Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

Розділ 8 Що чекає Японію в майбутньому? Японія сьогодні — Економіка — Переваги — Державний борг — Жінки — Немовлята — Старі й дедалі слабші — Імміграція — Китай і Корея — Управління природними ресурсами — Структура кризи

Ми розглянули кризи, що сталися в шести країнах у минулому. У перших чотирьох країнах вони вибухнули раптово і охопили період, який розпочався 166 років тому в Японії доби Мейдзі й закінчився 46 років тому в Чилі. В наступних двох країнах кризи формувалися повільніше й сягнули свого піку приблизно півстоліття тому. І хоча не можна з усією впевненістю стверджувати, що ці кризи були подолані (або, принаймні, повністю заблоковані), пройшло достатньо часу для того, щоб у кожному конкретному випадку ми могли докладно проаналізувати їх наслідки.

В останніх чотирьох розділах ми обговоримо кризи, які, судячи з усього, тривають і розгортаються; їхні наслідки залишаються наразі невизначеними, і лише майбутнє покаже, чи є ці кризи дійсно серйозними. У наступних розділах йтиметься про сучасну Японію, Сполучені Штати і світ у цілому.

Ми вже розглянули, зокрема, кризу в Японії доби Мейдзі, а тепер почнемо аналіз із ймовірної кризи в сучасній Японії. (У цьому розділі я розгляну лише специфічні японські проблеми, але країна є також вразливою й до проблем, притаманних усьому світу загалом, і про ці світові проблеми йтиметься в розділі 11.) Мої японські друзі та родичі, а також японський народ у цілому визнають існування кількох загальнонаціональних проблем, які викликають у них неабияке занепокоєння. Окрім того, є також проблеми, які хвилюють мене особисто, а самі японці їх ігнорують або вважають неістотними. Однак надто багато дискусій про Японію відзначаються двома протилежними крайностями — цю країну або гудять, або вихваляють, підносячи до небес. Тож перш ніж розпочати огляд сучасної Японії, пропоную проаналізувати її сильні сторони. І ми побачимо, що у цій державі, як і в інших країнах, деякі з сильних сторін пов'язані з її проблемами. Сильні сторони, про які я поведу мову, — це економіка, людський капітал, культура та довкілля.

Нинішня Японія є третьою найбільшою у світі економічно розвиненою країною, яку лише нещодавно обігнав Китай. Її частка в загальносвітовому виробництві становить 8 %, тобто майже половину найбільшої економіки у світі (США), і майже удвічі перевищує частку Сполученого Королівства, відомого на весь світ своєю продуктивністю. Загалом національний продукт є добутком двох цифр: кількості людей в країні, помноженої на середній обсяг випуску продукції на одну людину. Національний продукт Японії має високий показник завдяки як великій кількості населення (серед заможних демократичних країн вона поступається в цьому відношенні лише США), так і високій середній продуктивності з розрахунку на одну людину.

Попри те що великий внутрішній борг Японії є істотною проблемою (про це йтиметься нижче), країна є найбільшим у світі кредитором. Вона має другі у світі резерви іноземної валюти і наступає на п'яти Китаю як найбільшому власнику боргових зобов'язань Сполучених Штатів.

Одним із важливих чинників, які обумовлюють потужність японської економіки, є її великі витрати на дослідження й розробки з метою запровадження інновацій. За обсягами інвестицій у дослідження та розробки Японія займає третє місце у світі, поступаючись лише Китаю та Сполученим Штатам з їхнім значно більшим населенням. У відносних показниках частка ВВП, яку Японія спрямовує на дослідження та розробки (3,5 %), майже вдвічі перевищує аналогічний показник у США (лише 1,8 %) і є значно вищою, ніж у Німеччині (2,9 %) та Китаї (2 %).

Кожного року Світовий економічний форум визначає показник, який називається «індекс глобальної конкурентоздатності»: він включає в себе дванадцять груп цифрових чинників, що впливають на продуктивність тієї чи іншої країни. За цим індексом Японія вже багато років тримається в першій десятці країн, залишаючись водночас однією із трьох економік поза межами Західної Європи та США (разом із Сінгапуром та Гонконгом), які входять до цієї групи. Серед причин, які забезпечують Японії такий високий показник індексу глобальної конкурентоздатності, дві абсолютно очевидні навіть для невтаємниченого загалу: чудова інфраструктурно-транспортна мережа країни з її найкращими у світі залізницями та фізично здорова й освічена робоча сила, що має гарні знання з математики та інших точних наук (більше про це буде сказано на наступних сторінках). Інші причини (а їх багато, цілий список) не настільки очевидні, але теж відомі іноземцям, які мають бізнес у Японії. Назву навмання лише деякі з них, не розташовуючи за ступенем важливості: контроль над інфляцією; позитивні коопераційні стосунки між працівниками та роботодавцями; висококонкурентні місцеві ринки; першокласні дослідницькі інститути, які готують велику кількість науковців та інженерів; великий внутрішній ринок; низький рівень безробіття; більше патентних заявок з розрахунку на одну людину, ніж будь-де у світі; захист прав приватної та інтелектуальної власності; швидке запровадження нових технологій; високий рівень споживачів і бізнесменів; добре навчений бізнесовий персонал. Не будемо розбиратися, які з названих причин найважливіші, бо висновок і без того очевидний: існує низка умов, за яких японські підприємства демонструють високу конкурентоспроможність на світових ринках.

І насамкінець: не забуваймо про одну особливість японської економіки, яка забезпечує величезні фінансові вигоди сьогодні, але може породити проблеми в майбутньому. Єдиними двома країнами, економіки яких переважають японську, є США та Китай, але значну частку своїх бюджетів вони витрачають на військові цілі. Японія наразі на таких витратах економить завдяки нав'язаній Сполученими Штатами статті конституції 1947 року (і нині підтримуваній переважною більшістю самих японців), згідно з якою японські збройні сили зведено до абсолютного мінімуму.

Другою сильною стороною Японії, окрім економіки, є її «людський капітал», тобто потенціал населення. Нині населення Японії становить понад 120 мільйонів фізично здорових і високоосвічених людей. Тривалість життя в Японії є однією з найвищих у світі: чоловіки живуть в середньому 80 років, жінки — 86. Соціально-економічна нерівність, яка істотно обмежує життєві можливості значної частини американців, у Японії значно менша: за рівномірністю розподілу національного доходу ця країна займає третє місце у світі, поступаючись лише Данії та Швеції. Частково це є результатом політики японського уряду у сфері шкільної освіти: школи у районах із нижчим соціально-економічним рівнем мають менші класи (що забезпечує більш оптимальне співвідношення учитель/кількість учнів), і це сприяє кращому засвоєнню навчального матеріалу дітьми бідніших батьків. (Американська шкільна система, навпаки, «заточена» та те, щоб постійно породжувати нерівність: у бідних районах у класи намагаються «увіпхнути» якомога більше учнів.) Соціальний статус в Японії більше залежить від освіти, ніж від генеалогічного дерева та родинних зв'язків — знову ж таки, на відміну від Сполучених Штатів. Коротше кажучи, замість того щоб інвестувати непропорційно багато лише в невеличку частку своїх громадян, Японія інвестує в них усіх, принаймні, у чоловіків (про японських жінок ми поговоримо нижче).

Грамотність і рівень освіти в Японії фактично найвищі у світі. Практично всі японські діти проходять через дитсадки та середні школи, хоча ані перші, ані другі не є обов'язковими. Тестування учнів у всіх країнах показало, що японські школярі посідають четверте місце у світі з математики та функціональної наукової грамотності, випереджаючи європейські країни та США. Японія поступається лише Канаді часткою своїх людей дорослого віку (майже 50 %), які після школи продовжують навчання у вищих навчальних закладах. Водночас японська освіта як сильна сторона країни має й негатив, про який часто говорять самі японці: мовляв, їхня освітня система чинить надто сильний тиск на студентів та учнів, змушуючи їх зосереджуватися на тестових показниках і не заохочуючи самомотивацію та незалежне мислення. Відтак у японських учнів, що вистрибують зі шкільної «скороварки» і потрапляють до університету, мотивація до навчання знижується.

Хоча простих методів вимірювання таких понять, як культурний потенціал, національна ідентичність та якість життя не існує, про їх рівень в Японії можна зробити висновок на основі окремих даних. Зарубіжні візитери, прибувши до цієї країни, швидко помічають, що її столиця Токіо конкурує з Сінгапуром за право називатися найчистішим містом Азії і є одним із найчистіших міст у світі. Це пояснюється тим, що японських дітей вчать бути охайними і прибирати довкола, таким чином беручи на себе відповідальність за збереження країни для наступних поколінь. (Пояснювальні тексти на японських археологічних об'єктах часто з гордістю вказують на те, що той чи інший археологічний об'єкт відзначався чистотою іще в давні часи.) Зарубіжні гості звертають також увагу на безпеку та низький рівень злочинності в японських містах. Кількість в'язнів у тюрмах тут значно нижча, ніж у США: близько 80 тисяч проти, відповідно, 2,5 мільйона. Бунти й пограбування є в Японії великою рідкістю. Етнічні напруження спостерігаються значно рідше порівняно зі США та Європою, адже японське суспільство є етнічно однорідним, а національні меншини — дуже нечисленними. (Як ви побачите нижче, це ще один приклад того, як перевага водночас приховує в собі недолік.)

І насамкінець: до сильних сторін Японії належить довкілля. Продуктивність японського сільського господарства висока завдяки поєднанню помірного клімату, відсутності тропічних сільськогосподарських шкідників, високому рівню опадів, які припадають на літній сезон вирощування культур, і родючих ґрунтів вулканічного походження. Це сприяє здатності Японії прогодувати населення з найвищою в індустріальному світі щільністю проживання по відношенню до тієї невеликої частки японського суходолу (12 %), на якій зосереджено й населення, і сільське господарство. Стікання поживних речовин із тих родючих ґрунтів робить японські річки та прибережні води багатими на рибу, молюски, водорості та інші водні їстівні продукти. Японія займає шосте місце у світі з виробництва морепродуктів, які раніше добували лише в місцевих прибережних водах, а тепер їх виловлює по всьому світу японський риболовецький флот. Завдяки всім цим обумовленим довкіллям перевагам Японія вирізнялася у древньому світі тим, що іще приблизно за 10 тисяч років до появи сільського господарства японські мисливці-збиральники осіли поселеннями і почали виробляти череп'яний посуд, облишивши кочовий спосіб життя, що характеризувався бідним матеріальним забезпеченням. Допоки близько 150 років тому в Японії не почалося стрімке зростання населення, ця країна повністю забезпечувала себе всіма необхідними харчами.

А тепер перейдімо від сильних сторін Японії до її проблем. Коли економістів просять назвати найбільш серйозну проблему цієї країни, вони зазвичай відповідають: «Найбільш серйозна проблема Японії — це величезний державний борг». Цей борг наразі є в 2,5 раза більшим за річний ВВП країни, тобто дорівнює ціні всього того, що виробляється в Японії впродовж року. Це означає, що навіть якщо японці скерують увесь свій дохід на виплату державного боргу, при цьому нічого не залишаючи собі, то покриття боргу займе у них два з половиною роки. Ситуація погіршується ще й тим, що державний борг зростає ось уже кільканадцять років поспіль. Для порівняння зазначимо, що хоча американські консервативні фінансисти й висловлюють велику стурбованість державним боргом Сполучених Штатів, він дорівнює «всього лише» одному нашому річному ВВП. Серед європейських країн Іспанія та Греція сумнозвісні своїми економічними проблемами, але відношення японського державного боргу до ВВП удвічі перевищує грецьке і в чотири рази — іспанське (на момент написання цієї книги). Державний борг Японії сумірний із державним боргом 17 країн Єврозони, разом узятих, чиє сукупне населення втричі перевищує населення однієї цієї країни.

Чому ж японський уряд не пішов у відставку під тиском цього фінансового ярма або не оголосив дефолт? По-перше, більша частина боргу належить не іноземним кредиторам: власниками облігацій є окремі японські громадяни, японські підприємства та пенсійні фонди (якими володіє уряд), а також Банк Японії, і всі ці власники не висувають до японського уряду суворих вимог. Якщо ж говорити про грецький борг, то більша його частина належить іноземним кредиторам, які висувають Греції суворі умови і змушують її змінити свою фіскальну політику. Незважаючи на всі ті кошти, які уряд Японії заборгував своїм громадянам, країна є чистим кредитором[6] інших країн, які мають перед нею борг. По-друге, уряд навмисне тримає відсоткові ставки в Японії на низькому рівні (менш ніж 1 %), щоб стримувати обсяг урядових виплат за відсотками. І нарешті, японські та іноземні кредитори настільки впевнені у платоспроможності уряду, що продовжують купувати державні облігації. Фактично ці облігації є для японських громадян і підприємств основним способом вкладення своїх заощаджень. Але ніхто не знає, скільки іще зростатиме державний борг, поки кредитори Японії не втратять свою впевненість і уряд буде змушений оголосити дефолт.

Попри низькі відсоткові ставки, розміри боргу та кількість пенсіонерів свідчать, що боргові відсоткові ставки та видатки на соціальну сферу й охорону здоров'я «з'їдають» значну частину податкових доходів уряду. Це призводить до зменшення урядових фондів, які в іншому разі можна було б спрямувати на освіту, наукові дослідження й розвиток, інфраструктуру, а також на інші чинники економічного зростання, здатні стимулювати податкові доходи. Проблема поглиблюється тим, що встановлені урядом податкові ставки, а отже, й державні податкові доходи є відносно низькими за світовими стандартами. Зрештою, власники боргу — це переважно японці старшого віку, які вклали свої гроші або прямо (придбавши державні облігації), або опосередковано (отримуючи пенсії з пенсійних фондів, значною мірою інвестованих у державні облігації), тоді як кінцевими платниками боргових процентів є здебільшого японці молодшого віку, які працюють і сплачують податки. Звідси випливає, що фактично японський борг становить виплати молодших японців японцям старшого віку; він приховує в собі конфлікт між поколіннями і є формою боргової застави майбутнього Японії.

Пропоновані варіанти зменшення державного боргу включають у себе збільшення податкової ставки, зниження державних витрат, а також скорочення пенсій японцям похилого віку. Ці та інші пропоновані варіанти загрожують різними ускладненнями. Тому державний борг Японії є великою проблемою, яка існує вже тривалий час, посилюючись із року в рік. Однак для її подолання наразі не ухвалено жодного узгодженого рішення.

Іншими фундаментальними проблемами, про які найчастіше згадують самі ж японці, є чотири взаємопов'язані проблеми: роль жінки в японському суспільстві, низька народжуваність японців, яка продовжує знижуватися, зменшення кількості населення та його старіння. Почнімо з ролі жінок.

Теоретично, японські жінки та чоловіки мають однаковий статус. Японська конституція 1947 року, написана американською окупаційною адміністрацією і чинна до сьогодні, містить статтю (написану американкою), що проголошує рівність чоловіків і жінок. Цю статтю було прийнято всупереч несамовитій протидії японського уряду, а деякі японські юристи й досі висловлюють бажання скасувати її або змінити.

Насправді ж на шляху японських жінок до рівності постають численні суспільні бар'єри. Звісно, що перешкоди на кшталт тих, про які йтиметься нижче, існують і в інших країнах. Але в Японії вони суворіші, ніж в будь-якій іншій заможній індустріальній країні (окрім Південної Кореї); більшим, ніж деінде (знову ж таки, окрім Південної Кореї), є в Японії й розрив між чоловіками та жінками в аспектах охорони здоров'я, освіти, а також участі в економічному житті та політиці. Цей розрив, на мою думку, пояснюється тим, що, попри розвиненість і заможність індустріалізованої Японії, жінки в ній іще зовсім недавно відігравали підлеглу роль, розписану відповідно до суворих стереотипів. Наприклад, згідно із традицією, йдучи на людях зі своїм чоловіком, японка мала триматися на три кроки позаду нього. В цій книжці я схарактеризую соціальні бар'єри на шляху жінок в узагальненому вигляді, але вони, звісно, різняться залежно від місця та віку, тобто сильніше проявляються у провінції, ніж у Токіо, і більше серед японців старшого віку, ніж серед японської молоді.

Тендерні розбіжності в японських сім'ях часто називають «шлюбним пакетом». У них досі превалює неефективний розподіл праці, коли глава сім'ї працює за двох поза межами домівки, таким чином жертвуючи часом, який він міг би провести разом зі своїми дітьми, тоді як дружина сидить удома з дітьми, приносячи в жертву свою можливість кар'єрного росту на роботі. Роботодавці розраховують, що працівники (здебільшого чоловіки) залишатимуться в офісі допізна, а після роботи підуть із колегами до бару чи кав'ярні. Це позбавляє японських чоловіків можливості виконувати домашні обов'язки на пару зі своїми дружинами, навіть якби вони цього хотіли. Вони також виконують менше хатньої роботи, ніж чоловіки в інших заможних індустріалізованих країнах, бо проводять удома на третину менше часу порівняно з американськими главами сімей. Японські чоловіки, дружини яких також ходять на роботу, виконують не більше домашніх справ, ніж ті, чиї дружини є домогосподарками. Отже, в Японії саме жінки доглядають дітей, піклуються про своїх чоловіків, своїх старих батьків, старих батьків свого чоловіка та ще й примудряються займатися фінансовими справами родини у той вільний час, який у них залишається. Багато заміжніх жінок нині переконані, що стануть останнім поколінням японок, ладних тягнути на собі всю цю купу домашніх обов'язків.

Роль японських жінок на роботі залишається обмеженою, а заробітна платня — низькою. Чим вищий рівень відповідальності, тим більше обмежена їхня роль. Хоча жінки становлять 49 % студентів у японських університетах та 45 % стажерів, університетських викладачів з них лише 14 % (порівняно з 33-44 % в США, Сполученому Королівстві, Німеччині та Франції). Жінками є лише 11 % керівників середньої та старшої ланки, 2 % членів рад директорів, 1 % членів бізнесових виконавчих комітетів і менш ніж 1 % керівників підприємств. За відсотком жінок на всіх цих високих щаблях Японія відстає від основних розвинених країн (за винятком Південної Кореї). В японській політиці також мало жінок, а посаду прем'єр-міністра жінка не обіймала ще жодного разу. Розбіжність в оплаті однакової роботи між жінками та чоловіками є однією з найбільших (поступається лише Південній Кореї та Естонії) серед 35 багатих індустріальних країн. Японській робітниці платять в середньому лише 73 % того, що отримує працівник-чоловік за ту саму роботу порівняно з 85 % в середньому для багатої індустріальної країни (найвищий цей показник у Новій Зеландії — 94 %). Перепонами для жінки, яка працює, є довгий робочий день, спілкування з колегами після роботи, а також проблема догляду за дітьми в тому разі, коли матір спілкується з колегами після роботи, а батька в цей час немає вдома або він не бажає займатися дітьми.

Виховання дітей становить велику проблему для працюючих японських матерів. На папері японське законодавство гарантує жінкам чотиритижневу відпустку до народження дитини та восьмитижневу — після народження; деякі японські чоловіки також мають право на батьківську відпустку за типом материнської; а закон від 1992 року дає обом батькам право на річну неоплачувану відпустку з догляду дітей, якщо вони висловлять таке бажання. На практиці ж фактично всі японські батьки та більшість японських матерів не беруть тих відпусток, на які мають право. Натомість 70 % японок кидають роботу після народження свого первістка, і більшість упродовж багатьох років не виходить на роботу, якщо взагалі виходить. Хоча номінально закон забороняє японському роботодавцю змушувати матір кидати роботу, фактично відбувається саме це — на матерів чиниться тиск. Японки, що працюють, мають мало можливостей організувати догляд за своєю дитиною через брак іммігранток, яким би можна було це доручити у приватному порядку (про це читайте нижче), а також через вкрай малу кількість приватних та державних дитсадків, на відміну, скажімо, від США та країн Скандинавії. Натомість у Японії поширена думка, що матір мусить сидіти дома й доглядати дітей сама, а не ходити на роботу.

Таким чином, перед японськими жінками постає дилема. З одного боку, багато, а, може, і більшість японок воліли б працювати, а також мати дітей і проводити з ними час. З іншого ж боку, компанії витрачають величезні кошти на підготовку працівника, щоб забезпечити його роботою на все життя, і натомість сподіваються, що він працюватиме понаднормові години і не покине своєї роботи аж до виходу на пенсію. Відповідно підприємства неохоче наймають і навчають жінок, бо у жінки може виникнути бажання народити дитину, зникнути бажання працювати понаднормові години, а після народження дитини вона може не повернутися на роботу. Тому зазвичай японські компанії не пропонують жінкам повноцінної роботи на високих посадах, а самі жінки від таких пропозицій (якщо вони надходять) здебільшого відмовляються.

Нинішній японський прем'єр-міністр Сіндзо Абе є консерватором, який раніше не проявляв зацікавленості до жіночих проблем. Однак недавно він змінив свій курс і оголосив, що хоче знайти способи допомоги жінкам, які раніше працювали, повернутися на роботу. Щоправда, багато хто вважає причиною його раптового занепокоєння долею жінок той факт, що населення Японії скорочується, а отже, зменшується й кількість робочої сили (про це піде мова нижче). Половину японського населення загалом і половину університетських випускників зокрема становлять жінки. Тому недостатня зайнятість японок призводить до того, що країна втрачає близько половини свого людського капіталу. Абе запропонував надати жінкам, які працюють, можливість узяти трирічну відпустку з догляду за дитиною з гарантією повернення на колишнє робоче місце, розширити мережу державних дитсадків, а підприємствам виплачувати премії за те, що вони приймають на роботу жінок. Але багато японок, включно з моїми знайомими, які мають університетську освіту і досвід проживання за кордоном, виступають проти пропозиції Сіндзо Абе. Вони підозрюють, що це — ще один хитрий план, розрахований на те, щоб змусити японок сидіти вдома!

Наступною групою пов'язаних із населенням проблем Японії є її низька народжуваність, яка продовжує падати. Японці усвідомлюють серйозність цієї проблеми, але не знають, як її вирішити.

В усіх індустріально розвинених країнах превалює низька народжуваність, демонструючи тенденцію до ще більшого зниження. Однак в Японії вона чи не найнижча у світі: на 1000 осіб щороку народжується 7 немовлят порівняно з 13 у Сполучених Штатах, 19 в середньому по світу та 40 немовлятами в деяких африканських країнах. Ба більше: цей і без того низький рівень народжуваності японців і далі падає. Якщо зробити лінійну екстраполяцію зниження народжуваності протягом останніх років, то можна було б спрогнозувати, що в 2017 році рівень народжуваності впаде до нуля, і з того часу не народиться жодного японця! Зрозуміло, що до такого не дійде, але це ще раз свідчить, що й без того низька японська народжуваність продовжує знижуватися.

Альтернативним способом визначення народжуваності є так званий сумарний коефіцієнт народжуваності, тобто загальна кількість дітей, народжених середньою жінкою впродовж життя. Для світу в цілому цей показник у середньому становить 2,5 дитини; у країнах «першого світу» з найбільш розвиненими економіками він варіюється від 1,3 до 2,0 (наприклад, 1,9 у США). В Японії цей коефіцієнт становить лише 1,27 дитини й перебуває в нижній частині спектру; Південна Корея та Польща входять до тієї жменьки країн, де цей показник є навіть нижчим. Але середня кількість дітей, яку має народити жінка, щоб кількість населення залишалася стабільною (так званий коефіцієнт відтворення населення), становить трохи більше 2. У Японії, як і в низці країн «першого світу», загальний коефіцієнт народжуваності є нижчим за цей коефіцієнт відтворення. Для інших країн «першого світу» це не є проблемою, бо імміграція підтримує кількість населення на стабільному рівні (й навіть збільшує його), попри низьку фертильність. Однак майже повна відсутність імміграції до Японії означає, що фактично її населення зменшується, про що ми поговоримо нижче.

Частково причина падіння народжуваності в Японії полягає в тому, що останнім часом середній вік одруження в цій країні постійно зростав і нині становить 30 років як для чоловіків, так і для жінок. Це означає скорочення доклімаксного періоду, впродовж якого жінка має здатність вагітніти й народжувати дітей. Іще важливішою причиною є те, що коефіцієнт шлюбності (тобто кількість шлюбів на 1000 осіб щороку) в Японії теж стрімко падає. Можна зауважити, що це відбувається і в більшості інших розвинених країн, не призводячи при цьому до катастрофічного падіння народжуваності на кшталт японського, адже багато дітей народжуються поза шлюбом матерями-одиначками: 40 % всіх новонароджених у США, 50 % у Франції, 66 % в Ісландії. Але ця пом'якшуюча обставина не стосується Японії, де матері-одиначки народжують вкрай малу частку дітей — лише 2 96.

Чому ж японці дедалі частіше не бажають одружуватися й мати дітей? Проведене в Японії опитування виявило кілька причин. Одна з них економічна: значно дешевше та комфортніше залишатися одинаком чи одиначкою і жити вдома з батьками, ніж одружуватися, платити за власне житло і витрачатися на дітей. Заміжжя та материнство може обернутися для японських жінок економічною катастрофою, бо фактично унеможливить або суттєво ускладнить отримання роботи і збереження її за собою. Іще одна причина — свобода, яку дає самотність, і це міркування є особливо важливим для жінок, яким не хочеться брати на свої плечі відповідальність за домівку, виховання дітей, турботу не лише про власних старих батьків, а й про батьків свого чоловіка. Ще одна причина полягає в тому, що багато сучасних японців, як чоловіків, так і жінок у рівній пропорції, вважають одруження «непотрібним» і навіть «шкідливим» для повноцінного життя.

Попри всі ці контраргументи, 70 % японців і японок все ж заявляють про своє бажання одружитися. Чому ж тоді їм не вдається знайти собі пару? Раніше це не потребувало від них великих зусиль, бо традиційно японські шлюби влаштовувалися за допомогою посередників (їх називали «накоу-до»), що домовлялися про формальні зустрічі, за допомогою яких неодружена молодь могла знайти собі потенційного шлюбного партнера. Ще в 1960-х роках ця форма одруження переважала в Японії. Відтоді зменшення кількості накоудо й поширення західного стилю романтичного шлюбу призвели до того, що кількість таких договірних шлюбів упала до 5 % від загальної кількості одружень. Але багато сучасних молодих японців надто зайняті на роботі, надто недосвідчені у справі залицяння і надто скуті, щоб заводити романтичні стосунки.

Відмирання традиції договірних шлюбів у Японії протягом останніх десятиліть збіглося з поширенням електронного дистанційного спілкування за допомогою електронної пошти, смс-повідомлень і мобільних телефонів, що спричинило занепад уміння спілкуватися безпосередньо, тет-а-тет. Про один характерний випадок розповів мені японський приятель. Обідаючи в ресторані, він був вражений, побачивши двійко молодих добре вдягнених людей, які ніяково сиділи мовчки один проти одного за сусіднім столиком, нахиливши голови та втупившись у свої смартфони, майже не дивлячись одне на одного. Нарешті мій друг зрозумів: хлопець і дівчина почувалися надто зніченими, щоб розмовляти один з одним безпосередньо, і тому обмінювалися через стіл смс-повідомленнями. От тобі й романтичні стосунки! Звісно, молоді американці також є «наркоманами» електронного спілкування, але вони (на відміну від своїх японських однолітків) принаймні успадкували американську культурну традицію особистих побачень.

Японська низька народжуваність і невисокий коефіцієнт одружень є безпосередніми причинами двох останніх великих проблем, які чітко усвідомлюються в японському суспільстві: зменшення чисельності населення та його старіння.

Оскільки рівень народжуваності в Японії довгі роки був нижчим за рівень відтворення, стало очевидним, що насамкінець населення Японії перестане зростати і почне зменшуватися. Але, тим не менше, результати останнього перепису викликали шок, адже його дані підтвердили, що момент, якого так боялися, зрештою настав. Якщо перепис 2010 року зафіксував 128 057 352 жителів Японії, то перепис 2015 року встановив, що чисельність населення становить 127 110 000 осіб, тобто з'ясувалося, що японців стало на 1 мільйон менше. З огляду на сучасні тенденції та вікову структуру японського населення науковці прогнозують, що станом на 2060 рік населення Японії зменшиться на 40 мільйонів і становитиме 80 мільйонів людей. Наслідки зменшення населення Японії та його перетік із села до міста досить очевидні. Школи в Японії закриваються зі швидкістю 500 за рік. Депопуляція сільської місцевості призводить до запустіння сіл і маленьких містечок. Існують побоювання, що без збільшення кількості населення як рушія економічного зростання менш населена Японія стане біднішою і слабшою на світовій арені. У 1948 році ця країна посідала п'яте місце у світі за кількістю населення; станом на 2007 рік вона опустилася на десяте місце, відставши від Нігерії та Бангладеш; а згідно з останніми прогнозами, через кілька десятиліть людей в Японії стане менше, ніж у таких не надто розвинених країнах, як Конго та Ефіопія. Такий прогноз багато японців вважають принизливим, бо він начебто автоматично припускає, що країна з населенням меншим, ніж у Конго, буде слабшою та менш впливовою, ніж Конго.

Тому прем'єр Сіндзо Абе заявив у 2015 році, що метою його адміністрації стане збереження японського населення хоча би на рівні 100 мільйонів за рахунок підвищення загального коефіцієнта народжуваності від 1,4 до 1,8 дитини на жінку. Але підвищення «виробництва» дітей залежить від бажання молодих японців, а не планів прем'єра Абе. Я вже пояснював причини, з яких молоді японці, переконані, що Японія буде заможнішою, якщо в ній народжуватиметься більше дітей, тим не менш, самі сприяти народженню дітей не бажають.

А чи дійсно зменшення кількості населення стало для Японії проблемою? У світі є багато країн із населенням значно меншим за японське, проте вони вважаються багатими і впливовими гравцями на світовій сцені. Це Австралія, Фінляндія, Ізраїль, Нідерланди, Сінгапур, Швеція, Швейцарія і Тайвань. Зрозуміло, що ці країни не є світовими військовими лідерами, але нинішня Японія також не входить до числа останніх завдяки своїй конституції та поширеним у країні пацифістським поглядам. Мені здається, що Японії буде не гірше, а краще з населенням, меншим за нинішнє, бо це означатиме меншу потребу в місцевих та імпортованих ресурсах. Нижче ми переконаємося, що брак місцевих ресурсів завжди висів і висить прокляттям над Японією впродовж усієї її новітньої історії, а самі японці вважають, що їхня країна постійно відчуває ресурсний голод. Тому зменшення населення Японії видається мені не проблемою, а одним із її великих благ.

Навіть ті японці, яких непокоїть зменшення населення їхньої країни, погоджуються, що значно більшою проблемою є його старіння. Нині Японія має найвищу в світі тривалість життя (84 роки порівняно з 77 у Сполучених Штатах та 40-45 роками в багатьох африканських країнах) і найбільший відсоток людей похилого віку. Уже зараз 23 % японського населення становлять люди віком понад 65 років і 6 % — більш як 80 років. Згідно з прогнозами, на 2050 рік ці цифри зростуть відповідно до 40 та 16 %. (Аналогічні показники в африканській країні Малі становлять лише 3 та 0,1 %.) До 2050 року японці віком від 80 років переважать кількісно дітлахів до 14 років, а люди від 65 років перевищать число цих дітей у пропорції більш як 3 до 1.

Майте на увазі, що особисто я не маю нічого проти людей старших за 80 років. (Це було б неповагою до самого себе, оскільки мені вже 82.) Але, як то кажуть, що занадто, то не здраво, і цей вислів прямо стосується осіб похилого віку. Велика кількість таких людей лягає важким тягарем на загальнонаціональну систему охорони здоров'я, бо вони значно вразливіші до хвороб порівняно з молоддю, особливо до хвороб хронічних, невиліковних, важковиліковних та «дорого» виліковних, таких як серцеві хвороби та деменція. У міру того, як відсоток населення, старшого за 65 років, зростає, збільшується і загальний відсоток пенсіонерів, тоді як кількість людей, що працюють, зменшується. Це означає зменшення кількості молодих працівників, які слугують єдиним ресурсом утримання дедалі більшої кількості пенсіонерів: вони утримують їх або безпосередньо шляхом фінансової допомоги та особистого догляду в сім'ї, або опосередковано через державні пенсії та систему охорони здоров'я літніх людей, що фінансується за рахунок податків, сплачуваних молодшими людьми. Японське співвідношення «працівники/пенсіонери» останнім часом катастрофічно знизилося: з 9 людей, що працюють, на одного пенсіонера в 1965 році до 2,4 на сьогодні, а на 2050 рік це співвідношення може становити 1,3 до 1.

