Після злучення тварина сумна

Глава перша Мить щастя

Аркадій сидів на березі моря і жбурляв у воду камінці. Півгодини тому він люто посварився з дружиною і втік з дачі, як був — у капцях та купальних шортах, обізвавши її насамкінець «одеською жлобіхою».

Була третя година дня. Час, коли навіть затяті до засмаги «дикуни» поховались у тіні своїх наметів та парасоль, бо спека стояла нестерпна. Спека, яка тільки раз буває на літо і приходить у першій декаді серпня, у тіні — майже сорок. А вже на сонці... годі й казати.

Він відчував, як під жорстким, ядучим ультрафіолетом напнулася на його спині промаринована сіллю шкіра, як котяться з-під пахв цівки поту, як нудно набрякає жар під волоссям на потилиці. Свіже татуювання, що він його зробив цієї весни на плечі (зодіакальний знак Скорпіона, із почепленим на нього єгипетським «ключем життя» — Анкхом) пекло вогнем і Аркадій, морщачи носа раз у, раз, плескав на нього водою. Короткі хвильки, що ними ледь дихало море, билися прямо біля його ніг, а він сидів на самій смузі прибою, навпомацки вибираючи з піску гладенькі кавалочки піщанику і жбурляв їх чимдалі.

Так просидів хвилин чи не сорок, аж поки не відчув, що йому паморочиться в голові. Навіть не встаючи на повний зріст, він перехилився через коліна і беркицьнувся у море, яке біля самого берегу було досить глибоченьке (ледь не по пояс). Нещодавній шторм вибив уздовж усього узбережжя довгу канаву, за якою починалася мілина, а вже за мілиною піщане дно плавно стікало у морську глибінь.

Затамувавши подих, він проплив метрів двадцять, аж поки животом не торкнувся дна. Тоді підняв голову над водою, заковтнув повітря, перевернувся на спину і, обпершись ліктями об ребристий пісок, влігся на мілині, підставивши обличчя сонцю.

Над південною Україною стояла золота, серпнева спека. У надто блакитне небо не можна було дивитися без захвату у грудях, настільки вражала його могутня глибина, що здавалася навіть неприродною. Ще зелену повінь виноградників вже прорізав передосінній, червоний лист, під яким, мов очі старозавітних красунь, ховалися тьмяні грона винограду, а море вночі гуло і захлиналося салютами світляків, котрі тихо подзвонювали кришталем у піні шампанського прибою, під «охи» і «ахи» палахких метеоритів.

Приблизно така саме спека стояла і дванадцять років тому, у 1986-му, коли він ще майже підлітком приїхав на Кароліно-Бугаз.

Десь близько полудня з тамбура переповненої електрички «Одеса — Білгород-Дністровський» вивалився на платформу «Морська» зовсім молодий, русявий хлопець з рюкзаком у руках. Упіймавши набряклими від поту пахвами трохи прохолодніший за тамбурову задуху морський бриз, він кинув рюкзак собі під ноги і, чекаючи, поки електричка відчалить від перону, намацав у кишені джинсових шортів зв'язку ключів та паперовий прямокутничок — п'ятдесят п'ять карбованців і зворотній квиток до Києва на двадцять шосте серпня.

Коли електричка відбула, він підхопив рюкзака й рушив платформою ліворуч, насвистуючи модну на той час мелодію групи «Модерн шокінг» «Ю май харт, ю май соул». Спустившись хиткими металевими сходами, хлопець попензлював шпалами в той бік, де з-за дерев, потопаючи у зеленій піні фруктових дерев та виноградного листя, визирали дахи і балкончики невисоких радянських «бунгало».

Від платформи до дачі було хвилин десять ходу, і за цей час головою юнака промайнули думки приблизно такого змісту:

«На дачі я буду сам. Родичі приїдуть тільки через тиждень. То непогано б було за цей час познайомитись з якоюсь дівчиною. Непогано б було привести її на дачу і там трахнути. Взагалі, непогано б було трахнути якусь дівчину. А, можливо, знайти якусь тітку, яка б трахнула мене. І, взагалі, непогано б було просто з кимось трахнутись. Бо мені вже сімнадцять років, а я ще ні з ким не трахнувся. Гвалт! Як почитаєш «Комсомольську правду», де пишуть про молодіжне життя, то таке складається враження, буцім всі твої однолітки перетрахалися вже у чотирнадцять-п'ятнадцять років. Брехня! З усіх моїх знайомих тільки Валерка Онищенко каже, буцім трахався. Але щось не дуже віриться, бо він — те ще брехло! Але з ким трахнутись? Кого трахнути? Хрін його знає!»

Далекі родичі Аркадія (двоюрідний брат його батька) мали на косі Кароліно-Бугаз дачу. Хоча «дачу» — гучно сказано. Невеликий клаптик піщанистої землі біля моря, геть засаджений трояндами, виноградом, солодким перцем та помідорами. Всі ці кущі, лози, пагони так щільно перепліталися між собою та дюжиною плодових дерев, що невеличка двоповерхова хібара, або, як її називали, «курінь», в три кімнати з кухнею та балкончиком, повністю потопала у плетиві рясної зелені. Кострубаті, переплетені між собою виноградні лози утворювали природню альтанку, що тяглася від воріт аж до самого будинку, який стояв посередині видовженої ділянки у шість соток. Перед самим будинком, пофарбованим у блакитний колір, розлягався майданчик, викладений кольоровою цеглою та уламками мармурових плит з манюньким колодязем посередині. Вода у колодязі була гіркава, солонувата і придатна тільки для господарських потреб. За питною ходили до артезіанської свердловини.

Проте головною принадою цього місця було море. Лагідне і тепле, воно хлюпалося зовсім поруч. За хвірткою — невисока дамба, що захищала дачу від навали зимових штормів, потім неширока смуга піску, вкрита барханчиками, рідкими травами та розсипами вишеретуваних сонцем мушель, а за нею — пляж і море. Пляжі тут були небагатолюдні. Пансіонати та туристичні бази знаходились далеко осторонь.

З іншого боку коси розлягався Дністровський лиман. Мілкий та широкий, він так нагрівався спекотними днями, що вода в ньому сягала тридцятиградусної температури. А ще на лимані, коли починав дути північний вітер, непогано ловився бичок.

Підібравшись до дачі з боку моря, хлопець перекинув через невисокий, дерев'яний паркан рюкзак, а потім заходився відкривати замок, який трохи заіржавів.

Перше, що вражало на підступах до будинку — це кількість стиглих томатів на городі і різнобарв'я троянд біля паркану. Пензлюючи вузенькою стежкою, він не втримався і забрався на грядки. Обережно ступаючи між кущами солодкого перцю та укропу, юнак дістався місця, де з-під жирних зелених листів визирали тугі пухирі помідорів сорту «Мікадо», або, як кажуть в Одесі, «Бичаче серце». Вибравши найбільший і найстигліший, він здер його з гілки, витер густо-малиновий бочок об темно-синю майку «Главспортпром» і надкусив. «М-м-м-м», — замугикав від задоволення, коли гарячий солодко-кислуватий сік бризнув у рота і потік підборіддям. Дохрумавши томат майже до кінця, жбурнув рештки за сусідський паркан і, так само обережно лавіруючи між кущами, знову вибрався на стежку.

Тисячі дрібних мушок, що вилися під куполом виноградної альтанки, кинулися навсібіч, коли хлопець зайшов у внутрішній дворик і, поклавши рюкзак на кришку колодязя, заходився відкривати двері дому. За мить мушки зібралися трохи осторонь, із зацікавленістю спостерігаючи за його діями.

Відімкнувши двері, малий на деякий час зник усередині, аж поки не з'явився на невеликому балкончику-терасі з протилежного боку будинку, що виходив на море. Обпершись руками об шерехаті, вичовгані вітрами та сонцем бильця, він набрав повні груди гарячого, повного золотої спеки повітря і затамував подих.

Далеко в морі плив пароплав. Десь збоку два рази поспіль зойкнула електричка. Три чайки пролетіли високо в небі. Якісь люди йшли поміж дюн. Саме море, тихе і спокійне, бриніло сонячним сяйвом і переливалося, скільки вистачало очей.

Того полудня, стоячи на балкончику двоповерхової халупи, хлопець відчув себе абсолютно щасливим. Причому таким глибоким і щирим було те розуміння повноти буття, що запам'яталося довіку. Немов божественним омофором, накрила його тоді золота серпнева спека, і він якийсь час стояв приголомшений цим відчуттям безмежності долі, яка вистеляла перед ним усі свої шляхи. Йди, куди хочеш! Мрій, про що хочеш! Роби, що хочеш... Адже тобі тільки сімнадцять, і увесь світ для тебе!

— Купатися! Купатися! — нарешті видохнув з себе гаряче повітря хлопець і знову зник у будинку.

Лежачи на мілині й підставивши обличчя сонцю, Аркадій і зараз бачив вдалині той самий балкончик, на якому дванадцять років тому відчув цю хвилину абсолютного щастя. Єдиною прикрістю моменту було усвідомлення того, що цей балкончик разом із будинком та садом-городом вже не належав родичам його батьків, які наприкінці вісімдесятих емігрували до Америки, продавши ділянку незнайомим людям. Хоча, чого незнайомим? Нинішню хазяйку цього будиночка він впізнав одразу. Без сумніву, це була вона! Саме та дівчина, з якою доля звела його дванадцять років тому. Проте, по порядку...

Глава друга «Ї-бака»

Вони з'явилися надвечір, коли малий Аркадій лежав на пляжі й читав книжку Джека Лондона «Біле ікло». Він читав її уже вдесяте, вдвадцяте, бо дуже любив цього автора.

Народу у той надвечірній час на пляжі було досить багато. З навколишніх будинків повисипали дачники — цілі родини з бабусями, дітьми та їхніми батьками, повилазили курортники, що знімали у дачників кімнати, були тут і дикі туристи, чиї намети ховалися проміж дюн, були, навіть, шофери-далекобійники, що з Молдавії доправляли персики на північ України і завжди робили на Кароліно-Бугаз коротку зупинку, щоб покупатися у морі.

Вони з'явилися з-за дюн, голосно сміючись. Хлопець та дві дівчини.

Усі троє були набагато старші за хлопця (принаймні так йому здалося). Їм було років по двадцять. Дівчата — у модних на той час вузьких, однотонних купальниках, а хлопець у довгих строкатих трусах а-ля вовк з мультфільму «Ну, постривай», над якими дівчата голосно глузували.

Це була «просунута» одеська молодь середини 1980-х. Про їхнє міське походження свідчили речі, які вони із собою принесли. По-перше, велика червоно-біла сонцезахистна парасоля. Одразу ж на оглядини всього пляжу її було встромлено у пісок і розкрито. «Ах! Мальборо!» — пронісся узбережжям тихий захват. По-друге, пляжна сумка з принтом Майкла Джексона (разючий на той час факт!!!) З сумки стирчали ручки двох ракеток для гри у бадмінтон. З цієї сумки впродовж подальшої хвилини було видобуто зелене простирадло, білий махровий рушник, колоду карт, і... йой, що остаточно вразило усіх пляжників — пластикову пляшку з-під кока-коли. Звісна річ, що замість кока-коли у пляшку було налито якесь інше пійло, на кшталт квасу чи компоту. Але сам факт наявності у тої трійці предмету, який у ті часи можна було побачити хіба що в кіно, викликав у пляжників заздрість і пошану. Ні, то однозначно були діти тих, хто мав доступ до закордонних поїздок.

Дівчата були майже однакового зросту. Тільки одна, худіша, мала довге волосся, забране у пучок на потилиці, і ходила якось смішно, мов кобилка, викидаючи ногу вперед, а інша, з великими цицьками, мала зачіску каре. Аркадій їх про себе так і назвав: «кобилка» та «каре». Він уважно спостерігав за усією трійцею зі свого місця, хоча удавав, ніби читає.

Хлопець, допомігши дівчатам розстелити простирадло, побіг до моря.

— Гей, принцеси, — гукав звідти, — чого розляглися? Ідіть краще скупайтеся. Вода — супер.

Але дівчат, ігноруючи його заклики, вляглися на простирадлі і, підставивши ладні задки вечірньому сонцю, тихо про щось теревенили.

Відстань між Аркадієм і ними була метрів з п'ятнадцять. І коли «кобилка», поправляючи простирадло встала рачки, то Аркадій, що допіру лежав на боку, мусив перевернутися на живіт, зануривши свій враз набубнявілий тюльпан у теплий пісок пляжу.

Тим часом їхній кавалер, нашвидкуруч пірнувши у море, вискочив з нього, зачерпнув повну жменю води і плеснув дівчатам на спини.

— Придурок! — сіпнулися ті й почали жбурляти у нього піском.

Трохи вгомонившись, «придурок» приліг коло них на простирадлі і за декілька хвилин вже відверто зажимався із «кобилкою».

— Все ясно, — подумав Аркадій, — «кобилка» — то його чувіха, а «каре», певне, її подруга.

Його припущення підтвердилися, коли всі троє пішли купатися, і хлопець із «кобилкою» зажималися вже на мілині, а «каре», широко змахуючи руками, попливла далеко у море майже класичним кролем.

Коли ж вона вибралася на берег і довго розтиралася махровим рушником, Аркадій увесь зійшов нанівець, бо від усіх її граціозних рухів нахилянь-перехилянь йому зробилося так нестерпно млосно, що вій замотавшись у рушник, побіг на дачу і на деякий час зачинився у туалеті. Вийшов звідти більш-менш заспокоєний, але усю ніч думки про ту дівчину не давали йому спокою.

Зранку він прокинувся годині о шостій. Сонце, що постало прямісінько з моря, вже зазирало до кімнати, і декілька його променів золотими дукачами лягли на старі жовтуваті шпалери, вкриті вицвілими блакитними незабудками.

Перше, що побачив Аркадій, розплющивши повіки, був намальований на шпалерах чорним фломастером кострубатий і корявий космічний корабель на ім'я «Мир», біля якого стояли два не менш кострубатих чоловічки «Сєня» та «Жорік». Жорік (він же ж Георгій Голдін), старший син хазяїв дачі, позаторік загинув у Афганістані. Йому було двадцять. Сєня (він же ж Семен Голдін), його молодший брат, одноліток Аркадія, цього року вступив до московської «Бауманки» на мехмат, і мав за тиждень разом зі своїми батьками приїхати на дачу.

Деякий час Аркадій лежав і дивився на цей малюнок, згадуючи Георгія, якого він знав ще малим хлопцем. Саме той вчив його гратися у індіанців, будувати на пляжі халабуди і ловити на лимані бичка. Було якось «дивно», коли не сказати «незбагненно» розуміти, що він вже ніколи не побачить Жору живим. «Коли я бачив його в останній раз, то йому було, як і мені зараз сімнадцять років», — подумалося Аркадію, але він, не довівши цю думку до кінця, рвучко піднявся з ліжка і, ухопивши рушника, побіг на море.

Накупавшись вдосталь, Аркадій сів на березі обличчям до сонця і заходився відшукувати у піску пласкі камінці, з яких можна було б пустити водою «жабки». Раптом, відчувши якийсь рух у себе за спиною, він озирнувся і побачив, як на порожній о цій порі пляж із вже знайомим зеленим простирадлом і білим рушником, перевішеними через плече, виходила з-за дюн дівчина. То була вчорашня «каре», тільки сьогодні у блакитному купальнику «бікіні».

