, мов ту голку в купі голок, палець, що вказував на нього: “оцього, що виліз на вікно, заарештувати! хай посидить, поки я згадаю, де я його бачив”, - наказав він, - “і мене схопили, мене лупцювали, з мене здирали шкіру шаблею, мене підсмажували на вогні, аби тільки я зізнався, де мене бачив раніше володар”, - але з хлопця не могли вирвати нічого, крім єдиної святої правди, яку він повторював день у день катам із портової фортеці, так затято й мужньо стояв на своєму, що зрештою він змушений був визнати свою помилку: “я таки не стрічав його, але нічого вже не вдієш, - сказав він, - із ним так погано повелися, що коли б він і не був раніше ворогом, то зробився ним, бідолаха”, - отож нещасного хлопця згноїли живцем у в’язниці, поки він самотньо блукав по цій оселі примар, думаючи: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, допоможи мені, зглянься наді мною, я гину без твоєї руки!” - бо нащо ж були потрібні стільки славетних діянь, якщо нині вже неспромога навіть згадати їх, щоб утішитися ними, щоб живити ними свою душу, щоб жити ними в цьому болоті старості, коли і найбільше горе, і найбільша радість - усе, чого він зазнав у пору своєї величі, - безнадійно вислизнули в щілини його пам’яті, хоч як він, наївний, силкувався заткнути ті дірки згорнутими папірцями, - він страждав, що так і не взнає ніколи, хто ж така Франсіска Лінеро, дев’яносто шести літ, котру він наказав поховати з королівськими почестями, як того вимагала цидулка, написана колись давно його рукою; він був приречений владарювати наосліп, хоч і ховав у шухляді столу одинадцять пар непотрібних окулярів, які вже давно йому не допомагали, - час від часу він надягав їх, аби ніхто не здогадався, що насправді співрозмовники для нього - лише привиди, чиїх облич він не впізнає, а голосів не чує, і тільки інтуїтивно вгадує, хто перед ним; він був зовсім уже нікудишній - здавалось, от-от помре, отож і не диво, що міністр оборони так перелякався на одній з аудієнцій, коли, на лихо, він чхнув, і міністр мовив йому: “на здоров’я, мій генерале!” - він чхнув удруге, і міністр повторив: “на здоров’я, мій генерале!” - він чхнув утретє, - “на здоров’я, мій генерале!” - “та коли він чхнув удев’яте, я вже не казав “на здоров’я, мій генерале!” - я вжахнувся, побачивши його спотворене обличчя, його витріщені очі, які безжально забризкували мене сльозами, що ринули вже з трясовини агонії, його висолоплений, наче у вішальника, язик, - ця стара звірина конала в мене на руках, і не було нікого, хто б міг посвідчити потім, що я не винен, - отож я кинувся було мерщій тікати з канцелярії, поки не пізно, але він мене зупинив, владно гримнувши між чханням: “не будьте боягузом, бригадний генерале Росендо Сакрістан! стійте спокійно, хай вам чорт, - я не такий дурень, щоб умерти отут перед вами!” - і так воно й було, бо, хоч він і далі собі чхав, - достоту на грані смерті, пливучи в нетямі серед цих полудневих світляків, - та з усієї сили чіплявся за свою віру: його матуся Бендісьйон Альварадо не дасть йому отак безславно вмерти - від чхання, та ще й при своєму підлеглому, - “нізащо! краще смерть, ніж така ганьба, краще жити серед корів, аніж серед людей, котрі ладні покинути тебе здихати всім на посміховище! ну їх усіх до дідька!” - він більше не сперечався про бога з папським нунцієм: навіщо тому знати, що він п’є шоколад із ложечки, - і не грав більше в доміно: боявся, що йому почнуть програвати з жалю, - він не хотів нікого бачити, щоб ніхто не додивився, що він - хоч і стежить за собою з усіх сил, хоч і намагається не тягти свої плоскостопі ноги, які, зрештою, тяг споконвіку, хоч і соромиться своїх літ, - стоїть на краєчку безодні горя, як ті сердешні