Парфуми

37

У квітні вони мацерували дрік та апельсиновий цвіт, у травні — троянди, аромат яких на цілий місяць оповив місто в кремово-солодкий прозірний туман. Гренуй працював, як кінь, майже з рабською покірністю виконуючи всю найважчу роботу, яку йому доручав Дрюо. Але в той час як Гренуй, здавалося б, бездумно помішував гущу, шпаклював чи мив кадоби, прибирав майстерню або носив дрова, жодна суттєва деталь процесу, жодна метаморфоза запаху не лишалася непоміченою. Точніше, ніж Дрюо, Гренуй своїм носом пильно простежував мандрівку аромату від пелюсток квітів крізь жир та спирт аж до гарненьких мініатюрних пляшечок. Він заздалегідь відчував, коли жир перегрітий, відчував, коли виснажувалися квіти, коли вариво досить насичувалось ароматом, знав, що творилося в середині змішувачів і в яку саме мить належить закінчувати дистиляцію. І принагідно натякав про це, нібито ненароком, не змінюючи пози й тону підлеглого. Мені здається, починав він, що жир трохи перегрівся; я майже переконаний, що можна було б уже проціджувати; чомусь маю таке відчуття, ніби спирт випарувався із перегінного апарату… І Дрюо, який хоч і не був зразком інтелігента, але не був і заплішеним дурнем, з часом помітив, що найкраще виходило тоді, коли він дослухався саме до Гренуєвих «мені здається» чи «у мене чомусь таке відчуття». Й оскільки Гренуй ніколи не говорив зневажливо про те, що той думає чи відчуває, і оскільки ніколи — а тим паче при пані Арнульфі! — навіть жартома не ставив під сумнів авторитет Дрюо та його роль першого підмайстра, Дрюо не бачив причини, щоб не дослухатися до Гренуєвих порад; більше того — він тепер дедалі частіше покладався на нього.

Траплялося так, що Гренуй уже не тільки помішував, а й закладав сировину, грів казан, цідив, тоді як Дрюо зникав на часинку до корчми «Чотири дельфіни», щоб перехилити склянку вина, чи сходив нагору, до пані, порадитися, що і як. Він знав, що Гренуй зробить усе доладно. А той, хоч і мусив працювати за двох, утішався самотою, бо мав змогу вдосконалюватися в мистецтві і вряди-годи робити маленькі експерименти. І, радіючи мов злодій, він визначив, що помада, приготовлена особисто ним, незрівнянно краща, а його есенція набагато чистіша, ніж та, яку вони виробили разом з Дрюо.

В кінці липня почалася пора жасмину, в серпні — нічних гіацинтів. Ці квіти мали такий витончений і разом з тим нестійкий аромат, що їх не тільки треба було зривати до сходу сонця, а взагалі обробляти найобережніше. Теплота послабляла їхній запах, а раптове занурення в гарячий мацераційний жир могло зовсім знищити. Найблагородніші з усіх квітів не дозволяли так просто вирвати свою душу, треба було її в них якось виманити. В особливому приміщенні їх розстеляли на змащених холодним жиром плитах підлоги або замотували в проолієні простирадла, так вони мусили поступово вмирати. Десь аж на третій чи на четвертий день вони в’янули, видихаючи свій аромат. Тоді їх обережно збирали, натомість розсипали свіжий цвіт. Цей процес повторювався десять, а може, двадцять разів, тож доки помада вдосталь насичувалась, а запашну олію можна було вичавлювати з простирадел, надворі вже наставав вересень. Здобутого було ще менше, ніж після мацерації. Зате якість такої жасминової пасти, виготовленої методом холодного анфлеражу чи старовинної туберозової олії своєю вишуканістю та вірністю оригіналові перевершувала будь-який продукт парфюмерного мистецтва. Саме тепер здавалося, наче солодкаво-липкуватий, еротичний запах жасмину відбивається, мов у дзеркалі, на змащених жиром плитах, відсвічуючи цілком природно, — але, звичайно, як кажуть, «cum grano salis»[7]. Бо Гренуїв ніс, хоч хай там як, усе ж уловлював різницю між запахом живих квітів та їхнім консервованим ароматом: відчувався тонкий дух самого жиру — хоч би яким чистим він був, — і це пом’якшувало яскраву ароматичну картину оригіналу, можливо, навіть взагалі робило його чари стерпними для звичайних людей… У всякому разі, холодний анфлераж був найрафінованішим і найдійовішим способом отримування ніжних ароматів. Кращого не було. І навіть якщо цього було недостатньо, щоб переконати повністю Гренуїв ніс, Гренуй знав, що для обдурювання цілого світу тупоносих людей вистачить і в тисячу разів недосконаліших парфумів.

