Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

Пролог. Спадщина «Кокосового гаю» Дві історії — Що таке криза? — Кризи особистісні й загальнонаціональні — Що в цій книзі є і чого немає — Структура книги

У певний період чи періоди життя більшість людей переживають особисті катаклізми або кризи, які можна (а іноді й неможливо) успішно подолати, здійснюючи особистісні зміни. Країни, як і люди, також переживають кризи, які можна успішно побороти, здійснюючи загальнонаціональні зміни. Дослідивши чимало історій захворювання пацієнтів, психотерапевти зібрали значний масив несистематизованої інформації щодо можливих методів подолання особистісних криз. Та чи можна висновки, зроблені на підставі цих даних, використати і для розв'язання кризи загальнонаціональної?

Щоб проілюструвати кризи особистісні та загальнонаціональні, я розпочну свою оповідь у цій книзі двома історіями із власного життя. Кажуть, що перші стійкі спогади дитини, які можуть бути датовані, починають формуватися десь приблизно в чотири роки, хоча пам'ять може зберігати нечіткі спогади і про події, що відбулися раніше. Це узагальнення — не про мене, бо мій найперший датований спогад стосується пожежі в бостонському клубі «Кокосовий гай», яка сталася невдовзі після мого п'ятого дня народження. Хоча, на щастя, сам я тієї пожежі не бачив, однак пережив її опосередковано — через моторошні розповіді свого батька, який працював лікарем.

28 листопада 1942 року в переповненому нічному клубі «Кокосовий гай» спалахнула і почала швидко поширюватися пожежа, а єдиний вихід із того приміщення виявився заблокованим. Унаслідок асфіксії від вдихання диму, тисняви та опіків загинуло 492 особи, сотні отримали травми (фото П.1). Приймальні бостонських лікарів і місцеві шпиталі були переповнені, й не лише відвідувачами клубу, які отримали травми різного ступеня важкості, а й психологічними жертвами цього лиха: убитими горем людьми, чиїх рідних спіткала така жахлива смерть, а також тими, хто вижив, але зазнав душевної травми через почуття провини, бо ж вони врятувалися, тоді як інші загинули. До 22:15 люди жили звичайним життям, яке на той час зосередилось на святкуванні Дня подяки, футболі та військових, що приїхали у відпустку додому. А на 23:00 багато із них вже загинули, й у житті їхніх родичів і тих, кому вдалося врятуватися, настала криза. Той життєвий шлях, який вони собі планували, різко й жорстоко обірвався. Людям, які залишилися живими, було за це соромно, адже їхні рідні та близькі померли. Вони втратили тих, хто був визначальним для їхнього самоусвідомлення. Пожежа у клубі похитнула віру в справедливий світоустрій не лише тих людей, які врятувалися, а й інших бостонців (включно зі мною, п'ятирічним хлопчиком), що не були безпосередніми свідками трагедії. Як несправедливість сприймався той факт, що загинули звичайні люди — не злочинці чи лиходії — й зовсім не через якусь власну провину.

Чимало відвідувачів клубу, які вціліли у пожежі, а також родичів загиблих зазнали психологічної травми, що залишилась у них на все життя. Дехто наклав на себе руки. Але здебільшого люди, переживши кілька надзвичайно болісних тижнів, упродовж яких вони безуспішно намагалися примиритися зі своєю втратою, перейшли від глибокого суму до переоцінки цінностей, до перебудови власного життя і, зрештою, відкрили для себе той факт, що не все в їхньому житті зруйновано назавжди. Переживши втрату чоловіка чи дружини, багато з них знайшли нове подружжя. Проте навіть у найщасливіших випадках ці люди й через десятки років становили собою своєрідну мозаїку зі свого колишнього «я» та нової ідентичності, яка сформувалася після трагедії в «Кокосовому гаю». У цій книзі ми ще не раз матимемо нагоду застосувати метафору «мозаїка» до індивідів і країн, яким усе ж таки вдалося поєднати непоєднувані елементи.

«Кокосовий гай» — це екстремальний приклад особистісної кризи. Але його екстремальність проявилася лише в тому, що він завдав страшного лиха великій кількості людей одночасно — жертв було так багато, що пожежа спровокувала кризу, яка потребувала нових методів у царині психотерапії (про це ми поговоримо в розділі 1). Багатьом із нас доводилося переживати індивідуальну трагедію безпосередньо чи опосередковано через досвід приятеля або родича. Однак трагедії, які стосуються лише однієї людини, так само болісні для її близьких, як і пожежа в «Кокосовому гаю» для рідних і друзів її 492 жертв.

А тепер розгляньмо для порівняння кризу національну. Я жив у Британії наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років, у часи, коли країна переживала мляву загальнонаціональну кризу, хоч ані я, ані мої британські друзі тоді ще не усвідомлювали цього повною мірою. Британія була провідною державою світу в царині науки, мала багату культурну історію, британці пишалися своєю унікальністю й жили спогадами про те, що колись вони мали найпотужніший у світі флот, найбільшу скарбницю і найрозлогішу імперію в історії людства. На жаль, у 1950-х роках економічна потуга Британії почала слабнути, країна втрачала території та військову могутність, не могла визначитися щодо своєї нової ролі в Європі й водночас потерпала від задавнених класових розбіжностей і нової хвилі іммігрантів. Ситуація сягнула критичної межі в період між 1956-м та 1961 роком, коли країна пустила на брухт усі лінкори, які в неї ще залишалися, стикнулася з першими расовими бунтами і змушена була розпочати процес надання незалежності своїм африканським колоніям, а Суецька криза продемонструвала її принизливу нездатність поводитися на міжнародній арені так, як належить державі світового рівня. Мої британські друзі намагалися осмислити ці події і пояснити їх мені, своєму американському гостю. Удари, яких зазнала ця країна, посилили дискусії як серед простих британців, так і відомих політиків щодо ідентичності Британії та її ролі у світі.

