Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

Розділ 2 Війна Фінляндії з Радянським Союзом Поїздка до Фінляндії — Мова — Фінляндія до 1939 року — Зимова війна — Кінець Зимової війни — Продовження війни — Після 1945 року — Йдучи по лезу бритви — Фінляндизація — Структура кризи

Фінляндія — скандинавська країна з населенням лише 6 мільйонів осіб, яка межує зі Швецією на заході та Росією на сході. Впродовж століття перед Першою світовою війною це була автономна частина Російської імперії. Вона була бідною і мало цікавила європейських сусідів, а за межами Європи на неї практично не зважали. На початку Другої світової війни Фінляндія стала незалежною, але однаково лишалася незаможною; осердя її економіки утворювало сільське та лісове господарство. Нині ж ця країна відома в усьому світі своїми технологіями та промисловістю, вона вважається однією з найбагатших держав, чий середній дохід на душу населення сумірний з аналогічним показником Німеччини та Швеції. Безпека Фінляндії ґрунтується на кричущому парадоксі: вона є ліберальною соціал-демократичною країною, яка багато десятиліть підтримувала чудові й довірчі стосунки з колишнім комуністичним Радянським Союзом, а в подальшому — з нинішньою автократичною Росією. Така комбінація рис становить яскравий приклад вибіркових змін.

Якщо ви приїжджаєте до Фінляндії вперше і хочете зрозуміти фінський народ та його історію, вам варто розпочати своє знайомство з країною з відвідин Гієтаніємі — найбільшого цвинтаря у столиці Фінляндії Гельсінкі. На відміну від Сполучених Штатів, де загиблих військових ховають на Арлінгтонському національному цвинтарі поблизу Вашингтона та інших окремих ветеранських кладовищах у всіх куточках країни, Фінляндія не має окремих цвинтарів для військових. Натомість загиблих фінських військових привозять додому й хоронять на цивільних кладовищах їхнього міста або парафії. Значна частина цвинтаря Гієтаніємі виділена загиблим солдатам із Гельсінкі. Це — почесне місце на пагорбі, якраз над могилами президентів Фінляндії та інших політичних лідерів і довкола пам'ятника фінському фельдмаршалу Карлу Густаву Маннергейму (1867-1951).

Під'їжджаючи до цвинтаря Гієтаніємі, спершу зауважуєш, що геть не розумієш дорожніх знаків і написів на щитах (фото 2.1). Майже в кожній європейській країні, навіть не знаючи мови, можна розпізнати деякі слова, адже більшість європейських мов належать до індоєвропейської мовної сім'ї, до якої входить і англійська, а тому всі індоєвропейські мови мають багато слів зі спільними коренями. Навіть у Польщі та Литві на дорожніх знаках і щитах можна розібрати окремі слова. Але слова фінської мови будуть, за поодинокими винятками, незрозумілими для вас, оскільки це одна із небагатьох європейських мов, які до індоєвропейської мовної сім'ї не належать.

На самому цвинтарі Гієтаніємі вас вразить передусім простота і краса його улаштування. Фінляндія відома в усьому світі своїми архітекторами та декораторами, які вміють створювати простими способами вражаючі ефекти. Пригадую, як під час мого першого візиту до Фінляндії мене запросили до вітальні в одному з будинків, де я гостював, і першою моєю думкою була така: «Це — найгарніша кімната, яку мені доводилося бачити!» А згодом я замислився: чому ця кімната видалася мені такою гарною, адже це було майже порожнє приміщення, лише з кількома предметами меблів? Напевне, тому, що форма кімнати та ці нечисленні меблі були типово фінськими у своїй простоті та красі.

Можливо, потім вас шокує кількість загиблих фінських військових, похованих або зазначених на меморіальних дошках на цвинтарі Гієтаніємі. Я нарахував понад 3 тисячі надгробків з іменами вояків, чиї тіла було виявлено й ідентифіковано, й ці надгробки розташовані численними звивистими рядами. Ця частина цвинтаря з поіменованими надгробками відокремлена від решти території стіною близько чотирьох футів заввишки та кількасот футів завдовжки, розділеною на 55 секцій із викарбуваними іменами інших військових (я нарахував їх 715), що значаться як «зниклі безвісти», бо їхні тіла не вдалося знайти і привезти додому. Іще один колективний пам'ятник, на якому не вказано імен, вшановує всіх невідомих фінських воїнів, які загинули у ворожих концтаборах. Але всі ці загиблі військові були тільки жителями Гельсінкі; схожі ділянки виділено для поховань солдатів у кожному місті та на кожному церковному цвинтарі Фінляндії. І, зрештою, ти починаєш розуміти, як багато фінів полягло у війнах.

Коли йдеш повз надгробки цвинтаря Гієтаніємі, вражають написи на них. Знову ж таки, більшість із тих написів будуть незрозумілими, бо зроблені вони фінською мовою. Але, незалежно від мови, більшість надмогильних плит містять ім'я померлої особи, дату й місце її народження, а також дату й місце смерті. Цей формат легко проглядається й на надгробках того фінського цвинтаря. Ви побачите, що всі дати смерті вміщаються у відтинок між 1939 та 1944 роками, тобто в період Другої світової війни. Більшість дат народження припадає на 1910-ті та 1920-ті роки, а це означає, що, як і слід було очікувати, переважна кількість тих військових загинули у віці двадцяти чи трохи більше років. Але ви також зі здивуванням зауважите, що багатьом загиблим воїнам сповнилося по 50 і більше років, а дехто з них, навпаки, був підлітком. Наприклад, надгробок Йогана Віктора Пальстена свідчить, що він народився 4 серпня 1885 року, а загинув 15 серпня 1941-го, через 11 днів після свого 56-го дня народження. Клара Лаппалайнен народилася 30 липня 1888-го, а загинула 19 жовтня 1943-го у віці 55 років. З іншого боку, школяр Лаурі Мартті Гамалайнен народився 22 липня 1929-го, пішов добровольцем на фронт і загинув 15 червня 1943-го, не доживши п'ять тижнів до свого чотирнадцятого дня народження. Чому ж у Фінляндії брали до війська не лише, як зазвичай, 20-літніх, а й 50-літніх чоловіків і жінок, а також підлітків (фото 2.2)?

Читаючи написи, викарбувані на надгробках, ви помітите, що дати смерті відповідають кільком часовим періодам та географічним пунктам. Найбільше людей загинуло на початку березня 1940-го, потім у серпні 1941-го, а далі — у червні та серпні 1944 року. Багато смертей сталося у Війпурі[3], а також у Сіварі, Каннасі та Іхантолі (населені пункти поблизу цього міста). У вас виникнуть запитання: що ж сталося у Війпурі й чому так багато фінів загинуло в такі короткі проміжки часу?

Річ у тім, що Війпурі було колись другим за розміром фінським містом, поки не відійшло до Радянського Союзу разом із однією десятою всієї території Фінляндії в результаті жорстокої війни взимку 1939-1940 років, а також другої війни, яка точилася з 1941 по 1944 рік. У жовтні 1939 року Радянський Союз висунув територіальні претензії до чотирьох балтійських держав: Фінляндії, Естонії, Латвії та Литви. Фінляндія стала єдиною країною, яка відкинула ці претензії, — попри те, що Радянський Союз мав величезну армію та майже в 50 разів більше населення. Але фіни організували такий шалений спротив, що їм вдалося зберегти свою незалежність, хоча під час низки загрозливих криз, що розтягнулися на ціле десятиліття, саме існування країни висіло на волосині. Як свідчать надгробки, найтяжчих втрат Фінляндія зазнала під час трьох пікових періодів: коли радянська армія стискала кільце довкола Війпурі в лютому-березні 1940 року; коли фіни відбили це місто в серпні 1941 року та коли радянська армія знову пішла в наступ на нього влітку 1944-го (фото 2.3, 2.4).

У війні з Радянським Союзом загальні втрати Фінляндії (переважно чоловіків) становили майже 100 тисяч осіб. Сучасним американцям, японцям і європейцям, які пам'ятають про майже миттєву загибель 100 тисяч осіб під час бомбардувань окремих міст (Хіросіма, Гамбург і Токіо), усім, хто знає про загибель понад 20 мільйонів осіб у СРСР та Китаї під час Другої світової війни, втрата Фінляндією 100 тисяч людей за п'ять років війни може видатися незначною. Однак це становило 2,5 % від 3,7-мільйонного населення тодішньої Фінляндії і 5 % усього чоловічого населення. Така пропорція відповідала б загибелі 9 мільйонів американців у якій-небудь сучасній війні, тобто це майже в десять разів більше, ніж загинуло за всю 240-річну історію Америки. Останній раз я побував на цвинтарі Гієтаніємі у травні 2017 року. Хоча останній воїн, похований тут, загинув понад 70 років тому (в 1944 році), я бачив на багатьох могилах живі квіти, а біля поховань — родичів полеглих. Я зупинився, щоб поговорити з однією родиною: четверо людей, найстаршому чоловікові на вигляд років сорок чи трохи більше. Отже, загиблий, на чию могилу прийшла та родина, був комусь із них не батьком, а дідом чи прадідом. Коли я звернув увагу на той факт, що люди й нині приходять на цвинтар і, поминаючи полеглих, несуть їм живі квіти, чоловік пояснив: «Тоді когось зі своїх втратила кожна фінська сім'я».

Вперше я приїхав до Фінляндії 1959 року. Від часу закінчення війни між цією країною та Радянським Союзом минуло лише 15 років, і лише чотири роки пройшло відтоді, як СРСР прибрав свою військову базу, розташовану на фінській території поблизу Гельсінкі. Моїми фінськими знайомими були ветерани, вдови, діти війни з Радянським Союзом, а також фінські військові строкової служби. Вони розповідали мені про своє життя та нещодавню історію своєї країни. Я досить добре опанував красиву фінську мову, щоб, вільно подорожуючи як турист, мати змогу оцінити, як багато вона значить для усвідомлення фінами власної унікальності; водночас це пришвидшило і поглибило мою власну життєву кризу, яку я вже описав у попередньому розділі. Тим читачам, кому не поталанило побувати в Фінляндії, хочу сказати, що до чинників, на які варто звертати особливу увагу, читаючи далі цю книгу, належать сила й витоки фінської національної ідентичності; фінська ультрареалістична оцінка геополітичного розташування своєї країни; результуюча парадоксальна комбінація вибіркових змін, про які йшлося в початковому розділі, а також брак у Фінляндії свободи вибору, брак допомоги від союзників у вирішальні моменти, брак наявних вдалих прикладів.

Фінляндія ототожнюється зі Скандинавією і вважається її складовою. Як і шведи з норвежцями, багато фінів є блакитноокими блондинами. Як і шведи з норвежцями, фіни генетично є на 75 % скандинавами, а чужинці зі сходу становлять серед них лише 25 %. Але географічно, культурно та лінгвістично фіни відрізняються від решти скандинавів і пишаються цим. Зокрема, описуючи Фінляндію, вони часто повторюють дві тези: «Ми — маленька країна» і «Наша географія не зміниться ніколи». Останньою фразою фіни підкреслюють, що з усіх європейських країн мають найдовший кордон з Росією (або її попереднім втіленням — Радянським Союзом). Фактично, Фінляндія є буферною зоною між Росією та рештою Скандинавії.

Всі корінні європейські мови належать до індоєвропейської мовної сім'ї, за винятком баскської та ще чотирьох мов. Ці чотири — фінська, тісно споріднена з нею естонська, віддалено споріднена угорська та лапландська (саамська) мови, всі вони належать до фіно-угорської мовної сім'ї. Красива фінська мова є предметом національної гордості й ідентичності фінів. Фінський національний епос «Калевала» посідає у національній свідомості фінів навіть важливіше місце, ніж п'єси Шекспіра в англомовних народів. Але ця мова не лише гарна і співуча, а й складна для вивчення іноземцями. Одним з її важких аспектів є лексикон, оскільки він не має звичних індоєвропейських коренів. Тому практично всі фінські слова доводиться запам'ятовувати окремо, одне за одним.

Іншими важкими аспектами фінської мови є її фонетика та граматика. Наприклад, у ній дуже поширена літера «к»: із 200 сторінок мого фінсько-англійського словника 31 сторінку займають слова, що починаються на «к». («Оцініть», наприклад, ось цей рядок із «Калевали»: Kullervo, Kalervon poika, sinisukka äijön lapsi, hivus keltainen, korea, kengän kauto kaunokainen.) Я не маю нічого проти літери «к», та, на жаль, фінська, на відміну від англійської, має подвійні приголосні звуки (на кшталт подвійного кк), які вимовляються не так, як одиничні приголосні (звичайний звук к). Саме ця особливість фінської фонетики найбільше заважала моїм толерантним фінським знайомим розуміти мене у ті нечисленні моменти, коли я наважувався виголошувати коротенькі спічі фінською мовою. Наслідки неправильної вимови одиночних і подвійних приголосних можуть бути вельми серйозними. Наприклад, фінське дієслово tapaa з одним «п» означає «зустрічати», тоді як дієслово tappaa із двома «п» означає «убивати». Тому якщо ви попросите фіна зустріти вас, але помилково вимовите подвійний звук «п», то ризикуєте опинитися на тому світі.

Окрім того, фінська мова має так звані короткі й довгі голосні. Наприклад, «кордон» або «межа» по-фінськи буде raja з коротким першим «а», тоді як «кінцівка» (рука або нога) фінською звучить як raaja, з довгим першим «а», й тому мене не зрозуміли, коли на межі Фінського національного парку я помилково подовжив перше «а», маючи на увазі межу. У фінській мові існує три типи голосних: голосні переднього ряду (а, о, у), голосні заднього ряду (а, о, и) і нейтральні голосні (е, і). Голосні переднього і заднього рядів не можуть бути вжиті в одному й тому самому слові, на відміну від нейтральних голосних, — це називається гармонією голосних звуків. Наприклад, фінське слово «ніч», яким я часто користувався, бажаючи на добраніч, містить лише голосні переднього ряду (yötä), тоді як слово «русло» — лише заднього (йота).

Якщо ви плутаєтеся в чотирьох відмінках німецької мови або в шістьох відмінках латини, то будете просто нажахані, дізнавшись, що фінська мова має аж 15 відмінків, багато з яких є замінниками прийменників в англійській мові. Мені добре запам'яталося, як під час моєї першої поїздки до Фінляндії один військовий навчав мене шістьом відмінкам фінської мови (замінникам англійських прийменників до, на, з, в, усередину, зсередини), показуючи на стіл (pöytä), на якому (pöydällä — гармонія голосних!) стояла чашка і в якій (pöydässä) лежав гвіздок, чашка береться зі столу (pöoydältä) і ставиться на стіл (pöydälle), а гвіздок забивають у стіл (pöytään) і витягають зі столу (pöydästä).

Що стосується решти відмінків, то найчастіше іноземці плутаються в знахідному та родовому. В латині та німецькій мові, де родового відмінку немає, всі прямі додатки виражаються знахідним відмінком: I hit the ball англійською і Ich schlage den Ball німецькою[4]. Однак у фінській мові щоразу, коли використовується прямий додаток, треба визначатися — ваша дія стосується всього предмета (тоді слід вживати знахідний відмінок), чи лише його частини (в такому разі потрібен родовий відмінок). Визначитися з тим, б'єте ви частину м'яча чи увесь м'яч, може, й неважко. Але значно важче визначитися з відмінком тоді, коли йдеться про якийсь абстрактний іменник. Наприклад, якщо у вас з'явилася якась ідея, то правила фінської мови вимагають від вас визначитися: йдеться про всю ідею чи лише про якусь її частину, бо від цього залежить, який відмінок слід використовувати — знахідний чи родовий. Одним із моїх фінських знайомих у 1959 році був шведський фін, чиєю рідною мовою була шведська, однак він вільно розмовляв і фінською. Проте у Фінляндії цей чоловік не міг влаштуватися на роботу до жодної державної установи, бо претенденти на державну посаду мають здати екзамен із фінської та шведської мов. Мій приятель розповів, що в 50-х роках достатньо було один-єдиний раз переплутати у фінській мові знахідний відмінок з родовим — і екзамен вважався проваленим, а доступ до державної роботи закритим.

Усі ці риси роблять красиву фінську мову унікальною, вона є предметом національної гордості, й володіють нею практично лише фіни. І ця мова сформувала осердя тієї фінської національної ідентичності, за яку під час війни з Радянським Союзом готові були померти так багато фінів.

Іншими ключовими «елементами» фінської національної ідентичності є фінські композитори, архітектори й дизайнери, а також бігуни на довгі дистанції. Фінський композитор Ян Сібеліус вважається одним із найвидатніших музичних митців XX століття. Фінські архітектори та дизайнери інтер'єру відомі в усьому світі. (Американським читачам нагадаю про арку в Сент-Луїсі, Вашингтонський аеропорт ім. Даллеса і термінал авіакомпанії Trans-World Airlines — усі ці споруди спроектував народжений у Фінляндії архітектор Ееро Саарінен.) Після Першої світової війни, коли переможці-союзники створили чимало нових держав, Фінляндія (яка також була серед них) займала особливе місце завдяки Сібеліусу та знаменитому фінському рекордсмену-стаєру Пааво Нурмі на прізвисько Летючий Фін. На Олімпійських іграх 1924 року він здобув перемогу і встановив олімпійський рекорд із бігу на 1500 метрів, годину потому переміг на дистанції 5000 метрів, через два дні вийшов переможцем у кросі на дистанцію 10 000 метрів, а наступного дня показав найкращий результат на дистанції 3000 метрів. Його рекорд на дистанції 1 миля протримався аж вісім років! Завдяки цим перемогам з'явилася приказка, що Нурмі та інші фінські бігуни «занесли на своїх спинах Фінляндію до мапи світу». Всі ці здобутки також посилили фінське почуття власної унікальності, їхню національну ідентичність та бажання боронитися від радянських завойовників попри, здавалося б, абсолютно безнадійну ситуацію.

Носії прадавньої фінської мови прибули до Фінляндії іще в доісторичні часи, кілька тисяч років тому. В часи історичні, тобто після того, як з'явилися перші детальні письмові свідчення про Фінляндію, датовані приблизно 1100-ми роками нашої ери, нею прагнули володіти Швеція та Росія. Фінляндія перебувала здебільшого під шведським контролем, допоки 1809 року її не анексувала Росія. Впродовж більшої частини XIX століття російські царі надавали Фінляндії значну автономію, дозволяли мати власний парламент, власну адміністрацію та власну валюту, а російської мови не нав'язували. Але після того, як 1894 року царем став Микола II і призначив губернатором лихого чоловіка на прізвище Бобріков (якого у 1904 році застрелив фін), російський режим став гнобительським. Тому наприкінці Першої світової війни, коли в листопаді 1917 року в Росії сталася більшовицька революція, Фінляндія проголосила свою незалежність.

У результаті вибухнула жорстока громадянська війна, коли консервативно налаштовані фіни, яких називали «білими», воювали з фінами-комуністами — «червоними», а також з російськими військами, й досі розквартированими в Фінляндії. Серед «білих» були фінські військові підрозділи, навчені в Німеччині, яким допомагали німецькі війська, що висадилися в Фінляндії. Коли «білі» здобули остаточну перемогу в травні 1918 року, вони розстріляли приблизно 8000 «червоних», а ще 20 000 померли від голоду та хвороб у концентраційних таборах. Якщо міряти відсотками до загальної кількості населення, що помирало кожного місяця, то фінська громадянська війна залишалася найкривавішим громадянським конфліктом аж до руандійського геноциду 1994 року. Здавалося, це мало б надовго погіршити стосунки всередині країни й розділити її навпіл, але цього не сталося. Навпаки — відбулося швидке примирення, вцілілим представникам лівих політичних партій повернули їхні політичні права, а в 1926 році один із «лівих» навіть став прем'єр-міністром Фінляндії. Але спогади про громадянську війну породили страх перед Росією й загалом комунізмом, і результатом цього страху стало насторожене ставлення фінів до Радянського Союзу.

Упродовж 1920-х і 1930-х років Фінляндія й далі остерігалася Росії, яка на той час перетворилася на Радянський Союз. Ці дві країни були ідеологічними опонентами: у Фінляндії панувала ліберальна капіталістична демократія, а у Радянському Союзі — репресивна комуністична диктатура. Фіни не забули про гнобительську політику останнього царя. Вони боялися, що Радянський Союз захоче знову приєднати до себе Фінляндію, наприклад, з огляду на підтримку фінських комуністів, метою яких було повалення фінського уряду. Фіни стривожено спостерігали за сталінським терором та параноїчними чистками 1930-х років. Але найбільше їх непокоїло спорудження аеродромів і прокладання залізничних колій у малозаселених районах Радянського Союзу на схід від фінського кордону. Ці залізничні колії вели у напрямку Фінляндії й обривалися посеред лісу — якраз перед кордоном, тож не могли служити жодній іншій меті, окрім як полегшення вторгнення.

У 1930-ті роки Фінляндія почала зміцнювати свої збройні сили та оборонні споруди під керівництвом генерала Маннергейма, який командував переможними військами «білих» під час громадянської війни. Багато фінів добровільно зголосилися провести літо 1939 року на роботах зі зміцнення основної оборонної лінії Фінляндії, так званої лінії Маннергейма, що перетинала Карельський перешийок, який відділяв південно-східну Фінляндію від Ленінграда, найближчого і другого за величною радянського міста. Поки Німеччина під проводом Гітлера переозброювалася і ставала дедалі більш антагоністичною по відношенню до Радянського Союзу, Фінляндія намагалася проводити політику нейтралітету і не конфліктувати зі своїм східним сусідом, сподіваючись, що таким чином зможе уникнути загрози з його боку. Радянський Союз же ставився з підозрою до свого буржуазного сусіда, який за допомогою німецьких військ переміг комуністів під час жорстокої громадянської війни.

Фінляндія мала вагомі географічні та історичні підстави побоюватися Радянського Союзу, але останній також мав вагомі географічні та історичні підстави побоюватися Фінляндії. Довоєнний кордон між Фінляндією та Радянським Союзом пролягав лише за 30 миль на північ від Ленінграда (див. мапу на с. 60). Німецькі війська вже допомагали фінам у боротьбі з комуністами в 1918 році; британські та французькі флоти вже заходили до Фінської затоки з метою блокади і подальшого нападу на Санкт-Петербург під час Кримської війни у 1850-х роках; у 1700-х Франція збудувала в Гельсінській затоці потужну фортецю для підготовки нападу на Санкт-Петербург. Наприкінці 1930-х страх Сталіна перед гітлерівською Німеччиною зростав — і недарма. Комуністи й нацисти вели між собою шалену пропагандистську війну. У своїй автобіографічній книзі «Майн кампф» Гітлер писав про власну візію Німеччини, яка ширилася на схід, тобто на територію Радянського Союзу. Сталін бачив, як у березні 1938 року Гітлер поглинув Австрію, в березні 1939-го — Чехословаччину і почав загрожувати Польщі. Франція, Британія та Польща відкинули пропозицію Сталіна про спільну оборону Польщі від німецької загрози, яка ставала дедалі очевиднішою.

У серпні 1939 року Фінляндія та решта світу з величезним подивом дізналися, що Гітлер зі Сталіним несподівано припинили свою пропагандистську війну й уклали радянсько-німецький пакт про ненапад, відому також під назвою «Пакт Молотова — Ріббентропа». Фіни підозрювали, і, як з'ясувалося згодом, небезпідставно, що цей пакт містив секретні протоколи, які розподіляли сфери впливу. Згідно з цими протоколами, Німеччина визнавала належність Фінляндії до радянської сфери впливу. Відразу ж після підписання пакту відбулося блискавичне вторгнення німецьких військ до Польщі, а два тижні потому Радянський Союз вдерся до Східної Польщі. Зрозуміло, що Сталін хотів відсунути кордон Радянського Союзу якомога далі на захід, щоб успішніше протистояти потенційній німецькій загрозі.

У жовтні 1939 року Радянський Союз, все ще побоюючись загрози німецького нападу, здійснив іще одну енергійну спробу відсунути свій західний кордон якомога далі на захід. Отримавши тимчасову безпеку в результаті підписання Пакту Молотова — Ріббенторпа, Радянський Союз висунув ультиматуми своїм чотирьом сусідам: балтійським республікам Литві, Латвії, Естонії, а також Фінляндії. Від балтійських республік Радянський Союз вимагав можливості створення радянських військових баз на їхніх територіях, а також права транзиту радянських військ до цих баз. Розміщення радянських військ зробило ці республіки фактично беззахисними, до того ж вони були настільки маленькими, що вважали опір безнадійним. Погодившись на зазначені вимоги, Латвія, Литва й Естонія не змогли уникнути анексії Радянським Союзом у червні 1940 року. Підбадьорене таким успіхом, радянське керівництво на початку жовтня 1939 року висунуло також дві вимоги до Фінляндії. Перша полягала в тому, щоб віддалити від Ленінграда радянсько-фінський кордон на Карельському перешийку, щоб це місто не можна було обстрілювати або швидко захопити (йшлося про німецькі війська, які знову, як і в 1918 році, могли увійти до Фінляндії). Ризику, що сама Фінляндія нападе на Радянський Союз, не було, але існували цілком реалістичні побоювання, що через неї на СРСР зможе напасти якась велика європейська країна. Друга радянська вимога полягала в тому, щоб Фінляндія дозволила СРСР створити військово-морську базу на своєму південному узбережжі неподалік столиці — Гельсінкі, а також передала йому кілька невеличких островів у Фінській затоці.

Таємні фінсько-радянські переговори тривали у жовтні — листопаді 1939 року. Фіни були готові піти на певні поступки, але не в тому обсязі, якого вимагав Радянський Союз. Генерал Маннергейм закликав фінський уряд виконати поставлені вимоги, оскільки знав про слабкість фінської армії і, як колишній генерал-лейтенант царського війська, розумів географічні резони домагань радянських очільників. Однак фіни з усіх складових фінського політичного спектру — ліві та праві, червоні й білі — були одностайними у своєму небажанні йти на подальші компроміси. Всі фінські політичні партії погодилися з відмовою свого уряду від додаткових поступок, тоді як у Британії в липні 1940 року деякі провідні британські політики виступали за компроміс із Гітлером задля встановлення миру.

Однією із причин такої єдності фінів було їх побоювання, що справжньою метою Сталіна є захоплення всієї Фінляндії; що, вдовольнивши одного разу начебто помірні радянські вимоги, вони не зможуть у майбутньому протистояти новим, більшим домаганням. Відмова Фінляндії від своєї сухопутної лінії оборони на Карельському перешийку значно полегшила б вторгнення радянських військ до Фінляндії по суходолу, тоді як військово-морська база біля Гельсінкі дала б їм змогу обстрілювати столицю і з суші, і з моря. Фіни винесли урок із долі, яка спіткала Чехословаччину, коли в 1938 році її примусили віддати Німеччині прикордонні Судети з їхньою потужною лінією оборони. Відтак Чехословаччина залишилася беззахисною і не змогла протистояти тотальній окупації Німеччиною в березні 1939 року.

Другою причиною того, що фіни не пішли на компроміс, був їхній хибний розрахунок на те, що Сталін лише блефує і тому задовольниться меншим, аніж вимагає. Однак Сталін так само помилився, вважаючи, що фіни блефують. Він навіть подумати не міг, що така крихітна країна поведеться настільки нерозважливо, що воюватиме з державою, населення якої було майже у 50 разів більшим. Згідно з радянськими воєнними планами, місто Гельсінкі мало бути захоплене менш ніж за два тижні. Третьою причиною відмови фінів від подальшого компромісу був іще один їхній хибний розрахунок: вони сподівалися, що країни, традиційно дружні до Фінляндії, допоможуть їй оборонятися. До того ж деякі фінські політики вважали, що фінська армія зможе протистояти радянському вторгненню щонайменше півроку, хоча генерал Маннергейм попереджав їх, що це — нереально.

30 листопада 1939 року Радянський Союз напав на Фінляндію, заявивши, що, буцімто, фінська артилерія обстріляла радянську територію і вбила кількох бійців. (Згодом Хрущов визнав, що той обстріл було здійснено з радянської території за наказом радянського генералітету, щоб спровокувати війну.) Війна, що розпочалася після цього, відома як Зимова війна. Радянські війська здійснювали наступ вздовж усього фінсько-радянського кордону, а радянська авіація завдала бомбових ударів по Гельсінкі та інших фінських містах. Фінські цивільні втрати внаслідок того першого нічного бомбардування становили 10 % всіх фінських цивільних втрат за п'ять років Другої світової війни. Коли радянські війська перетнули кордон і захопили найближче фінське село, Сталін негайно визнав лідера місцевих комуністів на прізвище Куусінен головою «демократичного» фінського уряду, щоб Радянський Союз міг стверджувати, що він не вторгся у Фінляндію, а прийшов захистити цей уряд. Створення маріонеткового уряду переконало тих фінів, які досі ще мали якісь сумніви, що Сталін дійсно хотів захопити всю їхню країну.

На 30 листопада 1939 року, коли спалахнула війна, подробиці цього абсурдно нерівного протистояння були такими: Радянський Союз мав 170-мільйонне населення, тоді як населення Фінляндії налічувало 3 мільйони 700 тисяч. Радянський Союз напав на Фінляндію «лише» чотирма своїми арміями загальною чисельністю 500 тисяч військових і в резерві мав ще багато армій для виконання інших завдань, а Фінляндія захищалася всім складом своїх збройних сил, що налічували дев'ять дивізій загальною чисельністю 120 тисяч військових. Радянську піхоту підтримували тисячі танків, сучасних військових літаків, артилерійських систем, протитанкових і зенітних гармат. А фінська армія хоча й мала сучасну стрілецьку зброю, боєприпасів до неї було вкрай обмаль, а найгіршим було те, що солдатам наказували економити набої й відкривати вогонь по ворогу лише із близької відстані.

Усі ці диспропорції зводили до нуля шанси фінів завдати поразки Радянському Союзу, тим паче, що Сталін був рішуче налаштований на перемогу. Світ уже побачив, як Польща, з її удвічі більшим за фінське населенням та значно кращим військовим обладнанням, була переможена впродовж кількох тижнів німецькими військами, вдвічі меншими за чисельністю порівняно з Червоною армією. Втім, фіни були не настільки нерозважливими й відчайдушними, щоб розраховувати на перемогу в війні. Натомість, як сказав мені один фінський друг, їхнє завдання «полягало в тому, щоб зробити російську перемогу максимально повільною й болісною, змусити заплатити за нею максимально високу ціну». Фінляндія ставила за мету опір, який мала чинити достатньо довго, щоб уряд мав змогу за цей час заручитися військовою підтримкою дружніх країн, тоді як Сталін зневірився б у швидкій перемозі з огляду на великі втрати, яких зазнавали радянські війська.

На превеликий подив Радянського Союзу та решти світу, фінська оборона втрималась. Радянський військовий план наступу на Фінляндію по всій довжині спільного кордону включав наступ на лінію Маннергейма на Карельському перешийку, а також перерізування Фінляндії «в попереку», тобто в її найвужчому місці. В боях із радянськими танками, які йшли в наступ на лінію Маннергейма, брак протитанкових гармат фіни компенсували так званими «коктейлями Молотова» — пляшками, наповненими вибуховою сумішшю бензину та інших хімікатів; кількох пляшок із такою сумішшю було достатньо, щоб знищити ворожий танк. Іще один спосіб боротьби з радянськими танками полягав у тому, що фінські військові, зачаївшись в одиночних окопах, пропускали танк повз себе та встромляли в гусінь колоду, яка знерухомлювала його. Потім деякі відчайдушні фінські солдати підбігали до пошкодженого радянського танка й стріляли всередину крізь ствол гармати та спостережні щілини, намагаючись уразити екіпаж. Не дивно, що рівень втрат у фінських протитанкових підрозділах сягав 70 %.

Найбільший захват у світових оглядачів викликало успішне знищення фінами двох радянських дивізій, які пішли в наступ, намагаючись перерізати Фінляндію посередині, в найвужчому місці. Радянські війська просувалися на танках та вантажівках кількома дорогами, що вели з Радянського Союзу вглиб Фінляндії. Невеликі групи фінських військових у білих маскхалатах, пересуваючись на лижах засніженими лісами, перерізали радянські колони на сегменти, а потім почергово знищували їх (фото 2.5). Один фінський ветеран розповідав мені в 1959 році про тактику, яку використовував разом зі своїми бойовими побратимами в тих зимових боях. Вночі радянські солдати, зупинивши довгі колони своїх машин на вузькій однорядній лісовій дорозі, грілися біля великих вогнищ. (Натомість фінські солдати користувалися вночі обігрівачами у своїх наметах і були невидимими ззовні.) Мій фінський товариш зі своїм взводом йшли на лижах крізь ліс, невидимі у своїх білих маскхалатах, і наближалися до радянської колони на відстань пострілу (фото 2.6). Потім вони видиралися із гвинтівками на дерева й видивлялися у світлі вогнищ радянських офіцерів, вбивали їх — і відразу мчали на лижах геть, залишаючи бійців ворога переляканими, деморалізованими і без командирів.

Чому ж фінській армії так довго вдавалося перемагати, захищаючись від армії радянської з її величезною перевагою в живій силі та техніці? Однією із причин була мотивація: фінські солдати розуміли, що воюють за свої сім'ї, за свою країну, за свою незалежність, і заради цього вони готові були померти. Наприклад, коли радянські війська наступали по замерзлій Фінській затоці, її захищали лише невеликі групи фінських військових на островах. Людям, які тримали оборону, сказали, що засобів для подальшої евакуації немає, тому вони мусять залишатися на островах і вбити якомога більше ворогів до того, як уб'ють їх самих; так фіни і чинили. По-друге, фінські військові були призвичаєні жити у лісі й ходити по ньому на лижах узимку, тож вони добре знали місцевість, на якій воювали. По-третє, фінські військові мали одяг, взуття, тенти та стрілецьку зброю, пристосовані до фінської зими, а радянські солдати цим забезпечені не були. І, насамкінець, фінська армія, подібно до нинішньої ізраїльської, була значно ефективнішою, ніж можна було припустити з огляду на її чисельність. Ця ефективність забезпечувалася гнучкістю та неформальністю, які давали змогу військовим брати на себе ініціативу та відповідальність, а не сліпо виконувати накази.

Однак впертий опір фінської армії та її тимчасові успіхи просто давали змогу відтягнути час поразки. З таненням криги та снігу навесні Радянський Союз зміг, нарешті, повною мірою скористатися своєю чисельною та технічною перевагою й організувати широкий наступ на Карельському перешийку та через Фінську затоку. Фінляндія ж покладала свої надії на отримання допомоги від добровольців і прибуття військових підрозділів та техніки з інших країн. Що ж відбувалося на дипломатичному фронті?

Загальне співчуття до маленької Фінляндії, яка хоробро захищалася від могутнього радянського агресора, надихнуло 12 тисяч добровольців, здебільшого шведів, поїхати до Фінляндії на війну. Але не встигла більшість із цих добровольців завершити свою військову підготовку, як війна скінчилася. Деякі країни надіслали військове спорядження різного ступеня корисності. Наприклад, один фінський ветеран розповідав мені про старі гармати часів Першої світової, які надіслала Італія. Коли з такої гармати стріляють, вона відкочується назад, тому мусить мати міцний лафет. Для обслуги кожної гармати потрібен не лише гармаш, а й коригувальник вогню, який розміщувався на певній відстані попереду гармати, щоб помічати, куди падає снаряд, і залежно від цього виставляти вертикальний нахил для наступного пострілу. Але, як розповідав мені знайомий ветеран, ці старі італійські гармати були так погано спроектовані у плані поглинання віддачі пострілу, що кожна з них потребувала двох коригувальників: одного штатного попереду, і другого — позаду. Перший стежив, куди падав снаряд, а другий — куди відкочувалася гармата!

Насправді ж країнами, від яких Фінляндія могла сподіватися отримати значну кількість військ або військове спорядження, були тільки Швеція, Німеччина, Британія, Франція та Сполучені Штати. Сусідня Швеція, незважаючи на свій тісний зв'язок із Фінляндією впродовж довгої спільної історії та попри спільну культуру, відмовилася посилати війська, побоюючись бути втягнутою у війну з Радянським Союзом. Хоча у 1918 році Німеччина й посилала свої війська на захист фінської незалежності, Гітлер не захотів порушувати Пакт Молотова — Ріббентропа, допомагаючи Фінляндії. Сполучені Штати перебували далеко, до того ж руки президента Рузвельта були зв'язані законами про нейтралітет, ухваленими протягом десятиліть американської ізоляціоністської політики.

Тому реальними джерелами воєнної допомоги залишалися тільки Британія та Франція, які насамкінець погодилися послати туди свої війська. Але обидві ці країни вже перебували у стані війни з Німеччиною, і ця війна поглинала ресурси урядів Британії та Франції, тож вони не бажали відволікатися на якісь другорядні цілі. Німеччина імпортувала значну кількість залізної руди з нейтральної Швеції. Більшу частину цієї руди перевозили зі Швеції через Норвегію залізницею до незамерзаючого норвезького порту Нарвік, а звідти відправляли морем до Німеччини. Чого Британія із Францією хотіли насправді — то це встановити контроль над шведськими залізорудними родовищами і припинити судноплавство з Нарвіка. Пропозиція послати війська через нейтральні Норвегію та Швецію задля допомоги Фінляндії була просто приводом для досягнення цих справжніх цілей.

Тож хоча уряди Британії та Франції й запропонували допомогу Фінляндії у вигляді десятків тисяч військових, виявилося, що війська здебільшого будуть розташовані в Нарвіку, вздовж залізниці, а також у районі шведських залізорудних родовищ. До Фінляндії ж мала потрапити лише невелика часточка цього військового контингенту. Втім, навіть таке розміщення військ потребувало дозволу від урядів Норвегії та Швеції, але ці країни залишалися нейтральними і такого дозволу не дали.

У січні 1940 року Радянський Союз нарешті почав робити висновки із жахливих втрат свого особового складу та військових поразок грудня 1939-го. Сталін розігнав маріонетковий фінський уряд, який він організував під проводом лідера фінських комуністів Куусінена. Це означало, що СРСР більше не відмовлятиметься від визнання справжнього уряду Фінляндії, який на той час вже почав подавати сигнали про можливе примирення. Радянський Союз припинив марнувати сили на спроби перерізати Фінляндію «в попереку» і натомість зосередив величезну кількість військ, артилерії й танків на Карельському перешийку, де відкрита місцевість сприяла радянському наступу. Фінські солдати безупинно вели бої на фронті впродовж двох місяців і були виснаженими, тоді як Радянський Союз мав змогу кидати у бій необмежені свіжі резерви. На початку лютого радянським військам все ж таки вдалося прорвати лінію Маннергейма і змусити фінів відступити до другої, значно слабшої лінії оборони. Хоча інші фінські генерали, якими командував Маннергейм, благали його відступити далі, до надійнішої лінії оборони, він мав залізні нерви: незважаючи на важкі втрати, яких зазнавала тепер фінська армія, Маннергейм відмовився відступити далі, вглиб країни, бо знав, що напередодні неминучих мирних переговорів Фінляндії треба втримати якомога більше своєї території.

Наприкінці лютого 1940 року, коли виснажені фіни вже були готові до підписання миру, британці та французи продовжували закликати їх триматися й далі. Французький прем'єр-міністр Даладьє терміново телеграфував керівництву Фінляндії, що наприкінці березня надішле військовий контингент чисельністю 50 тисяч, що 100 бомбардувальників уже готові піднятися в повітря, а він гарантує домовленість про те, що нейтральні Норвегія та Швеція пропустять ці війська через свою територію. Ця обіцянка спонукала Фінляндію протриматися ще один тиждень, протягом якого загинуло ще кілька тисяч фінських солдатів.

Але потім британці визнали, що пропозиція Даладьє була лише обманом і блефом, адже війська та літаки ще були не готові, Норвегія та Швеція й надалі не збиралися пропускати військовий контингент через свою територію; французька обіцянка була розрахована на досягнення союзниками власних цілей, а також мала на меті врятувати репутацію Даладьє. Відтак до Москви вирушила фінська делегація на чолі з прем'єр-міністром Фінляндії для проведення мирних переговорів. Водночас Радянський Союз продовжував чинити на Фінляндію воєнний тиск, ведучи наступ на її друге найбільше місто Війпурі, столицю фінської провінції Карелія. В результаті цих боїв і з'явилися надгробки з написами «Війпурі, лютий (або березень) 1940 року», які можна бачити на цвинтарі Гієтаніємі.

Умови, які Радянський Союз нав'язав Фінляндії у березні 1940 року, були значно суворішими за ті, які фіни відкинули в жовтні 1939-го. Тепер СРСР вимагав собі всю провінцію Карелія, додаткові території на півночі вздовж фінсько-радянського кордону, а також порт Ганко біля Гельсінкі для розташування радянської військово-морської бази. Замість того щоб залишатися у своїх домівках під радянською окупацією, все населення Карелії, яке становило 10 % населення Фінляндії, вирішило покинути рідні місця й перебратися до інших регіонів країни. Там їх «втиснули» в помешкання інших фінів, і така ситуація тривала до початку 1945 року — допоки майже всіх переселенців не забезпечили власним житлом. На відміну від багатьох європейських країн із великим контингентом внутрішньо переміщених осіб, Фінляндія була єдиною країною, де громадян-переселенців не розміщували в таборах для біженців. Дев'ятнадцять років потому мої фінські знайомі розповідали мені, як важко було забезпечити житло та усіляку підтримку всім отим втікачам із Карелії.

Чому ж Сталін у березні 1940 року не віддав наказ своїм військам продовжувати наступ і захопити всю Фінляндію? Однією з причин було те, що запеклий опір фінів продемонстрував: подальший наступ буде так само повільним, болісним і принесе великі людські втрати. До того ж перед Радянським Союзом стояло значно важливіше завдання: реорганізація армії та її переозброєння з огляду на неминучу конфронтацію з гітлерівською Німеччиною. Невдалі дії гігантської радянської армії проти крихітної фінської обернулися для Радянського Союзу величезним конфузом: на кожного загиблого фіна припадало вісім убитих радянських військових. Чим далі тривала б війна, тим реальнішою ставала б загроза британсько-французької інтервенції, що втягнула б Радянський Союз у війну з цими країнами, результатом якої міг би стати напад французів і британців на радянські нафтові родовища на Кавказі. Деякі історики роблять висновок, що фінам варто було б погодитися на менш суворі вимоги Радянського Союзу в жовтні 1939 року. Але російські архіви, відкриті у 1990-му, підтвердили тодішні побоювання фінів: Радянський Союз скористався б цими незначними територіальними надбаннями жовтня 1939 року, щоб зламати їхню лінію оборони і захопити всю територію Фінляндії, як він зробив це із трьома балтійськими республіками у 1940 році. Шалений спротив фінів і їх готовність померти за власну свободу, а також повільний темп наступу радянських військ та їхні величезні втрати стали причиною того, що керівництво СРСР у березні 1940 року припинило спроби захопити всю територію Фінляндії.

Після березневого перемир'я 1940 року Радянський Союз реорганізував свою армію й анексував три балтійські республіки. У квітні 1940-го Німеччина окупувала Норвегію та Данію, а потім у червні 1940 року розгромила Францію. В результаті фіни втратили надію та можливість отримати допомогу від будь-яких інших країн, окрім Німеччини. І вони дійсно відновили й переозброїли свою армію, переважно за допомогою німецького військового спорядження.

Гітлер вирішив напасти на Радянський Союз наступного, 1941 року. В якийсь момент німецькі військові планувальники розпочали обговорення з фінським військовим керівництвом можливості «гіпотетичних» спільних операцій проти Радянського Союзу. Фінляндія не мала симпатій до Гітлера та нацизму, але фіни усвідомлювали жорстоку реальність: їм неможливо буде уникнути вибору — чию сторону взяти — і зберегти нейтралітет у війні Німеччини проти Радянського Союзу, інакше одна або обидві ці країни спробують окупувати Фінляндію. Гіркий досвід фінів, коли їм довелося одним воювати з Радянським Союзом під час Зимової війни, робив перспективу повторення цього навіть гіршою за альтернативний варіант — союз із нацистською Німеччиною, спричинений міркуваннями практичної доцільності, тобто «найменш поганий вибір із кількох іще гірших», як написав Стівен Залога у біографії Маннергейма. Неефективність радянської армії в Зимовій війні переконала всіх аналітиків, і не лише в Фінляндії, а й у Німеччині, Британії та США, що війна між Німеччиною та Радянським Союзом завершиться перемогою німців. Зрозуміло також, що фіни прагнули повернути втрачену провінцію Карелію. Коли 22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз, Фінляндія заявила про свій нейтралітет, але 25 червня радянські літаки завдали бомбових ударів по фінських містах, давши фінському уряду привід оголосити, що Фінляндія знову перебуває у стані війни з Радянським Союзом.

Ця друга війна проти Радянського Союзу після першої — Зимової війни називається Радянсько-фінською війною. Цього разу Фінляндія мобілізувала шосту частину всього населення для військової служби або для безпосередньої роботи на армію — найбільший відсоток серед усіх країн-учасниць Другої світової. Щоб краще це зрозуміти, уявіть собі, що в нинішніх Сполучених Штатах відновили обов'язковий призов і набрали до війська понад 50 мільйонів людей. Безпосередньо у збройних силах служили чоловіки віком від 16 до 50 років, а також, поблизу лінії фронту, певна кількість жінок. Усі фіни обох статей віком від 15 до 64 років, не залучені безпосередньо до збройних сил, мали працювати в оборонній промисловості, сільському та лісовому господарстві або в інших секторах, пов'язаних з обороною. Підлітки працювали в полях, на лісопилках і служили в підрозділах протиповітряної оборони.

Завдяки тому, що радянська армія була зайнята тим, що чинила опір німецькому наступу, фіни швидко відвоювали провінцію Карелія і навіть просунулися за межі свого колишнього кордону — на радянську територію. Але фінські військові цілі залишалися жорстко обмеженими, фіни називали себе не «союзниками» Німеччини, а просто «співвоюючою стороною». Зокрема, вони вперто відмовлялися задовольнити два прохання з боку нацистської Німеччини: інтернувати фінських євреїв (хоча вони таки видали гестапо невелику групу євреїв нефінського походження) і напасти на Ленінград з півночі, тоді як німці наступали на нього з півдня. Саме ця друга відмова фінів фактично врятувала Ленінград під час тривалої німецької облоги і вплинула на подальше рішення Сталіна не вторгатися у Фінляндію за межі Карелії (див. нижче).

Проте факт залишався фактом: Фінляндія воювала на боці нацистської Німеччини. Розбіжність між поняттями «союзник» та «співвоююча сторона» була незрозумілою стороннім оглядачам, які не розбиралися у специфіці фінської ситуації. Під час Другої світової війни я ріс у Сполучених Штатах, і Фінляндія бачилася мені четвертою державою Осі поряд із Німеччиною, Італією та Японією. Під тиском Радянського Союзу Британія оголосила війну Фінляндії. Але єдиною військовою операцією, яку провела Британія, був авіаційний наліт на фінське місто Турку, коли британські пілоти навмисне скинули бомби в море, а не на місто.

На початку грудня 1941 року фінська армія припинила свій наступ, і під час Радянсько-фінської війни протягом наступних майже трьох років більше нічого не відбувалось. З одного боку, після відвоювання Карелії у Фінляндії не лишилося інших воєнних цілей. З іншого — радянська армія була надто заклопотана війною з армією Німеччини, щоб мати змогу виділяти додаткові війська на боротьбу з фінами. Насамкінець, досягши помітних успіхів у витісненні німецьких військ зі своєї території, Радянський Союз отримав змогу знову зайнятися фінами і в червні 1944 року розпочав потужний наступ на Карельському перешийку. Радянські війська швидко прорвали лінію Маннергейма, але, як це було в лютому 1940 року, фінам вдалося стабілізувати фронт. Радянський наступ припинився. Частково це було зумовлено тим, що у Сталіна з'явився новий пріоритет — захопити Берлін зі сходу, тоді як американські та британські війська наступали на столицю Німеччини із заходу, а частково — тими проблемами, які вже поставали перед СРСР під час Зимової війни, як-от прогнозовано великі втрати, пов'язані з подоланням подальшого фінського спротиву та з партизанською війною в карельських лісах, а також з потребою в подальшому вирішувати питання, що робити з Фінляндією, якщо все ж таки вдасться захопити її? Отже, в 1944 році, так само, як і в 1940-му, фінський опір досяг своєї реалістичної мети, яку мій фінський друг сформулював таким чином: не перемогти Радянський Союз, а зробити його подальші перемоги неприйнятно витратними, повільними й болісними. В підсумку Фінляндія стала єдиною континентальною європейською країною, яка під час Другої світової війни воювала за те, щоб уникнути ворожої окупації.

Коли в липні 1944 року лінія фронту знову стабілізувалася, фінські лідери ще раз полетіли до Москви на мирні переговори й підписали нову угоду. Цього разу радянські територіальні претензії мало відрізнялися від тих, які вони висунули в 1940 році. Радянський Союз знову забирав собі фінську Карелію і військово-морську базу на південному узбережжі Фінляндії. Єдиним додатковим надбанням СРСР стала анексія фінського порту і нікелевих шахт у Північному Льодовитому океані. Фінляндії довелося погодитися на випровадження 200 тисяч німецьких військ, розташованих на півночі країни, інакше для виконання цього завдання їй довелося б пускати на свої землі радянські війська. На це пішло багато місяців, упродовж яких німці, відступаючи, знищили практично все цінне у фінській провінції Лапландія. Коли я гостював у Фінляндії 1959 року, мої фінські знайомі все ще з гіркотою згадували про те, як їхні колишні німецькі союзники помстилися фінам і спустошили Лапландію.

Загальні втрати Фінляндії у боротьбі з СРСР і німцями у двох війнах, Зимовій та Радянсько-фінській (1941-1944), становили близько 100 тисяч загиблих. У пропорції до тодішнього фінського населення, в нинішніх Сполучених Штатах це становило б 9 мільйонів осіб. Ще 94 тисячі фінів залишилися каліками, 30 тисяч фінських жінок стали вдовами, 55 тисяч фінських дітей — сиротами, а 615 тисяч фінів втратили дах над головою. У США це становило б відповідно 8 мільйонів калік, 2,5 мільйона вдів, півтора мільйона сиріт і 50 мільйонів людей без даху над головою. Окрім того, під час однієї з найбільш масштабних в історії евакуацій було вивезено 80 тисяч фінських дітей (головним чином до Швеції), причому спричинені цією евакуацією травматичні наслідки відчувалися навіть у наступному поколінні (фото 2.7). Нині доньки тих фінських матерів, яких у дитинстві вивезли до інших країн, вдвічі частіше потрапляють до шпиталів із психічними розладами порівняно з тими жінками, яких народили матері, що не зазнали евакуації. Значно більші порівняно з фінськими бойові втрати радянських військ становили, за оцінками, близько півмільйона вбитими та чверть мільйона пораненими. До їх числа входять і ті 5000 радянських військових, які потрапили в полон до фінів і яких після укладення перемир'я було репатрійовано до Радянського Союзу, де їх негайно розстріляли за те, що вони здалися в полон.

Угода про перемир'я вимагала від Фінляндії «співпраці з союзницькими державами з метою затримання осіб, обвинувачених у воєнних злочинах». Союзники тлумачили термін «фінські військові злочинці» як «керівники фінського уряду під час війни з Радянським Союзом». Якби Фінляндія не переслідувала в судовому порядку членів власного уряду, то це зробив би Радянський Союз, встановивши суворі терміни покарання, а можливо, — і смертні вироки. Тому Фінляндії довелося піти на крок, який за будь-яких інших обставин вважався б ганебним: було ухвалено закон зворотної дії, який дозволяв судове переслідування людей, відповідальних за участь країни у війні. За цим законом для очільників держави вважалося незаконним захищати Фінляндію тими методами, які мали широку підтримку і відповідали фінському законодавству, чинному на час застосування тих методів. Фінські суди покарали тюремним ув'язненням фінського президента часів війни Рюті, прем'єр-міністрів часів війни Рангелля та Лінкомієса, міністра закордонних справ часів війни, а також чотирьох інших міністрів та фінського посла в Берліні. Після того як ці керівники відбули свої терміни в комфортних умовах спеціальних фінських тюрем, більшість із них були знову обрані або призначені на високі державні пости.

За мирною угодою Фінляндія мусила сплатити Радянському Союзу величезну репарацію — 300 мільйонів доларів упродовж шести років. Навіть після того, як СРСР збільшив термін до восьми років і зменшив суму до 226 мільйонів, ця контрибуція все одно лягла важким тягарем на слабку й мало індустріалізовану фінську економіку. Втім, яким би дивним це не здавалося, репарації послужили свого роду економічним стимулом, змусивши Фінляндію розвивати такі галузі важкої промисловості, як суднобудування, та експортне виробництво. (Таким чином, репарації немовби продемонстрували етимологію китайського слова «вей-цзі», яке означає «криза» і складається із двох ієрогліфів — «вей», що означає «небезпека», та «цзі» — «слушна нагода».) Згадана вище індустріалізація посприяла економічному зростанню Фінляндії в повоєнний період, причому настільки потужно, що вона з бідної сільськогосподарської країни перетворилася на сучасну промислову (а нині ще й на країну високих технологій).

Окрім репарацій, Фінляндії довелося погодитися на масштабну торгівлю з Радянським Союзом, яка становила до 20 % всієї фінської торгівлі. Зокрема, з СРСР Фінляндія імпортувала нафту. Для неї це було надзвичайно вигідно, бо, на відміну від решти західних країн, завдяки цьому вона не залежала від поставок нафти із Близького Сходу. Але в рамках економічної угоди Фінляндії доводилося також імпортувати багато радянських товарів низької якості, зокрема локомотивів, обладнання для атомних електростанцій, а також автомобілі — все це можна було значно дешевше (і кращої якості) завозити з Заходу. Ці гнітючі неприємності фіни долали з чорним гумором — приблизно так, як свого часу зносили негаразди, пов'язані з антикварними італійськими гарматами, про які йшлося вище. Наприклад, під час моїх відвідин Фінляндії в 1959 році багато фінів їздили на радянських автівках моделі «Москвич», які часто ламалися. Багато тогочасних європейських і американських автомобілів мали «сонячні дахи», тобто ковзні панелі, які можна було відкривати в гарну погоду. Як жартували фіни, нова модель «Москвича» матиме не лише сонячний дах, а й сонячну долівку — іще одну ковзну панель, але цього разу під ногами. Питання: в чому полягає перевага сонячної долівки, якщо вона не пропускає сонця? Відповідь: якщо «Москвич» зламається — а це траплялося часто, — то можна відсунути сонячну долівку, стати на землю всередині автомобіля і штовхати його!

1945-1948 роки фіни називають «роками небезпеки». Ми знаємо, що Фінляндія вціліла, але в ті часи такий щасливий кінець видавався вельми сумнівним. Найбільшою загрозою був імовірний комуністичний переворот в результаті підривної діяльності місцевих комуністів, підтримуваних Радянським Союзом. Хоч як це дивно для демократичної країни, яка воювала за свою свободу з комуністичною державою, фінська компартія разом зі своїми спільниками здобула на виборах у березні 1945 року чверть місць у фінському парламенті і спробувала взяти під свій контроль поліцію. На той час Радянський Союз вже окупував Східну Німеччину і займався організацією комуністичних переворотів у чотирьох східноєвропейських країнах (Польщі, Угорщині, Болгарії та Румунії), здійснив успішний комуністичний переворот у Чехословаччині й підтримував партизан у Греції. Чи стане Фінляндія наступною? Виплата репарацій Радянському Союзу лягала важким тягарем на переважно сільськогосподарську економіку цієї країни. Війна зруйнувала інфраструктуру Фінляндії: ферми були занехаяні, виробниче устаткування вийшло з ладу й потребувало ремонту, дві третини фінських суден було знищено, старі вантажівки не мали запчастин і через брак бензину їздили на газовому обладнанні, газ для якого вироблявся в результаті спалення дров. Сотні тисяч переселенців із Карелії, інвалідів війни, сиріт і вдів потребували житла, грошей та психологічної підтримки з боку тих фінських родин, яким пощастило пережити війну неушкодженими і здоровими. Десятки тисяч дітей, яких було евакуйовано до Швеції, поверталися назад — зазнавши психологічної травми й забувши свою рідну мову за ті роки, які вони провели в евакуації.

