Подвійне життя

Ти гратимеш знову i знову…

Я вышла на улицу, зажав в правой руке конверт. Куда идти — над этим я задумывалась вряд ли. Это не имело никакого значения, по крайней мере в тот момент. Возможно, это был замечательный день — на самом деле, но для меня это было не так. Или — для меня уже давно так не было.

Мне очень не хочется утрировать.

Просто я уже давно не чувствую радости. Ни от чего.

Возможно, вам захочется немного спошлить и спросить меня — даже ЭТО не приносит тебе радости? О'к, друзья.

Даже это. Потому что этого тоже уже давно не было. Потому что я не могу хотеть без любви. Честное слово.

Но в высшей степени симпатичные мне люди — есть, таковые имеются.

Мне, правда, сложно придумать, что бы мы делали — я и объект моего сверхжелания — останься мы одни в комнате.

Наверное, я бы просто на него — этот объект — смотрела. Смотрела и смотрела — не отрываясь. Потом бы подошла и взяла в свои руки его — объекта — руку (разумеется, при условии что мне это позволяют, что все происходит по доброй воле обоих сторон, а не под дулом пистолета, который я держу в вытянутой дрожащей руке). Взяла бы его руку в свои и стала рассматривать пальцы, внимательно изучать ладонь, ногти, фаланги, линии — жизни, любви, здоровья...

Собственно говоря, это письмо — Вам. Я написала его вчера вечером. Да нет, о чем это я. На самом деле я написала его позавчера на работе. Да — я написала его на работе. И не в перерыве (у нас не бывает перерывов, даже на обед), а в самом разгаре рабочего процесса. Представляете, выпускающий суетится, верстальщик коптит над очередным документом, шеф орет, орет, орет, как всегда, независимо от настроения, выпускающий, как я уже заметила, суетится, бегает, заглядывает, что передо мной на столе, какой очередной документ, что я делаю, быстро ли я работаю, все ли я делаю... А я, пряча блокнот под документами, писала Вам это письмо. Быстро, четко формулировала свою мысль, пока мой выпускающий думал, чего это я вечно так вожусь...

Допекло меня, что ли. Недавно я напугала свою подругу. Одна не испугалась, а вот вторая — пройнялася. Мысль моя — резкая и больная, болезненная — проникла в нее.

Была очередная неделя, когда я раза три возвращалась домой на такси — в такое (ночное) время ничего больше не ходит. Утром — с тяжелой головой — встаю на тяжелые, будто вообще не существующие, ноги. Завтракаю, надеваю мятую одежду, говорю «пока» своей соседке-сожительнице и иду на работу. На работе я не всегда успеваю записывать свои драгоценные мысли.

И вот наступили выходные, я спала до 12 или до часу дня, я уже не помню. Это называется — выспаться за прошедшую неделю и на будущую. Хотя на самом деле это — так много спать — полное свинство. Это все равно, что жрать с помойки, с грядок, с деревьев, немытое, несъедобное, а жрать и жрать все равно.

***

Здається, зараз я сплю і бачу надзвичайно гарний сон. Існує думка, що людину навмисно позбавляють найважливіших спогадів про сни, які вона бачила уночі. Аби вона прагнула жити своїм життям на Землі.

Але я прагну і так.

***

Голова тяжелая, тело сонное. Мозги, забитые туманом.

Да, я веселая девушка, если вы об этом.

Ну, в общем, потом, когда я наконец-то проснулась и оторвалась от постели, моя соседка и наша извечная третья (она пришла в гости, мы вместе учились в университете) решили, что не помешало бы прибраться. Впрочем, третьей как раз начихать особо — ей-то что, но моя соседка указала мне на кучки пыли по углам, а потом указала на ведро.

И вот — я взяла это ведро, набрала в него воду. Взяла тряпку, намочила ее и вымыла пол в зале, то есть в большой комнате. Потом перебралась в спальню. И вдруг поняла, что сил совершенно нет. Что сил моих больше нет.

Что через неделю будет то же самое. Что мой выпускающий ковыряет пальцем в зубах. И через неделю будет то же самое. Завтра — уже завтра — повторится то же самое.

Что мне не прощают ни одной непоставленной запятой, а «спасибо» не говорят практически никогда. Хотя, нет говорит — мой выпускающий, это тот, который иногда ковыряет в зубах.

И через неделю будет то же самое. И это мне не нравится. А нравится мне, как Бред Питт скручивает шею в «Мистер и миссис Смит». И через неделю будет то же самое.

И я опустила тряпку в ведро и заплакала. Нет: я швырнула тряпку в ведро и разревелась. И начала орать, что меня купили. Нет — я начала выть, что меня купили, а я устала, а купили за дешево. Уж если тебя купили, это всегда будет дешево, а я совсем не об этом мечтала в детстве. Я совершенно не о таком мечтала все свое детство, которое тоже не отличалось особой счастливостью. И уж совсем я не мечтала о том, что со мной будет человек, который уйдет при первой же лучшей возможности, я попала как ни крути. Я больше не могу так, я устала, у меня нету сил. Разумеется, я говорила не все из вышеуказанного, но и того, что я говорила, было вполне достаточно, с лишком.

И тогда та подруга, которая со мной жила, сказала, положив мне руку на плечо: ты выспишься, и все будет хорошо. А мне хотелось бы, чтобы она сказала: так будет не всегда. Ты добьешься своего.

А та подруга, которая пришла к нам в гости, положив мне руку на второе плечо (или это было первое?), заговорила: ну что ты, что ты, успокойся. Она испугалась.

И мне стыдно теперь. Мне так стыдно перед тобой.

И вот я написала это письмо. Спустя некоторое время я написала его, сидя за столом на работе — во время работы, напряженной — без дураков — работы над каким-то Порядком. Или Инструкцией. Или над еще каким-нибудь дерьмом.

Знаю — всем уже хочется узнать его содержание. Да-да, сейчас.

Нет, еще не время. Подождите. Вы еще недостаточно хорошо меня знаете, чтобы вникать в мою личную переписку. Еще немного — обо мне.

Даже не знаю, что сказать.

В настоящее время я в очередной раз переживаю свою мучительную весну. Это когда отчаянье переполняет сердце уверенностью в благополучии, несмотря ни на что. При этом я практически не имею представления, что делать дальше.

После того, как я отправлю это письмо.

Не знаю, что именно, но что-то очень сильно, невыносимо мешает мне жить и дышать счастливо, вдыхать и выдыхать полной грудью, чувствовать мир без сильной боли. Скорее всего, это что-то живет у меня внутри. Немного в голове, немного в сердце. Я неплохой, но не всегда благодарный человек.

Характерные, красивые люди говорили мне, что я эгоистична. И, наверное, это правда. (Глупо ухмыляясь, я думаю, что это еще и справедливо.)

Многие находят некое спасение от странных ощущений в грудной клетке в сигаретах и спиртном. Если бы это помогало мне, наверное, я бы не искала сейчас почтовый ящик. Небольшая сомнительная отдушина, за которую мы платим свою цену, которая не указана в стоимости товара.

Когда я была маленькой, дома никогда не было алкоголя. И поэтому я поначалу относилась к выпивке очень настороженно. Давала себе слово, что выпью бокал шампанского после первых заработанных 100 долл. И на самом деле выпила раньше первой стипендии. Но — очень немного. А потом у меня появились друзья, среди которых были такие, которые считали, что не грех пропустить рюмку во время обеда, каждый день. И я сначала до слез спорила, говорила, что это алкоголизм.

Потом я поняла, что курят очень многие, но рак легких получают только некоторые; спиртное употребляют тоже почти все, но спиваются опять-таки некоторые. Не те некоторые, которые получают рак легких, но тоже неслабо. Я перестала спорить, но сама все-таки позволяла себе расслабляться в основном по праздникам.

Не могу сказать, что то или иное спиртное помогает моему вдохновению доходить до меня, нет. Просто я раскрепощаюсь, начинаю много говорить, смеюсь. Становлюсь душкой, короче.

Видели бы вы меня.

Хотя многим знакомым именно в таком состоянии я нравилась, в смысле больше, чем обычно.

Когда-то мне казалось, что я должна нравиться всем без исключения. И были единицы (безусловно, всячески обиженные жизнью), которые почему-то не воспринимали меня адекватно. Например, моя учительница, которая вела у меня украинскую литературу в 7 классе. Она почему-то недолюбливала меня, впрочем, по всей видимости, это был тяжелый комплекс непринятия всяческих инородных (с ее точки зрения) объектов. Моя фамилия в этом плане говорила ей если не обо всем, то о многом и многом. Однажды она прямым текстом проехалась по тому, что, мол, «понаприїжджали». Безусловно, это мало способствовало моей заинтересованности в совершенно новых для меня языке и литературе. (Тем не менее, моя специальность — «українська мова та література», диплом ХА № 23789654. Другим учителям я нравилась...)

Еще был случай — кажется, я много болтаю — она подняла меня и спросила, какое задавалось домашнее задание. Я медленно поднялась и, по-моему, мукнула-таки что-то вроде «не знаю». На этом месте Лариса Ивановна (познакомьтесь) прибегла к методу индукции для постижения ситуации. «Ти не знаєш, яке було домашнє завдання, — проголосила вчителька. — Отже, ти не вивчила його, тобто не зможеш мені розповісти. Ставляю тобі двійку».

Это было бесподобно, особенно если учесть тот факт, что задавали нам всего лишь прочитать одну думу, уже не помню какую, может быть про Богуна, а уж текст я прочесть смогла бы. (Я училась в обычной школе, а не для умственно отсталых.) Разве что без выражения — я всегда читаю без выражения, в традиционном, то есть классическом понимании этого слова.

Итак, эти пространные рассуждения были предназначены для того, чтобы познакомить вас с одним из немногих людей, которому я не понравилась как-то сразу и органически.

Наверное, теперь вы думаете, что после, к примеру, «Лонгера» я всегда рассуждаю о системе образования.

***

У моєму житті був такий час, такий період, коли я боялася лягати спати. Бо я була надзвичайно щаслива і переживала, що все мине, коли я засну.

А потім — сон, це було єдине, на що я чекала.

У житті буває по-різному.

***

Я имею свое суждение по многим вопросам, это не значит, что я имею склонность судить, тем более осуждать. Мне кажется, человеку дают увидеть и ощутить многое, чтобы в нем выработалась толерантность в очень правильном смысле. В хорошем случае он еще и преумножает любовь.

Сложно выработать толерантность по отношению к насилию.

Чаще всего я погружена в себя. В народе это называют заторможенностью.

Возможно, человечество в целом очень часто ошибалось. Тем не менее сейчас я испытываю огромную благодарность. Огромную благодарность по отношению ко всем, кто на протяжении тысячелетий не уставал петь о несчастной любви, счастливой любви, о надежде на любовь, о смерти надежды на любовь, обо всем, что касается любви. За то, что человечество благословляло тех, кто умел сохранить и преумножить любовь в своем сердце. Вопреки и благодаря.

Иначе мы бы окончательно потеряли нить, соединяющую нас с Тобой.

Мне бы хотелось привести всех поименно: поэты, музыканты, писатели, все влюбленные и любящие.

Придет время, несчастливой любви не бывает, и мы все поймем, как это.

Не сегодня.

Еще я глубоко уверена, что любой человек должен быть способен бежать 2 км под дождем ради своей любви. Даже если повод самый пустячный.

Интересный, действительно интересный факт — почему в самом начале отношений часто люди много курят и пьют спиртного? Для храбрости? Чтобы решиться на важный шаг? Или, может быть, чтобы его пережить? Или для того, чтобы побыть хоть в какой-то имитации тишины друг с другом — поначалу это еще интересно? Чтобы послушать себя нового?

Впрочем, мне сейчас совершенно не до этого, вы видите, я несу письмо, я написала письмо и сейчас иду выбирать почтовый ящик. Мне абсолютно не до размышлений по поводу того, как, сколько и при каких обстоятельствах мы курим и пьем. Думаю: куда бы бросить конверт?

Может быть, разумнее всего выбросить его в ближайшую урну. Ну да ладно, дело не в том, что и как разумнее. Разумнее было бы начинать все не так, рождаться, наверное, тоже как-нибудь другим боком было бы разумнее. Брошу его в ящик на Иванова! Да, на улице Иванова есть замечательный почтовый ящик, я как-то бросала туда письмо маме, к тому же это и недалеко.

Наверное, уже просто неприлично задавать такие вопросы, но: вам интересно, кому это письмо адресовано?

Нет, не моей маме.

Это письмо адресовано местной литературной газете.

Нет, это не письмо любимому, которое посреди его создания стало вдруг литературным произведением. Это письмо Стефани Миламне — самой лучшей актрисе в мире. Но адрес, указанный на конверте, — не нью-йоркский. Ведь Вы живете в Нью-Йорке, правда? Я читала — Вы говорили об этом в одном из своих бесчисленных интервью, что Вы живете в Нью-Йорке. Но я пишу не туда. Ведь я не знаю Вашего адреса. А оставлять его у себя я уже не могу. Пусть его прочтет хотя бы кто-нибудь. Хотя бы кто-нибудь. Поэтому я отправлю его в литературную газету. Кажется, это письмо такое искреннее (насколько я могу рассуждать об этом), что стало вполне литературным. В гламурном журнале такое опубликуют вряд ли. Вот я и пишу — в местную литературную газету.

Если вам не хочется дочитывать эту историю, а хочется просто прочесть это уже порядком застрявшее в зубах письмо (на характер!) — оно висит на моей страничке в «Живом Журнале».

Прочитайте, я пока только на площади, до почтового ящика метров 300.

Те, кто открыл необходимую страницу в «LifeGournale», уже читают следующее:

Добрый день, уважаемая Стефани Миламне! Я преисполнена восторга по поводу Вашей деятельности в области кино, а также Вашего присутствия в мире в целом.

В настоящее время каждое утро, в том числе одного из выходных (правда, иногда оба выходных я могу оставаться дома) я трясусь в маршрутке, которая привозит меня на работу.

Номер у маршрутки — 78.

И сегодня я поняла, что если бы в Нашем Мире не существовало кинематографа, возможно, я считала бы свою жизнь почти завершенной. Было бы так мало соблазнов и, без сомнения, Бог был бы ближе. До Него было бы просто подать рукой.

Но кинематограф существует, а в нем Вы — одна из Самых Ярких Звезд.

Возможно, я считала бы своих коллег по цеху самыми прекрасными людьми, а свою профессию — самой нужной и лучшей. Я считала бы, что работать в центре города — это Божье Рукоположение на мою голову.

Но есть Голливуд, фильм «Призраки», где Вы прекрасны в каждом кадре.

Слава Богу — в умах людей заключен механизм сопоставления. Возможно, я чувствовала бы свою значительность, делая каждый шажок.

Возможно, я бы хотела, чтобы мои дети были как я и пошли по моим стопам.

Но есть Ларс Трумен, он чем-то озабочен, а вы немного помогли ему — осуществили его замысел, нажали на курок.

Христианские заповеди оставляют многие вопросы без внимания. Бог не заставит встать с места и идти: Он в сердце каждого. Пинка под задницу отвешивает Кумир. Это Кумир спрашивает: а кто же ты? Твой Кумир счастлив на твоих глазах. Или плачет. Или зовет.

Благодаря Вам колесо сансары крутится с бешеной скоростью. Кого-то отбросит к стене, кто-то реально выпачкает обои своими мозгами. Но Вы будете возвышаться над всеми и вся, напоминая каждому, кто не с Вами, о его жалком и нищем компромиссном выборе.

Благодаря Вам я до сладости несчастна.

Глядя на Вас, я познаю Бога.

Спасибо, братья Люмьер.

Спасибо, Стефани Миламне.

Спасибо, Господи.

Немного неожиданно, да? Со мной бывает такое, да... Да что там.

Я действительно так считаю, ребята.

Предысторию возникновения этого письма вы уже поняли, я думаю. Разве что еще немного добавлю.

Был час ночи. На кровати сидели трое — вы с ними уже немного знакомы: Сова, я и моя сожительница. Они уже собирались спать. Я собиралась смотреть фильм Алехандро Менара «Призраки».

Я очень люблю смотреть хорошие фильмы. Нет-нет, вы не поняли меня, знаю, что не поняли: Я ОЧЕНЬ ЛЮБЛЮ СМОТРЕТЬ ХОРОШИЕ ФИЛЬМЫ. Для меня это процесс сотворчества. Даже если я позволяю себе (крайне редко, последний раз — во время просмотра «Мистер и миссис Смит») есть при этом попкорн. И еще фильмы — это часть моей судьбы; не все, разумеется.

Так вот, «Призраки» — один из замечательных фильмов, где Стефани Миламне играет прекрасную роль и играет ее прекрасно. Строгая мать, безумие, ожидание...

Хочется следить за каждым поворотом ее головы — так она все делает. Если бы Вы знали, сколько жизненных сил подарили мне. Спасибо.

Я опустила конверт в ящик, я иду домой.

***

Я прокидаюся уранці, я відчиняю вікно, я бачу сонце за вікном. Сонце усміхається мені, так відбувається від дня мого народження. Я не пам'ятаю іншого ставлення Бога до мене. У дитинстві — ми жили на узбережжі — мама ніжно будила мене вранці, батько сміявся, пив молоко.

Усе, що я пам'ятаю, — це суцільна любов.

***

Я очень редко даю какие-либо обещания, особенно себе. Просто стольким людям мне хотелось бы сделать что-нибудь приятное, многим, правда. Потому что благодаря им всем я, наверное, до сих пор живу. Я всегда знала, что глубоко в душе, где-то в сердце, у меня тепло. И я верю в себя. И я знаю, что все будет хорошо.

Но вот, мне 23 года, а я до сих пор никто. А значит, мне всё еще нельзя давать обещания своим друзьям — каждому из вас я подарю кусочек самого Солнца.

Почему у меня рождаются в сердце такие желания? Почему я не разочаровываюсь в них? Ведь я ничего не могу.

***

Виходячи на берег океану, я бачила, як хвилі складають мені до ніг свою силу. І я хотіла нести людям добро.

Кожна моя роль — це маленьке народження і невеличка смерть.

***

Когда я прихожу на работу, мне хочется, обратившись ко всем сразу, сказать: давайте проснемся.

Но — проснемся от чего? И — к чему?

Я зарабатываю деньги, чтобы содержать себя, делать подарки, которые в сотню раз мельче, чем мне хотелось бы. Как проснуться, как покинуть этот сон? Покажите мне выход из этого тоннеля. Покажите мне выход, кто-нибудь.

***

Часто питаю себе: чому саме я отримала стільки добра? Що я маю з ним робити? Адже, помираючи у черговій ролі, я відроджуюся наново. До кого я несу свою любов? Чи вбачають у мені любов кінокритики? Мої глядачі — чи відчувають вони її? Хто-небудь, розкажіть мені, що ви відчуваєте, коли бачите мене? Коли ви бачите, як я помираю, як я згоряю у вогні від щастя? Що ви відчуваєте тоді?

Що я можу зробити для Тебе, мій Боже?

***

В последнее время меня часто преследует один сон.

Теннисный корт, сетка — это маленький корт, спортивная база, так, чтобы поразмяться.

Разминаться собираются двое. Они уже выиграли всех претендующих на этот — последний матч. Практически всухую. Эти двое — я и еще кто-то. Кто второй — не важно. Это человек, отказывающий себе в победе слишком долго. Назовем ее Лара Крофт. Я называю ее так за умение бегать по потолку.