Нині, 60 років потому, Британія становить собою мозаїку зі свого нового та старого «я». Вона перестала бути імперією, перетворилася на багатонаціональне суспільство, а задля згладжування класових розбіжностей взяла на озброєння систему державного загального добробуту та державні школи, які забезпечують високоякісну освіту. Британія не відновила свого військово-морського та економічного панування у світі й не визначилася остаточно щодо власного місця у Європі. Але ця країна залишається однією з шести найбагатших країн світу; вона досі є парламентською демократією з монархом як символічним очільником держави; як і раніше, займає лідерські позиції у галузі науки й техніки та користується власною національною валютою — фунтом стерлінгів, а не євро.

Дві наведені вище історії ілюструють тематику цієї книги. Кризи та нагальність змін чинять тиск на індивідів та їхні групи на всіх рівнях — від окремих людей до колективів, від підприємств і країн до цілого світу. Кризи можуть породжуватися чинниками зовнішнього тиску, наприклад, коли людина залишається самотньою внаслідок розлучення або смерті чоловіка чи дружини або ж коли одній країні загрожує інша (чи вчиняє на неї напад). З іншого боку, кризи можуть спричинятися чинниками внутрішнього тиску, скажімо, коли людина хворіє або коли у країні назріває громадянський конфлікт. Успішне подолання як зовнішнього, так і внутрішнього тиску потребує вибіркових змін. Це стосується як індивідів, так і країн.

Ключове слово тут — «вибіркові». Абсолютні й цілковиті зміни, за яких колишня ідентичність відкидається повністю, неможливі й небажані для окремих людей, а також для цілих країн. В обох цих випадках проблема полягає в тому, щоб визначити, які конкретно складові ідентичності індивідів чи країн функціонують добре й не потребують заміни, а яким вона все ж таки потрібна. Людям і країнам, які зазнали кризи, слід провести чесну інвентаризацію своїх можливостей та цінностей. Вони мусять вирішити, яка їхня складова й досі працює, залишаючись адекватною навіть за нових умов, а отже, може бути збереженою. Водночас їм слід набратися сміливості й визнати, що саме необхідно змінити, щоб впоратися з новою ситуацією. Для цього індивіди та країни мають знайти нові методи вирішення проблем, сумірні з їхніми можливостями та тією рештою їхнього єства, яка змін не потребує. Їм також доведеться провести чітку розмежувальну лінію і виокремити ті елементи, які є настільки фундаментальними для їхньої ідентичності, що зміні не підлягають.

Отакими є паралелі між індивідами та країнами в тому, що стосується кризи. Але водночас між ними існують і яскраво виражені відмінності, про які ми поговоримо далі.

Як нам визначити, що таке «криза»? Зручною відправною точкою у визначенні є походження англійського слова crisis від грецького іменника krisis, а також дієслова krino, що мають кілька близьких значень: «відокремлювати», «вирішувати», «вказувати розбіжність» і «поворотна точка». На основі цих визначень кризу можна тлумачити як момент істини: поворотну точку, коли умови до та після цього моменту значно більше відрізняються між собою, ніж до та після більшості інших моментів. Слова момент, значно та більшість я зумисне виділив, оскільки практична проблема полягає в тому, щоб вирішити, наскільки тривалим чи нетривалим має бути момент, наскільки відмінними — нові умови і наскільки рідкісним — цей момент порівняно з іншими моментами, щоб ми мали змогу назвати його «кризою», а не просто невеликим відхиленням чи поступовою природною еволюцією, яка спричиняє зміни.

Поворотна точка є проблемою. Вона породжує тиск, який змушує до розробки нових способів вирішення проблеми тоді, коли попередніх способів виявляється недостатньо. Якщо індивідууму або країні вдається розробити нові й кращі способи позбутися проблеми, то ми говоримо, що кризу було успішно подолано. Але в розділі 1 ми побачимо, що різниця між успіхом та фіаско під час розв'язання проблеми часто буває нечіткою — успіх може виявитися лише частковим, тривати недовго, і та ж сама проблема може виникнути знову. (Наприклад, Велика Британія «вирішила» проблему своєї нової ролі у світі, приєднавшись до Євросоюзу в 1973 році, а в 2016 році проголосувала за вихід із нього.)

А тепер розгляньмо ось таку практичну проблему: наскільки тривалою, сильною та рідкісною мусить бути поворотна точка, щоб її можна було назвати кризою? Наскільки часто має траплятися подія в житті окремого індивіда або впродовж тисячі років історії того чи іншого регіону, щоб їй доречно було начепити ярлик «криза»? На ці запитання можна дати різні відповіді, які будуть адекватними у разі різних цілей.