останні диктатори, котрих він тримав у будинку над скелями, наче якихось в’язнів, а не політичних емігрантів, - щоб вони не заражали світу чумою своєї нікчемності; він мучився, згадуючи на самоті той паскудний ранок, коли він заснув у басейні свого патіо, приймаючи цілющу купіль, - “мені снилася ти, матусю., снилося, що де ти сотворила цикад, які дзвеніли у мене над головою поміж квітучого гілля мигдалю, снилося, що це ти розмалювала своїми пензликами барвисті голоси іволг”, - і раптом він прокинувся від нежданого виверження свого нутра, - “я прокинувся, матусю, від безсилої люті, від сорому, прокинувся у споганених водах, де плавали пелюстки мальви, материнки та свіжого помаранчевого цвіту, де плавали черепахи, які зраділи золотавому й ніжному генеральському лайну в пахучих водах басейну, - от тобі й маєш!..” - але він стерпів цю ганьбу, стерпів ще не один підступ своєї старості, - тільки скоротив до мінімуму прислугу, аби менше було зайвих свідків: ніхто не мусив бачити, як він удень і вночі блукає, мов неприкаяний, оцим нічийним домом, обгорнувши голову змоченим у горілці ганчір’ям, та аж виє з відчаю, знавіснілий від запаху камфори й від нестерпного головного болю, хоч навіть своєму особистому лікареві ні разу не прохопився й словом, що в нього болить голова, бо добре знав: цей .біль - від старості, і нічим тут не зарадиш; ще задовго до того, як небо облягали грозові хмари, він відчував, що біль наближається кам’яним громом, і наказував: “щоб мене ніхто не смів турбувати!” - - а коли в скронях у нього хтось ніби починав крутити турнікет, кричав: “нікому сюди не заходити, що б там не скоїлося!” - пекельний турнікет крутився й далі, і йому аж череп тріщав: “не впускати нікого, навіть самого Господа бога - волав він, як навіжений, - як здихатиму, й то не впускати! к чорту всіх!” - немилосердний біль засліплював його, не давав йому дихнути, не давав навіть подумати про цей довічний відчай, - та ось починалася благословенна злива, і він ніби вдруге на світ народжувався, і кликав нас до себе, - ми подавали йому на столик перед німим телевізором тушковане м’ясо, квасолю з салом, кокоси, смажені банани, - неймовірна вечеря, як на його вік! а втім, їжа вичахала, бо він так і не куштував нікого, поки дивився якийсь давній пригодницький телефільм і доходив висновку: уряд явно намагається щось приховати від нього, - мало того, що показують той самий фільм, то ще й якось не так крутять, - “хай йому чорт, - заспокоював він себе, - якби там справді щось погане скоїлось, я вже досі знав би”, - і він куняв собі й далі, не беручись до вечері, аж поки дзвін собору не бив восьму, - тоді він зводився і викидав страву до вбиральні, як робив це вже давно, в один і той же час, аби ніхто не здогадався про цю ганебну річ: його шлунок не приймає ніякої їжі, - а він же хотів, щоб люди й досі бачили його таким, яким він залишався в легендах славетних своїх часів, бо нині міг жити хіба що самими тими легендами, коли його охоплювала лють на себе самого після кожного принизливого випадку - із тих, які на старість не дивина; він волів би забути, що ледве живий, що це він пише на стінках убиралень: “ХАЙ ЖИВЕ ГЕНЕРАЛ! СЛАВА СПРАВЖНЬОМУ МУЖЧИHI!”; що він якось тайкома вжив чудодійного зілля, щоб за одну ніч тричі побути з трьома різними жінками, і розплатився за цю свою старечу наївність сльозами - не так від болю, як від безсилої люті, - вчепившись за ланцюжок водозливу в убиральні, він плакав: “матусю моя ріднесенька Бендісьйон Альварадо, покарай мене, очисть мене своєю вогненною водою!..” - а втім, він краще за будь-кого знав, що тоді, як і завжди, в постелі йому бракувало не чоловічої снаги, а кохання, бракувало інших