Перший спалах

1

Її розбудив глухий, монотонний стукіт.

Звук линув з коридору. Ольга лежала під ковдрою і дрімала, заколисана завиванням осіннього вітру за вікном. Негода лютувала вже третій день. Холодний, пронизливий стогін, здавалося, заповнив собою увесь простір, заліз у кожну шпаринку. Голі, промоклі гілки розпачливо билися у вікно, шукаючи прихистку. Дощ тарабанив по шибках, виганяючи з хати тепло. Десь далеко в лісі пищала сова.

Ользі снилися сни. Розмиті й тривожні, наче вирвані з далекого минулого. Спочатку це був хаос, зітканий з чиїхось облич і далеких спогадів. А потім — мертве холодне озеро (болото?).

Чорні хвилі манили до себе, мов зачаровані. Величезне червоне сонце золотими шматками осипалось за горизонт. Десь тривожно кричала качка, десь із тихим плескотом скидалася риба. Далеко за обрієм калатали дзвони.

Ольга сиділа над водою, звісивши ноги з розбитої бетонної плити. Червоний обрубок сонця ще виглядав із-за дерев, та з озера уже поволі насувалася ніч. Качки губилися між чорними хвилями, ховаючи голову під крило, а крила — в колючих прибережних заростях. Темна вода м’яко ударялась об береги, плюскотіла хвилями, вологим шепотом торкаючись вух.

Ольга знала, що це їй просто сниться.

« Іди до мене... Іди...»

— Ні, — голосно відповідала їй Ольга. — Не піду. Не хочу.

«Я ж чекаю на тебе, чуєш? Давно уже чекаю... — шелестіло озеро. — В моїх глибинах ти забудеш свій страх, забудеш свій біль і відчай... Я обійму тебе, заколишу... Віднесу у тихе плесо... Там ти заснеш, там ти спочинеш...»

— Відчепися! — сказала Ольга. — Не обманюй мене! Я знаю, ти всього лише сон...

«Сон... Сон... — стривожено плюскотіли хвилі. Їх шепіт зливався з відлунням церковних дзвонів удалині. — На тихі води... Де птах не літає і сонце не сходить... На твої очі лягає сон...»

— Ти помиляєшся, — сказала Ольга.

І прокинулась.

Її розбудив глухий, монотонний стукіт.

І цвіркун.

Здоровенний, мишасто-сірий, він сидів на підвіконні і нахабно скрекотів. Звідки він узявся в таку пору?

Добігав кінця жовтень і от-от мав прийти на землю листопад. Останнє листя валялося в калюжах, зіжмакане й побите дощами. Запах вологи й гнилизни, солодкий і млосний, як сама смерть, проникав у кожну щілину, викликаючи згадки про лікарню.

Ольга увійшла до кухні і нашорошила вуха. Скрекіт нічного гостя залишився у стінах спальні, як і писк сови за вікном. Залишився тільки холодний, монотонний стукіт. Ольга навпомацки відчинила кухонну шафку і дістала недогарок свічки. Обнишпоривши забитий посудом стіл, натрапила на сірники і викресала слабенький, лінивий вогник.

Було холодно. Нестерпно холодно. Ольга підійшла до вікна і зачинила розчахнуту вітром кватирку. Тоді ще раз прислухалась — і зрозуміла, що стукіт лине із ванної. Відчинила важкі дубові двері і, присвітлюючи ліхтариком, оглянула кімнату. Так і було: знову не закрутила кран. Брудні, холодні краплини ліниво виповзали з іржавої труби і важко падали донизу, розбиваючись об білу емальовану поверхню.

Ольга нахилилась над раковиною і підставила обличчя під великі, колючі краплі. Крижана вода голками впилася в просочену вологою шкіру. Ольга сподівалась, що від цього стане легше, що свіжа прохолода змиє з неї нічний кошмар. Та марно. Чим настирливіше хляпала водою собі в обличчя, тим паскудніше ставало на душі. Здавалось, навіть краплини кличуть за собою, повторюючи оте монотонне «іди... іди...».

— Не піду! — сказала Ольга з фальшивою впевненістю в тремтячому голосі. Ніхто не відповів. Тоді вона зазирнула у отвір водостоку і крикнула туди: — Ніхто більше не піде! Чуєш? Ніхто! Ніколи!

Її зустріла тиша.

Ольга втупилась поглядом у стіну.

2

...Пам’ять, як і правду, не зітреш.

Кожної ночі вона прокидається від холоду. Хтось невидимий скидає з неї ковдру і щедро-щедро поливає тіло рясним, холодним потом. Ольга прокидається липкою і змученою, виснаженою і повністю пошматованою зсередини. Можливо, у неї здорове тіло, але душа уже давно хвора.

Сьогодні Ольга знову була в лікарні. І, певно, сиділа би там до скону.

Коли її вкотре спробували відтягти від сина, вона плювалась і била кулаками, роздирала одяг і навіть спробувала когось вкусити. А тоді прийшов головний лікар — і випхав її за двері. Її, матір випхав! Знаєте, тихесенько так, нишком! Устромивши у неї свій обман, як ніж у спину.

Тепер вона сидить в селі. І кожної ночі плаче. Ольга щовечора засинає у холодній накрохмаленій постелі під стукіт сильного дощу і думає, думає, думає про все на світі.

Ольга хоче додому. До себе, в село і дитинство. У ту стареньку, напівзруйновану хату, з якої вітром зірвало півдаху. Вона ще й досі пам’ятає, як любила потай залізти на горище і крізь дірку в покрівлі спостерігати за зірками. «А вони іноді на землю літають! Так, втікають згори і в морі купаються! А щоб ніхто не побачив, затуляють небо хмарами і спускаються у воду на конях-блискавках.»

А якось батько пообіцяв показати їй, де купаються зорі.

Ольга тоді посміхнулась від вуха до вуха і вхопила його за руку. Переплетені пальці — величезні, вкриті твердими мозолями батькові і крихітні, тендітні, як трояндові пелюсточки, доньчині — означали, що цю таємницю вони заберуть з собою в могилу. Вона тоді ще не знала, що це за фраза, однак інтуїтивно вловила суть. Таємниця, яку не розкрити, знання, доступні тільки обраним. Так, дівчинка ще тоді передивилась усі можливі пригодницько-містично-фантастичні фільми і тепер почувалась героїнею одного з них. Побачити, як купаються зірки — хіба таке судилося кожному? Звісно ж, ні! І вона — обрана, бо саме їй першій відкриється ця неймовірно прекрасна і в той же час чомусь трохи моторошна таємниця...

Вона чекала вечора, як спасіння. Як дивовижної казки, в якій збуваються найпотаємніші мрії. Ольга, здається, рахувала навіть секунди, очікуючи батькового повернення з рибалки. «Ти тільки дивись, не розкажи нікому!» — суворо сварилась пальчиком Ольга, уявляючи, як вони повертаються з дивовижної мандрівки.

«А рибам можна?» — з удаваною серйозністю відповідав їй батько й куйовдив і без того вже розпатланого чуба.

«Ні!»

«Тоді добре. Нікому й ніколи. Обіцяю.»

І справді не сказав.

Нікому більше.

Ніколи.

А потім був вечір. І чужі люди на подвір’ї. Вона тоді ще не знала, що означають слова дорослих. Пам’ятає тільки якісь безглузді уривки фраз. Двоє великих дядьків, наляканих і мокрих, ніби недотоплені кошенята, пізнім вечором увірвались у двір і, вивівши маму на вулицю, довго й збентежено щось пояснювали. Ольга ніколи не забуде, як зблідла матір, як безсило сповзла на вкриту росою траву, як притиснула до себе доньку і ледве чутним голосом прошепотіла: «Нема вже в тебе татка, пташеня... Нема...»

І заплакала.

Ольга тоді не зрозуміла нічого. Благально подивилась на мокрих дядьків — і в її очах загорівся біль образи. Їй здалося, що ці дядьки навмисне скривдили маму своїми поганими, безглуздими словами. І вона поклялась собі ніколи більше цих слів не вимовляти.

«Випив... з Петром... кілішок... Човен... перекинувся... А його, відав, корч імив... Бо каменем... пішов на дно... Вода... Плесо там страшне... Вода його... узєла... За шос... Вода...»

З того часу вона зненавиділа воду, човни і дядька Петра. Навіть його ім’я зненавиділа. Ольгу ще й досі пересмикує, як, бувало, почує десь на вулиці роздерте, скрипучо-крикливе вульгарне «П-е-етре-е!»

Батька привезли наступного ранку. Якась добра душа наважилась полізти в трикляту водоверть і витягнути утопленика. Коли тіло занесли у двір, він був холодний і білий, з напівзаплющеними очима і злегка розтуленими вустами. З його одежі й волосся потоками стікала вода.

Маленька Ольга просиділа біля батька усеньку ніч. Її намагались виманити солодощами, зачиняли в кімнаті, та вона все одно виривалась і втікала до мертвого. Ользі було невтямки, чого це він увесь час спить, чого такий холодний і блідий. Вона хапала батька за руки, смикала за ніс, торсала обличчя, навіть було вирвала пучок волосся — та мертвий усе одно продовжував лежати. Ольга сердилась, плакала і просила, щоб татко перестав так по-дурному гратися і нарешті повів її туди, де купаються зірки.

Сусідка, що сиділа поруч, надивившись на всі оці незграбні дитячі благання, покликала Олю до себе і, обійнявши, поцілувала в лоба, а тоді знову заплакала.

«Не поведе вже тебе нікуди татусь, не поведе більше. Помер він, дитинко... Але не сумуй, чуєш? Там, куди він пішов, йому зараз добре. З зірками разом... Купається твій татко...»

«Що-о?» — від образи Оля ледь не розплакалась. Як це так — татко пообіцяв їй, що вони туди підуть разом, а сам узяв і так нахабно обманув?

«Я теж хо-очу туди, де... вони... купа-а-аються» — захникала дівчинка, вириваючись із рук сусідки.

«Ще будеш там... всі ми колись там будемо...»

«Не хочу колись! Зараз хочу!» — зарепетувала Оля і втекла в свою кімнату — плакати від образи. Довго-довго плакала. Ніяк не могла збагнути, чому татко її обдурив.

Тієї ночі їй снилося, що якісь злі риби забрали татка в полон і заховали в глибокому підводному замку. Татко говорив і говорив, всеньку ніч говорив, розповідав їй про риб і про те, як йому там погано. Він сказав, що риби вийняли його серце і замкнули в підземному храмі.

