Перший спалах

1

А почалося все з того, що Андрій заблукав у лісі.

Того дня розгулялась жахлива гроза. Андрій зрозумів, що пора вшиватися, коли за його спиною повалило перше дерево — стару, покручену часом вільху, що мирно доживала віку на вкритій мохом лісовій галявині. Не довго думаючи, він пірнув у зарості молодих ялин, очікуючи зустріти там добре знайому стежку. Та тут його чекала перша несподіванка: стежки на звичному місці не було.

А негода продовжувала набирати обертів. Поодинокі змійки блискавиць схвильовано забігали по небу і озвалися до лісу сердитим, розлюченим сичанням. Вслід за ними на землю упали перші краплини дощу.

Андрій кинувся на пошуки схованки, яка уберегла б його від зливи. Вибір впав на старий дуб поруч із ялиновим молодняком.

Як тільки він пірнув під густе, заросле лапатим листям гілля, розгулялася така негода, що здавалося, настав кінець світу. Наче уві сні, все навколо наповнилося какофонією образів, звуків, диких скажених рухів. Небо й земля закрутилися в шаленому танці під оглушливу музику грому. Десь закричав переляканий птах. А тоді щось спалахнуло — і його оглушило.

На якусь мить Андрій, здається, побачив себе збоку — блідого і скрученого жахом.

«Допоможіть!» — закричав він, відчуваючи, як плавляться від дикого болю губи.

Всесвіт здригнувся і заквилив услід за його свідомістю. «Води! Дайте йому води!» — людськими голосами горлали птахи. «Пити! Один ковточок!» — тоненьким шепотом озивався місяць. «Як пече!» — стріпували листям дерева, і тихесенький шелест поволі наростав, піднімався вгору, досягав неба, а тоді кидався вниз вогненними смертоносними стрілами.

А потім звідкілясь згори почувся сміх — божевільний, нелюдський. Сміх наростав, заповнював собою увесь простір і час. Андрій уже не мав сил плакати, він зітлів, він згорів на попіл, та свідомість була жива, вона продовжувала боятися, продовжувала ворушити покаліченими страхом думками. Він хотів померти, та не міг, бо не мав сили захиститися від жахливого реготу.

«Що робиться?!» — скрикнув він перед тим, як втратити свідомість.

«Що робиться?» — заверещали птахи і каменем кинулися донизу.

«Що робиться?» — зарепетував дуб і зненацька вибухнув.

«Що робиться?» — прошелестіло листя і, охоплене вогнем, зірвалося з гілля гігантською палаючою хмарою.

Він лежав під почорнілим небом і захлинався від болю. Високо вгорі кружляла величезна зграя птахів, затуляючи примарне світло. Вони носились, мов божевільні, і безперестанно кричали, кричали, кричали... Уламки дерева сипалися з неба, розбиваючи йому кістки, вогненний дощ палив на ньому одяг, роздував мізки, збурював кров. І над усім цим ширяла гігантська хмара листя, затуляючи від світу увесь цей біль, оце гігантське пекло, що оповило тіло Андрія і стерло його з лиця цього світу.

«Умри...умри...умри...»

Шелест листя і голоси птахів віддалялися, відпливали кудись у даль, зникали за горизонтом свідомості. Та й сама свідомість зникала. Вона не була здатна жити у купці попелу.

2

Андрій прийшов до тями глибокої ночі. Першим, що він побачив, насилу розплющивши припухлі повіки, було вкрите зірками, чорне, мов крило ворона, холодне небо. Навколо заливалися співом цвіркуни і озивалися жаби в далекому лісовому болоті.

Андрій спробував підвестись і відчув у голові тупий біль. Кров шугонула до обличчя, щось запекло у скронях, і він знову безсило повалився на траву.

Важко дихаючи, продовжував лежати, прислухаючись, як пробирається під шкіру холодне дихання серпневої ночі. Високо вгорі пролетіла сліпуча зірка, і він відчув у грудях легке розчарування, бо так і не встиг загадати бажання.

Доклавши чималих зусиль, Андрій нарешті звівся на ноги. В голові запаморочилося, щось липке потекло по обличчю, перед очима попливли червоні кола, та він зумів втримати рівновагу і вдихнути на повні груди прохолодного нічного повітря... Коли темрява трохи розсіялась, він озирнувся.

«Це ж скільки часу я тут провалявся?»

Відповіді не було. Натомість погляд наткнувся на величезний, обгорілий стовбур, що одиноко стирчав поміж ялинових заростей, демонструючи світові голі безлисті гілки.

І тут він усе пригадав: останню лісову прогулянку, загублену стежку, грозу, старезне дерево, що стало для нього схованкою, а далі... Що ж було далі? Важко сказати. Він пам’ятав тільки страхітливий спалах і скажений гуркіт... А тоді щось вдарило його по голові — і він відключився.

Хоча ні, було ще щось... Принаймні так йому здається. Якісь...думки? Видіння? Сни? Марення хворого, обпаленого больовим шоком розуму? Можливо... Андрій шукав стежку, але вона ніби крізь землю провалилась. І тут він згадав бабусині казки про лісових духів, що іноді, граючись, ховали дорогу від мандрівників. Колись він думав, що ці духи живуть у грибах.

Якось у дитинстві Андрій розкопав грибницю — і під шаром моху знайшов дивні світлі нитки, що тягнулися від грибів кудись углиб лісу. Він розповів бабусі про побачене — і пошкодував, вражений тим, як відреагувала на це старенька. Вона страшенно розізлилась і сказала, що лісові духи цього не вибачать. Андрій після того ще довго боявся спати вечорами. Йому здавалося, що як тільки у всьому домі погасне світло, то гриби проростуть крізь підлогу прямісінько під його ліжком, і заберуть з собою в підземний морок, де він зостанеться навіки. У напівдрімотному стані він бачив, як крізь стіни кімнати проростало коріння дерев і обплітало бильця ліжка, стелилося по підлозі, обвивалося навколо ніг. Він хотів зістрибнути на підлогу і помчати геть, та боявся, що ноги загрузнуть в липкому багні, чи їх поколе жахлива соснова хвоя, чи покусають гадюки, котрі так люблять вигріватися в м’якенькому мосі. Та найбільше Андрія лякали гриби. Адже коли він спав, вони тихенько обступали його ліжко і докірливо дивилися, дихаючи холодом і гнилизною, що приходили з ними із глибин підземелля.

Андрій був упевнений, що вдома його чекають заплакані мама й бабуся, стурбований і розлючений тато, та ще, напевно, з десяток захеканих сусідів, котрі оббігали ввесь ліс у його пошуках, та так і не додумалися зазирнути в молодий ялинник біля самого села. Та коли він підійшов ближче, його зустріла несподіванка... Схоже, всі в домі вже давним-давно спали.

Андрій тихесенько відчинив хвіртку. Завіси протяжно заскрипіли, і він подумав, що було б непогано їх змастити. Двері були замкнені, тому Андрій легенько постукав у вікно. Ніхто не відповів, і Андрій затарабанив сильніше. Спочатку до його вух долинула тільки нічна тиша, яку інколи переривала цвіркунова скрипка, а тоді всередині хтось завовтузився, і крізь відчинену кватирку виповз захриплий батьків голос.

— І кого це принесло так пізно?

— Своїх, тату! — сказав Андрій, дивуючись.

— Що? Невже? Не може бути? Андрію, синку! Невже це справді ти?!

— Та ні, мій брат-близнюк, — фиркнув хлопець, трохи розчарований такою зустріччю.

— Господи... Андрію! — сонні нотки в голосі батька як вітром здуло. Андрій почув, як заскрипіла підлога під батьковими кроками, далі щось дзенькнуло, і до вух долинуло ледве чутне жіноче бурмотіння. А тоді у вікнах нарешті засвітилося, і Андрій почув, як повертається в дверях ключ.

Батько вийшов на поріг, тримаючи в руках старий, побитий часом ліхтарик. Вслід за ним у дверях з’явилася й матір, закутана у довжелезний махровий халат.

Промінь від ліхтарика упав йому на обличчя, і Андрій зажмурився, осліплений яскравим Світлом, від якого встиг відвикнути у густій темряві серпневої ночі. В ту ж мить повітря сколихнулося від переляканого маминого зойку.

— Що таке? — Андрій спантеличено витріщився, переводячи погляд то на неї, то на батька.

— У тебе...на обличчі...

Все ще не розуміючи, в чому річ, Андрій поволі підніс руку догори і обмацав своє чоло, ніс і щоки... А тоді взяв у батька ліхтарик і посвітив на долоню.

Побачивши, що на ній, він з переляку випустив його з рук.

3

Андрій сидів за столом і пожадливо наминав вчорашній борщ. Холодний, слизький присмак розварених овочів приємно лоскотав горло і здавався райською насолодою. Він їв — і ніяк не міг наїстися. Здавалося, його живіт не знав страви сотні і тисячі років. Дикий голод викручував тіло і пронизував мозок, а він все сидів за столом, запихаючи в себе шматки прокислої картоплі, і аж, здавалося, прицмокував губами від задоволення.

Умитий, переодягнений і ситий, Андрій на якийсь час відчув себе щасливим. Мати, на щастя, швидко оговталася. Як виявилось, вона просто перехвилювалась. Виливши на себе ціле відро води, Андрій змив із тіла залишки крові — і вона нарешті заспокоїлась, оскільки жодних ушкоджень на синовому тілі так і не виявилось.

Було, щоправда, одне «але»... Та тільки хлопець волів поки що про нього не згадувати. Принаймні за вечерею.

Але батько, здається, вирішив одразу розставити всі крапки над «і».

— Чия це кров була на тобі? — безцеремонно спитав він, всідаючись за стіл.

Андрій роздратовано закотив очі і жестом показав, що не може говорити. Проковтнувши їжу, він взявся сьорбати пахучий липовий чай.

— Чесно кажучи, тату, я б не відмовився зараз трохи поспати, — спробував ухилитися від відповіді Андрій.

— Розкажи, що з тобою трапилося, та й спи собі хоч до обіду... — втомлено сказав батько, постукуючи пальцями по столу.

Якусь мить батько сидів у важкій задумі, схиливши голову на долоні. А тоді підвів очі вгору і взявся свердлити сина упертим докірливим поглядом.

— Скажи мені правду, синку... Тебе викрали, так? Катували? Залякували?

Ошелешений таким припущенням, Андрій спромігся тільки не дурнувате «що?».

А батько продовжував випускати на волю плоди своєї фантазії.

— Що вони тобі казали? Що хотіли? Навіщо взагалі це все затіяли? Викупу хотіли, так? І взагалі... Я не вірю, що тебе так просто відпустили... Ти втік?

Очі Андрія, що й до того були завбільшки як тарілки, округлилися ще більше, не в змозі повірити в те, що бачать. В той час як вуха поволі скрутилися в трубочки, не маючи сили перетравлювати те, що чують. І тільки отупілий язик не зробив нічого. Він просто мовчки прикипів до піднебіння, не дозволяючи Андрієві витиснути із себе жодного нормального слова.

— Ти ненароком його побив, так? Кривдника? — батькова уява продовжувала набирати обертів. Він перехилився через стіл і по-змовницьки підморгнув синові.

— Побив — і боїшся в цьому зізнатись! — його голос опустився до ледве чутного шепоту.

— Га?

Язик Андрія нарешті відклеївся від піднебіння і безвольно повис, ударившись об нижню щелепу.

— Що?

— Побиття при самозахисті — то не найгірше, що може статися... Ну це ж, я надіюся, все-таки був самозахист, правда?

— Звісно...тобто...що?

— Ну от бачиш, я так і знав! — батько обурено сплеснув в долоні. — Синку, повір, у цьому немає нічого поганого! Ти просто намагався себе захистити! Не переживай, завтра поїдемо в райвідділок — і ти там все розкажеш! Для протоколу... Щоб залишили нас у спокої. Сам розумієш, зараз такі часи, що зробити з невинної людини страшного злочинця декому значно легше, ніж зловити мишу котові... Все, що тобі треба зробити — це просто сказати правду...

Поки батько говорив, Андрієві здавалося, що хтось заїхав йому по голові молотком, і він почав марити, перебуваючи на межі реальності і сну. Господи, та ця розмова нагадувала якийсь химерний сон-карикатуру, якщо такі, звісно, бувають! Нічого подібного з ним не було навіть тоді, коли вони з другом обкурились травою, яку той поцупив у старшого брата.

— Тату... З тобою все добре? — нарешті спромігся на слово Андрій. — Вибач, але ти мене, м’яко кажучи...лякаєш!

— Зі мною все чудово, не хвилюйся! Це тобі зараз небажано хвилюватися, вистачить вже і мами, — спокійним і дещо втомленим голосом мовив батько, відхиляючись назад і спираючись на спинку крісла. — Просто не пробуй мене дурити... Повір, я брехню носом чую. Та й зрештою, ти сам прекрасно це знаєш! Просто уяви себе в наших з мамою шкурах, подумай про те, як ми хвилювались, як ледь не збожеволіли тут, поки тебе шукали. Так, так, всім селом ліси прочісували! Навіть міліцію викликали. Правда, жодної допомоги від тих молокососів так і не дочекались. Тільки паніки наробили, сволота! Коли вони оголосили тебе зниклим безвісти, у матері ледь не стався інфаркт!

«О-хо-хо! Чим глибше в ліс, тим більше дров!»

— Сам розумієш, до чужого рота не приставиш ворота... — продовжував батько. Хтось із цих недороблених міліціянтів, яким, певно, років не набагато більше, ніж тобі, ляпнув десь не подумавши, а нашим людям дай тільки язика почухати! Таке понабріхують, що потім до віку не обберешся!

— Цирк якийсь! — сказав Андрій, трохи обурившись. — Невже ви не могли почекати до завтра? Мене не було всього-на-всього нещасних кілька годин!

В цю ж мить Андрій побачив, як батькові очі розширилися від здивування, а сам він увесь аж побілів.

— До завтра? До завтра?! Та годі прикидатися, ти думаєш, я не розумію, в чому справа?! — він схопив Андрія за комір і різко струсонув ним. — Кілька годин, кажеш?!

І тут його голос зірвався на істеричний крик:

— Тебе не було два тижні, чуєш?! Цілісіньких ДВА ТИЖНІ!!!

4

Минуло два місяці.

Після усіх катавасій в селі Андрій нарешті повернувся додому. Галасливе, задушливе місто принесло йому несподіваний спокій і якусь душевну рівновагу. За цей час Андрій з батьком устигли пооббивати пороги усіх міських відділків і прокуратур. Батько все ще сподівався, що хлопець нарешті не витримає й відкриє світові, що ж трапилося з ним у той страшний грозовий день і де він пропадав наступні два тижні. Та кожного разу від Андрія звучали одні й ті ж самі слова, які він, здається, уже встиг вивчити напам’ять: ударило гілкою, знепритомнів, оклигав, пішов додому, нічого не чув, не бачив, ні від кого не втікав, нікого не лупцював, і т. д.. У відділку зійшлися на думці, що юнак або справді заблукав, або вирішив ненадовго відчути себе у шкурі Мауглі. А кров на обличчі... Напевно, десь поранився. Всі знають, які непосидючі тепер підлітки пішли. Якщо не поріжуть пальці кишеньковим ножиком, то обов’язково налетять босою ногою на шматок розбитого скла, що не так і важко зробити при нинішній-то екології...

Та невгамовний татусь заспокоївся тільки після того, як познайомив хлопця з усіма психіатрами, психоаналітиками і психами, що мешкали у їхньому районі. Після тривалого й доволі таки плодовитого для більшої частини цих осіб викачування батькових грошей усі вони визнали Андрія психічно здоровим і одностайно заявили, що хлопця бажано транспортувати в якесь інше середовище, щоб оговтався від пережитого шоку. Тому останні два тижні канікул Андрій провів на гарячому пляжі Середземного моря.

Несподіванки почалися, коли він повернувся до школи...

5

Того дня все було як зазвичай. Щойно продзеленчав дзвоник, як двері розчахнулись — і в клас запливла Марія Петрівна, стара, схожа на величезного колобка вчителька математики, що страждала надмірною суворістю до учнів і древнім, майже сталевим світоглядом, згідно з яким запізнення на урок вважалося ледь чи не найбільшим смертним гріхом.

Буквально через кілька секунд після неї до класу вповз захеканий Мишко Лещук. Спочатку в дверях з’явилась його нога, далі — руки, зайняті двома здоровенними бутербродами, а тоді уже й решту Мишкового тіла. Він діловито відчинив двері кросівкою (очевидно, уявляючи себе Чаком Норрісом), і голосно плямкаючи, завалився в клас — та тут же застиг, мов укопаний, налетівши на крижаний погляд Марії Петрівни.

— Хмм...мрм... — промимрив він, намагаючись проковтнути занадто великий шматок бутерброда, що несподівано застряв у горлі.

— Хто це тут у нас в перший же день запізнюється? Га? — суворо сказала вчителька, театрально поправляючи окуляри.

Мишко нарешті проковтнув триклятий шматок і по-дурному витріщився на неї, збираючись щось сказати. Та йому раптом знову забракло слів, і він завмер з роззявленим ротом.

— Я так розумію, ви давненько не навідувались до директора?

Марія Петрівна погрозливо нависла над столом.

В ту ж мить до класної кімнати увірвався Діма Вуєвич, височенний рудий здоровило з довжелезним носом, густо поцяткованим веснянками. Вони з Мишком були друзі нерозлийвода. Андрій відчув, як разом зі струменем повітря до класу увірвався слабенький запах тютюнового диму. Певно, Діма знову курив за школою, очікуючи, поки розтане черга в буфеті.

— І довго мені вас докупи збирати?! — вчителька сердито сплеснула руками.

— В...в...вибачте, — пробурмотів Діма, затинаючись. — Черги... Ви ж, мабуть, знаєте, які в буфеті черги!..

— Ні, не знаю! Ви забагато собі дозволяєте! — надтріснутим голосом вереснула Марія Петрівна, розсердившись, що Діма привселюдно натякає на її харчування в шкільному буфеті. Для неї це, очевидно, було чимось дуже ганебним. — Мене анітрохи не цікавить, де ви були і чим займалися! В кабінет до директора! Обоє! Негайно!

— Чого одразу — до директора? Ми ж не зробили нічого поганого! — обурився хлопець.

— Хіба я вас у чомусь звинувачую? — з награним здивуванням підняла брови Марія Петрівна. — Та не доведи Господи до такого! Просто правила створені для того, щоб їх дотримуватись! А ви цього явно не робите! А тепер — будьте такі ласкаві — покиньте аудиторію і не заважайте мені проводити урок!

Діма понуро поплентався геть із класу.

— Вас, Лещук, це також стосується, — додала вчителька, скоса зиркаючи на Мишка. — І закрийте нарешті рота, бо, чого доброго, ще й мене проковтнете!

Андрій зневажливо пирхнув.

— Слухай, вона взагалі вміє говорити по-людськи? — запитав він у сусіда по парті. — Чи тільки пафосними шаблончиками? Чесно, обблюватись можна.

Марія Петрівна одразу ж перевела погляд на нього.

— Ви теж хочете провітритись?

— Ні, дякую! — відповів Андрій, а тоді додав ущипливо. — Хоча пропозиція, звичайно, крута.

По класу прокотився смішок. Та Марія Петрівна не звернула на це жодної уваги.

— Шановний пане Маковей, цей пафос вам личить не більше, ніж сідло корові! — відрізала вона. — Тому будьте такі ласкаві, перестаньте викаблучуватись!

За першою партою хтось тоненько захихотів. Мабуть, Оксана або Маша. Таких підлиз і вискочок ще світ не бачив. Андрій нічого не відповів, тільки роздратовано завовтузився на стільці. Шукаючи, на кому зігнати злість, штовхнув ліктем сусіда по парті, на що той відреагував доволі голосним «Відвали!».

— Не ний! — гаркнув на нього Андрій.

Марія Петрівна почекала, поки клас нарешті втихомириться, а тоді ще раз поправила окуляри і взялась виводити щось на дошці.

— Тема сьогоднішнього уроку — «Логарифми», — сказала вона, прискіпливо оглядаючи клас. — Всі записали?

Не дочекавшись відповіді, продовжила:

— Запишемо визначення. Отже, число «ікс» називається логарифмом числа «а» з основою «єн», якщо «єн» у степені ікс дорівнює...

Та тут хтось вдарив Андрія по потилиці. Від несподіванки він випустив ручку, і вона тихенько покотилась під стіл.

— Що таке? — роздратовано спитав Андрій, побачивши самовдоволену пику Ігоря Вітовського.

— Ти бачив вчорашній матч? — схвильовано поцікавився той.

— Ну так, бачив.

— І як? Бо я додивився тільки до другого тайму. А тоді прийшла мама і спалила, що курив у туалеті.

— Ідіот, — фиркнув Андрій. — Не міг на балконі подиміти?

Ігор похнюпився.

— Я затупив. Місяць без кишенькових грошей. Так батько вирішив... А я ж хотів дівчину в кіно запросити...

І він став червоний, як рак.

— Що? Кого? — Андрій зайорзав на стільці. — Ти серйозно?

— Так, — коротко відрізав однокласник і приклав пальця до вуст. — Тільки не кажи нікому, будь ласка, бо не дай бог, дівки почують та й рознесуть по всій школі! А я б цього, знаєш, не хотів...

Ігор був диваком і скромником, яких не бачив світ. А ще дуже боявся дівчат. Як вогню.

— Невже Олеся? — по-змовницьки підморгнув сусідові Андрій і разом зі стільцем підсунувся ближче. Для нього не було секретом, що Ігор ще з молодших класів сохнув за милою білявочкою з паралелі.

— Тссс! Тихіше! — зацитькав Ігор, червоніючи ще дужче. — Ти не повіриш, але... Я таки наважився запросити її на побачення!

— Офігіти! — захоплено вигукнув Андрій і поплескав друга по плечу. Той знітився і почервонів, цього разу — по самісінькі вуха.

— Цілий вечір говорили... Ніколи б не міг подумати, що вона така класна! І в футбол ганяє по вихідних!

— Олеся? В футбол? — Андрій скептично зиркнув на друга. — Може, вона просто тебе кадрить?

— Не думаю, — прошепотів Ігор, загадково усміхаючись. — Виявляється, її навіть в міську дівчачу команду запросили... А ще вона збирається стрибнути з парашутом, як тільки 18 виповниться! І мене з собою запрошує!

Андрій не надто добре був знайомий з Олесею — цією хворобливою, але доволі симпатичною дівчиною з паралельного класу, однак по її вигляду ніколи б не сказав, що вона належить до людей, котрі люблять активний відпочинок. Зазвичай такі особи, як вона, бояться усього на світі, особливо мишей, ковзанів і роликів, тоді як найвищим своїм досягненням вважають хіба що приборкання велосипеда.

— Ого! Слухай, та вона в тебе шикарна! Ти щасливчик! — захоплено вигукнув Андрій, зовсім забувши, що сидить на уроці.

— Маковей! — раптом пролунало над головою. Андрій обернувся і побачив перед собою розгніване обличчя Марії Петрівни. — Маковей, може, проведете замість мене урок? А то, як я бачу, ви уже все знаєте!

— Е-е...ні, дякую...не цього разу, — промимрив Андрій, від усього серця бажаючи чкурнути кудись за двері.

— Тоді сядьте по-людськи і не заважайте іншим вчитися!

Андрій насупився, не розуміючи, чому вона доскіпується тільки до нього. Зрештою, Ігор першим зачепив його.

Та тут він почув, як хтось смикає його за рукав.

— То чим закінчився матч?

Андрій не встиг розтулити рота, як до його вух долинув сердитий голос Марії Петрівни, переповнений глузливими нотками і гнівом.

— Пан Андрій Маковей, як я бачу, володіє непереборним бажанням піти до дошки і розв’язати нам одне чудове рівняннячко! — сказала вона, з насолодою розтягуючи слова. — Ну ж бо, шановний! Чому ви досі ще на місці? Виходьте, не соромтеся! Давайте, продемонструйте класові свої таланти, яких, як ми знаємо, у вас назбиралося чимало!

Закипаючи від злості, Андрій піднявся зі стільця і понуро поплентався на середину.

— Рівняння, любий мій, перед вами! Приступайте до роботи!

Андрій люто зиркнув на Марію Петрівну. В її очах світився тріумф. Ох як він хотів, щоб з нею зараз що-небудь трапилося! Наприклад, люстра впала на голову. Або хтось розбив вікно м’ячем. Або щоб звідкись вискочила миша, а краще — щур. Андрій уявив собі, як той вибігає на середину класу, як напомаджені губи Марії Петрівни розриває переляканий крик, як вона вискакує на стілець, намагаючись сховатися від, на її думку, жахливої потвори, як той стілець, не витримуючи натиску такої здоровенної туші, зрадливо скрипить, а тоді з тріском ламається. Марія Петрівна падає на підлогу, простягається навзнак, смішно дригає ногами, її спідниця задирається і... Стоп-стоп-стоп, а це вже зайве. Андрій узяв крейду і з діловитим виглядом повернувся до дошки.

