Писар Західних Воріт Притулку

Так розповідали ті, хто виходив через Західні Ворота Притулку. Вони не боялись повертатись, бо нічого не забули: ні дерева на розі вулиці, ні щербатого горнятка, ні імені матері… Головне, що вони не покидали Притулок, аби звільнити комусь місце — твого місця ніхто не займе. З ними відбувалось те, чого не могли зробити з людиною наймилосердніші притулки того світу. Читаючи книги з бібліотеки Притулку, Яків розумів, здається, чому одні люди потрапляли сюди, а інші — ні. Вони потребували часу, аби встигнути зробити те, що мали зробити. Хтось більше, а хтось — менше. А тепер збирались коло багаття, щоб відчути себе серед собі подібних, знаючи, що у тому світі це неможливо, хоча там вони можуть стати не одному в пригоді й довершити усі справи.

Яків несміливо наблизився до багаття скраю і отримав горнятко з гарячим вином й пиріжок з бузиною. Треба було пошукати когось знайомого, наприклад, Саву, але він хотів спокійно випити своє вино і з’їсти пиріжок, вдивляючись у вогонь, а не в незнайомі обличчя. Вино, здається, з шипшини, було досить терпке, але добре зігріло й послабило напругу Якова. Людські голоси зливались в один гомін. Коло іншого багаття співали якоюсь незнайомою мовою, супроводжуючи спів плесканням у долоні. Яків хотів піти і туди, але очі його прикипіли до вогню, над яким здіймались іскри, а, може, просто боявся відійти бодай на мить у темінь. Знову з тугою подумав про свій будиночок коло Воріт. Щоб дійти туди, потрібні день і ніч, або й більше.

— Діти ще не сплять, чекають, — озвався чоловічий голос за спиною Якова

— Раз у рік можна почекати.

Виходячи з гурту, Яків наткнувся на Саву. Той зразу упізнав його і вхопив за рукав:

— Ти знайшов те, що шукав?

Яків розгубився, бо хтось міг їх почути. Відвів Саву убік і докірливо мовив:

— Не кажи нікому, хто я, чуєш ?

— А чому? — задерикувато спитав Сава.

— Я ж не покинув Ворота, невже ти не розумієш?

— Ну, то й що ?

Яків хотів розсердитися, але в Сави було таке щасливе обличчя.

— Все. Забудь.

Хотів відійти, але Сава спинив його:

— Коли буде феєрверк у вигляді блакитної квітки з червоною серцевиною, то знай, що це на мою честь!

— Добре, — кивнув Яків і Сава залишив його в спокої. Можна було з ним вернутись назад, та хто знає, чи Сава вертатиметься завтра.

Ще він зустрів ковалевого сина :

— Я знаю, звідки буде краще видно!

— А коли почнеться феєрверк?

— Уже скоро.

І хлопець зник. Серед цих людей, подумав Яків, є й такі, що почувають себе незатишно, як і я. На звалищі теж були свята, які завжди закінчувались бійками і навіть вбивствами. Звичайно, тут цього не трапиться, але в темряві поза багаттям завжди ввижається щось лихе. Яків звик жити за зачиненими дверима, уникаючи відкритих місць. Він ступав по вулиці наче був босий, а вона всіяна битим склом. Хоча це було в іншому місці, зовсім іншому…

А до ранку ще далеко. Дарма він погодився заночувати в старого Лавра, котрий хотів мати гостя. Переходячи від одного гурту до іншого, Яків усе більше засмучувався, бо не зробив того, що мав зробити, і не знав, що скаже Симеонові, коли повернеться.

Втім, Симеона це мало обходило. Він відчував, що Писареві потрібна ця подорож і що в будь-якому випадку вона не зашкодить ні Якову, ні Притулку. Сьогодні він двічі прочищав стежку до дороги і ходив глянути на свою хатину. Гарну нову стріху вкривав товстий шар снігу, а озеро нагадувало земну твердь, таку собі долину.

— Спи, — сказав йому Симеон. — Відпочинь. Я ще до тебе повернуся.

Він уявив собі, як риба збирається коло того місця, де впадає потік, що ніколи не замерзає, цілі зграї риб, великих і дрібних. Треба пробити лунки, щоб повітря вистачило для всіх.

До сусідів Симеон не зайшов. Не хотів пояснювати, куди подівся Яків і навіщо, бо причин вистачало, але головної він не знав. Тричі падав сьогодні сніг, і Симеон так втомився, що навіть очі потребували відпочинку. Зрештою, читав уночі, при свічці. Тепер він не потребуватиме щось до читання, бо має над чим думати, особливо, над тими магічними словами: «Мене нема».

Коли Симеон уже лежав, чекаючи, коли догорить свічка, бо при світлі не міг заснути, серце йому раптом стислося і звідкись повіяло холодом. Сьогодні між ним і озером постала якась стіна. Він не міг зазирнути в його глибину, не міг збагнути непорушності води під кригою, хоч зимували вони разом уже багато років. «А раптом, — сів на постелі Симеон, — Яків зайшов так далеко, що втратив зв’язок із Західними Воротами, і не повернеться назад?»

— От знову лізуть дурниці до голови! Я вже думав про це… — пробурмотів він. — Певно, тому, що я не вдома. Занадто просторо, еге ж… Бо багато людей сюди приходить, тому й просторо…

Насправді Симеон не хотів зізнатися, що насправді його бентежить: не замерзле німе озеро, не чужа хата, не Притулок, що допоміг йому виявити свою сутність… А те, що десь у тому світі чинились неподобства і Лицар-заступник вів до Притулку людей. Це було так зворушливо й прекрасно — витерти бодай кілька сльозин з чийогось лиця. І книги, що він їх читав, були про людей, яким ніхто не витер сліз і ніхто не вказав дороги до Притулку. А шкода, бо вони шукали прозріння. Притулок може допомогти вивільнити прозріння, але не дає нічого, окрім надійного захисту. Симеон злякався, бо якась незнана сила наче випихала його через Західні Ворота. Він міг вийти увісні, як намагались ті сновиди, що їх втримував Писар. Оскільки Писаря не було, Симеон опинився у небезпеці. Намагався думати про щось інше, а не про Лицаря-заступника з його чарівними словами, що робили життя у тому світі безпечним і спокусливим.

Неспокій передався і вужеві. Він приповз на ліжко і, скрутившись в кільце, дивився просто в очі. Симеон лежав непорушно, щоб вуж не злякався і не вкусив його. Він не рухався навіть, коли той сховав голівку й заснув. Симеон раптом збагнув, що не влаштовувало Ізидора, стару Марту й дівчинку в Притулку, але це не принесло полегшення, а ще глибше загнало в серце скалку розпачу.

Дорога назад була для Якова дорогою розчарувань, хоча часом розчарування вартує більше, ніж сон, у який западає свідомість, заколисана монотонністю життя. Якби Яків був лише одним з мешканців Притулку, то почував би до нього більшу довіру. Було ще й інше.

Коли він знову наблизився до вогню, то отримав горня з чаєм від тієї дівчини, яку зустрів сьогодні двічі на вулиці. Вона була вже в іншій хустці, чорній з квітами, проте її не можна було з ніким переплутати через якісь особливі рухи, поставу, чи, може, через той спокій, який важко зустріти навіть у Притулку — лагідний спокій. Дівчина тримала горня обома руками, піднісши майже до брів. Так подають чай на чайній церемонії. Одна долоня була в неї замотана білою шматиною.

Намагаючись не торкатися пораненої руки, Яків прийняв горня і спитав:

— Болить?

— Трохи, — зробила дівчина гримасу, і ще постояла хвилю, чекаючи, чи Яків ще чогось не скаже, і зникла між людей.

Він і досі бачив її перед собою — таку відкриту й зворушливо покірну. Не міг уявити без болю, як колись відчинятиме перед нею Ворота, щоб впустити у світ, який корчиться від грубих пристрастей, котрі не може задовольнити. Дуже рідко вдається побачити у ньому таке обличчя — зніяковіле і водночас дуже відважне. Можна пізнавати людину роками, але іноді осягаєш її за мить — вражаюче відчуття, схоже на спалах, що проникає в саме серце. Він думав про те, як вийде сам і не знатиме, куди дітись. Усе, що зробив до того, просякне наче вода крізь пісок граничної пустелі. Можливо, Західні Ворота Притулку не мають жодного сенсу, окрім найпростішого, як і стіни, споруджені задля захисту людини від людини.

Яків почув себе беззахисним і, якби мав час подумати, то зрозумів би, чому Ізидор покинув Притулок: залишившись тут, він знищив би його силою свого почуття. Така загроза існує завжди. Ніщо не може встояти перед болем. Але тут почався феєрверк, і в небо злетіло безліч різнобарвних вогнів. Яків дивився, але це видовище не вивільнило в ньому дитячої радості, як у інших. Він бачив феєрверки зі Звалища, знав, скільки вони коштують, і бачив незмірно більшу втіху в очах голодної дитини, якій дали цукерку, а ти дивишся на неї, і в тобі все завмирає. Зрештою, тут були такі діти, і ще для багатьох відчиняться Східні Ворота, і в їхнього Писаря так само завмиратиме серце…Та тут, на святі, Яків нікому не посміє зізнатися в своєму жалю до них. Жаль здатний зруйнувати найміцніші стіни, які будувались задля захисту від нього. Можливо, лише брат зрозумів би його. Він дивився на нього, наче прощався, шкодуючи, що не має на кого лишити. Як тоді, коли востаннє вечеряв у домі, як тоді, коли батьки не пустили його на поріг. Яків стояв коло вікна і бачив, як брат озирнувся, жаліючи не лише його, а увесь цей світ, у якому було не тільки погане, але й добре.