Коли Оля прокинулась, зрозуміла, що татко правий. Бо те холодне тіло, той моторошний, білий чоловік не міг бути ним, це було ясно й дурному. Здається, татко колись говорив, що душа людини знаходиться в її серці, і якщо хтось забере його в тебе, ти перетворишся на камінь.

Кажуть, тоді вона проспала три доби.

Коли прокинулась, батька вже не було. Кудись поділось навіть оте біле, холодне, схоже на мармур тіло, що лежало на столі. Ользі сказали, що татко пішов на небо. У відповідь Ольга закопилила губу і гордовито сховалась під стіл.

Уночі татко повернувся в її сон. Довго-довго сидів мовчки і гладив її вічно розкуйовджений чуб. Ользі хотілося знати, чи риби повернули йому вкрадене серце. Татко відповів, що так, але взамін попросили назавжди залишитись у їхньому палаці. Він одружився на гарній білій принцесі — і став риб’ячим королем.

З того часу Ольга зненавиділа риб.

І воду зненавиділа. До глибини душі.

Але коли злі сусідські діти закидали Олі, що росте без батька, і обзивали поганим словом «сирота», дівчинка напускала на обличчя вираз глибокої серйозності і зі зверхністю в голосі говорила, що її татко не може прийти в гості, бо він — риб’ячий король, а королі завжди мають купу серйозних справ і їм не до дітей. «Ви якісь дурні, як ті кури! — казала вона услід кривдникам, коли ті, вдосталь подражнившись, зі сміхом розбігалися. — Понавидумуєте усякого — і вірите, що так воно і є насправді. А що там дійсно, не знаєте. Та ви узагалі нічого не знаєте! А я знаю! Бо в мене тато рибами повеліває!»

І вона справді так думала. Та тим не менше, Ольга ненавиділа риб.

І воду ненавиділа. До глибини душі. Ба ні, навіть не так — до гидкого панічного страху.

І досі ненавидить.

3 За чотирнадцять років до цього Жовтень, 1996 року.

Оля лежала на широкому, вкритому трьома ковдрами ліжку і важко дихала уві сні. Вона, здається, знову марила. Ліра сиділа поруч і то стискала між пальцями її тонесеньку, побілілу руку, то доторкалася до чола, час від часу змочуючи його вологою ганчіркою. Олег понуро блукав по квартирі, не кажучи ні слова, і вперто не піднімав голови. Він не спав уже третій день і зараз виглядав як мученик, знятий із хреста. Малого Андрійка відправили у якесь село, до Ліриного прийомного сина. Той не розділяв материного захоплення техніками гіпнозу і травами, однак все-таки погодився прихистити хлопчика. Як не крути, бути добрим належало йому по статусу. Адже він був священиком.

З малим теж було щось негаразд. Відколи сталася біда, він часто прокидався вночі і просив зашторити вікно. Йому здавалось, що там хтось ходить. Якась біла жінка. Звичайно, йому це снилось. І в цьому не було нічого дивного, бо хлопчик пережив стрес. Ліра збиралася зайнятися хлопцем після того, як оклигає Оля. Бо спокійно дивитися, як вона страшно метається уві сні, Ліра не могла.

А Оля лежала, важко дихаючи, бліда й промокла від липкого холодного поту. Час від часу її губи беззвучно ворушилися, іноді з них виривався важкий, болючий стогін. Однак зазвичай вона просто уривчасто дихала, високо підіймаючи вкриті синюватими дрижаками слабенькі груди. І, здавалося, навіть не думала приходити до тями.

Де тоді була Оля, Ліра могла тільки здогадуватися. Чесно кажучи, вона боялася лізти у її скорчену від болю душу. Там було стільки відчаю, стільки страху, що вона могла просто захлинутися...

А хвора валялась собі на купі ковдр і простирадл, блукаючи коридорами сновидінь. Уривки минулого, якісь безглузді шматки життя перемішувалися із розкиданими у підсвідомості словами і фразами, спліталися в химерні видіння і викривлювали спогади, плювалися докорами і просто боліли, боліли, боліли...

Оля не спала. Оля марила. Оля висіла між небом і землею на тонесенькій, прозорій волосинці і картала себе за те, що сталося багато років тому, за те, що вибрала Олега, що дозволила собі щастя з ним.

Їй здавалося, що це вона у всьому винна. Якби не той її вибір, трагедії б не було. А тепер вона мусить за все заплатити. Та ще й тією ж монетою, що й попередні два рази.

Бо цього разу колесо карми повернулося проти неї.

Їй снився сніг...

І маки. Величезне, безкрає поле маків.

4 За вісімнадцять років до цього. Липень, 1992.

Над озером здіймався туман.

Старі, пошарпані кросівки на довгих худих ногах, що нагадували дві дерев’яні палички, то злітали вгору, то з усього маху плескалися вниз, здіймаючи море бризок і затуляючи сонце. Десь у прибережних хащах нав’язливо верещав цвіркун.

Було холодно. Повітря тремтіло від вогкого запаху лип. Зграя качок пролетіла над парком і камінням посипалась на воду, розбивши дзеркальну поверхню на мільйони дрібних шматків. Вода взялася брижами, розтеклася хвилями, затремтіла і запінилася, розгойдавши опале листя і сонні тіла лінивих товстих риб. Сонце, що досі вайлувато колихалося на зеленкуватій поверхні, очманіло і пішло вихилясом, вигицуючи на хвилях, як п’яний парубок на весіллі. Туман на якусь мить сколихнувся, озвався качиною луною, а тоді знову розлігся над озерною гладінню.

Оля могла перебувати тут вічність. Вона лежала на березі, звісивши ноги, і збивала озерну воду, не шкодуючи кросівок. Їй було трохи страшно. Бо вона вже здогадувалась, що скаже їй Ліра. А втім... Не вона одна.

Сьогодні вранці Оля впіймала себе на тому, що вивчає іржавий візерунок на внутрішній поверхні унітазу. Поки свідомість виплутувалась із павутини світанкових сновидінь, шлунок скрутило спазмом — і звільнило від вчорашньої вечері. Не довго думаючи, Оля обтерлась щойно випраним білим рушником і, накинувши на себе перше, що потрапило під руку, стрімголов вилетіла з тітчиної квартири. Не треба багато розуму, щоб здогадатися, з яким осудом і гидливістю тітка подивилась їй услід.

Оліна тітка була нещасною жінкою. Пропрацювавши всі роки в задрипаному місцевому інституті, втратила останні залишки розуму разом з інтересом до життя. Щоденне вологе прибирання і танець зі шваброю під вікнами сусідів — ось і все, що принесла їй несподівано рання самотня старість. Переїзд племінниці став для неї справжнім щастям — адже тепер у її житті з’явився хтось, за чиїм життям можна було стежити.

А Олі хотілося жити. Просто жити. Липневі дощі, холодні росянисті світанки і оповиті туманом вечори лікували її від минулого, як, буває, малиновий чай лікує від болю розпухле дитяче горло. Її лікувало сонце — і чайки над озером, туман — і проливний, теплий дощ. Вона зачаровано вслухалась у м’який шелест коліс по мокрому асфальту, вдихала важкий запах доріг, стоптувала чергові черевики, радісно розминала затерплу від важкого наплічника спину і дякувала світові, що познайомив її з Лірою.

Ліра вилікувала її від минулого — своєю музикою і добрими словами. Хтозна, де вона брала ті слова, з яких древніх книг викопувала. Можливо, їх їй нашіптували птахи чи змії. Ліра настільки відрізнялась від усіх Оліних знайомих, що дівчина готова була повірити у що завгодно. Вона часто уявляла собі, як Ліра сидить у траві, зігнувшись у три погибелі, і тихо перемовляється з гадюками чи ящірками.

А якось Ліра покликала дівчину в гори. Просто прийшла на світанку і постукала в запітніле вікно. Оля мовчки спакувала наплічник і розтанула в ранковому присмерку. Боса і простоволоса, вона, мов кішка, скрадалась порожніми вулицями і слухала, як важко зітхають уві сні гігантські груди заснулого міста, як із прокурених легень виривається біле, хрипке, паруюче дихання, як стікають по темних вікнах сльози, змішані з холодною ранковою росою. На вокзалі її вже чекав Олег. А потім була порожня, обшарпана електричка — і гори, гори, старезні, прадавні, вологі, величні гори, оповиті дощами й туманами, немов білими русалчиними косами. А ще були люди. Багато людей. Химерні і добрі, закосичені гірськими травами, вони, здавалося, прийшли з напівзабутих легенд. Палахкотіло багаття. А тоді хтось узяв до рук барабани, хтось потягнувся до волинок — і Олю вимило з цього світу.

Дикий гай, відблиски зір між рваними клаптями хмар. Тріскотіння хмизу, танець світла на блідо-рожевих соснових стовбурах. Пам’ятала все до найменших деталей.

Авжеж, таке не забувають. Ніколи час не зітре з пам’яті запах Олегового волосся, переплетений із ароматом гірських трав. Ніколи не забере той сповнений безмежної довіри кароокий погляд, у якому так весело миготіли язички полум’я. Той сміх, ті руки, те несподіване божевілля завжди житимуть у серці, бо саме вони допомогли Олі переродитися. А що було потім...

А потім була Лірина люлька — і хаос.

Танець, регіт, швидкість і цілковита втрата розуму. Її носило по горах, носило по травах і поміж чиїмось тілами, носило по водах і пекельно гарячих червоних вуглинах. Вона вмирала й підіймалася знову, злітала до самих зірок і падала на дно найглибшої прірви. Вона проростала в небо, а корінням впліталася в землю, гойдала на плечах місяць і кришталь небесного склепіння, а ногами збовтувала океани і реготала, дивлячись, як гігантські несамовиті хвилі поглинають все живе на землі.

А потім вона стала голосом...

Яким голосом?

Голосом, що говорив правду.

«Забудь про все, — закричало всередині, — немає більше нічого! У тебе більше немає дому, немає сонця у небі, та й самого неба немає. Навіть імені твого не зосталося! Ти — ніхто! Чуєш, ніхто! Ти сама себе знищила!»

Чиїсь кроки на вулиці. Болісний жіночий зойк. Двоє понурих чоловіків, що принесли страшну звістку. Татова вудочка в руках одного з них — великого й вусатого, ніби сом. Ей, дядьку Петре, чого це ви забрали татову вудочку? Він не любить, коли хтось бере його рибальську амуніцію без дозволу!

Дитинко... Твій тато...

А що мій тато? Він хапає мене на руки і підкидає високо вгору, правда ж? Дивіться, лечу! Тату, чуєш, чого ти так довго? Приходь скоріше, я тобі стільки всього розкажу! А знаєш, я сьогодні каталась на нашому цапові, аж поки він не скинув мене в кропиву. Було боляче. А потім прийшла бабуся — і накричала на мене.