У той нелегкий час Фінляндія розробила нову повоєнну політику уникнення радянської анексії. Ця політика отримала назву «лінія Паасіківі — Кекконена» на честь двох фінських президентів, які сформулювали, уособлювали й наполегливо втілювали цю політичну лінію протягом 35 років (Юхо Паасіківі, 1946-1956; Урхо Кекконен, 1956-1981). Лінія Паасіківі — Кекконена повернула навспак катастрофічну фінську політику ігнорування Росії, яка проводилась у 1930-х роках. Паасіківі та Кекконен зробили висновки з колишніх помилок. Для них основна болісна реальність полягала в тому, що Фінляндія була країною маленькою та слабкою; допомоги від Заходу очікувати було не варто; фінським керівникам часто доводилося вести переговори з російськими урядовцями та чиновниками всіх рівнів згори донизу; Фінляндія змушена була завойовувати і зберігати довіру Радянського Союзу, демонструючи йому, що вона тримає своє слово й виконує всі свої зобов'язання в рамках досягнутих угод. Збереження довіри до себе з боку СРСР вимагало від Фінляндії чималих зусиль, принесення в жертву частини своєї економічної незалежності та певного обмеження власної свободи слова, що сильні демократичні країни, над якими подібна загроза не нависала, вважали серйозним порушенням національних прав.

І Паасіківі, і Кекконен знали Радянський Союз та його народ дуже добре. Зокрема, Паасіківі у жовтні 1939-го, березні 1940-го та вересні 1944 року вів переговори з очільниками СРСР, а також працював послом у Москві. Тож Паасіківі дійшов висновку, що основні мотиви Сталіна в його ставленні до Фінляндії були не ідеологічними, а стратегічними й геополітичними, тобто Радянському Союзу дошкуляла військова проблема необхідності захищати своє друге за величиною місто Ленінград (теперішній Санкт-Петербург) від можливих атак у майбутньому через Фінляндію або Фінську затоку, як вже траплялося в минулому. Однак фіни не могли почуватися в безпеці, допоки небезпеку відчував Радянський Союз. Висловлюючись більш загально, конфлікт деінде у світі міг викликати у СРСР занепокоєння, а відтак підштовхнути до висунення нових вимог до Фінляндії, тому останній доводилося проявляти активність, щоб зберігати мир у всьому світі. Паасіківі а за ним і Кекконен досягай таких успіхів у розвитку довірливих стосунків зі Сталіним, а потім із Хрущовим та Брежнєвим, що коли Сталіна запитали, чому він не привів компартію до влади в Фінляндії, радянський лідер відповів: «Навіщо мені комуністична партія, коли у мене є Паасіківі?»

А ось як пояснив президент Кекконен політику Паасіківі у своїй політичній автобіографії: «Основне завдання фінської зовнішньої політики — узгодити існування нашої країни з інтересами, які домінують у фінському геополітичному довкіллі... Фінська зовнішня політика — це превентивна дипломатія. Завдання цієї дипломатії — передчувати загрозу, яка насувається, іще до того, як вона опиниться надто близько, і вживати заходів для уникнення цієї загрози — бажано так, щоб це помітило якомога менше людей... Для маленької країни, яка не має ілюзій, що її політика зможе якось вплинути на світовий баланс сил, вкрай важливо завчасно визначити правильну концепцію реального впливу тих чинників, від яких залежатимуть майбутні події у військовому та політичному секторах... Досвід навчив нас, що маленька країна просто не може дозволити собі домішувати емоції — хоч симпатію, хоч антипатію — до своїх рішень щодо зовнішньої політики. Реалістична зовнішня політика має ґрунтуватися на усвідомленні ключових чинників міжнародної політики, а саме: національних інтересів та міцності стосунків між державами».

Конкретні здобутки, отримані завдяки послідовному проведенню політики Паасіківі — Кекконена, полягають у тому, що Радянський Союз (і нинішня Росія) зробив по відношенню до Фінляндії і чого не зробив упродовж останніх 70 років. Він не вторгся до Фінляндії. Він не організував комуністичного перевороту за допомогою місцевої компартії в ті роки, коли ця партія існувала в цій країні. Він зменшив суму й подовжив термін виплати Фінляндією військових репарацій. У 1955 році Радянський Союз вивів свою військово-морську базу, а також свою артилерію, розташовану на півострові Порккала (всього за 10 миль від Гельсінкі). Він терпимо поставився до розширення Фінляндією торгівлі із західними країнами і зменшення — з ним самим, до фінського членства в Європейській економічній спільноті (ЄЕС) та приєднання Фінляндії до Європейської асоціації вільної торгівлі. Радянський Союз цілком міг би заблокувати ці кроки. І він ніколи б не поводився таким чином, якби не довіряв Фінляндії та її керівникам.

У своїх зовнішніх відносинах Фінляндія завжди ніби ходила по канату, балансуючи між розвитком своїх відносин із Заходом і збереженням довіри до себе з боку Радянського Союзу. Щоб встановити таку довіру негайно після Радянсько-фінської війни 1941-1944 років, Фінляндія вчасно виконала всі умови перемир'я та подальшої мирної угоди з Радянським Союзом. Це означало видворення німецьких військ із Фінляндії, проведення судів над власними очільниками років війни, легалізацію фінської компартії та введення її представників до уряду (водночас не давши їй здійснити державний переворот) і пунктуальну сплату репарацій Радянському Союзу, хоча для цього багатьом фінам довелося робити внески власними коштовностями та золотими обручками.

Розширюючи свої зв'язки із західними країнами, Фінляндія водночас намагалася ослабити хронічну радянську підозру, нібито вона насамкінець економічно інтегрується до Заходу. Скажімо, Фінляндія визнала за доцільне відмовитися від такої потрібної їй допомоги в рамках плану Маршалла. Укладаючи угоди про асоціацію з ЄЕС та зону вільної торгівлі, вона водночас надала Радянському Союзу статус країни найбільшого сприяння й пообіцяла йому ті самі торговельні угоди, які уклала із партнерами з Європейського Союзу.

В той час як західні країни були найбільшими торговими партнерами Фінляндії, сама вона стала другим за важливістю торговим партнером Радянського Союзу після Західної Німеччини. Фінський експорт до СРСР включав судна, криголами, споживчі товари, а також будівельні матеріали для спорудження «під ключ» лікарень, готелів і промислових об'єктів. Для Радянського Союзу Фінляндія була основним джерелом західних технологій та основним великим вікном на Захід. Відтак радянські очільники втратили мотивацію до захоплення цієї країни, бо незалежна й союзна із Заходом Фінляндія була для них значно вигіднішою, ніж якби вона була окупована чи стала комуністичним сателітом.

Оскільки радянські лідери довіряли президентам Паасіківі та Кекконену, фіни вирішили не переобирати керівників, як це заведено у звичайних демократичних країнах, і вони залишалися на чолі держави упродовж періоду, що тривав загалом 35 років. Паасіківі обіймав посаду президента 10 років, практично до самої своєї смерті у віці 86 років, а його наступник Кекконен був президентом 25 років, аж поки ослабле здоров'я не змусило його піти у відставку у віці 81 рік. Коли Кекконен зустрівся із Брежнєвим у 1973 році під час переговорів Фінляндії з Європейською економічною спільнотою, він розвіяв занепокоєння радянського керівника, особисто пообіцявши йому, що стосунки його країни з ЄЕС не вплинуть на стосунки з Росією. Фінський парламент дав змогу Кекконену дотриматися своєї обіцянки, швидко ухваливши закон, який подовжував його термін на посаді президента іще на чотири роки, таким чином відклавши президентські вибори, які мали відбутися 1974 року.

Уряд Фінляндії та преса уникали критики на адресу Радянського Союзу і практикували добровільну самоцензуру, яка зазвичай не притаманна демократичним країнам. Наприклад, коли інші країни засудили вторгнення СРСР до Угорщини, Чехословаччини та Афганістану, фінський уряд і преса мовчали. Одне фінське видавництво скасувало свої плани щодо видання роману Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ», побоюючись образити почуття радянських людей. Коли одна фінська газета таки дошкулила Радянському Союзу в 1971 році, справедливо звинувативши його в окупації балтійських республік у 1939 році, радянська газета засудила цю заяву як спробу буржуазних писак зруйнувати добросусідські відносини між Фінляндією та Радянським Союзом, а радянський міністр закордонних справ застеріг Фінляндію, щоб вона не допускала подібних інцидентів у майбутньому. Фінський уряд дослухався до цього застереження й закликав фінську пресу до більшої «відповідальності», тобто до самоцензури потенційно образливих заяв.

Фінське ходіння по канату було способом поєднання залежності від Радянського Союзу з потребою у власному економічному зростанні. Ця маленька країна також змушена була зважати на реалії: нинішні 6 мільйонів фінів ніколи не здобудуть таких масштабних економічних переваг, як 90-мільйонна Німеччина або 330-мільйонні Сполучені Штати. Фінляндія ніколи не досягне успіху в економічних сферах, що залежать від низького рівня життя й результуючої можливості платити робітникам невисоку зарплатню, як це зазвичай буває у країнах поза межами Європи та Північної Америки.

Кількість працівників у Фінляндії завжди буде невеликою за світовими стандартами, і всі вони завжди прагнутимуть високої зарплатні. Тому Фінляндія постійно буде змушена використовувати свою робочу силу повною мірою і розвивати саме ті галузі промисловості, які забезпечують високі прибутки.

Щоб продуктивно використовувати в економіці все своє населення, фінська шкільна система налаштована на забезпечення кожному якісної освіти — на відміну від шкільної системи США, яка декого навчає добре, але більшість — погано. Фінляндія має егалітарні високоякісні державні школи і невелику кількість приватних освітніх закладів. На превеликий подив багатьох американців, нечисленні фінські приватні школи отримують такий самий рівень державного фінансування, що й громадські заклади, і їм не дозволяється збільшувати своє фінансування за рахунок підвищення плати за навчання, всіляких зборів і пожертв! У той час як у Сполучених Штатах шкільні вчителі мають низький соціальний статус і набираються переважно з посередніх студентів вишів, фінські вчителі проходять надзвичайно вимогливий конкурентний відбір: ними стають найбільш здібні випускники середніх шкіл та університетів; вони мають високий соціальний статус (навіть вищий за статус університетських викладачів!), отримують високу зарплату, всі мають дипломи, наукові ступені, і їм дозволена значна автономія у виборі методів навчання. У підсумку фінські школярі мають найвищі або одні з найвищих у світі показники грамотності, знань із математики та здатності вирішувати складні проблеми. Фінляндія використовує все найкраще, що мають її жінки та чоловіки: вона стала другою країною у світі (після Нової Зеландії), яка надала жінкам право голосу, а під час одного з моїх візитів її президентом була жінка. У Фінляндії навіть до поліції беруть найкращих: знову ж таки, на превеликий подив американців, фінський полісмен мусить мати університетський диплом бакалавра; фінській поліції довіряють 96 % фінів, і вона майже ніколи не застосовує зброю. Минулого року фінська поліція під час несення чергування здійснила лише шість пострілів, з яких п'ять були попереджувальними — це менше, ніж середня кількість пострілів, які робить поліція в моєму Лос-Анджелесі щотижня.

Такий потужний наголос на освіті забезпечує надходження на ринок праці продуктивної робочої сили. У відсотку до загальної кількості свого населення Фінляндія має найвищу частку інженерів у світі. Вона є світовим лідером у технологіях. Її експорт становить майже половину ВВП, а основні статті експорту — це високотехнологічна продукція: промислові товари та важка машинерія замість деревини та інших лісоматеріалів, як це було до Другої світової війни. Фінляндія стала світовим лідером у розвитку новітньої високотехнологічної продукції, сировиною для якої є деревина: добрив, текстильних волокон як замінників вовни та міді й навіть гітар. Сукупні приватні та державні інвестиції в наукові дослідження і розробки становлять 3,5 % ВВП, тобто майже вдвічі перевищують аналогічний показник інших країн Євросоюзу, і (разом із відсотком ВВП, який витрачається на освіту) є одними з найвищих у світі. Результатом такої чудової освітньої системи та значних інвестицій у дослідницьку діяльність і розвиток стало те, що за якихось півстоліття Фінляндія з бідної країни перетворилася на одну з найбагатших у світі. Її середній дохід на одну людину дорівнює на сьогодні аналогічному середньому доходу Франції, Німеччини та Великої Британії, причому кожна з цих країн має населення, що в 10 разів більше за фінське, і була багатою впродовж тривалого часу.

Коли я вперше приїхав до Фінляндії в 1959 році, не знаючи майже нічого про історію її двох воєн з Радянським Союзом, я поцікавився у своїх фінських знайомих, чому їхня країна у багатьох відношеннях підкоряється Радянському Союзу, імпортує оті огидні «Москвичі» і боїться нового радянського нападу. Я запевнив своїх фінських друзів, що Сполучені Штати безумовно захистять Фінляндію, якщо СРСР на неї нападе. В ретроспективі я розумію, що не міг тоді сказати фіну щось більш жорстоке, нерозумне й безтактне. Фінляндія зберігає гіркі спогади про те, як у 1939 році, коли на неї напав Радянський Союз, на допомогу не прийшли ані Швеція, ані Сполучені Штати, ані Британія, ані Франція чи Німеччина. Фінам довелося вчитися на власній історії, що незалежність і виживання залежать від них самих і що їхня країна буде в безпеці лише тоді, коли Радянський Союз почуватиметься безпечно й довірятиме Фінляндії.

Моє невігластво поділяли й багато інших людей, яким не завадило б спершу розібратися в цьому питанні, а не огульно таврувати фінську політику принизливим терміном «фінляндизація». Ось вам типове визначення фінляндизації із «Нью-Йорк Таймc» за 1979 рік: «Кепські справи, коли малий і слабкий сусід, заворожений міццю та політичною брутальністю тоталітарної наддержави, робить ганебні й гідні усілякого осуду кроки, поступаючись своїми суверенними свободами». Ті, хто засуджують фінляндизацію, вважають політику Фінляндії боягузливою.

Багато з того, що робили фіни, дійсно вжахнуло б оглядачів із Західної Європи та США. У Сполучених Штатах або Німеччині ніколи б не відкладали президентські вибори, кандидат у президенти ніколи б не знімав свою кандидатуру, видавець не став би скасовувати видання своєї книги, а преса не займалася б самоцензурою лише заради того, щоб не образити надміру чутливих радянських людей. Такі вчинки були неприхованим порушенням права демократичної країни на свободу дій.

Але вразливість інших країн завжди є проблемою для тієї чи іншої країни. Дозволю собі ще раз процитувати президента Кекконена: «Незалежність країни не буває абсолютною... іще не було в історії такої країни, якій не довелося б коритися непереборним обставинам». А на те, що Фінляндії значно частіше, ніж США чи Німеччині, доводилося коритися таким обставинам, були вагомі й очевидні причини: Фінляндія — маленька країна, що межує з Росією, а США та Німеччина — не межують з нею і є значно більшими за Фінляндію. А чим би, на думку огудників фінляндизації, мала б натомість займатися ця країна? Не зважати на можливу реакцію Радянського Союзу й ризикувати, накликаючи на себе ще одне радянське вторгнення?

Критика з боку противників фінляндизації частково пояснювалася їхніми власними побоюваннями, що комуністичний Радянський Союз поволі приспить пильність їхніх країн і візьме їх під свій контроль. Але західноєвропейські країни та Сполучені Штати існують в абсолютно іншій геополітичній реальності, їм не доводиться мати справу з тими геополітичними проблемами, які змушена долати Фінляндія. Обґрунтування Кекконеном фінської політики підсумовується однією його фразою: «Фінляндизація не призначена для експорту».

Насправді фінська політика по відношенню до Радянського Союзу була, через необхідність, по-візантійському складною. Остаточним підсумком стало те, що через 70 років після закінчення Другої світової війни Фінляндія так і не стала ані радянським, ані (нині) російським сателітом. Натомість їй вдалося поволі налагодити зв'язки із Заходом, водночас зберігаючи добрі стосунки з Росією. Втім, фіни розуміють, що життя — штука непевна, а тому в країні зберігається обов'язковий призов до війська для чоловіків і добровільний — для жінок. Військова підготовка триває близько року й характеризується вимогливістю та суворістю, адже Фінляндія розраховує на те, що її військові дійсно вмітимуть воювати. Після року такої підготовки фінів скликають на збори резервістів кожних п'ять років до віку 30-35 років або старше. Резервна армія становить 15 % фінського населення, в перерахунку на Сполучені Штати це означає 50 мільйонів резервістів.

А тепер давайте у світлі сучасної фінської історії оцінимо дванадцять чинників, постульованих у зв'язку з їхнім впливом на подолання національної кризи (табл. 1.2), за аналогією з чинниками, що стосуються кризи особистісної (табл. 1.1). Один із цих чинників спершу заважав, а потім сприяв подоланню фундаментальної проблеми Фінляндії: загрози з боку могутнього сусіда, а брак трьох із них тільки заважав цьому.

Сім чинників, пов'язаних із подоланням кризи, з якою так переконливо впоралася Фінляндія, були такими: взяття на себе відповідальності (табл. 1.2, чинник 2), «спорудження огорожі» (чинник 3), потужна національна ідентичність (чинники 3 і 6), чесна самооцінка (чинник 7), подолання національного фіаско (чинник 9), гнучкість (чинник 10) і національні засадничі цінності (чинник 11). Серед країн, описаних у цій книзі, Фінляндія становить собою яскравий приклад взяття на себе відповідальності та чесної й ультрареалістичної самооцінки. Ця самооцінка була особливо болісною, бо радянські війська вбили, зробили вдовами, сиротами та бездомними значну частину фінського населення. Фінам довелося уникати пастки і не дозволяти жалю до самих себе і справедливому обуренню паралізувати стосунки з Радянським Союзом. Вони змогли усвідомити реалії: Фінляндія — країна маленька; вона має довгий кордон із Радянським Союзом; вона не може розраховувати на ефективну підтримку з боку своїх союзників; відповідальність за виживання лежить цілковито на ній самій; вона може певний час чинити спротив Радянському Союзу і змусити його заплатити високу й болісну ціну за вторгнення, але не здатна протистояти нападникам необмежено довгий період часу. Фіни винесли правильні уроки з помилок своєї довоєнної зовнішньої політики. Вони нарешті усвідомили той факт, що єдиним способом зберегти власну незалежність є завоювання довіри з боку Радянського Союзу в сукупності з поступками в плані економічної незалежності та певне обмеження права на висловлювання.

Фінляндія добре ілюструє нашу тезу про вибіркові зміни та «спорудження огорожі» (чинник 3). Реагуючи (після вересня 1944 року) на радянський напад, Фінляндія повернула навспак свою політику навмисного ігнорування Радянського Союзу й відмови від стосунків із ним. Вона запровадила нову політику економічної співпраці та частих політичних консультацій із сусідньою країною. Але ці зміни були дуже вибірковими, бо Фінляндія залишалася не окупованою, політично самостійною соціально-ліберальною демократією. Таке співіснування двох явно суперечливих типів ідентичності — однієї зміненої, а другої не зміненої — бентежило та сердило багатьох представників інших національностей, які вигадали зневажливий термін «фінляндизація» і вважали, що ця країна могла і мусила діяти якось інакше.

Фінляндія має надзвичайно міцну національну ідентичність (чинник 6), значно міцнішу, ніж могла б очікувати від такої маленької й загалом типово скандинавської країни мало знайома з нею людина. Фінська національна ідентичність і віра в унікальність своєї країни постала значною мірою з її красивої, але надзвичайно важкої мови, яку мало хто з іноземців наважується вивчати; з усного народного епосу «Калевала»; зі сторічної історії перебування Фінляндії в автономному статусі у складі Російської імперії, коли вона вже мала власну адміністративну систему, валюту та парламент. Окрім того, зміцненню національної ідентичності сприяла всесвітня слава її композиторів, спортсменів, архітекторів і дизайнерів. А нині фінська національна ідентичність ґрунтується ще й на гордості за свої воєнні подвиги під час Зимової війни. Свою участь у Другій світовій війні фіни сприймають із більшою гордістю, ніж громадяни інших країн, окрім Британії. Під час відзначення Фінляндією у 2017 році століття своєї незалежності про подвиги в роки Другої світової війни було сказано не менше, ніж про саме здобуття незалежності в 1917 році; це приблизно так само, якби під час святкування Дня Незалежності в США 4 липня більше уваги приділялося нашій перемозі у Другій світовій війні, а не проголошенню незалежності в 1776 році.

Фінляндія продемонструвала здатність перетерпіти початкову поразку і наполегливо експериментувати зі способами подолання кризи, допоки не буде знайдено реально дієвий варіант (чинник 9). Коли Радянський Союз у жовтні 1939 року висунув свої вимоги до Фінляндії, вона не відповіла пропозицією про економічну та політичну співпрацю, до якої зрештою і прийшла. Навіть якби Фінляндія зробила тоді таку пропозицію, Сталін, швидше за все, відкинув би її; знадобився шалений спротив з боку фінів під час Зимової війни, щоб радянський лідер переконався в необхідності залишити Фінляндію незалежною країною. Натомість починаючи з 1944 року, коли Фінляндія визнала фіаско своєї довоєнної політики ігнорування Радянського Союзу та політики часів Другої світової війни, яка полягала в пошуку воєнного варіанту вирішення радянської проблеми, ця країна пройшла крізь тривалий і майже безперервний період експериментів, покликаних з'ясувати, яку частку економічної та політичної незалежності вона зможе зберегти і що слід зробити, щоб, з іншого боку, задовольнити потреби Радянського Союзу.

Фінляндія демонструє гнучкість, породжену необхідністю (чинник 10). У відповідь на вразливість Радянського Союзу та його страхи Фінляндія зважувалась на кроки, немислимі для будь-якої іншої демократичної країни: засудила й кинула за грати своїх керманичів часів Другої світової відповідно до закону, ухваленого заднім числом; її парламент терміново ухвалив закон про перенесення запланованих президентських виборів; провідного кандидата у президенти змусили зняти свою кандидатуру; її преса здійснювала самоцензуру заяв, які могли образити Радянський Союз. Інші демократичні країни визнали б такі дії ганебними. Але насправді вони були проявом фінської гнучкості та готовності пожертвувати священними принципами демократії заради найбільш священного з них — принципу політичної незалежності. Як написав Стівен Залога у біографії Маннергейма, фіни виявилися майстрами виборювати собі під час переговорів «найменш поганий варіант із кількох іще гірших».

Історія Фінляндії демонструє її віру в засадничу цінність, що не підлягає перегляду (чинник 11): незалежність і свободу від іноземної окупації. Цю засадничу цінність фіни були готові відстоювати навіть ціною своєї масової загибелі. На щастя для фінів, вони вціліли як нація і зберегли власну незалежність. Універсально правильної відповіді на цю болісну дилему не існує. Поляки в 1939 році, югослави в 1941-му і угорці в 1956-му також відмовилися підкоритися вимогам відповідно Німеччини та Радянського Союзу і билися за свою незалежність, але результат цієї боротьби, на відміну від фінського, виявився невтішним: всі три країни зазнали поразки, були окуповані або залишилися (Угорщина) під окупацією і всіляко від неї потерпали. З іншого боку, Чехословаччина в 1938 році, Естонія, Литва та Латвія в 1939-му, а також Японія в 1945-му прийняли відповідно німецькі, радянські та американські ультиматуми, бо вважали своє воєнне становище безнадійним. У ретроспективі можна висунути припущення, що становище Чехословаччини та Естонії, можливо, і не було безнадійним, але ми цього вже ніколи не дізнаємося.

Чинником, який спершу завадив, а потім посприяв подоланню фінської кризи, був брак національного консенсусу щодо самої кризи, а потім — досягнення такого консенсусу (чинник 1). Упродовж 1930-х років Фінляндія загалом ігнорувала наближення кризи у стосунках з Радянським Союзом, а потім, у жовтні 1939-го, дійшла хибного висновку, що Сталін просто блефує, висуваючи свої вимоги. Натомість у 1944 році було досягнуто консенсусу, втіленого в лінії Паасіківі — Кекконена: фінське керівництво мало якомога частіше проводити переговори з радянськими політичними лідерами та навчитися бачити проблеми і з радянської точки зору.

Трьома чинниками, які сприяли б подоланню кризи, але їх Фінляндії вочевидь бракувало (і цей брак країні довелося компенсувати іншими способами), були підтримка з боку союзників (чинник 4), наявні приклади (чинник 5), а також свобода від геополітичних обмежень (чинник 12). З усіх країн, про які йдеться в цій книзі, жодна не отримала від своїх союзників менше підтримки, ніж Фінляндія: всі її традиційні та потенційні друзі відмовилися надати суттєву допомогу, на яку Фінляндія сподівалася впродовж Зимової війни. (Втім, Швеція надала незначну недержавну допомогу у вигляді 8 тисяч добровольців та прийнявши до себе фінських дітей-біженців, тоді як Німеччина забезпечила фінів значною військовою та економічною допомогою під час Радянсько-фінської війни 1941-1944 років.) Фінляндія не мала перед собою прикладу слабкої країни, якій би вдалося успішно протистояти радянським або німецьким вимогам: майже всі інші європейські країни або погодилися на подібні вимоги і втратили власну незалежність (як балтійські республіки), або вчинили спротив і були брутально завойовані (як Польща та Югославія), або успішно протистояли завдяки власній воєнній потузі, що значно перевищувала фінську (лише Британія), або зберегли свою незалежність завдяки поступкам, значно помірнішим за ті, яких радянські лідери вимагали від Фінляндії (угоди Швейцарії та Швеції з нацистською Німеччиною). З іншого боку, жодна інша країна не змогла б скористатися фінським досвідом успішного ходіння по канату в стосунках із Радянським Союзом як взірцем («фінляндизація не призначена для експорту»). Свобода вибору Фінляндії була жорстко обмеженою таким геополітичним чинником, як довгий кордон з її могутнім радянським сусідом; лише Німеччина після Другої світової війни нагадувала Фінляндію в тому, що потужніші країни-переможці також обмежували її свободу дій.

Зі згаданих вище чинників, які стосуються конкретно загальнонаціональних криз, а не криз особистісних, два стосуються Фінляндії: роль керівництва та примирення після конфлікту. Протягом Другої світової та після неї вміле військово-політичне керівництво принесло Фінляндії багато користі. Її військовий лідер генерал Маннергейм був майстром розподілу бідних ресурсів, оцінки рівня потенційної радянської небезпеки на різних ділянках фронту, здатності зберігати самовладання і ясно мислити навіть у болісних кризових ситуаціях, а також умів зберігати довіру до себе з боку солдатів та офіцерів. Фінський прем'єр, а згодом і президент Юхо Паасіківі та його наступник Урхо Кекконен добре володіли російською мовою й виявилися вправними переговірниками зі Сталіним з позиції слабкої сторони, адже їм вдалося завоювати та підтримувати довіру Сталіна, попри його параною, а також переконати його, що збереження незалежності Фінляндії буде корисним для самого ж Радянського Союзу. (Уявіть себе на місці Паасіківі у вересні 1944-го, коли він полетів до Москви на зустріч зі Сталіним для мирних переговорів після того, як він вже літав до Москви на аналогічні перемовини у березні 1940 року після Зимової війни, а також після того, як Фінляндія порушила угоду березня 1940 року, приєднавшись до Німеччини й відвоювавши собі Карелію влітку 1941. Що сказали б ви Сталіну в 1944-му? «Запевняю вас, що цього разу ви можете мені довіряти?») Але не варто переоцінювати вплив Маннергейма, Паасіківі та Кекконена як лідерів, оскільки їхні цілі та стратегія збігалися з цілями та стратегією інших провідних фінських генералів і політиків, хоча талант цих людей дійсно був надзвичайним.

Інший чинник, властивий лише загальнонаціональним кризам, стосується примирення після жорстокого внутрішнього конфлікту чи громадянської війни. Примирення у Фінляндії після громадянської війни 1918 року було значно швидшим і повнішим за примирення в Чилі після військової диктатури Піночета (розділ 4), тоді як індонезійці й досі зробили мало для того, щоб залагодити ситуацію після інспірованого армією геноциду 1965 року (розділ 5). Частково це пояснюється розбіжністю між країнами в тому, якою мірою їхня армія має залишитися потужним чинником і продовжувати загрожувати своїм колишнім супротивникам. В Індонезії військові залишилися при владі після 1965 року, в Чилі займали провідні й загрозливі позиції навіть після того, як Піночет пішов у відставку з посади президента, тоді як у Фінляндії після громадянської війни армія відійшла на другий план. Частково це пояснюється також почуттям унікальності, яке властиве всім фінам: і переможці, й переможені у громадянській війні дотримувались одних егалітарних традицій, були унікальними серед народів світу завдяки своїй фінській мові та епосу «Калевала» і пишалися своїми співвітчизниками Яном Сібеліусом і Пааво Нурмі.

Отже, Фінляндія є першою у наших двох прикладах країн, що зазнали кризи через раптовий зовнішній удар. У наступному розділі ми поговоримо про ще одну крашу із потужною національною ідентичністю та унікальною мовою, яка має більше культурних відмінностей від інших країн, аніж Фінляндія, і якій довелося здійснювати ще більш радикальні вибіркові зміни. Йдеться про Японію доби Мейдзі — країну, якій притаманний неабиякий реалізм на кшталт фінського. Щоправда, вона перебувала в іншій геополітичній ситуації, а тому змогла проводити свою довгострокову стратегію більш незалежно, ніж це вдавалося Фінляндії.

Розділ 3 Джерела сучасної Японії Мої родичі в Японії — Японія до 1853 року — Перрі — Від 1853 до 1868 — Доба Мейдзі — Реформи Мейдзі — «Вестернізація» — Заморська експансія — Структура кризи — Запитання

На відміну від мов більшості країн, описаних у цій книзі, японською я не володію, подовгу в Японії не жив і вперше побував там лише два десятиліття тому. Однак у мене було багато можливостей дізнатися опосередковано про вибіркові зміни в Японії та про її суміш європейських і суто японських рис. Коли я перебрався до Каліфорнії зі Східного узбережжя Сполучених Штатів, де народився й виріс, то опинився в частині країни зі значною кількістю азійців, часто японського або японсько-американського походження. Нині азійці становлять найбільшу частку студентів мого вишу (Каліфорнійський університет у Лос-Анджелесі), значно переважаючи кількість студентів європейського походження. У мене є багато друзів і колег серед японців, зокрема, чудова асистентка-дослідниця, яка добре знає Сполучені Штати і Європу, бо подовгу жила там і там та виходила заміж за місцевих чоловіків. У мене є багато друзів і колег американців, які також дуже добре знають Японію, бо подовгу там жили й були одружені з японками. У мене й самого у цій країні з'явилися кузини та кузени, коли в результаті одруження я став членом родини із двома японськими генеалогічними гілками.

Відтак я постійно чую про різницю між Японією та США або Європою від японців, американців і європейців із тривалим досвідом проживання як в Японії, так і в Америці або Європі. Усі мої японські родичі, студенти, друзі та колеги наголошують на великих розбіжностях між японським і американським чи європейським суспільствами, які мають водночас і багато подібного. До таких розбіжностей, на які вказують мої родичі, знайомі та колеги, належать: схильність просити вибачення (або не просити вибачення), труднощі при опануванні читання й письма, схильність мовчки зносити негаразди, інтенсивне спілкування з потенційними бізнесовими клієнтами, надзвичайна чемність, ввічливе ставлення до іноземців і відверто зневажливе — до жінок, тісне спілкування пацієнта з лікарем, гордість за досягнення у каліграфії, невисокий рівень індивідуалізму, довірливі стосунки з батьками дружини чи чоловіка, намагання виділитися серед інших людей, підлеглий статус жінок, схильність відверто говорити про свої почуття, безкорисливість, своєрідна манера висловлювати свою незгоду з іншими людьми і багато іншого.

Усі ці особливості є спадщиною традиційної Японії, яка співіснує із західними впливами на цю країну. Таке переплетіння почалося із кризи, що вибухнула 8 липня 1853 року і пришвидшилася під час Реставрації Мейдзі, початок якої датується 1868 роком (докладніше про це дещо згодом), коли Японія запровадила програму вибіркових змін, що розтяглися на півстоліття. У сучасному світі Японія доби Мейдзі може бути яскравим прикладом вибіркових змін з використанням інших країн як взірця. Подібно до фінської кризи, про яку йшлося в попередньому розділі, криза японська почалася раптово в результаті зовнішньої загрози (яка, втім, не супроводжувалася фактичним нападом). Як і Фінляндія, Японія продемонструвала неабияку здатність до чесної самооцінки та терплячість у процесі експериментування з різними методами подолання кризи, допоки не було знайдено найбільш ефективні з них. Однак, на відміну від Фінляндії, Японія вдалася до значно ширшого спектру вибіркових змін і мала більшу свободу дій. Тому Японія доби Мейдзі є хорошим практичним прикладом, який можна буде порівнювати із Фінляндією.

Японія стала першою сучасною неєвропейською країною, яка зрівнялася з європейськими та заморськими суспільствами європейського типу (США, Канадою, Австралією та Новою Зеландією) за рівнем життя, індустріалізацією та технологіями. Нинішня Японія нагадує Європу й новітні суспільства європейського типу не лише економічно та технологічно, а й у багатьох політичних і соціальних аспектах, як-от парламентська демократія, високий рівень писемності населення, європейська манера вдягатися, а також слухати західну музику поряд із традиційною японською. Але в інших відношеннях, особливо соціально-культурних, Японія й досі відрізняється від усіх європейських суспільств більше, ніж ці суспільства різняться між собою. У наявності цих неєвропейських аспектів у японському суспільстві немає нічого дивного. Інакше й бути не могло, адже Японія, віддалена від Європи на 8 тисяч миль, зазнавала потужного впливу з боку сусідніх країн азійського материка (особливо Китаю й Кореї), яких із нею єднає тривала спільна історія.

До 1542 року Японія зовсім не відчувала європейського впливу. Потім був період впливу, пов'язаний із заморською експансією Європи (але обмежений величезною відстанню між Європою та Японією), який тривав із 1542 по 1639 рік, а на зміну йому прийшов період слабшого впливу, що скінчився лише 1853 року. Більшість європейських аспектів сучасної Японії сформувалися після 1853 року. Тобто Японія, подібно до вцілілих після пожежі в «Кокосовому гаю» людей і Британії після Другої світової війни, становить собою мозаїку зі свого старого та нового «Я», причому більшою мірою, ніж будь-яке інше з шести суспільств, що досліджуються у цій книжці.

До початку Реставрації Мейдзі Японією фактично правив спадковий військовий диктатор — сьогун, а імператор був просто представницькою фігурою без реальної влади. Із 1639 по 1853 рік сьогуни обмежували контакти японців з іноземцями, таким чином продовжуючи тривалу японську традицію помірної ізоляції, обумовленої особливостями острівного розташування. Спершу така політика може викликати подив, коли ми подивимось на мапу світу й порівняємо географію Японії та Британських островів.

На перший погляд ці два архіпелаги здаються географічними еквівалентами один одного, розташованими відповідно біля східного та західного узбережжя Євразії. (Щоб переконатися в цьому, погляньте ще раз на мапу світу.) Японія та Британія приблизно однакові за територією, обидві країни розташовані біля Євразійського континенту, тому спершу можна подумати, що вони мають схожу історію відносин із материковими країнами. Насправді ж від початку нашої ери у Британію було здійснено чотири успішних вторгнення, тоді як в Японію — жодного. З іншого боку, британські армії після вторгнення Вільгельма Завойовника в 1066 році воювали на континенті кожне століття поспіль, а японські армії до кінця XIX століття бували на континенті лише двічі, й то недовго. У Бронзову добу близько 3 тисяч років тому між Британією та континентальною Європою вже велася жвава торгівля, і британські копальні в Корнволлі були основним джерелом олова для виготовлення бронзи в Європі. Сто-двісті років тому Британія вважалася провідною торговою країною світу, тоді як обсяг заморської торгівлі Японії залишався невисоким. Чому ж ці величезні розбіжності явно суперечать тому, чого можна було б очікувати з огляду на подібність географічного розташування цих двох країн?

Пояснення такого протиріччя слід шукати у важливих географічних особливостях цих двох країн. Хоча на перший погляд вони видаються схожими за своєю територією та ізольованістю, насправді Японія розташована у п'ять разів далі від континенту (110 миль порівняно з 22) і має вполовину більшу й значно родючішу територію. Тому нинішнє населення Японії більше ніж удвічі перевищує британське; тут також виробляється більше продуктів харчування, деревини, морепродуктів, вирощених на внутрішніх аквафермах. Допоки з появою сучасної промисловості не виникла потреба в завезенні нафти та металів, Японія була переважно самодостатньою з точки зору основних ресурсів і тому особливо не потребувала заморської торгівлі — на відміну від Британії. Ось таким було географічне тло тієї ізоляції, яка характеризувала Японію впродовж значної частини її історії й лише посилилася після 1639 року.

Європейці вперше дісталися Китаю та Японії морем відповідно в 1514 та 1542 роках. Японія, що раніше вже трохи торгувала з Китаєм та Кореєю, на той час почала налагоджувати торгові зв'язки з чотирма групами європейців: португальцями, іспанцями, голландцями та британцями. Про пряму торгівлю між Японією та Європою не йшлося, натомість вона відбувалася в європейських поселеннях на китайському узбережжі та інших місцях Південно-Східної Азії. Ці контакти з європейцями вплинули на різні сфери японського суспільства — від зброї до релігії. Коли перші португальські авантюристи, які 1542 року дісталися до Японії, почали полювати на качок зі своїх примітивних рушниць, японці були настільки вражені побаченим, що досить швидко створили свою власну стрілецьку зброю, а відтак станом на 1600 рік країна мала більше рушниць і пістолів, аніж будь-яка інша країна світу, до того ж кращої якості. Перші християнські місіонери прибули до Японії в 1549 році, а у 1600 році в цій країні вже було 300 тисяч християн.

Але сьогуни мали підстави перейматися загальним європейським впливом, особливо в тому, що стосувалося християнства. Європейців звинуватили у втручанні в японську політику і в постачанні зброї японським бунтівникам, які виступали проти уряду цієї країни. Католики проповідували нетерпимість до інших релігій, порушували накази японського уряду, якими заборонялися проповіді; вважалося, що вони зберігають вірність іноземному правителю (Папі Римському). Тому після того, як із 1636 по 1639 рік було знищено тисячі японських християн, сьогун розірвав майже всі зв'язки між Японією та Європою. Християнство було заборонено. Більшості японців заборонили подорожувати за кордон і жити там. Японських рибалок, човни яких виносило далеко в море, де їх підбирали європейські чи американські кораблі, після повернення додому тримали під домашнім арештом або не дозволяли розповідати про своє спілкування з іноземцями та життя за кордоном. Візити іноземців до Японії заборонили, за винятком китайських торговців, чиє пересування обмежили територією порту Нагасакі, а також голландців, які мали право перебувати лише на острові Дедзіма в гавані Нагасакі. (Ті голландці були протестантами, а тому японці християнами їх не вважали.) Раз на чотири роки цим голландським торговцям наказували везти данину до столиці Японії, причому добиратися вони мали заздалегідь визначеним маршрутом під пильним наглядом, наче це були якісь небезпечні мікроби в герметичному контейнері. Деяким японським вотчинам, а також островам Рюкю, розташованим за кількасот миль на південь від Японії (до цього архіпелагу входить також острів Окінава), вдавалося продовжувати торгівлю з Кореєю та Китаєм. Нерегулярні торгові візити корейців до Японії маскувалися для японського загалу як привезення корейської «данини». Але масштаб усіх цих контактів залишався обмеженим.

Незначна за обсягом торгівля між Нідерландами та Японією в економічному плані не відігравала суттєвої ролі. Справжня значущість її для Японії полягала в тому, що голландські торговці були важливим джерелом інформації про Європу. Серед навчальних курсів, що пропонувалися приватними японськими училищами, були так звані «Голландські студії». На цих курсах викладали отриману від голландців інформацію із практичних і наукових сфер, зокрема, із західної медицини, астрономії, картографії, геодезії, про стрілецьку зброю та гармати, а також про вибухові речовини. В японському державному Управлінні з астрономії був відділ, який займався перекладами голландських книжок із названих тем японською мовою. Багато інформації про зовнішній світ надходило до Японії через Китай: це були китайські книги, а також європейські, перекладені китайською мовою.

Коротше кажучи, до 1853 року контакти Японії з іноземцями були обмеженими й контролювалися японським урядом.

У 1853 році ця країна в багатьох важливих аспектах суттєво відрізнялася від Японії нинішньої й навіть початку XX століття. Дещо схожа на середньовічну Європу, Японія 1853 року становила собою феодальне ієрархічне суспільство, поділене на вотчини. Кожну з них контролював магнат, якого називали даймьо і влада якого перевищувала владу середньовічного європейського володаря. На вершині владної піраміди стояв сьогун (фото 3.1) із клану Токугава, який правив Японією з 1603 року і контролював чверть японських рисових угідь. Даймьо потребували дозволу сьогуна на одруження, переїзд, спорудження замку або його ремонт. Вони також повинні були по черзі приїздити до столиці сьогуна разом зі своєю челяддю і певний час там жити, що спричиняло великі витрати. Напруженість у відносинах між сьогуном і даймьо зростала; в Японії доби Токугава виникали й інші проблеми, породжені збільшенням розриву між витратами сьогуна та його доходами, дедалі частішими бунтами, урбанізацією, а також зростанням купців як класу. Але сьогунам із клану Токугава вдавалося долати ці проблеми; вони залишалися при владі 250 років, і безпосередньої загрози повалення їхньої влади не було. Але згодом вона все ж упала внаслідок потрясіння, яке прийшло із Заходу.

Тлом західного тиску на Японію був тиск на Китай, який виробляв значно більше потрібних західним країнам товарів, аніж Японія. Особливим попитом у європейських споживачів користувалися китайський чай і шовк, але західні країни виробляли мало товарів, які Китай хотів би отримати натомість. Європейці змушені були компенсувати цей торговий дефіцит, експортуючи до Китаю срібло. Зрештою британським торговцям, які хотіли запобігти виснаженню своїх запасів срібла, спала на думку оригінальна ідея: завозити на продаж до Китаю дешевий опіум з Індії й продавати його за цінами, нижчими за місцеві. (Ні, британська опіумна політика не є якоюсь злостивою антизахідною вигадкою, це дійсно так і було, і про це слід пам'ятати тим, хто хоче зрозуміти сучасне ставлення Китаю до Заходу.) Певна річ, китайський уряд відповів тим, що засудив опіум як шкідливий для здоров'я, заборонив його ввезення і поставив перед європейськими контрабандистами вимогу здати йому увесь опіум, що зберігався на кораблях, які стояли на якорі біля китайського узбережжя. Британія висловила незгоду з діями китайського уряду, розцінивши їх як незаконне обмеження торгівлі.

Підсумком таких дій стала Опіумна війна 1839-1842 років між Британією та Китаєм, яка виявилася першою серйозною пробою сил між Китаєм та Заходом. Китай мав значно більшу територію та численніше населення порівняно із Британією, але британський військово-морський флот і армія були значно краще оснащеними та навченими. В підсумку Китай зазнав поразки і був примушений до принизливих поступок; йому довелося сплатити велику контрибуцію і підписати угоду, яка відкривала п'ять китайських портів для британської торгівлі. Згодом схожих поступок від Китаю домоглися також Франція та Сполучені Штати.

Коли японський уряд дізнався про ці події в Китаї, у нього виникли побоювання, що висунення схожих вимог до Японії з боку Заходу є лише питанням часу. І це дійсно сталося в 1853 році, а західною країною, яка зробила це, були Сполучені Штати. Причиною того, що з усіх західних країн саме США першими вчинили тиск на Японію, було завоювання Сполученими Штатами території під назвою Каліфорнія в результаті американо-мексиканської війни 1848 року. Це завоювання супроводжувалося тим, що в Каліфорнії знайшли золото, і це спричинило вибухове зростання кількості американських суден, що ходили до Тихоокеанського узбережжя. Рух американських китобійних і комерційних суден в Тихоокеанському басейні також пожвавився. Однак час від часу американські судна зазнавали там катастроф, і деякі з цих катастроф траплялися в океанських водах побіля Японії, тож матроси потрапляли в полон, де їх або вбивали, або заарештовували відповідно до ізоляціоністської політики японської влади часів Токугави. Але США прагнули забезпечити своїм морякам захист і допомогу, а американським кораблям — можливість купувати в Японії вугілля.

Тому американський президент Міллард Філлмор послав комодора Метью Перрі до Японії з ескадрою з чотирьох кораблів, до якої входили дві паросилові канонерки, що значно переважали будь-яке тогочасне японське військове судно. (Японія не мала ані пароплавів, ані навіть парових двигунів.) 8 липня 1853 року Перрі без попереднього дозволу увійшов до затоки Едо (нині вона називається Токійською), проігнорував наказ японців забратися геть, передав місцевій владі листа з вимогами від президента Філлмора і заявив, що чекатиме на відповідь, коли повернеться наступного року.

Для Японії прибуття Перрі та його відверта погроза застосувати нищівну силу відповідає нашому визначенню «кризи»: виникла серйозна проблема, яку не можна було вирішити доступними на той час методами. Після відбуття Перрі сьогун ознайомив з листом усіх даймьо, щоб порадитися з ними щодо найліпшої реакції, і ця ситуація вже сама по собі була незвичною. Серед варіантів реагування, запропонованих васалами, спільною темою було сильне бажання посилити самоізоляцію Японії та визнання практичної неможливості захиститися від кораблів Перрі, тому серед запропонованих варіантів прозвучали також пропозиції піти на компроміс і виграти таким чином час, щоб Японія мала змогу роздобути західну зброю й технології для самозахисту. Гору взяла саме ця точка зору.

Коли 13 лютого 1854 року Перрі повернувся, цього разу з ескадрою у складі дев'яти військових кораблів, сьогун відреагував тим, що підписав першу в історії Японії угоду з західною країною. Хоча Японії й вдалося відкласти виконання вимоги Перрі щодо укладення торговельної угоди, їй все ж таки довелося піти на інші поступки, які поклали край її 215-літній ізоляції. Країна відкрила два своїх порти як гавані притулку для американських кораблів, дозволила розмістити в одному з цих портів резиденцію американського консула і погодилася на цивілізоване ставлення до американських моряків із суден, що зазнали аварії. Після підписання цієї угоди між Японією та Сполученими Штатами британські, російські та голландські флотські командири на Далекому Сході швидко уклали з Японією схожі угоди.

14-літній період, який розпочався після того, як уряд сьогуна (його називали бакуфу) підписав із Перрі угоду, поклавши край тривалій ізоляції Японії, був бурхливим періодом японської історії. Бакуфу щосили намагався долати проблеми, спричинені насильницьким «розблокуванням» Японії. В остаточному підсумку сьогун зазнав поразки, бо закінчення ізоляції дало поштовх радикальним змінам у японському суспільстві й уряді. Ці зміни, у свою чергу, спричинили повалення сьогуна його японськими суперниками, а це потягнуло за собою нові далекосяжні зміни під проводом нового уряду, очоленого тими суперниками.

Угода, яку уклав Перрі, та її британські, російські й голландські аналоги не влаштовували Захід, який бажав відкрити Японію для торгівлі. Тому американський консул в Японії 1858 року провів переговори про ширшу угоду, яка стосувалася конкретно торгівлі, після якої знову швидко було укладено схожі угоди з Британією, Францією, Росією та Нідерландами. Ці угоди в Японії вважали принизливими і називали «кабальними», оскільки в них простежувалася західна точка зору на Японію: мовляв, вона не заслуговує такого ставлення до себе, як західні держави ставляться одна до одної. Наприклад, ці угоди забезпечували екстериторіальність західних громадян у Японії, тобто вони не підпадали під дію японських законів. Основним завданням японської політики на наступне півстоліття стала денонсація цих нерівноцінних угод.

Японська військова слабкість 1858 року змусила відкласти виконання цих намірів на далеке майбутнє. Натомість більш скромним і нагальним завданням бакуфу в 1858 році стала мінімізація втручання представників Заходу у внутрішні справи Японії та обмеження їхнього впливу та їхніх ідей. Задля цього Японія вдавала, ніби виконує угоди, а насправді всіляко гальмувала їх шляхом відстрочки й односторонніх змін тих чи інших пунктів угоди, користуючись необізнаністю європейських фахівців із японськими реаліями та зіштовхуючи західні країни між собою. Підписавши угоди 1858 року, Японії все ж таки вдалося обмежити торгівлю лише двома японськими портами, які отримали назву «порти угоди», і обмежити пересування іноземців конкретними районами в цих портах, за межі яких їм було заборонено заходити.

Починаючи з 1854 року, основна стратегія японського уряду полягала в тому, щоб виграти час. Це означало задовольнити західні держави якомога меншою кількістю поступок, водночас запозичуючи західні знання, устаткування й технології й таким чином збираючи сили, як військові, так і не військові, щоб якомога швидше отримати змогу виступити проти Заходу. Бакуфу, а також могутні князівства Сацума й Тьосю[5], що номінально були підлеглі бакуфу, але мали значну автономію, купували західні кораблі та гармати, модернізували свої збройні сили й посилали студентів до Європи та Сполучених Штатів. Студенти ж вивчали не лише практичні предмети, як от західну навігацію, кораблебудування, промисловість, інженерію, науку й техніку, а й західні закони, мови, державотворчі акти, економіку, політологію, а також писемність. Японський уряд створив Інститут дослідження варварських (тобто іноземних) книжок, що займався перекладом західної літератури, а також спонсорував випуск підручників з англійської мови та англійсько-японських кишенькових словників.

Але поки бакуфу та великі князівства нарощували таким чином потужність, проблеми від контактів Японії з Заходом продовжували наростати. Внаслідок витрат на придбання зброї та відрядження студентів за кордон бакуфу та князівства опинилися у великому боргу перед іноземними кредиторами. Ціни на споживчі товари та вартість життя зростали. Багато самураїв (представників класу воїнів) та купців протестували проти спроб японського уряду монополізувати зовнішню торгівлю. Коли після першого візиту Перрі сьогун звернувся до даймьо за порадою, деякі даймьо захотіли більшого власного залучення до політики та планування, щоб ця сфера не була, як раніше, прерогативою виключно сьогуна. Угоди з західними країнами укладав і підписував сьогун, але він не мав змоги контролювати даймьо на віддалених територіях, якщо вони ті угоди порушували.

Результатом стала низка перехресних конфліктів. Західні держави конфліктували з Японією, вимагаючи її більшої відкритості, японці ж, навпаки, хотіли, щоб вона була ще меншою. Такі князівства, як Сацума та Тьосю, що традиційно мали конфлікти з бакуфу, тепер конфліктували вже між собою, і кожне з них намагалося використати проти конкурента західне спорядження та західних союзників. Конфліктні ситуації виникали в усіх князівствах. Конфлікт стався навіть в імператорському суді між бакуфу та символічним імператором, чиї інтереси бакуфу мало б захищати. Наприклад, імператорський суд відмовився схвалити угоду 1858 року, про яку бакуфу вів перемовини зі Сполученими Штатами, але уряд ту угоду все одно підписав.

Найгостріший конфлікт всередині самої Японії спалахнув з приводу головної стратегічної дилеми, яка стояла перед японцями: спробувати вчинити спротив і вигнати іноземців зараз чи дочекатися, поки Японія стане сильнішою? Підписання японським урядом нерівноцінних угод підняло в народі хвилю гніву як проти іноземців, що збезчестили Японію, так і проти сьогуна та інших володарів, які дозволили це зробити. Уже в 1859 році невдоволені гарячі голови — наївні молоді самураї зі своїми мечами — розпочали кампанію з винищення іноземців, маючи на меті вигнання останніх зі своєї країни. Їх називали сісе, що означало «люди високої мети». Апелюючи, як вони вважали, до традиційних японських цінностей, сісе вважали себе морально вищими за політиків старшого покоління.

Наведені нижче принципи сісе, опубліковані 1861 року, передають емоційне забарвлення їхнього гніву: «Джерелом глибокого смутку є для нашого імператора те, що наша прекрасна й божественна країна зазнала приниження від варварів, що Дух Японії, який передавався з покоління в покоління іще з древніх часів, опинився на грані зникнення і може згаснути назавжди... Кажуть, що коли принижують володаря, то його челядь має обрати смерть. Хіба ж не мусимо ми звернути всю нашу увагу на нинішню ситуацію, коли перед загрозою приниження опинилася країна нашого імператора?.. Присягаємося нашими божествами, що коли імператорський стяг буде піднято, ми пройдемо крізь вогонь і воду, щоб допомогти імператору, виконати волю нашого володаря і звільнити наш народ від іноземного лиха. Якщо ж хтось із нас поставить особисті міркування вище за нашу справу, то він накличе на себе кару розгніваних богів і постане перед своїми товаришами, щоб вчинити харакірі».

Тероризм сісе був спрямований проти іноземців і навіть проти тих японців, які з ними співпрацювали або йшли їм на поступки. У 1860 році групі сісе вдалося обезголовити регента її Наосуке, який виступав за підписання угод із Заходом. Апогеєм нападів японців на іноземців стали інциденти в 1862 та 1863 роках у князівствах Сацума й Тьосю. 14 вересня 1862 року група озброєних мечами жителів Сацуми напала на дорозі на 28-літнього англійського торговця Чарльза Річардсона, в результаті чого англієць стік кров'ю і помер. Причиною нападу стало те, що він начебто не проявив належної поваги до процесії, серед якої був і батько даймьо Сацуми. Британія почала вимагати сплати компенсації, вибачень і страти зловмисників, і ці вимоги вона висунула не лише князівству Сацума, а й бакуфу, тобто японському уряду. Після майже року безрезультатних переговорів з представниками князівства Сацума ескадра британських військових кораблів обстріляла і знищила столицю Сацуми місто Кагосіму, вбивши при цьому майже 1500 японських воїнів. Наступний інцидент стався наприкінці червня 1863 року, коли берегові гармати князівства Тьосю обстріляли західні кораблі і перекрили критично важливу протоку Сімоносекі між головними японськими островами Хонсю та Кюсю. Рік потому ескадра з 17 британських, французьких, американських і голландських військових кораблів обстріляла і знищила берегову артилерію на Тьосю, а решту гармат було конфісковано.

Ці дві каральні акції переконали навіть шибайголів у Сацумі та Тьосю у непереможності західної зброї й марності японських спроб вигнати іноземців за умов постійної слабкості Японії як держави. Треба було почекати, поки Японія досягне військового паритету із Заходом. Іронія полягала в тому, що саме таку політику вже проводив бакуфу, і саме за неї ці шибайголови його критикували.

Однак деякі князівства, зокрема Сацума та Тьосю, були переконані, що сьогун не здатен посилити Японію такою мірою, щоб вона могла протистояти Заходу. Даймьо дійшли висновку, що хоча вони й підтримували мету уряду запровадити західні технології, досягнення цієї мети потребувало реорганізації японського уряду й суспільства. Раніше Сацума та Тьосю були суперниками, з підозрою ставилися одне до одного й часто воювали між собою. А тепер, усвідомивши, що зусилля сьогуна з нарощування військової потуги ставили під загрозу обидва князівства, вони утворили альянс.