Один екстремальний варіант відповіді обмежує термін «криза» довгими інтервалами та рідкісними і драматичними збуреннями, тобто поворотними подіями, які трапляються лише кілька разів упродовж життя одного індивіда й лише один раз на кілька сотень років в історії тієї чи іншої країни. Наприклад, дослідник історії стародавнього Риму може застосувати термін «криза» лише до трьох подій після започаткування Римської Республіки близько 509 року до нашої ери: перші дві війни з Карфагеном (264-241 та 218-201 роки до нашої ери), заміна республіканського уряду імперією (близько 23 року до нашої ери) і нашестя варварів, яке призвело до падіння Західної Римської імперії (близько 476 року нашої ери). Звісно, цей дослідник не розглядатиме решту подій в історії Стародавнього Риму між 509 роком до нашої ери та 476 роком нашої ери як тривіальні — просто термін «криза» він застосує лише до трьох названих.

На протилежному екстремумі перебувають мій колега з Каліфорнійського університету Девід Рігбі та його помічники П'єр-Александр Балланд і Рон Бошма, що опублікували глибоке дослідження технологічної кризи в американських містах, якій вони дали робоче визначення «період стійкого зменшення кількості заявок на патент», причому слово «стійкий» було визначено математичним способом. Керуючись цим визначенням, дослідники з'ясували, що велике американське місто зазнає технологічної кризи кожних 12 років; у середньому така криза триває близько чотирьох років; середнє американське місто опиняється у стані технологічної кризи на три роки з кожних десяти. Вчені дійшли висновку, що таке визначення корисне для розуміння запитання, яке становить значний практичний інтерес: що дає змогу деяким американським містам, на відміну від інших, уникати технологічної кризи? Але історик Стародавнього Риму відкине події, досліджувані Девідом Рігбі та його колегами, як ефемерні дрібниці, натомість Девід і його однодумці вважатимуть, що історик нехтує всім, що трапилося впродовж 985 років давньоримської історії, за винятком трьох згаданих подій.

Я хочу сказати, що кризу можна визначити різними способами з огляду на різну частоту, різну тривалість і різний масштаб впливу тих чи інших подій. Можна отримати практичну користь, досліджуючи як рідкісні великі кризи, так і часті маленькі. Для цієї книги я вибрав масштаб від кількох десятиліть до століття. Всі досліджені мною країни зазнали «великої кризи» в моєму трактуванні впродовж мого життя. Однак це не заперечує того факту, що всім їм довелося також переживати частіші поворотні моменти меншого масштабу.

Як у разі особистісної кризи, так і при кризі загальнонаціональній ми часто фокусуємо увагу на якомусь одному моменті істини. Наприклад, якщо говорити про особистісну кризу, то це може бути той день, коли дружина каже своєму чоловікові, що збирається подати на розлучення. У випадку з країнами ми можемо послатися на історію Чилі: моментом істини в цій країні стало 11 вересня 1973 року, коли військові скинули демократичний уряд країни, а її президент вчинив самогубство. Деякі кризи виникають несподівано, мов грім серед ясного неба, без жодних антецедентів — як, наприклад, цунамі 26 грудня 2004 року на Суматрі, що раптово забрало життя 200 тисяч людей, або смерть мого кузена в розквіті сил, коли його автомобіль потрапив під поїзд на залізничному переїзді, й відтак його дружина залишилася вдовою з чотирма осиротілими дітьми. Але більшість як особистісних, так і загальнонаціональних криз є кульмінацією еволюційних змін, що наростали впродовж багатьох років: прикладом цього можуть бути тривалі непорозуміння в сім'ї, що призвели до розлучення подружжя, або політико-економічні негаразди в Чилі. Криза є раптовим втіленням або початком процесу втілення результатів тиску, який продовжувався тривалий період часу. Цей постулат яскраво ілюструють дії прем'єр-міністра Австралії Гофа Вітлема, який (як зазначається в розділі 7) у грудні 1972 року розробив за 19 днів всеохоплювальну програму радикальних змін, але дещо зневажливо відгукувався про власні реформи як «констатацію того, що вже сталось».

Країни — це не індивіди у збільшеному масштабі, в багатьох відношеннях вони чітко від них відрізняються. Проте чому ж тоді корисно і повчально поглянути на загальнонаціональну кризу крізь об'єктив кризи особистісної? Які переваги такого методу?

Однією з переваг, яку я часто називаю під час обговорення прикладів загальнонаціональної кризи зі студентами та приятелями, є те, що кризи особистісні більш звичні та зрозумілі людям, які не займаються дослідженням історії. Тому погляд з точки зору особистісної кризи полегшує нефахівцям розуміння кризи загальнонаціональної та її складних нюансів.

Іще однією перевагою є та обставина, що дослідження випадків особистісної кризи забезпечило дорожню мапу з дюжини чинників, яка полегшує розуміння відмінних один від одного результатів. Ці чинники забезпечують зручну стартову позицію для розробки відповідної мапи. Ми побачимо, що деякі чинники транслюються прямо з особистісної кризи на кризу загальнонаціональну. Наприклад, індивіди, які переживають кризу, отримують допомогу від приятелів, так само, як охоплені кризою країни можуть вдаватися до допомоги з боку своїх союзників. Індивіди, що зазнали кризи, можуть копіювати шляхи її розв'язання, орієнтуючись на кроки тих людей, які переживають аналогічну кризу; охоплені кризою країни можуть запозичувати вже готові методи її вирішення, розроблені країнами, перед якими поставали схожі проблеми. Індивіди, яких спіткала криза, можуть черпати наснагу і впевненість у собі з особистого досвіду успішного подолання попередніх криз; те ж саме ми можемо сказати і про країни.