жінок, не таких, як ті нікчемні, котрих йому постачав його приятель прем’єр-міністр, - “аби я, чого доброго, зовсім не відвик од цього діла після того, як закрили сусідню жіночу школу!” - це були безкості самиці, - “тільки для вас, мій генерале!” - їх привозили літаками просто з амстердамських вітрин, з будапештського кінофестивалю, з італійського узбережжя, - “мій генерале, погляньте лишень, яке це чудо!” - це були найвродливіші жінки світу, вони чекали на нього в позі скромних учительок співів у напівтемному кабінеті, артистично роздягалися й лягали на плюшевий диван, - на їхній ніжній, золотавій, наче меляса, шкірі, ніби відтиснуті фотоспособом, залишалися смужки від купальника, і пахло від цих неймовірних красунь ментоловою зубною пастою та квітковими лосьйонами, - та поруч лежав якийсь незворушний величезний віл, - “наче він із цементу зроблений! що я тільки не витівала, щоб розворушити його, до яких способів не вдавалася, а він навіть уніформи з себе не скинув!..” - зрештою йому набридла ця хвалена красуня, ця холодна мертва риба, і він сказав їй: “ну, досить! іди собі, дочко, в черниці!” - проте власна млявість так занепокоїла його, що того ж вечора, годині о восьмій, він застукав у пральні жінку, яка саме несла прати солдатську білизну, і одним махом повалив її на порожні ночви, - вона скочила й хотіла втекти, злякано виправдовуючись: “сьогодні я не можу, генерале, їй-богу, мене якраз навідав вампір!..”, - але він притис її обличчям до пральних дощок і взяв її ззаду з таким біблійним запалом, що в бідолашної жінки аж серце хруснуло, і вона простогнала: “ну й звір же ви, генерале!.. ви наче на осла вчилися!..” - а йому цей стогін болю полестив більше, ніж найсміливіші дифірамби його професійних підлабузників, отож він призначив тій пралі довічну грошову допомогу на виховання дітей і вперше за стільки років знову заспівав, кладучи коровам на ніч корму: “пресвітлий місяченьку!” - співав він без гадки про смерть, бо навіть в останню ніч свого життя не міг дозволити собі таку слабкість - думати про щось безглузде; він перелічив корів, раз і вдруге, виспівуючи: “ти шлях осяваєш мій темний, ти зірка моя провідна!” - чотирьох корів таки десь не було; і він повернувся в палац, перелічив курей, що спали на віце-королівських вішалках, перелічив сонних птахів перед тим, як понакривати клітки полотняними накривалами, - “сорок вісім”, - підпалив сухі коров’ячі кізяки в коридорах, від вестибюля аж до конференц-залу, і згадав далеке дитинство, і вперше по-справжньому побачив себе самого, тремтячого від холоду на крижаному вітрі плоскогір’я, побачив свою матусю Бендісьйон Альварадо - вона забрала в шулік на смітнику трохи баранячих тельбухів і збиралася готувати обід; пробило одинадцяту, і він пішов гасити світло, ще раз оглянув палац, присвічуючи собі лампою, побачив себе самого в темних дзеркалах - аж чотирнадцять генералів брело з лампою в руці; побачив у глибині дзеркала в музичній залі корову, яка лежала догори черева, - “ану гей звідси! - гукнув він на неї, - здохла вона, чи що? от тобі й маєш!..” - він пішов сказати охороні, що в дзеркалі мертва корова, і наказав прибрати її завтра вдосвіта, - “обов’язково прийміть її геть, бо налетить повно грифів!” - розпорядившись так, він із лампою в руці заходився шукати в колишніх канцеляріях на нижньому поверсі трьох інших корів, які десь заблудилися, - він шукав їх у вбиральнях, під столами, в кожному дзеркалі, а потім піднявся сходами нагору і оглянув там кімнату за кімнатою, але знайшов лише квочку, яка вмостилася під рожевою москітною сіткою якоїсь послушниці давніх часів - він навіть імені її не пам’ятав; потім він з’їв ложку меду на сон грядущий, заховав