Я немного опаздываю на матч, где-то задерживаюсь, Ларе уже отхлопали, а я на несколько минут задерживаюсь.

На мне белая футболка без рукавов, голубые шорты небесного цвета, носки и кроссовки. Я прекрасно выгляжу, у меня сильные руки с рельефно выраженными мышцами.

Лара Крофт в синем.

Я вбегаю на корт, бегу к своему инструктору, где ты ходишь? — спрашивает она меня.

Я бегу к сетке, Лара тоже подходит, я жму ей руку, она жмет мою, я говорю: захоти меня выиграть — и смотрю в ее небесные глаза.

Что бывает, когда небесные глаза теряют небо? Они теряют небо капля по капле. Обычно это бывает так.

С тобой так не будет, Лара. Захоти меня выиграть.

Мы начинаем игру. Наши зрители — Очень Уважаемые Люди. Они сидят не шелохнувшись. Они знают всё обо мне, наверное, о Ларе Крофт тоже, поэтому им трудно сделать выбор. А когда люди играют, нужно сделать выбор в пользу одного из них. Наши зрители знают об этом.

Я делаю первую подачу. Мяч летит на твое поле, ты отбиваешь. Теннисный мячик желтого цвета.

Мне всегда хотелось быть агентом ФБР и разбирать головоломки.

Я отбиваю мячик на твое поле. Ты контролируешь все поле, стоя немного позади игровой площадки, ты успеваешь отбить.

Я люблю большой теннис.

Зрители сидят не шелохнувшись. Мне кажется, они даже не моргают.

Я пропускаю этот мяч.

Тем не менее я выигрываю первый сет. Первую партию я выигрываю. Моя инструктор довольна мной.

Я смотрю на Лару Крофт и говорю одними губами: захоти меня выиграть.

А вслух я кричу: это не веник, Лара, это теннисная ракетка!

Палящее солнце. Оно остановилось прямо над нашим кортом. Пот течет по нашим лицам. Зрители немного расслабились и пошевелились. Я пью воду.

Кто твой инструктор? Я не знаю. Вы не знаете моего инструктора? Не беда, я тоже ее не знаю.

Начинается второй сет.

С правой стороны корта (с правой от меня), там, где нет скамеек, начинают собираться посторонние — другие — зрители. Трудно обойти вниманием такой матч. Они бодро улюлюкают. Их предпочтения делятся ровно на двоих.

Твои подачи. Я отбиваю первый мяч. Я в прекрасной форме. Я выигрываю мяч и тут же проигрываю тебе. Мы идем друг за другом по пятам.

Справа от меня размахивают футболками.

Слева сидят не шелохнувшись.

Я всегда любила большой теннис.

Если бы я им занималась с детства, я бы уже была звездой.

Я была бы звездой, о мои зрители слева.

Я была бы звездой, мои зрители справа.

Наш счет с Ларой составляет: 1:0 (в мою пользу); 1:1; 1:2; 2:2; 3:2; 3:3…

Я улыбаюсь — вот это игра. Это похоже на настоящий профессиональный теннис. Вероятно, эта мысль посетила головы большинства присутствующих. Я кожей чувствую интерес к нашей игре, все больше мне кажется, что это — моя игра, только моя, и я ее веду.

5:5. Если этот гейм (моя подача) я выигрываю, игра заканчивается в мою пользу.

Я чувствую, что эту подачу проиграю.

Лара Крофт очень собранна. Лара Крофт чувствует сердце желтого теннисного мячика.

Но — повинуясь закону жанра — я делаю небольшой показательный прыжок в сторону «правых».

Небольшой кувырок в воздухе — боком. Они аплодируют. Они улыбаются.

Это был вызов, и теперь зрители слева точно знают, что второй сет я проиграю.

Подача. Лара отбивает. Я отбиваю. Она бьет в правый угол. Речь идет о каком-то сантиметре, я не успеваю добежать, речь идет о полутора сантиметрах, не более, не более.

Зрители справа взрываются аплодисментами, криками и улюлюканьем. Слева — сдержанно, но искренне аплодируют. Эта игра никого не оставила равнодушным.

Таймаут. Я иду в свой угол. Инструктор протягивает мне полотенце. Я вдруг осознаю, что, несмотря на крики, аплодисменты, звук ударов мяча о ракетки, я слышу какую-то белую тишину в голове. Да, именно так: белая тишина.

Я возвращаюсь на поле, улыбаясь. Подмигиваю Ларе, она машет мне рукой и поднимает вверх большой палец.

Свист ракетки в воздухе, удар, мячик в игре.

Это была товарищеская встреча на свежем воздухе на базе отдыха, где проводились соревнования между любителями активного отдыха. До того, как началась жара.

Неплохие кадры для какого-нибудь авторского кино. Мне кажется, я слышу щелчки затворов фотоаппаратов, вижу вспышки камер.

1:0; 1:1; 2:1; 2:2.

Следом друг за другом.

Мне кажется, даже зрители слева болеют за нас или хотя бы за эту игру. Они ждут разрешения.

Справа по обыкновению неистовствуют, когда кто-то проигрывает и очередное очко засчитывается кому-либо из нас. Они все еще видят разницу между нами.

Сколько нужно посмотреть game's, чтобы все понять?

Может быть, нужно хотя бы один раз сыграть самому.

Пот заливает наши лица, висит капельками, льется по спине, мокрые шеи. Никогда в моей жизни не было столько пота.

Я ведь знаю, Лара, что в последнее время ты не в форме. Ты упускаешь и продолжаешь упускать.

Но на этом поле, вместе со мной — здесь все не так. Здесь Лара Крофт бегает быстрее всех.

3:3; 4:4; 5:4.

Моя подача — еще один шанс выиграть. Зрители справа убедительно просят меня об этом.

Кажется, кто-то из «правых» сделал ставки, на нас делают деньги, Лара...

Вся моя одежда мокрая от пота. Мне начинает казаться, что пот просачивается сквозь белую кожу кроссовок.

5:5.

Зрители справа подпрыгивают, машут руками, кто-то пытается залезть на сетку.

Моя подача. Моя инструктор вжалась в угол поля. Возможно, мы просто занимаем слишком много места. Я не знаю, кто твой инструктор.

Ты отбиваешь мяч, я возвращаю его тебе, ты отбиваешь. Зрители слева смотрят то на одну, то на другую половину поля.

Ты отбиваешь...

Желтый теннисный мячик (крупный план), желтый теннисный мячик летит...

Он уже рядом, он совсем рядом со мной, я так ясно и как будто в увеличении вижу его.

Я стою в оцепенении. Мяч пролетает мимо меня. И ударяется о поле, он ударился о мое игровое поле справа. А я не могу пошевелиться.

Тишина.

Справа происходит взрыв.

Зрители слева медленно встают и аплодируют.

Зрители слева — самые Уважаемые Люди Планеты — аплодируют тебе (нам?) стоя.

Я медленно прихожу в себя и вижу твое лицо. Это счастливое лицо. Я улыбаюсь, улыбка от левого уха до правого делит мое лицо на две неравные части.

Просто чтобы убедиться в том, что мои конечности и вообще все внешние и внутренние органы подчиняются мне как раньше, до этой игры, я бегу к сетке и делаю кувырок в воздухе, подбегаю и обнимаю тебя. Твое счастливое лицо. Зрители, которые были слева от меня, аплодируют стоя.

***

Підходячи до океану, я розмірковувала про те, який він величезний і сильний, яка у ньому дивовижно прозора вода.

Пізніше, коли мій чоловік обіймав мене, я почувалася так, наче на мене накочується хвиля океану. Я нічого не могла порівняти із цим відчуттям. Мені довелося порівнювати з цим лише самотність.

***

В моей голове возникают прекрасные картины, которые пугающе далеки от реальности. Одна лучше другой, постоянно. В жизни многое серо и безрадостно. Я не знаю способа, каким могу воплотить свои сны.

В моей голове крутятся всякие блокбастеры, а в груди горит настоящее солнце. Почему же я сижу за пыльным столом, сейчас войдет мой выпускающий редактор, слышен его кашель.

О таких людях, как он, обычно не пишут книг. Так что я опять делаю что-то не так.

***

Я живу яскравим кольоровим життям. Мабуть, мені заздрять мільйони жінок. Імовірно, деякі чоловіки мені також заздрять. Скоріше за все, певний їх відсоток хотів би мене мати за дружину.

Я тішу себе надією, що йду проти течії цієї уваги. Завжди усміхаюся, жартую із знайомими — і йду проти течії. Мої знайомі — теж дуже відомі люди, багато з них — те, що зветься «зробили себе самі». Я теж зробила себе сама.

І ось тепер на вершині я думаю: як сталося так, що я пройшла повз свою мрію?

***

Какой-то странный сон часто заставляет меня внутренне вздрагивать, мне хочется плакать, как будто это история обо мне, как будто бы это я та самая девочка, в далекой вьетнамской деревне, а может быть, дочь последнего человека в африканском племени, ого, это даже не назовешь словом «утрировать», я родилась среди одинаковых людей, думающих одинаковые мысли и только мой дед хотел, чтобы я лучше других ловила рыбу и чистила картофель, только мой дед, и я горько плакала, потому что хотела еще большего.

Я горько плакала, потому что непонятно откуда знала, что моя любовь живет в огромном доме в Нью-Йорке, на краю земли худая и загоревшая вечным загаром я, а ты живешь далеко в Нью-Йорке, и откуда мне это известно, никто не знает, даже вождь племени.

Я встаю в холодном поту, я встаю в слезах, ведь все не так плохо, и это не моя история, и я совсем не слабая девочка, но моя мечта так же далека, возможно, моя мечта так же далека.

***

Я можу практично все собі дозволити. У моєму банку — мільйони доларів. Це надійний ґрунт під ногами, до якого мені не вистачає трохи щастя.

Це мій світ, тому що він любить мене. Я належу до цього світу.

Коли я граю чергову роль, я вчергове віддаюся їй цілковито, без останку. Лише тоді я відчуваю: Він десь поруч, дуже близько, можливо, Він саме тут.

Мені не вистачає сміливості говорити, навіть розмірковувати про це.

***

Я всегда очень хорошо училась. Будем объективны — я отличница, и это со мной давно. До школы, обычной начальной школы, были шахматы. В плане шахмат, впрочем, мое отличие заключалось в том, что они мне не нравились. У меня было такое впечатление, что они отвлекают меня от чего-то действительно важного. Только теперь я понимаю, как много они дали мне, маленькие деревянные фигурки. А тогда, когда я занималась ими вплотную, ни о каком глубоком понимании ситуации — в плане взгляда в будущее — не могло быть и речи. Впрочем, многое мне открывалось. И это я тоже поняла уже сейчас, когда пообщалась с некоторыми своими друзьями. Представляете, некоторые считают, что спорт — это бессмысленная конкуренция! Когда я говорю, что любой вид спорта, да, и бодибилдинг тоже, носит в себе зерно высочайшей философии, на меня смотрят так, как будто это моя точка зрения.

Кроме того, любая искренняя игра — это игра на смерть.

***

Мої батьки були чудовими людьми з певною презентаційною низкою суджень з будь-якого приводу. Безперечно, це дуже розумні судження, надзвичайно розумні судження, логічно обґрунтовані та підкріплені власним досвідом. Певна річ, я була маленькою дівчинкою. Певна річ, я мала слухатися, адже я просто не мала підстав чинити інакше.

У школі я намагалася (дуже) не говорити словами мами та батька, тому...

Я була надзвичайно гарненькою дівчинкою. Зі мною було приємно розмовляти.

***

Знаете, я бросила шахматы из-за любовной истории, которая имела место в моем сердце. Только в моем. В принципе, шахматы мне не нравились, может быть, своей сухостью. Может быть, мне было тесно в них, в этих 64-х клетках, хотя это очень глубокая игра, очень.

Окончательно я оставила их (даже дедушка не противился. Хотя до этого, когда была осуществлена попытка — мы с бабушкой пытались завязать в мои 8, — дедушка посмотрел на нас как на двух почему-то обезумевших), учась в 9-м классе. Для меня это решение было достаточно очевидным. Я не могла бы выезжать на своей везучести слишком долго. А потеряться для этого мира можно было легко: шахматы занимали много времени, чем дальше в профессиональный спорт, тем больше. Некоторое время я выезжала на понимании внутренней сути вещей — я понимала шахматы. Но однажды я бы перестала расти. Даже в то время выигрывать мне удавалось у своих сверстниц; те же, кто был старше меня хотя бы на год, мне не уступали. (В спорте возраст важен всегда.) Следовательно, размышляла я — даже нет, не размышляла, а осознавала, — однажды я упаду, не умея ничего, кроме изображения плохой игры в шахматы.

Вы можете себе представить миллионы людей, которые плохо играют в шахматы? И я среди них. Нельзя было делать такую ставку.

Sorry, я забыла: обещала же связать это с любовной историей.

Начиная с 8-го класса я была влюблена в школьного преподавателя. Это было таким сильным и таким нереализуемым (тогда, по крайней мере) чувством, что я была мучительно счастлива. Ну и шахматы, Приходилось ездить на соревнования, так сказать, разлука — физическая. Для меня.

Кроме того, потом нужно было нагонять упущенное по предметам. Да, это со мной серьезно.

***

Коли я брала участь у тій театральній постановці, ну, скоріше за все, ви пам'ятаєте, вистава мала назву «Порожня кімната»... Я знала, глибоко в душі я завжди знала, що це стане початком нашого поступу до розлучення.

Коли наставав період образи на весь світ (цей період час від часу наставав), чи можете ви вгадати, на кого я ображалася у тому числі? На письменників. Я до смерті ображалася на кожного письменника у світі за те, що жоден з них, жоден з цих жалюгідних графоманів не написав про те, що робити мені, коли в мене буде все гаразд. Можливо, мені було тісно. На мене тисла тіснява. Ні, я не заперечую, подібні ситуації обов'язково мали хоча б ким-небудь описуватися, я прочитала задосить, я читала Фройда, який сказав, що коли все нормально — у житті, з близькою людиною, у сексі, — то нічого не треба творити, просто людина цього не потребує, для сублімації нема приводу, так, можливо, у перший рік шлюбу це діє, але саме мою ситуацію не зобразив ніхто, жоден.

***

Училась я очень хорошо, то есть я была круглой отличницей в школе. (В университете у меня в зачетке было только две четверки — з давньої української літератури и з сучасної української літератури, последняя — госэкзамен.) Таким образом я выделила для себя довольно удобную нишу: меня никто не трогал, некоторые со мной общались. Если человек умный, ему можно простить странный внешний вид. Или манеру держаться. Если человек очень умный, ему можно простить то, что ему все равно, что у него с лицом и на лице. Мне было все равно, и, наверное, мои глаза всегда были беззащитными. Мне казалось, что тяжело — это естественное состояние для таких, как я. Такие, как я, это те, кто не может поступать, как все. Я не могла. Возникает вопрос — я чувствую эти растущие флюиды непонимания, — что же я имею в виду. Хорошо, я поделюсь с вами.

***

Отже, я почала відчувати, що мені трохи затісно. Не знаю, як це пояснити... Чому всі говорять про те, що потрібно людині, але жоден — про те, що треба, коли є все потрібне?! Чому ніхто не підійшов до мене, не запропонував потрібного номера телефону? Наш шлюб виявився справжнім голландським сиром: дуже смачно та весь у дірочках. Згодом у кожній дірочці оселився свій біс.

***

О'к, рассказываю. Мне было скучно со своими одноклассниками, и им тоже было со мной скучно. Мне не хотелось пить с ними в местных кафе. И в парке — пить с ними в парке мне тоже не хотелось. Нет, дело не в том, что мне не разрешали пить, и не разрешали где бы то ни было задерживаться, и не разрешали долго гулять, хотя об этом я уже говорила, дело было совсем не в этом: мне и вправду не хотелось. Мне хотелось совсем с другими людьми. Мне всегда хотелось идти со взрослыми и умными, которые сильнее, мудрее и старше. О'к, вы скажите: губа не дура, детка. О'к, но идти я была готова куда угодно.

***

«Порожня кімната» — ця назва добре віддзеркалювала мій стан, якого повною мірою я так і не позбулася. У певному сенсі я вже давно застрягла однією ногою у багні. Хоча, мабуть, зараз я вгрузла двома ногами. Хіба могла я знати... Хіба міг хто-небудь знати... що я житиму саме таке життя. Ось, я дивлюся у вікно свого великого дому, здається, чоловіки у таких випадках йдуть у бар, напівпідвальне приміщення, дешевий стриптиз, з дешевим блиском неглибоких очей і дешевими стегнами, дешеві напівприкриті ротики... Я нікого не засуджую, мені зовсім не до того. Я не можу засуджувати когось лише через те, що сама так жити не можу. А якщо б могла — з радістю пішла б куди-небудь, чи будь-куди з тим, аби весело провести, згаяти час. Просто я не можу, і вдома мені погано, хоча мої знайомі вважають мене за приємну людину.

Лише коли я стою на сцені чи перебуваю в кадрі, лише тоді я відчуваю, і досі відчуваю, практично собою, я чую голос небес.

***

Учиться мне всегда очень нравилось, и я много училась. Да что там — я только то и делала, что училась. В школе, дома, вечером, ночью, на выходных. И мне всегда казалось, что я могу лучше. Еще лучше, это я просто ленюсь. Я ленюсь, говорила я себе, я могу больше. Тщательно перечитывала абзацы в учебниках, абзац за абзацем, по нескольку раз.

Я всегда помнила, что я должна стать успешным человеком. Я должна стать звездой. А первое правило успешных людей — умей работать, даже если рядом никто не работает.

Иначе придет мама и начнет ругать меня. Иначе небо рухнет на землю, придет Бог — и будет ругать меня.

Засыпая в 2 часа утра, я чувствовала себя вполне счастливой. Я училась, я делала все, что могла.

«Порожня кімната» — це трохи про тих жінок, які можуть віддатися першому-ліпшому. Вони не можуть знайти нічого, що було б серйозним запереченням. Я простую нічною вулицею, світять ліхтарі, повітря насичене дощем, який падав годину тому, у мене тихий настрій, в одному з будинків грає блюз, чудовий сутінковий блюз.

Назустріч мені йде чоловік. Здалеку видно, що він по-чоловічому ґрунтовно доглядає за собою. Здається, що навіть здалеку я відчуваю, я передчуваю, який у нього запах. Це якісь надзвичайно гарні чоловічі парфуми, щось цитрусове та свіже, безумовно, справжній чоловік має саме такий запах. Ми наближаємося один до одного, просто йдемо назустріч один одному, йдемо на зустріч. За два кроки перед тим, як випадково торкнутися його руки, перед моїми очима пропливають картини майбутньої ночі, він усміхається, я трохи сповільнюю кроки, і він також.

Ми заходимо до найближчої кав'ярні, замовляємо мартіні, усе більше дивимося одне на одного, ніж розмовляємо. Потім їдемо до нього. Він не одружений, удома в нього легке поверхове безладдя, якийсь час я сиджу на кухні.

Рано-вранці я прокидаюся, приймаю душ та їду додому.

Тому що я не можу відповісти на питання: чому ні? Відповісти нема чого.