А потім...

Так, Ліра знала толк у збоченнях. Бо назвати це лікуванням не повертався язик. Звільнитися від минулого, переживши його ще раз у своїй голові? Знаєм, вмієм, практикуєм! Впасти в заціпеніння, викуривши чудодійну люльку? Все правильно, потім прийде обіцяне забуття!

«Татку!...»

Шепіт, більше схожий на крик...

«ТАТКУ!!!»

Обіймаючи шию, припадала до неї холодними долонями...

Щось струменіло по щоках...

Гаряче й солоне...

...сльози?..

Липке й тягуче, із запахом намулу і нудотно-солодкавим присмаком іржі...

Назвати це лікуванням не повертався язик. Аж поки Ліра не начинила їй голову фальшивими спогадами. Своїми спогадами.

Тихо шуміла ріка...

Шепотіли верби...

Гуркотіли вітри, розривали замучене сонце криваві осінні хмари, дощі затуляли обличчя холодною пеленою сліз... А вона йшла, не зупиняючись, брела крізь павутину лісів, долаючи сплетіння озер і розлючений рев гірських потоків...

Десь тут ховалися кришталеві води дикої криниці.

Не зумівши приборкати воскреслі почуття й божевільні емоції, упала на коліна, притулилась губами до вкритої глицею землі... Солодкий запах хвої залоскотав ніздрі, покручене коріння переплуталось із сивим волоссям. Де взялася й ота давно загублена сила, забувся і вічний голоду що так нахабно напросився в супутники ще в перші дні мандрівки. За одну мить все життя пронеслося перед очима. Знову.

Вона на мить заплющила очі.

Вечоріло... Останні сонячні промені лоскотали золотими пальцями розімлілі верхівки струнконогих ялин. Незабаром дерева розступились — і до п’янкого шлейфу смолянистих ароматів додався новий — холодний і свіжий. Звірина стежка вивела її на скелястий берег прадавнього водяного плеса. Холодні клуби туману над сонною гладінню окропили тіло, залізли в душу. Молочний місяць зацікавлено зиркнув примруженим оком на обдерту подорожню із лірою за плечима. Але їй було вже не до них... В її серці поволі закипала радість, а язик тихо промовляв всі можливі слові вдячності, адресовані лісовим звірам.

Вона була вдома...

Від Ліриних спогадів ставало добре. Аж поки її випадково не закинуло в стару, недобру бабу, що жила по сусідству і ненавиділа все і всіх, особливо Оліного п’яничку-батька, поки той був живим — за те, що колись проїхався верхи на її смердючому цапові.

Червоне небо плаче холодними вогнями, сонце зашилось за огрядну хмару, напівсонні ластівки висять над стріхами, мов чорні поторочі; верещать дітлахи, вовтузячись у озері, лінива курка копошиться у вуличному поросі, і якийсь мужик на всю околицю лає жінку за пересолений борщ — «а шоб ти скисла до завтра, шоб тебе над землев підняло та й гепнуло!., а шоб тебе!., а шоб..ж, горлопанять дзвони на все село — певно, знову хто-небудь врізав дуба; стара, похмура баба сидить на призьбі і мружиться запаленим оком на червоний сонячний кругу що досі вовтузиться із клятою хмарою, як кішка з мишкою: і їсти не хочеться, і відпускати жаль; а там дурні діти, знову корови не вберегли ті пішли городами; ти, красулько, куда валиш, хіба не видиш, то не твоя брама? — ади, шо за сціпла звірина, пішла відси, кому кажу, бо зара’ як вперу ті буком по печінках, то кров’ю обіллєшси; баба стоїть на воротях і клене, клене, клене; ага, то он де тебе носит, вражеський сину! — чорнявий хлопчисько, по вуха замурзаний малиновим соком, жене як дурний вулицєми верхи на цапові; а корови за тебе, дурню, шо, бузьки пасти будут? — а най тебе та най тебе! — баба клене та й клене, цаписько біжить, баба клене, цаписько біжить; перелякана курка скаче в кущі і звідти розгнівано кудкудахкає, роззявивши бруднющий дзьоб; десь валують собаки; баба плюється сердито і підтюпцем шкутильгає у двір... паршивий хлопчисько, нічо’, ти ше поплатишси за то, шо зробив; велика риба їстиме тебе, аж поки не кінчитьси цей світ; і внуків твоїх їстиме, і приходитиме під вікна страшною білою дівкою — щоб стати жоною тобі; і буде так).

Вона виривається з баби, з чужого (рідного?) села і свідомості, витікає в небо, вискакує між зірки. Вона — не вона, а слово, слова, море, океан, мільйони, мільярди слів! Словесний буревій налітає, мов лавина, поглинає й закручує, мов страх смерті у водоверті, і ось вона, ось вона, ось вона...

Вилітає десь поза межі усіх світів...

Ти знаєш, як це — усвідомлювати, що перебуваєш поза всіма світами?.. Це місце нагадувало дім, і в той же час я розуміла, що цього не може бути, бо дім перебуває за мільярди кілометрів... і мільйони років звідси. Тут не було сонця і не було зірок. Я бачила блискавки, що спалахували над головою. А ще пагорб, і купу маків на ньому. І сніг. Тут завжди падав сніг.

Я бачила дерево. Величезне дерево. Його вершина ховалася в хмарах. Я лізла вверх. Перестрибувала з гілки на гілку, пробиралась між листям, пролазила крізь лисячі нори. Спитаєте, звідки на дереві взялися лисячі нори? Не знаю. Але вони тут були, і це не дивувало... Мене тут нічого не дивувало. Я подумала, що зараз, мабуть, схожа на здоровенну змію.

Одна гілка вивела мене на берег озера. Воно мерехтіло хвилями, гойдало зів’яле листя, м’яко тулилось до гнилого трухлявого берега. А потім я посковзнулась на слизькому намулі — тобто тьху! — на мокрій гілці і ледь не полетіла сторч головою у сонні чорні глибини.

А тоді я поплелась кудись угору стежкою, вийшла на іншу гілку (знаю, логіки тут мало, але саме так, на гілку) — і опинилася в якомусь будинку. Тут панували сутінки. В кімнаті я побачила свого брата, Ігоря — і одразу ж забула про страх. Ігор був живий, так, живий і теплий, він усміхався, і я навіть могла бачити маленькі ямочки на його блідих щоках. Все було добре, я знала це, бо все, що сталося згодом, мені насправді тільки приснилося... Та я мусила повернутися...

— Повернутися назад, ти мене чуєш чи ні, ідіотко, чортяка б тебе вхопила!!!

Коли Оля прийшла до тями, то побачила розгнівану Ліру, що нависла над нею і, здавалось, метала з очей блискавки.

— Ти... ти що витворяєш? Мало з тебе пригод? Мало Ваньки з його істерикою?! Мало тітчиної ненависті?!

Старі, пошарпані кросівки на довгих худих ногах, що нагадували дві дерев’яні палички, то злітали вгору, то з усього маху плескалися вниз, здіймаючи море бризок і затуляючи сонце.

Над озером здіймався туман.

Було холодно.

— Я ж не для того дала тобі цей тютюн. Що ж ти робиш?... І навіщо? Твій біль минув, хіба ні? Тоді чому ти знову обкурена? Чуєш? — Ліра важко зітхнула і присіла поруч. — Вічно все навиворіт: ти їм допомогти стараєшся, а виходить тільки гірше. Здається, я стара дурепа, яка так нічого й не навчилась від життя. Ех... Стільки років, а все одне й те ж... Дівчинко моя люба, хіба ти не розумієш, що...

Ліра набрала в груди якомога більше повітря і замовкла. Оля зазирнула в її очі — і відчула страх. Вона боялася Ліри. А Ліра боялась того, що зачаїлося в Олі всередині. Здається, вона вже знала, що чекає Олю завтра. А втім... Не вона одна.

Сьогодні вранці Оля впіймала себе на тому, що...

— Так, ти носиш під серцем дитину, — сказала нарешті Ліра. — Вибач за пафос, я, мабуть, ніколи не навчусь казати таке по-людськи. І не треба так бліднути, не роби вигляд, що це стало для тебе новиною. Олег уже знає, чуєш? Все гаразд, Олю... Все уже гаразд...

5 За дев’ятнадцять років до цього. 10 квітня 1991 року.

Востаннє вони бачилися кілька місяців тому.

Олежик. Добрий, милий, смішний, кароокий Олежик. Хто він для Олі? Хороший знайомий? Друг? Та ні. Більше. Це він урятував її від страшних думок, що переслідували Олю після смерті Ігоря. Якби не Олег, вона б, мабуть, так і не змогла більше жити нормальним життям.

Ігор не снився їй, напевно, ще з позаминулої осені. Відколи в її житті з’явився Олег. Його щирий, майже дитячий сміх володів дивовижною здатністю відганяти привидів, навіть таких сильних, як бліде і стомлене обличчя двоюрідного брата. Та остання сварка з Іваном, а слідом за нею — провалений іспит в універі знову загнали її в депресію.

Коли вона востаннє розмовляла з Олегом, обличчя брата вже майже стерлося з її пам’яті. Сумне й холодне, воно дедалі більше розмивалося, випаровувалось, тануло — як туман у променях вранішнього сонця. Білий, як сніг — саме таким Оля запам’ятала Ігоря. Тонка, як папір, шкіра утопленика, що мерехтіла у світлі свічок. Такі ж тонкі руки, що, перехрещені, лежали на грудях. І білий, наче молоко, весільний костюм. Братові тоді заледве виповнилось двадцять два...

Раніше він часто приходив у її сни — утопленик із живими очима. Той же костюм і білі руки. Навіть свічка на грудях. Ігор лежав у труні, у порожній темній кімнаті, втупивши в неї злий, повний ненависті холодний погляд, і щось шепотів. Навколо не було більше нікого.

Коли Оля згадувала ці сни, її настрій надовго псувався. Радість від прогулянки змінювалась внутрішнім криком. Тануло над бруківкою перше квітневе тепло, розчинялася в спогадах срібляста сніжинка перехресть. Навіть сонце, здавалось, падало на місто і вмирало, втопившись у вугільній чорноті щойно залитого асфальту.

А потім ішов дощ. Синюватий, холодний, сонний, солоний дощ, від якого чомусь часто відгонило намулом.

«Чекай мене на головній площі, біля входу на ринок!»

Це було останнє, що сказав Олег, перед тим, як покласти трубку.

А потім вони зустрілися. Не стримуючи радості, Оля повисла на шиї у високого, чорнявого юнака в легкій червоній куртці. У відповідь він міцно стиснув її в обіймах, та так, що аж захрустіли кістки.