Притулок не відбирає пам’яті, навіть, якщо ти цього хочеш. Тут не тече ріка Лета, у водах якої з тебе змиваються всі гріхи й доброчинства. Річок тут мало. Яків бачив тільки одну, що текла через місто, але не ділила його навпіл, а крутилася на подобі Меандра. Деякі ракети падали в неї, майже замерзлу, й тоді освітлювалися темні плями води. Яків піднявся трохи вище, став під деревом, обпершись об стовбур, і разом з деревом дивився на сніг та вогні, між якими метушилися люди. Темрява і яскраве світло позбавляли їхню одежу кольорів, зрештою, взимку люди вдягаються у непримітні строї. Уперше, за кілька років, Писар Західних Воріт бачив таку жвавість і чувся трохи дивно. Поступово свідомість наче втишилася, голоси і постріли приглушував сніг, що все падав і падав, прагнучи зрівняти небо із землею. У ньому залишилось лише одне почуття, схоже на смирення. Усі ці люди — мешканці Притулку, і вони не такі, як люди з того світу. Вони звели з ним усі рахунки, а світ — з ними. Коли вони туди повертатимуться, Писар Західних Воріт зможе пізнати кожного зокрема і сказати кілька слів на прощання. Вони ніколи не зможуть забути цієї прощальної зустрічі. Можливо, для того й існує цей вузький прохід, як знак найвищого самоусвідомлення. Ти дивишся в очі Писарю, а він дивиться у твої, і ви обоє — людство. Не відчувати страху, не просити ні дарів, ні ласки, ні любові…Ви дивитеся — і бачите, ви говорите — і чуєте. І вже не будете незнайомцями, якщо колись зустрінетесь у тому світі, хоча нічого спільного між вами, окрім того, що ви — люди, немає. Зараз ви не здогадуєтесь, що Писар Західних Воріт Притулку тут і завтра піде, так і не насмілившись спитати про те, задля чого прийшов сюди. Не задля феєрверку. Однак дещо він все-таки дізнався, і має попереду ніч, аби поговорити з другом Євтихія Лавром. Якби Писар навідувався сюди частіше, то мав би більше знайомих. Але то не зовсім добре для чоловіка, що випускає людей з Притулку. Ті двоє старих, як і дівчина, що подала йому чай, стрілись неспроста. Втім, хіба у тому світі не було так само? Просто ніхто не замислювався над тим, вважаючи себе надто нікчемною істотою, щоб задля неї сходились стежки людей, падав сніг чи створювався Притулок, а дерево падало, як тільки ти звільняв для нього місце, відходячи вбік…

Маючи нові знання, можна було поліпшити світ, однак Яків бачив, який він смертельно хворий, і як йому байдуже все, окрім своєї хвороби. Якщо це агонія, то її доведеться виміряти цілим покоління, а не хвилинами чи годинами життя однієї людини.

Яків звик до дивацтв своїх сусідів по Притулку, і вигляд кімнати-печери обвішаної в’язанками сухого зілля, гірляндами сушених яблук і груш, заставленої слоїками з чимось темним, через що тут панував міцний дух мертвих рослин, не здивував його. Бракувало лише тиглів, колб і черепа для антуражу лабораторії алхіміка чи знахаря. Часом на старість люди починають розвивати у собі той дар, яким наділила їх природа. Коли Лавро запалив лампу під стелею, накриту бляшаним ковпаком з отвором посередині, його гострий профіль нагадав Якову індіанця Джона, тільки волосся було коротко підстрижене. Євтихій попрощався на порозі, але нічого не сказав, що хотів би зустрітися з Яковом ще завтра. Писареві сподобалась ця тактовність і він приязно посміхнувся.

У хаті було холодно і, коли господар після запалювання лампи взявся розпалювати плиту, схожу на ту, що Яків мав удома, він виразно уявив собі засніжену хатину з вікном, освітленим далеко за північ. Свічка стояла у мисці з водою, бо Писаря міг зморити сон. Чи Симеон робить усе як слід? Ритуал, дисципліна, консерватизм — як би це не називали, проте воно діяло заспокійливо. Люди мають бути впевнені, що їх чекають біля Воріт. Хоча думкою Яків був уже там, тіло його залишалось ще дуже далеко. Він почував себе так, наче витратив на цукерки гроші, за які мав купити зошити до школи. Сидів тепер тихенько на широкій лаві коло вікна, за яким чувся сміх, голоси тих, що розходились, і часом зблискував ліхтар. Холод не давав Якову задрімати. Старий мовчки вовтузився коло плити. Він виявився сором’язливим, а, може, хотів сказати стільки, що слова просто збивали одне одного на льоту. Переставляв горщики, щохвилі ворушив дрова, що ніяк не могли розгорітись, порпався у скрині…Виглядав аж наче невдоволений, проте Якова це не дратувало: люди, що живуть самі, завжди раді й не раді гостям. Вони звиклися зі своєю самотністю, і їм добре з нею удвох.

Яків не хотів розпочинати розмову першим і мовчки роздивлявся по кімнаті. Нарешті старий скінчив чаклування й поставив на стіл миски з пахучою грибовою юшкою і млинці з варенням, а до того чаю з трав, куди він капнув якоїсь рідини з пляшечки. Рухи його були поважні аж урочисті. Їли вони мовчки і швидко, але не похапцем. Потім старий миттю усе прибрав і сів навпроти Якова. Тепер він не нагадував індіанця Джо. Хвильку розглядав Якова, наче бачив його уперше, а тоді спитав :

— Скільки ти вже служиш Писарем Західних Воріт?

Саме ці слова сподівався почути Яків і наче тягар звалився йому з плечей. Він аж почервонів, а старий продовжив:

— Попередній Писар теж якось прийшов на феєрверк. Лише один раз. Хотів дізнатися, що це таке.

— Я не задля цього прийшов сюди, — відповів Яків. — Бачив і салюти, і феєрверки у тому світі.

— Може, тому Писареві було ще щось потрібно?

— Так, — сказав Яків, — мені теж так здається.

— У тебе, хлопче, був геть очманілий вигляд, коли ми зустрілись вранці. Я, не збирався йти до річки. Мені з порога усе добре видно. Але треба було тебе привести.

— Дякую. Я здуру пішов по слідах, але сніг їх засипав, і, проблукавши цілу ніч, прибився сюди.

— Міг би й замерзнути.

— Пусте! Тут не вмирають.

— Так, але це не стосується Писаря Західних Воріт. Хіба тобі не сказав твій посередник?

— Ні, — здивувався Яків. — Зрештою, мене це не лякає.

— Тебе — ні. Але для нас це було б дуже погано.

— Хіба кожен не може розпорядитися власним життям? А якби я вирішив накласти на себе руки ?

— Мав би тоді вийти за Ворота! — наїжився старий.

— Звісно. Але, якщо Писар раптом божеволіє, чи стає одержимим, і не владний на собою… Хіба не може такого статись?

Лавро зітхнув:

— Може. Але досі не було. Ми розуміємо, що Писар живе на межі світів і не схожий на нас. Але й ми не спимо і мандруємо від одних Воріт до інших. Час минає швидко, однак його завжди вистачає. Я міг би вже піти. Я вже надихався травами й зцілив себе…

— А що то за трави ?

— Звичайні. Ромашка, звіробій, кропива, чебрець, м’ята. Дещо даю людям для потреби.

— Ви й там… збирали трави ?

Старий зіщулився, наче від удару, й сухо відповів:

— Мене там вже нема.

Якову стало трохи незручно, але в душі він ніяк не міг зрозуміти, чому люди, які вже наблизились до Західних Воріт, усе ще не люблять розповідати про те, як жили до Притулку. Цей старий таки нагадував індіанця Джо, коли хотів виглядати найнепомітнішим, і коли хотів, щоб його помітили. Яків однаково не збирався когось ощасливити своїм гостюванням і не любив надмірної гостинності. Все інше його цілком влаштовувало. Обоє старих, що зовні так були схожі, а проте не насмілювались спитати один одного, чи готовий ти, друже, вийти з Притулку. Намагались дізнатись про це з дрібних знаків, буденних слів. Це свідчило про те, як мало Яків знає людей, коли просто порівнює їх одне з одним, або створює собі уявний образ. Так можна створити для себе цілий світ, але поруч нього завжди існуватиме інший. Втім, за час свого писарства, Яків потрохи позбувся найгіркіших, найогидніших спогадів. Вони вивітрювались наче камінь. Тобто продовжували існувати, але втрачали свою руйнівну силу.

Яків промовчав і не вибачився. Не хотів. По суті, його питання не вимагало конкретної відповіді, та й не мав він недобрих намірів. Лавро міг спитати його те ж саме. Якову завжди здавалось, що людина у Притулку робить те, до чого їй лежить душа. Про це казав і попередній Писар, на якого він дивився з острахом, наче на якусь вищу істоту. Притулок — не царство мертвих, де очікують воскресіння. Єдине, у чому той був переконаний, Притулок дає захист від вітрів недолі. І не казав більше нічого. Людина завжди чимось невдоволена, і тому поводиться неспокійно. Мабуть, з усіх істот — найдосконаліше каміння. Писарі мала з ними багато клопотів. Те каміння аж просилося, щоб з нього щось вибудувати, але для кого? Тому в Притулку воно існувало осібно, могло грітись на сонці, мокнути під дощем, помалу втрачаючи свою цілісність. Навіть людина, яка живе недовго, може зауважити старіння речей, триваліших за неї. Це — засмучує.

Сидячи навпроти старого, Яків відчував у собі якусь стиснуту пружину. Мешканці Притулку — не щасливі усміхнені праведники. У цьому він давно переконався, як і в тому, що вони непередбачувані. Часом вони були навіть балакучими, але ніколи не казали найголовнішого, хоча годі було сумніватися в їхній щирості. Йшли на зустріч не з Писарем, а з тим світом, і бачили його уже крізь зачинену браму.

Тіні коливались від суміші теплого й холодного повітря, у лампі потріскував ґніт, здавалось, ніби в кімнаті нема нікого. Нарешті Лавро сказав:

— Не хотілося б, що наша зустріч залишила між нами якісь таємниці. Я ж бо знаю, що у Притулку ніхто мені не може загрожувати, тільки я сам. Але слова завдають шкоди. Коли я прийшов сюди, то мовчав дуже довго. У тому світі мої слова одразу починали діяти. Не тому, що були мудрі, а тому що милували й карали. Вони були наказами, а не словами. Ліпше було б мені відрізати собі язика, але раптом він на щось би знадобився. Та й мовчати, коли вмієш говорити, значно важче, ніж мовчати через каліцтво. Один чоловік, дуже старий, у якого часом кривавились долоні, як у Розіп’ятого, сказав мені, коли побачив уперше: «Тобі потрібне смирення, а не покута. Сюди не приходять покутники і раби. Якщо хочеш носити каміння, то краще збудуй з нього щось». Я велів собі мовчати і пішов далі. Я, справді, не стрічав тут грішників та покутників, тільки людей, котрі намагались жити. Вони були спершу блідими паростками з льоху, але вітер, сонце й простір виправляли їм листя і вони розквітали. А розмовляти почав тоді, коли зустрів Євтихія. Він мав таку незмивну печаль у очах, і виглядав дуже кволим, через рани на спині, що, здавалось, проникали аж до душі, що я став дбати про нього, а він — про мене, аби нам не приймати помочі від молодших і здоровіших.

— У мене теж є товариш, Симеон. Він змінив мене коло Воріт на випадок, якщо хтось прийде.

— Жодна душа не прийде до Західних Воріт, доки там не буде Писаря. Але не турбуйся: той, хто не вміє чекати, чинить нерозсудливо.

— Кілька днів тому я бачив людей, які дуже поспішали: хлопця, бабусю й дівчинку. Вони були одержимі, а виглядали такими беззахисними, як це буває лише в тому світі. Я не міг їх втримати, хоча б дівчинку. Такі, як вона, найбільше страждають у тому світі. До того ж, вони не були родиною, зустрілись уже в Притулку.

— Тому ти й прийшов сюди?