Я справді не знала, як можна і що треба відповісти на це питання, хоча і була одружена. Я старанно виконувала роль жінки, у якої, можливо, десь глибоко всередині щось відсутнє. Якась деталь, дрібна, але надто важлива. І хоча я не зраджувала свого чоловіка, цієї деталі все одно не було. Можливо, вона й справді не існувала.

Таку роль мені довелося грати.

***

Не обязательно было меня контролировать: вряд ли бы мне когда-либо пришло в голову совершить что-нибудь плохое. Я жила далеко от школы — может быть, на расстоянии около 2,5 км, хотя сейчас мне кажется, что немного меньше. Как-то, уже в университете, я посчитала, сколько находила километров за 7 лет учебы, практически всегда я ходила пешком, потому что именно на этом участке пути транспорт был совершенно непредсказуем. Получилось что-то около 1045 км. Неплохо, правда? Как вы полагаете, это могло не отразиться на моем мышлении?

***

І коли одного разу це сталося — я дізналася з вечірніх новин про те, що ми з чоловіком розлучаємося, і, здається, більше вжахнулася з джерела інформації, ніж з самої інформації, тоді до мене прийшла моя мати і сказала: «Стефані! Будь сильною! Він пішов». Я збагнула, що тепер для мене справедливі інші правила гри. Що відтепер нічого не стоїть на моєму шляху, навіть діти, ні, більше я нічого не боюся.

***

А потом было поступление в университет, который казался мне ужасно большим и недосягаемым. Еще мне казалось, что в нем, под его крышей, нет Бога. Как будто что-то не работает — мне так казалось, когда я боялась пролететь с поступлением.

Чуть позже я видела Бога уже в каждой аудитории. Это мне поначалу мешал страх. Позже я все поняла правильно, ну, или приблизительно правильно.

Це було наче викинутий у вікно капітал. Мої вкладення, мої сили, які стали порожнечею, призвели до нуля. Навіть не знаю, чого було шкода більше: нашого кохання чи мого капіталу. Неприємно зізнаватися, але почуття були саме такими.

***

Не то чтобы проигрывая партию за партией, скорее, не играя вообще, я чувствовала себя победительницей матча, и мне было так комфортно, никто не мог взять реванш, и мне это нравилось, и вот однажды она спустилась в метро. чтобы посмотреть на меня.

Я ехала, вглядываясь в темноту тоннеля, чувствуя себя победительницей и самой крутой, она спустилась в метро, чтобы посмотреть на меня.

Я была глупой и упрямой, как Чарльз Буковски, мне нравилось думать, что вокруг меня одни идиоты, какие победы, если кажется, что играть не с кем, я спускалась в метро, изредка поднималась наверх, и вот она села напротив, чтобы посмотреть на меня. Я вглядываюсь в темноту тоннеля, и ты не ловишь мой взгляд, я играю свою роль за так, ты сыграешь ее много лучше, скорее всего без «оскара» не обойдется.

***

Спочатку мені здавалося, що це в мені щось не так. Що в мені щось відсутнє, щось важливе, те, що є в усіх інших. Інакше чому саме зі мною відбулося те, що відбулося? Мабуть, я заслуговую саме на це. Чому жорстокість так легко потрапляє у наші м'які серця?

***

Допустим, я вижу все насквозь. В таком случае не могу не обратить внимание на то, что в местной литературной газете мое письмо уже напечатали и тамошние эстеты считают его удачной литературной находкой. Разумеется, мой прием обращения к образу (заметьте, что это только прием) показался умудренным преимущественно неудачным опытом литераторам забавной новинкой. В результате — письмо красовалось на второй полосе (на первой были эпиграммы местных мэтров, адресованные друг другу).

То, что произошло дальше, было давно запланированным актом сил сверхфизического действия. Экземпляр литературной газеты попал в руки главному редактору известного женского журнала. Вы спросите, каким образом. Не обошлось без сердечных дел. Одна из упомянутых эпиграмм посвящалась ныне дряхлеющему, некогда талантливому писателю, автору эпиграммы удалось пробудить у писателя острый приступ жалости к себе.

Что в такой ситуации делают люди? Звонят своим прежним пассиям — иногда. Что и произошло в данном случае.

Писатель, разобравшись с бутылочкой «Левадии» (вещь убойная, хочу сказать, многие открывают в жизни новое для себя. Например, одну мою подругу никогда не рвало — до пробы этого портвейна), решил пожаловаться как он крут своей бывшей жене.

Он позвонил ей. Она была главным редактором известного женского журнала, которым стала после развода. (То, что не убивает, делает нас сильнее.) Он проскулил что-то в общем и о том, что его обозвали плешивым.

Она сказала — но ведь ты действительно плешивый. Я не всегда таким был — парировал гордый писатель.

Это было очень давно — вздохнула она. Скучно. Ладно, где напечатали?

Ей приходилось много читать — потому что самые лучшие люди должны были работать исключительно на нее. И литературную газету в том числе — иногда, отчасти как последнее, что она могла сделать для своего бывшего недотепы.

Она была главным редактором известного женского журнала. Она взяла газету в руки.

— И какой именно из этих стишков о тебе? — она зевнула. Завтра опять рано вставать.

— Второй слева снизу, ну, после третьего и четвертого сверху. Короче, там есть слова «плешивого шута».

— Неудивительно. — Она быстро окинула взглядом творение некоего очередного шутника (такие никогда не упускали возможности посмеяться над ее бывшим).

— Не принимай близко к сердцу. Ты же не маленький. Давай. Всего хорошего, держись.

Она положила трубку, и ее взгляд остановился на заголовке материала на второй странице. «Письмо моей звезде». Смело, смело.

Она прочла его. Письмо ей понравилось.

Мое письмо понравилось главному редактору модного женского журнала.

На следующий день она уже беседовала с главным редактором литгазеты. Он был неприхотлив и сговорчив. Да, конечно, это стоит столько-то. Немного. Совсем немного. Неудивительно, что он главред именно этой газетенки.

Через два часа к ней зашел один из ее заместителей. Он спросил: дорогуша, зачем мы даем это в нашем чистеньком, насыщенном гламурными энергиями журнале?

И она сказала ему — понимаешь, Саша.

Понимаешь, Саша, мне уже 45 лет, а я до сих пор не поняла, правильно ли я обращаюсь в жизненном потоке. В ту ли сторону и в том ли направлении я вращаюсь и устремляюсь, и я не знаю ни одного человека, который мог бы мне дать подсказку.

Мой первый муж был хороший человек, но очень слабый и инфантильный.

Мои начальники и партнеры многому меня научили. Теперь я здорово развожу тех, кто позволяет это сделать.

Но в целом все это не имеет никакого значения, сказала главный редактор, убирая мокрую прядь волос с потного лба липкой рукой.

А эта девочка. Сказала главный редактор гламура. Эта девочка искренне верит, что какая-то размалеванная голливудская дура честно делает свою работу по улучшению общества. Да что там — всего человечества. Она верит, она умеет это делать, у нее есть соответствующий орган.

А я всю жизнь ползаю — правда, не по голой земле, как можно! а по персидским коврам — но собственной грудью, на собственном животе.

Поэтому, Саша! Мы даем это дурацкое письмо в разделе «Мечты и надежды». А рядом — мы разместим рекламу «Шанель № 5» с Николь Кидман.

И — разговор окончен.

***

Можливо, вам буде цікаво знати про те, що в мене бувають гострі напади бажання звичайного життя.

Саме так. Рідко, але буває. Якщо поглянути на пересічну людину, на її прості радощі, відчути її — недовго, щоб усе ж таки не притягнути жодного кванта її енергії, — трохи, зовсім трошки заспокоюєшся, наповнюєшся мирним задоволенням, розумієш, що можна жити інакше, не тільки так, як ти. І так теж.

На якусь мить забуваєш, що завтра в тебе важливі зйомки. Важливіші за вчорашні, коли грим накладали лише чотири години.

Забуваєш про свої контракти, що їх треба виконати.

Про те, що завтра тобі можуть не запропонувати жодної ролі.

Про те, що навіть фарбуватися ти не можеш просто так — для себе.

Ні.

Ти фарбуєшся заради всього світу. Кожному громадянину планети ти зобов'язана своїми видовженими віями, своїми акуратно обведеними за периметром губами, бровами і усмішкою.

Інакше вони подумають, що і ти теж слабка, як і вони. Що в тебе теж бувають погані дні. Що ти теж плачеш. Що ти теж людина.

***

И письмо напечатали в этом гламуре, и вышел журнал, и тысячи девушек прочли его в перерывах между маникюром и вечерним сериалом, или сидя в машине, или загорая на веранде, так или иначе убивая свое время, они прочли это письмо, посвященное далекой американской звезде.

Потом были небольшие обсуждения, иногда в форумах на сайте самого журнала. Был небольшой неощутимый резонанс. Кстати, за публикацию в литгазете автору даже выплатили гонорар. Потом повысился интерес к литературной газете. Ее стали покупать не только неизвестные поэты и писатели. Стали покупать и известные. (Может быть, кто-то из них втайне надеялся на то, что девушка, влюбленная в Голливуд, отмочит еще немало писем — например, Шону Пену, Брэду Питу и Джеку Николсону. И, конечно же, Гвинет Пэлтроу — за компанию.) Писатель — бывший муж задумчиво почесывал лысину, гадая, обижается он на своего эпиграммного обидчика или является проводником Воли Небес по отношению к рейтингу газеты. Да и гламура — почему нет? Кто в конце концов обратил внимание бывшей благоверной, впрочем, никогда она таковой не была, но это уже второй вопрос? А, кто?

Но это еще далеко не все, что закрутилось.

На наш эпистолярный материал выкупил права журнал «Elle».

А затем письмо напечатали в «Elle» (USA).

***

Десь о 18:47 вона вийшла з дому, піймала таксі і поїхала до центру, там, біля назначеного місця, на неї вже чекав Пітер. Він сказав, що вона має гарний вигляд. Він сказав, що ця погана мряка негативно впливає на нього. Ще він сказав, що зголоднів, тобто хоче їсти. І Стефані подумала, що, можливо, саме про це мріють багато дівчат, що мешкають very far from звідси, які бачать її лише по телевізору, вони мріють щодня просто чути слова, які не значать нічого особливого, пити помаранчевий сік, але яка різниця, де його пити?

Пітер вкидав у себе їжу та говорив: потім, знаєш, усі ці дівчатка, привіт, Гвинет, вони схиблені на нашому житті, принаймні, якщо вірити нашим папараці. Ти прочитаєш сама, але в цьому листі є щось незвичайне, якась незвична щирість, чи що. Особисто мені цього дуже не вистачає. Як ти?

— Слухаю тебе.

— По тобі цього не скажеш, начебто ти гадаєш про щось своє, я тут погодився на роль.

За дві години Стефані сиділа у своєму глибокому кріслі у вітальні. Вона погано пам'ятала, про що вони спілкувалися, точніше — що їй казав Пітер. Вона тримала в руках журнал і чомусь не наважувалася його розкрити.

***

Я заметила, что многие люди неправильно понимают уважение к себе — как явление. Возможно, причиной тому заниженная самооценка, но, мне кажется, не только. Может, они отвыкли от этого чувства? Уважение ни к какому из общедоступных проявлений не обязывает. Оно не обязывает разделять жизнь, приходить вовремя домой, хранить верность, вместе принимать пищу и т. д. Оно не обязывает встречаться по субботам и долго разговаривать о том, почему надо вовремя возвращаться домой, принимать пищу вместе, ходить вместе на неинтересные фильмы и т. д.

Оно обязывает быть честным. Даже когда ты чистишь зубы, ты обязан быть честным с собой. Оно обязывает смотреть вперед. Оно обязывает обязательно с глубоким чувством здороваться. Такие абстрактные вещи. Есть ли у вас на них время?

***

Вона уважно розглядала обкладинку журналу. Глянець, приємні відчуття на пальцях, усе моє життя є суцільним глянцем. Звідки я знаю, що на світі чи поза ним є щось, інше за глянець? Глянцеві журнали стали моїм дзеркалом чи навіть обличчям.

Посередині аркуша великими літерами було: «Я ПИШУ ДО ТЕБЕ...».

Учергове пригубивши сильно розведене віскі, вона поклала журнал на столик і увімкнула телевізор. Саме таким чином ця дівчина дізналася про моє існування. Вона зробила висновки, дивлячись у цього ящика.

Раптом Стефані дуже захотілося зустрітися із нею. Вона не могла пояснити навіщо.

***

Сколько Сандра себя помнила, она всегда чувствовала рядом чье-то родное присутствие.

Кто-то всегда наблюдал за ней, особенно когда она была на высоте. Впрочем, после окончания университета на высоте она оказывалась не так часто, как хотелось бы. Долгое время ей казалось, что для успешной работы нужно просто делать свое дело. Разумеется, этого было всегда недостаточно. Разумеется, она поняла это не сразу.

***

Стефані вирішила обов'язково колись звернутися до редакції журналу, щоб дізнатися якусь історію про авторку листа. Можливо, редакції щось відомо — хто вона? Бо не виникає жодних сумнівів, що лист написано справжньою людиною і щиро.

Саме починалися зйомки чергового фільму, де вона грала головну роль, точніше — одну з головних ролей. Паралельно розпочиналася піарська кампанія розповсюджування чуток з приводу її роману з виконавцем головної чоловічої ролі. Цього разу вона вихоплює чесного сім'янина від родинного вогнища. Він посилає їй чудові черевички — подарунок до дня народження, — але, о жах! помилково вказує свою власну домашню адресу. Отже, дарунок отримує його дружина, якій ці черевички великі на два розміри, чи що.

Імовірно, це псує мою карму, інколи міркувала вона. Зазвичай вона перебувала у стані байдужої безтурботності, це рятувало її від сутінкової образності. Можливо, це було її своєрідною нірваною. Важко говорити про свій власний стан. Стефані мала досить справ: треба було відчути і створити новий образ. Треба було зрозуміти, чим до неї близька ця роль. Їй треба було, нарешті, переконати своїх діток, що у Румунії (де відбуватимуться зйомки) буде так само весело, як і в Диснейленді.

А ця дівчина піде до кінотеатру, це точно.

***

Я не верю, что на Земле есть хотя бы один человек, у которого нет мечты. А это значит, что у каждого из нас есть огромный повод встать и идти.

***

Коли я прочитала цього листа вперше, мені здалося, наче життя знову наповнюється сенсом. Я зрозуміла, можливо уперше по-справжньому, що, коли я граю, на мене дивляться. Навіть не так: коли я граю, за мною стежать. До мене пильно придивляються? чому саме вона? або: що саме вирізняє її серед інших? або: що вона скаже зараз, з чим вона звернеться до нас? отже, ця дівчина спитала мене: що ти скажеш мені?

Я читала цього листа і не могла повірити в те, що я можу пробуджувати у душі людини якісь порухи. Я могла повірити, що люди приходять до кінотеатрів, купують квитки, пригощаються попкорном, але я не могла подумати, що вони відчувають серйозні речі. І ось тепер, коли я зробила це — здійняла хвилю — що мені робити тепер?

Я не знаю, з якого часу я стала такою вразливою. Можливо, з тих пір, коли розлучилася. Почала відчувати зовсім іншу половину світу, а ту, що була колись моєю реальністю, зовсім забула.

Та це просто чергова фанатка, хлопці, егеж. А я лягаю спати. Просто зараз. І не лізьте до мене, принаймні до ранку.

***

Интересно, если Судьба не уготовила мне ничего особенного, почему я всегда думаю об особенном? Почему мне всегда всего мало? Почему меня не радуют обычные для всех вещи?

Очередные сплетни о Стефани Миламне надолго в памяти не удержались. Глупости какие-то.

Сандра написала цикл "На пути к звезде". Стихотворения вышли сильные. В целом она была довольна. Можно сказать, заслужила пойти завтра на работу, позавтракав.

***

У вільний від зйомок час Стефані багато гуляла, насолоджувалась чудовим незвичним краєвидом і розмірковувала над своїм новим образом. Отже, її героїня чекала на свого чоловіка з війни, вона переживала багато страхів, побоювань та сумнівів, але незважаючи на все це у неї вистачило сил дочекатися, усе було гаразд. Провідною ідеєю фільму було те, що сильна віра, у даному випадку у повернення коханого, рятує його від куль, холоду та інших воєнних лихоліть. Так, Стефані була з цим згодна.

Так, ця роль їй вдалася дуже добре.

***

Мне всегда казалось, что несколько хороших стихотворений и целый ряд неудавшихся любовных приключений — это и есть моя жизнь. Возможно, если бы я сформулировала это подобным образом, многое бы изменилось. Хотя, скорее всего, это вызвало бы труднопреодолимую депрессию. Да, точно. Я хорошо себя помню.

Может быть, это письмо было самой искренней вещью, самым искренним, что мне пришлось написать. Может, поэтому это письмо дошло до своего адресата.

Если бы я тогда знала, что Стефани держит в руках журнал с моей эпистолой, возможно, я бы подпрыгнула до потолка. И ударилась в труднопреодолимую депрессию. Я себя помню.

***

Після повернення додому Стефані поступово готувала себе до роботи над новими ролями.

Вона поклала журнал на стіл біля дивану у залі — аби час від часу згадувати про цей незвичний результат своєї слави. Ні, вона не показувала його знайомим. Мимохіть відповіла на кілька телефонних дзвінків, вона нічого не знає про цю дівчину, на жаль. Бо якщо б знала...

Щоразу Стефані нагадувала собі про те, що і справді не завадило б дізнатися хоча б щось про відправницю. Але швидко про це забувала. У зірок багато справ.

***

Тогда мне казалось, что жить, по большому счету, скучно, если нет постоянного стимула — страха потерять то, что тебе дорого. При этом дорого тебе оно именно потому, что ты постоянно рискуешь его потерять. В этом даже можно обрести смысл жизни. «Вот какой дерьмовой может быть жизнь». Это из Чака Поланика, который мне очень нравился. Он предлагал разрушить все, если у тебя ничего нет. Если у тебя ничего нет, остаешься ты сам как непрекращающийся объект для саморазрушения. Это даже приносит удовольствие — на первых порах. Это даже может вызвать чье-то восхищение — на первых порах. И тебе кажется, что Бог улыбается тебе — на первых порах.

***

Він-таки зателефонував їй та запропонував спільно попрацювати. Може, ми зробимо цей фільм разом? Знаєш, я замислив дещо, це трилогія, і ти мені потрібна. Ти мені дуже потрібна. Цей образ — я бачу лише тебе у цій ролі. Перетелефонуй мені.

Дослухавши повідомлення, що його старанно запам'ятав автовідповідач, Стефані трохи подумала — і зателефонувала Ларсові.

Мене попереджали щодо тебе, Ларсе. Мені говорили, що ти трохи проблемна людина, Ларсе, але, можливо, саме це мені й потрібно зараз — побути з кимось проблемним, аби хоча б на якийсь час забути про свої власні проблеми. Та на який там час, скільки можна, Ларсе, я хочу забути їх назавжди. Дозволь мені викласти всю себе в цій ролі. У мене все вийде. Можливо, у світі є акторки кращі за мене, безперечно, на мою думку, за моїм внутрішнім відчуттям, кожна друга набагато краща за мене. Але навряд чи кожна друга ладна померти у своїй черговій ролі. А я готова, бери мене.

***

И снова в памяти всплывает образ Кларисс Старлинг. Вы влюбляетесь в ФБР — ФБР не отвечает вам взаимностью.