Щойно ми говорили про прямі паралелі. Але далі ми побачимо, що деякі чинники, які полегшують розуміння результатів особистісних криз і які водночас не можна перенести безпосередньо на загальнонаціональні кризи, однаково слугують корисними метафорами, що вказують на чинники, пов'язані з загальнонаціональними кризами. Наприклад, терапевти визнали корисним визначення такої властивості індивідів, як сила Его. Нації не мають психологічної сили Его, але це поняття підводить нас до спорідненого поняття, важливого для країни, а саме до національної ідентичності. Схожим чином індивіди часто виявляють, що їхня свобода вибору під час подолання кризи обмежена суто практичними рамками, наприклад, відповідальністю за виховання дітей або посадовими обов'язками. Звісно, країни такими рамками не обмежуються. Але далі ми побачимо, що їхня свобода вибору стримується іншими причинами, наприклад, геополітичними рамками та національним багатством.

Окрім того, порівняння з особистісною кризою яскравіше висвітлює ті риси загальнонаціональної кризи, яким бракує аналогії з кризами особистісними. Серед таких характерних рис слід назвати той факт, що країни мають своїх лідерів, а індивіди — ні, тому питання щодо ролі керівництва постають регулярно під час загальнонаціональної кризи, але не кризи особистісної. Серед істориків точилися й досі точаться дебати про те, чи дійсно видатні лідери здатні змінити хід історії (часто такий підхід називають принципом «Великої людини»), чи результат історичного розвитку буде однаковим за будь-якого лідера. (Наприклад, чи почалася б Друга світова війна, якби Гітлер загинув у автокатастрофі 1930 року, яка мало не вкоротила йому віку.) Країни мають свої політичні та економічні інституції, а індивіди — не мають. Подолання загальнонаціональної кризи завжди потребує взаємодії між групами та ухвалення рішень у загальнонаціональному масштабі, а індивіди зазвичай приймають рішення щодо подолання кризи самостійно. Загальнонаціональну кризу можна подолати як за допомогою насильницького перевороту (наприклад, у Чилі в 1973 році), так і шляхом мирної еволюції (як в Австралії після Другої світової війни); але окремі індивіди насильницьких переворотів не влаштовують.

Саме завдяки цим аналогіям, метафорам і розбіжностям я вважаю порівняння національних криз із кризами особистісними корисним для людей, зокрема для моїх студентів з Каліфорнійського університету, адже це може допомогти їм зрозуміти причини виникнення загальнонаціональних криз і способи їх подолання.

Вивчаючи цю книгу, читачі й рецензенти іноді поступово з'ясовують, що тематика та способи її висвітлення в ній не такі, яких вони очікували чи на які сподівались. Якими ж є тематика та способи її висвітлення в цій книжці і які теми та способи їх висвітлення я до неї не включив?

Ця книга є наративним розвідувальним дослідженням криз і вибіркових змін, що відбулися в сімох сучасних країнах, стосовно яких я маю великий особистий досвід і які розглядаються в перспективі вибіркових змін для подолання особистісної кризи. Це такі країни, як Фінляндія, Японія, Чилі, Індонезія, Німеччина, Австралія та Сполучені Штати.

А тепер розглянемо по черзі кожне з цих слів і кожну фразу.

Ця книга є порівняльним дослідженням. Її сторінки присвячуються розгляду не якоїсь однієї країни. Натомість у ній ідеться про сім країн, що їх можна порівняти між собою. Авторам науково-популярної літератури доводиться обирати між презентацією досліджень поодиноких типових прикладів та порівнянням численних прикладів із практики. Кожен із цих методів має свої переваги та обмеження. Звісно, у виданні такого обсягу можна подати дуже багато інформації щодо якогось конкретного практичного випадку, але саме порівняльні дослідження забезпечують перспективу та виявляють проблеми, які могли б і не проявитися під час дослідження якогось одного типового прикладу.

Історичні порівняння змушують ставити запитання, які навряд чи можуть виникнути під час дослідження одного типового випадку: чому конкретний тип події спричинив в одній країні результат R1, а в іншій країні дав абсолютно інший результат R2? Наприклад, в однотомних історичних виданнях про громадянську війну в Америці, які я полюбляю читати, автори можуть присвятити шість сторінок наслідкам битви під Геттісбергом, але забувають дати відповідь на таке запитання: чому, на відміну від аналогічних подій в Іспанії та Фінляндії, Американська громадянська війна завершилася тим, що переможці зберегли життя переможеним? Дослідники певних подій у певній країні часто звинувачують авторів порівняльних досліджень у примітивізації та поверховості викладення, а ті, у свою чергу, так само часто закидають своїм опонентам нездатність висвітлити питання в ширшій перспективі. Точку зору вчених, які займаються порівняльними дослідженнями, влучно передає такий саркастичний вираз: «Ті, хто займається дослідженням лише однієї країни, закінчують тим, що не можуть зрозуміти жодної». Пропонована вам книга є порівняльним дослідженням з усіма притаманними йому перевагами та обмеженнями.

Оскільки обсяг цієї книги «розподілено» між сімома країнами, я з сумом усвідомлюю, що розповідь про кожну з цих країн має бути стислою. Сидячи за робочим столом, я повертаю голову й бачу позаду себе на підлозі кабінету десяток стосів із книг та газет, кожен — до п'яти футів заввишки, і в кожному — матеріал для одного розділу. Мені було надзвичайно болісно міркувати над тим, як ущільнити п'ять вертикальних футів матеріалу про повоєнну Німеччину до одного розділу на 11 тисяч слів. Скільки ж довелося викинути! Але таке ущільнення має і свої переваги: воно дає змогу читачеві порівняти великі проблеми повоєнної Німеччини із проблемами інших країн, не відволікаючись при цьому на різні цікаві подробиці, винятки, всілякі «якщо» та «але». Для читачів, що хотіли б отримати більш детальну інформацію, наприкінці книги розміщено список використаної літератури — книг і статей, присвячених дослідженню окремих практичних прикладів.