— Ти приї-і-іхала!

— ...а тоді вона каже: чекаємо вас завтра, о цій порі. При собі мати змінне взуття і запасні шкарпетки.

— ...ось там, бачиш, біля великого жовтого будинку... я тільки вийшла, а він підбігає і кричить: подайте на...

— ...минулого року тут затопило весь квартал...

— ...ти глянь, який жирний кошак!

— ...мріяв про собаку, але мама не дозволяла.

— ...завалила два іспити, бо погиркалася з викладачем...

— ...хочеш морозива?

Вони ішли по вулиці, час від часу налітаючи на перехожих і розганяючи сонних, вгодованих голубів, що перекочувались по асфальту, як смішні пернаті м’ячики.

— Та не відмовлюся.

— Добре, тоді я зараз повернусь.

Оля зайшла в антикварну крамничку, а Олег зник десь за рогом.

Ви, здається, загубили ключі?

— Що, вибачте?

Оля здивовано зиркнула на продавця — підстаркуватого, міцно збитого дядька з ледь помітною лисиною, але він чомусь удостоїв її таким нищівним поглядом, що їй захотілось втиснути голову в плечі, а ще краще — злитися з інтер’єром.

— Питаю, будете щось брати чи ні? Ми зачиняємось через 5 хвилин!

— О, перепрошую!

Хм... Може, справді придбати щось на пам’ять? Наприклад, цей тонкий, гарний ключик зі змійкою. Його можна почепити на ланцюжок і носити, як медальйон.

— Дівчино, ви мене чуєте?!

— Так, звісно! Ось цей ключ, будь ласка...

— Непоганий вибір. З вас десять карбованців.

— Скільки?! Ви знущаєтесь? Звідки в студентки десять карбованців?

— А що ви хотіли? Це ж срібло!

— Торгуватись можна?

— Ні!

— Чого? У всіх антикварних крамницях можна, а у вас — ні?

— А у нас — ні! Ми зачиняємось! Або платіть, або вимітайтесь!

— А ви мені не грубіяньте! — буркнула Оля, відрахувала 10 карбованців з тих, що відкладала на нові чобітки, і, міцно стиснувши в долоні срібний ключик, пішла геть.

«Який неприємний чолов’яга! — подумала вона, ховаючи ключ в кишеню. — І як його ще не звільнили?»

— Що, вибачте?

Оля спантеличено подивилась на дідуся, який проходив мимо і щось їй сказав.

Дідусь повернув голову, роззявив рота — і раптом ні з того, ні з сього замахнувся на неї рукою, мабуть, збираючись вдарити. Оля злякано відскочила назад, але в цьому не було потреби, бо дивний дід чомусь щодуху кинувся тікати.

«Може, гаманець у когось поцупив?» — подумала Оля і озирнулась в пошуках погоні. Нікого не побачивши, полізла в кишеню перевірити, чи на місці її власний. Та, як можна було здогадатися, гаманця не було.

— Блін... Що за...?

Вона вивернула кишені, сподіваючись, що гаманець завалився за підкладку. В цю ж мить щось голосно дзенькнуло об асфальт. Оля озирнулась — і побачила, що це випав з кишені її срібний ключ.

«Чорт... Я й забула, що він там.»

В ту ж мить її ліва рука під підкладкою наткнулась на щось тверде й кутасте.

«Хух, слава богу!» — полегшено видихнула дівчина і нахилилась за ключем. Але його не було.

— Ну й куди вже ти запропастився? — розчаровано сказала вона і раптом відчула, як щось сіпнуло її за куртку. Оглянувшись, побачила білявокосе створіння років трьох-чотирьох, що запитально зиркало на неї величезними синіми очима.

— Ви зьмію загубили... Веліть... То васа...

— Змію?

У маляти в руках виднівся її срібний ключик, виваляний в якомусь багні.

— Катю...Катю! Катюшо!

Невідь звідки вибігла молода, світловолоса жінка і кинулася до маляти.

— Донечко, так налякалася! Казала ж тобі, не йди нікуди, а почекай мене біля кіоску... Ну хто ж так робить? Катю...

Присівши біля дівчинки, матуся почала поправляти на ній шапочку, а тоді взялася за пальтечко.

— Де це ти вже так забруднилася? Іржа якась, чи що... Ану дай ручки, мама їх повитирає... Так-так, ліву... Тепер праву... А це ще що таке? — і вона відібрала в малої Оліну покупку.

— Катерино, скільки тебе вчити — не піднімай із вулиці всіляке сміття, там же мікроби! Ти хочеш захворіти і потрапити в лікарню? Господи, яка гидота! Бррр!

Вона покрутила ключ і зібралася викинути геть.

— То цьоціна зьмія! — зарепетувала мала на всю вулицю.

Та було пізно... Ключ уже полетів у бік шосе. Він прокотився узбіччям і застряв у щілині водостоку. Тільки блиснула на сонці зміїна голівка, що вирізнялася красою і тонкою роботою.

Нарешті помітивши Олю, жінка розгублено закліпала віями.

— Ох, вибачте, ці діти...

А тоді взяла доньку на руки і поцокала каблучками у бік трамвайної зупинки. Дівчинка на прощання помахала їм ручкою.

— Па-па, цьоцю!

Оля помахала їй у відповідь і вийшла на проїжджу частину, щоб забрати те, що їй належить. Але ключ якогось дідька немов прикипів до граток. Проклинаючи все на світі, Оля видобула з кишені джинсів пилочку для нігтів і, дочекавшись, коли на світлофорі загориться зелений, присіла навпочіпки над водостоком.

А бідолашний дідусь досі біг, мов божевільний. Бо йому на мить здалось, що за спиною у дівчини стоять... Ні, він не міг пояснити, що саме так його налякало, але це якось було пов’язано з водою. Темною, важкою, тягучою водою, що смерділа намулом і смертю. І з чоловіками, яких вона забирала (чи, можливо, ще забере?). Коротше кажучи, якась маячня. Та тим не менше, дідусь схвильовано перехрестився, досі будучи запеклим атеїстом.

Завернувши за ріг одного з будинків, він з розгону врізався у вродливого юнака з двома порціями морозива в руках. Злегка підталий вміст вафельних стаканчиків у ту ж мить плюхнувся на тротуар, помережаний сіткою недопалків. Білі бризки заляпали дідусеве пальто і яскраво-червону куртку юнака.

— В...вибачте...

— «Прекрасно! — подумав юнак, глянувши на вершкові плями, що розросталися по рукавах, немов химерні білі квіти. — Тепер доведеться їхати додому перевдягатися.»

Він повернувся до кіоску з морозивом і купив ще дві порції. Та як тільки вийшов з-за рогу, вони знову плюхнулись на тротуар.

Оля сиділа на проїжджій частині і щось виколупувала з асфальту. Світлофор навпроти агресивно зиркав на неї червоним оком. Перший із шеренги автомобілів, що утворилась перед «зеброю», неспокійно зайорзав на місці — очевидно, червоне світло спалахнуло секунду-дві тому. Але він не був небезпечним для Олі, оскільки рухався по протилежному боці вулиці.

Проблема була в іншому.

Назустріч Олі зі скаженим завиванням сирени неслася пожежна машина. Десь горіло... Оля цього не бачила, бо «пожежка» ще була за поворотом, але Олегові було прекрасно все видно. Чорт, та водій не встигне загальмувати, навіть якщо й захоче!

Олег щодуху кинувся бігти, намагаючись випередити червоного залізного монстра. Рахунок пішов на Долі секунди — якщо він не встигне, то... Ні, він не міг про це думати.

Як голодний вовк перелітає через яругу, кидаючись на здобич, так перелетів через шосе наляканий до напівсмерті Олег. Відчуваючи під боком огидне дихання смерті, він згріб Олю в оберемок і разом із нею упав на узбіччя. Машину занесло у бік із пронизливим свистом, що вилетів з-під коліс разом із дрібненьким камінням. Вслід за цим повітря сколихнула добірна лайка водія.

— Ти здуріла чи що?! — закричав Олег їй в обличчя, хапаючи ротом повітря, наче викинута на берег рибина.

Дівчина розгублено витріщилась на нього.

— Я здуріла? Та це ти здурів! Вилетів на мене, як якесь...

— Я тобі життя врятував! Що ти робила на проїжджій частині? Взагалі клепки нема?

— Я? Я... — нижня губа в Олі підозріло затремтіла — і Олег зрозумів, що дівчина от-от розплачеться.

— Ану тихо! Тихенько! — лагідніше прошепотів Олег, притискаючи її до себе.

Та було пізно. Оля вже здригалась від ридань.

Олегова квартира дихала затишком. Акуратна вітальня із величезним фікусом біля ошатного вікна. Старенький телевізор. «Не ризикував у спальні ставити. Кажуть, для здоров’я погано.» Ворсистий килим насиченого кольору винного бордо. Невеличкий камін, викладений яскравими кахлями і увінчаний чимось схожим на срібне дзеркало. Картина на стіні — величезне поле з маками, посеред якого видніється якась незрозуміла блакитна пляма.

Стіни приємного бузкового відтінку. Криваво-червоний диван. У кутку — холодильник того ж гарячого кольору. «На кухні місця не вистачило...»

Олег походжав по кімнаті у великих кудлатих капцях. Оля розтирала мокре волосся рушником.

— Ось, тримай... Це речі сестри. Вона приблизно твоєї комплекції. Мають підійти.

Джинси виявились трохи завеликі. Зате джемпер сидів просто ідеально.

— Тобі пасує такий сонячний колір.

Через хвилину вони вже сиділи на кухні і пили чай.

— Будеш печиво?

— Не відмовлюся!

— А пиріг? Домашній... З яблуками...

— М-м... Обожнюю! Сам пік?

— Ти що, смієшся? Бабуся передала.

За вікном пішов дощ. Далеко внизу пробіг по вулиці чоловік, прикриваючись від зливи великою шкіряною текою. Спалахнуло світло вуличного ліхтаря — і золотистий промінь лизнув слизькі боки пузатих, ніби вгодовані рибини, автомобілів, що мчали кудись по мокрому шосе. Тихий, акуратний райончик. Затишний. Багато дерев. Скоро вони зацвітуть. І справді, деякі пуп’янки вже викидали із себе поодинокі білі квіточки.

— Слухай, може, музику увімкнути, га? Що ти любиш?

Оля знизала плечима.

— Давай щось на твій смак.

Поки він перебирав коробку з платівками, Оля намагалась відчистити від болота завиточки свого ключа. Вона таки встигла його виколупати, перш ніж опинитися в багнюці з Олегом.