— Я прийшов сюди після того, як вони пішли. А що б ви вчинили на моєму місці? Я боявся, що піду за ними…

— А замість того пішов назад по їхніх слідах? Дай серцю волю, заведе в неволю. Одержимість — це хвороба. Зустрілось троє людей і між ними щось спалахнуло. Ти міг би бути четвертим. Хоча не думаю, що вони прийняли б тебе одразу. Ти йшов би за ними, як вірний пес, чия вірність не потрібна. Аглая не піддалася. Спершу вона бігла по слідах, а потім вернулась. Почалася хуртовина й вона зрозуміла, що цього не варто робити…

— Яка Аглая?

— Названа мати дівчинки. Можливо, вона ще в Притулочку. Добре, аби ти стрівся з нею. Ти — ланка, яка допоможе їй змиритись з тим, що сталося.

«Не шукаючи — знайдеш», — подумав Яків і спитав:

— Одержимі, мабуть, щасливі?

— Настільки, наскільки щаслива пальма в оранжереї, яка не бажає сповільнити свій ріст і розбиває скляний дах. Тоді на морозі гине і вона, і ті, хто високо не пнувся.

Яків не знав, що на те сказати. Можливо, в стосунку до Ізидора, цей образ і був вірним, але більшість з мешканців Притулку теж, не будучи одержимими, розбивали скляні дахи в тому світі.

— Одначе, — продовжив старий, — дерево не винне у тому, що опинилось в скляній клітці, що розрахована на карликів, а той хлопець мав кудись подіти свій жаль. Він ніс його, а ота жінка, Марта, перейнялася жалем до нього.

— А дитина?

— Вони дбатимуть про неї, не турбуйся. Якби ти знайшов для них слова, Писарю, особливі слова…

— Вони мене не чули! — вигукнув Яків. — Та й часу у нас не було.

— Зрештою, що я можу радити чоловікові, який мусить служити на межі двох світів? Одне око у нього дивиться на Схід, інше — на Захід. Тобі пасувало б мати два обличчя, як у того бога, що колись і я йому приносив на вівтар жертви. Ти дратуєш мене, Писарю, бо ти не наш, і не їхній. Ти — сам по собі.

— Я про це здогадувався.

— Та коли випускаєш людей із Притулку, здаєшся їм непоганим хлопцем.

— Звідки ви про це можете знати?

— Бо й у інших світах є не одні Ворота, які охороняють загадкові істоти, наділені дивовижною владою. Наприклад, Ворота Істини, чи Ворота храму, чи фортеці… Часом їх охороняють леви або крилаті бики, або митники. Тільки, коли місто вимерло, чи помер Бог, у браму можна увійти просто так. Якщо дуже хочеш, всюди увійдеш, але не до Притулку чи людського серця. Ти помітив, що місто без мурів?

— Нині ніхто не зводить мурів довкола міста, — зауважив Яків, — та й навіщо мури всередині мурів ?

— Друге пояснення мені більше подобається. Однак мури всередині мурів є й тут. Кожен з нас обережний і не часто відчиняє ворота свого серця.

— Я це знаю, — відказав Яків, — і прийшов сюди не для того, щоб хтось розкривав мені серце. Я опинився в місті випадково, принаймні, так мені здавалось. По дорозі сюди мені найбільше вразив чоловік, що жив майже у землі, і був до того ж сліпим. Правда, слух і нюх компенсували йому це. Хлопчик, син коваля, бавився з ним у гру на вгадування.

Тут Яків зупинився і пробурмотів:

— До чого це я веду? Ах, так! Я теж ніби бавлюся в цю гру, шукаючи сліди. Коло Воріт я бавлюся в іншу гру: намагаюся втримати людей, знаючи, що мушу їх відпустити, бо то не моя справа. Тільки, коли приходять сновиди, посилаю їх вранці до Тлумача снів. Тепер він пішов, замість нього — Симеон. Тільки ось що дивно: вони приходять здалеку, може, й з міста, а я йшов сюди два дні й дві ночі. Одну ніч заночував, правда, у Філемона і Бавкіди… Хотів би знати, чи існує якась дуже коротка дорога до Притулку, щоб людина не прокинулася, якщо йде упродовж ночі. Чим більше розмовляю з вами, тим більше заплутуюся, стаю мов той сліпий: не встигну щось взяти до рук, як у мене його відбирають, і пхають інше. Це я про те, що не встиг по дорозі придивитися до тих людей, і мої судження про них поверхові. Я квапився, щоб сніг не замів сліди, а, можливо, ті люди могли б розказати мені чимало…

— Ти хотів піти по гарячих слідах, щоб вони не схололи. А ми з тобою просто бесідуємо. Я не відкриваю тобі свого серця, а ти мені — свого, бо нам на цьому не залежить. Якщо йтимеш навпростець, дійдеш досить швидко, а заодно занесеш до Притулочка звістку Аглаї, і це зілля. Я підібрав його для неї, вона колись просила. Ти зробиш це?

— Я б хотів побувати в Притулочку…

— От і добре ! Побуваєш там не з простої цікавості.

Усе, що вони говорили того вечора, на ранок призабулося. Звісно, Притулок був заскладним для розуміння Якова, бо жили тут різні люди. Іноді серед них траплялись люди з особливою посмішкою, що зсередини осявала обличчя. Поруч з такими усе здавалось спокійним і гарним, бо вони вже не боялись нічого, вважаючи те, що трапилось з ними до Притулку, лише прикрою випадковістю, а не тотальним лихом. Вони знаходили тут мир — і цього вже було досить. І покидали Притулок досить швидко. Але багато було таких, глибини відчаю яких ніхто не зміг би виміряти. Як оцей старий, що вже давно перестав лічити власні роки. Мабуть, безсмертя помножує тягар на душі. І не воно тримає його тут. А що ж тоді ?

Втім, після майже безсонної ночі, Писар Західних Воріт Притулку, вступивши у крижані обійми зимового ранку, душею вже був у дорозі. Сніг більше не падав. Старий Лавро, накинувши на голову сукняний каптур, провів Якова. Дорога була просунута від снігу, хоча, як Писар не озирався, йому не вдалося побачити тієї дівчини з перев’язаною рукою. Він би помахав їй на прощання. Йому довелось ще проминути місце, де учора горіли багаття і злітали феєрверки: чорні плями, рештки того, що учора сипало іскрами в небі. Далі стежка вивела на місток через річку. Ось тут старий зупинився:

— Далі підеш сам, Писарю!

— Дякую вам за гостину! — вклонився Яків.

— Приходь іще.

Він ще стояв хвилю і сонце повисло над ним не то німбом, не то короною, а сніги мінились рожевими і золотистими барвами. Потім старий пішов назад, а Яків почав підійматися догори, щоб на самому верху подивитись ще раз на місто. Нарешті він повертався додому.

Рано-вранці Симеон вийшов на поріг і зразу ж вернувся за лопатою, стільки нападало за ніч снігу. А він спав так міцно, що й не чув. Загалом люди у Притулку відчувають такі речі, бо їхні вуха відпочивають у тиші, чого не скажеш про думки. Симеон зіщулився від різкого повітря і невдоволено пробурмотів:

— Де ж це Яків запропастився ?

Розкидав сніг вправними рухами назустріч сонцю, що сходило, забарвлюючи небо фантастичними барвами. Йому аж перехопило подих від цього небесного видіння.

Сніг був напрочуд легким, аж жаль було рушити цю іскристу пухнастість. Він піднімався хмаркою, запорошував рукави й лице. Проти сонця було тепліше. Симеон підставляв йому лице. Оце ж зима перевалила за половину і ближчає до весни. Добре знати, що пори року змінюються в усталеному порядку, хоча, буває, запізнюються. Симеон подумав, що годилося б спершу вмитися, а тоді вже розкидати сніг. Оце б хтось його побачив! Але навіть птахів не було видно. Десь помандрували горобці-синички. Учора він їм багато насипав крихт та насіння. Єдиний півник із щирого золота повернувся дзьобом на схід. Бідака… Сам-самісінький. Отаке лізло в голову невмитому Симеону і він обтер лице снігом, бо перед цією чистотою снігу чувся аж незручно. На пагорбі став і дивився, чи не йде часом Яків. Сонце сліпило, сніг іскрився, небо сяяло і все зливалось в урочисту симфонію ранку. Таке може бути лише взимку, коли земля зникає і дороги розтають. Він не хотів дивитися, бо міг осліпнути; не хотів чути симфонії снігів, щоб не оглухнути; він не хотів думати про те, що відкрив для себе вчора, бо воно могло його знищити… Але не рухався з місця. Перед ним лежало біла товща перетвореної води, наче озеро чи море, що замерзло. Його озеро втратило свою цілість, злившись з морем, і сам він був майже водою, бо водою була наповнена кожна клітина його тіла. Десь поруч були глибини, про які він ще вчора не здогадувався, а сьогодні пізнав їх через сніг, збагнувши, як багато всюди води, яка вона всеосяжна. Було чого злякатись, бо й він міг втратити свою цілість, тобто форму.

— Вогонь, — сказав Симеон тихо, але твердо. — Вогонь.

І побачив, як за його спиною, за Західними Ворітьми, йдуть полями того світу хлопець, стара жінка і дівчинка, які не могли злитися з всесвітньою водою, бо хотіли кожен повернути те, що їм належить: Марфа — своїх дітей, Христинка — єдину свою маму, а Ізидор — кохану Настуню. Їх не обходило, що ті давно померли: «Тінь передає сутність речі краще, ніж сама річ». І втомити їхні почуття не може ніхто інший, навіть, якщо колись трохи скривдили, і не любили так, як любили їх — любов це дещо більше, Писарю Західних Воріт, аніж одержимість. Вона горить, але не спалює.

Стежка, на яку ступив Яків, хутко привела його до Притулочку. Він уже був поблизу й тоді відчував страх, як багато хто, не насмілюючись глянути дітям в очі. Притулочок був обнесений живоплотом, таким густим, що навіть взимку він не дуже просвічував. На живоплоті цвірінькала чимала зграя пташок. Їм вистачало дрібки сонця, аби зігрітись. Цікаво, чи Симеон годує пташок, чи знайшов торбинку з насінням?

До хвіртки привела та сама стежка, а далі вона вела в поле. Просто хтось встиг уже протоптати від головної стежки меншу й відгорнути сніг, щоб можна було відчинити благенькі дверцята. Однак Яків не насмілився увійти без запрошення. Він тупцював коло хвіртки, чекаючи, доки хтось вийде назустріч. Притулочок складався з одного більшого будинку, вкритого черепицею, якої майже не було видно з-під снігу, і з десятка маленьких. Влітку тут мало би бути дуже зелено й привітно, але зараз порожньо і ні душі. Діти, напевно, ще спали у своїх маленьких ліжечках. Перед очима Якова виринуло бліде личко Христинки з широко розплющеними очима. Де вона ночувала цієї ночі?..

Не знати, скільки довелось би йому ще отак стояти, зазираючи поверх хвіртки, якби не прибіг руденький песик і не почав гавкати, а потім ще один, більший. Невдовзі надійшла жінка, сувора на вигляд, хоча й не стара.