Після смерті старого сьогуна в 1866 році новий сьогун розпочав програму прискореної модернізації та реформ, що передбачала, в тому числі, імпорт військового спорядження та запрошення військових радників із Франції. Це іще більше посилило потенційну загрозу князівствам Сацума й Тьосю. Коли в 1867 році імператор помер, трон посів його 15-літній син (фото 3.2). Очільники Сацума та Тьосю таємно змовилися з дідом нового імператора і таким чином заручилися підтримкою імператорського двору. З січня 1868 року змовники відчинили браму до імператорського палацу в місті Кіото та скликали раду, яка позбавила сьогуна його землеволодінь та місця у раді й відтак скасувала сьогунат. Рада поширила вигадку про «відновлення» права імператора керувати країною, хоча насправді це право і раніше належало сьогуну. Ця подія, що увійшла в історію як «Реставрація Мейдзі», започаткувала так звану добу Мейдзі — період правління нового імператора.

Після встановлення контролю над Кіото наступною проблемою, яка постала перед лідерами Мейдзі, було встановлення контролю над всією Японією. Хоча сам сьогун і визнав свою поразку, багато урядовців цього не зробили. Спалахнула громадянська війна між арміями прихильників та супротивників нового імператорського уряду. Лише після того, як у 1869 році на головному північному острові Японії Хоккайдо зазнали поразки останні опозиційні сили, іноземні держави визнали імператорський уряд новим урядом Японії. І лише після цього лідери Мейдзі змогли продовжити реформування своєї країни.

На початку доби Мейдзі в Японії панував хаос. Одні лідери бажали автократичного імператора; іншим хотілося символічного правителя, коли б фактична влада перебувала в руках «радників» (саме такий варіант насамкінець і переважив), а були й такі, що пропонували зробити Японію республікою без імператора. Деякі японці, знайомі з західною абеткою, пропонували замінити нею красиву, але занадто складну японську писемність, основану на ієрогліфах китайського походження у поєднанні з двома японськими складовими азбуками. Декому з японців хотілося негайно піти війною на Корею, інші стверджували, що з цим треба зачекати. Самураї хотіли зберегти й використовувати свої приватні збройні формування, інші ж воліли роззброїти самураїв і викорінити їх як клас.

З цього хаотичного виру суперечливих пропозицій лідери Мейдзі невдовзі вибрали три базових принципи. По-перше, хоча серед лідерів і були гарячі голови, які наполягали на негайному вигнанні західних іноземців, здоровий глузд швидко взяв гору. Лідери Мейдзі усвідомили — як раніше сьогун, — що Японія була тоді ще не в змозі випровадити представників Заходу. Перш ніж зробити це, Японія мала стати сильною, долучившись до західних джерел могутності, а це означало не лише зброю як таку, а й далекосяжні політичні та соціальні реформи, які забезпечили б підґрунтя для тієї сили, яку мав Захід.

По-друге, кінцевою метою лідерів Мейдзі був перегляд кабальних угод, нав'язаних Заходом Японії. Але останній для цього потрібно було мати силу і визнання Заходу; необхідно було, щоб він вбачав у ній легітимну державу західного типу, з конституцією і правом на кшталт західних. Наприклад, міністр закордонних справ Британії лорд Гренвіль відверто заявив японським переговірникам, що його країна визнаватиме японську «юрисдикцію над британськими підданими (які жили в Японії) у строгій пропорції до того, як японці рухатимуться дорогою прогресу, просвітництва та цивілізації», — в тому сенсі, звісно, в якому розуміли прогрес і цивілізацію самі британці. В підсумку після державного перевороту, здійсненого лідерами Мейдзі, знадобилося 26 років, щоб Японії, нарешті, вдалося змусити Захід переглянути кабальні угоди.

Третій принцип лідерів Мейдзі полягав у тому, щоб визначити, прийняти і модифікувати для кожної сфери життя ту західну модель, яка найбільше відповідала б японським умовам і традиціям. Японія доби Мейдзі всіляко запозичувала різні моделі, особливо британські, німецькі, французькі й американські. Взірцями в різних сферах японського життя стали різні країни: наприклад, новий японський військово-морський флот та армію створили відповідно за взірцями британського військово-морського флоту та німецької армії. З іншого боку, в тій чи іншій конкретній сфері японці часто вдавалися по черзі до різних іноземних запозичень: скажімо, створюючи японський кодекс цивільного права, міністерство юстиції спершу вирішило орієнтуватися на французький досвід і запросило радником французького фахівця-юриста, але потім вирішило взяти на озброєння німецьку модель.

Західні запозичення доби Мейдзі були масштабними, свідомими та плановими. Для запровадження деяких із цих запозичень до Японії запрошували західних фахівців:, західних вчителів як радників з реформування системи освіти, а також знавців німецької конституції, що допомагали японцям реформувати свою конституцію за німецьким зразком. Але більшість запозичень здійснювалися завдяки японським мандрівникам та офіційним особам, які бували в Європі та США. Важливим кроком, здійсненим всього через два роки після того, як уряд Мейдзі остаточно зміцнив свою владу, стала місія Івакури в 1871-1873 роках (фото 3.3). Маючи у своєму складі 50 представників японського уряду, ця місія об'їздила Сполучені Штати й десяток європейських країн, відвідала фабрики та урядові заклади, зустрічалась із президентом США Грантом та провідниками європейських урядів. Зрештою місія опублікувала п'ятитомний звіт з детальним викладенням широкого спектра західних практик у різних сферах суспільного життя. Своєю метою вона оголосила «вибрати з-поміж різних інституцій, притаманних просвіченим країнам, такі, які б найбільше підходили до наших нинішніх умов». Коли 1870 року між Францією та Пруссією спалахнула війна, Японія послала до Європи двох оглядачів, які мали значно вужче завдання: побачити на власні очі, як воюють європейці.

Побічним продуктом цих закордонних подорожей стало те, що лідерами Японії доби Мейдзі зазвичай ставали японці з іноземним досвідом — як в урядуванні, так і в приватній сфері. Наприклад, це можна сказати про двох найвпливовіших молодих людей, які піднялися до найвищих щаблів влади в уряді Мейдзі в 1880-х роках: Іто Хіробумі (відповідав за розробку нової конституції Японії) здійснив кілька тривалих візитів до Європи, а Ямаґата Арітомо (надалі став прем'єр-міністром) вивчав військову справу в Німеччині. Годаї Томоацу скористався своїм європейським досвідом, щоб стати головою торгової палати в Осаці, а також японським підприємцем в галузях залізниць та копалень, тоді як Шібусава Ейчі (фінансовий інспектор японської місії 1867 року в Парижі) продовжив працювати в фінансово-бізнесовій сфері, розвиваючи японську банківську систему та текстильну промисловість. Для того щоб зробити ці масштабні запозичення більш прийнятними для японських традиціоналістів, західні інновації в Японії доби Мейдзі часто подавалися не як щось абсолютно нове, а як повернення до старих японських традицій. Наприклад, коли сам імператор пропагував у 1889 році першу конституцію Японії, змодельовану, головним чином, із конституції Німеччини, то в своїй промові власне сходження на трон він охарактеризував як «наслідування по прямій лінії предків, яка не переривалася віками», і «правом суверенності держави, яку ми успадкували від наших Великих Попередників». За аналогією до цього, нові ритуали, придумані для імператорського двору під час доби Мейдзі, проголошувалися стародавніми монаршими ритуалами.

Така подача інновацій як начебто забутих традицій (феноменом «винайдених традицій» часто користувалися новатори не лише в Японії, а й в інших країнах) сприяла тому, що лідерам Мейдзі вдалося успішно запровадити радикальні зміни. Жорстока реальність полягала в тому, що ці лідери, перебравши владу в 1868 році, опинилися в небезпечній ситуації. Над Японією нависла загроза нападу іноземних держав, загроза громадянської війни між прихильниками бакуфу та його супротивниками, а також небезпека бунтів, які вчиняли соціальні прошарки, що ризикували втратити свій колишній вплив і високий соціальний статус. І дійсно, скасування самурайських привілеїв призвело до кількох повстань, з яких найсерйознішим було повстання 1877 року в князівстві Сацума. В 1870-х роках періодично спалахували збройні повстання селян. Але спротив реформам Мейдзі виявився не таким затятим і жорстоким, як можна було б подумати. Лідери Мейдзі виявили неабияку вправність, підкуповуючи й кооптуючи своїх фактичних чи потенційних опонентів або йдучи з ними на примирення. Наприклад, Еномото Такеакі, адмірала військово-морського флоту, який воював на Хоккайдо з військами Мейдзі до 1869 року, насамкінець було прийнято до когорти лідерів Мейдзі як посла і члена кабінету міністрів.

Далі мова піде про те, які ж вибіркові зміни насправді були впроваджені в Японії періоду Мейдзі. Ці зміни зачепили більшість сфер японського життя: мистецтво, манеру вдягатися, внутрішню політику, економіку, освітню сферу, роль імператора, феодалізм, закордонну політику, систему урядування, зачіски, право, військову справу, суспільство та технології. Найбільш нагальними змінами, втіленими або започаткованими в перших кілька років доби Мейдзі, стали новації, спрямовані на створення сучасної національної армії, скасування феодалізму, започаткування загальнонаціональної системи освіти, а також забезпечення державних доходів через реформу податкової системи. Потім увага лідерів Японії змістилася до реформування правових кодексів, розробки конституції, закордонної експансії та скасування кабальних угод. Проявляючи увагу до нагальних практичних справ, лідери доби Мейдзі паралельно почали займатися такою проблемою, як створення чіткої та зрозумілої ідеології, щоб забезпечити собі підтримку японських громадян.

Військова реформа розпочалася із придбання сучасного західного спорядження, залучення французьких і німецьких офіцерів до підготовки армії та (надалі) експериментів із французькими та британськими моделями розвитку сучасного японського військово-морського флоту. Результат демонструє уміння лідерів Мейдзі вибрати найкращий закордонний приклад: замість того, щоб розглядати військо лише якоїсь однієї країни як модель для всіх сфер японської військової потуги, Японія в кінцевому підсумку створила свою армію за німецькою подобою, але взірцем для свого військово-морського флоту обрала військово-морські сили Британії (бо на кінець XIX століття найсильнішу армію мала Німеччина, а найсильніший військово-морський флот — Британія). Наведу один приклад: забажавши навчитися будувати швидкохідні військові кораблі під назвою «ударні крейсери», вперше створені у Британії, Японія замовила британським кораблебудівникам проектування і будівництво першого в Японії ударного крейсера, а потім використала його як зразок для спорудження іще трьох ударних крейсерів на трьох різних японських верфях.

Закон про загальнонаціональний призов, прийнятий 1873 року на основі аналогічних європейських законів, забезпечив японську армію контингентом озброєних військових, які мали служити впродовж трьох років. Раніше кожна феодальна вотчина мала свій власний приватний загін озброєних самураїв, малоефективний у сучасній війні, але й досі потенційно небезпечний для загальнонаціонального японського уряду (фото 3.4). Тому самураям спершу заборонили носити мечі та здійснювати покарання у приватному порядку, а потім скасували їхні спадкові професії (включно з самою професією самурая), після чого з колишніми самураями розплатилися урядовими пенсіями, а насамкінець ці пенсії конвертували в цінні державні облігації з нарахуванням відсотків.

Існувала й іще одна нагальна потреба: покласти край феодалізму. Щоб зробити Японію сильною, її треба було перетворити на централізовану державу західного типу. Це було делікатною проблемою, оскільки станом на січень 1868 року єдиними владними повноваженнями нового імператорського уряду були повноваження, яких щойно зрікся сьогун; інші ж повноваження перебували в руках даймьо, тобто феодальних володарів. Тому в березні 1868 року чотирьох даймьо, включно з даймьо князівств Сацума й Тьосю, які виступили ініціаторами Реставрації Мейдзі, умовили запропонувати свої землі та челядь імператору через вельми двозначно сформульований документ. Коли у травні імператор прийняв цю пропозицію, іншим даймьо наказали зробити таку ж саму пропозицію, а щоб підсолодити пігулку, їх призначили «губернаторами» їхніх колишніх феодальних вотчин. Насамкінець, у серпні 1871 року даймьо було сказано, що їхні вотчини (і посади губернаторів) у них забирають і заміщують керованими з центру префектурами. Але при цьому даймьо дозволили залишити собі 10 % свого середнього доходу з колишньої вотчини, водночас знявши з них ярмо тих витрат, які вони мусили нести в минулому. Отак за якихось три з половиною роки було демонтовано систему японського феодалізму, що трималася століттями.

Імператор залишився імператором — тут змін не відбулося. Однак він більше не жив самітником в імператорському палаці в Кіото: його перевели до фактичної столиці, міста Едо, яке перейменували на Токіо. Протягом 45 років свого правління імператор здійснив 102 поїздки за межі Токіо і по всій Японії — порівняно лише з трьома виїздами всіх імператорів разом узятих за 265 років доби Токугава (1603-1868).

Суттєві реформи було проведено в царині освіти, і ці реформи мали важливі наслідки. Вперше за свою історію Японія отримала загальнонаціональну систему освіти. 1872 року було запроваджено обов'язкові початкові школи, потім 1877 року засновано перший японський університет, 1881 року запроваджено базові школи, а 1886-го — середні. Спершу шкільна система спиралася на жорстко централізовану французьку модель, у 1879 році було здійснено перехід до американської шкільної моделі під контролем місцевих органів влади, а 1886 року японці перейшли до німецької моделі. Кінцевим результатом шкільної реформи став найвищий у світі рівень писемності (99 % громадян), незважаючи на найскладнішу в світі та важку для опанування систему письма. Хоча нова загальнонаціональна система освіти й була запозичена із західних зразків, вона ставила перед собою суто японські цілі: виховати японців у дусі глибокої пошани до імператора, патріотичними громадянами, вірними своїй країні й просякнутими духом національної єдності.

Більш прозаїчним, але не менш важливим завданням освітньої реформи була підготовка кандидатів на урядові посади та розвиток людського потенціалу Японії, щоб вона змогла зайняти провідні позиції у світі та стати процвітаючою країною. У 1880-х роках набір до бюрократичного апарату центрального уряду здійснювався шляхом іспиту на знання західних наук, а не конфуціанської філософії. Загальнонаціональна система освіти разом із офіційною урядовою забороною спадкових професій підірвала традиційні японські класові розбіжності, бо тепер трампліном до високої державної посади ставала вища освіта, а не спадкове право. Частково завдяки саме цій обставині серед 14 найзаможніших демократичних країн світу Японія має один із найбільш рівномірних розподілів багатства у суспільстві, а відсоток мільярдерів у Японії найменший у світі — в обох відношеннях США лежать на протилежному екстремумі.

Одним із пріоритетних завдань уряду Мейдзі залишалося забезпечення стабільних надходжень до державного бюджету задля фінансування урядових програм і поточних витрат. Раніше Японія не мала загальнонаціональної податкової системи західного типу. Натомість кожен даймьо окремо стягував податки зі своїх володінь для фінансування власних поточних витрат, а сьогун так само стягував податки зі своїх власних володінь, але вимагав також додаткових коштів для конкретних цілей від усіх даймьо. Однак уряд Мейдзі звільнив усіх колишніх даймьо від їхніх обов'язків як «губернаторів» і перетворив їхні колишні володіння на префектури, керовані центральним урядом, позбавивши таким чином колишніх даймьо потреби (так, принаймні, стверджували лідери доби Мейдзі) в доходах для фінансування власних адміністративних витрат. Тому міністерство фінансів Мейдзі цілком резонно припустило, що тепер йому потрібні щонайменше такі ж самі щорічні доходи, які мали сьогун і всі даймьо, разом узяті. Цієї мети воно досягло на західний манер, запровадивши загальнонаціональний тривідсотковий податок на землю. Японські фермери періодично скаржилися та бунтували, бо їм доводилося щороку платити готівку незалежно від обсягу зібраного врожаю. Однак вони могли б вважати себе щасливцями, якби дізналися тоді про сучасні західні ставки оподаткування. Наприклад, у моєму штаті Каліфорнія ми платимо 1 % податку на майно, плюс 12 % державного податку на дохід, плюс загальнонаціональний податок на дохід, який нині сягнув аж 44 %.

Серед менш нагальних проблем уряду реформаторів була заміна традиційної японської системи правосуддя на правову систему західного типу. 1871 року були запроваджені суди та призначувані судді, а 1875 року створено Верховний суд. Реформи кримінального, комерційного та громадянського законодавства зазнали вестернізації шляхом експериментування з різними зарубіжними зразками. Спершу кримінальний кодекс було реформовано за французьким взірцем, потім відбувся перехід до німецької моделі; в комерційному праві спершу використовувалися французькі, британські та місцеві японські концепції, але зрештою було запроваджене комерційне законодавство, орієнтоване на німецьке. В кожному з цих випадків проблемою, що впливала на вибір, була необхідність знаходження рішень, сумісних із японськими традиціями, а також запровадження західних інституцій задля забезпечення міжнародного визнання, необхідного для перегляду кабальних договорів. Наприклад, для цього потрібно було скасувати традиційні японські тортури та широке використання смертної кари, що на Заході більше не вважалося доречним.

Модернізація японської інфраструктури розпочалася на початку доби Мейдзі. 1872 рік став роком заснування загальнонаціональної поштової системи, після чого в 1873 році було засновано національний банк. В Токіо запровадили газове вуличне освітлення. Уряд брав також участь в індустріалізації Японії, споруджуючи фабрики з виробництва цегли, цементу, скла, станків та шовку з використанням західних методів і механізмів. Після успішної війни з Китаєм урядові витрати в промисловості зосередилися на пов'язаних з обороною галузях, таких як вугільна та електрогенеруюча, а також на заводах з виробництва заліза, сталі та зброї, на суднобудуванні й залізницях.

У плані здобуття міжнародного визнання й авторитету реформа уряду була надзвичайно важливою та надзвичайно складною. Урядовий кабінет було запроваджено в 1885 році. Уже 1881 року почалася розробка конституції — частково у відповідь на тиск громадськості. Знадобилося вісім років, щоб написати конституцію західного типу, яка гармоніювала з японськими умовами. Вирішення цієї проблеми полягало у тому, щоб взяти за взірець конституцію не США, а Німеччини, бо німецький акцент на сильному імператорі відповідав японським особливостям. Японська конституція втілювала переконання японців у тому, що їхній імператор є посланником Божим через безперервну родову лінію попередніх імператорів, яка бере початок тисячі років тому. Під час церемонії, яка відбувалася в палаті аудієнцій імператорського палацу в день 2549-ї річниці заснування імперії (11 лютого), сам імператор, звернувшись до духів своїх предків, представив сувій нової конституції прем'єр-міністру як імператорський подарунок Японії. На церемонії були присутніми представники західного дипломатичного корпусу та іноземної громади, які побажали побувати на такій визначній події. Тепер Японія була цивілізованою країною, такою, як інші країни з конституційним способом урядування (і — прозорий натяк — такою, якій не можна було нав'язувати кабальних угод).

Подібно до решти сфер японського життя, японська культура також стала мозаїкою нових західних елементів та елементів традиційно японських. Західний стиль одягу та зачісок переважає в сучасній Японії і прижився вельми швидко, особливо серед японських чоловіків (фото 3.5, 3.6). Наприклад, на груповому фото п'яти членів місії Івакури, зробленому 1872 року, лише через чотири роки після Реставрації Мейдзі та 19 років після прибуття комодора Перрі, видно, що четверо членів місії вдягнені в західні костюми з краватками та циліндрами і мають зачіски в західному стилі й лише один (сам Івакура) вдягнений у японський одяг і має традиційну японську зачіску «вузликом» (фото 3.3). У царині мистецтва традиційна японська музика, живопис, гравюри на дереві, театр кабукі, а також театр ногаку вціліли й існували поряд із західними бальними танцями, військовими оркестрами, операми та оперними оркестрами, театрами, живописом і романами.

Будь-якій країні загрожує розпад, якщо її громадяни не почуваються згуртованими якоюсь загальнонаціональною об'єднувальною ідеологією. Кожна країна має власні ідеали й символічні фрази, покликані створювати об'єднавчу ідеологію. Наприклад, до американських ідеалів відносяться демократія, рівність, свобода, права та рівні можливості, закарбовані в таких символічних фразах, як «країна свободи», «країна рівних можливостей», «країна необмежених можливостей». У нових незалежних країнах на кшталт Індонезії (розділ 5) або в країнах, що зазнають швидкої трансформації, на кшталт Японії періоду Мейдзі, уряди свідомо формулюють та пропагують загальнонаціональну об'єднавчу ідеологію. Як же це робилося в Японії доби Мейдзі?

Потребу об'єднавчої ідеології Мейдзі було виражено у поширеному в 1891 році коментарі до імператорського рескрипту 1890 року про освіту: «Японія... — маленька країна. Оскільки нині є такі, що безкарно поглинають інші країни, ми мусимо вважати увесь світ нашим ворогом... тому кожен істинний японець мусить мати почуття громадського обов'язку, згідно з яким він поціновує власне життя легко, мов пил, заповзято розвивається й самовдосконалюється і завжди готовий принести себе в жертву заради країни... Метою цього рескрипту є посилення основ нації шляхом культивування таких чеснот, як синівська та братерська любов, вірність і щирість, а також підготовка до будь-яких надзвичайних ситуацій шляхом плекання духу колективного патріотизму... Якщо нам не вдасться об'єднати народ, то одних лише фортифікаційних споруд і військових кораблів буде замало. Якщо ж ми об'єднаємо його, то навіть мільйон найгрізніших ворогів не зможе нас зламати». Впродовж останніх двох десятиліть доби Мейдзі уряд, вирішивши прозаїчні, але нагальні проблеми податкової реформи та правових кодексів, отримав змогу приділити більше уваги саме завданню виховання у японців духу громадянського обов'язку. Цього було досягнуто частково через державну підтримку традиційної релігії, але ще більше — завдяки тій увазі, яку уряд приділяв освіті. Традиційна японська релігія послужила об'єднанню японців, проповідуючи погляди про божественне походження імператора, патріотизм, громадянський обов'язок, синівську шанобливість, повагу до богів та любов до країни. Тому уряд підтримував традиційний синтоїзм і конфуціанську філософію, фінансував основні національні сінтоїстські храми та призначав їхніх священиків. Цінності, пов'язані із вшануванням імператора як живого бога, пропагувалися в стандартних загальнонаціональних підручниках, обов'язкових для всіх рівнів японської системи освіти.

Підсумувавши основні компоненти вибіркових змін в Японії доби Мейдзі (окрім змін у політиці заморської експансії, про які йтиметься нижче), розгляньмо тепер самі зміни цього періоду загалом, щоб розвіяти деякі хибні уявлення, що можуть виникнути у читача.

Мета лідерів Мейдзі аж ніяк не полягала у вестернізації Японії в сенсі перетворення її на європейське суспільство далеко за межами Європи, на відміну від австралійських колоністів, чиєю метою дійсно було перетворення Австралії на Британію далеко за межами самої Британії (розділ 7). Натомість метою лідерів Мейдзі було запозичення багатьох західних рис, але з їх модифікацією під японські умови, водночас значною мірою зберігаючи традиційну Японію. Ці запозичені та модифіковані західні риси були прищеплені до японського осердя, вкоріненого в японську історію. Наприклад, країні не була потрібна Європа як зразок грамотності та урбанізації: Японія доби Токугава вже мала високий показник грамотності населення, а столиця бакуфу Едо (згодом перейменована на Токіо) іще за півтора століття до прибуття комодора Перрі була найбільшим містом у світі. Лідери Мейдзі не ставили за мету і сліпе копіювання якихось конкретних елементів західних інституцій: вони діяли на підставі надзвичайно чіткого загального розуміння західного суспільства, що було основою військових, освітніх та інших інституцій Заходу, запозичених Японією з істотними модифікаціями.

Японія доби Мейдзі мала змогу використовувати чимало зразків, зокрема західних: різноманітних британських, німецьких, французьких та американських із різних сфер суспільного життя. Існувало також багато місцевих зразків, якими варто було скористатися: Японія кінця доби Токугави складалася з 240 окремих князівств, що проводили різну податкову політику та відрізнялися в багатьох інституційних відношеннях. Окрім цих позитивних зразків, Японія Мейдзі використала з користю для себе й важливий негативний взірець: Китай, чия доля як країни, гнобленої Заходом, стала яскравим уособленням того майбутнього, якого Японія хотіла уникнути.

Реформи Мейдзі були спрямовані на дві різні «аудиторії»: внутрішню японську та закордонну західну. З одного боку, ці реформи були спрямовані на саму Японію — щоб зміцнити країну у військових та економічних сферах і надихнути японський народ об'єднавчою ідеологією. З іншого боку, реформи також були націлені на західні країни, щоб спонукати їх поважати Японію як рівного партнера, адже Японія запозичила західні інституції. Ці інституції стосувалися засад урядування, таких як конституція західного типу та правові кодекси, а також суто зовнішнього вигляду, наприклад, чоловічого вбрання та зачісок у західному стилі, святкування імператором у західному стилі свого шлюбу з однією, як на Заході, дружиною-імператрицею (попередні японські імператори відкрито мали багато наложниць).

Хоча лідери доби Мейдзі й були одностайними щодо своєї загальної мети — посилити Японію, щоб вона могла протистояти заходу, вони не починали своїх реформ зі всеосяжного плану. Натомість ці реформи задумувалися й здійснювалися частинами в кілька етапів: спершу створювалася загальнонаціональна армія, забезпечувалися безперервні податкові надходження, започатковувалася загальнонаціональна система освіти і скасовувався феодалізм; потому приймалися конституція, цивільні та кримінальні кодекси, а іще пізніше здійснювалася заморська військова експансія (про яку піде мова на наступних сторінках). Ці реформи не проводилися гладенько та одностайно: в Японії доби Мейдзі спалахували внутрішні конфлікти, зокрема згадане вище повстання самураїв та селянські бунти.

Останньою важливою темою вибіркових змін у Японії доби Мейдзі, яку ми ще не розглянули, є трансформація країни з об'єкта закордонної експансії та військової агресії на її суб'єкт. Ми вже знаємо, що Японія епохи клану Токугава самоізолювалася і не мала планів щодо заморських завоювань. А в 1853 році над нею нависла воєнна загроза з боку значно потужніших іноземних держав.

Однак на початку доби Мейдзі в 1868 році японські військові реформи та нарощування нею промислового потенціалу цю безпосередню загрозу усунули і натомість дали змогу перейти до покрокової експансії. Першим кроком стала офіційна анексія Японією в 1869 році північного острова Хоккайдо, спершу заселеного народом (айни) вельми відмінним від японців, але вже частково контрольованого японським урядом бакуфу. В 1874 році було відправлено каральну воєнну експедицію на острів Тайвань, аборигени якого вбили десятки рибалок з островів Рюкю. Однак Японія, завершивши цю каральну експедицію, вивела війська з Тайваню й утрималася від його анексії. В 1879 році були анексовані самі острови Рюкю (архіпелаг, розташований за кілька сотень миль на південь від Японії). З 1894 по 1895 рік Японія Мейдзі воювала й перемогла у своїй першій заморській війні з Китаєм і все ж таки анексувала Тайвань.

Війна Японії з царською Росією в 1904-1905 роках дала їй змогу вперше випробувати свої сили у протистоянні з західною країною; і японський військово-морський флот, і японська армія завдали росіянам поразки (фото 3.7, 3.8). Та війна стала віхою у світовій історії: в результаті повномасштабної війни азійська держава перемогла сильну європейську державу. Згідно з результуючою мирною угодою, Японія анексувала південну частину острова Сахалін і здобула контроль над Південно-Манчжурською залізницею. В 1905 році Японія встановила протекторат над Кореєю й анексувала її в 1910 році. У 1914 році Японія захопила сферу німецького впливу в Китаї, а також колонії Німеччини на островах Мікронезія в Тихому океані (фото 3.9). І насамкінець, 1915 року Японія висунула Китаю так звану Двадцять одну вимогу. Виконання цих вимог фактично перетворило б Китай на васальну країну, тож він погодився на деякі з них, але не на всі.

Японія подумувала напасти на Корею та Китай іще 1894 року, але відмовилася від цих планів, бо визнала себе недостатньо сильною й побоювалася давати привід європейським країнам для втручання. Лише одного разу Японія Мейдзі переоцінила власні сили — це сталося 1895 року наприкінці її війни з Китаєм. Тоді Японія домоглася від Китаю поступок, серед яких була й така: Китай віддавав Японії півострів Ляодунь, з якого можна було здійснювати контроль над морськими та сухопутними шляхами між Китаєм і Кореєю. Але Франція, Росія та Німеччина об'єдналися і змусили Японію відмовитися від цього півострова, який три роки потому Росія орендувала у Китаю. Ця принизлива невдача нагадала Японії про її слабкість у протистоянні сам-на-сам з європейськими державами. Тому 1902 року вона увійшла в альянс з Великою Британією, щоб гарантувати собі захист перед нападом на Росію в 1904 році. Та навіть за умови безпеки, гарантованої їй угодою з британцями, Японія не поспішала висувати свої вимоги Китаю, зробивши це лише тоді, коли європейські держави були втягнуті в Першу світову війну й не мали змоги погрожувати Японії застосуванням сили, як це вони зробили в 1895 році.

Коротше кажучи, воєнна експансія в добу Мейдзі була достатньо успішною, бо на кожному кроці вона супроводжувалася об'єктивною, реалістичною, обережною та поінформованою оцінкою балансу сил Японії та її супротивників, а також правильною оцінкою реалістичності японських планів. А тепер порівняйте успішну експансію доби Мейдзі з тією ситуацією, в якій опинилася Японія 14 серпня 1945 року. На цю дату країна воювала одночасно з Китаєм, Сполученими Штатами, Британією, Росією, Австралією та Новою Зеландією (а також з багатьма іншими країнами, які оголосили Японії війну, але безпосередньої участі в бойових діях не брали). З такою кількістю потужних ворогів воювати було безнадійно. Значна частина японської армії на довгі роки застрягла в Китаї. Американські бомбардувальники зруйнували вщент більшу частину великих японських міст. Дві атомні бомби стерли з лиця землі Хіросіму і Нагасакі. Британсько-американський флот вів обстріл японського узбережжя. Російські війська долали слабкий японський спротив у Маньчжурії та на Сахаліні. Австралійські та новозеландські війська зачищали від японських гарнізонів деякі острови Тихого океану. Майже всі великі японські військові кораблі та її торговий флот були потоплені або виведені з ладу. Понад три мільйони японців загинули.

Ці удари з боку всіх згаданих вище країн були спричинені не лише помилками японської закордонної політики. Помилки Японії були значно гіршими: вона сама першою напала на ці країни. 1937 року Японія розпочала повномасштабну війну проти Китаю. В 1938 та 1939 роках сталися її дві короткі, але криваві сутички з Радянським Союзом. В 1941 році Японія раптово й одночасно напала на США, Британію та Нідерланди — навіть попри те, що їй загрожувало відновлення бойових дій з СРСР. Напад Японії на Британію автоматично спричинив оголошення війни з боку Австралії та Нової Зеландії, і Японія неодноразово бомбардувала та обстрілювала Австралію. В 1945 році Радянський Союз все ж таки напав на Японію. 15 серпня 1945 року Японія, нарешті, змирилася з неминучим кінцем і капітулювала. Чому ж тоді, починаючи з 1937 року, вона крок за кроком ішла хибним шляхом такої нереалістичної та в кінцевому підсумку катастрофічної воєнної експансії, якщо з 1868 року експансія Японії доби Мейдзі була послідовно реалістичною та успішною?

Причин багато: успішна війна з Росією, розчарування у Версальському договорі, крах спонуканого експортом японського економічного зростання в 1929 році тощо. Однак є ще одна важлива причина, пов'язана з темою цієї книги: різниця між Японією доби Мейдзі та Японією 1930-1940-х років у знаннях і здатності до чесної самооцінки з боку японських лідерів. У добу Мейдзі багато японців, включно з керманичами японських збройних сил, часто їздили за кордон, завдяки чому з перших рук набували знань про Китай, Сполучені Штати, Німеччину та Росію, а також про їхні армії та військово-морські флоти. І вони мали змогу чесно оцінювати японську потугу в порівнянні з потугами інших країн. З цієї причини Японія вчиняла напади лише тоді, коли була впевнена у своєму успіху. На відміну від доби Мейдзі, японською армією 1930-х років командували молоді запальні офіцери, які не мали зарубіжного досвіду (окрім пов'язаного з нацистською Німеччиною) і відмовлялися виконувати накази досвідчених японських лідерів у Токіо.

Ці молоді офіцери не знали із власного досвіду про промислову і військову міць сполучених Штатів та інших потенційних супротивників Японії. Вони не розуміли американської психології і вважали США країною крамарів, нездатних воювати.

Доволі багато старших лідерів японського уряду та збройних сил (особливо у ВМФ) знали про силу Сполучених Штатів та Європи особисто. Найбільш пам'ятним моментом мого першого візиту до Японії в 1998 році стало знайомство з сусідом за столиком, який виявився колишнім директором одного з японських сталеливарних заводів (він мав 90 з лишком років і був на пенсії), який розповів мені про своє відвідування американських сталеливарних заводів у 1930-х роках. Цей чоловік був приголомшений, коли на власні очі побачив, що американський потенціал виробництва високоякісної сталі був у 50 разів вищим за японський, і лише один цей факт переконав його у безумстві наміру Японії воювати зі Сполученими Штатами.

Але в 1930-х японських лідерів із закордонним досвідом залякали й пригнобили, а кількох навіть убили молоді шибайголови, яким бракувало іноземного досвіду, — приблизно так само, як сісе вбивали й залякували в 1850-х та 1860-х роках тодішніх японських лідерів. Звісно, ті сісе мали не більше знань про силу західних країн, аніж молоді японські офіцери в 1930-х роках. Різниця полягала в тому, що напади сісе на представників Заходу спровокували обстріли Кагосіми та протоки Сімоносекі потужними західними військовими кораблями, які переконливо продемонстрували навіть сісе, що їхня стратегія нереалістична. У 1930-х роках не було таких обстрілів, які повернули б обличчям до реальності молодих і запальних офіцерів, що не бували за кордоном.

Окрім того, історичний досвід покоління японських лідерів, яке зросло в Японії доби Мейдзі, фактично суперечив досвіду японських лідерів 1930-х. Перші свої роки змужніння прожили у слабкій Японії, над якою нависала загроза нападу з боку сильніших потенційних ворогів. Натомість для японських лідерів 1930-х війна означала запаморочливий успіх під час Російсько-японської війни, розгром російського тихоокеанського флоту в Порт-Артурі в результаті раптового нападу, який став взірцем для раптового нападу японців на американський ВМФ в Перл-Гарборі (фото 3.7), а також ефектне знищення російського Балтійського флоту японським ВМФ у битві в Цусімській протоці (фото 3.8). Обговорюючи в розділі 6 Німеччину, ми розглянемо ще один приклад різних поколінь в одній і тій самій країні, які мали радикально розбіжні політичні погляди внаслідок різного історичного досвіду.

Таким чином, частково — але не повністю — причиною того, що Японія розпочала Другу світову війну з такими мізерними шансами на успіх, стало те, що молодим армійським командувачам 1930-х років бракувало ґрунтовних знань та історичного досвіду, необхідного для чесної, реалістичної та ретельної самооцінки. В підсумку Японію спіткала катастрофа.

Японія доби Мейдзі демонструє дивовижні паралелі з більшістю із тих дванадцяти чинників, які ми визначили в розділі 1 як такі, що впливають на результати особистісної кризи. Щодо одного чинника (табл. 1.2, чинник 5) Японія є найяскравішою ілюстрацією з усіх семи країн; для другого чинника (чинник 7) вона забезпечує одну із двох яскравих ілюстрацій; сім інших чинників 1, 3, 4, 6, 9, 10 і 11) також важливі; а один чинник (2) зумовлював як позитивний, так і негативний вплив.

Більше ніж будь-яка інша країна, про яку йдеться в цій книзі, Японія Мейдзі ілюструє зміни шляхом запозичень західних зразків (чинник 5) після ретельного порівняння різних моделей з метою виявлення такої, яка найліпше пасувала б до японських обставин в тій чи іншій конкретній сфері. В результаті японська конституція та армія були засновані на німецьких зразках, її флот — на британському, перший проект цивільного кодексу — на французькому зразку, а реформа системи освіти була здійснена в 1879 році за американським зразком. Схоже, навіть американська Декларація незалежності послужила взірцем для урядової реформи, проект якої склали Ітагакі Тайсуке та Фукуока Котеї, розпочавши свою пропозицію із преамбули, в якій стверджується, що всі люди мають рівні права, і з цього твердження вони зробили надалі багато висновків. (Згадайте друге речення американської Декларації незалежності: «Ми вважаємо самоочевидною істиною те, що всі люди створені рівними....») Американська модель уряду, яку запропонували Ітагакі та Фукуока, прийнята не була, проте були ухвалені інші численні закордонні моделі.

Вище ми обговорювали роль реалістичної самооцінки (чинник 7) у Японії доби Мейдзі, з якою можна зрівняти лише роль реалістичної самооцінки в Фінляндії. В результаті обговорення виявилося, що успішна національна самооцінка потребує двох елементів. Одним із них є готовність визнати болісну істину: у випадку Японії такою істиною стало те, що ненависні варвари виявилися сильнішими за Японію, і що ця країна могла набратися сили лише завдяки навчанню у тих самих варварів. Другою передумовою є знання. Того, що лідери Мейдзі, а також сісе за десять років до Реставрації Мейдзі спромоглися зазирнути в очі неприємній правді у вигляді непереможної військової сили Заходу, виявилося недостатньо: вони потребували знань про ту силу з безпосереднього досвіду чи спостереження. Але молодим японським офіцерам 1930-х років бракувало знань з перших рук про військову силу Заходу. Реалістична самооцінка Мейдзі була пов'язана з іще одним із наших чинників, що визначають результат, тобто з широким японським консенсусом щодо наявності кризи, перед якою поставив Японію комодор Перрі (чинник 1).

На прикладі Японії доби Мейдзі добре зрозуміла необхідність «спорудження огорожі» та вибіркового здійснення змін (чинник 3). Масштабні зміни були здійснені в багатьох сферах японського суспільства доби Мейдзі, включно з економічною, правовою, військовою, політичною, соціальною та технологічною сферами. Але в добу Мейдзі були збережені також і риси традиційної Японії, такі як конфуціанська етика, вшанування імператора, етнічна однорідність, синівська шанобливість, синтоїзм та японська писемність. Спершу для деяких із цих рис також пропонувалися зміни, наприклад, звучали пропозиції зробити Японію республікою та прийняти західну абетку. Але японці швидко «спорудили огорожу», що відділяла традиційні риси, які підлягали збереженню, від тих, які, на думку реформаторів, потребували змін. Поряд із сильним бажанням змін існувало не менш сильне бажання залишити традиційне, тож деякі зміни довелося подавати як начебто повернення до «винайдених традицій», щоб зробити ці зміни прийнятними для широкого загалу. Таке співіснування радикальних змін із консервативним збереженням старого є демонстрацією чинника загальнонаціональної гнучкості залежно від конкретної ситуації (чинник 10).

Наряду з цінністю закордонних зразків, Японія доби Мейдзі ілюструє цінність закордонної допомоги (чинник 4). Як один із численних прикладів можна навести той факт, що британський торговець з Нагасакі Томас Гловер іще в 1864 році послав вчитися до Англії групу з 19 осіб із князівства Сацума; багато європейців та американців розміщували в своїх помешканнях японських гостей для тривалого проживання; можна згадати про німецьких радників Альберта Моссе та Германа Реслера, які приїхали до Японії в 1886 році, щоб допомогти Іто Хіробумі писати конституцію Японії, а також про перший японський ударний крейсер «Конго», який був збудований на британській верфі компанії «Вікерс» і згодом послужив взірцем для ударних крейсерів «Харуна», «Хіеї» та «Кірісіма», споруджених в Японії.

Японія доби Мейдзі та Японія нинішня є зразком сильної національної ідентичності (чинник 6). Японці та їхні лідери вважали свою країну унікальною, кращою за інші країни й такою, що стоїть осібно від решти світу. Це загальне переконання дало японцям змогу перетерпіти стресові ситуації доби Мейдзі; інколи у них бували розбіжності щодо найкращих способів забезпечити Японії надійне майбутнє, але вони ніколи не ставили під сумнів цінність власної країни.

Японія Мейдзі уособлює терплячість, бажання толерувати початкову поразку і наполегливість в пошуку ефективного способу подолання кризи (чинник 9). Першою реакцією Японії на погрози іноземців у 1850-х та 1860-х роках було бажання не впускати їх до себе, а потім, після того як їх довелося впустити до певних японських портів, визначених угодою, — бажання вигнати їх знову. Але поступово з'ясувалося і було визнано японським урядом бакуфу, представниками сісе та лідерами Мейдзі, що такий підхід не спрацьовує і що потрібен новий підхід: відкрити Японію для Заходу, навчитися в Заходу і таким чином посилити країну. Так само лідерам Мейдзі знадобилися роки для створення правових кодексів, загальнонаціональної системи освіти та конституції, і цей процес супроводжувався розглядом різноманітних проектів, експериментуванням та змінами. В кожній із цих трьох сфер уряд Мейдзі спершу випробовував одну або більше іноземних моделей, відкидав їх як несумісні з японською специфікою і насамкінець зупинявся на якійсь іншій західній моделі: наприклад, кодекс цивільного права починався як проекти, на які вплинули французький та британський досвід, а в його кінцевому варіанті було взято за основу досвід німецький.

Засадничі цінності, які перегляду не підлягали (чинник 11), об'єднали японців у їхньому бажанні піти на певні жертви. Однією з основних серед цих цінностей була вірність імператору. Особливо промовисто країна продемонструвала її наприкінці Другої світової війни, коли Сполучені Штати висунули Японії вимогу беззастережної капітуляції. Навіть після двох атомних бомб, перебуваючи в безнадійній воєнній ситуації, Японія все одно наполягала на одній умові: «щоб у зазначеній декларації [про капітуляцію] не йшлося про жодну вимогу, яка ставила б під сумнів прерогативи Його Величності як суверенного правителя». Без прийняття такої умови Японія готова була чинити опір вторгненню на свою територію, яким погрожували їй Сполучені Штати. Сила японських засадничих цінностей була продемонстрована під час Другої світової також готовністю великої кількості японських військових вчинити самогубство, яка значно переважала подібну готовність серед військових будь-якої іншої сучасної країни. Найбільш відомими в цьому відношенні були пілоти-камікадзе на звичайних літаках та пілоти-бака на планерах з ракетним двигуном, які скеровували свої начинені вибухівкою машини на ворожі військові кораблі, а також моряки-смертники на пілотованих торпедах, що запускалися з японських кораблів для ураження військових кораблів супротивника. Ці високотехнологічні смертоносні засоби, керовані камікадзе, пілотами-бака та моряками-смертниками, з'явилися лише під кінець Другої світової війни, а до того протягом кількох років траплялися, так би мовити, «низькотехнологічні» способи самогубства, коли японські солдати, вдаючи, що здаються в полон, підривали себе ручними гранатами, щоби вбити і себе, і своїх ворогів. Усі ці форми самогубства служили безпосередній меті — знищенню ворожої живої сили. Окрім того, японські солдати й офіцери, що зазнали поразки в бою, як правило, вбивали себе, не вбиваючи при цьому ворогів, суто з поваги до вкоріненого принципу «ми не здаємося». Наприклад, із 2571 військових з елітного японського підрозділу, який захищав атол Тарава в листопаді 1943 року від американських військ, що на ньому висадилися, 2563 загинули, причому багато з них вчинили самогубство, а в полон потрапили тільки восьмеро.

Японія, як острівний архіпелаг без сухопутних кордонів, перебуває у відносно сприятливому становищі в тому, що стосується геополітичних обмежень (чинник 12) порівняно з такими країнами, як Фінляндія та Німеччина, які мають сухопутні кордони з іншими країнами. В попередньому розділі ми переконалися, що довгий кордон Фінляндії з Росією є для першої країни фундаментальною проблемою. В розділі 6 ми побачимо, що сухопутні кордони з потужними сусідами відігравали важливу роль і в німецькій історії. Однак інші потужні країни все одно були проблемою для Японії часів Токугави та Мейдзі, навіть попри те, що ці країни розташовані за півсвіту від Японії, відділені від неї океанами. Починаючи з XIX століття — а в сучасному світі ще більшою мірою, — технологія розмиває геополітичні обмеження, але не усуває їх повністю.

Давайте завершимо наше обговорення Японії доби Мейдзі, визначивши її місце щодо чотирьох запитань, що постають в результаті загальнонаціональних криз, але не мають стосунку до криз особистісних: революція чи еволюція, лідери, конфлікти між групами та їх примирення, а також наявність чи відсутність спільного бачення.

Загальнонаціональні кризи можуть набувати форм насильницької революції (Чилі 1973 року, Індонезія 1965 року) або мирної еволюції (повоєнна Австралія). Японія доби Мейдзі перебуває посередині, але ближче до еволюційного краю цього континууму. З сьогунатом було покінчено З січня 1868 року в результаті майже безкровного перевороту. Після цього деякі прихильники сьогуна, але не сам сьогун, чинили опір і зазнали остаточної поразки в громадянській війні, яка тривала півтора роки. Але та громадянська війна в процентному відношенні спричинила меншу кількість жертв, аніж переворот і контрпереворот в Індонезії 1965 року, Чилійський переворот 1973 року та його наслідки, а також фінська громадянська війна 1918 року.

В Японії не було лідера, який домінував би під час доби Мейдзі такою мірою, якою залишили свій особистий відбиток Гітлер, Піночет та Сухарто відповідно в нацистській Німеччині, Чилі після 1973 року та в Індонезії після 1965 року. Натомість в Японії Мейдзі на будь-який конкретний момент було багато лідерів, а в 1880-х роках відбувся повільний перехід влади від одних лідерів до інших. Усі ці численні лідери мали одну важливу спільну рису: безпосередній досвід перебування на Заході, й усі вони демонстрували відданість основній стратегії — посиленню Японії шляхом вибіркового використання іноземних зразків. При цьому японський імператор залишався символічною представницькою фігурою, а не фактичним керівником.

Що ж до конфліктів між групами та примирення між ними, то з 1853 по 1868 рік в Японії існували розбіжності щодо основної стратегії. Починаючи з 1868 року і надалі, коли основна стратегія укорінилася й стала загальноприйнятою, часом виникали цілком нормальні розбіжності щодо політичних методів втілення цієї стратегії. До 1877 року деякі з цих розбіжностей розв'язувалися в насильницький спосіб, особливо це стосується конфліктів між бакуфу та альянсом Сацума — Тьосю, який тривав до 1869 року, між сісе та представниками японських поміркованих сил в 1860-х роках, а також між урядом Мейдзі та незгодними самураями під час самурайських повстань. І знову ж таки, рівень насильства під час цих конфліктів був помірним порівняно з рівнем насильства в Чилі та Індонезії. Наступне примирення між супротивними сторонами японських конфліктів було значно повнішим, аніж у Чилі, а особливо в Індонезії — частково тому, що під час них було вбито значно менше людей, а також з огляду на те, що лідери уряду Мейдзі докладали більших зусиль та виявляли більшу вправність у справі примирення зі своїми опонентами, ніж це робили чилійські та індонезійські військові лідери. Серед інших країн, досліджуваних у цій книзі, найближчу паралель щодо подолання спадщини насильницьких конфліктів становить собою Фінляндія після громадянської війни 1918 року.

Подолання загальнонаціональних криз зазвичай потребує численних змін у політиці, які можуть запроваджуватися частинами або стати елементами одного спільного бачення. Не можна сказати, що лідери Мейдзі запровадили всі політичні зміни одночасно: вони усвідомлювали, що одні проблеми є більш нагальними, ніж інші. Тому спочатку взялися за створення імперської армії, запровадження податкової реформи та вирішення деяких нагальних проблем, а свою першу повномасштабну заморську війну розпочали лише в 1894 році. Однак усі ці кроки зумовлювалися принципом, щодо якого було досягнуто консенсусу ще на початку доби Мейдзі: необхідність зміцнювати Японію в різноманітних сферах шляхом вивчення та вибіркового запозичення західного досвіду.

Таким чином, Японія доби Мейдзі стала для нас другим хорошим практичним прикладом для дослідження проблем, що виникають під час подолання загальнонаціональної кризи шляхом вибіркових змін. Фінляндія (наш перший приклад) і Японія Мейдзі схожі в тому, що криза постала перед ними несподівано, буквально за один день, коли раптово матеріалізувалася зовнішня воєнна загроза, що назрівала роками. І фіни, і японці мають сильну національну ідентичність та засадничі цінності, які вони захищали, жертвуючи своїм життям у боротьбі зі значно сильнішим супротивником; це випробування японцям судилося пройти під час Другої світової війни. Як фіни, так і японці доби Мейдзі були брутально чесними й реалістами. Втім, у деяких відношеннях фіни та японці опинилися на протилежних полюсах. Японія доби Мейдзі отримувала допомогу від багатьох країн, причому саме від тих, які їй загрожували; фіни ж під час Зимової війни майже ніякої допомоги від Заходу не отримали. Японія долала свої проблеми, використовуючи численні закордонні приклади, Фінляндія ж не мала змоги скористатися жодним. Велике населення, економічна міць і віддаленість від супротивників давали Японії час та простір, необхідні для досягнення військового паритету з країнами, які їй загрожували; близькість і несумірні розміри Фінляндії та Росії унеможливлювали такий варіант для Фінляндії. В наступних двох розділах ми приділимо увагу країнам, де кризи сягнули своєї критичної точки так само раптово, як і в Фінляндії та Японії доби Мейдзі, але їх вибух був спричинений внутрішніми чинниками.

Розділ 4 Чилі для всіх чилійців Поїздка до Чилі — Чилі до 1970 року — Альенде — Заколот і Піночет — Економіка Чилі в період з 1973 року і до поразки Піночета на референдумі — Після Піночета — Під тінню Піночета — Структура кризи — Повернення до Чилі

У 1967 році я провів свою академічну відпустку в Чилі. На той час усе здавалося мирним і спокійним. Мої чилійські знайомі наголошували у розмовах зі мною, що їхня батьківщина дуже відрізняється від решти латиноамериканських країн. Чилі має тривалу історію демократичного урядування, що лише кілька разів переривалося майже безкровними військовими переворотами, пояснювали вони мені. На відміну від Перу, Аргентини та інших південно- і центральноамериканських країн, військові бували при владі в Чилі нечасто. Тому ця країна вважалася найбільш політично стабільною в усій Латинській Америці. Чилійці ототожнюють себе з Європою та Сполученими Штатами, а не з Латинською Америкою. Наприклад, мій візит до Чилі відбувся в рамках програми з обміну між університетами Чилі та Каліфорнії. Ця програма була започаткована як визнання не лише того географічного факту, що Чилі та Каліфорнія займають схожі позиції в середземноморських зонах західного узбережжя відповідних континентів, а й тієї обставини, що вони подібні за своєю соціальною атмосферою та політичною стабільністю. Мої чилійські друзі підсумували це такою фразою: «Ми, чилійці, добре знаємо, як треба урядувати».

Але вже через шість років після мого візиту, в 1973 році, владу в Чилі захопила військова диктатура, яка побила світовий рекорд із застосованих державою садистських тортур. Під час військового перевороту 11 вересня демократично обраний чилійський президент наклав на себе руки у президентському палаці. Чилійська хунта не лише масово вбивала своїх співвітчизників і ще більш масово піддавала їх тортурам — вона винаходила все нові й нові способи психологічних та фізичних знущань, змусивши величезну кількість чилійців податися у вигнання. Окрім того, хунта займалася тероризмом, здійснюючи політичні вбивства поза межами Чилі, включно з єдиним до нападу на Всесвітній торговий центр 11 вересня 2001 року (який збігся з роковинами чилійського перевороту) актом політичного тероризму, в результаті якого на американській території було вбито американського громадянина (у Вашингтоні, округ Колумбія, 1976 року). Цей військовий уряд залишався при владі майже 17 років.

Нині, через 29 років після того, як хунта втратила владу, Чилі все ще доводиться долати сумну спадщину того уряду. Деяких людей, безпосередньо причетних до тортур, і військових лідерів було відправлено за грати, але найвищі військові чини уникнули покарання. А багато чилійців, засуджуючи переслідування та насилля, й досі вважають той військовий переворот необхідним і неминучим.

Коли ви читатимете на наступних сторінках про новітню чилійську історію, у вас виникне багато запитань. Як пояснити таку різку зміну політичного спрямування у країні з сильними демократичними традиціями? Як Чилі та інші країни ставляться до нещодавнього огидного минулого? Як чинники загальнонаціональної кризи, обговорювані в цій книзі, проявлялися в Чилі? Ви побачите, які великі вибіркові зміни відбулися в урядовій економічній політиці та в політичному компромісі. Ви також зауважите деякі з уже знайомих вам чинників, як-от чесна самооцінка та її брак, свобода дій і їх відсутність, підтримка опозиції з боку союзників, а також роль взірців або позірних взірців. Розповідь про двох чилійських лідерів змусить нас задуматись: чи дійсно сильні особистості здатні впливати на хід історії?

Коли ви читаєте ці рядки, чилійська тема порушує тривожне запитання — насамперед для моїх американських земляків. США та Чилі об'єднують сильні демократичні традиції. Перехід від цих традицій до диктатури здавався в Чилі 1967 року абсолютно немислимим; так само немислимим він видається багатьом сучасним американцям. Але в Чилі це сталося, і застережні ознаки ретроспективно проявлялися іще задовго до катаклізму. Чи може подібне статися у Сполучених Штатах?

Почнімо з географії Чилі, її історії та народу. Якщо ви поглянете на мапу, то вас неодмінно вразить той факт, що Чилі є найдовшою й найвужчою країною у світі. Простягаючись у середньому на 100 миль із заходу на схід, з півночі на південь вона простягається на 3000 миль — майже на стільки, скільки Сполучені Штати мають у ширину. Географічно Чилі відокремлена від інших країн низкою високих гребенів Анд, що відділяють її, зокрема, від Аргентини на сході, а на півночі цю країну від Болівії та Перу відмежовує Атакама — найсухіша пустеля у світі. Єдиними війнами, які Чилі вела з іншими країнами після здобуття незалежності, були дві війни з північними сусідами — Болівією та Перу відповідно в 1836-1839 та 1879-1883 роках.

Попри величезну протяжність території, продуктивні сільгоспугіддя Чилі, її сільське господарство та населення зосереджені на невеликій частині: в Центральній долині, яка оточує столицю Сантьяго. Лише за 60 миль від Сантьяго розташований Вальпараїсо — головний порт Чилі, найбільший на західному узбережжі Південної Америки. Така географічна «концентрація», а також чилійська етнічна однорідність, про яку ми поговоримо нижче, посприяли єдності країни, якій ніколи не доводилося мати справу з географічно обумовленими сепаратистськими рухами, що докучали більшості держав із географічним розташуванням на кшталт чилійського.

На відміну від решти країн Південної Америки, в яких переважають тропічні умови, Чилі, подібно до Аргентини та Уругваю, має дві великі переваги, зумовлені помірною кліматичною зоною південної частини Латинської Америки. Цими перевагами є вища середня продуктивність сільського господарства та нижча середня захворюваність порівняно із тропічною зоною. Відтак Чилі, Аргентина та Уругвай є країнами з найвищим доходом на одну людину в Південній Америці, навіть попри часто хибну економічну політику аргентинських урядів. Відносна заможність Чилі забезпечується її сільським господарством, рибним промислом, корисними копалинами (докладніше про це ми поговоримо дещо згодом), а також промисловою галуззю. Чилі була великим експортером пшениці до Каліфорнії та Австралії іще в часи каліфорнійської та австралійської золотої лихоманки в 1840-х роках і відтоді залишається важливим експортером сільськогосподарської продукції. За останні десятиліття країна стала провідним експортером рибопродуктів у Південній Америці та одним із найвідоміших у світі. Нині рівень промислового виробництва в Чилі значно вищий, ніж у більшості латиноамериканських країн.