Вони слухали музику. Говорили. Сміялися. Пили чай. Заїдали його залишками пирога. За вікном сутеніло.

Ідилію порушив телефонний дзвінок.

— Алло! Так, прийду! Звісно! Що означає — ждемо тільки тебе? Що? Сьогодні? Ні, стривай! Як це — усі уже зібрались? Чо-о-рт! Зачекай секунду... Давай я тобі передзвоню, гаразд? Через п’ять хвилин.

Олег щось показав їй на мигах.

— Тут у друга гулянка намічається. А я, довбень, чомусь був упевнений, що вона завтра! Підемо?

Через кілька хвилин Оля вже телефонувала додому.

— ...заночую у подруги... Так і передай бабусі! Так, все зі мною гаразд! Тільки на тротуарі послизнулась, але все закінчилося добре... Коліна цілі, ага! Бувай, мамо! Цілую!

Час — мов на крилах.

Ішли мокрими вулицями. Слизька бруківка тремтіла у золоті нічних ліхтарів. То тут, то там гаснули жовті квадратики вікон. Пахло озоном. Як після грози. Із переплетеного пруття придорожнього паркану лізли на тротуар великі, здичавілі кущі.

Вони підійшли до акуратної, величної будівлі. Щось криваво-червоне витріщалося з вивіски, опираючись на нерівні літери над входом. Та їм було не туди. Завернувши за ріг, вони побачили вхід у підвальне приміщення. Біля входу дрімав ще молодий, але вже огрядний білявий охоронець. Олег підійшов до нього і щось сказав на вухо. Охоронець розуміюче кивнув і зник всередині, а за мить повернувся разом із високим рудочубим юнаком.

— Вітаю, братику! Тепер тобі можна продавати алкоголь!

Обнялися з «братиком». Зацікавлений погляд рудого ковзнув по Оліній постаті, зупинившись на ясно-зелених очах.

— Може, познайомиш?

— Оля, моя найкраща подруга.

— Подруга?

На обличчі рудого з’явилась неоднозначна усмішка.

— Подруга...

Олег повторив це, явно давши тому зрозуміти, щоб ні на що не розраховував.

— Оль, це Міша.

Охоронець мимоволі зиркнув на Олю. Гарна. Собі б таку. Але де там... У нього ж тепер робота... обов’язки. Дружина, діти. Йому було двадцять шість.

Та Олю з Олегом це не турбувало.

Оля ніколи не знала, що таке нормальне життя. Тепер хотіла його скуштувати.

— Знайомся — Івашко.

Хлопець за стійкою привітно змахнув рукою.

— Льошик.

Галантно вклонився білявчик із важким металевим браслетом, обрамленим кельтським візерунком.

— Вітя...

— Хе-хей! — кахикнув хлопчина на диванчику із-за спини дівчини з фарбованим рудим волоссям, що сиділа у нього на колінах.

— Олеся.

Руденька привітно всміхнулась.

— Оксана.

Розкішна брюнетка в обрізаних шортах оцінююче придивлялась до Оленки. Цікаво, як вона ставиться до потенційних суперниць?

— Привіт, — сказала вона згодом низьким, хриплуватим голосом і одразу ж пригостилася дорогою закордонною цигаркою. Через мить із її нафарбованих губок вирвалося кільце білосніжного диму.

— Ксюха, скільки раз тобі казати, у нас не курять!

Хлопчина за стійкою, Івашко (очевидно, румун за національністю), мав геть нещасний вигляд. Оксана повернула голову і випустила кільце прямісінько йому в обличчя.

— Вибач, забула.

Легким рухом руки вона погасила цигарку і відправила її на вічний спочинок у сміттєвий бачок.

— Івашку, то може, пригостиш гостю чимось за рахунок закладу, га? — поцікавилась вона у нього. — А то дівчинка, чого доброго, ще погано про нас подумає!

— Ну... — юнак запитально зиркнув на Олю.

— Спасибі, але я не п’ю, — усміхнулась вона у відповідь. Однак це не зупинило настирливу Оксану. Через кілька секунд вона вже тримала в руках бокал із напоєм рубінового кольору. Ще через хвилину запропонувала випити за знайомство.

Незважаючи на віддаленість від центру і дещо незвичну локацію, заклад незабаром наповнився людьми. Туди-сюди снували яскраві постаті, чіпляючись пальцями за ароматний кольоровий дим і поцмулюючи через трубочку вигадливі фруктові коктейлі. Нафарбовані дівчатка кокетували зі своїми трохи сором’язливими хлопчиками, вихиляючись у танці і грайливо кліпаючи віями. Юнаки реготали і загравали до гарненьких, відверто вбраних незнайомок. На дівчину в потертих джинсах майже ніхто не звернув уваги.

Оля з Олегом сиділи на диванчику і про щось стиха перемовлялися. Компанія давним-давно розсипалася на маленькі групки. Рудий стирчав у дверях з охоронцем, фарбована Олеся зі своїм хлопцем і Ксюшею стрибали під скреготіння якоїсь божевільної музики десь у іншому кінці залу. Хтось цілувався в кутку.

Через кілька хвилин до Олі з Олегом підбіг захеканий Івашко.

— Народ, валіть до нас! — крикнув він їм. — Ну...Чого ви тут сидите самі, наче якісь відлюдники?

Дратівливі, сріблясті спалахи незабаром замінило м’яке червоне сяйво. Повітрям прокотився клубок пахучого диму — і у хаосі рук і розпатланих голів вони пірнули крізь вогнистий туман назустріч Олеговим друзям. Ті казилися й шаленіли під божевільні удари барабанів, стрибали й дуріли від бренькоту гітари, заплутавшись у водоверті емоцій та гучних звуків. Хтось підняв угору великий палець, демонструючи свою думку про гурт, що виступав. Оксана звивалася біля очманілого Івашка. Навколо панували ритми. І скажений рух.

— Приєднуйтесь!

Нова пісня, що заповнила собою простір, викликала в Оліній душі якісь химерні, незнані ще досі відчуття. У вокаліста був навдивовижу хвилюючий голос. Здавалося, він не просто дихав мелодією, а вплітав у неї частинку себе. Бурхливий і бентежний настрій пісні незабаром передався і дівчині.

Хвилюючу пісню змінила легка, повільна мелодія.

І Оля з Олегом закружляли у танці.

Олегова рука гладила її по спині. Він нічого не говорив. Тільки тулився до дівчини, що довірливо схилила голову на його плече. Якби Оля в цю мить зазирнула йому у вічі, то побачила б там тільки безмежне щастя.

Назад вони йшли, тримаючись за руки.

Вулиці дихали вологою й весною. Небо нарешті звільнилося від важкого темного тягаря хмар — і на його чорному оксамиті розсипалися мерехтливі зірки...

Світало...

Над містом ще витали привидами безтілесні сни, та обрій уже палахкотів і мінився барвами, заливаючись несміливим рум’янцем нового дня. Вони брели вулицями, переступаючи через тіні заколисаних тишею дерев, що самотніми павутинками губилися на помережаних давніми ліхтарями брукованих доріжках.

І залишалися позаду вологі слизькі сходинки алей і парків, ввічливим мовчанням озивалася до гостей сонна ще телевежа... А перед очима розгортався, дихаючи на повні груди, дивовижний краєвид.

Місто поволі прокидалося. Десь далеко внизу прошелестіли колесами перші автомобілі із затемненим склом на довгастих вікнах. Прогуркотів під горою довжелезний потяг, загуркотів двигун літака, загубленого десь між останніми зорями. Із темно-синього напівмороку виринули обриси височенної скелі удалині.

Оля нарешті усвідомила, що вдяглася геть не по погоді. Волога, мов туман, дрож залізла під светр залишками несконденсованих капель і змусила дівчину дрібно цокотіти зубами.

Олег турботливо накинув на неї свою червону куртку, хоча Оля довго й настирливо опиралася.

— Та ти ж застудишся! — докірливо сказала вона йому.

Олег обійняв її.

«А як же Іван? Як же він ? Чуєш, як? Як?! ЯК?!»

Щось кричало. Хтось кричав. Її думки. Її совість. Тільки не зараз. Не тут. В цій хвилині їм не було місця.

«Живи однією миттю...»

Хто це сказав? Ігор?

Можливо. А може, й не він.

Давно то було. Ще у минулому житті.

Олег був так близько. Оля відчувала, як його гаряче дихання лоскоче їй щоку.

Чорт... Між ними стільки всього було раніше. Рік тому — восени, взимку... Ще до того, як Олег перевівся зі столиці сюди. Цікаво, він зробив це тільки через хворобу мами і необхідність бути ближче до неї, чи ще й через Олю? Все-таки вона тоді була дівчиною його друга, Ванічки. Ех... Ну чому все так складно?

Ванічка. Ваня. Ванька. Іван. Тільки не зараз. Не тепер. Хіба вона винна, що так сталося? Вона цього не хотіла. Але ж йому, мабуть, боляче! І це через неї!

У цю мить, коли згасли зірки, Оля вирішила назавжди забути про Івана, про лист, залишений в його поштовій скриньці напередодні, про біль і сльози, крик страшного відчаю, що вирвався з його грудей, коли він усе прочитав... Оля не чула цього крику, не бачила божевільних, червоних від сліз очей, не чула прокльонів і матів, посланих на її адресу. І не уявляла навіть, що в цю мить, коли народжується ранок, Іван бреде на вокзал, щоб через півгодини залізти в переповнену електричку, яка відвезе його в нікуди, подалі від людських очей і спогадів, кудись у безвість...

«...де птах не літає і сонце не сходить...»

«...трава не співає і день не надходить...»

Кудись у вічність.

6 Зі щоденника Ольги. 10 квітня 1991 року. За кілька годин до зустрічі з Олегом

Нарешті розібралася з Ванічкою. Говорити не було сил, тому вирішила схитрувати і написати листа — довгого, тривожного, з купою жалісливих подробиць. Я дуже поспішала — мій потяг мав відправлятись через годину. Щиро сподіваюся, що Ванічка усе зрозуміє. Бо як би там не було, обманювати його й надалі — як мінімум підло.

Зі мною в купе їде якийсь дивний дід. Від багато говорить і годує всіх яблуками. Яблука смачні, великі — коли я була маленькою, такі росли в нашому саду.

Дід безперервно говорить про смерть. Це пригнічує і навіть трохи дратує. Через дві години я побачу Олега, а він своїм гугнявим голосом хоче зіпсувати радість майбутньої зустрічі. Чесно кажучи, ніколи не розуміла людей, що намагаються гратися в філософію.