Звісно, можна зауважити, що Японія — не єдина країна з народжуваністю, що стає дедалі нижчою, старіючим населенням та важким суспільним тягарем у вигляді пенсій і систем соціального страхування. Такі самі проблеми притаманні усім країнам розвиненого світу — просто в Японії вони загострилися до краю. Ми, американці, також переймаємося майбутнім недофінансуванням нашої системи соціального забезпечення. В усіх західноєвропейських країнах рівень народжуваності нижчий від рівня відтворення, а в двох із цих країн він навіть менший, ніж в Японії. Але у США та Європі цими проблемами переймаються менше, ніж у Японії, бо ці країни не потрапили в лабети між населенням, що зменшується, і населенням, яке стрімко старіє. Чому? Як їм вдалося уникнути такої халепи?

Відповідь на це запитання стосується проблеми, яку я вважаю найголовнішою з решти трьох великих проблем Японії і яку самі японці часто не вважають проблемою взагалі. Це — відсутність імміграції до Японії.

В етнічному відношенні Японія є найбільш однорідною серед країн заможних та густонаселених і дуже цим пишається. Країна не запрошує до себе іммігрантів, всіляко ускладнює процес імміграції для тих, хто хоче до неї перебратися, а ще більше — процес отримання японського громадянства тими людьми, кому все ж таки вдалося іммігрувати. Як частка загального населення країни, іммігранти та їхні діти становлять 28 % населення Австралії, 21 % населення Канади, 16 % — Швеції, 14 % — США, але тільки 1,9% населення Японії. Із біженців, що шукають притулку, Швеція приймає 92 %, Німеччина — 70 %, Канада — 48 %, а Японія лише 0,2 %. (Наприклад, у 2013 та 2014 роках Японія прийняла відповідно лише 6 та 11 втікачів.) Іноземні працівники становлять 15 % робочої сили у Сполучених Штатах, 9 % в Німеччині, але всього лише 1,3 % в Японії. Так, Японія тимчасово впускає до себе іноземних робітників (так званих гастарбайтерів), яким видають візи на 1-3 роки з огляду на їхні високі професійні навички (наприклад, кораблебудівників або будівельників для спорудження об'єктів токійських Олімпійських ігор 2020 року). Але таким іноземцям вкрай важко отримати в Японії громадянство або право на постійне проживання.

Єдиним великим контингентом іммігрантів до Японії в період сучасної історії стали кілька мільйонів корейців до та під час Другої світової війни, коли Корея була японською колонією. Однак більшість тих корейців було силоміць завезено як підневільну робочу силу. Скажімо, мало хто знає, що 10 % людей, які загинули в результаті атомного бомбардування Хіросіми, були корейцями, які там працювали.

Недавно двоє японських міністрів з нинішнього уряду закликали розширити імміграцію. Зокрема, Сігеру Ісіба, міністр регіонального розвитку, заявив: «Колись японці іммігрували до Південної й Північної Америки і змогли ужитися з місцевими жителями, залишаючись при цьому гордими японцями... Немає сенсу відмовляти іноземцям, які приїздять до Японії, якщо наші люди робили те ж саме за кордоном». Наприклад, у Перу був свого часу президент-японець, у США — сенатори-японці та японці-конгресмени, а також ректори університетів.

Негативне ставлення уряду до імміграції віддзеркалює аналогічне ставлення до неї японських громадян, засвідчене багатьма опитуваннями громадської думки. Воно радикально відрізняється від ставлення до іммігрантів у решті багатих країн. Частка японців, які виступають проти збільшення числа прибульців і надання їм права на постійне проживання, становить 63 %; 72 % японців вважають, що іммігранти спричиняють зростання злочинності; 80 % не погоджуються з тією думкою, що іноземці сприяють розвитку суспільства, пропонуючи нові ідеї, на відміну від 57-75 % американців, канадців та австралійців, які мають протилежну точку зору. І навпаки: мікроскопічно мала частка японців (лише 0,5%) вважають імміграцію найважливішою проблемою, яка стоїть перед їхньою країною, тоді як протилежної думки дотримуються до 15 % американців, французів, шведів і британців.

Скажу прямо: я не вважаю, що негативне ставлення японців до імміграції є хибним і що його слід змінити. В кожній країні імміграція як створює проблеми, так і приносить певну вигоду. Нехай кожна країна самостійно зважує співвідношення вигоди та проблем і на основі цього визначає власну імміграційну політику. Не дивно, що Японія, етнічно однорідна країна із тривалою історією ізоляції та відсутності імміграції, високо цінує свою етнічну однорідність, тоді як Сполучені Штати, країна етнічно розмаїта, майже всі громадяни якої є нащадками сучасних іммігрантів, не вважає етнічну однорідність великою цінністю. Дилема Японії полягає в тому, що вона потерпає від загальновизнаних проблем, які інші країни пом'якшують за допомогою імміграції, але сама ще не визначилася, яким чином буде ці проблеми вирішувати, не вдаючись при цьому до імміграції.

Найбільшими з них є згадана вище взаємопов'язана група проблем: падіння народжуваності, старіння населення і результуючий економічний тягар, який полягає в тому, що дедалі меншій кількості молодих і здорових платників податків доводиться оплачувати пенсії та охорону здоров'я дедалі більшого числа непрацюючих пенсіонерів, чиє здоров'я невпинно погіршується. Незважаючи на те, що США, Канада, Австралія та Західна Європа також стикаються з падінням народжуваності та старінням свого корінного населення, ці країни мінімізують негативні наслідки таких явищ, запрошуючи до себе велику кількість молодих робітників-іммігрантів. Японія не в змозі компенсувати зменшення робочої сили, залучаючи до роботи більшу кількість своїх освічених непрацюючих матерів, бо, на відміну від США, в Японії практично не існує великої кількості жінок, яких можна було б приватно найняти для догляду за дітьми. На відміну від США, немає в Японії й великого контингенту чоловіків та жінок, яких можна було б наймати для догляду за старими людьми як удома, так і в лікарнях. (Ці рядки я пишу, і досі не оговтавшись від потрясіння, пережитого в результаті смерті своєї хворої японської родички, чия родина мала годувати й доглядати її у шпиталі.)

Якщо судити з великої кількості патентів, виданих японським винахідникам, процес інновацій розвивається в цій країні жвавими темпами, однак японці занепокоєні тим, що кількість радикальних інновацій менша, ніж можна було б очікувати з огляду на великі інвестиції в дослідження й розробки. Про це свідчить і відносно скромна кількість Нобелівських премій, присуджених японським науковцям. Більшість американських Нобелівських лауреатів є або іммігрантами першого покоління, або їхніми нащадками. Але іммігранти та їхні нащадки трапляються серед японських науковців так само рідко, як і іммігранти серед японського населення взагалі. Це співвідношення між іммігрантами та Нобелівськими лауреатами не дивує, якщо згадати, що готовність іти на ризик і намагатися зробити щось радикально нове є передумовою як для еміграції, так і для інновації найвищого рівня.

В короткочасній перспективі Японія навряд чи виявить готовність вирішувати названі вище проблеми за допомогою імміграції. В довгостроковій же перспективі невідомо, чи будуть ці проблеми й далі докучати японцям. Можливо, вони вирішать долати їх, змінивши свою імміграційну політику, або знайдуть якийсь інший спосіб їх усунення, не пов'язаний з імміграцією. Якщо Японія все ж таки вирішить переглянути свою імміграційну політику, то як зразок їй може підійти політика Канади, яка оцінює заявників, що прагнуть потрапити до країни, з точки зору тієї потенційної користі, яку вони можуть їй принести.

Наступною після імміграції великою проблемою, якій приділяють мало уваги, є вплив поведінки Японії під час війни по відношенню до Китаю й Кореї на її нинішні стосунки з цими країнами. Під час Другої світової війни та до неї Японія завдала багато зла народам інших азійських країн, особливо Китаю та Кореї. Задовго до «офіційного» оголошення війни 7 грудня 1941 року Японія вже вела активні бойові дії проти Китаю (починаючи з 1937 року). Під час тієї війни японські військові вбили мільйони китайців, часто — по-варварському, використовуючи зв'язаних китайських полонених для відпрацювання практики штикового бою і загартування психіки японських солдатів. Вони вбили кількасот тисяч цивільних у Нанкіні протягом грудня 1937 — січня 1938 року, а також багатьох інших китайців, щоб помститися за наліт американських літаків під командуванням підполковника Дулітла на Токіо в 1942 році. Хоча в нинішній Японії ці злочини загалом заперечуються, вони під час скоєння були чітко задокументовані не лише китайськими та іноземними оглядачами, а й самими японськими військовими. (Понад 400 відповідних фотографій можна побачити у книзі Сі Янга та Джеймса Їня The Rape of Nanking: an Undeniable History in Photographs, 1999.) Японія анексувала Корею в 1910 році, нав'язала вивчення у школах японської мови замість корейської, яке тривало всі 35 років японської окупації, силоміць змусила багатьох корейок та жінок інших національностей до сексуального рабства в японських військових борделях, а багатьох чоловіків-корейців фактично перетворила на рабів, які працювали на японську армію.

Ненависть до японців і досі є поширеним явищем у Китаї та Кореї. На думку китайців і корейців, Японія належним чином не визнала свої звірства під час війни, не перепросила за них і не розкаялася. Населення Китаю вії разів перевищує кількість жителів Японії, а населення Південної та Північної Кореї разом узяте становить більш як половину японського. Китай і Північна Корея володіють ядерною зброєю. Китай, Північна Корея та Південна Корея мають великі й добре оснащені армії, тоді як японське військо залишається мікроскопічним через нав'язану Сполученими Штатами конституцію та пацифізм, поширений у сучасному японському суспільстві. Час від часу Північна Корея здійснює запуски своїх балістичних ракет над Японією, демонструючи свою здатність вразити її. Однак Японія втягнута в територіальний спір як з Китаєм, так і з Південною Кореєю через крихітні безлюдні острови, які самі по собі не мають великої цінності, але важливі з огляду на те, що води біля кожного з них багаті на рибні та мінеральні ресурси, а також родовища газу. Отаке поєднання фактів, як на мене, загрожує Японії великими небезпеками в довгостроковій перспективі.

Для характеристики ставлення азіатів до японського бачення Другої світової війни можна навести висловлювання Лі Куан Ю, проникливого знавця різних народів, який, будучи прем'єр-міністром Сінгапуру впродовж кількох десятиліть, мав змогу добре вивчити Японію, Китай, Корею та їхніх лідерів: «На відміну від німців, японці не пережили катарсису і не знищили ту отруту, яку містить їхня суспільна система. Вони не розповіли своїй молоді про те зло, яке вони заподіяли іншим народам. Хасімото (японський прем'єр) висловив свій „глибокий жаль“ під час відзначення 52-х роковин закінчення Другої світової війни (1997), а також „глибоке каяття“ під час свого візиту до Пекіна в серпні 1997 року. Але він не попросив вибачення, як того очікували від нього китайці та корейці. З якоїсь причини японці не бажають цього робити. Попросити вибачення означає визнати, що ти скоїв зло. А висловлені „глибокий жаль та каяття“ просто виражають їхні нинішні суб'єктивні відчуття. Вони заперечують, що в Нанкіні сталася різанина; що корейських, філіппінських, голландських та інших жінок вони змусили до ролі „жіночої обслуги“ (евфемізм, який означає „сексуальні рабині“) японських солдатів у прифронтових зонах; що вони здійснювали жорстокі біологічні експерименти на живих китайцях, корейцях, монголах, росіянах, а також інших полонених у Маньчжурії. В кожному з випадків вони неохоче визнавали свої злочини лише тоді, коли їм наводили неспростовні докази, взяті з їхніх же документів. Це породжувало підозру щодо майбутніх намірів Японії. Сьогоднішня поведінка японців є маркером їхньої поведінки в майбутньому. Якщо вони соромитимуться свого минулого, то будуть менше схильними повторити його».

Щороку серед моїх старшокурсників у Каліфорнійському університеті Лос-Анджелеса трапляються студенти з Японії, які розмовляють зі мною про своє тамтешнє навчання і про враження від переїзду до Каліфорнії. Вони розповідають мені, що на уроках історії в японських школах темі Другої світової війни приділяється мало часу («бо та війна тривала лише кілька років на тлі тисячоліть японської історії»), нічого або майже нічого не говориться про роль Японії як агресора, наголошується на тому, що японці — це жертви (двох атомних бомб, які вбили близько 120 тисяч осіб), а не винуватці, що несуть відповідальність за смерть мільйонів представників інших народів та кількох мільйонів японських військових і цивільних людей, причому провина покладається на Сполучені Штати, які начебто хитрістю втягнули Японію у війну. (Заради справедливості слід сказати, що корейські, китайські та американські шкільні підручники подають власну, перекручену версію подій Другої світової війни.) Мої японські студенти отримують шок, вступаючи до асоціацій азійських студентів у Лос-Анджелесі, де спілкуються з однолітками з Кореї та Китаю і вперше чують про японські військові злочини, які й досі породжують ненависть до Японії у студентів із цих країн.

Водночас деякі з моїх японських студентів, а також багато інших японців, говорячи про численні вибачення, висловлені японськими політиками, запитують: «Скільки ще Японії треба просити вибачення? Хіба ми вже недостатньо перепросили?» Стисла відповідь звучатиме так: ні, недостатньо, бо ті вибачення звучали нещиро й непереконливо, до того ж лунали вони на тлі заяв, спрямованих на мінімізацію або заперечення японської відповідальності. Відповідь більш розгорнута має містити порівняння протилежних позицій Японії та Німеччини у справі подолання спадщини своєї недавньої історії, а також запитання: чому позиція Німеччини виявилася загалом переконливою для її колишніх ворогів, тоді як позиція Японії не переконала її основних жертв — Китай і Корею? В розділі 6 ми говорили про ті численні способи, якими німецькі лідери висловили каяття й визнали свою відповідальність і якими німецьких школярів навчають правильно ставитися до того, що колись скоїла їхня країна. Китайців і корейців змогла б переконати щира реакція Японії, аналогічна реакції Німеччини: наприклад, якби прем'єр-міністр Японії прибув з візитом до Нанкіна, став навколішки перед присутніми китайцями і попросив пробачення за різанину, яку влаштували в цьому місті японські мілітаристи під час війни; якби по всій Японії було відкрито музеї та пам'ятники і збережено концтабори для військовополонених із фотографіями та детальною розповіддю про японські звірства під час війни; якби японських школярів регулярно возили на екскурсії до таких місць у Японії, а також за її межами — до Нанкіна, Сандакана, Батаана та Сайпана; якби Японія більше уваги приділяла зображенню не японських жертв японських же звірств, а не японських жертв війни. Втім, подібні заходи немислимі в сучасній Японії, хоча широко практикуються в Німеччині. Та допоки вони не будуть практикуватися в Японії, Китай та Корея й далі з недовірою ставитимуться до нещирих японських вибачень, далі ненавидітимуть цю країну. І допоки Китай та Корея озброюватимуться до зубів, а Японія залишатиметься без засобів захисту, над нею й далі нависатиме велика загроза.

Існування кожного народу залежить від поновлюваних природних ресурсів, включно з лісами, рибними запасами, верхнім шаром ґрунту, чистою водою та чистим повітрям. Усі ці ресурси пов'язані з проблемами їх раціонального використання, і в цьому відношенні науковці вже мають неабиякий досвід. Якби світові ліси та рибні промисли використовували відповідно до рекомендованих найкращих практик, то можна було б користуватися лісогосподарчими та водними продуктами необмежено довгий період часу, до того ж у кількостях, достатніх для задоволення поточних потреб нинішнього світового населення. Але, на жаль, використання природних ресурсів є здебільшого руйнівним і несталим. Площа більшості світових лісів скорочується, а більшість рибних промислів перебуває у процесі руйнації або вже зникла. У жодної країни немає достатньої кількості всіх необхідних природних ресурсів; кожній доводиться імпортувати щонайменше деякі з них. Тому в більшості країн створено державні агенції, філії міжнародних природозахисних організацій (на кшталт Світового фонду дикої природи та Міжнародної організації зі збереження природи) і місцевих природозахисних організацій, які напружено працюють над вирішенням означених проблем.

Особливо гостро ці проблеми постали в Японії. До 1853 року, коли країна ще була закритою для зовнішнього світу і ввозила вкрай мало імпортних товарів, вона була самодостатньою у плані природних ресурсів. Змушена покладатися лише на власні ліси і занепокоєна їх знищенням у 1600-х роках, Японія однією з перших, незалежно від Німеччини та Швейцарії, розробила наукові методи ведення лісового господарства з метою раціонального управління лісовими ресурсами. Проте нині, через вибухове зростання населення після 1853 року, підвищення рівня життя та норми споживання, велику щільність населення, яке компактно проживає на маленькій території, а також через потребу в сировині для сучасної індустріальної економіки Японія перетворилася на одного з найбільших у світі імпортерів природних ресурсів. Майже всі потреби Японії в непоновлюваних ресурсах, зокрема у нафті, природному газі, нікелі, алюмінії, нітратах, карбонаті калію та фосфатах, а також більшість потреб у залізі, вугіллі та міді задовольняються за рахунок імпорту. Що ж до поновлюваних природних ресурсів, то Японія постійно займає перше-третє місця у світі як великий імпортер морепродуктів, дерев'яних колод, фанери, тропічної деревини твердих порід, а також паперу та целюлози для його виробництва.

Отаким є довгий список основних ресурсів, які доводиться завозити Японії. Оскільки кожного з цих ресурсів стає у світі дедалі менше, вона буде першою або однією з перших країн, які гостро відчують на собі негативні наслідки такої ситуації. Японія є також однією з розвинених країн, що суттєво залежить від імпорту продовольства для потреб своїх громадян, Нині вона має найвище відношення (20) сільськогосподарського імпорту до сільськогосподарського експорту серед розвинених країн. Потім іде Південна Корея з коефіцієнтом 6, тоді як США, Бразилія, Індія, Австралія та багато інших розвинених країн є чистими експортерами продовольства.

Отже, японці мають усі підстави вважати свою країну бідною на ресурси. Тому можна було б очікувати, що Японія як розвинена країна, що дуже залежить від імпорту ресурсів, матиме велику мотивацію стати провідним світовим рушієм у справі їх раціональної експлуатації. Зокрема, їй могла б належати провідна роль у раціональній експлуатації світових запасів риби та лісових ресурсів, від яких Японія залежить особливо сильно.

Та хоч як парадоксально, все склалося якраз навпаки. Як директор Світового фонду дикої природи та Міжнародної організації зі збереження природи, я отримую багато інформації про національну політику управління природними ресурсами, з якою мають справу ці дві організації. Я також отримую чимало відомостей конкретно про японську політику в цій сфері від своїх японських друзів та колег. Схоже, що Японія є розвиненою країною, яка демонструє найменшу підтримку і найбільший спротив політиці раціонального використання ресурсів за кордоном. Японія завозить значно більше нелегальної деревини, ніж Сполучені Штати і країни Євросоюзу, — як у перерахунку на одну людину, так і в процентному відношенні до загального обсягу імпортованої лісової продукції. Японія є лідером у протидії ухваленню міжнародних законів, які сприяли б ощадливому використанню океанських запасів риби та китів. Наведу два приклади.

Перший із них стосується атлантичного та середземноморського тунця блакитного, який особливо цінується і споживається в Японії у вигляді сашімі та суші. Недавно в Японії продали одного великого імпортованого тунця за приголомшливою ціною: понад 1 мільйон доларів. Через надмірний вилов запаси тунця різко зменшуються, і це стимулює контрзаходи, спрямовані на збереження цього цінного ресурсу шляхом погодження раціональних обсягів вилову та запровадження квот на вилов. Але, яким би неймовірним це не здавалося, коли в 2010 році надійшла пропозиція взяти запаси тунця блакитного під міжнародний захист, серед ініціаторів звернення Японії не виявилося. Навпаки — вона заблокувала таку пропозицію і визнала це своїм дипломатичним тріумфом.

Ще один приклад. Сучасна Японія є провідною китобійною країною і активно займається цим промислом. Міжнародна китобійна комісія визначає квоти полювання на китів. Кожного року Японія в цілком законний спосіб обходить ці квоти, убиваючи велику кількість китів начебто для дослідницької діяльності, але потім не публікує майже жодної інформації про ймовірні дослідження, а натомість продає забитих китів на м'ясо. Однак споживчий попит на китове м'ясо, і так невисокий, постійно падає, тому воно марнується як собачий корм або добриво, а не використовується для харчування людей. Підтримка китобійного промислу обертається для Японії економічними втратами, бо її китобійна промисловість отримує масштабну урядову підтримку кількома способами: прямими субсидіями самим китобійним суднам; додатковими субсидіями кораблям, які супроводжують і захищають китобійні судна, та прихованими видатками на так звану міжнародну допомогу, що виплачується малим країнам — членам Міжнародної китобійної комісії, які не займаються китобійним промислом, як хабар за те, що вони голосуватимуть проти обмежень на заготівлю китів.

Чому ж Японія поводиться саме так, а не інакше? Мої японські друзі пропонують три пояснення. По-перше, японці плекають власний уявний образ як народу, що живе в гармонії з природою. І вони дійсно, згідно з традиціями, використовували свої лісові ресурси раціонально, але не заморські ліси та рибні промисли, якими користуються зараз. По-друге, японська національна гордість не дозволяє їм піддаватися міжнародному тиску. Найбільше японцям не хочеться, щоб світова спільнота вважала, ніби вони піддалися тиску з боку кампанії проти китобійного промислу, яку проводила організація «Грінпіс», а також міжнародному тиску з метою врегулювання вилову блакитного тунця. Японію можна охарактеризувати радше як країну, що виступає не за китобійний промисел, а проти тих, хто виступає проти нього. І, насамкінець, усвідомлення обмеженості власних ресурсів стало причиною того, що впродовж останніх 140 років Японія наполегливо проголошувала — як основу національної безпеки та наріжний камінь зовнішньої політики — своє право на необмежений доступ до світових природних ресурсів. Втім, якщо така наполегливість і була основою реалістичної політики в минулому, коли запасів світових ресурсів було вдосталь і пропозиція переважала попит, то нині, в умовах збідніння ресурсів, схожа політика вже не може бути реалістичною і спроможною забезпечити стабільні позитивні результати.

Мені, людині сторонній, яка захоплюється Японією, така протидія раціональному використанню заморських ресурсів видається сумною й саморуйнівною. Свого часу спроби заграбастати іноземні ресурси вже призвели Японію до саморуйнівної поведінки, коли вона одночасно почала війну проти Китаю, США, Британії, Австралії, Нової Зеландії та Нідерландів. Тоді поразка Японії була неминучою. Поразка є неминучою й сьогодні, але в результаті не воєнного фіаско, а виснаження як поновлюваних, так і непоновлюваних заморських природних ресурсів. Якби я був злостивим диктатором країни, яка ненавидить Японію і прагне зруйнувати її, не вдаючись до війни, я зробив би саме те, що робить ця країна зараз по відношенню до самої себе: я знищив би ті заморські ресурси, від яких Японія залежить.

А насамкінець давайте розглянемо, що очікує Японію в майбутньому в світлі наших 12 прогностичних чинників. Ми могли б виконати суто наукову вправу і просто визначити, з огляду на ці чинники, зможе чи не зможе Японія успішно подолати свої поточні проблеми. Але буде корисніше, якщо ми вкажемо, яким чином розуміння цих прогностичних чинників зможе допомогти Японії розробити варіанти розв'язання названих проблем і подолання тих перешкод, які вона нині сама собі створює.

Однією з причин для оптимізму є японський історичний досвід успішного подолання криз (табл. 1.2, чинник 8). Двічі впродовж сучасної доби Японія стала вражаючим прикладом загальнонаціонального успіху в справі переоцінки цінностей та вибіркових змін. Найбільш радикальні зміни відбулися після початку Реставрації Мейдзі 1868 року. Насильницьке припинення самоізоляції Японії внаслідок прибуття ескадри під проводом комодора Перрі у 1853 році спричинило побоювання, що Японія, подібно до інших неєвропейських країн, може стати жертвою загарбання західними державами. Та країна врятувалася за допомогою «аварійної» програми вибіркових змін. Вона відмовилася від своєї міжнародної ізоляції, сьогунату як способу врядування, самураїв як класу та своєї феодальної системи. Японія запровадила конституцію, кабінет міністрів як спосіб урядування, загальнонаціональну армію, індустріалізацію, банківську систему європейського зразка, нову систему шкільної освіти, європейський одяг (значною мірою), європейські страви та європейську музику. Водночас Японія зберегла імператора, ієрогліфічне письмо, мову та значну частину своєї культури. Таким чином вона не лише захистила свою незалежність, а й стала першою незахідною країною, що зрівнялася із Заходом у заможності та могутності. А після Другої світової війни Японія здійснила нові радикальні вибіркові зміни, відмовившись від своєї мілітаристської традиції та віри в божественність імператора, запровадивши демократію, нову конституцію і взявши курс на пожвавлення та розвиток експортної економіки.

Ще однією вагомою підставою для оптимізму є японський історичний досвід терплячості та здатності відновлюватися після невдач і поразок (чинник 9), на чому наголошував сінгапурський прем'єр-міністр Лі Куан Ю, чиє критичне висловлювання про Японію я вже наводив вище: «Попри мій досвід японської окупації та ті національні риси японців, яких я навчився боятися, тепер я поважаю їх і захоплююся ними. Їхня колективна солідарність, дисципліна, розум, підприємливість і готовність до жертв заради нації роблять японців потужною продуктивною силою. Усвідомлюючи обмеженість власних ресурсів, вони постійно докладатимуть надзусиль задля досягнення недосяжного. Завдяки своїм культурним цінностям вони будуть одними з небагатьох, хто виживатиме після будь-якої катастрофи. Час від часу на них обрушуються непередбачувані удари з боку сил природи — землетруси, тайфуни, цунамі. Вони ховають своїх загиблих, оговтуються і відбудовуються... Я був вражений тим, як швидко життя поверталося до норми, коли побував у Кобе в листопаді 1996-го, лише через півроку після потужного землетрусу. Японці сприйняли цю катастрофу абсолютно по-діловому і знову зайнялися своїми щоденними справами».

Іншими позитивними чинниками з мого списку, які грають на руку Японії, є свобода вибору, яку має ця країна завдяки своєму острівному розташуванню й відсутності спільних сухопутних кордонів із сусідами (чинник 12), хоча ця свобода певним чином обмежується близькістю Китаю та Кореї по той бік неширокої смуги води; виражена національна ідентичність, гордість і згуртованість нації (чинник 6); дружня підтримка або принаймні приязна нейтральність з боку багатьох торгових партнерів, окрім Китаю та Кореї (чинник 4); наявність взірців, які можуть запропонувати Японії інші країни в плані улагодження проблем, якщо вона вирішить ними скористатися (чинник 5, див. нижче). Додатковими великими перевагами Японії є її економічна потужність, людський капітал, культура та довкілля, про яке йшлося на початку цього розділу.

Зазначені переваги частково нейтралізуються трьома чинниками. Я згадую про них не для того, щоб посилити песимізм, а щоб зосередити увагу на тих принципах, які Японії доведеться змінити, якщо вона хоче успішно подолати свої нинішні проблеми. Однією з перешкод є традиційна засаднича цінність, яка вже стала недоречною з огляду на зміну обставин (чинник 11), а саме спроби Японії забезпечити собі необмежений доступ до світових природних ресурсів, так наче вони й досі безкінечні й невичерпні, замість того, щоб очолити міжнародні зусилля щодо переходу до раціонального використання дедалі бідніших ресурсів. Другою перешкодою є погляд Японії на події Другої світової війни, який фокусується на жалю до самих себе та баченні своєї країни як жертви, відмова визнати свою відповідальність за війну та за військові злочини (чинник 2). В національній політиці, як і в особистому житті, досягти прогресу у вирішенні проблеми не вдасться, заперечуючи власну провину. Японія має взяти приклад з Німеччини і визнати свою відповідальність, якщо вона бажає поліпшити свої стосунки з Китаєм та Кореєю.

Останньою перешкодою є, на мою думку, брак чесної та реалістичної самооцінки в кількох ключових сферах (чинник 7). У цьому плані можна навести два приклади: щойно згадані проблеми імпортованих ресурсів та некритичне ставлення до власної ролі в Другій світовій війні. Ще одним прикладом є хибна впевненість японців у тому, що запобігання зменшенню кількості населення є вкрай важливою проблемою. Так, падіння кількості населення з нинішніх 127 мільйонів до, скажімо, 20 дійсно спричинить багато проблем, але я не бачу жодного негативу в тому, якщо населення зменшиться до 80 мільйонів, навпаки — це буде великим благом, бо зменшиться нагальна потреба в імпортованих ресурсах, яка була прокляттям Японії протягом усієї сучасної історії цієї країни. Японія міцна завдяки своїм численним позитивним сторонам, про які йшлося на початку цього розділу, а не тому, що її нинішнє населення становить 127 мільйонів, як у Мексиці, а не 81 мільйон, як сьогодні в Німеччині.

Сферою, що потребує самооцінки, є також імміграція. Саме її як метод використовують багато країн для подолання проблем, які Японія також вважає серйозними, а саме погіршення відношення кількості молодих працівників до старих пенсіонерів, обмаль наявних варіантів догляду за дітьми, недостатня кількість доглядачів за людьми похилого віку. Одним із варіантів, які могла б використати Японія, є запровадження імміграційної програми на кшталт високоефективної канадської або використання досвіду японських іммігрантів у США та Південній Америці. Протилежний варіант для Японії — продовження суворої антиміграційної політики і застосування деяких очевидних альтернатив, наприклад, нарощування обсягу місцевих трудових ресурсів шляхом усунення добре відомих перешкод, які заважають жінкам працювати, або збільшення кількості тимчасових віз для гастарбайтерів, які доглядатимуть дітей і людей літнього віку. Ці потенційні варіанти подолання проблем є очевидними, і кожен із них має свої переваги й недоліки. Потрібно лише одне: стиснути зуби, досягти консенсусу щодо якогось одного варіанта вирішення проблеми і таким чином вийти з нинішнього глухого кута.

Чи збережуть усі ці питання свою актуальність для Японії через десять років? З реалістичної точки зору проблеми, що стоять нині перед Японією, є менш загрозливими, ніж ті, які вона відчувала, коли довготривала політика японської ізоляції була брутально перервана в 1853 році або коли країна лежала в руїнах у серпні 1945 року. Успішне одужання Японії від тих травм вселяє в мене надію, що сьогодні ця країна знову виявить здатність до вибіркової переоцінки своїх засадничих цінностей, відмовиться від тих, які втратили сенс, збереже ті, які й досі його мають, і змішає їх із якимись новими цінностями, доречними для змінених сучасних умов.

Розділ 9 Що чекає Сполучені Штати в майбутньому? сильні сторони і найбільша проблема США сьогодні — Багатство — Географія — Переваги демократії — Інші переваги — Політична поляризація — Чому? — Ще одна поляризація

На час написання цієї книги Сполучені Штати не перебувають у стані гострої кризи на кшталт тієї, яка спіткала Японію після непроханого візиту комодора Перрі 8 липня 1853 року Однак більшість американців погодиться з твердженням, що перед США стоять серйозні проблеми. Багато хто пристане також на ту думку, що нашу нинішню ситуацію можна схарактеризувати як млявоплинну кризу — кризу, схожу на повоєнну німецьку або австралійську Наші проблеми — це внутрішні проблеми американського суспільства та політики, а також зовнішні проблеми, пов'язані з міжнародними відносинами.

Наприклад, серед останніх із названих проблем багатьох американців непокоїть довготривала загроза Сполученим Штатам з боку Китаю, який уже має другу після США найбільшу в світі економіку. Населення Китаю майже вчетверо перевищує американське. Його темпи економічного зростання кілька років поспіль перевищували й перевищують не лише американські, а й будь-якої індустріально розвиненої країни. Китай має найбільше у світі військо та другий за величиною (після США) військовий бюджет. Уже півстоліття ця країна володіє атомною зброєю. В деяких сферах передових технологій вона випереджає Сполучені Штати (наприклад, якщо говорити про альтернативні джерела енергії та високошвидкісний залізничний транспорт). Диктаторський уряд Китаю має змогу вирішувати питання швидше, ніж наша демократія, знерухомлена двома партіями та системою стримувань і противаг. Багато американців вважають, що Китай неодмінно пережене Сполучені Штати як в економічній, так і у військові сфері, мовляв, це — лише питання часу. Ми дедалі частіше чуємо заяви, що XXI століття буде азійським, а точніше, китайським.

Я згоден із тим, що від цих тривог відмахнутися не так просто. З одного боку, впродовж усього мого життя в кожному десятилітті існували підстави вважати, що саме воно, це десятиліття, ставить перед нами, американцями, найбільші виклики, з якими нам іще ніколи не доводилося стикатися, — це були чи то Друга світова війна в 1940-х роках проти Японії та нацистської Німеччини, чи то холодна війна 1950-х років, чи Кубинська ракетна криза початку 1960-х і В'єтнамська війна, що розкраяла американське суспільство навпіл, і так далі. Але навіть попри це я мушу погодитися: нинішнє десятиліття дійсно дає нам підстави непокоїтися як ніколи раніше.