Долгое время мне казалось, что для адекватного мироощущения достаточно хорошо делать свое дело. Это оказалось сомнительной иллюзией и порой даже оказывалось откровенно никому не нужным убеждением. Ты бьешься головой о стену, а от тебя, возможно, ждут, чтобы ты просто подыграл кому-то в каком-то месте. Взял дурацкую ноту. Разумеется, намного проще было пребывать в иллюзии относительно хорошо сделанной работы.

ФБР не отвечает вам взаимностью, потому что оно не понимает такой любви.

***

Слухай, сказав він, стоячи на сцені, де все було розмальовано крейдою, знаєш, спочатку ти маєш познайомитися із цим милим собакою. Звернися до нього якнайчемніше, запитай, як у нього справи і таке інше. Давай.

Миламне підійшла до того місця, де стояв режисер, з яким вона зібралася співпрацювати найближчі три місяці, і сказала:

— Який гарний песик, ти саме тут мешкаєш, так? Сподіваюся, господиня тебе добре годує? Якийсь ти надто худий, сарако.

Ларс закивав головою на знак цілковитого порозуміння, і вони відійшли від собаки, намальованого крейдою на підлозі.

***

И поэтому меня всегда выручали образы, коих в моей голове множество. Половина из них непонятно откуда и взялась. Другая половина — то, какой я бы хотела наблюдать картину своего мира. Иногда только эти картинки в моей голове и выручают меня. А иногда мне больно думать. В полдвенадцатого ночи, к примеру, вообще плохо думается, хочу я вам сказать. Тем не менее в моей голове вовсю расхаживают красивые высокие люди. И все они имеют самое непосредственное отношение ко мне. Самое непосредственное. Когда в комнату заходит человек, которого ты не рад видеть, а в это же самое время в твоей голове к тебе заходит Самый Необходимый Человек в твоей жизни... Так появляются слабые люди.

***

Працюючи над цією роллю — Ґрейсі — я начебто вивільнялася від цілого шару свого минулого, хоча події фільму з моїм життям зовсім не пов'язані. (Звичайно, якщо існують фільми, які не мають із нашим життям зовсім нічого спільного.) Головна героїня експериментує на власному житті або — власним життям, вона може собі дозволити це, ніби, просто прийнявши ванну, потім вона позбудеться всього зайвого, свого минулого, що висить тягарем на її душі, оскільки експеримент завершився невдало. Я теж гадала, можливо, якщо просто зараз я вмиюся, то все зникне і прийде нове життя, як приходить нова роль, і ніхто в цілому світі не може сказати, навіщо відбувається те, що відбувається.

Я зовсім не відчувала насолоду від постійного згадування минулого, але мій батько завжди говорив мені, що кожна гра має бути чесною. І щоб грати чесно, необхідно створювати правила — обмежувати самого себе, ставити межу, окреслювати поле, в якому збираєшся грати. І якщо вийдеш за ці межі, хоча б крок за поле — ти сам, насамперед ти сам, розумієш, що порушив правила. Порушив правила, тобто програв.

Тому заміжжя було для мене серйозним ходом. Це була моя серйозна, велика ставка, яку б я ніколи не зробила без попередніх міркувань та роздумів. Це був мій вибір, я говорила собі про відданість. Я говорила собі про довіру. Мені не було страшно, або погано, або самотньо — я говорила про те, що відтепер ми удвох. Відтепер не лише я відповідала за своє життя. Що ж відбулося? Ставка не зіграла, і віднині я банкрот. Я збанкрутувала. Адже я не порушувала правила.

***

Я никогда не жалела, что оставила шахматы. Мне было мало этой игры, хотя она сама по себе является абсолютно самодостаточной. Иногда кажется, что даже игроки этой игре нужны всего лишь как привычные атрибуты. Как, к примеру, элементы отделки мебели. Тем не менее трудно представить, какой бы я была, если бы в моей жизни не было шахмат.

Каждое лето в небольшом городке на берегу моря устраивали шахматный фестиваль, я была там со своей мамой.

Мне было 14, может быть, 15 лет, но я уже умела практически безошибочно определять, кто со мной играет — профессионал или начинающий. Где-то после пятого хода картина окончательно прояснялась. Знаю, настоящие профи, читая это, уже подумали, что на самом деле, как только ты видишь своего соперника, как он подходит к столу, как садится за него, уже все понятно. Уже все ясно, да, согласна, мне было 15, со мной играла девочка, которой я раньше никогда не видела.

«Эй ты, детка, иди сюда, я никогда раньше тебя здесь не видела». Обычно даже серьезные девочки, которые понимают, на что идет игра, которые в курсе всех ставок, да они практически не учатся в школе, и вряд ли у них есть подруги или друзья, какие друзья, если все они сидят с утра до вечера, уткнувшись в шахматную доску, да, они уже поняли, что неплохо было бы выиграть и эту партию тоже, так вот, даже такие девочки могут отвлечься и засмотреться на, к примеру, котенка, который случайно вбежал в зал. А город уже взорвался, и крепость пала, детка, и совершенно зря ты посмотрела на этого маленького хорошенького рыжего котенка, потому что, отследив твой взгляд, поймав тебя на этой невинной детской девчоночьей слабости, я тебя уже выиграла. А значит, ты зря отказывала себе во всем, а это я была права все это время.

Впрочем, я отвлеклась. Так вот, со мной играла очень бойкая малышка, которую никто из наших раньше здесь не видел. Я играла черными, я протянула ей руку, и она не пожала ее.

Я нажала на кнопку часов, предлагая ей сделать ход, она сделала его, не глядя на меня, она не пожала мою руку.

У меня в висках стучало это с каждым ходом: я не должна показывать своего замешательства, но она не пожала мою руку, ты не пожала мою руку, ты очень хочешь выиграть меня. Нет, выиграть хочу я, а ты — ты хочешь растоптать меня, размазать, если, никогда меня до этого не видя, ты можешь просто так, потому что я с тобой за одной доской, не подать мне руки.

Она играла весьма посредственно, но я не могла сосредоточиться. И мысль о том, что именно на это и было рассчитано, еще больше выбивала меня из колеи. В итоге я выиграла эту девочку, но далеко не сразу.

На следующий день об этом случае судья говорил во всеуслышание перед туром. Мне было неудобно, просто я рассказала маме, а она тренеру, а судья с нами общался, в общем, об этом стало известно руководству, что называется. Судья сказал, что это вопиющий случай, и при его повторении может произойти дисквалификация. В целом это верно. Настрой нельзя брать за счет подавления другого. Это было правильно.

***

Начебто це можливо — просто почистити зуби і вдати, ніби ти нічого не їв у той день. Начебто це можливо — прийняти ванну і забути, що тебе безкінечно ґвалтують, а моя героїня саме так і чинить. У цьому є якась свобода від карми, чи що. Усе відразу змінюється — приїжджає батько, і дочка говорить, вибач, ти мав рацію. А я припустилася помилки, вони ґвалтували мене, лабораторна робота виконана на двійку, тому ми всіх зараз розстріляємо, більше я так не робитиму.

Кінець кінцем саме таким і має бути прагнення: з кожним кроком минуле залишається позаду, з кожним кроком ти вмираєш і народжуєшся знову. Ти готовий кинутися у яр головою, щоб у наступній коловерті тебе не винесло не лише з болота, а й з цього лісу. Далеко. Назавжди.

***

Может, конечно, мне это шахматы навеяли, хотя вряд ли, не нужно преувеличивать их роль, маленьких и родных. Откуда эти ощущения: как будто я обанкротившийся миллионер, который просыпается утром, встает с кровати и понимает, что это все вокруг как-то не похоже на его милое чистенькое бунгало, куда он приехал вчера вечером. Что и кровать — не кровать, а койка, или нары, или как там это называется, кошелька нет, а нужных телефонов он не помнит, не помнит, кто его друзья, кто его жена, как он здесь оказался, и кажется, сейчас придут люди оглашать приговор.

Они действительно приходят, он, этот еще вчера могущественный человек, сегодня он слышит шаги людей, идущих по коридору, они идут, он вдруг осознает, что ему как-то не по себе, как будто он им должен, а может, он им и правда должен, может, он вчера проигрался в казино, или еще что-нибудь в этом роде, они заходят в камеру.

Сердце сжимается, и он говорит себе: успокойся, сейчас ты с достоинством пойдешь и сядешь на электрический стул, и все уже навсегда, наверное, будет хорошо, но садятся они, достают бумаги, называют какое-то странное имя, по всей видимости, это теперь его имя, и говорят: ты свободен. Забирай свои вещи и — ты свободен. Он говорит, но где мои вещи? А, говорят они, их у тебя нет, значит, уходи как есть. Следствие завершено. Иди домой. А где мой дом? Слушай, говорят ему эти вип-персоны, ты как маленький прямо, в первый раз что ли — ищи.

И вот этот бывший миллионер, сегодня его зовут Сандра, история с миллионами и серьезными мужскими играми — это то, что я помню из последнего, сейчас сидит в небольшой комнате, она — литературный редактор, ее выпускающий редактор хочет, чтобы все делалось быстро, а она хочет, чтобы ее мечты стали реальностью.

Будем знакомы.

***

Мені дуже важко це зрозуміти, але хочеться детально прояснити психологію тих, хто називає таких, як я, зірками. Іноді мені здається, що це дуже нещасливі люди, яким нікого любити, або, можливо, у них немає гідної справи, а часом мені здається, що навпаки — це і є їх любов. Так, це схоже на справжню любов, адже їм цікаво, як ми проводимо week-end, що одягаємо по буднях, що на свята, як поводимося, як сміємося, як розмовляємо із своїми дітьми, що їмо (принаймні, газети та журнали сповнені саме цим), як доглядаємо себе та один одного, як виглядаємо в окулярах, як без них, усе це дуже схоже на любов, дуже. Але, Господи, якщо нас так люблять, так цінують кожний наш жест, чому у нас не вистачає сил любити себе так само? І коли нас так цінує хтось, чи можна сподіватися на те, що Ти нас також цінуєш, мій Великий Боже, скажи мені, Ти ж любиш мене, так? Ти все бачиш, Ти ж помітив, у якому я глухому куті, я можу розраховувати на Тебе? Я можу розраховувати на Тебе у своїх планах?

***

И вот каждое утро я прихожу и сажусь за свой стол, мой дом — это то, что я нашла и считаю своим, но как такового у меня нет дома, потому что я снимаю квартиру, и дом чувствую в своем сердце, мои друзья — это те телефоны, которые я нашла, но я не уверена, что это все возможные. Похоже на игру, когда у человека забирают документы, деньги, перочинный ножик и говорят: а теперь ты идешь на улицу и к вечеру приносишь минимум сто долларов, хорошая игра, но очень хочется найти тех, кто послал, потому что все, кому я приношу эти сто долларов, обычно делают вид, как будто так и надо, а не ведут себя так, словно я справилась с заданием. Из этого я заключаю, что главные виновники торжества мной еще не найдены. Не знаю, друзья они или нет, но пока я не принесу сто долларов именно им, ничего не будет, ведь они настоящие ценители денег или того, что под этими ста долларами подразумевалось для меня.

Мне очень нужен тот, кто подскажет, где искать этих товарищей. Мне очень нужно поговорить с тем, кто умнее меня.

Знаете, в этом раскрученном романе прошлого — «Мастер и Маргарита» — моя любимая сцена, когда Пилата отпускают разговаривать с Иешуа. Действительно — что может быть прекраснее: беседовать с Тем, от спокойствия Которого исходит благоухание роз, ум Которого светел и чист, сердце Которого дарит тебе любовь.

Кроме того, только те, кто посылает нас за добычей, наверное, они умеют оценить нас по достоинству, возможно, для них важны мои воспоминания о несуществующем, возможно, они меня сейчас контролируют в хорошем, добром смысле слова, все, раскисаю.

***

Проте є у мене і дрібні клопоти, які, здається, теж викликають лише захоплення, захоплення звідусіль. Куди не глянь — усе викликає дике захоплення.

Коли мій чоловік пішов від мене, в мене, звичайно, почалася депресія. (Задача для кмітливих: де помилка у попередній думці? Правильно — слово «звичайно» є зайвим.) І мені важко було дотягти до вечора, аби, нарешті, лягти спати та ні про що не думати. Я з подивом стежила за людьми, які спроможні спокійно жити, вони закохуються, ходять на роботу, мені здавалося, що в них є щось, чого у мене ніколи не було і більше ніколи не буде. Та десь глибоко в серці мені було тепло від того, що хтось інший, можливо, просто зараз є щасливим. Є щасливим просто зараз. Лише дивитися на таких людей довго було не можна: з очей починали текти сльози.

Тоді я зазвичай згадувала про те, що я — акторка, яка показує людям приклади з життя на собі або собою. І мені слід триматися, тому що комусь мої фільми потрібні.

І тому що, коли я живу, значить, Бог вірить у мене.

***

Мне самой интересно: откуда у меня тяга к подобного рода проявлениям? (Я имею в виду эту малопонятную любовь Пилата к Иешуа, которая всегда была мне близка и понятна.) Вот, к примеру, сейчас я сижу за столом, вокруг меня носится с бумагами выпускающий редактор, и задаю себе вопрос: а не есть ли это единственная реальность? Моя единственная реальность, другой и быть не может, но что же такое моя любовь? Какое она имеет отношение к тому, что происходит? Или же мы и вправду находимся в одном месте, но в разных пространствах? Мне всегда было сложно понять, чем живут другие люди. А понимать это необходимо.

Хотя бы для того, чтобы не удивляться попусту.

Я думаю, когда мы занимаемся тем, что нас не радует, мы с каждым днем теряем свою силу. Разумеется, если она у нас была.

***

Або мої діти — що я скажу їм свого часу? «Знаєте, мої любі крихітки, ваша мама дуже, ну надто кохала вашого батька, тому їй і досі погано». Або ось іще: «Ваша мама — велика актриса сучасності, якщо судити за тією кількістю дурниць, які про неї пишуть у таблоїдах. Мабуть, ви можете пишатися мною».

Я навіть ніколи не переймалася тим, аби зрозуміти, як живуть інші люди. Чому вони ходять у кіно, якщо у них є вдома телевізор, наприклад. Чому вони плачуть, коли бачать відверту дурість на своїх блакитних екранах. Чому я їм подобаюся. І, взагалі, подобаюся я їм чи це звичайне базікання моїх продюсерів. Кого ці люди врешті-решт кохають: своїх рідних чи Міккі Рурка.

Мені взагалі важко уявити собі суспільство в цілому — якщо, звичайно, не йдеться про моїх сусідів по вулиці. Мені важко уявити собі, що під час різноманітних воєн гинули мільйони людей. Мені важко уявити хоча б тисячу людей, зібраних в одному місці. Якщо це не на знімальному кіномайданчику у Новій Зеландії, де мене не було. Мені важко повірити, що все, описане в підручниках історії, є правдою. Карколомною правдою. Я взагалі не люблю історію.

У такому разі що таке цей світ в цілому, моя дійсність, моє життя, я, мої діти?

Що я можу розказати своїм дітям окрім того, що в житті всього слід досягати самотужки?

***

Есть такая дурацкая шутка, что, мол, темное прошлое и светлое будущее в сумме дают серое настоящее. Однако сложно сказать, что это не обо мне. В своем светлом будущем не сомневаюсь ни секунды. Прошлое было не таким уж и темным. Просто тяжело воспринималось. А вот о настоящем — в самую точку!

***

Проте моє життя, моя доля у цілому мене задовольняють. Хоч би там як. Так, можливо, мені важко доводилося sometime, але особливого приводу розкисати не було. Але зараз я саме цим і займаюся.

Мені б дуже хотілося виявити причину. У мене таке відчуття, начебто на вулиці скрізь, з усіх боків, на мене дивиться мій колишній чоловік. Який знає, яка я дурепа. Якому відомо, що я — жінка, яку можна просто розлюбити і покинути. І він сміється, знаю, він обов'язково сміється наді мною.

Паранойя. Чиста паранойя.

І хоча мені важко, я прагну донести до свого серця думку про те, що це моя доля, на яку дав добро Хтось Вищий, і мені можна не соромитися себе.

Ви смієтеся? — смійтеся, мій колишній друже, — тобі смішно, що ж. Він не творив мене розполовиненою. Він творив мене самодостатньою людиною.

***

Если бы я могла знать, каковы бывают последствия слов, которые мы просто говорим себе, я попридержала бы язык во многих случаях. Меня никто не предупреждал (по крайней мере, я не припомню) о том, что если мы думаем, что все обстоит так-то и так-то, это и есть наша вера. Да, ни много ни мало. Могу себе представить, во сколько забавных вещей я верила раньше.

К примеру, не исключено, что я была свято уверена в первоочередной необходимости материальных средств для существования. Возможно, поэтому в настоящее время у меня практически ничего, кроме постоянного зарабатывания себе на хлеб с маслом, нет. Более того, иногда я даже рада этому. Монотонная, не предполагающая особого творчества работа отвлекает от дурных мыслей. А порой мне даже кажется, что я люблю свою работу. Потому что одна важная партия была мной проиграна.

Она так и стоит у меня в доме — эта проигранная позиция не дает о себе забыть. Я вижу ее каждый день.

Ха, если бы вы знали, как это серьезно.

Я имею в виду...

***

Якщо б мені хто-небудь пояснив, що відбудеться в моєму житті. Чи пояснив, чому в ньому немає того, про що я мріяла найбільше. Я навіть не прошу. Аби цей хто-небудь, цей хтось був набагато розумніший за мене. Нехай він просто скаже мені хоча б щось нове, дійсно нове для мене. Нехай він буде хоча б трохи розумнішим за мене.

Я ж прекрасно усвідомлюю, що відбулося: я так і сказала. Господи, проголосила я, а він — точнісінько Ти.

***

Разумеется, ничего хорошего из этой затеи не вышло. Когда ты совершаешь целеполагание на человека, будь готов к тому, что ни одной из возложенных на его бедные плечи надежд он не оправдает. Никаким прекрасным он не будет, ничего сильного, ничего возвышенного и ничего конкретного. И вовсе не потому, что человек оказался не тот.

Трудно быть богом.

***

Да, пожалуй, я напишу все как есть.

Сначала все было хорошо. Затем — очень хорошо. Затем мы поженились. Кажется, это называется «душа в душу». Мы не ссорились по мелочам и летали по ночам, как поется в одной техасской песне. Конечно же, он не был первым. Но он был первой настоящей любовью. Вы когда-нибудь делали большую ставку, когда есть только один шанс из ста? Я и не думала так влюбляться. Я и не думала, что так бывает, и при этом он тоже любит меня, никто не уезжает воевать за родину, не нужно умирать во имя, и нет никаких темных игр из прошлого. И мы оба молоды и искренни. И мы оба любим друг друга.

Вы спросите, а при чем здесь большие ставки и один шанс на миллион? Ведь все прозрачно, как слеза ребенка. Что ж, никогда не задумывались над необъяснимым, но достаточно определенным чувством, что этому хорошему долго не бывать? Ну, интерпретировать можно по-разному. Можно и так: за это хорошее придется заплатить сполна или это хорошее прекратится. Многие говорят, что такое чувство посещает человека в экстатичные моменты жизни. Мудрее было бы со стороны этих умников сказать, почему оно нас всех посещает.