Кинувши речі посеред пляжу, вона підійшла до самого краю води і пальчиками ноги граціозно провела по її поверхні. Потім зайшла у воду по коліна. Постояла деякий час, раз у раз нахиляючись і плескаючи водою собі на стегна і живіт. А потім, впевнено розсікаючи дзеркально-тиху поверхню колінами, рушила вперед і пірнула в безкрає і блискуче Чорне море.

Як і вчора попливла далеко, широко змахуючи руками. Метрів за сто від берега перевернулася на спину і так пролежала деякий час. Потім повільно «брасом» за всіма правилами, видихаючи у воду, повернулася назад. Вийшла, накинула на плечі рушник, підібрала з піску простирадло і рушила у дюни.

Аркадій, вдаючи, що вкрай зайнятий пусканням «жабок», краєм ока пильно спостерігав за нею. Вони перетнулися поглядами лише раз, коли дівчина виходила з води. Його наче обпекло. Юнак злякався і сором'язливо відвів очі, тоді як вона (так йому здалося) роздивлялася його більш пильно.

Ще деякий час Аркадій жбурляв камінці, перш ніж спромігся віднайти в собі сили озирнутися. Якщо б вона пішла додому, то постать її виднілася поміж дюн. Але постаті не було.

Звівшись на ноги, не побачив і так.

— Піду снідати, — мотивував він себе до подальших дій і рушив додому.

Діставшись перших дюн, він побачив її. Скинувши купальник, лежала на зеленому простирадлі, розставивши ноги і приймаючи сонце, як чоловіка. Була абсолютно ГОЛА. Пружні овальні груди розляглися на два боки, як тугі диньки, а між ніг чорнів отой клятий трикутничок, через який Аркадій втратив спокій і рівновагу на увесь подальший день і усю ніч.

При погляді на той трикутничок малому зробилося зле. Серце підскочило в грудях до самого горла і застрягло десь у гортані. Руки і ноги затремтіли, а дихання зробилося частим-частим.

Упродовж дня він декілька разів зачинявся у туалеті й щось там із собою робив, щоби скинути напругу, яка раз у раз виникала при спогаді про трикутничок і груди-диньки. До другої ночі читав Джека Лондона, а потім, вже вимкнувши світло, ще довго крутився у ліжку, аж поки під самий ранок трохи не закемарив.

У короткому сні до нього навідалась страшна відьма, що тикала у нього запаленим факелом і вигукувала: «Проклинаю! Проклинаю!» Від того сну Аркадій прокинувся і вже не засинав, аж поки над морем знову не постало сонце.

Змучений і стомлений, він вирішив не витрачати зайві сили на вранішнє купання, а просто сів на балкончику, закинув ноги на бильця і дивився (як співається в одній відомій козацькій пісні: «Чи не вийде дівчинонька рано-вранці воду брать?»).

Ох і затріпотіло ж його серце, коли він узрів, як десь о пів на сьому ранку з боку сусідніх дач з'явилася вже знайома йому постать у блакитному купальнику. Мов той павучок, якого торкнулися пальцем, підбирає лапки і удає з себе мертвяка, так і наш герой увесь заціпенів, закляк, занімів і знову задихав часто-часто, пильно вдивляючись у вдалечінь.

«Вийшла, вийшла дівчинонька рано-вранці воду брать! А за нею козаченько веде коня напувать!»

І, хоч не мав наш герой коня, не мав шаблі й козацького однострою, а був собі звичайнісіньким радянським підлітком, він таки рушив до моря напувати свої еротичні фантазії, бо з балкончика бачив, як «каре» вже за знайомою від учора схемою, трохи поплававши у морі, пішла і десь залягла собі проміж дюн.

Пробирався він до води обережно, дивлячись ніби під ноги, а насправді ж зиркаючи очима туди, де лежала ВОНА. І знову була абсолютно гола, і знову, розставивши коліна, сповна віддавалася пестощам лагідного південноукраїнського сонця.

Вдаючи, ніби цілеспрямовано йде купатися, Аркадій проминув дівчину і кутиком ока побачив, як вона піднялася на ліктях, глянувши у його бік. Але він тараном попер уперед, пірнув, спінивши дзеркальну гладь, а потім поплив собі «кролем», мовляв, теж так вміємо!

Гарно наплававшись, він вибрався на берег і здуру почав робити якісь гімнастичні вправи: махав руками, присідав, нахилявся, а коли брав упор лежачи, то нарешті зиркнув і в бік «каре», бо від початку знайшов на узбережжі таке хитре місце, де поміж дюн можна було бачити її засідку.

Ой, мама! Вона так само, обпершись на лікті, дивилася на нього. Їй-бо! Він аж упрів враз від того погляду. Віджимаючись від піску, пихтів, ледве притуляючись щокою до розсипів дрібних крихкеньких мушель, і серце його шалено калатало не стільки від фізичних вправ, скільки від усієї неоднозначності цього моменту.

В голові юрмилися цілі сонми нахабних і водночас дурнуватих думок, на кшталт: «А отак би підійти просто до неї і познайомитись, чи, просто проходячи повз, сказати «привіт», чи просто без зайвих слів зняти плавки і влягтися з нею поруч!» Ідіотизм та й годі! Але з-поміж усіх версій йому найбільше сподобалася та, в якій він, ніби просто ідучи додому, мимохіть каже їй «привіт!»

Покінчивши із зарядкою, він ще раз занурився у воду, гарненько обмившись від піску, а потім ще деякий час ходив берегом туди-сюди, аж поки сонячне проміння не підсушило шкіру, ідіотські думки припинили товктися у довбешці, а натомість постав якійсь гарний внутрішній спокій.

Йшов до дюн, в'язнучи ногами у піску, мов той лицар із відкритим заборолом, дивлячись просто на неї. Вона ж від його нахабного погляду, здається, трохи знітилася, звела коліна і, схрестивши ноги, протягнула їх вперед.

— Привіт, — сказав наче легко і невимушено, коли проходив повз.

— Привіт, — посміхнулася до нього так просто, ніби лежала у купальнику, а не була геть гола.

— Ти гарно плаваєш.

— Дякую, ти теж нівроку...

— З друзями приїхала?

— Так, з подругою та її хлопцем. Задовбали вже мене... Трахаються по п'ять разів за ніч, спати не дають... Іди сюди...

— Що!???????

— Іди сюди, кажу...

Подальші хвилини цієї зустрічі Аркадій у подробицях згадував майже не щодня упродовж останніх дванадцяти років. Можна сказати, що вони справили на його долю такий глибокий і непереборний вплив, що він повсякчас перебував у перманентній залежності від подій того ранку, міряючи ними, як термометром, температуру кипіння власного існування і коригуючи ті чи інші вчинки, від яких певною мірою залежало його соціальне, професійне та приватне життя. Словом, далі сталося щось незбагненне і фантастичне, щось таке, що накинуло свій відбиток на усе подальше буття нашого героя.

Коли він присів поряд з дівчиною на зеленому килимку, то вона без вагань обняла його руками за шию і запечатала вуста вологим і гарячим поцілунком, трохи солоним від чорноморської солі. Цілувалася самозабутньо і до нестями. Якби могла, то заковтнула б усього його, обволікши своїм вертким та хтивим язичком. Її гарячі, достиглі на золотому серпневому сонці перси торкалися його грудей, а рука, що заповзла у вогкі ще плавки, пестила набубнявілий пагін так натхненно і жагуче, що через оті пестощі Аркадій зовсім втратив розум.

Захлинаючись у зойках і спалахах раптової пляжної пристрасті, він повалив дівчину навзнак і, не відриваючись вустами від її вуст, однією рукою почав стягувати з себе плавки тоді, як вона, міцно стискаючи його за «корінець», розкинула ноги і потягла на себе, ніби запрошуючи увійти в святая святих. Але цього не сталося, бо через оті шалені пестощі Аркадій сам незчувся, як вибухнув на її стегна гарячим пульсуючим струменем життєдайної вологи.

— Фу-у-у, ти що обкінчався, дебіл галімий? Фу-у-у-у... — колінами відкинула його від себе, з відразою роздивляючись мутно-білі плями, що враз стікали з її стегон. — Давай вали звідси, цуценя недоношене. Чого витріщився? Забирай свої смердючі плавки і пензлюй додому... Мамка чекає... — на тих словах, відкопиливши нижню губу, з відразою витирала білим рушником своє тіло. — Чого дивишся, давай шуруй додому «ї-бака»!

Як він біг додому, як збирав речі, як сідав у електричку і обмінював в Одесі зворотній квиток додому, Аркадій майже не пам'ятав. Отямився він тільки в Києві на Московському мосту, коли дивився униз на буру, глибоку дніпровську воду, що мусила от-от прийняти в себе тіло божевільного юнака, чий перший сексуальний досвід виявився таким невдалим.

Що його тоді зупинило від цього безглуздого вчинку? Не повірите... Згадка про бабусю, яка його виховувала і яку він кохав навіть більше за батьків. У бабусі було слабеньке серце, і Аркадій напевне знав, що воно не витримає, коли бабуся дізнається про його самогубство. Отак стояв він на мосту і бачив у бурих потоках стареньке обличчя своєї сивої рятівниці, свого янгола-охоронця і заступниці перед Вищими силами, яка погрозила йому пальцем, і наказала йти додому, і жити далі, бо все минеться!

А й справді, згодом все минулося. Аркадій закінчив театральний інститут за фахом «актор театру та кіно», пішов працювати у театр, там познайомився, а згодом і одружився зі своєю нинішньою дружиною, в щасливому шлюбі народив доньку, а цього літа приїхав у гості до тещі, яка мала невеличку дачу на Кароліно-Бугаз, якраз неподалік від того місця, де сталися події тієї дванадцятирічної давнини.

Глава третя Сварка

— Та пішла ти!

— Сам пішов, придурок!

— Жлобіха одеська!

— А ти — геній обісраний!!!

— Блін!.. — він задихнувся від злості, — уродка!

— Сам урод. Коли ти такий розумний, то де твої гроші? Сидиш на моїй шиї, ще й ноги звісив. Що баньки витріщив? Правду почув? Ти — нездара, зрозумів, ти ніколи нічого не зробиш путнього, і знаєш чому? Тому що ти не живеш, а тільки вдаєш, що живеш! Ти боїшся життя, але хочеш здатися таким сміливим і геніальним, а насправді ти — трус. А ще...

Марина не встигла договорити, що насправді являє собою її чоловік, бо їй в голову полетіла порцелянова чашка, наполовину повна ще гарячого чаю. Наче серпом розітнувши задушливе повітря, тьмяна цівка плеснула на цементні плити подвір'я, а чашка, вдарившись об дерев'яну стіну дачного куреня, вибухнула тисячами білосніжних скалків.

— Ах ти, козел! — ухилившись від чашки, з ненавистю в голосі проказала Марина і поглядом почала шукати щось таке, чим би можна було жбурнути у відповідь.

— Дітки, тихше, тихше сусіди ж почують! — з кімнати висунулася голова тещі Антоніни Петрівни. Спересердя Аркадій кинув і в її бік стиглим персиком. Теща завчасно сховалася і персик влучив у лутку.

— А-а-а-а-а, мені страшно, — залилася сльозами в глибині кімнати їхня п'ятирічна донька Марійка, яку бабуся саме вкладала спати.

— Та пішли ви! — люто вилаявся Аркадій на членів своєї родини і стрімголов, як був, у купальних шортах, чкурнув кудись у бік моря.

— Ну що? — знову висунулася з кімнати голова Антоніни Петрівни.

— Побіг топитися, трус нещасний...

Того ж вечора у записнику Аркадія з'явиться такий запис:

Проте, той запис з'явиться у його записнику тільки вночі, а тепер Аркадій, втікши з дому у саму спеку, лежав у морі на мілині й, примруживши очі, дивився в неозоре серпневе небо.

Зі своєю дружиною він познайомився вісім років тому, коли вже працював у одному з київських театрів. Майбутня дружина закінчувала економічне відділення київського інституту Народного господарства і вже на той час паралельно працювала бухгалтером в одній з новостворених приватних фірм, яка займалася постачанням іноземного обладнання для харчової промисловості. Вона була корінна одеситка, але, отримавши в Києві гарну роботу, вже не мала наміру повертатися у «перлину біля моря».

До усього ж була затятою театралкою. Відвідувала всі київські прем'єри, а найбільше любила театр, у якому працював Аркадій. Це був театр імені Франка. Національний, академічний.

Стаються в наших широтах такі парадокси, коли геть змосковщені й русифіковані громадяни з півдня та сходу країни раптом стають адептами української культурної традиції, ба й навіть більше — починають через культуру усвідомлювати себе не мешканцями колишнього СРСР, а конкретно і свідомо ідентифікуватися як українці. Приблизно щось таке сталося і з Мариною.

Першою виставою, яку вона ще студенткою подивилася у 1989 році, був «Момент» за творами Винниченка, у постановці молодого тоді ще Андрія Жолдака. Гра Бенюка, Хостікоєва, Мазура вразила її настільки, що вона «захворіла театром». А вже через театр прийшла і до української літератури, і до музики.., і взагалі зрозуміла, що Росія і Україна — це дві зовсім різні держави.

До речі, на «Моменті» вони і познайомилися, коли одного осіннього дня на виставі опинилися поруч.

«Отой молодий хлопець, — вказав Аркадій на Олексія Богдановича під час другої новели, — грає мою роль. Я вводжуся на його місце».

Він був такий натхненний, піднесений, щирий і талановитий, що Марина у нього закохалася по вуха.

У перші роки після одруження з Аркадієм, яке сталося пріснопам'ятної весни 1992 року, вона довгий час пишалася тим, що її чоловік виходить на одну сцену з видатними українськими метрами. Дарма, що у виставах «Тевьє-Тевель», «Енеїда», «Біла ворона» він грав самі епізодичні ролі. Вона «водила на чоловіка» своїх інститутських подруг, із захватом відвідувала «театральні капусники» на чолі зі старшим Задніпровським, не втрачала нагоди відсвяткувати з артистами прем'єри, церемонії нагородження премією «Золота пектораль», завела дружбу з іншими «театральними дружинами». Але останнім часом щось урвалося в її ідеалістичному сприйнятті театрального життя.

Не заладналось якось у її чоловіка з Великим академічним. Гарних ролей не давали. Аркадій весь час нарікав на якісь інтриги і внутрішньо театральну заздрість. Грошей платили мало, і родину, по суті, утримувала вона. А тут він ще почав потроху зазирати у чарку. Не те щоб так вже й зазирати, але що частіше почав увечері після вистав приходити «під шофе». Та й на домашніх застіллях з білого вина перейшов на білу сорокаградусну. Додому почав тягати пиво. Став знервованим, різким, агресивним. Весь час нудив: «Треба щось робити! Треба щось робити!»

Ночами сидів — писав якісь інсценування. Почав вести щоденника. А коли питала у нього: «Навіщо то все?», різко відповідав: «Щоб не втратити себе!»