Змінні, квадрати, логарифми, інтеграли... Андрій спробував вникнути в суть написаного... Якісь формули, буквочки... Хоча... А якщо зробити навмання? Оце, наприклад, підставити сюди, а тут — скоротити? Далі — все за старою доброю схемою... Хоча, стоп... Звідки він знає стару, добру схему? Раніше ж ніколи її не розумів, а тут раптом... Невже все було так просто? Дивно якось... Навіть підозріло... А може, це якийсь дурний жарт? Може, Марія Петрівна вирішила, що він страшенно тупий, і щоб не ганьбити хлопця перед однокласниками, дала йому простеньке рівняння? На якусь мить йому стало соромно за щура і задерту спідницю. Та це протривало недовго.

Все ще не розуміючи, що відбувається, Андрій нервово кашлянув. Несподівано перед його очима випливла здоровенна, біла цифра 3. Через кілька секунд до нього дійшло, що це, мабуть, і є відповідь. Далі він побачив цілий клубок якихось дивних сріблястих ниток, що тяглися від трійки. Вони вирували, мерехтіли, спліталися у якісь складні узори і тягли його вглиб. До суті. Узорів було багато. Вони перетинались між собою або літали паралельно. Здається, це були... розв’язки. Багато розв’язків. Різні варіанти. Вірогідності. Або його почало плющити від духоти, що панувала в класі. Вчителька ще на початку уроку наглухо позамикала кватирки. Вона була з тих людей, яким вічно дує. Саме такі, як вона, в тридцятиградусну спеку лізуть у переповнений автобус і вимагають позачиняти всі вікна. Як же ж він ненавидів таких людей... І спеку ненавидів... Але зараз річ була не в ній... Здається... Він справді бачив розв’язки. Це було гарно. А ще змахувало на те, що вчителька все-таки хотіла його опустити. Це було бридко і смішно. Але, на щастя, в неї нічого не вийшло... А ось це.., це було прекрасно! До неможливості прекрасно! Так прекрасно, що він аж розсміявся.

Клас принишк. Краєм ока Андрій помітив, як заучки-підлизи, що сиділи за першою партою, здивовано перезирнулися між собою.

— Маковей, що з вами? — стривожилася вчителька, очевидно, сприймаючи його регіт за напівбожевільний крик відчаю.

Та Андрій не звернув уваги. В його уяві Марія Петрівна знову валялась на підлозі, дригала ногами і відбивалась від щура, що гриз її окуляри. З-під задертої спідниці, звичайно ж, визирали величезні, більше схожі на вітрило, допотопні панталони. Заучки-підлизи смикали вчительку за руки, безуспішно намагаючись підняти на ноги. Хлопці реготали й тицяли пальцями. Андрій реготав разом з ними. Насправді тут не було нічого смішного, він давно уже виріс з того віку, коли нижня білизна викликає сміх, навіть така недолуга, як у Марії Петрівни. Крім того, він не раз бачив, як бабуся сушила на шворці щось схоже. Чесно кажучи, це «щось» він якраз побачив у бабусиній шафі, а потім просто спроектував на вчительку, щоб помститись. І пофіг, що це було анітрохи не смішно. Але всі сміялись, і він теж. Відчуття помсти — от що керувало Андрієм. Сміятися було варто тільки заради цього. Сміх викочувався з його горла, лився через очі разом зі сльозами, виривався з грудей і заповнював собою все навколо.

Вчителька, схоже, припинила вважати його божевільним. Тепер їй здавалося, що Андрій просто з неї глузує. Це було близько до істини.

— Маковей, або ви замовкнете нарешті, або я зараз же відправлю вас до директора! — і вона загрозливо помахала на нього пальцем.

Почувши про таку перспективу, Андрій узяв себе в руки і спробував заспокоїтись.

— Маріє Петрівно, а ще простішого завдання ви мені запропонувати не могли? — сказав він із нотками обурення в голосі. — Та тут навіть п’ятикласник скаже, що ікс дорівнює трьом!

— Відповідь неправильна, — автоматично промовила викладачка, навіть не почувши толком, що він там сказав. А тоді до неї чи то дійшло нарешті, чи то просто увімкнулась якась кнопка, що відповідає за здоровий глузд, та вона раптом здивовано кліпнула і, зробивши паузу, перепитала: — Вибачте, що?

— Ікс дорівнює трьом! — повторив Андрій, роздратовано закочуючи очі.

Марія Петрівна підійшла до дошки і втупилась у рівняння, а тоді взяла зі столу чистий аркуш і почала щось шкрябати на ньому.

— Те-екс, тут... так... корінь з ікса...плюс вісім...поділи-ти на два в степені ікс...помножити на сім...— бурмотіла вона, виводячи на папері якісь закарлючки. Закінчивши писанину, вчителька відірвалась від аркуша і витріщилась на Андрія.

— А таки справді три! — зачудовано сказала вона, підозріло прицінюючись до нього. — Скажіть чесно, ви підгледіли відповідь?

— Та ні, — відповів Андрій, ображений її поведінкою.

— Отже, вам хтось із класу підказав, а я не почула... Маріє! Оксано! Ваша робота? — і вона зиркнула на переляканих відмінниць.

— Н...н..ні, — відповіла одна з дівчат, затинаючись. — Ми й самі ще не розв’язали!

— Хм... — учителька явно почувалась загнаною в глухий кут. Вона ще якусь мить продовжувала щось обмірковувати, а тоді знову перевела погляд на Андрія. — Поясніть, будь ласка, хід ваших думок!

Схоже, найбільше її спантеличувало те, що Андрій не зробив жодного запису. Жодного розрахунку не красувалося на дошці, жодної формули не було виведено.

Але Андрій ні на мить не завагався. З грайливою усмішкою на лиці він пояснив кожнісінький крок свого розв’язку, при чому зробив це так, що його зрозумів навіть останній двієчник.

— Дивовижно! — видихнула Марія Петрівна, коли він нарешті закінчив пояснювати. — Навіть не так... Я б сказала, блискуче! Справді блискуче! Ви що, влітку займалися?

— Та ні, — знизав плечима Андрій, не зовсім розуміючи, чого вона так вчепилася до цього дурнуватого рівняння. Воно, звичайно, не на дві дії, але й суперскладним його теж не назвеш.

— Це дивовижно... Фантастично! Блискуче! — бубоніла Марія Петрівна, риючись у купі якихось паперів. — Ага! Ось де воно... Знайшла нарешті! Ану спробуйте розв’язати!

І вона подала хлопцеві аркуш з наступним рівнянням. Андрій знизав плечима, зосередився — і почав уявляти, як щур принюхується до ніг вчительки. Цього разу перед очима вималювалось щось схоже на «-23а». Далі почався танець сріблястих циферок, ниточок і шнурочків... Він записав відповідь, а тоді, на прохання вчительки, пояснив розв’язок. Марія Петрівна запропонувала йому ще одне завдання, а тоді ще одне, і ще... І кожного разу ситуація повторювалась. Щойно він дочитував завдання до кінця, як відповідь одразу ж з’являлась перед очима. Щур у його голові вже перегриз все, що міг, і тепер ласував класним журналом.

— Надзвичайно! — захоплено сказала вчителька після чергового рівняння. У її очах він помітив щось схоже на суміш глибокого захоплення, пошани й...побожності?

Андрій окинув очима клас — і побачив, що всі зачаровано дивляться на нього. Кілька людей сиділи з відкритими ротами — так, наче угледіли щось, гідне великого здивування.

— Який здібний хлопчина! — говорила Марія Петрівна, сплескуючи в долоні і не зводячи з нього очей. — Та вам...

Її перебило гучне дзеленчання дзвоника. Андрій полегшено зітхнув. Його щур покінчив з журналом, струбив парочку зошитів, перекинув відро зі сміттям і тепер шукав, що зжерти ще. Андрій порадив взятись за ніжки стола. Щурові не сподобалось.

— Перерва! — заверещав хтось із хлопців і налякав щура. Той блимнув очицями, труснув хвостом і чкурнув під батарею.

Як тільки Марія Петрівна вийшла в коридор, всі одразу зірвалися з місць і навперебій кинулися до Андрія.

— Що за спектакль вона тут улаштувала? — поцікавився Андрій, оточений тісним колом однокласників.

— Спектакль? — здивовано перепитала одна з дівчат-заучок. — Я думала, це ти нам поясниш!

— Ти про що? — Андрій стріпнув головою, відкидаючи з лоба пасмо волосся, що впало йому на очі.

— Ти лускав ті рівняння, ніби якісь горіхи! — ошелешено сказала вона, чомусь не знаючи, куди подіти свої руки. — Я за ввесь урок розв’язала тільки дві штуки, і то у другому щось наплутала! А ти!.. Знаєш, я такого ще не бачила!

— Чого не бачила? Та вони ж не дуже важкі!

— Хм... Я б так не сказала! — підключилася до розмови ще одна з відмінниць. — Останні два, якщо я не помиляюсь, узагалі взяті з завдань обласної олімпіади! Брат там був минулого року... Не розв’язав.

— Що? — тупо перепитав Андрій.

Тут із натовпу вийшов однокласник, через якого й почалась уся ця катавасія. Він розуміюче подивився на Андрія і по-дружньому поплескав його по плечу.

— Кажеш, це я щасливчик? — сказав він, усміхаючись. — А сам то...

І він зібрався було йти кудись, та раптом щось згадав і зупинився.

— А хоча ні! — він нахилився до Андрія і додав: — Ти не щасливчик! Ти — геній!

І запустив у сміттєвий кошик зіжмаканим аркушем з якимось малюнком. Андрій встиг розгледіти намальовану ручкою мордочку щура.

6 Хто підмінив сина?

7

Осінь поволі вступала в свої права. Ранки стали холодними, а дощі — затяжними. По небу потягнулися довжелезні пташині ключі. Нещасні птахи, покидаючи рідні землі, безупинно кружляли над містом і сумовито кричали, аж поки їхній крик не поглинав ранковий туман.

На Андрія все частіше нападали приступи якоїсь незрозумілої меланхолії. Якщо раніше він віддавав перевагу гучному, веселому товариству, то тепер його постійним супутником стала самотність. Він уникав людей, частенько блукаючи містом наодинці. У випадкового спостерігача могло би скластися враження, що хлопець чогось шукає, та чомусь ніяк не знайде.

Батьки у поведінці Андрія не вбачали нічого дивного. Мати вважала, що син просто дорослішає і з недоробленого підлітка перетворюється у серйозного юнака. Батько, дізнавшись про історію в школі, з гордістю заявив, що завжди вірив у приховані таланти сина. Що ж до змін у характері хлопця, то він був упевнений, що це якось пов’язано із подіями в лісі.

А потім Андрієві почали снитися сни...

8

Того дня Андрій повернувся додому під самісінький вечір. Забіг на кухню, перекусив шматком хліба з маслом і запив холодним чаєм.

— Краще би млинців загрів! Я їх що, для себе пекла? — обурено спитала мама, побачивши на столі надкушений бутерброд. — Ще шлунок зіпсуєш цією сухом’яткою...

— Дякую, та я вже не голодний, — відповів Андрій, пропускаючи повз вуха останні мамині слова. — Посуд помию потім, чесне слово.

Він поклав порожню чашку в раковину і поплентався в свою кімнату.

Андрій відчував, як на його плечі поволі навалюється важкий тягар утоми. Та й чи було в цьому щось дивне? Навряд чи. Випускний клас, репетитори, на додачу до всього ще й записався в спортзал... Дні були насичені обов’язками, що сипались на нього, мов з мішка. І те зроби, і це зроби, і туди заїдь, і те не забудь. Він вертівся, як білка в колесі, почував себе Сізіфом, рабом на галері — та ким завгодно, тільки не собою. Його дні були сірими й нудними. Їх заповнювала безконечна порожнеча із дивною назвою «треба». Що треба, кому треба — не знав ніхто. Батьки казали — треба думати про вступ. Вчителі надривали горло своїм вічним «треба вчитись». Найкращий друг Сашко, вкотре обдовбавшись портвейном, млявим язиком видушував із себе: «Дівку тобі треба... Дівку-у-у!». Усі казали йому «треба», усім щось від нього було треба, увесь час тільки й чув «треба... треба... треба...». «Треба» наповнило його життя собою і вкрало все, що називалося «хочу». Навіть сон.

Та сьогодні Андрій вирішив трохи це надолужити. Плюнувши на стос незроблених уроків, що терпляче чекали у рюкзаку, він скинув брудні шкарпетки і колодою завалився на ліжко. Не минуло й кількох хвилин, як хлопця здолав міцний, здоровий сон.

Його розбудив холод. Розплющивши очі, Андрій побачив, що вікно відчинене навстіж. Осінній вітерець танцював між фіранками, розлякуючи блідих вечірніх метеликів, що ховалися між тонкими складками тканини. По кімнаті кружляли пожовклі осінні листочки. Андрій піднявся з ліжка і зачинив вікно. Та через деякий час знову похолоднішало. Обернувшись на лівий бік, помітив, що вікно знову відчинене. Хлопець вилаявся і ще раз виліз з ліжка. Перед тим, як вкластися, перевірив, чи міцно закрутив ручку. Все було гаразд. Він забрався під ковдру і задрімав.

Але холод розбудив його і втретє. Лаючи все на світі, Андрій не повірив своїм очам. Це довбане вікно знову було відчинене! От тільки... Якого біса? І, головне, як?!

Андрій підійшов до вікна, обережно відсунув фіранку — і ледь не впав.

Замість звичного краєвиду — дитячого майданчика і кількох багатоповерхівок — перед очима виріс густий дрімучий ліс. Нижніх поверхів не було. Земля підступала майже під самісіньку шибку.

Недовго думаючи, Андрій вибрався на підвіконня і вистрибнув надвір. Біля дому побачив стежку, перегороджену гнилою колодою. Андрій штовхнув її ногою, і вона поволі покотилася вбік. На її місці залишилась глибока вм’ятина. У вогкому, чорному ґрунті Андрій розгледів двох дощових черв’яків, що огидно звивалися, і здоровенного блискучого жука. Жук розправив крила і сердито задзижчав, знявшись у повітря.

— Киш! Киш! — замахав руками Андрій, відганяючи комаху. Жук упав на землю і кумедно задриґав лапками, вочевидь, не розуміючи, що сталося.

Зненацька у ніс вдарив затхлий запах гнилизни.

Нічого не розуміючи, Андрій озирнувся.

І тут він ще раз відчув, як гойднулася під ним земля і попливла з-під ніг.

Кімнати, з якої він вийшов буквально хвилину тому, більше не було. Натомість Андрій побачив руїну, в якої був такий вигляд, ніби її покинули понад століття тому. Зі стін і стелі звисало коріння дерев. Замість вікна з’явились перехняблені двері, окутані товстою сіткою павутиння. Десь у кутку щось зашаруділо — можливо, пацюк, що допомагав розв’язувати математичні задачки. На поламаному ліжку розкинулись клапті напіврозлізлої тканини. Андрій ошелешено подивився на увесь цей розгардіяш і не зміг зрозуміти, що трапилось.

А тоді у його голові заворушилися давно забуті страхи і спогади, які він помилково вважав заснулими на віки вічні.

Він знав, що сталося. Відчував кожнісінькою клітинкою тіла, вловлював найменшим фібром душі. Це озивалися до нього голоси далекого минулого. Голоси, що належали його найбільшим страхам, найстрашнішим таємницям, котрі лоскотали душу в дитинстві і не давали спати по ночах.

На нього наступав ліс...

Андрій відчув, як ворушиться на голові волосся. Крижане дихання лісу окутало кожен сантиметр у будинку. Воно витало в повітрі, як, буває, туман витає над озером, і його колючий, нестерпний запах обплутував груди невидимою сіткою жаху. Андрій знав, що сни, які так часто тривожили його в далекому минулому, воскресли, принісши з собою холодний запах далеких підземель.

Він зробив крок — і відчув, як заскрипіла дошка в прогнилій підлозі. Ще один — і як трухлява деревина розсипалася на шматки, поступившись місцем лапатому корінню, що до болю нагадувало людські руки, покручені якоюсь страшною хворобою. Зі стелі звисала завіса старого павутиння, і Андрій ледь не впав, несподівано вгледівши перед собою здоровенного чорного павука, що дрімав у своїх напівмертвих сітях. В кімнаті пахло вогкістю і старим, зогнилим деревом.

Хлопець підійшов до діри в протилежній стіні і виглянув надвір. Та його очам відкрилися тільки густі зарості дикого плюща, що оповили її краї, і, уже геть знахабнівши, простромили свої лапи крізь прогалину, повилися по облуплених стінах і переплелися із корінням дерев, що заповзято наступали на будинок, намагаючись знести його зі свого шляху. Хирляві рослини з блідими покрученими листочками проривалися крізь підлогу, розламували стіни і звисали зі стелі впереміш із густими павучими сітями. По вологих кутках ховалися грона якихось химерних довгастих грибів із білими, як молоко, гострими шапинками. Пахло лісом і запустінням. Пахло смутком.

«Тільки не зараз... Не зараз...» — думав Андрій, відчуваючи, як гучно б’ється серце в грудях. Це, напевно, був єдиний звук, що порушував навколишню тишу. Іноді до нього долучався ще крижаний голос вітру, що влітав у кімнату крізь прочинені двері і, зачепившись за трухляві смердючі корені, здіймав у повітря хмару їдкого пилу, дратуючи сонних товстих павуків під невидимою стелею. Покружлявши по холодних, сірих закутках, він висмикував звідкілясь жменю сухого листя і, вдосталь поганявши його по кімнаті, роздратовано вилітав крізь чорний отвір у стіні.

Андрій відчув, що більше не може знаходитись у цьому сонному царстві, що пахло мороком і запустінням. Він поволі покрокував до дверей в надії якомога швидше втекти звідси, та раптом з жахом помітив, що двері повністю обліплені темно-зеленими листками-лапами. Гнучкі завитки плюща по-зміїному переповзли через кімнату і звили собі кубло на всіх ділянках вільного простору, який ще не встигло завоювати схоже на кістки коріння дерев. Вони обплелися навколо стін, тонким зеленим станом обійняли старече тіло струхнявілих меблів, проросли крізь килим, простромили поламаний стіл. А тоді нарешті добігли до порога і могутніми зеленими язиками впилися у хирляве тіло дверей, сховавши їх під собою.

Андрій підійшов до порога і взявся зривати з проходу плетиво зеленого листя. Плющ обплітав йому руки, ловився за пальці, обдаючи шкіру неприємним холодком — так, наче він брав у руки не рослину, а слизьку гадину, котра сичить і звивається, намагаючись вкусити за палець. Нарешті прохід трохи звільнився — і хлопець зумів вийти із цього злощасного будинку на світ божий.

Перед очима простелилася вузесенька стежка, напівзаросла травою і вкрита торішнім опалим листям. Вона плавно спускалася вниз, до схованого за смугою дерев невеликого лісового озера. Андрій поволі побрів туди — і опинився на пологому березі, встеленому сірою сухою травою. Земля під ногами неприємно зачавкала — і він побачив, як сліди його босих ніг поволі заповнює густа чорна вода.

Озеро було старезне, як світ. Власне його то й озером назвати було важко. Швидше — болотом. Край берега воно ховалось у заростях височенного очерету, що чи не вдвоє перевищував людський зріст. Трохи далі водяну поверхню окутував шар ряски і жовті пуп’янки латаття. Бліді і мізерно дрібні, вони швидше нагадували якісь болячки, аніж водяні квіти. Замість ніжного квіткового аромату від них линув солодкавий запах гнилизни.

Подекуди між заростями рослин на поверхні озера проступали латки чорної глибокої води. Вона була густою й маслянистою, і здавалося, що немає такої сили, яка б могла порушити її віковічний спокій. Андрій підійшов до самісінького краю, відчуваючи, як грузька земля присмоктується до босих підошов слизьким чорним беззубим ротом, як ніжно гладить їх напівзогнилим язиком, немов смакуючи передчуття ситої вечері. Такі думки змусили тіло здригнутися, і хлопець відчув, як шлунок скрутило спазмом огиди. Він зігнувся навпіл, намагаючись втримати у собі залишки вчорашньої трапези, та спроба це зробити виявилась доволі невдалою. Замість того, щоб нарешті випрямитись і піти звідси геть, Андрій упав навкарачки у болотистий ґрунт і обблював усе навколо.

Коли останній спазм нарешті відпустив його шлунок, хлопець піднявся з колін і спробував відхекатись. Увесь його одяг був заляпаний огидною сумішшю напівперетравленої їжі і шлункового соку. Скривившись, Андрій поволі покрокував до озера, прагнучи якомога швидше змити із себе атрибути обряду, котрий щойно здійснював його травний тракт, змушуючи кишки викручуватись в якомусь химерному ритуальному танці. Крім того, у роті залишився неприємний кислий присмак, і за один-єдиний ковток води Андрій був готовий віддати душу.

Він розгорнув зарості очерету і, склавши долоні човником, занурив їх у непорушну, чорну озерну поверхню. Набравши води, підніс її до рота, та випити не встиг, бо в ту ж мить у ніс вдарив жахливий, терпкий запах намулу, перемішаний зі смородом гнилуватих рослинних соків. Від цього запаху холонуло тіло, забивало памороки і бентежило дух. Таких стійких, таких могутніх концентрованих запахів Андрій ще не зустрічав. Він відчув, як нервово сіпнувся порожній шлунок, як заборсалась у голові налякана чимось свідомість, як шалено загупало серце, намагаючись вирватись із грудей. Щось моторошне вивільнилося з озерних глибин разом із цим жахливим запахом, котрий чомусь продовжував рости й міцнішати, як це часто буває перед грозою. І це щось змусило Андрія закутатися в саван липкого, холодного поту, що раптом оросив його з голови до ніг. Навіть долоні спітніли.

Андрій з огидою стріпнув руками, виливаючи на землю те, що його язик не повертався назвати водою. Він зірвав із прибережного очерету кілька сухих листочків і гарячково кинувся витирати долоні. Та це не допомогло. Запах продовжував міцнішати. Андрій подумки проклинав себе за те, що наважився запхати руки в паскудне болото. Та було вже пізно — як відомо, після бійки кулаками не махають.

А запах продовжував наповнювати собою його тремтячі легені. До намулу й гнилизни тепер долучилися аромати розмоклої деревини. Потім ніс вловив ще щось, Андрій не міг сказати, що саме. Цей запах був набагато жахливіший за попередні, він вловлювався не нюхом, а швидше шкірою, чи може, навіть підсвідомістю (якщо, звісно, запахи можуть вловлюватися підсвідомістю). Та від цього запаху все у ньому завмирало, виверталося навиворіт, пручалося й скиглило, немов у конвульсивних спазмах, а тоді холонуло й застигало, ніби пролита на землю кров.

І тут Андрій нарешті зрозумів, що йому нагадує цей запах.

Озеро пахло смертю.

Усвідомивши страшну правду, хотів кинутися навтьоки, та чомусь не зміг. Неймовірний жах скував усе тіло і невидимою пекельною силою пригвинтив до розмоклої землі, напустивши на свідомість розбурханого вовка уяви. Паскудний звір метався в голові і гострими зубами шматував здоровий глузд, в той час як чорна примара божевілля вільно орудувала в його мозку. Вона наслала на нього впевненість, що зараз із ним щось трапиться, що з озера вийдуть якісь страхітливі виплоди пекла, жахливі демони лісу, котрі віками таїлися у його чорних глибинах. Андрій зрозумів, що йому не втекти від лісу. Він знав, що ліс стежить за кожним його кроком. Ліс був скрізь і всюди, оповивав його й виношував у собі, як небажану дитину, котру не встиг вчасно спровадити зі свого організму.

Андрій відчув, як заворушилось на голові волосся. Нестерпне відчуття тривоги досягло свого апогею і тепер лютувало, ганяючи по тілу ошалілу кров. Він все ще стояв і чекав, не в змозі відірвати погляду від чорної, глянцевої озерної поверхні, що, здавалося, прив’язала до себе невидимими нитками жаху. Він чекав... і слухав. Та нічого не відбувалося. Принаймні поки що.

Та тут раптом десь неподалік почувся тихесенький плюскіт. Серце Андрія від того звуку ледь не вискочило з грудей. Здоровий глузд, добряче покусаний божевіллям, кволим голосом спробував переконати хлопця, що це йому просто почулося. Та він одразу ж замовк.

Бо плюскіт повторився.

І цього разу — уже значно ближче.

Андрій проковтнув огидний слизький клубок, що раптом підкотився до його тремтячого горла. Руки стиснув у кулаки, аж побіліли кісточки пальців.

Плюскіт пролунав утретє. Андрій міг поклястися, що цього разу по воді пішли ледь помітні кола...

А тоді ще раз...

І ще...

Кола побільшали. Тепер уже озеро взялося легкими хвилями, що колихалися туди-сюди, немов не в змозі вирішити, в котрий бік втікати від того, що зачаїлося в глибині. А хлопець продовжував стояти і дивитися, хоча його серце від божевільного жаху вже ледь не вискакувало з грудей.

А тоді... О Господи, а тоді...

