Рано повечерявши смажениною, Годвін засумував. Шлунок ще був неповним і невдоволено буркотів. Дракон припав до дверей і крізь щілину спостерігав, як потихенько засинає село. Прогнали корів, із поля поверталися люди, співаючи пісень. Почала спадати ніч. Де-не-де в маленьких віконцях заблимало світло.
Калина, яка весь час розмовляла з Данилом про лікувальні властивості лісових рослин, злізла з напівзруйнованої нетопленої печі та підійшла до Годвіна.
— Час, — дівчина поклала йому на спину лілейно-білу руку.
— Час! — кивнув дракон і обережно виліз із хати.
За ним вийшли мавка й домовик.
— Не бійтесь, якщо брехатимуть собаки, — попередив Данило. — Тільки швидко йдіть: домівка відьми аж на іншому кінці села, за вигоном.
Зачудовано роздивляючись на всі боки, Годвін і Калина ледве встигали за прудким домовиком. Невдовзі віддалік від інших хат, під високою старою ялиною, розгледіли вхід до землянки. Годвін кинувся до дверей, але Данило зупинився й дивно захропів.
— Що сталося? — зазирнула йому в очі Калина.
— Боюся. Ніколи з відьмами не знався і знатись не хочу…
— Ми тільки запитаємо, — підбадьорив його Годвін.
— Ой, щось недобре в мене передчуття…
— Годі! — прикрикнув Годвін і постукав у двері. — Можна увійти?
Ніхто не відповів.
Годвін ривком відчинив двері. У землянці було дуже темно. На порозі раптом з’явився обрис ЧОГОСЬ, схожого на людину, але з двома головами. Більша голова поросла невеличкими зміями, а друга — малесенька — сяйнула на гостей зеленими очима.
— НУ ЧОГО ВАМ УСІМ ВІД МЕНЕ ТРЕБА?! — закричало страхіття жіночим голосом.
— Та нам… — ледве видихнув Годвін.
— А щоб тебе Перун побив, нечиста сило!!! — заверещав Данило й кинувся навтьоки.
— Тю, скажений! — фиркнуло чудовисько. — Диви, дракон і мавка — от чудасія! Чого припхалися?!
— Та ми… власне… вибач… ми за порадою…
— Вас заносити чи самі зайдете? — буркнуло страховище і зникло в темряві кімнати.
Калина з Годвіном увійшли, налякано притискаючись один до одного. Двері за ними зачинилися.
— Зараз світла дам! — у руках чудовиська спалахнула лучина.
— Великий Геліодоре! — полегшено скрикнув Годвін. — Як ти нас налякала!
— Чим же? — невисока смаглява дівчина з нечесаним кучерявим волоссям гладила чорну кішку, яка сиділа в неї на плечі.
— Так… здалося… неважливо… А ти, — Годвін скоса поглянув на дівчину, — ти — відьма?
— А яке твоє діло?! — спалахнула рум’янцем господиня.
— Розкажи мені, що ти знаєш про квітку папороті! — попросив Годвін.
— Гроші є?
Дракон вказав на камінь у себе на грудях.
— Малувато… Ну добре. Ти хто і звідки?
— А яке твоє діло?! — передражнив її Годвін.
Дівчина посміхнулася, блиснувши карими очима, підійшла до казанка, в якому кипіло темнувате пійло. Вона зняла з гачка дерев’яну ложку з довгим держаком, помішала вариво, спробувала на смак і скривилася.
Калина тим часом роздивлялася відьмину халупку. Вздовж стін стояли широкі лави, посеред кімнати — стіл на трьох ніжках. Під стелею висіли всілякі трави і гриби, у діжечці в кутку кімнати причаїлися великі жаби.
— Мене звуть Ольга, — після довгої мовчанки відрекомендувалася дівчина.
— Годвін.
— Калина.
— У вас є час? — запитала дівчина.
— У тебе немає! — сказав Годвін.
— Тобто? — підняла брову Ольга.
— На селі кажуть, що сьогодні вночі спалять тебе за знищений хліб.
— Мене? — зблідла дівчина. — То не я зробила!
— Їм байдуже!
Ольга потерла лоба, невідривно дивлячись на казанок.
— Ось тому й не хотіла я бути відьмою, — тихо сказала вона.
— Чому ж стала? — здивувався Годвін.