Тому видається доречним після обговорення у розділі 8 імовірного майбутнього Японії розглянути в цьому та наступному розділах, що чекає в подальшому Сполучені Штати. Як і в попередньому розділі про Японію, я буду зосереджуватися лише на американських проблемах. Спершу я опишу довгострокові фундаментальні переваги, які мають США. Говорячи про кожну з переваг, дам стислу характеристику Китаю в цій самій сфері, щоб оцінити реалістичність нашого побоювання того, що час нібито грає на Китай і проти нас. Звісно, крім Китаю є й інші країни, що створюють проблеми для Сполучених Штатів: це, зокрема, Північна Корея, Росія та Афганістан. Але з огляду на тематику цієї книги буде корисніше порівняти США саме з Китаєм, а не з рештою названих країн, які створюють для Сполучених Штатів менш гострі й більш вузькоспрямовані проблеми. Потім я перейду до розгляду тих поточних проблем Сполучених Штатів, які вважаю фундаментальними, — не нагальних проблем, які стосуються виборів 2020 року, а тих, що залишатимуться на першому плані впродовж наступного десятиліття. Як і в попередньому розділі про Японію, я буду говорити лише про конкретні проблеми Сполучених Штатів, а розділ 11 присвячу ширшим світовим проблемам, які зачіпають в тому числі й США. А насамкінець я спробую визначити, чи зможуть перелічені вище дванадцять прогностичних чинників визначити, що допоможе, а що зашкодить нам у подоланні цих фундаментальних проблем.

Оцінювати сильні сторони Сполучених Штатів я почну з того факту нашої дійсності, що ми є і багато десятиліть були найпотужнішою країною у світі, країною з найбільшою економікою. (Китайська економіка вже наблизилася за розміром до нашої, а за деякими показниками навіть вийшла вперед.) Щоб зрозуміти базис нашої великої економіки, пригадаймо факт, наведений у попередньому розділі для кращого розуміння економіки Японії. Валовий національний продукт або дохід є добутком двох чинників: населення країни, помноженого на середню кількість продукції (або доходу) на одну людину. США є провідною країною за обома цими чинниками, тоді як решта країн, займаючи високі місця за одним із них, відстають за іншим.

Населення США, яке на сьогодні становить близько 330 млн осіб, є третім за величиною у світі, поступаючись лише Китаю та Індії. Але ці дві країни та ще 16 країн із 20 з найбільшим населенням мають низький дохід на одну людину (у трьох із них він становить 40 % він американського). У трьох інших багатих країн із цієї першої двадцятки — Японії, Німеччини та Франції населення становить лише від 21 до 39 % американського. Високий показник кількості населення США пояснюється тим, що у цій країні велика територія зайнята родючими землями. Єдині дві більші за площею країни, Канада і Росія, мають значно менше заселення, ніж США, бо значна частина їхньої території розташована в Арктиці, яка непридатна для розвитку сільського господарства, а отже, людей там живе мало.

Може видатися, що мої слова про велике населення США як часткову причину їхньої могутньої економіки суперечать моїм же словам у попередньому розділі про те, що велике населення Японії не є її сильною стороною, а, швидше, навпаки — недоліком. Однак Сполучені Штати багаті на ресурси, самодостатні з точки зору виробництва продовольства та наявності сировинних матеріалів, мають велику територію, а щільність їхнього населення становить лише 1/10 відповідного показника Японії. Натомість Японія не має стільки ресурсів, суттєво залежить від імпорту харчів та сировини, її територія становить приблизно 1/20 території США, тоді як щільність населення більш ніж у десять разів перевищує американську. Тобто Сполученим Штатам значно легше утримувати власне населення, ніж Японії.

Іншим чинником, який сприяє тому, що США займають провідне місце у світі з валового національного продукту, є випуск продукції з розрахунку на одну людину; на цей показник суттєво впливають географічні, політичні та соціальні переваги, про які йтиметься нижче. До альтернативних методів вимірювання випуску продукції на одну людину є ВВП (внутрішній валовий продукт) або ж дохід на одну людину з поправкою (чи без поправки) на розбіжності в паритеті купівельної спроможності (тобто розбіжності між країнами щодо кількості товарів, які можна купити на долар у тій чи іншій країні). За всіма цими показниками США значно випереджають решту країн із великою кількістю населення та потужною економікою. Обігнати США за ВВП з розрахунку на одну людину можуть країни або маленькі (з населенням від 2 до 9 мільйонів осіб — Катар, Норвегія, Кувейт, Сінгапур, Швейцарія та Об'єднані Арабські Емірати), або зовсім крихітні (з населенням від 30 до 500 тисяч осіб — Бруней, Ліхтенштейн, Люксембург і Сан-Маріно). Джерелом багатства цих країн є здебільшого нафта або фінансовий сектор, доходи від яких розподіляються між незначною кількістю людей, що забезпечує високий ВВП або дохід на одну людину, але низький показник валового національного продукту (який є добутком обсягу виробництва продукції на одну людину та кількості населення).

Той факт, що Сполучені Штати мають найпотужнішу в світі економіку, дає їм можливість утримувати наймогутніші у світі збройні сили. Хоча Китай і має більше військових, однак постійні й довготривалі інвестиції США у військові технології та океанські військові кораблі (фото 9.1) з лихвок компенсують перевагу Китаю в кількості військовослужбовців. Наприклад, США мають 10 авіаносців з ядерною силовою установкою, здатних діяти самостійно в різних куточках світу; у Франції є один авіаносець, а решта країн не мають жодного — ані звичайного, ані з ядерною силовою установкою. Отже, США нині є єдиною у світі військовою потугою, яка може втручатися (і втручається) у перебіг світових подій, і це залишається фактом, незалежно від того, подобається комусь таке втручання чи ні.

Сполучені Штати досягли економічного багатства та військової потужності не випадково. Це обумовлюється, окрім уже згаданих переваг великої території та великого населення, перевагами географічними, політичними, економічними та суспільними. Якщо під час прочитання цих рядків у вас виникло відчуття, що я перебільшую, шовіністично вихваляючи сильні сторони Сполучених Штатів, то мушу сказати, забігаючи наперед, що за цими «вихваляннями» підуть сторінки, де я розповідатиму про ті великі проблеми, які стоять перед нами.

У сенсі географії американцям дуже пощастило мати чудову «нерухомість». Всі 48 нижніх штатів США розташовані в зоні помірного клімату, яка є найпродуктивнішою в світі для ведення сільського господарства і найбезпечнішою з точки зору громадського здоров'я. Китай також розташований переважно в помірній зоні, однак більша частина південного Китаю лежить у субтропіках, а інша його частина поширюється й на тропічну зону. А ще в Китаї розташовані найбільше й найвище у світі плато, яке не становить великої цінності для сільського господарства, а також велика територія, зайнята високими горами (включно з шістьма найвищими у світі вершинами), яка в економічному плані не може запропонувати людям нічого корисного, крім альпінізму та прісної води, що стікає у річки з льодовиків.

Ґрунти помірних кліматичних зон є зазвичай більш родючими за тропічні, частково завдяки спадку арктичних льодовиків, які протягом Льодовикового періоду то наступали, то відступали, перетираючи скельні породи і таким чином утворюючи або відгортаючи від нашарувань свіжі ґрунти. Цей процес тривав не лише в Північній Америці, а й у північній Євразії, збагачуючи родючість євразійських ґрунтів. Але особливо ефективним вплив льодовиків був саме в Північній Америці завдяки унікальній особливості її географії, яка не зустрічається більше на жодному з континентів. Щоб побачити цю особливість, досить просто поглянути на мапу світу і швидко описати самому собі форму кожного континенту одним реченням. Ви помітите, що Південна Америка та Африка найширші посередині й звужуються у напрямку Південного полюса, тоді як Євразія та Австралія широкі як у високих, так і в низьких широтах. Однак Північна Америка має унікальну клиноподібну форму, найширшу в напрямку північного полюса і звужену в низьких широтах.

Така форма вплинула на ґрунти Південної Америки. Кільканадцять разів під час Льодовикового періоду та доби плейстоцену льодовики утворювалися в Арктиці й рушали на південь — як до Північної Америки, так і до Євразії. Завдяки конічній формі Північної Америки великі маси льоду, сформовані на просторах високих широт, сповзали, наче у вирву, до вужчої території і набували більшої ваги, наближаючись до нижніх широт. В Євразії ж, яка не має форми клину, льодовики, утворені у високих широтах, пересувалися на південь до таких само широких територій. Континенти Південна Америка, Африка та Австралія — всі вони закінчуються далеко від Антарктичного кола і тому не могли утворювати крижаного покрову, який рухався б на північ. Тому процес утворення молодих родючих ґрунтів внаслідок наступу й відступу льодовиків був найбільш ефективним у Північній Америці, менш ефективним у Євразії і слабким або взагалі відсутнім на трьох південних континентах. Результатом став глибокий шар родючого ґрунту у преріях, який так здивував і приємно вразив фермерів-іммігрантів з Європи і який зараз утворює найбільший у світі й найпродуктивніший суцільний масив сільськогосподарських угідь (фото 9.2). Таким чином, клиноподібна форма Північної Америки та тривала льодовикова діяльність на її території у прадавні часи в поєднанні з помірною кількістю опадів у наш час на переважній частині континенту є основними причинами високої продуктивності сільського господарства Сполучених Штатів, які є найбільшим у світі експортером продовольства. На відміну від США, Китай має менш родючі ґрунти, суттєво ушкоджені ерозією, а середня густота населення, що в чотири рази перевищує аналогічний показник у США, призводить до того, що ця країна є чистим імпортером харчів.

Іншою великою географічною перевагою Сполучених Штатів вважаються їхні водні шляхи — прибережні та внутрішні. Вони забезпечують економію коштів, бо транспортування морем у 10-30 разів дешевше за перевезення суходолом як автомобілями, так і залізницею. Східний (атлантичний), західний (тихоокеанський) та південно-східний (Мексиканська затока) кордони США становлять собою довгі морські узбережжя, захищені в Атлантиці та Мексиканській затоці численними бар'єрними островами. Всі три узбережжя Сполучених Штатів мають великі вигини, всередині яких розташовані захищені глибоководні порти (фото 9.3), такі як Лонг-Айленд Саунд, гавань Чезапік, гавань Галвестон, гавань Сан-Франциско та Паджет-Саунд. Загалом США поталанило мати багато чудових захищених природних гаваней — на східному узбережжі їх більше, ніж у всій Америці на південь від мексиканського кордону. Окрім того, США є єдиною з великих і потужних країн із виходом і до Атлантики, і до Тихого океану.

Що ж до внутрішніх водних шляхів, то на своєму східному узбережжі Сполучені Штати мають багато коротких судноплавних річок. Але нашим найважливішим внутрішнім водним шляхом є величезна ріка Міссісіпі з її притоками (Міссурі та інші), чий водозбір становить понад половину американської території, включно із преріями, нашою основною житницею (мапа на с. 304). Коли перешкоди судноплавству було усунуто завдяки будівництву каналів і шлюзів, судна з узбережжя Мексиканської затоки отримали змогу запливати вглиб суходолу Сполучених Штатів аж на 1200 миль (фото 9.4). За верхів'ями Міссісіпі розташовані Великі озера — найчисленніша у світі група озер, в яких зосереджено більше засобів судноплавства, ніж в будь-якій іншій озерній групі. Міссісіпі та Великі озера утворюють найбільшу в світі мережу внутрішніх водних шляхів. Якщо додати водний шлях від узбережжя до системи Міссісіпі — Великі озера, то США матимуть більше судноплавних внутрішніх водних шляхів, аніж решта країн світу разом узятих. На відміну від США, Мексика не має жодної великої судноплавної ріки взагалі, а на всьому Африканському континенті є лише одна судноплавна ріка з виходом до океану (Ніл). У Китаю значна коротша берегова лінія (лише зі східного боку), гірші порти, країна не має великої системи озер на кшталт Великих озер у США, і значно менша частка території є доступною через судноплавні ріки. Згадані вище водні шляхи сполучають між собою значну частину Сполучених Штатів, а самі США — з рештою світу за допомогою недорогого водного транспорту.

Ще однією перевагою наших морських кордонів є те, що вони слугують захистом від вторгнення. Може видатися суперечливим те, що я, тільки-но віддавши належне морським узбережжям як ідеальному засобу постачання вантажів, не вказую на них як на майже ідеальний засіб доставки війська. Причина полягає в тому, що, дійсно, дешевше й безпечніше постачати товари кораблем, аніж автотранспортом по суходолу, але тільки тоді, коли люди на суходолі чекають на постачальника і радо зустрічають заздалегідь заплановану поставку. Але доставка морем є витратною та небезпечною, якщо люди, що на вас чекали, починають по вас стріляти. Морські десантні операції завжди вважалися одним із найнебезпечніших видів бойових дій: згадаймо лише 58 % втрат, яких зазнали канадські війська, що висадилися в місті Дьєпп на французькому узбережжі в 1942 році, або 30 % втрат американських морських піхотинців під час захоплення атолу Тарава в листопаді 1943 року. Додатковим захистом для США стали анексовані Сполученими Штатами Гаваї та Аляска, які контролюють підходи до нашого тихоокеанського узбережжя. Решту кордонів країни становлять сухопутні кордони з Мексикою та Канадою, населення та збройні сили яких надто малі, а тому не становлять для нас загрози (хоча на початку XIX століття США довелося повоювати як з Мексикою, так і з Канадою).

Отже, США фактично невразливі для вторгнення. Упродовж існування Америки як незалежної держави жодної спроби навали не було; після американо-мексиканської війни 1846-1848 років США не воювали із власної ініціативи з жодною іншою державою на своєму суходолі. Напади супротивників на материкову частину США були незначними; в цьому плані можна назвати британський рейд на Вашингтон під час війни 1812 року, напад Панчо Вілли на місто Колумбус у Нью-Мексико в 1916 році, один снаряд, випущений японською субмариною по прибережному місту Санта-Барбара під час Другої світової війни, а також шістьох американців, що загинули від начиненого вибухівкою аеростата, запущеного японцями також під час Другої світової. На відміну від США, решта великих країн в останньому столітті або зазнали вторгнення (Японія, Китай, Франція, Німеччина, Індія), або були окуповані (Японія, Італія, Корея, Німеччина), або постали перед загрозою неминучого нападу. В першу чергу це стосується Китаю, який зазнав не лише масштабного вторгнення та окупації з боку Японії впродовж 1937-1945 років, а й був атакований з моря Сполученим Королівством, Францією та Японією в XIX столітті, недавно воював із Радянським Союзом, Індією та В'єтнамом на своїх сухопутних кордонах; а в минулому зазнавав нападів військ із Центральної Азії, причому двом нападникам (монголам і маньчжурам) вдалося повністю захопити весь Китай.

Такими є географічні переваги Сполучених Штатів. А тепер розгляньмо політичні переваги, починаючи з того факту, що американська система урядування була демократичною 230 років поспіль — упродовж усього існування США як держави. Китай мав недемократичну диктаторську форму правління всі 2240 років свого існування як держави.

Якими ж є переваги демократії або, принаймні, її потенційні переваги? (Я роблю наголос на слові «потенційні», бо, як ми переконаємося нижче, наша здогадно демократична урядова система втрачає деякі з потенційних переваг, оскільки відхиляється від справжньої демократії.) У наші дні в демократії можна легко розчаруватися, і американці часто заздрять китайській диктатурі з огляду на її здатність швидко розробляти та впроваджувати корисні політичні рішення. Безсумнівно, ухвалення рішень і їх упровадження займають більше часу при демократії, ніж у разі диктатури, бо сутністю демократії є стримування, противаги та ухвалення рішень, що спираються на широкий базис (а отже є часозатратним). Наприклад, для переходу на неетильований бензин Китаю знадобився лише рік, тоді як у Сполучених Штатах на це пішло десять років дебатів і судових позовів. Ми заздримо Китаю, бо він переганяє нас у побудові мережі високошвидкісного рейкового транспорту, систем міського метро та засобів передачі енергії на великі відстані. Скептично налаштовані до демократії індивіди можуть також навести приклади того, як через механізм демократичних виборів до влади приходили катастрофічно лихі лідери.

Ці недоліки демократії цілком реальні. Але диктатурам притаманні значно гірші, а часто — і фатальні вади. За всі 5400 років існування централізованого уряду жодна людина не спромоглася придумати, яким чином гарантувати, щоб політичні рішення, втілювані диктатурою з гідною заздрості швидкістю, були спрямовані переважно на добро. Згадаймо лише ті жахливі саморуйнівні рішення, які швидко втілювалися в Китаї і наслідки яких могли стати безпрецедентними для будь-якої великої демократичної країни західного світу. Серед саморуйнівних рішень китайської влади були такі, що спричинили масштабний голод у 1958-1962 роках, який забрав життя десятків мільйонів людей, призвели до знищення системи освіти, коли викладачів послали в поля працювати разом із селянами, а згодом — до найгіршого у світі забруднення довкілля. Якби забрудненість повітря у Сполучених Штатах стала хоча б наполовину такою, як у багатьох великих китайських містах, то американські виборці, розлютившись, під час наступних виборів проголосували б проти того уряду, який допустив таке лихо. Згадаймо також ті ще більш саморуйнівні політичні рішення, які були втілені в 1930-х роках без широкого консенсусу диктаторськими урядами Німеччини та Японії; вони втягнули ці країни у війну, внаслідок чого загинули мільйони їхніх громадян (не кажучи вже про 20 мільйонів громадян інших країн). Тому Вінстон Черчилль і зауважив, відповідаючи якомусь критику демократії, що демократія дійсно є найгіршою формою правління, але ті альтернативні форми урядування, які випробовувалися в той чи інший час, виявилися ще гіршими.

Демократія як форма врядування має багато переваг. В умовах демократії громадяни можуть пропонувати й обговорювати практично будь-яку ідею, навіть якщо ця ідея спершу була абсолютно неприйнятною для уряду при владі. Згодом у результаті дебатів і протестів ця ідея може виявитися найкращим політичним рішенням, у разі ж диктатури її ніколи не стали б обговорювати і про її сильні сторони так ніхто б і не дізнався. Яскравим прикладом цього у новітній американській історії є ухвалене під тиском громадськості рішення уряду припинити війну у В'єтнамі, хоча до протестів уряд США вперто продовжував політику агресії, незважаючи на очевидне фіаско (фото 9.5). На відміну від цього, німці в 1941 році не мали змоги вільно обговорювати недалекоглядне рішення Гітлера вторгнутися до Радянського Союзу, а опісля оголосити війну Сполученим Штатам, уже перебуваючи у стані війни з Великою Британією.

Засадничою перевагою демократії є і те, що громадяни знають: їхні ідеї чують і обговорюють. Навіть якщо ці ідеї не схвалюються відразу, вони можуть мати вирішальне значення на наступних виборах. Без демократії громадяни часто почуваються пригніченими і доходять неминучого висновку, що єдина можливість, яка для них залишилася, — це вдатися до насильства і навіть спробувати повалити уряд. Усвідомлення того, що задля висловлення незгоди існують мирні шляхи, зменшує небезпеку суспільного насильства. Один мій цинічний, але політично дуже підкований приятель якось зазначив: «Найголовніше в демократії — це видимість демократії». Під цими словами він мав на увазі, що видимості демократії буває достатньо для того, щоб відвернути громадян від насильства, навіть якщо демократія насправді зводиться нанівець усілякими невидимими способами (як тепер часто буває у Сполучених Штатах).

Іще однією засадничою перевагою демократії є ключова роль компромісу в її функціонуванні. Компроміс зменшує тиранічні наміри тих, хто обіймає владні посади і хто інакше міг проігнорувати опозиційні точки зору. З іншого боку, компроміс також означає, що пригнічена меншість погоджується не паралізувати роботу уряду.

Наступною базовою перевагою демократії є те, що в сучасних демократичних країнах із загальним виборчим правом участь у виборах можуть брати всі громадяни. Тому суспільна група або партія, що обіймає владні посади, має стимул піклуватися про всіх громадян (які таким чином отримують можливості розвиватися, аби стати продуктивною силою суспільства), а не обмежувати ці можливості вузьким колом диктаторської еліти.

Окрім зазначених переваг, притаманних демократіям у цілому, США отримують додаткові переваги завдяки своїй конкретній формі демократії, а саме: федеральній формі правління. За такого правління важливі урядові функції передаються регіональним демократичним інститутам і не є прерогативою єдиного централізованого уряду. Американська версія федеральної системи складається з 50 штатів, що на практиці часто означає 50 конкуруючих експериментів задля випробовування різних варіантів вирішення якоїсь однієї спільної проблеми, і результатом цього експерименту може стати рішення, яке працюватиме краще за решту. Наприклад, американські штати або дозволяють (Орегон), або забороняють (Алабама) евтаназію, піднімають (Каліфорнія) або знижують (Монтана) внутрішні податки. Наведу ще один приклад. Коли я був юнаком і жив у північно-східному штаті Массачусетс, то перший каліфорнієць, з яким я познайомився, пояснив мені, що Каліфорнія стала єдиним штатом у США, де ухвалили закон, який дозволяє здійснювати правий поворот на червоне світло після повної зупинки. У США правила дорожнього руху є прерогативою окремих штатів, а не національного уряду. На початку 1960-х моїм землякам із Массачусетсу та й громадянам решти штатів поворот на червоне світло видався божевільно небезпечною ідеєю, на втілення якої могли зважитися лише пришелепуваті й відчайдушні каліфорнійці. Але коли Каліфорнія здійснила цей експеримент, то виявилося, що такий маневр є безпечним, і решта штатів за прикладом першопрохідців ввели таке саме правило (фото 9.6).

Можна заперечити, що дозвіл або заборона руху на червоне світло після повної зупинки є надто незначним питанням, щоб на його прикладі можна було переконатися в перевагах нашої федеральної системи. Нещодавно було здійснено більш значущий експеримент: Браунбек, губернатор американського штату, заявив, що зниження внутрішніх податків є важливішим для добробуту громадян цього штату за добре фінансовану систему державної освіти. І він, починаючи з 2012 року, знижував внутрішні податки штату настільки, що в Канзасі довелося різко скорочувати видатки на державну освіту. Решта штатів Америки з цікавістю очікувала результатів цього експерименту. На 2017 рік результати з Канзасу переконали навіть законодавців із тієї самої політичної партії, до якої належав Браунбек, що урізання видатків на державну освіту — хибна ідея, і тому вони проголосували за те, щоб знову підняти внутрішні податки штату. Отже, наша федеральна система дала змогу одному штату самотужки перевірити певну ідею на практиці, а решті 49 — навчитися з отриманого досвіду.

Отакими є великі переваги демократії, якими користуються Сполучені Штати, але не користується Китай. На мою думку, брак цих переваг є найбільшим недоліком, який заважатиме Китаю наздогнати Америку за середнім доходом на одну людину, допоки США залишатимуться демократичними, а Китай — недемократичним. Тому мушу повторити ще раз: номінально демократична країна втрачає ці переваги, якщо демократія в ній серйозно порушується; про це я ще не раз говоритиму далі. Мушу також визнати, що демократія не завжди є найкращим вибором для всіх країн; їй важко укорінитися в тих державах, де бракує таких передумов, як грамотний електорат і національна ідентичність, спільна для переважної більшості населення.

Коротко зупинюся на двох інших політичних перевагах Сполучених Штатів, окрім демократичної системи правління. Протягом усієї історії США в них існував постійний контроль цивільної адміністрації над військовими. В Китаї та більшості латиноамериканських країн було інакше, а в Японії відсутність контролю цивільного уряду над військовими, яка тривала з 1930-х по 1945 рік, призвела до національної катастрофи. США мають відносно низький, як за світовими мірками, рівень відкритої корупції, хоча в цьому відношенні вони відстають від Данії, Сінгапуру та ще двох десятків країн. Але в США існує багато прихованої корупції, бо Волл-стріт і низка заможних організацій та індивідів впливають на політику й дії американського уряду шляхом лобіювання та пожертв на виборчу кампанію. Хоча ці витрати є у Сполучених Штатах цілком легальними, вони досягають результатів, аналогічних тим, які отримують за допомогою корупції. Тобто законодавці та чиновники ухвалюють закони і проводять політику, шкідливу для суспільства, але корисну для донора грошей, а інколи й для конкретного законодавця чи чиновника.

Переваги, які я хочу далі згадати, є загальновідомими, і більшість американців відразу ж назве їх, хоча для визначення тих фундаментальних географічних та політичних переваг, про які я щойно розповів, їм треба буде подумати. Для Сполучених Штатів була характерною (принаймні донедавна, докладніше про це йтиметься в розділі 10) висока соціально-економічна мобільність. Наш ідеал і дійсність, в якій втілювався принцип «із грязі у князі», означають (або означали донедавна), що здібні роботящі люди, які народилися бідними або стали такими, можуть розбагатіти. Це вагомий стимул, який спонукає людей працювати тяжко й наполегливо, і це означає, що США знаходили і знаходять добре застосування для більшої частини свого людського капіталу.

Сполучені Штати вирізняються тим, що навіть молоді люди можуть з легкістю заснувати тут успішні підприємства. (Згадаймо лише «Амазон», «Еппл», «Фейсбук», «Гугл», «Майкрософт» та багато інших менш знаменитих, але не менш прибуткових нових компаній.)

Ми маємо довгу історію федеральних і місцевих державних, а також приватних інвестицій в освіту, інфраструктуру, людський капітал, дослідницьку діяльність та розробки. (Китай лише останнім часом почав наздоганяти США за інвестиціями в названі сфери.) В результаті США випереджають весь світ у кожній важливій науковій сфері, якщо судити з опублікованих наукових праць і отриманих Нобелівських премій. Половина з 10 дослідницьких університетів та інститутів, які зазвичай вважаються найкращими у світі, є американськими. Впродовж майже півтораста років ми мали велику конкурентну перевагу у відкриттях, техніці та новаторських виробничих технологіях — згадаймо для прикладу організоване винахідником Елі Вітні виробництво взаємозамінних деталей для мушкетів; збиральні конвеєри на заводах Генрі Форда; оснащені двигунами аероплани братів Райт; лужні акумулятори, електричну лампочку розжарення, кіноапаратуру та фонограф Томаса Едісона (фото 9.7); телефон Александра Грема Белла; а останнім часом — транзистори, розроблені компанією «Белл телефон лабораторіз»; висадку людини на Місяць; стільникові телефони, інтернет і електронну пошту.

І ще одна перевага наостанок. Це імміграція, явище, яке багато американців зовсім не вважають перевагою (фото 9.8). Звісно, імміграція створює проблеми, які наразі не дають нам спокою. Але реальність полягає в тому, що нині кожен американець є або іммігрантом, або нащадком іммігрантів. Значна частина іммігрувала сюди протягом останніх чотирьох століть (мої предки приїхали до Сполучених Штатів у 1890 та 1904 роках). Навіть індіанці є нащадками іммігрантів, що прибули до Північної Америки щонайменше 13 тисяч років тому.

Щоб зрозуміти фундаментальні вигоди від імміграції, уявіть собі, що ви можете розділити населення будь-якої країни на дві групи: одна складатиметься загалом із наймолодших, найздоровіших, найсміливіших, найвитриваліших, найбільш роботящих, найбільш амбітних та найбільш новаторських людей, а другу групу становитиме решта громадян. Перенесіть в уяві першу групу до якоїсь іншої країни, а другу залиште там, де вони народилися. Така вибіркова «трансплантація» є ілюстрацією бажання емігрувати і його успішного втілення. Тож не дивно, що понад третину американських Нобелівських лауреатів становлять люди, народжені поза межами США, а більш як половина є або іммігрантами, або дітьми іммігрантів. Це пояснюється тим, що дослідження на рівні Нобелівської премії потребують саме таких рис, як сміливість, витривалість, амбітність і новаторство. Іммігранти та їхні нащадки роблять також непропорційно великий внесок в американське мистецтво, кулінарну майстерність та спорт.

Усе, що я зараз розповів про Сполучені Штати, можна звести до такої фрази: США мають у своєму розпорядженні величезні переваги. Але країни можуть змарнувати свої переваги, як, скажімо, Аргентина. З'явилися застережливі ознаки того, що нині США також нехтують своїми перевагами. Серед цих ознак перші місця посідають чотири взаємопов'язаних показники, які сприяють руйнації американської демократії, що завжди була однією з наших історичних переваг. Решту цього розділу я присвячу першій і найбільш серйозній із цих чотирьох груп проблем. У наступному розділі йтиметься про решту: три групи проблем, які також є вельми серйозними і належать до «решти» лише тому, що їх затьмарює наша найбільша проблема.

Першою і, на мою думку, найбільш зловісною з тих фундаментальних проблем, які загрожують нині американській демократії, є дедалі більша руйнація здатності до політичного компромісу. Як я вже пояснював вище, політичний компроміс — це одна із засадничих переваг демократії над диктатурою, бо він зменшує або усуває як тиранію більшості, так і її протилежність, а саме параліч влади, здійснюваний пригніченою і невдоволеною меншістю. В конституції США закладено стимули до компромісу у вигляді системи стримувань та противаг. Наприклад, наш президент здійснює урядову політику, але Конгрес контролює державний бюджет, а спікер Палати представників (нижньої палати Конгресу) складає план її діяльності в руслі президентських пропозицій. Якщо народні представники в Конгресі не доходять згоди між собою (а це трапляється вельми часто), якщо прихильники якоїсь точки зору не в змозі організувати підтримку, достатню для того, щоб нав'язати свою волю, то виникає потреба компромісу, бо інакше діяльність уряду буде паралізовано.

Певна річ, в американській історії гострі політичні баталії розгорталися досить часто, інколи траплялися випадки як тиранії, так і паралічу, влаштованого меншістю. Але, за винятком загальновідомої руйнації компромісу, яка призвела до Громадянської війни 1861-1865 років, компромісу все ж таки вдавалося досягти. Сучасним прикладом є стосунки між республіканським президентом Рональдом Рейганом та спікером Палати представників, демократом Томасом О'Нілом в період 1981-1986 років (фото 9.9). Ці двоє чоловіків були досвідченими і вправними політиками, сильними особистостями і водночас антиподами у своїх політичних поглядах і переважній більшості політичних питань. Вони часто не погоджувалися один з одним і вели політичні баталії з кардинальних проблем. Проте Рейган та О'Ніл ставилися один до одного з повагою, визнавали конституційні повноваження один одного і грали за правилами. Хоча О'Нілу не подобалася економічна програма Рейгана, він визнавав конституційне право президента пропонувати таку програму, підготував розклад голосувань щодо цієї програми в Палаті представників і дотримувався цього розкладу. За Рейгана та О'Ніла федеральний уряд функціонував безперебійно: він дотримувався визначених термінів, бюджети схвалювалися, робота уряду не припинялася жодного разу, а погрози «забалакати» прийняття того чи іншого закону були рідкісними. Кардинально важливими законами, щодо яких Рейган з О'Нілом та їхні прихильники не знаходили спільної думки, але щодо яких було досягнуто компромісу, стали закони про зниження податків, реформування федерального податкового кодексу, імміграційну політику, реформу системи соціального забезпечення, зменшення невійськових витрат, а також збільшення витрат на оборону. Хоча кандидатури, висунуті Рейганом на посади федеральних суддів, зазвичай не подобалися демократам і вони блокували затвердження деяких із них, президенту все ж таки вдалося призначити більш як половину федеральних суддів, включно із трьома з дев'яти суддів Верховного Суду.

Але з середини 1990-х років здатність до політичного компромісу почала зменшуватися, і особливо помітно це стало близько 2005 року. Компромісу не вдавалося досягти не лише між двома основними політичними партіями, а й між радикалами та поміркованими фракціями всередині кожної партії. В першу чергу це стосувалося Республіканської партії, радикальне крило якої під назвою «Чайна партія» під час праймеріз протидіяло поміркованим республіканцям, виставляючи проти них власних кандидатів, бо цим республіканцям вдавалося досягати компромісу з демократами. У підсумку Конгрес складу 2014-2016 років ухвалив меншу кількість законів, аніж будь-який інший Конгрес у новітній американській історії, із запізненням затверджував бюджет і спричиняв (або посилював) загрозу припинення роботи уряду.