Стиль презентації матеріалу цієї книги — наративний. Це традиційний стиль істориків, що сягає корінням започаткування історії як наукової дисципліни такими грецькими авторами, як Геродот та Фукідід понад 2400 років тому. Термін «наративний стиль» означає, що аргументація подається у вигляді прозового тексту, без формул, числових таблиць, графіків і статистичних викладок та стосується лише невеликої кількості досліджуваних практичних прикладів. Цей стиль може контрастувати з новим потужним кількісним методом викладення в сучасних соціологічних дослідженнях, де рясно використовуються формули, гіпотези, таблиці з різними даними, графіки та масштабні вибірки (тобто результати досліджень численних практичних прикладів), які роблять можливою перевірку статистичної значущості.

Я мав змогу оцінити потужність сучасних кількісних методів. Ними я користувався у статистичному дослідженні 73 Полінезійських островів[1], щоб дійти висновків, які не можна було б отримати надійним шляхом за допомогою описової розповіді про знеліснення на кількох островах. Я також був співредактором книги[2], в якій деякі з моїх колег вправно використовували кількісні методи для вирішення питань, які до того безуспішно намагалися вирішити в своїх дебатах історики, що користувалися наративними методами, наприклад, яку роль — позитивну чи негативну — відіграли воєнні завоювання Наполеона та політичні катаклізми в подальшому економічному розвитку Європи.

Спершу я хотів було застосувати в цій книзі сучасні кількісні методи й навіть присвятив цьому багато місяців роботи, але зрештою зрозумів, що реалізацію такого завдання доведеться залишити для якогось наступного проекту. А в цій книзі натомість шляхом наративного дослідження визначити гіпотези та перемінні величини, які надалі можна буде перевірити за допомогою кількісного дослідження. Моя вибірка з семи країн надто обмежена, щоб на її підставі можна було робити статистично значущі висновки. Треба буде ще чимало попрацювати, щоб «операціоналізувати» мої описові якісні поняття на кшталт «успішного подолання кризи» та «об'єктивної самооцінки», тобто перетворити ці вербальні концепції на величини, які можна обчислити в цифрах. Тому ця книга становить наративне дослідження, яке, сподіваюся, слугуватиме стимулом для подальшої кількісної перевірки.

З усіх більш як 210 країн світу в цій книзі йдеться лише про сім добре відомих мені особисто. Причому мені не раз доводилося бувати в усіх семи. В шести з них я подовгу жив, а в одну потрапив ще 70 років тому. Мовами цих шести країн я говорю й досі або говорив колись. Я люблю усі ці країни, з радістю відвідую їх (упродовж останніх двох років я зміг побувати в усіх семи), свого часу всерйоз задумувався про те, щоб перебратися жити до однієї з них на постійній основі. В результаті я маю змогу писати про ці країни доброзичливо та компетентно на підставі власного досвіду, а також досвіду давніх друзів, які там живуть. Цей досвід охоплює достатньо великий період часу, протягом якого ми мали змогу стати свідками великих змін. Серед зазначених семи країн мій досвід безпосереднього знайомства з Японією дещо обмежений, оскільки я не володію місцевою мовою і приїжджав сюди ненадовго впродовж лише останніх двадцяти років. Утім, брак особистого досвіду проживання в цій країні компенсувала неабияка обізнаність моїх японських родичів по лінії дружини, а також друзів та студентів з Японії.

Звісно, що ті сім країн, які я обрав на підставі свого особистого досвіду, не є довільною вибіркою із країн світу. П'ять із них є багатими індустріальними країнами, одна — помірно заможною, і лише одна становить собою бідну країну, що розвивається. Жодна з них не є африканською: це Австралія, дві європейські країни, дві азійські, одна північноамериканська і одна південноамериканська. Я залишаю іншим авторам право перевіряти ту міру, якою мої висновки, отримані з цієї не довільної вибірки, можна буде застосовувати по відношенню до інших країн. Я пішов на таке обмеження і обрав для дослідження саме цю сімку тому, що мав тут велику перевагу — я добре знав ці країни завдяки інтенсивному власному досвіду, дружбі з місцевими жителями та знанню (в шести випадках) місцевих мов.

У цій книзі йдеться майже виключно про сучасні загальнонаціональні кризи, які трапилися за мого життя, і це дало мені змогу описувати їх з точки зору свого особистого досвіду. Винятком, коли досліджувані мною зміни трапилися ще до мого народження, є, знову ж таки, Японія, якій я присвячую два розділи. В одному з тих розділів ідеться про нинішню Японію, а в іншому — про Японію доби Мейдзі (1868-1912). Цей другий розділ я включив у книгу тому, що Японія доби Мейдзі становить вражаючий приклад свідомої вибіркової зміни, адже вона вважається епохою нещодавнього минулого, а також тому, що спогади про тогочасні проблеми, які довелося вирішувати цій країні, не втрачають актуальності в сучасній Японії.