Якщо ж говорити про історію цієї країни та її народу, то до прибуття європейців територія нинішньої Чилі давала змогу прогодуватися лише невеликій кількості індіанського населення, якому бракувало тих культурних і політичних здобутків, що були характерними для багатої, густонаселеної та потужної імперії інків, розташованої на півночі, на територіях сучасних Болівії, Перу та Еквадору. Як і на більшості території Південної та Центральної Америки, європейці, які завойовували й заселяли Чилі, починаючи з 1540-х років, були іспанцями. Вони завезли невелику кількість африканських рабів і часто одружувалися з місцевими індіанцями. Таким чином, на відміну від більшості інших країн Південної Америки, нинішня Чилі є етнічно вельми однорідною і не має великої кількості «незмішаних» індіанців або представників африканських меншин. Натомість чилійці є переважно іспанцями та метисами, тобто нащадками шлюбів іспанців та індіанців; майже всі вони католики і майже всі розмовляють іспанською (на відміну від значної кількості меншин в інших країнах Латинської Америки, які послуговуються місцевими індіанськими мовами). Найбільша етнічна меншина, індіанці мапуче, становлять лише 1 % населення. Людей іншого, крім іспанського та індіанського, походження в Чилі налічується відносно мало.

Таким чином, географія Чилі, її історія та склад населення — все це сприяло єдності країни. У свою чергу, така єдність позитивно впливала на історію Чилі, що була менш бурхливою та хаотичною порівняно з іншими латиноамериканськими країнами. Але була й одна негативна сила, спільна для Чилі та цих країн: іспанські колоністи організували великі землеволодіння на відміну від невеличких ферм, започаткованих європейськими поселенцями в Північній Америці. В підсумку від самого початку заселення США та Канади європейцями там утворилася основана на широкому базисі демократична система урядування, тоді як у Чилі олігархія контролювала переважну частину землі, ресурсів і політичного життя. Така концентрація політичної влади була основною проблемою чилійської історії.

Прихований конфлікт між традиційною владою непоступливої олігархії та дедалі більшим впливом інших класів суспільства можна було або вирішити за допомогою політичного компромісу, або так і залишити невирішеним через патову політичну ситуацію. Останній варіант траплявся дедалі частіше після того, як у Чилі було ухвалено нову конституцію, що розвела в часі вибори президента, сенату та нижньої палати конгресу — тепер вони проводились у різні роки. На жаль, ця благонамірена ідея, реалізована в ім'я справедливого принципу балансу влади, призвела до того, що посада президента, контроль над сенатом та контроль над нижньою палатою зазвичай належав різним політичним партіям — залежно від того, яка з них була найсильнішою в той конкретний рік, коли проводилися вибори. Дві подальші зміни у процедурі голосування збільшили кількість лівого електорату за рахунок зменшення домінуючого впливу олігархів на вибори. Одна зміна полягала в тому, що 1934 року чилійське жіноцтво нарешті здобуло право голосу на муніципальних виборах, а 1949 року — на президентських. Друга зміна стосувалася симпатій виборців. Традиційно голосування в Чилі було відкритим і публічним, тому землевласникам було легко спостерігати за голосуванням селян і впливати на їхній вибір. Саме тому запровадження таємного голосування в 1958 році й спричинило зміщення вліво.

Чилійські політичні партії поступово сформували три блоки: лівий, центристський та правий — приблизно однакові за своєю силою. Тому уряд поперемінно контролювали або ліві, або праві, що залежало від того, на чий бік схилялися центристи. В кожному з цих блоків були як більш радикальні, так і менш радикальні елементи, що конфліктували між собою. Наприклад, у лівому блоці були помірковані (включно з більшістю ортодоксальних комуністів), що хотіли запровадити зміни конституційними методами; вони конкурували з нетерплячими лівими радикалами, яким кортіло революційних змін. Збройні сили стояли осторонь від чилійського політичного процесу — до 1973 року.

Перед тим, як я приїхав до Чилі 1967 року, останні президентські вибори відбулися там у 1964 році. Несподівано для Чилі, де провідний кандидат у президенти зазвичай перемагав відносною, а не абсолютною більшістю голосів, на виборах 1964 року абсолютну більшість голосів отримав центристський кандидат Едуардо Фрей. Його вважали добромисним і чесним. Страх перед марксистами та їхньою програмою, а також зростання сили лівої коаліції підштовхнули багатьох виборців із правими поглядами до підтримки Фрея, і його партія здобула контроль над нижньою палатою конгресу під час виборів 1965 року. Це дало підстави сподіватися, що Фрей зможе здійснити радикальні зміни й покінчить із чилійською політичною безвихіддю.

Фрей діяв швидко і дав змогу чилійському уряду викупити контрольний пакет акцій (51 %) американських мідновидобувних компаній, що працювали на території Чилі. Він спрямував потік державних інвестицій в чилійську економіку, розширив доступ до освіти для незаможних чилійців, зробив Чилі найбільшим реципієнтом американської економічної допомоги в Латинській Америці з розрахунку на одну людину й ініціював програму аграрних реформ з метою подрібнення великих землеволодінь. Але здатність Фрея змінювати суспільство обмежувалася задавненим чилійським політичним глухим кутом. З одного боку, програма Фрея виявилася надто радикальною для чилійських правих. З іншого боку, він був недостатньо радикальним для чилійських лівих, які прагнули більшого державного контролю над мідновидобувними компаніями, більших державних інвестицій та інтенсивнішого перерозподілу земель. За правління Фрея чилійська економіка продовжила потерпати від страйків, інфляції та дефіцитів. Наприклад, у ті місяці, коли я перебував у Чилі, спостерігався хронічний дефіцит м'яса: навіть китове м'ясо та жорстка яловичина бували у крамницях лише інколи, хоча овечі субпродукти продавалися щодня. Мої друзі стали жертвами вуличного насилля. У 1969 році всі три чилійських політичних блоки — правий, лівий і центристський — вже відчували велике розчарування станом справ у чилійській політиці.

Розвиток подій у Чилі після 1970 року скеровувався двома лідерами, які становили собою протилежні екстремуми як у політичному, так і в особистісному плані; це були Сальвадор Альенде та Августо Піночет. Спільним для них став лише один факт: ми й досі не можемо зрозуміти, чому кожен із них діяв саме так, а не інакше.

Моє розуміння Альенде ґрунтується на публічній інформації про нього, а також на спогадах мого чилійського друга, який добре знав і самого президента, і його сім'ю. Альенде був типовим чилійським кваліфікованим фахівцем із родини, що належала до верхнього прошарку середнього класу. Він був багатим, розумним, ідеалістичним, хорошим промовцем і мав потужну харизму (фото 4.1). Іще в студентські роки він став переконаним марксистом і засновником Чилійської соціалістичної партії, яка стояла на більш ліворадикальних позиціях, аніж Комуністична партія Чилі. Але за стандартами чилійських соціалістів Альенде вважався поміркованим, бо його метою було приведення марксистського уряду до влади в Чилі демократичними методами, а не шляхом збройної революції. Закінчивши медичний виш, Альенде вже у 31 рік став міністром охорони здоров'я і виконував свої обов'язки надзвичайно успішно. Він балотувався на посаду президента Чилі в 1952,1858 та 1964 роках, і всі три рази зазнав поразки, причому двічі — з великим відставанням від переможця. Тому коли Альенде знову балотувався у президенти 1970 року як голова коаліції Народної єдності, куди входили соціалісти, комуністи, радикали та центристи, він уже мав стійку репутацію безневинного вічного невдахи.

На виборах 1970 року Альенде отримав найбільшу частку голосів (36 %), але його перемога стала непереконливою, бо значно більша частка електорату (64 %), який був проти нього, поділилася між правою коаліцією (35 %, лише на 1,4 % менше голосів, ніж у Альенде!) та коаліцією центристів (28 %). Оскільки Альенде здобув лише відносну, а не абсолютну більшість голосів, то для його обрання потрібне було затвердження конгресом, який все ж таки зробив це в обмін на низку конституційних поправок, які гарантували, в тому числі, свободу преси. Незважаючи на неконфліктний характер та історію поведінки самого Альенде, його обрання негайно спровокувало невдалу спробу американського уряду організувати в чилійському конгресі протидію затвердженню нового президента. Обрання Альенде підштовхнуло до еміграції родину одного з моїх чилійських приятелів, який не бажав сидіти і спостерігати, яку політику буде проводити новий очільник держави. Чому ж обрання президентом такого не агресивного й поміркованого діяча спричинило таку сильну негативну реакцію?

Причина полягала в тому, що Альенде та його коаліція проголосили своєю метою встановлення в Чилі марксистського уряду, і ця перспектива вжахнула чилійських правих і центристів, місцеві збройні сили, а також уряд Сполучених Штатів. У наші дні, через десятки років після розвалу Радянського Союзу та завершення холодної війни, мої молодші читачі, яких у 1940-х, 1950-х та 1960-х роках іще й на світі не було, не можуть зрозуміти, чому ці потужні прошарки чилійського суспільства так вперто намагалися будь-якими засобами запобігти встановленню в Чилі марксистського уряду. Пояснення цього феномену слід починати з того факту, що після Другої світової війни Радянський Союз заходився проводити політику світового панування і створив свої атомні й водневі бомби, а також міжконтинентальні балістичні ракети. У 1948 році він намагався задушити демократичний Західний Берлін, перекривши до нього всі шляхи. Він здійснював брутальні комуністичні перевороти й жорстоко придушив повстання в Чехословаччині, Східній Німеччині, Угорщині та Польщі. Він встановив диктатури, підтримувані радянськими багнетами у названих та інших східноєвропейських країнах.

А найнебезпечнішим було те, що коли Фідель Кастро встановив марксистський уряд на Кубі, то почав разом із Хрущовим розміщувати в країні балістичні ракети, здатні нести ядерні боєголовки, на відстані лише 90 миль від узбережжя Сполучених Штатів. Упродовж одного моторошного тижня, який назавжди закарбувався в пам'яті всіх, хто жив тоді й був достатньо дорослим, щоб оцінити те, що відбувалося, світ був ближче до ядерної катастрофи, ніж будь-коли у своїй історії (фото 4.2). Після кризи, завдяки поступовому розсекреченню інформації з боку як США, так і Радянського Союзу, стало зрозуміло, що насправді ми були тоді ще ближчими до ядерного катаклізму. Тодішні військові лідери Америки знали про 162 ракети, вже розміщені на Кубі, але думали, що боєголовки до них іще не завезені, тоді як насправді їх уже доставили.

Після Кубинської ракетної кризи Радянський Союз активізував свої програми зі створення потужної ядерної зброї та міжконтинентальних балістичних ракет. Сполучені Штати натомість твердо вирішили більше не допускати приходу до влади комуністичних урядів у Західній півкулі. Будь-якому американському президенту, який не зміг би запобігти такому повороту подій, загрожували негайний імпічмент і усунення з поста за злочинне нехтування інтересами США; так само і президента Кеннеді попередили, що він втратить посаду, якщо не зможе прибрати радянські ракети з Куби. На початку 1960-х США непокоїла комуністична загроза у В'єтнамі та інших країнах Південно-Східної Азії. Чилійські праві, центристи та військові також були рішуче налаштовані не допустити встановлення марксистського уряду в Чилі, бо вони вже побачили, що сталося з Кубою й кубинцями-антикомуністами після того, як до влади прийшов Кастро. І вони не бажали повторення такого самого сценарію в Чилі.

Ще одним мотивом для занепокоєння Сполучених Штатів ситуацією в Чилі було те, що чилійські мідновидобувні компанії, які становили найбільший сектор чилійської економіки, належали США і були споруджені завдяки американським інвестиціям, адже Чилі в XIX столітті бракувало власного капіталу та технологій, щоб розвивати мідні копальні самотужки. За правління президента Фрея Чилі експропріювала (і оплатила) 51 % акцій цих компаній, і Сполучені Штати побоювалися (і як з'ясувалося, небезпідставно), що Альенде може експропріювати решту 49 %. Тому з 1960-х років і надалі уряд Сполучених Штатів за допомогою програми під назвою «Альянс заради прогресу» підтримував латиноамериканські (зокрема чилійські) реформаторські центристські партії і спрямовував закордонну фінансову допомогу в ті країни Латинської Америки, де ці партії були при владі, щоб запобігти зростанню впливу ліваків-революціонерів. За правління президента Фрея Чилі стала провідним латиноамериканським реципієнтом американських грошей, спрямованих на розвиток.

Яку ж політику, з огляду на такі реалії, почав проводити Альенде, ставши президентом? Знаючи, що його підтримали лише 36 % чилійських виборців і що йому протистоять чилійські збройні сили та американський уряд, він все ж таки відкинув поміркованість, обережність та компроміс і натомість розпочав політику, яка неминуче була б піддана анафемі з боку згаданих вище супротивних сил. Першим його кроком за одностайної підтримки чилійського конгресу стала націоналізація американських міднодобувних компаній без жодної компенсації — перевірений рецепт, як нажити собі впливових ворогів на міжнародній арені. (Щоб не платити компенсації, Альенде оголосив прибуток, уже зароблений компаніями понад певну норму прибутку, «надлишковим»; саме цей надлишок і мав стати компенсацією.) Президент націоналізував також інші великі міжнародні компанії. Він нажахав чилійських військових, завізши до країни велику кількість кубинців (причому сам він носив із собою особистий автомат, подарований йому Фіделем Кастро), а потім запросивши Кастро до Чилі з візитом, який розтягнувся аж на п'ять тижнів. Альенде заморозив ціни (навіть на недорогі предмети щоденного вжитку на кшталт шнурків для черевиків), замінив елементи вільного ринку в чилійській економіці на державне планування соціалістичного типу, здійснив значне підвищення зарплат і урядових витрат, а для покриття утвореного дефіциту почав друкувати паперові гроші. Він розширив аграрну реформу президента Фрея, експропріювавши великі садиби та перетворивши їх на селянські кооперативи. Та хоча аграрна реформа та інші кроки Альенде й були зумовлені благими намірами, проводилися вони некомпетентно. Наприклад, одному моєму чилійському приятелю, який на той час був 19-літнім студентом-економістом, дали важливе й відповідальне завдання: встановити ціни на споживчі товари в Чилі. Ще один мій чилійський приятель схарактеризував тогочасну ситуацію таким чином: «Альенде мав хороші ідеї, але втілював їх невдало. Він правильно розумів проблеми, які стояли перед Чилі, але намагався вирішити їх хибними методами».

Результатом політики Альенде стало поширення економічного хаосу, насильства та опозиції до нього. Покриття бюджетного дефіциту просто за рахунок друкування грошей призвело до гіперінфляції, причому реальна заробітна плата (тобто з поправкою на інфляцію) впала до рівня, нижчого за рівень 1970 року, навіть попри те, що зарплати без поправки на інфляцію номінально зросли. Зарубіжні та внутрішні інвестиції, а також закордонна допомога припинились. Торговий дефіцит Чилі зріс. Споживчі товари, навіть туалетний папір, стали дефіцитом у магазинах, де все більше полиць порожніли, а черги — дедалі довшали. Харчі й навіть вода жорстко нормувались. Робітники, які були природними прихильниками Альенде, приєдналися до опозиції і влаштовували загальнонаціональні страйки; особливої шкоди завдавали економіці Чилі страйки шахтарів на мідних копальнях та власників великих вантажівок. Вуличне насильство зростало, дедалі частіше звучали прогнози щодо неминучого державного перевороту. Радикальні ліві прихильники Альенде почали озброюватися, і водночас вуличні плакати проголошували «праві» гасла на кшталт Yakarta viene («Гряде Джакарта»). Це було натяком на масове знищення комуністів, яке праві влаштували в Індонезії у 1965 році, про що йтиметься в наступному розділі. Такі гасла були відкритою погрозою чилійських правих вчинити так само з лівими, що згодом і сталося. Навіть впливова католицька церква Чилі виступила проти Альенде, коли він запропонував обов'язкові зміни в навчальній програмі як приватних католицьких шкіл, так і державних, спрямовані на виховання в Чилі покоління роботящих і безкорисливих «нових людей» шляхом відправлення учнів на польові роботи як некваліфікованої робочої сили.

Підсумком такого розвитку подій став переворот 1973 року, який багато чилійців схарактеризували як неминучий, хоча форму, якої той переворот набув, неминучою назвати не можна. Один мій приятель-економіст так описав мені падіння Альенде: «Він зазнав фіаско, бо його економічна політика спиралася на популістські кроки, які раніше вже багато разів закінчувалися крахом у інших країнах. Вони дали короткочасний позитивний ефект за рахунок взяття в борг чилійського майбутнього, але породили нестримну інфляцію». Багато чилійців захоплювалися Альенде і вважали його мало не святим. Але святість далеко не завжди обертається політичним успіхом.

Я розпочав свою розповідь про Альенде, зауваживши, що ніхто не може пояснити, чому він діяв саме так. Я й досі запитую себе: навіщо ж Альенде, досвідчений і поміркований політик, почав проводити екстремістську політику, хоча добре знав, що вона неприйнятна як для більшості населення, так і для збройних сил? Мої чилійські друзі запропонували кілька можливих пояснень, але ніхто з них не може із впевненістю сказати, яке із них (а, може, й ніяке) відображає справжній хід думок Альенде. Одні з них вважають, що попередні політичні успіхи Альенде створили у нього хибне враження, що він зможе нейтралізувати опозицію. Президент уже мав досвід успішної діяльності на посаді міністра охорони здоров'я; він зміг розвіяти побоювання конгресу щодо його обрання за допомогою ухвалення конституційних поправок, які не зв'язували йому руки у сфері економічної політики, і тому конгрес одностайно схвалив запропоновану ним експропріацію міднодобувних компаній без компенсації. Він сподівався також замирити збройні сили, взявши до свого кабінету їхніх трьох командувачів. Інше можливе пояснення полягає в тому, що Альенде, всупереч його власним переконанням, підштовхували до екстремальних кроків найбільш радикальні прихильники — члени Руху революційних лівих сил (іспанський акронім MIR), що прагнули повалити капіталістичні державні органи Чилі за допомогою швидкої революції. Вони накопичували зброю, висунули гасло «Озброїмо народ», закидали Альенде те, що він виявляв слабкість і нерішучість, і відмовлялися вислуховувати його умовляння: «Майте терпіння й почекайте іще кілька років».

Навіть якщо ці обидва можливих пояснення (або одне з них) вичерпно розтлумачують мотиви Альенде, я все одно вважаю їх неповими. Мені здається, що навіть тоді, а не лише з мудрої нинішньої ретроспективної точки зору, політика Альенде ґрунтувалася на нереалістичних оцінках ситуації та власних можливостей.

Прогнозований путч стався 11 вересня 1973 року. За десять днів до цього представники всіх трьох видів чилійських збройних сил — армії, авіації та військово-морського флоту — узгодили його план. Хоча ЦРУ й надавало постійну підтримку опозиційним до Альенде силам і прагнуло прибрати його від влади, навіть американці, які критикували втручання ЦРУ в чилійські внутрішні справи, визнають, що переворот був здійснений самими чилійцями, а не ЦРУ. Чилійські ВПС завдали бомбових ударів по президентському палацу в Сантьяго, а танки сухопутних військ обстріляли його (фото 4.3). Зрозумівши, що ситуація безнадійна, Альенде застрелився з автомата, подарованого Фіделем Кастро. Зізнаюся, що я скептично ставився до цього твердження і підозрював, що насправді Альенде вбили військові, які брали участь у путчі. Але слідча комісія, сформована відновленим демократичним урядом Чилі після завершення військового правління, дійшла висновку, що Альенде дійсно покінчив життя самогубством. Цей висновок підтвердив мені один чилійський приятель, який особисто знав члена пожежної команди, що увійшла до палаючого президентського палацу й зустріла там небагатьох уцілілих компаньйонів Альенде; серед них був чоловік, що останнім бачив президента живим.

Переворот, який населення зустріло з полегшенням, отримав широку підтримку чилійських правих і центристів, значної частини середнього класу і, звісно ж, олігархів. На той час економічний хаос у країні, нерозумна урядова економічна політика, а також вуличне насильство часів правління Альенде стали вже нестерпними. Прихильники путчу вважали хунту просто неминучою перехідною фазою на шляху відновлення попереднього статусу-кво, коли в політичному житті Чилі до 1970 року домінували цивільні представники середнього класу та його верхівки. Мій чилійський друг розповів мені таку історію. У грудні 1973 року, всього лише через три місяці після путчу, за вечерею зібралися вісімнадцять людей (і він також). Коли розмова торкнулася питання тривалості перебування хунти при владі, то 17 із 18 спрогнозували лише два роки. Вісімнадцятий гість висловив припущення, що хунта правитиме сім років, але решта гостей підняли його на сміх і сказали, що це абсурд, такого, мовляв, не може бути в Чилі, де всі попередні військові уряди швидко повертали владу цивільному уряду. І ніхто із присутніх на тій вечірці й уявити не міг, що хунта протримається при владі майже 17 років. Вона призупинила всю політичну діяльність, закрила конгрес, заборонила ліві політичні партії й навіть центристську Партію християнських демократів (на превеликий подив самих представників цієї партії), захопила чилійські університети, а університетськими ректорами призначила військових командирів.

Один із членів хунти, який став її лідером майже випадково, приєднався до неї в останню хвилину і не очолював планування самого перевороту; це був генерал Августо Піночет (фото 4.4). Буквально за пару тижнів до перевороту чилійська армія змусила піти у відставку свого начальника штабу, бо той був проти втручання військових. Тому автоматично новим начальником штабу сухопутних військ став Піночет, який командував армійськими підрозділами в районі Сантьяго. Навіть на той час Піночет вважався доволі старим (58 років). Інші армійські генерали та командири збройних сил Чилі вважали, що добре знають свого колегу, як гадало й ЦРУ, що зібрало про Піночета детальну інформацію. ЦРУ дало Піночету таку оцінку: спокійний, врівноважений, чесний, незлий, приязний, роботящий, діловий, релігійний, скромний у житті, відданий чоловік і батько, без видимих інтересів поза межами армії, католицької церкви та своєї сім'ї — одним словом, не та людина, яка може очолити переворот. Хунта планувала бути комітетом рівноправних партнерів зі змінюваним керівництвом. Її члени обрали Піночета своїм першим лідером головним чином тому, що він був серед них найстаршим; був начальником штабу найбільшого роду військ чилійських збройних сил (армії); і, можливо, тому, що його колеги поділяли думку ЦРУ про те, що Піночет — людина не лиха і жодної загрози не становить. Коли хунта захопила владу, її лідер сам заявив, що керуватиме на засадах змінюваності.

Та коли Піночету настав час піти з посади керівника згідно із принципом ротації, він цього не зробив. Натомість йому вдалося залякати своїх партнерів по хунті за допомогою таємної служби, яку він сам і створив. Члени хунти сотні разів висловлювали свою незгоду з таким поворотом подій, але Піночету завжди вдавалося наполягти на своєму. Ані його колеги з військового уряду, ані ЦРУ, ані будь-хто інший не могли передбачити брутальності Піночета, його схильності до авторитарного стилю правління та здатності триматися за владу, і він продовжував підтримувати імідж доброго дідуся й ревного католика, який створювали йому контрольовані державою ЗМІ, показуючи, як він ходить до церкви зі своїми дітьми.

Те варварство, яке сталося в Чилі після 11 вересня 1973 року, не можна зрозуміти, не усвідомивши ролі Піночета. Подібно до Гітлера в Німеччині 1930-х та 1940-х років, Піночет, якщо дивитися в широкому контексті, був лідером, який залишив свій відбиток на історичному процесі. Цей чоловік був іще більшою загадкою, аніж Альенде. Вище я навів два можливих пояснення кроків, до яких вдався Альенде, але жодного разу не чув хоча б якогось правдоподібного пояснення того садизму, який проявив Піночет. Один чилійський приятель сказав мені з цього приводу: «Я так і не зрозумів психології Піночета».

Щойно хунта захопила владу, вона заарештувала лідерів альєндівської Партії народної єдності та інших лівих (зокрема, університетських студентів і відомого чилійського виконавця народних пісень Віктора Хару (фото 4.5)), маючи на меті фізичне знищення представників чилійських лівих сил. Упродовж перших 10 днів тисячі чилійських лівих зігнали на два спортивних стадіони в Сантьяго, де їх піддавали тортурам, допитували і убивали. (Наприклад, труп Віктора Хари знайшли в брудній канаві з 44 кульовими пораненнями, відрубаними пальцями та спотвореним обличчям.) Через п'ять тижнів після перевороту Піночет особисто наказав одному генералу здійснювати об'їзди чилійських міст (ці об'їзди назвали «караванами смерті») і убивати політичних в'язнів і членів Партії народної єдності, яких армія, мовляв, винищувала надто повільно. Хунта заборонила будь-яку політичну діяльність, закрила конгрес і захопила університети.

Через два місяці після путчу Піночет заснував орган, що згодом перетворився на DINA — державну розвідувальну організацію, яка водночас виконувала функції таємної поліції. Її очільник був підзвітним безпосередньо Піночету і став головним виконавцем репресій в Чилі. DINA зажила лихої слави своєю жорстокістю, що значно перевищувала жорстокість інших розвідувально-каральних підрозділів чилійських збройних сил. Вона започаткувала цілу мережу таємних концтаборів, вигадала нові способи тортур і займалася тим, що «зникала» чилійців, тобто безслідно знищувала їх. Один із таких центрів під назвою «Ла Венда Сексі» спеціалізувався на сексуальних тортурах задля добування потрібної інформації — наприклад, членів сім'ї ув'язненого заарештовували й піддавали катуванням на очах ув'язненого методами надто огидними, щоб їх описувати, а також використовуючи при цьому гризунів і спеціально навчених собак. Якщо ви маєте міцні нерви і вас не переслідують нічні страхіття та жахи, то, потрапивши до Сантьяго, можете відвідати один із таких ізоляторів на «Вілла Грімальді», нині перетворений на музей.

У 1974 році DINA перенесла свою діяльність ще й за межі Чилі. Вона почала її з Аргентини, замінувавши автомобіль і вбивши таким чином колишнього головнокомандувача сухопутних військ Чилі генерала Карлоса Пратса та його дружину Софію (Пратс відмовився приєднатися до путчу, і Піночет боявся його, вбачаючи в ньому потенційну загрозу). Потім DINA розпочала міжнародну кампанію державного тероризму — операцію «Кондор», зібравши попередньо нараду керівників таємної поліції Чилі, Аргентини, Уругваю, Парагваю, Болівії й, насамкінець, Бразилії задля співробітництва у справі не обмеженого державними кордонами переслідування і знищення вигнанців, лівих і провідних політичних фігур. Сотні чилійців було вистежено і знищено в інших країнах Південної Америки, Європи, а одного опозиційного діяча вбили навіть на території Сполучених Штатів. Це сталося у Вашингтоні, округ Колумбія, 1976 року лише за 14 кварталів від Білого дому, коли закладена в автомобіль бомба вбила колишнього чилійського дипломата Орландо Летельєра (міністра внутрішніх справ та оборони при президенті Альенде), а також його американську колегу Роні Моффіт. Як я вже зазначав вище, до нападу на Всесвітній торговий центр у 2001 році це був єдиний випадок убивства американського громадянина, яке скоїли зарубіжні терористи.

Станом на 1976 рік уряд Піночета заарештував 130 тисяч чилійців, тобто 1 % всього населення Чилі. Хоча більшість із них з часом звільнили, DINA та інші органи хунти вбили або «зникнули» тисячі чилійців (більшість із них віком до 35 років), а також чотирьох громадян Сполучених Штатів та численних представників інших країн. Цим вбивствам часто передували тортури, здійснювані, принаймні частково, задля вибивання інформації. Втім, важко сказати, можливо, ці тортури були спричинені звичайним садизмом; чилійські студенти, з якими я обговорював цю тему, вказали мені й на перше, і на друге. Близько 100 тисяч чилійців втекли за кордон, і багато з них звідти вже не повернулися.

Виникає запитання: як же так сталося, що раніше демократична країна занурилася в безодню беззаконня, яке значно перевершило всі попередні випадки втручання військових у політичне життя Чилі своєю тривалістю, кількістю вбитих і садизмом? Відповідь частково криється у посиленні поляризації, насильства та руйнації політичного компромісу. Кульмінацією цих процесів стало за правління Альенде озброєння лівих та гасла в стилі «Джакарта гряде!» з боку правих, які погрожували лівим різаниною. Марксистські плани Альенде та його зв'язки з Кубою ще більше, ніж попередні програми чилійських лівих, налякали збройні сили й підготували їх до превентивних дій. Друга частина відповіді, згідно з переконаннями чилійців, із якими мені вдалося поспілкуватися, стосується самого Піночета: він був незвичайною постаттю, хоча й видавався нічим не примітним і намагався підтримувати імідж доброзичливого дідуся й ревного католика. Мало документів прямо пов'язують Піночета зі звірствами; мабуть, найдостовірнішим у плані доказу причетності є його наказ генералу щодо «Каравану смерті». Багато чилійців, які дотримуються правих поглядів, і донині вірять, що сам Піночет не віддавав наказів піддавати катуванням і вбивати і що відповідальність за це кровопролиття лежить на інших керівниках. Але особисто я не можу повірити в те, що Піночет, кожного тижня чи кожного дня зустрічаючись із очільником таємної поліції та багатьма іншими військовими начальниками, не обговорював із ними тему тортур, якими його підлеглі займалися на регулярній основі.

Таким чином, Піночет, як і Гітлер, видається мені прикладом лідера-лиходія, який дійсно вплинув на хід історії. Одначе у злочинах, скоєних чилійськими військовими, не можна звинувачувати одного лише Піночета, бо немає жодного свідчення про те, що він когось катував або убив особисто. В розпал своєї діяльності DINA мала у штаті 4 тисячі службовців, чия робота полягала в допитах, тортурах і вбивствах. Я не натякаю тут на те, що більшість чилійців — люди надзвичайно лихі: в кожній країні є тисячі соціопатів, готових коїти зло за наказом або просто з дозволу. Наприклад, ті, хто побував у в'язницях навіть таких цивілізованих країн, як Британія та США, і мав нещастя зіштовхнутися з садизмом наглядачів та поліцейських, яким не віддавали конкретних наказів поводитися таким чином, можуть лише уявити собі, як поводилися б ці наглядачі та поліцейські, якби їм дійсно віддали такий наказ.

Другою сферою діяльності диктаторської влади Піночета, окрім знищення чилійських лівих, стала перебудова чилійської економіки на засадах вільного ринку і скасування масштабного втручання держави в економіку, яке раніше було в Чилі нормою. У перших півтора роки правління Піночета економіка продовжувала «усихати», інфляція тривала й далі, а безробіття зростало. Але з 1975 року Піночет передав управління економікою групі неоліберальних економічних радників, надалі відомих як «чиказькі хлопчики», бо багато хто з них навчався в Чиказькому університеті й слухав лекції економіста Мільтона Фрідмана. Вони робили акцент на вільному підприємництві, вільній торгівлі, орієнтації на ринкові сили, збалансованому бюджеті, на модернізації чилійських підприємств і зменшенні державного втручання.

Зазвичай військові уряди Південної Америки воліють мати підконтрольну собі економіку, якою вони розпоряджаються задля власної вигоди, а не вільну економіку, якою розпоряджатися не можуть. Тому взяття на озброєння хунтою економічної політики «чиказьких хлопчиків» було несподіваним, причому й досі неясно, чому так трапилось. Без Піночета цього могло й не статися зовсім, бо проти такої політики виступали деякі старші офіцери чилійських збройних сил, включно з одним членом хунти (генералом ВПС Густаво Лі), якого Піночет зрештою змусив піти у відставку 1978 року. Перехід до такої політики інколи пов'язують із візитом у 1975 році до Чилі Мільтона Фрідмана, який упродовж 45 хвилин зустрічався з Піночетом, після чого надіслав йому листа з численними рекомендаціями. Але із зустрічі з Піночетом Фрідман виніс невисоку думку про нього. Взагалі-то, програма «чиказьких хлопчиків» суттєво відрізнялася від рекомендацій Фрідмана й ґрунтувалася на детальних планах, які вже чилійські економісти виклали в документі під назвою «цеглина» (бо він був громіздким і важким).

Одне з можливих пояснень полягає в тому, що Піночет усвідомлював свою некомпетентність в економічних питаннях, подавав себе як людину просту (а можливо, він і справді таким був), а тому не надто мудрі, послідовні та переконливі пропозиції «чиказьких хлопчиків» видалися йому привабливими. Ще одним чинником могло бути те, що Піночет ототожнював «чиказьких хлопчиків» та їхню політику зі Сполученими Штатами, які надавали йому велику підтримку, поділяли його ненависть до комуністів і негайно після путчу поновили фінансову допомогу Чилі. Як і при розгляді деяких інших кроків Піночета (і Альенде), мотиви в цьому випадку залишаються незрозумілими.

Та хоч би якими були мотиви, результуюча політика вільного ринку включала в себе реприватизацію сотень державних підприємств, націоналізованих урядом Альенде (але не міднодобувних компаній); різке зменшення бюджетного дефіциту шляхом всеосяжного скорочення витрат по кожному державному міністерству на 15-25 %, а також відкриття чилійської економіки для міжнародної конкуренції. Це призвело до спротиву з боку чилійського промислового олігархату та традиційно впливових родин, чиї неефективні підприємства раніше були захищені від міжнародної конкуренції високими митами, а тепер були змушені змагатися й запроваджувати інновації. Але в результаті запровадження нової економічної політики рівень річної інфляції з 600 % під час правління Альенде впав до 9 %, чилійська економіка почала зростати майже на 10 % щороку, закордонні інвестиції суттєво зросли, витрати чилійців на споживчі товари збільшилися, а чилійський експорт урізноманітнився і також зріс.

Цих позитивних результатів вдалося досягти не без певних невдач та болісних наслідків. Невдале рішення прив'язати курс чилійського песо до американського долара спричинило в 1982 році великий торговий дефіцит і призвело до економічної кризи. Економічні вигоди від зростання економіки розподілялися серед чилійців вельми нерівномірно: середній клас і особливо верхній його прошарок процвітали, але решта чилійців постраждали й опинилися за межею бідності. За умов демократії було б важко нав'язати такі злидні великій кількості чилійців, а також проводити урядову політику, яка була не до вподоби багатим промисловим олігархам. Таке було можливим лише за умов репресивної диктатури. Однак один мій чилійський приятель, загалом критичний до Піночета, пояснив мені: «Так, але під час правління Альенде дуже багато людей уже потерпали від наслідків його економічної політики, причому без жодної надії на покращення в майбутньому». Коли стало зрозуміло, що хунта — це не тимчасовий перехідний етап, що вона збирається залишатися при владі, багато представників середнього класу та його верхнього прошарку, попри урядові репресії, все одно продовжували підтримувати Піночета через економічне покращення (хоча й нерівномірне). Поза межами того прошарку чилійського суспільства, який постраждав від катувань і вбивств, зросли оптимізм та відчуття полегшення від того, що період економічного хаосу, який панував під час правління Альенде, нарешті скінчився.

Як і багато чилійців, уряд США також підтримував військову диктатуру Піночета упродовж майже всього періоду його перебування при владі, що можна пояснити його антикомуністичною позицією. Американський уряд проводив політику розширення економічної та військової допомоги Чилі й публічно заперечував порушення прав людини режимом Піночета навіть тоді, коли жертвами тортур і вбивств ставали американські громадяни. Держсекретар Сполучених Штатів Генрі Кіссинджер сказав із цього приводу: «...Хоч як би негарно вони (тобто чилійська хунта) не поводилися, цей уряд (тобто уряд Піночета) для нас кращий за уряд Альенде». Ця американська урядова підтримка Піночета і закривання очей на його злочини тривали протягом правління президентів Річарда Ніксона, Джеральда Форда, Джиммі Картера та Рональда Рейгана (на початку).

Однак починаючи з 1980-х, два чинники відвернули уряд Сполучених Штатів від Піночета. Першим був зібраний масив свідчень про злочини хунти, включно зі злочинами проти американських громадян, які було дедалі важче ігнорувати. Поворотною точкою стало жахливе вбивство в Сантьяго Родріго Рохаса, чилійського підлітка, який легально жив у Сполучених Штатах і якого чилійські військові облили бензином та підпалили. Іншим чинником, який повернув уряд Рейгана проти Піночета, став чилійський економічний спад 1982-1984 років, що налаштував значну частину чилійської громадськості проти Піночета. Оскільки в результаті економічного підйому, який розпочався 1984 року, життя багатьох людей однаково не покращилося, чилійські ліві набрали сили, церква стала основним публічним стрижнем опозиції (попри те що Піночет був ревним католиком), і своє невдоволення диктатором почали висловлювати навіть чилійські військові. Одним словом, Піночет був не просто лиходієм: згідно з міжнародною позицією Сполучених Штатів, він став небезпечним для американських політичних інтересів.

У 1980 році хунта запропонувала нову конституцію, яка закріпила б інтереси правих та військових, і звернулася до виборців із проханням легітимізувати Піночета, проголосувавши за подовження терміну його президентських повноважень на вісім років (з 1981 по 1989 рік). Після пропагандистської кампанії, суворо контрольованої хунтою, переважна більшість чилійців схвалила нову конституцію та подовжений президентський термін Піночета. Коли цей термін добігав кінця, хунта в 1988 році знову оголосила плебісцит, який подовжив би повноваження Піночета ще на вісім років — аж до 1997-го, коли диктатору мало виповнитися 82.

Утім, цього разу Піночет прорахувався, і опоненти переграли його. Міжнародна увага змусила хунту проводити кампанію відкрито, а голосування — чесно. Сполучені Штати підтримали своїми ресурсами опозицію, яка розгорнула широкомасштабну діяльність, зареєструвавши 92 % потенційних виборців, і провела чудово сплановану кампанію під простим і зрозумілим гаслом «Ні!» (фото 4.6). На подив Піночета, учасники кампанії «Ні!» перемогли, здобувши 58 % голосів. Хоча спершу Піночет увечері після голосування спробував було заперечити результат плебісциту, інші члени хунти змусили диктатора визнати його. Однак 42 % чилійців під час тих вільних виборів 1988 року все одно проголосували за Піночета.

Здобувши перемогу під гаслом «Ні!», опоненти Піночета нарешті отримали можливість повернутися до влади під час президентських виборів, призначених на 1990 рік. Але учасники кампанії «Ні!» налічували 17 різних груп, які мали 17 різних поглядів на майбутнє Чилі після заміни Піночета. Тож над країною нависла небезпека звернути на той проторований шлях, яким пішли союзні демократичні країни після перемоги над Німеччиною та Японією в Другій світовій війні. З цього приводу Черчилль у своїй шеститомній праці з історії Другої світової «Тріумф і трагедія», написав таке: «І тоді великі демократичні країни, відсвяткувавши перемогу, змогли знову повернутися до своїх колишніх дурощів, які ще зовсім недавно мало не коштували їм життя». Схожа проблема постала й перед Чилі: чи повернуться чилійці до своїх колишніх дурощів: непоступливості та нездатності до компромісів, які коштували багатьом із них життя, а всьому населенню — їхнього демократично обраного уряду?

Із тих ліваків-противників Піночета, яких він не встиг знищити, після 1973 року 100 тисяч втекли за кордон. Вони тривалий час, близько 16 років (до 1989-го) перебували у вигнанні й мали достатньо часу, щоб задуматися над своєю непоступливістю. Багато з них подалися до Західної або Східної Європи, де могли спостерігати, як діяли соціалісти, комуністи та інші представники лівих у європейських країнах і яких результатів досягли. Ті чилійські вигнанці, які опинилися у Східній Європі, зазвичай сильно розчаровувалися, з'ясувавши, що непоступливі ліваки-ідеалісти, прийшовши до влади, не спромоглися забезпечити щасливе життя для громадян своїх країн. Ті ж чилійці, які втекли до Західної Європи, мали змогу спостерігати за діяльністю поміркованих соціал-демократів, результатом якої став високий рівень життя та спокійна політична атмосфера на відміну від тієї, яка панувала в Чилі. Вони переконалися, що лівим силам не треба бути радикальними та непоступливими і що багатьох своїх цілей можна досягти шляхом переговорів та компромісів із людьми, які мають інші політичні погляди. Вигнанці бачили крах Радянського Союзу та комуністичних урядів Східної Європи, а також криваве придушення народних демонстрацій у Китаї 1989 року. Усі ці спостереження посприяли значному послабленню екстремізму та комуністичних симпатій чилійських лівих.

Уже під час кампанії «Ні!» 1989 року її учасники, які дотримувалися різних політичних поглядів, збагнули, що вони не зможуть перемогти, якщо не навчаться співпрацювати між собою. Вони усвідомлювали також, що Піночет і досі користується підтримкою чилійських бізнесових кіл і верхніх прошарків суспільства, а самі вони ніколи не зможуть перемогти або їм ніколи не дозволять перебрати владу навіть у разі перемоги на виборах, якщо не запевнять прихильників Піночета у гарантіях особистої безпеки в постпіночетівську добу. Хоч як болісно було, лівим силам у разі приходу до влади доведеться практикувати терпимість по відношенню до колишніх ворогів, чиї погляди вони зневажали і чиє ставлення до них особисто було жахливим. Їм довелося заявити про свою готовність будувати «Чилі для всіх чилійців», і цю мету Патрісіо Ейлвін, перший демократично обраний президент Чилі після Піночета, проголосив у своїй інавгураційній промові 12 березня 1990 року.

Після того як альянс із 17 груп, що брали участь у кампанії «Ні!», переміг на референдумі, ліві, які входили до його складу, постали перед необхідністю переконати альянсівських центристів із Християнсько-демократичної партії, що нового лівого уряду боятися не слід, він не буде таким радикальним, як свого часу був уряд Альенде. В підсумку ліві та центристські партії об'єдналися у виборчий альянс, що був названий коаліцією партій за демократію (Concertacion de Partidos рог la Democracia). Ліві погодилися на те, що коли альянс переможе на виборах 1990 року (і він переміг), то посада президента буде переходити по черзі від лівих до центристів, і що вони дадуть можливість представникові християнських демократів першим посісти президентську посаду. Вони погодилися на ці умови, бо усвідомлювали, що це єдиний спосіб, у який можна нарешті повернутися до влади.

Альянс Concertacion переміг на чотирьох постпіночетівських виборах поспіль — у 1990, 1993, 2000 та 2006 роках. Першими двома президентами були християнський демократ Патрісіо Ейлвін та Едуардо Фрей-молодший (син колишнього президента Едуардо Фрея). Наступними двома президентами були Рікардо Лагос і Мішель Бачелет; остання стала першою чилійською жінкою-президентом (і є донькою генерала, якого піночетівська хунта піддала тортурам і кинула за грати). В 2010 році Concertacion зазнав поразки від представника правих сил Себастіана Піньєри, 2014 року соціалістка Бачелет повернулася до влади, а в 2018 році знову переміг консерватор Піньєра. Таким чином, після Піночета Чилі повернулася до функціонуючої демократії, яка й досі є аномалією для Латинської Америки, але це повернення сталося в результаті велетенської вибіркової зміни: у політиків з'явилася готовність толерувати, йти на компроміс, ділитися владою й по черзі обіймати владні посади.

Окрім відмови від політичної непоступливості, була іще одна масштабна зміна, здійснена демократичними урядами в Чилі після Піночета, і стосувалася вона економічної політики. Нові уряди загалом продовжували дотримуватися піночетівської політики вільного ринку, бо в далекосяжній перспективі вона виявилася вдалою і благотворною. Уряди, сформовані з представників Concertacion, навіть поглибили цю політику, знизивши імпортні мита таким чином, що вони в середньому станом на 2007 рік становили лише 3 % — найменше у світі. Було підписано угоди про вільну торгівлю зі Сполученими Штатами та Європейським Союзом. Основною зміною, яку вніс альянс Concertacion в економічну політику попереднього військового уряду, стало збільшення державних витрат на соціальні програми та реформа законів про працю.

Після зміни уряду в 1990 році чилійська економіка зростала вражаючими темпами, і Чилі посіла провідні економічні позиції в Латинській Америці. У 1975 році середній дохід на людину становив у Чилі 19 % від американського; на 2000 рік цей показник зріс до 44 %, тоді як середній дохід у решті країн Латинської Америки падав. Рівень інфляції в Чилі зараз низький, верховенство права — міцне, права приватної власності добре захищені, а обсяги всеосяжної корупції, з якою я зіштовхнувся в 1967 році, різко зменшилися. Наслідком (а також і частковою причиною) цього поліпшеного економічного клімату стало подвоєння іноземних інвестицій, що відбулося надзвичайно швидко — в перші сім років після повернення країни до засад демократії.

Нині Сантьяго має зовсім інший вигляд порівняно з тим містом, яке я побачив 1967 року. Воно наїжачилося хмарочосами (серед яких і найвищий у Південній Америці), має нове метро та новий аеропорт. Однак результати вражаючого економічного зростання Чилі дістаються не всім. Економічна нерівність залишається високою, а соціально-економічна мобільність — низькою, Чилі й надалі залишається країною контрастів між багатством та злиднями, хоча нині багачами є переважно нові бізнес-лідери, а не землевласники, як колись. Але загальне суттєве покращення чилійської економіки означає, що хоча відносний розрив між багатими та бідними залишається й досі, абсолютний економічний статус бідняків у Чилі значно поліпшився. Частка чилійців, які живуть за межею бідності, впала від 24 % під час останнього року правління Піночета до 5 % у 2003 році.

Перемога кампанії «Ні!» в 1989 році не означала, що Чилі звільнилася від Піночета і збройних сил. Аж ніяк: перш ніж піти з поста президента, Піночет протягнув закон, згідно з яким він став довічним сенатором. Цей закон дозволив йому також призначити кількох нових суддів Верховного суду і зберегти за собою посаду головнокомандувача збройних сил, допоки він у 1998 році не вийшов на пенсію у віці 83 років. Це означало, що Піночет зі своєю потенційною загрозою ще одного військового путчу завжди був на думці в чилійських демократичних лідерів. Як пояснив один із моїх чилійських друзів, «це приблизно те саме, якби після капітуляції Німеччини у травні 1945 року Гітлер не наклав на себе руки, а залишився довічним сенатором і командувачем німецьких збройних сил!» Ще більше зміцнивши позиції чилійських військових, піночетівська конституція містила в собі статтю (чинну донині), в якій сказано, що 10 % від продажів продукції чилійських державних мідновидобувних компаній (так, саме від продажів, а не від прибутку!) має щороку йти у військовий бюджет. Це забезпечує чилійським збройним силам базис, що значно перевищує суму, необхідну для захисту Чилі від будь-якої реальної іноземної загрози, особливо з огляду на те, що остання (із двох загалом) війна, яку довелося вести країні, закінчилася понад сто років тому — в 1883 році, що кордони Чилі захищені океаном, пустелею та високими горами і що сусідні країни (Аргентина, Болівія й Перу) не становлять для неї загрози. Єдиним, проти кого можуть бути використані чилійські збройні сили, є сам чилійський народ.

Чилійська конституція, схвалена під час правління Піночета, містила три статті, що сприяли правим силам. В одній із них зазначалося, що в сенаті, який складається із 35 членів, десять сенаторів не обираються, а призначаються президентом зі списку чиновників, в якому мають бути одні лише консерватори (наприклад, колишні командувачі армії та флоту). Колишні президенти ставали призначуваними довічними сенаторами. Друга стаття (скасована лише 2015 року) передбачала, що в кожному чилійському виборчому окрузі (в разі виборів до конгресу) мали обиратися двоє кандидатів, першому з яких достатньо було відносної більшості голосів, але другий мав перемагати з більшістю 80 %; через це в будь-якому окрузі було дуже важко обрати відразу двох представників від лівих сил. Остання стаття вимагає 5/7 голосів виборців для зміни конституції, але в демократичній країні (особливо такій політично подрібненій, як Чилі) таку частку голосів набрати вельми важко. Тож хоча після того, як Піночет втратив пост президента, і минули десятки років, Чилі й досі живе за видозміненим варіантом його конституції, яку більшість чилійців вважають нелегітимною.

Будь-якій країні болісно визнавати і спокутувати злочини, які вчинила влада проти своїх же громадян або громадян інших країн. Болісно тому, що минулого не переробити, а багато лиходіїв часто й досі живуть, не розкаявшись, а натомість мають вплив і широку підтримку. Визнання та спокутування були особливо тяжкими в Чилі, тому що навіть під час вільного плебісциту 1989 року Піночета підтримала значна частка чилійців, він залишився головнокомандувачем збройних сил, а демократичний уряд мав вагомі підстави боятися військового путчу, якби почав переслідувати військових злочинців. У двох випадках — коли почалося розслідування щодо сина Піночета і коли комісія з прав людини розпочала роботу із розслідування звірств, вчинених хунтою, на вулицях дійсно з'явилися військові у повному спорядженні. Їхню появу пояснили начебто «навчаннями», але прихована загроза була очевидною для всіх.

Патрісіо Ейлвін, перший президент постпіночетівської доби, діяв обережно. Коли він пообіцяв «справедливість у рамках можливого», чилійці, які сподівалися на зведення рахунків, були розчаровані й боялися, що ця фраза — лише евфемізм, за яким криється відсутність справедливості взагалі. Але Ейлвін дійсно започаткував Комісію з правди та примирення, що опублікувала імена 3200 чилійців, яких убили або «зникнули», а друга комісія в 2003 році склала звіт про звірства. Виступаючи по телевізору, Ейлвін мало не плакав, благаючи прощення у родин жертв від імені чилійського уряду. Таке проникливе вибачення від імені урядових лідерів за злочини, скоєні державою, стає дедалі більш рідкісним явищем у сучасній історії; найближчою паралеллю було так само проникливе вибачення з боку німецького канцлера Віллі Брандта на місці варшавського гетто перед жертвами колишнього нацистського уряду Німеччини (детальніше читайте в розділі 6).

Поворотною точкою у справі зведення рахунків з Піночетом став британський ордер на його арешт, виданий у 1998 році, коли він приїхав до лондонської клініки на лікування. Ордер було видано на запит іспанського судді, який вимагав екстрадиції Піночета до Іспанії, де він мав би постати перед судом за злочини проти людяності й конкретно — за вбивство іспанських громадян. Спершу адвокати Піночета стверджували, що він має імунітет від кримінального переслідування, бо тортури та убивства є легітимними функціями урядового апарату. Коли ж британська Палата лордів зрештою відкинула цю аргументацію захисту, адвокати Піночета почали стверджувати, що їхній підзахисний старий і немічний, а тому має бути звільнений із гуманних міркувань. Адвокати дозволяли фотографувати його тільки тоді, коли він сидів у інвалідному візку. Після 503 днів домашнього арешту британський міністр внутрішніх справ відмовив Іспанії в екстрадиції Піночета начебто на тій підставі, що йому бракуватиме сил свідчити в суді, а реально, мабуть, за ту допомогу, яку він надав Великій Британії під час її війни за Фолклендські острови з Аргентиною. Піночет негайно вилетів до Чилі. Після прибуття літака його викотили з салону в інвалідному візку, а потім він підвівся й пішов по злітній смузі, щоб потиснути руки чилійським генералам, які прийшли його привітати (фото 4.7).

Але навіть чилійські праві були шоковані з'ясованим підкомісією Сенату США фактом того, що Піночет має 30 мільйонів доларів на секретних рахунках в американських банках. Праві були готові примиритися з тортурами та вбивствами, але сильно розчарувалися, дізнавшись, що Піночет, якого вони вважали не таким, як решта корумпованих латиноамериканських диктаторів, цупив і ховав гроші. Верховний суд позбавив Піночета імунітету, яким той користувався, будучи довічним сенатором. Чилійська податкова служба (аналог американської Служби внутрішніх доходів) висунула проти нього звинувачення у поданні неправдивих податкових звітів. (Мабуть, податківців надихнув приклад сумнозвісного американського гангстера Аль Капоне, якому вдавалося уникати відповідальності за здійснення та замовлення убивств, контрабанду й організацію мережі гральних закладів і борделів, однак якого врешті-решт посадили до федеральної тюрми за ухилення від сплати податків.) Відтак Піночету висунули обвинувачення в різних фінансових злочинах та вбивствах і помістили під домашній арешт. Його дружину та дітей також заарештували. Проте в 2002 році Піночета оголосили нездатним постати перед судом через деменцію. Він помер від серцевого нападу в 2006 році у віці 91 року.

Зрештою чилійським садистам і вбивцям було висунуто обвинувачення, і десятки з них потрапили за ґрати, включно з генералом Мануелем Контрерасом, очільником піночетівської таємної служби DINA, якого засудили до 526 років тюрми і який до самої смерті так і не розкаявся. Багато чилійців старшого віку розцінюють такі вироки як надто суворі й продовжують вважати Піночета прекрасною людиною, що зазнала несправедливих переслідувань. Натомість інші чилійці вважають ті вироки надто м'якими, надто нечисленними, надто запізнілими, скерованими лише проти кримінальників низової ланки, а не вищих чинів. Та й ті злочинці, що засуджені, потрапляють до спеціальних комфортних в'язниць із курортними умовами проживання. Лише 2015 року чилійські судді звинуватили 10 військових за вбивство відомого співака Віктора Хари в 1973 році, а сімох інших — за вбивство Родріго Рохаса в 1986 році: відповідно через 42 та 29 років після скоєння цих злочинів. У 2010 році президент Чилі Мішель Бачелет відкрила в Сантьяго музей «Вілла Грімальді», в якому зберігаються документи з моторошними подробицями тортур і вбивств під час правління хунти. Це було б абсолютно немислимим, допоки Піночет залишався головнокомандувачем збройних сил.

Чилійці й досі долають моральну дилему: як слід ставитися до позитивних і негативних аспектів правління колишнього військового уряду їхньої країни, а надто — як збалансувати економічні досягнення та вчинені злочини. Ця дилема є нерозв'язною. Треба поставити просте запитання: навіщо намагатися порівнювати економічні досягнення та скоєні злочини? Чом би просто не визнати, що військовий уряд досяг економічних успіхів, але при цьому вчиняв жахливі злочини? Але чилійцям таки довелося порівнювати перше з другим під час плебісциту 1989 року, коли їх поставили перед простим вибором: сказати «так» чи «ні» подовженню президентських повноважень Піночета ще на вісім років; тоді вони не мали змоги сказати «так, але...» або «ні, але...». Поставши перед таким вибором, 42 % чилійців проголосували «так», попри огидні діяння, які в кінцевому підсумку вийшли назовні й були виставлені на публічний осуд у Музеї «Вілла Грімальді». Хоча більшість молодих чилійців сьогодні зневажає Піночета, розбіжність поглядів серед людей похилого віку, що пам'ятали роки правління Альенде й Піночета, можна продемонструвати на прикладі двох подружніх пар, у яких я брав інтерв'ю. В кожній із пар дружина та чоловік просили мене опитати їх окремо, бо їхні погляди на такі болісні теми дуже різнилися. Обидва глави сім'ї сказали мені приблизно таке: «Політика Піночета принесла Чилі економічні здобутки, але його тортури та вбивства пробачити неможливо». А дружини зазначили: «Піночетівські тортури та вбивства були злом, але ви маєте зрозуміти, що його політика принесла Чилі економічні здобутки».

Структура нашої книги передбачає розкриття чинників, що полегшують або гальмують подолання кризи; Чилі ілюструє багато з них.