Як приклад руйнування здатності до компромісу варто згадати обструкціонізм, а також блокування призначення висунутих президентом кандидатур. Обструкціонізм є тактикою, дозволеною в Сенаті згідно з його регламентом (не прописаним у конституції), коли меншість сенаторів (або якийсь один із них), не погоджуючись з тим чи іншим законопроектом, виступають годинами поспіль або погрожують це зробити з метою нав'язати компроміс або взагалі зняти законопроект з обговорення. (Рекорд було встановлено в 1967 році, коли промова тривала безперервно понад добу (фото 9.10).) Регламент Сенату дозволяє перервати обструкціоніста, але не простою більшістю, а кваліфікованою, тобто голосами 60 сенаторів зі 100. Фактично, обструкціонізм дає змогу впертій і рішучій більшості, яка не має можливості перемогти голосуванням, нав'язати компромісне рішення, тоді як завдяки голосуванню кваліфікованою більшістю можна перервати балакунів і уникнути необхідного їм компромісу.

Попри очевидний потенціал для зловживання владою (коли обструкціоністи підштовхують до паралічу урядової діяльності, а голосування кваліфікованою більшістю — до тиранії), ця система працювала більш-менш ефективно впродовж майже всієї американської історії. Меншість і кваліфікована більшість усвідомлювали потенціал для зловживань і рідко вдавалися до обструкції, а ще рідше — до примусового припинення виступу балакуна голосуванням 60 до 100. За роки правління наших перших 43 президентів і протягом перших 220 років функціонування конституційного уряду Сенат Сполучених Штатів не затвердив загалом лише 68 президентських кандидатур на урядові посади через діяльність обструкціонерів. Та коли 2008 року президентом обрали демократа Обаму, республіканські лідери заявили про свій намір блокувати всі його пропозиції. Це призвело до блокування 79 кандидатур Обами шляхом обструкції протягом лише чотирьох років — це більше, ніж за всі попередні 220 років. Демократи відреагували тим, що скасували вимогу про кваліфіковану більшість для схвалення президентських кандидатур (окрім висуванців на посади суддів Верховного суду), таким чином забезпечивши заповнення державних посад, але водночас послабивши дію запобіжника, передбаченого для незадоволеної меншості.

Обструкціонізм є просто найбільш радикальним і найменш вживаним способом заблокувати затвердження президентських висуванців. Під час другого президентського терміну Барака Обами із 2012 по 2016 рік контрольований республіканцями Сенат затвердив найменшу кількість президентських кандидатів на посади суддів з початку 1950-х і найменшу, починаючи з XIX століття, кількість кандидатів на посади суддів Апеляційного суду (суд, вищим за який є лише Верховний суд). Найбільш поширеною тактикою блокування призначень була відмова включити розгляд кандидатури до графіка роботи сенатських комітетів; друге місце посідає відмова внести до графіка роботи Сенату голосування його повним складом за кандидатуру, яка вже була погоджена відповідним сенатським комітетом. Наприклад, один претендент на посаду посла так і не зміг приступити до виконання своїх обов'язків, бо помер, прочекавши два роки голосування щодо свого призначення, яке постійно відкладалось. Блокувалося навіть заповнення посад значно менш впливових і суперечливих, аніж посада судді чи посла. Один мій приятель, висунутий на другорядну посаду в Національному управлінні досліджень світового океану та атмосфери, зняв свою кандидатуру, коли її так і не затвердили впродовж року.

Чому ж руйнація здатності до політичного компромісу пришвидшилася впродовж останніх двох десятиліть? Окрім іншого негативу, який спричиняє ця тенденція, вона ще й живиться сама від себе, сама себе посилює, бо змушує людей поміркованих і неконфліктних відмовлятися від державної служби та обрання до Конгресу, таким чином ширше відкриваючи шлях нездатним до компромісу ідеологічним демагогам. Двоє моїх друзів, респектабельних сенаторів, які не раз переобиралися до Сенату США і які, здавалося, мали гарні шанси на чергове переобрання, вирішили натомість вийти на пенсію, бо їх дедалі більше пригнічувала політична атмосфера в Конгресі. Я запитав у членів Конгресу та людей, добре обізнаних з механізмом його функціонування, про причини такої тенденції, й отримані від них пояснення дали змогу виокремити три чинники.

Одне пояснення полягає в тому, що ціна виборчої кампанії збільшилася в астрономічних пропорціях, і в підсумку роль фінансових спонсорів дуже сильно зросла. Деяким кандидатам на високі посади вдається фінансувати свою кампанію за рахунок великої кількості крихітних пожертвувань, тоді як іншим доводиться покладатися на невелику кількість значних пожертвувань. Зрозуміло, що великі спонсори виділяють кошти політикам заради досягнення своїх конкретних цілей і тому підшукують саме таких кандидатів, які будуть такі цілі проштовхувати. Вони не надаватимуть фінансової допомоги поміркованим, схильним до компромісу кандидатам. Один мій розчарований усім цим приятель написав мені: «З усіх проблем, які перед нами стоять, найбільш шкідливим був згубний вплив грошей на нашу політичну систему і наше особисте життя. Політики та результати їхньої діяльності скуповуються у значно ширших масштабах, аніж будь-коли раніше... Боротьба за політичні заробітки висмоктує час, ресурси та ентузіазм... Діяльність політиків підпорядковується грошам, стосунки між політиками погіршуються, тож вони навіть не бажають впізнавати один одного, зустрічаючись в аеропортах, коли літають на зустрічі зі своїми виборцями».

Оцей останній момент, на який вказав мій приятель, є другим потенційним поясненням: збільшення кількості внутрішніх авіаперельотів, які забезпечують швидкий зв'язок між Вашингтоном та усіма американськими штатами. Раніше народні представники працювали протягом тижня в Конгресі у Вашингтоні; на вихідні їм теж доводилося залишатися у столиці, бо вони не встигали за ці дні з'їздити додому й повернутися назад. Їхні сім'ї жили у Вашингтоні, а діти ходили тут до школи. На вихідні народні обранці, їхні дружини та діти спілкувалися між собою, конгресмени знайомилися із дружинами своїх колег та з їхніми дітьми і проводили спільно час як друзі, а не лише як політичні супротивники чи союзники. Нині ж висока вартість виборчої кампанії чинить тиск на обранців, змушуючи їх їздити до свого штату з метою залучення коштів, а розвиток внутрішніх авіаперевезень уможливлює ці поїздки. Багато конгресменів залишають власні сім'ї у своїх штатах, де їхні діти ходять до школи. Зрозуміло, що діти одних конгресменів не граються з дітьми інших, а їхні батьки не спілкуються із подружжям своїх колег і вбачають один в одному лише політичних суперників. Нині близько 80 із 535 членів Конгресу навіть не мають і не знімають помешкання у Вашингтоні, а натомість сплять у своїх офісах упродовж тижня, а на вихідні летять додому, у свій штат.

Третьою причиною руйнації здатності до компромісу є практика, яка називається «зміна виборчої географії». Вона означає перекроювання виборчих округів на користь якоїсь одної партії, забезпечуючи цій партії вищий відсоток обраних представників, аніж їх могла б забезпечити за нормальних умов частка виборців штату, які зазвичай голосують за цю партію. Подібна практика не нова в американській політиці. Своєю назвою вона завдячує губернатору Елбріджу Джеррі з Массачусетсу, адміністрація якого в 1812 році перекроїла виборчі округи штату з єдиною метою: збільшити кількість обранців від партії, до якої належав Джеррі. В підсумку вийшли округи, які мали химерну географічну форму; один із них був схожий на саламандру, що зумовило появу терміна gerrymander — «джерімандер» (фото 9.11).

Нині після кожного загальнонаціонального перепису, який проводиться раз на десять років і стає основою для перерозподілу між штатами кількості місць до Палати представників, законодавчий орган кожного штату отримує змогу перекроїти межі своїх виборчих округів. Дедалі частіше законодавчі органи штату, особливо ті, що перебувають під контролем республіканців, «перемальовують» межі округів таким чином, щоб сконцентрувати якомога більше потенційних виборців демократичної партії в якомога меншій кількості переважно демократичних виборчих округів (здебільшого в містах), а решту виборців демократичної партії розпорошити серед якнайбільшої кількості надійних «республіканських» округів, де республіканці зазвичай мають невелику, але стабільну перевагу (здебільшого в селах). Не так давно Верховний суд Сполучених Штатів скасував план перекроювання меж виборчих округів, представлений контрольованим республіканцями законодавчим органом штату Північна Кароліна, зазначивши при цьому, що межі округу не мають жодного стосунку до місцевих географічних особливостей, а явно були окреслені «з хірургічною точністю» таким чином, щоб збільшити кількість республіканських обранців за рахунок обранців від демократичної партії.

Перекроювання виборчих округів вплинуло на політичний компроміс таким чином, що вже наперед відомо, до якої партії та до якої політики виявить схильність більшість виборців кожного конкретного округу. Тому кандидати з невиразною позицією, які апелюють до виборців обох партій, із самого початку приречені на поразку. Досвідчені ж кандидати знають, що вони мають представити однобоку програму, розраховану лише на виборців тієї партії, яка має значно більші шанси перемогти у «підрихтованому» окрузі. Втім, хоча маніпулювання межами округів і сприяє певною мірою нинішній політичній поляризації, воно не надає вичерпного пояснення цьому явищу з кількох причин: перекроювання не пояснює поляризації в Сенаті (бо, на відміну від виборів до Палати представників, для виборів до Сенату штати не розділяються на виборчі округи, проте нинішні сенатори є так само безкомпромісними, як і члени Палати представників); перекроювання не пояснює поляризації в округах, які не зазнали перекроювання; у багатьох «перемальованих» округах поляризація виникла раніше, ніж змінилися їхні межі.

Однак усі ці три гіпотези щодо поляризації американської політики — збирання коштів на виборчу кампанію, внутрішні авіаперевезення та перекроювання округів — пояснюють лише поляризацію отої крихітної групки американців, які є нашими політиками. Але насправді проблема значно ширша: поляризуються і стають політично безкомпромісними американці в цілому. Погляньмо лише на мапу результатів президентських виборів 2016 року, де червоним кольором позначені штати, які голосували за республіканського кандидата, а синім — ті, що віддали голоси за кандидата від демократів. Це ще раз нагадає нам, що узбережжя та великі міста нашої країни переважно демократичні, а внутрішні регіони та село — республіканські. Кожна політична партія стає дедалі одноріднішою та радикальнішою в своїй ідеології: республіканці стають більш консервативними, демократи — ліберальнішими, а кількість поміркованих політиків зменшується в обох партіях. Опитування свідчать, що багато американців у кожній партії з дедалі більшою нетерпимістю ставляться до представників іншої партії, вважаючи її реальною загрозою для добробуту Сполучених Штатів, не бажають, щоб їхній близький родич одружувався з прихильницею іншої партії, і не хочуть поселятися в районі, жителі якого дотримуються інших політичних поглядів. Якщо ви, читачу цієї книги, є американцем, то можете переконатись у цьому розколі Америки на власному прикладі: чи багато у вас близьких знайомих і друзів, які сказали вам, що на виборах 2016 року проголосували за кандидата у президенти від іншої партії, ніж та, яку підтримали ви?

Тому нам треба не лише відповісти на запитання: «Чому наші політики стають дедалі менш схильними до компромісу незалежно від своїх виборців?» Нам слід також розібратися, чому самі американські виборці стали більш нетерпимими та політично безкомпромісними. Бо наші політики просто виконують побажання своїх виборців.

Що ж до політичної поляризації американського суспільства в цілому, то одним із часто пропонованих пояснень є «цільова інформація». Коли я був підлітком, то кабельного телебачення іще не існувало, а першу телепрограму жителі мого рідного Бостона побачили лише в 1948 році; відтоді впродовж багатьох років ми, американці, дізнавалися новини лише з трьох великих телемереж, трьох великих інформаційних тижневиків та з газет. Більшість американців користувалися одними й тими ж джерелами інформації, жодне з яких не позиціонувало себе як консервативне чи ліберальне і жодне з яких не надто сильно спотворювало інформацію. А нині, з появою кабельного телебачення, інформаційних веб-сайтів та Фейсбуку, із занепадом традиційної друкованої преси, американці все одно обирають джерела інформації відповідно до своїх поглядів, що існували раніше, до появи соціальних мереж. Дивлячись на місячний рахунок за кабельне телебачення, я бачу, що маю вибір із 477 каналів — не лише з Fox News чи MSNBC, якщо я бажаю канал із відповідно консервативним чи ліберальним ухилом, а й тих, що присвячені Африці, молодіжному спорту на атлантичному узбережжі, куховарству, злочинності, Франції, хокею, коштовностям, єврейському способу життя, Росії, тенісу, погоді та ще безлічі вузькоспеціальних тем і точок зору. Я маю можливість вибирати у строгій відповідності зі своїми поточними інтересами і поглядами, не відволікаючись на інші теми й небажані погляди та переконання. Результат: я зачиняюсь у своїй політичній ніші, прив'язую себе до своєї групи «фактів», я продовжую голосувати за партію, якій завжди віддавав перевагу, мені невідома мотивація прихильників іншої партії і, звісно, хочеться, щоб обраний мною представник до законодавчого органу відкидав будь-які компроміси з тими обранцями, які моїх поглядів не поділяють.

Більшість американців зараз користуються соціальними мережами, такими як Фейсбук та Твітер. Двоє моїх друзів, не знайомих один з одним, республіканець і демократ, пояснили мені (кожен окремо), яким чином їхній обліковий запис у Фейсбуці виконує роль основного інформаційного фільтра. Демократ (людина молода) постить новини та коментарі, пересилає їх фейсбучним друзям, які, у свою чергу, пересилають йому свої новини та коментарі; цих людей він обрав друзями частково тому, що вони поділяють його погляди. Коли хто-небудь поширює інформацію, викладену з республіканської точки зору, то він видаляє цю людину зі списку своїх друзів. Серед людей, із якими цей мій приятель «припинив дружбу», — його тітка та дядько, з якими він також перестав спілкуватися особисто через їхні республіканські погляди. Протягом дня він часто переглядає свою фейсбучну сторінку на айфоні й користується ним для пошуку та прочитання статей в онлайн-газеті, які збігаються з його поглядами, але друкованих газет він не передплачує і телевізор не дивиться. Інший мій друг, республіканець, розповів мені приблизно те саме, з тією лише різницею, що зі списку друзів він видаляє тих, хто постить матеріали, викладені з демократичної точки зору. Результат: кожен із моїх друзів черпає інформацію лише із визначеної наперед вузькоспеціальної ніші.

Але навіть таке розширення нашого питання про сьогоднішню політичну поляризацію в Сполучених Штатах — від поляризованих поглядів наших політиків до поляризованих поглядів усього нашого електорату — все одно є завузьким. Воно визначає поляризацію як явище, притаманне начебто лише політичній сфері. Однак насправді воно значно ширше: поляризація, нетерпимість та жорстокість посилюються і в інших сферах американського життя, а не лише в царині політики. Ті з американських читачів, кому уже за 40, задумайтесь, будь ласка, про зміни, які ви спостерігали останнім часом у поведінці американців у ліфті (ті, хто чекає на ліфт, швидше за все, не давши людям вийти, починають проштовхуватися повз них); про нестачу ввічливості в учасників дорожнього руху (хамство по відношенню до інших водіїв); зменшення доброзичливості на пішохідних переходах і вулицях (американці віком до 40 років менш схильні вітатися з незнайомими людьми, ніж люди, яким за 40); і, що особливо важливо, про всіляку образливу лексику, в першу чергу під час електронного спілкування.

Ці тенденції я помітив навіть у середовищі американських науковців-дослідників, до якого потрапив іще 1955 року. Нинішні американські наукові дебати стали більш запеклими та злостивими, ніж 60 років тому. Ще на початку своєї наукової кар'єри я став учасником наукових суперечок і беру в них участь і донині. Але раніше я вважав науковців, з якими розходився у поглядах на наукові проблеми, своїми друзями, а не особистими ворогами. Пригадую свою відпустку в Британії після конференції з фізіології, коли я здійснював екскурсії до зруйнованих цистеріанських монастирів разом із приємним і чемним американським фізіологом, з яким під час конференції мав великі розбіжності щодо механізму епітеліального переміщення води. Нині це було б неможливо. Натомість тепер науковці, які зі мною не погоджуються, регулярно подають проти мене судові позови, погрожують судовими переслідуваннями і ображають словесно. Людям, які запрошують мене виступити з лекцію, доводиться наймати охоронців, щоб захистити мене від розлючених критиків. Один науковець завершив свій огляд однієї з моїх книжок такою фразою: «Стули пельку!» (цей огляд згодом був опублікований). Життя науковців віддзеркалює американське життя в цілому, його відображають також наші політики, наші виборці, наші користувачі ліфтом, наші водії автомобілів і наші пішоходи.

Усі ці сфери американського життя є гранями одного широко обговорюваного явища, а саме занепаду так званого «соціального капіталу». Як наголосив політолог Роберт Патнем у своїй книзі «Боулінг на самоті», «соціальний капітал стосується зв'язків між індивідами — громадських мереж і норм взаємності та довірливості, які з них виникають». У цьому сенсі соціальний капітал є близькоспорідненим із так званими «громадянськими чеснотами». Йдеться про довіру, товариськість, групову приналежність, допомогу, очікування допомоги зі сторони, які зростають завдяки активній участі та членстві у всіляких колективах — від книжкових клубів, боулінг-клубів, бридж-клубів, релігійних громад, товариств, асоціацій «батьки-вчителі» й до політичних організацій, професійних товариств, клубів ділових людей, зборів міської громади, ветеранських асоціацій тощо. Участь у таких колективах сприяє розвитку загальної взаємності, тобто вмінню робити щось для інших людей і разом із цими людьми, довіряти їм і водночас знати, що ці люди та інші члени колективу колись зроблять щось і для вас. Проте американці дедалі рідше долучаються до таких груп безпосереднього спілкування, натомість дедалі частіше віддаючи перевагу інтернет-групам, у яких ви ніколи безпосередньо не зустрічаєте, не бачите й не чуєте вашого візаві.

Одним із пояснень, яке дають Патнем і багато інших політологів причинам занепаду соціального капіталу в Сполучених Штатах, є поширення непрямого спілкування на шкоду спілкуванню тет-а-тет. Телефони з'явилися у США ще в 1890 році, але насичення ними ринку припадає лише на 1957 рік. Радіоприймачами ринок наситився у період із 1923-го по 1937 рік, телевізорами — із 1948-го по 1955-й. Але найбільшою зміною стало недавнє поширення інтернету, стільникових телефонів і текстових повідомлень. Радіо та телевізор ми використовуємо для отримання інформації та для розваг, а телефон і електронні медійні засоби, які з'явилися зовсім недавно, — для тих самих цілей і, звісно, для спілкування. Але до винайдення письма все спілкування та передача інформації здійснювалися особисто, тет-а-тет, коли люди або розмовляли один з одним, або слухали ораторів, акторів і музикантів. Хоча кінематограф, який з'явився на початку XX століття, й не забезпечував безпосереднього живого спілкування, він, принаймні, витягував людей з домівок до кінотеатрів, і вони утворювали соціальні групи, часто отримуючи від контактів із друзями таке саме задоволення, як і від спілкування з «живими» промовцями та артистами.

Нині ж більшість засобів наших розваг — смартфони, айподи, відео-ігри — призначено для розваг одинаків, а не колективів. Вони є індивідуально підібраними цільовими засобами, так само, як і підібрана саме для певної ніші цільова політична інформація. Телебачення, що й досі є найбільш поширеною формою розваг для американців, тримає їх удома, номінально — разом з іншими членами родини. Американці проводять більше часу за колективним переглядом телепрограм, аніж спілкуючись один з одним, а щонайменше третину всього часу, проведеного перед екраном, вони залишаються наодинці (часто в інтернеті, а не перед телевізором).

Наслідком цього є той факт, що телевізійні «наркомани» схильні менше довіряти людям, рідше вступають до волонтерських організацій порівняно з тими, хто нечасто дивиться телебачення. Однак перш ніж винуватити в цьому пристрасть до телевізії, варто уточнити: що є причиною, а що є наслідком? Можливо, між цими явищами існує лише корелятивний, а не причинно-наслідковий зв'язок? Світло на це питання проливає «природна» подія, що сталася в Канаді. В одному канадському регіоні є три загалом однакових міста, одне з яких перебувало поза зоною досяжності телевізійного ретранслятора, що обслуговував той регіон. Коли ж те місто потрапило нарешті до зони покриття, відвідування клубів та інших громадських закладів впало порівняно з відвідуванням цих закладів у тому ж самому місті тоді, коли до нього іще не доходив телевізійний сигнал, причому впало до рівня, приблизно однакового з рівнем решти двох міст, де телебачення з'явилося раніше. Це є свідченням того, що падіння відвідуваності спричинив перегляд телепрограм, а не схильність певного типу людей до самотності, яка спонукала їх дивитися телевізор, а не спілкуватися наживо з іншими людьми.

До віддалених районів Нової Гвінеї, де я проводжу польові дослідження, нові комунікаційні технології ще не добралися: все спілкування тут і досі відбувається особисто й при цілковитій увазі до співрозмовника, як було колись і у Сполучених Штатах. Зазвичай новогвінейці проводять більшу частину дня у розмовах один з одним. На відміну від млявих і нечастих розмов американців, спілкування між новогвінейцями не переривається поглядами на мобільний телефон, що лежить на колінах, та розсиланням повідомлень під час розмови з фізично присутньою людиною, якій приділяється значно менше уваги, ніж телефону. Син одного американського місіонера, який провів дитинство в Новій Гвінеї, а до США перебрався лише в підлітковому віці, описав своє потрясіння від різниці між тим, як розважаються діти в Новій Гвінеї та Сполучених Штатах. У новогвінейському селі діти ходять одне до одного цілий день, тоді як у США вони «йдуть додому, зачиняють двері й дивляться на самоті телевізор».

Американський користувач мобільного телефону в середньому переглядає його кожні чотири хвилини і проводить щонайменше шість годин щодня, вдивляючись в екран свого телефону чи комп'ютера. В підсумку американці здебільшого вже не сприймають один одного як живих людей, чиї обличчя та рухи ми бачимо, чиї голоси чуємо і яких ми здатні розуміти. Натомість ми сприймаємо один одного головним чином як текстові повідомлення, які бачимо на екрані, інколи — як голоси, що їх чуємо по мобільному телефону. Зазвичай нам буває важко виявити грубість по відношенню до живої людини, яка стоїть поряд з нами, яку ми бачимо та чуємо. Але цей механізм стримування перестає працювати, коли люди сприймаються як слова на екрані. Значно легше виявляти брутальність та зневагу по відношенню до текстового повідомлення, ніж до живої людини, яка дивиться вам у вічі. А коли ви призвичаїтеся бути лайливим і грубим на відстані, то це стане першим кроком до того, щоб почати ображати людину, з якою спілкуєтесь наживо.

Однак таке пояснення руйнації здатності американців до політичного компромісу та чемного поводження взагалі впирається в очевидне заперечення. Непрямі методи спілкування вибухово поширилися не лише у Сполучених Штатах, а й у всьому світі, особливо в заможних країнах. Італійці та японці теж користуються смартфонами, причому не менше за американців. Чому ж політичний компроміс не руйнується, а хамство не поширюється і в решті заможних країн?

Мені на думку спадають два можливих пояснення. Перше полягає в тому, що в XX столітті електронні засоби спілкування та багато інших технічних новинок укорінилися спершу в США, а вже потім (разом зі своїми негативними наслідками) поширилися на інші багаті країни. Звідси випливає, що Сполучені Штати стали просто першою, але не єдиною країною, де поширення телебачення та телефонів потягло за собою занепад здатності до політичного компромісу. Дійсно, мої британські друзі розповідають, що побутового хамства в їхній країні стало значно більше, ніж 60 років тому, коли я там жив, а приятелі з Австралії зазначають, що безкомпромісність у політичному житті їхньої країни також зростає. Якщо це пояснення правильне, то досягнення іншими заможними країнами того рівня політичного протистояння, якого вже досягли Сполучені Штати, є лише питанням часу.

Іншим потенційним поясненням є те, що ще в минулому США з кількох причин мали (і мають сьогодні) менше соціального капіталу, здатного протистояти нашестю бездушної сили сучасних технологій. Територія Америки у 25 разів більша за територію будь-якої іншої заможної країни, крім Канади. З іншого ж боку, густота населення США (тобто кількість людей на одиницю території) у десять разів менша, ніж у більшості інших заможних країн; лише в Канаді, Австралії та Ісландії цей показник нижчий. У США акцент завжди робився на індивіді, а не на громаді, як у Європі та Японії; за показниками індивідуалізму серед багатих країн Сполучені Штати випереджає лише Австралія. Американці часто змінюють місце проживання — в середньому раз на п'ять років. Американські відстані, значно більші за японські та європейські, означають, що коли хтось перебирається на нове місце, то його друзі, швидше за все, залишаться значно далі від нього, ніж друзі тих японців чи європейців, які також переїжджають. Відтак соціальні зв'язки американців більш ефемерні, для них характерна часта зміна приятелів, а не велика кількість вірних друзів, які живуть неподалік.

Але територія США та відстані всередині цієї країни є величинами сталими, зменшуватися вони не будуть. Навряд чи американці відмовляться від стільникових телефонів або ж стануть менше переїжджати. Тому якщо це пояснення, яке пов'язує занепад американського політичного компромісу з тими чинниками, які спричиняють наш незначний соціальний капітал, є правильним, то політичний компроміс і далі перебуватиме у США під більшою загрозою, ніж в інших заможних країнах. Це не означає, що ми приречені на дедалі сильніше політичне протистояння. Просто американським політичним лідерам і американським виборцям знадобиться більше свідомих зусиль, аніж в інших країнах, для зниження його рівня.

У цій книзі вже говорилося про дві країни — Чилі та Індонезію, де руйнація політичного компромісу призвела до того, що одна сторона запровадила військову диктатуру, недвозначною метою якої було знищення другої сторони. Для більшості американців така перспектива видається абсурдною. Абсурдною вона була і для моїх чилійських друзів, коли я 1967 року побував у цій країні. Однак саме це і сталося в Чилі у 1973 році.

Американці можуть заперечити: «Але ж Сполучені Штати — це не Чилі!» Так, Америка дійсно відрізняється від Чилі. Та якщо одні відмінності ускладнюють потенційне сповзання США до жорстокої військової диктатури, то інші, навпаки, здатні пришвидшити цей процес. Чинники, які роблять такий сумний результат менш імовірним, — це наші сильні демократичні традиції, наш історичний ідеал егалітаризму, відсутність спадкових олігархів-латифундистів на кшталт чилійських, а також повна відсутність прикладів за всю нашу історію, коли американські військові вдавалися б до самостійних політичних кроків. (Чилійські ж збройні сили кілька разів втручалися в політику ще до 1973 року.) З іншого боку, чинники, які уможливлюють сумний результат, роблячи його більш імовірним у США, а не в Чилі, — це велика кількість зброї на руках у населення, значно вищий рівень індивідуального насильства нині та в минулому, більше історичних прикладів насильства, спрямованого проти певних соціальних груп (афроамериканців, індіанців, деяких груп іммігрантів). Я погоджуюся з тим, що кроки до військової диктатури в США відрізнятимуться від кроків до диктатури, які були зроблені в Чилі 1973 року. Дуже мало ймовірно, що владу в США зможуть захопити військові, діючи самостійно. Натомість я не відкидаю сценарій, за яким певна політична партія, перебуваючи при владі в Сполучених Штатах або якомусь окремому штаті, дедалі більше маніпулюватиме реєстрацією виборців, заповнюватиме суди прихильними до себе суддями, використовуватиме ці суди для впливу на результати виборів, а потім звернеться до правоохоронців і використає поліцію, національну гвардію та армійських резервістів для придушення політичної опозиції.

Саме тому я вважаю нашу політичну поляризацію найбільш небезпечною проблемою, яка нині постала перед американцями, значно небезпечнішою за конкуренцію з боку Китаю чи Мексики, якою аж надто переймаються наші нинішні політичні лідери. Китай і Мексика ніяк не зможуть знищити Сполучені Штати. Лише ми, американці, спроможні знищити самих себе. До цієї проблеми ми повернемося в наступному розділі — після того, як розглянемо інші фундаментальні виклики, що постали перед США, а також чинники, які допомагають або заважають нам здійснювати вибіркові зміни заради відвернення такого похмурого сценарію розвитку подій.

Розділ 10 Що чекає Сполучені Штати в майбутньому? Три «інші» проблеми «Інші» проблеми — Нерівність і брак соціальної мобільності — І що з того? — Інвестиції в майбутнє — Структура кризи

Попередній розділ починався з позитивних відомостей про сучасні Сполучені Штати Америки. Найпотужнішою та найбагатшою у світі країна стала не випадково, а завдяки поєднанню багатьох переваг: демографічних, географічних, політичних, історичних, економічних і соціальних. Далі в розділі 9 йшлося про негативний чинник: нинішню руйнацію здатності до політичного компромісу, що я вважаю найбільш серйозною проблемою Сполучених Штатів, що стоїть осібно від тих загальносвітових проблем, які їм також загрожують.

У цьому розділі мова піде про три «інші» великі проблеми, і почнемо ми з тієї, що пов'язана з голосуванням. Начебто зневажливий вираз «інші проблеми» я вжив лише тому, що вони, ці проблеми, не містять у собі потенціалу для швидкої руйнації американської системи демократичного урядування — на відміну від руйнування здатності до політичного компромісу. Але вони теж досить серйозні. Читачам, що хотіли б дізнатися більше, сподобається книга Говарда Фрідмана «Як виміряти націю» (The Measure of a Nation), що містить десятки графіків, де Сполучені Штати порівнюються з іншими великими демократичними країнами за багатьма перемінними чинниками, про які ми поговоримо нижче. Звісно, мій перелік проблем, що стоять перед США, не можна вважати вичерпним. Зокрема, я не обговорюю ті з них, що стосуються міжнаціональних відносин та ролі жінок. Ці дві проблеми впродовж останніх 50 років дещо ослабли, але однаково докучають американському суспільству. Ті ж чотири, які я обрав для обговорення, — одну в попередньому розділі, а три в цьому — поза сумнівом, в останні десятиліття актуалізувалися і, на мою думку, становлять нині найбільшу загрозу американській демократії та економічній потузі.

Вибори є основою демократії. Якщо в конституції тієї чи іншої країни спосіб урядування визначено як демократичний, проте її громадяни не хочуть чи не можуть голосувати, то таку країну не можна називати демократичною. Сполучені Штати за будь-якими мірками заслуговують на право називатися демократичною країною заледве наполовину. Майже 50 % американських громадян, які мають право голосу, не беруть участі навіть у наших найважливіших виборах — президентських. Під час кожних із чотирьох останніх президентських виборів кількість американців із правом голосу, які не проголосували, сягала близько 100 мільйонів. А відсоток громадян, що не ходять на вибори посадовців нижчого рангу на кшталт мера міста, ще вищий. Наприклад, моє місто Лос-Анджелес є одним із найбільших міст у Сполучених Штатах, і найвищим за посадою виборним чиновником у ньому є мер. Однак 80 % потенційних виборців в останніх виборах мера Лос-Анджелеса участі не брали.

Існують кілька альтернативних шляхів визначення явки виборців. Один із них — встановлення відсотка постійних жителів, які за віком мали право проголосувати і дійсно проголосували. Ще один спосіб, що зазвичай дає трохи вищий результат, — це встановлення відсотка виборців із правом голосу, які дійсно проголосували. (У США лише 92 % постійних жителів, які за віком вправі голосувати, мають це право реально; ті 8 %, які його не мають, — це в основному особи без громадянства, які мають право на постійне проживання, в'язні тюрем, а також правопорушники, що відбули термін покарання.) Третій спосіб, який зазвичай дає ще точнішу цифру, — це визначення відсотка зареєстрованих виборців, які проголосували; досить багато виборців із правом голосу не є зареєстрованими виборцями з причин, про які йтиметься нижче.

Усі три способи визначення дають один і той самий результат: серед заможних демократичних країн (так звані країни ОЕСР) США щодо явки на вибори займають місце наприкінці списку. Щоб читач отримав уявлення про загальне тло, зазначу, що середня явка зареєстрованих виборців у інших демократичних країнах становить: 93 % в Австралії, де явка на вибори є обов'язковою; 89 % у Бельгії та 58-80 % у більшості решти демократичних країн Європи та Східної Азії. Відтоді як в Індонезії після 1999 року відновилося проведення вільних демократичних виборів, явка на них коливалася між 86 та 90 %, тоді як в Італії після 1948 року вона інколи сягала 93 %.

Для порівняння: явка виборців у США під час загальнонаціональних виборів становить у середньому лише 60 % на президентських виборах та 40 % на проміжних виборах до Конгресу. Найвища явка в новітній історії Сполучених Штатів (62 %) була зареєстрована під час президентських виборів 2008 року, але вона виявилася меншою навіть за найнижчі недавні показники в Італії та Індонезії. Коли зареєстрованих американських виборців питають, чому вони не завдають собі клопоту голосувати, ті найчастіше відповідають, що не довіряють уряду, не вірять у саму процедуру голосування взагалі або не цікавляться політикою.

