Покров

Розділ 2

Тридцятого листопада 2013 року Мар’яна Озерова гостріше, ніж зазвичай, із розпачем усвідомила: проти неї – весь світ! О дев’ятнадцятій рівно в кав’ярні на Великій Житомирській на неї чекав коханий мужчина з, певно, пропозицією на все життя, і Мар’яна навмисно дісталася Європейської площі заздалегідь – угамувати розбурхані сподівання, взяти себе в руки, без поспіху видертися Трьохсвятительською на Михайлівську площу, там поблукати-заспокоїтися і тільки за п’ять хвилин до сьомої рушити в бік Великої Житомирської, щоб, як будь-яка порядна дівчина, з’явитися в кав’ярні з невеликим, проте не критичним запізненням: мовляв, я собі ціну знаю!

Дісталася Українського дому й остовпіла: сильна людська ріка залила увесь простір навкруги. Схвильована, бурхлива, вона, здавалося, підхоплювала і волочила за собою до Майдану все живе, коливалася обуренням, різала око прапорами, тиснула на барабанні перетинки глухим грізним гуркотом і все росла, так стрімко росла: стань на її шляху – знесе!

Мар’яна влипла в стіну будинку, ледь не розревлася: чому ж їй так хронічно не щастить?! Ніби прокляв хто! Тільки промінчик блисне, а доля його вже й гасить. І як жити?! На неї, може, жадане щастя чекає, а вона й дістатися до нього вчасно не гідна!

– Вибачте, можна? Можна пройти?! – виставила руки вперед – розштовхувала людей, намагалася зробити хоч крок Трьохсвятительською нагору. Де там!

– Усі нормальні йдуть на Банкову! – збуджений хлопець підхопив Мар’яну під руку, тягнув за течією.

– Та відчепися! – Мар’яна вирвалася, зиркнула на годинник: 18.55. – Дідько! – розгубилася. Перечекати? А час ллється, мов з відра! Роздратувалася: відчайдушною рибою, як на нерест, проти течії. – Пропустіть! Та дайте пройти! Питання життя і смерті!

До кав’ярні на Великій Житомирській добігла о пів на восьму. Отак.

…Ані душі. Порожнеча із запахом кави.

Мар’яна застигла за столиком, їла себе: усе пропало! Хотинський не дочекався, пішов. Чи взагалі не приходив. І чого дивуватися?! У Мар’яни ж ніби тавро на лобі – лузерша! Усі двадцять сім років свого життя тільки те і робить, що невдачі збирає. Уже Бог з тим, що безнадійно застрягла з батьками в задрипаній двокімнатній хрущовці, що по закінченні інституту за найдурнішою спеціальністю «Менеджер організацій» тільки півроку тому після поневірянь із тимчасовими копійчаними заробітками пристойну роботу знайшла, – із цим ще можна змиритися, та чому одиноке серце ніяк пари не знайде?! Мар’яна ж так жадає щастя – зі шкіри лізе! Щоранку красу наводить, у власне обличчя вдивляється: хіба не гарна? Очі чорні, глибокі, носик рівненький, не горбом, вуста принадливі, волосся неслухняне хвилясте, аж забагато його. І не товста, застрягла в 38-му розмірі. Хіба що зростом не вийшла, статуетка порцелянова, так не всім же ноги від вух. Гарна! Чому ж і досі одна?… Давно відкинула наївні мрії про ідеального, як Девід Бекхем, успішного красеня, ще в інституті схвильовано придивлялася до хлопців, які опинялися в полі зору, та пара кволих і короткочасних стосунків закінчилися скоріше за літні зливи, наче Мар’яні на роду написано ніколи кохання не взнати! Від злого горя навіть цноту втратила без любові – з випадковим знайомим на турбазі в Карпатах, бо раптом психонула: «Для кого я себе бережу?! Час уже якось… дорослішати! А раптом я така зваблива й потужна в інтимі, що після того від мене вже не відірватися…» Випадковий знайомий здимів за п’ять хвилин після сексу, ніби й не було його ніколи. Залишив Мар’яні розпач. Так мордувалася – аж би під потяг кинулася, якби потяги горами швендяли. Та цього останнього дня осені року 2013-го ті негаразди здавалися звичайним життєвим досвідом. Справжня біда сталася сьогодні.

– Хотинський не прийшов… – прошепотіла тьмяно над уже холодною кавою.