По-перше, зміни в Чилі насправді були вибірковими та масштабними (табл. 1.2, чинник 3). Спершу країна зламала свою давню традицію мінімального військового втручання і вирішила задавнене протиріччя між урядовим втручанням в економіку і принципом невтручання уряду в економіку. Вона досягла цього шляхом різкого переходу до невтручання. Згодом, коли тенденцію тривалого військового втручання було повернуто навспак, це повернення реалізували вибірково: так, демократичний уряд відновили, але здійснений військовими перехід до економіки вільного ринку зберегли. Це стало однією з двох чилійських тривалих змін, яка також ілюструє неабияку гнучкість (чинник 10): соціалісти, які насамкінець повернулися до влади, відкинули свою відданість соціалізму і продовжили економічну політику ненависного військового уряду. Другою тривалою чилійською зміною стала відмова (принаймні впродовж кількох останніх десятиліть) від непоступливого заперечення політичного компромісу, яким (запереченням) характеризувалася загальнонаціональна політика протягом переважної частини чилійської історії.

Чилі здійснила ці вибіркові зміни шляхом двох циклів непевності й фіаско (чинник 9). Першим циклом була невдала спроба Альенде подолати хронічні соціально-економічні проблеми Чилі через заперечення компромісу й започаткування марксистського правління. Другим циклом — невдала спроба Піночета також відкинути компроміс і подовжити власне президентство — він прорахувався і програв референдум 1988 року.

Як Чилі вдалося вийти з майже 17-літнього періоду військових репресій та нечуваної жорстокості уряду, не зазнавши при цьому ще глибшої психологічної травми? Хоча нині країна все ще долає спадщину піночетівської влади, мене приємно здивувало те, що чилійці більше не ятрять старі душевні рани. За такий результат слід бути вдячним національній ідентичності чилійців та їхній гордості (чинник 6). Чилійці й досі дотримуються думки, яку висловили мої чилійські друзі ще 1967 року: «Чилі дуже відрізняється від інших латиноамериканських країн; ми, чилійці, знаємо, як треба урядувати». Чилійці немало постаралися для того, щоб залишатися відмінними від народів інших латиноамериканських країн і ефективно керують своєю країною. Вони виявили готовність дотримуватися гасла «Чилі для всіх чилійців» попри потужну мотивацію, яку мали багато з них, не вважати чилійців протилежних поглядів своїми легітимними земляками. Без такої національної ідентичності Чилі не вдалося б уникнути політичного паралічу і знову стати найбільш демократичною та найбільш заможною країною Латинської Америки.

Чилі продемонструвала здатність до чесної оцінки власних можливостей на одному етапі та брак розуміння реального становища — на іншому (чинник 7). Піночет і його прибічники зробили у 1973 році правильне припущення, що зможуть взяти гору над своїми противниками як в Чилі, так і за кордоном; Альенде ж помилився у своєму переконанні, що зможе встановити в Чилі марксистський уряд демократичними методами. Це ще раз засвідчує сумну істину: порядним людям з добрими намірами успіх не завжди гарантований, часто його досягають люди лихі, хоча так начебто не має бути.

На прикладі Чилі добре видно, яку роль відіграє підтримка ззовні або її відсутність (чинник 4). Протидія з боку США призвела до падіння уряду Альенде, а швидке відновлення американської економічної допомоги після перевороту 1973 року сприяло тому, що військовим вдавалося довго триматися при владі. Завдяки своєму сприйняттю (не зовсім реалістичному) економіки США як взірця вільного ринку Піночет обрав економічну політику, яку сповідували «чиказькі хлопчики».

Таким само чином Чилі ілюструє як переваги свободи дій, так і вади, пов'язані з браком такої свободи (чинник 12). Географічна ізоляція Чилі від латиноамериканських сусідів завдяки горам та пустелям значно зменшила потребу для Альенде чи Піночета перейматися тим, що їхня політика може спровокувати інтервенцію з боку прилеглих Аргентини, Перу та Болівії. На противагу цьому, диктаторські режими в Уганді, Руанді, Східному Пакистані, Камбоджі та багатьох інших країнах були повалені шляхом інтервенції з боку сусідніх країн. Але свободу дій Альенде обмежували далекі Сполучені Штати, тоді як свободу дій усіх чилійських урядів — відкритість місцевої мідновидобувної промисловості (стовпа чилійської економіки) умовам світового ринку, на які Чилі впливати змоги не мала.

Отакими є риси чилійської кризи з точки зору кризи особистісної. А тепер розгляньмо риси, притаманні лише загальнонаціональним кризам (тобто зовсім не притаманні кризам особистісним), і порівняймо події в Чилі з подіями в інших країнах, які ми досліджуємо в цій книзі.

По-перше, криза 1973 року в Чилі, як і криза 1965 року в Індонезії (про яку ми поговоримо в наступному розділі), була внутрішньою, на відміну від зовнішніх ударів у Японії 1853 року та у Фінляндії 1939-го. (Це не означає, що слід повністю відкидати роль зовнішнього тиску з боку США у чилійській кризі.) Як чилійська, так і індонезійська кризи виникли в результаті політичної поляризації, незгоди щодо глибоко вкорінених засадничих цінностей, а також готовності вбивати й бути вбитим, але не йти на компроміс.

По-друге, історія Чилі ілюструє проблему мирної еволюції та насильницької революції. В Німеччині 1848 року, а також під час насильства радикалів, яке розпочалося 1968 року, насильницька революція зазнала поразки, але мирній еволюції, що прийшла їй на зміну, вдалося досягти значної частини тих самих цілей. Австралійських змін, які почалися 1945 року, було досягнуто цілковито завдяки мирній еволюції, навіть без жодної спроби революційного насильства. На відміну від цього, кризи як у Чилі, так і в Індонезії, відповідно в 1973 та 1965 роках, завершилися насильницькими революціями, які на тривалий час привели до влади військові уряди. Але в обох країнах ці військові уряди було усунуто шляхом мирних протестів. Хоча успіх цих заходів не був гарантованим на час їх початку, за іншого варіанта розвитку подій спроба повалити Піночета або Сухарто шляхом насильницького повстання майже неминуче спровокувала б збройні сили на його жорстоке придушення. Але ні чилійські, ні індонезійські збройні сили не наважилися стріляти у великі натовпи беззбройних демонстрантів на вулицях. По-третє, подібно до Індонезії 1965 року та Німеччини 1933 року, але на відміну від Японії доби Мейдзі та Австралії після Другої світової, Чилі ілюструє роль видатного лідера: у випадку з Піночетом це був лідер виключно лихий (на мою думку). Чилійські друзі говорили мені, що зростання поляризації в Чилі наприкінці 1960-х та на початку 1970-х років уможливило те, що подолання цієї поляризації здійснювалося в насильницький спосіб. Іще навіть до перевороту 11 вересня 1973 року насильство наростало протягом шести років. Що здивувало чилійців, як-от моїх друзів, які на вечірці у грудні 1973 року висловлювали переконання, що військовий уряд перебуватиме при владі не більше двох років, так це тривалість насильства. То був не просто короткочасний вибуховий сплеск убивств протягом днів чи тижнів безпосередньо після путчу; чилійців продовжувати вбивати й мучити багато років, а Піночет протримався при владі майже 17 років. Це стало несподіванкою не лише для простих чилійців, а й для тих, хто, здавалося б, могли передбачити поведінку Піночета: його партнерів по хунті, що мали змогу десятиліттями спостерігати за його військовою кар'єрою, та ЦРУ, частиною роботи якого є прогнозування того, що може статися в інших країнах. Деякі партнери Піночета по хунті були не менше за ЦРУ здивовані його нещадністю і прагненням триматися за владу, що суперечило традиціям усіх попередніх лідерів путчистів у чилійській історії. Історики й досі ламають голови над загадкою психології цього індивіда.

Остання тема, розкрита сучасною чилійською історією, стосується обмежень, які заважають реально розібратися з лиходійством минулого і усвідомити його причини. У травні 1945 року нацистська Німеччина зазнала повної військової поразки, багато її нацистських лідерів наклали на себе руки, а вся країна була окупована її ворогами. Після Другої світової війни в уряд Німеччини потрапило багато колишніх нацистів, однак вони не могли відкрито захищати скоєні нацистами злочини. З іншого боку, індонезійська армія вбила або організувала в 1965 році вбивства понад півмільйона своїх співвітчизників, однак індонезійський уряд, який стояв за цими жахіттями, залишився при владі та зберігає її за собою й донині. Тож не дивно, що навіть сьогодні, через більш як 50 років після того масового кровопролиття, індонезійці неохоче говорять про них.

Чилійський випадок міститься десь посередині. Військовий уряд Чилі, який давав накази щодо вбивств, мирно передав владу демократичному уряду. Але військовим лідерам ніхто не помстився, і вони зберегли за собою значний владний вплив. Спершу новий демократичний уряд Чилі не наважувався переслідувати військових злочинців у судовому порядку. Він і сьогодні робить це з великою обережністю. Чому з обережністю? Тому що армія може повернутися до старого. Тому що й досі багато чилійців підтримують Піночета. Тому що, на жаль, гасло «Чилі для всіх чилійців» позначає країну, в якій знайшлося місце для колишніх військових злочинців.

Насамкінець хочу зазначити, що багатьох американських читачів, занепокоєних зростанням політичної поляризації в сьогоднішніх Сполучених Штатах, ця розповідь про недавню історію Чилі може налякати. Попри сильні чилійські демократичні традиції, політична поляризація в цій країні та відмова від компромісу завершилися насильством і диктатурою, які багато чилійців не могли передбачити. Чи може подібне статися у Сполучених Штатах Америки?

Хтось одразу заперечить: «Звісно, ні! США надто відрізняються від Чилі. Американська армія ніколи не збунтується і не встановить диктатуру».

Так, Сполучені Штати дійсно багато в чому відрізняються від Чилі. Причому одні з цих відмінностей зменшують, а інші — збільшують ризик згортання демократії в країні. Якщо демократії в США дійсно прийде кінець, то це станеться не через повстання, очолене командувачами збройних сил, — для цього існують інші шляхи. Обговорення проблем, які стоять перед Сполученими Штатами, я продовжу в розділі 9.

Коли у 2003 році я повернувся до Чилі — вперше після того, як полишив цю країну 1967 року, то сходив до президентського палацу Альенде, що нині відкритий як туристичний об'єкт. Мені сказали, що вхід вільний і безкоштовний. Біля парадного входу стояв похмурий полісмен (карабінеро) з гвинтівкою. Він зайняв пост на ящику близько двох футів заввишки і тому бовванів наді мною. Непривітно поглянувши на мене згори вниз, чоловік запитав, що мені треба. Почувши, що я — турист, він пропустив мене всередину. А я мимоволі подумав: «Можливо, я, сам про те не здогадуючись, порушив якесь правило?» Потім мені спало на думку, що саме такий полісмен або військовий міг облити бензином Родріго Рохаса і спалити його! Я злякався і невдовзі пішов геть, добре затямивши, чому демократичний уряд Чилі не поспішає висовувати обвинувачення піночетівським садистам і вбивцям.

Розділ 5 Індонезія, народження нової країни В готелі — Історія Індонезії — Колоніальна ера — Незалежність — Сукарно — Державний переворот — Масові вбивства — Сухарто — Спадщина Сухарто — Структура кризи — Повернення до Індонезії

Індонезія — четверта у світі країна за кількістю населення. Вона налічує близько 260 мільйонів жителів, поступаючись за цим показником лише Китаю, Індії та Сполученим Штатам. Це також найбільш населена країна у світі, де переважає мусульманське населення: тут його навіть більше, ніж у Пакистані, Бангладеш або Ірані. З огляду на ці факти можна подумати, що Індонезія займає одне із провідних місць на шпальтах американської та європейської преси.

Та насправді слово «мусульманський» асоціюється у жителів Заходу з різними країнами, але не з Індонезією. Нині американські та європейські ЗМІ лише зрідка згадують про неї. Наскільки я пам'ятаю, ті нечасті випадки, коли Індонезія впродовж останніх 15 років потрапляла на перші шпальти світових видань, стосувалися двох великих землетрусів та авіакатастрофи з численними жертвами, страти кількох торговців наркотиками (серед яких були й іноземні громадяни) попри міжнародні протести, загибелі 200 тисяч людей в результаті цунамі 2004 року, та вибуху бомби в Балі 2002 року, який спричинив численні жертви. Цей брак уваги пояснюється тим, що нинішня Індонезія не характеризується подіями, які становлять основу тематику заголовків міжнародних ЗМІ, як-от громадянські війни, терористичні напади та хвилі іммігрантів, що накочуються на країни Європи; вона не є ані супербагатою, ані злиденною, не зчиняє багато шуму в міжнародній політиці. Якщо ми, американці, колись і думаємо про Індонезію, то в нашій уяві постає країна «третього світу» з чудовими туристичними принадами, зокрема, з мальовничими краєвидами та пляжами, індуськими храмами в Балі, найбільшими у світі кораловими рифами та найкращими умовами для підводного плавання з аквалангом та в масці з руркою, а також із прекрасними батиковими тканинами.

Свою першу поїздку до Індонезії я здійснив 1979 року, і розпочав її з того, що зупинився в готелі, де стіни у фойє були прикрашені розписами на теми індонезійської історії. У Сполучених Штатах темами аналогічних зображень могли б стати Американська революція, Громадянська війна, Золота лихоманка в Каліфорнії, трансконтинентальна залізниця та інші епізоди 150-250-річної давнини. Але розписи в фойє того індонезійського готелю стосувалися подій останніх 35 років. Темою більшості з них був так званий Комуністичний переворот 1965 року. Зображення та пояснювальні тексти під ними докладно розповідали, як комуністи замордували й убили кількох генералів; як один із тих генералів примудрився втекти зі свого будинку через огорожу; як випадково підстрелили його п'ятирічну доньку і як вона померла кілька днів потому. Складалося враження, що тортури та вбивство отих генералів і загибель маленької дівчинки були найстрашнішою подією в історії Індонезії.

Але жодна з тих картин не розповідала про те, що сталося після смерті генералів: про вбивство понад півмільйона інших індонезійців внаслідок підбурювання та сприяння з боку індонезійських збройних сил. Те, що про цей період не було сказано анічогісінько, є неабияким недоліком, адже з усіх масових убивств, що сталися у світі після Другої світової війни, лише кілька перевершили за кількістю жертв події в Індонезії. Через двадцять років після мого першого візиту, під час моїх повторних приїздів до цієї країни мені жодного разу не доводилося чути від індонезійських друзів про ті вбивства, аж до зміни уряду в 1998 році. Це приблизно так само, якби уряд Піночета вбив у 100 разів більше чилійців, але про ці вбивства ніколи б не згадували ані ті люди, яким вдалося вціліти, ані чилійські історики.

Коли ви читаєте ці рядки, перед вами постає проблема порівняння Індонезії з Чилі з точки зору кризи та тих змін, які необхідно було здійснити, щоб її подолати. В обох країнах було зруйновано політичний компроміс, в обох країнах ліві намагалися взяти під свій контроль уряд, в обох країнах відбулися військові перевороти, які поклали край цим намаганням і встановили тривалі диктатури. З точки зору досягнення національного примирення після того, як одна політична група влаштувала різанину своїх політичних опонентів, Індонезія, поза сумнівом, лежить на протилежному екстремумі стосовно Фінляндії, тоді як Чилі перебуває десь посередині. Ви переконаєтеся, що Індонезія, наймолодша з досліджуваних нами країн, є прикладом процесу успішного творення національної ідентичності.

Щоб зрозуміти, що сталося під час індонезійської кризи 1965 року та відразу після неї, почнімо з передісторії. Індонезія — нова країна, яка здобула незалежність лише в 1945 році, а як об'єднана колонія оформилася тільки 1910 року. Це тропічна країна, розташована на екваторі між Новою Гвінеєю та Австралією на сході й Азією на заході, що має високі гори із численними діючими вулканами. Один із них, Кракатау, відомий своїм найбільш катастрофічним виверженням у новітній історії (1883 рік), внаслідок якого розлетівся на друзки майже весь острів, а в атмосферу було викинуто стільки вулканічного попелу, що клімат землі змінився на весь наступний рік. З усіх індонезійських островів (див. с. 170) найбільш відомі Ява, Балі, Суматра та Сулавесі, а також острови Борнео та Нова Гвінея, якими Індонезія володіє спільно з іншими країнами.

У географічному плані Індонезія є найбільш розпорошеною країною у світі: тисячі її населених островів розкидані на території протяжністю із заходу на схід 3400 миль. Упродовж останніх 2000 років на деяких індонезійських островах існували держави корінного населення. Але жодній із них не вдалося взяти під контроль більшість Індонезійського архіпелагу, і вони не залишили по собі в сучасній Індонезії ані імені, ані бодай якоїсь історичної концепції. В лінгвістичному сенсі Індонезія є однією з найбільш розмаїтих країн у світі — її жителі розмовляють 700 мовами. Вона так само розмаїта і в релігійному плані: більшість індонезійців є мусульманами, але тут проживають і великі християнські та індуїстські меншини, а також буддисти, конфуціанці та прихильники традиційних місцевих вірувань. Хоча в Індонезії і траплялися насилля й бунти на релігійному ґрунті, вони були значно менш масштабними, ніж у Південній Азії та на Близькому Сході. Індонезійці різних конфесій зазвичай ставляться один до одного відносно толерантно. Мені доводилося бувати в тих районах Індонезії, де християнські й мусульманські села існують одне побіля одного, і я не завжди міг здогадатися, яку релігію сповідують в тому чи іншому селі, допоки не помічав мечеть або церкву.

Починаючи з 1510 року, португальці, потім (із 1595 року й надалі) голландці, а опісля — британці намагалися започаткувати колонії на низці островів, які зараз належать Індонезії. В остаточному підсумку британський контроль обмежився деякими районами Борнео, а в східній половині острова Тімор збереглася єдина португальська колонія. Найуспішнішими колоністами були голландці, зосереджені на острові Ява, де проживало найбільш численне аборигенне населення (більш як половина всього населення сучасної Індонезії). Задля самоокупності та прибутковості колоній голландці в XIX столітті облаштували на Яві та Суматрі плантації, продукція з яких експортувалася. Але голландцям вдалося встановити контроль на всій низці далеких островів лише близько 1910 року, тобто через більш як три століття після прибуття на індонезійський архіпелаг. Прикладом того, як довго цей архіпелаг залишався не дослідженим голландцями, можна вважати те, що лише 1910 року голландський губернатор відкрив, що східно-індонезійський острів Флорес та прилеглий маленький острів Комодо є домівкою найбільшої у світі ящірки, так званого комодського дракона. Незважаючи на свою довжину — близько 10 футів і вагу до кількасот фунтів, ця тварина залишалася невідомою для європейців понад чотириста років.

Слід зазначити, що слово «Індонезія» з'явилося лише близько 1850 року, коли його придумали європейці. Голландці називали свою колонію «Індія», «Нідерландська Індія» або «Голландська Ост-Індія». Самі ж жителі архіпелагу не мали ані національної ідентичності, ані спільної мови, ані почуття єдності, щоб протистояти голландцям. Наприклад, яванські війська приєднувалися до голландських, щоб перемогти сильну державу на острові Суматра, яка була їхнім традиційним суперником.

На початку 1900-х років голландська колоніальна адміністрація вдалася до кроків, спрямованих на перехід від суто експлуататорської політики у своїй колонії до так званої етичної політики, тобто врешті-решт почала робити якесь добро і для індонезійців. Так, голландці відкрили школи, збудували залізниці та іригаційні комплекси, започаткували в основних містах місцеві адміністративні ради та спробували вирішити проблему яванської перенаселеності шляхом сприяння еміграції до менш заселених далеких островів (супроти бажання корінних жителів тих островів). Але ці заходи в рамках етичної політики дали обмежені результати — частково тому, що самі Нідерланди були маленькою країною і не мали змоги вкладати багато коштів в Індонезію, а також тому, що ці зусилля голландців, а потім — і незалежної Індонезії нівелювалися швидким зростанням кількості населення, внаслідок чого з'являлося дедалі більше голодних ротів. Сучасні індонезійці вважають, що негативний вплив голландських колонізаторів значно переважив їх позитивний вплив.

На початку 1900-х років у дедалі більшої кількості жителів голландської Ост-Індії почали формуватися підвалини «національної свідомості». Тобто у них з'явилося відчуття, що вони є не просто жителями свого конкретного султанату під керівництвом голландців у тому чи іншому районі Яви або Суматри, а належать до більшого територіального утворення під назвою «Індонезія». Індонезійці з отакими зачатками відчуття ширшої ідентичності становили собою багато виразних, але часто відмінних груп: яванської групи, яка вважала себе вищою в культурному плані, ісламського руху, що прагнув мусульманської ідентичності для всієї Індонезії, профспілок, комуністичної партії, студентів, яких посилали вчитися до Нідерландів, та інших. Тобто індонезійський рух за незалежність був подрібнений за ідеологічними, географічними та релігійними ознаками і містив у собі зародок тих проблем, які продовжували переслідувати Індонезію і після набуття нею незалежності.

Результатом стали не лише страйки, змови та агітація проти голландського панування, а й конфлікт між цими індонезійськими групами, який породив непросту й заплутану ситуацію. Виступи цих груп сягнули межі, коли у 1920-х роках голландці перейшли до політики репресій і відправили багатьох місцевих лідерів до концтабору в далекому регіоні голландської Нової Гвінеї, що потерпав від різних хвороб.

Важливим внеском у справу остаточного формування індонезійської єдності стала еволюція й трансформація малайської мови — мови торгівлі з давньою історією, в «бахаса індонесіа» — індонезійську мову, яка нині є спільною для всіх індонезійців. Навіть найбільш поширена з сотень індонезійських місцевих мов яванська мова центральної Яви є рідною менше ніж для третини населення Індонезії. Якби ця найбільш уживана місцева мова стала мовою загальнонаціональною, то це символізувало б домінування Яви й таким чином поглибило б проблему, яка й досі докучає сучасній Індонезії: страх перед яванським домінуванням з боку індонезійців, які живуть на інших островах. Яванська мова має ще й ту додаткову ваду, що вона відображає ієрархічну структуру суспільства, і в ній для людей вищого чи нижчого прошарку призначено різний лексикон. Нині ж я, подібно до переважної більшості індонезійців, віддаю перевагу чудовій мові бахаса, що стала загальнонаціональною мовою Індонезії. Вивчати її досить легко. Лише через 18 років після того, як Індонезія приєднала до себе голландську Нову Гвінею і запровадила там мову бахаса, я з'ясував, що нею розмовляють навіть неосвічені новогвінейці у віддалених селах. Граматика бахаси проста, але гнучка завдяки можливості додавати префікси й суфікси до багатьох кореневих слів, що дає змогу створювати слова із передбачуваними значеннями. Наприклад, прикметник bersih означає «чистий», дієслово membersihkan — «чистити», іменник kebersihan — «чистота», а іменник pempersihan — «очистка».

Після того як Японія у грудні 1941 року оголосила війну Сполученим Штатам і розпочала свою експансію островів Тихого океану та Південно-Східної Азії, вона швидко захопила голландську Ост-Індію. Фактично, основним мотивом оголошення війни були нафтові родовища на голландському Борнео, а також малайський каучук та олово, бо в самій Японії нафти не було і вона залежала від американських нафтових поставок, які американський президент Рузвельт скасував у відповідь на японську агресію в Китаї та окупацію нею французького Індокитаю. Нафтові родовища Борнео були найближчим альтернативним джерелом нафти для Японії.

Спершу військові лідери Японії, здійснюючи окупацію голландської Ост-Індії, заявляли, що індонезійці та японці є азійськими братами у боротьбі за новий антиколоніальний порядок. Індонезійські націоналісти спочатку підтримали японців і допомогли їм подолати голландців. Але японці в основному прагнули отримувати з голландської Ост-Індії сировину (особливо нафту та каучук) для японської воєнної машини і почали проводити репресії, навіть жорсткіші за голландські. Коли хід війни змінився не на користь японців, останні в 1944 році запропонували індонезійцям незалежність, щоправда, без зазначення конкретної дати. Коли ж 15 серпня 1945 року Японія капітулювала, то індонезійці проголосили незалежність буквально два дні потому, наступного дня ратифікували конституцію і організували місцеве ополчення. Але вони швидко зрозуміли, що поразка голландців, якої вони зазнали від японців, обіцянка незалежності від Японії, а потім поразка останньої від Сполучених Штатів не гарантували Індонезії свободу. Натомість у вересні 1945 року туди прибули британські та австралійські війська і перебрали контроль від японців, а потім з'явилися й голландські війська, щоб відновити голландське панування. Спалахнули сутички британсько-голландських військ та індонезійських збройних формувань.

Голландці, граючи на етнічному розмаїтті та величезній територіальній розпорошеності Індонезійського архіпелагу і, вочевидь, спонукані своїм старим бажанням «поділяти й володарювати», щоб зберегти свій контроль, почали пропагувати ідею федералізації Індонезії. В межах території, яку їм вдалося відвоювати, голландці організували окремі федеральні штати. На противагу цьому, багато індонезійських революціонерів прагнули єдиної унітарної республіканської форми правління для всієї колишньої голландської Ост-Індії. Відповідно до попередньої угоди, укладеної в листопаді 1946 року, голландці визнали індонезійську республіканську владу, але тільки на Яві та Суматрі. Однак у липні 1947 року голландцям урвався терпець і вони розпочали, за власним висловом, «поліцейську акцію» з метою знищення республіки. Після перемир'я та ще однієї «поліцейської акції» і внаслідок тиску з боку ООН та Сполучених Штатів голландці поступилися й погодились передати владу республіці. Завершальна передача влади відбулася у грудні 1949 року, але вона передбачала два великих обмеження, які розлютили індонезійців і які їм довелося долати цілих 12 років. Одне з цих обмежень полягало в тому, що голландці не віддавали голландську половину (західну частину) острова Нова Гвінея. Вони залишили її під управлінням голландської адміністрації під тим приводом, що Нова Гвінея була значно менш розвинутою в політичному сенсі, ніж решта голландської Ост-Індії, навіть близько не готовою до незалежності. І дійсно, більшість новогвінейців у етнічному плані настільки відрізняються від більшості індонезійців, як кожна з цих груп — від європейців. Друге обмеження полягало в тому, що голландські компанії, такі як «Шелл Ойл», зберігали у своїй власності індонезійські природні ресурси.

Кроки, здійснені Голландією в 1945-1949 роках з метою відновлення контролю над Індонезією, характеризувалися брутальністю методів, про які мої індонезійські друзі з гіркотою згадували 30 років потому, і ця брутальність була дуже виразно відображена в розписах на стінах у фойє того індонезійського готелю, в якому мені довелося зупинитися 1979 року. (Наприклад, на одній з картин зображено двох голландських військових, які ґвалтували індонезійку.) Водночас такі само брутальні методи використовували одні індонезійці проти інших, адже в самій Індонезії частина населення чинила значний спротив Республіці Індонезія: багато східних індонезійців і жителів Суматри вбачали в ній форму яванського панування. У 1980-х роках мені все ще доводилося стикатися з великим невдоволенням і прагненням до політичного відокремлення з боку моїх не яванських індонезійських приятелів. Опозиційною до республіканського керівництва була також індонезійська компартія, і 1948 року це призвело до повстання, придушеного республіканською армією: військові знищили щонайменше 8000 індонезійських комуністів, — то була прелюдія до подій, які сталися у значно ширшому масштабі після невдалої спроби державного перевороту в 1965 році.

Перед новою країною постали болісні проблеми, успадковані від колоніальної доби, причому деякі з них після здобуття незалежності лише поглибились. Як колишня колонія, якою голландці довго управляли у своїх власних інтересах, незалежна Індонезія розпочала своє існування дуже недорозвиненою економічно. Після здобуття незалежності зростання населення (зі швидкістю майже 3 % за рік упродовж 1960-х років) продовжувало, як і в часи голландського панування, висіти важким тягарем на економіці. Багатьом індонезійцям усе ще бракувало почуття національної ідентичності, вони й далі ідентифікували себе як яванці, молуканці, суматрійці або члени тих чи інших регіональних етнічних груп, а не як індонезійці. Індонезійська мова, яка в остаточному підсумку суттєво посприяла індонезійській єдності, ще не набула значного поширення; натомість населення індонезійських островів користувалося 700 місцевими мовами. Ті люди, які не вважали себе індонезійцями, мали інше уявлення про майбутнє Індонезії. Деякі лідери індонезійських мусульман хотіли, щоб Індонезія стала ісламською державою. Індонезійська комуністична партія прагнула, щоб країна стала комуністичною. Дехто з неяванських індонезійців волів або значної регіональної автономії, або повної регіональної незалежності; ці люди влаштовували регіональні заколоти, які республіканським збройним силам зрештою вдалося придушити.

Самі військові також потерпали від розколів і суперечок щодо власної ролі. Чи мусять вони перебувати під контролем цивільних політиків, як у демократичних країнах, до яких керівники збройних сил Індонезії ставилися з дедалі більшою підозрою? Чи, може, їм слід мати більше автономії й проводити власну політику щодо майбутнього Індонезії? Представники збройних сил вважали себе рятівниками революції та оплотом національної ідентичності й тому вимагали для себе місця в парламенті у вигляді виборчого блоку. З іншого боку, цивільний уряд прагнув, щоб зекономити кошти, розпустити військові підрозділи, зменшити кількість офіцерського корпусу, а солдатський та сержантський склад зняти з державного утримання. Існували також внутрішні розбіжності між родами збройних сил, в першу чергу між ВПС та рештою війська. Суперечності виникали й між самими військовими командувачами, особливо між регіональними революційними та консервативними центральними. Військові лідери вибивали гроші з інших індонезійців та з підприємств для потреб армії, заробляли кошти контрабандою й обкладаючи податками власників радіоприймачів та електрогенераторів, перебирали під свій контроль дедалі більшу частку регіональної економіки, узаконюючи таким чином корупцію, що й донині залишається однією з найбільших проблем Індонезії.

Президент-засновник Індонезії Сукарно (1901-1970) розпочав свою політичну кар'єру іще в «голландські» часи як націоналістичний лідер, що виступав проти голландського колоніального уряду (фото 5.1). (Як і багато інших індонезійців, Сукарно мав лише одне ім'я — ані власне імені, ані по-батькові у нього не було.) Голландці відправили індонезійського лідера в заслання, з якого його визволили японці й привезли назад. Саме Сукарно став автором індонезійської Декларації незалежності від 17 серпня 1945 року. Добре усвідомлюючи слабку національну ідентичність країни, він сформулював п'ять принципів під назвою Панкасіла, які й досі слугують об'єднавчою ідеологією держави і були вписані в конституцію 1945 року. Це такі широкі принципи, як віра в єдиного бога, індонезійська загальнонаціональна єдність, гуманізм, демократія та соціальна справедливість для всіх індонезійців.

Ставши президентом, Сукарно поклав відповідальність за злиденність Індонезії на голландський імперіалізм і капіталізм, скасував успадковані країною борги, націоналізував голландську власність і більшість її передав в управління збройним силам. Він створив централізовану державну економіку, яку військові, цивільна бюрократія та сам Сукарно могли «доїти» для власних потреб. Тому не дивно, що невдовзі як приватний сектор індонезійської економіки, так і закордонна допомога опинилися в стані занепаду. США та Британія занепокоїлися: вони прагнули дестабілізувати позиції Сукарно, так само, як Сполучені Штати намагалися дестабілізувати уряд Альенде в Чилі. Сукарно у відповідь послав американців «під три чорти з вашою допомогою»; а потім у 1965 році вигнав із країни американський Корпус миру і вивів Індонезію з ООН, Світового банку та Міжнародного валютного фонду. Інфляція злетіла до небес, і в 1965 році індонезійська національна валюта (рупія) втратила 90 % своєї вартості.

На той час, коли Індонезія здобула незалежність, вона не мала досвіду демократичного самоврядування. Натомість у неї був досвід голландського правління, яке в свої останні десятиріччя нагадувало врядування поліцейської держави, так само, як і японське правління після 1942 року. Фундаментальними умовами будь-якої функціональної демократії є загальна писемність населення, визнання права на опозицію урядовій політиці, терпимість до різних точок зору, визнання поразки на виборах і державний захист для тих, хто не має політичної влади. Із цілком зрозумілих причин усі ці передумови в Індонезії були слабкими. Тому впродовж 1950-х років прем'єри та уряди швидко змінювали один одного. На виборах 1955 року явка була приголомшливо високою — 92 % зареєстрованих виборців, але результатом стала патова ситуація, бо кожна із чотирьох провідних політичних партій набрала по 15-22 % голосів і парламентських місць. Компромісу досягти не вдалося, і парламент охопив політичний параліч. Така відсутність компромісу серед кількох партій, приблизно однакових за своєю силою, вже відома нам із прикладу Чилі та перевороту, влаштованого Піночетом (див. розділ 4), але з тією різницею, що Чилі, принаймні, мала освічене й писемне населення та тривалу історію демократичного урядування, тоді як Індонезії не дісталося ні першого, ні другого.

На початку 1957 року президент Сукарно поклав край патовій ситуації, оголосивши воєнний стан, а потім замінивши індонезійську демократію так званою «керованою демократією», яка, на його думку, більше відповідала національному характеру індонезійців. В умовах керованої демократії індонезійський парламент мав практикувати «взаємне співробітництво», або «консенсус через обговорення», що відрізнялось від традиційного демократичного уявлення про законодавчий орган як тло, на якому змагаються політичні партії. Щоб забезпечити «взаємне співробітництво» з боку парламенту задля досягнення цілей Сукарно, більше ніж половина членів парламенту не обиралися, а призначалися самим главою держави і розподілялися по так званих «робочих групах», а не політичних партіях, і однією з таких груп були військові.

У Сукарно з'явилася впевненість у тому, що лише він один спроможний вгадувати та тлумачити бажання (включно з підсвідомими) індонезійського народу і служити для нього пророком. Після Бандунгської конференції держав Азії та Африки в 1955 році Сукарно поширив свої цілі на світову арену і став вважати своєю особистою відповідальністю просування Індонезії на провідні ролі в антиколоніальній політиці країн «третього світу», хоча на той час Індонезія потерпала від важких внутрішніх проблем (фото 5.2). У 1963 році його проголосили довічним президентом.

Сукарно розпочав дві кампанії за перетворення своєї антиколоніальної риторики на конкретні справи, спробувавши анексувати дві території, що мали невдовзі здобути незалежність. Перша кампанія була спрямована на голландську Нову Гвінею, яку з огляду на її етнічну відмінність голландці відмовилися передати Індонезії після революції. Голландці запустили прискорену програму підготовки Нової Гвінеї до незалежності, а її лідери затвердили національний прапор і національний гімн. Але Сукарно заявив, що голландська Нова Гвінея має відійти до Індонезії, посилив дипломатичний тиск на голландців, і 1961 року наказав усім трьом видам індонезійських збройних сил захопити Нову Гвінею силою.

Результатом став політичний успіх Сукарно, але для багатьох індонезійських військових, які брали участь у цій операції, вона обернулася трагедією — як і для тих новогвінейців, які прагнули незалежності. На одному з настінних малюнків у фойє індонезійського готелю, в якому я зупинився 1979 року, художник зобразив індонезійський «лінкор», що виплив назустріч ворогам-голландцям, — насправді то був маленький патрульний катер, відразу ж потоплений голландським військовим кораблем, внаслідок чого загинуло багато індонезійських матросів. З індонезійських літаків у голландській Новій Гвінеї було викинуто парашутний десант, про результати якого мені розповів приятель, що служив тоді в голландському війську. Ймовірно, побоюючись протиповітряних засобів голландців, парашутистів скинули не вдень, а вночі, до того ж наосліп, на зарослу лісом місцевість, і то був акт нечуваної жорстокості. Злощасні парашутисти опустилися прямісінько в поросле саговими пальмами болото, яке кишіло москітами, і ті, хто не загинув від удару об дерево, залишились висіти на пальмах, зачепившись за них парашутними стропами. Жменька ж людей, яким вдалося вивільнитися з парашутів, попадали або спустилися з дерев у затхлу болотну воду. Мій приятель зі своїми голландськими бойовими побратимами оточили те болото, почекали тиждень, а потім сіли на човни й попідбирали парашутистів, яким вдалося вижити.

Попри військові успіхи голландців, уряд США, що прагнув позиціонувати себе як прихильника антиколоніального руху в «третьому світі», змусив їх поступитися Новою Гвінеєю. Щоб зберегти своє обличчя, голландці віддали її не безпосередньо Індонезії, а ООН, яка сім місяців потому передала цій країні адміністративний контроль (але не право власності) за умови проведення плебісциту в майбутньому. Індонезійський уряд запустив програму масштабного переселення з інших індонезійських провінцій, щоб забезпечити собі в Новій Гвінеї етнічну перевагу над корінними жителями. Через сім років «ручна» асамблея зі спеціально підібраних лідерів Нової Гвінеї проголосувала під тиском за входження голландської Нової Гвінеї до складу Індонезії. Новогвінейці, яким залишався буквально один крок до незалежності від голландців, організували партизанський рух за незалежність від Індонезії, який триває й донині, ось уже понад півстоліття.

Друга кампанія Сукарно з перетворення своєї антиколоніальної риторики на практичні справи була спрямована на конкретний район Малайзії — групу колишніх британських колоній. Малайзія складається з держав на Малайському півострові азійського материка, що здобули незалежність у 1957 році, а також двох колишніх британських колоній (Сабах і Саравак) на острові Борнео, поділеному між Індонезією та Брунеєм. Сабах і Саравак приєдналися до незалежної Малайзії 1963 року. Сукарно міг заявляти претензії на голландську Нову Гвінею як колишню частину голландської Ост-Індії, але на малайзійський Борнео він претендувати не міг. Проте, підбадьорений своїм успіхом у голландській Новій Гвінеї, Сукарно в 1962 році розпочав, за його словами, «конфронтацію» з Малайзією, а наступного року організував військові напади на малайзійський Борнео. Але населення Борнео не виявляло жодного бажання приєднатися до Індонезії, а британські збройні сили та війська Співдружності надали йому ефективну військову підтримку, тож індонезійська армія втратила бажання до конфронтації.

У 1960-х роках між найпотужнішими силами Індонезії розгорнулася складна й заплутана тристороння боротьба за владу. Однією з цих сил був Сукарно, харизматичний лідер і вправний політик, який користувався широкою підтримкою індонезійців як батько незалежності їхньої країни і перший та єдиний (на той час) президент. Другою силою стала армія, що монополізувала військову владу. Третьою ж силою була Комуністична партія Індонезії (КПІ), яка, попри брак військової потужності, зуміла стати наймогутнішою та найкраще організованою політичною партією.

Але кожна з цих трьох сил була розділеною, і їхні фракції тягнули ці сили в різних напрямках. У той час як «керована демократія» Сукарно ґрунтувалася на альянсі між ним самим та збройними силами, президент дедалі більше співпрацював із компартією, формуючи таким чином противагу збройним силам. Індонезійці китайського походження настільки занепокоїлися антикитайськими настроями в Індонезії, що багато з них повернулися на історичну батьківщину. Однак Індонезія водночас зміцнила свій політичний альянс із Китаєм і заявила, що невдовзі піде китайським шляхом і створить власну атомну бомбу, чим неабияк налякала США та Велику Британію. Збройні ж сили розділилися між прихильниками Сукарно, прихильниками КПІ й тими офіцерами, які хотіли знищити комуністів. Армійські офіцери таємно проникли в ряди компартії, а та, у свою чергу, інфільтрувалася до збройних сил. Щоб компенсувати цю слабкість збройних сил, КПІ за підтримки Сукарно запропонувала озброїти селян і робітників — начебто для того, щоб створити ще один, п'ятий, вид національних збройних сил на додаток до сухопутних військ, військово-морського флоту, авіації та поліції. Перелякані офіцери-антикомуністи організували у відповідь Раду генералів для підготовки заходів із придушення комуністичної загрози, що, як вони вважали, наростала дедалі більше.

Ця тристороння боротьба сягнула піку о 3:15 у ніч із 30 вересня на 1 жовтня 1965 року, коли армійські підрозділи під проводом ліваків-командирів із двома тисячами бійців почали повстання. Кілька загонів було спрямовано для захоплення семи головних генералів (включно з командувачем армії та міністром оборони) просто у їхніх домівках — начебто для того, щоби привести їх живими до президента Сукарно й переконати його придушити Раду генералів. О 7:15 лідери путчу, захопивши також будівлю радіотелефонного центру на головному майдані столиці Індонезії Джакарти, передали в ефір радіозвернення, в якому проголосили себе «Рухом 30 вересня» і заявили, що їхньою метою є захист президента Сукарно шляхом запобігання державному перевороту, задуманому продажними генералами — маріонетками британців та ЦРУ. До другої години дня лідери путчу зробили ще три заяви, після чого замовкли. Слід зазначити, що всупереч розповіді про комуністичний переворот, так яскраво змальований у картинах на стінах фойє індонезійського готелю, цей заколот влаштували армійські підрозділи, а не натовп.

Але переворот був організований вкрай погано. Ті сім підрозділів, які отримали завдання заарештувати генералів, були не навченими, переляканими та сформованими буквально в останню хвилину. Інструкцій щодо захоплення генералів вони не отримали. Двома найважливішими підрозділами, які отримали наказ захопити (а не вбити) двох найвищих за посадою індонезійських генералів, командували недосвідчені офіцери низової ланки. Скінчилося все це тим, що трьох генералів убили в їхніх помешканнях — двох застрелили, а одного закололи багнетом. Четвертому генералу вдалося втекти через дальню стіну свого двору. Заколотники випадково застрелили його п'ятирічну доньку, як це зображено на одній із картин у готелі, а також ад'ютанта, якого переплутали з самим генералом. Вдалося захопити лише трьох генералів, яких вони все одно вбили, а не привели живими, згідно з наказом, до президента Сукарно.

Незважаючи на те, що одним із ватажків путчу був командир охоронців Сукарно, чиїм обов'язком було завжди знати, де цієї миті перебуває президент, його не змогли знайти (як виявилося, він ночував вдома в однієї зі своїх чотирьох дружин). Основною помилкою лідерів путчу було те, що вони навіть не спробували захопити штаб Стратегічного резерву індонезійської армії (під назвою «Кострад»), розташований з одного боку центрального майдану, хоча підрозділи заколотників захопили будівлі з інших трьох боків. Путчисти не мали ані танків, ані портативних рацій. Оскільки після захоплення будівлі телефонного центру вони відключили телефонну систему Джакарти, керівникам путчу в різних районах міста довелося підтримувати зв'язок за допомогою посильних. Хоч це й видається неймовірним, але ватажки заколоту не забезпечили харчами та водою свої підрозділи, розташовані на центральному майдані, а відтак батальйон голодних і спраглих військових просто розбрівся хто куди. Бійці ще одного батальйону подались до бази ВПС «Халім» у Джакарті, побачили, що брама замкнена, і цілу ніч протинялись сусідніми вулицями. Лідер КПІ, який, вочевидь, був одним з організаторів путчу, не зміг скоординувати свої дії з рештою керівництва компартії, й тому масового виступу комуністів не відбулося.

Командувач Стратегічного армійського резерву був найвпливовішим, після Сукарно, політичним лідером Індонезії з неабиякими здібностями, що вплинув на хід історії. Сукарно він нагадував тим, що мав дуже схоже прізвище — Сухарто (і тому їх часто плутали), а також тим, що також був яванцем і вправним політиком (фото 5.3). Існували між ними й відмінності: Сухарто був на 20 років молодшим (1921-2008) за президента, не відіграв помітної ролі в боротьбі з голландськими колонізаторами і до 1 жовтня 1965 року був популярним лише в індонезійських збройних силах. Рано-вранці дізнавшись про повстання, Сухарто вжив низку контрзаходів, намагаючись виграти час і спрогнозувати, як будуть розвиватися швидкоплинні й суперечливі події. Він викликав до себе у штаб, розташований на території Резерву, командирів двох армійських батальйонів, які зайняли центральний майдан, і пояснив, що їх втягнули у спробу державного перевороту. Далі Сухарто звелів, щоб вони виконували його накази, і командири з готовністю підкорились.

Лідери заколоту разом із Сукарно, для якого ситуація, що змінювалася щогодини, була, можливо, такою ж заплутаною, як і для Сухарто, зібралися невдовзі на авіабазі «Халім», бо ВПС були родом військ індонезійських збройних сил, який найбільше співчував комуністам. У відповідь Сухарто послав надійні війська захопити спершу будівлю телекому, а потім авіабазу «Халім», що й було зроблено з мінімумом бойових дій. О дев'ятій вечора 1 жовтня Сухарто виступив по радіо й заявив, що контролює індонезійські збройні сили, знищить «Рух 30 вересня» і захистить президента Сукарно. Ватажки заколоту втекли з авіабази «Халім» і загалом із Джакарти — хто потягом, хто літаком, і перебралися до інших міст у Центральній Яві, де організували нові повстання, під час яких убили ще кількох генералів. Але ці повстання було придушено вірними уряду військами впродовж одного-двох днів, так само, як і повстання в самій Джакарті.

Багато запитань, що стосуються невдалого перевороту, і донині залишаються без відповіді. Начебто зрозуміло, що заколот був спільною акцією двох груп лідерів: тих офіцерів, які симпатизували комуністам, і нечисленної групи керівників КПІ. Але як могли професійні військові вчинити такий по-аматорськи бездарний і вкрай погано організований заколот? Навіщо вони провели прес-конференцію — невже сподівалися забезпечити собі підтримку з боку широкого загалу? Чи обмежувалася участь КПІ в перевороті лише жменькою її лідерів? Чи брав участь комуністичний Китай у плануванні й виконанні цього путчу? Чому ватажки заколоту не включили Сухарто до списку генералів, які підлягали арешту? Чому бунтівні підрозділи не захопили штаб Стратегічного армійського резерву на центральному майдані? Чи знав президент Сукарно про підготовку путчу? Чи знали генерали-антикомуністи про підготовку путчу? Невже вони дали йому розпочатися, щоб отримати привід для своїх попередньо розроблених планів щодо придушення КПІ? Останній варіант видається цілком імовірним з огляду на ту швидкість, з якою військові відреагували на заколот. Через три дні військові командувачі розпочали пропагандистську кампанію з виправдання широкомасштабних арештів і вбивств індонезійських комуністів та їхніх симпатиків (фото 5.4). Під час самого заколоту 1 жовтня в Джакарті загинуло лише 12 людей, а 2 жовтня в інших містах Яви — ще кілька. Але ці нечисленні вбивства дали Сухарто та індонезійським військовим привід для масових убивств. І їхня реакція на заколот виявилася такою швидкою, що навряд чи вона могла бути спонтанно зімпровізованою впродовж кількох днів у відповідь на раптові події. Швидше за все, усе планувалося заздалегідь, і потрібен був лише привід, яким і став невдалий путч 1 та 2 жовтня.

Бажання військових вдатися до масових вбивств виникло після руйнації індонезійського політичного компромісу та демократичного урядування в 1950-х — на початку 1960-х років, яка завершилася в 1965 році тристоронньою боротьбою за владу між КПІ, збройними силами та президентом Сукарно. Скидалося на те, що збройні сили цю боротьбу почали програвати. Будучи найбільшою й найкраще організованою політичною партією Індонезії, КПІ становила загрозу для влади військових і тих грошей, які армія отримувала від державних підприємств, контрабанди та корупції. Пропозиція КПІ озброїти робітників і селян як окремий військовий контингент загрожувала монополії армії. Як засвідчили подальші події, президент Сукарно не міг протидіяти армії самотужки, і тому розглядав КПІ як потенційного союзника та противагу збройним силам. Окрім того, серед самих військових також не було єдності, бо багато хто з них із симпатією ставився до комуністів, і саме ці симпатики й стали організаторами путчу (разом з одним або кількома керівниками КПІ). Тому путч дав змогу офіцерам-антикомуністам провести чистку своїх політичних опонентів у самих збройних силах. Не дивно, що армійські командувачі, стривожені зростанням впливу компартії, розробили власний план контрзаходів, приводом для реалізації якого стала спроба перевороту. Досі не зрозуміло, Сухарто брав особисту участь у розробці того плану контрзаходів чи став, як і Піночет, лідером в останню хвилину, очоливши захоплення влади, план якого розробили інші люди.

4 жовтня Сухарто прибув до району під назвою Лубанг Буая («Крокодиляча нора» індонезійською мовою), де підрозділи путчистів скинули в колодязь тіла убитих генералів. Перед об'єктивами фотоапаратів і телекамер тіла, які вже почали розкладатися, витягнули з колодязя. Наступного дня, 5 жовтня, домовини з тілами генералів провезли вулицями Джакарти, на які вийшли тисячі людей. Військові керівники-антикомуністи вмить звинуватили КПІ в цих убивствах, незважаючи на те, що їх здійснили підрозділи самої ж армії. Була негайно запущена пропагандистська кампанія (яку можна було підготувати лише заздалегідь) для роздмухування істерії та переконання індонезійців у тому, що їм загрожує смертельна небезпека з боку комуністів, які начебто складали списки людей, що підлягали знищенню, і оволодівали методами тортур аж до виколупування очей. Стверджувалося також, що члени жіночого крила КПІ вдавалися до відверто садистських методів сексуального катування та калічення захоплених генералів. Президент Сукарно намагався применшити значущість спроби перевороту 1 жовтня і виступав проти масштабних контрзаходів, до яких вдавалися військові, але останні вже вирвали контроль над ситуацією з його рук. Із 5 жовтня вони розпочали облави з метою знищення усіх членів КПІ та споріднених із компартією організацій, і не лише самих комуністів, а й їхніх сімей.

Реакція з боку КПІ виявилася не такою, якої можна було очікувати від організації, що планувала переворот. Увесь жовтень та листопад членів КПІ викликали до армійських баз і поліцейських дільниць, і вони приходили туди добровільно, бо гадали, що їх допитають і відпустять. КПІ могла б підтримати путч і зірвати контрзаходи військових, мобілізувавши залізничників для саботажу перевезень, механіків — для саботажу ремонту й обслуговування армійського транспорту, селян — для блокування доріг, але вона не зробила нічого з переліченого.

Оскільки вбивства в Індонезії здійснювалися без копіткої попередньої організації та належного документування, існують великі розбіжності щодо кількості жертв. За деякими оцінками, число загиблих становить майже 2 мільйони, проте останнім часом нерідко називають іншу цифру, засновану на результатах розслідування, що проводилося одним із членів слідчої комісії, організованої самим президентом Сукарно: 500 тисяч осіб. Технологія індонезійських убивств була досить простою: жертв убивали одну за одною за допомогою мачете та інших ручних знарядь або душили. Трупи знищували хаотично й неорганізовано, а не так, як це робилося, скажімо, в німецьких концтаборах часів Другої світової, де їх спалювали у крематоріях. Те, що сталося в Індонезії у 1965-1966 роках, сьогодні вважається одним із випадків найбільшого у світі масового вбивства після Другої світової війни.

Досить поширеним є хибне уявлення, що вбивали лише або переважно індонезійців китайського походження. Це не так. Більшість жертв були якраз індонезійцями не китайського походження, яких підозрювали у приналежності до компартії та пов'язаних із нею організацій, а не конкретно китайцями. Іще однією помилкою є думка про те, що ті вбивства начебто були спонтанним вибухом серед певного контингенту ірраціональних, емоційно нестабільних та психологічно незрілих людей, які, шаленіючи і втрачаючи над собою контроль, схильні перетворюватися на вбивць. Це — хибне уявлення. Я не маю жодного свідчення про те, що індонезійці є внутрішньо нестабільними і схильними до вбивств. Гадаю, що індонезійські військові спланували і здійснили масові вбивства для того, щоб захистити власні інтереси, а їхня пропаганда переконала багатьох індонезійських цивільних у необхідності вбивати начебто для захисту власних інтересів. Організована військовими кампанія вбивств була жахливою і потворною, але не ірраціональною; вона мала на меті знищення найсильніших опонентів збройних сил, і цієї мети їй вдалося досягти.

Станом на кінець жовтня 1965 року ситуація була такою: Сухарто міг розраховувати на лояльність деяких військових керівників, але не всіх. Сукарно залишався довічним президентом, якого більшість населення шанувала як батька-засновника Індонезії; він і досі користувався популярністю серед армійських офіцерів та солдатів і був вправним політиком. Сухарто не міг просто взяти й виштовхати Сукарно, це було б так само, якби якийсь амбітний американський генерал виштовхав Джорджа Вашингтона якраз посеред другого президентського терміну нашого улюбленого батька-засновника.

Раніше Сухарто вважали лише ефективним генералом — і не більше того. Однак тепер він почав демонструвати політичні здібності, які перевищували навіть здібності Сукарно. Він поступово здобув підтримку решти військових лідерів, замінив військових командирів та цивільних чиновників, які симпатизували КПІ, командирами й чиновниками, лояльними до нього особисто, і протягом наступних двох із половиною років займався тим, що поволі усував Сукарно, вдаючи, що діє від його імені. В березні 1966-го Сукарно змусили підписати листа, яким він передавав владу Сухарто; останній став виконуючим обов'язки президента, а в березні 1968 року змінив Сукарно на посту глави держави. І залишався при владі ще 30 років.

На відміну від Сукарно, Сухарто не проводив у «третьому світі» антиколоніальної політики і не мав територіальних амбіцій за межами Індонезійського архіпелагу. Натомість він зосередився на внутрішніх проблемах Індонезії. Зокрема, Сухарто поклав край збройній «конфронтації» з Малайзією щодо Борнео, знову зробив свою країну членом ООН, припинив ідеологічно мотивовану співпрацю з комуністичним Китаєм і натомість розпочав співробітництво Індонезії з Заходом, обумовлене економічними та стратегічними причинами.

Самому Сухарто бракувало університетської освіти і він погано розбирався в економічній теорії. Тому «офіційну» економіку Індонезії (на відміну від неофіційної, про яку йтиметься далі) він віддав у руки висококваліфікованих індонезійських економістів, багато з яких отримали свої дипломи в Каліфорнійському університеті в Берклі. Це спричинило появу їхнього прізвиська «мафія з Берклі». Коли при владі був Сукарно, то індонезійська економіка потерпала від дефіцитного бюджетного фінансування, що призвело до великого боргу й сильної інфляції. Як і «чиказькі хлопчики» генерала Піночета в Чилі, «берклійська мафія» Сухарто запровадила економічні реформи, що полягали у збалансуванні бюджету, в урізанні субсидій, переходу до ринкової економіки, зменшенні національного боргу Індонезії та інфляції. Скориставшись відмовою Сухарто від лівої політики Сукарно, «мафія з Берклі» заохотила іноземні інвестиції й залучила американську та європейську допомогу для розвитку індонезійських природних ресурсів, передусім нафти і мінералів.

Іще одним органом економічного планування в Індонезії були її збройні сили. Сухарто оголосив: «Збройні сили дуже зацікавлені у процесі модернізації держави й суспільства, а тому бажають відігравати в цьому процесі важливу роль... Якщо армія залишиться нейтральною перед лицем проблем, які стоятимуть на шляху до зміцнення Нового порядку, то вона таким чином відмовиться від своєї провідної ролі та своєї історичної місії... Військові мають дві функції, тобто вони є збройним інструментом держави та робочою групою, яка втілює цілі нашої революції». Спробуйте уявити собі, що президентом Америки став генерал і каже таке про американську армію! Фактично, індонезійські військові створили паралельний уряд із паралельним бюджетом, який приблизно дорівнював офіційному бюджету уряду. За влади Сухарто більше ніж половина мерів індонезійських міст, керівників місцевих адміністрацій та губернаторів провінцій були офіцерами збройних сил. Військові на місцях мали повноваження заарештовувати і тримати як завгодно довго під вартою будь-кого із запідозрених у діях, що «загрожують безпеці».