Останньою краплею, через яку їхні стосунки дали серйозну тріщину, була його заява, що він хоче кинути театр, сім'ю і податися писати якийсь роман, що мав принести йому успіх, гроші та світову славу. На ознаку серйозності своїх намірів, він пообіцяв зробити собі тату у вигляді німецької руни «зіг» або, навіть, справжнього «свастону», як своєрідного знаку «отріцаловкі» у системі тюремних символів.

«Ти, замість того, щоб шукати «світової слави» і «свастони» собі малювати, піди купи лампочки і повкручуй їх в коридорі й ванній кімнаті», — заявила суворо і безапеляційно.

І тоді вперше за життя він назвав її «одеською жлобіхою».

Відтоді минуло трохи більш як півроку. Сварки між ними різних ступенів активності виникали ледь не щотижня. І щоразу ініціатором тих сварок був саме Аркадій, принаймні так здавалося Марині. Навіть до доньки почав ставитися якось суворо і надміру вибагливо. Аркадію ж здавалося, що навпаки — то дружина зробилася ядучою, балакливою, «вигризала у нього мозок» через дрібниці, присікувалася до його зовнішнього вигляду, слів, професії, не давала спокійно подивитися телевізор чи почитати книжку. Все вигадувала якісь роботи: чи полагодити кран, чи прибити полиці на балконі, чи просто винести сміття. І все це тоді, коли він хотів просто зосередитись на своєму внутрішньому світі, який підказував йому, що з театром справді час закінчувати і рвати кудись убік — в бізнес, на телебачення, в письменники чи сценаристи, байдуже... Головне — подалі від театру, в якому він повністю розчарувався. Проте замість вкрай радикального «свастону» чи «зігі», зробив собі на плечі зовсім нейтральну татушку у вигляді зодіакального знаку Скорпіона, з почепленим на нього Анкхом. Але і цей вчинок був досить непересічною подією у його житті, бо коли дружина розповіла батькам Аркадія про його «художества», то батько конкретно назвав сина адептом «уголовного довбоєбізма», вони посварилися і, здається, аж досі не розмовляли.

Отак і жили, аж поки цього літа доля не закинула їх разом із донькою на дачу Марининої мами. На цій дачі Аркадій був вже втретє. Торік і позаторік вони влітку відпочивали у Болгарії (на роботі у Марини давали путівки за півціни). Три роки тому ціле літо просиділи в Києві, на дачі у друзів.

Він добре пам'ятав, як вони із вагітною вже Мариною приїхали сюди у серпні 1992 року. І, хоча дружина йому розповідала, що батьки мають дачу на Кароліно-Бугаз, він аж ніяк не чекав, що їхня ділянка буде знаходитися так близько від того місця, де була дача його далеких родичів.

«Це просто диво! — кричав він від захвату, стоячи на морському узбережжі й вказуючи рукою на блакитний будиночок, що виднівся метрів за двісті ліворуч. — Он бачиш, дах з антеною і невеличкий балкончик, заплетений виноградом! Ото була дача Голдіних, батькового двоюрідного брата, який у 1989-му емігрував до Америки. У нього була дружина-єврейка, та й сам, певне десь на половину був євреєм. Жорка, старший син їх, був таким принциповим комсомольцем, що попросився у Афган, хоча вони його легко могли відкупити. Там і загинув... А Сеня, той закінчив мехмат у Бауманці в Москві й теж подався до Америки. Зараз працює в Каліфорнії, в якійсь електронній компанії типу «Яблуко» називається. Майструє програмне забезпечення...

Багато думок і спогадів, багато фрагментів і картинок з не такого вже далекого минулого спалахували перед внутрішнім поглядом Аркадія, який хлюпався на мілині тієї розкішної причорноморської коси, що зветься Кароліно-Бугаз. Бодай годину, а може й більше провів він у морі, аж поки з лиману не війнув легенький вітерець...

Глава четверта Вітер з лиману

Це сталося десь близько п'ятої пополудні. Вітер з лиману підняв на морі легкі брижі, і сонячне сяйво замерехтіло в тисячах дрібних хвильок, якими враз взялася морська гладінь.

На пляж знову потяглися люди. Першими вилізли з тіні своїх наметів упрілі після денного сну «дикуни». Трохи пізніше підтягнулися орендарі дач, а вже за ними, близько шостої, з'явилися на пляжі й корінні дачники з дітьми та онуками.

Вітер тим часом робився дедалі дужчим.

— Ти диви, як віє! — цокнувши вставною щелепою прорік восьмидесятирічний ветеран ВВВ, колишній пенітенціарний в'язень Борис Соломонович Штейнберг, дивлячись у бік лиману. Профілі Сталіна і Леніна, виколоті на його старечих грудях, взялися «гусячою шкірою», рівно як і якорі й троянди з кинджалами на його передпліччях.

— Дивись гарно за Лєначкой, а я зараз повернусь, — відгукнулася Дора Абрамівна, його кремезна дружина з тугим, розпухлим від внутрішнього жиру животом, і на тоненьких ніжках почимчикувала складати сонцезахисну парасолю.

Природне диво, що сталося на очах у спантеличених пляжників, справді вражало. За якусь годину-півтори золоту серпневу спеку з усього узбережжя здув свіжий і натхненний лиманський бриз, що налетів з півночі. Заходилися, загуляли морем справжні хвилі, завіялися пляжем піщані завірюхи, засипаючи очі й принесені з собою на пляж персики і виноград. Летіли у море обгортки від морозива, недопалки, цукеркові фантики, полишені байдужими до екології громадянами, летіли у море необачні комахи: бабки, бджоли, метелики, божі корівки, летіли надувні матраци і дитячі круги, беркицьнулися і покотилися пляжем декілька парасоль, і навіть чиясь пляжна підстилка засолопилася, вигнулася невпокореною дугою і теж полетіла у море.

Близько сьомої години вечора вітер здув з пляжу майже усіх відпочивальників. З десяток найбільш настирливих борюкалася із хвилями у морі, і ще декілька пар залишалися не березі, напнувши майки і втиснувши тіла у пісок.

Аркадій теж піддався загальним капітулянтським настроям і, сумно нахиливши голову, попхався додому.

— Ти, теє... пробач, щось на мене найшло... Завтра поїду до Бєлгорода по продукти...

Вітер з лиману раз у раз сколихував виноградне листя, в затінку якого лежала на шезлонгу його дружина, роблячи собі манікюр. Сонце падало за небокрай. Десь неподалік скиглила чайка.

— Де ти вештався? — маленький пензлик наклав на ніготь середнього пальця лівої руки охайну смужку насичено-рожевого лаку.

— Думав.

— І що надумав? — дружина підняла на чоловіка очі.

— Мені погано, коли ми сваримось.

— То ти вже не йдеш з дому писати свій «геніальний роман»? — подивилася на нього із прихильною усмішкою.

— Вже не йду. Де мала? — обвів поглядом порожнє подвір'я.

— Пішла з мамою ловити бичка.

— Зрозуміло. Насіння будеш?

— Буду!

Чорний, рясний дощ із шурхотом пролився із зеленого целофанового мішечка на розжарений чавун сковорідки.

«І знову програв — думав Аркадій, вибираючи з соняшникового насіння муміфіковані трупи комах, устюки, та дрібні галузки. — Коли б був сильним, кинув би все це під три чорти, зібрав би манатки і поїхав світ за очі геть від цієї рутини. Але ця клята відповідальність! Ну не можу я позбутися цього периферійного комплексу відповідальності за тих, кого до себе приручив. Дружина, донька... і все таке. Іншим це дається легко. Взяти хоча його театрального товариша Павла Рубана, який подався на телебачення і став там популярним ведучим. Як тільки сім'я стала йому на заваді, він швиденько розвівся і, здається, довго не мучився з того факту, що дитина буде рости без батька. А я так не можу! Господи, хоч би наважитись на якийсь вчинок!»

Кинувши у рота декілька сирих бубок, Аркадій голосно зітхнув, прикрутив вогонь під сковорідкою, витяг з шухляди довгу алюмінієву ложку і взявся мішати насіння, яке вже потроху починало потріскувати.

— А бичок сьогодні має ловитися гарний. Вітер з лиману! — зненацька закричав до дружини, спльовуючи соняхові шкаралупи собі у руку.

— Атож! Читав у свіжому «Бульварі», як Микола Мозговий усіх наших естрадних співаків з багном змішав?

— Ні, ще не читав...

— Ну то почитай... Обрегочешся...

Аж раптом з боку воріт, які виходили у бік лиману, почувся стук хвіртки і веселий, лункий голосочок їхньої п'ятирічної донечки продзвенів:

— Мамо, мамо, бабуся впала у воду!

— Та хіба жартуєш? — підхопилася з шезлонгу Марина.

— Авжеж, авжеж! — сумно погодилася з малою Антоніна Петрівна, — навернулася стара дура з дебаркадера так, що увесь лиман ледь з реготу не вмер!

— У бабусі клювало, коли вона закидала вудочку попід траву, — спробувала прояснити причину падіння мала Марійка.

— А я ж сиділа на самому краєчку, не втрималася і полетіла у воду!

— Та й ще й як полетіла... Як бомба! Ха-ха-ха, — донька заливалася дзвінкім сміхом.

Аркадій вибрався з кухні подивитися на це кумедне видовище. Теща пленталася за Марійкою в облиплих спортивних штанях та строкатій блузі, тягнучи за собою мокрий слід та тримаючи у руках коротенькі вудки. Мала ж несла бідончик з рибою.

— А що багато наловили?

— Та трохи є... — недоброзичливо зиркнула на Аркадія теща і, проклинаючи своє старече життя-буття, попхалася до спальні переодягатися.

Вечеряли того дня, як завжди, надворі, незважаючи на те, що вітер буйно гуляв у листі винограду, а недалеке море настирливо лупило в берег вже досить високою хвилею.

— Наче сірководнем пахтить! — націлила ніс за вітром Антоніна Петрівна, підкладаючи собі на тарілку ще пару смажених бичків.

— Ну, за рибалок! — підняв склянку з вином Аркадій.

Ох, вже ці південноукраїнські вечері на дачах! Музика, пісня, ораторія, симфонія чуттєвих, кулінарних та емоційних насолод. Свіжі помідори з бринзою, смажені баклажани з часником, припущений червоний перець із травами, свіжозварені кукурудзяні початки, ну і, звісна річ, бички!

О, прекрасні й неперевершені смажені лиманські бички! Нема в усьому світі нічого смачнішого за вас! Маленькі, трохи більші за палець, ви — уособлення, епіцентр місцевого епікурейства. Майже завжди доступні, найбільше ви смакуєте у клярі. Випотрошені й засмажені разом із голівками, ви танете у роті. Вас люблять навіть малі діти, які зазвичай не переносять кістляву рибу. Бо ви некістляві! Ви божественні! А ті маленькі кісточки, що ви їх маєте: реберця, хребет, щічки, гарно просмажені у духмяній місцевій олії, стають м'якими і скоріше нагадують засмажену шкоринку, аніж риб'ячі кістки. І нехай Франція хизується своїми устрицями та жаб'ячими лапками, Іспанія — своїм хамоном, Греція і Кіпр люблять мезе, а в Південно-Східній Азії найласишим смаколиком є кров змії чи мізки мавпи, тут, на півдні України, нема нічого смачнішого за смажених бичків, а особливо тоді, коли запивати їх терпким шабським аліготе.

— Ну, хіба що свіжа камбала-калкан смачніша, хоча щось її вже давно не було, — то теща продовжила думку про місцеві делікатеси.

— А що, було таке, що тут ловили камбалу?

— Ще й як ловили! — хмикнула корінна одеситка, — просто руками!

— Як це? — здивовано подивився на неї Аркадій.

— А отак! Раз на декілька років, особливо після штормів, у морі піднімається рівень сірководню, і тоді п'яна камбала підходить майже до самого берега і залягає на мілині. Тоді її можна брати голими руками. Ідеш собі у воді і раптом — раз — наступив ногою на шипи...

— А вони не колються?

— Та ні, вони тупі... Нахилився, витяг з-під піску рибу, викинув її на берег і йдеш далі. Але ж коли таке буває, то вода стає холоднюча, а в повітрі реально весь час висить запах сірководню. От як зараз, відчуваєте? — теща знову повела носом, але присутні здивовано знизали плечима.

Щось, окрім старої, запаху сірководню ніхто не відчував.

А потім, вклавши доньку спати, Аркадій з дружиною, вдягнувшись у спортивні костюми, взяли розкладні стільці, кульок із смаженим насінням і пішли на нічний пляж «дихати свіжим бризом».

— Гарно, що спека спала! — мовив Аркадій, коли вони, зручно вмостившись на стільцях, лузали насіння, а лушпиння складали у завбачливо підготовлений пакетик.

— Та й не кажи, я вже не знала, що й робити, просто мозок плавився...

— Зараз градусів двадцять не більше...

— А дихається як гарно, а головне комарів нема, і небо таке чисте... Он, дивись супутник...

— Ага, бачу...

Добре отак посидіти на морському узбережжі, коли сонце вже закотилося за далекі шабські виноградники. Чумацький Шлях угорі стелить свою доріжку. Раз у раз чиркають небом сірники метеоритів, а маленькі світляки штучних супутників пливуть у далекому космосі повільно, як замріяні.

Коли у небі спалахував метеорит, Аркадій і Марина кожен про себе замовляли бажання. Причому Аркадій весь час загадував одне й те саме: «Хочу, щоб щось змінилося у моєму житті на краще!», а Марина бажала усім своїм близьким: «Здоров'я, здоров'я і ще раз здоров'я, ну і грошей...»

Вночі вони були близькі. Аркадій давно підмітив, що найпристрасніша близькість у них буває якраз після жорстоких сутичок.

Коли вони вже після кохання голі лежали на простирадлах, Марина, поклавши Аркадію руку на обличчя, стиха промовила:

— Все в тебе вийде.

— Мені важко Марино, важко...Я, певне, обрав не ту професію і зараз сам проти усього світу...

Місяць, який тільки-но гарненько виповз у небо, пробивався крізь тюлеві фіранки і сріблястою смугою лягав на край їхнього ліжка.

— Затулю, щоб у очі не світив, — промовив Аркадій і, звівшись навколішки, потягнувся до вікна.

У цю мить голий, з кургузим, сухим задом і відвислими яйцями, він здався Марині таким нещасним і беззахисним, що коли знову повернувся у її обійми, вона обняла його і поцілувала у лоба.

— Не' переймайся, я з тобою. Я і Марічка. Ми тебе любимо. Все буде добре.

Аркадій звернувся ковбаскою і, підібравши коліна до живота, притулився до дружини. Коли ж Марина заснула, то він, тихо відвівши убік її руку, повільно встав з ліжка, випорпав з шафи свого щоденника, вибрався надвір і, накинувши на плечі спортивну куртку, пішов на літню кухню.