Звісно, загальнонаціональні кризи траплялися і в минулому, вже тоді не раз поставали схожі запитання. І хоча я не можу розглядати випадки з минулого із точки зору власного досвіду, ці давні кризи залишили по собі великий масив літератури. Йдеться про такі добре знані приклади з історії, як занепад і крах Західної Римської імперії в четвертому й п'ятому століттях нашої ери; злет і падіння африканської держави зулусів у XIX столітті; французька революція 1789 року та подальша реорганізація Франції; катастрофічна поразка Пруссії в битві під Єною в 1806 році та її завоювання Наполеоном, а також соціальні, адміністративні та військові реформи, що в подальшому були проведені в цій країні. Через кілька років роботи над цим дослідженням я виявив, що книга, назва якої стосується схожої теми («Криза, вибір і зміна»), вже була опублікована американським видавництвом Little, Brown and Company іще в 1973 році![2] Ця книга відрізняється від моєї тим, що містить кілька практичних прикладів із минулого, а також іншими базовими аспектами. (То була колективна праця, в якій використовувався метод під назвою «системний функціоналізм».)

Професійні історики в своїх дослідженнях роблять наголос на архівних даних, тобто на аналізі збережених письмових документів-першоджерел. Кожна нова праця з історії обґрунтовується завдяки застосуванню раніше не використовуваних або мало використовуваних архівних даних чи шляхом нового тлумачення архівних джерел, вже використовуваних іншими істориками. На відміну від численних праць, наведених у моїй бібліографії, ця книга не ґрунтується на архівних дослідженнях. Її новизна полягає в застосуванні нового методу, в основу якого покладено досвід особистісних криз, чіткий порівняльний підхід, а також точка зору, що ґрунтується на моєму особистому життєвому досвіді та досвіді моїх друзів.

Перед вами не журнальна стаття про поточні події, написана для того, щоб її читали протягом кількох тижнів після публікації, після чого вона застаріє і про неї забудуть назавжди. Це — книга, розрахована на перевидання впродовж багатьох десятиліть. Цей очевидний факт я констатую для того, щоб у вас не виникло запитання: а чому це у книжці нічого не сказано про конкретну нинішню політику президента США Дональда Трампа, про його стиль керівництва та про поточні переговори щодо виходу Великої Британії з Європейського Союзу? Все, що я напишу зараз про ці швидкоплинні події, безнадійно застаріє на момент опублікування цього видання, а через кілька десятиліть взагалі стане абсолютно не потрібним. Читачі, яких цікавить президент Трамп, його політика і Брекзіт, можуть знайти великий обсяг відповідної інформації в інших джерелах. Зате розділи 9 і 10 моєї книги докладно розповідають про головні проблеми, що стоять перед Сполученими Штатами ось уже два десятиліття: за нинішньої адміністрації вони привернули до себе іще більшу увагу і, поза сумнівом, залишатимуться актуальними щонайменше впродовж наступного десятиліття.

А тепер перейдімо до шляхової мапи самої книги. В першому розділі я зупинюся на особистісних кризах, а решту книги присвячу кризам загальнонаціональним. Переживши наші власні кризи та спостерігаючи за кризовими ситуаціями, в які потрапляли наші рідні та близькі, всі ми мали змогу переконатися, що їхні результати суттєво відрізняються один від одного. В найкращому випадку людям вдається розробити нові, ліпші методи подолання кризи, і вони виходять із неї дужчими й міцнішими. Буває ж, навпаки, що приголомшені кризою люди вдаються до старих методів її подолання або вигадують нові, які виявляються ще гіршими за старі. Деякі люди у кризовому стані навіть вкорочують собі віку. Терапевти визначили цілу низку чинників (дюжину з них я висвітлю в розділі 1), які збільшують імовірність того, що особистісну кризу вдасться успішно подолати. Паралельно з цими чинниками я проаналізую ті, які впливають на результати загальнонаціональних криз.

Усім, хто почне з досадою стогнати: «Дюжина чинників — це забагато, чом би не обмежитись лише кількома?», я відповім так: було б абсурдом вважати, що людське життя або історію цілої країни можна звести до жменьки заяложених гасел. Якщо ви матимете нещастя натрапити на книгу, автор якої стверджуватиме, що йому вдалося цього досягти, можете сміливо, навіть не читаючи, кинути її в кошик для сміття. З іншого боку, якщо ви матимете нещастя натрапити на книгу, де йтиметься про аналіз аж 76 чинників, що впливають на подолання кризи, то можете також викинути її на смітник, бо саме автор, а не читач, має аналізувати й визначати пріоритети в безкінечно складному житті, формуючи свою робочу концепцію. Я з'ясував, що прийнятний компроміс між двома крайнощами забезпечує використання дванадцяти чинників — достатньо, аби пояснити переважну частину реальності, але не настільки детально, щоб нагадувати докладний перелік нагальних проблем, який годиться лише для їх озвучення, але не для розуміння довколишнього світу.

За цим вступним розділом ідуть три пари розділів, кожна з яких стосується різних типів загальнонаціональної кризи. Перша пара присвячена кризам у Фінляндії та Японії, де вони вибухнули внаслідок ударів, завданих іншою країною, і стали несподіваним потрясінням. Друга пара також стосується криз, що вибухнули раптово, але в результаті внутрішнього струсу (в Чилі та Індонезії). Остання пара описує кризи, які були не вибуховими, а розгорталися поступово (в Німеччині та Австралії), найперше у зв'язку з негараздами, завданими Другою світовою війною.