Що воно було таке, Андрій толком не побачив. Він навіть не впевнений, що взагалі щось побачив. Принаймні так йому потім сказав здоровий глузд. Та в ту мить Андрій спромігся тільки на дикий, нелюдський вереск жаху, що вирвався із горла. Неймовірними зусиллями він нарешті прибрав до рук контроль над своїм тілом і щодуху кинувся бігти — подалі від озера, у бік напівзруйнованого будинку.

Господи! Господи Боже! Буддо, Мухаммеде, Харе Крішно та інші небесні (чи які там) сили! Якщо ви є, скажіть... убережіть! Благаю, поясніть, ЩО ЦЕ В БІСА БУЛО?!

Чорні хвилі затремтіли — і з-під них виринула...з-під них виринула...виринула...

Так, майже людська. Біла, мов сніг, і слизька, мов риб’яча луска.

Так, холодна і мертва. З довгими тонкими пальцями і покрученими жовтими нігтями.

Вона випірнула з глибин і вчепилась за прибережні трави. Андрій ще встиг подумати, що десь колись чув, наче нігті в людини, як і волосся, продовжують рости навіть після її смерті.

Вона вхопилась за сухе бадилля. Щоб використати його як опору. Так іноді потопаючі намагаються вибратись на берег.

Потопаючі...

Потопельники.

Так, майже людська.

Холодна і мертва.

Рука. Пекельна рука.

Андрій щодуху біг по стежці, боячись побачити того, кому вона належала. В будинок! Швидше в будинок! Адже порятунок був там. Чому саме, Андрій не міг сказати. Та він відчував, як безшумно ступає за ним невидима сила, як крадеться навшпиньки, мов пливе повітрям, вслід за його промоклим від поту розпашілим тілом.

Ось і будинок. Андрій влетів у розчахнені двері і спробував їх зачинити, та йому це не вдалося — двері заклинило. Триклятий плющ щось зробив із завісами, і тепер Андрій не міг зрушити їх з місця. Він смикав і штовхав, проклинав і лупив ногами, та двері навіть не думали піддаватися. Лаючи все на світі, хлопець віддер від підлоги кілька трухлявих дощок і спробував забарикадувати ними отвір.

Крізь щілину він раптом помітив, що над озером збирається холодний білий туман. Він уже заполонив усю долину і тепер поволі підбирався до пагорба. От-от міг окутати й будинок.

Серце продовжувало шалено калатати. Невідоме хто-що-й-навіщо неухильно наближалося до будинку, огортаючи його пеленою слизького, мов озерний намул, і такого ж густого і темного, наче та вода на долонях, концентрованого жаху. Андрій скрикнув, бо несподівано побачив, як крізь отвір у стіні в кімнату просочуються білі, мов молоко, вируючі потоки туману. Він уже окутав підлогу, огорнув босі ноги — і смертельний холод зненацька пробіг по Андрієвих жилах.

Вогню, вогню! Світла!

Хлопця раптом осінило. Невідомо, як і чому вогонь мав урятувати його, та він мусив це зробити, Андрій це знав! Знав — і все, звідки — невідомо. Інстинкт чи інтуїція, правда чи вигадка — все переплелося у цьому ілюзорному світі, де найпотаємніші страхи мають властивість вириватися з глибин підсвідомості і вигризати мізки іклами страшної реальності.

Андрій кинувся на пошуки вимикача. Він мав бути праворуч від отвору, десь там, де клятий плющ загородив собою всю стіну. Нещадно шматуючи нестерпне темно-зелене листя, хлопець нарешті зумів відчути долонею те, що шукав.

Тільки б спрацювало! Тільки б спрацювало!

«Увімкнися! Будь ласка!»

Андрій поставив пальця на вимикач і перелякано примружився, боячись побачити страшну правду.

«Боже, чуєш! Прошу тебе, благаю! Якщо ти є, допоможи мені! Просто допоможи!»

Він натиснув на вимикач, і той натужливо клацнув.

Раз, другий...

Нічого не сталось.

Андрій розплющив очі, все ще не вірячи у можливість своєї поразки. В кімнаті досі було темно. Холодний океан туману досягав йому майже до пояса.

Ні! НІ-І-І!!!

Андрій щосили загатив кулаком по вимикачу, прекрасно розуміючи, що таки програв. Він бив по ньому як тільки міг, вкладаючи в удар усього себе, усе своє тіло, усю перелякану душу. Він бив, як не б’ють ніколи. Він бив.

Він бив.

Він бив...

І тут над його головою пронісся слабкий подих вітру. Холодний подих. Дуже холодний. Можна навіть сказати, крижаний.

Вітру.

(Ага!)

Позаду нього хтось стояв.

Стояло.

Стояли.

Він-вона-воно знаходилися (за його спиною. Андрій відчував, як безшумно ворушаться довгі тонкі пальці.

Він-вона-воно чекали.

Когось.

Чогось.

Ба ні. Думай глибше. Два в одному. Це, знаєте, як кавові пакетики. Хочеш — кава з цукром. А хочеш — і з вершками.

Когось і чогось.

Бі-лі хо-ло-дні ру-ки!..

Смерті.

Вони чекали його смерті.

(Тільки не озирайся! Нізащо не озирайся!)

А воно наближалося. Мить, ще мить — і не буде більше нічого. Залишиться тільки відчуття неймовірного...

— АААААААААААААААААААААААААААААА!!!!!

(жаху).

Так, це був крик всепоглинаючого, всесильного, всестрахітливого, всепекельного і всежахливого (пробачте за тавтологію) жаху. Він вирвався з Андрієвих грудей, не в змозі більше опиратись отруйній правді, що от-от мала змусити замовкнути його на віки вічні...

(амінь).

— ....АААААААА!!!

— ...годі, чорт забирай, годі!

— АААААА!!!

Він падає і падає кудись у ніч.

— ...прокинься, чуєш? Хлопчику мій! Синочку!

...падає і падає...

Кудись у чорні пекельні глибини...

Де птах не літає, де сонце не сходить (трава не співає і день не надходить).

Де чорні леза й мертве павутиння...

(лечу, лечу, лечу, лечу...)

На тихі зорі та ясні води.

У чорні води.

— Води!!!

Плюскіт. Мовчання. Темрява. Холод...д-д... ...д-д-дикий вереск. Мокро. Щось сліпуче вдаряє в очі. (Ха-ха, ось тобі й маєш рай).

— Ти що, ідіот?!

Андрій поволі розплющує очі. Над його ліжком стоїть розхристана мати. Її очі палають — божевільним, сердитим вогнем. Поруч наляканим цуциком щулиться збентежений батько.

— Здурів, так? Уже геть даху позбувся? — волає вона на все горло. — Я мала на увазі, дай йому напитися, А НЕ ЛИЙ НА ГОЛОВУ, ти, погана, поламана поливалка!!!

Андрій у своїй кімнаті. На своєму ліжку. Лежить під ковдрою, вистромивши з-під неї босі ноги.

Ніякого туману. Ніякого плюща. І тим паче, якоїсь незрозумілої фігні із білими кігтистими руками. Ніякого лісу.

Він вдома.

Він у себе вдома.

— Та він же захлинутися міг уві сні!!! Ти, клятий недоумку!..

Мати кричить, батько щулиться.

Мати б’є його по щоках, батько щулиться.

Мати чіпляється йому у волосся, батько щулиться... Батько кричить...

Сусіди кричать... Луплять по батареях і кричать. Сусіди хочуть спати.

Усім нормальним людям в цей час треба спати. На годиннику — пів на третю ночі.

Ніякого лісу.

Ніякого туману.

Ніякого огидного плюща.

Андрій натягує ковдру на самісінькі очі. Ковдра оббльована.

— Фе-е-е!

Він зривається з ліжка і вибігає у ванну. Розкручує кран — і пхає руки під чистий, холодний струмінь.

Це ж треба... Присниться ж таке!

Він витирає їх рушником і з задоволенням нюхає. Руки пахнуть намулом.

9

10

Щось сліпуче настирливо лізе в очі.

Так не хочеться піднімати повіки! Андрій лежить під ковдрою і відчуває дихання сну над собою. Його прохолодний, ніжний дотик медовими краплями спадає на обличчя.

— Андрію! Прокидайся! Скільки можна спати? — стукає в двері мама. Її голос вдаряється об стіни і сріблястим дзвоником відлунює в коридорі. Грюкають вхідні двері. Знову голоси. Приглушені. Андрій впізнає один із них. Тітка Леся. Прийшла щось позичити.

До голосів долучається шум води у ванній. Батько приймає душ. Своїм фальшивим співом він здатний розбудити навіть мертвого. Та тут пісня зненацька обривається. Схоже, батько почув, як рипнули вхідні двері.

Андрій нарешті розплющує очі. Сонце підбилося так високо, що навіть можна розгледіти його нахабну жовтогарячу пику, котра зацікавлено зазирає крізь відчинене вікно. « Сонце — це велетенська розжарена газова куля, яка...» Ох уже ці підручники з астрономії! Хочете — вірте, хочете — ні, але сьогодні сонце найдужче нагадує голову космічного велетня, такого собі казкового колобка.

Неділя. Здавалося б, єдиний вільний день, коли можна плюнути на все і піти гуляти, а якщо не пощастить з погодою — то втупитися в монітор. Та де там! Його геніальні батьки чомусь вирішили, що додаткові уроки англійської — це саме те, що треба робити в неділю. Тому Андрій, замість того, щоб як усі нормальні люди, бити байдики і розважатися, змушений пертися на інший кінець міста до якогось напівбожевільного дядька, котрому теж невтямки, що хлопцеві його віку є чим зайнятись на вихідні, окрім того як протирати штани на стільці запиленого кабінету з купкою таких же невдах, як і він сам.

Ну ось, недільний настрій успішно зіпсовано. Спасибі батькам. Понад усе на світі йому зараз хочеться оросити їх гнівом справедливої помсти. Щоправда, для цього він мусить як мінімум випхати себе з ліжка. От тільки... Це, виявляється, не так і просто. Ковдра навідріз відмовляється випускати його зі своїх обіймів — гірше того закоханого дівчиська! Подушка тулиться до щоки теплим муркотливим кошеням. Навіть сонячні зайці — і ті наче змовились: замість гарячих стусанів по носі ніжно гладять його по щоках, повторюючи монотонне «засни...засни...»

Та ні, не буде по-вашому!

Андрій нарешті відклеюється від подушки і дивиться на годинник.

За чверть перша.

От чорт!

Андрій вилітає з ліжка, мов пробка. Йому ж через півгодини треба бути в репетитора! Він прожогом кидається в коридор і, посковзнувшись на підлозі, з усієї сили вдаряється лобом об двері ванної. В ту ж мить повітря наповнюється смачною соковитою лайкою.

— Обережно! Голову розіб’єш! — докірливо дивиться на нього мама. У неї такий вигляд, наче слова, від яких вуха зазвичай скручуються у трубочку, дивовижним чином оминули її слух і вилетіли кудись у вікно. Мама спокійно зачиняє вхідні двері і прямує в бік кухні.

— Я не знав, що у ванній хтось замкнувся! — ображено відповідає Андрій, чухаючи забите місце. Не дай бог, ще шишка виросте.

— Ех, нещастя ти ходяче! — мати виходить з кухні. В руках у неї — ложка. — На, притули, щоб синця не було!

Андрій забирає ложку і прикладає до голови. Холодний метал торкається шкіри і осипає її дрижаками.

Мати стукає у двері ванної. Шум води починає стихати.

— Олежику, виходь уже! Скільки можна киснути? — кричить вона. — Андрій до репетитора спізнюється!

І для перестраховки додає:

— Там сніданок на кухні холоне!

— Іду-йду! — гукає батько і знову розкручує кран. Його слова поглинає шум води.

Андрій нарешті відклеює ложку від лоба. З її дзеркальних глибин на нього дивиться занадто високий, занадто худий юнак із занадто довгим темним волоссям і занадто великими темними очима. Шкода тільки, що ці очі майже повністю затуляють дурнуваті, нерівні пасма, котрі постійно звалюються на обличчя. Андрій незграбно відкидає їх з лоба і думає, що в такі моменти схожий на якусь рок-зірку. Принаймні щиро на це сподівається. Бо виглядати, як емочка, поки що не входить в його плани. Крім того, з такими патлами і окосіти недовго. Так що... Пора, мабуть, навідатись у перукарню.

Він рукою забирає з лоба волосся і ще пильніше вдивляється у майже дзеркальну поверхню ложки. Її опукла сторона кумедно викривлює обличчя, і складається враження, наче в нього здоровенний, схожий на картоплину ніс, що простягається від вуха до вуха, перетворюючи його на незграбну пародію на Буратіно.

Двері раптом з гучним клацанням відчиняються, і звідти виходить батько. Витираючи волосся рушником, кидає погляд на сина і смачно позіхає, затуляючи рота рукою. На якусь мить він нагадує Андрієві ситого, самовдоволеного кота, що ліниво мружить на сонці свої здоровенні очиська.

— Доброго ранку! — той усміхається синові і йде на кухню.

Андрій дивиться услід батькові — і його кусає щось схоже на заздрість.

Його батько — ідеальний. Бо має все, чого хотів, про що мріяв. Він народився в сільській глибинці, та втік звідти, переможений голосом свободи. Місто прийняло його божевілля, мов старий чоловік блудного сина, і дало йому волю. Він полюбив його більше за батька й матір, увібрав у серце, мов спраглий воду, і проріс у його глибини, немов молоде деревце. Місто навчило його любити і не боятися, дало друзів, кохану, дім. Воно прийняло його такого, як є — смішного, веселого, з парою подертих черевиків і вітром в кишені. За плечима у батька була бурхлива молодість — неймовірна історія боротьби й кохання, в яку вплелася божевільна радість від життя. Вона переповнювала батька, розривала на клапті, змушувала кричати про неї на ввесь світ, ділитися з кожним перехожим на вулиці. Батько притягував до себе людей, як магніт, його широченна усмішка манила і вабила. Він став своєрідною перепусткою у світ волі і шаленого щастя, коли живеш однією хвилиною і не задумуєшся про завтра. Він навчив своїх друзів сміятись і говорити правду. Можливо, він був божевільний, але це божевілля несло тільки світло. Він сміявся з проблем щиро і нестримно, та коли хтось потрапляв у біду, завжди простягав руку допомоги. Він не вмів брехати. Та й навіщо йому було брехати? Все, про що він мріяв, само прийшло йому до рук. Спочатку це була воля і подорожі. Потім — трохи засмучені очі майбутньої дружини. Коли народився Андрій, він трохи вгамувався, але не перестав кайфувати від життя. Він відкрив власний ресторан, купив чималу квартиру в одному з найкращих районів міста і парочку автомобілів. Правда, один із них, пошарпаний, старенький «Москвич» вже років п’ять стояв у гаражі. «Я ніколи не розлучався з ним. Я пам’ятаю всі дороги, які він об’їхав. Я пам’ятаю всі світи на цих дорогах, всі мрії, перемріяні у цьому салоні, всі думки, всі божевільні поцілунки. Так-так, синку, можеш вважати свого батька сентиментальним дурнем, але я не позбудусь цієї машини ні за які гроші.»

Він любив жарти. У їх сім’ї усі любили жарти. Та й узагалі... Андрієві батьки ніколи не соромились виявляти свої емоції. Якщо їм було радісно, вони могли кричати, співати, плакати, божеволіти, однак ніколи — мовчки смакувати блаженний стан. Якщо вони сварились, то робили це так гучно й колоритно, що навіть консьєржка прибігала послухати. Андрій якось був свідком того, як вони ганялись одне за одним по квартирі, перекидаючи столи, стільці й вазони, як батько раптом зупинився перед шафою й, репетуючи, наче якась допотопна печерна людина, взявся викидати звідти одяг, як мати тихенько підкралася до нього ззаду і вилила на спину цілісіньке відро води. Батько волав, завивав, намагався її спіймати, та вона спритно ухилялась і, коли він на якусь мить втратив пильність, відро опинилось у нього на голові. Андрій не міг згадати, чого вони тоді сварились, однак добре пам’ятав, чим закінчилось це божевілля. Бідолашні сусіди, вирішивши, що мають справу з черговою Андрієвою вечіркою, викликали міліцію, щоб угамувати проблемних підлітків... Стукіт, грюкіт і верески вони сприйняли за крики обдовбаних до зелених чортиків шістнадцятилітніх шмаркачів. Не в силах більше терпіти «п’яні шабаші», сусіди вирішили покласти їм край раз і назавжди, вживши щодо цього «відповідних заходів». Ох, треба ж було бачити їхні обличчя, а заодно — й ошелешені погляди нещасних міліціонерів, котрі, схоже, не надто сподівалися, що двері їм відчинить мокрий, розпашілий мужик в сорочці з відірваним рукавом і порожнім відром у руках та жінка в офісному костюмі, поверх якого гордо красувалися довжелезні стрічки туалетного паперу!

Так, Андрій тоді насміявся від душі. Гнів батьків вгамувався ще до того, як відчинилися двері. Одна із сусідок, збита з пантелику їх поведінкою, докірливо похитала головою і заявила, що нарешті зрозуміла, чому вони виростили такого безпутнього сина. Потім вона сказала, що немає нічого гіршого за розчарування в людях, однак побачивши, що її слова не змусили нікого впасти у каяття, а навпаки, тільки підлили олії в вогонь (батьки ледь не подушилися зі сміху), розсердилась і демонстративно грюкнула дверима, вивергнувши зі своїх вуст клятву, що ноги її більше не буде в цьому бісівському домі. У відповідь мати показала їй язика і залилась щирим сміхом. Її сміх полум’ям перекинувся не тільки на нього з батьком, але й на остовпілих правоохоронців, що до того моменту ніяк не могли визначитись, як реагувати на подібну витівку. Їхні вагання між проханням проїхатись у відділок і штрафом за порушення громадського порядку закінчились бенкетуванням на кухні, де за маминими варениками і сливовим пирогом вони забули про все на світі.

Андрій тихенько заліз у ванну і увімкнув воду. Холодний струмінь вирвався на волю і обдав його колючими крижаними кинджалами. Андрій скрикнув від несподіванки, і крик цей перемішався із захватом. Бо у тому, щоб відчувати, як впивається у шкіру до болю холодна, майже нестерпна на дотик вода, було щось особливе, щось...дивовижне! Голки болю кололи шкіру, ломилися в кістки, та це змушувало серце битися в якомусь піднесеному ритмі, наливатися радістю, що солодким вогнем переливалась у кров.

Він стане таким, як батько. Він вирішив. Він нарешті закінчить цю бісову школу і поступить в інститут. Він вчитиметься — і працюватиме. Звісно, він одразу ж влаштується на якусь чудову роботу. Він не лінивий і не боїться праці. А з його новоспеченим талантом до математики взагалі перетвориться на справжнісінький діамант для роботодавців. Головне — щоб вони тільки зуміли відрізнити його від сліпучого блиску фальшивок. А тоді... Все буде добре.

От тільки... Починати треба вже зараз. З цього же дня. З цієї ж хвилини. Скільки можна відкладати все на потім?

Андрій пильно подивився на свої руки. Що він може цими довгими, незграбними пальцями? З такими руками хіба що тільки в піаністи, та на жаль, дорога закрита і туди. Здається, коли він був малий, по його вухах пробіглося стадо слонів. Хоча ні, слони потопталися по татусеві, а той в свою чергу наділив цим і сина. Знав, напевно, що хлопець хотітиме стати схожим на нього! І, чесно кажучи, таки добився свого. Коли Андрій починав співати, тітка Марина, сусідка, що мешкала поруч з бабусею, у відчаї затикала вуха і втікала до свого сина, що жив на іншому кінці села. Вона благала Андрія якомога швидше закрити рота, іноді використовуючи для цього домашнє шоколадне печиво.

Ну що ж, як не крути, а музикального хисту у нього все-таки не було. Та й якщо бути чесним, хіба ж тільки музикального? У Андрія не було жодного хисту, і це неймовірно дратувало. «Усі люди народжуються з якимось талантами (бла-бла-бла)... Головне — вчасно їх розпізнати (ой, та що ви кажете?)». Всі навколо такі мудрі, такі талановиті, тільки він один — дідько знає що. Черговий виняток із чергового правила. Помилка природи. Нудна, сіра, нікому непотрібна (батьки не рахуються!) людинка. О так! Справжнісінька помилка! Така собі дурнувата, велетенська клякса.

Ну гаразд, є одна річ, в якій він віднедавна не такий уже й нездара — люба, мила математика. Та сама математика, про яку він уже й думати забув. Скільки часу до книжки не брався? Тиждень? Два? Чи може, трохи більше? Не пригадує, і крапка. Та й на біса вона йому здалася? Він поки що бачив себе студентом-гуманітарієм. Технічні вузи не надто його приваблювали.

Незграба. Недотепа. Невдаха. Довбень. Нахлібник. Ходяча катастрофа. Слабуватий на тіло. Слабуватий на голову. Слабуватий на розум. Слабуватий... Та просто слабуватий, що тут ще скажеш? Так, це він — у всій своїй юній красі. Так, це він — славетний Андрій Маковей! Навіть прізвище дурнувате, чорти б його вхопили. Дивно, що батько не змінив його на якесь інше, милозвучніше.

А що вже говорити про дівчат! Хоча ні, про них краще взагалі не говорити. Жодна ще не витримала далі третього побачення. Навіть якщо спочатку усе йшло добре, рано чи пізно траплялося щось таке, що змушувало Андрія ще довгий час соромитись зазирнути тій дівчині у вічі. Коли він вирішив покатати Галю на батьковому авто, то ненароком стукнув її по носі дверцятами машини. Кружляючи у вальсі з Мариною на шкільному балу, наступив їй на поділ сукні — і відірвав чималий шмат, змусивши нещасну дівчину стрімголов кинутись до виходу під глузливий регіт танцюючих пар. А Катя... Що вже казати про Катю! Вони довго цілувалися на березі озера, милуючись місячним сяйвом. А тоді в ньому озвалося випите напередодні (задля хоробрості, звісно) поганеньке дешеве вино, що підозріло відгонило кислятиною впереміш зі стійким запахом спирту. І його знудило. Прямісінько на її новенькі, лаковані туфельки.

Але годі про минуле. Настав час почати життя з чистого аркуша. І першим кроком, який він зробить на цьому нелегкому шляху, буде гартування волі й сили духу. Саме тому він піде до цього репетитора. Піде сьогодні. Незважаючи на лінь і недільний настрій. Піде зараз же! І навіть вибачиться, якщо раптом запізниться (а він все-таки запізниться, це було ясно й дурному). Він, Андрій Маковей, зараз вийде з ванни, переодягнеться і вирушить до...

Тут запищав мобільний.

Андрій скрутив кран і як-небудь обтер руки великим махровим рушником, а тоді запустив руку в кишеню джинсів, що валялись на стільці, і серед купи непотребу нарешті знайшов телефон, що продовжував пищати, мов дурний.

«Це ж хто тут у нас такий нав’язливий?», — подумав Андрій, дивлячись на дисплей. Телефонував Сашко Маркевич — однокласник і сусід по парті. Андрій натиснув «прийняти дзвінок» і підніс мобільний до вуха.

— Слухаю!

— Здоров, старий! — зарепетував у трубку Сашко, очевидно, намагаючись перекричати рев машин і свист вітру. — Що у тебе з телефоном? Я вже дві години не можу додзвонитись!

— З телефоном усе в порядку! Якщо ти не в курсі, я його вимикаю на ніч! А то вічно дзвонять усякі, спати заважають...

— Скільки можна дрихнути? — обурився Сашко. Десь на задньому плані почулося завивання сирени швидкої. — У мене до тебе серйозна розмова...

— Сань, ти трохи не вчасно! — простогнав Андрій у відповідь. — Я тут, знаєш, до репетитора спізнююся!

— Вибач, чуваче, але репетитор сьогодні відпочиває! Хочеш — вір, а хоч — не вір, у нас є набагато важливіші справи!

— У тебе, може, і є... А я повинен бути в репетитора! Розумієш... Усе не так просто, як ти собі думаєш... Справа в тому, що я пообіцяв!

— Що пообіцяв? А головне — кому? Батькам? Вони тебе що, досі на повідку тримають?

— Та ні... Сань... Все значно серйозніше. Їм байдуже. Тобто не байдуже, а... Ну ти зрозумів, вони в мене демократичні, кажуть, що це на моїй совісті буде... Що вже дорослий. На мені відповідальність... Але справа не в цьому. Розумієш... Я собі... Собі пообіцяв!

— Що-о-о? — голос Сашка розродився глибоким обуренням.

— Ну як тобі пояснити... Я хочу почати все спочатку. Щоб стати таким, як мій... Коротше кажучи, я змінюю стиль життя!

— Що? Змінюєш життя? За допомогою репетитора? Ти що, збожеволів чи тебе на мужиків потягнуло?

— Сань, блін, що ти морозиш? Тобі коли-небудь говорили, що ти придурок? До чого тут мужики? Я виховую в собі силу духу! А для цього я повинен...

— По дорозі розкажеш! — гаркнув Сашко, пропускаючи повз вуха Андрієву промову. — Май на увазі — хвилин через двадцять буду біля твого під’їзду!

— Не треба! Я до репетитора їду!