Тої ночі, окрім вже вищенаведеного уривка, у своєму щоденнику він написав таке (наводиться мовою оригіналу зі збереженням авторського стилю, орфографії та пунктуації):

«Жити — значить бути. Бути — значить діяти. Діяти — значить вірити у себе. Чи вірю я у себе? Ні! Значить я не живу? Коли так задуматись, то всі мене трахають. Але причина ця лежить у мені, бо саме я дозволяю всім мене трахнути. Мене трахає моє керівництво за невеличкі гроші, адже ніщо так не розбещує, як виплачувана вчасно маленька зарплатня. І я віддаюся своєму керівництву, бо в юності мене морально трахнули батьки і трахають мій мозок аж понині. «Аркадій — вчать вони, — ти мусиш мати постійну роботу. У тебе мусять бути прикритими тили. Все в житті може Трапитись, і ти завжди мусиш мати гавань, в якій можна буде сховатися від життєвих бурь». І от, щоб мати цю ілюзорну гавань, я кожен день мушу з'являтися на роботі за двісті двадцять гривень окладу і підставляти свій зад під тугі члени керівництва, директора, художнього керівника, корифеїв-артистів, які в свою чергу підставляють свої сідниці іншим учасниками ланцюжка — міністру культури, спонсорам, продюсерам, ну і так далі... Так зрештою можна і дістатися того, хто трахає увесь цей світ. Достатньо подивитися на стодоларову купюру. Там все зашифровано. Зрештою, це не нові думки, але раз у раз уся ця піраміда трахальщиків вибудовується у моїй уяві, і від того мені стає зле, бо я в самому низу цього «харчового ланцюжка». Розірвати ці соціальні стосунки, закритися від усіх, зникнути від цього вічного траху — єдина моя мрія. Але поки що нездійснена. У мене росте дитина, за яку я відповідаю, є дружина... З якого боку не подивись, я неначе у павутинні. Борсаюсь, борсаюсь і чим більше борсаюсь, тим більше заплутуюсь. Але я сам винен у цьому всьому. Бляха муха, час самому ставати трахальщиком і трахнути це життя!

А ще я думаю, що усі ці мої комплекси, в яких я заплутався, народилися саме з тої історії, яка трапилася зі мною тут, на Кароліно-Бугаз, дванадцять років тому. Коли ота сучка обізвала мене «обкінчаним гівнюком» та «мамкиним синочком». Саме вона прищепила мені той страх поразки, з яким я жив і живу всі ці роки.

Сьогодні вдень я лежав у гамаку і подумав, що коли б я оце знайшов у собі сили і якимось чином трахнув би її тепер, то це, можливо, зняло б з мене оце прокляття вічного страху перед буттям. Коротше, я зрозумів одну дуже важливу річ — мені якось треба закінчувати перебувати у суцільному сні і починати ДІЯТИ! І я навіть знаю, з чого я почну! Я мушу ТРАХНУТИ ЇЇ! У такий спосіб знявши з себе це прокляття страху поразки, яким мене нагородила ця відьма! Якраз гарний час — минає дванадцятирічний астрологічний цикл. Тому я мушу діяти! Я маю ТРАХНУТИ ВІДЬМУ!»

Глава п'ята Коли море штормить

Наступного дня був шторм. Небом тяглися розірвані білі хмари, через які раз у раз накривали землю і море сонячні спалахи.

Аркадій прокинувся близько восьмої ранку від запаху смаженої цибулі. Майже кожен день, проведений на дачі, починався з цих відразливих їстівних «ароматів», які розводила навколо себе теща, що зазвичай прокидалася на годину раніше. То вона смажила якісь жирні шматки свинини чи робила зажарку для «макаронів по-флотськи», то готувала голубці чи рагу, то бралася робити фаршировані перці, а сьогодні ж, здається, заходилася готувати борщ. Масний аромат буряково-морквяної заправки, яку вона підсмажувала у важкій чавунній сковорідці, запливав до кімнати крізь розчахнуті вікна, забрані старомодними тюлевими фіранками.

Антоніна Петрівна завжди готувала їжу з ранку, або, як казала вона, «до роботи», і хизувалася цією звичкою, набутою з радянських часів, коли ще працювала начальницею цеху на одеській фабриці технічних тканин. Сорок з чимось років поспіль вона плела канати, мотузки, шила мішки для бразильської кави, мадагаскарського цукру, артемівської солі, новоросійського цементу, забезпечуючи своєю ударною працею процвітання і добробут радянської держави та її сателітів. Ну, і своєї родини також. Дітей мала двійко. Старший брат Марини працював на флоті й рідко бував вдома. З дружиною розвівся, а та сучка забрала онуків і чкурнула кудись у Росію. Чоловік помер ще за Горбачова. І оце виповнилося Антоніні Петрівні цього літа шістдесят п'ять років.

Аркадій лежав поруч із своєю дружиною, а значить єдиноутробною донькою власної тещі, і, дивлячись на її волосся, розсипане по подушці, думав собі про! те, що жінки, зрештою, легше якось пристосовуються до зміни зовнішніх обставин і більш схильні до компромісів, а значить, і до виживання, ніж чоловіки. А й справді, подивіться довкола... Саме жінки тягнуть сім'ї, ведуть господарство, зберігають родинну ватру, заробляють гроші. Тоді як чоловіки потроху спиваються, розводячи теревені про якусь невловиму тугу, про несправедливе влаштування світу, про суцільний дестрой, що панує в їхніх душах, про дискомфорт і відсутність гармонії, про інші метафізичні матерії, які оком не побачити, вухом не почути, рукою не помацати. «І я один з таких», — подумав про себе Аркадій, і вже з самого ранку хапанув приступ легкої депресії.

— А жерти нема чого... Навіть хліба в домі нема, бо хтось ще позавчора обіцяв поїхати на базар, а таки не поїхав, — замість «доброго ранку» привітала його теща.

— Та іду вже, іду! — огризнувся Аркадій і, почухуючи зад, поплентався до туалетної буди, що стояла в кінці ділянки.

Від станції «Морська» до станції «Білгород-Дністровський» електричка через Затоку і Шабо іде годину двадцять. Від станції до базару ще хвилин десять пішки. Отож і виходить, що десь о пів на одинадцяту ранку наш герой з порожнім рюкзаком за плечима і торбою у руках через центральні ворота зайшов на Білгород-Дністровський продуктовий ринок «робити базар», як кажуть в Одесі.

Співати оди бессарабським ринкам даремна справа. Хто це вже не робив: Бабель, Шолом-Алейхем, Ільф та Петров, товариші Бунін, Горький, Катаев... ба й навіть, наш земляк славетний Михайло Коцюбинський! Але коли вони жили? Чи не сто років тому. Відтоді на класичному бессарабському ринку дещо й змінилося.

Ні, класичний антураж лишився майже незайманим — усі ці гори перцю, капусти, моркви і кабаків, усі ці «сінєнькіє», «абєркоскі», «бутильочкі», «памідоркі», а рибний ряд з цілими розвалами солоної та копченої риби, не кажучи вже про найсвіжішу кефаль (або, як кажуть тут, «сангєльку» та «пєлєнгасіка»). А чого тільки варті м'ясний і молочний павільйони з їхнім стійким запаморочливим запахом вогкої свіжини, такої собі суміші парної телятини, сироватки, овечої бринзи, сиру, вершків, курячих гомілок, пупків, свинячого сала, м'якоті та відбивних, що їх продають рожевощокі тітки-перекупщиці із товстими золотими обручками на жирних пальцях та сережками-півмісяцями у вухах. А цигани, що ховаються за горами соняшникового насіння (кажуть, що вони ще приторговують «травичкою» та «ширкою», і з того мають основний дохід), а молдавани з причепами, повними персиків та винограду, а усі ці нескінченні крамнички з бакалією та господарським крамом. Живопис найвищого ґатунку — отой бессарабський ринок у Білгороді-Дністровському. Не вірите — завітайте самі.

А тепер щодо змін. Ну, по-перше, це суцільний блатний шансон та російська попса, що звучить з динаміків ларьків, збитих із заіржавлених шматків заліза, де торгують свіжою і не дуже пресою, книжками Суворова-Донцової-Марініної, презервативами, «расчьоскамі», фломастерами, туалетним папером, жувальною гумкою, мильними пузирями, надувними матрацами, гівняними маєчками, «кепочками», гумовими «тапочками-мільонниками», що в них справді можна ступити на шлях дао і отак безперспективно прочовгати запилюженими стежками Молдавії мільйони кілометрів у пошуках абсолютної гармонії буття. Всі ці розвали китайського «ширпотрєбу», усе це одноденне сміття, вироблене прудкими руками китайських «кулі» — копійчане, одноразове, все те, що створює для простого споживача ілюзію добробуту і заможності, настільки грубо входить у протиріччя з «класичними» зонами бессарабського ринку, що у освіченої, культурної людини, окрім відрази, інших емоцій викликати не може.

Принаймні Аркадій, як людина досить освічена й начитана, відчував цей дисонанс досить гостро.

Опинившись в самій гущині базарного життя, він досить професійно скупився спершу «легкими» товарами типу бринзи, домашнього сиру, сметани, вершкового масла, свинини, хліба, ковбаси, олії, макаронів, сала, цукру і насіння, а вже потім вдався до «важких» закупок, серед яких були п'ять кілограмів картоплі, по два кілограми томатів та огірків, півтора кіло баклажанів, кіло моркви і кіло буряка, дві голівки капусти, а ще цибуля, перець часник і зелень. Усього кілограмів під двадцять. «Важкими» продуктами він набивав старий радянський наплічник, а «легкі» складав у полотняні торби, що захопив із собою. Зворотною дорогою до вокзалу він ще забрів до крамниці, купив кіло печива, згущеного молока, зубної пасти, туалетного паперу і в підсумку тягнув на собі кілограмів до сорока вантажу. І це за загальної маси тіла у сімдесят кіло. А на самому вокзалі ще купив дружині свіже число «Бульвару». Що й казати... Богатир!

А теща так і сказала: «О, богатир повернувся!», коли він десь близько другої, увесь спітнілий і червоний від натуги, ледь пропхався у хвіртку і знесилено кинув сумки на землю.

— Іди купайся, я розберу...

— Я цеє, до тьоті Ніни зайду? — запопадливо глянувши на тещу спитав Аркадій.

— Ну, давай вже заходь. Заслужив!

— Ага, то я червоного візьму?

— Бери, як знаєш.

Тьотя Ніна була сусідкою Антоніни Петрівни по дачі і стиха приторговувала шабськими винами, які їй з якогось там винрадгоспу доправляли родичі. Півторалітрова пластикова пляшка чи то «каберне», чи то «аліготе» коштувала десять гривень, трохи більше ніж два долари. Саме таку суму «зекономив» Аркадій із тих ста двадцяти гривень, що йому дали на закупку.

Обідали, як завжди обідають на дачі — довго і смачно. Теща приготувала жирний, наваристий борщ з того шматка свинини, що лишився в морозильнику з часів останньої закупки, накрутила налисників з м'ясом, зварила компот з яблук. На стіл поставили до борщу банку базарної сметани, начистили голівку часнику, нарізали хліба з салом...

— Ну що, по стаканчику? — проковтуючи слину, радісно запитав близьких Аркадій, бо з ранку так нічого і не поїв.

— Ой не знаю, — морщачи носа, якось відразливо проказала теща. — Оце Нінкине вино... ще невідомо, де вона його бере. Ти пий, якщо хочеш, а у мене від нього печія.

Дружина теж відмовилася. А от Аркадій випив і з апетитом накинувся на борщ.

— Щось шлунок болить, — продовжувала теща своє нудне базікання. — Оце вчора з бичками трохи вина випила і всю ніч із тахікардією мучилася. А сьогодні по радіо передавали про цілющі властивості синьої глини. Аркашо, ти не знаєш, де можна дістати синьої глини? Сметану бери...

— Ага, — Аркадій поклав у борщ повну ложку густої базарної сметани.

... Крутить ноги, — торочила своє теща, — певне, що буде дощ. Чуєте, як море штормить? Маню, жуй, ковтай (це до онучки). Валькова сьогодні приходила зранку, давно її не бачила... Ти пам'ятаєш Валькову? (дружина знизує плечима, мовляв, не пам'ятаю). Це ота, що від начальника механічного цеху прижила дитину, і її хотіли виключити з партії, а вона та й поклади на стіл партійний квиток і каже: «Я мала ідеали і вирила в партію. А тепер ідеали зникли, то і квиток мені не потрібний». Отака була дура... Але я все одно буду голосувати за комуністів...

— Але ж, мамо, невже ти не розумієш, що вони всі одним миром фазані, їм би одне: хапанути і вбік...

— А мені байдуже! Вони обіцяли підняти пенсію. А це для мене головне і на все інше мені начхати. У мене на ощадній книжці лежало дванадцять тисяч карбованців. І де вони тепер? Тю-тю... Симоненко обіцяв, як прийде до влади, то ці гроші поверне.

— Бреше! — каже дружина..

— А от і не бреше. Не хочу так більше жити. Не можу! Нехай оті «дерьмократи» кажуть, що ми були рабами. Машо, жуй, ковтай (це знову до онучки). Але ми знали, що буде взавтра і післязавтра, мали якусь стабільність, гарантований заробіток, відпустку, дачі от давали від виробництва... — теща обвела рукою свої володіння. — А тепер що я маю? Свободу? Та на хріна мені та свобода із такою пенсією? І, зауваж, не я одна така! Нас мільйони, обкрадених, скривджених, тих, хто мав усе, а тепер не має нічого. Була країна, могутня, красива, було все зрозуміло: хто ворог, хто друг, куди йдемо! А зараз? Суцільний бардак! Не знаєш, на що чекати взавтра. Ніхто нічого не знає, ніхто не за що не відповідає. Навколо одні бандюги. У парламенті — бандюги. Президент — бандюга. Всі бандюги. Отак би взяла автомат і усіх перестріляла. Ех, Сталіна на них нема! Ага, от, згадала! Ти, Аркашо, як поїдеш наступного разу до Білгорода, то візьми там нежирної баранинки, я плов зроблю. А ще вигрібну яму треба почистити, але це вже туди, ближче до кінця відпустки. Машо, жуй-ковтай, скільки можна сидіти з повним ротом? От вчора ввечері по телевізору слухала, як виступав Симоненко, так він все правильно каже: влада цілком корпум... кормун...

— Корумпована, — підказує дружина.

— Про народ ніхто не піклується. Нікому той народ не потрібний. Всі тільки під себе і гребуть, будь вони прокляті! Ні, треба голосувати за комуністів, тільки за комуністів...

— А знаєте, — наливаючи собі другу склянку вина, втрутився у її монолог Аркадій, — колись у давніх Ізраїльтян був такий пророк Мойсей. Так він сорок років водив свій народ по пустелі, щоби всі ті, хто пам'ятав часи рабства, повимирали. Раби мріють не про свободу, а про власних рабів. І нове покоління ніколи не спізнає Землі Обетованної, коли учорашні раби будуть їм розповідати, як гарно було у Єгипетському рабстві.

За столом повисла непевна пауза.

— Ти що, хочеш, щоб я здохла скоріше? — суворо підібравши вуста, із погрозою в голосі запитала теща, знімаючи ложкою сметану по краях банки.

— Тю, мамо, боронь боже! — сплеснула руками Марина. — Що ти таке кажеш? Іди краще трохи відпочинь, бо ти втомилася...

— Ну, дякую тобі, Аркашо, за такі слова! — і теща глянула на зятя так, що у того й вино у горло не пішло. — Штормить щось море, як би дощу не було! — проказала, зникаючи у спальні.