— Мене не питали, — зітхнула Ольга й сіла на лаву. — Чаклун не може померти, якщо не передасть свої вміння. Тітка знала, що я не хочу продовжувати її справу, але до смерті так і не знайшла собі учня. Коли відходила, попросила води. Я подала їй глечик, вона напилася, тицьнула мені його в руки й мовила: «Усе забирай!» Не встигла я ворухнутись, як вона вже не дихала, а я відчула в собі цю проклятущу силу…
— То що робитимеш?
— Що тут зробиш? — здвигнула плечима Ольга. — Тікатиму. Я ще мало знаю й умію, тому цілий натовп бовдурів мені не вгамувати. Оселюся десь в іншому селі, заживу як людина…
— А зможеш?
— Що?
— Як людина…
Ольга спохмурніла.
— Я ніколи не здаюся…
— Я також, — мовив Годвін.
— Квітку папороті називають іще Перуновим цвітом, — сказала Ольга. — Зацвітає вона в ніч на Івана Купала, тобто рівно опівночі з шостого на сьоме липня. Якщо хочеш її зірвати, знайди в лісі кущ папороті, окресли ножем коло і, сидячи в замкнутому колі, дивися на кущ. Тільки-но спалахне квітка — зривай швидше й тікай межи люди. Тоді все на світі тобі відкриється. Не страшні тобі стануть ні вода, ні вогонь, ні злі вороги. Будеш бачити все, що під землею, так, ніби земля прозора. А прикладеш до дверей квітку — двері й відчиняться. Тільки зволікати не можна, бо викраде квітку нечиста сила, а ти втратиш розум.
— А де ж її шукати?
— Я не знаю. Ніколи не бачила людину, яка б знайшла Перунів цвіт. Запитай в інших відьом — може, хтось і допоможе тобі.
— Дякую й на тому, — смутно схилив голову Годвін і простягнув свій кришталевий талісман. — Тримай!
— Не треба! — заховала руки за спину Ольга. — Ти ж мене попередив про небезпеку…
— Гей, друзяки, ви там живі? — долинув із-за дверей шепіт Данила.
— Живі! — гукнула Калина. — Заходь, не бійся!
Наляканий домовик прочинив двері й зазирнув до землянки.
— Коли живі, то тікайте, бо будете мертві! Там он селяни зі смолоскипами й вилами йдуть!
— Уже?! — сполохався Годвін. — Далеко?
— Та не дуже…
— Де? — скрикнула Ольга.
— Та на вигоні…
Годвін вискочив із землянки. Весь вигін розквітнув ясними вогнями. Було видно, як удень.
— Ото що, змій?! — закричав чоловік із сокирою. — От же ж відьма проклята, навела нечистої сили в наше село!
Селяни захвилювалися, закричали, десь завив собака.
— Бий змія!!! — у Годвіна полетіло каміння.
— Та не змій я! — ледве не плакав дракон.
— Ой-йой-йой-йой-йой! — задкувала Калина, ухопившись за руку тремтячого Данила. — Ой, буде нам! Годвіне, давай полетимо, як того разу!
— А Ольга?!
Годвін зазирнув до землянки. Ольга згрібала зі стола речі до великої торби, а потім туди ж заховала кота.
— Іду, іду я! — закричала вона, схопивши з полиці горщик.
Ольга вилізла назовні й поставила на землю зав’язаний полотном горщик. З нього лунав дивний голос: «Ось буде дощ! Ось буде дощ!»
— Зараз слідуйте за мною. Втратите мене з поля зору — заблукаєте! — крикнула дівчина й зірвала з горщика полотно.
Небо розкраяла блискавка. Вдарив грім. На село синьою стіною впав ливень. Ураз згасли факели; Годвін нічого не бачив довкола, окрім струменів дощу й білої сорочки Ольги попереду. Розгублений, наляканий, голодний і стомлений, він біг невідомо куди за молодою відьмою й навіть не наважувався озирнутися. Дощ поволі вщухав, звідусіль линув шелест мокрого листя. Годвін зрозумів, що вони забігли в ліс. Випливли з темряви обриси дерев і стрімкого схилу гори. У горі була печера. Ольга зникла в темному провалі, Годвін поспішав за нею. Перечепившись через корінь, дракон упав, а на нього налетіли домовик і мавка.
— Так і знав, що цей дурнуватий змій щось дурнувате викине! — простогнав Данило.
— ТА НЕ ЗМІЙ Я!!!
— А чому не заперечуєш, що дурнуватий? — фиркнула Ольга.
— А невже розумний дракон стерпів би, щоб якийсь домовик називав його дурнуватим, а якась мавка висіла в нього на шиї?!
Усі засміялися.