Да потому что так нельзя жить. Просто нельзя думать, что твоя судьба — это карьера и счастливая личная жизнь и все. Сейчас, может, вследствие полнейшего провала я понимаю: так нельзя. В том смысле, что это наверняка запрещено каким-то высшим законом, вот я и хочу, чтобы кто-нибудь мне об этом что-нибудь сказал.

Правда, подскажите мне, я заплачу.

Мы поженились, и долгое время я вообще забыла о том, что, возможно, кое-какие дела ждут в жизни и меня. Я любовалась им.

Представьте себе, что вы всю жизнь ждали свою любовь (я, правда, даже не ждала, но это к делу не относится). Вы давно кого-то любите и не смеете даже мечтать, что до вас снизойдут словом. Потому что этот человек — богоподобен, а вы из Гарлема, да, если хотите понять меня, представьте себе, что вы из Гарлема. На самом деле, вы красивая талантливая девушка, но по сравнению с ним вы из Гарлема, уж простите меня.

Представили, да?

Нет, не так. Представьте себе, что вы — самый бедный человек в Нигерии. А ваша любовь живет в Америке, и этот человек — ваша любовь — очень богат, вы, допустим, видели его целых два раза по своему старому телевизору. И вот однажды Санта-Клаус видит в один прекрасный рождественский вечер, как вам плохо, и говорит: хочешь видеть ее (его) почаще? О, да, конечно, пожалуйста, сделай так, о великий старик! — говорите вы.

О'к, говорит он.

И вот вы в Гарлеме. И если вам очень повезло, то раз в неделю вы встречаете ее (его) на одной из центральных улиц Нью-Йорка, куда вас за особые заслуги отправляют за почтой.

Отсюда начинаем представлять заново. Итак, сначала вы ставите себе цель — заработать много денег и покорить ее (пусть это будет ее, а? надоело оговаривать). И эта цель воодушевляет вас целую неделю, вы носитесь как угорелый по улицам города, выполняете двойную норму работы, покупаете лотерейный билет, крутитесь поблизости от крутых мира сего, чтобы подслушать, о чем они говорят между собой. Все это продолжается до тех пор, пока однажды вы не замечаете свой объект обожания с кем-то, явно непосторонним для нее.

Можно сказать, что будучи голодным в Нигерии, под дырявой крышей хижины, которая когда-то была вашим домом, под палящими лучами солнца вашей родины — пережив все это, вы, тем не менее, не знали до этого момента, что такое настоящее отчаянье. Теперь вы знаете. А он — ваш соперник — действительно красив, действительно богат и действительно по-хорошему ее достоин.

И вы уходите в ночь, просто уходите, вы все поняли.

Через два дня полной апатии и совершенного безразличия, которыми вы сполна наградили этот мир, вы вдруг понимаете, что благодаря своей любви вы покинули Нигерию. (Надеюсь, вы не забыли, что я рассказываю о состоянии своей влюбленности.) Вы вдруг понимаете, что все не так уж и плохо и идете на работу. Через два года вы переезжаете на квартиру получше прежней (да-да, я все еще о своей любви, потерпите, не удивляйтесь, я в теме), у вас появляется приличная подружка, вы начинаете любить мир своих привычек. Вы редко вспоминаете о той, которая лишила вас смысла жизни, и тем более — вы даже не думаете признаваться себе в том, что в вашей жизни очень мало смысла с тех самых пор, как вы увидели ее с тем парнем. Вы вообще редко задумываетесь над чем-либо, разве что когда какой-нибудь грубиян бросит вам в спину обидное «нигер».

И вот однажды вы встречаете ее. (Я просила потерпеть.)

Она совсем не изменилась. Она все так же прекрасна. Нет.

Она стала намного лучше. Потому что раньше она была просто красивой девушкой. А теперь она — прекрасная женщина. Почувствовали разницу? (Нетерпеливых выносят из зала.)

Вы бросаетесь наутек из своего прошлого. Вы — совершенно серьезно — бежите домой, вы убегаете от нее, от ее красоты, вам больно смотреть на нее. А на следующий день вы ее встречаете снова. И она, к вашему удивлению, вдруг останавливается и внимательно смотрит на вас. Вы проходите мимо, быстрым шагом удаляетесь, как можно быстрее, как можно.

На следующий день она звонит в ваш звонок. Она стоит за вашей дверью. Она ждет, когда вы ей откроете. Вы в обмороке стоите по ту сторону двери. Она снова звонит в звонок.

Спустя минуту вы открываете. Вы смотрите друг на друга.

— Вы случайно не тот парень, который двенадцать лет назад часто околачивался в моем районе?

(Прошло двенадцать лет на самом деле.)

— Вы меня запомнили? — до неприличия громко проглотив слюну, спрашиваете вы.

— Я вас запомнила, — говорит она. — Никто на меня никогда так не смотрел.

Она заходит в ваш скромный домишко и снимает пальто. Она садится на ваш диван.

Теперь вы понимаете, как я любила его? Да, я не была в Нигерии, я красивая благополучная женщина. Но мне всегда было близко состояние этого парня.

***

Если, к примеру, вспомнить о фильме «Леон-киллер»... Вы уже поняли, что я люблю кино? Человек, которому нечего терять, спящий в кресле в темных очках. Если честно, мне очень близок этот образ. Я попробую, обязательно попытаюсь описать чувства такого человека, точнее их отсутствие. Хотя называть это отсутствием не вполне корректно. Он счастлив. Он по-своему счастлив. Он знает, ради чего он живет сегодня, что его ожидает завтра. Он знает, как он поступит в любой ситуации. Он знает, совершенно точно знает, что его ничто не сломает, потому что уже много раз его ни разу ничего не сломало. Когда самые лучшие друзья падали как подкошенные, когда подруги предавали других его друзей, он один возвышался над всеми, как скала, как цель, которую никто не мог взять.

И вот однажды он увидел девочку, сидящую на лестничной площадке.

***

В один из особенно плохих дней — такие случаются, впрочем, вы уже поняли, что у меня такие случаются, не хочется говорить: не переводятся, но случаются, — я решила поступить так, как обычно поступала в подобные дни. Полагаю, вы еще не знаете о таком способе реабилитации. Слушайте внимательно.

Пожалуй, начинается всё с того, что понимаешь: сегодня особенно плохой день. Точнее — сегодня такой день, когда необходимо сбросить всё, что накопилось. Именно сегодня ты с трудом сдерживаешь себя от того, чтобы не расплакаться, с самого утра.

Потом что-либо случается. Например, обнаруживается, что закончился кофе. Может быть, теряется какая-либо вещь. Что-нибудь еще. Something else?

Тут понимаешь, что вот этого выдержать просто невозможно. Что угодно — землетрясение, выборы Президента страны, развод, заболел ребенок — но отсутствие кофе в доме! Безусловно, это последняя капля. Ты начинаешь плакать. Ладно, я начинаю плакать, не буду сваливать свои проблемы на вымышленные объекты.

И тогда я начинаю жаловаться на жизнь. Каждой из таких жалоб в ответ я ставлю безжалостный диагноз. «Я одна»

— «дура, полная дура», «у меня ничего не выходит, всё валится из рук» — «жалкая неудачница», «мне хочется упасть и умереть» — «давай, и поскорее, будь добра» и т. д. Это может длиться с полчаса. Чаще всего — гораздо меньше. К окончанию «диалога», как правило, от косметики на лице не остается ни одного нормального следа.

Следующий шаг (для тех, кто конспектирует, — второй): из самого большого шкафа в вашем доме, прошу простить меня, если у вас всего один шкаф — тем лучше, меньше выбора, просто сделайте так. Из шкафа начинаем вышвыривать вещи. Швыряем куда попало, чем дальше, тем лучше, не отказываем себе ни в чем. Ничего страшного, если одежда оказывается на люстре или на лестнице, или на балконе, или где-нибудь еще. (Внимание — аккуратнее с обувью: можно что-нибудь разбить.)

Следующий шаг (третий): принимаем ванну. Утопаем и лежим, пока это возможно. В смысле — утопиться в планы не входит, заигрываться не стоит.

Выныриваем.

Доброе утро, дамы и господа. Меня зовут Стефани Миламне. Я — всемирно известная кинозвезда.

Вообще-то меня все знают. Никто не знает, что после ванны я собираю вещи, которые разбросала по всему второму этажу своего огромного, такого одинокого дома.

Потом я делаю себе кофе. 2 чашечки.

Потом я привожу себя в порядок. В конце концов вечером у меня встреча с Ларсом.

***

Самое интересное и, пожалуй, все-таки опасное — опасное, потому что ускользает от осознания, — в игре в Леона-киллера то, что ты не замечаешь, в какой конкретно момент им становишься.

Вот так еще вчера у тебя было множество, огромное пустое множество слабых, ненужных, уязвимых мест, потом ты принимаешь ответственное решение выдернуть ослабляющую тебя, по всем статьям ослабляющую тебя занозу из сердца, может быть, просто из пальца, ты делаешь это, ходишь некоторое время, потом оказывается, что всё равно вы остаетесь друзьями и т. д. Так проходят месяцы. Вы желаете добра друг другу, у твоего бывшего партнера умный перспективный друг, у тебя большие перспективы, но на самом деле ты уже где-то с полгода работаешь Леоном-киллером.

Собственных отголосков души. Просто хороших впечатлений от жизни.

Порой ловишь себя в тот самый момент, когда уже собирался выстрелить. Думая о себе, как о спасителе своей жизни, вот, наконец-то, ты выруливаешь с самого дна, все уже нормально, все хорошо, ребята, заходите, впервые все отлично, что-то мешает говорить, а так все супер, жизнь, когда нечего терять, в самый настоящий кайф, что-то мешает говорить.

И ты вдруг видишь ее на лестничной площадке. И дуло пистолета у себя во рту.

В этот самый момент какая-нибудь маленькая девочка, это может быть кто угодно, хотя обычно это КТО УГОДНО, случайно, СОВЕРШЕННО СЛУЧАЙНО пробегает мимо, и ты видишь свое отражение, с оружием в руках, с небритым перекошенным лицом в ее глазах.

А она видит тебя — без прикрас. Вы были открыты друг перед другом, открыты, то есть близки.

***

Певна річ, моє життя набагато щасливіше за життя інших. Певна річ, я вдячна всім, кому маю бути вдячною.

За те, що мені не довелося жебракувати.

І за те, що всім дітям Австралії відомо, якого кольору білизні я надаю перевагу.

Ні, справді, дякую.

Не те щоби я мала схильність до зациклювання, не те щоб я думала одну думку і вдень, і вночі. Не те щоб я втратила сенс буття, не те щоби я знала, у чому сенс. Не те щоби я була у цілковитому відчаї, не те щоб мені дуже хотілося у завтра, я маю те, що маю, навряд чи я бажаю чогось іще, я просто не знаю, чого можна бажати ще, те, що було, вже зіграло свою роль, те, чого не було, мабуть, неможливе. Не те аби я була у тунелі, але я не бачу світла, світу білого я не бачу більше, Боже, допоможи мені прожити ще мить.

***

Несмотря на мое вчера и сегодня, знаю, нужно жить именно несмотря, особенно на вчера, точно знаю, что мне необходимо много сделать в этом замечательном (опять-таки несмотря — ни на что) мире.

Радовать тех, кто рядом. Возможно, развивать их (только — в хорошем смысле).

Заниматься повседневными делами в своих Вселенных.

Писать стихи.

Песни.

Прозу.

Сказать нужные слова нужным людям.

Сказать очень нужные слова очень нужным людям.

Сказать единственное Единственному человеку.

Дай мне почитать книгу об этом.

Показать всему миру, что необходимо всегда идти вперед. И что любовь у каждого в сердце. Солнце может зайти за тучу, но это не значит, что его нет. Просто в этот момент оно не светит на землю.

Я напоминаю себе неврастеника, но не всегда.

Господи, можно я уйду к Тебе, как только выполню программу максимум?

***

Де б ти не була, Бог усе одно скрізь.

Але це надто глибока думка для мене сьогодні.

Я знаю тільки одне: допоки такі, як вона, не можуть повірити в себе, всі скрізь роблять що знають.

Навколо тебе сходи, дівчино. Сходи, якими ти не йдеш. Проте усі вони (принаймні ті, що цікавлять саме тебе) спрямовані у небо, просто у небо, навіть у твоїй країні, у будь-якій країні, у будь-якому місті на різні верхів'я.

Тебе цікавлять найдовші та найяскравіші сходи, знаю. Що б ти не говорила собі, я можу прочитати це між рядків твого листа. І я тут зовсім ні до чого. Усе, що в мене є, — це лише гроші. У мене всього лише 40 пар взуття на літо.

А ти пишеш мені про такі речі, ти чомусь дякуєш мені.

І я хочу побачити тебе. Я хочу побачити тебе, аби сказати: «НЕМА ЗА ЩО». Правда.

***

А однажды произошла вообще дрянная история. И мне по-настоящему стыдно за нее. Действительно стыдно.

У меня была напряженная неделя, как и все недели моей жизни. Как обычно, мне что-то сказал шеф по поводу моих филологических способностей. Как обычно, я много раз подумала о глубине и степени его заболевания. А такие мысли, как известно, никому не улучшают душевного здоровья. Наверное, раза два я вернулась домой на такси. Наверняка я писала стихи на работе, пряча их под материалами, которые неустанно подкладывал мне мой выпускающий редактор. Все как обычно — я устала.

Это было воскресенье. К нам пришла подруга. Мне не хотелось, чтобы выходные заканчивались. Мне хотелось постоянно курить, писать, смотреть телевизор, слушать музыку, и все это одновременно. Моей соседке хотелось, чтобы я навела порядок в доме. И тут меня прорвало.

Мне очень стыдно, что я начала это при нашей гостье. Но я начала реветь. Нет, не так. Я впала в истерику.

Я смотрела только хорошие фильмы. И я знала, какие фильмы хорошие. Я читала по-настоящему глубокие книги. Вчера я видела на улице то, что могло стать хорошим кадром в моем фильме. Я писала стихи, которые были моим духовным опытом. Я хорошо училась в университете, я любила философию.

И я сказала, что меня купили. Я сказала, что я стою 300 долларов. И больше я ничего не стою. У меня текли по лицу слезы, я сидела на корточках. И мне было по-настоящему горько за мою жизнь.

Стыдно, потому что она это запомнила.

И, кажется, я об этом уже говорила.

***

Останнім часом я особливо відчуваю, що моє життя остаточно входить у певне річище, і я вже, мабуть, не здатна змінити його. Воно є таким, яким воно є. Жодної надії на якусь випадковість, жодної надії на те, що життя зробить дірку. Я приречена на свій шлях. І він зовсім не є поганим. За рогом вулиці, якою я прямую, наприклад, 8 років, усі ці 8 років на мене чекає те, що там усі ці 8 років знаходиться.

Ви не підозрювали у мені таких думок? Я граю такі прозорі ролі, можливо, у мене надто простий вираз обличчя. Знаю, що навіть вродливим його не назвеш. Проте мільйонам людей воно до вподоби, до речі. Усією душею хочеться вірити, що його вважають милим. Урешті-решт це просто атрибут моєї душі.

Не дивно, що дуже багато в мені змінилося, поки я прямувала. Щось відпало само собою, дещо я втратила навіки, хоча життя не знає таких безнадійних слів, на відміну від нас. Але багато чого лишилося незмінним. Десь у глибині своєї душі, у самому серці моїх сердець, як і перше, я — дівчинка, що бігає вулицями міста мого дитинства у смішних шкарпетках. Як і перше, я люблю нашу планету — якось дуже по-своєму. І я вже ось майже 40 років знаю, у якій сукні я хочу померти.

***

Мне так не хочется говорить об этом. Так не хочется говорить себе правду о том, что является едва ли не единственной правдой в моей жизни. Мое творчество. То, что я делаю. То, что останется после меня. Люди создают огромные корпорации, я вожу ручкой по бумаге, стучу по клавиатуре, сложно поверить, но Тот, Кому Все Понятно, ценит нас одинаково. По крайней мере, хотелось бы надеяться. Очень часто мне кажется мелким то, что я делаю. Долгое время казалось детским. Вокруг меня — исписанные листы бумаги.

А еще — одна картина не покидает мое воображение. Она следующего наполнения. Однажды я просыпаюсь. Я встаю с кровати, как обычно с трудом. Делаю себе кофе — к примеру, я не всегда так начинаю свое утро, но это наверняка начнется подобным образом. Выпиваю, не спеша выпиваю первую чашечку. Включаю телевизор, вот этого я точно никогда не делаю, но утро особенное, вы уже поняли. Я включаю телевизор, делаю несколько бесцельных (как сказал бы Сэлинджер — на первый взгляд) рейдов по комнате. И вижу человека в экране. Этот человек написал что-то из ряда вон. Я заинтересовываюсь. Я подхожу к телевизору и делаю громче. Этот человек без напускной легкости рассказывает, как работал над книгой. Как к нему приходили мысли, которые он излагал в ней. Как известный режиссер предложил ему сотрудничество, и по всей видимости, придется несколько изменить свою жизнь, побольше выходить в люди, например. У человека искреннее лицо. Он говорит о МОЕЙ книге, еще только наполовину написанной.

Я поднимаю глаза к небу, на самом деле к потолку. Я не знаю, что сказать и говорю Господи, Господи. Я говорю — как это?

В эту минуту я понимаю, что этот человек в телевизоре — это я.

Я понимаю, что человек в моей квартире — досадная ошибка, и кажется, я уволена.

***

Просто я на щось чекаю, на щось більше того, що маю, начебто мені хтось щось обіцяв. Хоча я прекрасно розумію, навряд чи.

Іноді мені здається, що я з надзвичайною швидкістю змінююся. Наче ще вчора я була зовсім іншою. Іноді у мене таке відчуття, що я тупцюю на місці, хоча біжу що є сили.

Мне не хочется признаваться в этом, но мои стихи и еще то, что я пишу, проза, это уже совершенно новая страница моего творчества, которая всегда открывается перед писателем, мне очень не хочется признаваться, но это самое главное в моей жизни.

Ты слышишь меня, мой Великий Бог? Сколько лет я уже так думаю, и я до сих пор так думаю. Есть мысли, которым я не могу изменить.

Я говорю, пусть у меня все получится, Господи. Я говорю, помоги мне. Помоги мне, а потом позволь мне уйти.

Последнее тоже — из ставших привычными мыслей.

***

Так, нехай. Навіть у якій-небудь маленькій занедбаній країні я повинна знайти її і сказати дещо на вушко, нехай дівчина не вигадує бозна-що. Нехай живе спокійно та їсть собі моркву, а не думає, що десь існують акторки, які пізнали правду довколишнього. Якщо б ти могла мене зараз чути, я б сказала тобі таке: ти готова слухати?

По-перше, у душі я набагато старша за себе у дзеркалі та, цілком можливо, зовсім не вродлива. Це не значить, що я вважаю себе надзвичайно вродливою зовні. Намагаюся бути об'єктивною: у мені є щось таке... але, клянуся Богом, я не знаю, що саме.

Я ніколи не думала про себе як про щось особливе, мені дуже хотілося, щоб мене кохали, мені завжди хотілося мати свій будинок і власні ялинкові іграшки. Мене просто винесло на сцену, хоча цього я теж дуже хотіла. Я мало думала про те, що таке слава і які обов'язки вона передбачає. Я багато чого збагнула, коли пустила твого листа в серце. Про що це я: тільки зараз, щойно, я зрозуміла, що я-таки пустила його в серце. Можливо, я не маю рації.