Відколи дістала цей зошит, дід трохи вгамувався. Напевно, зрозумів, що співрозмовник з мене нікудишній, але тим не менше, досі частує яблуками. Цікаво, чому він так хоче померти?

7 Зі щоденника Ольги. 20 березня 1991 року.

Я знову у столиці. Бути вдома для мене останні півтора року нестерпно. Все навколо нагадує про Ігоря. Коли йду по вулиці, в голові зринає, як ми рубали бур’яни, уявляючи, що це страшні дракони. Коли дивлюсь у вікно, мене пронизують його очі — величезні скляні порожні очі утопленика, в глибині яких палає докір. Я знаю, що брат любив мене, страшенно любив... Але Ванічку він любив дужче. Бо завжди мріяв про молодшого брата. Вони виросли разом — активний, життєрадісний Ігор і молодший на кілька років повільний буквогриз Ванічка. А я... Я ніколи не була одним цілим з їхньою компанією, а тільки так, збоку.

І тепер, уже після смерті, брат мені дорікав. Я відчувала, що десь там, у потойбічному світі, він обурений моєю поведінкою. Він гнівається на мене, ненавидить, хоче, щоб я пропала або як мінімум — вбилась об стіну. Мені страшно. Я боюсь, що одного дня не витримаю — і з’їду з глузду.

Хотіла поговорити про це з Олегом, та не змогла. Він настільки світлий, настільки сонячний, що поруч з ним усі мої проблеми тануть, як вранішній туман. Дуже жаль, що він більше не зі мною в столиці. Хоча, можливо, це й на краще. Бо ми не можемо часто бачитися, а це означає, що я уже не буду — так, не побоюсь цього слова — зраджувати Ванічку. Тепер у нас з Ванічкою все буде добре. Принаймні, хотілося б у це вірити.

8 Зі щоденника Ольги 5 квітня 1990 року

Я Оля, мені вісімнадцять, і скоро я дізнаюся, що таке смерть.

Ви, напевно, вже встигли подумати, що такі, як я, не варті й доброго слова. Обізвали мене слабкою і гидливо скривили свої вже й без того не надто красиві роти. Дарма. Я не самогубця. Як би сильно вам того не хотілось. Я, як і ви, всього лише хочу жити.

Чому я це пишу? Не знаю... Можливо, мені просто треба комусь виговоритись... Я б могла розповісти це подрузі, та в мене немає подруги. Я сама, як пальчик.

Що, знову чешуться язики засудити мене, так? Ну давайте, вперед! Чого ж ви чекаєте? Я вся — сама увага.

Чорт... Я роблю щось зовсім не те. Я не кричу, не б’ю посуд, вікна і навіть не кидаю вам услід своїми важкими, роздовбаними кросівками. Ви можете сміятися з мене, можете зачудовано тицяти в мій бік пальцями, та це навряд чи щось мінить. Бо я не істеричка. На жаль. В іншому випадку могла б підняти на ноги ціле місто і довести його до божевілля своїми криками. Але чхати я хотіла на все це. На щастя.

А знаєте, що? Я зараз п’яна. П’яна, як чіп, хоча й випила тільки півпляшки шампанського. Так, знаю, гидота рідкісна, але, на жаль, більше нічого не підвернулося під руку. Та й грошей в мене, зрештою, залишилося не так і багато. Так-сяк, на дорогу додому вистачить, ну і може, на два-три занюханих бутерброди чи засохлий фастфудівський сандвіч. Хоча зазвичай я не вживаю їжу з фастфуду...

Але до дідька те «зазвичай». Тепер усе змінилось.

А почалося все з того, що я почала душитись...

Так-так, душитись! Не дивіться на мене такими великими очима, це вам не допоможе! Я все правильно сказала, просто вам, звісно ж, дико чути такі напівхворі божевільні зізнання! Як можна «душитись»? Що мається на увазі під цим недолугим словом? Душити — так: когось чи щось, як уже там зручніше. Задихатися — теж нормально: від газу, пилу чи приступів астми... Але душитись? Тобто душити себе? Як таке можливо? Що за маячню верзе ця божевільне дівчисько?

Отже, задуха... Що це таке, де воно береться і з чим його можна їсти? Я, звичайно, спробую відповісти на всі ці питання. Однак гарантувати, що мені це вдасться, на жаль, не зможу.

Тим не менше...

Я почала душитися ще восени. Вперше це сталося одного теплого жовтневого вечора. Здається, я тоді хворіла. Нічого серйозного, просто підхопила застуду. Знаєте, з усіма таке буває, якщо занадто довго ходити по запиленій, уже доволі таки осінній вулиці з наївними сподіваннями, що тонесенька майка захистить від всіляких там грипозних бацил. Ну і я не стала винятком. Я взагалі рідко коли буваю винятком. І чесно кажучи, не думаю, що це погано. Принаймні, досі не скаржилась...

Не була б я ще така п’яна, може, б легше було усе це розповідати... Хоча навряд. Кажуть, алкоголь розв’язує язик. І, думаю, я буду змушена з цим погодитись.

Тоді, восени, я просто лежала під ковдрою. За вікном було так сонячно, а я валялась в тісній, задушливій гуртожитській кімнаті з температурою під сорок і пронизливо кашляла в кулак. Хтось із сусідок, здається, напоїв мене чаєм і насилу уклав спати. І я навіть одразу відключилась. Правда, спалося доволі таки погано. А тоді в мозок увірвався настирливий стукіт у двері. Це була вахтерка. Кликала мене до телефону.

Дзвонив один із моїх нових знайомих. Пропонував піти на прогулянку в місто.

Я тоді чемно відмовилась. Ні, не тому, що не хотіла. У мене просто не було сил. Хотілося тільки спати, або хоча б лежати, засунувши голову під подушку, щоб не било в очі денне світло. І я сказала, що нікуди, на жаль, не піду. Голос у трубці був трохи розчарований. Навіть певною мірою ображений. Я швиденько попрощалася і поклала трубку. А тоді, трохи подумавши, передзвонила йому і запропонувала наступного тижня надолужити втрачене. Моя пропозиція була прийнята з ентузіазмом.

І наступного тижня я таки пішла. Сонце тішило останнім теплом, як і сім днів перед тим. Дороги золотилися під шаром сухого листя. Високо в небі пропливали тоненькі павутинки бабиного літа. Було так добре, що хотілося тільки жити. Не вірилося, що скоро прийде зима.

Ми лазили цими старими закинутими вулицями. Лякали метеликів і по-дурному вискакували на людей. Дехто крутив нам услід пальцями біля скроні, дехто просто озирався, а тоді спокійно ішов собі кудись у своїх справах, а дехто приєднувався до нас і собі кидався з голосними викриками ганятися за голубами чи з розгону стрибати у величезні купи листя, які намели двірники обабіч алей.

Ідіотизм, правда? Але це було так мило! От справді... Я давно уже так щиро не сміялася. Поклеїти дурня, як у дитинстві, на мить забувши, що тобі вже майже вісімнадцять — таке зі мною трапляється нечасто. І я, відверто кажучи, щиро про це шкодую.

Потім були сірі, холодні, сльотливі осінні дні... Я вилазила з ліжка о сьомій і поверталася в гуртожиток майже під вечір. Конспекти, бібліотеки, вічні стоси зошитів і нікому не потрібних книжок — усе це неймовірно виснажувало мою й без того не надто стабільну психіку. А, я вам не казала, що колись в дитинстві лікувалася від переляку? Ні? То й не дивно... Я того вже майже не пам’ятаю, так давно воно було. Але я ніколи не забуду сивочолого бородатого дохтора, від чийого привітного голосу мені хотілося лізти на стіну. Він не лякав мене уколами, не погрожував бабаями, він просто спокійно зі мною говорив. Як, знаєте, говорять із собакою перед тим, як усипити. Чи із нашуганою мишею, загнаною в куток. Я не пригадую, чого тоді боялась, але, здається, це було якимось чином пов’язано з рибами.

Не знаю, яке значення це має до моєї історії, але тут навряд чи буде щось, що таки має для неї значення. І діло тут не в особливостях моєї психіки, а в дурницях, які вона наплодила в моїй голові. У мене заплітається язик і заплющуються очі, але я мушу договорити до кінця.

Отже, я повернулася до звичних і сірих буднів.

Крім навчання, в мене ще були постійно обкурені в хлам сусідки, які не пропускали жодної гульки і жодного більш-менш порядного хлопа в гуртожитку. Кожний, хто підходив під цю категорію (а критерії там, здається, були не надто вибагливі: аби мив волосся та й зуби хоч раз на тиждень чистив), обов’язково підвертався випробуванню підгорілою гречаною кашею, якою так славилися мої реготухи. Вічно молоді і вічно п’яні, — одного разу сказав про них черговий залицяльник, уже злегка лисуватий аспірант якоїсь зашмиганої кафедри. І, знаєте, щось у його словах таки було! Принаймні, я ще жодного разу не чула, щоб котрась із них жалілась на втому чи поганий настрій, тоді як я вже всіх дістала своїм вічним похмурим ниттям.

Тим не менше, ці дівахи неймовірно втішилися, коли помітили, що і я нарешті почала випихати свій зад ще кудись, окрім старого, облізлого приміщення бібліотеки. Коли я поверталася додому, вони неоднозначно підморгували мені і намагалися напоїти домашнім липовим чаєм. Таким чином вони, певно, збиралися підкупити мене і випитати всі страшні таємниці. Чай, мушу визнати, був справді непоганий (що неабияк радувало, якщо зважити на їхні кулінарні здібності, а точніше, їх відсутність), але я не розповідала їм нічого.

Хоча, напевно, причина була зовсім не в тому, що я не хотіла розповідати. Дівахи чекали латино-американських пристрастей з гарячими хлопаками і купою ревнивих, злих суперниць, яким я так необачно наступила на хвіст. А в мене нічого такого не було. Я просто ходила гуляти. І все. Як наївна дванадцятирічна школярка.

Ви, підозрюю, вже встигли подумати, що ззовні я схожа на якусь там сіреньку, нічим непримітну мишку, яка тільки й знає, що копошитися між своїми книжками-зошитами, і не має жодного поняття про особисте життя. Але це не так. Не знаю, як щодо мишки (це збоку видно краще), але з особистим життям у мене проблем не було зроду. Ми з Іваном разом ще з дев’ятого класу. Він знайомий з моєю мамою, в свою чергу як я ледь не щотижня постачаю його бабусі стосик свіжих номерів сільськогосподарських газет (батьків у Вані немає — загинули в автокатастрофі). Усі навколо знають нас як ідеальну, зразкову пару і чекають не дочекаються, коли ж нарешті отримають запрошення на весілля.

