Пригодницька євгеніка
Жив у Сіднеї такий чоловік, Онись Лучченко, що був українцем з діда-прадіда, а от не любив борщу.
Його запобіглива жінка Пріся догоджала, наче сто рук мала. Вона йому і кропу накришить, і перчику підсипле, і додасть ложечку сметани. А він, ситий і важкий завдяки її доброму куховаренню, ще й відвертається.
– В модерному світі, – каже, – людина мусить жити на пілюлі.
Цей визначний винахідник усівся за столом, заваленим хемічними формулами, і не встав, аж поки не сфабрикував таку поживну пілюлю. З того часу він не то борщу, а взагалі нічого іншого не вживав. Було проковтне пілюлю:
– Оце, – скаже, – я вже й поснідав.
Проковтне другу:
– Оце вже й пообідав.
Третю:
– Вже й повечеряв.
Незабаром Лучченко і непосидючий дисидент Іван Жилавий набили кишені поживними пілюлями, вдяглися в українські ноші і полетіли рятувати Катрю з карагандської неволі. Пріся і собі за ними:
– Я Ониська самого не пущу. Хтозна, що може статися з чоловіком у далекій дорозі.
Правда, з її чоловіком ніякої біди не сталося. Але із Прісіними ношами справа склалася критично. Світ тепер повний всяких нових винаходів, і все це знаряддя слід би вивчити перед вживанням.
Після довгого лету через моря й континенти наші три аеронавти знайшли Катрю поблизу жіночого концентраційного табору, у степу, де вона пасла вівці. Як же дівчина зраділа, коли побачила свого судженого Івана. А почувши, що і сама їде на волю, ледве не зомліла від надмірного щастя.
– Я вже думала, що нам довіку не бачитися, – плакала і сміялася, уткнувши мокрим лицем в широкі груди Жилавого.
За гомінкою зустріччю ледве не прозівали, як на дорозі з’явилося авто.
– Маємо гостя, – остеріг Онисько.
– Ой, лишенько! – злякано спохватилася Катря. – Це начальник Сльот. Знову приперся. Не дає мені, капосний, спокою із своїм жениханням. Хоче забрати єдиний скарб, що в дівчини ще зостався.
Начальник, народжений Сльота, під час вступу до партії перемінив прізвище на Сльот. Таборянки боялися цього садиста гірше від овечої хвороби.
Настрашена Катриними словами, Пріся не збиралася гаяти часу:
– Скоренько, дитино, залазь мені на спину! Держись міцно і полетимо на свободу.
А начальник, у галіфе і «при біноклі», вже виліз з авта і ведмежою ходою запетлював до групи незнайомих.
– Що воно за люди? – питав здалека по-діловому.
Пріся недаром назвала Катрю дитиною, бо та була легенька, як бджілка. Зате руки мала цупкі. Вчепилася за Прісину шию, і вони удвох знялися в небо.
– Гей! Куди ви? Ану, назад! – гнівно загорлав начальник. – Ану, вертайтеся назад! Наказую вам!
Тут і трапилася біда. Виявилося непередбачене ускладнення в кермуванні українських нош. Звичайно клітини енергії, зашиті у підкладці, бездоганно виконують людські бажання і несуть свій вантаж до потрібної цілі. Але при суперечних інструкціях, що надходять від окремих людей, клітини слухаються того, хто виявить більшу міру самовпевнености. В теорії Пріся мусила б виграти. Вільна особа має ту перевагу над пригнобленим і затурканим громадянином поліційного режиму, що вже змалку вона навчається бути певною своїх власних сил. Тільки начальник табору, Сльот, не був пригноблений і не був затурканий. Навпаки, – це він гнобив інших. Озброєний розпорядками й холодилками, він виробив у собі так багато самовпевнености, що хоч відбавляй. Зокрема в присутності жіноцтва. Тут він походжав гордо, як півень серед зграйки заляканих курочок.
Пріся стурбовано помітила, як її ноші забуксували в повітрі, круто завернули і полетіли вниз.
– Ой, тітонько мила! – вигукнула Катря. – Що воно робиться? Чого це ми приземлюємося? Може, я занадто важка?
– Та ні, дитино. Ти не важка. Дивись он на мого Ониська. Який пузанок, та й нічого! – відповіла Пріся твердим голосом. А сама злякалася.
– Онисю, серце, що сталося з моїми ношами? Рятуй!
Лучченко негайно збагнув ситуацію: хвилинне вагання – і не тільки Катря, а й рідна жінка залишиться в карагандській неволі навіки.
Він всією своєю вагою спустився прямо на начальника Сльота. Той оборонявся кулаками, аж заслинився. Під кінець Онисько таки поборов його, умостився йому на грудях і, підскакуючи, спитав:
– Кажи, нажився на світі?
Сльот сопів і мовчав. Іван Жилавий теж був тут.
– Дивіться, пане Онисько, що в нього випало з кишені. Коньяк. П’ять зірочок.
– Це мій! Це мій! Оддай мені! – злісно зайорзався начальник.
Як тільки Жилавий навмисне недоглянув, Сльот вирвав у нього з рук пляшку і зразу ж, лежачи, вижлуктав її до дна, щоб іншим не досталося. Тепер Жилавий засміявся і сказав:
– Пора відлітати! Цим разом Катрю нестиму я.
– Катя! – закричав Сльот. – Я тобі приказую зоставатися тут! Ти ще свій срок не закончила. І я, начальник карагандського поправно-трудового табору, приїхав власною персоною, щоб поговорити з тобою про приятну любов.
Тільки дівчина не хотіла начальникової любови.
– А свою жінку у відпустку послав?
– Катя! – верещав Сльот як ужалений. – Зоставайся, а то приколю тебе кулею к сирой землі!
Що й казати, мав начальник поетичну душу. На щастя, через надмірну самовпевненість він забув револьвер у машині.
Катря глянула на нього востаннє і кинула йому шмат вірьовки:
– Може, з досади повіситься...
Він кричав і далі, наказував. Але після пляшки коньяку його самовпевненість стала беззубою. Алкоголь не йде в парі з українськими ношами, як не йде з автоводінням. Скоро чотири аеронавти перелетіли журавлиним ключем через кордон і тільки тоді полегшено зітхнули.
Після успішного початку тисячі сміливців взяли приклад і полетіли визволяти невільників з концентраційних таборів і психушок. Так постала Тихоокеанська Січ, і бандуристи співатимуть їй славу до кінця світу. Прісю обрали першим кошовим отаманом. Жінка керує визвольною програмою і продукцією пілюль. Що ж до Ониська, то він тепер став славетним борщезнавцем. Йому особисто вже набридли пілюлі.
– Життя і так коротке, – зітхає чоловік. – Навіщо себе позбавляти приємности, що її приносить добрий, запашний борщ!
«Нові Дні» № 7-8, 1978 р.
________________________