— Звісно, їдеш, ага! Отже, так! Через двадцять хвилин! У дворі на лавочці. І щоб жодних відмазок! Ти спустишся — і ми поїдемо в місто вибирати подарунок для Марти!

— Якої ще Марти?

— З паралельного класу. У неї сьогодні день народження. І нас з тобою запросили!

— Ти що, з дуба гепнувся? Ніхто мене не запрошував!

— Ех, Андрію-Андрію... Дурна твоя башка... Минулого тижня Марта підійшла до мене на перерві, щоб дізнатись, куди ти пропав! Бачиш, вона не знає, що ти полюбляєш відсиджуватись вдома замість того, щоб клеїти дівчат на перервах! Так-от, вона сказала, що хоче запросити тебе на свою днюху і попросила, щоб я тобі передав... Ну я, звичайно, добра душа... Чом би й не виконати просьбу такої милої дівчинки. А потім вона сказала, що буде рада бачити на вечірці й мене. Тобто... тьху... на пікніку, якщо говорити дослівно!

— І ти мені про це кажеш тільки зараз? — Андрій був глибоко вражений поведінкою друга.

— Вибачай, чуваче, але я забув! От чесне слово, забув! — голос Сашка набрав слізливого відтінку вини.

— Ти йолоп, — буркнув Андрій. — Не подумав, що я можу відмовитись?

— Ее...відмовитись? — схоже, Сашуньо був приголомшений. — Ти сказав — відмовитись? Чи мені почулось?

— Не почулось! — відповів Андрій. — А що в цьому дивного?

— Матінко рідна, та з ким я балакаю? — пробубонів Сашко обурено. — Ти справді настільки дурний, чи лише прикидаєшся? Відмовитись! Він хоче відмовитись! І після цього ти ще дивуєшся, чого в тебе досі немає дівчини?!

— Ну на це є доволі вагомі причини...— почав було Андрій, та Сашко тут же обірвав його ще ненароджений монолог.

— Знаю я твої причини, ага! Ховатися від дівчат — що може бути кращим способом для здобуття кохання? Чим далі заховаєшся, тим більше зростає ймовірність закохати в себе дівчину своєї мрії. Та ти просто геній! Не інакше!

— Марта — не дівчина моєї мрії! Чесно кажучи, я її ледве знаю!

— То познайомся поближче, маєш чудовий шанс! Вона не буде проти, бо в іншому випадку навряд чи бігала б по всій школі в надії зустріти тебе й запросити на свято! Знаєш, тут явно щось нечисто!

Андрій зробив вигляд, наче з гучним свистом втягує носом повітря.

— Все чистої Окрім хіба що твоєї поведінки! Ну й думок! Здається, вони смердять брехнею!

— Які ми пафосні! — буркнув Сашко. — Як ми жартуємо... Слухай, чуваче, якщо тобі там щось смердить, то буду змушений тебе розчарувати: у всьому винне твоє нездорове бажання навідатись до репетитора!

— Знову ти зі своїм репетитором?

— З твоїм репетитором, друже, з ТВОЇМ! Якщо ти хочеш, щоб я перестав глузувати, то збирайся й виходь. А ні — то вибачай!

— Ну спасибі, що так гарно зруйнував мої плани, — здушеним голосом прошипів Андрій.

— Завжди радий! — весело кинув Сашко. — Отже, май на увазі! Через двадцять хвилин!

Дзвінок обірвався. Андрій кинув мобілку на стілець і взявся натягувати на себе джинси.

Ну що ж, репетитор поки зачекає. А гартувати волю можна почати і з понеділка. Це так символічно: новий тиждень — нове життя. Крім того, варто би й відсвяткувати завершення старого. Як там не крути, воно все-таки довгий час було частинкою його самого. А отже, Марта зі своїм днем народження підвернулася під руку саме вчасно.

11

На гулянку збиралися на околиці міста. Незабаром туди підкотив старенький, пошарпаний «Запорожець» — один із Мартиних однокласників нишком свиснув у батька. Слідом під’їхала й сама іменинниця. Її привіз якийсь виливицюватий, темноокий парубійко з гладко вибритою головою і величезним татуюванням на правому передпліччі.

— Той хлопака — Мартин старший брат, Віталя, — шепнув на вухо Сашко, помітивши, як неспокійно Андрій обсмикує на собі одяг. — Над ним частенько піджартовують, називають місцевим авторитетом... Та він дурний, як пробка. Бачиш, як по-тупому шкіриться? Хоч кулачиська має доволі вражаючі! Такими якби дав по зубах, то певно, всю щелепу витрусив би... Але він з нами не буде, просто привезе хавчик і кудись собі змиється. Так що можеш заспокоїтись! Не трясись, як той заєць!

— Робити мені більше нічого, — фиркнув Андрій, намагаючись надати собі якомога поважнішого вигляду. А самому-то й справді аж на душі полегшало! Він уже злякався, що цей страхітливий, бандюкуватий на вигляд тип вмудрився прибрати собі до рук дівчину, котра, якщо вірити словам друга, ще буквально пару днів тому посилено цікавилась Андрієм.

Та, на щастя, усе було добре. Парубійко справді випакував із машини здоровенний кошик з їжею і чимало пляшок з якоюсь алкогольною хернею. Що там було, Андрій спочатку не розгледів, бо пляшки для надійності запакували у невеликі картонні ящики. Однак їх видав непевний дзенькіт розбитого скла. Як виявилось, один із ящиків погано закрили, і пляшки, що були в ньому, не витримавши останніх кількох сотень метрів ґрунтової дороги, розлетілись на чимало шматочків, заливши багажник кількома літрами ароматного червоного вина. У Андрія слинка потекла по підборіддю, коли він побачив, як Віталя виливає в річку розбавлені мікроскопічними скляними уламками залишки рубінового напою, як вони розтікаються по воді, схожі на вируючий кривавий туман, як розфарбовують собою прибережні води, виблискуючи на сонці й розлякуючи тіла заколисаних осінньою тишею сонних, лінивих риб.

Та про вино Андрій поки що мусив забути. Сашко штовхнув його під бік і потягнув у прибережні хащі. Треба було назбирати хмизу для багаття. Вони відкопали кілька здоровенних товстих гілляк і вирішили, що для початку вистачить і цього. Сашко десь роздобув сокиру. Коли вони приволокли гілки на місце гулянки, Сашко поколов їх на акуратні дрібні полінця, щоб було зручніше розпалювати багаття.

Решта хлопців ще продовжували сновигати берегом, їх було значно менше, ніж Андрій собі уявляв. Так, кілька Мартиних однокласників, він з Сашком і Діма Вуєвич, який, здається, доводився їй якимось там доволі далеким родичем. Крім них, на свято приперлися дві Мартині подруги, Дімина сестра Марина і ще якась неймовірно худа, незнайома дівчина з великими блакитними очима і розпатланим волоссям, пофарбованим у дикий яскраво-зелений колір.

Поки хлопці збирали хмиз, а дівчата вовтузилися з бутербродами, Андрій нахабно байдикував, чекаючи, коли звільниться сокира. Однак Сашко, здавалося, з великою охотою справлявся із покладеною на його плечі місією, від якої залежало майбутнє сьогоднішніх шашликів. Знічев’я Андрій почав розглядати Марту, що намазувала масло на хліб. Сашко, схоже, таки не обманув, бо Андрій уже пару разів ловив на собі її зацікавлені погляди.

Вона була висока на зріст і мала хвилясте світле волосся, що гарними локонами спадало на плечі. Її темно-карі очі були схожі на сливки. Коли Марта усміхалась, на щічках з’являлись привабливі ямочки. Легкий спортивний костюм ніжного кремового кольору підкреслював її струнку фігуру. Андрій дивився на Марту і широко всміхався, мружачи очі чи то від сонця, чи то від задоволення.

З дровами й бутербродами нарешті було покінчено. Марта підійшла до спітнілих хлопців, що розкладали багаття. Сашко сидів на землі, скинувши сорочку. Андрій заздрісно зиркав на його могутні руки й широкі плечі і думав, а в кого ж це він такий худющий вдався?

Сашко чиркнув сірником — раз, другий, третій... Та в нього нічого не вийшло. Він спантеличено розвів руками і безпорадно витріщився на крихітну сірникову коробочку.

— Відсиріли, напевно, — сказав нарешті. — Цікаво, який дурень додумався кинути сірники під ящики з бухлом?

— Ну я додумався, — байдужим голосом відповів Діма, визираючи з-за його плеча. Між зубами у Діми стирчала цигарка.

— Кхе-кхе, — закашлявся Сашко і демонстративно замахав руками. — Що за дим такий смердючий? Блін, аж горло дере...

— А мені нормально! — знизав плечима Діма. — До речі, я б дав тобі запальничку, але її в мене вже позичив Олег.

— Як завжди! — фиркнув Сашко. — Ти б відійшов кудись краще... Куряга довбаний!

— Та будь-ласка, — Діма відступив на два кроки. Несподіваний порив вітру шпурнув димом прямісінько йому в очі, немов колючим піском. Діма вилаявся й зіщулився, намагаючись позбутися пекучого болю. Коли він нарешті розплющив очі — розпухлі й червоні, з куточка лівого збігла велика сльоза і засяяла, мов діамант. Діма недбало змахнув її рукою.

— Та ну, народ, так діла не буде, — роздратовано сказав Сашко, кидаючи на землю зіпсовані сірники. — Доведеться розпалювати старим народним способом. Де Марина? Нам тут очкарика треба!

Марина, гостроноса білявка у синьому сарафані, нарешті залишила бутерброди в спокої, невпевнено підійшла до гурту, скинула окуляри і простягнула Сашкові. Поки він сердито кректав над купкою хмизу, намагаючись підпалити розкидані зверху шматки старих газет, вона нетерпляче топталась на місці. Помітивши, що кілька осіб зацікавлено зиркнули в її бік, знічено пояснила, що без окулярів вона, як без рук.

— Бідолашна, — почув Андрій за спиною. Він обернувся — і побачив миловиду кругленьку дівчину, що теревенила зі скелетоподібною зеленою дивачкою. Як же її звали? Оленка? Чи то Оксана? Чорт... Забув...

Сашко нарешті розпалив багаття. З переможним вигуком зірвався на ноги і роззирнувся навколо. Його обличчя розтягнулось у широченній добрій посмішці.

Марта раптом залилась дзвінким сміхом і підійшла до Сашка, збираючись відібрати окуляри. Але Сашко, не змінюючи виразу обличчя, натягнув їх на перенісся і, примружившись, скоса зиркнув на її простягнені руки.

— Ги-ги! — дурнувато реготнув Сашко, все ще не прибираючи усмішку з обличчя. Він продовжував блазнювати, нагадуючи недолугого клоуна. Жартівник знайшовся, дідько б його вхопив! Ще й вигравав затято своїми м’язами, мовляв, дивіться, яке чудове у мене тіло! Дивіться, дивіться, бо в вас такого нема, я тут найкрутіший, ги-ги-ги! Налітайте, дівчатка, поки вільний! Ну-у-у! Чого ви чекаєте? Налітайте!

І дівчатка налетіли. Марта раптом кинулася вперед і спробувала зірвати окуляри, та той вхопив її за руки і заломив за спину.

— Ги-ги-ги! — реготнув Сашко, дивлячись, як вона намагається хвицнути його по коліні.

Андрій відчув непереборне бажання зацідити Сашкові в нахабно зашкірену пику. Сашко смикнув Марту за руку і зібрався поставити підніжку, та раптом наткнувся на розлючений погляд Андрія. З несподіванки він впустив дівчину на землю, а тоді, опам’ятавшись, перестав шкіритись і віддав окуляри. Марта, звісно, не сподівалась такого повороту подій і, добряче гепнувшись, почала хапати ротом повітря, наче збиралася щось сказати, та слова раптом вилетіли з її голови. Андрій подумав собі, що з ним теж іноді таке бувало. Зазвичай на уроках. Він завжди губився на уроках.

Марта нарешті спромоглася витиснути з себе тихеньке, несміливе «дякую» і, відвернувшись, підійшла до Марини, що досі продовжувала тупцювати біля купи хмизу.

— Кхм...ти той...вибач, — ледве чутно сказав йому Сашко, понуривши голову. Схоже, він таки почував себе винуватим. — Я захопився.

Андрій нічого не сказав у відповідь, тільки докірливо подивився на друга.

— Знаєш, в мене на якусь мить виникло величезне бажання дати тобі по морді! — з притиском видихнув Андрій, зиркаючи, як той чухає перенісся. — Що, окуляри намуляли?

— Є трохи, — зізнався Сашко, все ще не знаючи, куди себе подіти. — Блін, ця Марина сліпа, як курка!

Щоб забути прикре непорозуміння, бідолашний спробував змінити тему розмови. Андрій зібрався зробити йому ще кілька зауважень, та тільки-но розкрив рота, як краєм ока помітив, що Марта пильно за ними спостерігає. Точніше, вона не зводила погляду саме з Андрія.

Усю його злість одразу як вітром здуло.

— Ну...ага...мабуть, — неуважно кинув він, дивлячись на Марту, котра, схоже, навіть не думала відводити погляд.

— Може, нарешті почнемо святкувати? — раптом втрутилася в розмову Марина, якій повернули її окуляри. — Бо поки дочекаємось шашликів, нам животи поскручує від голоду. Я вже мовчу про те, що пора б і за іменинницю випити! Бодай разок!

— Сестра діло каже! — вишкірився Діма, кидаючи за спину черговий недопалок. — Не знаю, як там у вас, а моє пузо вже не в силах чекати, коли його нарешті чимось напхають! Або давайте сюди ті кляті бутерброди, або, клянуся своїми цигарками, я зараз когось з’їм!

— Людожер Димитрій! — засміялася Марта і повернулась до Андрія. — Ну що, народ, давайте, діставайте бухло!

Діма раптом почав скакати і розмахувати руками, мов нещасний моряк на потопаючому кораблі.

— Всі чули? Діставайте бухло! — голосно викрикнув він. І додав речитативом: Сло-во іме-нин-ни-ці — за-кон!

— О! П’ємо! — підхопив думку Олег, трохи сонний блондин з лукавими, глибоко посадженими очима.

— Тобі тільки одне в голові, — тихенько сказала йому чи то Оленка, чи то Оксана, очевидно, не надто схвалюючи грядущу пиятику. Але на неї ніхто не звернув уваги. Хлопці дістали кілька паперових ящиків і вийняли звідти пляшки з вином. Оля принесла пластикові стаканчики. Андрій відкоркував пляшку і взявся розливати ароматну, сяючу рубінову рідину. Вино іскрилося на сонці, мов коштовне каміння. Оленка, чи то Оксана слабо запротестувала, та з цього знову ж таки нічого не вийшло. Діма тицьнув їй у руки стаканчик, налитий майже по вінця, і заявив, що сам простежить, щоб вона його спорожнила.

В цей час Андрій прибрав до рук контроль над ситуацією.

— Ну що ж... За іменинницю, чи як? — весело заявив він, підіймаючи стакан над головою. Вслід за ним угору потягнулося й решту рук. Андрій помітив, як затремтіла рука Оленки, чи то Оксани, затиснена в лещатах Діминої долоні.

Марта підморгнула йому. В її сливових очах витанцьовували грайливі бісики.

Андрій вихилив стаканчик до дна і разом з усіма налетів на бутерброди. Запах сиру, ковбаси і оливок нестерпно залоскотав ніс, змушуючи рот наповнитися слиною. Він відгриз ледь чи не півбутерброда і одразу ж ковтнув його, навіть не пережовуючи.

Дівчата спокійно розмовляли, іноді дозволяючи собі відкусити невеличкий шматок. Тільки зеленокоса Аліна вирішила не поступатися хлопцям. За три хвилини вона вмудрилася ум’яти пару чи не найбільших канапок. Андрій ошелешено дивився, як це анорексичне створіння з неймовірною швидкістю запихає в себе хліб і шматки ковбаси, і не міг зрозуміти, куди воно все потім дівається.

— Ну що, по другій? — сказала Аліна з набитим ротом. Хлопців не треба було довго вмовляти, дівчата теж не були проти. Навіть Оленка, чи то Оксана мовчки підставила свій майже порожній стаканчик.

— Ого! — захоплено свиснув Андрій, вихлюпуючи туди трохи рубінової рідини. — Непогано, Оксанко, таки непогано!

Дівчина почервоніла по самісінькі вуха.

— Та пішов ти! — раптом кинула вона зі сміхом. — Мене взагалі-то Ксюшею звуть!

— Один чорт, — відповів Андрій і штурхнув під бік Сашка. — Ну що, спортсмен, з тебе другий тост! Валяй!

— Ем... — несподівано знітився той і відвів погляд кудись убік. — За дружбу?

— Так-так, молодець, старий! За дружбу! — перехопила ініціативу Оля. — Мартухо, сонечко, хай у тебе завжди будуть такі круті друзі, як ми! Чула?

І пішло-поїхало.

Другий...Третій...Четвертий...Пʼятий...

А вино навіть не думало закінчуватись.

Добряче захмелілі, хлопці вовтузилися з шашликами. Обляпавшись маринадом по вуха, Андрій нанизував на шампури соковиті шматки апетитного м’яса, поливаючи їх то пивом, то вином. Аліна сиділа навпочіпки біля багаття, тримаючи в руках лозину з настромленим на неї окрайцем хліба. Біля неї намотував кола вже добряче п’яненький Сашко.

«Невже він буде її клеїти?»

Андрій не встиг здивуватися, бо до нього раптом хтось підкрався і затулив очі долонями. До вух долинув здушений Мартин сміх.

— Перестань, бо помщуся! — весело пригрозив Андрій, розмахуючи руками навколо себе. Збоку виглядало, наче він хоче схопити Марту, та чомусь ніяк не може цього зробити.

Марта захіхікала і прибрала долоні.

— Чекай-чекай, я тобі ще пригадаю! — продовжив жартівливо бурчати Андрій. — Хай тільки з шашликами розберусь...

Нарешті м’ясо зашкварчало над вогнищем. Присадкуватий Олег, що вмудрився поцупити батькову машину, заліз у салон і ввімкнув музику.

— Голосніше! — зарепетував Вуєвич, притискаючи до себе захмелілу Ксеню. Лівою рукою він обіймав її за плечі, раз за разом нахиляючись, щоб послухати напівп’яне туркотіння. Між пальцями правої стирчала цигарка.

— Танцювати! Іменинниця хоче танцювати! — і собі заволала Марта. Вона підійшла до Діми і, не питаючи дозволу, відібрала цигарку.

— Будеш? — поцікавилась в Андрія.

Він зиркнув на цигарку і перевів погляд на Марту. Тоді ще раз — на цигарку — на Марту. Марта... Цигарка... Марта... Цигарка... Марта... Не дочекавшись відповіді, дівчина прибрала цигарку з-під Андрієвого носа і притулила собі до губ.

Андрій не курить. Колись, звичайно, бавився цим, однак будьмо чесними... Хто не грішив подібним? Він не тримав цигарки в руках вже років зо два... Однак... То було тоді... А зараз є зараз. Зараз просто добре. Йому добре.

Він забирає в Марти цигарку і поволі вдихає в себе її отруйний вміст. Дим наповнює легені, не викликаючи жодних неприємних відчуттів. В голові Андрія легко, і на серці легко. Йому здається, що він бреде в тумані. Але туман цей приносить тільки солодку млість.

Груди Андрія опускаються, і дим виривається з рота акуратними білими кільцями. Марта мовчки дивиться йому в очі. Він дивиться на Марту і підносить цигарку до її губ. Марта затягується...

— Дебіли, всю скурите! — репетує Вуєвич за їхніми спинами.

— А тобі що, шкода?! — кричить йому Марта і заливається сміхом.

Андрій милується ямочками на її щоках і дивиться, як вона зграбним рухом викидає недопалок у траву.

Він обіймає Марту за талію...

Вечоріє.

12

Лагідні осінні сутінки здригаються від гучної музики, що лунає з машини, розриваючи динаміки. Високо у небі загораються перші вечірні зірки. Пахне м’ятою і димом, пахне Мартиним волоссям і ще чимось невловимим, чимось таким, що мов привид, кружляє навколо нюхових рецепторів, однак боїться до них наблизитись. У голові мимоволі зринає асоціація з метеликом. Так, запах — наче метелик. Невловимий і полохливий, що втікає кудись, наляканий легким вітерцем.

Музика гримить. Марта танцює. Звивається навколо нього, мов повітряна змія. Саме так, повітряна. Марта вся немов виткана з повітря. Повітря і диму. Напівзгаслого вогнища і запаху сигарет. Помах руками. Напівзаплющені очі. Лінія шиї. І солодкий, млосний аромат фальшивого щастя.

Тиша і божевілля. Тиша на дні душі. Галас розриває слух на мільйони дрібних шматочків. Мов скляна королева, розлітається вона на друзки, розбита ударом каменя. Знаєте, як у тій казці про принцесу-воїна.

Та ні, до біса казки. До біса усе на світі. Зараз є тільки мить. І Марта. Його свідомість розчиняється у вигинах її тіла, у неймовірних вихилясах, які вона робить у такт божевільним ритмам.

Голоси. Голоси.

Музика.

Крики.

Повітря тремтить і падає. Осінь налякано ховається в кущі. Тишу розбито, пошматовано, кинуто на розтерзання бродячим псам. Хто він? Де він? Мовчання.

Покрови ночі лягають на вкритий осінню ще теплий піщаний берег. Зірки падають. Хоча ні. Зірки не можуть падати. То тільки зоряне каміння. Зоряний пил. Гарно так звучить — зоряний пил...

Вітер. Безмовний, шалений вітер музики, позбавленої слів. Удари. Дзенькіт. Пронизливе дзижчання. Голос, що схожий на крик. Грюкіт. Здушений сміх. Дитячий плач. Холодні порожні стіни. Вітер завиває за вікном, засипаючи очі колючим снігом. Тут тільки мовчання. Без звуку. Жодного звуку. Тут тільки...

(смерть.)

Брязкіт ланцюгів. Криві дзеркала. Багато дзеркал. Бездонний коридор. Розбите скло. Побита часом поверхня. Смерть, смерть, смерть...

(але я живий! Живий!)

Сміється... клацає годинник на стіні. Стіни немає. Є тільки дерево. Обдертий, пошарпаний, обгорілий, засохлий дуб.

(тік-так, тік-так...)

Це знак!

Од-нак...

Губи Марти напіврозтулені. Хвилясте волосся розтинає повітря, недбало падаючи на розпашіле лице. Вона усміхається, освітлюючи ніч блиском чарівних ямочок. Танець. Шалений ритм (обійми її, обійми!).

Його рука торкається її талії. Тоненька ніжно-рожева тканина обпікає пальці теплом розігрітої шкіри, що протікає крізь неї, мов вода крізь сито. Так добре. Гаряче! Ой як гаряче! Головне — не відсмикнути долоню.

Марта кладе голову йому на плече.

Какофонія думок — у такт оскаженілій музиці. Кров приливає до обличчя, обпалюючи його несамовитим божевіллям. Що робиться? Що робиться?

Полум’я. Тільки скажене полум’я.

Марта підіймає голову й лукаво посміхається.

Він бере її за підборіддя й цілує.

13

Гаряче. Нестерпно гаряче. Щось обпікає обличчя, залазить в серце, роздирає душу. Перші хвилі божевілля чи всього лише відлуння алкоголю? Андрій не знає. Він узагалі нічого не знає. Та й навіщо?

Гулянка продовжується. Набирає обертів і заковтує в себе тих, хто ще продовжує опиратися з останніх сил. Сашко кудись зник. Не видно ніде й Аліни. П’яний в дупу Вуєвич щось горланить розімлілим язиком. Ксеня сидить біля вогню, похиливши голову і втупивши в полум’я посоловілі очі. Здається, вона дрімає навсидячки. І справді, не минає й десяти хвилин, як вона занурюється обличчям в коліна і поринає в глибокий сон.

Грає музика. Какофонія звуків і образів сплітається в безкінечний потік химерних видінь. Щось робиться із його мозком. Андрій втрачає контроль над тілом. Воно стає важким і неповоротким, ноги наливаються свинцем. Жар заливає обличчя — так, наче йому до щік притулили гаряче залізо. Думки кудись відлітають. Залишається тільки спостерігати. Сліпо й без розуміння вихоплювати з танцюючої напівтемряви уривки картин і голосів.

Андрій ніколи не був п’яним. Принаймні, настільки. Паморочиться голова, всесвіт навколо повільно завмирає. Гулянка відлітає кудись на задній план. Разом із музикою і не надто тверезими однокласниками. У голові — пусто. Там не залишилось нічого, крім цілковитої, глухої темряви. Вона накинулась на нього зненацька, як буває, важка чорна хвиля накидається на прибережну скелю, та тільки не розбилась від удару, а навпаки — поглинула його повністю, зануривши у моторошну, порожню тишу. Окутала з голови до ніг. Мов чорний, глухий саван. Насунулась мертвим, сліпим океаном крижаного мовчання.