— Доброго ранку! — привітався Яків.

— Собаки не кусають, не бійтеся !

Яків промовив якось знічено:

— Я не боюся собак. Просто не знаю, які у вас тут звичаї…

Жінка здивовано глянула на нього:

— Які у нас можуть бути звичаї?

— Так діти ж сплять.

— А ви що, прийшли їх будити?

Яків нахмурився, не знав, як сприймати цей жарт. Він не міг спромогтися навіть на усмішку. Втім, жінка не звернула на це уваги, бо вийшла легко вдягнена і, певно, змерзла:

— То до кого ви прийшли ?

— До Аглаї. Маю щось їй передати від одного чоловіка з міста…

— А-а, певно, від Короля?

— Якого Короля? — здивувався Яків. — То старий чоловік і звуть його Лавро…

І тут його осяяло, що все це могло бути правдою.

— Його так усі називають! Він навіть не здогадується. Ходімо, відведу вас до Аґлаї. Бідолаха!

Раптом вона обернулась і спитала підозріливо:

— Ви ж нічого такого їй не скажете, правда ?

Яків здвигнув плечима. Коли вони підійшли до одного з тих маленьких будиночків, то зітхнула:

— Навіть печі не затопила!

— Може, вона ще спить?

— Певно, Король передав для неї якесь зілля?

— Здається…

Яків намацав згорточок у кишені. Під пальцями зашурхотіли сухі листочки. Та жінка, Аґлая, мусила відчувати великий смуток, коли від неї пішла Христинка. Не силоміць же від неї забрали дитину. Зрештою, вона ж не її мати… Щось нелюдське було в цій думці, і Якову стало гірко. Звідки йому знати, яка таємниця пов’язує дитину з матір’ю? Він бачив різних матерів: і одержимих, і байдужих. І ті, й ті викликали в нього подив. Люди народжуються, щоб відділитись і знайти самотність.

Жінка постукала у двері:

— Аглає, відчини! До тебе прийшли!

Сніг довкола був непрометений.

— Вона, напевно, спить.

— Спить чи не спить, але треба встати!

«Яка безглузда ситуація», — подумав Яків. Недаремно, йому не хотілося сюди йти, ще позавчора. Двері виявились незамкненими, і жінка увійшла до сіней. Яків залишився стояти на ґанку. За хвилю жінка повернулася і сказала втомлено:

— Все одно їй не можна було тут лишатися!

— А ви не знаєте, куди вона могла піти?

— Туди, де жила раніше.

— А де вона жила раніше?

— Слухайте, звідки я можу знати?! Прийшла сюди з малою. Одразу було видно, що то не її дитина…

— Чому?

— Вона так дивилася на дитину, ніби та ось-ось розтане і зникне.

— Розумію.

— Не думайте, все було добре. Мала, правда, спершу не хотіла бавитися з іншими дітьми. Таке часто буває, бо діти найбільше кривди зазнають через дітей. Потім прийшов той хлопець зі старою…

— Ізидор?

— Може, так його звали, не знаю. Виглядало на те, ніби вони зайшли попрощатися, бо мала впізнала їх. Поговорили трохи й пішли. Було це зранку, почав падати сніг. І всі діти повибігали надвір. А пообіді — мала зникла.

— Її звали Христинка.

— Так-так, Христинка. Мій малий бачив, як ті двоє знову з’явилися коло хвіртки. Аґлая щось робила в хаті, а Христинка стояла на ґанку. Коли побачила хлопця й стару, то крикнула: «Я вже йду звідси!» Діти потім аж сказали, не зразу. Тут нема кого боятися, ви ж розумієте? Це — Притулок. Тут не крадуть дітей, не вбивають…

— Заспокійтеся, прошу!..

— Нічого не сталося, нічого страшного…

— А якби вашого малого забрали? — заступився Яків за ту нещасну жінку, яка бігла по снігу, а він усе падав і падав…

— Мій малий мав заледве рочок, коли я його взяла, а та дівчинка усе ж пам’ятала. Вона називала Аґлаю мамою, а звучало наче «тітка». Розумієте?

Яків кивнув.

— Така велика дитина не може належати комусь іншому. Тут чимало таких. Аґлая надто поспішала. Вона була, здається, з міста, і хотіла перебути тут зиму, щоб потім сховатись з малою в іншому місці.

— Чому сховатись?

— Щоб ніхто їй не заважав бути з дитиною. Їй була вона потрібна не так, як нам наші діти.

— Не так ?

— Вона хотіла, щоб дитина належала тільки їй. Але так не повинно бути. Дитина — гість у домі, хтось таке сказав. Вона не може там залишатися вічно.

— Так, — сказав Яків. — Ну, а що було далі?

— Через два дні Аґлая повернулась, і не розповідала нам нічого. А ви щось знаєте про Христинку?

— Я їх бачив, — сказав Яків, намагаючись не видавати себе. — Вони пішли до Західних Воріт. Усі троє.

Він сподівався зойку чи якоїсь іншої бурхливої реакції, але ця жінка вміла себе стримувати. Страх промайнув у її очах, то правда, але тільки на мить. Ось що вона сказала:

— Кожен з нас колись піде до Західних Воріт. Але Аґлая не зможе тепер вийти. Навіть заради Христинки. Вона — не готова.

Мовила це без докору, радше зі співчуттям. У Притулку люди щирі й співчутливі, коли йдеться про когось, але свій власний біль хочуть пережити самі. Аґлая, мабуть, відчувала великий сором, що не зуміла втримати Христинку, але їй просто не пощастило. Втрутилась сила набагато потужніша, яку годі навіть уявити звичайній людині.

— Я вже йтиму, — сказав Яків.

Йому здавалось, що на стінах цього лялькового будиночка залишились сліди сліз Аґлаї, і ще довго по тому він стоятиме пусткою.

— Може, зайдете до нас, вип’єте чаю? Малий десь уже прокинувся…

— Скільки йому?

— Вісім! — гордо мовила жінка.

— Ні, дякую. Жаль, що я не встиг…

— Мамо! — почувся дзвінкий голос.

На ґанку сусіднього будиночка стояв білявий хлопчик у великій, певно, материній, куртці.

Жінка помахала йому рукою:

— Я тут!

А тоді обернулась до Якова:

— Не хочете завдавати собі жалю?

— Так.

Їхні очі зустрілись і обоє одночасно посміхнулись.

— Нехай вам щастить!

— Дякую, — відповів Яків. — Вам також!

Він забув за посмішку на своєму обличчі, і так пішов. Ця жінка була така проста. Різка трохи, але справедлива. Важко уявити, якою вона була раніше. «Ось і все, — подумав Яків. — Моя подорож скінчилась. Я взнав усе і не взнав нічого. Але цього досить». За час своєї служби він помітив одну закономірність: найчастіше покидають Притулок люди або молоді, або дуже старі. У зрілому віці кожен обачніший: йому є що втрачати, а набувати нове стає важче. Колись у тому світі молоді й старі поводились так само, навіть, якщо не мали вибору. Яків не раз замислювався, що серед тих людей, якими переповнені вулиці, є позначені печаттю смертю, завтрашні мертві. Але ніхто цього не знає. «Тільки наше сьогодні, — сказав хтось з мудреців, — нам належить. А вже завтра — ні». Так само в Притулку є ті, кого завтра не буде. І всі сумуватимуть за ними, хоча, можливо, ті житимуть краще у тому світі, якщо зуміють. Було б добре, якби хтось зустрічав їх у тій пустелі, розповідав, чого слід остерігатися, а чого не треба. Отоді й Писар Західних Воріт був би не такий засмучений, і частіше посміхався.

Яків зауважив, що стежка, на яку він ступив ще в місті, веде далі. Наче хтось зарані встав і зробив її, аби люди Притулку не блукали по глибоких снігах. Хтозна, може, тут є такі скромні невидимі служителі, які таємно це роблять на світанку. Річ начебто немислима, відколи люди прогнали духів. Або хтось закликає до себе в гості, тільки тут нічого страшного немає — можеш спокійно довіритися незнайомцю. У дорозі, та ще взимку, треба десь обігрітися. А Яків був надто безпечним. Єдине, що мав з собою, це згорточок зілля для Агнеси. Якщо не вдасться її зустріти, дізнатись, які у неї очі, волосся, голос, запах сухої трави нагадуватиме йому про названу матір Христинки і про саму дівчинку, назавжди втрачену для Притулку. І той печальний ранок, коли він відчинив Ворота. Втім, він ніколи цього не забуде, а зілля можна віддати комусь, хто занадто тужить.

Отак Яків розпоряджався тим, що йому не належало. Так розпоряджаються чужим добром у тому світі, щоб не пропало. А сонце підіймалося дедалі вище, і зі стріх, певно, капало. З його — теж. Яків аж наче почув цяпкання води і веселий гамір горобців, чудових пташок, котрі завжди знаходили, чим тішитися, і тримались одне одного.

Він прискорив ходу, орієнтуючись по сонцю, бо стежка стежкою, але йому треба потрапити додому. От тільки шкода, що доведеться цієї ночі в когось заночувати. Довкола були пагорби, гаї, все, зліва й справа вкривав непотривожений сніг, що нападав уночі. Під вечір він вляжеться, підмерзне й буде кришитися під ногами. Сніг приховує і земля приховує, і це їм минається, бо не завдає особливої шкоди, натомість, людина завжди викликає підозру, що приховує якусь таємницю. Вона не може розтопити сніг на собі, струсити землю, повиривати траву з корінням, хіба що до цього змусять обставини. Якби людина мала своє сонце, то підкорялась би весні, осені, зимі й літу, а так її життя залежить від того, чи матиме вона сьогодні їжу. У місті живеш завдяки грошам, які тобі платять за роботу, що не має нічого спільного з весною, землею, дощами чи ранніми морозами. Якби Яків жив коло Західних Воріт без сусідів, то нічого не навчився б, бо навіть не знав, навіщо рослині коріння, чому одні хмари приносять дощ, а інші зникають у небі без сліду. Однаково йому було далеко до Симеона, що знайшов собі озеро, як хтось знаходить власну долю. І вже відтепер Яків переживав драматичність ситуації, коли Симеон розлучиться з озером. У тому світі вони могли б ніколи не розлучатись. Відколи Яків став Писарем Західних Воріт, встиг дізнатися, що й у Притулку можна бути самотнім і глибоко страждати. Хоча ніхто тут не кривдить зумисне, хіба що іноді кине якийсь докір Попередній Писар одразу сказав йому: «Не заважай і не вимудровуй, чого нема, бо ні один Писар, як я чув, не міг втриматися ні від першого, ні від другого». — «І що ж з ними сталося?» — поцікавився Яків. «Довго вони тут не витримали. Ті, що увійшли через Східні Ворота, можуть робити що завгодно, навіть це, а ми, писарі, на службі». — «Звісно», — погодився Яків. «Ніхто не каже, — продовжив той, — ніби якийсь Писар служив краще, а якийсь гірше. Писар має бути наче камінь, на який наштовхується потік. Він має бути непорушний».