По-друге. Я надзвичайно звичайна людина. І мені не пощастило у коханні. Як у найдурнішому голлівудському фільмі. Baby, я просто гадки не маю, як жити далі. Це заразливо.

Я знімаюся у новому фільмі, це чергова ілюзія, яку я учергове зроблю прекрасно, така моя робота — створювати прекрасну ілюзію, щоразу створювати прекрасну ілюзію, від якої мені залишаються лише гроші. І те, про що ти пишеш у своєму листі до мене, мені ніколи ніхто не писав, давно ніхто не писав, та лист — це зовсім не те саме, що телефонний дзвінок, листа можна носити з собою, і він завжди змінюється — разом із моїм станом, ось що, те, про що ти пишеш, — я ніколи цього не робила. Просто я збуджую уяву людей. І твоя уява — вона просто збуджена мерзотним ілюзійним подразником, який не дає тобі змоги летіти самій — туди, куди треба тобі, а не туди, куди я показую. Крім того, я взагалі нічого не показую, я ж не гуру, аби тобі щось показувати. Чому ти вирішила, що я взагалі можу щось створити? У мене чудовий режисер, він перевертає свідомість людей, це його призначення, іноді мені здається, що актор — це людина без призначення, навіть мій режисер — він, із своїми переворотами у свідомості та канськими гілками, — усього лише ілюзіоніст. Великий ілюзіоніст.

А я — гарна лялька із працюючим серцем у його руках.

А ти думаєш про мене більше хвилини на день, і це мене непокоїть. І я хочу побачити тебе. Сподіваюся, ти не користуєшся дешевою вульгарною косметикою. Бо я вже теж думаю про тебе більше хвилини на день.

Гадаю, у мене є всі підстави вживати заходів у бік твого місця проживання.

***

Есть вещи, о которых необходимо думать, если ты уже здесь и этим занимаешься.

Очень не хочется этого делать. Хочется просто писать и все.

Вполне вероятно, что писатель и не должен задумываться о своей целевой аудитории.

Безусловно, поэты и писатели — совсем не повредит, если они будут хотя бы иногда думать, ЧТО они несут и ЗАЧЕМ. Я все равно не уверена до конца, что им еще надо задумываться о том, КОМУ они несут.

Попробую разобраться.

Итак, ЧТО.

То, о чем я пишу, изобилует эмоциями и моими переживаниями, это мой Путь, который может быть интересен и полезен.

ЗАЧЕМ. Потому что то, что мне приходит, перестает быть моим. И если я не отдаю, то оставляю у себя то, что мне уже не принадлежит. Ну, это вкратце.

С целевой аудиторией посложнее. Не сейчас.

Неплохо было бы еще знать ответы на вопрос.

У меня очередной перепад душевного давления.

***

Ларс укотре намагався здивувати мене. Сказав, що у мене великий потенціал людини-невдахи, тому у його наступному фільмі я обов'язково маю зіграти людину, мрії якої не здійснюються. Він сказав мені, я хочу зняти такий фільм, наче трохи відійти убік. Фільм про власні найпотаємніші думки. Або про свою мрію. Це буде фільм-перерва-між-дійсно-важливими-справами. У будь-якої закоханої людини має бути щось подібне.

Що ж, я знову пригадала тебе. Тепер мені потрібна твоя консультація.

***

И в конце концов нужно просто честно, как на духу, определиться: каково мое отношение к славе.

Потому что иногда мне кажется, что это то, чего я хочу больше всего на свете.

Что я вообще понимаю под славой? Это когда на тебя оборачиваются на улицах?

Да, слава далека от меня сегодня. Но к тому, чего ты хочешь, да еще и в глубине души, нужно относиться очень ответственно и аккуратно. Может быть, больше всего на свете я хочу жить так, чтобы моя слава не мешала моей личной жизни. Может быть, больше всего на свете я хочу отбиваться от папарацци и отказывать скандальным журналистам в интервью.

Скромность, как и другие качества, актуальна, когда есть субъект и объект. Может быть, поскольку я уже скромна, в этой троице не хватает объекта.

Просто у меня такое ощущение, как будто я каждый день, а особенно каждую ночь, строю прекрасные замки, в них живут люди, им уютно, роскошно и они счастливы иметь такие дома, иногда, между прочим, они интересуются: кто архитектор, кто дизайнер, кто это построил?

Я каждое утро еду на работу, и меня никто не узнает.

***

Упевнена, в мене добре вийде зіграти тебе. Жодних проблем. Я дуже добре уявляю тебе. Дівчина із швидкісним поглядом, що дивиться лише з однією метою: пересвідчитися, що світ такий, який він є. Швидко і завжди вона заглиблюється усередину самої себе. Повільно виходить назовні, довіряє одиницям із свого та не свого життя.

Какой ты видишь меня? Может быть, ты мне подскажешь, кто я? Какова природа моих снов?

Где прячется моя сила?

***

Я не чула про цю країну практично нічого. Мабуть, я замало дивлюся телевізор, в мене зовсім немає на це часу. В мене взагалі віднедавна катастрофічно бракує часу. Але одного вечора я-таки увімкнула телевізор. Пам'ятаю, це були світові новини. У цій країні була якась невелика революція, чи що. Дуже багато було людей на їх центральній площі. Вони були переважно у жовтогарячому, чомусь саме так. Багато хто чомусь був у синьому. Пам'ятаю, я подумала, що багато з цих людей були напрочуд щирі, принаймні така енергетика була у повітрі.

І один хлопець на сцені, здається, він якийсь їхній відомий співак, він сказав: «Україна — це країна мрій».

Я подумала тоді, як гарно, що оператори упіймали саме цей життєвий кадр. Адже це взагалі-то не найголовніше, найголовніше — то ідея, задля якої всі вони вийшли на площу взимку. Потім я подумала, що таки, мабуть, то і є їхня ідея. Вона трохи підліткова, але заради неї можна вийти і стояти кілька днів на площі взимку, а чи є щось подібне в моєму житті?

Серед безлічі думок, мрій і бажань мені захотілося вхопитися саме за це: поїхати до країни мрій задля здійснення мрії однієї людини.

Що таке наше життя? Що ми робимо серед цієї безлічі своїх та чужих снів?

***

В конце концов однажды я оставлю этот мир. Просто мое время закончится. И кто одобрит то, чего я не могла себе позволить, потому что боялась-Бог-знает-чего? Бог точно этого не одобрит. Мои ангелы точно меня не похвалят. А самый дерзкий из них скажет: ты БЫЛА В ЭТОМ МИРЕ И НЕ УВИДЕЛАСЬ С НЕЙ? Он скажет: почему, детка? Почему ты не сделала этого, ты думала мы дадим тебе то, что тебе просто не хватило духу взять на этой прекрасной планете? Ты, наверное, думаешь, что мы такие идиоты, как о нас пишут ваши слащавые авторы, авторы, так и не сумевшие написать хотя бы свою жизнь?! Нет, детка это двойка, однозначно двойка.

Я не знаю, почему мне подчас не удаются элементарные вещи. Как будто не хватает сил на самое очевидное.

Как будто это очевидное не совсем однозначно. Как будто это настолько очевидно, что никому не нужно. Как будто я не знаю, где страх, а где реальность. Господи, помоги мне понять, где реальность, а где страх. Помоги мне найти свое место в этом мире.

***

Я довго дивилася на її численні помилки, отже, я дійшла певного висновку. Зіграти її буде зовсім неважко. Декілька простих реакцій — ось її відповідь на прояви цього світу. До того ж — любов до поезії, до того ж — бажання стати бозна-ким, мабуть агентом ФБР, це лише два вирази обличчя, ви розумієте. Я довго розмірковувала над її життям, але так і не помітила особливого різноманіття, певна річ, так жити сумно, мабуть, дуже важко жити так, як це робить вона, я не хочу ображати її, ані думкою, ані словом, вона любить поезію, вона мріяла стати агентом ФБР — це лише два відповідних вирази обличчя, зазвичай я маю справу з одним.

***

Помоги мне понять, где то, что я должна сделать, а где страх, который я должна преодолеть.

Неужели Ты создал меня просто так?

Помоги мне встать на свои ноги. Помоги мне уметь защитить мою Любовь.

Помоги мне поверить.

***

Це буде фільм про дівчину, яка вміє мріяти. Він сказав, що це буде цікава ідея, ще він сказав, що хоче бути різним. Він зробить фільм, якого від нього не чекають. Підкажи мені, мила, що тобі відомо про людські мрії. Ну, поміркувала я собі. Мрії бувають різні. Знаєш, я тобі дам почитати одного листа, його було надруковано у багатьох журналах. На мій погляд, то і є справжня мрія. Це не просто якесь пересічне бажання. Погодься.

Мій режисер сказав так. Добре, сказав він, я почитаю і подумаю.

Здається, я гратиму тебе, дитино. Зустрічай мене на екранах кінотеатрів та телевізорів усього світу.

Зустрічай мене там, де ти в цьому світі зустріла мене уперше.

***

Бывает, кажется такое: вот, ты добьешься успеха, купишь новые туфли, с тобой будут здороваться на улицах, все будет по-другому. И ты раскроешься, и ты станешь другим.

Сложно принять, но, похоже, ничего не получится, друзья.

Сначала надо купить туфли.

Или хотя бы сходить в парикмахерскую.

Хороший крем для лица. Ухоженные руки. Не обремененный проблемами взгляд. Это как первоначальные вложения в себя. Стартовый капитал. Придется взять кредит у будущего.

По всей видимости, размышляю я, готовясь к встрече с тобой, в кредит у будущего придется взять следующее.

Ну, как минимум, спокойствие и уверенность в себе.

***

І після того, як Ларс уважно ознайомився із цим листом, наступного дня, він сказав. Слухай, ти його читала, мабуть, сто разів, сторінка пожовтіла, чи ти сік вилила туди, я усе спланував, слухай мене.

Я зовсім нічого не знаю про її країну, яка, кажеш, це країна, мабуть, то є країна мрій. І я не хочу нічого вигадувати, ніколи так не роблю, не роблю того, про що нічого не знаю, окрім кіно.

Слухай, це поки що не позначено в сценарії. Один режисер прагне зробити фільм, він знає, що то буде фільм про незвичайну дівчину. Це буде фільм про унікальну дівчину, і він відчуває її присутність. Існують люди, що шукають, аби їх знайшли, існують такі, хто шукає все життя необхідний кадр, потрібне обличчя. І в моєму фільмі вони знайдуть одне одного. Це буде фільм про дівчину, чия мрія була сильніша за її відчай, а її відчай був бездонний. Мрія і відчай, щастя від того, що вона вміє мріяти, і відчай — від недосяжності, першопоглядної недосяжності — то є головні складники її життя.

Такі дівчиська рідко трапляються. Надто рідко. Адже навіть ти, Стефані, скажи, ти взагалі хоч знаєш, що таке — бажати всім єством? Замовкни, Ларсе, просто заткнися.

О'к, я продовжую. Отже, знайти таку дівчину дуже нелегко. Але цей режисер дуже наполегливий хлопець, справжній crazy. Кастинг займає силу-силенну часу: він шукає дівчину, яка зможе зіграти своє власне життя. Це триває не один місяць. Це триває не два місяці.

Звичайно, можна було піти прозорим шляхом: запросити на зйомки яку-небудь відому голлівудську красуню, попросити її не фарбуватися тижнів зо двоє і поводитися трохи незграбно. Можливо, Хіларі Суонк підійшла б ідеально, але ви мене, здається, трохи недозрозуміли, тобто ви не зрозуміли того режисера, який хотів зняти фільм, що нічого не вартий. Це був би фільм, бюджетом якого, імовірно, були б якісь сто тисяч доларів, коли ви розумієте, про що я. Це фільм про те, як ця дівчина, що нікому не відома і нікому не потрібна, просто ходить туди-сюди. Але завдяки цьому туди-сюди світять на небі зорі і сонце підіймається на сході.

Звичайно, можна було запросити Хіларі і сказати їй, знаєш, дорогенька, від тебе цього разу не вимагають нічого особливого: будь напруженою, стриманою і зосередженою. Уяви собі, що ти перманентно граєш у шахи, Бог любить і тебе, і твою суперницю, вас обох однаково, тому ти й гадки не маєш, хто виграє сьогодні, і так щодня. Уяви собі, що ти мало знаєш свого батька.

Але це буде зовсім не те, і хлоп, який працює в цьому втіленні режисером, надзвичайно чітко це розуміє. Спочатку він шукає її вулицями міста.

***

Да, я много читала о том, что Бог не дает человеку желаний без возможности их реализации. Иначе зачем это было бы Ему нужно.

Я рассказывала вам о своей самой большой шахматной победе? Кажется, нет. Мне было 12. Я вышла в финал своей страны в возрасте 1981 год и моложе. Соревнование проходило в прекрасном старинном городе. Меня сопровождала бабушка, которая пользовалась неизменно высокой популярностью и уважением.

Мы, как обычно, тянули жребий, на следующий день был первый тур. Мне очень не хотелось выступить неудачно. Я играла с неплохой девчонкой, она пыталась вывести меня из себя, жалкий трюк. Когда я чувствовала, что дела идут не так, как надо, я выходила из зала и молилась. Я читала 90 псалом, это было всего лишь первенство моей страны по шахматам в соответствующем возрасте, как и вся жизнь — это всего лишь первенство воплощения.

Я разделила 1–3 места с двумя девочками, одна из нас по рассчитанному коэффициенту заняла первое место. У меня и Т. Кл. было всего поровну. Мы обе проиграли только победительнице, а друг с другом сыграли вничью. Всех остальных опять-таки мы обе выиграли.

Нам назначили матч, который должен был проходить на спортивной базе вблизи столицы моей страны. Это была очень уютная база, была зима. Мы должны были играть 4 партии, чтобы выяснить, кто из нас поедет в Венгрию.

Первую партию я выиграла. Шахматистам, не знаю, как остальным спортсменам, не рекомендуются эмоции, слишком положительные в том числе. Поэтому на занесенной снегами спортивной базе мне ничего не оставалось (телевизор нежелателен, книги нежелательны), как все-таки найти какую-то книгу у своего тренера, это была написанная кем-то история жизни Паганини. Я запомнила то, что Паганини любил скрипку с детства, но отец заставлял его играть насильно, и мальчик играл назло. С трудом представляю себе, как кто-нибудь заставляет меня писать.

***

Він шукає її по кав'ярнях та барах, він бігає по забігайлівкам, він одержимий ідеєю знайти людину, яка носить у собі його таїну, його думки, його задум та його каннську гілку. Він ходить вулицями міста і боїться, що ця дівчина йде по протилежному боці вулиці у протилежний бік. Йому спадало на думку телефонувати за усіма номерами телефонного довідника.

У нашому світі хтось будує будівлі та споруди, хтось планує бюджет країни на найближчі 500 років, а він шукає людину, яка мислить думками, що цікавлять його. Начебто не можна заплатити акторові і сказати — думай ось це. Існує невеличка відмінність. Вона ТАК думає вже давно, вона живе з цими думками, і в неї уже давно відповідний вираз обличчя.

І от одного разу, а він впевнений, що все ж таки, мабуть, вона мешкає у Техасі, він прямує туди. Він просто приходить на закинуту Богом радіостанцію у Техасі, говорить діджею, гей, хлопче, мені потрібен прямий ефір, я тобі заплачу. Слухай, чуваче, я щойно поставив класну музику, нащо тобі прямий ефір, давай розслабимемося. Ні, ти не зрозумів, говорить режисер, мені не потрібна медитація, мені потрібний прямий ефір.

Добре, тобі це обійдеться у…

Він сідає, одягає навушники на голову, дивиться прямо перед собою і каже. Доброго вечора.

***

Вторая партия закончилась вничью.

Вечерами я готовилась вместе с тренером к следующей партии, впрочем, это длилось не очень долго, и остальное время я гуляла, вокруг росли сосны, я была живым ребенком в перерывах между своей игрой. Когда я играла, на моем лице ничего не отражалось. Мне не хотелось выказывать ни предвкушения победы, ни досады от плохого хода, точнее, я понимала, что не стоит этого делать.

Третью партию я проиграла, играя белыми. Я всегда более уверенно чувствовала себя, когда играла белыми, думаю, что не только я. Поэтому такой исход не предвещал ничего веселого.

***

Доброго вечора, шановні мешканці шанованого міста. Мене звуть Біллі. Скільки живу в цьому світі, так і не вигадав собі якесь більш адекватне ім'я. За кілька місяців я почну працювати над фільмом про одне дівчисько. Це дуже глибока дівчина, яка має грати саму себе. Не те щоб ця думка була новою самою по собі, але мені потрібна лише та дівчина, яка повністю повторить у фільмі себе. Можете вважати це моєю примхою і розраховувати на певний гонорар. Якщо, звичайно, ви — це вона.

Гадаю, вам вже цікаво, хто це варнякає на вашій улюбленій радіочастоті. Сподіваюся, ще більше вас цікавить дівчина, яку я шукаю вже багато місяців. Та що там. Я шукаю її ціле життя.

З раннього дитинства вона знала, що чимось відрізняється від усіх інших. Від решти усіх людей. Їй було важко із своїми однолітками, тому що вона знає усі їхні думки. Вона дивується, як вони, у свою чергу, не можуть зрозуміти, про що вона розмірковує, адже їй практично усе зрозуміло. Коли їй ставлять дурні запитання, вона вважає за потрібне все детально роз'яснити, вона щиро впевнена, що, коли сказати правильно, усі все зрозуміють.

У неї глибокі сутінкові очі, навіть коли вона сміється, вони все одно залишаються сутінковими. Вона дуже рідко сміється від усього серця. У школі їй було простіше спілкуватися з хлопцями, які не розуміли її, аніж з дівчатами, які не розуміли її взагалі.

Вона полюбляє книжки про заглиблених у себе людей, вона часто залишається одна, у неї є мрія, яка відірвана від реальності трохи більше, ніж в усіх інших людей. У зв'язку з цим вона цікавиться тим, що ж таке є ця реальність, що вона являє собою? Можливо, реальність — це кусник хліба на столі, може, це туфлі на її ногах.

Вона ходить там, де й усі інші, але вона зовсім не звідси, якщо, звичайно, ви розумієте, про що я.

Ви, мабуть, гадаєте: яка саме в неї мрія?

***

Последняя, четвертая, партия длилась так долго, как только могла: около 6 часов в общей сложности. Мы сначала играли, и перевес переходил от одной стороны к другой, потом мы пошли на обед, кажется, давали котлеты.

Затем мы вернулись, и партия длилась еще где-то с час. Я выиграла.

Я думала о том, какую победу я привезу домой, как будет радоваться дедушка, какова эта победа во мне.

Вечером можно было наконец-то спокойно посмотреть телевизор и в новостях сказали, что снег завтра растает.

Я вышла на улицу и плюхнулась в сугроб с головой.

***

Одному Богу відомо. Вона бажає, аби всі знали, що змінити світ навколо себе можливо. Вона бажає, аби всі знали, як вона вміє любити — таємно і глибоко. Вона хоче, щоб усі знали про її надійність, але зовсім не через те, що вона прагне зробити багато добрих справ.