Фінська криза (розділ 2) вибухнула в результаті масштабної агресії Радянського Союзу проти Фінляндії 30 листопада 1939 року. Надалі у Зимовій війні ця країна, фактично залишившись без союзників, зазнала серйозних втрат, проте змогла зберегти свою незалежність у протистоянні з СРСР, чиє населення переважало населення Фінляндії у співвідношенні 40 до 1. Двадцять років потому я провів у Фінляндії ціле літо, спілкуючись із ветеранами тієї війни, а також із вдовами та сиротами. Спадщина Зимової війни стала виразною вибірковою зміною, яка перетворила Фінляндію на безпрецедентну мозаїку, на суміш суперечливих елементів: маленької заможної ліберальної демократії, зовнішня політика якої полягала в тому, щоб у будь-який спосіб заслужити довіру відсталого й злиденного гіганта — радянської диктатури. Така політика вважалася ганебною і засуджувалася як «фінляндизація» численними представниками інших країн, які не могли зрозуміти історичні причини цього вибору. Один із найбільш емоційних моментів мого літнього перебування в Фінляндії пов'язаний з епізодом, коли я необдумано висловив схожі погляди ветерану Зимової війни, а він у відповідь стримано й чемно пояснив мені той гіркий урок, який засвоїли фіни, коли інші країни відмовили їм у допомозі.

Друга із двох криз, спровокованих зовнішнім ударом, стосується Японії. Довготривала політика ізоляції цієї країни від зовнішнього світу закінчилася 8 липня 1853 року, коли ескадра військових кораблів Сполучених Штатів зупинилася на вході до Токійської бухти, вимагаючи підписання договору і прав для кораблів США та моряків (розділ 3). Остаточним підсумком стало повалення старої японської системи урядування, свідоме прийняття програми різких широкомасштабних змін і так само свідоме прийняття програми збереження тих численних традиційних рис, які роблять нинішню Японію найбільш своєрідною серед багатих індустріальних країн. Японська трансформація впродовж десятиліть після прибуття американської ескадри, так звана доба Мейдзі, виразно ілюструє на загальнонаціональному рівні ті численні чинники, які впливають і на особистіші кризи. Водночас процеси ухвалення рішень та результуючі воєнні успіхи Японії доби Мейдзі допомагають нам зрозуміти, чому ця країна у 1930-х роках вирішила інакше, що спричинило її грандіозну воєнну поразку в Другій світовій війні.

У розділі 4 йдеться про Чилі, першу з досліджуваної пари країн, кризи в яких набули вигляду внутрішнього вибуху в результаті руйнації політичного компромісу між їхніми громадянами. 11 вересня 1973 року, після кількох років політичної безвиході, демократично обраний уряд Чилі під керівництвом президента Альенде був повалений в результаті військового перевороту, а його провідник генерал Піночет очолив державу на період понад 17 років. Коли я жив у Чилі за кілька років до перевороту, мої чилійські друзі не змогли передбачити ані самого перевороту, ані тих неймовірних у своєму садизмі тортур, до яких вдався уряд Піночета. Навпаки, вони гордо розповідали мені про давні чилійські традиції демократії, такі відмінні від традицій решти південноамериканських країн. Нині Чилі знову є демократичним винятком у Південній Америці, але ця країна зазнала вибіркових змін, увібравши в себе елементи моделей і Альенде, і Піночета. Мої американські друзі, які ознайомилися з цією книгою в її чорновому варіанті, говорили, що розділ, присвячений Чилі, є найбільш страхітливою частиною моєї книги, оскільки в ній описано ту швидкість і повноту, з якою демократія змінилася на садистську, жорстоку диктатуру.

В парі з розділом про Чилі йде розділ 5 про Індонезію, де руйнація політичного компромісу між її громадянами призвела до внутрішнього вибуху у вигляді спроби державного перевороту, що датується 1 жовтня 1965 року. Результат цієї спроби виявився діаметрально протилежним чилійському перевороту: стався контрпереворот, що призвів до геноцидного знищення того політичного угрупування, яке начебто влаштувало чи підтримало спробу перевороту. Індонезія різко відрізняється від решти країн, описаних у цій книзі: вона є найбіднішою, найменш індустріалізованою та найменш вестернізованою серед них; вона має наймолодшу національну ідентичність, що сформувалася лише впродовж тих сорока років, які мені довелося працювати в цій країні.

У наступних двох розділах йдеться про загальнонаціональні кризи в Німеччині та Австралії, які не вибухнули, а розгорталися «начебто» повільно. Дехто з читачів може не погодитися із використанням термінів «криза» або «струс» для позначення таких повільних змін. Проте я все ж таки вважаю доречним розглядати їх у рамках тієї ж самої схеми, яку я використовую для характеристики більш різких змін, оскільки вони ставлять ті ж самі питання вибіркових змін та ілюструють ті ж самі чинники, що впливають на кінцеві результати. Окрім того, різниця між «вибуховою кризою» та «повільною зміною» є довільною і нечіткою: ці процеси фактично перетікають один в одного. Навіть у випадках начебто різких трансформацій на кшталт чилійської до перевороту призвели десятиліття повільно накопичуваної напруженості, а після перевороту настали десятиліття поступових змін. Я характеризую кризи в розділах 6 та 7 як «начебто» повільні тому, що, фактично, в повоєнній Німеччині криза почалася із вкрай травматичного спустошення, найбільшого з тих, які довелося пережити решті країн, досліджуваних у цій книзі: на день своєї капітуляції у Другій світовій війні 8 травня 1945 року вся Німеччина лежала в руїнах. Аналогічним чином виникла повоєнна криза в Австралії: хоча вона розгорталася повільно, але почалася із трьох катастрофічних військових поразок, яких ця країна зазнала протягом менше ніж трьох місяців.