Проте існує ще одна причина, з якої американці з правом голосу не беруть участі у виборах: вони не можуть цього зробити, бо не зареєстровані. Це одна з характерних рис американської демократії, яка потребує пояснення. У багатьох демократичних країнах громадяни з правом голосу не повинні робити нічого, щоб зареєструватися на вибори: це за них робить уряд, який складає список автоматично зареєстрованих осіб, користуючись при цьому списками власників водійських прав, платників податків, постійних жителів та іншими подібними базами даних. Наприклад, у Німеччині всі німці віком від 18 років автоматично отримують від уряду картку, де повідомляється про наступні вибори, в яких вони мають право взяти участь.

У США процедура складніша: у нас недостатньо бути американським громадянином із правом голосу вже тому, що вам виповнилося 18 років і ви не є ув'язненим і чи судимим, — треба ще й зареєструватися як виборцю. США мають тривалу історію перешкоджання голосуванню шляхом відмови в реєстрації цілим суспільним групам громадян із правом голосу за віком. Найбільшою з таких груп були американські жінки, які не мали права голосу аж до 1919 року. Іншим групам — афроамериканцям, а також окремим національним меншинам та іммігрантам не давали змоги зареєструватися за допомогою таких перепон, як виборчий податок, тест на грамотність, а також «дідівські пункти» (людина не могла зареєструватися як виборець, якщо її дід не мав права або змоги голосувати). Звісно, в законі не було прямо сказано, що всі ці заходи спрямовані на позбавлення афроамериканців можливості проголосувати. Проте кожен розумів, що такі перепони, як «дідівські пункти», були навмисне встановлені для того, щоб не дати афроамериканцям змоги брати участь у виборах.

Якщо ви схильні відкинути такі перешкоди як факт далекого минулого, що канув у Лету, то нагадаю, що в штаті Флорида у 2000 році близько 100 тисяч потенційних виборців, переважно демократів, були вилучені зі списку зареєстрованих виборців. Така «чистка» мала величезний вплив на вибори у Флориді, схиливши терези результатів президентських виборів на користь Джорджа Буша, чиїм суперником був демократ Альберт Гор, причому цей вплив був значно більшим, аніж ті «браковані» бюлетені, про які широко повідомлялося в мас-медіа і які зазвичай помилково називають причиною спотворення результатів виборів. Основною вадою американської системи реєстрації виборців є те, що та багатьох штатах, як і у Флориді, списки зареєстрованих виборців і сама процедура голосування контролюються тією чи іншою партією на рівні штату й на місцевих рівнях, а не позапартійними органами на рівні загальнонаціональному. Партійно заангажовані електоральні чиновники часто прагнуть ускладнити голосування тим громадянам, які, швидше за все, проголосують за «конкуруючу» політичну партію. Найбільшим розширенням масштабів реєстрації виборців у Сполучених Штатах став Закон про виборчі права від 1965 року, який скасував «тести на грамотність» під час реєстрації й наділив федеральний уряд повноваженням контролю над тими виборчими округами, де в минулому неодноразово спостерігалися випадки перешкоджання реєстрації. В підсумку кількість зареєстрованих афроамериканських виборців у південних штатах США підскочила з 31 до 73 %, а афроамериканських чиновників, обраних по всій країні, — з менше ніж 500 осіб до понад 10 тисяч. У 2006 році Конгрес майже одноголосно продовжив дію цього закону. Проте у 2013 році Верховний суд США п'ятьма голосами проти чотирьох скасував пункт закону від 1965 року, який встановлював критерії для визначення виборчих округів, де мав би здійснюватися контроль, на тій підставі, що потреба в контролі начебто відпала завдяки прогресу в справі реєстрації афроамериканських виборців. Відтак законодавчі органи штатів масово кинулися встановлювати нові перешкоди на шляху реєстрації виборців, і ці перешкоди суттєво різнилися залежно від штату. До 2004 року в жодному з 50 штатів США від потенційного виборця не вимагали пред'явити видане державним органом посвідчення особи з фотографією. Станом на 2008 році така вимога існувала тільки у двох штатах. Однак відразу ж після рішення Верховного суду 14 штатів запровадили цю або подібні вимоги (зазвичай це мали бути паспорт або водійське посвідчення), а решта штатів ввели їх пізніше або планують зробити це найближчим часом.

Як і «дідівські пункти», що не скеровувалися конкретно проти афроамериканців, але фактично позбавляли їх права голосу, сучасні обмеження щодо голосування є так само не конкретизованими, хоча й ефективними. Відсоток потенційних виборців, які мають посвідчення з фотографією, значно вищий серед білих американців, аніж серед афроамериканців чи латиноамериканців, а також серед заможних громадян, аніж серед незаможних. Причини здебільшого банальні й прямого стосунку до права голосування не мають: наприклад, люди бідні, зокрема афроамериканці, не мають водійських посвідчень, бо свого часу не сплатили штраф за порушення правил дорожнього руху. Влада у штаті Алабама позакривала відділки свого Департаменту реєстрації транспортних засобів (де видають водійські посвідчення) в округах з великим відсотком афроамериканського населення. У відповідь на обурення громадськості роботу цих відділків у Алабамі було поновлено, але всього на один день щомісяця. Влада штату Техас забезпечила діючими відділками Департаменту реєстрації транспортних засобів лише третину своїх округів, змушуючи потенційних виборців долати до 250 миль, якщо ті хотіли виконати вимогу і отримати посвідчення особи з фотографією.

Інші перепони реєстрації та голосуванню різняться також залежно від штату. Деякі штати «зручні для голосування», бо дозволяють виборцям реєструватися безпосередньо в день голосування, голосувати електронною поштою замість того, щоб приходити на виборчу дільницю особисто, або відкривають виборчі дільниці ввечері та у вихідні. Інші ж штати, навпаки, «незручні для голосування», оскільки вимагають від виборця зареєструватися протягом короткого інтервалу часу перед днем голосування або ж тримають виборчі дільниці відкритими лише в робочий час або лише в робочі дні тижня. Але бідніше населення (включно з найбільшими меншинами) не може дозволити собі прогуляти роботу задля того, щоб вистояти в довгій черзі й зареєструватися або проголосувати.

Усі ці вибіркові перепони сприяють тому, що серед американців із річним доходом понад 150 тисяч доларів на рік явка перевищує 80 %, а серед американців з річним доходом до 20 тисяч доларів — становить менш ніж 50 %. Тому названі перешкоди впливають на результат не лише президентських виборів, а й багатьох виборів до Конгресу та місцевих органів влади, які характеризуються високою конкуренцією, тож перемога на них здобувається завдяки перевазі у незначну кількість голосів.

Ці обмеження — добровільні чи нав'язані виборцю проти його волі — становлять негативний бік тих фундаментальних переваг американської демократії, про які йшлося в попередньому розділі. Серед цих переваг я називав можливість для громадян обговорювати, оцінювати та вибирати або висувати ту чи іншу пропозицію; громадяни знають, що їх чують і що вони мають у своєму розпорядженні мирні способи висловлення власної думки; зменшення ризику цивільного насильства; мотивація до компромісу; спонуки для уряду інвестувати в усіх громадян (насамперед тому, що всі вони ходять на вибори), а не в якийсь вузький прошарок еліти. Якщо ж американці не бажають ходити на вибори, голосують, будучи погано поінформованими, або не мають змоги голосувати взагалі, то всі ці переваги ми, звісно, втрачаємо.

Будь-яке обговорення сучасної американської демократії буде неповним без згадування про ту її рису, що найчастіше зазнає критики: вибухоподібне зростання вартості виборчих кампаній, яке сталося, зокрема, через перехід від недорогих друкованих засобів масової інформації до дорогої телевізійної реклами. Виборчі кампанії наразі фінансують здебільшого заможні групи лобістів. Дуже зросла і тривалість виборчих кампаній, які проходять фактично від одних виборів до наступних. Через це американські політики мусять переважну частину свого часу (один колишній сенатор підрахував, що це становить 80 %) присвячувати збору коштів на кампанію та на проведення кампанії, а не на виконання своїх прямих обов'язків законодавця; фахові й добре підготовлені громадяни втрачають мотивацію до висунення своїх кандидатур на державні посади; сама ж інформаційна програма того чи іншого кандидата спершу зводиться до півхвилинних аудіо- та відеороликів, а потім — до коротких твітер-повідомлень. На відміну від цього, знамениті дебати між Авраамом Лінкольном та Стівеном Дугласом під час виборів у 1858 році сенатора від штату Іллінойс тривали близько 6 годин із кожного боку. Звісно, можливість бути фізично присутніми на цих дебатах мала лише невеличка частка виборців штату Іллінойс, але вони широко висвітлювалися у пресі. Жодна країна не може зрівнятися зі Сполученими Штатами за масштабами та безперебійним функціонуванням наших політичних агітаційних кампаній. Наприклад, у Сполученому Королівстві передвиборча кампанія законодавчо обмежена в часі кількома тижнями перед виборами; закон визначає і максимальну суму грошей, яку можна витратити на агітацію.

Нашою наступною фундаментальною проблемою є нерівність. Давайте подивимося, що американці думають про рівність і нерівність, яким чином їх можна виміряти й на якому місці перебувають Сполучені Штати за показниками нерівності та соціально-економічної мобільності порівняно з рештою великих демократичних країн. А коли нерівність висока — то що це означає? Тобто якщо виявиться, що багато американців дійсно є бідняками і приречені ними залишатися, то це, звісно, сумно для них самих як індивідів, але чи є це водночас сумним фактом і для багатих американців та країни загалом?

Коли американців запитують про рівність і нерівність в США, то вони зазвичай відповідають, що рівність є засадничою американською цінністю, що постулюється уже в другому реченні нашої Декларації незалежності 1776 року: «Ми вважаємо очевидною істиною те, що всі люди народжуються рівними...» Однак зверніть увагу: в цій Декларації не стверджується, що всі люди дійсно є рівними або заслуговують на однакові доходи. Натомість у тексті документа просто зазначається, що всі люди наділені певними невід'ємними правами. Але за світовими мірками 1776 року навіть така скромна заява була величезним кроком вперед у ті часи, коли дворяни, селяни та духовенство в європейських країнах мали різні визначені законодавством права, і якщо хтось із них поставав перед судом, то це були різні суди для кожної суспільної верстви. Отже, в Декларації про незалежність дійсно закарбовувалася правова рівність як засаднича американська цінність, принаймні теоретично. Яка ж реальність криється за економічною нерівністю в Сполучених Штатах?

Економічну нерівність у тій чи іншій країні можна визначати кількома різними способами. Питання полягає в тому, який кількісний показник слід вимірювати: валовий дохід людей без відрахувань? Чи дохід із відрахуваннями, зокрема, на податки? Чи дохід із нарахуваннями на кшталт соціальних виплат і харчових талонів? Чи, можливо, їхні загальні статки або загальні активи? У свою чергу, індивідуальні варіації між кожним із цих кількісних показників теж можна вимірювати різними способами, наприклад, за допомогою так званого «коефіцієнта Джині»; шляхом порівняння доходу 1 % найбагатших громадян із доходом 1 % найбідніших громадян; методом обчислення відсотка сукупного національного доходу, який належить 1 % найбагатших людей, а також відсотка мільярдерів серед населення країни.

Ми обмежимо наші порівняння великими демократичними країнами, щоб не порівнювати яблука з апельсинами, тобто демократії з диктатурами на кшталт Екваторіальної Гвінеї, де одному індивіду (президенту) належить більша частина загальнонаціонального доходу та багатства. Серед великих демократичних країн існують певні відмінності, які залежать від того, в який спосіб визначати країну з найбільшою рівністю. Водночас усі виміряні й порівняні між собою кількісні показники дають один і той самий результат: великою демократичною країною з найбільшою нерівністю є Сполучені Штати. Така ситуація склалася вже давно, і ця наша нерівність продовжує поглиблюватися.

Деякі з показників економічної нерівності в США, яка зростає дедалі більше, відомі широкому загалу, оскільки вони часто наводяться в засобах масової інформації. Наприклад, частка чистого національного доходу, зароблена 1 % найбагатших американців, зросла від менше як 10 % у 1970-х роках до понад 25 % нині. Нерівність зростає навіть і серед заможних громадян: 1 % найбагатших американців примножили свої доходи у значно більшій пропорції, аніж 5 % інших багатіїв; 0,1 % найбагатших людей збільшили свої доходи значно швидше, ніж 1% представників цього прошарку; а троє найбагатших американців (Джефф Безос, Білл Гейтс і Воррен Баффет), разом узяті, мають нині чисті активи, що дорівнюють спільним чистим активам 130 мільйонів найбідніших американців. Відсоток мільярдерів серед нашого населення удвічі більший за аналогічний показник у двох великих демократичних країнах з найбільшою після США кількістю мільярдерів (маються на увазі Канада і Німеччина) і в сім разів перевищує його в інших великих демократичних країнах. Середній дохід американського директора компанії, який вже в 1980 році перевищував середній дохід робітника тієї ж компанії в 40 разів, наразі в кількасот разів більший від середнього доходу працівника підприємства. З іншого боку, в той час як економічний статус багатих американців перевищує аналогічний показник в інших великих демократичних країнах, економічний статус бідних американців є нижчим за економічний статус бідняків у цих країнах.

Таке зростання розриву між багатими й бідними американцями пояснюється поєднанням американської урядової політики із суспільними установками. Що стосується урядової політики, то «перерозподіл» у Сполучених Штатах, тобто урядова політика, спрямована на передачу коштів від багатих до бідних, не настільки сувора, як в інших великих демократичних країнах. Наприклад, ставки оподаткування доходу, соціальні трансферти та видатки на кшталт ваучерів і субсидій для незаможних людей у США відносно низькі порівняно з більшістю великих демократичних країн. Частково це пояснюється поширеним у США переконанням (на відміну від інших країн), що бідні самі винні у своїй бідності, що вони розбагатіють лише за умови, що більше працюватимуть, і що державна підтримка людей з низькими доходами (наприклад, харчові талони) створює широкі можливості для зловживань і робить бідняків незаслужено заможними (так звані «королі соціалки»). Іншим частковим поясненням є обмеження на реєстрацію виборців та на саме голосування, а також висока вартість виборчої кампанії, про що я говорив вище. Ці чинники забезпечують багатіям непропорційно велику політичну владу, полегшуючи їм можливість (порівняно з бідняками) реєструватися, голосувати й чинити вплив на політиків.

Із проблемою нерівності тісно пов'язана проблема соціально-економічної мобільності, тобто ймовірності того, що будь-який американець зможе подолати економічну нерівність і розбагатіти. Жителі Америки більше за громадян інших країн вірять у те, що їхня країна є меритократією, де люди отримують винагороду відповідно до своїх здібностей. Цей принцип символізується фразою «із грязі в князі», тобто ми переконані, що бідний іммігрант, який прибуває до нашої країни в лахмітті й живе у злиднях, зможе розбагатіти завдяки своїм здібностям і наполегливій праці. Та чи відповідає дійсності цей засадничий принцип, у який ми так віримо?

Один зі способів, за допомогою якого соціологи випробовували цей «символ віри», полягає у порівнянні в різних країнах коефіцієнтів кореляції між доходами дорослих людей та доходами їхніх батьків (або оцінками доходів людей їхнього покоління). Коефіцієнт кореляції 1,0 означатиме, що відносні доходи батьків і їхніх дорослих дітей ідеально корелюються: всі люди з високими доходами є дітьми заможних батьків, всі люди з низькими доходами — дітьми незаможних батьків, діти з незаможних родин не мають жодного шансу отримувати високі доходи, тобто соціально-економічна мобільність дорівнює нулю. І навпаки, якщо коефіцієнт кореляції дорівнюватиме нулю, то це означатиме, що діти незаможних батьків мають такий само високий шанс отримувати високі доходи, як і діти заможних батьків, отже, соціально-економічна мобільність у країні висока.

Визначення цього коефіцієнта дало змогу дійти висновку, що у Сполучених Штатах соціально-економічна мобільність нижча, а кореляція доходів між поколіннями всередині родини вища, ніж в інших великих демократичних країнах. Наприклад, 42 % американців, чиї батьки належать до найбідніших 20 % свого покоління, також опиняються серед найбідніших 20 % представників їхнього покоління, тоді як лише 8 % дітей цих найбідніших батьків втілюють принцип «із грязі в князі» й потрапляють до 20 % найбагатших людей. Відповідні дані скандинавських країн такі: 26 % (порівняно з американськими 42 %) і 13 % (що відповідає американським 8 %).

На жаль, ця проблема з часом загострюється: впродовж останніх десятиліть економічна нерівність у Сполучених Штатах зростала, а соціально-економічна мобільність падала. Американські уряди всіх рівнів зазнають дедалі більшого впливу з боку людей заможних і тому приймають законодавство (на кшталт правил реєстрації виборців та закону про оподаткування), яке сприяє багатіям і полегшує перемогу їхніх представників на виборах, а в підсумку американські уряди всіх рівнів зазнають іще більшого впливу з боку багатіїв, а це призводить... і так далі й тому подібне по спіралі. Може, хтось сприйме мої слова як невдалий жарт, але це — реальність сьогоднішньої Америки.

Словом, наша американська віра у можливість потрапити з нижчих прошарків до найвищих — це міф. Цей шлях у Сполучених Штатах важчий, аніж у решті великих демократичних країн. Достовірне пояснення полягає в тому, що багатші американські батьки зазвичай мають кращу освіту, вкладають більше грошей в освіту власних дітей і забезпечують їх більш корисними кар'єрними зв'язками, ніж незаможні. Скажімо, діти заможних батьків мають у десять разів більше шансів отримати вищу освіту, ніж діти бідняків. Як писали Річард Рівз та Ізабель Сохілл: «Будьте уважними, вибираючи собі батьків!»

А тепер повернімося до запитання, яке я поставив на початку обговорення теми нерівності: що означає висока нерівність? Так, це важка моральна проблема, так, доля тих, хто став чи народився бідним, досить сумна, — то й що з того? Чи є нерівність взагалі економічною та безпековою проблемою для Сполучених Штатів? Чи є якась шкода заможним американцям від того, що вони живуть в оточенні незаможних співвітчизників?

Коли я ставлю оце егоїстичне запитання про шкоду, мене гризе сумління. Хіба ж однієї моральної проблеми не достатньо для того, щоб занепокоїтися таким явищем, як нерівність? Але жорстока реальність полягає в тому, що люди керуються не лише моральними міркуваннями, а й егоїстичними інтересами. Багато заможних американців приділяли більше б уваги нерівності, якби усвідомлювали, що вона стосується їх безпосередньо.

Ми з дружиною отримали персональну відповідь на запитання «То й що з того?» 29 квітня 1992 року в чиказькому готелі, де ми зупинилися, коли прибули на конференцію літаком із Лос-Анджелеса, залишивши дітей на цей час удома з нянею. Друзі, яких ми зустріли в фойє, сказали нам: «Поверніться до свого номера й увімкніть телевізор. Вам навряд чи сподобається те, що ви побачите». Ми так і зробили: увімкнули телевізор і побачили безладний бунт, пограбування, пожежі та вбивства (то був так званий бунт Родні Кінга), який спалахнув у районах проживання бідних національних меншин у Лос-Анджелесі і тепер котився вулицями, поширюючись на інші райони міста (фото 10.1). За нашими підрахунками, в цей час діти мали бути в авто разом із нянею, яка забрала їх зі школи. Ми провели тривожні дві години, допоки вона не зателефонувала нам і не повідомила, що благополучно добралася з дітьми додому. Все, що змогла зробити поліція Лос-Анджелеса, яка значно поступалася за кількістю бунтівникам, захищаючи від них заможні райони, — це перекрити жовтими поліцейськими стрічками основні вулиці міста.

Під час цього конкретного заворушення його учасники не вчиняли нападів на багатші райони, як не робили цього і в 1965 році під час так званого бунту Вотса. (Як бунт Родні Кінга, так і бунт Вотса були заворушеннями, спричиненими расовою дискримінацією, що призводила до економічної нерівності та почуття безвиході.) Але можна не сумніватися, що в майбутньому ми ще станемо свідками подібних бунтів у Лос-Анджелесі та інших великих містах Сполучених Штатів. Зростання нерівності, подальша расова дискримінація та зменшення соціальної мобільності підштовхнуть незаможних американців до висновку, що переважна більшість їхніх дітей має обмаль шансів отримувати високі доходи в майбутньому або хоч трохи покращити свій економічний статус. В осяжному майбутньому США доведеться пережити ще не один міський бунт, у якому жовтих стрічок поліції буде вже недостатньо, щоб завадити заколотникам вимістити свій гнів на багатих американцях. І тоді багато заможних американців отримають персональну відповідь на запитання: «А чи є якась шкода заможним американцям від того, що вони живуть в оточенні незаможних співвітчизників?» Відповідь ця буде такою: так, є, бо це змушує їх почуватися вразливими й незахищеними в особистому плані.

Навіть ті багачі, які живуть на безпечній відстані від бунтівників, також отримають іще одну відповідь на запитання «І що з того?» — вона менше стосуватиметься насилля, але однаково матиме потужний вплив на їхні гаманці та стиль життя. Ця відповідь стосується останньої з тих чотирьох проблем, які, на мій погляд, стоять перед Сполученими Штатами, а саме економічних наслідків від зменшення інвестицій Америки в наш людський капітал та інші громадські ресурси. І ці наслідки відчують усі американці — як бідні, так і багаті.

Необхідність інвестування у чиєсь майбутнє — чи то окремого індивіда, чи всієї країни — не викликає сумнівів. Якщо нинішній багатій просто сидить на своїх грошах і нікуди їх не вкладає або вкладає нерозважливо, то бути багатим йому лишилося недовго. Чи дійсно у Сполучених Штатах існує проблема, пов'язана із браком інвестицій у майбутнє?

Хтось поквапиться відповісти: звісно, ні! Багато людей вважають, що приватні інвестиції в США є великими, сміливими, креативними та надзвичайно прибутковими. Що в Сполучених Штатах, на відміну від інших країн, отримати фінансування на започаткування нового бізнесу та випробовування комерційного потенціалу тієї чи іншої ідеї — справа відносно легка. І в підсумку з'являються такі компанії, як «Майкрософт», «Фейсбук», «ПейПел», «Гугл», «Юбер» та багато інших, що були започатковані лише недавно, але вже встигли перетворитися на міжнародних гігантів. Завдяки своїм друзям із бізнесових структур, пов'язаних з венчурним капіталом, я мав можливість дізнатися, завдяки чому приватні інвестиції в Америці є такими успішними. Фонди венчурного капіталу збирають мільйони (чи навіть сотні мільйонів) доларів, які потім інвестують у численні нові підприємства. Більшість таких нових підприємств прогорять, але одному чи жменьці з них вдасться досягти справжнього успіху, що принесе великі прибутки початковим інвесторам. Ідеї, в які мої друзі — венчурні капіталісти роблять сміливі й ризиковані інвестиції, включають не лише різновиди вже відомих фінансових технологій, а й задуми далекосяжні та дуже ризиковані. Легкість отримання приватних інвестицій на відкриття підприємства є основною причиною світового панування Сполучених Штатів у сфері новостворюваних підприємств.

Щоб проілюструвати цю легкість, наведу зараз вісім ідей, які особисто мені видалися б безумними і занадто ризикованими ще з десяток років тому. Дві з цих восьми ідей (які я відношу до категорії А) вже були успішно втілені: вони спричинили появу підприємств вартістю в десятки мільярдів доларів; інші дві (категорія В) привабили багатих спонсорів, але ще не спрацювали; наступні дві (категорія С) спрацювали і привабили фінанси з венчурних фондів, але (наразі) не перетворилися на великі підприємства; і останні дві (категорія D) виявилися, наскільки мені відомо, шахрайськими схемами, яким не вдалося залучити ніякого фінансування взагалі. Ось вони, ці ідеї: 1. Електромагнітний шокер проти акул для плавців; 2. Собачий ошийник, який електронним способом передає інформацію про активність і стан здоров'я вашого пса, а також його місцеперебування, визначене за допомогою системи GPS; 3. Внутрішньоматочна ДНК-технологія, завдяки якій ваша собака може народжувати цуценят із хутром, схожим на хутро лисиці-чорнобурки; 4. Медіазасіб, що розміщує в інтернеті ваші фото та дописи, але автоматично стирає їх через добу або раніше; 5. Платформа, яка транспортує людей зі швидкістю літака у вакуумній трубі; 6. Технологія, за допомогою якої ви можете здати в оренду кімнату у своєму будинку абсолютно незнайомій людині, якої ви навіть не бачили, щойно у вас виникне таке бажання; 7. Технологія швидкого замороження людини відразу після смерті, щоб її можна було оживити в майбутньому, коли лікарі навчаться лікувати хворобу, від якої та людина померла; 8. Хімікат, який після нанесення на шкіру дасть людині змогу дихати під водою впродовж 15 хвилин.

Чи зможете ви правильно розташувати ці ідеї за категоріями А, В, С і D? Відповіді наведено нижче. Впевнений, що мало хто з читачів зміг вірно розташувати всі вісім ідей за чотирма категоріями. Це є ілюстрацією того, що навіть ті ідеї, які спершу видаються божевільними, можуть привабити у Сполучених Штатах початковий капітал, отримати шанс на перевірку і (в разі успіху) поширитися на весь світ у вигляді підприємств із багатомільярдним оборотом.

Ще однією причиною початкового заперечення існування у США проблеми з інвестуванням у майбутнє є всесвітнє панування американської науки й техніки, які становлять до 40 % американського економічного продукту, і це найвищий відсоток серед усіх розвинених демократичних країн. США відіграють провідну роль у світі з продукування ґрунтовних наукових праць у кожній важливій галузі науки: хімії, фізиці, біології, а також у науках про землю та довкілля. Половина всіх найбільш авторитетних науково-технічних дослідницьких інститутів у світі — американські. США є світовим лідером за абсолютною сумою видатків на досліди й розробки (але не за відносною, бо Ізраїль, Південна Корея та Японія інвестують у науку і техніку більший відсоток свого ВВП, аніж Сполучені Штати).

Відповіді на запитання: 1 — С, 2 — С, 3 — D, 4 — А, 5 — В, 6 — А, 7 — В, 8 — D.

На противагу цим причинам для оптимізму щодо інвестицій Сполучених Штатів у наше майбутнє існують також обставини, що вселяють песимізм: зменшення урядових американських інвестицій у громадські ресурси, зокрема в освіту, інфраструктуру та невійськові дослідження й розробки; великі видатки нашого уряду на економічно неприбуткові цілі. Дедалі ширші кола американського загалу висміюють державні інвестиції як «соціалізм». Проте інвестиції є однією з найдавніших і найбільш поширених функцій уряду. Відтоді, як 5400 років тому виникли перші уряди, вони виконували дві основні функції: 1) підтримання внутрішнього миру шляхом монополії на застосування сили, вирішення спорів і заборони громадянам вдаватися до насильства задля самостійного улагодження суперечок; 2) перерозподіл індивідуальних статків з метою інвестицій у якусь вищу громадську мету, в найгіршому випадку — для збагачення еліти, в найкращому — задля суспільного блага. Звісно, що левова частка інвестицій є приватними, їх здійснюють заможні люди та компанії, розраховуючи на отримання з цього прибутків. Але багато потенційних можливостей прибутку не приваблюють приватних інвесторів або через те, що прибуток очікується у віддаленому майбутньому (наприклад, вигода від навчання в початковій школі), або через розпорошеність прибутку по всьому суспільству, замість його концентрації у сферах, привабливих для приватних інвесторів (наприклад, розпорошене благо від муніципальних пожежних команд, доріг і різносторонньої освіти). Навіть найзапекліші американські прихильники «компактного» уряду не засуджують витрати на пожежні команди, міжрегіональні шосейні дороги та громадські школи як прояв соціалізму.

Таким чином, США втрачають свою колишню конкурентну перевагу, основану на освіченій робочій силі, а також на науці й техніці. Такому занепаду сприяють щонайменше три тенденції: зменшення обсягів фінансів, що виділяються на освіту; погіршення результатів, що їх дають кошти, витрачені на освіту; значна неоднорідність якості тієї освіти, яку отримують американці.

Якщо говорити про державне фінансування освіти (особливо вищої), то воно зменшувалося щонайпізніше з початку нового тисячоліття. Незважаючи на збільшення кількості нашого населення, державне фінансування вищої освіти зростало зі швидкістю, яка становила лише 1/25 швидкості зростання державного фінансування в'язниць, причому такою мірою, що з десяток американських штатів тепер виділяють на свою пенітенціарну систему більше грошей, ніж на систему вищої освіти.

Друга тенденція стосується погіршення академічної успішності американських студентів, якщо судити за світовими стандартами. В математиці, природничих науках та тестах на здатність наукового мислення американські студенти займають тепер останні місця серед представників розвинених демократичних країн. Це для нас небезпечно, бо американська економіка неабияк залежить від науки й техніки, а також тому, що математика, точні науки та тривалість навчання є найкращими прогностичними показниками зростання національної економіки. Втім, хоча видатки в США на одного учня та студента й падають, за світовими стандартами вони й досі залишаються високими. Це означає, що наші прибутки від інвестицій в освіту невеликі. Чому ж так?

Спробуємо знайти відповідь на це запитання. У Південній Кореї, Фінляндії, Німеччині та інших демократичних країнах професія викладача приваблює найкращих студентів, бо викладачам там платять багато і вони мають високий соціальний статус, завдяки чому плинність кадрів серед педагогів низька. Південнокорейські претенденти на здобуття фаху вчителів початкових шкіл мають потрапити до перших 5 % тих, хто здав державні вступні екзамени до вишів, а конкурс на посаду вчителя середньої школи в Південній Кореї становить 12 кандидатур на місце. Американські ж учителі, навпаки, мають найнижчу відносну зарплатню (порівняно з середньою загальнонаціональною зарплатнею на всіх робочих місцях у демократичних країнах). В американському штаті Монтана, де ми з дружиною щороку проводили літні відпустки, зарплатня вчителів майже досягає межі бідності, тож вони змушені підробляти після школи на інших роботах (наприклад, пакувальниками коробок у супермаркетах), аби звести кінці з кінцями. Абсолютно всі шкільні вчителі в Південній Кореї, Сінгапурі та Фінляндії є вихідцями із верхньої (за заможністю) третини своїх шкільних класів, тоді як майже половина американських вчителів походять із нижньої третини. За всі 53 роки своєї викладацької діяльності в Каліфорнійському університеті Лос-Анджелеса, який приваблює хороших студентів, я зустрів серед них лише одного, що висловив бажання стати шкільним учителем.

Останньою тенденцією, яка зумовлює погіршення освіченості нашої робочої сили, є великі розбіжності в якості американської освіти — як між штатами, так і всередині штатів. На відміну від більшості розвинених демократичних країн, де загальнонаціональний уряд фінансує освіту та встановлює стандарти, в Сполучених Штатах відповідальність за це лягає на окремі штати й місцеву владу. Державні видатки на одного студента вишу американських штатів різняться до 11 разів залежно від заможності штату, податкових доходів та місцевої панівної політичної філософії. В межах одного штату видатки різняться залежно від округу: в бідніших округах та бідніших штатах школи фінансуються гірше. Цей факт має у США тенденцію до самозакріплення географічних розбіжностей у заможності та бідності, й тому освіта є надзвичайно важливою для економічних показників. Окрім того, спостерігається різниця між якістю освіти у приватних та державних школах у межах одного району, бо приватні школи, які беруть платню за навчання, залучають дітей заможних батьків, краще платять вчителям, мають менші класи і забезпечують значно кращу освіту. А, наприклад, у Фінляндії таке неможливо, бо тамтешній уряд сам платить однакову зарплатню вчителям як приватних, так і державних шкіл, щоб фінські батьки, на відміну від батьків американських, не прагнули купити своїм дітям кращу освіту, віддавши їх до приватної школи.

Що ж означають зменшення американських державних інвестицій у муніципальні школи та великі розбіжності в освітніх можливостях американських дітей? Вони означають, що США обмежують свої інвестиції в майбутнє більшості американців. Хоча ми й маємо найбільше населення серед заможних демократичних країн, більшість цього населення не отримує навичок, які є рушієм нашого загальнонаціонального економічного зростання. Але ж нам доводиться конкурувати з такими країнами, як Південна Корея, Німеччина, Японія та Фінляндія, що інвестують в освіту всіх своїх дітей. Якщо вас заспокоює той факт, що ці країни мають менше населення, ніж Сполучені Штати, тобто те, що 20 % американських школярів і досі трохи переважають чисельно 100 % школярів південнокорейських, то не слід забувати, що Китай із населенням, яке у п'ять разів перевищує населення США, нещодавно розпочав термінову програму із покращення освітніх можливостей для дітей. Це не обіцяє нічого доброго для майбутнього тієї конкурентної переваги, плодами якої наразі користуються Сполучені Штати.