Після обіду, коли вже із спальні долинало лунке хропіння Антоніни Петрівни, яка задрімала поруч із онучкою, Аркадій сидів в затінку виноградної альтанки, розвалившись в лозяному кріслі й поклавши ноги на невисокий табурет. З одежі на ньому були тільки сині шорти-труси. У руках він тримав гранчак, наполовину повний шабського «каберне».

Упіймавши в склянку сонячний промінь, він крутив гранчаком перед собою, милуючись тим, як в ньому променіє та іскриться рубіново-чорне вино. За прибраним вже обіднім столом сиділа дружина, розгадуючи кросворд у «Бульварі».

— Зачіска панка? — питала, покусуючи одноразову ручку з блакитною голівкою.

— Ірокез.

— Підходить, — Марина старанно вписала літери у клітинки.

З моря у внутрішній дворик дачі проник струмінь прохолодного бризу і хитнув виноград. Він загойдався, і сонячні зайчики заплигали мармуровими плитками. Декілька пожухлих виноградних листів зірвалися з лоз і з легким шурхотом приєдналися до них.

Маленький павучок-хрестовик спустився з небес і зависнув у повітрі над Аркадієм, тихенько погойдуючись між подувами бризу. Ледь помітна, прозора ниточка павутиння випиналася дугою, як вітер торкався її, і знову виструнчувалася, коли наступала тиша, і шурхіт виноградного листя, стривоженого прохолодним повітрям, затихав. Погойдавшись хвилину, він, цупко перебираючи лапками, подерся вгору і зник десь там, де сам чорт знає. «А кажуть, що павуки через свої мережива передають вісті у потойбіччя. Ось чому вбити павука — то погана прикмета», — подумалося Аркадію, і він пригубив трохи вина.

Біля персиків та винограду, що у тарелі стояли на столі, вилися жваві мушки. Рази зо два підлетіла полохлива бабка і відвалила убік. Аркадій потягнувся усім тілом, так що хруснуло йому десь в спині, глибоко зітхнув, потім позіхнув і ще раз потягнувся.

«Що за пора, чорт забирай!» — подумав він, знову розвалившися у кріслі. — Отак тільки б і сидіти нерухомо, цідячи з гранчака терпке «каберне», плюватися кісточками від винограду та спостерігати за тваринним життям навколо. І що їм до тебе, цим комахам — вільним, веселим, шахраюватим створінням? Нема їм до тебе ніякого діла. І ти заздриш їм: тим чайкам у небі, і тим рибам у морі, і тій сусідській киці, що розляглася на даху, — Аркадій повів поглядом по бокам, — цим метеликам і фруктовим мушкам, і, навіть, тим бичкам, що сріблястим намистом сохнуть, почеплені на риболовну жилку між айвою та яблунею. З ними все ясно, з тими бичками... Все в них просто. Господи, які чудові слова: «ясно» і «просто», — тут Аркадій важко зітхнув. — Ява недосяжні, небесні слова! А в тобі живе щось мутне, хаотичне, розпанахане...

— Художник, автор картини «Невтішне горе»?

— Крамський, тобто, Крамской, — відказав Аркадій, підносячи склянку до вуст і відсьорбуючи великий ковток.

— Підходить. Автор поеми «Чорна людина»?

— Єсенін. Все, люба, залиш мене у спокої, бо я хочу зібратися з думками.

— Ну і ще останнє... Чоловіче ім'я, яке в перекладі з давньогрецької означає «переможець»?

— Микита...

— Микита? Може Нікіта?

— Це російською Нікіта, а українською Микита...

— Так, але у мене російськомовний кросворд.

— Значить, Нікіта. Все, залиш мене у спокої...

— Козел!

— Згоден!

Глава шоста Нові господарі

Близько шостої вечора почав накрапати невеличкий дощик. Небо затягло хмарами, вітер вщух, і море потроху почало заспокоюватись.

— А й дійсно, сірководнем пахне! Ти відчуваєш? — запитав Аркадій у дружини, вибравшись із будиночку на двір. — Котра година?

— Чверть на сьому!

— Оце так я заснув!

Всі, хто хоч раз бували на Кароліно-Бугаз, можуть підтвердили, як там чудово спиться після усіх цих борщів, налисників, вареників, котлеток, салатиків, компотів, «каберне», «аліготе», пива, а особливо вдень після обіду. Приляжеш, здавалося б тільки на хвилинку, а продрімаєш до самого вечора. Сон — цей неодмінний супутник усіх відпочивальників, ця одвічна слов'янська дрімота, у якій розчиняються усі бажання, зневолює і переводить людину у тваринний режим існування. Попоїсти, поспати, попити вина, поласувати фруктами, поніжитись на пляжі, поплескатись в теплому морі, почитати газету. Прості чуттєві насолоди, як тенета, сповивають дачників ланцюгами ліні та абсолютного релаксу. Варто тільки спробувати зчинити опір — почати робити зарядку, правильно харчуватися, зайнятися йогою чи спробувати приділити час творчості — і все — депресія тут як тут із питанням: «Та навіщо ж так напружуватися?» Відпочивай! Набігаєшся ще за рік... Тому краще не експериментувати, а віддатися цій дрімоті на повну. І жерти, і спати, і пити вино, і вести тваринний спосіб життя.

— А що, вино ще лишилося? — чухаючи засмаглий живіт, запитав Аркадій у дружини, яка разом з донькою розфарбовували картинки у книжці-мальованці.

— Тато, ти ж знаєш, що мама забороняє тобі пити багато вина, — суворо насупивши брівки, подивилася йому прямо в очі дитина.

— Так, тебе не питали...— махнув він на неї рукою.

— Як ти з дитиною розмовляєш? — досить стримано обурилася дружина.

— А чого вона лізе у дорослі справи?

— Бо я не хочу, щоб ти став алкоголіком! — абсолютно серйозно заявила п'ятирічна Марічка.

— Що, мама навчила чи бабуся? Тю на вас... — Аркадій удавано плюнув на підлогу і попхався на кухню, де у холодильнику мала лежати недопита пляшка каберне.

Ну а що ще робити у таку погоду, коли на вулиці починає накрапати дощ, а небо затягнуте низькими хмарами? Тільки бухати і більш нічого.

Наливаючи вино у склянку, він згадав, як десь тиждень тому саме через Марічку сталася чергова сварка за столом. «А от якщо б тобі випала нагода поміняти татка, то ти б поміняла?» — вже будучи добре напідпитку запитав у доньки Аркадій. «Поміняла б! — впевнено заявила мала. — Бо мені не потрібен татко, який весь час п'є вино, спить і не хоче зі мною гратися у лікаря».

Аркадій тоді дуже образився. Від тої образи він на зло усій родині пішов до сусіднього ларька, купив пачку цигарок «Лакі страйк» і закурив. Сидячи на березі моря, думав приблизно таке: «Отак після цього рости цих дітей, вчи, віддавай їм серце і душу, віддавай їм життя. Як не «хочу», то «дай», як не «дай», то «хочу» — інших слів вони не знають. Тупі зажерливі істоти, з яких потім виростають справжні покидьки! І це тільки квіточки, а що буде далі!? «Малі діти — малі проблеми, великі діти — великі проблеми» — то всі знають!»

Своїх батьків він теж недолюблював, ігнорував, робив маленькі капості, щоб зіпсувати їм життя, а останніми роками навіть підводив під все це теоретичну базу, бо якось у Фройда прочитав: «Тільки той може вважати себе героєм, хто вступив у борню з власним батьком і переміг його». Аркадій хотів бути «героєм», а тому всі ці батьківсько-дитячі «мусі-пусі» були йому, якщо не цілком огидні, то принаймні відразливо-індиферентні. Не те, щоб він зовсім не любив малу, просто одного часу, десь роки півтора тому, коли дитина, вже й не пам'ятається з якого приводу, інстинктивно відштовхуючи татка, кричала: «Іди, іди звідси, я маму більше люблю», він зрозуміло побачив, що Марічка свого часу вчинить з ним так, як це вчинив він із своїми батьками, пославши їх внутрішньо під три чорти. Ну, і чи варто після того приділяти увагу дітям? Хай ростуть собі, як ростуть, а життя — воно довге, може, щось з них та й вийде?

Вижлуктавши духом склянку вина, він забрався до холодильника, відкраяв від шматка бринзи декілька кавалочків, поклав їх на тарілочку і, закусуючи вино бринзою, дивився крізь вікно у захмарене небо. Важкі хмари пливли низько, і з них раз у раз бризкав на землю дрібний дощик. Настільки дрібний, що навіть не пробивав тугий шар виноградного листя, який накривав усе подвір'я біля будинку так, що дружина з донькою продовжували собі спокійно малювати. Теща пішла кудись до сусідки.

Після випитого вина в душі народжувався приємний шал. «Та чорт з ними! Набухаюся сьогодні!» — вирішив про себе Аркадій, і від тої думки у нього на серці якось полегшало. Він налив собі ще одну склянку, так само заковтнув її одним духом і знову закусив бринзою.

За декілька хвилин, розвівши залишок вина кип'яченою водою, так що, здавалося, буцім у пляшці знову більше половини, він вийшов на подвір'я майже щасливий і усміхнений.

— О, накатив уже! — під'южила його дружина, добре знаючи, як міняється мармиза її чоловіка, як по-особливому блищать очі, коли той «накатить».

— Та де там, кохана, тільки скляночку! — підійшов і поцілував дружину у плече, — піду морозива куплю!

— Знаю я твоє морозиво, — трохи розімлівши від несподіваної ніжності, повела плечима Марина, — тільки я тебе благаю, не кури!

— Борони боже! Тобі яке морозиво брати? — запопадливо позираючи на схилену над аркушем дитячу голівку, запитав Аркадій у доньки.

— «Каштан», — бовкнула та, не відриваючи очей від малювання.

Дорога до найближчого ларька йшла якраз повз колишню дачу Голдіних.

«А чому б мені оце до них не зайти, не познайомитися з новими хазяями?» — подумалося Аркадію дорогою.

А й справді, думка була слушна. Навіть і хоробрості не треба було набиратися, бо нуль-сім дека гарного шабського «каберне» так підігріли настрій нашого героя, що він почувався абсолютно розкуто і невимушено.

Отак, здіймаючи придорожню куряву біло-блакитними китайськими «капцями-мільйонниками», у синіх своїх шортах та білій майці з логотипом торгівельної марки «Індезіт» він підійшов до 328-ї ділянки і через таку знайому дерев'яну хвіртку з вирізаним угорі сердечком загукав: «Агов, є хтось вдома?»

У дворі стояв новенький американський джип «Гранд-Черокі».

«Це той, що коштує близько тридцяти тисяч доларів! — подумалося Аркадію, — нівроку багаті люди тут тепер хазяйнують!»

На задньому склі джипу красувалася наліпка із задертим середнім пальцем руки і надписом англійською «Фак».

«Шо нада?» — з-за джипу висунулася кремезна лиса голова та могутній голий торс чувака з породи тих, кого тепер називають «нові українці». Жирна, завтовшки з мізинець золота цепура, на якій теліпався «гімнаст» (так у кримінальних колах позаочі називали важке золоте розп'яття), перстень-голдяк на середньому пальці правої руки, золоті швейцарські «котли» на зап'ясті, бичача шия, товсте пузо, покатий лоб і нахабний погляд з-під навислих надбрівних дуг — все як треба, щоб «боялися та поважали». А головне — реальний темно-синій «свастон» в лапах у орла — знак тюремної «отріцаловкі» на правому боці грудей. «Свастон» на грудях у реального одеського єврея!!??» — ще вкрай здивувався про себе Аркадій, — Буває ж таке!»

— А ви не підкажете, чи не можу я поговорити з хазяїном дачі?

— Я хазяїн, а що?

— А чи ви часом не знали попередніх хазяїв цієї дачі — Голдіних Дмитра Петровича та Аїду Марківну?

— Тобі, братішка, краще не знати того, хто був попереднім хазяїном цієї дачі... А в чьом дєло?

— Та справа в тому, що ця дача колись належала моєму двоюрідному дядькові, і я тут в дитинстві часто відпочивав... А оце років десять тому вони її продали і перебралися до Америки. А ми з родиною цього літа тут неподалік відпочиваємо, то я й подумав, зайти познайомитись, подивитись, що тут та й як...

— А, ностальгія... — суворе обличчя господаря позбулося певної кількості мімічних зморшок, — ну то заходь, подивись, бо ти якраз вчасно. За два дні цієї халабуди вже не буде. — Здоровань підійшов до воріт і відкрив перед Аркадієм хвіртку, — Льова, — простягнув здоровезну лапу.

— Аркадій, дуже приємно... — поручкалися, — А чому це не буде?

— Бо у суботу зранку тут вже будуть будівельники. Спершу молдавани, а потім западенці. Будуть будувати віллу у середземноморському стилі. Один проект на двадцять «косарів» зелені потягнув. Знайомся, моя дружина...

— Света, дуже приємно...

— Аркадій...

«Так от як тебе звати, сучко», — подумалося йому, коли він, упіймавши в свої руки її долоню, глянув на добре вкарбоване у пам'ять обличчя, пильно перевіряючи, чи не впізнає вона його. Здається, не впізнавала...

— Аркаша каже, що десять років тому ця дача належала його родичам, і він тут провів своє дитинство... — прояснив причину його появи Льова.

— Я чула. А ми саме вечеряємо, приєднуйтесь до нас...

— Та я ж тільки на хвилинку... — ніяково почав мимрити Аркадій, впізнаючи той самий стіл і лави під виноградом, де зазвичай обідала і вечеряла уся численна рідня Голдіних.

Але Льова перервав його суворо і безапеляційно, поклавши важку руку на плече.

— Ти, браток, той... у мене в гостях... А не випити з хазяїном — то велика образа. Прийшов, то вже сідай... Светка, неси тарілку і стакани...

Додому Аркадія десь близько полуночі доправив той самий Льова.

— Боже, дякую, що ви його привели! — зачувши стукіт хвіртки, вилетіла назустріч з будинку перелякана Марина, — а ми вже не знали, що й думати... чи машина збила, чи кудись втік. На нього таке іноді находить. Все рветься кудись утікти. А сьогодні пішов близько сьомої з дому за морозивом і не повернувся...

— Льова, ми ж морозива дитині так і не купили... — уткнувшись йому під пахвину, белькотів Аркадій, ледь тримаючись на ногах і обнімаючи за плече голого свого друга, що був у самих лише шортах.

— Буде все: і морозиво, і канфєти, і какава з чаєм, тільки завтра, Аркаша, завтра... До речі, запрошуємо всю вашу родину завтра до нас на свято! — приязно промовив здоровань.

— Льова — нинішній хазяїн дачі Голдіних, — пояснив думку товариша Аркадій, — так він теє... післязавтра починає там велике будівництво, а завтра збирає друзів з Одеси погуляти в останній раз на старій дачі...

— Я зрозуміла. Завтра розберемось. Дуже вам дякую! — спробувала Марина потягти чоловіка додому.

— А ви теж відчуваєте цей запах? — запитав її Льова, повівши носом у бік моря.

— Так, сірководнем пахтить. Це нормально. Тут таке інколи трапляється, так мама каже... Надобраніч.

— Всєво харошева...

Коли Льова, похитуючись, побрів собі додому, у хиткому сяйві ліхтарів Марина побачила геть «розписану» його спину! Церква з сімома куполами красувалася там.