За короткий час Гренуй перевершив свого вчителя в мистецтві холодної ароматизації, як і в мацеруванні, і вже випробуваним способом, тобто, підлесливо-скромно, натякнув йому про це. Дрюо охоче дозволяв Гренуєві ходити на різницю й купувати там найпридатніші для роботи жири, потім очищати їх, витоплювати, фільтрувати та визначати пропорцію змішування: це для самого Дрюо завжди було найскладнішим завданням, бо нечистий чи згірклий жир, що відгонив до того ж свинею, бараном чи волом, міг зруйнувати коштовну помаду. Дрюо довіряв Гренуєві визначати відстань між жировими плитами в ароматизаційному приміщенні, час зміни цвіту, ступінь насичення помади, а надалі полишив йому прийняття всіх складних рішень, з якими сам, як свого часу Бальдіні, міг упоратися тільки приблизно, орієнтуючись на завчені правила; зате Гренуй розумівся на всьому тому бездоганно завдяки своєму носові — про що Дрюо, звичайно, не здогадувався.

— У нього легка рука, — казав Дрюо, — він тонко відчуває справу.

А часом сам собі думав: «Він просто значно обдарованіший, ніж я, він стократ кращий парфюмер». І одночасно Дрюо вважав Гренуя неприторенним дурнем: йому здавалося, що той зовсім не вміє скористатися зі свого обдарування, зате він, Дрюо, зі своїми скромними здібностями незабаром отримає звання майстра. А Гренуй тільки посилював у ньому цю думку, вдаючи недоумкуватого, не виказуючи навіть натяків на честолюбство, робив так, наче зовсім не здогадувався про власну геніальність, а діяв виключно за розпорядженням значно досвідченішого Дрюо, без якого сам був би нічим. Таким чином вони досить непогано розумілись один з одним.

А потім була осінь, і була зима. В майстерні поспокійнішало. Пахощі квітів, загнані в численні горнятка та пляшки, зберігалися в погребі, і якщо пані не наказувала промивати ту чи ту помаду або дистилювати сухі прянощі, то роботи було не так-то й багато. Щоправда, збирали оливки, кілька повних кошиків на тиждень, чавили першу, найчистішу олію, а рештки віддавали на олійницю. Було ще вино, частину якого Гренуй дистилював та ректифікував у спирт.

Дрюо з’являвся в майстерні дедалі рідше. Він виконував свій обов’язок у ліжку пані, а коли й приходив, просмердівшись потом та спермою, то все одно швидко зникав у корчмі «Чотири дельфіни». Та й пані рідко сходила донизу. Вона займалася своїм господарством і переробкою власного гардеробу на післятраурні часи. Часом Гренуй по кілька днів не бачив нікого, крім наймички, від якої отримував юшку на обід та оливки з хлібом на вечерю. Він нікуди не ходив. В суспільному житті, тобто в регулярних церкових зустрічах та процесіях, він брав не надто активну участь — аби не впадати в око начальству. Друзів чи близьких знайомих не мав, але педантично стежив за тим, щоб не набути слави пихатого відлюдка. Він привчив інших підмайстрів вважати його нудним і нецікавим. Він був майстром у мистецтві нагнітати нудьгу, вдаючи безпорадного ідіота — але, звичайно, ніколи не перебираючи міри, аби не стати посміховиськом цілого цеху. Він домігся того, щоб його вважали зовсім нецікавим. І йому дали спокій. А нічого іншого він і не прагнув.