Розчинитися у всьому навколо. Ось що чекає Андрія. Він дивиться на розмиті силуети дерев, оповиті чорним, важким покривалом ночі, на відблиски вогню на розпашілому Мартиному лиці, на розкидані по траві черевики і чиїсь переплетені руки. Погляд фокусується на зануреному в пітьму обличчі хлопця — і один з останніх спалахів полум’я вихоплює з неї важке підборіддя присадкуватого Олега. Очі в того заплющені, рот напіввідкритий. На грудях важко сопе чиясь кудлата голова. Оля? Чи Марина? А в тім, яка різниця?

Дівчина зненацька піднімає голову і втуплюється поглядом в Андрія. З-під зелених пасем розпатланого волосся на нього збентежено дивляться величезні блакитні очі цієї напівбожевільної...як її там?.. Аліни. Звуки на якусь мить повертаються. Гаряче Мартине дихання окутує його щоку. Вона танцює. Досі. Звідки в неї стільки енергії? Андрій відчуває, що вже зовсім вибився із сил. А вона продовжує стрибати, звиватися навколо нього, дурманячи і без того вже затуманену голову.

«Як той зайчик із реклами «Дюрасел», — мелькає у голові Андрія.

Марта розплющує очі. У її очах досі палає лукавий вогник. Вона запитально піднімає брову і обвиває руками його спітнілу шию. Він нахиляється і цілує її. Марта відповідає. Та коли він намагається обірвати поцілунок, вона лише міцніше притискається до нього всім тілом.

Губи в Марти гарячі. Як і все навколо. Увесь світ немов перетворився на невидимий вогонь. Пахне апельсинами і цигарками. Її одяг просякнутий димом. Андрій мовчки занурюється обличчям у хвилясте біляве волосся і на мить завмирає. Нестерпно хочеться пити.

Світ божеволіє. Пливуть над землею окутані хмарою пожовклого листя дерева, плавно похитуючи гіллям у такт музиці. Кружляють жмутки трави і незграбні кущі бузини. Навіть пригасле багаття — і те розгоряється з новою силою, щоб нарешті зрушити з місця і піти вихилясом. Андрієві стає не по собі. Він не хоче бачити, як витанцьовує полум’я. Він боїться, що коли воно вирветься зі своєї обкладеної камінням ямки, то спалить усе навколо. Перед очима з’являється картина палаючого лісу, що благально простягає до неба тліючі гілки-пальці, сухими, шершавими губами молячи небо тільки про одне — води...

Так, води.

Пити...

Спалахує блискавка. Світ навколо заливається фіалковою барвою розведеного чорнила. Десь удалині розгнівано гуркоче грім. Важке й задушливе повітря каменем тисне на груди. Починає звіватися вітер. Та він не приносить очікуваної прохолоди. Навпаки... На якусь мить Андрієві здається, що він опинився у гарячому повітряному коконі, просякнутому страхом і млосним запахом поту.

Тіло налите свинцем. Голова безвільно теліпається на втомленій шиї. Вона чомусь така важка... Нічого не хочеться, тільки б кудись її примістити... Байдуже куди, та хоч у багаття... Надто сильно пече горло. Ох, надавати б по пиці тому, хто пік шашлики! Це ж треба, скільки перцю на них висипати! А хоча ні, не вийде... Бо він сам їх і пік... Ідіот, що тут скажеш... Але з ким не буває... Та від цього не легше. Як пече!.. Чорт...

Знову спалах. Цього разу — над самісінькою головою. Слідом за ним протяжно завиває грім. А тоді... Час раптом зупиняється. Завмирає на частку секунди. І все провалюється кудись у вічність.

Шум у голові поступається місцем черговій хвилі крижаної тиші. Роздвоєні силуети дерев погрозливо розмахують гіллям. Чого їм треба, цим отруйним демонам смерті? Що вони забули на трохи спізнілій гулянці школярів? Андрій хапається за голову і відчуває, як її обпалює безглуздий напад божевілля. Пити треба було менше, чорт забирай! Чим він думав?

Спека наростає... Спалах. Свист вітру. Спалах. Гуркіт грому. Мовчання. Спалах. Верзеться бозна-що... Спалах...

Десь далеко з лісових нетрів раптом виривається довгий, пронизливий жіночий крик...

— Що це було? — Андрій хапає Марту за плече.

Мовчання.

— Ти що, нечула?

Марта дивиться на нього посоловілими байдужими очима.

— Та отам же! — він тицяє рукою в бік лісу — туди, звідки пролунав крик.

Знову спалахує блискавка. Та тільки цього разу небесне фаєр-шоу супроводжується моторошною мелодією тиші. Не такою, як досі. Не тією, що, буває, накриває собою втомлену від бурхливого відпочинку компанію напівп’яних парубків і дівчат. Це щось набагато гірше. Наче все на світі раптом завмерло. Принишкло... Може, навіть... Ні, він не хоче про це думати! Та тим не менше, губи беззвучно ворушаться, і з них вилітає позбавлене звукової оболонки, та від того не менш жахливе слово — «померло».

Наче все на світі померло.

Мокре волосся прилипає до лоба. Склеєні вологі пасма лізуть у очі, наче набридливі гусениці. Щось відбувається у нього за спиною. Точніше, там нічого не відбувається. Узагалі. Жодного кроку, жодного руху. Ані пари з вуст. Навіть найменшого подиху. Усі дружно затаїли дихання і чогось чекають. Навіть вогонь замовк. Ніде не трісне жодна гілочка, не шелесне ані найменший листочок. Чого вони застигли? Чого?

Мовчання.

Андрій розкриває рота, щоб порушити цю смертельну тишу. Та з його губ не зринає жодного звуку. Він безтямно мелькає губами, хапаючи повітря, як та риба на мілині, та слова навіки застряють у пересохлому горлі.

Щось відбувається. Андрій це відчуває. Кожен м’яз у його тілі напружується, ощетинюється, мов шерсть у собаки перед стрибком на ворога. Загроза котиться з півдня. Хто вона, що вона, він не знає. Не має жодного уявлення щодо того, в якому обличчі постане перед ним зло. Та тим не менше, воно от-от буде тут... Ще трішечки... Буквально кілька митей...

Легенький порив вітру раптом пролітає над його спітнілою головою, зачіпаючи розпалену спекою шкіру. Там, де він торкається обличчя, все холоне й німіє, немов зненацька опущене у крижану воду. Липкий дотик змушує тіло здригнутися. На нього наче хто випустив величезного, тлустого, слизького синього слимака... Андрій відчайдушно трясе головою в надії скинути із себе огидне створіння. Та воно, здається, тільки дужче присмоктується до шкіри. Він раптом виразно уявляє, як слимак випихає з себе довжелезні очі-мацаки і простромлює ними палаючі щоки. А тоді занурює в ранку смердючий смолянистий рот і з насолодою присмоктується, втягуючи у себе пульсуючі потоки крові.

— Згинь! Згинь! — верещить Андрій, роздираючи рота в невидимому крикові. Тіло Андрія німіє. А потвора п’є і п’є, п’є і п’є, роздуваючись, мов п’явка-переросток. Ось вона вже обволокла собою половину його обличчя. Ось уже добирається до шиї. Її шкіра липка й волога, вона розбухла й напружилась, як струна. Андрій перелякано дивиться на паскуду, що от-от добереться до очей. Що вона тоді зробить із ними? Простромить бридкими щупальцями? Вип’є сльози замість чергової кривавої порції? Чи може, просто присмокчеться і втягне в себе, змусивши на мить розступитися складки синюватої шкіри?

Чорт би вхопив Марту з усіма її друзями! Чому вона не прибере слимака? Чи сліпа, чи глуха, чи думає, що це якийсь дурний жарт? Та зрештою, дідько з нею, вона ж тих слимаків, певно, боїться як вогню. Дурне, розманіжене дівчисько! А Вуєвич? А білоголовий? Невже набралися так, що світу білого не бачать? Чи ніяк не можуть повипихати свої язики із ротів таких же п’янющих подружок? Де ж той бісовий Сашко? Вічно його десь носить, коли він найбільше потрібен! Ну що ж це таке? Чорт! Чо-о-о-орт!..

Спалах. Слимак роздувся до розмірів здоровенної зіпсованої котлети. Його шкіра із лиснючої синюватої перетворилася на гнилувато-брунатну, вкриту великими болотними плямами. Ніс Андрія вловлює ледь відчутний запах намулу, що поволі сочиться із тіла потвори. Скільки крові він уже випив?

Слимак на мить завмирає і відклеюється від щоки. Доклавши неймовірних зусиль, Андрій нарешті підіймає вгору налиті свинцем неслухняні руки і під їхнє дрібне тремтіння змикає пальці на слизькій, розбухлій плоті. Трохи боляче. Він міцно стискає потвору в кулаці — і вона вибухає.

Спалах. Очі Андрія рефлекторно заплющуються. Щось рідке й гаряче окроплює підборіддя, щоки й лоб. Кінчиком язика він легенько облизує сухі, шершаві губи. В ту ж мить рот наповняється чимось млосним і солодкавим, з ледь відчутним присмаком заліза. Що ж, хай заздрять усі вампіри світу, він щойно напився теплої ще, свіжої крові! Власної крові!

Знову спалах. Андрій нарешті розвертається обличчям до друзів. І...

...в ту ж мить безсило опускається на траву...

Боже мій, це ж скільки він випив, що йому таке верзеться?

Спалах. Звуки повертаються. Колюче дзижчання грому бридкими мухами тривожить слух. Та тільки... Що трапилося із його друзями? Куди поділися вони і звідки взялися ці... поторочі?

«Поторочами» були чорні, непорушні постаті, що стояли на березі, випроставши в небо величезні, розкошлані голови. Їхній одяг лопотів на вітрі шматками розірваної тканини, а руки мовчки здіймалися вгору, мов благаючи про допомогу.

А тоді його оглушив несамовитий гуркіт грому... Шарахнуло так, що він, мов підкошений, упав ниць, зануривши обличчя у вологий пісок...

І він прокинувся.

(Чи то пак, ще глибше занурився в сон...)

Він був один. Сам-самісінький під чорним, розбурханим небом. Фіалкові хмари розривалися, не в силах тримати в собі тягар ще не народжених блискавок, котрі сипалися і сипалися на втомлену землю, випалюючи дощенту одинокі, спорохнявілі кістяки дерев. Вітри шарпалися туди-сюди, підіймаючи в повітря хмари смердючого пилу. Десь далеко на заході бовваніли гори.

Від м’якого, прохолодного шелесту осіннього лісу не залишилося й сліду. Кудись поділася й річка, і останні спалахи багаття над дотліваючими жаринами. Замість буйного килима ледь пожовклої трави під ногами лежала потріскана від спеки спрагла, червона земля. То тут, то там із запилених щілин між камінням визирали пожухлі кущики будяка. Куди не глянь, стелилося порожнє поле. І тільки кілька самотніх засохлих дерев стриміли під розбурханим небом, раз по раз здригаючись від спалахів блискавиць.

А небо... Андрій ніколи не бачив такого неба.

Чорне море пітьми. Несамовитий океан концентрованої темряви божевільними хвилями носився над землею, погрожуючи затопити її всю. Фіалкові хмари гойдалися на них, як буває, гойдається морське шумовиння. І тільки пекельні спалахи безжально кроїли небесне тіло, сліпучими нитками пришиваючи до нього оцю випалену безкраю рівнину.

На заході шумовиння хмар розбивалося об гострі шпичаки височенних гір. Вітер шарпав їх за все, що міг, блискавки продовжували різати на клапті, і ось нарешті вируюча чорнильна поверхня розступилася — і з-під неї виринув величезний, на півнеба блідо-рожевий місяць. Його сяйво упало на землю легким молочним туманом і під акомпанемент несамовитого грому розродилося новими химерними картинами прямо на випаленому вічними грозами камінні.

Краще б він не бачив того місяця, а разом з ним — і те, що він привів за собою!

Як тільки хмари розійшлися, розбурханий, розгніваний світ зігнувся під вагою тіней, що посипалися у просвіт, мов зерно крізь дірку в мішку. Та це були не тіні, до яких він звик. Це було щось інше. Набагато гірше і зловісніше. У цьому світі (сні чи його свідомості...ат, чорт хай з цим розбирається!) тіні були живими... Як він, як його друзі, які чомусь раптом кудись поділися. Як і мільйони інших людей, котрих не морочать всілякі дурниці, пов’язані із перепоєм. Вони росли і дихали, тремтіли і множилася, навіть, здається, зітхали і плакали. Андрій був готовий поклястися, що бачив, як одна із них раптом відірвалась від каменя і покотилася рівниною, мов незграбна пародія на перекотиполе, як вона важко зітхнула при цьому, наче людина, котру уві сні навідали жахи...

Та це був тільки початок.

Черговий спалах блискавки вкотре збив його з ніг. Цього разу вдарило зовсім поруч. Трохи оговтавшись, Андрій побачив, що від валуна за пару метрів від нього залишилися тільки дрібні осколки, які досі продовжували шипіти й казитися, мов клубок розлючених сірих змій.

Одразу ж за спалахом повітря сколихнули пекельні удари грому. Здавалося, сотня величезних гармат викотилася на небо і з несамовитим фанатизмом узялася обстрілювати землю. Раз, другий, третій... Нестерпна канонада гуркотіла над головою, погрожуючи закидати його гігантськими ядрами. Що служило замість них, Андрій навіть боявся уявити.

А тоді із півдня насунула чорна хмара і затулила собою півнеба.

І півземлі.

Це сталося несподівано, за лічені секунди. Божевільний гуркіт раптом Обірвався, наче небесний ворог зібрався оголосити перемир’я. Та тільки це було ілюзією, бо блискавки продовжували шматувати небо, освітлюючи спалахами холодну, спустошену рівнину. Зате з півдня стрімко наближалася величезна, вируюча маса глухого, як ніч, туману. Андрій стояв Дивився, як вона пливе над землею, ковтаючи все, що зустрінеться на шляху: облізлий валун, покручене вітрами старе, засохле дерево, спалений блискавкою спорохнявілий кущ... Вона летіла над світом, мов гігантська подоба роздутої змії, і жерла все, що мало необачність заплутатися між її неіснуючими губами.

Першою його думкою було втікати. Бігти на північ, поки вистачить сил. Невідомо, що трапилося б, пірни він поміж ті неспокійні, вируючі чорні клубки... Навіть думка про це викликала несамовитий жах.

І він справді кинувся бігти. От тільки ноги раптом налилися чавунною важкістю і немов приросли до землі. На якусь мить Андрієві здалося, що його вже поглинув туман. Він міцно заплющив очі, в глибині душі наївно сподіваючись, що таким чином заховається від невідомого ворога. Але туман продовжував вирувати за спиною, насуваючись стіною крижаної тиші. Андрій вирішив, що, певно, перетворюється на дерево. Він зиркнув на свої ноги, очікуючи побачити, як вони поволі дерев’яніють, пускаючи корені і обростаючи корою. Та замість того вихопив поглядом тільки завеликі на два розміри кросівки, що з білих перетворилися на сірі. Треба буде помити, мелькнуло в голові.

І тоді з його губ вирвався стогін. Точніше, він уявив, як з його губ виривається стогін. Та тільки в цьому місці це й так не мало значення. Реальність і вигадка зливались в одне, не залишаючи між собою жодних хистких кордонів. Те, що відбувалося, і те, про що він думав, стало одним цілим.

Тим не менше, стогін цей був криком відчаю. Страхом бути поглиненим хмарою страшного туману. Андрій чекав, коли згустки пітьми нарешті заполонять його очі, та цього так і не сталося. Він зважився оглянутись назад — і побачив, що жахлива хмара зупинилась.

Переконавшись, що вона не збирається знову повзти, Андрій розвернувся і зробив кілька невпевнених кроків у бік небезпеки. Половина гігантського світила, не затулена моторошною чорною завісою, продовжувала щедро поливати рівнину отруєним рожевим молоком. Молоком із домішками крові. Тільки от чиєї?

Він підійшов до хмари майже впритул. Що воно таке, сказати було важко. Нагадувало клубки якихось чорних випарів, що вирували й тремтіли, поглинаючи бліде місячне сяйво. Край хмари відсвічував блакитним. Наче підпалений блискавкою. То тут, то там слабкі спалахи пірнали у темряву і, ледь освітивши її хворобливим, невпевненим сяйвом, згасали.

Йому раптом нестерпно захотілося додому. Просто ввірватися в кімнату і завалитися на ліжко, не скидаючи кросівок. І хай потім влетить від мами за те, що наслідив по всій квартирі, він усе одно буде щасливий. Бо це буде його дім, його ліжко, його кімната — усе таке до болю звичне і просте. Без слимаків-кровопивць і скажених блискавок, без танцюючих тіней і голодних вируючих хмар. Це буде його реальність. Нехай іноді занадто нудна і сіра, але принаймні стабільна і зрозуміла. Без всіляких дурних несподіванок. Без галюцинацій та іншої хворобливої маячні. Навіть, напевно, без кислуватого присмаку вина. Так, справді, він більше не вип’є жодної краплі...

Та ці породження уяви не стали дійсністю... Він продовжував самотою стояти на голій рівнині і спостерігати, як пульсує туман.

Усередині хмари щось відбувалося. Вона знову почала ворушитися і тремтіти. Раптом з одного боку з неї вистромилось велетенське чорне щупальце і потяглося вперед... А за ним друге, третє... Одне за одним, вони виповзали з її глибин і лізли кудись між валуни, подалі від цієї живої пітьми. Андрій побачив, як одне зі щупалець відірвалося від хмари і збіглося до купи, формуючи новий клубок туману. Ба ні, той клубок потім почав рости, роздуватися і перетворився на овал... Та на цьому метаморфози не закінчилися. Туман продовжував пульсувати і хвилюватися, змінюючи форму, аж поки із неї не викристалізувалося те, що до болю нагадувало людський силует.

Решту чорних щупалець теж відірвалися від «матінки» і розбрелись по полю, продовжуючи переродження. Одне із них повільно поповзло (пішло? полетіло?) до Андрія... Коли воно було вже десь на відстані витягнутої руки, над головою знову спалахнула блискавка, і побачене змусило Андрія затруситися від страху...

Постать справді була людська. Холодна і безтілесна, вона дивилась на Андрія безоднями порожніх очниць і беззвучно кричала голодною вирвою рота... Вона простягнула до нього руки, і у ніс раптом вдарив нестерпно сильний, огидний запах слизького намулу...

Та найгіршим було далеко не це. У рисах її чорного, тремтячого обличчя Андрій упізнав себе.

«Що ти таке?» — тільки устиг подумати, відчуваючи, як гойднулася під ногами земля. Запах намулу продовжував сильнішати, заповзаючи в розум разом зі шматками отруйного туману. Повітря кудись поділося, задушлива спека стиснула горло гарячими, сухими руками... Знову з’явилося нестерпне бажання пити. Він дивився на чорну постать і благав води, а вона шкірилась до нього кривою гримасою, простягаючи свої мертві, безтілесні руки...

— Води... Один ковточок...

— Буде тобі вода, — голос, схожий на шелест. Ні, це не слова породженого туманом... Це дзвінок із глибин свідомості...

— Буде.. — голос гучнішає.

— ...тільки скажи, що з тобою трапилось! Тобі погано?

Голос на мить замовкає. Андрій раптом усвідомлює, що голос цей — жіночий. Дивно як для його свідомості... М’який і лагідний і до болю знайомий. Невже вона так часто з ним розмовляє? Чому ж він переконаний, що сьогодні це сталося вперше?

Десь далеко на задньому плані грає музика. Свідомість вирішила його заколисати?

Чорна постать із туману кладе руки йому на плечі і присідає поруч.

— Сонце, ти мене трохи налякав...

Сонце? Що за телячі ніжності в цієї незрозумілої істоти? Невже плетиво дурнуватих людських стосунків докотилося вже й до пекла?

Потвора нахиляється й видихає йому в обличчя млосну суміш цигаркового диму й аромату цитрусових. А тоді легенько торкається лоба гарячими, вологими губами.

А він-то думав, вони безтілесні...

— Андрійчику, будь ласка, розплющ очі, — у знайомому голосі з’являються розпачливі нотки. Із клубка туману відривається ще одна постать, підходить до них і сідає поруч.

— Отямся, старий, — озивається вона злегка хриплуватим басом Сашка.

Сашка? Маркевича?

— У нього температура, — озивається свідомість. Чому вона обрала собі голос Марти?

Марти?

— Марта? Сашко? Ви? — він розплющує очі і пильно вдивляється в темряву.

— А хто ж іще? — сміється одна з постатей. Андрій не бачить її обличчя, бо перед очима кружляють якісь кольорові світляні плями.

— Гроза вже закінчилась? А туман? Він розсіявся?

— Який туман? Ти про що? — голос Сашка наповнюється нотками здивування.

Андрій збентежено прикушує губу. До нього нарешті доходить, що ляпнув дурницю.

— Чого ти дивуєшся, в нього жар, — каже Марта Сашкові, тулячи долоню до спітнілого Андрієвого лоба. У неї ніжні пальці, такі приємні на дотик. Від Марти віє прохолодою і спокоєм.

— Не було ніякої грози, просто хтось неподалік запускав феєрверки, — шепоче вона, повертаючись до Андрія. — Тобі вже краще?

— Так... Я забагато випив, — хрипло витиснув з себе Андрій, відчуваючи, як нестерпно палає горло. — Сподіваюсь, ви не будете проти, якщо я відлучуся на кілька хвилин.

— Я з тобою...

Марта хотіла встати, та він стримав її владним порухом руки.

— Вибач, мені треба...е-е...сходити до вітру, — пробурмотів Андрій. І, похитуючись, поволі побрів у кущі.

Він збрехав. Насправді йому просто хотілося побути на самоті. Зачерпнути долонею холодної річкової води і промочити горло. І чхати він хотів на всілякі кишкові палички та інші напасті, новинами про які їх так щедро частують з екрана телевізора. Ну подумаєш, захворіє — то й захворіє. Хіба вперше труїти себе всілякою гидотою?

Він опустився на коліна і припав губами до річки.

Чорт... Чому йому так погано? Важкий клубок, що досі мирно дрімав у шлунку, прокинувся і тепер небезпечно підступав до горла. Виною тому, напевно, було вино. Або шашлики. Хтозна, з чого вони зроблені. А раптом завтрашній день розпочнеться з того, що в місцевих новинах на всі лади лаятимуть Черговий супермаркет, що попався на поставках неякісного товару і цим самим змусив компанію підлітків зустрічати світанок у стінах лікарні з діагнозом якоїсь там гострої вірусної фігні?

Бідна Марта! Йому стає жаль її. Вона так плекала надії на стосунки з Андрієм! А що він зробив у відповідь? Напився, як свиня. Прямісінько на її день народження! Зіпсував веселу дискотеку на природі, яка могла закінчитись доволі таки гаряче. Коли його почало нудити, він просто сів на мокру траву, прямо посеред танцю. Нічого не пояснивши, не сказавши жодного слова. Він сидів на траві, блідий і спітнілий, морозив дурню і морочився з безглуздими галюцинаціями. А вона ж, бідна, не розуміла навіть, що відбувається! Цікаво, що вона подумала? Біла гарячка? Чи навіть наркотики? Чувак явно під кайфом... Говорить з невидимими людьми, про грози та чорні тумани, смикається, кричить... Нормальній дівчині цього вистачить по самі вуха. І все. Вважай, він сам поставив хрест на майбутніх стосунках. Дивно, що Марта після цього ще знайшла у собі сили морочитися з його нездоровими химерами, поривалась допомогти, захистити. Що ж, Марто, мужності тобі не позичати! Шкода тільки, нікому її оцінити.

Клубок нарешті підкочується до самого горла. Андрій жадібно п’є холодну, трохи гіркувату воду в надії, що той незабаром відступить кудись углиб шлунку. Тіло знову кидає в холодний піт. Схоже, він таки справді отруївся.

Андрій долонею зачерпує воду і омиває руки, шию, обличчя. Вода холодна й терпка, від неї стає трохи легше. Великі сріблясті краплі скочуються шкірою донизу, падають на плечі, залазять під футболку. Дихання трохи вирівнюється і нудота нарешті відступає.

Андрій продовжує сидіти на березі, обхопивши руками похилену голову. Вітер шелестить у листі дерев, заспокійливо впливаючи на перевтомлений мозок. Ненав’язливим плюскотом ударяються хвилі об берег . Повіки важчають, голова невпинно хилиться додолу. Хочеться спати. Тільки не зараз... Не тут...

Крізь заплющені повіки раптом проривається слабке блакитне світло. Спалахує на мить — і відразу згасає. Десь далеко лунає гуркіт. Певно, хтось знову запустив феєрверки. Зараз би додому, та під теплу ковдру...

З-за куща лунає тихий сплеск. Мабуть, риба скидається. Бабця казала, то на дощ. Або хтось із хлопців прокрався слідом і вирішив полякати його, запустивши у воду чергу пласких камінців.

Плюскіт повторюється. Схоже, хлопці сьогодні доволі таки активні.