Вона вірить усім серцем, що існують ті, у яких рояться такі саме думки в голові, як в неї. Здається, це я. Я так довго шукав тебе. Прийди до мене, будь ласка, я так довго шукав тебе.

І от, моя мила Стефані. В одному з містечок штату Техас мешкає дівчина. Вона приходить додому, вона десь працює, але це зовсім не важливо, де саме вона працює. Вона приходить додому, у її руках пакетик чипсів, вона не любить чипсів, але раз на місяць їй необхідно це підтверджувати своїм неухильним рішенням.

Ларсе, дорогий. Ларсе, кого я гратиму, скажи мені, я гратиму її?

Не перепиняй мене у таку хвилину, шановна зірко. Вона приходить додому, вона працює, але де б вона не працювала, їй все одно буде якось не так, бозна-чому. Вона вмикає радіо, це дурне радіо, вона не любить його слухати і раз на місяць їй необхідно про це собі нагадувати.

Її любили, але не могли зрозуміти батьки, немає сенсу навіть ображатися на них. Не те щоби я прагнула обійняти увесь світ, я хотіла написати декілька потрібних слів. Я вірю, що існують по-справжньому сильні слова, а від одного підняття брів просвітленого співають птахи.

Дивно, міркує вона собі, вже цілу хвилину не грає жодна дурна пісня. У цього хлопця такий проникливий голос, здається, він не з нашого міста. Вона починає прислухатися до того, що він говорить, спочатку їй ввижається, ніби цей голос виникає з глибин океану. Він говорить про те, що шукає когось, мабуть, він когось загубив, він шукає якусь чудову дівчину, просто приїхав сюди, зайняв ефір, когось шукає.

Поступово вона починає розуміти.

Але, Боже, адже це я. Він шукає мене.

А потім, мила Стефані, вона повільно виходить з дому і йде на цю радіостанцію, дуже повільно, проте вона дуже боїться, що цей хлопець піде, але все одно вона іде дуже повільно, дуже. Вона підходить до будинку, де розташована радіохвиля, довго дивиться на вікна, думає про те, що вона любить цей світ, але він трохи дивний, вона підіймається сходами, береться за клямку дверей, усім єством відчуває, що це саме той день, і ще півгодини тому вона навіть не підозрювала про це.

Він ледве встигає зняти навушники, і в цю мить вона заходить до студії, вони дивляться одне на одного, так, я знаю, Ларсе, а потім вона каже, це я.

Так, а він говорить, ось я і знайшов тебе.

Можливо, що фільм на цьому добігає свого кінця.

***

Мне очень запомнилась эта турбаза и эта победа. Она вошла в очень многие мои фантазии и мечты. Немного позже я узнала, что на ней приходилось бывать и моей будущей Любви.

Сложно сказать почему, но прошлые победы никогда не могли вдохновить меня в полной степени. Всегда казалось, что вчера было легко и не взаправду. Тем не менее я очень часто возвращаюсь мысленно к тем или иным событиям, иногда даже удивляясь себе.

Я уже почти готова к встрече, звезда.

***

Досить часто (якщо б про це — наскільки часто — дізналися мої шанувальники, мабуть, вони б вельми здивувалися), я почуваюся дуже невдоволеною собою, мені хочеться піти, піти назавжди, сказати, Господи, в мене не вийшло, вибач мені. Ти усе бачив, Ти знаєш, я так старалася, але пробач, у мене не вийшло, здається, я переконала весь світ у тому, що я гідна людина, але собі я так і не змогла цього довести. Я заслуговую на звільнення, я не можу поводитися правильно, Господи, звільни мене з моєї посади.

Тоді я приходжу додому та лягаю на ліжко у відкритій позі. Це коли лежиш на спині, розкриваєш обійми, наче готовий прийняти Самого Бога в свої обійми, і ти приймаєш Його у свої обійми, і ти говориш до себе, тихо, мила, а тепер послухаємо, що скаже Він. Виповнюєшся тихим світлом, припиняєш піддаватися пароксизмові самокатування, ти просто створений, просто і ти також живеш у цьому світі, ти робиш свою справу.

За півгодини я встаю, йду до кухні, я люблю шоколад. А потім я продовжую жити і робити те, що я роблю. Мене не можна виправити. Це правильний діагноз?

***

Если допустить мысль о прошлых воплощениях, а также то, что знания о них действительно полезны для ныне сущих, то мне кажется, в прошлой жизни я была успешна и вполне довольна собой. Сегодня я неуспешна и очень недовольна собой. Но, мне опять кажется, в таком виде я не так раздражаю Высшие Силы. Может быть, Они думают, что, ладно, по крайней мере, он не несет чушь. По крайней мере, она не чувствует себя умнее всех вокруг.

У меня были попытки реабилитироваться, которые не увенчались успехом. Может быть, Они рассуждали так: надо же, она опять за свое.

Это непросто — опять приниматься за свое. Вопреки полному неверию в себя подниматься и снова приниматься за свое.

Очень часто останавливаешь себя такой мыслью: ты опять за свое. Но что мне еще остается, как вновь и вновь после нескольких минут успокаивающей тишины в конце концов приниматься за свое. Делать это вопреки неверию в себя и посвящать Кому-то в небе.

Я до слез хочу верить, что Бог любит каждый наш шаг. Иначе я не вижу смысла в большом количестве времени своей жизни.

***

І я вже точно знаю, що хочу зробити. Уперше за останні кілька років до мене прийшло щире бажання щось зробити, це чудово, я навіть знаю, що саме.

Я підходжу до телефону.

Я роблю це повільно.

Я беру слухавку, якийсь час просто дивлюся на неї. Думаю над тим, що зараз маю спитати, — це справді хвилює мене.

Я набираю номер. Приємний жіночий голос запитує, що мені врешті-решт потрібно. «Скажіть мені, хто вона. Я хочу знати все про неї. Але спочатку — у якому саме місті нашого прекрасного світу вона мешкає?»

***

Порой я с огромной благодарностью осознаю, что Бог всегда ведет меня. Но как многого Он мне не позволяет!

Поступить неправильно самому — это еще полбеды и просто опыт для души. Поступить неправильно — и толпы оказываются в яме вместе с тобой, это уже настоящее дело. Впрочем, не подумай, я это не о тебе.

Страх порождает желания, которые могут погубить, если воплотятся в своем «первозданном» виде. Хотя... не то, чтобы погубить. Просто даже самую прекрасную мечту можно легко испортить своими дурными наклонностями. Как в «Ванильных небесах». Помните, ему пришлось вызывать техпомощь.

***

Ні, ми не знаємо, звідки вона, хто вона є, нам про це невідомо. Ми знаємо, що цей лист обійшов багато видань. Навіть десь в Інтернеті він є. Здається, сама авторка з країни мрій. Можна дізнатися точніше, якщо ви зателефонуєте до редакції N це з їхнього дозволу ми надрукували цього листа.

Стефані зателефонувала до редакції N. Аби дізнатися, що вона-таки з країни мрій.

Стефані спочатку довго бавилася слухавкою. Потім таки набрала Ларса.

Ларс, я довго розмірковувала, гадаю, нашому майбутньому фільму не завадить трохи реклами.

Вау, з чого б це тобі турбуватися про такі речі, га? Щось вигадуєш?

Ларс, я хочу поїхати до цієї країни. Але мені потрібен офіційний привід, так би мовити. Мені потрібні журналісти, мені потрібні папараці. І ще, мабуть, мені потрібен ти.

Стефані, наш фільм ще не готовий. Навіть на рівні концепції.

Ми можемо зробити невеликий анонс. Ларсе, якщо твій сценарій дійсно важливий для тебе — я знаю, що така дівчина існує. Якщо твоє життя — дійсно Божий експеримент, я знайду для тебе цю дівчину. Але для цього мені потрібна невелика кампанія.

Тобто ти вирішила знайти її.

Так, я вирішила знайти її. Для чого ми можемо поїхати туди, Ларсе?

— Для того, щоб провести кастинг. До речі, ти офіційно відмовляєшся від ролі, ти це зрозуміла?

— Ні, Ларсе. Ніякого кастингу не буде. Я не знаю її в обличчя. І зовсім не факт, що вона живе у самій столиці, куди ми їдемо. Вона може жити у маленькому містечку. Вона може жити у селі чи селищі. Це просто шанс. Шанс для всіх нас, і для тебе також. А я просто хочу подивитися їй в обличчя.

— О'к, Стефані, ти хочеш, щоб про нас поговорив весь світ, аби просто подивитися комусь в обличчя?

***

Я знаю, она собирается приезжать через два месяца. В столицу моей любимой страны, что на нее нашло, интересно. Кажется, они готовят какое-то новое кино, наверняка экшн, тупой экшн, наверняка, ехала бы я сюда, надо подумать, надо подумать, надо подумать, что мне теперь делать.

Ведь я прекрасно понимаю, что такой второй возможности может и не представиться. Вряд ли она приедет на выходные, представляю, как она подгадывает, на какой бы выходной приехать. Ха. Это ее работа — ездить по всему миру и рекламировать себя, кока-колу и свои фильмы.

Что мне теперь делать?

Конечно, я могу, как всегда, просто купить или самостоятельно смешать водку с соком и написать парочку стихов. Даже новых. Ведь я буду чувствовать ее близкое присутствие. Или глинтвейн, меня научили, прикольная вещь, я могу пойти прогуляться на источник. Тоже вариант. Тебе же всегда было лень завершать начатое, пусть успех просто летает над головой, пусть я буду просто чувствовать удачу.

Что мне теперь делать, оставайся у себя дома, звезда.

Звезда моя.

***

Так, Стефані, я зрозумів, у тебе важкий період у житті.

Маю трохи подумати.

Подумати, чи потрібна мені насправді мрія режисера Біллі.

— Я все одно поїду туди, Ларсе. Моє ім'я — це гарантія наявності камер. На добраніч.

— На добраніч, сестро.

***

В первую очередь мне нужно подстричься, где-то через полтора месяца мне необходимо подстричься. Мне нужно быть готовой к увольнению, потому что я все равно поеду туда, где будешь ты.

Меня не покидает мысль о том.

Еще я давно хотела купить себе что-нибудь креативное.

Но я вряд ли куплю себе новое выражение лица.

Мысль о том, что ты.

Конечно же, на работе я не буду ничего объяснять, я не умею врать, а у меня будет сосать под ложечкой. Я просто скажу, что еду менять свою судьбу, я всегда знала, что наступит день — и моя судьба изменится, то есть просто все наконец-то станет таким, каким должно быть. А до этого я просто делаю свою работу и готовлю себя к этому, как абитуриент, хороший абитуриент просто готовится загодя к поступлению.

О том, что ты едешь ко мне.

Господи, жизнь волшебна.

Техпомощь.

***

Привіт, подумки я вже у повітрі.

Еге ж, я так і зрозумів. Літак за дві години, здається?

Здається, так.

Здається, цей світ зіскакує зі своєї орбіти.

Ти полетиш зі мною?

Зараз виїжджаю, сестро.

***

Это безумие, но я знаю, что ты будешь искать меня глазами в зале. А там будут тысячи людей. Помни: мои глаза — это те, в которые ты провалишься. Если почувствуешь себя внутри, знай, что ты нашла меня.

Верю, ты меня найдешь.

Я готова к тому, что это просто очередной успешный проект. Режиссер проявил незаурядный талант. Все как всегда — толпы поклонников, деньги, известные актеры. Наша страна для вас своего рода экзотика, хотя ничего экзотического здесь нет.

И тебе всего лишь предложили приехать сюда. Ты не хотела, тебе приходится расставаться с детьми. Ты будешь жить в самом дорогом президентском номере, надеюсь, он удовлетворит твоим требованиям. А я приеду, рискуя быть уволенной со своей работы. Я выпрыгну из своей судьбы ради того, чтобы увидеть тебя.

Просто мне нужно с тобой поговорить.

***

Стефані сиділа біля Ларса, поруч була ціла купа мікрофонів, і слід підкреслити, що вона мала чудовий вигляд. І тільки той, хто дуже багато років добре її знав, міг помітити легке збентеження, що відбивалося у рисах її обличчя. Але мами не було у цій далекій і дивовижній країні, отже, ніхто нічого не міг помітити.

— Доброго дня, шановні глядачі гарного кіно, — сказав перекладач. — Я дуже радію з приводу нашої зустрічі у країні, про існування якої ми знаємо завдяки вашим доблесним спортсменам (мені здається чи то я справді кажу щось не те?). Чесно кажучи, я трохи ніяковію. Мене ніхто не консультував з питань вашої країни, і мені самій важко відповісти на питання, що я тут роблю. Наприклад, пан Ларс зараз розкаже, що він хоче зняти новий фільм. Що саме тут роблю я, не знає навіть Ларс, чи не так?

Стефані здалося, що підлога кудись сунула під її ногами. Але вона сиділа непорушно.

— Останнім часом...

***

Она была действительно очень хороша. Сандра заметила, что ведет себя госпожа Миламне несколько странновато. Приезд с целью презентации нового фильма комментировали даже политические аналитики. Первые полосы журналов и газет были посвящены огромным фото американской звезды, решившей снизойти до развивающейся не слишком быстрыми темпами страны. Но сама звезда имела несколько растерянный вид. Хотя Сандре показалось, что этого никто не замечает.

Никто не замечает, что творится у тебя на душе, звезда.

И мне тоже не до этого. Зачем ты приехала сюда?

***

… я дивно почуваюся. Мені інколи здається, що моє життя спорожніло. (Ну, дівчино, де ти поділася, вийди на світло. Ти ж писала до мене свого листа. У мене не було приводу приїжджати до тебе, і зараз немає, я приїхала до столиці твоєї країни, сподіваючись, що ти приїдеш сюди також. Ти ж написала мені такого щирого листа, інакше не може бути. Невже це був просто літературний хід, цікава знахідка. Я дійсно трохи спантеличена. Що я тут роблю, Боже, що?)

Ларс був напрочуд спокійний.

Пані Миламне окинула оком зал.

— Раптом я подумала: що, коли саме моя роль дійсно цікава для вас? Можливо, треба запитати вас: вам подобається моя гра?

***

Что ты делаешь, воплощение великой американской мечты?! Они же тебя сейчас растопчут!!!

Сандра вдруг обратила внимание на блуждающий по залу взгляд актрисы. И подняла руку.

***

Заради Бога, зараз почнуться питання. Нехай вони звернуть свою увагу на когось іншого. Будь ласка. Я хочу піти звідси. Це транслюється на весь світ, до речі.

— Ви хотіли щось запитати?

***

Вот это да, она меня заметила! Что говорить, какой вопрос я хочу задать?

— Добрый день, госпожа Миламне.

***

Це вона.

Або я помру просто зараз.

***

— Я написала Вам письмо, которое опубликовали во многих журналах полгода назад.

***

Боже!

***

— Мене дуже цікавить питання, як живе американська зірка. Мені цікаво, чи відчуваєте Ви, реалізувавши american dream, себе щасливою?

— So, дуже рада Вас бачити. Ви маєте отримати диск з новим фільмом, у якому я виконую головну роль. Підійдіть до мене, я дам Вам автограф.

Стефані підвелася і попрямувала до виходу. У залі здійнявся спантеличений гомін.

Здається, я маю знайти її, подумала Сандра. Близько від неї кілька разів спалахнув фотоапарат. Вона пішла до сцени, за її розрахунками, назустріч Миламне. Вона прямувала дуже швидко, бо деякі журналісти почали залишати свої вигідні місця, створювалася тиснява.

Миламне йшла їй назустріч. Поривчасто, не звертаючи уваги на шлейф розгублених шанувальників, які не розуміли, що все-таки відбувається.

— Я чекаю на вас у готелі «Свобода», у номері 527. Приходьте просто зараз. Я туди їду.

***

Происходит то, что просто не способно поместиться в моей голове. Я говорю себе: «Саша, посмотри по сторонам. Это сделано для встречи с тобой». Я пытаюсь удержаться от беспрестанной дрожи внутри. Я совершенно не представляю, что я буду делать, что я буду говорить и что я делаю сейчас.

Кажется, я куда-то иду. Совершенно непостижимым для меня образом я точно знаю, куда мне нужно идти.

Я думаю, что практически ничего не изменилось с тех пор, когда я умерла в последний раз. Все ускоряется, непонятно зачем. Непонятно, почему я думаю эту мысль именно сейчас.

Я пытаюсь ловить взглядом, тщательно фокусируюсь на каждом прохожем, чтобы вернуть себе ощущение хотя бы какой-то реальности. У меня выходит очень плохо.

Я все здесь знаю, но почему до сегодняшнего дня доступ к этому миру был закрыт для меня? Я не имела права взять то, что — пусть временно, но — принадлежит мне, потому что оно принадлежало мне когда-то. Вы не понимаете, о чем я говорю?

Вижу, как открываются все двери, они распахиваются настежь, и я боюсь, что мне придется умереть до срока, если я не смогу держать себя в руках. Я должна.

Они распахиваются одна за другой, одна за другой. Дверь за дверью, некогда закрытые наглухо. Я нажала на верную кнопку. Вот только не поняла, когда именно это произошло.

Я чувствую, что моя жизнь изменяется, как бы вливаясь в новое русло. Это путь светлого огненного дракона.

Очень скоро я приду туда, где ты ждешь меня. Мы должны показать друг другу то, чего добились порознь.

Затем я осознаю, что мне необходимо срочно взять себя в руки. Потому что ведь встреча не обычная, а если называть вещи своими именами — единственная. И никто, вполне вероятно, не будет терпеть моего неумения ясно излагать свои мысли. Покой. Расслабление. Иначе ты вылетишь за борт. Иначе твой «Феррари» на полной скорости врежется в большое скопление людей.

Определи сама, что из этого ты включишь либо не включишь в свой сценарий и в какой именно из них. Это в данный момент очень важно.

Признайся себе в том, что ты не можешь просто взять и определить, что бы тебе хотелось. Так давай же это сделаем.

На твоем Пути никто не скажет ничего наверняка, на сто процентов о тебе. Только твое сердце.

Писать, создавать новое, творить, моделировать.

Помогать другим прислушиваться к себе и верить этому.

Еще кое-что из личного. Это не относится к делу.

Хорошо.

А теперь давай поговорим о предстоящей встрече. Ты чувствуешь, что это соприкосновение, которое даст вам обеим необходимые ответы на вопросы.

Поэтому возьми себя в руки. Это не просто звезда, которая прилетела сюда спасти тебя. Это звезда, которая нуждается в твоем совете, так же как и ты — в ее.

Вставай, выпрямляй плечи. Вставай, одевай свой смокинг. Лучше не бойся ничего — больше пользы будет.

***

Ларс усміхнувся одному з журналістів і сказав: вибачте. Здається, ми всі йдемо невідомо куди. Зараз я розповім про свій новий фільм.

Пані Стефані, здається, зрозуміла, що ми всі поступово наближаємося до найважливішого у житті.

Отже, зараз я розповім вам про свій новий улюблений фільм.

Це фільм про чудове божевілля. Це фільм про те, що Бог є вільним у наших серцях. Нещодавно я читав, один поет сказав, що він почувається вільним, коли пише.

Джеймс Кемерон, отримавши some оскарів за свій «Титанік», галасував на сцені, що він — володар світу.

Я сиджу тут, у країні, де я жодного разу не був. Пані Стефані пішла бозна-куди. І чомусь я почуваюся дуже щасливим.