Можливо, тому Яків не покидав Воріт надовго, доки Симеон не відпустив його. Думка — не камінь. Вона мусить рухатися, змінюватись. Часом вона підвладна серцю, а часом зраджує його. Або й змушує людину все кидати й шукати інших людей, чи хоча б їхніх слідів.

Нарешті Яків помітив, що збився зі стежки і йде по неторканому вчорашньому снігу, уже влежаному, навіть твердому. Сніг дуже чутливий до найменшого перепаду температури: Яків змерз, а снігові, мабуть, було тепло. Несподівано він побачив хату коваля. З комина йшов чорний дим, стелячись по землі. Яків уже знав, що це віщує сніг. Він вагався, чи конче треба відривати чоловіка від роботи короткого зимового дня, але очі й серце його вже втомились від білої пустки, і варто було розпитати дорогу. А щоб спитати, він мусить сказати, куди йому треба. Зрештою, за час подорожі наш Писар знову навчився того, що вже було забув: стукати в чиїсь двері. Зима зближує людей, бо вони змушені шукати тепла. А так, хтозна, чи Писар Західних Воріт, перебуваючи на місці, де сходяться світи, шукав би зближення.

Він пішов до кузні, чорної, наче обвугленої, хоч то лише задавнена кіптява вкрила її зсередини і ззовні товстим шаром, а з відчинених дверей було видно вогонь і чулося дзенькання металу. Кузні Яків бачив лише у фільмах, де коваль виковує меч для лицаря, щоб той міг вбивати людей чи драконів. На людей годиться найпростіший меч, а на драконів треба щось особливе. У дитинстві битви здаються привабливими й романтичними, бо ти віриш у безсмертя чи воскресіння за допомогою живої води. А смерть — щось таке, з чим не можна змиритися. Свою можеш сприймати, як сон, зате чиясь — непоправне зло. Ти маєш одне життя і можеш його віддати лише за одне життя, і після єдиної жертви не порятуєш уже нікого. Такий обмін — найчесніший, бо це не самогубство, не вбивство, а найвищий вияв любові.

Теплий вітер торкнувся обличчя Якова. На тлі вогню вирізьблювалась могутня постать коваля. Він тримав щипцями розпечений місяць, і Писар з гордістю відзначив, що його знання у Притулку збільшились, бо з першого погляду упізнав серп, яким жнуть траву. Він відступив, щоб сонячне світло з’єдналося з червоним відсвітом вогню, а тим часом коваль встромив серп-місяць у воду, і та збунтовано зашипіла. Потім поклав темний і змалілий серп на цегляний підмурівок вогнища й сказав до Якова:

— Заходь, погрійся !

Лице його було червоним, руки закасані до ліктів. Яків переступив поріг і сніг на черевиках почав одразу танути. Із щілин кузні тягнуло холодом.

— Знаєш, що я роблю?

Яків кивнув.

— Малий лишився ще на день в місті з тим, ти знаєш, Нестором. То я й обіду не варив, але тобі, чоловіче, треба чогось з’їсти гарячого. Ходімо до хати!

— Серп, — посміхнувся Яків. — Ти викував серп.

— Еге ж, серп. Три нині зробив. Ти, одначе, міський. То чого не живеш у місті?

— Так вийшло, — ухильно відповів Яків, дивуючись, що на відміну від інших, коваль не розпізнав у ньому Писаря.

У хаті було, звісно, тепліше, ніж надворі, але Яків не зміг зігрітись. Наче й небагато часу минуло: уже не ранок, але ще й не вечір, а він втомився. Боліли очі від білого та яскравого, але він не смів їх заплющити, бо треба ж дивитися на господаря. Він же не сліпий. Коваль Йосиф мовчав, витративши увесь запас слів, які належало сказати при зустрічі. Яків намацав у кишені згорток, що дав йому Король, відчуваючи, як запах зілля підіймається по пальцях і проникає під рукав. У бібліотеці мусить бути книжка про нього, але Яків був впевнений, що найближчим часом вона уникатиме його. Це у тому світі книги спіймані у сіті реєстрів та каталогів, розкладені у алфавітному порядку, без жодної поваги до їхнього змісту, а тут кожна книжка відкликається на поклик душі, коли душа готова для цього. Тому краще буде, коли згорток із травою чекатиме на Аґлаю, бо Король знає, чого вона потребує.

У хаті коваля було повно залізних речей навіть там, де без них можна було обійтися: кочерга, щоб ворушити дрова, гаки для одежі та в’язанок цибулі й часнику, металеве окуття печі. Навіть кухоль, який він узяв до рук і трохи попікся, був металевим, і чай мав їдкий присмак заліза.

— Поїмо пізніше, — сказав Йосиф, — а тепер пий, щоб нутро зігрілося. Може, заночуєш? Отут, на печі.

Щось у його голосі було таке, що зворушило Якова, і він погодився, хоча й не думав про це.

— Коли твоя ласка, — відповів він.

Коваль зітхнув з полегкістю.

— Улітку мандрувати краще, та часу нема.

— Може, виберуся влітку, — пообіцяв Яків, відсьорбнувши ще дуже гарячого питва. — А ти часто мандруєш?

— Навесні та перед жнивами. Людям потрібні лопати, серпи, коси. Як спішно, то самі приходять. Я не єдиний коваль у Притулку, тому далеко не забрідаю. Почекай, мало не забув!

Коваль виніс з комори запилену пляшку й налив з неї жовтої рідини у дві маленькі металеві чарки.

— Ця штука гріє, як змерзнеш. Тримаю про всяк випадок.

Від міцного гіркого напою у Якова зашуміло в голові, а в коваля заблищали очі. І нарешті стало по-справжньому тепло. Коли спеклася в попелі картопля, сніг надворі з бузкового перемінився у синій. Сонечко зайшло. І розмова потекла жвавіше.

— По дорозі сюди, я один час йшов із Савою. Знаєш, Саву?

— Горбаня?

— Еге ж. Він залишив мене ночувати у Філемона й Бавкіди, а сам пішов. Йому здавалось, що нам не по дорозі. А потім ми зустрілися все одно в місті.

— Я тут всіх знаю, — сказав коваль. — І тих двох старих. Ми з одного села і прийшли сюди разом.

— Дивно.

— І мені дивно. Ми були чужими, доки у селі не залишилось тільки нас троє. Вони завжди були старими, скільки себе пам’ятаю.

— Вони нічого не казали про себе, хоча старі люблять пригадувати минуле.

І Яків додав:

— Тільки не в Притулку.

— Не знаю, мене малий привчив розповідати. Я взяв його до себе зовсім маленьким, і тому він хоче все знати. Що в тому злого? Мушу розказувати, аби не думав, що там так вже погано. Весною він ходить до Притулочку, вчиться читати, писати й рахувати.

— Це — добре.

— Не знаю, бо я сам того не вмію.

— Там може знадобитися. Я так гадаю, — сказав Яків. — Але ти ж не все йому розповідаєш?

— Усього потрохи. Як ми жили між двома горами, як повінь нищила наші посіви, а потім приходили збирачі податків й забирали весь урожай, а за ними слідом — вояки, вимагаючи поживи для себе і своїх коней, а потім інші вояки палили наші хати. Я ставив підкови їхнім коням, тому вони мене не катували. Жінки з дітьми ховались у горах. І так було завжди. Треба було завжди щось мати, аби тебе не вбили спересердя. Навряд, чи щось змінилось з тих пір…

— Коней поменшало, — сказав Яків.

— А ще я кував мечі і наконечники для стріл. І коси та серпи. Однієї ночі село усе спалили з людьми, що спали. Філемон і Бавкіда жили на хуторі, то їх не зачепило, а я був на той час на хрестинах в сусідньому селі. Я їх узяв з собою і ми пішли. Як ти думаєш, таке можна розповідати дітям? Але малий хотів знати, як знаходять Притулок. Старі весь час торочили про безпечне місце, от я вирішив відвести їх туди, а сам піти подивитись світа. Ми стрічали такі самі спалені села і чорні трупи. Наче цілий світ згорів за одну ніч. Я не міг покинути старих. Нарешті вони побачили Притулок, у який я не вірив. І мене туди впустили. Оце й усе. Ковалі усюди потрібні, але життя їхнє нещасне.

Чоловік зітхнув і втупився у вікно, наче потонув у ньому. Потім сказав:

— Я покажу тобі дещо. Тільки нікому не кажи.

— Не скажу, — пообіцяв Яків.

— Я зробив… Одне слово, не втримався. Трапився годящий шмат заліза. Я мав з нього зробити косу, але мені почали снитися сни, вже тут, недалеко від Західних Воріт… Ніби я йду до них, але так поспішаю. Це мені дуже не подобається: чого поспішати? Справжнє прощання, я так думаю, настає потім, коли починаєш пригадувати тих, кого любив і кого не дуже…

Коваль замовк і знову його погляд потонув у вже зовсім темному вікні. Потім встав і вийшов. Не було його довго. Нарешті грюкнули сінешні двері і щось брязнуло. У руках він тримав якийсь довгий предмет, замотаний у ганчір’я. Поклав його на стіл, поближче до свічки, й почав розгортати. Втім, Яків сподівався побачити щось подібне. Але не вжахнувся ні зовні, ні в душі, бо меч був старовинною зброєю і ніхто не погрожував йому цим у тому світі. Якби це був ніж, тоді інша річ. Меч мав металеве руків’я, помережане примітивною різьбою, мабуть, щоб не вислизав з руки, але саме такі візерунки несли у собі найбільші таємниці буття і небуття, хоча нагадували гілку, з якої обірвали усе листя. Щоб краще роздивитися, бо свічка давала мало світла, Яків провів пальцями по руків’ю, а потім по лезі, краї якого зливалися зі столом, й ненароком порізався. Кров одразу виступила з рани. Яків, поки навчився щось майструвати, частенько калічився. Він запитливо глянув на коваля, але той, наче заворожений, дивився на меч, закусивши нижню губу.

Яків підставив долоню, щоб кров капала туди.

— Чуєш, — сказав до коваля, — треба спинити кров…

— Що?

— Я порізався.

— Зараз і сліду не буде. Тут — так.

Яків простягнув йому долоню, на якій вже зібралася калюжка крові:

— Дивись!

Він шкодував, що не зміг приховати цього, але кров не вщухала. Коваль інстинктивно потягнувся до меча, такого блискучого, гладенького і гострого, та враз отямився і аж застогнав. Квапливо загорнув меча у ганчірку, змащену чимось масним. Цієї миті Писар Західних Воріт повністю осягнув різницю між ним і людьми з Притулку: свою тілесну вразливість і їхній імунітет від смерті. Сусіди знали про це і радили різне зілля, яке росло в Притулку так само, як на їхній батьківщині.

— Вибач, — сказав Яків, — що не сказав, хто я. Дай, ради Бога, якусь ганчірку, щоб зупинити кров.