Усі ці факти наштовхують на невеселі розмірковування. Сполучені Штати є найбагатшою в світі країною. Куди ж діваються наші гроші, якщо уряд не вкладає їх у наше ж майбутнє?

Частково відповідь полягає в тому, що більшість наших грошей осідають у кишенях платників податків; наш податковий тягар незначний порівняно з більшістю інших заможних демократичних країн. Решта відповіді буде такою: значну частину наших податкових надходжень держава витрачає на в'язниці, збройні сили та охорону здоров'я. За всіма цими трьома категоріями видатки США значно перевищують відповідні кошти інших розвинених демократичних країн. Ніхто не може стверджувати, що наші тюрми з акцентом на покаранні та запобіганні злочинам, а не на перевихованні та перенавчанні, якраз і становлять інвестицію в наше майбутнє. Поза сумнівом, наші військові витрати дійсно є інвестицією в наше майбутнє, але чому ми витрачаємо значно більше на військових, аніж Європейський Союз, кількість населення якого майже вдвічі перевищує американське, і чому його військовий захист та вартість цієї статті (і, відповідно, інвестиції в майбутнє) непропорційно лягають на наші плечі? Що ж до витрат США на охорону здоров'я, то видається начебто цілком природним, що вони є інвестиціями в наше майбутнє, — допоки ми не придивимося більш пильно, як вони використовуються і які результати дають. За результатами в сфері охорони здоров'я, а саме за такими показниками, як тривалість життя, дитяча смертність та материнська смертність, Сполучені Штати плентаються у хвості решти розвинених демократичних країн. Причина полягає в тому, що в медичній сфері США багато грошей витрачається на цілі, не пов'язані з забезпеченням результатів у вигляді покращення показників здоров'я, а саме на охочі до прибутків медичні страхові компанії, на високі адміністративні витрати, дорогі рецептурні ліки, на великі страхові виплати, пов'язані з лікарськими помилками та перестрахувальною медициною, а також на відділення екстреної допомоги, де лікують наш великий контингент застрахованого населення, неспроможного платити за лікування, що не потребує термінового втручання.

Обидва розділи про Сполучені Штати я розпочинав із розповіді про сильні сторони моєї країни. Потім перейшов до тих нинішніх проблем, які вважаю найбільш серйозними. А тепер давайте завершимо ці розділи, розглянувши згадані вище проблеми в контексті нашої книги, тобто з точки зору структури кризи та необхідних змін.

Які з дванадцяти прогностичних чинників, перелічених у табл. 1.2, покращують, а які — погіршують спроможність США подолати власні проблеми за допомогою вибіркових змін? Коли я застосовую свою концептуальну схему до Сполучених Штатів, то мною рухає не лише суто науковий інтерес, а й бажання запропонувати американцям певні дороговкази для пошуку рішень. Якщо ми зможемо чітко і ясно зрозуміти, які чинники такому пошуку заважають, то це розуміння допоможе нам зосередитись на віднайденні способів подолання перешкод.

До чинників, які сприяють позитивному результату, належать матеріальні, або частково матеріальні переваги, а також переваги культурні. До однієї групи частково матеріальних переваг входить така наша демографічна перевага, як велике населення; переваги географічні у вигляді великої території, розташування у зоні помірного клімату, родючі ґрунти, розгалужені прибережні та внутрішні водні шляхи; наші політичні переваги, такі як федеральна демократична система, цивільний контроль над збройними силами і відносно низька корупція; а також історичні переваги, як-от широкі можливості для розвитку індивіда, державні інвестиції та залучення іммігрантів. Це головні причини того, що Сполучені Штати довго були і залишаються донині найпотужнішою країною світу з найбільшою в світі економікою. Інша група суто матеріальних переваг — географічні, які забезпечували нам найбільшу свободу дій (чинник 12) порівняно з рештою країн світу: широкі океани, які захищають нас з обох боків, а також сухопутні кордони з мирно налаштованими та значно менш населеними сусідами із двох інших сторін. Над Сполученими Штатами не нависає загроза вторгнення в осяжному майбутньому, тоді як дві з шести країн, досліджених у цій книзі (Німеччина та Японія), були завойовані й окуповані, а на дві інші було вчинено напади. Але міжконтинентальні балістичні ракети, економічна глобалізація, а також легкість, з якою нелегальні іммігранти проникають на нашу територію завдяки сучасним транспортним засобам, вже суттєво урізали нашу свободу від геополітичних обмежень.

Що ж стосується наших культурних переваг, то найвагомішою з них є наше сильне почуття національної ідентичності (чинник 6). Упродовж всієї своєї історії американці вважали США унікальною й чудовою країною і пишалися нею. Інші народи часто характеризують наш оптимізм і практичність таким чином: американці вважають, що проблеми для того й існують, щоб їх вирішувати.

Ще однією культурною перевагою Америки є її гнучкість (чинник 10), яка проявляється різними способами. Американці змінюють своє місце проживання в середньому кожних п'ять років, значно частіше, ніж громадяни решти країн, про які йшлося в цій книзі. В загальнонаціональному масштабі влада переходила від республіканців до демократів і навпаки досить часто, на президентському рівні — дев'ять разів за останніх 70 років. Наша тривала історія існування одних і тих самих основних політичних партій — демократичної з 1820 року та республіканської з 1854-го — насправді є радше ознакою гнучкості, ніж непоступливості. Чому? Тому що кожного разу, коли якась третя партія набувала ваги (наприклад, «Лосина» партія Теодора Рузвельта, Прогресивна партія Генрі Воллеса чи Американська незалежна партія Джорджа Воллеса), вона невдовзі занепадала, бо її програму частково переймали дві основні партії. Гнучкість щодо засадничих цінностей також була характерною для Сполучених Штатів. З одного боку, наші принципові засадничі цінності (чинник 1) — свобода, рівність і демократія офіційно не підлягають перегляду (хоча все ж таки існують деякі «мертві зони», яких вони не стосуються). З іншого боку, за останніх 70 років США втратили інтерес до деяких усталених цінностей, визнавши їх застарілими: після Другої світової війни ми відмовилися від своєї колишньої політики ізоляціонізму, а дискримінація жінок і расова дискримінація поволі зменшувалися починаючи з 1950-х.

А тепер про наші вади. Першими кроками кожної країни до вирішення будь-якої національної кризи є досягнення загальнонаціонального консенсусу щодо фактичного існування цієї кризи (чинник 1); взяття на себе відповідальності за виникнення тих чи інших проблем (чинник 2) замість того, щоб перекладати провину на когось іншого (інші країни або інші групи всередині країни); здійснення чесної самооцінки: що працює добре, а що — погано (чинник 7). Сполученим Штатам іще далеко до згуртування довкола цих перших кроків. Так, американці дедалі більше непокояться станом нашої країни, але загальнонаціонального консенсусу щодо причин його погіршення ще не досягнуто. Чесна самооцінка також у дефіциті. Не існує широкого консенсусу стосовно того, що нашими фундаментальними проблемами є поляризація суспільства, низька явка виборців і перешкоди їх реєстрації, нерівність і дедалі гірша соціально-економічна мобільність, а також зменшення державних інвестицій в освіту та громадські ресурси. Велика кількість американських політиків і виборців вперто працюють над тим, щоб поглибити ці проблеми, а не розв'язати їх. Надто багато американців прагнуть перекласти відповідальність за ці проблеми на когось іншого, і улюбленими мішенями в цьому відношенні є Китай, Мексика, нелегальні іммігранти.

Серед заможних і впливових американців із непропорційно великим політичним впливом уже простежується тенденція до усвідомлення того факту, що в країні відбувається щось не те, але замість того, щоб використати своє багатство і вплив на пошук шляхів подолання проблем, вони шукають можливості для самих себе та своїх родин для втечі від проблем американського суспільства. Одні з останніх модних стратегій такої втечі — придбання власності у Новій Зеландії (найвіддаленішій країні «першого світу») або перебудова за величезні кошти недіючих американських шахт для запуску міжконтинентальних балістичних ракет на люксові захищені бункери (фото 10.2). Але чи довго протримається мікроцивілізація в бункерах або ізольована громада в Новій Зеландії, якщо впадуть самі Сполучені Штати? Кілька днів? Кілька тижнів? Кілька місяців? Цю тему добре розкрито в наведеному далі короткому «діалозі».

Запитання: Коли США почнуть серйозно ставитися до своїх проблем?

Відповідь: Коли багаті та впливові американці на власній шкірі відчують небезпеку.

До цієї відповіді я додам таке: коли багаті та впливові американці усвідомлять: все, що вони роблять, не захистить їх від небезпеки, якщо більшість решти американців залишатимуться розлюченими, пригніченими і не матимуть реалістичної надії на майбутнє.

Наша наступна велика вада: із дванадцяти моїх прогностичних чинників успішного подолання проблем є один абсолютно не характерний для Сполучених Штатів. Це бажання навчатися на альтернативних прикладах розв'язання проблем, які використовувалися іншими країнами (чинник 5). Наше небажання навчатися пов'язане з нашою вірою у «винятковість» Америки, мовляв, США настільки унікальні, що все зроблене іншими країнами нам не підходить. Звісно, що це повна нісенітниця: хоча Сполучені Штати й відрізняються від решти країн у багатьох аспектах, але всі люди, суспільства, уряди й демократичні системи мають спільні риси, які дають нам можливість навчатися один у одного.

Зокрема, наша сусідка Канада є, подібно до Сполучених Штатів, багатою демократичною країною з великою територією, незначною густотою населення, англійською мовою як панівною, зі свободою вибору, що є результатом захисних географічних бар'єрів, та значними мінеральними ресурсами, а її населення складається переважно з іммігрантів, які прибули до Північної Америки після XVI століття нашої ери. Хоча світова роль Канади й відрізняється від ролі Сполучених Штатів, обидві ці країни мають спільні універсальні людські проблеми. Багато канадських соціально-економічних та політичних традицій різко відрізняються від американських, зокрема, щодо системи охорони здоров'я, імміграції, освіти, пенітенціарної системи, а також балансу між інтересами індивіда та громади. Деякі традиційні проблеми, які американці вважають непереборними, вирішуються в Канаді способами, що отримують широку громадську підтримку. Наприклад, канадські критерії прийому іммігрантів є більш детальними та раціональними, аніж американські. В підсумку 80 % канадців вважають іммігрантів корисними для канадської економіки — і таке ставлення радикально відрізняється від болісного розколу американського суспільства в питанні імміграції. Невігластво американців щодо сусідньої Канади приголомшує. З огляду на те, що канадці говорять англійською, живуть буквально на одному сходовому майданчику зі США і мають спільні з ними телефонні системи та територіальні коди, багато американців навіть не думають про цю країну, як про щось доволі відмінне. Вони не усвідомлюють, наскільки не схожа Канада на Сполучені Штати, і не задумуються над тим, що ця сусідня країна може надати чимало прикладів того, як можна долати проблеми в Америці.

Спершу може здатися, що американці сприймають Західну Європу дещо інакше, ніж Канаду. Нам очевидно, що Західна Європа відрізняється від США так само, як США відрізняються від Канади, але останній факт чомусь не є для нас очевидним. На відміну від канадців, західні європейці досить віддалені територіально від Сполучених Штатів, до них треба добиратися літаком щонайменше п'ять годин, а не автомобілем за кілька десятків хвилин, їхня рідна мова здебільшого не англійська, а переважна частина їхньої історії не була пов'язана з імміграцією, як нині. Проте західноєвропейські країни є багатими демократичними державами, перед якими стоять такі знайомі американцям проблеми, як охорона здоров'я, освіта, тюрми та інші, але ці проблеми вони вирішують в інший спосіб. Зокрема, європейські уряди підтримують систему охорони здоров'я, громадський транспорт, освіту, громадян похилого віку, мистецтва та інші сфери суспільного життя за допомогою державного фінансування в рамках політики, яку американці зазвичай зневажливо відкидають, вважаючи «соціалістичною». Хоча у США дохід на одну людину дещо більший, аніж у більшості європейських країн, середня тривалість життя та показники особистого задоволення постійно вищі у Західній Європі.

Це означає, що ми можемо багато чого запозичити у західноєвропейських країн. Але новітня історія Сполучених Штатів містить обмаль прикладів того, як американський уряд посилав до Західної Європи та Канади місії, щоб повчитися там, як це робив колись японський уряд доби Мейдзі, посилаючи свої місії до Західної Європи та Сполучених Штатів. Пояснюється це тим, що ми переконані: американські методи апріорі є кращими за канадські та західноєвропейські, а Сполучені Штати настільки унікальні, що європейці та канадці не можуть запропонувати нам нічого цінного. Такий негативний підхід позбавляє нас варіанта вибору, який часто виявлявся вельми корисним як для окремих індивідів, так і для цілих країн: навчатися на прикладах, які вже були успішно застосовані для подолання кризи.

Два останніх чинники містять одну незначну ваду й водночас суперечливу тезу. Незначна вада полягає в тому, що американці не мали змоги загартувати свій національний характер і навчитися терпляче зносити смутні часи та поразку (чинник 9), до того ж це різко суперечить нашому оптимістичному підходу до вирішення проблем і загальній налаштованості на успіх. На відміну від британців, які змогли впоратися з пов'язаним із Суецькою кризою 1956 року приниженням, та японців з німцями, що досить швидко оговталися від приголомшливої поразки у Другій світовій війні (а німці — ще й у Першій світовій), в Америці невдача у В'єтнамі посіяла розбрат у суспільстві, й пережити її американцям було дуже важко. Сполучені Штати заслуговують на оцінку «посередньо» за свій попередній досвід подолання криз (чинник 8). Ми не зазнали поразки у війні й окупації, як Німеччина та Японія; на нашу територію ніхто не вторгався, як це сталося з Фінляндією: на відміну від Британії та Австралії, над нами не висіла загроза вторгнення. Ми не зазнали масштабної трансформації, як Японія в 1868-1912 роках або як Британія у 1946-1946 роках та наступних десятиліттях. Але США пережили тривалу й жорстоку Громадянську війну, одужали від Великої депресії 1930-х років і успішно переключилися з мирної самоізоляції на повну мобілізацію національних ресурсів під час Другої світової війни.

На попередніх сторінках я підбив підсумки застосування своїх дванадцяти прогностичних чинників до Сполучених Штатів. Географічні особливості, які забезпечують нам свободу вибору, наше сильне почуття національної ідентичності, а також наш досвід гнучкості є чинниками, що зумовлюють сприятливий прогноз. Чинниками, які постають перепонами на шляху до позитивного результату, є наш нинішній брак консенсусу щодо наявності чи відсутності кризи, наша схильність перекладати провину за свої проблеми на когось іншого замість того, щоб визнавати власну відповідальність, намагання багатьох впливових американців захистити самих себе, а не працювати задля блага країни, а також наше небажання навчатися на успішному досвіді інших країн. Але ці чинники не означають, що ми неодмінно вирішимо взятися за подолання існуючих проблем; вони просто вказують, наскільки ймовірним є наше рішення приступити до їх подолання.

Що очікує Сполучені Штати в майбутньому? Це залежить від того, який варіант дій ми оберемо. Ті величезні фундаментальні переваги, які ми маємо, означають, що наше майбутнє може залишатися так само блискучим, як і наше минуле, якщо ми успішно усуватимемо перепони, які ж самі собі й створюємо. Але сьогодні ми займаємося тим, що марнуємо свої переваги. Історія знає приклади інших країн, які мали колись неабиякі переваги, але також не скористалися ними. Історія знає приклади інших країн, перед якими колись поставали гострі або повзучі загальнонаціональні кризи, не менш серйозні, ніж наша нинішня. Деякі з цих країн, зокрема Японія доби Мейдзі та повоєнні Фінляндія й Німеччина, спромоглися успішно, хоча й болісно, здійснити великі зміни, що в кінцевому підсумку допомогло їм подолати кризи. Наразі важко сказати, як Америка вирішить «будувати огорожу» (чинник 3) — вздовж мексиканського кордону чи між тими рисами американського суспільства, які функціонують добре, і тими, що залишають бажати кращого. І чи зможемо ми змінити ті риси всередині «загорожі», які й зумовлюють нашу прогресуючу кризу.

Розділ 11 Що чекав світ у майбутньому? Світ сьогодні — Ядерна зброя — Зміна клімату — Викопне паливо — Альтернативні джерела енергії — Інші природні ресурси — Нерівність — Структура кризи

У попередніх розділах ми проаналізували кризи в окремих шести країнах.

Тепер читачі з усіх куточків світу матимуть можливість поміркувати над потенційними кризами у тих країнах, де вони живуть. Далі мова піде про світову кризу, про наближення якої стільки говорять: які чинники загрожують людству та рівню його життя в усьому світі? І в найгіршому випадку — що загрожує самому існуванню глобальної цивілізації?

Я визначив чотири групи проблем, що можуть завдати людству шкоди світового масштабу. У спадному порядку їхньої драматичної очевидності (але не реальної важливості) їх можна розташувати таким чином: ядерна зброя (фото 11.1), глобальна зміна клімату, глобальне вичерпання ресурсів, а також глобальні розбіжності у рівнях життя. Звісно, дехто захотів би розширити цей список, включивши до нього й інші проблеми, такі як ісламський фундаменталізм, поява й поширення нових інфекційних хвороб, зіткнення з астероїдом та масова загибель людей внаслідок застосування біологічної зброї.

Атомна бомба, скинута на Хіросіму 6 серпня 1945 року, в одну мить знищила близько 100 тисяч людей, а ще тисячі померли пізніше від ран, опіків і радіаційного ураження. Війна, в якій Пакистан та Індія або США, Росія чи Китай використають один проти одного свої ядерні арсенали, відразу ж забере життя сотень мільйонів. Проте подальші наслідки у всесвітньому масштабі будуть іще гіршими. Навіть якщо ядерні вибухи обмежаться, скажімо, територіями Індії та Пакистану, атмосферний вплив вибуху сотень ядерних зарядів відчують в усьому світі, бо дим, кіптява і пил від вогняних куль затулятимуть значну частину сонячного світла упродовж тижнів, що спричинить різке падіння температури у глобальних масштабах, припинення фотосинтезу, загибель величезної кількості рослин і тварин, різке зменшення врожаїв у всьому світі та, як наслідок, глобальний голод. Найгірший сценарій називають «ядерною зимою» — смерть більшості людства може настати в результаті не лише голоду, хвороб і радіації, а й холоду.

Донині ядерна зброя була застосована лише двічі: в Хіросімі та Нагасакі. Відтоді все моє життя проходило на тлі страху перед широкомасштабною ядерною війною. Завершення холодної війни в 1990 році спершу зменшило цей страх, але подальші події знову посилили його. Які ж варіанти розвитку подій можуть призвести до використання ядерної зброї?

Моя подальша розповідь ґрунтується на інформації, отриманій від Вільяма Перрі під час особистих розмов із ним та з його книги «Моя подорож до краю ядерної прірви» (Му Journey at the Nuclear Brink), 2015. Кар'єра Перрі, що зумовила його фахові знання про ядерні проблеми, включає, серед іншого, його роботу як аналітика, який щодня подавав президенту Кеннеді звіти про радянські ядерні сили, розміщені на Кубі під час Кубинської ракетної кризи 1962 року, виконання обов'язків міністра оборони США з 1994 по 1997 рік, участь у переговорах про ядерну зброю з Північною Кореєю, Радянським Союзом (Росією), Китаєм, Індією, Пакистаном, Іраном та Іраком, участь у переговорах про демонтаж колишніх радянських ядерних об'єктів в Україні та Казахстані після розпаду Радянського Союзу та багато іншого.

Вимальовуються чотири групи сценаріїв, кульмінацією яких може стати застосування ядерної зброї або урядами країн (перших три сценарії), або неурядовими терористичними групами (четвертий сценарій). Найбільш обговорюваний сценарій — заздалегідь запланований несподіваний напад однієї країни з ядерним потенціалом на іншу країну, що також володіє ядерною зброєю. Такий напад має передбачати миттєве повне знищення ядерного арсеналу супротивника, бо лише в такому разі йому не вдасться завдати удару у відповідь. Саме цей сценарій наганяв найбільше страху впродовж десятиліть «холодної війни». Оскільки США і Радянський Союз володіли смертоносною ядерною зброєю, то єдиним «раціонально запланованим» нападом міг би стати раптовий ядерний удар, що не дасть змоги супротивнику нанести удар у відповідь. Тому як Сполучені Штати, так і СРСР відповіли на загрозу раптового нападу розробкою численних систем доставки ядерних зарядів, покликаних зменшити небезпеку того, що їхній власний потенціал аналогічних дій у відповідь буде знищено в одну мить. Наприклад, США мають три такі системи: захищені підземні пускові шахти, субмарини та авіапарк ядерних бомбардувальників. Тож навіть якби в результаті раптового нападу Радянського Союзу було знищено всі до єдиної балістичні ракети в підземних шахтах (малоймовірний сценарій, бо США мають величезну кількість пускових шахт, у тому числі бутафорських, добре захищених від нападу й невеликих за розмірами, відтак для їх тотального знищення радянські ракети мусили б мати надзвичайну точність ураження), Сполучені Штати все одно змогли б завдати удару у відповідь зі своїх бомбардувальників та субмарин і знищити СРСР.

Оскільки ядерні арсенали як Сполучених Штатів, так і Радянського Союзу могли забезпечити «взаємно гарантоване знищення», жодна з цих країн не зважилася на раптовий напад. Бо хоч яким би спокусливим видавався несподіваний удар з метою знищення ядерного арсеналу супротивника, американські та радянські фахівці усвідомлювали, що він не матиме сенсу, адже практично неможливо знищити абсолютно всі засоби запуску ядерних боєголовок, щоб унеможливити напад у відповідь. Але ці раціональні міркування давали мало втіхи на майбутнє, бо в сучасному світі існували ще й лідери, які мислили ірраціонально: скажімо, Саддам Хусейн в Іраку та Кім Чен Ин у Північній Кореї і, можливо, деякі керманичі в Німеччині, Японії, Сполучених Штатах та Росії. Окрім того, нинішні Індія та Пакистан мають лише системи доставки сухопутного базування, субмарин з ядерними боєголовками в них на озброєнні немає. Тому той чи інший лідер у Пакистані чи Індії може вирішити, що раптовий ядерний удар є цілком реальним шансом для усунення здатності супротивника до аналогічного удару у відповідь.

Другий сценарій стосується низки хибних розрахунків щодо відповідних дій супротивника та тиску генералітету кожної країни на президента з вимогою здійснити удар у відповідь, який завершиться взаємними нераптовими ядерними ударами, яких жодна зі сторін спершу не бажала. Яскравим прикладом такого розвитку подій є Кубинська ракетна криза 1962 року, коли невисока думка Хрущова про Кеннеді, що сформувалася в нього під час Віденського саміту 1961 року, підштовхнула лідера СРСР до хибного висновку, що розміщення радянських ракет на Кубі зійде йому з рук. Коли ж Сполучені Штати виявили радянські ракети, американський генералітет почав тиснути на Кеннеді, щоб той віддав наказ знищити їх (і таким чином наразив США на небезпеку радянського удару у відповідь), та ще й пригрозили йому імпічментом, якщо він цього не зробить. На щастя, Кеннеді обрав менш драматичний спосіб реагування, Хрущов також відреагував не так різко, як міг би, і ядерного Армагеддону вдалося уникнути. Але, як з'ясувалося згодом, коли обидві сторони розсекретили свої документи, небезпека тоді була навіть більшою, ніж вважалося. Наприклад, у перший же день Кубинської кризи, яка тривала тиждень, Кеннеді публічно заявив, що «у відповідь на запуск хоча б однієї ракети з боку Куби Сполучені Штати будуть змушені завдати по Радянському Союзу повномасштабного удару у відповідь». Але командири радянських субмарин вже отримали наказ завдавати ударів торпедами з ядерними боєголовками без попереднього узгодження своїх дій із вищим керівництвом у Москві. Один із командирів реально збирався вистрелити торпедою з ядерною боєголовкою по американському есмінцю, що наблизився до підводного човна на небезпечну відстань, і не зробив цього лише завдяки втручанню інших офіцерів, яким вдалося переконати його і втримати від необдуманого вчинку. Якби радянський капітан виконав свій намір, то Хрущову просто не залишалося б інших варіантів, окрім як піти на подальшу ескалацію...

Схожі обставини можуть призвести до ядерної війни і сьогодні. Наприклад, зараз Північна Корея має на озброєнні ракети середньої дальності, здатні долетіти до Японії та Південної Кореї, й уже здійснила кілька запусків міжконтинентальних балістичних ракет (МБР), що можуть здолати відстань до Сполучених Штатів. Коли Північна Корея завершить розробку своєї МБР, то зможе продемонструвати її, здійснивши запуск у бік США. З американського боку це буде сприйнято, як неприпустиму провокацію, особливо якщо через помилку ця МБР підлетить до Сполучених Штатів ближче, ніж планувалось. У такому разі американський президент може зазнати величезного тиску з вимогою вжити заходів у відповідь, що, у свою чергу, призведе до не меншого тиску на китайських лідерів з вимогою вжити заходів у відповідь на захист свого північнокорейського союзника.

Цілком імовірна можливість ненавмисного удару у відповідь через хибний розрахунок простежується у відносинах між Пакистаном та Індією. Пакистанські терористи вже здійснили (правда, не ядерний) напад, що забрав життя багатьох людей, на індійське місто Мумбай у 2008 році. В осяжному майбутньому пакистанські терористи можуть влаштувати ще більш провокаційний напад (наприклад, на індійську столицю Нью-Делі), причому індійському керівництву буде незрозуміло, чи не стоїть, бува, за цим сам уряд Пакистану; на індійських лідерів буде вчинено тиск, щоб вони віддали наказ окупувати ту чи іншу частину території сусіднього Пакистану з метою знищення тамтешніх терористів, а від пакистанських очільників, у свою чергу, почнуть вимагати застосування невеликих тактичних ядерних зарядів «лише» проти індійської армії вторгнення, виходячи з того хибного розрахунку, що Індія визнає таке обмежене використання ядерної зброї цілком прийнятним і таким, що не потребує повномасштабного удару у відповідь; але ж на індійських керівників також чинитиметься тиск з метою застосування власної ядерної зброї.

Ці обидві ситуації, що здатні призвести до ядерного конфлікту в результаті хибного розрахунку, можуть, на мою думку, виникнути впродовж наступного десятиліття. Основне питання полягає лише в тому, чи зможуть у такому разі лідери двох країн відступити від небезпечної межі, чи не підуть вони до кінця, вибравши шлях подальшої ескалації напруженості.

Третім типом сценарію, який може завершитися ядерною війною, є випадкове хибне тлумачення технічних сигналів перестороги. США та Росія мають системи раннього сповіщення для виявлення запуску ракет з боку супротивника. Коли ці ракети вже будуть запущені й летітимуть, після їх виявлення американський чи російський президент матиме близько 10 хвилин для рішення щодо необхідності нападу у відповідь, перш ніж ракети супротивника встигнуть знищити наземний арсенал ракет у його країні. Запущені ракети повернути назад уже неможливо. Відтак, залишається мінімум часу для з'ясування того, було це раннє оповіщення справжнім чи стало фальшивою тривогою в результаті технічної помилки, тобто мінімум часу для того, щоб вирішити, натискати чи не натискати кнопку, що може спричинити загибель сотень мільйонів людей.

Однак у системах виявлення ракет, як і у всіх складних технічних системах, можуть трапитися збої в роботі, що спричинить двозначність при тлумаченні даних. Відомо щонайменше про три випадки фальшивої тривоги, сигнал якої видала американська система оповіщення. Наприклад, 9 листопада 1979 року офіцер збройних сил США, черговий по системі оповіщення, зателефонував серед ночі заступнику міністра оборони Вільяму Перрі і доповів: «Мій комп'ютер системи оповіщення показує, що з боку СРСР до Сполучених Штатів летять 200 МБР». Але генерал вирішив, що сигнал, швидше за все, був фальшивою тривогою, тож не став будити президента Картера, відповідно той не натиснув на кнопку й не вчинив випадкового вбивства мільйонів радянських людей. Згодом з'ясувалося, що отриманий сигнал дійсно був фальшивою тривогою, спричиненою людським чинником: оператор помилково вставив у комп'ютер американської системи оповіщення тренувальну плівку, яка імітувала запуск 200 радянських МБР. Нам відомо також щонайменше про одну фальшиву тривогу російської системи оповіщення: одну-єдину ракету невійськового призначення, запущену в 1995 році з острова біля берегів Норвегії в напрямку Північного полюса, алгоритм стеження російського радара помилково ідентифікував як ракету, випущену з американської субмарини.

Ці інциденти ілюструють один важливий момент: попереджувальний сигнал не є однозначним. Фальшиві тривоги можливі й час від часу трапляються, але можливо також, що запуски та сигнали тривоги виявляться реальними. Тому в разі отримання попереджувального сигналу черговий американський офіцер та президент (і, потенційно, російські черговий офіцер та президент) муситимуть тлумачити цю тривогу в контексті поточних умов: чи є нинішня ситуація у світі такою, що росіяни (чи американці) зважаться на страшенний ризик і вчинять напад, який гарантовано викличе негайний удар у відповідь зброєю масового знищення? 9 листопада 1979 року події, що відбувалися у світі, не спонукали до запуску ракет, радянсько-американські стосунки не були напруженими, і тому американський черговий офіцер та Вільям Перрі впевнено витлумачили попереджувальний сигнал як фальшиву тривогу.

На жаль, такого заспокійливого контексту більше не існує. Можна було б наївно очікувати, що із завершенням «холодної війни» ризик ядерного конфлікту між Росією та Сполученими Штатами знизився, але, як це не дивно, сталося якраз навпаки: сьогодні цей ризик вищий, аніж будь-коли від часів Кубинської ракетної кризи. Це можна пояснити погіршенням стосунків і комунікації між Росією та США, що частково зумовлено політикою, яку останнім часом проводить російський президент Путін, а частково — непоступливою й нерозважливою політикою Сполучених Штатів. Наприкінці 1990-х років уряд США припустився помилки, «списавши» пострадянську Росію як слабку країну, що більше не заслуговує на повагу. Відповідно до цього нового підходу Америка необачно й поспішно розширила НАТО, прийнявши до нього балтійські республіки, які колись входили до складу СРСР, підтримала військову інтервенцію НАТО в Сербії, що суперечило позиції росіян, і розмістила у Східній Європі балістичні ракети начебто як потенційний захист від іранських ракет. Зрозуміло, що російські лідери розцінили ці та інші дії США як загрозу інтересам їхньої країни.

Нинішня американська політика стосовно Росії ігнорує урок, який фінські лідери винесли з радянської загрози після 1945 року: єдиний шлях гарантування безпеки Фінляндії полягав у проведенні постійного та щирого діалогу з СРСР, покликаного переконати радянських очільників, що Фінляндії можна довіряти і що вона не становить загрози (розділ 2). Нині ж Росія та США становлять велику загрозу один одному через можливе хибне тлумачення попереджувального сигналу, здатного призвести до не запланованого заздалегідь нападу, бо щирий діалог між цими країнами відсутній, і їм не вдається переконати одна одну, що раптового ядерного удару ніхто з них наперед не планує.

Останній сценарій, здатний призвести до застосування ядерної зброї, стосується можливого заволодіння терористами ураном чи плутонієм або готовою ядерною бомбою, в тому числі як «подарунком» з боку якоїсь ядерної держави — найімовірніше, Пакистану, Північної Кореї чи Ірану. Після того бомбу можуть потайки провезти до США або іншої країни-мішені й підірвати. Готуючись до нападу на Всесвітній торговий центр, «Аль-Каїда» дійсно намагалася роздобути ядерну зброю, щоб застосувати її проти Сполучених Штатів. Можливо, терористам вдасться розжитися ураном або бомбою й без допомоги країни-виробника ядерної зброї, якщо заходи безпеки на об'єкті зберігання виявляться недостатніми. Наприклад, після розпаду Радянського Союзу 600 кілограмів урану, готового для виробництва ядерної бомби, залишилися на території новоствореної держави Казахстан, колишньої радянської республіки. Цей уран зберігався на складі, захищеному лише огорожею із колючого дроту, звідки його легко можна було поцупити. Але більш імовірним видається сценарій, коли терористи роздобудуть ядерний матеріал в результаті «внутрішньої роботи», тобто за допомогою персоналу складу або лідерів Пакистану, Північної Кореї чи Ірану.