Глава сьома Сірководень

Наступного дня Аркадій прокинувся о пів на десяту. Прокинувся настільки, щоб знайти в собі сили встати і вибратись з будиночка. Бо прокидався він пару разів і вночі від страшенного головного болю і, дотягнувшись до пластикової пляшки з кип'яченою водою (яку завбачливо поставила біля нього дружина), жадібно припадав вустами до її шийки. Шабське «каберне», ірландський віскі «Джеймсон» та німецьке пиво «ДАБ» — то гримуча суміш, яка не тільки виносить мозок, але й виїдає у ньому цілі дірки. Мільйони, а то й мільярди нейронів загинули тої ночі в «сером веществе» Аркадія і вийшли з організму разом із сечею та фекаліями під час вранішнього випорожнення. А відтак, позбувшись такого цінного, не відновлюваного нейробіоматеріалу, вигляд мав він досить тупуватий та загальмований.

Довго чухався, пив міцний чорний чай, спробував заковтнути трохи молочної рисової каші, яку його рідні залишили в каструлі на плиті, а самі, либонь подались на пляж, бо в господі нікого не було.

Трохи привівши себе до ладу, Аркадій і сам за годину виповз на берег. Настрій був цинічний, саркастичний, словом, мерзенний такий настрій — типовий наслідок тяжкого алкогольного отруєння.

Після учорашнього шторму і дощу сонце пекло не так вже й сильно, тому біля води було комфортно.

— А де мама? — не побачивши тещі, індиферентно запитав у дружини, осідаючи поруч на пісок.

— Поїхала до контори платити за світло.

— Як водичка?

— Льодяна, неможливо зайти, литки вивертає! Градусів п'ять чи шість.

— Та не може цього бути!

— Хм, — зневажливо хмикнула та, — піди сам перевір.

Коли на пляжі було мало народу, дружина завжди засмагала без верхньої частини купальника, підставляючи сонцю свої трохи висмоктані материнством груди. Сьогодні ж народу було зовсім мало. Трохи осторонь, там, де їхня донька гралася з онуками місцевих старожилів Бориса Соломоновича та Дори Абрамівни Штейнбергів, розташувалися ще декілька осередків провінційної пляжної культури.

Вихідці з усіляких там Бородянок, Коноплянок, Олександрівок, Яблунівок та Книшів, що припхалися до моря на своїх «Жигулях-Москвичах» та задешево знімали кути на сусідніх дачах, жерли кукурудзу, цмулили пиво, курили, лузали насіння, грали в підкидного дурня, «виховували» шмаркатих дітей своїх в затінку дешевих китайських парасоль, словом, насолоджувалися тваринячо-жлобським життям, цілком притаманним пересічним мешканцям південно-східної Європи.

«Уроди» — подумав про них Аркадій і спіймав себе на думці, що вони з дружиною, либонь, для когось з боку теж так само виглядають уродами.

«Адже люди навколо — це віддзеркалення нас самих, — продовжив думку, розглядаючи колонії жлобів на пляжі, — і увесь світ — це проекція нас самих на нього. Отже, коли хтось бачить світ в уродських фарбах і ракурсах, то він і сам є урод. Отже, я — урод!»

Дійшовши такого філософського висновку, він чомусь зненацька згадав казку Андерсена «Снігова королева», а саме, те місце, де учні злого троля розбивають люстро, кавалки якого, западаючи людям у очі й серце, роблять їх погляд на світ приблизно таким, який мав тепер Аркадій — спотвореним та цинічним.

«Пліснява! Люди — це отруйна пліснява на тілі землі, яка, мов той «аспергілус нігер», селиться у найбільш придатних для виживання місцях, обсідаючи ріки моря і океани та поволі знищуючи Землю отруйними відходами власної життєдіяльності! От коли б якась комета, вдарившись об землю, знищила усю ту людську плісняву, то на Землі б знову запанувала радість та гармонія! Чи нехай ця пліснява винищить себе сама за допомогою ядерної зброї, чи взагалі планета зірветься з катушок і полетить у чорне провалля космосу...»

Отакі думки блукали головою нашого героя того ранку, людоненависницькі до такої міри, що скажи йому тоді натиснути на ядерну кнопку — натиснув би, не вагаючись. А все виною алкоголь! Бо, як заповідали у своїх «Протоколах» ще сіонські мудреці: «Мішає «каберне», віскі та пиво тільки кончєний гой — мудак та недолюдина. Як побачиш такого — вбивай без жалю!»

— Піду попробую водичку... — промимрив Аркадій та й із скреготом зубовним, перебуваючи у Шеолі власного похмілля, підняв грішне тіло з гарячого піску та потягнув прокляті кістки в напрямку недалекого моря.

Дружина не збрехала. Ледь ступивши у воду, Аркадій відчув, як від самих литок, сідницею, спиною аж до м'язів на шиї пробіг тілом електричний струм і вдарив холодом у мозок. «То от чому ніхто не купається», — подумалося йому, бо такого видовища він не бачив від сотворений світу: щоб у сонячний серпневий день люди на пляжі були, а у морі — жодного. Тільки отам, ген-ген ліворуч, біля каменів, що прикривали від навали штормів найвужче місце коси, вовтузилася у воді зграя дітлахів.

— Люба, я піду прогуляюся берегом, бо щось серце вискакує... — трохи церебральним тенором «проспівав» наш герой, бо від міцного чорного чаю серце справді щось розходилося, руки тряслися і тіло потребувало руху.

Однак, коли він підійшов до величезних гранітних брил, загрузлих у піску, де вовтузилися діти, то від побаченого видовища враз забув і про серце, і про похмільний синдром.

Прямо на піску між каменів було простелено дві радянські жакардові ковдри темно-синього кольору з трьома білими смужками з того боку, де мали розташовуватися ноги. На ковдрах було навалено з півцентнера знаменитої чорноморської камбали-калкану!

Трійко дітлахів-підлітків років дванадцяти-тринадцяти бродили у воді між каменів, аж поки один не вигукнув: «Є!», нахилився в воду і за якусь мить виніс на берег ще одного рідкісного представника місцевої морської фауни кілограми так у два з половиною.

— А як ви їх ловите? — тільки й вичавив Аркадій, дивлячись, як красивезна колюча риба, ковтаючи повітря перекошеним ротом, налякано поводить довкруж банькуватими очима на пласкій голові, демонструючи сонцю полум'яні свої зябри.

— Заходимо, бродимо, наступаємо на спину і беремо руками — цокотячи зубами відповів малий.

— І що, вона тут усюди є? — Аркадій з жахом дивився на його червоні, розпухлі від крижаної води ноги.

— Атож...

«Ні, такий варіант для мене не підходить, так ще можна яйця і нирки застудити — підтюпцем біжучи до дому, думав Аркадій. — Я влаштуюся іншим робом.»

На дачі в одній з кімнат під ліжком лежав старий надувний матрац, який, щоправда, трохи травив з себе повітря, але на півгодини плавання його вистачало. У дерев'яному сарайчику біля туалету, або, як усі казали, «сарайкє», підчеплені на гачок висіли допотопна аквалангічна маска із радянським знаком якості, витисненим на чорній гумі, ГОСТом та ціною у «З руб.». Десь там мав бути й імпровізований тризуб — довгенький металевий штир із прикрученою до нього ізолентою, розкаряченою виделкою з вигостреними та зазубреними кінчиками.

«Я вляжуся на матрац, вдягну маску, візьму у руки тризуб і повільно буду курсувати уздовж берега, виглядаючи рибу, якої, коли вірити пацанам, на дні повно.»

Швиденько пробігши повз дружину і вимахнувши доці рукою, він вже за якихось десять хвилин повернувся «у повній амуніції» та вдався до виконання задуманого.

Старий синьо-червоний надувний матрац курсував уздовж побережжя хвилин п'ятнадцять. Відпочивальники з цікавістю спостерігали за діями молодого чоловіка, що лежав на ньому, зануривши голову у масці в воду, тримаючи напоготові металевий прут. Відгрібаючи метрів на десять-п'ятнадцять, Аркадій дозволяв легкому вітерцю тягти себе уздовж берега, де глибина у канавці була трохи більшою за метр, пильно вдивляючись у дно. Але риби він не бачив. Тоді він вирішив заплисти подалі, де починалася мілина. Проте риби не було і там. Матрац поволі здувався, і крижана вода обпікала живіт, яйця і зовнішню поверхню стегон. Вільна рука, якою він загрібав воду теж задубіла і стала червоною, як буряк.

— Так що ж він там виглядає? — промовив до дружини Борис Соломонович, зіщуливши повіки і приклавши до лоба долоню.

— То, може, камбала під берег підійшла, як у 1974-му, пам'ятаєш? — відказала Дора Абрамівна.

Коли ж Аркадій, цокотячи зубами, вибрався на берег і підставив задубілий живіт сонцю, старий ветеран відважився на рішучий вчинок. За допомогою дружини він піднявся з килимка, і увесь пляж побачив жахливий шрам на його спині. Профілі Леніна-Сталіна на грудях від самого 1949 року, коли їх було витатуйовано на Колимі, дивилися одне на одного впевнено та по-бойовому, хоча напівзасохла ліва рука старця притискалася до тулуба і дещо тремтіла. Забравши на маківку три сиві свої волосини, Борис Соломонович по-діловому рушив у бік моря і навіть не зойкнув, коли крижана вода обпекла литки. Не ступив він у воді і десяти кроків, як зупинився, завмер на місті, нахилився до води, шуруючи у ній здоровою рукою, і видобув на світ божий гарненьку камбалу кілограми на півтора.

— Доро, тримай, — викинув рибу на берег.

І почалося...

Камбала залягала під самим берегом, неглибоко занурившись у пісок. Ось чому Аркадій, плаваючи на матраці, не міг її побачити. Добре замаскована пласка спина її геть зливалася із кольором дна. Надибати рибу можна було, тільки наступивши на неї ногою. Прибита сірководнем та переміною глибин, вона навіть не чинила опору, коли її витягали з моря, ухопивши під зябра. І тільки вже опинившись на березі, «піднімала паніку», витанцьовуючи пружним, пласким животом та спинкою агонічні свої танці.

Чутки про те, що під берегом «стоїть» камбала, з блискавичною швидкістю розповсюдилися узбережжям. В людях прокидалися первісні інстинкти. Всі, хто були на березі, зачувши легку здобич, посунули у воду. Забувши про сором, дітей, хвороби, недоварені борщі та недокручені вареники, дачники вибігали зі своїх ділянок, хто у чому був, мчали до моря і з хижими зойками лізли у воду, боячись втратити свій шанс на здобич. Але риби вистачало усім. Бери, хапай, греби під себе, поки маєш силу. Якось враз забулися артрити, ревматизми, радикуліти, ниркова недостатність, забулися усі кардіологічні, кишково-шлункові, нервові та інші набуті та вроджені хвороби, які мала більшість «мисливців». Рибні гори на березі зростали з шаленою швидкістю. У крижаній воді бовталися люди усіх вікових груп, починаючи від рожевощоких малих товстунів і закінчуючи потворними сторічними відьмами, що, зачувши запах свіжини, повибиралися на берег зі своїх халабуд на курячих лапках. Запрацював сімейний підряд. Змерзлі мисливці з родинних кланів, відігріваючись на сонці, тягали виловлену рибу на дачі, тоді як свіжа допомога борсалася у крижаній воді, зоруючи зашкарублими п'ятами морське дно, сподіваючись «наступити на шипи».

Від кількості виловленої риби ставало страшно. Камбалу виносили з моря центнерами. Вона лежала по всьому берегу, навалена горами просто на піску. В якусь мить хтось пустив чутку, що, буцім, на дорозі біля дач бачили машину рибінспекції. Від тої звістки у воду посунули всі, навіть ті, хто не встиг як слід відігрітися. Бо розуміли, що така «шара», можливо, дається раз на життя, оскільки кіло камбали-калкану на одеському «Привозі» у ті часи коштував аж ніяк не менше 5 доларів, і викласти такі гроші за рибу могли собі дозволити ну дуже заможні люди.

— Аркашо, давай туди ліворуч, там ще ніхто не ходив... — командувала з берега теща, прибігши на берег і теж піддавшись загальній лихоманці.

— Мамо, та він же ж собі яйця відморозить... Подивись на його червоні ноги... — вступилася за чоловіка дружина, аж поки мама не погнала і її у воду, а потім полізла і сама.

Розпочавшись десь близько одинадцятої ранку, «рибне побоїще» тривало щонайменше цілу годину. Близько полудня, коли із гумовими чоботами-забродами та справжніми острогами прибули «професійні» бійці з Білгорода-Дністровського, Затоки, Овідіополя та інших тутешніх містечок, вода в морі трохи потеплішала і камбала почала відступати від берега. «Професіоналів» було з півтора десятка. Вони підганяли свої УАЗи і «Ниви» до самої води і завантажували рибу прямо у багажники. На глибині, вже за косою, били гарпунами величезних чи не п'ятикілограмових калканів і, наче Нептуни, підносячи їх на своїх тризубах, виносили закривавлених риб на берег.

Аркадій, сидячи на піску, трусився усім тілом і, мов зачарований, спостерігав за виваженими і чіткими рухами «професіоналів».

— Боже, як це, либонь, страшно і боляче, коли у тебе влучають гарпуном? — думав про себе, трусячись від холоду усім тілом.

За останню годину вони з тещею та дружиною витягли з моря майже два десятки камбал. «Баксів на двісті, а то й більше!» — прикидав Аркадій риночку вартість улову.

Але того дня вартість свіжої камбали на усіх прилеглих ринка впала до нечуваного «долара за кілограм». За якийсь час по пляжу ходили перекупники і скуповували у дачників надлишки риби по дві гривні за кіло. Теща Аркадія не втрималася і сама продала десяток рибин, виручивши за них п'ятдесят гривень.

— Десять гривень тобі на «вінцо»! Заробив! — прихильно глянула на зятя-добувача, який загорнувшися у два рушники, сидів на піску і трусився, як заєць. — А куди її дівати, як в морозильнику місця нема? — зиркнула очима, коли Аркадій якось активно зацокотів зубами, намагаючись їй щось сказати на кшталт: «Задовбала, стара дура. Моя риба — мені і вирішувати, що з нею робити...»

А з самого обіду, коли море нагрілося, а риба відійшла на недосяжну для гарпунів глибину, повиснув над усією косою Кароліно-Бугаз стійкий запах смаженої камбали і стояв аж до ночі.

Глава восьма Останній запис у щоденнику

— Агов, є хтось вдома? — Аркадій знов стояв біля воріт колишньої дачі Голдіних і гукав до хазяїв.

Льовиного джипу «Гранд-черокі» у дворі не було, а на його голос вийшла з будинку трохи заспана Свєта. Була у коротенькому білому халатику і рожевих капцях. На литці правої ноги у неї було витатуйовано прудку ящірку, що дерлася угору по стрункій ніжці, немовби забираючись хазяйці під спідницю.

— Ой, вибачайте, щось так спиться на цьому Бугазі, — промовила граціозно відкидаючи з трохи припухлого обличчя прядку волосся. — Здається, на хвилинку прилягла і от вже відключилася... А Льови нема, він поїхав до Одеси по закупки. Ви ж пам'ятаєте, сьогодні о сьомій ви у нас...