Уже на грані між сном і дійсністю Андрій раптом згадує, що так і не помив кросівки. А вони ж геть чисто вкриті товстим шаром попелу! Мама вб’є, коли побачить, у що перетворився її останній подарунок. Так, справді... Не можна спати... Треба прокидатися... Так... Ой, а не хочеться ж то як!.. Тільки б лежати й потягуватись, наче бабин старий облізлий кіт. І вже навіть без різниці, де. Можна навіть тут, на болоті. Тільки б хто-небудь приніс із машини його спортивну куртку. Вона тепла, м’яка. Нічим не гірше ковдри. Можливо, Марта здогадається це зробити. Вона, здається, зовсім не гнівається на нього за його витівку. Та й справді, чого б їй гніватись? Хіба він винен, що на нього накинулись безокі потвори? Він не просив їх цього робити. Не запрошував на свято. Певно, Марта сама їх запросила. А тоді підмовила трохи його полякати. А що, чим погана розвага? Поки бідолашний Андрійко труситься в полоні жахливих галюцинацій, турботлива і ніжна Марта без найменшого страху бере його під свою опіку. І — все, пастка спрацювала! Тепер він мусить бути довіку вдячний їй за це. Так-так, він, здається, десь чув, що дівчата люблять, коли хлопці відчувають перед ними провину...

Блакитне світло спалахує ще раз. Цього разу — значно яскравіше. Його супроводжує доволі таки пристойний гуркіт. Знову спалах. Гуркіт наростає і перетворюється в гарматний постріл. Стріляють над річкою. На іншому березі. Чесне слово, дістали вже зі своїми довбаними феєрверками! Їхали б краще додому, поки він разом з хлопцями не віддубасив там усіх!

Андрій ледь-ледь розплющує очі і легенько прикушує губу. Звідки в нього цей спалах агресії? В роті відчувається слабенький присмак крові. Певно, знову відкрилася ранка на щоці. Пагубна все-таки звичка — розгризати риб’ячі кістки. Якщо добре постаратись, можна розпанахати увесь рот.

Руки й ноги налиті свинцем. Правий бік повністю затерпнув. Ну ще би, так незручно вкластися! Щось муляє під ребром. Андрій пірнає рукою під футболку і виймає звідти шматочок колючої вільшаної кори. Треба повертатися до друзів. А то, певно, хвилюватися почали, де ж він пропав...

Андрій востаннє нахиляється до річки і припадає губами до води. Праворуч, за кущем, знову скидається риба. Судячи зі звуку, чималенька. Може, який-небудь розгодований окунь чи короп. Треба буде якось завітати сюди з батьком, прихопивши з собою вудочки...

Спалах. Краєчком ока Андрій помічає, що джерело періодичного сяйва ховається десь за деревами. Точніше, між ними. Звучить віддалений гуркіт. Дивний якийсь, чесно кажучи. Якщо це гримить феєрверк, то він пінгвін. Або просто телепень, який нічого не тямить в новинках піротехніки.

Спалах повторюється. І, побий його грім (чорт, як тематично!), якщо це справді феєрверк! Як би там не було, наближення грози він все-таки ще здатний розрізнити!

Треба сказати людям, щоб збирали речі і моталися додому. Кому захочеться мокнути під холодною осінньою зливою?

Андрій намагається піднятись, та в нього нічого не виходить — він тут же падає на траву. Знову плюскіт. Що це в біса за риба така?

У ніс раптом прокрадається вже знайомий терпкий запах гнилого намулу...

Чорт... Невже знову?

Андрій різко схоплюється на ноги і озирається довкола...

І правильно робить. Бо інакше б, напевно, сильно про це пошкодував...

А хоча... Важко сказати, що було би насправді. Тому що він шкодує вже зараз. Шкодує через те, що оглянувся. Шкодує, що не повернувся вчасно до вогнища. Шкодує, що взагалі відходив від нього бодай на крок.

А все тому, що кошмар продовжується. Та й зрештою... Хто казав, що він узагалі припинявся?

Ліс навколо знову зачаровано принишк. Ніде не шелесне листочок, не трісне галузочка. Небо погрозливо низько нависає над землею під товщею хмар. Течія на річці завмирає, зупиняється, зникають дрібненькі хвильки — і вся поверхня води перетворюється на чорне дзеркало, заповнене густою, тягучою, маслянистою рідиною, так схожою на нафту.

Запах намулу міцнішає. Несподівано до горла знову підступає клубок важкої, млосної нудоти. Гострий біль зненацька прорізує шлунок, і Андрій, мов підкошений, падає на землю. Тіло його корчиться, ноги й руки викручують судоми, по жилах пробігає щось схоже на потужний потік електричного струму. Нутрощі не витримують — і тут же вивергають із себе все, що він їв на сніданок, обід і вечерю. Шалено паморочиться голова...

Андрій лежить на землі, заплющивши очі. Він чекає, коли його шлунок нарешті вгамується. Та полегшення так і не наступає. Крізь біль до його свідомості долинає сигнал тривоги. Не варто так довго лежати на сирій землі, бо можна простудити нирки. А хоча ні. Він просто себе заспокоює... На превеликий жаль... На жаль...

Він знає, в чому діло. Підсвідомо. На рівні всіляких інстинктів і тому подібної дурні. Він уже стикався з цим якось. І може, навіть не раз... Він уже стикався з тим, що називають відчуттям абсолютного...

(жаху).

Так, жаху. Невидимий голос, що досі жив своїм життям, налякано стихає, вражений раптовою мовчанкою підсвідомості...

Усе навколо стихає... Залишається тільки первісна тиша... Тиша, що народилася на самому початку світу. Коли ще не було нічого...

Тиша, що віщує бурю.

І буря прийшла. Налетіла зненацька, як завше. Обдала серце хвилею крижаного страху перед розумінням того, що чекає на нього у чорних, тягучих водах.

Десь далеко лунає музика. Ледь чутний передзвін дзвіночків то наростає, то знову падає на річкове дно. Більше ніяких звуків. Хоч, напевно, ці дзвіночки обов’язково повинні супроводжуватись якимись ударними. Або легким плачем скрипки. Дивна музика, як не крути. Навряд чи хтось із його компанії слухає щось подібне. Хіба що зеленокоса Аліна... Вона наче не від світу сього. Від таких, як Аліна, можна чекати чого завгодно.

До передзвонів музики додається легесенький плюскіт... Знову й знову... З кожним разом він лунає все ближче до берега... Все ближче до скорченого від болю беззахисного Андрієвого тіла... Щось наближається до нього із чорних глибин. Йому не хочеться думати, що саме. Він і так знає відповідь.

Хочеться заплющити очі... Стулити їх навіки, щоб не бачити цих білих, холодних тонких рук. Бо це вони ховаються у чорній водяній товщі. Це вони повернулися зі світу мертвих, щоб забрати його з собою.

Андрію, ти передивився дурнуватих фільмів! Начитався всіляких моторошних книжок! Нема ніяких рук, вгамуйся! Чого ти ведешся на такі дешеві трюки? Все гаразду чуєш? Перестань боятися! Кому кажу у перестань!

О, здоровий глузд... Губи Андрія розпливаються у моторошній усмішці, що більше нагадує криву гримасу. Я чекав на тебе... Спасибі, що не забув про мене, брате... Спасибі, що не забув...

Плюскіт наближається... Варто тільки розплющити очі — й можна побачити, як на чорній, густій поверхні колами розповзаються моторошні, холодні хвилі...

Вони вже тут, зовсім поруч... Хіба не чуєш, як розступається вода? Навіть музика вмовкла. Чекає. Знаєш, музика також боїться. Не тільки люди відчувають страх...

Прокинься, йолопе! Нирки собі простудиш! Мерці мерцями, але нові органи на вулиці не валяються!

Нащо мені здорові нирки? Все одно я й так скоро опинюся на річковому дні... Яка різниця рибам, чим ласувати? Вони навряд чи помітять відмінність.... А в тім... Сумніваюся, що тут узагалі водяться риби...

Ти диви, що вигадав! На дно йому захотілося! А про батьків подумав, га? Про бабцю, що жде не дождеться свого онука... Та навіть про старого Мурчика... А Марта? Невже ти хочеш, щоб вона до кінця життя почувала себе винною у твоїй смерті?

Ні, не хочу... Я хочу додому... Але... я тут ні при чому. Я слабкий і хворий... У мене зовсім немає сил. Я не зможу втекти...

Втекти? Від кого?

Від...від...

Плюскіт. Під самісіньким вухом.

Знаєш, я саме так уявляв собі смерть нещасного Гіласа. Пам’ятаєш, був такий друг... У мого улюбленого Геркулеса. Так, ти знаєш, як я фанатів від нього в дитинстві... У мене був плащ із лев’ячої шкури... Пам’ятаєш той кожух із овечої вовни? Ага, дідусів... Котрий потім бабуся спалила, бо знайшла у рукаві справжнісіньке мишаче гніздо... Я ж його ледь не втопив одного разу... Рятував Гіласа... І знаєш, що я тоді побачив? Ні, не знаєш... Чому не врятував його, хоча й міг... А все дуже просто... Я злякався...

Хлопче, ти хворий...

Може... Я уже нічого не знаю...

Плюскіт.

Всі ми трохи хворі... Особливо в дитинстві. Всі ми бачимо те, чого немає насправді... Або ні, не так. Всі ми бачимо правду, поки залишаємося дітьми. А потім ми просто сліпнемо...

Андрію, будь такий ласкавий, замовкни. Філософ із тебе нікудишній. Розкажи краще, що трапилося з Гіласом...

Ов... То ти не знаєш? Він втопився... Через мене...

Хіба що ти в попередньому житті був мавкою... Чи русалкою... Чи як називається та потвора, що затягнула його під воду?

Здається, то була якась німфа... Чи наяда... А хоча, один чорт... Я завжди їх плутав... Але це було в легенді. А насправді він загинув через потопельницю...

Яку ще потопельницю? Що ти верзеш?

А треба було уважніше слухати бабусю... Вона колись розказувала, що за часів її молодості у них в селі була дівчина, несповна розуму, яку ніхто не сватав. І якось її знайшли в озері посеред лісу... Казали, коли витягли з води, вона виглядала як жива. Тільки була біла-біла, як сніг... І мала такі ж білі, довгі тонкі руки... Два тижні пролежала в воді, і її навіть риба не погризла... Правда, було одне «але»... все тіло утоплениці було вкрите якимось дивним смердючим слизом... Знаєш, як ото в жаби... Чи гадюки... І нестерпно смерділо намулом...

Плюскіт. Страх у грудях здіймається височенною хвилею і накриває його з головою.

Я бачив, що та дівчина зробила з Гіласом... Бачив, коли ми гуляли одного разу біля озера. Не знаю, чому нас понесло туди самих...

Йолопе, що ти верзеш? Який час? Який Гілас? Ти опинився там, бо сам видумав усю цю історію! Ти хотів повоювати з прибережними кущами, таким чином уявляючи, ніби рятуєш від русалки свого вигаданого друга! Та й ти сам тоді збирався перевтілитися в Геркулеса! Хлопчику мій, це була просто гра!

Гра... Так... Але я... Бачив це... Тоді теж так... плюскотіло. А потім з води висунулись руки. З довжелезними пальцями... І жовтими покрученими нігтями... Слизькі й холодні. Я навіть чув їх сморід. Такий як зараз... Запах гнилизни й намулу. Який я радий, що не побачив тоді її обличчя! Але Гілас... Бідний Гілас! Вона забрала його, чуєш? Забрала!

Нудота знову підступає до горла. Таке враження, що вона росте разом із його словами.

Холодно...

Припини істерику...— голос здорового глузду стає тихішим... відлунює десь здалеку... наче з кам’яної печери...

Не було ніякого Гіласа! — зовсім непереконливо. — Це все твоя божевільна уява! І чокнута бабця! Хто розказує таке дітям?

Це було...Було... Я бачив ці пальці... Я чув цей... сморід... Я повернувся додому переляканий в смерть... Мене відкачували яйцем. Я три дні не міг говорити, бо щось ходило під вікнами і кликало мене за собою... Я чув це... Чув цей сморід...

Авжеж, чув, дурнику! Було б дивно, якби ти... Дозволю собі нагадати, як дехто...кхм...узяв і напудив собі в штани!

Напудив, так... Раніше це слово змушувало його довго сміятися.

Але не тепер...

Тепер йому страшно. Хоч він знає, що тільки сміхом можна відлякати свій найбільший страх.

Тому...

Смійся, брате, смійся... Смійся, поки стане сил!

Не сміється. Мовчить. Тільки плюскіт тривожить довколишню тишу.

Агов, брате? Куди ж ти подівся? Повернися, чуєш? Повернись!

Та здорового глузду вже й слід простиг. Залишилось тільки відчуття пекельного жаху.

Він досі лежить на піску... Міцно заплющивши очі, бурмоче щось під ніс гарячими шершавими губами.

Він знає, що воно вже поруч. Простягає із чорних глибин свої довгі тонкі тендітні руки.

Тільки не мовчати, тільки б не мовчати!

Над головою знову спалахують блискавки. Він лежить спиною до річки. Розплющує втомлені, запалені очі і дивиться в далекий простір перед собою.

(Котилася торба...)

Чорна, холодна, волога земля. Позбавлена сонця і трав. Кілька похмурих, обпалених вітрами і блискавками дерев самотньо стовбичать під обвугленим небом, простягаючи угору безлисті, кістляві гілки... Він заплющує очі...

(...з високого горба...)

...і коли розплющує їх знову, то бачить місто... Похмуре, порожнє, чорне покинуте місто на березі такої ж похмурої, порожньої, чорної ріки.

Напівзруйновані будинки мовчки щиряться до нього беззубими вирвами роззявлених пащек, з яких хтось позривав напівзігнилі дерев’яні двері. Печери під’їздів дихають вогкістю і старим павутинням. Мовчазним докором дивляться на нього порожні очниці вибитих вікон. Чорними, напівзарослими бур’яном вулицями вітер жене перекотиполе. З-під потрісканого асфальту визирають пожухлі колючі стебла будяків. І тільки вітер порушує навколишню тишу, тужливо завиваючи у глибинах покинутих будинків. Там, у старих, порожніх кімнатах, пропахлих пилом і смородом запустіння, хтось тулить до серця поламану, однооку ляльку, з облупленим носом і обсмиканим розкуйовдженим волоссям. Там, у порожніх кімнатах, хтось тулить до себе поламану ляльку чиєїсь розбитої долі.

(...а в тій торбі паляниця...)

Спалах... Сліпучий і до болю гіркий. У його роті так гірко, наче він проковтнув полин...

Картина міста починає поволі хитатися... Силуети будинків і всохлих дерев роздвоюються, розпливаються, мов зображення місяця на озерній поверхні, розбитій камінцем, що його випустив з рук якийсь бешкетник... Андрій мружиться і тре очі, щоб зігнати ману. Нічого не виходить. А тоді він різко кліпає — і картина зникає...

На якусь мить. Замість неї приходить інша.

Він знову на березі. Покинутий і всіма забутий. Знову свищуть вітри, і хмари товчуться по небу, розсипаючи довкола стріли синіх блискавиць. Та тільки щось у довколишньому пейзажі змінюється... Одна невеличка деталь... Це...

Квіти... Усе поле, скільки сягає око, вкрите великими білими квітами. Сніжно-білі незаймані пелюстки мертво втупилися в небо, мов вічні сторожі часу. Довгі тонкі стебла випростали сірі, неживі листки. Хоч навколо досі шаленіє вітер, кожна з них стоїть непорушно, ані хитнеться, ані шелесне блідими, холодними пелюстками... Андрій ніколи не бачив таких квітів. Але він знає їх. Бо саме такими завжди собі уявляв. Це асфоделі. Квіти забуття.

(...кому доведеться...)

Плюскіт. Страху більше немає. Тільки чому так шалено колотиться в грудях серце?

Андрій більше не має сили дивитися... Щось важке накочується йому на очі, налягає свинцем, холодними лапами затуляє налиті вагою повіки... Запах намулу. Смердючий і нестерпно слизький. Він знає, що відбувається. Він відчуває це. Холодні, білі руки розчепірюють свої довгі тонкі пальці і тягнуться до Андрія... Запах міцнішає. Він уже настільки сильний, що його не в силах витримати жодна людська свідомість. Андрій відчуває, як вона поволі покидає його. Скоро не буде більше нічого. Взагалі.

Очі заплющуються.

(...той буде жмуриться!).

Бац! Земля раптом підіймається під ним, стає дибки, мов наляканий кінь. Вона стріпує чорними, вологими плечима, скидаючи з них вершника — Андрія. Його тіло сковзає вниз, падає у кудись у безодню, та так і не долітає до неї. Натомість смоляниста густа поверхня води раптом вкривається височенними штормовими хвилями, затуляючи собою небо, блискавки і місяць. Вона підіймається назустріч Андрієві і злизує його із хворобливого тіла землі. Холод огортає його зусібіч, вода заливає очі і рот, забиває дихання, і він іде на дно.

Іде... Летить...Пливе...Падає і падає без кінця...

Тільки не бійся, я з тобою, чуєш? Це все тобі сниться!

Здрастуй, брате! Який же я радий, що ти поруч в таку хвилину! Чуєш? Який же я радий!

Вода заповнює усе його нутро, витісняє повітря, отруює рештки свідомості...

То ось що відчував Гілас...

Заспокойся, він нічого не відчувавшій його просто вигадав...

О так, брате, я його вигадав! Так-так!

...падає і падає...падає і падає без кінця...

Мовчання. Тиша. Щось важке вдаряє по голові.

І все. Немає більше нічого. Навіть здоровий глузд нарешті замовкає.

Залишається тільки важкий, холодний, вічний сон...

Ох, де ж ти, Гіласе? Чекав на мене, так? Ти ж знав, що я тебе колись таки врятую... Я прийшов по тебе, Гіласе, мій давній любий друже... Скоро ми знову будемо разом. На землі... Я познайомлю тебе із Мартою, у неї таке м’яке волосся. І ти полюбиш її як сестру... Ми втрьох ходитимемо на річку й будемо рибалити... А хоча ні, краще грати у футбол! Ти ж, певно, ненавидиш рибу... Цікаво, Марта любить футбол? Усі люблять футбол. І ти полюбиш... Так-так, Гіласе, я знаю, ти полюбиш. А я прийшов по тебе, Гіласе, мій давній любий друже... Ти радий мені? Скажи «так»... Бо я таки прийшов... О, я прийшов...

А тепер, Гіласе... Гей, ти куди? Ану вернися! Чуєш? Я до кого звертаюся?

Не слухаєш мене? Ну гаразд, нехай буде по-твоєму...

Так що...

14

Спочатку не було нічого.

Тоді з’явилась темрява. Холодними, чорними пальцями припідняла повіки і заповзла під них, наче якийсь огидний жук. А потім прийшло сяйво.

І він осліп.

І досі лежить сліпий. І чесно кажучи, навіть не впевнений у своєму існуванні.

Він не знає, хто він, що він і звідки. Загубилося навіть його ім’я (за умови, що воно колись таки у нього було). Він не має зеленого поняття, як тут опинився і чи опинявся взагалі. Може, він завжди був тут.

А може, його підкинули. Як щеня.

Хтозна.

Де він є, цього, напевно, не знає навіть сам Бог. Та й що тут дивного? Хіба у Бога немає більше справ, крім нього? Люди, люди, їх мільярди... А він всього лише один із...

Та й дідько його знає, що він таке. А може, й не людина зовсім.

Лежить. Уперто лежить.

І, здається, навіть дихає.

Він сліпий. Поки що. Темрява танцює перед очима, наче п’яний король (риб’ячий король?). Темрява — це відсутність світла. А отже, її не існує.

Цікаво, скільки часу минуло? Дні, місяці, роки, століття? Чи всього лише доля секунди? Не знає. Мозок відмовляється сприймати час так, як раніше... Мозок немов чужий.

Звуки. Спочатку з’являються звуки. Віддалений спів цвіркуна десь на заході. Він у полі? Можливо. Значить, скоро до нього має прийти світло.

І воно приходить. Знову.

Зграя велетенських, кольорових, миготливих плям зненацька вдирається під повіки, по-загарбницьки витісняючи перелякану темряву. Він навіть не знає, плакати йому чи сміятись. Поки думає над цим, непрохані гості у голові влаштовують справжнісіньку революцію, можна навіть сказати, переворот. П’яні від енергії, що переповнює все навколо, беруться за невидимі руки і починають кружляти в божевільному танці, змушуючи очі корчитися від різкого болю.

Нерви напружуються. Він відчуває, що терпець ось-ось увірветься. Але тіла десь немає, і йому залишається тільки лежати...

Ану, що там учили в школі робити при обмороженні? Перш за все, спробувати поворушити пальцями рук чи ніг. Щоб пересвідчитися, що кров нормально циркулює по венах. Він ніколи не обморожував ні те, ні інше. Але коли йому було десять, то, здається, ледь не позбувся вух. Цікаво, ними теж треба було ворушити, щоб переконатися, що все в порядку? Бо скільки він не старався, так нічого з того й не вийшло. А отже, він або щось наплутав у інструкції, або народився вже з відмороженими.

Він згадує, де у нього має бути ліва рука, і легенько намагається поворушити нею.

Гм. Здається, у нього навіть щось виходить. Дотик. Так, це дотик. Волога шкіра торкається прохолодної, м’якої поверхні. Ґрунт? Напевно. Далі на черзі — права. Відчуття повторюються. Все впевненіше ворушить пальцями. І нарешті усвідомлює, що вони у нього таки є.

Задоволений, підіймає руки догори і стискає в кулаки. Десь там у нього має бути обличчя. Торкається гіпотетичного підборіддя. Шкіра шорстка й колюча на дотик.

Підносить руки вище. На рівень очей. Чортові плями вже геть оскаженіли і тепер вигицують в голові, наче зграя обкурених чортів. Він з усієї сили втискає кулаки у ніжну шкіру на повіках і відчуває, як напружуються під нею очні яблука. Плями розбігаються хто куди, та він продовжує наступ. Щосили тре очі. І розуміє, що перемога — за ним.

Плями зникають. Натомість з’являється м’яке, рівне, золотаве ніжне світло, що ллється згори, і якісь тонесенькі мерехтливі тіні.

Ледь-ледь розтуляє повіки. І тут же заплющує знову, нажаханий несподіваним видовищем. Щось страшне нависло над головою, якась бридка, чорна істота із довжелезними, павучими лапами. Вона задоволено потирає їх прямісінько перед його обличчям, десятки, та ні, напевно, сотні тих огидних, тонюсіньких, чорних, колючих лапок. Він теж не раз так потирав долоні перед ситим і смачним обідом. Страшно навіть подумати, що та падлюка зараз із ним зробить.

І він ще дужче стискає повіки.

Але падлюка, схоже, не надто голодна. Або він у ролі гіпотетичної вечері зовсім її не цікавить.

До нього нарешті доходить, що це просто височенна трава, яка гойдається туди-сюди у такт із вітром. Він не знає, як вона зветься, бо не надто дружить із ботанікою, та зустрічався з цією рослиною не раз і не двічі. Химерна така, тонка і гостролиста, із тремтячими китицями суцвіть на кінці. Її зазвичай повно у кожному полі. Коли він був малим, то разом з друзями любив виймати стебла із листяної корзини і гризти краї. Смачно було, до речі.

А тепер він якимось чином вмудрився переплутати ці тонесенькі травинки із лапами жахливої потвори. Ганьба. Нечувана ганьба.

Трава то прилягає до самісінької землі, то підіймається вгору, лоскочучи ніздрі і заважаючи дихати. У носі опиняється щось нестерпно пекуче, повзе кудись догори, діє на нерви, змушує його, змушує його...апп...апп...

Чорт, та він же зараз... апп...чх...

Ап-п-ч-хи!!!

Чесно кажучи, на місці слова «чхне» він збирався втулити «помре» та ще й «жахливою смертю», але його наміру так і не судилося здійснитися.

Тому він просто продовжив лежати на землі, знесилений реакцією дихальних шляхів на насіння польової трави.

З дотиком у нього, на щастя, все в порядку. Зі слухом теж. Не змінюючи свого положення, а саме — ледачого мішка з кістками, він дивився на киплячу, розбурхану масу чорних, як ніч, важких страхітливих хмар, що вирували і пінились, мов забуте на плиті гаряче молоко, у яке хтось здуру налив трохи чорнила. Одна хмара нагадала йому здоровенну вовчу голову. Він помітив її, як тільки розплющив очі. Вона йшла нижче від усіх, над самісінькою землею і, здається, навіть зачепилась за якийсь кущ. Щоправда, він у цьому не впевнений, бо звідти, де він лежить, не надто розгледиш, чи є десь поблизу кущі. Висока трава затуляє усе навколо.

Та голову ту усе-таки побачив. Чорна, волохата, вона пливла під небом, роззявивши величезну зубату пащу, краї якої палахкотіли червоним вогнем. Здавалося, писок потвори був заляпаний ще свіжою, гарячою кров’ю.

Слідом за потворою тягнувся шлейф тоненьких, однак навдивовижу щільних і густих, мов камінь, хмар. Дивлячись на них, він чомусь подумав про важкі, залізні ланцюги. Другий їх край губився десь за горизонтом.

А далеко на заході небо краяли холодні, білі, беззвучні спалахи. Напевно, там шаленіла сильна гроза, бо яскраве сяйво не переставало миготіти ані на секунду.