Вибачте, я зателефоную дружині.

***

Вона йшла дуже довго коридором, їй здавалося, що геть нічого немає у світі довшого за цей коридор.

Можливо, це моя зелена миля — мимохіть промайнула думка, наче остання.

Сандра зупинилась навпроти номера 527. Мою зелену милю пройдено. Добривечір, пані Стефані.

Вона сиділа посеред великої кімнати. На столі лежав журнал, відкритий на тому самому листі, і стояла філіжанка з кавою.

Це моє, а не твоє життя вирішується зараз.

Це моє, а не твоє, життя вирішується зараз. Як тебе звати?

Мене звати Сандра. Мені двадцять три роки. Я знаю, Ви мегазірка.

— В нас нічого путнього не вийде, якщо ми обмінюватимемось регаліями. До того ж, я зрозуміла так, що ти мені розкажеш щось цікавіше за мої досягнення.

Стефані жестом запросила сідати.

Сандра сіла у крісло навпроти.

— Вибачте, можна я зроблю собі каву?

— Звичайно. Можливо, мартіні? Чи щось у цьому дусі?

— Ні, дякую. Я не питиму. Погано почуваюся після.

Треба було трохи роздивитися. Сандра звела очі на високу стелю, телевізор у лівому кутку кімнати. Невеликий бар, різноманітні напої. І відчуття цілковитого спокою всередині. На мить їй здалося, що кожна пляшка — це витончена гра майстра, який знав: кожна крапля випитого надсилає людину туди, де вона схильна іноді бувати. Зазвичай це не найкращі місця.

Сандра усміхнулася.

— Мені здається, що я прожила велике життя до сьогодні. Хоча це не так.

— Ваш лист... Розкажіть мені трохи про себе. Що ви хотіли мені сказати у ньому?

— Власне, — Сандра відкинулася у кріслі, — я сказала саме те, що хотіла.

— Так кажуть усі поети.

— Так, саме так кажуть усі поети.

Санда почала її роздивлятися. Але робила це обережно.

— Ви живете у цьому місті?

— Ні, я живу у, так би мовити, другій столиці нашої держави. Я приїхала на презентацію вашого нового фільму, чи що це було.

Стефані розсміялася.

— Було дуже незрозуміло?

— Ні, лише трохи. Що тут робить пан Ларс?

— Пан Ларс, — Стефані подивилася на свою ліву руку. — То є наш талісман.

— Я написала Вам цього листа, коли була у цілковитій безнадії. Отже, це виявилося сильним почуттям. Оскільки Ви тут зараз.

— Я презентую новий фільм.

— А я розказую Вам про себе.

Стефані підвелася і підійшла до вікна.

— Мої діти залишилися лише із своєю вихователькою. І я погано пам'ятаю, навіщо я приїхала сюди.

Здається, для того, щоб сказати собі, що цей лист — просто твоя фантазія. Чим ти займаєшся?

— Я працюю літературним редактором у журналі.

— Це все?

— Я пишу вірші, дуже гарні, і останнім часом я пишу прозу.

— Отже, твій лист — це невеликий письменницький малюнок?

— Ні, я вже говорила, що це для мене.

— У тебе є кохана людина?

— Скоріше ні, аніж так.

Що б це мало значити, Сандро?

Вона, ця людина, не любить мене. Уже десь з півроку.

А ти її?

Мені здається, що так. Але сил вже не вистачає.

Хвилина мовчання.

Мені здається, ми маємо просто щось говорити.

Гаразд.

Я почну. Мені не так багато років, але майже з дитинства я відчувала, що моє життя буде чимось незвичайним. Проте увесь час я почувалася дуже нещасливою людиною. Важко сказати, у чому саме. Мені завжди було дуже самотньо. Ні з ким поговорити по душах. Я закохувалася, але мені завжди видавалося це нещасливим закоханням. Потім я почала писати. Згодом — читати філософію. Мені завжди хотілося з кимось поговорити, з тим, хто набагато розумніший за мене. З якимось гуру.

Сьогодні я працюю в економічному журналі. Інколи я навіть трохи радію з цього приводу. Коли розум зайнятий, душа вільна бути там, де їй потрібно. Мабуть, тому у мене завжди було відчуття вільного польоту десь там, угорі. Але не тут. Тут я літературний редактор в економічному виданні.

Можливо, мене вже звільнили. Бо роботи завжди дуже багато. І зараз вони працюють, але я знаю, я відчуваю, що я не змогла б ніколи більше побачити Вас, якщо не сьогодні. І я знаю, що після цього я не зможу повернутися туди.

Стефані мовчала.

Я повертаюся додому, готую вечерю, бо за годину чи дві прийде моя кохана людина. Вона прийде так пізно не тому, що в неї багато роботи. Просто їй набридає жити чимось одним і тим самим.

Мені здається, що мої твори дуже непогані. Я знімаю квартиру. І я досі мрію не про таке життя. А ще я колись хотіла досягти просвітлення.

Ти віриш у Бога?

Так, звичайно, як можна не вірити у Бога? Але мені здається, що останнім часом Він був далеко від мене, як ніколи до цього.

Добре. У мене є все. Мій чоловік покинув мене, і відтоді моя кар'єра розквітає. Потім я намагалася відродитися. Але згодом я прочитала твого листа, і мені захотілося повестися незвично для самої себе.

Давай зателефонуємо тобі до роботи. Чи ти вже звільнена, чи ще ні?

Як ти гадаєш, чого Бог чекає від тебе?

Я маю великі сумніви, що Він користується такими категоріями мислення, як чекання чи ще щось.

Тобто ти як дитина без Батька?

Принаймні зараз я точно як дитина без Батька. На відміну від мого, у Вашому житті є сенс.

Який саме?

Ви показуєте світові гарні малюнки. Приклади, варіанти буття. Ви дуже потрібні. І світ підкреслює це своєю увагою до Вас.

Чому ти не друкуєшся?

Бо в мене немає сил і, мабуть, я боюся.

Добре. Бійся. А я поїду до своїх дітей.

Добре, добре. Я все зрозуміла.

Мовчання.

— Я теж буваю категоричною, — перервала мовчанку Сандра. — Знаю, але, чесно кажучи, чомусь мені хочеться саме про це сказати. Я не маю довіри до жінок, які не полюбляють гарну каву, чи вино, чи яку-небудь дуже смачну їжу, не важливо, чи вона справді смачна чи ні, та свого друга. У цьому завжди є щось не те, коли людина забуває про свої улюблені речі. Ну, зрозумійте мене правильно.

Вони засміялися.

— Коли їй все одно, у що вона вбирається, — продовжувала Сандра, — або їсть, або п'є, чи кохають її, більше того — чи обожнюють її, значить, висока імовірність того, що вона надто амбіційна. Прагне влади, щось у цьому дусі. Я не ставлюся до жінок категорично, ні, але прагнення до влади, грошей, чогось подібного — дуже не жіноча риса, зовсім не жіноча, на мій погляд. Не віриться, що жінка може цього бажати насправді.

Жінка може прагнути влади у коханні, це так. Вона може бажати врятувати любов'ю.

Утім, ще раз — я не прихильниця категоричного ставлення до жінки, зовсім ні. Що Ви можете сказати з цього приводу?

Стефані усміхнулася.

— Я люблю гарну чорну міцну каву.

Згодом Стефані говорить.

Я точно знаю, що б не заважало тобі, ти гратимеш знову і знову у всі ці світові ігри. І ніякий страх не зупинить тебе. На жаль, поки що ти йдеш лише на штурханцях своїх ангелів, так би мовити. Невже тобі не хочеться йти своїми ногами?

Я все добре розумію. Я погано розумію, як це втілити у своє життя.

Коли я виходила заміж, у мене була стовідсоткова, абсолютна впевненість у тому, що все, що мені потрібне, завжди буде в мене. Якщо точніше — у мене не було жодної суперечливої думки з цього приводу. Просто уяви собі, що в тебе є все, що тобі потрібно. Як правило, цього ніколи не буває забагато. Якщо, звичайно, ти не Будда, який прагне врятувати увесь світ. Тоді тобі потрібен весь світ.

Відчуй себе людиною, яка робить те, що необхідно іншим людям, усьому світові. Те, що потрібно суспільству. Наприклад, Пол Верховен вирішив, нехай він навіть гадки про це не має, що фільм «Шоу Ґьорлз» потрібний людям. І він переміг, розумієш? Адже його дівчата дійсно непогано пересуваються.

Поміркуй, що ти зробиш, коли в тебе буде все, чого ти забажаєш. Ти не маєш пересічного вигляду, це ж не буде щось у дусі «нап'юся мартіні та скажу якому-небудь черговому ворогові, що він є дупою». А, припустімо, «я напишу сценарій до кінофільму, який похитне хибні погляди цього світу». Принаймні.

Здається, я дивлюся на неї затамованим поглядом.

— Тепер, бачиш, я так довго говорила, тепер твоя черга. Скажи мені, будь ласка, у тебе набагато менше грошей, ніж у мене, припустімо, що це має значення, ти невідома світові, на відміну від мене. Поки що невідома. Але у твоїх очах є глибина, якої я не маю. Може, ти знаєш, куди можна піти у напрямку своєї душі? Я хочу це знати. Я хочу купити це знання у тебе.

О, що я чую. Велика Стефані Миламне хоче щось купити у мене? Хіба у мені є щось незвичайне?

Просто ти нереалізована людина. Але у твоєму житті, і навіть у цій тимчасовій нереалізованості, є глибинний сенс. Найважливіше те, що цей сенс передається у повітряний спосіб. І я теж хочу заразити тебе у відповідь, на знак подяки я заражу тебе своєю успішністю.

Стефані трохи замріяно подивилася на стелю.

— Я слухаю тебе, незважаючи на те, що зараз здебільшого говорю я, — вона засміялася. — Мені здається, запевняю, я ніколи нікого не слухала так уважно, так уважно, як тебе. Мені здається, що ти передаєш мені якесь послання.

Стефані усміхнулася.

— Гадаю, твоя проблема у тому, що ти надто багато уваги і часу приділяєш тому, що в тебе не виходить, страху, що в тебе знову не вийде, замість того, щоб посилювати свої сильні якості, робити реальні крок за кроком. Припустимо, ти чогось боїшся. Цей страх є лише у твоїй голові, лише там. Натомість псуєш ти своє справжнє життя. Ти не робиш те, що повинна робити, — а це цілком реальні проколи. Це те, що ти не створюєш і зможеш створити, лише зібравшись із силами, у теперішньому. Уяви собі гарненько: це те, чого може не бути, або те, що може бути у твоєму житті. Чи хочеш ти щось змінити у своєму житті? Чи хочеш піймати свою долю?

— Так, дуже хочу, — твердо відповіла Сандра. — Я багато чого хочу змінити.

— Так, — Стефані кинула швидкий погляд на неї. — Часто багатьом просто так здається, хоча насправді вони не готові. Проте, скоріше за все, твій випадок — не такий, бо інакше тебе тут не було б.

І не думай, що я найкрутіша. Наприклад, я дуже боюся зрад.

— О, це дуже цікава тема.

— Це захоплююча тема. На мій погляд, немає нічого більш жорстокого, ніж зрада. Свідома зрада, коли один сидить вдома та чекає на іншого, а інший у цей час, прекрасно все усвідомлюючи, когось обіймає. Відстань немає жодного значення. Усе відбувається, наче в прямому ефірі, наче у тебе на очах. Як людина може виправдовувати у собі цю жорстокість? Як зрадник пояснює це для самого себе?

— Ну, — Сандра подивилася співрозмовниці в очі. — Як правило, у цей час ніхто ні про що не думає. А до того і після того людина думає або про свою образу, або про нову любов, або про перше і друге водночас. Вибач, що я так усе чітко розкладаю, але мені здалося, що тебе цікавить сама схема.

— Так, — Стефані поставила філіжанку з кавою на столик. — Мене дійсно цікавила сама схема.

— Ще, на мій погляд, зрада ніколи не виникає ні з чого. Здебільшого це наслідок образи чи непорозуміння, назвемо це так — недорозуміння. Якщо, звичайно, не йдеться про випадки патологічної невірності, ну, це коли людина не розуміє, чому любити можна одного. Утім, буває по-різному. Є такий дуже гарний російський фільм — він має назву «Коханець», там грають дуже хороші актори. Але така ситуація, як у цьому фільмі, рідко виникає, вона складна, робить дещо нещасливими усі сторони...

Ще мені здається, дуже важливо зберігати повагу до всіх. Це трохи сухо звучить, так?

Стефані хитнула головою на знак «продовжуй».

— Розумієш, якщо казати щось типу «брудні тварюки», то, мабуть, ти і себе дораховуєш до цієї категорії. Адже з одним з них, не менш брудно чи брутально, ти... зрозуміло, так?

Стефані погодилася самими очима. Можливо, вона просто дивилася на Сандру.

— Якщо ж ти говориш, що це жорстоко, це вже трохи інша, але все ж таки просто музика, яка нав'язливо лунає у твоїй голові. Жорстоко — хоча він не жорстока людина, ти це знаєш, він любить дітей тощо. Отже, можливо, це просто слово, слово «жорстоко».

Не пояснюватиму, чому слово «бездушний» також не підходить.

Стефані сміється. І підносить каву до губ.

— Навіть коли ти жінка, трохи конструктивності, особливо в плані «вийти з депресії», не завадить, чи не так? Назвемо ситуацію зради вибором, власне це так і є, погодьтеся. Він вибирає зрадити тебе. Якщо це зрада, значить, остаточний вибір — залишення — ще не зроблено, чи не так?

Звичайно, це не наймудріший крок, не наймудріше рішення з його боку. Або з твого боку, якщо ти так чиниш. І слід це усвідомлювати: він або вона не є мудрими, от і все. Просто усвідомлювати.

— Зрада ще більше заплутує ситуацію.

— Так, — Сандра почала сміятися, — і без того надто заплутану ситуацію, яка має назву Життя.

Вони сміються, а кімната продовжує наповнюватися чимось незвичайним.

***

Можливо, усі ми створені для завтра. Що, коли всі ми створені не лише для сьогодні, але більше — для завтра? У мене все є сьогодні. Але я не збираюся вмирати.

І я намагаюся розмірковувати: як ти почуваєшся, людино, яку створено для завтра, розраховано для наступного дня? Я думаю: як ми всі почуваємося? Насправді всі ми просто не вміємо жити з тим, що нам було дано. Часто ми не вміємо втілювати те, що живе всередині нас, надавати цьому відповідну форму, дарувати світові, а не жбурляти невміло створене йому та одне одному в обличчя.

Я дивлюся на нескінченні ЬідЬог^, і в моїй голові лише одна думка: усе це — велика брехня. Задоволення на обличчі дівчини, яка лежить на гарно вбраному ліжку, а він стоїть біля дверей із квітами — і вона є щасливою, адже то є мрія жінки — це велика брехня. Тому що ми всі маємо визнати, усі ми змушені визнати, що гроші, і мій великий будинок, і мій мужчина, що його подарував мені Бог, найкращий — це прекрасно. Це найкраще, що тільки може бути. Але це не зробить мене цілком і назавжди щасливою.

Більше того, мені відомо, з математичною точністю, яка не властива для жінки, крок за кроком, коли і як я першою почну по цеглині руйнувати цю ідилію.

Допоки не знайду що-небудь, будь-що-будь ще на додаток. Можливо, усе це жіноче щастя — це лише якийсь наслідок, що слідує з чогось дуже важливого, з того, що я відчуваю у собі.

Я дивилася на неї, маючи таку нагоду. Вона трохи схилила набік своє обличчя, на якому застиг вираз, що не мав жодного значення. Її очі видавали цілковиту заглибленість у себе. Таку глибоку, я подумала, що покликати тебе назовні може лише дуже смілива людина, яка має тебе так кохати, що знає, що саме ти робитимеш на поверхні. Я не мала на це права. Стефані була не тут.

***

Дехто вважає, що щастя — це невелика світла цятка, його важко зберегти надовго, важко отримати тощо. Навряд чи це так, але у будь-якому випадку таких «цяток» у моєму житті, навіть на сьогодні, було немало. Я трохи невдячна людина, але і за ці проміжки часу я вдячна Богові, світу і моєму коханню. Іноді мені здається, що насправді проміжки — це час між моїми спалахами щастя. Сподіваюся, вони ставатимуть усе коротші. У мене є всі передумови, усі шанси.

Коли я пишу, я відчуваю натхнення. Якщо мені вдається красива сцена, я відчуваю глибоке задоволення. Письменницька діяльність — це створення світів та спалення карми водночас, інколи — спочатку одне, потім друге. До того ж це зведення тонкоматеріальних мостів. Мені вдалося створити багацько світів, читаючи книги улюблених письменників, спалити чимало карми. Упевнена, що між читачем та автором, коли цей союз з любові, будуються золоті мости.

Саме тому бути письменником — то є велика відповідальність.

Скажи мені, Сандро. Як ти гадаєш: правда, так не можна, коли у житті є лише кохана людина, діти, кар'єра і все? Якщо так не можна, то чому? Чому мені було так не можна?

— Стефані. Так не можна. Важко про це говорити, але так дійсно не можна. Бо усе це — подарунки Бога.

***

— У мене дивне відчуття. Наче я маю все, аби дожити це життя до кінця, — сказала Стефані.

Сандра підвелася, взяла до рук свою сумку, трохи зачепилася поглядом за фатальну співрозмовницю.

— Зачекай, Сандро.

Зачекай. Щойно ти пройшла кастинг.

Біла тиша наповнює кімнату.

— Можна я трохи прогуляюся?

Звичайно.

Вона повільно йшла широким коридором п'ятизіркового готелю, це було звичним для неї — не знати, що робити і як жити далі. Де тепер її дім? Було відчуття, наче вона прокинулася у незнайомому домі і не може згадати, де вона і як тут опинилася.

Вона теж тепер усе знала. Як почати все наче вперше, що саме починати, куди йти. Нове відчуття світу пробуджувалося в ній, і це нове починалося з великої вдячності, яку вона несла у своєму серці до всього відомого та незвіданого. Зовсім неочікувано їй посміхнулося життя, і було схоже на те, що ця усмішка не поспішала зникати з обличчя Землі. Можливо, вона завжди була там.

Відчуття нерозуміння подальшого почало танути, змінюватися на дивне передчуття. То було передчуття великої любові. Раптом Сандра зрозуміла, що багато чого вона робила цілком правильно, і добре, що вона зрозуміла це лише зараз.

Вона не вертатиметься на роботу, хоча треба забрати документи, сказати усім «дякую» та «до побачення». Вона кине курити. Можливо, вона залишиться тут, у столиці, проте треба розміркувати все детально, не кваплячись. Вона надрукує все написане та напише загадане. І межі, які вона утворить для себе, обов'язково утворить, це будуть лише її межі для неї самої.

Моє життя починається наново. Що я беру із собою в цю нову подорож? Мої почуття, те, що я можу відчувати. Запах парфумів Стефані Миламне. І побажання — грати у ці ігри знову і знову.

До речі, мене, мабуть, звільнили. Це справді смішно.

І я можу залишитися тут, у цьому прекрасному сильному місті, у столиці моєї країни.

Але, скоріше за все, тут я видам свою книгу. Потім ще одну і ще. А житиму там, куди вертаюся.

У солодкому передчутті твоєї любові.