банку з медом назад у тайник, - на очі йому потрапив папірець, де була записана якась знаменна дата, пов’язана із славетним поетом Рубеном Даріо - “хай возсідає він одесную бога!” - він знову згорнув папірець і поклав його на місце, повторюючи подумки молитву: “отче і вчителю наш, чудотворцю небесний, ти, що тримаєш літаки в небі та кораблі на морі”, - наче безнадійно хворий на безсоння, тягнув він свої величезні ножища крізь останні перебіжні світанки - зелені спалахи маяка, наслухаючи гомін вітрів, які оплакували море, і в душі його лунала музика якогось весілля, де його колись мало не вбили - по-зрадницьки, в спину - через недогляд господа бога; зненацька він наткнувся на корову, одну з тих, що заблудилися, і заступив їй дорогу: “ану гей звідси!” - завернувши корову, він рушив до спальні і, йдучи повз вікна, побачив у кожному з них безліч вогнів: то світилося місто без моря, - він відчув гарячий дух його загадкового нутра, його таємничий одностайний подих, він побачив місто двадцять три рази, і раптом, як завжди, відчув непозбутній болісний острах перед мінливістю цього безмежного, незбагненного океану - народу, що спав, приклавши руку до серця, - і нараз в і н збагнув, як ненавидять його ті, що любили його найбільше, - йому ставили свічки, наче святому, йому молилися, аби він полегшив муки породіль і врятував умирущих, - і проклинали ту, котра його народила, коли бачили його сумні очі, скорботні уста, руку замисленої нареченої за віконцями з куленепробивного скла в сомнамбулічному лімузині давніх часів; ми цілували слід його чобота в багнюці - і проклинали його, зичили йому лютої смерті, коли спекотними вечорами бачили зі своїх патіо мандрівні вогні у вимерлих вікнах президентського палацу; “ніхто нас не любить”, - зітхнув він, зазирнувши в колишню спальню покійної птахівниці, яка розмальовувала іволг, у спальню своєї матусі Бендісьйон Альварадо, чиє тіло давно вже стало прахом, - “доброї смерті, матусю”, - сказав він їй, - “доброї смерті, синку”, - озвалася вона зі свого склепу; рівно о дванадцятій він повісив лампу на гачок біля дверей, і зненацька йому аж подих забило: смертельно занила грижа, засвистіла моторошно, біль заповнив собою цілий світ; востаннє він зачинив двері спальні на три замки, три засуви й три защіпки, приніс останню жертву своєму переносному пісуару, влігся на долівці, як був: у штанях із грубої тканини, що їх він носив удома з тих пір, коли скасували аудієнції, в смугастій сорочці без накладного комірця, в тапочках інваліда, - ліг долілиць, підклавши під голову правицю замість подушки, і відразу ж заснув, але по другій раптово прокинувся, увесь мокрий від поту, - аж одежа на ньому прилипла, - прокинувся очманілий від передчуття циклону, - “хто тут?” - поспитав він тремтячим голосом, бо хтось же гукав його уві сні, тільки чомусь назвав його чужим іменем: “Никаноре!” - і вдруге: “Никаноре!” - хтось увійшов до кімнати, не відсуваючи засувів, бо міг заходити й виходити самохіть, проникати крізь які завгодно стіни, - і тоді він побачив її, “це була смерть, мій генерале, ваша смерть!” - одягнена в лахміття, наче покаянний грішник, з костуром у руш, - навколо її черепа в’юнилися могильні трави, а з тріщин у кістках росли земляні квіти, і древні здивовані очі її дивилися з глибини облізлих очниць, - тільки побачивши її на повен зріст, він збагнув, що це вона кликала його: “Никаноре! Никаноре!” - бо цим найменням смерть зове всіх людей, коли приходить по наші душі, - але він скрикнув: “ні, смерте, мій час іще не настав!.. я маю вмерти уві сні, в сутіні канцелярії, як споконвіку роковано мені віщими водами в мисках ворожок!..” - та смерть одказала: “ні, генерале! ви вмрете