— Є щось ліпше, — глухо мовив коваль.

Набрав у кутку павутиння й приліпив Якову на рану.

— Я про таке не чув.

— Найліпший спосіб зупинити кров.

— Вибач.

— Нема за що. Це — знак. Цієї весни я хотів покинути з малим Притулок. Але бачу, що не готовий.

— Чому?

Коваль здвигнув плечима:

— Як ти гадаєш, там потрібні ті, що кують мечі?

— У тому світі, з якого я прийшов, є досконаліша зброя.

— Чув про таке. Але я щойно згадав, як входить меч у людське тіло. Я досі не перестав служити смерті.

— Хіба їй треба служити?

— Мене змусять. Я вибрав це ремесло, бо мої батько, дід і прадід були ковалями, і коли я повернусь, мене спитають, що вмію робити. І я скажу. Тоді мене поплескають по плечу й скажуть: «Чудово! У нас знайдеться для тебе робота». Отака робота, розумієш? Я нікуди не дінуся — це ремесло у мене в крові. Я куватиму серпи, коси, цвяхи, а вони мусять бути гострі.

— Гострота — наче сіль у страві. Усе має бути в міру. Рівновага має бути і міра.

— Я ще не навчився цього. І можу не втриматися. Але цей меч я робив не про всяк випадок. Мені треба дивитись на нього й прислухатись, що він говорить моєму серцю. А ти поранився. Мій малий не розуміє, що таке смерть. Я хотів йому пояснити, якою вона була в тому світі.

— Я знаю одне, — тихо мовив Яків. — Недобре, коли пам’ять стирається чи витісняється іншою пам’яттю. Навіщо занедбувати те, що дає нам досвід?

— Я хотів похвалитися.

— Це — гарний меч. У Притулку немає непогрішних. Вони — в іншому місці. Я б не хотів туди потрапити. Бути людиною серед людей значно важче, ніж непогрішним серед грішних. Я, можливо, теж слугую смерті, бо чую її за воротами. А все одно мушу відчиняти. Певно, Писар Східних Воріт щасливіший за мене. Який він?

— Я й не помітив, який він.

— Усі так кажуть. Знаю тільки, що він один із вас. А я — наче й ні. Але треба з цим змиритися і мати друзів. У мене є Симеон. Він живе на березі озера. Ми часто з ним розмовляємо. Я скучаю за ним, коли він довго не приходить. Тоді йду до нього сам.

— Ти сподівався, що Притулок буде іншим? Як і всі ми…

— Звідки ти знаєш? — здивувався Яків. — Колись давно я собі його вигадав, тобто хотів знайти найбезпечніше місце для тих нещасних… нещасніших за мене. Сам не дуже вірив, що таке може бути, але коли людина не тямиться від розпачу чи корчиться в передсмертних муках, і не розуміє, який сенс у цьому світі, їй можна розповісти про Притулок. Порожнеча — це найгірше. Людина мусить мати останній шанс.

— Притулок теж хтось вигадав. Боюсь навіть здогадуватись, хто це був.

— Він був добрим.

— Напевно.

— Він сам мусив багато страждати.

— Так.

— Він хотів урятувати тих, кого не міг врятувати ніхто.

— Але де ж він? — вигукнув Йосиф. — Я живу тут цілу вічність, спершу робив зарубки на палиці, а потім ненароком кинув палицю у вогонь, і я не бачив жодного разу Його. І ніхто не бачив. Мені часто сниться, як вогонь пожирає дах, багато дахів, і все тріщить. Цей страшний звук ні з чим не сплутаєш. Якщо Він зумів створити Притулок, то чому не дає нам нічого забути?!

— Я думав над цим. Притулок хоче, щоб ми самі навчились перемагати свій страх. Я знаю багатьох, що вміють це робити. Може, їхній страх не в’ївся так глибоко. Але повір — вони просто сприймають це місце таким, яким воно має бути, тимчасовим, і намагаються використати кожну мить. Ти нагадуєш мені сновиду, Йосифе. Вони часто до мене приходять. Але я не відчиняю їм Воріт. Прошу зачекати до ранку.

— Але я хочу піти звідси! І з мечем, щоб захистити сина. Ти ж казав, що там не змінилось нічого…

— Притулок прийняв твою силу, а не слабкість. А твоя слабкість у тому, що ти мусиш кувати мечі, коли тобі приставляють до горла меч. Ти маєш навчитися чинити спротив.

— Але чому я Його не бачу? Він би сказав мені щось таке, у що я б повірив.

— Може, ти і є Ним. І всі ми, і цей сніг, і небо — одна істота. А коли говорить частина, то ціле не чує. І — навпаки. У книжках я знаходжу відповіді на багато питань, але то незвичайні книжки. Вони нічого не пояснюють з того, що ми можемо пояснити самі. То чому Він має нам пояснювати, коли відповідь у нас самих?

— Так, книжки, звісно… книжки… Малий часом мені читає якусь книжку. Була там оповідка про чоловіка, який літає на паперових драконах. Він живе то в Притулку, то поза ним. Може, то Він і є? Завжди спокійніше, коли хтось наглядає за усім цим…

— А Самотній Король?

— Він — один із нас.

— А, може, й Він — один з нас і створив Притулок, бо хотів, щоб інші були в безпеці?

— Людина не буває аж настільки доброю.

Коваль позіхнув:

— Час уже спати. Спершу я віднесу меч.

На якусь хвилю Яків залишився сам, і ця розмова видалася йому марною. Вона просто втомила його. Колись він так потребував з кимось поговорити, а не мав з ким. Нині ж мав тих розмов забагато. Набагато краще було б йому в товаристві книжок і вужа, та ще Симеона. Може, Писар просто не був готовий говорити про Творця Притулку, може, не варто взагалі про це говорити щоб не дійти до такого падіння, як культ, себто обожнення?

Він вклався спати на лежанці, що гріла знизу, й заснув без видінь, з думкою про завтрашнє закінчення подорожі, і прокинувся від крику:

— Вогонь! Вогонь!

Яків зірвався на ноги, бо слово вогонь як означення страшної небезпеки має магічний вплив на кожного, хто навіть ніколи не бачив справжньої пожежі. У самій хаті було досить темно, а, отже, тут нічого не могло горіти. Коваль кричав знадвору, стукаючи у вікно власної хати. Яків запхав босі ноги в черевики, і поранений палець відізвався гострим болем, коли він відчиняв двері. Ні про що не питав, бо просто перед ним, освітлюючи засніжене поле, палала червона заграва. Горіти могла й скирта соломи. Він і вдень погано орієнтувався у цих краях. Коваль, у довгій сорочці і босий, більше нагадував сновиду, ніж переляканого чоловіка, і не відчував холоду, хоча мороз був добрячий.

Яків смикнув його за рукав:

— Гей, чуєш! Отямся, Йосифе!

І повів коваля до хати, обережно, як слід поводитися зі сновидою, а у голові ясніла одна думка: тут немає ні телефону, ні пожежників, а проте у цьому вогні не загине жодна жива істота. Горить те, що мертве. Компенсація, яку дає Притулок, більша, ніж усі блага цивілізації. Первісний жах, що відкрився від слова вогонь, начебто зник, але залишився звичайний людський страх перед стихією.

Коваль дозволив себе завести до хати.

— А тепер вдягнися, — наказав Яків, котрий зразу опанував ситуацію, бо був спостерігачем людей, а не співучасником їхнього життя в Притулку. Те життя закінчувалось поруч нього, за Західними Воротами. Коваль був покірним, але тремтів від пережитого. Пожежа відсвічувала у вікно, певно, це змусило його прокинутись і вибігти надвір.

Потім вони разом вийшли з хати. Люди йдуть у таких випадках, навіть, коли не можуть нічим допомогти.

— Я тебе дожену, — сказав коваль і кинувся до повітки.

«По меч», — подумав Яків. Можливо, коваль ще перебував під впливом видінь, чи то була навіть одержимість. Меча Писар не боявся, його засмучувало інше: марність його аргументів у вечірній розмові, коли тебе слухають, але чинять так, як собі намислили.

Йосиф топтав сніг великими ножиськами і за ним важко було вгнатися. Якби раптом вогонь погас, а він уже почав пригасати, було б неприємно опинитись посеред снігової пустелі, бо ця ніч зовсім не була схожа на позавчорашню, коли Яків самітно блукав під зірками, настільки переповнений думками і враженнями, що ніби злився з Притулком, навіть став такий холодний, як усе довкола.

…Іскри літали в темно-синьому небі, сухо потріскувало дерево, розпадаючись на вугіль, і від хати Філемона та Бавкіди залишалося кілька балок, по яких пробігало синювате полум’я. Обоє старих стояли віддалік. Біля ніг у них лужав невеликий клунок, а на руках у Бавкіди сиділа курка, мабуть, спала, натерпівшись страху. Друга курка озивалась з кошика, напханого ганчір’ям.

— Так треба, — сказала стара, коли коваль з Яковом підійшли ближче, й засміялась неприємним старечим сміхом.

Коваль, звісно, знав її краще, але Яків нічого не розумів. Він намагався щось прочитати на обличчях погорільців, бо ще в тому світі навчився обходитись без питань. Одразу побачив, що коваль дуже наляканий, а Філемон з Бавкідою — ні. Його ж присутність тут аж ніяк не була безсторонньою чи випадковою, хоча хто міг передбачити появу Писаря, котрий вертався до Західних Воріт, не знаючи дороги?

— Ми йдемо звідси, — сказав Філемон. — Ось так…

Коваль розлютився:

— Спалити хату, аби піти?! Спалити хату, аби не жаль було за нічим? Так я розумію ?

— Саме так, — спокійно відказала стара жінка.

— Еге ж, вона правду каже, — притакнув Філемон, бо у подружньому житті часом хтось один стає копією іншого. Така умова щасливого шлюбу.

— Що люди про вас подумають? — обурився коваль.

— Ми тужили б за хатою, а вона за нами, — пояснила Бавкіда — Так — краще.

— Я не готовий, — похмуро мовив коваль. — У мене — малий…

— Та ми самі підемо, з оцим-от чоловіком. Нам по дорозі.

— Він… — коваль затнувся, скоса глянувши на Якова.

Жінка відмахнулось від нього :

— Ми знаємо, хто він. А ти, Йосифе, лишайся. Ми й так змінили твою долю, всупереч волі богів. Гадаю, ця жертва, — стара показала на моторошні рештки хати, — їх вмилостивить.

— Ваші боги давно повмирали! — буркнув коваль, і з-під поли у нього випав меч, просвічуючи крізь шмаття.

Яків заступив його, аби ще більше не розтривожити старих, спокій яких перемінювався у щось інше, не менш вражаюче. Він відчув, що його заганяють до пастки, бо належав до тих людей, котрі вічно потрапляють в обставини, де від них вимагається рішучість, наче збиткуючись над їхньою вродженою несміливістю. Звідти й витікає джерело усіх помилок.