— Так, звісно, пам'ятаю... А я оце камбали вам свіжої приніс...

— Ух ти, яка красива, — розчахнула хвіртку, одночасно зазираючи у червоний пластиковий таз, який Аркадій тримав у руках. — Проходьте у двір.

— Дякую.

У дворі Свєта всілася у продавлений, накритий свіжим пледом старий диван, що стояв під виноградом, а Аркадію запропонувала стілець біля столу. Уважно, із широко відкритими очами і напіввідкритими пухкими вустами, слухала його розповідь про «рибну лихоманку». Її оголені стегна, які вона чи зумисне, чи мимоволі інколи розводила так, що проглядали між її ніг тонкі білі трусики, засліплювали Аркадію очі й заважали складно вести свою оповідь. Він декілька разів збивався, плутався, стрибав з думки на думку, але нарешті поставив фінальну крапку:

— Так я ото подумав, що непогано було б пригостити ваших гостей свіжою камбалою...

— Та воно то може й так, — показуючи ряд білосніжних зубів, посміхнулася Свєта. — Але ж у нас з усього господарства тільки й є, що електрична плитка та чайник. А з водою так взагалі — біда. Я ж тут усього на три дні і то, через те, що мене Льова на колінах благав допомогти йому «прийняти друзів». Так я оце хоч трохи тут повбирала, бо будинок же ж не знаю скільки років стояв замкнений. Сьогодні погуляємо і все... Із завтра починається будівництво. Так що, ви вибачайте, мені якось ніяково, але я не знаю, де ту рибу готувати. Усі наїдки Льова обіцяв привезти із собою...

Отак, отримавши чергового облизня, наш герой поплентався додому із своєю непотрібною «дамі його серця» рибою і з пересердя кинув таз посеред двору:

— Марино, — крикнув до дружини, що вкладала доньку спати, — у них нема на чому ту рибу готувати!

— Тихше, не кричи, — висунулася у вікно дружина, — візьми почисти, попатрай і сам підсмаж, ти ж вмієш. Ну не з порожніми руками йти у гості?

— Нема більше чого робити! — форкнув чоловік і, трусонувши таз ногою, додав, — хай мама зробить, бо я ще досі від того моря дрижаків хапаю...

Натомість вирішив піти занотувати дещо до свого щоденника, бо після побачення зі Свєтою його голова та душа були повні різних хаотичних думок, які конче було треба структурувати та виплеснути на папір.

Старі сходи, прилаштовані до стіни дерев'яного будиночка, вели на розлогу терасу, огороджену різними бильцями, з якої відкривався чудовий вид на недалеке море (майже так, як і у будиночку Голдіних). На терасу виходили двері так званої «голуб'ятні» — невеличкої кімнати з двома ліжками, шафою та письмовим столом. Зазвичай в цій кімнаті зупинялися гості. Спека тут і вдень, і вночі була нестерпною. Дах так розжарювався за день, що шифер та дерево тільки-но під ранок наступного дня встигали трохи охолонути.

Піднімаючись сходами, Аркадій відчув, як його у спину поцілувало жаркими вустами розпечене сонце. Фарбовані охрою сходи обпікали босі ноги, і це відчуття було якесь приємне і млосне, ятрило нервові кінцівки, примушуючи ніздрі тріпотіти.

— Ну й жара, — хитнув голово, і, примруживши від задоволення очі, почовгав босими п'ятами розпеченими дошками, а потім продовжив свій шлях нагору.

На терасу вже лягла коса тінь від сусідського, вкритого червоним шифером, даху. Тінь від антени, напнутої на ньому, хрестом розляглася на дерев'яній підлозі, і, побачивши її, Аркадій чомусь згадав Христа, що майже дві тисячі років тому теж піднімався на свою Голгофу.

Обидва розчахнуті навстіж віконця «голуб'ятні» були забрані строкатими фіранками з тонкого шовку. Коли придивитися, то на фіранках можна було побачити китайські пагоди та китайців, що ловили рибу.

Коли Аркадій ступив на терасу, фіранки мляво колихнулися, і то був останній видих бризу, що конав від полуденної спеки. Від тої миті вони вже поснули мертво, і жоден рух не тривожив їхньої сієсти.

В кімнаті панувала задуха. Запах розпеченого дерева, шиферу, букету всохлих квітів на підвіконні, старої циновки на підлозі, фанерних стін, заклеєних облупленими, залитими патьоками зимових дощів шпалерами, томики Хемінгуея, братів Стругацьких, Горького, мемуари радянських генералів та товста книжка Новікова-Прибоя «Цусіма», що безпритульно тулилися одне до одної на розсохлій книжковій полиці — словом, все, що було в кімнаті під впливом гарячого повітря, пускало з себе аромати, утворюючи той єдиний і неповторний запах старих дач, молодість яких припала на початок «брежнєвської епохи».

Улігшись на ліжку і вбираючи усім промерзлим у гонитві за рибою тілом життєдайну навколишню спеку, Аркадій відкрив щоденника і упродовж наступного часу нашкрябав у ньому таке:

А ще Льова казав таке: «Треба думати і про те, що залишиться після тебе. Я розумію, що для тебе ця блакитна халабуда (це він про будиночок Голдіних) — втілення твого щасливого дитинства, усі ці чеховські рожеві шмаркачки, як у «Вишневому саді» (і знає ж, зараза!!!), ностальгія те та се... Але для мене це проста дерев'яна халабуда — втілення жлобського радянського «совка», коли усі люди були рабами і мріяли не про «космос» і «світле майбутнє», а про джинси «Левіс» і «московську» ковбасу на святковому столі. А я совок ненавиджу усім серцем. Я хочу жити кра-си-во! Їздити відпочивати на Багами, мати гарне авто, красиво одягати дружну і жити у красивому будинку на березі моря. Хіба це не нормальне бажання нормальної людини? Тому я знесу на хрін цю халабуду і побудую будинок у середземноморському стилі з колонами і терасами. І цей будинок залишиться після мене і простоїть триста років!»

І що я мав на все те відказати? Що він правий? Що всі ми, уся ця так звана «грьобана інтелігенція» — це гнилі нащадки Радянського Союзу, що зависли у небутті між «учора», якого вже нема, і «завтра», яке все ніяк не настає. А натомість є Льова, який керує нами і цим сьогоденням і нав'язує нам свої смаки, свої ідеали і свій спосіб мислення?

Ні, я не згоден! Я не хочу підкорятися Льові й жити в контексті його тваринно-жлобського буття! Бо я — ЛЮДИНА, а не тварина! Я виріс в інтелігентній київській родині, я дещо читав, я дещо знаю, я дещо можу! Досить спати! Час прокидатися і діяти! Час кинути виклик усім цим «Льовам» і здійснити ВЧИНОК, без якого усе моє подальше життя буде неможливим. Треба подолати у собі цей одвічний страх перед можливою невдачею, перед поразкою! Ні, я не трус! Я мушу це зробити! Мушу трахнути його дружину чи принаймні спробувати це зробити. Адже готовність до дії — це вже перемога! Тож вперед! Час зняти з себе це прокляття зневіри у власних силах. Час помститися цьому «володарю життя» і трахнути його дружину. Час ТРАХНУТИ ВІДЬМУ! ВПЕРЕД!!!»

Легкий подих вітерцю колихнув китайські фіранки, і крізь утворену між ними шпарину до кімнати залетіла стрімка оса, яка з пронозливим вижчанням закружляла над букетом засохлих квітів, а потім піднялася до стелі і заплуталась у павутинні, що сріблястим німбом облягло матовий плафон нехитрої люстри. Борсалася вона у тому цупкому плетиві декілька хвилин, борсалась затято і вперто, аже поки не вирвалася з тенет і, втративши рівновагу, впала униз, прямо на відкриту сторінку Аркадієвого щоденника. Хлоп! Закрив він його, умить розчавивши небезпечну комаху, за якою весь той час пильно стежив.

— Аркашо, — почувся знизу тещин голос, — йди їсти сирники, поки вони гарячі...

— Котра година?

— Вже п'ята...

— Зараз іду....

Потягнувшись усім тілом, він встав з ліжка і вийшов на терасу.

Дюни. Без кінця і краю. А за ними море. Он там, ліворуч, де найвужче місце коси і проходять рейки залізниці, прозоріють у променях вечірнього сонця скляні ізолятори на стовпах. Крізь сріблясту піну диких олив визирає кут заасфальтованої платформи «Морська», з якої збігають униз металеві сходи. Напівзруйнований причал, що його обліпили гомінкі чайки, проглядає заіржавленим остовом і скидається на намисто з перлин, яке забула на березі чарівна дама-велетень. А самі дюни, коли придивитися, теж бринять різнобарв'ям — червоніє обгортка пластикової пляшки з-під кока-коли, синіють двері розбитого «Запорожця», де-не-де стирчать «півнями» пожовклі трави, а на тому місті, де тиждень тому дітлахи будували халабуду, сіріють уламки шиферу, гнилі дошки та заіржавлені бляхи напівзотлілої покрівлі. На самому ж узбережжі вже понапиналися строкаті парасолі, а трохи осторонь, коли перевести погляд праворуч, майорять три високі туристичні намети: зелений, синій та яскраво-жовтий — там молдавські «дикуни» ведуть своє нехитре господарство.

Аркадій відкрив щоденник, обережно узяв за крильця неживу вже осу і викинув її униз. Здивовано глянув на сторінку. Масна пляма від розчавленої комахи стояла точно після закінчення останнього рядка, відразу за словом «вперед», мов справжня жирна крапка.

— Аркашо, ну скільки можна чекати? Сирники холонуть...

— Іду, Антоніно Петрівно, іду...

І жити молодому артисту на цьому світі лишалося трохи менше шести годин.

Глава дев'ята Свято великої руйнації

— А тепер я хочу передати слово своїй дружині Світлані...

— «Ура-а-а-а», — закричало декілька п'яних голосів, і почулися нестрункі оплески.

— Друзі мої, — неголосно почала Світлана, підвівшись зі свого місця і тримаючи у руках пластиковий стаканчик з червоним вином, — за цим столом присутня дівчина, завдяки якій я вперше приїхала на Кароліно-Бугаз, хоч я, зауважте, корінна одеситка. Це Лєра Пєтрова, прошу оплески на її адресу...

«Ура-а-а», — знову оживилися гості, дивлячись вбік тієї жіночки, у якій Аркадій безпомилково упізнав «кобилку».

— Це сталося рівно дванадцять років тому, коли нам з Лєрою було по дев'ятнадцять років і ми вчилися у одеському технікумі працівників готельного господарства. Вона запросила мене з собою на дачу, яка знаходиться за три ділянки звідси, там, де стоїть отой цегляний потворний будинок, — Света махнула у бік справді потворного будинку з білої цегли, який з'явився тут позаторік. — Але ви не подумайте, що то Лєра його побудувала, то якісь лохи з Білгорода викупили ділянку у Лєриних батьків роки три тому, — у цьому місці «кобилка» ствердно кивнула головою. — Ну, а оскільки дітей за столом нема, то я можу сказати, що Лєра тоді була не сама, а із своїм Шуріком, майбутнім першим чоловіком, і їх стосунки були у самому розпалі. Вони, як би це сказати пом'якше, цілі ночі не давали мені спати. (Сміх за столом). Старі радянські дачі мають дуже тонкі стіни, і для того, щоб займатися у них коханням, треба або тримати у зубах гумову капу, або іншим, тим, хто намагається заснути, вставляти у вуха тампони. (Гомеричний сміх за столом). Словом, перший мій приїзд на Кароліно-Бугаз був сповнений любові! (Істеричний сміх за столом).

— Так за шо пьйом? — Льова підняв стаканчик із віскі.

— За любов до Кароліно-Бугаз та за Лєру, яка познайомила мене із цим прекрасним місцем, яке нас сьогодні об'єднало! Ура!

— «Ура-а-а-а» — хором підхопили гості.

— Що будеш довбати?

— Та, будь-що...

Узявши сокиру, Свєта підійшла до будиночка і декілька разів гучно вдарила по дерев'яній стіні. Будиночок, складений із фанерних панелей, обшитих нетовстою сосновою дошкою, озвався глухим белькотінням.

— Обома руками сади... — прорвався чийсь голос крізь загальні вигуки і п'яний гелгіт.

Ухопившись за ручку обома руками, Свєта занесла сокиру над головою і на загальне «раз, два, три», всадила гостре лезо у стінку, проломивши її наскрізь. Будиночок натужно загудів усією своєю порожниною, і це викликало у гостей напад натхненного шалу.

— Не можу на це дивитися... Які вони всі уроди, — прошепотіла Аркадію на вухо його дружина, а той, знизавши плечима, тільки гірко зітхнув.

Дійство, під умовною назвою «Свято великої руйнації», придумав сам Льова. Десь близько сьомої вони разом із гостями прибули на дачу. Притому гостей привіз спеціально орендований, комфортабельний автобус на двадцять з чимось крісел. «Це щоб люди могли нормально побухати, і не думали, як їм добиратися до Одеси», — пояснив він таке рішення. Гостей було десь півтора десятка і всі приблизно років тридцяти-сорока Три сімейні пари, Лєра, Надя (розлучені подруги Свєти), Колька-«татарин» (здоровезний вузькоокий амбал), Саша Катін (викапаний «Промокашка» з фільму «Місце зустрічі змінити не можна»), Васька-«смотрящій», а ще була мама Льови (тиха налякана жіночка років шістдесяти) та її рідна сестра тьотя Валя. А ще був водій Льови, Микола Степанович, який займався господарством (розпалював мангал, носив продукти, охолоджував напої тощо) та його помічник Льоша — в'юнкий хлопець років двадцяти з чимось, який також допомагав Свєті накривати «поляну».

Поки той процес тривав, Льова повів гостей показати пляж і околиці. Захопивши пляшки, закуску та пластикові стаканчики, усі гуртом попхалися на море. Хтось з гостей, навіть, був готовий до купання, але через те, що море було досі холодним, здійснити цю процедуру не наважився ніхто. Повернулися за годину натхненні, шумні, галасливі.

Із жартами-приколами усі помістилися за великим столом, який поставили під виноградом, зриштувавши його з трьох столів і накривши їх великою клейончастою скатертиною. Замість стільців правили дві великі дошки, що поклали на табуретки, ну і четверо плетених крісел, у яких сиділи «головні господарі свята» Света та Льова, а також мама і тьотя Валя.

Наріжним каменем «інтерактивної», так би мовити, частини програми було дійство під умовною назвою «Роздовбай». Разом із напоями, наїдками, десятьма ящиками салютів Льова привіз із собою дві новенькі сокири, пожежний багор, металеву ломаку, кувалду та цеберко справжніх морських «гладишів». Кожен, хто промовляв тост, одразу вслід за тим мусив встати з-за стола! щось «роздовбати» у будинку. Так за останні дві години в будинку було повибито усі вікна, зірвано двері, потрощено стіни та меблі.

— Обережно, проводку не зачепіть, бо світло зникне! — напучував «погромників» щасливий господар, який іржав, мов кінь, коли ті трощили дачу.

Особливо старалися Колька-«татарин», Саша Катін та Васька «смотрящій», які працювали «разом». Бо як хтось з них говорив тост, то після нього руйнувати будинок ходили усі втрьох. Сімейні пари поводили себе більш-менш пристойно. Навіть мама кинула символічний камінчик у стіну будинку, хоча, судячи з усього, дуже переживала з того приводу, що її синок влаштував таку «оргію».