зараз, отут, і вмрете, як є: босий, у цьому жебрацькому вбранні, що на вас! хоч ті, хто знайде ваше тіло, скажуть, що знайшли його на підлозі в канцелярії, - в полотнянім мундирі без ступеневих знаків, із золотою острогою на лівому закаблуці, - вони скажуть так, щоб не суперечити віщуванням ваших ворожок!” - так воно й сталося, - тоді, коли він найменше цього хотів, коли він після стількох років безплідних ілюзій тільки-но почав здогадуватися, що люди не живуть, хай йому чорт, а животіють, коли він осягнув, хоч і пізно, що найдовше і найдіяльніше життя марнується на те, щоб навчитися жити; він повірив колись, що не здатен кохати, бо так вирекли йому його загадкові німі долоні, на яких не було ліній долі, та незримі прикмети карт, - і він спробував одурити свою безславну судьбу ревним поклонінням порочній самотності влади, - він зробився добровільною жертвою власної секти, щоб спопеліти в полум’ї цього вічного жертовника, - він віддавався злочинам і брехні, він блаженствував у безбожжі та безчесті, і подолав свою гарячкову жадібність і свій природжений страх лише для того, щоб до кінця свого віку зберегти в руці свою скляну кульку, не розуміючи, що це - бездонне зло, пересичення яким породжує новий апетит, - “до кінця всіх віків, мій генерале!” - він знав ще з самого початку, що його обдурювали, аби догодити йому, що йому лестили небезкорисливо, що скрізь на його шляху силоміць, зброєю, зганяли юрби людей з їхніми радісними вигуками і продажними гаслами: “ХАЙ ЖИВЕ У ВІКАХ ЙОГО ПРЕВОСХОДИТЕЛЬСТВО!” - і він, старіший за свій вік, зучився жити цим злидарством слави, бо впродовж своїх незчисленних літ пересвідчився, що брехня зручніша за сумнів, вигідніша за кохання і тривкіша за правду; він уже нічому не дивувався, коли дожив до ганебної фікції - правління без влади, прославляння без слави і покори без авторитету, коли в потоці жовтого листя своєї осені переконався, що ніколи не був цілковитим господарем своєї влади, приречений пізнати життя лише з вивороту, а не з лиця, приречений розгадувати шви і розплутувати нитки піткання та вузли основи химерного гобелену уявної дійсності, так ніколи й не здогадавшися, що єдино реальним було те, видиме, життя, яке ми бачили зовсім з іншого боку, ніж ви, мій генерале, - з боку злидарів: тут текли жовтим листям наші незліченні літа страждань і наші невловні миті щастя; тут кохання несло в собі зародок смерті - зате це було справжнє кохання, мій генерале; тут ви самі були всього-на-всього непевним привидом зі скорботними очима, які дивилися на світ крізь запилену фіранку на віконці поїзда, ви були самим лише тремтінням безмовних губ, миттєвим помахом бозна-чиєї руки в атласній рукавичці, руки старого без долі, - ми так ніколи й не дізналися, ні хто він такий, ні який він із себе, і чи не гра уяви - цей безглуздий тиран, котрий не знав, де лицевий, а де зворотний бік цього життя, яке ми любили так палко і так невситимо, а ви боялися навіть уявити собі, боялися дізнатися про те, що ми добре знали: це життя - важке ñ скороминуще, але іншого немає, генерале! - що ж, ми знали, хто ми такі, а він так ніколи й не осягнув ні себе, ні нас, цілий вік прислухаючись до ніжного свисту своєї грижі, грижі старого мерця, якого смерть зрубала під корінь одним ударом, - крізь темний шерех останнього скрижанілого листя своєї осені летів він до похмурої країни забуття, із жахом учепившись у зітліле лахміття вітрил на суденці смерті, чужий несамовитим людським юрбам, які вийшли на вулиці і заспівали від щастя, і вже навіки байдужий до музики визволення, до святкових феєрверків, до радісних дзвонів, які принесли світові добру вість про те, що безмірний час вічності нарешті скінчився.