— Чого ж зимою? — здався нарешті коваль. — Сніг глибокий, замерзнете…

— Не замерзнемо, — твердо мовив Філемон, раптом перетворившись із тіні на повноцінну людську істоту. — Наша смерть не тут. Ми вже застарі для Притулку. Ми завжди були для нього застарі. Якщо цей добрий чоловік поспішає, то ми підемо по слідах…

— Ще позавчора ви замовили в мене цвяхів. Може, це мені сниться?

— Хата вся струхлявіла, а одному місці провалилася покрівля. Та що там балакати! Час вертатись туди, звідки прийшов. Візьми, Йосифе, ці дві курки до себе, нехай живуть…

— Візьми, візьми! — стала просити Бавкіда.

Із тріском впала ще одна підпора, і у небо злетів снопок золотих іскор. Потім знову стало тихо. На сході зарожевіло, наче там теж починалась пожежа.

— Він образився на нас, — мовила Бавкіда без відчутного болю, коли коваль пішов, несучи під пахвами обидві курки, і аж Яків відчув, як урвався довголітній зв’язок між цими трьома, що не міг тривати до безконечності. Тепер він — опікун старих, хоча ніколи не мав опікуна над собою. Він не знав дороги і пішов так, щоб вранішня заграва була за спиною. Мусив вишукувати рівніші місця, промацувати перед собою дорогу, йти повільно, дуже повільно. Але повертався до звичного життя, де навчився більш-менш непогано виконувати свої обов’язки, і що найважливіше — не прагнув іншого життя. Він озирнувся, чи Філемон з Бавкідою не відстали, і старий сказав:

Треба повернути вліво, до лісу.

«У лісі перепочинемо», — вирішив Яків.

Добре було б розпалити вогонь, але після пожежі у нього досі горіло лице й у горілі пекло від диму. І як їм тепер дивитися на вогонь? Він найбільше боявся, що старі послабнуть й не зможуть далі іти. Якову здавалось, що додому зовсім близько, хоча за сніговою імлою не видно було Західних Воріт. На пагорб важко буде спинатися. Можна було б зробити східці для старих та немічних, але ця дорога, на думку Якова, не повинна бути особливою й виділятись чимось від інших доріг Притулку. З кожною людиною, котра відходить, Притулок втрачає її погляд, голос, ходу, роботу, яку вона виконувала, аби забезпечити собі гідне життя, і думки, деякі з них вона забирає з собою. Жити вічно ніхто не хотів би, але жити щасливо — це інша річ. Але у тому світі людину тисячі разів охоплює розпач, хіба ж це щастя?

Притулок нагадує сон. Ось і ця дорога, по якій він брів, грузнучи в снігу, втративши слід, як мисливський собака, що не може знайти господаря, схожа на сон, бо вимучує втомлену свідомість, лічені хвилини перетворює на вічність. Час Притулку не порівняти з часом у тому світі, і напевно важко, коли повернувся, звикнути до нього, бо ти змінився настільки, що навіть змінився склад твоєї крові, а рештками вільного повітря ще живуть легені. Треба бути готовим до того, чого навіть не повинно бути.

Вони готові. Не нарікають, намагаються ступати в твої сліди, ощадять сили, бідолашні… Бідолашні, бо старі, а старих у тому світі не цінують, роблять усе, щоб відібрати у них залишок гідності. Кожна людина старіє, і лише смерть може цьому завадити, та її бояться не менше, ніж старості, яку ще можна обдурити. Можливо, такими вже стали його батьки. Яків аж здригнувся, але змусив себе підбадьорливо посміхнутись старим. Йти було важко, доводилось долати цілі кучугури снігу. Можливо, коваль теж вів їх подібною дорогою до Притулку. Деякі ситуації повторюються знову й знову, щоразу більше нагадуючи сон. Бо все це стається без втручання нашої волі.

Та ось снігу стало зовсім небагато: починався ліс. Якось непомітно ступили під дерева, не охопивши поглядом цілий ліс. Писар відчував, наскільки далеко зараз від Притулку Філемон та Бавкіда, яких звали колись по-іншому, а тепер деталі їхнього життя стали символами гостинності та беззахисності. Втім, це він мав проявити найбільше гостинності, бо вони обрали саме його. Він зрадів, знайшовши сліди, ледь притрушені снігом: свої та Савині, але тих, у які вірив, уже не було. Їх взяло минуле собі на потребу. Яків втомився від білого кольору, від сірого й чорного — теж. Бо, хоча у Притулку почуваєш себе захищеним, зими тут засуворі для неспокійної людської істоти. Тепер, коли можна було вертатись власними слідами, сили зменшились. Він посадив стареньких на повалене дерево, обмівши перед тим від снігу, й ті поринули в дрімоту.

— Ягнятка… — пробурмотіла стара жінка. — Вони були такі білі й гарно пахли…

Вона повернулась у своє дитинство. Мабуть, воно було щасливим.

Симеон усе виглядав Якова і навіть побачив сон. Як той підіймається пагорбом і посміхається :

— Вертайся до свого озера. Воно чекає на тебе.

Симеон прокинувся. У вікно світило сонце. «Сьогодні він вже прийде напевне, — подумав він. — Треба наготувати багато їжі, бо хтось обов’язково приєднається до нього по дорозі. Яків не може бути сам».

Коли розтанув сніг і все вказувало на початок весни, Симеон сидів на березі, спостерігаючи, як тане крига. Дуже тішився, коли озеро починало прокидатися, бо тоді сам теж прокидався. Цієї зими він прочитав багато книжок, хоча й не насмілився жодного разу відчинити Ворота, коли заміняв Якова. Посада Писаря почесна, та не для нього.

У спину гріло сонечко, гріло воно й колоду, на якій Симеон сидів, міркуючи над тим, що життя полягає в розумній рівновазі сонця й води, і що саме такого дня починає зароджуватися нове життя на землі. Нехай і непомітне на око, але ти всеодно його відчуваєш.

— Агов! — гукнув хтось до нього.

Симеон обернувся й побачив маленького чоловічка у халаті, підв’язаному ликом і гостроверхій чудернацькій шапці.

— Привіт, — відказав Симеон, мружачи очі від сонця. — До Західних Воріт ідіть через пагорб.

Чоловічок низько вклонився, що дуже здивувало, бо Симеонові зроду-віку ніхто не кланявся, і сказав якимось співучим голосом:

— Не потрібні мені Західні Ворота, шановний! Я прийшов до Тлумача снів.

Симеон трохи засоромився, бо вдягнутий був у стару куртку, з якої лізла вата, а бороду давно збирався підрівняти, та, на лихо, не міг знайти ножиць. А той чоловік попри стару одіж аж сяяв чистотою, наче підлога у них вдома. Мама шурувала її піском, який брала з річки, а річка впадала в озеро.

— О ні! — скривився Симеон. — Боюсь, що у мене не вийде. Я практикувався лише на власних снах і снах мого друга.

— Писаря Якова?

«Диви, усе знає!» — здивувався Симеон, не подумавши, що той міг побувати біля Воріт, і запросив сісти тут же, на березі.

Розпитав, коли приснився сон, і що було перед тим, і про що він найбільше думав, так, як це робив попередній Тлумач снів. Симеон аж зіпрів, бо вже не знав, про що питати далі. А у незнайомця посмішка не сходила з обличчя. Була не стільки на губах, скільки в очах і зморшках.

— Мій сон, — сказав він, — про золоті двері в білій стіні. Перед ними день, а за ним — ніч. Цей сон снився багатьом, навіть тим, хто нічого не знав про Притулок. У тому світі немає книжок про це місце. Може, той сон про якийсь інший Притулок?

— Не знаю, що може означати цей сон, бо тут треба довго думати. Мені здається, що така вчена людина, як бібліотекар Лі, про якого кажуть…

— … ніби він літає на паперових драконах і потрапляє у той світ без жодних Воріт?

— То це неправда?

— Звісно, правда, — потішив його Лі. — Але навіть бібліотекар мусить питати поради в мудрих людей, мудріших за нього!

— А може шановний Лі розламати кригу в цьому озері, бо воно вже скучило за сонцем?

Лі засміявся дзвінким дитячим сміхом і плеснув у долоні. Почувся тріск і крижина під берегом розкололась надвоє. Симеон розтулив вражено рота.

— Це — не чари. Лід уже потріскався, а звук лише розширив тріщини. Спробуйте самі!

У Симеона вийшло раз чи два. Але потім перестало.

— Та крига ще не готова, — пояснив Лі.

— У нас кажуть «готовий вийти». Отже, це наче тріщина в кризі… Ви мусите знати, що означає сон, який бачили різні люди!

— Якби я знав, то не прийшов би до шановного Тлумача снів.

— З мене ще кепський тлумач, — похнюпився Симеон, — та мені цікаво, що було далі? Як ви відчинили двері й побачили ніч?

— Я їх знову зачинив. Не хотів будити людей, які спали в саду.

— То там був ще й сад?

— Будинки стояли в саду.

— Може, вони були покинуті?

— Ні, я знав, що там теж були люди.

— Може, вони були мертві?

— Мені не було страшно. Я чув, як вони щось бурмотіли уві сні. Я вирішив дочекатися ранку.

— Ви боялися не людей, а темряви, чи могло таке бути?

— Не знаю. Сон почався з того, що я йшов по піску. Він аж сліпив очі.

— Можливо, очі були втомлені, коли ви засинали.

— Так, я втомився від читання. Але золоті двері, чому вони були золотими?

— Золоті двері — це символ чи, може, ви бачили їх колись?

— Я ніколи не бував у небесних та піднебесних палацах. Я був настільки вбогим, що навіть не мав на чому писати вірші. Пісок, очерет і вода — більше нічого.

— Ну, я теж не бачив золотих дверей і навіть золотої монети, але усі знають, що це коштовний метал, який ніколи не тратить блиску. Ці двері не могли вести до Притулку. Чому ви увійшли, навіть не постукавши? Хтось мав пильнувати такі двері.

— Ви, шановний, критикуєте мій сон…

— То не тільки ваш сон. Це може бути видіння, а я не знаю, чи впораюсь з видіннями.

— Учень вчиться у вчителя, а вчитель в учня, і між ними панує злагода. І у цілому світі панує злагода, коли це відбувається.

— Не знаю, що й сказати… — почухав бороду Симеон. — Якщо це камінець у мій город, то я вчуся в озера, але воно не вчиться у мене. Важко таке навіть уявити: чого можна навчитись озеру в такої нікчемної істоти!

— Значить, між вами немає гармонії. Коли вам, шановний, присняться золоті двері, ви відчуєте тривогу і бажання їх знайти.

— Мені сниться те, що було, чи є, чи буде, — огризнувся Симеон. — І невже такий мудрий чоловік може перейматися золотими дверима? Ви, певно, не за тим прийшли!

— Таки за тим. Я розповів сон і ви мусите його пояснити. Хоч восени, хоч через рік.

Лі плеснув у долоні й на другому боці озера розкололась ще одна крижина.