Він нарешті піднявся, щоб роздивитися, куди ж він все-таки потрапив. Навкруги було величезне поле, вкрите морем гігантських, яскраво-червоних, мов полум’я, і, здається, таких же гарячих на дотик квітів дикого маку. Посеред нього виднілось щось схоже на крихітний блакитний острівець.

Спалахи на горизонті стали набагато ближчими і тепер раз у раз розтинали собою тремтячі тіла хмар. І де вони щойно гасали, випасаючи небесну траву, тепер зяяли невеличкі просвіти, схожі на химерні кролячі нірки. А крізь них на землю лилося дивовижне, густе, чорне(!) світло. Ні-ні, він нічого не плутає, саме чорне. І над усім цим, наче ворота у інший світ, підіймалась гігантська, палаюча райдуга.

Горизонт із білого поволі ставав багряним, а тоді поступово наливався червоним. Вовча голова вже давно зникла десь на заході. Залишився тільки оцей дурнуватий шлейф-ланцюг. Він нарешті побачив, як звідкілясь із кривавого моря випливло те, до чого прикута небесна потвора. Довго намагався зрозуміти, з чим же йому асоціюється ця величезна, залита миготливим багряним сяйвом хмара, і нарешті вирішив, що більше всього вона схожа на вирване з корінням старе, розлоге, підпалене кимось дерево.

Хмара поволі пропливла над полем і зникла десь на заході. Полетіла вслід за вовком як згадка про страшну кару. Або як нещасна жертва сірого мучителя.

Холодний вітер зненацька накрив його з головою — і він нарешті помітив, що стоїть посеред поля в чім мати народила. Здоровий глузд підказав, що це мало б його здивувати. Але — ні! Подібне спостереження не викликало жодних емоцій.

Вітер дужчав. Він не знав, що має робити далі. Він узагалі нічого не знав. Чийсь холодний голос у голові підказував, що треба йти. І він підкорився йому.

На долоню опустилося щось біле й холодне.

Сніжинка.

Вітер хвилював кривавий океан довкола. Чорне світло продовжувало литися із просвітів. А тоді ніс вловив якийсь ледь помітний, нудотно-солодкавий запах.

На нього почав навалюватись сон. Повіки злиплися, наче змазані клеєм. О, і сніг, здається, повалив густіший!

Буря сильнішала. Спалахи блискавок беззвучно шматували повітря.

А він... продовжував думати. Так-так, головне — дійти до синього острівця. Порятунок...буде... там...

Його порятунок.

Синя скеля. Синя.

Його замок. Його твердиня.

Він мусив дійти до неї... Мусив...

З корабля на бал.

Він уже в замку. Своєму замку. Вальс. Рука незнайомки у його долоні. Він не бачить її обличчя. Воно ховається під маскою. На пальці — масивна каблучка зі здоровенним чорним каменем. Стара, як світ, а може, ще й старіша... Десь він її уже бачив...

Незнайомку. Не каблучку.

А хоча...

Нахиляється до панянки, щоб поцілувати її тонку, обтягнену чорним мереживом ручку. Його увагу привертає срібний ключ, що виблискує на її грудях. Якісь завитки, виноградики... Ба ні, то скручена в кільце змія. На голівці вигравіюваний ледь помітний напис. Він намагається розгледіти літери. Чортова зміюка, заважає! Пані нетерпеливо починає тупцяти на місці, демонструючи своє невдоволення. Та він не зважає на неї. Хапає зміюку голими руками і з усієї сили кидає об землю...

І раптом усвідомлює, що на них дивляться.

Він озирається і помічає, що пари більше не танцюють. Музика стихла. Обірвалась на півслові. Але коли це сталось, він чомусь навіть не помітив.

Пані пильно дивиться на нього холодним поглядом великих сірих очей. Губи її беззвучно ворушаться, та він не встигає розібрати жодного слова...

...бо в ту ж мить із землі виростає величезна, схожа на гігантську гротескну подобу метелика, крилата зміїна голова. Він ніколи не бачив, як нападають кобри, та щось йому підказало, що коли він не кинеться вбік, то не тільки побачить, але й відчує це на власній шкірі.

Змія з голосним сичанням викидає з рота тонесенький, роздвоєний язичок. Вона сяє, як і все у цьому залі. На якусь мить йому здається, що в неї замість очей виблискує коштовне каміння.

Він дивиться на неї.

Кобра сичить.

Свердлить її поглядом.

Кобра сичить.

Його м’язи напружуються.

Кобра сичить.

Раз...

Іди сюди, маленька, я напою тебе молочком. Ти ж любиш молочко, правда?

Два...

Її голова роздувається ще дужче. Чи то йому ввижається, чи то він справді бачить піну, що стікає з її язика. Як у скаженого пса.

Спокійно, маленька, спокійно... Я всього лише...

Три!

Удар. Зуби впиваються у чиюсь м’яку, незахищену сукнею шкіру над гарними, білими грудьми. Він лежить на блискучій, мармуровій підлозі, розпластавши руки й ноги, мов якась недолуга стара черепаха. Намагався відскочити вбік і невдало послизнувся. Як завжди! А його пані ще якусь мить корчиться від болю, хапаючи ротом повітря, а тоді, як у сповільнених кадрах, поволі падає вниз. Наче вона не тіло з плоті і крові, а якась ефемерна, повітряна королева. Він хоче спіймати її, та не встигає, бо теж охоплений цим неповоротким, невагомим божевіллям. Пані, здається, щось кричить, поки падає, та він не чує. Тіара сповзає з її голови, волосся розлітається на вітрі — тут він помічає, що воно у неї повністю сиве, сукня розвівається, оголюючи чомусь босу, тонесеньку ніжку, рука безвільно підстрибує вгору, медальйон сповзає кудись униз, він мусить його впіймати, мусить, той медальйон, той надпис — він знає все. Одне лише слово — щоб відкрити завісу істини. Він не повинен його втратити, ні!

Його рука злітає назустріч скарбові і...

(пані саме долітає до землі... Наче гумова лялька, вона чомусь відбивається від підлоги і ще раз, поволі злітає в повітря, накриваючи його всіма своїми численними чорними шовковими спідницями)

...різко вдаряється об чиєсь м’яке, величезне, пухке, мов подушка, тіло...

Перед ним виростає служниця із тацею. Точніше, уже без таці. Таця опиняється на підлозі, разом із кришталевим келихом, який чомусь не розбився. З нього витікає цівочка мерехтливої зеленої рідини. Медальйон зникає десь між танцюючими парами, що знову кружляють у вальсі під музику божевільного оркестру. Чорт, він тільки зараз помічає, на чому грають музиканти!

Скрипок немає. Струни обмотані навколо їх ший. А замість смичків... Пальці? Поки обличчя викривлює гримаса здивування, один із музикантів раптом підводить схований під маскою погляд і спрямовує на нього. А тоді піднімає руку і проводить нею по губах, мовляв — ти тільки нікому не кажи! З ребра його долоні збігає тонесенька цівочка крові.

Служниця продовжує стовбичити перед ним, стиснувши губи у вузьку, сердиту стрічку. Наче змійка. А хоча, досить на сьогодні змій. Досить.

Він набирається сміливості і підводить очі вгору, прямісінько на її чорну, оздоблену якимось кольоровим пір’ям маску.

— Іди геть, — видушує крізь зуби. — Геть, я кому сказав!

Вона мовчки відступає убік. Медальйон. Десь тут має бути медальйон!

Чорт... Як так сталося, що така здоровенна зміюка помістилася на такій крихітній прикрасі?

Поки він думає, з рідиною, що вилилась із покинутого на підлозі келиха, відбувається щось дивне. Вона починає випаровуватись, швидко-швидко здіймаючись у повітря холодними, отруйними завитками. А тоді конденсується і тонкими смужками опускається на мертве тіло його пані. Він хоче захистити її, та зелена напасть перекидається й на нього. Вона обплутує його руки, сковує ноги, от-от добереться й до голови. О Господи, та це ж звичайнісінький плющ! Що за...?

Чим більше він смикається, тим тугіше обплітаються кільця на його тілі.

Поки пари вальсують, слизьке, холодне листя обвиває голову, затулює очі...

І він знову опиняється в пітьмі...

А тоді щось зненацька хапає його за огидні зелені кайдани і над самісіньким вухом репетує: «Ану не спи!»

— Га? Що?

Він сидить поміж маків, наполовину присипаний снігом. Над ним стоїть якийсь юнак і гострим кинджалом розрізає стебла плюща, що обмоталися навколо його шиї.

— Ти знову заснув, ідіоте. От поясни мені, чому ти постійно спиш?

Блискавки. Буря. Ураган. І безкрає макове поле.

І сніг.

— Знаєш... А тут завжди сипле сніг...

15

Далі вони ідуть удвох.

Він хотів би сказати «вечоріє», та чомусь невпевнений, що так воно і є насправді. Сніг валить настільки густий, що він ледь розрізняє постать свого супутника. Дивний якийсь юнак, ніяк не вдається запам’ятати його обличчя. Коли він дивиться на незнайомця, виникає враження, що знає його все життя. Та як тільки переведе погляд на щось інше, юнакові риси одразу ж розпливаються, стираються із голови, наче вранішній туман під яскравим сонцем. І так увесь час. Скільки б він не намагався втримати його у своїй пам’яті.

Холоднішає. Вони ідуть все далі, у напрямку до блакитного острівця. Він загубив його з виду, та продовжує рухатись вперед, довіряючи інстинктам. Щастя, якщо у цьому світі вони нікуди не зникли, а залишилися поруч, щоб допомогти йому... допомогти йому...

А що, власне, він узагалі повинен зробити?

— Просто іди вперед, — відповідає супутник. Він не бачить його обличчя. Тільки випнуту потилицю, вже добряче присипану снігом.

Слухняно киває і прибавляє ходу. Тепер він крокує поруч із юнаком. Випадково торкається пальцями чужої шкіри — і відчуває, як його рука терпне, ніби він зненацька занурив її у крижану воду.

— Ти змерз, — каже він тихо юнакові. А може, й нічого не каже. Мовчить.

— Ти знаєш, що це неправда, — ледве чутно відповідає той, не зводячи очей із їхньої закутаної у снігову завісу мети. — Насправді я не відчуваю холоду. Так само, як і ти.

Він замислюється.

— Чому ти такий упевнений у цьому? — дивується Андрій. Сніговий килим уже сягає щиколоток.

Той мовчить.

— Більше не засинай посеред поля, — юнак раптом зупиняється і повертається до нього. — Не засинай, бо одного разу не прокинешся.

Він дивиться прямісінько у очі незнайомця — великі й холодні, мов лід. Чомусь не може збагнути, якого вони кольору... Чи то зеленого... Чи то блакитного... Чи, може, навіть карі... Чому йому ніяк не вдається їх розгледіти? Що з ним таке?

— Ще надто рано для цього. Та коли заснеш, буде вже пізно...

Слова зриваються з губ чужинця — тихі, мов шелест листя.

— Про що ти?

Думки чомусь заплутані й слизькі, мов гадючий клубок. Він намагається втримати їх у своїй голові, та вони вислизають і розбігаються хто куди.

Сніг уже повністю присипав волосся юнака. Він скрізь. На зсутулених, загорнутих у якусь зелену накидку плечах, на блідих, по-жіночому тендітних руках, у м’якому, вкрадливому, ніби котячі кроки, голосі... І навіть на довгих, чорних віях.

Андрій підходить до юнака ближче і струшує сніг з обличчя. На долоні залишається кілька сніжинок. Через пару секунд вони перетворюються на холодні, сяючі у світлі безперервних спалахів блискавки краплинки.

— Можна тебе про дещо попросити?

Юнак повільно киває головою, що він сприймає як згоду.

— Пообіцяй мені, що скажеш правду... Якою жахливою вона б не була...

Пауза. А тоді ще один, ледь помітний, кивок.

— Я помер?

Незнайомець відвертається вбік і пильно вивчає далекий горизонт.

— Якщо ти цього хочеш, тоді — так.

Він не розуміє, що той має на увазі.

— Я не можу сказати тобі більше, ніж ти знаєш сам. Бо інакше ти загубишся. Ми обоє загубимось. І настане темрява.

— Де я загублюсь? Про що ти? Вибач, але я тебе не розумію...

— Ти помиляєшся. Знову. Ти все розумієш. Геть усе. Ти розумієш навіть більше за мене.

— Що я розумію? Поясни мені, бо я почуваю себе ідіотом! Якщо я помер, то де ж я тепер? Рай? Пекло? Чистилище? Хто я і чому тут опинився? А головне — навіщо? Як мені бути далі? Куди іти і що робити? А ти? Хто ти такий, що врятував мене від... Від чого ти мене врятував? І взагалі, якщо я мертвий, то хіба можу померти ще раз? Я думав, що мертві не вмирають...

Юнак притулив пальця до своїх вуст.

— Цссс... Так багато питань... Так багато... Не все одразу. Твій час іще не настав.

— Мій час? Що ти маєш на увазі?

— Подумай...

Сніг падає і падає... Падає і падає без кінця...

— Хочеш, я тобі щось покажу?

Не дочекавшись відповіді, юнак підходить ближче і торкається до його скронь.

— Тільки не бійся... — шепоче незнайомець. — І запам’ятовуй усе, що чуєш.

16

— Ану тихо! Мовчи, кому кажу! Цссс!

— Що?

— Та заткнися ти! Дітей мені розбудиш!

— Ой! В...вибачте. Я не знав, що тут хтось спить. Андрій вдивлявся в темряву, намагаючись розгледіти того, хто говорить. Та марно.

— Слухайте...Ей! А хто тут? — запитав пошепки.

— Не викай мені, я ще не така стара! Хто-хто... Я тут. До тебе що, з першого разу не дійшло?

— Не дійшло. І я не викаю. Звідки я знаю, може, вас там багато?

— Не клей дурня, тут тільки я.

— Хто це — я?

— Що значить — хто? Ти башкою вдарився? Я ж уже тобі відповіла. Немає тут нікого. Тільки я. Задовбав по сто раз одне й те саме перепитувати.

— Ну добре. От тільки... Де ж ви? Тобто ти. Я вас... тебе не бачу.

— Тут!

— Де?

— Та ж тут! Ти що, глухий?

— Ні, але я не розумію, де це — тут. Бо «тут» може бути де завгодно.

— Пацан, ти упоротий? Тут — це завжди тут, і крапка.

— Хм. Знаєте, я б хотів сказати, що я вас — тьху ти, блін! — тебе зрозумів, але це не так! — відповів Андрій, безуспішно намагаючись розібратись, куди хилить незнайомка.

— І чого я не здивована? — презирливо фиркнув голос.

— Може, того, що ти сама не розумієш, що говориш? — з надією прошепотів Андрій. — У тебе там всі вдома?

— Ні, бовдуре! — голос зробився роздратованим. — Там міг бути тільки ти! А тут була я! І нікого в мене немає.

— А як же діти?

— Які ще діти?

— Так твої ж!

— Дурний чи що? У мене немає дітей!

— Але ж ти щойно говорила протилежне!

— Нічого я не говорила! Тупий пацан, ти на сонці перегрівся!

Голос почав віддалятися.

— Ей, ти куди? — розпачливо загукав Андрій, розуміючи, що втрата співрозмовниці загрожує довгим блуканням у пітьмі. — Вибач, будь ласка, я не хотів тебе ображати!

— Може, й не хотів! А може, й хотів. Хто тебе знає... — голос зробив паузу, а тоді продовжив: — Ти знаєш. І я знаю. Хм, у нас так багато спільного. Може, одружимось?

— Що?

— КапюЩОн! Не задовбуй мене!

— Добре, не буду. І цей... Капюшон, а не капюЩОн. Не перекручуй слова!

— Нічого я не перекручую. КапюЩОн — це капюЩОн.

— То, може, ти мені поясниш, що це таке?

— Це КАПЮЩОН!

— Опишеш, як він виглядає?

— ЯК КАПЮЩОН! Ти що, розумово відсталий?

— Але я не знаю, як виглядає капюЩОн!

— Та ти нічого не знаєш! КапюЩОн виглядає по капюЩОнівськи! Зрозумів?!

— Е-е... Ні!

— Так я й думала, — приречено зітхнув голос.

— Мабуть, ти маєш рацію. Я справді нічого не розумію! — підтвердив Андрій.

— Хто б сумнівався.

— Перестань придиратись до слів!

— Це ти придираєшся! Капюшон, а не капюЩОн, бачте, — перекривила його незнайомка.

І замовкла.

— Чуєш, — порушив тишу Андрій. — Ти теж нічого не бачиш?

— А ти?

— Не бачу!

— Гм... — голос зробив замислену паузу. — Може, ти сліпий. Або ходиш із заплющеними очима. Або якась хвойда їх тобі видряпала. Або ти народився вже без них.

— Але це неможливо! — заперечив Андрій.

— Звідки тобі знати, що можливо, а що — ні? — обурився голос. Може, ти думаєш, що в цьому світі все залежить тільки від тебе?

— Що? Та ні. Звідки такі дурні висновки?

— Ну ти ж сам сказав, що нічого не бачиш! А тепер придираєшся!

— Хіба? Та ж наче ні! А хоча... Я не знаю.

— Ото ж бо й воно! — сварливо огризнулась незнайомка. — Не знаєш ти нічого! А дарма! Ти сам собі король. Якщо ти осліп, значить, ти сам цього захотів! І не треба паніки! Непросто гра! Велетенська, напівбожевільна гра, де всі герої міняються масками і бавляться з ролями. Але я, здається, верзу щось не те. Зачекай секундочку, я зберуся з думками і спробую тобі допомогти... Так-с, так-с, що тут у нас? Ей, ви там, ворушіться! — гаркнула вона.

— Що ти робиш?

— Нагнітаю обстановку. Хіба не ясно?

— Навіщо?

— Та не заважай! О, здається, я знайшла вихід.

— То мені тобі дякувати?

— Хто його зна. Можеш спробувати. Але спочатку скажи мені, де ти себе відчуваєш?

— Тобто?

— Ну де ти знаходишся?

— Тут...

— Та ні, тут знаходжуся я, ми вже наче завершили цю розмову. Як би це тобі пояснити зрозуміліше? Хм... А, знаю! От скажи, що б ти намагався якнайдовше втримати над водою, якби на тебе впало море?

— Може, ти маєш на увазі, якби я впав у море?

— Я маю на увазі те, що я маю на увазі! Будеш придиратись — втечу!

— Все, все, я німий, як риба!

— Ти не німий, не бреши. Отже, на тебе впало море. Що ти тримаєш над водою? Відповідай давай!

— Ну... Мабуть, голову!

— Ого, у нас прогрес? Ти перестав тупити? Молодець! Отже, ти відчуваєш себе в голові! Так от, тепер підніми руки вгору — і обхопи голову. Так-так, правильно! От бачиш? Тепер ти тримаєш себе в руках!

— Дурня якась! — сказав Андрій. — І що це мені дасть?

— Ну як... Що б не сталось, треба завжди тримати себе в руках. Хіба ти цього не знав?

— Знав. Але голова тут ні при чому.

— Ти нічого не розумієш, — розчаровано сказав голос.

Андрій відчув, як у голові щось перемкнуло. Далі з’явилось відчуття гіпертрофованої реальності. Голоси стали об’ємними, повітря — важким і вологим на дотик. Ніздрі нервово затремтіли, вловивши запах опалого листя. Не витримавши напруги, спітніли долоні. А очі... Все його тіло перетворилось на очі. Звідкілясь згори полилось бліде світло і розбавило загуслу темряву легким молочним туманом. Світляний конденсат огорнув усе навколо, і Андрій побачив величезну синю гусеницю, що лежала перед самісіньким його носом, курила кальян і водночас запихала собі нього гриба, що правив за щоки здоровенні шматки синього гриба, що правив їй за лежанку.

— Привіт! — сказала гусениця, одним махом проковтнувши все, що донедавна стирчало з її синього рота. — Я вже збиралась плюнути на тебе і піти спати! Але потім згадала, що оце щойно встала!

— В...вибач! — злякано прошепотів Андрій. — Здається, я ще ніколи не говорив із гусеницями.

— О! — прошамкотіла потвора, запихаючи до рота наступний шматок гриба і випускаючи кільце білосніжного диму. — То я в тебе перша? Та ти мені лестиш!

— Та ні, це правда!

— Я теж ніколи не говорила з такими тупими хлопцями. У нас так багато спільного! Може, одружимось? Знаєш, я хочу багато дітей! Щоб вкладати їх спати і шикати на всіх, хто буде шуміти.

— Дозволь тебе перебити, але...

— Не дозволяю! Ти вже й так мене перебив!

— Та я ж ненавмисне.

— Ясне діло, що навмисне, можеш не виправдовуватись, в цьому світі нічого не буває випадковим... Але ну їх до біса, ці правила етикету. Говори, що хотів!

— Ти кажеш, що хочеш дітей. Але ж хіба у гусениць бувають діти?

— Ні, звісно! — тварюка проковтнула чергову порцію гриба і голосно відригнула, закутавшись у хмарку диму. — Але той, хто шумить, наприклад, Цвіркун, цього не знає! І ми йому про це не скажемо! Правда?

— Мабуть, — Андрій розгублено почухав потилицю. — Але якщо нас раптом хтось підслухає, то що ж тоді?

Гусениця роззявила рота і збентежено поворушила довгими, такими ж синіми, як і вона вся, вусиками. Навіть жерти перестала.

— Біда буде! — пошепки сказала потвора. — Велика біда!

— Чому?

— Бо я з’їм його. З’їм кожного, хто підслухає мої розмови!

— Але яка ж тобі від цього біда? Не розумію...

— Та не мені, бовдуре! А тим нещасним, що опиняться поруч, коли я менше всього хотітиму, щоб вони тут опинялись... Як ось тобі, наприклад!

— То ти мене з’їси?

— Ні, звісно! З якого ляку мені тебе їсти? Ти ж наче не підслуховуєш наші з тобою розмови... Чи підслуховуєш... Стоп... Якщо ти їх підслуховуєш, то виходить, що і я їх підслуховую. А отже, я повинна зробити з собою те саме, що й з іншими. Во ім’я справедливості, ти ж розумієш... От тільки я невпевнена, що зможу себе з’їсти. Бо коли дійде черга до мого рота, то знадобиться ще один рот. А в мене немає зайвого рота...

— Я можу допомогти, — вирішив пожартувати Андрій.

— Ти на той час уже будеш з’їдений, — серйозним тоном сказала Гусениця, відкусила ще один шматок гриба і зненацька щезла.

— Ти чого? — заволав Андрій на все горло, сподіваючись, що потвора його чує. Та марно. Ніхто так і не з’явився.

— Прекрасно! — пирхнув Андрій і сів на камінь — витріщатися на місяць.

Місяць... Хм... Дивний якийсь місяць... Дивишся на нього — і наче мертве обличчя згадуєш. Невідомо чиє, невідомо звідки — холодне й сумне, мов попіл із кладовища.

А навколо — ліс. Чорний і похмурий, як сама ніч. Древній і дикий, наче вирваний зі старих легенд. Височенні дерева вершинами підпирають небо. Як високо не задирай голову — усе одно не побачиш, де закінчується гілля і починаються зорі. Здається, вони живуть прямо там, розвішані поміж листочків, наче новорічні прикраси на ялинці.

Земля дрімає, окутана шаром вогкої, теплої глиці. Пахне осінню й гнилизною, старими пеньками і вітром з далеких озер. Поміж гігантськими грибами звисає якась товста, вкрита дрібного росою, сітка. І ні звуку навколо. Тільки мертва, холодна тиша.

Андрій піднімається з каменя і йде кудись навмання. Далеко попереду, між кривими ніжками величезних грибів і поодинокими хирлявими травинками видніється слабке блакитне сяйво. Ноги грузнуть у глибокому мосі, тепла глиця довірливо тулиться до босих п’ят. Десь високо вгорі перемовляються з вітром дерева. Зараз би поспати... Отак заснути, прямо тут... На блідій постелі, зітканій з моху і сухої трави. Де птах не літає і сонце не сходить... А смереки казку розкажуть. І вітер заспіває колискову. І буде добре... Все буде добре...

17

— Не спи!

— Га? Що?

— Не спи, будь ласка!

Тонкий, тихий, приглушений голос долинав звідкілясь згори. Андрій вийшов на галявину і побачив величезний зогнилий пеньок, окутаний блідим блакитним сяйвом. Поруч, поміж шапками яскраво-жовтих поганок, борсався заплутаний у павутиння метелик.

— Чекай, я тебе зараз звільню! — сказав Андрій і копнув найхирлявішу з поганок. Вона дрібно затремтіла, нагадуючи дерево, по якому вперше вдарили сокирою. Кілька добрячих ударів відбили в неї шапку і повалили на землю. Андрій обережно обібрав павутину, водночас намагаючись не обтрусити пилок з метеликових крил, і викинув десь в кущі.

— Спасибі тобі... — промимрив звільнений метелик. — Спасибі за все, хто б ти і що б ти не був...

І заплакав.

— Е-е... Чого це ти? — здивувався Андрій. — Май на увазі, я тобі не жилетка! Перестань! Все ж уже позаду.

— Ага, позаду...— буркнув Метелик.

І розчинився в повітрі.

