Перетворення у тварин (збірка)

УКРАЇНСЬКІ НОШІ

Євгеніка

Жив у Сіднеї чоловік на прізвище Кирпа, який зумів відучити себе спати.

Його розпатлана жінка Мейзі мала на обличчі вираз постійної байдужости і, не бувши зацікавлена своїм чоловіком, не знала, що він цілими ночами просиджує над товстими книжками.

Якось під час базарювання злодій вирвав у Мейзі торбу. Пропало все: гроші, ключі від дому, навіть ще не розкритий лист від тітки з Мельбурна. Стурбований Кирпа вже хотів поперемінювати замки на дверях, коли поштою прибув акуратно згорнутий пакунок, а в ньому записка:

«Повертаю Вашу торбу з усім її вмістом. Ласкаво прошу вибачити моєму племінникові Джекові крадіжку. Він хворий на клептоманію і краде речі несвідомо, машинально. Як відшкодування за мороку, прошу, прийміть від мене квитки на оперову виставу.

З глибокою до Вас пошаною,

Щиро Ваш С.»

Іван Кирпа тримав у руці два квитки і в своїй уяві вже бачив обриси Сіднейської опери: вітром напнуті вітрила.

– Збирайся, Мейзі, поїдемо на «Кармен»!

Та жінка не хотіла. От якби до нічного клубу, то інша річ! Тепер, за часів жіночої волі, є не лише акторки, а й вродливі актори, що виконують танки з роздяганням. Довелося Іванові їхати на «Кармен» самому, а дружина пішла спати.

Після вистави, наближаючись до свого дому, Іван з тривогою побачив, що вхідні двері були відчинені навстіж. А зайшовши всередину, зрозумів: його хату відвідав отой клептоманіяк, і не машинально, а приготувавши для візиту ціле вантажне авто. Телевізор, електричний огрівач, радіо, фотоапарати, шафа з одягом, комплект меблів з їдальні – все зникло. Навіть жінчине ліжко і те пішло. А з ліжком забрали і жінку.

Наступного дня Кирпа розповів про свою біду колегам на праці. Літні люди хитали головами й сумно повторяли, що життя вже не таке, як було колись: навколо самі шахраї. Але молодші робітники міряли його критичними поглядами.

– Забрали ліжко з жінкою, ге? А де ж ти був? Чи тебе не захотіли брати?

Новина рознеслася по всіх трьох поверхах, і вся друкарня гойдалася від реготу.

Ніщо не виводить чоловіка з душевної рівноваги так, як розлука з близькою особою. Іван, немов дурний, бродив вулицями з ранку до вечора. Докоряв собі за те, що не приділяв жінці більше часу. Немилі йому були тепер і книжки.

Проте він належав до тих людей, які під ударами долі хоч і гнуться, та не здаються.

Блукаючи вулицями, Іван натрапив на Іванку, студентку з великою головою й круглими окулярами.

Дізнавшись, що він поборов сон поступовим скороченням часу, призначеного для спання, Іванка кинула на нього зачудованим оком:

– Знаменито! – відрізала. – Це – перемога духа над тілом і розуму над хибним порядком речей.

Потім приклала собі палець до чола:

– Досі людство ділило добу на три частини: вісім годин сну, вісім – праці і вісім – розваги. Закреслимо спання. На що підуть вісім годин? Що зробить людство із тим часом, який воно собі придбало завдяки великому відкриттю Івана Кирпи? Кожен громадянин мусить пробігти підтюпцем три кілометри, вправлятися півгодини на турніку, прийняти холодний душ...

Іванна вблагала Івана навчити її не спати. Іван та Іванна не встигли сказати «гульк!», як між ними спалахнула велика, гаряча любов. Це, ясно, дуже добре. Але відомо, що навіть ті закохані, які мають можливість відпочити вісім годин на добу, все ж отримують сухоти, якщо надміру віддаються тілесним спокусам. У випадку ж несплячої пари природні потяги так розгулялися, що скоро в Івана запали щоки, змарніло лице, а сам чоловік схуд і звівся до цурки. Так і помер би смертю героя-ударника в обіймах коханки, та де не взялася украдена дружина Мейзі. Вона своїми відвідинами змінила його життєвий побут.

Мейзі прикотила в таксі, щоб забрати решту своїх речей з гаражу. Її печать байдужости вже пропала. Тепер жінка мала щасливий і задоволений вигляд, а її шкіра лисніла від здоров’я, як хутро гладкого кота. Мабуть, нарешті, натрапила на такого мужчину, що вмів трактувати даму з її потребами. Правда, у неї під оком стояв синячок, але це, як кажуть, від нічного зіткнення з дверима.

Мейзі привіталася:

– Алло! Тю-лю-лю!

Купу речей увіпхнула собі до пластичного мішка, Іванове відштовхнула ногою:

– Непотріб! – скривила вуста. – Хіба до нічного клубу пригодилося б, але я не вмію переживати. Гуд бай! Тю-лю-лю!

Іванна підняла те, що лишилося: червоні чоловічі чоботи, сині штани, біла українська сорочка і безрукавий овечий кожушок.

– Це тобі ще батьки справили? – спитала в Івана.

– Ні, сам пошив. А потім за горем все закинув, забув... Це мій винахід.

– Та який же винахід, коли це звичайна українська ноша! Такий винахід носили ще за царя Панька, – засміялася молода жінка.

– Підожди, я вдягнуся, а тоді й побачиш!

Він скоренько натяг на себе одяг.

– Дивись!

І раптом піднісся вгору, в повітря, зірвав з коралового дерева квітку і, спустившись, подав її Іванні.

– В цих чоботях, і поясі, і в теплім кожушку повишивані клітини енергії, що перехоплюють наші думки і несуть нас у бажаному напрямку. Це не тільки така ноша, що її носять, а й така, що сама носить.

– Ага! То не лише українська ноша, а й українські ноші?

– Так.

– Знаменито! У твоїх руках, Іване, чудовий винахід. Ти можеш ощасливити людство, якщо поробиш такі ноші для всіх.

– Та можу. Але спершу я ощасливлю тебе. Я зроблю їх для тебе, і ми удвох полетимо в далекі мандри, через гори й міста, і понад морем навперейми дельфінам.

«Нові Дні» № 7-8», 1978 р.

___________________