Офіцери збройних сил відкривали підприємства і вдавалися до масштабної корупції та рекету задля фінансування військової сфери та для наповнення власних кишень. Хоча сам Сухарто й не жив аж надто на широку ногу, його дружина й діти мали репутацію людей, залучених до гігантської корупції. Навіть не вкладаючи власних коштів, діти президента відкривали підприємства, які їх збагачували. Коли родину Сухарто звинуватили в корупції, він розлютився й відповів, що своє багатство його діти отримали завдяки тому, що є вправними бізнесменами. Індонезійці дали дружині Сухарто прізвисько мадам Тьєн, тобто мадам Десять відсотків, бо, як подейкували, вона забирала собі 10 % вартості державних контрактів. Під кінець правління Сухарто Індонезія вважалася однією з найбільш корумпованих країн світу.

Корупція просякнула всі сфери індонезійського життя. Наприклад, коли я працював у Індонезії як співробітник природоохоронної організації Світовий фонд дикої природи (WWF), то мій індонезійський приятель, який також працював від цього фонду, сказав мені пошепки, що директора індонезійського офісу фонду прозивають містером Корупціонером через те, що він є не просто корупціонером, а, так би мовити, корупціонером з великої літери; яхта, яку закордонні спонсори WWF придбали конкретно для індонезійського офісу, перетворилася на його приватну власність. Наведу іще один приклад недержавної корупції. З огляду на специфіку моєї роботи в Індонезії мені доводилося багато літати з важкою поклажею, і це спричиняло надмірні витрати при посадці на рейс. Я встиг призвичаїтися до того, що кожного разу в місцевому аеропорту клерки-реєстратори виходили до мене з-за конторки й вимагали додаткового платежу за багаж готівкою їм особисто, а не авіалінії.

Керівний принцип Сукарно, який отримав назву «керована демократія», Сухарто змінив на так званий Новий порядок, що, напевне, мало означати повернення до початкової концепції індонезійської конституції 1945 року та п'яти принципів Панкасіли. Сухарто проголосив, що скасовує ті зміни до конституції, які були запроваджені раніше індонезійськими політичними партіями і які він вважав шкідливими та непотрібними. Індонезійців він вважав недисциплінованими, неосвіченими, схильними до небезпечних ідей і тому ще не готовими до демократії. У своїй автобіографії Сухарто написав таке: «В демократії Панкасіла немає місця для опозиції західного типу. В царині демократії Панкасіла ми визнаємо лише узгодження з метою досягнення консенсусу... ми не визнаємо опозиції, як це прийнято на Заході. Ми не визнаємо опозиції, основаної на конфлікті, опозиції, яка просто прагне бути інакшою... Демократія мусить знати, що таке дисципліна та відповідальність, бо без дисципліни та відповідальності демократія перетворюється на безлад».

Оці лейтмотиви Сухарто — мовляв, є лише один шлях і дискусій не повинно бути — застосовувалися до багатьох сфер індонезійського життя. Існувала лише одна прийнятна ідеологія — Панкасіла, яку чиновники та представники збройних сил мали вивчати в рамках бюрократичної програми ідеологічного виховання. Страйки у промисловості, певна річ, заборонили, бо вони суперечили принципам Панкасіли. Єдиною прийнятною національною ідентичністю була виключно індонезійська, тому індонезійцям китайського походження заборонили користуватися китайським письмом та брати собі китайські імена. Загальнонаціональна політична єдність не допускала місцевої автономії для провінції Ачех, Східного Тімору, індонезійської Нової Гвінеї та інших регіонів із суттєвими місцевими відмінностями. В ідеалі Сухарто волів би мати лише одну політичну партію, але парламентські вибори, на яких змагалися численні партії, були необхідними для індонезійського уряду, щоб мати вигляд легітимного на міжнародній сцені. Щоправда, одна й та сама «робоча група» під назвою «Голькар» завжди якимось чином примудрялася перемагати на виборах, набираючи до 70 % голосів, тоді як решта політичних партій зливалися у дві інші робочі групи — ісламську та неісламську, які завжди зазнавали поразки на виборах. Тож Індонезія за правління Сухарто перетворилася на мілітаризовану державу, дуже схожу на ту, яка існувала в останній період голландського колоніального правління, з тією лише різницею, що цією державою управляли тепер не голландці, а індонезійці.

Розписи на історичні теми, які мені довелося бачити в індонезійському готелі в 1979 році, відображали постійну увагу Сухарто до невдалого путчу 1965 року саме як до комуністичної змови, вирішального моменту в історії Індонезії. Кожного року біля величезного пам'ятника Панкасіла, спорудженого 1969 року на честь сімох загиблих генералів (фото 5.5), яких називають «семеро героїв революції», проводилася (і проводиться донині) урочиста поминальна церемонія та церемонія складання присяги принципам Панкасіли. Барельєф на цьому пам'ятнику та прилеглий Музей комуністичної зради зображують історію постколоніальної Індонезії як низку зрадницьких діянь комуністів, кульмінацією яких стала спроба перевороту в 1965 році. 30 вересня кожного року всі індонезійські телестудії мали транслювати (а всі індонезійські школярі мусили дивитися в обов'язковому порядку) знятий на замовлення уряду моторошний чотиригодинний фільм про захоплення та вбивство генералів. Звісно, про вбивство півмільйона індонезійців під час каральних контрзаходів жодним чином не згадувалося. На той час, коли через десяток років, у 1979-му, я почав працювати в Індонезії, більшість політичних в'язнів нарешті звільнили.

Індонезійський парламент знову і знову обирав Сухарто на новий п'ятирічний термін. Але в травні 1998 року, майже через 33 роки, коли парламент всьоме затвердив Сухарто на п'ятирічний термін, його режим упав — швидко й несподівано. Цьому посприяло поєднання багатьох чинників. Одним із них стала азійська фінансова криза, яка обвалила вартість індонезійської валюти на 80 % і спровокувала бунти. Ще одним чинником було те, що сам Сухарто у віці 77 років втратив відчуття реальності, розгубив свої політичні навички. У 1996 році президента приголомшила смерть дружини, яка була його найближчою компаньйонкою та опорою в житті. Корумпованість і статки, накопичені родиною глави держави, спричинили невдоволення серед населення. За часи правління Сухарто сформувалося сучасне індустріалізоване індонезійське суспільство, яке більше не збиралося терпіти його впертих заяв про те, що індонезійці не здатні самостійно врядувати. Вочевидь індонезійські військові вирішили, як і чилійці після перемоги кампанії «Ні!» в 1998 році, що не зможуть зупинити хвилю протестів, тож Сухарто, як і Піночет, мусить піти у відставку, поки ситуація не вийшла з-під контролю.

У 1999 році, через рік після падіння Сухарто, в Індонезії відбулися перші за більш як 40 років відносно вільні вибори. Відтоді в країні пройшла низка виборів з явкою, що значно перевищувала явку в США, — 70-90 % порівняно із заледве 60 % у Сполучених Штатах навіть під час виборів президента. У 2014 році на останніх президентських виборах в Індонезії переміг позасистемний цивільний кандидат, колишній мер Джакарти Джоко Відодо, чиїм опонентом виступав армійський генерал. Корупція трохи зменшилася, і корупціонерів почали інколи притягати до відповідальності.

Давайте підсумуємо те, що ми дізналися про режим Сухарто і «спадщину» кризи, спровокованої 1965 року невдалим путчем і успішним контрпереворотом. Негатив цієї спадщини очевидний. Найгіршою обставиною є масове вбивство щонайменше півмільйона індонезійців та ув'язнення сотень тисяч на більше ніж десять років. Широкомасштабна корупція загальмувала темп економічного зростання Індонезії, бо дуже багато коштів витрачалося не на розвиток економіки та суспільства, а потрапляло до кишень військових, які мали свій паралельний уряд із паралельним бюджетом. Така корупційна схема наклала відбиток на все індонезійське суспільство (і навіть на клерків авіаліній). Переконаність Сухарто в тому, що його піддані не здатні самостійно управляти державою, кілька десятиліть не давала змоги індонезійцям навчитися здійснювати демократичне урядування.

Із подій 1965 року індонезійські військові винесли урок, що успіху можна досягти шляхом застосування сили та вбивства, а не долаючи проблеми, які спричиняють народне невдоволення. Така політика вбивчих репресій дорого обійшлася Індонезії в індонезійській Новій Гвінеї, на Суматрі, а особливо — на східноіндонезійському острові Тімор, який був поділений політично на португальську колонію на сході та індонезійську — на заході. Коли португальці в 1974 році відмовлялися від своїх останніх колоній, вся географічна логіка вказувала на те, що Східний Тімор мав би стати іще однією провінцією Індонезії, до складу якої вже увійшли чимало провінцій з різними культурами, мовами та історичними традиціями. Звісно, національні кордони визначаються не лише географічною логікою: Канада не є частиною США, а Данія — частиною Німеччини. Але Східний Тімор не можна порівнювати з Канадою чи Данією, бо він є лише східною половиною одного маленького острова в низці численних островів, решта яких повністю індонезійські. Якби індонезійський уряд і збройні сили країни виявили хоча б дещицю тактовності, то можна було б домовитися про входження Східного Тімору до складу Індонезії на правах автономії. Натомість індонезійська армія вдерлася до Східного Тімору, вбивши при цьому велику кількість людей, і анексувала його. Під міжнародним тиском і на превеликий жах індонезійських військових президент Індонезії Хабібі, що зайняв цей пост після Сухарто, дозволив провести на Східному Тіморі референдум щодо незалежності — він відбувся у серпні 1999 року. Певна річ, населення переважною більшістю проголосувало за незалежність. Після референдуму індонезійська армія організувала проіндонезійські збройні загони і знову влаштувала різанину, силоміць депортувавши значну частину населення до індонезійського Західного Тімору і спаливши більшість будівель у Східному Тіморі. Усе це виявилося марною справою, бо міжнародні збройні сили відновили порядок на Східному Тіморі й він отримав незалежність як країна Тімор-Лешті. Але ця незалежність обійшлася східним тіморійцям дуже дорого: чверть населення загинула, а ті, що вціліли, є тепер жителями найбіднішої в Азії міні-країни, дохід якої на одну людину в шість разів нижчий за аналогічний показник в Індонезії.

Тепер, коли ми детально розібралися з жахливою спадщиною режиму Сухарто, може скластися враження, що більше з цього приводу сказати нічого. Але історія рідко подає нам приклади або чистого зла, або чистого добра, і тому її слід досліджувати чесно. Хоч яким би потворним не був режим Сухарто в багатьох аспектах, він залишив по собі й певну позитивну спадщину. Цей режим забезпечив умови для стабільного економічного зростання, хоча воно й уповільнювалося корупцією (фото 5.6, 5.7). Він залучив іноземні інвестиції. Він зосередив свою енергію на внутрішніх проблемах Індонезії, а не став марнувати її в царині світової антиколоніальної політики чи намагаючись загарбати сусідню Малайзію. Він запровадив і заохочував планування сім'ї, таким чином сприяючи подоланню однієї з найбільш фундаментальних проблем, яка відчутно дошкуляла як незалежній Індонезії, так і колишньому голландському колоніальному режиму. (Просвітницькі плакати, присвячені урядовій політиці планування сім'ї, мені доводилося бачити навіть у найбільш віддалених селах індонезійської Нової Гвінеї.) Режим Сухарто став організатором «зеленої революції», він забезпечив аграріїв добривами і якіснішим насінням, завдяки чому значно зросли врожаї рису та інших культур, а отже — продуктивність праці в сільському господарстві та обсяги виробництва продуктів харчування. До 1965 року ситуація в Індонезії була дуже напруженою; нині ж безпосередньої загрози її розпаду не існує, незважаючи на поділ цієї країни на острови, що розтягнулися на тисячі миль; незважаючи на сотні корінних місцевих мов та співіснування релігій — кожен із цих чинників сам по собі вже є рецептом потенційної катастрофи. Вісімдесят років тому більшість індонезійців не вважали себе індонезійцями; нині ж вони сприймають свою національну ідентичність як належне.

Однак багато людей, як індонезійців, так і не індонезійців, схильні вважати, що режиму Сухарто належить мало заслуг, а то й взагалі жодних. При цьому вони переконані, що таких самих успіхів Індонезія могла б досягти за будь-якої іншої влади, а не лише за режиму Сухарто. Так постає типове запитання щодо альтернативного ходу історії: «А що було б, якби?», але на такі запитання однозначних відповідей не існує. Можна лише порівняти те, що реально сталося в Індонезії після 1965 року, з тим, що могло би статися за наявності лише двох альтернатив: продовження режиму Сукарно, який був при владі до 1965 року, чи його заміни комуністичним режимом під керівництвом КПІ, яка прагнула захопити владу. З одного боку, станом на 1965 рік режим Сукарно довів Індонезію до політичного хаосу та економічної безвиході. Тортури, вбивства, жахлива бідність і бездумна політика, які асоціюються з комуністичними диктатурами в Камбоджі, Північній Кореї та інших країнах, застерігають нас, що комуністична альтернатива Сухарто була б для Індонезії ще гіршою, ніж режим Сукарно. З іншого боку, є люди, які стверджують, що режим Сукарно вів країну до чогось прекрасного, що режим індонезійських комуністів під керівництвом КПІ був би не таким, як комуністичні режими деінде у світі. Але ми цього ніколи не дізнаємось.

То чи відповідає індонезійська криза нашій схемі порівняння криз загальнонаціональних із кризами особистісними?

Індонезія є ілюстрацією вибіркової зміни та «спорудження огорожі» (табл. 1.2, чинник 3). В межах цієї «огорожі» опинилися значущі сфери, які вважалися дозрілими для змін. До них входили заміна цивільного уряду військовою диктатурою Сухарто, заміна цієї диктатури цивільним урядом його наступників, залучення економістів із західною освітою задля зміни економічного спаду на економічне зростання, а також відмова Сухарто від планів Сукарно щодо політичного лідерства у «третьому світі». З іншого боку, за межами «огорожі» залишалися основні риси Індонезії, що збереглися без змін після 1965 року, як-от загальнонаціональна територіальна цілісність, високий рівень релігійної толерантності, не комуністичний уряд. Ці визначальні принципи вважали засадничими цінностями, що не підлягають перегляду, як Сукарно, так і Сухарто, а також наступники Сухарто, за винятком того моменту, коли президент виявив готовність увійти в альянс з комуністами.

Деякі чинники ускладнили для Індонезії процес розв'язання цих проблем. Будучи колишньою колонією, яка тільки недавно отримала незалежність, Індонезія починала з вельми обмеженої національної ідентичності (чинник 6), на відміну від, скажімо, Фінляндії, яка ще за сто років до здобуття незалежності мала вельми широку автономію в складі Російської імперії. Як молода країна, Індонезія не мала змоги спиратися на попередній досвід успішних змін, за винятком боротьби за незалежність у 1945-1949 роках (чинник 8). Президенту Сукарно бракувало чесної й реалістичної самооцінки (чинник 7), бо він вважав себе наділеним унікальною здатністю тлумачити підсвідомі бажання індонезійського народу. Засадничими цінностями багатьох або більшості індонезійських офіцерів були такі, за які вони готові були вбивати, але не вмирати (чинник 11). Свобода дій Індонезії обмежувалася внутрішніми стримувальними чинниками — бідністю та зростанням кількості населення (чинник 12).

З іншого боку, Індонезія отримала певну вигоду в результаті подолання деяких зі своїх проблем. Будучи острівним архіпелагом, ця країна є вільною від зовнішніх обмежень — подібно до Чилі, але на відміну від Фінляндії: після виходу голландських колонізаторів Індонезії не загрожувала жодна країна (чинник 12). «Берклійська мафія» економістів спромоглася скористатися добре перевіреними в інших країнах взірцями для реформування індонезійської економіки та забезпечення економічного зростання (чинник 5). Після того як Сухарто відмовився від прокомуністичної, орієнтованої на Китай політики свого попередника і перейшов до прозахідної політики, Індонезія отримала від західних країн великі інвестиції та допомогу для перебудови своєї економіки (чинник 4).

Сухарто часто демонстрував чесну й реалістичну самооцінку в стилі Макіавеллі (чинник 7). Поступово відсовуючи убік популярного батька-засновника країни та першого президента Сукарно, Сухарто діяв обережно, прораховуючи кожен свій крок — що він міг собі дозволити, а чого не міг, — і йому зрештою вдалося усунути попередника, хоча це й потребувало певного часу. Сухарто проявив також реалізм, відмовившись від амбітної та непосильної для Індонезії зовнішньої політики Сукарно, припинивши партизанську війну проти Малайзії та полишивши спроби очолити всесвітній антиколоніальний рух.

На прикладі Індонезії можна сформулювати судження щодо ролі трьох чинників, які стосуються загальнонаціональної кризи, але не випливають із кризи особистісної. Подібно до Чилі й на відміну від Фінляндії, Індонезія пройшла через руйнацію політичного компромісу, що призвело до політичної безвиході й появи на початку 1950-х років сепаратистських рухів, унаслідок чого Сукарно довелося запровадити так звану керовану демократію, а індонезійська компартія закликала до озброєння робітників і селян, що, у свою чергу, призвело до контрзаходів з боку армії, які вилились у масові вбивства. Окрім того, на прикладі Індонезії показана можлива роль лідерів у подоланні загальнонаціональної кризи. Цими лідерами були Сукарно, який поєднував у собі справжню харизму із надмірною самовпевненістю, та Сухарто, наділений такими позитивними рисами, як терплячість, обережність та політична вправність, і таким негативними, як войовничість та жорстокість, поблажливе ставлення до корупції власної родини, брак віри у своїх земляків. І останнє. В тому, що стосується примирення після вбивств, спровокованих руйнацією політичного компромісу, Індонезія перебуває на протилежному до Фінляндії екстремумі, тоді як Чилі розташована посередині між ними: швидке примирення після громадянської війни у Фінляндії, багато відкритого обговорення і судів над злочинцями, але брак повного примирення в Чилі, і, нарешті, вкрай обмежене обговорення подій та примирення і відсутність судів у Індонезії. До чинників, відповідальних за відсутність судів у Індонезії, належить, зокрема, слабкість демократичних традицій цієї країни, той факт, що постпіночетівське гасло «Чилі — батьківщина для всіх чилійців» не знайшло значного відгуку в постсухартівській Індонезії, а найбільше те, що після масових вбивств країна ще 33 роки залишалася військовою диктатурою, а збройні сили ще й сьогодні є значно впливовішими, ніж у Чилі.

Можу розповісти про деякі особисті враження від вибіркових змін в Індонезії. Я працював там 17 років упродовж доби Сухарто, з 1979 по 1996 рік. Потім я повернувся до цієї країни у 2102 році (через 14 років після падіння режиму Сухарто) і відтоді буваю там регулярно. По поверненні на мене чекало багато сюрпризів.

Перший сюрприз стосувався повітряних подорожей. У 1980-х і 1990-х роках індонезійські комерційні авіалінії часто працювали несумлінно, не дбаючи про безпеку польотів. Мало того, що з мене вимагали хабарі та вичавлювали додаткову платню за багаж, мені ще й довелося летіти авіарейсом, коли великі незакріплені діжки з пальним були розміщені в пасажирському салоні, під час зльоту стюард залишався стояти, а пристібних ременів безпеки і пакетів для блювання взагалі не було (причому дехто з пасажирів блював). Під час іншого польоту на великому реактивному пасажирському лайнері до Джаяпури, столиці провінції Папуа, обидва пілоти захопилися теревенями зі стюардесою і не помітили, що наближаються до посадкової смуги на надто великій висоті. Свою недбалість вони спробували компенсувати тим, що ввели літак у круте піке, а після посадки змушені були різко гальмувати; їм вдалося зупинити лайнер за якихось 20 футів від канави, викопаної вздовж периметра злітно-посадкової смуги. Але станом на 2012 рік провідна індонезійська авіалінія «Гаруда» вважалася одним із найкращих регіональних перевізників у світі. Після 2012 року щоразу, коли мені доводилося летіти рейсом цієї авіалінії з багажем надмірної ваги, мене спрямовували до відповідного офісу, де я сплачував належне кредитною карткою самій «Гаруді» й отримував квитанцію про сплату. До 1996 року з мене постійно вимагали хабарі; після 2012 року про хабарі мені більше ніхто не натякав.

Якось, пливучи на човні в індонезійських прибережних водах у 2012 році, я, помітивши неподалік судно, схоже на військове, запитав, що то таке, і, на свій превеликий подив, дізнався, що то був патрульний катер державної прикордонної служби, який відстежував нелегальні рибальські човни. До 1996 року фраза «патрульний катер державної прикордонної служби» видалася б мені самозаперечним оксюмороном на кшталт «креветка завбільшки з бегемота», бо я звик до того, що раніше радше треба було патрулювати самих індонезійських військових через їхню нелегальну діяльність.

Зійшовши на берег індонезійської Нової Гвінеї в 2014 році, я з подивом помітив великих яскраво забарвлених птахів, які раніше були основною мішенню мисливців-браконьєрів, а тепер вільно гніздилися біля прибережних сіл і в самих селах; це — плодоїдні голуби, птахи-носороги, чорні какаду та райські пташки. Колись на цих птахів полювали і виловлювали їх біля сіл, тож оселялися вони далеко від людського житла.

Коли я повернувся до індонезійської Нової Гвінеї, мої місцеві друзі розповіли мені історію, яка спочатку видавалася схожою на ті, що нерідко траплялися у 1980-х та 1990-х роках. У тому новогвінейському селі один індонезійський полісмен нещодавно застрелив чотирьох новогвінейців, а голова адміністрації того району був нахабним корупціонером. А що ж тоді, в такому разі, помінялось? Цього разу різниця полягала в тому, що і поліцейського, і голову адміністрації віддали під суд і відправили за ґрати — раніше цього б не сталося.

Так, це ознаки прогресу, але переоцінювати їх не слід. Багато індонезійських проблем і досі лишаються актуальними, хоча й різною мірою. Хабарництво все ще залишається вельми поширеним, хоча особисто мені стикатися з цим явищем більше не довелося. Мої індонезійські друзі, як і раніше, не говорять про масові вбивства 1965 року: наймолодших із них тоді ще на світі не було, а найстарші, ті, хто застав події 1965-го, воліють мовчати й нічого мені не розповідають, хоча американські колеги кажуть, що їм таки трапляються індонезійці, яких цікавлять тодішні масові вбивства. Населення країни досі побоюється, що індонезійські військові можуть втрутитися і знову згорнути демократію: коли цивільний політик переміг генерала на президентських виборах 2014 року, країна пережила кілька тривожних місяців, допоки остаточно не з'ясувалося, що той генерал не намагатиметься оскаржити результати виборів. У 2013 році куля із гвинтівки пробила лобове скло чартерного гелікоптера, яким я летів над індонезійською Новою Гвінеєю; ми так і не дізналися, хто то стріляв: чи то новогвінейські партизани, які й досі воюють за незалежність, чи індонезійські військові, що імітують партизанську війну, щоб виправдати репресії проти місцевого населення.

Решта моїх особистих вражень потребують більш детального пояснення. Серед країн, розглянутих у цій книзі, Індонезія має найкоротшу загальнонаціональну історію, відзначається найбільшим мовним розмаїттям і є єдиною країною, якій на початку існування довелося пережити серйозну загрозу дезінтеграції. Колишня голландська колонія Ост-Індія могла розпастися на кілька окремих держав, так само, як колишня французька колонія Індокитай розпалася на В'єтнам, Камбоджу та Лаос. Мабуть, такий розпад і мали на меті голландці, коли намагалися започаткувати федеральні штати в межах своєї колонії наприкінці 1940-х років, щоб не дати народитися об'єднаній Республіці Індонезія.

Але Індонезія не розвалилася на частини. Напрочуд швидко і буквально з чистого аркуша їй вдалося виховати у свого населення відчуття національної ідентичності. Це почуття сформувалося частково спонтанно, а частково — завдяки свідомим зусиллям індонезійського уряду. Одним із стовпів цього почуття є гордість за революцію 1945-1949 років і за звільнення від голландського колоніального правління. Уряд посилює це спонтанне почуття гордості, переповідаючи історію подій 1945-1949 років (і маючи на те законне право), як героїчну боротьбу за національну незалежність — так само, як в американських школах учням викладають історію нашої революції. Індонезійці пишаються величезним обширом території своєї країни, і це почуття добре передається в індонезійському національному гімні Dari Sabang sampai Merauke («Від Сабанга до Мерауке», тобто від найдальшої західної точки до найбільш східної, відстань між якими становить 3400 миль). Ще одним стовпом національної ідентичності індонезійців є швидке прийняття і засвоєння як загальнонаціональної напрочуд легкої та гнучкої мови бахаса, що мирно співіснує з 700 місцевими мовами.

Індонезійський уряд намагається посилити в населення почуття національної ідентичності, наголошуючи на необхідності шанування не лише перелічених підвалин, а й п'яти принципів Панкасіли, та проводячи щорічні церемонії вшанування сімох загиблих генералів у Джакарті. Після 2012 року мені доводилося мешкати в багатьох індонезійських готелях, проте в жодному з них я не бачив розписів, що оповідали б про «комуністичний заколот», на кшталт зображених у фойє готелю, в якому я зупинявся 1979 року. Сучасним індонезійцям для підтримання почуття національної ідентичності вже не потрібні неправдиві оповідки про «комуністичний путч». Мені як сторонньому оглядачу цей поглиблений сенс національної ідентичності видається однією з найбільш значущих змін, що впадають в око.

Розділ 6 Відбудова Німеччини Німеччина в 1945 році — 1945-1961 — Німці висловлюють власну думку — 1968 — Наслідки 1968 — Брандт і возз'єднання — Географічні обмеження — Жаль до самих себе? — Лідери й реалізм — Структура кризи

Капітуляція Німеччини 7-8 травня 1945 року стала кінцем Другої світової війни в Європі. Якою ж була ситуація в Німеччині станом на цей період? Лідери нацистів — Гітлер, Геббельс, Гіммлер та Борман — або збиралися скоїти самогубство, або вже вкоротили собі віку. Німецькі війська, які колись завоювали всю Європу, були відкинуті й ущент розбиті. Близько семи мільйонів німців загинуло: військові — на фронтах, цивільні — від бомбардувань, біженці — під час втечі, в першу чергу від радянських військ, які наступали, палаючи бажанням помститися за те, що було скоєно на окупованих територіях.

Десятки мільйонів німців, яким вдалося вижити, зазнали психологічної травми внаслідок жорстоких бомбардувань та обстрілів (фото 6.1). Практично всі великі німецькі міста перетворилися на руїни в результаті американо-англійських авіаційних нальотів та вуличних боїв (фото 6.2). Від чверті до половини житлового фонду німецьких міст було знищено.

Чверть колишньої території Німеччини було передано Польщі та Радянському Союзу. Те, що від неї залишилось, поділили на чотири окупаційні зони, які згодом стали двома окремими державами.

Близько 10 мільйонів німців перетворилися на біженців без даху над головою. Мільйони людей шукали зниклих членів своїх родин; дехто з них якимось дивом знайшовся живим через багато років. Але більшість зникли безвісти, і місце та обставини їхньої смерті назавжди залишаться невідомими. Мій перший вчитель німецької, колишній вигнанець з німецьких земель, які відійшли до Польщі та Радянського Союзу, в 1954 році якось сказав мені, що в нього був син. Я наївно почав розпитувати про сина, і чоловік із болем в голосі вигукнув: «Його кудись забрали, і відтоді ми більше нічого про нього не чули!» Коли я познайомився зі своїм вчителем, вони з дружиною перебували в стані цієї непевності вже 10 років. Двом іншим моїм німецьким друзям «пощастило»: один дізнався про ймовірну смерть свого батька рік по тому, як отримав від нього останню звістку, а другому повідомили, що його брат помер, через три роки.

У 1945 році німецька економіка лежала в руїнах. Валюта стрімко втрачала вартість через інфляцію. Дванадцять років німецький народ обробляли фашистською пропагандою. Практично всі чиновники були або переконаними нацистами, або їхніми прихильниками, бо для отримання державної посади мусили складати особисту присягу на вірність Гітлеру. Німецьке суспільство було авторитарним.

Сучасна Німеччина є країною з ліберальною демократією. За економічним розвитком вона посідає четверте місце у світі і є одним із найбільших світових експортерів. Німеччина є найпотужнішою країною Європи. Свого часу вона запровадила власну стабільну валюту (дойчмарку); потім відіграла провідну роль у запровадженні спільної європейської валюти (євро), а також у створенні Європейського Союзу, який у мирний спосіб об'єднав Німеччину з країнами, проти яких вона ще недавно вчиняла акти агресії. Загалом Німеччина подолала своє нацистське минуле. Німецьке суспільство нині значно менш авторитарне, ніж було колись.

Що ж сталося в інтервалі між 1945 роком та сьогоденням? Що спричинило такі разючі зміни? Вперше я приїхав до Німеччини в 1959 році, прожив там до 1961 року і відтоді періодично відвідував цю країну. Далі я розгляну ті п'ять змін, свідком яких став особисто. Коли я вперше надовго туди приїхав, дві з цих змін майже завершилися (поділ Німеччини та західнонімецьке економічне відродження); дві інші вже почались і продовжувалися з прискоренням (подолання спадщини нацистського минулого та соціальні зміни); а п'ята (об'єднання) сталася лише через кілька десятиліть і здавалася мені та моїм німецьким друзям в 1961 році абсолютно немислимою. В плані тематики цієї книги — структури кризи та вибіркових змін — Німеччина в багатьох аспектах є крайнім випадком, включно з геополітичними обмеженнями та роллю видатних лідерів у змінах як на краще, так і на гірше. Насамперед, масштаби кризи, в якій вона опинилася, були екстремальними. Японії Мейдзі напад лише загрожував, Фінляндія та Австралія зазнали нападу, але їхні території залишилася не окупованими; а Німеччина та Японія в 1945 році зазнали нападу, були переможені, окуповані та зруйновані значно більше, ніж будь-яка інша країна, досліджувана в цій книзі.

Переможці у Другій світовій війні розчленували Німеччину на чотири окупаційні зони: американську на півдні, французьку на південному заході, британську на північному заході та радянську на сході. Столиця Берлін опинилася на території радянської зони, але й вона була поділена на сектори окупації для кожної з чотирьох сторін і перетворилась на такий собі нерадянський острів у радянській зоні окупації. 1948 року Радянський Союз запровадив блокаду сухопутного доступу американців, британців та французів до їхніх анклавів у Берліні, аби змусити західних союзників від цих анклавів відмовитись. Союзники у відповідь організували повітряний місток і близько року постачали Берліну продовольство за допомогою авіації, аж поки в 1949 році блокаду не було знято.

Того ж самого 1949 року союзники об'єднали свої зони в одну, яка отримала назву Федеративна Республіка Німеччина (відома також як Західна Німеччина). Радянська зона стала Німецькою Демократичною Республікою, відомою також як Східна Німеччина (скорочено німецькою DDR). Нині Східну Німеччину зазвичай згадують зневажливо — як недолугу комуністичну диктатуру, що зрештою припинила своє існування і була поглинута Західною Німеччиною. Назва «Німецька Демократична Республіка» асоціюється з великою брехнею на кшталт Народно-Демократичної Республіки Корея (офіційна назва Північної Кореї). Чомусь швидко забули, що заснуванню Східної Німеччини сприяла не лише груба сила Радянського Союзу, а й комуністичний ідеалізм певної частини німців, і що багато німецьких інтелектуалів свідомо перебралися до Східної Німеччини з Німеччини Західної або з інших країн, де вони жили у вигнанні.

Але Східна Німеччина дуже відставала від Західної за рівнем життя та свободи. Тоді як до ФРН потоком лилася американська допомога, Радянський Союз наклав на свою зону окупації економічні репарації, демонтував і вивіз до Росії цілі заводи й фабрики, а східнонімецьке сільське господарство організував на основі колгоспів. Станом на 1990 рік, тобто на момент об'єднання, виросло покоління східних німців, які, на відміну від мешканців західних демократичних країн, не мали змоги виховати в собі мотивацію вперто працювати заради покращення власного життя.

З часом східні німці почали тікати на Захід. 1952 року Східна Німеччина перекрила свої кордони з західними країнами, але східні німці все одно мали змогу втекти, перейшовши зі Східного Берліна до Берліна Західного, а потім діставшись літаком до Західної Німеччини. Маршрути довоєнної транспортної системи Берліна (метро та електрички) поєднували західну частину міста зі східною, тому кожен міг проїхати з радянського Берліна до демократичного, просто сівши на потяг. Коли я вперше потрапив до Берліна в 1960 році, то, як і багато інших західних туристів, добирався до Східного Берліна підземкою, а потім тією самою підземкою повертався до західної частини міста.

У 1953 році невдоволення у Східній Німеччині вибухнуло страйком, який переріс у повстання, що його придушили радянські війська. Невдоволені східні німці продовжували тікати на Захід через берлінську систему громадського транспорту. В результаті вночі 13 серпня 1961 року, ще коли я жив у Німеччині, східнонімецький режим несподівано закрив свої берлінські станції метро і спорудив між Східним та Західним Берліном стіну, патрульовану вартовими, які стріляли на ураження, вціляючи в людей, що намагалися через ту стіну перелізти (фото 6.3). Я добре пам'ятаю шок і лють своїх західнонімецьких друзів наступного ранку після спорудження стіни. Керівники Східної Німеччини пояснювали свої дії необхідністю захищати країну від західнонімецьких агентів та злочинців і не хотіли визнавати, що справжнім призначенням стіни було запобігання втечі невдоволених громадян. Західні союзники не насмілилися ламати стіну, бо знали, що не зможуть надати серйозної допомоги Західному Берліну, оточеному радянськими та східнонімецькими військами.

Відтоді Східна Німеччина стала державою, з якої не можна було втекти до Німеччини Західної, не наражаючись на небезпеку бути вбитим на кордоні. (Під час такої спроби загинуло понад 1000 східних німців.) Реальної надії на об'єднання Німеччини не було з огляду на конфронтацію Радянського Союзу та комуністичного Східного блоку зі Сполученими Штатами та Західною Європою. Це було приблизно так, якби Сполучені Штати розділилися по річці Міссісіпі на комуністичні східні США та демократичні західні США без перспективи об'єднання у найближчому майбутньому.

Одразу після закінчення Другої світової війни переможці-союзники всерйоз розглядали щодо Західної Німеччини такий варіант політики, який позбавив би її можливості відбудовувати свою індустрію, змусивши займатися одним лише сільським господарством, і при цьому стягуючи з неї репарації, як це робив Радянський Союз і як після перемоги у Першій світовій війні робили союзники (так званий План Моргентау). Така стратегія базувалась на поширеній серед союзників думці, що Німеччина має відповідати не лише за війни, розв'язані Гітлером, а й за Першу світову війну, начебто розв'язану кайзером Вільгельмом Другим (до речі, вельми спірне твердження, стосовно якого й досі ламають списи історики); мовляв, якщо дозволити Німеччині відновити свою промисловість, то це призведе до нової світової війни.

Початок холодної війни змусив союзників відкинути План Моргентау, бо їм стало зрозуміло, що реальна загроза нового протистояння йде не від Німеччини, а від Радянського Союзу. Як я вже пояснював у розділі 4, коли йшлося про політику Сполучених Штатів стосовно Чилі, страх перед комуністичною загрозою був лейтмотивом американської зовнішньої політики протягом кількох десятиліть після Другої світової війни. Захоплення комуністами влади в східноєвропейських країнах, уже окупованих радянськими військами, створення Радянським Союзом атомної, а потім і водневої бомб, блокада Західного Берліна з метою задушення цього демократичного анклаву, а також потужність комуністичних партій та їхній вплив у деяких країнах Західної Європи підводили до думки, що саме Західна Європа і є найімовірнішим майбутнім театром бойових дій, якщо холодна війна переросте в гарячу. Уже в 1961 році, коли я збирався надовго оселитися в Німеччині, мій батько з усією серйозністю радив мені тікати до надійного притулку в Швейцарії за перших ознак небезпеки у Європі.

З цієї точки зору розташована в центрі Європи Західна Німеччина, маючи спільні кордони з комуністичними Східною Німеччиною та Чехословаччиною, стала надзвичайно важливою для свободи всієї Західної Європи. Союзникам потрібно було, щоб Німеччина знову стала сильною як оплот проти комунізму. Ще одним мотивом їхнього бажання посилення Німеччини було зменшення ризику, що слабка і пригноблена Німеччина знову зануриться у вир політичного екстремізму (як сталося після Першої світової війни), а також зменшення економічного тягаря, який несли союзники, годуючи й підтримуючи економічно слабку Західну Німеччину.

Після 1945 знадобилося кілька років, щоб серед союзників визріла думка про необхідність такої зміни, і протягом цих років економіка західної Німеччини продовжувала занепадати. Наприкінці 1948 року США почали надавати Західній Німеччині економічну допомогу в рамках Плану Маршалла, який запрацював для інших західноєвропейських країн з 1947 року. Одночасно Західна Німеччина замінила свою слабку і знецінену інфляцією валюту новою валютою — дойчмаркою. Західні союзники, об'єднавши свої окупаційні зони в єдину Західну Німеччину, зберегли за собою право вето стосовно її законодавства. Але перший канцлер Західної Німеччини Конрад Аденауер вправно грав на страху американців перед комуністичною загрозою, аби схилити союзників до делегування дедалі більшої влади Західній Німеччині, залишаючи все менше влади в руках союзників. Людвіг Ерхард, міністр економіки в уряді Аденауера, запровадив передові методи вільного ринку і використав допомогу в рамках плану Маршалла як ресурс для надзвичайно успішного економічного підйому, відомого під назвою Wirtschafts-wunder, або «економічне диво». Карткову систему було скасовано, обсяги промислового виробництва та рівень життя різко зросли, і мрія західних німців про власний будинок та автомобіль для багатьох стала реальністю.

Коли я переїхав до Західної Німеччини, життя там було заможнішим та стабільнішим, аніж у Великій Британії, звідки я перебрався. Один із моїх британських друзів зазначив з гіркою іронією: «Німеччина програла Другу світову, а Британія виграла, але економічне диво сталося не в Британії, а в Західній Німеччині». В політичному плані станом на 1955 рік ФРН відновила свій суверенітет, а союзницька окупація скінчилась. Після того як союзникам знадобилося дві війни, щоб розбити і роззброїти Німеччину, ФРН почала відновлювати й переозброювати свою армію, до того ж не з власної ініціативи, а (неймовірно!) за наполяганням Заходу і супроти волі самого західнонімецького парламенту, який проголосував проти мілітаризації. Союзники хотіли, щоб Західна Німеччина поділяла тягар захисту Західної Європи. Після 1945 року це стало найбільш разючою зміною політики американців, британців та французів щодо Німеччини.

Економіка Західної Німеччини характеризувалася досить добрими стосунками між найманими працівниками та роботодавцями, нечастими страйками та гнучкими умовами найму на роботу. Між робітниками та роботодавцями існувала мовчазна угода про те, що страйків не буде, аби бізнес мав змогу стабільно розвиватися, і що в такому разі роботодавці ділитимуться плодами цього розвитку зі своїми робітниками. В німецькій промисловості сформувалася система підмайстрів (вона існує й донині), згідно з якою молоді люди наймаються підмайстрами до компаній, а ті починають платити їм у міру оволодіння фахом. Після завершення періоду навчання підмайстри отримують роботу в тій самій компанії. Нині німецька економіка є найпотужнішою в Європі.

Після завершення Другої світової війни союзники під час Нюрнберзького судового процесу притягли до відповідальності 24 найвищих лідерів нацистської Німеччини за воєнні злочини. Десятьох засудили до страти; серед них найвищими за рангом були міністр закордонних справ Йоахім Ріббентроп та шеф люфтваффе Герман Герінг (останньому вдалося скоїти самогубство, отруївшись напередодні запланованої страти). Сімох інших засудили до тривалих або довічних термінів ув'язнення. Нюрнберзький суд також призначив терміни ув'язнення багатьом нацистським лідерам нижчого рангу. Значну кількість німців союзники, дослідивши їхнє нацистське минуле, піддали процедурі «денацифікації» та «перевиховання».

Але Нюрнберзький процес і процедура денацифікації не повністю подолали нацизм. Мільйони дрібних німецьких чиновників — переконаних нацистів або їхніх симпатиків — покарані не були. Через те, що суди здійснювалися союзниками, а не самими німцями, останні в результаті не взяли на себе відповідальності за свої дії в минулому. В Німеччині ці суди зневажливо називали Siegerjustiz, тобто «юстицією переможців», і вважали звичайною помстою переможців тим, хто зазнав поразки. Судова система Західної Німеччини проводила власні судові процеси, але їх масштаб був обмеженим від самого початку.

Як для союзників, так і для самих німців проблема створення функціональної системи урядування у повоєнній Німеччині полягала в тім, що кожен уряд потребує чиновників з досвідом. Однак переважна більшість німецьких чиновників набули досвіду в роки правління нацистського режиму, а це означало, що всі потенційні чиновники повоєнної Німеччини (включно з суддями) були або переконаними нацистами або, щонайменше, співпрацювали з ними. Виняток становили лише ті німці, які опинились у вигнанні або в концтаборах, де вони, звісно, жодного досвіду урядування набути не могли. Наприклад, першим повоєнним канцлером Німеччини став Конрад Аденауер, якого нацисти прогнали з посади мера міста Кельн. Політику Аденауера на посаді канцлера характеризували як «амністія та інтеграція», що означало «не питати кожного конкретного німця, чим він займався впродовж правління нацистів». Натомість уряд наголошував на нагальному завданні: нагодувати й забезпечити помешканнями десятки мільйонів голодних і бездомних людей, відбудувати розбомблені міста і зруйновану економіку, а також відновити демократичну систему урядування після 12 років нацистського правління.

В результаті більшість німців призвичаїлися до думки, що злочини нацистів були справою рук жменьки лиховісних керманичів, що переважна більшість їхніх співвітчизників ні в чому не винні, що прості німецькі солдати, які героїчно воювали проти Радянського Союзу, не мали за собою вини і що потреба в подальших розслідуваннях нацистських злочинів всередині 1950-х уже відпала. Фактичній відмові західнонімецького уряду переслідувати в судовому порядку нацистів посприяла широка присутність колишніх нацистів серед самих повоєнних прокурорів: наприклад, виявилося, що 33 із 47 чиновників західнонімецького кримінального бюро (Bundeskriminalamt), а також багато членів західнонімецької розвідувальної служби були керівниками нацистської організації СС. Перебуваючи в Німеччині у 1961 році, я іноді чув апологію нацистської доби з вуст старших німців, яким під час правління Гітлера було по 30-40 років; я їх добре знав, і розмовляли ми приватно. Наприклад, чоловік однієї музикантки, з якою я грав сонати для фортепіано з віолончеллю, якось взявся пояснювати мені, що здогадне знищення мільйонів євреїв було неможливим навіть з суто математичного погляду, що це є найбільшою у світі брехнею. Ще одна моя німецька приятелька старшого віку одного разу поставила мені платівку з промовою Гітлера, яку сама слухала з явним ентузіазмом і задоволенням.

1958 року міністри юстиції всіх земель Західної Німеччини нарешті організували центральний офіс для координації зусиль із розслідування злочинів, скоєних нацистами не лише в Німеччині, а й за межами території тодішньої ФРН. Провідною фігурою в цих розслідуваннях був німецький юрист єврейського походження на ім'я Фріц Бауер, який колись належав до німецької соціал-демократичної партії і якому довелося тікати в 1935 році до Данії. Щойно повернувшись до Німеччини в 1949 році, він почав вести справи нацистських злочинців. З 1956 року і аж до смерті в 1969-му він виступав головним обвинувачем від німецької землі Гессен. Фріц Бауер наголошував на тому, що німці мали судити себе самі. А це означало засудження і простих німців, а не лише лідерів, яким винесли вирок союзники. Спершу Бауер став відомим у Німеччині завдяки так званим освенцімським судам, на яких він виступав обвинувачем німецьких функціонерів низової ланки, що працювали в Аушвіці — найбільшому нацистському концтаборі поблизу Освенціма. Персонал Аушвіцу, якому він висував обвинувачення, складався з дрібних працівників — гардеробників, фармацевтів та лікарів. Потім Бауер зайнявся судовим переслідуванням нацистських поліцейських нижчого рангу; німецьких суддів, які виносили рішення проти євреїв і лідерів німецького руху спротиву (часто смертні вироки); нацистів, які переслідували єврейських бізнесменів; тих, хто мав стосунок до запровадженої нацистами евтаназії; чиновників з нацистського міністерства закордонних справ. Але найбільше непокоїло німців те, що Бауер вів справи німецьких солдатів, винних у воєнних злочинах, особливо на східному фронті, — непокоїло тому, що переважна більшість німців вважали, що ті злочини скоїли фанатики з підрозділів СС, а не прості солдати.

На додаток до цієї діяльності Бауер намагався вислідити найвпливовіших нацистів, які зникли після війни: гітлерівського поплічника Мартіна Бормана, лікаря з Аушвіцу Йозефа Менгеле, який здійснював медичні експерименти над ув'язненими, а також Адольфа Ейхмана, організатора переслідувань євреїв. Бауеру не вдалося вислідити ані Менгеле, який зрештою помер у Бразилії в 1979 році, ані Бормана, що, як з'ясувалося згодом, скоїв самогубство приблизно одночасно з Гітлером.

Але Бауеру вдалося роздобути інформацію про Ейхмана, який втік до Аргентини. Бауер вирішив, що ненадійно передавати цю інформацію німецькій таємній службі, бо боявся, що її агенти можуть попередити Ейхмана і дозволять йому втекти. Натомість він передав ті відомості ізраїльській таємній службі, якій вдалося спіймати Ейхмана в Аргентині й потайки переправити літаком ізраїльської авіакомпанії до Ізраїля, де після публічного суду його повісили. Той суд привернув увагу цілого світу не лише до Ейхмана, а й взагалі до теми особистої відповідальності за злочини нацистів. Діяльність Бауера опинилась у центрі уваги всієї Німеччини. Німці у 1960-х дізналися багато про те, що робили їхні співвітчизники в 1930-х та 1940-х роках під час правління нацистів. Усі обвинувачувані, чиї справи вів Бауер, зазвичай наводили один і той самий набір виправдань: я лише виконував накази, я дотримувався законів і правил тодішнього суспільства, я не несу відповідальності за всі ті вбивства, я був простим фармацевтом в Аушвіці, особисто я нікого не вбивав, я став бездумною жертвою нацистської пропаганди, а тому не усвідомлював хибність своїх вчинків. У відповідь на ці виправдання Бауер — і на судах, і у своїх публічних промовах — наводив такі контраргументи: німці, яких він переслідував у судовому порядку, скоїли злочини проти людяності. Закони нацистської держави були нелегітимними. Не можна виправдовувати свої дії необхідністю коритися таким законам. Немає таких законів, якими можна було б виправдати злочини проти людяності. У кожного має бути власне відчуття добра і зла, до якого слід прислухатися. Таким чином, кожен, хто брав участь у функціонуванні «машини вбивства», як назвав її Бауер, є винуватим у скоєнні злочину. До речі, згодом виявилося, що багато обвинувачуваних, справи яких Бауер довів до суду і які висували на свій захист подібні виправдання, діяли не з примусу, а згідно зі своїми переконаннями.

Насправді ж багато — мабуть, переважна більшість — справ, які вів Бауер, закінчилися невдало: навіть в 1960-х німецькі суди часто виправдовували обвинувачуваних. Сам Бауер часто ставав мішенню для словесних нападів і навіть погроз позбавлення життя. Дуже важливим було те, що Бауер знову й знову, з болісними деталями, демонстрував у німецьких судах широкому загалу, у що вірили й що робили німці протягом нацистської доби. Злочини нацистів не були справою рук лише жменьки лихих керманичів. Накази нацистів виконували широкі маси німецьких солдатів та чиновників, і їх усіх слід вважати винуватими в злочинах проти людяності. Таким чином, завдяки зусиллям Бауера сформувалося тло, на якому спалахнули студентські бунти 1968 року — про них я розповім далі.

Зміна в поглядах німців на події нацистської доби після мого першого перебування в Німеччині чітко і брутально постала переді мною 21 рік потому, в 1982 році. Ми з дружиною Марі тоді приїхали в Німеччину у відпустку. Наближаючись по шосе до Мюнхена, ми помітили дороговказ до передмістя під назвою Дахау, де колись був розташований нацистський концтабір (німецьке скорочення KZ), перетворений тепер на музей. Жоден із нас ніколи раніше не бував у колишньому концтаборі. Але ми навіть гадки не мали, що «звичайний» музей з його експонатами справить на нас таке сильне враження, бо ми вже багато знали про концтабори з розповідей батьків Марі, колишніх в'язнів концтабору, та кінохроніки, яку я дивився в дитинстві.

Відвідування Дахау стало для нас приголомшливою подією, принаймні, такою ж приголомшливою, як і наступне відвідування значно більшого й відомішого Аушвіцу біля міста Освенцім, також перетвореного на музей, але не німецький, а польський, бо розташований на території Польщі. Фотографії та тексти німецькою мовою виразно розповідали про концтабір Дахау і те історичне тло, на якому він з'явився: прихід нацистів до влади в 1933 році, переслідування євреїв та опонентів нацистів у 1930-х, кроки Гітлера до розв'язування війни. Експозиція музею також розповідає про сам концтабір Дахау та решту таборів у створеній нацистами системі. Не знімаючи з німців відповідальності, експозиція наочно демонструє принцип Фріца Бауера «Німці мусять судити себе самі».

Те, що ми з дружиною побачили тоді в Дахау, бачать усі німецькі діти, починаючи з 1970-х років. У школі їм розповідають про злочини нацистів, багатьох із них возять на екскурсії в колишні концтабори на кшталт Дахау, теж перетворені на музеї. Але таке відверте загальнонаціональне ознайомлення з колишніми злочинами нечасто відбувається деінде. Насправді я не знаю жодної іншої країни, яка хоча б віддалено нагадувала Німеччину щодо готовності взяти на себе відповідальність за власні злочини. Індонезійським дітям і досі нічого не розповідають про масові вбивства 1965 року (розділ 5); молоді японці, з якими мені доводилося спілкуватись, кажуть, що їм невідомо про військові злочини, скоєні Японією (розділ 8); американських школярів не ознайомлюють з моторошними деталями американських військових злочинів у В'єтнамі, а також проти індіанців та африканських рабів. У 1961 році я спостерігав серед німців значно менше готовності визнати темне минуле своєї країни. Якщо поставити за мету визначити, коли для Німеччини настав переломний момент щодо цього питання, то це, як ми невдовзі переконаємося, сталося в 1968-му.

Заворушення і протести, особливо серед студентів, у 1960-ті роки набули значного поширення у вільному світі. Вони почались у Сполучених Штатах з руху за Громадянські права, виступів проти В'єтнамської війни, Руху за свободу слова в Каліфорнійському університеті в Берклі, а також руху під назвою «Студенти за демократичне суспільство». Студентські протести ширилися також у Франції, Британії, Японії, Італії та Німеччині. Як і в Сполучених Штатах, виступи в цих країнах були повстаннями молодого покоління проти покоління старшого. Однак найгострішої форми ця конфронтація між поколіннями набула саме в Німеччині, що пояснюється двома причинами. По-перше, причетність старшого покоління німців до нацизму означала, що прірва між молодшим і старшим поколіннями була значно глибшою, ніж у США. По-друге, авторитарні принципи традиційного німецького суспільства посилили взаємну відразу у стосунках між старшим та молодшим поколіннями. Протести з вимогами лібералізації наростали в Німеччині протягом 1960-х років, але соціальний вибух — войовничі протести — стався саме в 1968 році (фото 6.4). Чому саме в 1968-му?

Не лише в Німеччині, а й у Сполучених Штатах різні покоління мають різний досвід і отримують різні назви. У Сполучених Штатах їх називали, зокрема, «бейбі-бумери», «покоління X», «покоління нового тисячоліття». Але зміни, що відбувалися з року в рік, у Німеччині були швидшими та глибшими, ніж у США. Коли ви ближче знайомитеся з американським приятелем і розповідаєте один одному історії свого життя, то, непевне, не починаєте з такої фрази: «Я народився у 1945 році, і вже один цей факт розповість вам про моє життя і принципи достатньо багато, щоб мені про це не довелося говорити самому». Але німці дійсно, розповідаючи про себе, часто починають з фрази: «Я народився 1945 року». Мабуть, тому, що всі німці знають, що, відповідно до часу народження і місця, де пройшло дитинство, життєвий досвід і погляди їхніх земляків можуть істотно різнитись.

Візьму, наприклад, життєвий досвід своїх німецьких друзів-однолітків, тобто народжених близько 1937 року. Жоден із них у дитинстві не мав нормального життя у нашому, американському, розумінні. Через війну всім їм довелося пережити те чи інше лихо. Наприклад, з моїх шести найближчих німецьких друзів, народжених 1937 року, один осиротів, коли на фронті загинув його батько-військовий; другому довелося бачити, як на район, де жив його батько, падали бомби, хоча батькові тоді вдалося вижити; моя приятелька розлучилася з батьком в однорічному віці й зустрілася знову, коли їй було 11, бо батько потрапив у полон; четвертий товариш втратив під час війни двох своїх старших братів; п'ятий у дитинстві спав під мостом, бо його місто майже щодня бомбардували і ночувати в будинку було небезпечно, а шостого матір кожного дня посилала на залізничну станцію цупити вугілля, аби вони мали змогу обігрітися. Таким чином, мої німецькі друзі 1937 року народження були достатньо дорослими, щоб воєнні спогади, післявоєнний хаос та злидні, а також закриття школи залишили в їхніх душах психологічні травми. Однак вони були недостатньо дорослими для того, щоб міцно засвоїти нацистські погляди, які виховувала в молоді організація під назвою Гітлер'югенд. Більшість із них були надто молодими, щоб їх призвали до нового західнонімецького війська, створеного в 1955 році, бо покоління 1937 року стало останнім, на яке призов не поширився.

Ці факти з життя німців, народжених у різні роки, допомагають зрозуміти, чому 1968 року в Німеччині вибухнув войовничий студентський бунт. Ті, хто виходив на протести в цьому році, переважно народилися близько 1945-го, якраз наприкінці війни. Вони були надто молодими, і тому з них не виховали нацистів; вони не брали участі у війні, вони не пам'ятали повоєнних років хаосу та злиднів. Зростали вони здебільшого вже після відновлення німецької економіки, в комфортних умовах. Їм не довелося боротися за виживання; вони мали достатньо вільного часу та соціальної захищеності, аби вдатися до протестів. У 1968-у їм було по двадцять з гаком років. В 1950-х і на початку 1960-х, коли Фріц Бауер розповідав про нацистські злочини простих німців, які належали до покоління їхніх батьків, ці молоді люди були підлітками. Самі ж батьки учасників студентських протестів народилися в період між 1905 та 1925 роками. Це означало, що покоління німців 1945 року вбачало у своїх батьках людей, які голосували за Гітлера, підкорялися Гітлеру, воювали за Гітлера або зазнавали нацистської ідеологічної обробки у школі як члени Гітлер'югенду.

Усі підлітки схильні критикувати своїх батьків і перечити їм. Тоді, коли Фріц Бауер публікував свої свідчення, більшість батьків молодих німців, народжених у 1945 році, воліли не згадувати про нацистські часи, занурюючись натомість у світ своєї роботи та післявоєнного економічного дива. А якщо дитина й питала: «Татусю й матусю, а що ви робили в нацистські часи?», то батьки зазвичай відповідали приблизно так, як охочі говорити про минуле німці відповідали мені в 1961 році: «Ти молодий, ти не знаєш, що таке жити під владою тоталітарного режиму; тоді не можна було діяти згідно зі своїми переконаннями». Звісно, така відповідь молодих людей не влаштовувала.

В результаті покоління німців 1945 року народження затаврувало своїх батьків та їхнє покоління як нацистів. Це допомагає зрозуміти, чому студентські протести набули насильницьких форм також в Італії та Японії — ще двох країнах, які були агресорами під час Другої світової. На відміну від цього, у Сполучених Штатах Америки батьки американців, народжених в 1945 році, вважалися не воєнними злочинцями через те, що вони воювали під час Другої світової війни, а навпаки — героями. Це, звісно, не означає, що американські підлітки 1960-х, як і підлітки в інших країнах, не критикували своїх батьків; це лише означає, що вони не могли зневажати їх як воєнних злочинців.