Писар Західних Воріт Притулку порався надворі, розчищаючи землю після зими. Збирав гілки, зотліле листя, якесь незрозуміле сміття, принесене вітром. Навіть каміння не лежало на своєму місці. Він оглянув Ворота, змастив петлі і почистив засув від іржі. Натомившись, спостерігав, як прокидається земля, або дивився на небо. Якось побачив високо золотисто-червоного паперового змія, яким бавився вітер. Знизу той змій був завбільшки з метелика. Шкода його. Від небесної роси папір швидко намокне, і змій упаде десь у тому світі, втративши усю свою красу. Ніхто не знатиме, звідки він прилетів.

Притулок врешті звільнився від снігу. Ще десь по ярах, може, й дотлівали сірі латки, але тут, на пагорбі, розтануло найраніше. Небо наповнилось птахами. Деякі з них сідали відпочити на мурах. У Якова ще залишилось трохи зерна і він сипав його на теплий плаский камінь. Вуж став частіше прокидатися, але ще рано було його випускати. Вночі земля замерзала, а калюжі вкривалися лускатою кригою.

І вночі прийшов сновида. Яків не спав, прочитавши одну з тих історій, що наповнювали серце болем. Він завів сновиду до хати, напоїв чаєм і поклав спати. Той не пручався. Яків дивився на чоловіка, намагаючись вгадати, хто він такий. Руки мав такі, як усі: зашкарублі від праці, але на кожній було по шість пальців, що могло дещо пояснити. Певно, чоловік чувся ніяково від того, що йому дано більше, ніж іншим, й не міг собі з тим дати ради. Хтозна, чи Яків теж дав би собі ради. Йому було жаль чоловіка, бо виглядав він геть виснаженим. Можливо, йшов сюди дуже довго. Яків не гасив свічки й хотів не спати до ранку, щоб сновида не встав. Але сон зморив його, коли схилився на подушку. Між ним і сновидою не було жодної різниці: обидва спали на правому боці, підібгавши ноги… Та Яків прокинувся швидко, коли догоріла свічка. Він запалив іншу й умився холодною водою, а тоді вийшов надвір, щоб прокинутись остаточно. Йому здалось, що незабаром буде світати. Здійнявся вітер і скрипів півник на даху. Власне, вони його збудили. Повітря аж бриніло від потужного натиску весни. Довкола пролітали тіні невидимих істот, може, чиїсь душі, наприклад, тих, що спали. У таку пору, перед світанком, люди найчастіше вмирають. Живі немилосердно хочуть спати, чатуючи коло ліжка хворого. Горить тьмяна лампа. За ширмою, але навіть таке слабке світло ріже очі. Книжка лежить на колінах, і хоча ти знаєш, що у хворого може початись агонія, тебе опановує отупіння. Якраз тоді, коли тебе здолала плоть, приходить смерть до хворого. Вона стає між вами, щоб ти, бува, не спробував відібрати її законну здобич, насилає на тебе слабість і страх. Тому смерть часто називають підступною. Якби люди могли віддавати приреченим через подих чи дотик трохи життя, усі ми стали б безсмертними.

Яків отямився. У небі зблискували зорі, а він стояв перед Воротами, заскочений зненацька нагадуванням про власну слабкість, і почуття провини каменем впало на його серце.

Він понуро вернувся до хати й дивився на сплячого чоловіка так, ніби перед ним завинив. Тому чоловіку з шістьма пальцями загрожувала небезпека. Він тікав, шукав рятунку, але не міг пробитись крізь лід, як Симеонове озеро. Полум’я свічки чаділо, коливалось. По хаті пробігали тіні, такі, як надворі, наче вбігли за ним, як тільки він увійшов. Яків заплющив очі й побачив кості свого мертвого брата, під землею, загидженою сміттям і порослою блідою травою. Бідні самотні кості… Так і він колись ляже в цю землю, невпізнаний, незрозумілий, неоплаканий. Наче й все одно, що буде після смерті. Коли людина перестає дихати, душа її відлітає. Він бачив, як це відбувається. Увесь жах і таїна смерті у тому, що настає раптова тиша і завмирає навіть комаха, котру розбудило світло. Навіть годинник зупиняється.

— Годі, — наказав собі Писар Західних Воріт, — що це зі мною відбувається? Чи, може, з кимось, кого я знав? Я перебуваю у місці, де смерті не існує. Але вона близько. За Воротами.

Вітер бився гілками у шиби. Темрява все ще володіла землею, і ніч була безконечною. Сновида мирно спав, і, швидше за все, без снів. Навіщо людині шість пальців? Якби в неї були крила, вона б пишалася ними. Шість пальців, як і горб на спині, нічого не додають, окрім зайвих клопотів. Сам Яків не мав нічого зайвого, як міг би спокійно жити, розтоптавши ще в дитинстві мрії. Пливти за течією, радіти красі світу, стати майстром власного життя з холодним серцем, як його дід. Ті, хто має холодне серце, не потраплять до Притулку. І ось кості діда теж тліють під землею. Смерть, якої він боявся, виконала його найзаповітніше бажання: щоб усі дали йому спокій. У Притулку кожен дізнається, що тут немає смерті. Сам чи від когось. Але їм це байдуже. Це — несуттєво. Безпека — ось що суттєво. Надійність, захист. Притулок захищає. Це місце настільки неймовірне, що ніхто не може навіть собі уявити. Чи написати про нього. Усі книжки в магічній бібліотеці — про людей, але не про Притулок. Очевидно, магія цих книг полягає у тому, що у них йдеться про людину, кожну зокрема, чиї кості лежать у землі, а душа описана в книгах, які можна знайти лише в Притулку. Це — не зібрання книг, не криниця мудрості, бо немає більшої мудрості, ніж життя самої людини. І вийшовши звідси, Писар стане мудрішим завдяки собі, а не істинам, котрі люди з холодним серцем так квапляться пізнати.

Ворота — вузькі. Їх не можна розчиняти навстіж, щоб не стався перетяг і Притулок не опинився на рівнині без води, дерев, без горбків, схожих на могили. Де нема за що зачепитись оку. Краще тобі, Писарю Західних Воріт туди не дивитись. Той, хто йде звідси, бачить щось інше — місце, куди повинен дійти. Ніщо не примусило б Якова відчинити Ворота у такий вітер.

Він ще й досі не розумів, яким повинен бути Справжній Писар, окрім того, що має мати папір, ручку й каламар з чорнилом. І ще те, що Писар лише наполовину в Притулку. Він може захворіти, померти, накласти на себе руки, але повинен перед тим вийти через Ворота, бо від цього залежить саме існування Притулку. Він мусить усвідомлювати це, бо має вибір. Жоден Писар не пішов супроти життя на цій землі. Уміти служити іншим і не забувати, що ти належиш собі, — ось чого повинен досягти Писар. Це ніде не записано, як і те, що розміри Притулку залежать від кількості зла у тому світі і якості протидії цьому злу. Записана думка здатна ненароком вбити щось тендітне, але дуже важливе. Той світ звик хизуватися записаними думками, вбивати ними, насилати через них божевілля… Найліпше, коли люди сидять навпроти і розмовляють, або коли ти розмовляєш з книжкою. Можна припустити, що Притулок теж розмовляє з тим світом через обидвоє Воріт. Без ненависті і страху.

Так Яків цієї ночі відчув близькість смерті, чиє холодне дихання перелітало через мури, хоча могла це бути просто смерть зими. Крига на калюжах ставатиме усе тоншою, і можна буде не думати про кості мертвого брата й сніг, що падає, коли намагаєшся когось шукати. Та сновида раптом сів і сіно затріщало в сіннику. Очі мав заплющені, отже, не прокинувся. Потривожений вуж, що невідомо коли опинився у нього на подушці, сховався у темряві. Не кажучи ні слова, а сновиди часом можуть говорити лише їм зрозумілою мовою, чоловік встав і рушив до дверей. Не можна було його зупиняти окриком. Яків узяв сновиду за руку, але той з несподіваною силою вирвав її, натиснув на клямку, наче справді бачив, де вона, й вислизнув з хати. То був уже не жарт.

В лице Якову сипнув дощ, перемішаний зі снігом. Він затулився рукавом, і кинувся одразу до Воріт. Хтозна, чи не потрафить сновида відсунути засув. Але Ворота стояли наче вилиті з темного металу.

— Гей! — крикнув Яків. — Де ти!

Він затулив спиною засув і став вдивлятися у темряву. Скільки ж триває ця ніч?! Скрипіли дерева, розгойдувані вітром, скреготів півник на даху, доки його не зірвало, і бляха зі свистом і дзенькотом опинилась невідомо де. Ворота двигтіли під спиною, опираючись руйнівному західному вітру, що ніс з того світу плач, брязкіт зброї, виття сирен і ляскання батога по людському тілі, перестук зубчатих коліс, поодинокі постріли самогубців, калатання сердець тих, кого вели на страту, крик породіль — усе це зливалось в один великий лемент людського роду. Тіло Писаря перетворилось на метал; він далі підпирав Ворота, хоча ніхто не міг у них увійти, крім його наступника.

Нарешті він розгледів сновиду, який не чув ні страху, ні холоду, і вже був на третьому щаблі драбини. Вежа могла кожної миті впасти. Та коли Яків побачив це, у серце його вступила тиша. Він покинув підпирати браму й піднявся на вежу слідом за тим чоловіком, що зробив це із заплющеними очима. Все одно була ніч і ніде не світилось жодного вогника. Під ними було провалля, угорі — теж. Поступово до Якова почали вертатись відчуття, як по обідраних руках стікає кров, і болять вуха від різких звуків бурі й холоду. Той чоловік боровся з чимось таким, що його не могли знищити навіть століття перебування у Притулку. Та сила мучила наяву, натомість сни були лагідні й невинні. Та сила звалась сумління. Тому Ізидор не прийняв Притулку, а стара Марта віднайшла в ньому рідну душу, а щодо маленької дівчинки, то вона знала, як їм потрібна, і потребувала їх не менше. Від Притулку можна відмовитись.

Потім вони зійшли на землю, чоловік з шістьма пальцями і Писар Західних Воріт, і, геть знесилені вітром, посідали в хаті. У сновиди нарешті розплющились очі, але у напівтемряві важко було сказати, якого вони кольору — сірі чи сині.

— Як тебе звати? — спитав Яків.

Той розкрив рота. У нього не було ні язика, ні зубів.

— Нічого, — зітхнув Яків, — це не страшно. Говорити можу і я.

Але той похитав головою і показав на книжку, що лежала скраєчку стола. Підбадьорливо посміхнувся й підсунув її до Якова.

— Ти знаєш, що тут книжки особливі? Їх не можна прочитати двічі….

Чоловік закивав головою, продовжуючи посміхатися. Яків розгорнув книжку навмання. Кров уже засохла і він не боявся забруднити папір. Піднісши свічку ближче, Писар почав читати:

2003 — 2004 роки