І, чесно кажучи, раніше я була свято переконана, що це станеться доволі таки скоро. Мама, звичайно, просила спочатку закінчити інститут, а вже потім братися до сім’ї, але нам чомусь кортіло якомога швидше стати на рушник. Я не мала ані найменшого уявлення, що являє собою шлюб, та вірила, що це щось світле і радісне, щось таке, що змушує обличчя розпливатися в усмішці.

Я любила Ваню. Ну напевно, любила. Чого ж тоді, будь по-іншому, зустрічалася з ним майже три роки? Мені було приємно, коли він брав мене за руку. Коли відгортав зі щоки волосся. Навіть коли цілував. Щоправда, не з першого разу. Єдине відчуття, що опанувало мною тоді — мокро. Але згодом минулося. Я звикла.

Чи було мені з ним цікаво? Напевно. Він приносив мені книжки з зоології, і я навіть намагалася відкласти убік своїх улюблених По і Рільке, тільки щоб послухати, як захоплено він розповідає про якогось там рідкісного химерного метелика, що здійснює скількись-то там десятків (чи може, сотень?) помахів крил за секунду. Він приносив мені чашку з зеленим чаєм і ванільне печиво, хоча й знав, що я люблю вівсяне. Але це дурниці. Головне, що він любив мене. Ну і досі любить. Принаймні хочу в це вірити.

Або ж не так і хочу...

Мої сусідки не знають про Ванічку. Я їм зумисне не розповідаю. Спочатку боялася, що вкрадуть, коли якось одного дня він приїде до мене в гості з величезним букетом червоних троянд. Але я так і не наважилася жодного разу запросити його до себе. Ми бачимося тільки на вихідних, коли я приїжджаю. Крім того, Ванічка ніколи не дарував мені троянд. Він узагалі не дарував мені жодних квітів, якщо не рахувати кульбаби, яку колись підкинув у шкільний портфель. Тоді ми тільки починали зустрічатися, була весна і все навколо буяло. А ще тоді він востаннє бачив своїх батьків...

Аня (та, що білява) якось чула кілька разів, як я розмовляю з ним по телефону. Вона, здається, одного дня навіть покликала мене на вахту, бо тьотю Таню (нашу вахтерку) схопив радикуліт і їй було важко дертися за мною аж на шостий поверх. «Іди, там тобі брат телефонує!» — сказала мені.

А я спочатку й не зрозуміла, що вона має на увазі. Здивувалась — бо, крім мами і Ванічки, до мене ніколи ніхто не дзвонив... Брат? Та який брат? Я була єдиною дитиною в сім’ї, а з двоюрідних мала тільки Ігоря... Поки він не втопився в озері. А тоді до мене нарешті дійшло... Мабуть, тьотя Таня сприйняла його за мого родича, бо ми, чесно кажучи, мали геть однакову манеру спілкування. Трохи розтягували слова, робили довгі паузи між фразами і дуже неприродньо сміялися. От справді таки, як брат з сестрою. І я подумала, що це може зіграти мені на руку.

Іронія долі, чи ж не так? Я всім серцем хотіла сховати Ванічку від сусідок, щоб вони не забрали його у мене. А вийшло так, що забрали мене. Щоправда, зовсім не сусідки.

А того хлопчика — мого знайомого — звали Олег. Тобто...і досі звуть. Дурна манера — говорити про все в минулому часі. Ми познайомилися на якомусь концерті. Я тоді була не сама, з Ванічкою... Саме він нас і познайомив.

Чесно кажучи, коли я його перший раз побачила, він мені чомусь видався смішним. Чи то через те, що постійно кудись спішив і від того увесь час нервово смикався, чи, може, від того, що мав занадто довге волосся, котре через сильний вітер постійно лізло йому до рота. А може, мене насмішив його светр. В тому светрі вроді би й не було нічого смішного, але діло не в тому... Є у мене одна дивовижна особливість — сміятися з речей, які, крім мене, ніхто більше не вважає смішними.

А ще він мені видався дуже знайомим. Наче й не бачилися ніколи раніше, а враження, наче знаємось півжиття. І обличчя в нього було добре-добре. З таких тільки ангелів малюй!

І очі... У нього були карі очі. А карі очі — то моя слабкість. У Ванічки вони водянисто-блакитні.

Коли ми з Олегом вперше пішли гуляти, у мене не закралося навіть найменшої думки про те, до чого це може привести. У мене й раніше були друзі-хлопці. При чому їх було значно більше, ніж серед представниць прекрасної статі. Не знаю, чого так. Я вроді би ніколи не була зірвиголовою, чи хлопчаком у спідниці, чи взагалі чимось таким... Але якось так воно склалося...

Пам’ятаю той холодний осінній вечір. Здається, тоді було якесь свято, бо гуртожиток гудів, як переповнений бджолами вулик. Десь бренькали на гітарі, десь влаштовували гучне застілля, а от в моїй кімнаті курили все, що попадалося під руку: спочатку тоненькі дівчачі цигарки...слімки, чи як їх там... потім перейшли до грубих чоловічих сигарет. Знаєте, отакі звичайні, без фільтру, навдивовижу смердючі й гидкі. Я сама не пробувала, бо від їх запаху мене зазвичай починає нудити... Але то таке. Коли в моїх дівах закінчилися гроші, вони почали робити самокрутки. З чаєм. Їхнім улюбленим липовим чаєм.

Мені було страшенно нудно і навіть трохи зле. Хоч вікно було й відчинене навстіж, у кімнаті стояла важка завіса густого тютюнового диму.

Я собі мовчки сиділа на своєму ліжку, виставивши на подушку ноги, і псувала зір настирливим витріщанням в конспекти. Щось є особливе у цьому стирчанні за стосами зошитів. Не знаю, чи то справді пусті ілюзії, що це нам колись знадобиться, чи то просто бажання робити хоч щось.

Я знічев’я пішла на вахту і подзвонила Олегові. Треба ж було поскаржитись комусь на свою долю. І — о, диво! — мене зрозуміли! Стукайте — і відчинять вам! — каже стара добра Біблія. Але, як ви знаєте, я не вірю Біблії. Хоча іноді ловлю себе на думці, що, мабуть, все-таки дарма.

Хоч уже було доволі таки пізно, він якось вмудрився витягти мене із того наскрізь просмерділого тютюновим димом гуртожитку. Вечір був доволі таки холодний. Як не крути, починався листопад. Ми забралися в якусь кафешку і наїлися аж до кольок в животі. А коли вже були на вулиці, Олег запропонував купити пляшку вина.

Я, звичайно, була категорично проти. Ну не вживаю я алкоголю, і що мені, в петлю тепер лізти? Олег тоді посміявся з такої моєї реакції, але від забаганки не відмовився. Пиляв і пиляв мізки, поки я нарешті не погодилась.

Я не надто розбираюся в винах, але той напій мені сподобався. У нього був доволі таки приємний кисло-солодкий смак. Щоправда, від вина потім трішки почало шуміти в голові, але це зовсім не зіпсувало романтику вечора. Навпаки... Ми бродили старою частиною міста, звивистими брукованими вуличками, потім забралися у якийсь закинутий, давно забутий усіма безлюдний парк... І в моїй душі вперше щось заворушилось. Я собі подумала — а чи змогла б я коли-небудь прогулятися отак із Ванічкою? І що б я тоді відчула?

Але Ванічка був далеко. А поруч розповідав казки Олег. Я вже не пам’ятаю, що він тоді говорив, кажу ж вам, я трохи перепила... Але це, певно, було щось дуже веселе. Бо я багато сміялася. І взагалі... Мені було так хороше-хороше. Наче в моїй душі згорнувся клубочком маленький, пухнастий кіт.

А потім я повернулася додому і говорила з Ванічкою. Геть чисто про все розповіла, я ж не вмію брехати... Боже, я ніколи не думала, що він може так лютувати! Спочатку накричав на мене, навіть обізвав якимось не надто хорошим словом. Коли ж я не витримала і, розплакавшись, кинула трубку, він схаменувся і сам розридався. Благав, просив, канючив прощення, клявся, що таке більше не повториться. І я, знаєте, йому повірила... А чого б мені йому не вірити? Він мене не обманював зроду. Як і я його. Та й, зрештою, я ж його любила.

Після того ми бачилися з Олегом ще чимало разів. Наші розмови по телефону стали частішими і цікавішими. Ми обмінювались новинами і анекдотами, нишком сміялися над сусідами і говорили про життя... Іноді навіть намагалися філософствувати, хоча я й знала, що філософи з нас нікудишні. Але в тих розмовах не було нічого поганого. Нічого такого, про що я б не могла розповісти Ванічці. Якби він попросив, я б розповіла йому все. Та він не просив... І я навіть не знаю, добре це було чи погано.

Ми час від часу забігали одне до одного в гості. То на борщ, то на пироги, то книжками обмінятися... Одного разу він навіть вмовив мене залишитися на глінтвейн.

Ванічка знав про це. Як і про всі інші мої походеньки, разом взяті, ну і про кожну зокрема. Іноді вимагав деталей, іноді просто докірливо мовчав. Але він мене не засуджував. Просто просив бути обережною і благав, щоб я не забувала, як сильно він мене кохає...

Я й не забувала. Здається. Бо я вже, чесно кажучи, ні в чому не впевнена.

І Олег не забував. Він знав про Ванічку — і не тільки з моїх невпевнених жалоб. Ванічка якось говорив з ним про мене. Олег не хотів нам шкодити. І я йому вірила. Я тоді взагалі вірила всім. Навіть своєму серцю. А воно казало, що я люблю Ванічку.

Якось зимою, коли мої сусідки вкотре десь загуляли, ми з Олегом сиділи в мене в кімнаті і пили чай. Я тоді була дуже втомлена. Від теплого чаю почало хилити на сон. Я лежала на своєму ліжку, а поруч сидів Олег і бабрався в моєму волоссі. Не знаю, що він там вишукував, сподіваюсь, не бліх, але це було навдивовижу приємне відчуття. І я задрімала.

Прокинулась від того, що щось лоскотало мої щоки... Крізь напіврозплющені очі побачила зосереджене обличчя Олега, що схилилося наді мною в якійсь химерній задумі. Такого виразу я в нього ще не зустрічала. Напевно, приберігав його для якихось особливих випадків. Або просто думав, що його ніхто не бачить.

Та я бачила. Він, підозрюю, повірив, що я таки сплю... З мого волосся рука поволі перекочувала на брови. Тоді — на щоки і губи... Він не робив нічого поганого, просто легесенько водив пальцями по моїй шкірі. Вухо-щока-губи... потім знову — вухо-щока-губи... а тоді на якусь мить завагався і з губ перейшов на шию.