Символічним моментом 1968 року, який набув широкого розголосу в Німеччині, став вчинок німкені неєврейського походження на ім'я Беата Кларсфельд (на кілька років старшої за покоління 1945 року), яка вийшла заміж за єврея, чий батько загинув в освенцімському концтаборі. 7 листопада вона вигукнула: «Нацист!» на адресу західнонімецького канцлера Курта Кізінгера і вдарила його по обличчю, бо він колись був членом націонал-соціалістичної партії. Але хоча причетність батьків до злочинів нацистів і змусила покоління німців 1945 року зневажати їх, не лише нацистське минуле було причиною протестів у Німеччині 1968 року. Ще більше німецькі студенти протестували проти того, проти чого протестували й американські студенти та «хіпі» в 1968 році: проти війни у В'єтнамі, проти влади, проти буржуазного способу життя, капіталізму, імперіалізму та традиційної моралі. Демонстранти в Німеччині 1968 року ставили знак рівняння між сучасним німецьким капіталістичним суспільством і фашизмом, а консервативні німці старшого покоління, своєю чергою, вважали несамовитих молодих лівих бунтівників «гітлерівськими пасинками» і реінкарнованими фанатичними членами СА та СС. Багато протестувальників дійсно були лівими екстремістами; дехто справді перебрався жити до Східної Німеччини, яка надавала гроші та документи своїм прихильникам у Західній Німеччині. Західні німці старшого покоління відказували бунтівникам: «Гаразд, паняйте тоді до Східної Німеччини, якщо вам тут не подобається!»

Німецькі студенти-радикали в 1968 році вдавалися до насильства значно частіше, ніж їхні сучасники, зокрема американські студенти-радикали. Дехто з них подався до Палестини навчатися тероризму. Найвідоміша з тих німецьких терористичних груп називалася Фракцією Червоної армії (німецька абревіатура RAF). Відома також як банда Баадера — Майнхоф (за прізвищами своїх ватажків Ульріке Майнхоф та Андреаса Баадера), вона зажила особливо лихої слави. Ці терористи почали з підпалів крамниць, далі зайнялися викраденнями людей, підкладенням бомб і вбивствами. Серед жертв, яких вони викрали або вбили протягом кількох років, були такі провідні фігури західнонімецького істеблішменту, як голова Верховного суду Західного Берліна, кандидат у мери Західного Берліна, голова Дойче банку, голова Західнонімецької асоціації роботодавців. Загроза насильства з боку лівих радикалів нависла навіть над більшістю самих німецьких лівих, і тому вони припинили підтримувати радикалів. Західнонімецький тероризм сягнув піку в період 1971-1977 років, а його апогей припав на 1977 рік, коли Андреас Баадер та двоє інших ватажків RAF вчинили самогубство в тюрмі після невдалої спроби терористів звільнити їх шляхом захоплення літака авіакомпанії «Люфтганза». Після цього прокотилися ще дві хвилі тероризму, а 1998 року RAF оголосила про саморозпуск.

Заколот німецьких студентів 1968 року іноді називають «успішним фіаско». Хоча студентам-екстремістам і не вдалося досягти своєї мети — замінити капіталізм іншою економічною системою та повалити демократичний уряд Західної Німеччини, вони досягли деяких своїх цілей опосередковано, бо частина їхніх планів була взята на озброєння урядом Західної Німеччини, а багато ідей сподобались основній масі німецького суспільства. Своєю чергою, деякі радикали 1968 року стали провідними фігурами західнонімецької партії зелених. Наприклад, Йошка Фішер з радикала, що жбурляв каміння, перетворився на любителя вишуканих костюмів та вин і став міністром закордонних справ Німеччини та віце-канцлером.

Традиційне німецьке суспільство було авторитарним як політично, так і соціально. Ці риси, притаманні йому ще задовго до диктатури Гітлера, проявилися в нацистському суспільстві провідною роллю так званого Fuhrerprinzip, тобто принципу вождизму. Самого Гітлера офіційно величали фюрером, тобто вождем, і всі німці присягалися йому у беззастережній політичній вірності; від німецького народу під час правління нацистів вимагали соціального, а також політичного послуху лідерам у всіх сферах і на всіх рівнях життя.

Хоча приголомшлива поразка Німеччини у Другій світовій війні певною мірою дискредитувала авторитарну німецьку державу, стара еліта та її спосіб мислення збереглися і після Другої світової. Ось декілька неполітичних прикладів, на які я натрапив під час свого першого перебування в Німеччині 1961 року. В ті часи лупцювання дітей було поширеним явищем, і не лише дозволялося, а й часто вважалось обов'язком батьків. Я працював в одному німецькому науково-дослідному інституті, директор якого абсолютно одноосібно вирішував кар'єрну долю 120 наукових співробітників закладу. Наприклад, щоб отримати в Німеччині посаду університетського викладача, потрібно захистити докторську дисертацію, і ця процедура називається габілітацією. Але мій директор дозволяв габілітацію лише одному зі 120 науковців на рік, причому вибирав цю персону особисто. Де б ви не перебували — на вулиці, у школі, у приватних чи громадських будівлях — скрізь можна було побачити таблички, які щось забороняли і вказували, як можна поводитися, а як — ні. Якось уранці один із моїх німецьких колег прибув на роботу розлючений, бо напередодні ввечері приїхав додому й виявив, що трав'яну галявинку біля багатоквартирного будинку, де гралися його діти, обгородили колючим дротом (який в Німеччині незмінно асоціюється з концентраційним табором). Коли чоловік пішов з'ясовувати стосунки з кербудом, той і не подумав вибачатися: «По траві ходити заборонено, але ці невиховані діти все одно по ній ходили, тому я визнав за необхідне позбавити їх цієї можливості, встановивши колючий дріт».

У ретроспективі можна сказати, що авторитарні стилі поведінки та авторитарні принципи в Німеччині почали змінюватися вже на час мого приїзду 1961 року та після нього. Відомим прикладом стала справа «Шпігеля» в 1962 році. Коли щотижневик «Дер Шпігель», який часто критикував національний уряд, опублікував статтю, що ставила під сумнів силу нового німецького війська (Бундесвера), Франц Йозеф Штраус, міністр оборони в уряді канцлера Аденауера, відреагував по-авторитарному нахабно, заарештувавши редакторів «Шпігеля» і захопивши їхні матеріали буцімто через підозру в державній зраді. Ці його дії спричинили величезне обурення в суспільстві, яке змусило уряд припинити переслідування журналістів, а самого Штрауса — піти у відставку. Проте Штраус все одно зберіг свій вплив, пропрацював прем'єром німецької землі Баварія з 1978 по 1988 рік і балотувався на посаду канцлера Німеччини в 1980 році (але зазнав поразки).

Після 1968 року ліберальні тенденції, які вже відчувалися до того, значно посилились. У 1969 році вони спричинили виборчу поразку консервативної партії, яка незмінно керувала Німеччиною протягом 20 років. У соціальному плані Німеччина нині є значно ліберальнішою, ніж у 1961 році. Дітей уже не лупцюють, це навіть заборонено законом! Люди вдягаються більш неформально, роль жінки значно підвищилася (тут доречно згадати про Ангелу Меркель, яка вже тривалий час обіймає посаду канцлера Німеччини), значно частіше використовується неформальний займенник «ти» замість формального «ви».

Але щоразу, коли я буваю в Німеччині, мене вражають оті таблички з написом «заборонено» (verboten). Мої німецькі друзі з досвідом життя у Сполучених Штатах або характеризують Німеччину як країну, значно менш авторитарну порівняно з США, або, навпаки, розповідають жахливі історії про авторитарно-ієрархічні традиції сучасної Німеччини. Так само, коли я запитую американців, знайомих з німецьким життям з власного досвіду, вони дають мені один із цих двох варіантів відповіді — залежно від віку респондента. Молодші американці, народжені після 1970-х, які не знали Німеччини 1950-х років, інстинктивно порівнюючи сучасну Німеччину зі США, кажуть, що німецьке суспільство й досі є авторитарним. Але старші гості Німеччини, такі як я, яким довелося бачити цю країну наприкінці 1950-х, порівнюють сьогоднішню Німеччину з Німеччиною 1950-х і стверджують, що вона стала значно менш авторитарною, ніж була. Гадаю, що кожне з цих тверджень правдиве.

Досягнення урядом у мирний спосіб цілей, задекларованих бунтівною молоддю в 1968 році, прискорилося після того, як канцлером Західної Німеччини став Віллі Брандт. Він народився 1913 року, був змушений тікати від нацистів через свої політичні погляди і провів воєнні роки в Норвегії та Швеції. В 1969 році він як голова Соціал-демократичної партії став першим представником лівих на посаді німецького канцлера після безперервного 20-літнього перебування при владі представників консервативних сил від Християнсько-демократичної партії Конрада Аденауера. Під керівництвом Брандта в Німеччині почалися соціальні реформи, за допомогою яких уряд втілював вимоги студентів зробити країну менш авторитарною та забезпечити рівні права жінок і чоловіків.

Однак найважливіші досягнення Брандта стосуються сфери міжнародної політики. Коли Західною Німеччиною керували консервативні лідери, її уряд відмовлявся офіційно визнавати існування Східної Німеччини і наполягав на тому, що Західна Німеччина є єдиним легітимним представником німецького народу. ФРН не мала дипломатичних стосунків з жодною комуністичною країною, крім Радянського Союзу. Вона відмовлялася визнавати де-факто втрату всіх німецьких територій на схід від річок Одер та Нейссе: Східної Пруссії та інших німецьких земель, які відійшли до СРСР та Польщі.

Брандт взяв на озброєння нову закордонну політику, яка поклала край усім цим відмовам. Він підписав угоду зі Східною Німеччиною і встановив дипломатичні стосунки з Польщею та іншими країнами Східного блоку. Він визнав лінію Одер — Нейссе кордоном між Польщею та Німеччиною, прийнявши таким чином незворотну втрату німецьких територій на схід від цієї лінії, включно з територіями, які довго належали Німеччині і були ключовими для німецької національної ідентичності, а саме Сілезії, Пруссії та Померанії. Це стало важливим кроком і водночас неприйнятно гіркою пігулкою для консервативної партії Християнсько-демократичний союз, яка оголосила, що скасує ці угоди, якщо після виборів 1972 року повернеться до влади. Але німецькі виборці підтримали необхідність такої гіркої пігулки, і партія Брандта перемогла на виборах 1972 року з іще більшим відривом.

Найдраматичнішим моментом кар'єри Брандта став його візит до столиці Польщі Варшави 1970 року. В Польщі протягом Другої світової війни загинула найбільша частка населення. На території країни розташовувалися два найбільших нацистських концтабори. Поляки мали всі підстави ненавидіти німців як нерозкаяних нацистів. Під час свого візиту до Варшави 7 грудня 1970 року Брандт побував у Варшавському гетто, де у квітні-травні 1943 року спалахнуло невдале повстання євреїв проти нацистської окупації. Перед великим натовпом поляків Брандт спонтанно став навколішки на знак покаяння перед мільйонами жертв нацистів і попросив у людей пробачення за гітлерівську диктатуру й за Другу світову війну (фото 6.5) Навіть ті поляки, які продовжували недовірливо ставитися до німців, змушені були належним чином оцінити цей незапланований, щирий і по-справжньому зворушливий акт. У сучасному світі ретельно зрежисованих і позбавлених емоцій дипломатичних заяв вчинок Брандта у Варшавському гетто вирізняється як унікальне й глибоко емоційне вибачення лідера однієї країни перед народом іншої країни, який сильно постраждав під час війни. Протилежною була поведінка лідерів інших держав, які й не подумали стати навколішки та попросити пробачення: американські президенти не перепросили у в'єтнамців, японські прем'єр-міністри — у корейців і китайців, Сталін — у поляків та українців, де Голль — у алжирців тощо.

Політичні плоди вчинку Брандта у Варшавському гетто визріли для Західної Німеччини лише через 20 років, уже після того, як сам Брандт пішов з посади канцлера в 1974 році. У 1970-х та 1980-х роках канцлер Західної Німеччини не міг напряму зробити майже нічого, щоб наблизити час об'єднання Західної Німеччини зі Східною. Двоє канцлерів-наступників Брандта, Гельмут Шмідт з СДП та Гельмут Коль з ХДС, продовжували політику Брандта, спрямовану на торгівлю зі Східною Німеччиною, примирення зі східноєвропейськими країнами та розвиток добрих особистих стосунків з лідерами великих країн по обидва боки від залізної завіси. Сполучені Штати і Західна Європа дійшли висновку, що тепер Західній Німеччині можна довіряти як країні демократичній та надійному союзнику. Радянський Союз та його партнери зі Східного блоку усвідомили, що Західна Німеччина заслуговує тепер на поважне ставлення як крупний торговий партнер; що її вже не слід боятися як країни, від якої йде військова загроза або загроза територіальних претензій.

Угода Брандта, а також подальші угоди, укладені Шмідтом та Колем між двома Німеччинами, дали змогу сотням тисяч західних німців побувати у Східній Німеччині, а невеликій кількості східних німців відвідати Німеччину Західну. Обсяги торгівлі між обома країнами зростали. Східні німці отримали можливість дивитися західнонімецьке телебачення. Це дало їм змогу порівнювати високий і ще зростаючий рівень життя у Західній Німеччині з падаючим рівнем життя у своїй країні. Економічні та політичні проблеми наростали також і в Радянському Союзі, якому було дедалі важче нав'язувати власну волю іншим країнам Східного блоку. На цьому тлі початком кінця Східної Німеччини стала подія, на яку ніяк не могли вплинути ані Західна Німеччина, ані Східна: 2 травня 1989 року Угорщина, країна Східного блоку, відмежована на півночі від Східної Німеччини ще одною країною Східного блоку (Чехословаччиною), вирішила прибрати огорожу, яка відділяла її на заході від Австрії, демократичної країни Заходу, яка межувала із Західною Німеччиною. Коли чотири місяці по тому Угорщина офіційно відкрила ту ділянку свого кордону, тисячі східних німців скористалися цією можливістю втекти на Захід через Чехословаччину та Угорщину. (Дата офіційного відкриття кордону 11 вересня збіглася з датами піночетівського путчу 1973 року в Чилі й атаки на Світовий торговий центр у Сполучених Штатах 2001 року.) Невдовзі сотні тисяч східних німців вийшли на знак протесту проти свого уряду на вулиці Лейпцига та інших східнонімецьких міст. Східнонімецький уряд хотів був відреагувати, оголосивши, що невдовзі видаватиме дозволи на пряму подорож до Західної Німеччини. Але чиновник, який робив цю заяву по телевізору, помилився і сказав, що уряд дозволяє подорожувати до Західної Німеччини «негайно». Того вечора (9 листопада 1989 року) десятки тисяч східних німців скористалися можливістю і швидко перебралися до Західного Берліна, причому прикордонники не чинили їм жодних перепон.

Хоча тодішній західнонімецький канцлер Гельмут Коль і не мав стосунку до відкриття кордону, він знав, що цією можливістю слід користуватись обережно. У травні 1990 року він уклав угоду щодо об'єднання економіки та систем соціального забезпечення двох країн (але про політичне об'єднання ще не йшлося) — Західної та Східної Німеччини. Він доклав багато зусиль, щоб подолати небажання Заходу та Радянського Союзу дозволити об'єднання Німеччини. Наприклад, під час своєї надзвичайно важливої зустрічі з радянським президентом Горбачовим у липні 1990 року він запропонував Радянському Союзу великий пакет фінансової допомоги і переконав Горбачова толерантно поставитися не лише до возз'єднання Німеччини, а й до того, що возз'єднана Німеччина залишиться членом НАТО. Третього жовтня 1990 року Східну Німеччину було розформовано як державу, і територіальні одиниці приєдналася до західнонімецьких на правах нових земель (Bundeslander).

Тепер, коротко розглянувши історію повоєнної Німеччини, чи можемо ми проаналізувати її, застосувавши ту саму структуру, яку використовували для аналізу чотирьох країн у розділах 4 і 5? Бо історія післявоєнної Німеччини начебто сильно відрізняється. Усі чотири країни, розглянуті у розділах 2-5, зазнали лише однієї кризи, що вибухнула фактично в один день: прибуття комодора Перрі у японську гавань 8 липня 1853 року, радянський напад на Фінляндію 30 листопада 1939 року, путч Піночета 11 вересня 1973 року, а також спроба перевороту в Індонезії 1 жовтня 1965 року. На відміну від цих країн, у повоєнній Німеччині не було якогось одного приголомшливого домінантного катаклізму — натомість там поволі виникали проблеми, які накладалися одна на одну, триваючи з 1945 по 1990 рік. У наступному розділі ми побачимо, що в Австралії післявоєнні події також розвивалися за повільним німецьким сценарієм, відрізняючись від вибухового шаблона, який спостерігався у попередніх розділах. Чи правильно буде переносити термін «криза» з вибухових випадків на випадки довготривалі?

Взагалі чіткої межі, яка розділяла б ці два типи випадків, не існує: розбіжності між ними стосуються лише інтенсивності подій та явищ. Фактично Німеччина зазнала трьох різких ударів, а не одного. По-перше, її зруйнований стан на час капітуляції 8 травня 1945 року можна вважати найбільшою кризою з усіх, з якими зіштовхнулися країни, розглянуті у цій книзі. Двома наступними кризами було спорудження Берлінської стіни 13 серпня 1961 року і студентські заворушення, які тривали кілька місяців поспіль в 1968 році. З іншого боку, прибуття Перрі до Японії та путч Піночета в Чилі насправді не були неочікуваними ізольованими подіями, які трапилися раптово. Натомість вони стали кульмінацією проблем, які тяглися багато попередніх десятиліть, а їх часткове подолання також тривало кілька десятиліть; ці два моменти стосуються і повоєнної історії Німеччини. Згодом ми побачимо, що чинники, характерні для так званої гострої національної кризи, охарактеризованої в розділах 2-5, подібні до чинників, характерних і для так званої повільної національної кризи, про яку йдеться в цьому та наступному розділах.

Тому я визнав за доречне розглянути обидва типи історій в межах однієї і тієї самої схеми. Зокрема, історія повоєнної Німеччини є не лише ілюстрацією більшості чинників нашої схеми; вона екстремальною мірою описує чотири з них. Тому почнімо з обговорення цих чотирьох особливостей, а потім перейдемо до кількох особливостей менш екстремальних, але все одно значущих.

Перший аспект, в якому Німеччина є екстремальним прикладом, це географічні обмеження (табл. 1.2, чинник 12,) її здатності вдаватися до успішних і самостійних ініціатив; з цього обмеження випливає необхідність чекати на слушні нагоди, які можуть з'явитися в результаті дій інших держав. Із шести країн, розглянутих у розділах 2-7, лише Фінляндія може зрівнятися з Німеччиною щодо обмеження можливості вдаватися до самостійних кроків. Ця думка може спершу видатися абсурдною усім, хто звик уявляти собі Німеччину XX століття країною, яка чинить якраз навпаки: вдається до незалежних дій і реалізує сміливі військові ініціативи (в часи правління кайзера Вільгельма II та Гітлера), що зрештою призводять до двох світових воєн. Насправді ж дві світові війни лише підтверджують моє узагальнення: обидві закінчилися для Німеччини катастрофою, бо Вільгельм та Гітлер не чекали слушної нагоди, а натомість діяли імпульсивно, тож наслідки такої поспішності були жахливими.

Аби зрозуміти географічні обмеження німецьких ініціатив, достатньо поглянути на сучасну мапу на с. 204, а також на мапи новітньої історії Європи. Нині Німеччина має спільний кордон із дев'ятьма країнами (Нідерландами, Бельгією, Люксембургом, Францією, Швейцарією, Австрією, Чеською республікою, Польщею та Данією), а її узбережжя на Північному та Балтійському морях є відкритими для восьми інших країн (Великої Британії, Норвегії, Швеції, Фінляндії, Росії, Естонії, Латвії та Литви). Окрім того, після аншлюсу Австрії в 1938 році Німеччина отримала ще трьох сухопутних сусідів (Італію, Югославію та Угорщину), а Литва була її сухопутним сусідом з 1918 по 1939 рік. Загалом виходить, що Німеччина впродовж своєї новітньої історії мала 20 сусідів (якщо враховувати кожну державу в конкретний історичний момент, не додаючи повторно сусідів по той бік моря та колишніх чи сучасних держав-наступниць). З цих 20 країн 19 (крім Швейцарії) або нападали на Німеччину, або мали на своїй території німецькі війська (на постійній основі чи транзитом, як у Швеції), або ж самі ставали об'єктом нападу з боку Німеччини в період між 1866 та 1945 роками. П'ять із цих 20 держав були або залишаються світовими потугами (Франція, Росія, Імперія Габсбургів, Велика Британія та Швеція в минулому).

Німеччина не просто має багатьох сусідів. Більшість інших країн також мають сусідів, але відокремлені від них кордонами, які часто збігаються із захисними географічними бар'єрами. Але північна Німеччина розташована на пласкій Північноєвропейській рівнині (фото 6.6), не перерізаній жодними природними захисними бар'єрами: вона не має гірських хребтів (на кшталт Піренеїв, які відділяють Іспанію від Франції, або Альп, які півкільцем оточують Італію з півночі), а має лише вузенькі річечки, що їх легко долали ворожі армії протягом всієї стародавньої та новітньої історії. (Навіть Рейн не був на шляху армій серйозною перешкодою.) Коли ми з дружиною (вона має польське походження) летіли з Берліна до Варшави, Марі з чорним гумором, який допомагав полякам зберегти здоровий глузд упродовж усієї їхньої історії, зазначила, поглянувши вниз на пласку рівнину, де Німеччина та Польща непомітно перетікали одна в одну: «Яка чудова місцевість для танкових боїв!» Вона подумала про танки Гітлера, які вторглися до Польщі в 1939 році. Але німець, міркуючи про історію своєї країни, подумав би натомість про всі ті армії, які вторгалися до північної Німеччини як зі сходу, так і з заходу, включно з військами Радянського Союзу та його союзників під час Другої світової, арміями Наполеона двісті років тому, а також іншими арміями в попередні часи.

Як на мене, географічне положення Німеччини, з усіх боків оточеної сусідами, було найважливішим фактором німецької історії. Звісно, що таке розташування мало і свої переваги: завдяки йому Німеччина стала перехрестям, на якому зосереджувалися торгівля, технології, мистецтво, музика та культура. Цинік зазначив би, що розташування Німеччини також полегшувало їй можливість вторгатися до багатьох країн під час Другої світової війни.

Політичні та військові вади, пов'язані з географічним положенням Німеччини, були величезними. Тридцятирічна війна, яка мала важливе значення для боротьби за релігію та владу між провідними країнами Західної та Центральної Європи в XVII столітті, відбувалася переважно на німецькій території, зменшивши тамтешнє населення на 50 % і завдавши такого економіко-політичного удару, що його наслідки відчувалися впродовж іще двох століть. Німеччина стала останньою країною в Європі, яка пройшла процес об'єднання (1871), і для цього об'єднання знадобилося керівництво в особі високопрофесійного дипломата (Бісмарка), який мав унікальну здатність прогнозувати потенційну реакцію багатьох європейських держав. Для об'єднаної ж Німеччини військовим кошмаром був ризик війни на два фронти — проти західного сусіда (Франції) та сусіда східного (Росії); цей потенційний кошмар став реальністю і призвів до поразки Німеччини у двох світових війнах. Після Другої світової війни четверо сусідів Німеччини та Сполучені Штати розділили її на зони окупації. Задля возз'єднання уряд Західної Німеччини не міг вдіяти абсолютно нічого напряму: йому лишалося тільки чекати слушної нагоди, що виникла в результаті розгортання подій в інших країнах.

Усілякі географічні обмеження означали, що погане державне керівництво обернеться для Німеччини значно серйознішими й болючішими наслідками порівняно з країнами, менш обмеженими в географічному плані. Наприклад, те, що кайзер Вільгельм II з канцлерами та міністрами зажили недоброї слави своїми помилками та відсутністю реалізму, ще не означало, що Німеччина має монополію на поганих керманичів: керівники Сполучених Штатів та Великої Британії також чимало відзначилися в цьому плані. Але океани, які оточують США та Велику Британію, були свого роду гарантією того, що дурне й недалекоглядне керівництво не обернеться для цих країн катастрофою, тоді як недолугість Вільгельма та його міністрів накликала біду на Німеччину під час Першої світової.

Керівну філософію успішних німецьких політиків можна підсумувати метафорою Бісмарка: «Треба завжди придивлятися, куди йде Господь шляхом світової історії, куди Він прямує. А потім слід хутко підскочити до Нього, вчепитися Йому в фалди і спробувати протриматися якомога довше». Саме такою була і стратегія канцлера Гельмута Коля в 1989-1990 роках, коли політичні події у Східній Німеччині та Радянському Союзі, спричинені ініціативами Віллі Брандта в 1969-1974 роках, створили сприятливі умови для возз'єднання Німеччини. Подібна стратегія в американському футболі називається «грати на результат». Така філософія була б немислимою для Британії в апогеї її імперської моці, вона і досі є немислимою для Сполучених Штатів (в іноземній політиці, а не в футболі). Навпаки: колись ініціативу проявляла Британія, а тепер її проявляють Сполучені Штати, намагаючись нав'язати свою волю іншим країнам.

Ще один аспект, в якому Німеччина є екстремальним «випадком» серед досліджуваних у цій книзі країн, стосується самоспівчуття та схильності бачити себе жертвою чиїхось підступних дій (чинник 2). Ця тема є особливо повчальною, оскільки фактично Німеччина розділилась на дві частини, які по-різному відреагували на результати Першої та Другої світових воєн.

Станом на жовтень 1918 року, незадовго до кінця Першої світової, останній військовий наступ Німеччини на західному фронті провалився; армії союзників, посилені мільйоном новоприбулих американських військових, наступали, і неминуча поразка Німеччини стала лише питанням часу. Але німці відступали впорядковано, з боями, і союзникам ще не вдалося пробитись до кордонів Німеччини. Мирні переговори прискорилися бунтом на кораблях німецького військово-морського флоту та спалахами збройних повстань на німецькому суходолі. Це дозволило післявоєнним німецьким політичним агітаторам, найперше Адольфу Гітлеру, стверджувати, що Німеччина не зазнала військової поразки, що їй було завдано підлого «удару в спину» зрадливими цивільними політиками. Умови Версальського договору, накинуті Німеччині переможцями-союзниками, включно зі статтею про «провину за розв'язування війни», яка затаврувала Німеччину як агресора, відповідального за початок Першої світової, лише посилили невдоволення серед німців. У результаті, попри те що багато повоєнних німецьких істориків самі визнавали довоєнні політичні прорахунки Німеччини, які підвели її до війни на несприятливих умовах, серед повоєнного німецького загалу превалювала думка, що Німеччина стала жертвою, а її лідери не винні у тих лихах, які спіткали їхню країну.

А тепер порівняймо це почуття безневинної жертви після Першої світової з поглядами, які стали переважати в Німеччині після Другої світової війни. У травні 1945 року Німеччина зазнала поразки на всіх фронтах, вся територія була окупована союзницькими військами, і її капітуляція була беззастережною. Жоден німець не міг заперечити, що Друга світова війна в Європі розпочалася винятково з вини Гітлера. Німці з часом дізнавалися про ту безпрецедентну жорстокість, яку проявляла адміністрація концтаборів та німецькі війська на східному фронті. Німецькі цивільні також постраждали — особливо від бомбардувань Гамбурга, Дрездена та інших великих міст, під час наступу радянських військ та впродовж етнічної чистки, коли їх після закінчення війни виганяли з прадавніх територій поляки, чехи, росіяни. За різними оцінками, радянський наступ призвів до втечі понад 12 мільйонів біженців, з яких загинуло понад 2 мільйони, а близько мільйона німкень були зґвалтовані.

Страждання, пережиті німецькими цивільними, набули в повоєнній Німеччині певного розголосу. Але, на відміну від Першої світової, настрої самоспівчуття та жертовності не стали домінуючими після Другої світової війни. Частково це пояснювалося тим, що жахи, завдані німецьким цивільним поляками, росіянами та чехами, стали результатом жахіть, завданих німцями цим народам в недалекому минулому. Але нам не слід сприймати як належне те, що Німеччина відкинула роль жертви і взяла на себе відповідальність за Другу світову, бо такий підхід різко контрастує з роллю жертви, яку перебрали на себе німці після Першої світової та японці після Другої світової війни (розділ 8). Результатом такого зведення рахунків Німеччини з минулим стала нинішня вигода — надійніша безпека та кращі стосунки з колишніми ворогами порівняно з ситуацією, в якій опинилася Німеччина після Першої світової війни, а Японія — після Другої світової.

Розглянемо ще два пов'язані між собою приклади, коли Німеччина є екстремальним «випадком»: роль керівництва та здатність (або відсутність такої) до чесної самооцінки (чинник 7). Оскільки розташування Німеччини в центрі Європи хронічно загрожувало їй більшими проблемами та небезпеками у порівнянні з Британією та Сполученими Штатами, захищеними водними бар'єрами, то наслідки доброго чи поганого керівництва виявлялися в Німеччині більш виразно, ніж у зазначених країнах.

Серед лідерів, наслідки правління яких були негативними, Гітлер обіймає «почесне» перше місце у новітній світовій історії. Звісно, можна сперечатися, чи підштовхнула б Німеччину до війни навіть без Гітлера комбінація з надто жорсткого Версальського договору, краху німецької валюти в 1923 році та економічної депресії 1929 року з її масовим безробіттям. Можна також стверджувати, що Друга світова війна, розпочата Німеччиною без Гітлера, могла би протікати зовсім інакше. Його лихий розум, харизма, сміливість у міжнародній політиці та ненависть до євреїв не були притаманні багатьом німецьким лідерам-ревізіоністам тієї епохи. Попри початкові військові успіхи, нереалістична оцінка дійсності раз по раз штовхала Гітлера на конфронтацію зі своїми генералами й нав'язування їм власної волі, що зрештою призвело до поразки Німеччини. Серед його фатально нереалістичних рішень — оголошення війни Сполученим Штатам у грудні 1941 року, коли Німеччина уже перебувала в стані війни з Великою Британією та Радянським Союзом, а також ігнорування прохань його генералів дати наказ відступити німецьким військам, які потрапили в оточення під Сталінградом у 1942-1943 роках.

Друге місце після Гітлера в когорті поганого керівництва в німецькій історії посідає кайзер Вільгельм II, чиє 30-річне правління завершилося зреченням та поразкою Німеччини в Першій світовій війні. Знову ж таки можна сперечатися з приводу того, чи розпочалася б Перша світова без Вільгельма. Проте вона цілком імовірно могла б мати інший перебіг, бо Вільгельм, як і Гітлер, був по-своєму неординарним діячем. Хоча Вільгельм і мав значно менше влади, ніж Гітлер, він призначав і знімав німецьких канцлерів, мав довіру більшості німців і командував збройними силами Німеччини. Він не був лихим, але мав нестійку психіку і схильність до нереалістичних хибних рішень, а також часто виявляв нечувану безтактність, яка створювала Німеччині зайві проблеми. Серед його численних політичних кроків, які призвели до втягування Німеччини в Першу світову війну на невигідних умовах і її евентуальної поразки, була відмова від продовження угоди Бісмарка між Німеччиною та Росією, що зробило Німеччину вразливою до описаного вище кошмару, породженого її географічним положенням, а саме до війни на два фронти — проти Франції та проти Росії.

Прикладом вдалого правління і реалістичної оцінки можливостей Німеччини стала політика Віллі Брандта, чиє визнання Східної Німеччини та інших країн Східного блоку, угоди з Польщею та Радянським Союзом, а також визнання втрати Німеччиною своїх земель на схід від лінії Одер — Нейссе повернули навспак результати 20-літньої політики попередніх західнонімецьких урядів. Наступні канцлери Західної Німеччини продовжували політику Віллі Брандта, а тому можна дискутувати, чи до радикальних змін спричинилося саме його керівництво. Опозиційна партія ХДС продовжувала опонувати цій політиці кілька наступних років. Визнання Брандтом лінії по Одеру — Нейссе потребувало неабиякого реалізму та політичної мужності, яких бракувало його попередникам; а наступникам Брандта бракувало його харизми, завдяки якій його відвідини Варшавського гетто стали таким переконливим та незабутнім актом покаяння. Серед інших німецьких канцлерів після Другої світової війни своєю неординарністю й талановитістю також виділяються Конрад Аденауер, Гельмут Шмідт та Гельмут Коль. Загалом мене як американця вражає непозбутній здоровий глузд, притаманний усім німецьким канцлерам після Другої світової, тоді як у Сполучених Штатах цей період позначився кількома невдалими або нічим не примітними президентами.

Залишився ще один приклад вдалого німецького лідерства, яке радикально вплинуло на хід історії, — політика Отто фон Бісмарка, прем'єр-міністра Пруссії і тодішнього імперського канцлера Німеччини, який добився возз'єднання німецьких земель у 1871 році. На шляху до цього об'єднання стояли величезні перешкоди, а саме спротив дрібних німецьких князівств, протидія потужної сусідньої Австро-Угорської імперії та Франції, яку можна було усунути лише за допомогою війни; ще була віддалена потенційна загроза з боку Росії та Великої Британії, а також дражливе питання: як інкорпорувати в об'єднану Німеччину населення усіх її земель. Бісмарк був справжнім реалістом і цілком усвідомлював причини невдачі німецьких революцій 1848 року, добре знав про існування як внутрішньої, так і зовнішньої протидії німецькому об'єднанню, мав звичку діяти крок за кроком, починаючи з маленьких заходів і вдаючись до заходів потужніших лише тоді, коли маленькі не давали результату. Він був свідомий того, що здатність Пруссії ініціювати радикальні події обмежувалася геополітичними рамками, що його політика мала полягати у вичікуванні слушної нагоди, після появи якої слід було діяти швидко й рішуче. Жоден німецький політик його покоління не міг зрівнятися з ним у політичній вправності. Бісмарка часто критикували за те, що не зростив достойного наступника і не зміг усунути німецькі проблеми, які через 24 роки після завершення його перебування на посаді канцлера спричинилися до Першої світової війни. Але мені видається несправедливим критикувати Бісмарка за помилки Вільгельма II і призначуваних ним міністрів та канцлерів. Бісмарка критикують також за начебто його войовничість, але навряд чи можна було б об'єднати Німеччину без тих трьох війн, які провів Бісмарк, причому три з них були вкрай нетривалими. (Для об'єднання Італії знадобилося чотири війни, але італійців чомусь ніхто не звинувачує у войовничості.) Добившись об'єднання Німеччини в 1871 році, після якого за її межами ще залишилися мільйони німецькомовних народів, Бісмарк виявив достатньо реалізму, аби зрозуміти, що він досяг максимуму можливого і що інші держави не терпітимуть подальшої німецької експансії.

Низку інших аспектів, що вписуються у структуру книги, спробую підсумувати більш стисло. Німеччина після Другої світової війни може слугувати прикладом вибіркових змін (чинник 3). З усіх розглянутих країн, Німеччина зазнала найбільших змін, які стосувалися її політичних кордонів. Вона докорінно переоцінила своє нацистське минуле. Вона здійснила кілька значущих соціальних змін, в першу чергу таких, що стосуються авторитаризму та статусу жінок. Однак багато засадничих цінностей традиційного німецького суспільства, таких, зокрема, як державна підтримка мистецтв, державне фінансування загальнонаціональної системи охорони здоров'я, пенсійне забезпечення, перевага спільних інтересів громади над правами індивіда, зазнали лише незначних змін. Кожного разу, коли я, американець, повертаюся до Німеччини, мене дивує, що навіть у невеличких німецьких містах є оперні зали, що мої німецькі друзі старшого віку можуть дозволити собі спокійне та стабільне життя після виходу на пенсію, що села й досі зберігають свій місцевий колорит (бо згідно з правилами забудови стиль даху кожного будинку має відповідати місцевому стилю).

У новітній німецькій історії підтримка з боку різних країн була вельми різною залежно від місця і часу (чинник 4). Після 1948 року американська допомога в рамках Плану Маршалла та її мудре використання керівництвом Західної Німеччини уможливили в ФРН так зване «економічне диво». З іншого боку, зворотний процес, тобто стягнення економічних репарацій, підірвав економіку Східної Німеччини після Другої світової та німецької Веймарської республіки після Першої світової війни.

Сильна національна ідентичність Німеччини допомогла їй пережити спустошення, окупацію та розчленування (чинник 6). (Поширена думка, що німці мають занадто сильну національну ідентичність.) Ця національна ідентичність та гордість ґрунтуються на всесвітньо відомій німецькій музиці, образотворчому мистецтві, літературі, філософії та точних науках; об'єднавчою ланкою є також німецька мова, впорядкована у здійсненому Мартіном Лютером перекладі Біблії; вона стала свого роду дахом, під яким співіснують місцеві діалекти німецької. У цьому контексті слід також назвати спогади про спільну історію, які і досі дають німцям змогу ідентифікувати себе єдиним народом попри століття політичної роздробленості.

Країна є зразком терплячості, породженої колишніми поразками та початковими невдачами (чинник 9), а також впевненості в собі, породженої колишніми успіхами (чинник 8). Вона оговталась і відбудувалася після поразок у двох світових війнах. Її успіхи, досягнуті завдяки терплячості, — це об'єднання попри вкрай несприятливі умови в 1871 році, возз'єднання (знову ж таки, в несприятливих умовах) 1990 року, а також повоєнне економічне диво.

Розвиток подій у повоєнній Німеччині супроводжувався як внутрішніми спонукальними чинниками, так і зовнішніми. Внутрішні чинники на кшталт студентських заворушень 1968 року підштовхували Німеччину до подолання власного нацистського минулого. А зовнішні чинники, як от відкриття Угорщиною свого кордону з Австрією в 1989 році та занепад Радянського Союзу, уможливили процес возз'єднання.

Щодо проблем, які стосуються загальнонаціональної кризи і не мають прямих паралелей із кризою особистісною, Німеччина є вельми виразним прикладом можливості примирення з колишніми супротивниками. Визнання і засудження Німеччиною свого нацистського минулого, продемонстровані Брандтом у Варшавському гетто, уможливили відносно безконфліктні й чесні стосунки Німеччини з її сусідами Польщею та Францією — на відміну від повоєнних стосунків Японії з Кореєю та Китаєм (розділ 8). Ще одне питання стосується конкретно загальнонаціональної кризи: чим була спричинена радикальна зміна — революцією чи еволюцією? Сучасна Німеччина пережила три революції або ж повстання (два з них, судячи з безпосередніх результатів, закінчилися невдачею): невдала революція 1848 року, яка мала на меті об'єднання й демократизацію, повстання 1918 року, в результаті якого вдалося повалити кайзера, та студентські заворушення 1968 року, метою яких була спроба насильницької зміни німецького суспільства, економічної системи та форми урядування. Пізніше багато цілей, декларованих студентами-революціонерами, були досягнуті еволюційним шляхом. Радикальної зміни — возз'єднання — також було досягнуто в мирний спосіб.

Цікаво, що новітня німецька історія дає чотири приклади інтервалів у 21-23 роки між нищівною поразкою та вибуховою реакцією на цю поразку. Ось ці чотири приклади: 23-річний інтервал між невдалою революційною спробою об'єднання в 1848 році та вдалим об'єднанням 1871 року, 21-річний інтервал між нищівною поразкою в Першій світовій війні та спалахом Другої світової в 1939 році, коли цю поразку невдало спробували повернути навспак, 23-річний інтервал між нищівною поразкою 1945 року в Другій світовій війні та революційними виступами 1968 року студентів, які народилися близько 1945 року, нарешті, 22-річний інтервал між студентськими бунтами 1968 року та возз'єднанням 1990 року. Зрозуміло, що між цими чотирма групами подій існують великі розбіжності і що у визначенні цих інтервалів велику роль відіграли зовнішні чинники, в першу чергу ті, що стосуються інтервалу між 1968 та 1990 роками. Але, як на мене, ці паралелі криють у собі один важливий момент: 21-23 роки — це приблизно одне покоління людей. 1848-й, 1918-й та 1968-й були роками вирішального досвіду для тодішніх молодих, але вже дорослих людей, які два десятиліття по тому стали керманичами своєї країни і нарешті отримали змогу завершити (1871, 1990) або повернути навспак (1939) отой вирішальний досвід, якого вони набули в молодості. У студентських заворушеннях брали участь не досвідчені політики віком 40-50 років, а недосвідчені радикали, яким було по двадцять з гаком. Як висловився один мій німецький приятель, учасник подій 1968 року, «без 1968-го не було б 1990-го».

Розділ 7 Австралія: хто ми такі? Поїздки до Австралії — Перші кораблі й аборигени — Перші іммігранти — Рух до самоврядування — Федерація — Протидія імміграції — Перша світова війна — Друга світова війна — Послаблення зв'язків — Кінець «Білої Австралії» — Структура кризи

Уперше я відвідав Австралію 1964 року, невдовзі перед тим проживши чотири роки у Великій Британії. Тоді Австралія вразила мене: вона була більш британською, ніж сама Британія, вона була Британією минулого, що застигла у часі. Міський ландшафт Сіднея, найбільшого міста країни, на кожному кроці нагадував мені Лондон: Сідней мав свій Гайд-Парк, свою станцію Кінгз-Кросс і свою Оксфорд-стріт — точнісінько, як у Лондоні. Переважна більшість австралійців були не лише білими, а білими британцями. Австралійські харчі до нудоти нагадували традиційно британські: ритуальне смажене м'ясо в неділю; у величезній кількості крамниць — смажена риба і картопля фрі; незмінна баночка маргарину Vegemite — австралійського аналога британського Marmite. Було повно барів у британському стилі, де одне приміщення призначалося винятково для чоловіків, а друге (так званий дамський зал) — для чоловіків і жінок. Час роботи цих закладів жорстко обмежувався, як і в тодішніх британських барах. Альтернативою традиційним британським були переважно італійські, грецькі, іноді китайські ресторани.

Відтоді я побував в Австралії з десяток разів, тож мав змогу спостерігати, як вона змінювалася. Символом цих змін для мене стало те, що я побачив там в 2008 році, коли зі своїм сином Джошуа приїхав до Австралії, щоб провести семестр у Квінслендському університеті в Брісбені. Йдучи студмістечком, я відчув, що потрапив не до Австралії, яку знав колись, а до Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, бо багато студентів, яких ми зустрічали, були азіатами. Австралія більше не була переважно білою і британською.

В 1964 році фундаментальна реалія австралійського суспільства полягала у тривалому протиріччі між географічним розташуванням Австралії, з одного боку, та складом її населення і емоційно-культурними зв'язками — з іншого. Населення Австралії та її національна ідентичність були переважно британськими (фото 7.1). Однак Австралія розташована майже за півсвіту від Британії — в південній, а не в північній півкулі, на відстані 8-10 часових зон у східному напрямку. Австралійський ландшафт з його кенгуру, ссавцями, що відкладають яйця, гігантськими зимородками кукабарра, великими ящірками, евкаліптами та пустелями є найдивовижнішим (і найменш британським) ландшафтом серед ландшафтів усіх континентів, заселених людьми (фото 7.2). Географічно Австралія розташована значно ближче до Китаю, Японії та інших східно-азійських країн, ніж до Європи, і в 50 разів ближче до Індонезії, ніж до Великої Британії. Однак, прогулюючись австралійськими вулицями в 1964 році, я не бачив жодних ознак її географічної близькості до Азії.

Але коли я привіз Джошуа до Брісбена 44 роки по тому, сусідство Азії стало очевидним завдяки великій кількості азіатів (фото 7.3), а також японських, тайванських та в'єтнамських ресторанів. Офіційна політика «Білої Австралії», яка забороняла в'їзд азійським іммігрантам, а також неофіційна політика, що віддавала перевагу британцям, а не білим європейцям, канула в Лету. Проте мовою Австралії досі є англійська, королева Великої Британії досі є символічною главою держави, а прапор Австралії досі містить зображення прапора Британії. Австралія — чудовий край, що займає перші місця в рейтингу найбажаніших для проживання країн, де населення найбільше задоволене своїм життям, а тривалість життя є однією з найбільших у світі. Це одна із тих країн, до яких я серйозно подумував перебратись. Австралія — британська і водночас не британська. Що ж спричинило ці вибіркові зміни за ті десятиріччя, впродовж яких я відвідував Австралію?

Ознайомившись з історією Австралії на наступних сторінках, поміркуйте про те місце, що його вона посідає серед інших п'яти країн, кризи яких ми досліджували. Подібно до Німеччини, розглянутої в попередньому розділі, і на відміну від чотирьох країн, описаних у розділах 2-5, Австралія зазнала кризи, яка не вибухнула протягом одного дня. (Щоправда, важливим чинником були три збройних напади японців протягом 71 дня в 1941-1942 роках.) Але австралійська криза, подібно до німецької, значною мірою була спричинена Другою світовою війною. Як в Німеччині, так і в Австралії війна довела, що традиційні національні сценарії виходу з кризи стали неефективними, але її вплив мав для Німеччини більш катастрофічні (і більш переконливі) наслідки, ніж для Австралії. Основним питанням для австралійців, причому значно більшою мірою, ніж для мешканців будь-якої іншої країни, розглянутої в цій книзі, стало питання національної ідентичності: хто ми такі? Друга світова війна підштовхнула австралійців до усвідомлення того, що їхнє глибоко вкорінене уявлення про свою країну як про другу Британію, розташовану на протилежному боці планети, стає старомодним і вже не відповідає тим обставинам, в яких опинилася Австралія. Проте однієї лише війни було недостатньо, щоб змінити уявлення австралійців про себе та свою країну.

Навіть один конкретний індивід не відразу спроможеться дати відповідь на запитання «хто я такий?» А для цілої країни, в якій проживають мільйони людей, розділених на групи з різними поглядами на свою ідентичність, знадобиться значно більше часу, щоб з'ясувати, «хто ми такі». Тому не дивно, що австралійці й досі намагаються розібратися з цим питанням. Це здається парадоксальним, але, хоча подолання кризи в Австралії відбувалося повільно — настільки повільно, що багато австралійців навіть не вважали це кризою, — Австралія є єдиною серед досліджуваних нами шести країн, в якій реалізувався найширший комплекс взаємопов'язаних змін, запроваджених протягом надзвичайно короткого періоду часу (19 днів у грудні 1972 року). Ці та інші події видаються мені значущими для історії Австралії, яку ми стисло розглянемо на наступних сторінках.

Приблизно через 50 тисяч років після того, як Австралію заселили предки австралійських аборигенів, у січні 1788 року на одинадцяти кораблях, які вирушили із Британії, туди прибули перші європейські поселенці. Ту флотилію британський уряд послав не тому, що вважав Австралію чудовим місцем, привабливим для британських поселенців, а тому, що в Британії різко збільшився контингент каторжників, яких хотіли спекатися, відправивши їх якомога далі. Як підходящі віддалені території були названі Австралія та тропічна Західна Африка, але невдовзі з'ясувалося, що остання небезпечна для європейців через тропічні хвороби. Австралія ж начебто пропонувала численні вигоди: вона була розташована значно дальше, ніж Західна Африка; відомостей про її небезпечність для європейців не існувало (і вона справді виявилася переважно безпечною); до того ж Австралія могла стати потенційною тихоокеанською базою для британського ВМФ, торгових та китобійних суден, а також для постачальників деревини та льону. Тому вибрали Австралію, саме ту місцевість, де згодом виникло місто Сідней.

Так званий перший флот складався з 730 каторжників, їхніх охоронців, адміністраторів та офіцера британського ВМФ — губернатора. За першим флотом припливли інші, з новими партіями каторжників, яких оселили на території сучасного Сіднея та в інших чотирьох місцях Австралійського континенту. Невдовзі до каторжників та охоронців приєдналися вільні британські поселенці. Проте навіть 32 роки потому, в 1820 році, європейське населення Австралії складалося з 84 % каторжників та колишніх каторжників, і їх відправка з Британії до Австралії тривала аж до 1868 року. Вижити й розбагатіти в далекій Австралії було важко, тому сучасні австралійці, чиїми предками були каторжани, вважають це чимось на кшталт почесної відзнаки і не соромляться свого походження — так само, як не соромляться своїх предків нащадки поселенців, що прибули до Америки на кораблі «Мейфлауер» у 1620 році.

Прогнозувалося (причому правильно), що каторжани та поселенці витратять багато часу, перш ніж навчаться вирощувати достатню кількість харчів у нових умовах. Тому перший флот привіз із собою партію продовольства, яке Британія продовжувала завозити до Австралії ще до 1840 року. Минуло кілька десятиліть, перш ніж австралійці змогли відправити до Британії першу значну партію експортного товару. Спочатку це були продукти полювання на китів та тюленів; потім, починаючи з 1830-х років, — овеча вовна; далі — золото, видобуте під час золотої лихоманки, яка розпочалася 1851 року; а коли в 1880-х з'явилися судна-рефрижератори, то стало можливим транспортувати до далекої Британії м'ясо і масло. Нині третину всієї світової вовни отримують з численного овечого поголів'я Австралії, де на кожну людину припадає п'ять овець. А після Другої світової війни в економіці країни почав домінувати видобуток мінералів, якими природа щедро наділила цей континент: Австралія є провідним світовим експортером алюмінію, вугілля, міді, золота, заліза, свинцю, магнію, срібла, вольфраму, титану та урану.

Поза межами цієї стислої розповіді про європейське заселення Австралії, яке розпочалося 1788 року, залишилася доля австралійських аборигенів, які заселили цей континент значно раніше. В інших британських колоніях, таких як США, Канада, Індія, Фіджі та Західна Африка, британські колоністи розв'язували проблеми співіснування з автохтонним населенням або здійснюючи мирні переговори з місцевими вождями та князьками, або застосовуючи збройну силу, посилаючи британські війська проти місцевих озброєних загонів та племінних військових формувань значних розмірів. Однак ці методи були неефективними в країні, де суспільна організація аборигенів являла собою невеликі групи без озброєних загонів, без вождів і князів. Аборигени вели кочовий спосіб життя і не мали постійних поселень. Тож для європейських поселенців це означало, що землею аборигени «не володіли».

Європейські поселенці просто забирали в аборигенів землю, без переговорів і виплати компенсації. Воювати з «військами» аборигенів не довелося; лише іноді відбувалися напади на невеликі групи аборигенів або з боку невеликих груп аборигенів. Подеколи напади на аборигенів були спровоковані тим, що ті вбивали овець, вважаючи їх дикими тваринами на кшталт кенгуру, на яких звикли полювати. У відповідь на це європейські поселенці вбивали аборигенів; останнє масштабне вбивство (загинули тридцять два аборигени) сталося відносно недавно — в 1928 році. Коли британський губернатор віддав під суд і наказав повісити європейців, які убили аборигенів, австралійська громадськість масово виступила на захист цих осіб, а в лондонському міністерстві колоній збагнули, що не зможуть вдіяти нічого, щоб заборонити своїм підданим у далекій Австралії робити те, що їм заманеться, у тому числі й убивати автохтонне населення.

Через те, що аборигени були мисливцями-збиральниками, а не осілими землеробами, білі австралійці зневажливо ставилися до них як до людей примітивних. Мене й досі дивує, наскільки поширеною є ота зневага до аборигенів навіть серед високоосвічених австралійців. Один австралійський сенатор заявив: «Немає наукових свідчень того, що абориген взагалі є людиною». У міру того, як чисельність аборигенів падала в результаті хвороб, убивств та вигнання з землі, білі австралійці дійшли висновку, що ці люди вимирають. Один австралійський єпископ писав: «Аборигени щезають. Через покоління, а в кращому випадку — через два, остання темношкіра людина [себто абориген] притулиться своїм обличчям до теплої матері-землі.... Місіонерам тільки й залишиться, що підкласти подушку, аби цій народності легше було помирати...»

Насамкінець аборигенам заборонили одружуватися з немісцевими жителями без урядової згоди. В 1930-х роках було запроваджено вкрай суперечливу політику, згідно з якою змішаних дітей від аборигенів і білих, а також лише аборигенів силоміць забирали з домівок і відправляли на виховання до дитбудинків начебто для їхнього ж блага. У 1990-х роках виник рух, метою якого було спонукати білих австралійців до визнання своєї провини перед аборигенами, проте він наштовхнувся на сильний опір. Прем'єр-міністр Кевін Радд у 2008 році таки висловив офіційне вибачення, проте прем'єр-міністр Джон Говард заперечив: «Австралійців нинішнього покоління не слід змушувати визнавати провину за чиїсь дії в минулому і за політику, на яку вони не мали жодного впливу».

Коротше кажучи, політика «Білої Австралії», здійснювана Британською Австралією, була спрямована не лише проти небілих потенційних іммігрантів із заморських країн. Вона була спрямована і проти небілих корінних австралійців, на землі яких іммігрували британські поселенці, право яких на ці землі заперечувалося і які (як сподівалося багато білих поселенців) невдовзі мали вимерти.

У перші десятиліття існування Австралійської колонії вільні поселенці та каторжани прибували з Британії (а також з Ірландії, яка на той час була частиною Великої Британії). Перша велика група іммігрантів небритан-ського походження прибула до Південної Австралії 1836 року. Ця колонія була заснована не як поселення для каторжан, а як компанія-забудовник, що ретельно відбирала у Європі майбутніх переселенців. Серед них були німці-лютерани, що прагнули релігійної свободи, яка, як мотив до імміграції, була більш притаманною для ранньої історії Сполучених Штатів, а не Австралії. Ті німецькі іммігранти були білими й добре навченими, вони займалися городництвом та виноградарством, швидко адаптувалися до австралійських умов і створювали мінімум проблем. Значно більш суперечливим було прибуття у 1850-х роках десятків тисяч китайців, приваблених (разом із багатьма європейцями та американцями) першою австралійською золотою лихоманкою. Цей наплив спричинив останнє використання британських військ в Австралії — для придушення бунтів, під час яких натовп бив та грабував китайців і навіть скальпував їх.

Третю хвилю небританських іммігрантів спричинив розвиток цукрових плантацій у Квінсленді на початку 1860-х років. Робітники, які працювали на плантаціях, були вихідцями з Нової Гвінеї, інших островів Меланезії, а також з Полінезії. Деякі з них погоджувалися на переїзд добровільно, однак багатьох викрадали з їхніх островів під час рейдів, які часто супроводжувалися вбивствами (ця практика називалася «вербунком чорних птахів», через те що острів'яни мали темну шкіру). Коли згодом у німецькій та австралійській Новій Гвінеї також запровадили плантації (переважно кокосових пальм), цю австралійську методу використовували для завезення туди робітників з тихоокеанських островів. Практика вербування робочої сили зберігалася в Новій Гвінеї до другої половини XX століття: один австралієць, якого я зустрів 1966 року в австралійській частині Нової Гвінеї, розповів мені, що займається вербуванням робочої сили, але при цьому довго пояснював, що робить це винятково на добровільній основі і виплачує робітникам-добровольцям готівкові премії. Цей вербувальник гордо зазначав, що він — не якийсь там викрадач «чорних птахів» (цей термін тоді ще використовувався) на відміну від інших вербувальників-конкурентів, які й досі цим займалися. Та незалежно від того, як прибували робітники на австралійські цукрові плантації — добровільно чи примусово, вони не зменшували відсотка білого населення, бо їх залучали на умовах контрактів з фіксованим терміном перебування, а коли термін спливав, видворяли з Австралії.

Ще однією нечисленною групою небританських іммігрантів були вихідці з Індії, тогочасної британської колонії. Незважаючи на ці скромні за масштабами групи прибульців з Німеччини, Китаю, тихоокеанських островів та Індії, Австралія проводила політику, в результаті якої залишалася переважно британською й білою аж до повоєнного періоду після Другої світової війни.