Першою з досліджуваних мною країн, яка є ілюстрацією не вибухового розгортання кризи, є Німеччина після Другої світової війни (розділ 6), перед якою одночасно постали проблеми її спадщини часів нацистського режиму, розбіжностей щодо подальшої організації ієрархічної структури суспільства, а також травми, завданої розподілом Німеччини на Західну та Східну. В рамках мого порівняльного методу характерні особливості розв'язання кризи в повоєнній Німеччині включають надзвичайно гострий конфлікт між поколіннями, сильні геополітичні обмеження, а також процес примирення з націями, що стали жертвами злочинів, вчинених Німеччиною під час війни.

Іншим наведеним мною прикладом невибухового розгортання кризи є Австралія (розділ 7), яка переформатувала свою національну ідентичність за ті 55 років, упродовж яких я відвідував цю країну.

Коли я вперше прибув до Австралії в 1964 році, вона нагадувала віддалений аванпост Британії в Тихому океані, який і досі покладався на Британію у плані своєї ідентичності та проводив політику Білої Австралії, обмежуючи або забороняючи імміграцію неєвропейців. Але перед Австралією постала криза ідентичності, бо ота біла британська ідентичність дедалі більше вступала в конфлікт з географічним розташуванням Австралії, з потребами її зовнішньої політики, оборонної стратегії, економіки та з національним складом населення. Торгівля й політика нинішньої Австралії орієнтуються на Азію, вулиці австралійських міст та її студмістечка повняться азіатами, а прихильники усунення королеви Англії з посади голови уряду Австралії програли референдум з досить незначною кількістю голосів. Однак, як і в Японії доби Мейдзі та в Фінляндії, ці зміни були вибірковими: Австралія й досі лишається парламентською демократією, її державна мова все ще англійська, а більшість австралійців за своїм походженням — британці.

Усі зазначені вище загальнонаціональні кризи чітко усвідомлювалися суспільством і були подолані (або, принаймні, перебувають в тривалому процесі подолання), тому ми вже маємо змогу говорити про їхні наслідки. В останніх чотирьох розділах ідеться про нинішні та майбутні кризи, результати яких наразі невідомі. Цю частину я починаю з Японії (розділ 8), яка вже була предметом розгляду в розділі 3. Перед нинішньою Японією постали численні фундаментальні проблеми, окремі з яких цілком визнають і японський народ, і уряд країни, тоді як інші широкий загал не визнає або заперечує. Наразі скидається на те, що ці проблеми не рухаються в напрямку свого вирішення; майбутнє Японії нині невизначене і повністю залежить від волі її громадян. Чи зможе досвід сміливого й успішного подолання кризи в добу Мейдзі допомогти сучасній Японії здолати кризу нинішню?

Наступні два розділи (9 і 10) стосуються моєї рідної країни, Сполучених Штатів Америки. Я визначив чотири кризи, які з огляду на своє зростання спроможні підірвати американську демократію та американську потужність упродовж наступного десятиліття, як це сталося свого часу в Чилі. Зрозуміло, що це — не мої власні висновки: відкрита дискусія щодо всіх чотирьох кризових чинників точиться серед багатьох американців, і відчуття кризи в нинішніх Сполучених Штатах дуже поширене. Мені здається, що всі чотири досліджувані проблеми наразі не рухаються в напрямку свого розв'язання, а, навпаки, лише загострюються. Однак Америка, як і Японія доби Мейдзі, має свої спогади про подолання криз, а саме про тривалу і криваву Громадянську війну, а також про те, як Друга світова війна раптово висмикнула нашу країну з її політичної ізоляції. Чи допоможе нам здобутий досвід досягти успіху цього разу?

Наприкінці книги йдеться про увесь світ (розділ 11). Можна було б скласти безкінечний перелік проблем, які стоять перед країнами, але натомість я зосередив увагу на чотирьох, які, на мою думку, демонструють тенденцію до зростання і які, в разі їх невирішення, можуть негативно вплинути на рівень життя в усьому світі впродовж кількох наступних десятиліть. На відміну від Японії та Сполучених Штатів, які мають тривалу історію національної ідентичності, самоврядування та традицію успішних колективних дій, світу в цілому бракує такої історії. За відсутності надихаючих спогадів і традицій — чи зможемо ми досягти успіху тепер, коли вперше в історії перед нами постали проблеми, потенційно фатальні для всього світу?

Закінчується ця книга епілогом, у якому наше дослідження семи країн і усього світу загалом розглядається у світлі перелічених вище дванадцяти чинників. Виникає запитання: чи потребує та чи інша країна кризи, здатної гальванізувати її й підштовхнути до великих змін? Шок від пожежі в «Кокосовому гаю» спричинив трансформацію короткострокової психотерапії. Чи зможуть країни зважитися на трансформацію без того шоку, який викликає страшна пожежа? В епілозі я також розмірковую над тим, чи мають лідери вирішальний вплив на історію; я пропоную напрями подальших досліджень; я наголошую на тих уроках, які цілком реально засвоїти завдяки вивченню історії. Якщо народи або хоча б їхні керманичі спроможуться проаналізувати кризи попередніх десятиліть, то розуміння минулого зможе допомогти нам подолати кризи нинішні та майбутні.