Що воно таке було, я навіть боялася собі подумати. Я то й не вірила, що це взагалі відбувається. Надто неправдоподібним воно мені здавалось. І — головне — я не могла зрозуміти, навіщо?

Та поки він водив пальцями по моїй шкірі і я намагалася знайти цьому всьому бодай якесь зрозуміле пояснення, моя уява викинула несподіваного коника... Я собі уявила... Чорт... Я навіть не знаю, як це краще сказати... Так-от, я собі уявила, що я цілую Ванічку, але то зовсім не Ванічка, а Олег. Ось він пильно дивиться на мене своїми темними очима. Ось нахиляється і легесенько доторкається губами... А потім... Я не скажу, що було потім, бо про таке в голос не говорять! І взагалі... Я ніколи не робитиму цього ні з ким, крім Ванічки, нехай навіть мені не надто подобається, як від нього тоді пахне.

Тієї ночі мені вперше снилося, як ми лежимо, обійнявшись. І якщо в моїй уяві Олег поводив себе так, як Ванічка, то уві сні він був зовсім іншим. Справжнім. Таким, яким, підозрюю, він має бути.

А потім був день народження Васі...

Та дівчинка була сестрою когось із його друзів. Вася — троюрідний брат Ванічки. У його батьків за містом велика двоповерхова дача. І саме там вирішили влаштувати вечірку.

Олег був з нами. Цей Вася, здається, доволі-таки близько дружив із Олегом. Навіть ближче, ніж з Ванічкою. Стосунки між Олегом і Ванічкою теж були доволі таки прохолодні. Неозброєним оком цього начебто й не помітиш, але я відчувала напругу, що висіла між ними ще з часів розмови в листопаді.

Дівчинка, про яку я вже згадувала, за столом затесалася між Олегом і якимось незнайомим рудим юнаком. У неї було довге чорне волосся і нахабні голодні очиці. Я б сказала, лисячі. Знаєте, хитрющі такі, ух! А ще на ній була обтягуюча чорна сукня, котра не надто страждала зайвою довжиною.

Дівчинка та мені не дуже сподобалась. З-під відвертого плаття, як я помітила, визирали доволі таки пристойні масивні литки. Не знаю, що у них там такого привабливого, але хлопці чомусь люблять, коли в дівчини, хай навіть такої, занадто багато оголеного тіла. Як та особа опинилася в обіймах Олега, я не пригадую. Пам’ятаю тільки, що спочатку вона смикала його за руку і щось торохтіла на вухо... А тоді я побачила, як вони цілуються...

Бідолашний Ванічка потім цілий вечір не міг зрозуміти, куди раптом подівся мій піднесений святковий настрій. І я, чесно кажучи, теж цього не розуміла... Ну нехай би, там, у чужому далекому місті, де зі знайомих і друзів у мене тільки Олег! Але тут, вдома, під крилом мого Ванічки! Ні, це вже переходило будь-які межі! Так же не можна, і я прекрасно це розуміла. Не можна ревнувати взагалі чужого мені хлопця! Але тим не менше... Здоровий глузд чомусь не бажав підключатися у мій протест... Натомість я розлючено зиркала у бік Олега і подумки обзивала його всіма найгіршими словами, які тільки знайшла у себе в голові...

Олег з тією дівчиною більше не зустрічався. Він тоді просто напився. Принаймні так мені сказав. Не знаю, було це правдою чи ні, але хто я, зрештою, така, щоби він переді мною ще й виправдовувався?

Тим не менше... Зима цього року було на диво лютою. Таких страшних морозів не пам’ятаю й досі. Стовпчик термометра, бувало, опускався майже до мінус тридцяти. І не тільки вночі. Але це не завадило нам бачитися ледь не щодня. Знову забігати в гості на борщ чи на каву. Привітати із черговим успішно складеним іспитом. А при нагоді — залюбки пограти в сніжки... І ця нагода випадала дедалі частіше...

А якось, перед поїздкою додому, ми дозволили собі випити по склянці вина...

Мене тоді знову трішки розморило... Ми ледь не спізнилися на потяг. Та коли нарешті опинилися у вагоні, я вирішила, що можу трішки розслабитись...

У вагоні було темно. Освітлення так і не з’явилось. Наше купе було посередині вагона. Сусіди — два дебелі товсті мужики — пиячили вкінці.

Було холодно. Не зважаючи на два светри, які я завбачливо натягнула на себе перед відправкою поїзда. Від алкоголю мене почало хилити на сон. І я задрімала, поклавши голову Олегові на коліна. І тут я відчула, як він знову водить рукою по моїй шкірі. Обличчя, вуха, губи, щоки, шия... Може, навіть трішечки нижче... Я боялася, що це мені не здалося. Бо я справді не знала, як мені тоді бути.

Олега це, схоже, не надто хвилювало. Він продовжував робити своє. Тоді я зробила вигляд, наче повертаюсь уві сні, і скотилася трохи набік. Вийшло так, що ми опинилися поруч. Тоді я його обняла. Теж начебто уві сні. І він обійняв мене у відповідь. Ще й досі пам’ятаю ті його теплі долоні на своїй спині...

А потім я зрозуміла, що так далі бути не може, і розплющила очі. І, знаєте, він анітрохи не здивувався. Узагалі... Не знітився, не почав уникати погляду, ні... Він просто поцікавився, чи мені не холодно. І коли я ствердно кивнула головою, мовчки встав і стягнув з полиці плед. А тоді закутав мене в нього і сам ліг поруч, обійнявши так, як і перед тим.

Я лежала. З розплющеними очима. Ледь затримавши дихання. Він спочатку теж мовчки тулився поруч, а тоді знову взявся гладити моє обличчя... Пам’ятаю, був якось один такий хвилюючий момент, коли я була впевнена, що він от-от мене поцілує. Як я схилилася над ним і довірливо потерлася губою об кутик його рота... Не знаю... Щось було у цьому таке зворушливе... Тим не менше... Цю ніч я не забуду ніколи.

А вранці мене зустрів Ванічка. Зняв із потяга і міцно поцілував.

Ми з Олегом зробили вигляд, що все так, як і раніше.

А після сесії ми напились...

Що ми тоді чудили, я не знаю. Пам’ятаю тільки якісь уривки. І обірвані слова із п’яних щирих розмов. Поцілунки були... Хоча й пригадується смутно. І вроді би нічого більше. Принаймні я щиро на це сподіваюсь.

Через тиждень ми зустрілися знову. Продовжували спілкуватися так, наче нічого цього й не було.

А якось ми разом дивилися фільм.

Без алкоголю. Жодної його крапельки.

І знову опинилися в обіймах одне одного...

І це продовжується й досі. Ми бачимося двічі-тричі на місяць, і половина наших зустрічей закінчується поцілунками. І я б навіть сказала, чимось трохи більшим. Але мені соромно про це говорити. Ми, звичайно, не дозволяємо собі нічого такого, як із Ванічкою... Тобто я йому не дозволяю. А хоча, ні... Він, здається, й не намагається нічого більше... То й добре. Бо я справді не знаю, що б робила, будь він настирливіший... Розум каже — опиралася б... Серце — мовчить.

Навіть зараз... З того часу, як він пішов, минуло дві години. Ми знову цілувались. Як дурні. Я не знаю, що на мене найшло, не розумію, що відбувається... І як бути з цим далі, теж не уявляю.

Чесно кажучи, я досі хочу вірити, що все ще люблю Ванічку. Бо він мене таки любить. І я знаю, що коли піду від нього, то завдам йому непоправного болю. І це буде перша смерть.

Та якщо я залишу все так, як є, якщо я продовжу всі ці зустрічі з Олегом і знову буду його обманювати, хто я, скажіть, після цього? Навіть того слова замало, яке колись кинув мені Ванічка, розсердившись! Я себе зненавиджу за таке! Я себе вже й зараз ненавиджу! Та тим не менше... Якщо так піде далі, моя душа умре між оцими метаннями туди-сюди, між постійними брехнями і зрадами... І це буде друга смерть.

Та якщо я наступного разу скажу Олегові «досить, не приходи до мене більше!», він не прийде. А знаєте, чому? Бо він досі боїться зруйнувати наші з Ванічкою стосунки. Як і я. Він каже, що таких, як Ванічка, по всьому світі можна перелічити на пальцях, а після того мовчки тягне до себе й цілує. Він каже, що колись за наші гріхи усі ми горітимемо в пеклі, та нехай, якщо це пекло буде зі мною... І ще й підсміюється з мене... А тоді знову заводить розмову про Ванічку. Як про одного зі своїх численних, малознайомих мені друзів.

Так-от, коли я скажу йому «ні», це буде третя смерть. Мене як особистості. З усіма надіями, бажаннями і сподіваннями. Третя — і остання.

Я оце вам розповідаю, а сама знову думаю про Олега. На столі досі стоїть чашка з охололим чаєм, який він так і не допив. Усе навколо мені нагадує про нього. Навіть запах. Я досі чую на собі його запах.

І губи. Такий рідний смак його губ. Зовсім не схожих на Ванічку.

А знаєте, я вже й не пригадую, коли останній раз плакала... Підозрюю, це було ще на похороні Ігоря... Тобто десь влітку. А сьогодні я хотіла поплакати. Після того, як Олег пішов. Просто сісти на ліжко, і поки нікого немає, досхочу наридатися в подушку. Та в мене нічого не вийшло. Взагалі. Жодної сльозинки! Камінь, а не дівка — кажуть мені вдома. І я б, може, навіть у це повірила. Коли б не діставала всіх своїм постійним ниттям.

Я збиралася закатати істерику. Розбити пару-трійку сусідських тарілок. Байдуже, що потім довелося б відкуповувати... Хіба мені вперше бити чужий посуд? Не навмисне, звичайно, як я планувала сьогодні, але все ж... Не знаю, чому, але коли до моїх рук потрапляє чужа тарілка, вона одразу ж розбивається... А моя й досі мирно припадає пилюкою на столі. Жива-здорова. З якого боку не подивись...

Ванічка дзвонив... Щось запитував про Олега. За щось навіть трохи образився. Я вже не пригадую, за що. Та й узагалі... Я всю розмову пам’ятаю доволі таки туманно. А все через той чортів алкоголь!

За вікном зараз періщить дощ. Я чую, як у стінах моєї кімнати завиває холодний вітер. Мені й самій трохи холодно. Нема Олега, щоб зігрів мене. І навіть Ванічки нема.

Я, здається, скоро з’їду з глузду. Чесно кажучи, мені не вперше.

Я вам розповідала, що в дитинстві лікувалась від переляку?