Американці, знайомі з історією Сполучених Штатів, дивуються, наскільки різними способами американські та австралійські колонії Британії відмежувалися від своєї метрополії. Американські колонії вибороли незалежність, об'єдналися в союз і після семи років революційної війни розірвали всі політичні зв'язки з Британією попри сильну протидію британського війська. Щороку 4 липня, в річницю підписання Декларації незалежності США, американці святкують День незалежності, який вважають одним із найбільших щорічних свят. На відміну від США, Австралія не визнає й не святкує дня незалежності, бо такого свята в її календарі немає. Австралійські колонії здобули право на самоврядування без будь-яких заперечень з боку Британії і ніколи повністю не розривали з нею зв'язків. Австралія й досі пов'язана з Великою Британією членством у Співдружності націй, вона й досі визнає британського суверена номінальним головою своєї держави. Чому ж послаблення або розрив зв'язків з Британією відбувався так по-різному в Австралії та Сполучених Штатах?

Причин було кілька. Одна з них полягала в тому, що Британія засвоїла урок своєї вельми затратної поразки під час Американської революції, змінила політику стосовно своїх білих колоній і з готовністю надала право на самоврядування Канаді, Новій Зеландії та Австралійським колоніям. Фактично, Велика Британія надала Австралії право на самоврядування з власної ініціативи, ще до того, як австралійці встигли попросити про це. Другою причиною була значно більша відстань від Британії до Австралії, ніж від Британії до східного узбережжя Сполучених Штатів. Першому флоту знадобилось аж вісім місяців, аби добратися до Австралії, і після того всю першу половину XIX століття час перебування суден у дорозі коливався від півроку до цілого року. Така повільність комунікації не давала можливості лондонському міністерству колоній здійснювати над Австралією жорсткий контроль; право винесення рішень та ухвалення законів делегували спершу губернаторам, а потім самим австралійцям. Саме цим пояснюється, наприклад, той факт, що ціле десятиліття, з 1809 по 1819 рік, британський губернатор австралійської колонії Новий Південний Уельс не завдавав собі клопоту поставити до відома Лондон про нові закони, які сам затверджував.

Третьою причиною різниці між ходом історії в Австралії та Сполучених Штатах стало те, що британському колоніальному уряду доводилося розміщати й оплачувати утримання у своїх американських колоніях велике військо. Це військо служило для захисту колоній від французької армії, яка була розквартирована в Канаді і конкурувала за контроль над Північною Америкою, а також від гірше озброєних, але все одно грізних і численних племен американських індіанців під централізованим проводом вождів. На відміну від Північної Америки, жодна європейська держава не виступала конкурентом Британії в Австралії і не заважала їй колонізувати цей континент, тоді як аборигенів там було мало, вогнепальної зброї та централізованого керівництва вони взагалі не мали. Тому у Британії ніколи не виникала потреба розміщувати в Австралії ціле військо і стягувати з австралійців великі податки задля його утримання, тоді як досить значні податки, що їх стягували з американських колоній, навіть не радячись з ними, стали безпосередньою причиною Американської революції. Останній невеликий контингент британських військ був виведений з Австралії в 1870 році, причому з ініціативи самих британців, а не під тиском австралійців. Іще одним чинником стало те, що австралійські колонії Британії, на відміну від її американських колоній, були для неї надто збитковими і малозначущими, щоб вона приділяла їм багато уваги. Американські ж колонії були багатими і вважалися спроможними платити Британії податки. Значно прибутковішими та важливішими для Британії були такі її колонії, як Канада, Індія, Південна Африка та Сінгапур. І, насамкінець, як я докладніше розповім про це нижче, основні британські поселення в Австралії довгий час залишалися окремими колоніями зі слабкою взаємною координацією.

Події, в результаті яких Австралійські колонії здобули право на самоврядування, розгорталися таким чином. У 1828 році, через 40 років після прибуття першого флоту, Британія започаткувала призначувані (не виборні) законодавчі ради у своїх двох найдавніших Австралійських колоніях — Новому Південному Уельсі й Тасманії. На зміну цим призначуваним радам прийшов перший частково обираний представницький уряд австралійських колоній (у Новому Південному Уельсі). В 1850 році Британія написала для Австралійських колоній конституцію, а послідуючі конституції з поправками залишали за метрополією право рішень у таких сферах життя, як оборона, покарання за державну зраду і натуралізація, а також теоретичне право скасовувати будь-який закон, що його ухвалила колонія. Утім, на практиці Британія рідко користувалася ними. На кінець XIX століття залишилося тільки одне право, перманентно застережене за Британією, — це контроль над австралійською зовнішньою політикою.

На додачу до застережених прав Британія протягом всього XIX століття продовжувала надавати Австралії важливі послуги, які в іншому разі країні довелося б забезпечувати самій. Однією з цих послуг був військовий захист, забезпечуваний британськими військовими кораблями, оскільки деякі європейські держави, а також Японія та Сполучені Штати стали проявляти наприкінці XIX століття дедалі більшу активність в басейні Тихого океану. Іще однією «послугою» були губернатори, яких Британія посилала до своїх австралійських колоній. Ці губернатори не були такими собі ненависними тиранами, силоміць надісланими могутньою Британією своїм австралійським колоніям. За загальним визнанням, вони відігравали ключову роль в австралійському самоврядуванні, де часто траплялися патові ситуації. Призначуваним з Британії губернаторам нерідко доводилося долати розбіжності між верхньою та нижньою палатами законодавчого органу колонії, виступати посередниками під час формування парламентських коаліцій і вирішувати, коли слід розпускати парламент і призначати нові вибори.

Донині я розповідав про історично виниклі австралійські колонії так, наче вони були прямими предтечами сьогоднішньої об'єднаної Австралії. Насправді ж країна утворилася з шести окремих колоній — Нового Південного Уельсу, Тасманії, Вікторії, Південної Австралії, Західної Австралії та Квінсленда, між якими контактів було значно менше, ніж між американськими колоніями, які згодом стали штатами США. Обмеження контактів обумовлювалося географією Австралії, континенту з нечисленними шматками продуктивної території, розділеними великими проміжками пустелі та іншими землями, непридатними для сільського господарства. Лише в 1917 році всі п'ять столиць на австралійському суходолі були сполучені залізницею. (Шоста столиця, Гобарт в Тасманії, так і не була з ними сполучена з тієї простої причини, що Тасманія — це острів на відстані 130 миль від Австралійського материка.) В кожній колонії була своя ширина залізничної колії — від 3 футів 6 дюймів до 5 футів 3 дюймів, і через це потяги не могли потрапити з однієї колонії до іншої. Подібно до незалежних країн, австралійські колонії відгороджувалися одна від одної захисними митними бар'єрами, споруджували митниці, які стягували на кордонах ввізні мита. В 1864 році на кордоні Нового Південного Уельсу і Вікторії мало не спалахнув збройний конфлікт. Шість колоній об'єдналися в одну країну лише в 1901 році, через 113 років після прибуття до Австралії першого флоту.

Спершу колонії виявляли мало зацікавленості в об'єднанні. Поселенці вважали себе спочатку заморськими британцями, а потім — мешканцями Вікторії або Квінсленда, але не австралійцями. Певний інтерес до федеративного об'єднання з'явився лише наприкінці XIX століття, коли Японія зміцнила свою військову потугу, а Сполучені Штати, Франція та Німеччина поширили свою експансію на Тихоокеанський басейн і анексували групи тихоокеанських островів, через що виникла потенційна загроза колоніям Британії в Тихому океані. До першої федеративної ради «Австронезії», скликаної 1886 року, увійшли представники британських колоній Нова Зеландія та Фіджі, але з шести колоній, які утворили нинішню Австралію, представлені були лише чотири.

Хоча перший проект федеративної конституції Австралії був готовий ще 1891 року, офіційно про створення об'єднаної Співдружності Австралії було оголошено 1 січня 1901 року. В преамбулі до цієї конституції йшлося про згоду «об'єднатися в одну непорушну федеративну Співдружність під короною Сполученого королівства Великої Британії та Ірландії» з федеративним генерал-губернатором, призначуваним Британією, за умови, що рішення Верховного Суду Австралії можуть бути оскаржені в Таємній Раді Великої Британії (аналог британського Верховного Суду). Уявіть собі подібні статті в Конституції Сполучених Штатів! Конституція Австралії свідчила, що австралійці й досі були вірними британській короні, а це означало «готовність поділяти спільні цінності — верховенство права, свободу преси, захист індивідуальних вольностей, сподівання на захист з боку тодішньої супердержави у вигляді її військово-морського флоту, спільну гордість за приналежність до імперії, над якою ніколи не заходить сонце, і навіть любов до персони королеви Вікторії» (Френк Велш, «Австралія», с. 337). На затвердженому у той час прапорі, який і донині залишається австралійським національним прапором, було зображено британський прапор (Юніон Джек), обрамлений сузір'ям Південний Хрест, яке можна спостерігати у південній півкулі (фото 7.4)

Під час обговорення федеративної конституції австралійці дискутували щодо багатьох аспектів, але в одному залишалися одностайними: у своєму прагненні не впускати до Австралії представників усіх небілих народів. Наведена нижче цитата ілюструє погляди тодішніх австралійців на необхідність збереження «Білої Австралії». У 1896 році в мельнбурнській газеті Age писалося: «Ми прагнемо бачити Австралію домівкою великої й однорідної білої раси, повністю вільної від проблем, які кинули Сполучені Штати у вир громадянської війни... безглуздо буде захищати наших робітників від дешевої праці злидарів з Далекого Сходу, якщо ми самі впускатимемо їх до себе». Одним із перших законів нової Австралійської Федерації в 1901 році став «Закон про обмеження імміграції», ухвалений за згодою всіх політичних партій, метою яких було зберегти Австралію білою. Цей закон забороняв імміграцію проституток, безумців, хворих на огидні хвороби, а також кримінальників (попри те, що Австралія виникла саме як «звалище» для кримінальників). Закон забороняв також імміграцію чорних та азіатів і проголошував, що австралійці мають стати «єдиним народом і таким залишатися й надалі — без домішок інших рас». Один австралійський профспілковий лідер стверджував: «Наплив чужинців настільки знизить середній рівень нашої спільноти, що невдовзі соціальне законодавство стане неефективним. Але якщо ми збережемо чистоту своєї раси і сформуємо національний характер, то станемо вельми прогресивним народом, яким буде пишатися британський уряд і який, що довше існуватиме, то сильнішим ставатиме».

Наведу ще кілька поглядів, поширених у часи створення федерації: «Темношкірі чужинці — люди лихі і тому небажані в нашій маленькій Австралії»; «Навряд чи китайці зможуть досягти того рівня цивілізації, який Австралія успадкувала від своїх європейських предків»; «Навряд чи красиво вдягненій дамі, яка прийшли до церкви на службу, сподобається думка про те, що, можливо, лаву, на якій вона сидить, нещодавно зігрівала велика жирна дупа з Йокогами, начинена всілякими мікробами-рознощиками хвороб». Навіть перший прем'єр-міністр федеративної Австралії Едмунд Бартон писав таке: «Расової рівності не існує. У порівнянні з білими, кольорові раси є відсталими й недорозвиненими. Доктрина рівності людей ніколи не передбачала рівності англійця з китайцем... Ані виховання, ані освіта, ані щось інше не зможуть урівняти раси». Інший прем'єр-міністр, Альфред Дікін, заявив: «Єдність раси є абсолютно необхідною для єдності Австралії».

Британський міністр колоній виступив проти того, щоб Австралійська співдружність відверто декларувала свою позицію стосовно расового питання — частково тому, що ця обставина створювала труднощі саме тоді, коли Британія вела переговори про військовий союз із Японією. Тому Співдружність досягла своєї мети — расово-контрольованої імміграції — без згадки про раси, а за допомогою диктанту, який мали написати іммігранти, не обов'язково англійською, а будь-якою іншою європейською мовою на розсуд старшого чиновника імміграційної служби. Коли прибувало судно з робітниками із британської колонії Мальта, населення якої було етнічно неоднорідним, і існувала велика ймовірність, що іспит англійською мальтійці складуть, то їм натомість призначали іспит з голландської (якої не знали ані на Мальті, ані в Австралії), щоб мати привід не пустити їх до країни. Що ж стосується тих небілих, яких раніше впустили до Австралії як робітників, то Співдружність депортувала острів'ян з Тихого океану, китайців та індійців, але дозволила залишитися двом маленьким групам фахівців (афганським погоничам верблюдів та японцям-нирцям за перлинами).

Мотивом встановлення усіх цих імміграційних бар'єрів загалом був тодішній традиційний расизм, але частково причина полягала ще і в тому, що Лейбористська партія Австралії прагнула захистити високі заробітки австралійських робітників, установивши бар'єр на шляху імміграції дешевої робочої сили. Проте я не збираюся таврувати австралійців як якихось расистів-радикалів. Річ у тім, що вони просто дотримувалися расистських поглядів, поширених у тодішньому світі, з тією лише різницею, що їм вдалося втілити ці погляди в імміграційну політику, яка ґрунтувалася на расистському недопущенні азіатів при одночасному заохоченні імміграції з Британії з огляду на низьку щільність населення в Австралії. Тодішня Британія та країни континентальної Європи не заохочували імміграції взагалі. Коли ж багато людей африканського походження прибули до Британії з її вест-індських колоній після Другої світової війни, то результатом цього стали расові заворушення в Ноттінгемі та в лондонському районі Ноттінг-Хілл у 1958 році. Японія й досі не приймає іммігрантів у великих кількостях. Сполучені Штати насамкінець відмовилися від вірності британській ідентичності в австралійському стилі і прийняли величезну кількість іммігрантів з континентальної Європи, Мексики та Східної Азії, але для цього уряду довелося подолати значний опір.

До того як після Другої світової ситуація почала змінюватися, почуття національної ідентичності австралійців ґрунтувалося на тім, що вони були британськими підданими. Особливо яскраво це продемонстрував ентузіазм, з яким австралійці воювали пліч-о-пліч з британцями у конфліктах, які не мали до Австралії прямого стосунку. Перший такий випадок стався 1885 року, коли колонія Новий Південний Уельс, іще задовго до створення австралійської федерації, послала свої війська на допомогу британським військам для придушення повстанців у Судані, далекому краї, який жодним чином не зачіпав інтереси Австралії. Більш значуща можливість з'явилася під час Англо-бурської війни в 1899 році в Південній Африці, де британці воювали з нащадками голландських колоністів; і знову ж таки — до інтересів Австралії цей конфлікт не мав жодного стосунку. Австралійські військові добре проявили себе у цій війні, здобувши п'ять Хрестів Вікторії (найвища британська нагорода за хоробрість на полі бою) і таким чином заживши слави й репутації вірних короні британських підданих ціною лише 300 своїх загиблих.

Британія, оголосивши війну Німеччині у серпні 1914 року, на самому початку Першої світової, не завдала собі клопоту проконсультуватися з Австралією та Канадою. Призначуваний з Британії генерал-губернатор Австралії просто передав оголошення про війну всенародно обраному австралійському прем'єр-міністру. Австралійці без вагань підтримали військові зусилля британців у значно більших масштабах, аніж під час війни в Південній Африці та Судані. Один австралійський журналіст писав: «Ми мусимо захищати нашу (sic!) країну. Ми мусимо захистити нашу священну спадщину від брутальних гунів (тобто німців)». Цього разу війна все ж таки мала певний стосунок до австралійських інтересів: вона дала привід Австралії окупувати німецькі колонії в північно-східній Новій Гвінеї, а також Архіпелаг Бісмарк. Але основним внеском Австралії у Першу світову війну став величезний контингент добровольців (400 000 військових), який склав половину австралійських чоловіків призовного віку з тодішнього австралійського населення (близько 5 мільйонів людей), готових захищати британські інтереси на протилежному краю світу — у Франції та на Близькому Сході. Понад 300 000 осіб послали до театру воєнних дій, і з них близько двох третин було поранено або вбито. В центрі майже кожного провінційного містечка в Австралії й досі стоїть пам'ятний знак з іменами місцевих мешканців, загиблих у тій війні.

Найвідомішою операцією Першої світової, в якій взяли участь австралійські війська, став штурм військами АНЗАК (Австралійсько-новозеландський армійський корпус) турецьких позицій на півострові Галліполі (фото 7.5). Військовий контингент АНЗАК висадився там у квітні 1915 року, зазнав важких втрат через некомпетентне командування британського генерала, який керував усією операцією, і був відведений з півострова в 1916 році, коли британське керівництво дійшло висновку, що операція потерпіла фіаско. Відтоді День АНЗАК (25 квітня), річниця висадки в Галліполі, відзначається як найважливіше й найемоційніше загальнонаціональне свято Австралії.

Громадяни неавстралійського походження не можуть збагнути, чому така увага приділяється Дню АНЗАК. Чому країна має святкувати масове вбивство своїх молодих хлопців, зраджених британськими керівниками на іншому кінці світу, на півострові, який, подібно до Судану, був абсолютно неістотним для інтересів Австралії? Але я і нині волію мовчати, коли мої австралійські друзі проливають сльози, говорячи про висадку на півострові Галліполі, яка відбулася понад сто років тому. Пояснюється це тим, що жодна подія не проілюструвала готовність австралійців помирати за свою британську батьківщину яскравіше, ніж масова загибель молодих австралійських хлопців у Галліполі. Бойові дії на цьому півострові почали вважати моментом народження австралійської нації, і це збігається з поширеною думкою, що народження кожної нації потребує жертв і кровопролиття. Кривава бійня в Галліполі стала для австралійців предметом національної гордості, бо вони билися за свою британську батьківщину не як мешканці Вікторії, Тасманії чи Південної Австралії, а саме як австралійці; вона символізує ту емоційну відданість, з якою австралійці публічно ідентифікували себе вірними британськими підданими.

Така самоідентифікація підтвердилася ще раз у 1923 році, коли на конференції країн-членів Британської імперії було ухвалено рішення, що віднині британські домініони самі призначатимуть своїх послів та дипломатичних представників у зарубіжних країнах, яких досі призначала Британія. Канада, Південна Африка та Ірландія швидко призначили своїх дипломатичних представників. Натомість Австралія не зробила цього, бо її широка громадськість не дуже прагнула видимих ознак державної незалежності від Британії.

Проте ставлення Австралії до Британії не обмежувалося лише її поведінкою як сумлінного дитинчати, що прагне похвали від своєї шанованої в усьому світі батьківщини. Стосунки між цими двома країнами крили в собі й таку складову, як любов навпіл з ненавистю. З цього приводу можу навести приклад одного свого приятеля, який працював на австралійській овечій бойні, частина продукції з якої продавалася внутрішнім споживачам, а частина заморожувалась і відправлялася до Великої Британії. До ящиків з овечою печінкою, призначеною на експорт до Британії, мій приятель та його колеги час від часу кидали жовчний міхур, надзвичайно гіркий на смак. Більш серйозними прикладами недоброзичливості з боку австралійців є погляди, висловлені австралійськими прем'єр-міністрами після Другої світової, які я наведу пізніше.

Досвід Другої світової війни став для Австралії істотно вагомішим від досвіду Першої світової, бо збройний напад був вчинений на саму Австралію, і запеклі бої відбувалися на островах, розташованих поблизу неї, а не з протилежного боку земної кулі. Капітуляція великої британської військово-морської бази в Сінгапурі перед японськими військами часто вважається поворотним пунктом в еволюції самосприйняття австралійців.

За два десятки років після Першої світової війни Японія наростила свої сухопутні й військово-морські сили, почала неоголошену війну з Китаєм і постала як сила, ворожа до Австралії. Виконуючи свою роль захисника Австралії, Великобританія у відповідь посилила свою базу в Сінгапурі, розташованому на кінчику Малайського півострова, хоча ця база була за 4000 миль від Австралії. Австралія покладалася на захист цієї далекої бази, а також ще дальшого британського ВМФ, зосередженого в Атлантиці та Середземномор'ї. Але за остаточний провал сінгапурської стратегії одну лише Британію звинувачувати не можна, бо і сама Австралія нехтувала заходами з посилення власної оборони. В 1930 році Австралія скасувала обов'язковий призов до війська і створила лише нечисленні ВПС та ВМФ. Останній не мав у своєму складі ані авіаносців, ані лінкорів — лише легкі крейсери, геть не здатні забезпечити оборону Австралії та її міжнародних океанських маршрутів від потенційного нападника — Японії. Водночас над Британією нависла серйозна й реальна загроза з боку Німеччини, і тому вона барилася з військовими приготуваннями проти Японії.

Як і на початку Першої світової, коли Британія 3 вересня 1939 року оголосила війну Німеччині, австралійський прем'єр-міністр, навіть не порадившись із парламентом, заявив: «Велика Британія оголосила війну, тому Австралія також перебуває у стані війни [з Німеччиною]». Як і під час Першої світової, Австралія спершу не мала прямої зацікавленості в подіях європейського театру Другої світової війни, на протилежному боці земної кулі, де Німеччина, напавши на Польщу, кинула виклик Британії, Франції та іншим західним країнам. Але, знову ж таки, як і під час Першої світової, Австралія послала свої війська, зокрема до Північної Африки та на Крит. У міру того як небезпека нападу з боку Японії зростала, австралійський уряд почав вимагати повернення своїх військ для захисту самої Австралії. Британський прем'єр Черчилль спробував заспокоїти австралійців, пообіцявши, що Британія та її флот скористаються своєю базою в Сінгапурі для захисту Австралії від вторгнення Японії і від її флоту, який міг з'явитися в австралійських територіальних водах. Як засвідчили подальші події, ці обіцянки не мали жодного стосунку до реальності.

Починаючи з 7 грудня 1941 року Японія вчинила напади на США, Британію, Австралію та голландську Ост-Індію. 10 грудня, лише на третій день після оголошення війни, японські бомбардувальники потопили два великих військових кораблі — єдині, які Британія мала на Далекому сході для захисту Австралії: лінкор «Принц Вельський» (фото 7.6) та ударний крейсер «Ріпалс». 15 лютого 1942 року британський генерал, командувач сінгапурського гарнізону, капітулював перед японськими військами, в результаті чого 100 000 британських імперських вояків опинилися в концтаборах — то була найбільша воєнна поразка Британії за всю її історію (фото 7.7). На жаль, до складу військовополонених належали 2000 австралійських солдатів, які прибули до Сінгапуру лише за три тижні до капітуляції, 24 січня, щоб узяти участь у безнадійній обороні цієї бази. За відсутності британських кораблів для захисту Австралії ті ж самі японські авіаносці, які щойно розбомбили базу американського ВМФ у Перл-Гарборі, 19 лютого 1942 року завдали сильних бомбових ударів по австралійському місту Дарвін (фото 7.8). Це був перший із понад 60 авіаційних нальотів японців на Австралію; крім того, японська субмарина спробувала прорватися до гавані Сіднея.

Для австралійців падіння Сінгапуру стало не лише шоком та страшною воєнною поразкою: його сприйняли як зраду Австралії з боку британської батьківщини. Коли наступ японців на Сінгапур почав розгортатися, австралійський прем'єр-міністр Джон Кертін надіслав Черчиллю телеграму, в якій зазначав: якщо Британія вирішить евакуювати свою сінгапурську базу після всіх запевнень в її невразливості, то це стане актом «непростимої зради». Однак Сінгапур впав, бо Британських військ бракувало на Далекому Сході, на великій відстані від європейського театру бойових дій, до того ж японські війська мали тактичну перевагу над численнішим сінгапурським гарнізоном.

Австралія була сама винна, що нехтувала власною обороною. Одначе злоба, яку австралійці зачаїли на Британію, тривала довго. Аж у 1992 році, через 50 років після капітуляції Сінгапуру, австралійський прем'єр Пол Кітінг піддав Британію гострій критиці і дав волю своєму невдоволенню в промові перед австралійським парламентом: «У школі мене навчили самоповазі та повазі до Австралії, а не плазуванню перед країною, яка вирішила не захищати Малайський півострів, начхати на Сінгапур і не відпускати додому наші війська, щоб ми самі могли захиститися від японської навали. Це була країна, перед якою ви [представники двох консервативних партій в австралійському парламенті] плазували попри те, що вона на вас наплювала».

Уроки Другої світової війни були для Австралії двоякими. Першим і найголовнішим стало те, що Британія виявилася безсилою й не змогла захистити Австралію. Натомість гарантом оборони Австралії стали американські війська, масово розташовані на її території, американські кораблі та літаки під командуванням американського генерала Макартура, який розквартирував в Австралії свій штаб. Макартур керував воєнними операціями, включно з тими, в яких брали участь австралійські війська, і робив він це переважно одноосібно, тому про якесь рівноправне співробітництво між США та Австралією не йшлося. Побоювання можливої висадки японців у Австралії не справдилися. Але було ясно, що захищатимуть Австралію від можливого нападу саме Сполучені Штати, а не Британія. В ході війни з японцями, яка повільно набувала обертів і тривала понад чотири роки, австралійські війська воювали з японцями на островах Нової Гвінеї, Нової Британії, на Соломонових островах і, насамкінець, у Борнео. Ці австралійські війська відіграли важливу роль на передовій у розгромі японського наступу в 1942 році, що відбувався вздовж шляху Кокода з метою захопити колонізовану столицю Нової Гвінеї — порт Морсбі. Втім, після тієї битви Макартур дедалі частіше скеровував австралійські війська на другорядні операції далеко від лінії фронту. В підсумку, хоч Австралія й зазнала прямого нападу під час Другої світової, її втрати були, як це не парадоксально, меншими порівняно з Першою світовою.

По-друге, в результаті Другої світової війни австралійці усвідомили, що вони брали участь у бойових діях на віддаленому європейському театрі бойових дій, хоча серйозна безпосередня загроза Австралії виходила зі значно ближчого регіону — з Азії. Відтепер Австралія почала вважати саме Японію своїм ворогом номер один, і небезпідставно. Близько 22 000 австралійських військових, захоплених у полон японцями, потрапили в неймовірно жорстокі умови в японських таборах для військовополонених, де померло 36 % австралійців — відсоток значно вищий за той 1 % американців та британців, які загинули в німецьких таборах для військовополонених, а також за відсоток німецьких вояків, загиблих в американських та британських концтаборах. Особливо шокував австралійців Сандаканський марш смерті, коли 2700 австралійських і британських військових, взятих японцями в полон і утримуваних в Сандакані на острові Борнео, погнали маршем через увесь острів, не годуючи і піддаючи знущанням. Зрештою майже всі полонені загинули, а жменьку тих, кому вдалося вижити, стратили.

Після Другої світової зв'язки Австралії з Британією почали поступово послаблюватися, сталися зміни і в самоусвідомленні австралійців, які відійшли від парадигми «вірний британець в Австралії», результатом чого стала відмова від політики «Білої Австралії». Навіть для істориків, які не мають особливого інтересу до Австралії, ці зміни є еталонним випадком того, як мінялася відповідь на запитання «хто ми такі?» У країнах, населення яких поділено на групи, що мають різні інтереси, такі зміни відбуваються значно повільніше, ніж у якогось окремо взятого індивіда. В Австралії ці зміни розтягнулися на десятиліття і тривають донині.

Друга світова війна безпосередньо вплинула на імміграційну політику Австралії. Ще в 1943 році її прем'єр-міністр дійшов висновку, що крихітне населення країни — менше 8 мільйонів осіб станом на 1945 рік — не зможе захистити величезний континент від загрози Японії, населення якої перевищувало 100 мільйонів осіб, розташованої за якихось 200 миль Індонезії з населенням близько 200 мільйонів та Китаю, населення якого тоді наближалося до мільярда. У порівнянні з високою щільністю населення в Японії, на Яві та в Китаї, Австралія здавалася порожньою і привабливою для вторгнення азіатів — так вважав тодішній прем'єр-міністр, але самі азіати так не вважали. Ще одним аргументом на користь збільшення імміграції було хибне переконання, що без великого населення не можна створити сильної економіки західного типу.

Жоден із цих аргументів сенсу не мав. Завжди існували (і досі існують) поважні причини, чому Австралія має значно меншу щільність населення, ніж, скажімо, Японія чи Ява. Двом останнім властиві вологий клімат і родючі ґрунти, тому значна частина їхніх земель придатна для високопродуктивного сільського господарства. Натомість австралійська територія здебільшого пустельна і безплідна, а продуктивні сільгоспугіддя займають лише крихітну її частку. Щодо необхідності мати численне населення, аби створити сильну економіку західноєвропейського та американського типу, то економічний успіх Данії, Фінляндії, Ізраїлю та Сінгапуру, де кількість мешканців становить чверть від населення Австралії, демонструє, що для економічного успіху важлива не кількість, а якість. Дійсно, Австралія була б заможнішою з меншим населенням, ніж вона має зараз, бо це зменшило б негативний вплив людини на крихке австралійське довкілля і збільшило б кількість природних ресурсів на душу населення.

Але австралійські прем'єр-міністри 1940-х років не були ні екологами, ні економістами, тому повоєнна Австралія почала активно втілювати програму заохочення імміграції. На жаль, бажаючих перебратися до Австралії з тих країн, яким надавався пріоритет, було значно менше бажаного, а політика «Білої Австралії» обмежувала інші варіанти, вигідні для цієї країни. Американські військові, які служили в Австралії, залишитися відмовилися, бо більшість із них були афроамериканцями. Тому «другим найкращим» джерелом післявоєнної імміграції (після Британії та Ірландії) стали країни північної Європи. Третє джерело — це південна Європа, якщо виходити з кількості італійських та грецьких ресторанів, до яких я полюбляв заходити під час свого перебування в Австралії в 1964 році. Прихильники імміграції заявили про своє дивовижне відкриття: «За умови правильного відбору з італійців можуть вийти взірцеві громадяни!» Першим кроком у цьому напрямку був дозвіл залишитися італійським та німецьким військовополоненим, привезеним до Австралії.

Австралійський міністр імміграції у період з 1945-го по 1949 рік Артур Колвел був відвертим расистом. Він навіть заборонив австралійським військовим, які були настільки непатріотичними, що одружилися на японках, китаянках та індонезійках, привезти до Австралії своїх «бойових подруг» та нажитих з ними дітей. Колвел писав: «Жодна японка чи метиска дозволу на в'їзд до Австралії не отримає; вони тут просто не потрібні і є перманентно небажаними... не можна перетворювати Австралію на країну метисів та байстрюків». Як додаткове джерело імміграції, крім Британії, Колвел розглядав три балтійські республіки (Естонію, Латвію та Литву), анексія яких Радянським Союзом призвела до мотивованої еміграції тисяч добре освічених білих людей з очима та волоссям такими, як у британців. У 1947 році Колвел об'їхав табори біженців у повоєнній Європі, виявив там «чудовий людський матеріал» і схвально висловився про прибалтів: «Багато з них мають світле волосся та блакитні очі. Я бачив значну кількість натуральних блондинів обох статей». Результатом такого вибіркового заохочення імміграції стало те, що з 1945 по 1950 рік Австралія прийняла близько 700 тисяч іммігрантів (це дорівнювало майже 10 % населення країни в 1945 році), причому половина з них були, згідно зі сподіваннями міністра, британцями, а решта — людьми з інших країн Європи. В 1949 році австралійська влада навіть трохи пом'якшила своє ставлення і дозволила залишитися японським «бойовим подругам».

Відхід від політики «Білої Австралії», результатом якого стала поява азійських іммігрантів та азійських ресторанів, що зустріли мене 2008 року в Брісбені, був обумовлений п'ятьма причинами: військовою безпекою, політичними подіями в Азії, зміною у структурі австралійської торгівлі, самими іммігрантами та політикою Британії. Щодо причин воєнних, то Друга світова війна чітко і ясно продемонструвала, що Британія втратила свій статус потужної військової сили в Тихому океані; натомість Австралія мала розвивати військові стосунки зі Сполученими Штатами. Це було офіційно підтверджено Тихоокеанським пактом безпеки АНЗЮС, укладеним між США, Австралією та Новою Зеландією без участі Британії. Корейська війна, зростання комуністичної небезпеки в Малайї та В'єтнамі, військове втручання Індонезії в голландській Новій Гвінеї, малайзійському Борнео та португальському Тіморі дали привід Австралії занепокоїтися загрозами власній безпеці, які зростали в її безпосередньому географічному оточенні. Суецька криза 1956 року, під час якої Британія не змогла повалити президента Єгипту Насера і була змушена піддатися економічному тиску з боку США, оголила британську військову та економічну слабкість. Величезним шоком для австралійців стало те, що 1967 року Британія оголосила про намір вивести всі свої війська, розташовані на схід від Суецького каналу. Це означало офіційну відмову від тривалого статусу Британії як захисника Австралії.

Що ж до розвитку політичної ситуації в Азії, то колишні азійські колонії, протекторати та підмандатні території ставали незалежними державами, включно з Індонезією, Східним Тімором, Папуа-Новою Гвінеєю, Філіппінами, Малайзією, В'єтнамом, Лаосом, Камбоджею і Таїландом. Ці країни розташовані біля Австралії: Папуа-Нова Гвінея лише за кілька миль, а Індонезія та Східний Тімор — за 200 миль. Ці новопосталі країни починали проводити власну закордонну політику, більше не орієнтуючись на закордонну політику своїх колишніх колоніальних господарів. Також вони розвивалися економічно.

Що стосується торгівлі, то колись Британія була найбільшим торговим партнером Австралії — ще на початку 1950-х років її частка в австралійському імпорті становила 45 %, а в експорті — 30 %. Швидке зростання обсягів торгівлі з Японією почалося з відмови Австралії від своєї расистської політики щодо цієї країни, обумовленої ворожістю часів війни, і підписання торгової угоди з Японією в 1957 році, а потім — із зняття заборони на експорт до Японії залізної руди. У 1980-х роках провідним торговим партнером Австралії стала Японія, друге місце обіймали Сполучені Штати, а Британія пленталася далеко позаду. В 1982 році Японія отримала 28 % австралійського експорту, США — 11 %, а Британія — лише 4 %. Але при цьому явним протиріччям було те, що Австралія, заявляючи про своє прагнення розвивати торгівлю з Японією та іншими азійськими країнами, одночасно проголошувала, що вважає японців та інших азіатів небажаними на своїй території і такими, що не мають права оселятися в Австралії.

Фактором, який підривав імміграційну політику «Білої Австралії», була також зміна в середовищі самих іммігрантів. Усі ці італійці, греки, естонці, литовці та латвійці, які іммігрували до Австралії після Другої світової війни, були, зрозуміло, білими, але не британцями. Вони, на відміну від австралійців британського походження, не вважали себе вірними підданими Британії, а також не поділяли притаманної решті австралійців упередженості проти азіатів, яка ще в 1950-х домінувала в настроях широкого загалу як Великої Британії, так і Австралії.

І, насамкінець, не лише Австралія віддалялася від Британії — Британія теж віддалялася від Австралії. Інтереси як Британії, так і Австралії змінювалися, а їхнє самоусвідомлення застарівало і не відповідало часу. Британський уряд усвідомив цю жорстоку реальність раніше за уряд Австралії, але її визнання було однаково болісним для обох. Зміни в Британії сягнули піку саме під час мого перебування там у 1958-1962 роках. Раніше австралійці традиційно вважали себе британськими громадянами в межах Британської імперії, і така національна ідентичність засновувалася на двох факторах: британському походженні населення та торгівлі з Британією, яка забезпечувала Австралії військовий захист. Водночас самі британці традиційно вважали себе нацією, ідентичність якої ґрунтувалася на праві володіння найбільшою імперією у світовій історії («імперією, над якою ніколи не заходить сонце»), а також на провідній ролі в Британській Співдружності. Члени імперії, а потім і Співдружності були провідними торговими партнерами Британії і великим джерелом такого військового ресурсу, як жива сила: згадаймо лише всіх тих австралійців, новозеландців, індійців та канадців, які воювали пліч-о-пліч з британськими військовими під час обох світових воєн. Але обсяги торгівлі з країнами Співдружності поволі зменшувалася, зміщаючись у бік Європи, так само, як зменшувалися обсяги торгівлі Австралії з Британією, зміщуючись у бік Азії та США. Африканські та азійські колонії Британії ставали незалежними, формували власну національну ідентичність, власну закордонну політику навіть в рамках Співдружності і (попри заперечення Британії) виключили Південну Африку зі Співдружності через її расистську політику апартеїду. Як Австралія змушена була обирати між Британією та Азією і Сполученими Штатами, так і Британія змушена була обирати між Співдружністю та Європою.

У 1955 році Британія вирішила вийти з переговорів між шістьма західноєвропейськими країнами (Францією, Німеччиною, Італією, Бельгією, Нідерландами та Люксембургом), метою яких було заснування Європейського Економічного Союзу (ЄЕС, який окреслив умови для подальшої економічної інтеграції, включаючи створення спільного ринку). Всупереч сподіванням Британії, цим шістьом західноєвропейським країнам таки вдалося сформувати ЄЕС у 1957 році без її участі. У 1961 році британському прем'єру Гарольду Макміллану довелося визнати зміну інтересів Британії. Європа ставала для Сполученого Королівства важливішою, ніж Співдружність, як в економічному плані, так і в політичному. Тому Британія подала заявку на вступ до ЄЕС. Ця заявка та її наслідки стали для стосунків між Австралією та Британією потрясінням навіть більшим, аніж падіння Сінгапуру, хоча останнє було драматичнішим та символічнішим, і досі сприймається австралійцями, як пекуча образа.

Заявка Британії на вступ до ЄЕС породила неминучий конфлікт між інтересами Австралії та Британії. «Шістка» почала споруджувати митні бар'єри проти імпорту з-за меж ЄЕС, і Британія мала до цих бар'єрів долучитися. Ці бар'єри мали вдарити по австралійському експорту продуктів харчування та очищених металів, для яких Британія й досі була великим ринком. Австралійський харчовий експорт до Британії мав тепер поступитися харчам із Франції, Голландії, Італії та Данії. Прем'єр-міністр Макміллан усвідомлював цю жорстоку реальність не гірше за австралійського прем'єра Роберта Мензіса. Макміллан пообіцяв Австралії та іншим країнам Співдружності, що Британія відстоюватиме інтереси Співдружності у своїх переговорах з ЄЕС. Але щодо спроможності Макміллана відстояти цю точку зору відразу ж виникли сумніви — і дійсно: «Шістка» відмовилася піти на істотні поступки інтересам Австралії.

Реакція Австралії на заявку Британії вступити в ЄЕС нагадувала її реакцію на падіння Сінгапуру. Цю заявку засудили як аморальну та нечесну, як підґрунтя для розбрату, як зраду пам'яті про Галліполі та жертв, які Австралія протягом століття приносила заради своєї британської батьківщини; як зраду британської спадщини, на якій базувалась традиційна національна ідентичність австралійців. Отже, шок був не лише глибоко символічним, а й суто матеріальним. Але попереду чекали ще гірші символічні потрясіння. Британський «Закон про імміграцію з країн Співдружності» від 1962 року, фактично спрямований на припинення імміграції з Вест-Індії та Пакистану, вдалося вивести з-під критики у расизмі завдяки тому, що цим же законом скасовувалося автоматичне право всіх громадян Співдружності (включно з австралійцями) в'їжджати до Британії і постійно там проживати. Британський «Закон про імміграцію» автоматично унеможливив право в'їзду до Британії для всіх іноземців (тепер австралійців оголосили ще й іноземцями!), у яких хоча б один із батьків не був народженим у Британії, таким чином позбавивши права в'їзду значну частку тодішніх австралійців. У 1972 році Британія оголосила австралійців ЧУЖИНЦЯМИ! Оце так приниження!

Коротше кажучи, річ була не в тім, що австралійські сини та доньки британської батьківщини оголосили свою незалежність. Це сама батьківщина оголосила свою власну незалежність, послабивши зв'язки зі Співдружністю і відмовившись від своїх дітей.

Британсько-європейські переговори проходили болісно й повільно, то зупиняючись, то продовжуючись знову. Президент Франції де Голль наклав вето на першу британську заявку від 1963 року на вступ до ЄЕС, а також і на другу заявку від 1967 року. Після відставки та смерті де Голля «європейська шістка» нарешті задовольнила третю британську заявку від 1971 року, схвалену громадянами Британії під час загальнонаціонального референдуму. Вже тоді експорт у Британію становив лише 8 % всього австралійського експорту. Австралійські політики з часом усвідомили, що приєднання до Європи відповідало життєвим інтересам Великої Британії, що Австралія не може і не мусить протидіяти британським інтересам, що колишні стосунки Австралії з Британією перетворилися на міф.

З австралійської точки зору може здатися, що ідентичність австралійців змінилася раптово і всебічно 1972 року, коли вперше за 23 роки до влади в країні прийшла Лейбористська партія під проводом прем'єр-міністра Гофа Вітлема. Протягом своїх перших 19 днів перебування при владі, навіть іще не сформувавши кабінету міністрів, Вітлем та його заступник терміново заходилися втілювати в Австралії радикальну програму вибіркових змін, яка майже не має аналогів у сучасному світі за швидкістю та всеосяжністю. Зміни, запроваджені протягом тих 19 днів, передбачали скасування обов'язкового призову до армії (в загальнонаціональному масштабі); виведення всіх австралійських військ із В'єтнаму; визнання Китайської Народної Республіки; надання незалежності Папуа-Новій Гвінеї, якою Австралія керувала понад 50 років у відповідності до мандату Ліги Націй, а потім ООН; заборону в'їзду для спортивних команд, сформованих за расистським принципом (пункт, спрямований безпосередньо проти винятково білих команд з Південної Африки); скасування можливості висунення австралійців кандидатами на отримання британських почесних титулів та нагород (звання лицаря, кавалера ордена Британської імперії, кавалера ордена Підв'язки тощо) і запровадження суто австралійської системи нагород; а також офіційну відмову від політики «Білої Австралії». Кабінет міністрів після свого затвердження здійснив подальші кроки в рамках цієї радикальної програми: зниження віку, який дає право голосування на виборах, до 18 років; підвищення мінімальної заробітної плати; забезпечення представництва в Сенаті федерації для Північної території та Території австралійської столиці; надання цим двом територіям права формувати власні законодавчі ради; запровадження для новостворюваних промислових підприємств обов'язкових екологічних прогнозів щодо їхньої майбутньої діяльності; збільшення витрат на аборигенне населення; рівну оплату праці для жінок; добровільне розлучення; всеосяжну програму медичного страхування; масштабні зміни в системі освіти, серед яких було скасування плати за університетське навчання, значне збільшення шкільного фінансування, а також передача відповідальності за фінансування вищої освіти зі штатів до Австралійської Співдружності.

Вітлем правильно охарактеризував свої реформи як «визнання того, що вже сталося», а не як революцію, що трапилася на порожньому місці. Британська ідентичність Австралії дійсно потроху розмивалась. Падіння Сінгапуру стало першим великим потрясінням, пакт АНЗЮС — першим відгомоном небезпеки, а комуністичні загрози в Європі та В'єтнамі — попереджувальними знаками. Але Австралія все одно покладалася на Британію і солідаризувалася з нею ще довго після падіння Сінгапуру. Австралійські військові воювали пліч-о-пліч з британськими в Малайї проти комуністичних повстанців наприкінці 1940-х, а також в Малайзійському Борнео проти індонезійських партизан на початку 1960-х років. Наприкінці 1950-х Австралія дозволила Британії випробувати атомні бомби у віддалених австралійських пустелях, намагаючись допомогти їй зберегти статус світової держави, незалежної від Сполучених Штатів. Австралія була серед жменьки країн, які підтримали (на тлі широкого міжнародного засудження) напад Британії на Єгипет під час Суецької кризи. В 1954 році перший візит до Австралії чинного британського монарха, королеви Єлизавети, був зустрінутий величезним виливом пробританських настроїв: понад 74 % австралійців висипали на вулиці, щоб її привітати (фото 7.9). Але коли королева Єлизавета вдруге відвідала Австралію в 1963 році, через два роки після подання британської заявки на вступ до ЄЕС, австралійці виявили до неї та до Британії значно менший інтерес.

Відмова від політики «Білої Австралії» так само відбувалася крок за кроком (ще до того, як Вітлем оголосив про неї офіційно), починаючи з дозволу в 1949 році залишатися в Австралії «бойовим подругам» з Японії. Відповідно до «Плану Коломбо з азійського розвитку» Австралія прийняла в 1950-х на навчання 10 000 азійських студентів. «Закон про міграцію» від того ж року дозволив в'їзд до країни «талановитим та висококваліфікованим азіатам». Тому, коли Вітлем в 1972 році оголосив кінець політики «Білої Австралії» і засудив усі офіційні форми расової дискримінації, його дії викликали значно менший протест, ніж можна було очікувати у зв'язку з відмовою від політики, якій Австралія так вперто слідувала понад століття. Протягом 1978-1982 років країна впустила до себе більше індокитайських біженців на душу населення, ніж будь-яка інша держава у світі. На кінець 1980-х майже половина всіх австралійців були народжені за кордоном або мали хоча б одного з батьків, народженого за кордоном. Станом на 1991 рік азіати становили понад 50 % усіх іммігрантів в Австралії. Станом на 2010 рік відсоток австралійців, фактично народжених за кордоном (понад 25 %), був другим у світі і поступався лише Ізраїлю. Вплив цих азійських іммігрантів значно перевищив їхню фактичну кількість: азіати становлять 70 % учнів найпрестижніших шкіл Сіднея і чималу частку студентів в університетах (це я бачив на власні очі, коли йшов студентським містечком Квінслендського університету в 2008 році), а неєвропейці та азіати становлять нині більше половини усіх студентів-медиків.

Інші зміни в Австралії стосувалися сфери політики та культури. В 1986 році було скасовано право кінцевої апеляції до Британської Таємної Ради, таким чином поклавши край останньому реальному залишку британської суверенності і нарешті зробивши Австралію повністю незалежною країною. В 1999 році Верховний суд Австралії оголосив Британію «іноземною державою». На культурному фронті домінування у 1960-х британської кухні, символом якої були пиріжки з м'ясом та пиво, змінилося розмаїттям численних страв міжнародної кухні, представленої не лише грецькими, італійськими та подекуди китайськими ресторанами, як це було наприкінці 1960-х. Тепер серед австралійських вин зустрічаються і найкращі у світі. (Особливо рекомендую чудове, але цілком доступне за ціною десертне вино Noble One від виробника De Bortoli; так само чудове, але дорожче червоне вино Penfolds Grange, а також доступне за ціною кріплене вино Morris of Rutherglen's Muscat.) Сіднейський оперний театр (фото 7.10), відкритий у 1973 році, нині визнаний символом Австралії і одним із найбільших у світі досягнень сучасної архітектури, був спроектований данським архітектором Йорном Утзоном.

Дебати щодо питання «хто ми є?» стосувалися не лише реалій австралійської ідентичності, а і, схоже, кожного мислимого символу ідентичності. Чи слід і досі називати австралійську валюту недесятковим фунтом стерлінгів, як у Британії, чи їй слід надати якусь виразну австралійську назву, скажімо, «ру» (скорочено від «кенгуру»)? (Врешті-решт було вирішено відмовитися від фунта на користь десяткової валюти з американською назвою «долар».) Чи мусить національним гімном Австралії і надалі залишатися британський гімн «Боже, борони королеву»? (1984 року британський гімн був нарешті замінений на «Вперед, Австраліє прекрасна!») Чи повинен прапор Австралії й надалі мати за основу британський Юніон Джек? (Має й досі.) Чи потрібно й надалі відзначати героїчну поразку корпусу АНЗАК в Галліполі, де австралійські воїни захищали британські інтереси у боротьбі з турками? А можливо, натомість святкувати геройську перемогу австралійських військ, які захищали Кокодський шлях у Новій Гвінеї від японців? (День АНЗАК в Австралії святкують і досі.) І останнє: чи має Австралія визнавати королеву Британії взагалі? А може, країні треба стати республікою? (Австралія і досі визнає королеву.)

Тож як Австралія вміщається у схематику кризи та вибіркових змін?

Для Австралії — більше, ніж для будь-якої іншої країни, досліджуваної в цій книзі, — основною проблемою була тривала дискусія щодо національної ідентичності та засадничих цінностей (табл. 1.2, чинники 6 та 11). «Хто ми є?» Чи є Австралія білим аванпостом Британії, якому випало розташуватися поблизу Азії, але який мало зважає на своїх азійських сусідів? Хто такі австралійці? Вірні піддані Британії, чия гідність і впевненість у собі залежать від схвального ставлення Британії, які покладаються на британський захист, не вважають за потрібне мати власних послів у закордонних країнах і, аби продемонструвати свою вірність британській батьківщині, ладні масово помирати за неї в далеких куточках світу, стратегічно важливих для Британії, але абсолютно неістотних для Австралії? А можливо, Австралія — це незалежна країна, розташована безпосередньо на кордоні з Азією, країна зі своїми національними інтересами та власною політикою і закордонними послами, більше дотична до Азії, ніж до Європи; країна, британська культурна спадщина якої з плином часу поступово сходить нанівець? Ці дебати почалися всерйоз лише після Другої світової війни і тривають донині. Коли Австралія почала ставити під сумнів свою ідентичність як гордого аванпосту Британської імперії, сама Британія починала сумніватися у своїй ідентичності як гордого центру тієї імперії (яка занепадала), намагаючись набути нової ідентичності неімперської держави, міцно пов'язаної з континентальною Європою.

Тема чесної самооцінки (чинник 7) звучала в Австралії дедалі гучніше після Другої світової, коли австралійці усвідомили, що становище країни в сучасному світі змінилося. Австралійці неохоче визнали, що Британія, колишній найбільший торговий партнер, перетворилася на невеличкого торгового партнера; що колишній запеклий ворог Японія став тепер їхнім найважливішим торговим партнером; що подальше існування в режимі британського аванпосту на кордоні з Азією перестало бути для Австралії реалістичною й продуктивною стратегією.

Імпульсу до запровадження змін Австралії надали як зовнішні, так і внутрішні події. Частково вони були спричинені спадом британської моці, припиненням існування британської заморської імперії, а також зростанням могутності Японії, Китаю та інших азійських країн. Водночас у результаті імміграції населення Австралії ставало дедалі менш британським і дедалі більш азійським і небританським європейським, і ця зміна у його структурі спричинила зміну політики.

Австралія може слугувати вражаючою ілюстрацією вибіркових змін та «спорудження огорожі» (чинник 3). До великих змін належать зміна в погляді австралійців на самих себе; формування незалежної закордонної політики замість делегування Британії права робити це; зростаюче національне розмаїття населення та культури (здебільшого в містах, а не в селах); а також політико-економічна орієнтація на Азію та США. Водночас багато важливих сфер залишилися незміненими. Австралійською системою урядування і досі є парламентська демократія. Країна і досі зберігає важливі символічні зв'язки з Британією, наприклад, королева Британії донині вважається головою австралійської держави, портрет королеви й досі відображується на австралійській п'ятидоларовій купюрі та монетах, а прапор і досі містить у собі британський прапор. Австралія й досі дотримується надзвичайно егалітарних соціальних цінностей та принципу сильного індивідуалізму. Суспільство й досі зберігає австралійське «забарвлення», зокрема пристрасть до спорту, особливо до суто австралійського футболу зі специфічними правилами, в який не грають у жодній іншій країні, а також до плавання і типово британських видів спорту на кшталт крикету та регбі. Австралійські лідери теж мають схильність до всіляких видів національного дозвілля, навіть пов'язаних із небезпекою: прем'єр-міністр Гарольд Голт під час перебування на посаді потонув у 1967 року, плаваючи на ділянці океану з сильними прибережними течіями.

У більшості країн, які вдаються до вибіркових змін, ці зміни часто здійснюються незалежно одна від одної протягом багатьох років. Але 19-денна «аварійна» програма, запроваджена австралійським прем'єр-міністром Гофом Вітлемом 1-19 грудня 1972 року, є одним із небагатьох прикладів всеосяжного заходу, що передбачав численні зміни в багатьох сферах австралійського життя.

Важливим для Австралії було питання свободи від обмежень (чинник 12), і ступінь цієї свободи (або її браку) мінявся з плином часу. До Другої світової війни океани захищали Австралію від будь-якої реальної загрози нападу так само, як материкову частину Сполучених Штатів до нападу на Всесвітній торговий центр 11 вересня 2001 року. Після того як японці 19 лютого 1942 року завдали авіаудару по місту Дарвін, австралійці усвідомили, що їхня країна перестала бути вільною від зовнішніх обмежень.

Навіть до 1942 року австралійське суспільство, в якому домінували європейці, залежало від допомоги з боку дружніх країн (чинник 4): спершу це була Велика Британія, яка багато років після прибуття першого флоту забезпечувала Австралію продовольством, а потім — військовим захистом; а після Другої світової цю роль перебрали на себе Сполучені Штати. Хоча до нальоту на місто Дарвін Австралія не знала небезпеки безпосереднього нападу, австралійці таки побоювалися військової та колоніальної експансії Франції, Сполучених Штатів та Японії в Тихоокеанському басейні, що почалась у другій половині XIX століття. Австралія сподівалася, що британський ВМФ захистить її від цієї загрози, причому сподівалася настільки, що не взяла на себе відповідальність (чинник 2) за власну безпеку в 1930-х і допустила «атрофію» власних збройних сил.

Зміни, що відбувалися в Австралії протягом останніх 70 років, були не реакцією на ту чи іншу гостру кризу, а повільним процесом, розтягненим у часі, який прискорився після Другої світової, коли британська ідентичність Австралії з реальності поступово перетворилася на міф. Хоча самі австралійці воліють не застосовувати слово «криза» до подій у своїй країні, мені видається корисним і доречним характеризувати Австралію як країну, яка зазнала млявоплинної кризи, бо австралійські проблеми вибіркових змін мали аналогію з подібними проблемами в інших країнах, яким доводилося реагувати на раптово виниклі кризи. У цьому відношенні нещодавні зміни в Австралії нагадують ті, які приблизно одночасно і так само повільно відбувались у Німеччині (розділ 6). Звісно, в процесі повільного розгортання австралійських змін були і драматичні моменти: зокрема, потоплення лінкора «Принц Вельський» та ударного крейсера «Ріпалс», капітуляція Сінгапуру і наліт на Дарвін — усе це відбувалося протягом якихось 70 днів. Але криза та зміни в Австралії навіть віддалено не нагадували те потрясіння, яке справило на Японію прибуття ескадри комодора Перрі до токійської гавані 8 липня 1853 року, напад СРСР на Фінляндію 30 листопада 1939 року, путч Піночета і загибель Альенде 11 вересня 1973 року в Чилі, невдалий путч 1 жовтня 1965 року та наступний геноцид в Індонезії.

Зрозуміло, що переоцінка Австралією своїх засадничих цінностей і процес вибіркових змін ще не завершені. У 1999 році в країні був проведений референдум з питання, чи слід Австралії перетворити країну з королівства Співдружності на республіку. І хоча ініціатори референдуму зазнали поразки, отримавши 45 % голосів проти 55 %, кількома десятиліттями раніше подібний референдум був би абсолютно немислимим, вже не кажучи про ті 45 % відсотків, які підтримали перетворення Австралії на республіку. Оскільки відсоток австралійців, народжених у Британії, стрімко скорочується, другий референдум щодо цього, схоже, є лише питанням часу, і шанси, що прихильники республіки дадуть вищий відсоток голосів, є абсолютно реальними. Цілком можливо, що через років десять-двадцять азіати становитимуть 15 % населення Австралії та її законодавців і 50 % студентів у провідних австралійських університетах. Рано чи пізно прем'єр-міністром Австралії буде обрано азіата. (Зараз, коли я пишу ці рядки, губернатором Південної Австралії є в'єтнамець.) У міру того як відбуватимуться ці зміни, чи не буде дедалі більш недоречним збереження Австралією королеви Британії як глави держави, її портрета на банкнотах, а також зображення британського прапора на тлі прапора Австралії?