— Ви що, змовились всі? — вирвалося в Андрія.

— Ви що, змовились всі? — глузливо озвався знайомий голос за спиною. Андрій озирнувся і побачив Гусеницю, що сиділа на ядуче жовтій шапинці поганки і курила кальян, тримаючись за павутину.

— О, знову ти! — зрадів хлопець. — А я вже подумав, що більше тебе не побачу!

— Чого це? — Гусениця смикнула за нитку — і з країв павутини градом посипалась роса.

— Коли зникаєш без жодного Попередження, це збиває з пантелику! — саркастично сказав Андрій.

— Думаєш? — фиркнула Гусениця. — Я б на твоєму місці не була така впевнена.

І знову зникла.

Тепер на її місці сидів розкішний синьокрилий Метелик.

— А давай побіжимо до озера! — пропищав він тонюсіньким голосом. — Пограємося в давню Грецію. Ти будеш Гераклом, а я — Гіласом! А біла жінка — наядою.

Він змахнув крилами і здійнявся в повітря.

Андрій тільки-но розтулив рота, щоб щось спитати, як Метелик здійнявся ще вище і вже звідти, згори, крикнув насамкінець:

— Не віддавай мене їй! Я не хочу жити з рибами, як дідусь і дядько Ігор!

І почав наспівувати якусь безглузду пісеньку:

— Що... Що? Невже знову? — приречено зітхнув Андрій і сів на пеньок.

В ту ж мить за спиною щось гучно прокректало, і переляканий хлопець знову зірвався на ноги.

— Це знову ти? Гусениця?

Відповіді не було.

Він озирнувся. Та чи ж багато побачиш у темряві? Андрій віддер від пенька добрячий шматок трухлявої кори і, тримаючи поперед себе, мов смолоскип, пішов у бік шуму.

— Кв...Ти що р...р..ро-обиш? Ану пога...а..си!

Під кущем шипшини завбільшки з гору сиділа ропуха з габаритами невеличкого будинку. Одне її око було напівзаплющене, інше — вкрите мутним, зеленкуватим слизом.

— Навіть... уночі... пос-сп..а-ати... не... кв... дають...

— Вибачте! — присоромлено сказав Андрій і позадкував.

— Кв... ходять т...-ту-ут... усякв-і... жити... завв... завважають...

Її сліпе око заплющилось.

В цей час за кущем знову зашелестіло — і звідти визирнув здоровенний чорний павук. В одній із його лап стирчав брусок мила, в іншій теліпалась невеличка полотняна торбинка.

— Ти хто? — спитав він і потрусив торбинкою, що висіла між пазурами. В ній щось завовтузилось і виразно сказало «мяу».

— Ніхто! — відповів Андрій, розпрямляючи спину.

— Привіт, Ніхто! Що ти тут робиш?

— Нічого. Байдики б’ю.

— То нічого чи все-таки байдики б’єш?

— Байдики б’ю.

Павук здивовано вирячив очі.

— Хто такі ці байдики? Я не бачу тут жодних байдиків! — він підняв лапу і потер вусики. І тут на нього наче найшло прозріння. — А-а-а, та вони ж, мабуть, повтікали усі! І чого це я одразу не здогадався? Ех, старість не радість... Точно повтікали... Правда?

— Хто? — не зрозумів Андрій.

— Та ж байдики твої! — відповів Павук. — Який ти, хлопче, тугодум! І, знаєш, правильно зробили! Бо який дурень терпітиме, коли його б’ють?

— Думаю, ніякий! — спантеличено знизав плечима Андрій. — А... А ви що тут робите?

— Хіба ти не бачиш? Міняю шило на мило! — прошепотів Павук.

— І як... е-е... успіхи?

— Поки ловив гав, купив кота в мішку... — сказав він таємничим голосом і побрів кудись в кущі.

В ту ж мить Андрієва спина увіткнулась у щось м’яке і волохате.

— Ой!

— Хмм?

Щось незадоволено хмикнуло поруч, і з темряви висунулась величезна, вусата голова з чорними очима-намистинками. Це була лісова Миша.

— О! Ти ба! Ну і що ти таке? — сварливо кинула Миша, тицяючи пальцем в Андрія.

Він спантеличено глянув на неї, так нічого й не відповівши.

Але Миша, схоже, вирішила не відступати.

— Чого мовчиш? — сказала обурено, взявшись лапками під боки. — Я добре чула, як ти розмовляв з Ропухою і Павуком! Невже й зі мною не можна так само, га? Гидуєш, напевно? Мною, Мишею, гидуєш! А з якоюсь слизькою жабою ледь не цьомкаєшся, так?

Вона почала гніватись.

— Та ні з ким я не цьомкаюсь! — буркнув Андрій.

— О, — Миша замислено взялась накручували на палець кінчик свого хвоста. — Не цьомкаєшся? Це добре... Але говорити не хочеш... Може, ти голодний? Хочеш воску?

І вона простягнула хлопцеві засмальцьований шматочок якоїсь брудної коричневої речовини.

— Бери, не соромся! Свіжесенький! Ну бери, чого скривився, як середа на п’ятницю?

Андрій заперечливо похитав головою.

— Не любиш таке? Хм... Ну, а як щодо апетитної ганчірочки?

Андрій повторив рух головою.

— Ну...Чим тебе ще пригостити? Нема в мене нічого. А хоча... Стривай... Десь у мене ще мав завалятися Білчин подарунок.

Вона понишпорила в заростях моху і знайшла чудесний, золотавий горішок. Розкусила навпіл і простягнула половинку Андрієві.

— О, хоч щось ти їси! — просвітліла вона. — Я вже злякалась, що ти помреш з голоду. Бо ти таке дивне... Я таких ще не бачила.

Вона почала розмірковувати вголос.

— Хмм... Їсти тебе, мабуть, не варто. Бо де гарантія, що тобою не можна отруїтися? А отже, ти не Комашка. Квакати не вмієш... І співати, як Цвіркун — по очах бачу, що ні... Пташкою тебе теж не можна назвати... І на їжака ти не схожий, бо гладенький, як риб’яча луска. Може, ти Риба? Вмієш плавати?

Андрій задумався.

— Мабуть. Але, чесно кажучи, я в цьому вже невпевнений.

— Отже, ти таки не рибина і навіть не якась там Качка. Але, чорт забирай, ти ж розмовляєш по-нашому! А значить, ти один із нас! О, я, здається, знаю, хто нам допоможе! Ходімо зі мною!

Андрій нічого не сказав і пішов вслід за Мишею. Через кілька хвилин вони зустріли Цвіркуна-Балакуна, що ліниво погойдувався на травинці і курив здоровенну люльку.

— В Гусені поцупив! — сказав гордо, затягуючись.

— Тепер ясно, чого вона тебе не любить! — зробив висновок Андрій.

— Та ні... Ця синьошкіра красуня закохана в мене! — махнув лапкою Цвіркун-Балакун. — Шкода тільки, вона про це ще нічого не знає.

Він зістрибнув з травинки і витріщився на Андрія, не звертаючи жодної уваги на розгнівану Мишу.

— А ти взагалі хто?

Андрій тільки-но розтулив рота, щоб відповісти , як Цвіркун ворухнув вусиками і весело затараторив:

— А я Цвіркун-Балакун, співун, стрибун, скрекотун, на-всі-боки-веретун... Я тобі зараз так-е-е-е розкажу!

Одного дня я завів собаку — і поїхав у місто за хлібом. Довго за ним бігав, але так і не спіймав. Спочатку мені зустрівся годинник — і я перевів його через дорогу. Потім стало нудно і захотілося співати. Я настроїв гітару... Шкода тільки — проти себе! Щоб розважитись, дістав люльку, але й тут впіймав облизня! — ця коза образилась на мене. Тоді я вирішив зіграти з вогнем, в карти. Мені пощастило. Я розвів вогонь на гроші, сів у пральну машину і поїхав геть. По дорозі заморив черв’ячка — голодом. Та тут дивлюсь — за мною хвіст... Я ноги в руки — і додому, ховатись. От тільки не тут воно було... Відкриваю холодильник — зайнято! Лізу в шафу — а там я!

Тоді я заліг на дно. Але трапилось нещастя — потонув. Моє тіло витягли — і тут виявилось, що ці падлюки (гітара, люлька, вогонь і мертвий черв’ячок) подали на мене в суд за ображену гідність. Звісно, дали солідний термін, але я був занадто гордий, щоб його взяти, і пішов геть з порожніми руками. Тепер живу і хліб жую! Побудував повітряний замок — завтра переїжджаю! Чекаю тільки, коли рак на горі свисне. Так, той самий рак-неборак, котрий як ущипне — то буде знак! Так-так, д-о-о-обрий знак! Дуже добрий! Сам куштував! Що скажеш? Як тобі?

— Не звертай уваги! — прошепотіла Миша. — Це не Цвіркун, а Баян!

— Тобто?

— Ну... баян. Бородатий анекдот. Хіба ти не чуєш, що він меле? Жодної власної думки, тільки якийсь допотопний гумор із соцмереж. Боже, невже він справді думає, що це — смішно?

Вона взяла Андрія за руку і подріботіла по стежці.

— Почекай тут! — сказала Миша, коли вони підійшли до печери. Андрій слухняно сів біля входу, а вона чкурнула кудись в кущі. Через кілька хвилин щось зашурхотіло за спиною — і хлопцеві очі розгледіли в темряві велетенський вовчий силует.

— Вітаю у наших краях! — могутнім, громовим голосом проревла Вовчиця і вийшла на світло. Її величезні зелені очі хижо зблиснули у сяйві місяця. Усім своїм грізним виглядом і поставою Вовчиця справді нагадувала королеву. Щоправда, з королівських атрибутів у неї був лише срібний медальйон у вигляді ключа.

— Давно я вже не говорила ні з ким... Ой як давно! — сказала Вовчиця після кількох хвилин мовчання. — Ех... До нас не приходили мільйони років. А може, й мільярди. Знав би ти, як довго ми чекали! Напевно, цілу вічність...

— Навіщо? — обережно поцікавився Андрій, піднімаючись на ноги.

— Як це — навіщо? — прошепотіла вовчиця. — Ти нам потрібен.

Вона задумалась.

— Коли приходить Звір, усе змінюється...

— Який ще Звір?

— Та той самий... Найперший...

Вовчиця на якусь мить притихла, а тоді пильно глянула на Андрія.

— Ми знали, що ти прийдеш десь звідти...

— Звідки?

— Із-за межі. По той її бік про нього не говорять уже мільйони років. Бояться, знаєш. Щоб не накликати. Але тут, у нашому світі, вже нічого боятися. Бо все уже й так сталося. Ми живемо наприкінці.

— Наприкінці чого? Що сталося?

— Часу, чужинцю. Час уже закінчується. Скоро не буде нічого... А сталося те, що мало статися... Слухай — і намотуй собі на вус...

Вона важко зітхнула, а тоді, набравши у груди якомога більше повітря, узялася розповідати казку — ста-ру-престару, як світ.

18

Колись давно не було нічого: ні землі, ні неба, ні сонця, ні місяця. Навколо панувала тільки чорна, безмежна пітьма. А в тій пітьмі, десь глибоко в безодні спав гігантський вовк.

Що породило цього вовка, не знав ніхто. Та якщо вірити старим легендам, він був завжди.

Він проспав мільйони років, і ніхто не наважився потривожити його сон. Та одного разу у вічній темряві народилась дивовижна мелодія, яку, буває, вітер награє на пташиних крилах, коли ті вперше розтинають повітря...

Вовк розплющив очі, але нічого не побачив, бо осліп від прадавньої темряви. Розпростер спину, розімнув кістки, солодко втягнув носом повітря — і відчув запах сокола. Це розбудило в ньому нестерпний голод і змусило піти за птахом.

А сокіл летів і летів кудись уперед, довго летів, не одне століття й тисячоліття. Відчуваючи, що сили от-от покинуть його, покопирсався дзьобом у пір’ї — і витрусив звідти крихітне золоте зернятко, що впало на вовчу голову і в ту ж мить проросло. За якусь секунду вовка обплело корінням, починаючи від вух і закінчуючи хвостом, і над ним зашуміло гігантське безлисте дерево. Сокіл вимостив гніздо і сів висиджувати пташенят. Але замість пташенят з яйця вилупилось сонце і засяяло на ввесь світ.

Минали віки... Сонце сяяло і гріло, та це не приносило йому жодної радості. Хотілося знайти когось, кому б можна було подарувати бодай дрібку свого тепла. Але в сонця нікого не було. Навіть старої матері, що полетіла кудись у темряву, шукаючи вічного спокою. І тоді сонце наважилось зробити нечуване — вдихнути в сіре, позбавлене живого тепла дерево душу. Воно обійняло його — і дерево засміялося, затріпотіло юним листям, заспівало мільйонами голосів. А разом з тим сміхом, листям і голосами народився й час...

Сонячна душа стала старшим братом для душі юного дерева. Коли сонце засинало, то разом із блідим сяйвом з-під його повік тихенько витікала душа. Вона заповзала в дерево і віддавала свої думки і почуття, яких було дуже багато. Та дерево не могло прийняти їх у себе, і вони висіли між гілок, у сутінковій темряві. Згодом з них народився місяць — бліда й холодна копія первісного вогню, якій так і не судилося стати по-справжньому живою. А разом із ним постав на землі перший з інших світів — світ напівсонних, моторошних, химерних марень, від яких сивіє волосся і застигає кров у жилах.

Душа сонця не могла перебувати у двох світах одночасно. Вона знаходилась або на вершині дерева, або блукала десь таємничими коридорами снів. Тому, коли сонце засинало, на небо викочувався холодний, сірий місяць.

Минали дні, місяці, століття. День змінювався ніччю, місяць — сонцем, життя — смертю. Вовк сидів ув’язнений у пастці під деревом і прислухався, як нестерпно бурчить бездонне голодне черево. Коли вовк ворушився, дерево здригалося від тремтіння і заважало спати сонцю, частково висмикуючи його зі світу сновидінь. Сонячна душа не хотіла прокидатись і провисала між двома світами. В такі миті на небі можна було побачити як і саме сонце, так і бліду його копію — місяць. Іноді це тремтіння було настільки сильним, що змушувало битися в конвульсіях страху обидві сонячні іпостасі. Налякані, вони забували про закони і щосили тулилися одна до одної, але частіше сонце просто намагалося заховатись за невдалим своїм двійником. Так з’явилося сонячне затемнення.

19

Вовчиця замовкла.

— Гарно! — сказав Андрій. А що було далі?

— Кінець... — прошепотіла Вовчиця з нотками трагізму в голосі.

— Тобто?

— Кінець. Відсутність. Порожнеча. Смерть. Називай як хочеш. Суть від цього не зміниться...

— Вовк вирвався, так? Знищив дерево і світ? Проковтнув сонце?

— Не знаю, проковтнув чи сховав кудись, але ми його вже не бачили сотні років.

— Вовка?

— Сонце. Ти не помітив, що ця ніч підозріло довга?

— Помітив, але думав, що мені здається.

— Ні, тут завжди ніч. Але ти можеш нам допомогти.

— Як саме?

— Не поспішай, спочатку ти маєш пройти одне випробування. Щоб ми переконались у твоїй справжності.

— Це як?

— Доведи нам, що ти — це саме ти, а не хтось інший.

— Маразм якийсь. Я не хочу вам нічого доводити. І взагалі, я передумав проходити ці ваші дурні випробування.

— Як хочеш! — похнюпила голову Вовчиця і підібгала хвоста. У неї був такий жалюгідний вигляд, що й дивитися було боляче.

— Ну добре, добре, давайте вже своє випробування, — втомлено сказав Андрій. — Маніпулятори довбані.

Вовчиця зраділа і радісно замахала хвостом, а тоді підняла з землі тонесеньку гілочку.

— Тримай, — сказала вона, тицяючись мордою в хлопцеве плече. — А тепер уважно слухай — і записуй все, що я говорю. Запам’ятай — ти маєш право на три питання. Але не на помилку, чуєш? Ти не повинен зробити жодної помилки!

— Гаразд, — сказав Андрій. — Я готовий.

— Міднокрилами сонце сіяли... — проказала Вовчиця.

— Мідно крила ми сонцем сіяли? — перепитав Андрій.

— Мінус один, — незворушно сказала Вовчиця, і Андрій зрозумів, що вона мала на увазі кількість питань, яку він щойно втратив, так необдумано ляпнувши дурницю.

Вовчиця повторила:

— Мідно крилами сонце сіяли...

Андрій почухав потилицю, обдумуючи, що з почутого слід записати. Спочатку нашкрябав один варіант, а тоді стер написане — і вирішив, що правильне звучання має другий. І так кілька разів.

А Вовчиця продовжувала:

— Ось і пили ротами втіхи ми...

— Осліпили крота ми втіхами? — здивувався Андрій.

— Ос ліпи лик ротами втіх. А ми... — роздратовано сказала Вовчиця.

— Ось ліпили крота ми втіхами? — перебив її Андрій і хитро посміхнувся в кулак. Здається, він зрозумів, як викрутитися.

— Питання вичерпані! — огризнулася Вовчиця і продовжила диктувати.

Нарешті Вовчиця закінчила і звеліла хлопцеві почекати біля печери, поки вона перевірятиме завдання. А потім він почув її бурмотіння. Вовчиця читала написане. Вголос.

— Дивовижно! — прошепотіла вона. — Ти впорався!

«І справді дивовижно! — подумав Андрій. — Бо це можна було прочитати ось так:

А втім, байдуже. Це все одно був безглуздий набір слів, очевидно, якась мовна гра, позбавлена навіть найменшого натяку на зміст.

Та як би там не було, на піску цей дивний текст мав приблизно ось такий вигляд:

мідно крила ми сон це сіяли від дзеркал лили сни озера ми і між ран нір ван дали зміям ми зорельоти ли ст ра то сфера ми до на с труни трем тіл и ребра ми зорі міряли під ра тушами сон це зірвані пекла недра ми фа уста ми ловили душа ми де туман у омфал і міф а ми до нори при літа ли стріла ми ос лі пи ли (к) рота ми втіха ми сімпле гадами в пащах спіли ми мідно крила ми ткали хвилі ми ті ні оба гровіли клятва ми трембітала пісня ми сині ми осінь крила ми гтіли дятла ми

«Ми сині, ми. Ага. Сині. В дрова. За інших обставин це могло б бути смішно»,— подумав Андрій.

— Ти впорався — і це вражаюче! — продовжувала дивуватись Вовчиця. — Тепер проси все, що хочеш, чужинцю! І ти це отримаєш.

— То допомога вам вже не потрібна? — здивувався Андрій.

— Ні, — Вовчиця хитро примружилась. — Вибач, я тебе обдурила. Мені просто хотілось, щоб хтось записав це нормально, а не стовпчиками. Бо сама я писати не вмію.

— То у вас тут не ніч? Не кінець?

— Ні, звісно. Який ти довірливий! Це так ми-и-ло! То що ти хочеш в якості винагороди?

— Я можу просити геть усе?

— Так, геть усе.

— Гаразд... Поверніть мене додому.

— Як хочеш, — безбарвним тоном додала Вовчиця і, піднявши голову догори, моторошно завила.

В ту ж мить над її головою щось м’яко прошелестіло — і хлопець побачив, як на землю опустилась величезна чорна тінь. Спочатку Андрій подумав, що то якийсь Бетмен, але коли підійшов ближче, то зрозумів, що це здоровенний, похмурий Кажан.

Не сказавши ні слова, той знявся вгору і м’яко взяв хлопця за плечі. Через якусь мить Андрій вже гойдався в повітрі, а земля різко втікала кудись униз... Вони летіли крізь пітьму, поміж стовбурами і ріллям дерев все вище і вище, до зір, до мертвого, закостенілого місяця. Невдовзі Кажан опустив Андрія на гілляку біля здоровенного дупла і примостився поруч. Місяць, що висів прямісінько над ними, тепер був схожий на велетенську порожню тарілку.

— То куди тебе відправити, друже? — украдливо спитав його Кажан.

— Додому! — відповів йому Андрій. — Ти знаєш, де мій дім?

Кажан почухав голову і пильно подивився на хлопця.

— Здогадуюсь... Ну, добру ти мені загадку загадав! Та що поробиш, треба летіти! Тільки слухай, що я тобі звелю! Дорога до тебе важка і далека. Тому візьми з собою шість бочок м’яса та шість бочок води, гаразд? Коли я летітиму і поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш у рот шматок м’яса, а як поверну ліворуч, то даси трохи води, а то не долечу та й упаду.

Взяли вони шість бочок м’яса та шість бочок води, виліз Андрій на Кажана — і той понісся кудись удаль. Летіли та й летіли, довго летіли. Кажан як повертав голову направо, то Андрій вкидав йому до рота шматок м’яса, а як наліво — давав трохи води. Довго так летіли... От-от уже долітали до іншого світу. Та коли Кажан знову повернув голову направо, у бочках не зосталось ані шматочка м’яса. Тоді Андрій відрізав у себе литку та й кинув Кажанові до писка. Вилетіли нарешті, Кажан і питається:

— Чого це ти мені такого гарного дав аж наприкінці?

Андрій і показав на свою ногу:

— От чого, — та й замовк.

Тоді Кажан виплюнув литку, полетів і приніс цілющої води: як притулили литку та покропили тією водою — вона й приросла.

— Ну що ж, бувай здоровий! — сказав Андрієві — і зник.

Хлопець оглянувся навколо — і зрозумів, що знову знаходиться на маковому полі.

— Це ще не все, — сказав якийсь юнак, наполовину присипаний снігом, чий зелений плащ Андрій сприйняв за кущ. — Я повинен показати тобі ще дещо.

Вони стояли один напроти одного, дві білі постаті на тлі розбурханого неба. Їх огортали блискавки і маки, вітри і колюча пелена хуртовини. Було так холодно...

А сніг усе падав...

20

Тонко тенькне тятива...

Дзень-дзінь...

Двоє хлопчиків сидять на траві, притискаючи до грудей саморобні луки. В очах палахкотить вогонь радості й мисливського азарту. Здається, вони щойно вполювали страшного дракона. Байдуже, що це сталося тільки в їхній уяві.

Картина змінюється.

Знову ті самі хлопчики. Тепер уже — в глибині вечірнього лісу. Десь за кадром зловісно ухкає сова. Крадуться навшпиньки, здригаючись від кожного необережного кроку. Тріск гілок під ногами змушує маленькі сердечка ховатися в п’ятки. На грудях в одного щось виблискує. Якщо придивитись ближче, можна побачити, що це срібний ключ.

Картина змінюється.

«Ти пам’ятаєш, що я тобі казав? Роби що завгодно, але тільки не бійся. Зрозумів? Не бійся! Що б не трапилось...»

Голос за кадром нагадує шелест сухого листя.

«Я мертвий?»

«Не знаю. Кажуть, що мертві не можуть відчувати. А ти можеш... Ти ж можеш, правда?»

«Хм... Не впевнений. Мої руки не мерзнуть, моя кров не холоне, моя шкіра не вкривається синявою. Я нічого не їм, але мій шлунок все ще уперто мовчить. Чесно кажучи, я навіть не знаю, чи він у мене є. Може, я просто привид. Чи спогад у чиїсь голові. Я не знаю. Я уже нічого не знаю.»

«Ніхто не знає. Бо ще не час... — голос зробив паузу, а тоді додав. — Вона гарна. Дуже. Шкода, що ти не можеш до неї доторкнутися».

«Хто?» — здивувався Андрій.

«Дівчина твоя. У неї шкіра ніби світиться зсередини. Як це — відчувати її на своїх пальцях? Приємно, мабуть? Чим від неї пахне? Я чомусь думаю, що це обов’язково мають бути якісь фрукти. Персики чи абрикоси, нагріті сонцем. Духмяні, золотисті... На твоєму місці я б навіть боявся біля неї дихати. Та й, знаєш... На твоєму місці я б багато чого боявся. Але тільки не зараз. Не тут.»

«Чому?»

«Бо ми з тобою тут удвох. Ти не можеш доторкнутись до своєї дівчини, а це означає, що мені більше немає чому заздрити. І це трохи дивно. Я занадто звик заздрити. Я звик підглядати за тобою і заздрісно скреготіти зубами, спостерігаючи, як ти бігаєш, смієшся, напихаєшся фруктами, ба навіть пітнієш! Ти не повіриш, але я вже й забув, що таке — пітніти! Пам’ятаю тільки, що це чомусь навдивовижу приємно і навіть трохи лоскітно. Коли я вперше побачив тебе тут — ти тоді спав у траві, — то одразу ж обнюхав. Так, обнюхав повністю, обнюхав з ніг до голови, бо сподівався , що відчую запах поту. Але ні, я помилився, від тебе пахло так само, як і від мене. Тобто ніяк.»

Голос ставав все тихішим... Шелест листя віддалявся... Залишався тільки один звук — свист невидимої стріли...

Бо знову...

Тонко тенькне тятива...

Дзень-дзінь...

Треба йти далі.

Вони стояли на старому горищі. Раптом Андрій зрозумів, що між його пальцями застрягло щось тверде і шорстке на дотик. Книжка? Зошит? Він розгорнув на першій-ліпшій сторінці — і почав читати.