Супутнім ризиком є ситуація, коли терористи розживуться так званою брудною бомбою — звичайним не ядерним вибуховим пристроєм, начиненим не вибуховим радіоактивним матеріалом із тривалим періодом розпаду, наприклад, ізотопом цезію-137 з періодом напіврозпаду 30 років. Результатом підриву такої бомби в американському чи якомусь іншому місті стане поширення цезію на великій території, що зробить багато кварталів перманентно непридатними для проживання і, окрім того, матиме великий психологічний ефект. (Лишень пригадайте перманентний вплив, спричинений нападом на Світовий торговий центр, на настрої американців і політику США, хоча тоді не були використані ані вибухівка, ані тривкі радіоактивні ізотопи.) Терористи вже продемонстрували свою здатність підривати бомби в містах багатьох країн, а цезій-137 можна легко роздобути в лікарнях, де він використовується в медичних цілях. Дивно, що терористи й досі не домішали цезій-137 до своїх неядерних вибухових пристроїв.

З усіх чотирьох розглянутих сценаріїв найімовірнішим видається той, коли терористам вдасться або змайструвати «брудну бомбу» (бо її неважко виготовити), або роздобути вже готову ядерну бомбу. Перша знищить невелику кількість людей, а друга буде смертоносною на кшталт тієї, яку скинули на Хіросіму, — вона вб'є «якихось там» сотню тисяч людей, але обидві матимуть наслідки, що затьмарять цифру вбитих. Менш імовірними, але теж можливими є перших три сценарії, фіналом яких стане загибель сотень мільйонів людей, а потенційно — більшості населення Землі.

Наступною з чотирьох найбільших проблем, які визначатимуть наше життя упродовж найближчих десятиліть, є глобальна зміна клімату. Майже всі ми чули про неї. Але проблема ця настільки заплутана, складна та сповнена парадоксів, що мало хто, окрім самих фахівців-кліматологів, дійсно розуміється в ній, а багато впливових людей (серед них і чимало американських політиків) відкидають її як шахрайство. Я спробую пояснити цю проблему максимально чітко, проілюструвавши розповідь діаграмою із причинно-наслідковим ланцюгом (рис. 9).

Відправною точкою є населення планети та середній вплив на неї кожної окремої людини. (Остання частина фрази означає середню кількість спожитих ресурсів (скажімо, нафти), а також середню кількість вироблених відходів (наприклад, каналізаційних стоків) із розрахунку на одну людину щороку.) Всі ці три числа — кількість людей, обсяги споживання ресурсів та виробництва відходів — постійно зростають. У підсумку зростає і сукупний людський вплив на планету, оскільки він є добутком середнього впливу кожного індивіда та їх кількості, що постійно зростає.

Важливим видом відходів є газ, двоокис вуглецю (С0₂), який постійно продукується тваринами (а також людьми) і потрапляє в атмосферу. Однак внаслідок початку Індустріальної революції та вибухового зростання населення кількість природного С0₂ була перевершена гігантськими обсягами цього газу, які продукуються здебільшого в результаті спалювання людьми викопних видів палива. Друге місце за своїм впливом на клімат посідає газ метан, який існує у значно менших кількостях і наразі чинить вплив, значно менший за С0₂, однак його роль може зрости завдяки так званому позитивному зворотному зв'язку: глобальне потепління призводить до танення вічної мерзлоти в Арктиці, в результаті чого вивільняється метан, що спричиняє сильніше потепління, яке викликає сильніше танення вічної мерзлоти, в результаті чого вивільняється ще більше метану, й так далі.

Найбільш обговорюваним первинним ефектом від С0₂ є роль парникового газу, яку він відіграє в атмосфері. Це відбувається тому, що атмосферний С0₂ прозорий для сонячного короткохвильового випромінювання і дає змогу сонячному світлу проникати крізь атмосферу й нагрівати поверхню землі. Земля віддзеркалює ту енергію назад у простір, але вже з більшою довжиною термальної інфрачервоної хвилі, для якої С0₂ є непроникним. У підсумку С0₂ всотує оцю віддзеркалену енергію і скеровує її в усіх напрямках, у тому числі й назад, до земної поверхні. Таким чином поверхня нагрівається, як у скляній теплиці, хоча фізичний механізм нагрівання є іншим.

Але існують також два інших важливих ефекти від наявності С0₂ в атмосфері. Перший — це те, що С0₂, який ми продукуємо, накопичується в океанах у вигляді вуглекислоти. Кислотність океану вже стала вищою, ніж будь-коли раніше за останніх 15 мільйонів років. Це призводить до розчинення коралових скелетів і знищення коралових рифів, які є основним розплідником океанічних риб і захистом для тропічного та субтропічного узбережжя від штормових хвиль і цунамі. Наразі коралових рифів в усьому світі щороку стає на 1-2 % менше, тож вони можуть повністю зникнути вже до кінця нинішнього століття, а це означає значне погіршення захищеності узбережжя тропіків і субтропіків, а також зменшення запасів білка у вигляді морепродуктів. Важливим ефектом від потрапляння С0₂ в атмосферу є те, що цей газ впливає на ріст рослин, стимулюючи або, навпаки, пригнічуючи його.

Але, як я вже сказав, найбільш обговорюваним ефектом від С0₂ є нагрівання поверхні землі та нижніх шарів атмосфери. Саме це ми й називаємо глобальним потеплінням. Щоправда, цей ефект настільки складний, що вираз «глобальне потепління» краще було б замінити на «глобальна зміна клімату». По-перше, причинно-наслідкові ланцюги свідчать, що нагрівання атмосфери парадоксальним чином викликає в кінцевому підсумку тимчасове охолодження деяких територій (включно з південним сходом Сполучених Штатів), тоді як більшість території (включно з рештою США) нагрівається. Наприклад, потепління атмосфери спричиняє інтенсивніше танення криги в Арктиці, внаслідок чого вода з Північного Льодовитого океану тече на південь і охолоджує деякі ділянки суходолу, розташовані вздовж цих течій.

По-друге, своєю значущістю для людства загальній тенденції до потепління майже не поступається тенденція до наростання кліматичних екстремумів: штормів і повеней побільшало, пікові значення плюсових температур підвищуються, а екстремальні значення мінусових — знижуються, спричиняючи такі явища, як сніг в Єгипті та хвилі холоду на північному сході Сполучених Штатів. Саме це і є причиною скептицизму певних політиків, які, не розуміючи механізму зміни клімату, заперечують існування такої тенденції.

Третє ускладнення полягає в тому, що при зміні клімату спостерігається великий часовий розрив між причинами та наслідками. Наприклад, океани накопичують і вивільняють С0₂ настільки повільно, що якби всі люди на землі вимерли за один день, або припинили дихати чи використовувати викопне паливо, то атмосфера все одно продовжувала б нагріватися ще впродовж кількох десятиліть. І навпаки: потенційно існують потужні нелінійні чинники впливу, здатні нагріти планету швидше, ніж це має статися згідно з консервативними прогнозами, що передбачають існування лінійної залежності між причинами та наслідками. До цих посилювачів належать танення вічної мерзлоти та морської криги, а також можливе руйнування крижаного покриву в Антарктиці та Гренландії.

Наразі я можу назвати чотири наслідки загальносвітової тенденції до потепління. (І в цей момент мого «чіткого і зрозумілого пояснення» ви, можливо, вже готові погодитися з тим, що глобальна зміна клімату дійсно є складним процесом!) Найочевиднішим наслідком для людства в багатьох куточках світу буде засуха. Наприклад, у моїй рідній Південній Каліфорнії клімат стає дедалі сухішим, а 2015 рік взагалі видався найсухішим за всю історію Лос-Анджелеса відтоді, як у першій половині XIX століття там почали реєструвати погодні дані. Засухи, спричинені глобальною зміною клімату, розподіляються у світовому масштабі нерівномірно: найбільших збитків зазнали Північна Америка, регіони Середземного моря та Близького Сходу. Африка, сільськогосподарські угіддя в Австралії та Гімалаї. Наприклад, Китай, В'єтнам, Індія, Пакистан і Бангладеш використовують переважно воду, яку їм дає снігова шапка Гімалаїв, однак ця шапка та, відповідно, запаси води для названих країн зменшуються, а ці країни, як свідчить історія, не схильні вирішувати конфлікти між собою у мирний спосіб.

Другим наслідком загальної тенденції до глобального потепління є зменшення виробництва харчів на суходолі внаслідок щойно згаданих засух і, як це не парадоксально, підвищення температури ґрунтів (бо таке підвищення більше сприяє росту бур'янів, аніж сільськогосподарських культур). Зменшення виробництва продовольства — це велика проблема, бо загальносвітове населення зростає, а відповідно підвищується рівень його життя та споживання харчових продуктів: за наступних кілька десятиліть він збільшиться, за прогнозами, на 50 %. Водночас у світі кілька мільярдів людей постійно недоїдають. Скажімо, США є провідним світовим експортером продовольства, але американські сільгоспугіддя зосереджені в західній та центральній частинах Сполучених Штатів, де погода повсюди стає більш спекотною та посушливою, а ґрунти — менш продуктивними.

Третім наслідком загальної тенденції до глобального потепління є те, що тропічні комахи-переносники хвороб переміщуються до зон помірного клімату. Про це свідчить, зокрема, недавнє перенесення лихоманки денге та хвороб, спричинених кліщами, недавня поява тропічної лихоманки чікунгунья в Європі, а також поширення малярії та вірусного енцефаліту.

І останнім наслідком тенденції до потепління є підняття рівня моря. За консервативними оцінками, середнє підвищення рівня моря, очікуване в цьому столітті, становитиме 3 фути, хоча в минулому траплялися підйоми води й до 70 футів; найбільш непрогнозованим чинником наразі є можлива руйнація й танення крижаного покрову в Антарктиці та Гренландії, внаслідок чого у світовий океан додатково потрапить величезна кількість води. Навіть середнього підвищення рівня води на 3 фути, посиленого штормами та припливами, буде достатньо, щоб зробити практично непридатною для життя Флориду та деякі території східного узбережжя Сполучених Штатів, Нідерландів, низинної частини Бангладеш і багатьох інших густонаселених регіонів, а також завдати серйозної шкоди гирлам рік, які є розплідниками океанських видів риби.

Інколи друзі запитують мене, чи не спричиняє глобальне потепління хоч якогось позитивного впливу на людство. Так, спричиняє; зокрема, з'являється перспектива звільнення від криги судноплавних маршрутів на далекій Півночі завдяки таненню арктичного крижаного покрову, а також збільшення виробництва зернових культур у канадському пшеничному поясі та деяких інших регіонах. Але здебільшого вплив глобального потепління на людство дуже негативний.

Чи існують технологічні засоби швидкого вирішення цих проблем? Можливо, ви чули про різні запропоновані методи геоінженерії, такі як розпилення дрібних часточок в атмосфері або вилучання з неї С0₂ з метою охолодження земної поверхні. Але сьогодні перевірених у роботі гео-інженерних методів не існує; ті, що пропонуються, надзвичайно дорогі, а випробовування кожного з таких методів неминуче забере багато часу та виявить непередбачувані негативні побічні ефекти. Наприклад, коли отруйні гази, використовувані раніше в холодильниках, замінили після 1940-х на неотруйні фреони, то здавалося, що нарешті знайдено чудесне й безпечне технічне рішення для проблеми охолоджувальних газів, особливо після того, як лабораторні дослідження продемонстрували повну відсутність у фреонів будь-яких негативних побічних ефектів. На жаль, лабораторні дослідження не змогли виявити, що ці гази, потрапляючи в атмосферу, руйнують озоновий шар, який захищає нас від ультрафіолетового випромінювання. Зрештою фреони заборонили в більшості країн світу, але це сталося лише через кілька десятків років. Цей факт ілюструє потребу початкового «атмосферного випробовування» того чи іншого методу геоінженерії, що видається неможливим, адже впродовж 10 випробувань можна зруйнувати Землю, а потрібне рішення знайти лише після одинадцятої спроби. Тому більшість науковців та економістів вважають геоінженерні експерименти вкрай нерозумними і навіть смертельно небезпечними, а відтак такими, що підлягають забороні.

Чи означає усе це, що зміна клімату є невідворотною і що наші діти неминуче житимуть у світі, в якому фактично жити буде неможливо? Звісно, що ні. Кліматичні зміни спричиняються здебільшого людською діяльністю, тому все, про що нам слід подбати, — це зробити цю діяльність більш безпечною для довкілля. Насамперед необхідно спалювати менше викопного палива і отримувати енергію з поновлюваних джерел, таких як вітер, сонце та ядерні ресурси.

Третьою великою групою проблем майбутніх поколінь, окрім ядерної зброї та глобальної зміни клімату, є глобальне вичерпання основних природних ресурсів. Це — формула біди, бо в минулому брак певних ресурсів призвів до краху низки цивілізацій, а за інші (особливо викопне паливо, мінерали та продуктивні землі) нерідко точилися війни. Дефіцит ресурсів уже підриває стабільність деяких країн і загрожує воєнними конфліктами у багатьох регіонах сучасного світу. Почнімо з ретельного розгляду одного конкретного прикладу — викопного палива, яке ми використовуємо насамперед як джерело енергії, а також як сировину для хімічного синтезу численних виробів. (Термін «викопне паливо» означає ресурси вуглеводневого палива, що утворилися дуже давно в мантії Землі: нафту, вугілля, горючі сланці та природний газ.)

Нам, людям, енергія потрібна для всіх видів діяльності, а особливо багато її ми потребуємо для транспортування та піднімання вантажів. Упродовж мільйонів років людської еволюції мускульна сила людини була єдиним джерелом енергії для транспортування та піднімання. Близько 10 тисяч років тому ми почали одомашнювати великих тварин і впрягати їх у вози, використовувати як в'ючний транспорт, а також як силу для піднімання вантажів за допомогою систем зі шківів і шестерень. Потім ми навчилися використовувати енергію вітру, щоб рухати вітрильники та вітряки, енергію води — для приведення в дію водяних коліс, за допомогою яких піднімали вантажі, мололи зерно і виготовляли тканини. Сьогодні найбільш поширеним джерелом енергії є, поза сумнівом, викопні види палива завдяки їхній начебто низькій вартості (про це ми поговоримо пізніше), високій питомій енергоємності (тобто великій кількості енергії, яка міститься у невеликій кількості палива), а також придатності до транспортування будь-куди для подальшого використання (на відміну від тваринної, вітрової та водної енергії, яку можна використовувати лише в місці її наявності). Саме тому викопні види палива були в новітній історії основними причинами війн та рушіями міжнародної політики, як це можна простежити на прикладі політики США та Великої Британії на Близькому Сході, а також Японії під час Другої світової війни.

У стародавні часи люди використовували невеликі обсяги нафти та вугілля, які виходили на поверхню Землі. Масштабне добування викопного палива розпочалося лише у XVIII столітті й було пов'язане з промисловою революцією. Тенденції до використання тих чи інших видів викопного палива з певних джерел із плином часу поступово змінювалося. Першими почали застосовувати найбільш доступні види, бо вони виходили на поверхню або залягали близько до неї, тому їх видобуток обходився порівняно дешево й завдавав незначної шкоди довкіллю. Коли ці перші запаси виснажилися, люди перейшли до джерел менш доступних, які залягали глибше під землею: їх видобуток обходився дорожче або ж завдавав більшої шкоди. Отже, першим викопним паливом, яке почали використовувати у промислових масштабах, стало вугілля з неглибоких шахт; його застосовували в парових двигунах для перекачування води, потім — для приведення у рух обертальних коліс і (насамкінець, у XIX столітті) пароплавів та паровозів. На зміну вугіллю в промисловості прийшли нафта, горючі сланці та природний газ. Так, вперше нафту почали видобувати з-під землі за допомогою неглибокої свердловини, яку пробурили в Пенсильванії 1859 року; надалі почали з'являтися значно глибші свердловини.

Нині точаться дебати: чи не досягли ми, бува, «нафтового піку», тобто чи не спожили так багато наявних у Землі доступних запасів нафти, що її видобуток невдовзі почне падати? Але чомусь не чути обговорення того факту, що найдешевші, найдоступніші та пов'язані з найменшою шкодою джерела нафти вже вичерпані. Сполучені Штати більше не зможуть споживати нафту, яка залягає близько до поверхні, використовуючи для цього неглибокі свердловини в Пенсильванії. Натомість тепер доводиться бурити значно глибші свердловини (милю або більше завглибшки), до того ж не лише на суходолі, а й у дні океану, і не тільки на мілині, а й у глибоких водах, і не в самій лише Пенсильванії, цьому промисловому серці Сполучених Штатів, а й у далеких краях — у тропічних лісах Нової Гвінеї та в Арктиці. Видобуток нафти з глибоких резервуарів обходиться значно дорожче, ніж із неглибоких покладів у Пенсильванії. При цьому зростає ймовірність розливу нафти, усунення наслідків якого обходиться дуже дорого. В міру того, як вартість видобування нафти зростає, стають дедалі вигіднішими альтернативні, але більш шкідливі джерела викопного палива, як-от горючі сланці та вугілля, а також невикопні джерела енергії, такі як вітер і сонце. Однак нинішні ціни на нафту і досі дають змогу великим нафтовидобувним компаніям зберігати свою високу прибутковість.

Я вище писав про «начебто» низьку собівартість нафти. А тепер зупинімося й поміркуймо про фактичну вартість нафти (або вугілля). Припустімо, що нафта продається по 60 доларів за барель. Якщо видобуток і транспортування нафти обходиться компанії у 20 доларів за барель і якщо їй більше ні за що не треба платити, то продаж нафти по 60 доларів за барель означає, що ця компанія отримує великі прибутки.

Але викопне паливо завдає багато шкоди. Якщо вартість цієї шкоди також перекласти на нафтовидобувну компанію, то собівартість нафти зросте. Шкода від спалювання викопних видів палива включає в себе забруднення повітря, яке нині є серйозною проблемою у Сполучених Штатах, Європі й надзвичайно серйозною — в Індії та Китаї. Забруднення повітря призводить до мільйонів смертей і великих щорічних витрат на медицину. Інші види шкоди, завданої викопним паливом, сприяють зміні клімату, яка обертається для нас зменшенням сільськогосподарського виробництва, збільшенням кількості повеней і посух, підняттям рівня моря і змушує витрачати гроші на греблі для захисту від високої морської води.

Наведу приклад, що допоможе зрозуміти ті непрямі складові собівартості викопного палива, які його виробники наразі не беруть до уваги. Уявімо, що ви маєте фабрику, яка випускає іграшки під назвою «Щаслива лялька». Припустімо, що виробництво тонни таких ляльок обходиться вам у 20 доларів, тоді як ляльки інших виробників мають собівартість 30 доларів за тонну, і ви продаєте їх за ціною 60 доларів за тонну. Ця маржа прибутку (60 доларів — 20 доларів) робить ваше виробництво дуже рентабельним і дає змогу успішно протистояти конкурентам — іншим виробникам ляльок.

На жаль, ваша технологія виробництва «Щасливої ляльки» генерує як побічний продукт велику кількість чорного мулу, тоді як вашим конкурентам вдалося цього уникнути. Чорний мул ви скидаєте на пшеничні поля своїх сусідів, знижуючи таким чином показники виробництва зерна. Через ваш мул кожна тонна вироблених вами іграшок обходиться вашим сусідам втратами прибутку в 70 доларів.

Зрештою ваші сусіди подають на вас до суду і вимагають, щоб ви компенсували їм оці 70 доларів втраченого прибутку, спричиненого кожною тонною ваших ляльок. Ви відкидаєте претензії своїх сусідів і наводите всілякі відмовки: заперечуєте, що у процесі виробництва «Щасливих ляльок» продукується чорний мул, хоча науковці з вашої ж компанії попереджали про цей побічний продукт ще кілька десятиліть тому; ви стверджуєте, що доказів шкідливості чорного мулу немає, що він утворювався природним шляхом впродовж мільйонів років і треба провести додаткові дослідження, аби мати змогу встановити, скільки конкретно мулу потрапляє на поля сусідів із вашої фабрики; ви наполягаєте, що ваші «Щасливі ляльки» є важливим елементом сучасної цивілізації й нашого високого рівня життя, тому людям, які постраждали від чорного мулу, краще взагалі стулити пельку і припинити скаржитися.

Та коли позов потрапляє до суду, суддя і присяжні кажуть, що ця справа простіша простого: вам безумовно доведеться сплатити 70 доларів із кожної тонни своїх ляльок, щоб компенсувати сусідам падіння виробництва зерна. Тож виходить, що насправді собівартість «Щасливих ляльок» становить не 20 доларів, а 20 + 70 = 90 доларів за тонну. І вироблені вами іграшки перестають бути механізмом отримання великих прибутків: ви не можете працювати собі у збиток, виробляючи ляльки по 90 доларів за тонну і продаючи їх по 60 доларів. Відтак переможцями в ринковій боротьбі виходять ляльки ваших конкурентів, собівартість яких становить 30 доларів за тонну, тобто ситуація змінюється на 180 градусів.

Викопне паливо, як і ляльки з нашого гіпотетичного прикладу, приносить прибуток, але водночас завдає і шкоди. Різниця лише в тому, що С0₂, який вивільняється під час спалювання викопного палива, є, на відміну від чорного мулу, практично невидимим, і що виробникам та користувачам цього палива ще не доводилося сплачувати компенсацію за ту шкоду, якої воно завдає іншим людям, як це змушені були зробити гіпотетичні виробники «Щасливих ляльок». Але дедалі гучніше лунають вимоги змусити виробників викопних видів палива таку компенсацію сплачувати — або у вигляді податку на викиди С0₂ в атмосферу, або якимось іншим способом. Ці вимоги є одним із чинників, які спонукають до пошуку джерел енергії, альтернативних викопному паливу.

Деякі альтернативні джерела енергії видаються практично невичерпними, наприклад, вітер, сонце, а також гідроелектрична та геотермальна енергія. Всі ці джерела, крім енергії припливів, вже пройшли перевірку, тобто вони використовуються вже давно і в широкому масштабі. Наприклад, Данія значну частку своєї електроенергії отримує з вітряків у Північному морі, а Рейк'явік, столиця Ісландії, обігрівається завдяки геотермальній енергії, тоді як гідроелектростанції на греблях доволі поширені ось уже понад століття.

Звісно, кожному з цих видів альтернативної енергії притаманні свої недоліки. Масштабне виробництво сонячної енергії в моєму штаті Каліфорнія часто призводить до того, що великі ділянки пустельних ареалів закриваються сонячними панелями, які шкодять уже й без того невеликій популяції пустельних черепах. Вітряки убивають птахів і кажанів, а землевласники скаржаться, що ці конструкції псують краєвид. Річкові гідроелектростанції стають перешкодою на шляху міграції риб. Якби ми мали інші методи отримання дешевої та не пов'язаної зі шкодою енергії, ми, звісно, не знищували б черепах, птахів і кажанів, не псували б краєвиди і не споруджували перепон на шляху мігруючих риб. Але, як уже було сказано, джерела енергії, «альтернативні до альтернативних», зумовлюють виникнення таких проблем, як глобальна зміна клімату, захворювання органів дихання, та іншої шкоди, спричиненої видобуванням вугілля та нафти. Тому нам не доводиться обирати між хорошим і поганим, радше питання стоїть так: який із усіх цих альтернативних варіантів найменш шкідливий?

Візьмімо для прикладу вітряки. За деякими оцінками, у Сполучених Штатах вони щороку вбивають щонайменше 45 тисяч птахів і кажанів. Начебто чимало. Щоб поглянути на цю цифру в перспективі, візьмемо до уваги той факт, що домашні коти, яких власники час від часу випускають погуляти на вулицю, щороку знищують понад 300 птахів із розрахунку на одного кота. (Так, понад 300, я не помилився.) Якщо популяція вуличних котів у США становить, за оцінками, близько 100 мільйонів, то в такому разі вони знищують щонайменше 30 мільярдів птахів упродовж року порівняно із всього-на-всього 45 тисячами птахів і кажанів, яких щороку вбивають вітряки. Тобто лише 150 котів знищують за рік стільки птахів, скільки всі вітряки разом узяті. Тому якщо нас справді тривожить доля американських птахів і кажанів, то нам слід було б звернути увагу спершу на котів, а не на вітряки. Наведу ще один аргумент на користь вітряків порівняно з котами: подумайте, будь ласка, про те, що коти не компенсують нам убитих пташок, виробляючи для нас енергію, зберігаючи чистоту повітря та рятуючи від глобального потепління, тоді як вітряки нам усе це забезпечують.

Цей приклад показує, як можна вибудувати аргументацію на користь вітряків, сонячних батарей у пустелі та гідроелектростанцій попри всю ту шкоду, якої вони завдають. А шкоди вони завдають значно менше за викопні види палива. Тому можна вважати, що це компромісний варіант заміни викопного палива як джерела енергії. Часто й досі можна чути заперечення: мовляв, вітряки та сонячні панелі ще не стали повноцінним замінником викопному паливу, вони не можуть із ним конкурувати. Але в деяких ситуаціях це вже можливо, причому ймовірна економічна перевага викопного палива не завжди беззаперечна; знову ж таки, альтернативні джерела будуть значно дешевшими, якщо ми врахуємо великі непрямі витрати, пов'язані з використанням викопного палива (згадайте про справжню собівартість «Щасливих ляльок»).

Вам уже, напевне, спала на думку й така очевидна (і лячна) альтернатива, як ядерна енергетика. Це та тема, про яку більшість американців і багато громадян інших країн навіть чути не хочуть. Таке ставлення пояснюється трьома причинами, окрім суто економічних: страхом перед можливими аваріями; страхом, що паливо для ядерного реактора можна використати для виробництва ядерних бомб; досі не вирішеною проблемою зберігання ядерних відходів.

Пам'ять про атомні бомби, скинуті на Хіросіму та Нагасакі, змушують багатьох людей інстинктивно асоціювати ядерні реактори зі смертю, а не з енергією. Але насправді після 1945 року на ядерних електростанціях трапилося лише два відомих інциденти, в результаті яких дійсно загинули люди: 32 людини загинули відразу й велика, але невідома кількість померла пізніше від радіації в результаті Чорнобильської катастрофи в колишньому Радянському Союзі; не обійшлося без жертв і під час аварії на ядерній станції «Фукусіма» в Японії. Технічна поломка та помилка персоналу призвели до пошкодження ядерного реактора на станції «Трімайл-Айленд» у Сполучених Штатах, але там ніхто не загинув і не отримав травм, а викид радіоактивного матеріалу був мінімальним. Однак психологічний ефект від інциденту на «Трімайл-Айленд» був величезним: він призвів до того, що впродовж багатьох років у США не надійшло заявок на будівництво жодного нового ядерного реактора.

Важлива проблема, пов'язана зі страхом перед ядерною енергетикою, — це проблема утилізації використаного реакторного палива. В ідеалі його мали б зберігати необмежено довго в якомусь віддаленому та геологічно стабільному регіоні, глибоко під землею, щоб уникнути ризику витоку ядерних відходів в результаті землетрусів чи проникнення води. Найкращим кандидатом на таку роль є об'єкт у штаті Невада, який начебто відповідає фізичним вимогам. Та оскільки бути абсолютно впевненим у його безпечності неможливо, громадянам зазначеного штату, що виступили проти цієї пропозиції, вдалося її заблокувати. Відтак США й досі не мають об'єкта для зберігання ядерних відходів.

Таким чином, ядерне паливо, подібно до вітряків, які вбивають птахів і кажанів, не позбавлене недоліків. Та навіть без цих недоліків воно не змогло б задовольнити всі наші енергетичні потреби, скажімо, ядерний реактор не можна використати в ролі рушія автомобілів і літаків. Наші спогади про Хіросіму та Нагасакі, підкріплені знаннями про аварії на «Трімайл-Айленді», в Чорнобилі та на «Фукусімі», паралізували мислення більшості американців та інших народів в напрямку виробництва ядерної енергії. І перед нами знову постає запитання: які небезпеки приховує в собі ядерна енергія і з якими небезпеками пов'язані альтернативні види палива? Франція багато десятиліть задовольняла майже всі свої енергетичні потреби за допомогою ядерної енергетики без жодної аварії. Навряд чи такі аварії були, але Франція просто замовчувала їх: як показує досвід Чорнобиля, викид в атмосферу радіації з пошкодженого реактора легко виявляється сусідніми країнами. Південна Корея, Тайвань, Фінляндія та багато інших країн також виробляють значну частину електроенергії за допомогою ядерних реакторів, але донині в них не трапилося жодного істотного інциденту. Тож давайте зіставимо свій страх перед можливістю аварії на ядерному реакторі з реальністю мільйонів смертей, які спричиняються щороку забрудненням повітря в результаті спалення викопних видів палива, та величезною шкодою цього забруднення для глобального клімату.

Для Сполучених Штатів розв'язання цих дилем потребуватиме реалізації двох заходів. Перший — це зниження енергоспоживання з розрахунку на одну людину в США: наш показник удвічі вищий, ніж у Європі, хоча європейці мають вищий рівень життя, ніж американці. Один із чинників, які цьому сприяють, — це відмінність між урядовою політикою в Європі та США щодо купівлі автомобілів. Європейців усіляко відохочують від придбання багатолітражних автівок із великими витратами пального, наприклад, у деяких європейських країнах податок на купівлю такої машини дорівнює її вартості. До того ж уряди європейських країн встановлюють високі податки на бензин: на сьогодні його вартість сягнула 9 доларів за галон, що стимулює придбання економічних автомобілів. Податкову політику США теж варто змінити на таку, яка відохочувала б американців від придбання автомобілів — пожирачів пального.

Окрім загального зниження споживання енергії, другим компонентом розв'язання енергетичної дилеми у США має стати отримання енергії із джерел, альтернативних викопному паливу, тобто від вітру, сонця, припливів та відпливів, геотермальних джерел і, можливо, ядерного палива. Після нафтової кризи 1973 року уряд Сполучених Штатів запропонував субсидії розробникам альтернативних методів виробництва енергії, й американські компанії використали ці субсидії на створення ефективних вітряків-генераторів. На жаль, на початку 1980-х уряд США припинив виплату субсидій на альтернативну енергетику, і американський ринок вітрових генераторів вітчизняного виробництва стрімко занепав. Натомість Данія, Німеччина, Іспанія та інші європейські країни удосконалили конструкцію наших вітряків і тепер використовують їх для задоволення власних потреб в електроенергії. Не відставав у цьому відношенні й Китай: там побудували довгі мережі для передачі електроенергії з вітряків-електрогенераторів у західному Китаї до густонаселених районів східного Китаю; в Сполучених Штатах таких мереж для передачі електроенергії на великі відстані не існує.

Ось такими є проблеми, пов'язані з вичерпанням запасів одного з наших природних ресурсів — викопного палива, в ширшому контексті наших енергетичних проблем. А тепер коротко розглянемо інші основні види природних ресурсів, а також ті можливі труднощі, які вони можуть створити нам у майбутньому. Два із цих видів ми вже обговорювали в розділі 8 у зв'язку з тими проблемами, які вони створюють конкретно для Японії: це ліси, які дають нам деревину, папір і важливі біологічні агенти на кшталт запилювачів, а також рибні промисли (головним чином океанська та прісноводна риба й молюски), що забезпечують значну частину потреби людства у харчових білках. Іншими видами ресурсів є такі: численні різноманітні елементи та мінерали, використовувані в промисловості (залізо, алюміній, мідь, нікель, свинець та інші); родючі ґрунти, необхідні для сільськогосподарського виробництва та лісового господарства; а також атмосфера, в якій усі ми живемо. Ці різноманітні ресурси різняться в чотирьох основних аспектах, важливих для розуміння тих потенційних проблем, які вони можуть нам створити: це здатність до відновлення та наслідні проблеми управління цими ресурсами; їхня потенційна здатність породжувати обмеження для людських спільнот; їхні міжнародні масштаби; міжнародна конкуренція, яку вони здатні спровокувати, включно з війнами.

По-перше, ресурси різняться за своєю здатністю до оновлення. Як і викопні види палива, мінерали є неорганічними (не біологічними і не відновлюваними). Тобто мінерали не генерують самі себе й не породжують «молоді» мінерали; із практичної точки зору їхні запаси на Землі — це все, що ми маємо у своєму розпорядженні. На відміну від цього, ліси та рибні промисли є відновлюваними біологічними ресурсами: риба та ліси породжують рибний і лісовий молодняк. Звідси випливає, що теоретично ліси та рибні промисли можна експлуатувати на постійній стабільній основі, однак швидкість споживання їхніх запасів має бути меншою, ніж швидкість їх відновлення, щоб обсяг залишався без змін чи навіть збільшувався. Родючі ґрунти, попри те, що вони є здебільшого неорганічними і лише частково біологічними за своїм походженням, також можна вважати відновлюваним ресурсом, бо хоча вони й руйнуються спричиненою людьми ерозією, але також відновлюються завдяки діяльності земляних хробаків і мікроорганізмів. Прісна вода є частково непоновлюваною (наприклад, коли виснажується підземний водний горизонт), а частково — поновлюваною завдяки тому, що вода, яка випаровується з поверхні океану, випадає потім дощем на поверхню й поновлює запаси прісної води.