Десь за годину після початку «застілля» до руйнівних інструментів приєднався ще один. Це була підводна рушниця, яку господарю разом із маскою, трубкою ластами та підводним ліхтарем, скооперувавшись подарували дві сімейні пари. «Все справжнє, американське, дуже дороге. Ліхтар світить триста годин без перерви, а рушниця чи не найпотужніша в світі», — прокоментував презент ХТОСЬ.

І хоч це заборонено інструкцією, «потужність» рушниці перевірили, не гаючи часу. Накачали іі пневмокамеру так, що гарпун з трьох метрів наскрізь пробив стінку будиночка. Довго ще потім возився Микола Степанович, витягаючи його звідти. Тим часом гості продовжували гуляти.

— А тепер слово має Аркадій... як тебе по батюшке?

— Сергійович...

— Аркадій Сергійович, з яким ми познайомилися усього два дні тому... Це наш сусід. Чому він сьогодні з нами, може хочете спитати ви? А я відповім — тому що частина його дитинства минула в цьому домі... Аркашо, розкажи...

В принципі, Аркадій чекав на цей момент. Він, навіть, приготував промову, в яку вклав філософський зміст: мовляв, все тече, все змінюється, змінюються часи і епохи... Одна епоха, неоковирних дерев'яних будиночків радянської доби закінчується, натомість приходить нова епоха нових людей, нових форм. Свій тост він хотів підрезюмувати фразою: «За нових людей, які роблять цю країну модернішою!»

Але коли він встав, і за столом повисла тиша, то, тримаючи у руках склянку з вином, довго і тупо дивився на м'ясну нарізку, що стояла на столі. Він відчував, що якщо зараз не збереться з силами, то розридається...

Він тамував в собі слова, які от-от через ужитий алкоголь вже готові були зірватися з його вуст після усього побаченого. Так і кортіло йому кинути цим п'яним хамам у обличчя: «Я ненавиджу вас, тварі! Вас, хто зводить своє життя до задоволення власних інстинктів, хто рве на шматки, руйнує, чавить, хто вбиває, махлює, обманює, вбачаючи в всьому тільки власний зиск, а потім, обпившись дорогого віскі, носиться з диким гелготом будинком і з насолодою рубає старі дивани, шафи, підвіконня, які бачили дитячий сміх, любов, турботу і щасливі родинні вечори. Хто, замість образу Божого, несе на собі печать виродження, деградації, не приборкуючи тваринну свою сутність. І ніякі попи, яким ви даруєте «Мерседеси» та золоті хрести, не відмолять ваших гріхів, бо не Богу моляться, а Мамоні. Вас, хто хизується статками, тоді як в, країні животіють у дитбудинках тисячі дітей, хто залишає у нічних клубах і казино тисячі доларів, тоді як у муках закінчують своє життя тисячі старих, у яких ви відібрали їхні набутки, зробивши під кінець життя жебраками. Ненавиджу вас і ваших уродських дружин, які, мов божевільні мавпи, набивають свої шафи сукнями та взуттям, тоді як країна котиться у прірву. Ненавиджу всіх вас!» — отак хотілося сказати Аркадію у ту мить, але натомість він вичавив з себе таке:

— Діалектика і дуалізм — це основний закон життя. — Хекнув, щоб проковтнути кілок, що стояв у горлі. — Чорне-біле, світ-темрява, матерія-дух... Все у цьому світі бівалентне... Так, я бував у цьому будинку, коли мені було п'ять, десять, сімнадцять років. Колишні його господарі — то двоюрідний брат мого батька та його дружина. Ми з родиною декілька разів відпочивали тут... Тепер тут хазяїн Льова. Так склалося... Те, що сьогодні відбувається, як не дивно, тішить мене... Я розумію, що життя іде далі і завтра цього будиночка не буде... (в цьому місці у Аркадія затряслися губи), але я певен, що Льова — то, угарний господар. Він знає, як влаштоване це життя... Він побудує тут власний дім, у якому ми всі, я сподіваюся, ще раз зберемося! ура за господарів! — безславно і банально закінчив свою брехливу промову Аркадій і перехилив склянку у рота. А потім, так само як і мама, узяв морський «гладиш» і, не піднімаючи очей, кинув його у бік будинку.

«Бум», — глухо вдарився камінь у будинок, мовляв: «І ти, Брут!»

«Ура-а-а-а» — підхопили той звук гості, і все потонуло у суцільному гаморі.

— Друзі, друзі, — знову заволав Льова, — оскільки вже стемніло, то я хочу, аби ми зробили невеличку паузу, і знову прогулялися до моря, щоб подивитися на світляків. І не забувайте, що о дванадцятій ночі всі ви станете свідками небаченого дійства... Нехай це поки лишається сюрпризом. А поки Микола Степанович смажить шашлики, ми всі йдемо на море...

— Ти, якщо хочеш, лишайся, а я піду...

— Так, ти йди, а я ще трошки побуду. Незручно, якщо ми підемо удвох...

— Ти цеє... не напивайся, як скотина...

— Та я ж вже не мішаю...

Аркадій проводив Марину до хвіртки і, коли вона зникла у темряві, знову повернувся до столу, який сяяв своїм розгардіяжем, підсвічений трьома потужними лампами «переноски», чиї дроти ховалися у мережаному листвяному плетиві винограду.

Сам будинок теж світився потрощеним нутром. Згвалтований та змордований у німоті передсмертного жаху, не з власної волі розчахнувши усі свої вікна та двері. Світився якимось потойбічним яскравим світлом, мов інопланетний корабель старої конструкції, який буквально на мить покинули необізнані з земними правилами інопланетяни. Що ж за кошмар чекатиме на них, коли вони, повернувшись, побачать, що їхній корабель зруйновано дикунами, які населяють ці землі. Що відчують вони, угледівши цю руїну, як затріпочуть їхні тіла, збагнувши те, що відтепер навічно приречені жити серед цих варварів?

Мов та сомнамбула, дивлячись на «зґвалтований» будинок, підійшов Аркадій до столу, налив повну склянку вина та перехилив духом.

— У вас немає цигарки?

З будинку вийшла Світлана. Здається, очі в неї були заплакані...

— А он на столі лежить... «Мальборо лайте» будете? — Аркадій потягнувся рукою і подав Світлані пачку, — а от і запальничка... Давайте я разом з вами закурю...

— То ходімо на гору, на балкончик... Льоша, Льоша, — гукнула вона кудись у темряву, — прибери на столі, поміняй тарілки та стакани...

Прихопивши із собою пляшку червоного вина, стаканчики та цигарки, вони піднялися на другий поверх і всілися на тому самому балкончику, де дванадцять років тому Аркадія накрила мріть абсолютно щастя. Лампочки тут не вкручували, а тому дитяча кімната, на стінах якої було намальовано інопланетний корабель «Мир» та постаті двох космонавтів «Жори» та «Сені», слава богу лишалася незайманою. Сиділи на невисокій лаві, притулившись спинами до ще теплої дерев'яної стіни.

— Що сталося? — запитав у Світлани, коли побачив, як у місячному світлі тремтить її рука із цигаркою, а щокою котиться сльоза.

— Та нічого... минеться...

Посиділи деякий час в тиші.

— От скажіть мені, Аркадію, ви коли-небудь зраджували своїй дружині?

Сказати чесно, то пару разів на гастролях було... Один раз з Оксаною з реквізиторського цеху, а другий раз з молодою актрисою-студійкою у гримерці, коли репетирували уривок з «Двох зайців». Але момент вимагав іншої відповіді:

— Ні, ніколи, — збрехав Аркадій. — А чому ви питаєте?

— А от подивіться...— і вона дала йому пейджер, на екрані якого світилися рядки:

«Котік, ти там особенно не задерживайся, патаму что твоя кошечка уже скучает. Ти ж прієдєш ко мне сегодня?»

— Це пейджер чоловіка. Він завжди тягає його із собою і не показуй мені. А оце забув на столі... Я знаю, я вже півроку здогадувалася, що у нього хтось є, і я, навіть знаю, хто це. Ця сучка, з якою ми познайомилися в Тайланді на Новий рік. Вона була там з бой-френдом... Але знаємо ми тих бой-френдів... Курва курвою... — вона спробувала затягтись цигарчаним димом, але натомість вибухнула плачем. — Я знаю, чого він мене хоче покинути, бо я не можу мати від нього дітей... Вагітнію, але на третьому-четвертому місяці стаються викидні...

Плечі її затрусилися, і вона, прикривши обличчя руками, тихо заскавуліла. Запалена цигарка впала на дерев'яну підлогу, і Аркадій, завбачливо загасивши її ногою, викинув свій недопалок у город.

— Ну-ну, заспокойся, — торкнувся долонею її гарячої щоки і вуха, — заспокойся, моя маленька...

Про пейджер Льова згадав лише на пляжі, коли вони з «татарином», «смотрящім» і Саней Катіним таки вирішили трохи скупатися. Ретельно обмацавши усі численні кишені камуфляжних шортів, Льова зрозумів, що, можливо, припустився фатальної помилки.

— Я зараз по рушницю і ліхтар збігаю! — кинув до друзів, що вже з гелготом і криками посунули у море.

Місяць світив так, що усе було видно як на долоні, а тому комусь з гостей трапилась думка, що камбала, чутки про яку ходили узбережжям, знову може підійти до берега. Спершу цю думку забракували через те, що ніхто не хотів лізти у воду, але тепер, коли хлопці на це наважились, то рушниця із ліхтариком справді могла стати у нагоді.

Швидко чкурнувши пляжем, як був босоніж та у плавках, Льова пробіг повз мангал із шашликами біля яких чаклував Микола Степанович.

— А де Льошка?

— Прибирає на столі.

Льошка вже прибрався, розклав на скатертині нові комплекти тарілок та стаканчиків, а тепер крутився біля столу, «укомплектовуючи» залишки наїдків так, щоб вивільнити місце під шашлики.

— Пейджера мого не бачив? — коротко запитав його Льова, розкидаючи убік охайно поставлені тарілки біля місця, де він сидів.

— Не було...

— От чорт...

Ніби роздумуючи, що робити далі, він ухопив з лави підводну рушницю і заходився накачувати її повітрям. Заклавши у дуло гарпун, запитав:

— А де Света?

— Не знаю... Оце хвилин п'ятнадцять тому курила із вашим сусідом на балкончику. Може, й досі там сидять...

Захопивши ліхтарик, рушив сходами угору...

— Света, агов, ти на горі?

Цих десяти секунд, поки Льова піднімався сходами, аж ніяк не вистачило Аркадію, щоб натягнути хоча б труси. Коли розчахнулися двері дитячої спальні, то у потужному світлі підводного ліхтарика він стояв голий посеред кімнати, занімівши від страху. Так і не встиг зрозуміти, що сталося. Останнє, що він почув, був здушений вигук Льови: «Сука!»

Гарпун від підводної рушниці, пробивши печінку і розтрощивши хребет, вийшов із спини, пронизавши тулуб наскрізь. Помер він миттєво і тихо, хоча тіло ще деякий час зсудомлено билося на підлозі, майже як ті камбали, яких виносили з моря рибалки та кидали у багажники машин, знявши зі своїх тризубців.

Света із розмазаною по обличчю косметикою, гола сиділа на ліжку, натягнувши на себе ковдру.

— Де пейджер? — тільки й спитав у неї Льова.

За чверть на дванадцяту ночі до воріт колишнього дачі Голдіних підкотив помаранчевий бульдозер із великим ковшем та самоскид «КамАЗ». А ще прибув на своєму «Опелі-кадет» прораб-молдаванин. Гості саме доїдали найсмачніший у світі шашлик, що його люб'язно приготував Микола Степанович. Господар разом із господинею піднялися зі своїх місць і промовили:

— Дорогі друзі, всі, кого ми сьогодні бачимо за цим столом... Ви є найближчими і найдорожчими для нас. Адже родина — це найсвятіше, що є у людини. З родини постали усі ми, у супроводі родини ми відійдемо у кращі світі. Всі ви — наша родина. І ми щасливі, що за вашої присутності здійсниться наша заповітна мрія і ми почнемо будувати наше справжнє сімейне гніздо, де будуть народжуватися наші діти і продовжиться рід людський. Адже вісімка у східній міфології — то найщасливіше родинне число, що символізує нескінченність буття. А коли тих вісімок збирається троє, то хіба це не запорука довгого і безхмарного щастя? От чому ми зібрали вас саме напередодні восьмого серпня тисяча дев'ятсот дев'яноста восьмого року. Тому що з настанням нової доби, цей старий будинок назавжди піде в небуття, і на його місці з'явися палац-красень, в якому ви завжди знайдете притулок від усіх негараздів і турбот в обіймах вірних та щедрих друзів! А зараз ми просимо всіх піднятися з-за столу, узяти із собою усі речі й вийти на вулицю. Для чого? Зараз побачите...

Коли усі гості зібралися на вулиці, прораб підійшов до електрощитка на стовпі і знеструмив ділянку. Будинок і все навколо відразу занурилося у темряву. Але темрява тривала не довго. За якусь мить небо над Кароліно-Бугаз прикрасили тисячі яскравих спалахів. То на дюнах підпалював і підпалював ящики з піротехнікою вірний Микола Степанович.

— Давай, — махнув Льова екскаваторнику і той під гуркіт і спалахи салютів рушив у наступ.

А коли наступного ранку о сьомій годині екскаватор запрацював знову, то разом із будівельним сміттям машиніст завантажив у кузов «КамАЗу» дивний, скручений із ковдр і перемотаний мішками для сміття і скотчем довгенький предмет, певне з якимось непотрібним домашнім скарбом.

Вантажівку аж до самого сміттєзвалища супроводжував на «хазяйському» джипі «Гранд-Черокі» Микола Степанович, бо сам хазяїн від ночі попхався зі своїми гостями та дружиною догулювати у нічний клуб.

Старий водій бачив, як «КамАЗ» скинув будівельне сміття у глибокий рівчак. За ним у черзі стояли ще декілька «КамАЗів» із Одеси. «Перлина» біля Чорного моря активно будувалася. І це добре! Це давало надію на краще майбутнє, принаймні для наших дітей! Амінь.

Епілог

Міліція навідалася в гості до Льови у вівторок, бо тільки в понеділок заплакана Марина подала заяву про зникнення її чоловіка.

— Коли в останній раз ви бачили Тимошевського, який був присутнім на вашому, так би мовити, святі?

— Та тоді й бачив...

— І що?

— І нічого... Звідки я можу знати, де він подівся...

— А що ваші гості?

— Спитайте у них...

Через рік слідство за фактом зникнення на Кароліно-Бугаз актору театру ім. Івана Франка Тимошевського Аркадія Сергійовича, киянина, одна тисяча дев'ятсот шістдесят восьмого року народження, вичерпавши усі слідчі дії, було Визнано «висяком» і відкладено, аж поки не з'ясуються якісь інші, нові обставини цієї історії.

На питання малої Марічки: «Куди зник папа?» Марина відповідала: «Поїхав писати роман».

Дитина вірила.

Кароліно-Бугаз — Київ.

1999 р.