Ми не можемо вдіяти нічого, щоб поновити світові запаси непоновлюваних ресурсів (мінералів і викопного палива), хоч як би ефективно ними не розпоряджалися. Але методи управління ресурсами мають великий вплив на запаси поновлюваних біологічних ресурсів. Як уже згадувалося в розділі 8, на сьогодні людство знає багато про раціональні методи ведення лісового господарства та рибних промислів. Деякі світові ресурси лісів і рибні угіддя, наприклад, ліси в Німеччині та промисел лосося на Алясці, уже експлуатуються досить раціонально. На жаль, більшості ресурсів це не стосується; їх експлуатують надмірно, і в підсумку запаси лісів та риби скорочуються або й взагалі зникають. Швидко дайте відповідь на таке запитання: коли ви востаннє їли атлантичну меч-рибу? Відповідь буде такою: багато років тому, бо цю рибу виловлювали хижацьким способом і знищили її промислові запаси. Ми знаємо також раціональні методи обробки ґрунту, але, на жаль, цих методів, в основному, не дотримуються, і тому верхній родючий шар ґрунту внаслідок ерозії змивається в океани та ріки, відповідно родючість земель падає, а структура ґрунтів погіршується. Коротше кажучи, наразі світ здебільшого нераціонально користується багатьма своїми відновлюваними біологічними ресурсами.

По-друге, які природні ресурси здатні накласти обмеження на людські спільноти? Відповідь: мабуть, усі вони, за винятком атмосферного кисню, який не демонструє жодної ознаки того, що ми коли-небудь вичерпаємо його запаси. Певні мінерали, передусім залізо та алюміній, присутні в таких великих кількостях, що також навряд чи колись призведуть до обмежень. Але ті поклади, які ми донині експлуатували, були неглибокими, доступними й дешевими для видобутку. З часом ми неминуче дійдемо до залежності від глибших покладів, які буде дорожче видобувати, — як це вже сталося з покладами викопних видів палива. Деякі інші важливі для промисловості мінерали присутні у значно менших кількостях, причому настільки, що вже лунають побоювання в обмеженості їхніх запасів — наприклад, розвідані ресурси так званих рідкісноземельних металів зосереджені головним чином у Китаї. Мабуть, ви схильні вважати запаси прісної води невичерпними, бо в світовому океані стільки солоної води, що ми, за допомогою опріснювачів, можемо видобувати з неї скільки завгодно води прісної. Але для цього потрібна енергія, а енергії у нас уже й без того дефіцит, вона, через нераціональне використання, обходиться нам дорого, тому насправді прісна вода також наявна лише в обмежених кількостях.

Наступним моментом є міжнародний вимір світової проблеми ресурсів. Деякі ресурси, наприклад ліси, нікуди не рухаються; кожне дерево залишається в тій країні, в якій росте, тому догляд за ним і його використання можуть регламентуватися лише тією конкретною країною (хоча на практиці тут існує міжнародний вимір завдяки тому, що купувати або орендувати лісовий ресурс може якась інша країна). Але якщо ресурси розташовані в зоні, що належить певній громаді, або є «мобільними», тобто перетікають через національні кордони, то міжнародні ускладнення будуть неминучими.

Відкритий океан — це «спільний ресурс»: у той час як морська територія в межах 200 миль від берегової лінії вважається територіальними водами тієї країни, якій належить прилеглий суходіл, океанська територія поза цими межами не належить нікому. (Терміном «громадський» у середні віки позначалася значна кількість пасовиськ спільного користування: вони не належали нікому конкретно і вважалися власністю громади, доступною для спільного користування.) Країни мають правову базу для регуляції риболовлі в межах своєї 200-мильної зони, але у відкритому морі може рибалити будь-яке судно з будь-якої країни. В результаті не існує правового механізму, який запобігав би надмірній експлуатації рибних ресурсів у відкритому морі, тому запаси багатьох видів океанічних риб постійно зменшуються. Три інших потенційно корисних ресурси також лежать у «громадських» територіях поза національними межами: це — мінерали, розчинені в океані, прісна вода з антарктичної крижаної шапки, а також мінерали, що залягають на океанічному дні. Спроби експлуатації усіх трьох уже були: після Першої світової війни німецький хімік Фріц Габер працював над розробкою технології добування золота з морської води; було здійснено щонайменше одну спробу притягнути на буксирі айсберг із Антарктиди до однієї бідної на прісну воду країни на Близькому Сході; повним ходом ідуть роботи з добування деяких мінералів із океанічного дна. Однак жодна зі спроб експлуатації названих трьох ресурсів не дала практичної вигоди, тому нашою реальною проблемою «громадських» ресурсів сьогодні є «лише» рибні промисли у відкритому морі.

Іншими ресурсами, потенційно здатними спричинити міжнародні ускладнення, є «мобільні ресурси», тобто такі, що перетікають із однієї країни до іншої. Багато тварин мігрують і переміщаються через національні кордони: найбільш важливими в економічному плані вважаються комерційно цінні види океанічних риб, таких як тунець, а також деякі річкові риби і мігруючі сухопутні ссавці та птахи (річковий лосось, полярний олень, а також антилопи в африканських саванах). Тому коли, наприклад, рибальський сейнер з однієї країни виловлює мігруючу рибу, то він таким чином збіднює запаси риби, якими могла б скористатися інша країна. Прісна вода також є «мобільним» ресурсом: багато річок протікають через дві й більше країн, береги багатьох озер належать двом і більше країнам, тому одна країна може споживати або забруднювати воду, якою могла б скористатися інша країна. Окрім цих мобільних корисних природних ресурсів, присутніх у воді чи повітрі, є багато мобільних шкідливих речовин, які потрапляють у воду чи повітря в результаті людської діяльності й можуть переноситися водою та вітрами з однієї країни до іншої. Наприклад, дим від індонезійських лісових пожеж значно погіршує якість повітря, що переміщується до прилеглих Малайзії та Сінгапуру; пилюка з Китаю та Центральної Азії переноситься вітром до Японії та навіть до Північної Америки; річки виносять пластикові відходи, які зрештою опиняються у найвіддаленіших куточках океанів і морських пляжів.

І, насамкінець, розглянемо проблему міжнародної конкуренції за ресурси. Це серйозна проблема, бо якщо її не вдається вирішувати на засадах добросусідства, то країни починають вдаватися до воєнних засобів. Таке вже траплялося: міжнародна конкуренція за нафту стала головним мотивом вступу Японії у Другу світову війну; Тихоокеанська війна (1879-1883) Чилі проти Болівії та Перу виникла через багаті поклади міді та нітратів у пустелі Атакама. Нині в багатьох частинах світу точиться серйозна конкуренція за прісну воду, наприклад, за ту, що стікає зі снігової шапки Гімалаїв до великих річок, які перетинають територію Китаю, Індії й усіх країн Південно-Східної Азії. Греблі у країнах, розташованих у верхів'ї річки Меконг та інших річок, що течуть через Південно-Східну Азію, перекривають стік поживного намулу до країн, розташованих в нижній частині течії. Риболовецькі судна з Європейського Союзу, Китаю та західноафриканських країн конкурують за океанічну рибу біля узбережжя Західної Африки. Міжнародні «розбори» точаться й за такі ресурси, як тверді породи дерев, що ростуть у тропіках і користуються попитом у промислових країнах із помірним кліматом; за рідкісноземельні елементи, використовувані у промисловості; за ґрунти, наприклад, коли Китай орендує сільськогосподарські землі в Африці. Коротше кажучи, в міру зростання світового населення та збільшення світового споживання можна прогнозувати багато нових конфліктів, спричинених міжнародною конкуренцією за обмежені ресурси.

Середні показники споживання таких ресурсів, як нафта і метали, в розрахунку на одну людину, а також середні показники продукування відходів на кшталт пластику та парникових газів приблизно в 32 рази вищі у розвинених країнах порівняно із країнами, що розвиваються. Наприклад, кожного року середній американець споживає в 32 рази більше бензину і продукує у 32 рази більше відходів та двоокису вуглецю, аніж громадянин бідної країни. Цей коефіцієнт 32 суттєво впливає на поведінку людей у світі, що розвивається, а також на те, що чекає на всіх нас у майбутньому. Це остання з чотирьох груп проблем, які, на мою думку, загрожують нашій цивілізації та людям як біологічному виду.

Щоб зрозуміти вплив названого коефіцієнта, поміркуймо про таку бентежну проблему, як ріст світового населення. Нині населення світу становить понад 7,5 мільярда, і протягом наступного півстоліття ця цифра може зрости до 9,5 мільярда. Кілька десятиліть тому багато хто вважав зростання кількості населення найбільшою проблемою, яка постала перед людством. Але відтоді ми усвідомили, що населення — це лише один із двох чинників, добуток яких дійсно має велике значення. Йдеться про загальносвітове споживання, що є сумою (світовою) місцевих обсягів споживання, утворених як добуток двох чинників — місцевого населення (кількості людей) та показника середнього місцевого споживання на одну людину.

Кількість населення має значення лише остільки, оскільки люди споживають товари та продукують відходи. Якщо більшість із сьогоднішніх 7,5 мільярда людей помістити в холодильник, де вони нічого б не споживали, а їхній процес метаболізму припинився, то проблем із ресурсами не існувало б. Розвинений світ складається із приблизно мільярда людей, які живуть здебільшого в Північній Америці, Європі, Японії та Австралії, де відносний середній показник споживання на одну людину становить 32. Більшість із решти 6,5 мільярда світового населення мають середній показник споживання на одну людину менший за 32 — здебільшого близько 1. Це означає, що основна маса ресурсів споживається загалом у розвиненому світі.

Проте деякі фахівці й надалі переймаються лише населенням. Вони зазначають, що в таких країнах, як Кенія, населення зростає зі швидкістю 4 % на рік, і стверджують, що це є великою проблемою. Так, для 50 мільйонів жителів Кенії це дійсно неабияка проблема. Але значно більшою проблемою для світу в цілому є ми, 330 мільйонів американців, які перевищують кенійців за чисельністю в 6,6 раза і кожен з яких споживає стільки, як 32 кенійці. Помножте ці два співвідношення (6,6:1 та 32:1), і виявиться, що США споживають у 210 разів більше ресурсів, аніж Кенія в цілому. Візьмімо ще один приклад: італійське населення, що налічує 60 мільйонів, споживає майже вдвічі більше, ніж мільярд людей, які населяють цілий континент під назвою Африка.

Іще донедавна існування усіх цих злиденних людей не становило загрози для країн «першого світу». «Вони», оті чужинці, мало що знали про наш спосіб життя, а якщо й дізнавалися про нього і починали заздрити та лютувати, то все одно не могли практично нічого вдіяти. Багато десятиліть тому американські дипломати частенько грайливо дебатували, яка з країн світу має найменше значення для національних інтересів Сполучених Штатів. Популярними відповідями на це запитання були «Афганістан» та «Сомалі»: ці дві країни були такими бідними й такими віддаленими, що здавалося, ніби вони ніколи не зможуть створити для нас жодної проблеми. Але іронія полягає в тому, що саме ці дві країни почали вважатися настільки небезпечними для нас, що США довелося послати до обох свої війська, які в Афганістані залишаються й досі.

Причини, з яких бідні й віддалені країни можуть нині породити проблеми для країн заможних, можна підсумувати одним словом: «глобалізація», тобто посилення зв'язків між усіма частинами світу. Зокрема, подальше полегшення комунікацій і подорожей означає, що люди в країнах, які розвиваються, тепер знають чимало про велику розбіжність у показниках споживання та рівнях життя в усьому світі, а також знають, що можуть подорожувати до заможних країн.

Серед способів, у які глобалізація зробила розбіжності в рівнях життя між країнами світу нестерпними, три стоять осібно. Перший — це поширення хвороб, що з'явилися останнім часом, із бідних віддалених країн до країн заможних. Упродовж останніх десятиліть смертельно небезпечні хвороби часто переносилися мандрівниками до країн багатих із країн бідних, де ці хвороби є ендемічними, а заходи з охорони громадського здоров'я — слабкими. Це такі хвороби, як холера, лихоманка Ебола, грип, СНІД та інші. Нових захворювань також переноситиметься до заможних країн дедалі більше.

Поширення хвороб є неумисним наслідком глобалізації, але другий чинник, поширення якого було спричинене глобалізацією, містить у собі людський намір. Багато людей «третього світу» відчувають гнів і пригнічення, дізнавшись про значно комфортніші умови проживання в інших країнах. Деякі з них стають терористами або ж підтримують терористів. Після нападу на Світовий торговий центр 11 вересня 2001 року стало зрозуміло, що океани, які були для США своєрідним захистом, більше нас не захищають. Ми, американці, живемо тепер під постійною загрозою тероризму. Можна не сумніватись, що в майбутньому проти США та країн Європи, а можливо, і проти Японії та Австралії буде скоєно терористичні акти, якщо різниця у споживанні в 32 рази зберігатиметься й надалі.

Звісно, глобальна нерівність сама по собі не є прямою причиною терористичних актів. Важливу роль відіграють також релігійний фундаменталізм та індивідуальна психопатологія. У кожній країні є свої схиблені розлючені індивіди, налаштовані на вбивство інших людей; монополія на них не обмежується бідними країнами. У Сполучених Штатах Тімоті Маквей убив 168 людей у місті Оклахома за допомогою вибухівки, закладеної у вантажівку; Теодор Качинський розсилав поштою пакунки з ретельно змайстрованими бомбами, що вбили трьох людей, а 23 особи поранили. В Норвегії Брейвік убив 77 людей і поранив 339, серед яких було багато дітей, використавши при цьому вибуховий пристрій і штурмову гвинтівку. Але ці троє терористів залишилися окремими схибленими індивідами і їхні дії не отримали широкої підтримки, бо більшість американців і норвежців не є пригніченими та розлюченими. Лише в бідних країнах, де значна частина населення відчуває розпач і гнів, терористів толерують або підтримують.

І останнім наслідком коефіцієнта 32 у поєднанні з глобалізацією є те, що люди з низьким рівнем споживання хочуть для себе стилю життя, пов'язаного з високим рівнем споживання. Вони можуть досягти цього двома шляхами. Перший — це коли уряди країн, що розвиваються, ставлять собі за основну мету підвищення рівня життя населення включно з підвищенням рівня споживання. Другий — коли десятки мільйонів людей у світі, що розвивається, не бажають чекати, поки уряд зможе виконати свою обіцянку забезпечити підвищення рівня життя. Натомість вони прагнуть досягнути рівня життя «першого світу» вже зараз шляхом еміграції до розвинених країн у легальний чи нелегальний спосіб; особливо їм хочеться емігрувати до Західної Європи та США, а ще до Австралії; основна маса іммігрантів рухається з Африки та деяких регіонів Азії, а також із Центральної та Південної Америки. Втримати цих іммігрантів поза межами заможних країн виявляється завданням дедалі важчим — практично неможливим. Кожен такий перехід окремого індивіда з бідної країни до країни з високим рівнем споживання піднімає світовий рівень споживання, хоча далеко не всім іммігрантам відразу ж вдається підвищити свій показник у 32 рази.

Чи здійсненна мрія кожного досягти рівня життя країн «першого світу»? Погляньмо на цифри. Помножте поточну кількість населення кожної країни на рівень споживання на одну людину в цій країні (нафти, металів, води тощо), а потім додайте ці добутки, щоб отримати результат по всьому світу. Результуюча сума покаже поточний світовий рівень споживання того чи іншого ресурсу. А тепер виконайте таке саме обчислення для всіх країн, що розвиваються, але так, наче вони вже досягли рівня споживання, притаманного для країн «першого світу», тобто рівня у 32 рази вищого за поточний за тієї самої кількості населення. У такому разі отримаємо 11-кратне підвищення рівня споживання в усьому світі. Це є еквівалентом світового населення 80 мільярдів людей за умови нинішнього розподілу рівня споживання на одну людину.

Деякі оптимісти стверджують, що ми можемо утримувати світове населення в кількості 9,5 мільярда людей. Але мені жодного разу не зустрівся оптиміст, який стверджував би, що ми зможемо утримувати світ, населення якого становитиме 80 мільярдів людей. Однак ми обіцяємо країнам, які розвиваються, що коли вони перейдуть до наших стандартів прозорого й чесного уряду та вільної ринкової економіки, то теж зможуть досягти нинішнього рівня країн «першого світу». Ця обіцянка абсолютно нездійсненна, вона є нічим іншим, як жорстоким обманом. Ми відчуваємо певні труднощі з підтримкою стилю життя «першого світу» вже зараз, коли лише 1 мільярд із загальносвітових 7,5 користуються його благами.

Ми, американці, часто характеризуємо збільшення споживання в Китаї та інших країнах, що розвиваються, як «проблему» і хотіли б, щоб тієї проблеми не було. Але вона, ця проблема, нікуди не щезне, бо китайцям і народам інших країн просто хочеться мати той самий рівень споживання, який вже маємо ми. І вони не прислухатимуться до наших безглуздих умовлянь не робити того, що вже робимо ми. Єдиним результатом для нашого глобалізованого світу, з яким погодяться Китай, Індія, Бразилія, Індонезія та країни Африки, а також решта країн, що розвиваються, буде приблизне вирівнювання рівня життя в усьому світі. Але у світі бракує ресурсів, щоб стабільно підтримувати стиль життя на нинішньому рівні в розвинених країнах, не кажучи вже про країни, що розвиваються. Чи означає це, що ми гарантовано прийдемо до катастрофи?

Ні, не означає: ми можемо досягти такого результату, коли країни «першого світу» і країни, що розвиваються, зійдуться на якомусь рівні споживання, який буде значно нижчим за нинішній рівень споживання у розвинених країнах. Більшість американців стане заперечувати: ми не збираємося жертвувати своїм рівнем життя через якихось чужинців у решті країн світу! Як сказав Дік Чейні, «американський спосіб життя обговоренню не підлягає». Але жорстока реальність дефіциту ресурсів у світі свідчить, що американцям таки доведеться змінювати свій спосіб життя; і цю реальність дефіциту світових ресурсів жодні переговори й умовляння не примусять щезнути. Нам, американцям, безумовно доведеться пожертвувати своїм рівнем споживання, хочемо ми цього чи ні, бо світ не зможе його витримати.

Це необов'язково має бути якась справжня пожертва, бо рівень споживання й людський добробут хоч і співвідносяться один з одним, але не є жорстко пов'язаними. Значна частина американського споживання є марнотратною і не сприяє високій якості життя. Наприклад, рівень споживання нафти в Західній Європі з розрахунку на одну людину вдвічі нижчий за американський, але добробут середнього західного європейця вищий за рівень добробуту середнього американця за будь-яким значущим критерієм, таким як тривалість життя, стан здоров'я, дитяча смертність, доступність медичних послуг, фінансова захищеність після виходу на пенсію, тривалість відпустки, якість освіти в державних школах, підтримка мистецтва. Закінчивши читати ці рядки, вийдіть на вулицю американського міста, погляньте на автівки, що мчать повз вас, уявіть, скільки палива вони витрачають, і запитайте себе: чи сприяє хоч якось американське марнотратство бензину покращенню хоча б одного з перелічених вище показників якості життя? Окрім нафтопродуктів, у США та решті країн «першого світу» існують також інші сфери, де рівень споживання є марнотратним (наприклад, бездумна й руйнівна експлуатація більшості світових рибних промислів і лісів, про що вже йшлося вище).

Інакше кажучи, не підлягає сумніву, що впродовж життя більшості з нас рівень споживання з розрахунку на одну людину в країнах «першого світу» стане нижчим за нинішній. Єдине питання полягає ось у чому: яким чином ми дійдемо до цього зниження? Це буде результат свідомого планування чи неприємний і болісний шлях, який обиратимемо не ми? Можна також не сумніватись, що протягом нашого життя рівень споживання в багатьох слабо розвинених країнах із великим населенням вже не буде нижчим за рівень споживання в розвинених країнах у 32 рази, а дещо наблизиться до нього. Ці тенденції бажані, бо альтернативою їм є жахливі перспективи, яким ми мусимо протистояти. Ми вже знаємо достатньо, щоб закріпити й розвинути перелічені тенденції; єдине, чого нам бракує в зазначеному плані, — це політична воля.

Отакими я бачу найбільші проблеми, що стоять перед світом в цілому. Поглянемо на них із точки зору структури кризи і спробуємо з'ясувати, які чинники сприяють, а які заважають людству подолати означені проблеми.

Поза сумнівом, перед нами постали велетенські перешкоди. Значно більше за національні кризи, обговорені в попередніх розділах, загальносвітові проблеми виштовхують нас у незвідані сфери, де існує мало прецедентів, на які ми могли б орієнтуватися. Тільки задумайтеся: наскільки світ у цілому відрізняється від окремо взятих країн! Ті країни, про які ми говорили, мають чітко окреслену національну ідентичність та національні засадничі цінності, які вирізняють їх з-поміж інших країн зі своєю ідентичністю та своїми цінностями. Сім розглянутих нами країн мають давно усталені форуми для національних політичних дебатів, а також історичні приклади подолання проблем, з яких можна черпати натхнення. Усі розглянуті нами країни мали змогу скористатися дружньою підтримкою сусідів, що пропонували матеріальну допомогу та приклади, якими можна було скористатися, пристосувавши до власних реалій.

Але нашому світу в цілому бракує перелічених вище та інших переваг, які мають окремо взяті країни. В нас немає зв'язку з іншою населеною планетою, у якої можна було б попросити підтримки (табл. 1.2, чинник 4) і яка могла б поділитися способами вирішення тих чи інших проблем (чинник 5). Людству в цілому бракує консенсусу щодо спільної ідентичності (чинник 6) та спільних засадничих цінностей (чинник 11), які можна було б порівняти з ідентичністю та цінностями суспільств на інших планетах, якби такі існували. Вперше в історії перед нами постали воістину глобальні проблеми, і нам бракує минулого досвіду їх подолання (чинник 8), успішного чи неуспішного (чинник 9). Наші прецеденти успішного подолання загальносвітових проблем досить обмежені: Ліга Націй і ООН стали першими інституційними спробами, і хоча вони й досягли певного успіху, ці успіхи однаково несумірні з масштабами світових проблем. Не існує загальносвітового консенсусу (чинник 1) щодо існування чи відсутності світової кризи, а також загальносвітового бажання взяти на себе відповідальність (чинник 2) за наші поточні проблеми, немає і прагнення до чесної самооцінки (чинник 7). Наша свобода вибору (чинник 12) обмежена суворими рамками, а саме здогадно неминучим виснаженням світових ресурсів, підвищенням загальносвітового рівня С0₂, а також загальносвітовим масштабом нерівності, і ці рамки залишають нам мало простору для експериментів і маневрів. Уся ця жорстока реальність налаштовує багатьох людей на песимістично-безнадійний лад, якщо йдеться про перспективи людства на пристойне майбутнє.

Проте на трьох різних шляхах до вирішення світових проблем вже намітився прогрес. Один із давно відомих і перевірених шляхів полягає у двосторонніх та багатосторонніх угодах між країнами. Ми знаємо, що переговори й домовленості між політичними суб'єктами існують щонайменше стільки, скільки існує писемність, за допомогою якої їх можна було задокументувати (понад 5000 років). Сучасні групи та племена, що не мають писемності, також укладають угоди, тож наша історія політичних перемовин охоплює десятки тисяч років існування людини як виду і сягає вглиб тих часів, коли не було ані держав, ані урядів. Усі чотири світові проблеми, обговорені в цьому розділі, в різні часи були темою двосторонніх і багатосторонніх переговорів.

Наведу один лише приклад, і не тому, що він стосується успішного вирішення нагальної проблем (бо та проблема не була нагальною), а тому, що цей приклад демонструє можливість досягнення угоди навіть між країнами, втягненими у жорстокий взаємний конфлікт, а саме між Ізраїлем і Ліваном. Ізраїль вторгнувся в Ліван і окупував частину його території. Однак орнітологи з цих двох країн зуміли досягти важливої угоди. Орли та інші великі птахи, які сезонно мігрують між Європою та Африкою, кожної осені летять на південь з Лівану через Ізраїль, а потім щовесни — тим самим шляхом назад у Ліван. Коли з цими великими птахами зіштовхуються літаки, то результатом часто стає обопільна загибель. (Рік тому мені й моїй сім'ї вдалося вижити після того, як наш невеликий чартерний літак зіштовхнувся з орлом; птах пошкодив літак, але не знищив його, хоча сам загинув.) Такі зіткнення стали основною причиною смертельних авіакатастроф у Лівані та Ізраїлі. Це підштовхнуло орнітологів з обох країн до запровадження спільної системи попередження. Восени ліванські орнітологи попереджають своїх ізраїльських колег та ізраїльських авіадиспетчерів, коли бачать над Ліваном зграю великих птахів, що прямує на південь до Ізраїлю, а навесні ізраїльські орнітологи попереджають про птахів, що летять на північ. І хоча взаємна користь від такої угоди очевидна, для її підписання знадобилися роки переговорів, адже треба було подолати домінуючі настрої недовіри та ненависті, щоб зосередитися лише на проблемі птахів і літаків.

Звісно, що угода між двома чи сімома країнами — це далеко не те саме, що угода між усіма 216 країнами світу. Але вона все одно є великим кроком уперед до угод світового рівня, бо левову частку світового населення та економічних потужностей становлять лише кілька країн. Тільки дві країни (Китай та Індія) становлять третину світового населення; дві країни (США та Китай) продукують 41 % світового обсягу С0₂ і промислових виробів; чотири країни та міждержавне утворення (Китай, Індія, США, Японія і Європейський Союз) виробляють 60 % усіх викидів і усієї економічної продукції. Китай та США вже досягли принципової угоди щодо викидів С0₂. До цієї двосторонньої угоди згодом доєдналися Індія, Японія та Європейський Союз у рамках Паризького договору, який набув чинності у 2016 році. Щоправда, Паризька угода була неповною, бо їй бракувало серйозного механізму реалізації, до того ж наступного року уряд Сполучених Штатів оголосив про свій намір вийти з неї. Проте ця угода може послужити взірцем або відправною точкою для досягнення поліпшеної угоди в майбутньому. Навіть якщо до такої майбутньої домовленості не приєднаються 200 країн з меншими викидами й меншими економічними потужностями, угода лише між п'ятьма найбільшими світовими гравцями здатна відіграти помітну роль на шляху до подолання проблеми атмосферних викидів. Це станеться завдяки тому, що п'ятірка найбільших гравців зможе потім вчинити тиск на решту 200 країн, запровадивши торгові мита й податок на викиди вуглецю для країн, що не приєднаються до угоди.

Ще один шлях до вирішення світових проблем полягає в укладенні угод між регіональними країнами. На сьогодні вже діє багато таких угод між країнами Північної Америки, Латинської Америки, Європи, Південно-Східної Азії, Африки та низкою регіональних угрупувань. Найбільш змістовний комплекс регіональних угод із найширшим спектром інституцій, сфер і обов'язкових правил укладено в рамках Європейського Союзу, який охоплює нині 27 європейських країн. Звісно, при згадуванні ЄС на думку одразу ж спадають існуючі розбіжності, неузгодженості, Брекзіт, інші політичні негаразди. Але цього слід було очікувати, бо Європейський Союз став величезним незвіданим кроком уперед, і не лише для Європи, а й для будь-якого регіону в світі.

Але перш ніж песимістично оцінювати перспективи ЄС, згадайте зруйновану Європу 1945 року наприкінці Другої світової війни, а потім уявіть собі все те, чого Європейському Союзу наразі вдалося досягти. Після кількох тисяч років майже безперервних війн, кульмінацією яких стали два найжахливіших конфлікти в світовій історії, завдяки заснуванню структур-попередниць ЄС у 1950-х жодна європейська країна не воювала з іншою європейською країною. Коли я вперше приїхав до Європи в 1950 році, то на кожному національному кордоні здійснювався суворий паспортний контроль, але зараз обмежень при перетині кордонів між країнами ЄС значно поменшало. Коли я жив у Британії з 1958 по 1962 рік, то кількість британських науковців, які обіймали перманентні викладацькі та дослідницькі посади в університетах країн континентальної Європи (і навпаки), була настільки незначною, що своїх колег у спільній сфері дослідження я зміг би порахувати на пальцях однієї руки. А тепер значну частку університетських посад у країнах ЄС посідають науковці, які не є громадянами цих країн. Економіки країн ЄС значною мірою інтегровані одна в одну. Більшість країн ЄС мають спільну валюту — евро. Щоб вирішити спільні світові проблеми у таких сферах, як енергетика, використання ресурсів та імміграція, країни ЄС інколи обговорюють і ухвалюють спільну політику. Ми, звісно, усвідомлюємо, які існують розбіжності та негаразди між країнами ЄС, але не забуваймо, що всередині окремо взятої країни також існує багато розбіжностей і негараздів.

Іншим прикладом більш конкретних регіональних домовленостей є угоди щодо викорінення регіональних хвороб. Великим успіхом стало повне позбавлення такої вкрай небезпечної хвороби, як чума великої рогатої худоби, що завдавала величезних збитків на значних територіях Африки, Азії та Європи. Завдяки регіональним зусиллям, які тривали кілька десятиліть, із 2001 року жодного випадку захворювання виявлено не було. Нині на обох світових півкулях здійснюються масштабні регіональні заходи, спрямовані на знищення ришти (підшкірного хробака) та річкової сліпоти (онхоцеркозу).

Третій шлях — це світові угоди, підготовлені всесвітніми організаціями й затверджені не лише ООН з її всеосяжною глобальною місією, а й іншими світовими організаціями з більш конкретними місіями, наприклад, організаціями, які займаються сільським господарством, боротьбою з незаконним обігом тварин, авіацією, рибними промислами, продовольством, охороною здоров'я, китобійним промислом та іншими сферами. За аналогією з ЄС, легко бути циніком щодо ООН та інших міжнародних агенцій, вплив та влада яких є, загалом, слабшими за вплив Євросоюзу та ще слабшими порівняно із владним впливом країн у межах своїх кордонів. Однак міжнародні агенції мають у своєму активі вже багато досягнень і становлять собою механізм досягнення більшого прогресу. Великими успіхами стали всесвітнє викорінення віспи в 1980-х, Монреальський протокол 1987 року про захист стратосферного озонового шару, Міжнародна конвенція 1978 року із запобігання забрудненню з суден (відома як MARPOL 73/78), що зменшила забруднення океанів, запровадивши на кораблях обов'язкове відокремлення цистерн для нафти від цистерн із баластною водою та зробивши обов'язковим здійснення усіх морських перевезень нафти танкерами з подвійною обшивкою, Конвенція 1994 року з морського права, яка розмежувала виключно національні та спільні міжнародні економічні зони, Міжнародний орган з морського дна, що запровадив правові рамки експлуатації ресурсів морського дна.

Глобалізація як створює проблеми, так і полегшує їх розв'язання. Лиховісними аспектами нинішньої глобалізації є виникнення й поширення усім світом конкуренції за ресурси, глобальних воєн, забруднювачів, атмосферних газів, хвороб, міграції людей та багатьох інших проблем. Але глобалізація супроводжується і певним позитивом, а саме появою й поширенням чинників, які сприяють подоланню зазначених вище світових проблем: інформації, комунікацій, усвідомлення реалій глобального потепління, зміцнення панівного становища загальносвітових мов, поширення знань про проблеми та способи їх подолання у різних частинах світу, а також певного усвідомлення того, що світ став взаємозалежним, а тому всі ми разом або загинемо, або виживемо. У своїй книзі «Колапс»[7], опублікованій 2005 року, я порівняв співвідношення між описаними проблемами та способами їх подолання з кінськими перегонами: конем руйнації та конем надії. Це — не звичайні перегони, коли обидві тварини проходять дистанцію із приблизно постійною максимальною швидкістю. Це — перегони з експоненційним зростанням швидкості, коли кожен кінь мчить дедалі швидше.

Коли я завершив роботу над тією книгою в 2005 році, було незрозуміло, який із коней стане переможцем перегонів. На момент написання цих рядків у 2019 році кожен кінь продовжував своє прискорення, що триває вже 14 років. Наші проблеми, в першу чергу проблема світового населення та світового споживання, порівняно з 2005 роком помітно загострилися. За ці роки значно зросли також загальносвітове усвідомлення глобальних проблем та загальносвітові зусилля щодо їх подолання. Але й досі все ще важко сказати, який саме кінь виграє перегони. Ясно одне: до їх завершення залишається дедалі менше часу, хоч як би вони скінчилися — змінами на краще чи на гірше.