Він з’явився в Мар’яниному житті півроку тому. Саме тоді кривим макаром Мар’яні вдалося влаштуватися бренд-менеджером у престижну рекламну агенцію. Виманювання грошиків споживачів хитрими рекламними слоганами і раніше не здавалося Мар’яні справою життя, та після збування візитівок приватної друкарні, обліку в пельменній і навіть сортування квітів на оптовій базі, то був однозначний крок уперед, і Мар’яна вчепилася в роботу – не відірвати. Раніше за всіх з’являлася в офісі, старанно вивчала особливості узгодження рекламних макетів, одного боялася – знайомства з безпосереднім керівником Хотинським, який мав повернутися з відрядження за кілька днів. Дизайнерка Оля Охріменко попередила:

– Якщо Хотинському не сподобаєшся, він тебе з агенції вичавить.

– Що я маю робити, аби йому сподобатися? – спитала Мар’яна.

Оля Охріменко лише знизала плечима: мовляв, звідки мені знати, що в Хотинського в голові.

Ніхто не знав, що в Хотинського в голові! Зустрів нову підлеглу без емоцій.

– Пиво любиш? Ні? Доведеться полюбити, бо наша група веде пивний бренд! – тільки й порадив.

І, здається, забув про Мар’янине існування. Та час від часу вона ловила на собі допитливий уважний погляд Хотинського. Червоніла, губилася, відводила очі. «Як же я хочу сподобатися тобі! І не заради роботи», – билася настільки гаряча думка – ледь стримувала збудження, дочекатися не могла закінчення робочого дня. О 18.30 зривалася, бігла до лікарні, де медсестрою вкалувала подружка і сусідка Поля, – вихлюпнути врешті всі почуття, бо ж втриматися неможливо.

– Поль, він – ідеальний! Він – мужчина моєї мрії! Мені би сказали – звільнися, Мар’яно, і буде тобі Хотинський! Я би звільнилася!

– Мусь, ти тільки знайшла нормальну роботу, – нагадувала Поля (змалечку тільки так і звала Мар’яну – Муською). Перераховувала ліки в шафці маніпуляційної, зачиняла її, і подружки пішки поверталися до замизканої панельної п’ятиповерхівки на Воскресенці, де Мар’яна жила на поганому п’ятому поверсі, а Поля на такому ж незручному першому.

Мар’яна збуджувалася, пашіла:

– У мене найкраща робота на світі! Бо там є він!

– А він який?…

– Він?… Такий, знаєш, як вершина. Ніби і близько, та до нього тягнутися – все життя…

Мар’яна засмучувалася, тьмяніла: яка ж біда! Хотинський і справді такий! Нащо йому, стильному, успішному, впевненому, гарному, невдаха Мар’яна?

– А скільки йому років?

– Тридцять…

– І досі один? – дивувалася Поля.

– Точно неодружений.

– Значить, у нього є дівчина, раз він такий крутий. Ти хоч дізнайся, Мар’яно. Нащо час марнувати, якщо твій Хотинський – не твій.

Мар’яна засмучувалася ще більше, повторювала з безнадійною впевненістю:

– А раптом я сподобаюся йому так сильно, що він покине свою дівчину?

– То хоч парфуми якісь купи. З афродизіаками! – кинула соломинку Поля.

З парфумів усе і почалося. В Інтернеті Мар’яна наштовхнулася на цікавенну пропозицію: красний пан продавав парфуми з феромонами. Божився: пахнуть, як «Chanel», та не в тому фішка! Нещадно і фатально збуджують чоловіків. Раз вдихнув – і вже він твій. Крути ним, як циган сонцем. І ціна ж, їй-богу, смішна – триста гривень.

Того ж дня після роботи Мар’яна зустрілася з красним паном біля метро на Оболоні, забрала жовто-зеленувату рідину в простенькому флаконі, до ночі все принюхувалася до запаху, яким із нього тхнуло. Тхнуло горілими сірниками, тютюном і чимось непорівнюваним солодкувато-огидним.

– Феромони… – спробувала заспокоїти себе Мар’яна, та здоровий глузд відмовлявся погоджуватися.

А грошики ж уже сплачені. Облилася тими парфумами відчайдушно і на роботу – як в останній бій.

У великому загальному просторі агенції, де тирлувалися зо два десятки живих душ, проблему відчули миттєво.

– Щось здохло і тут собі могилку зорганізувало, – сказав креативник Льова Шендрик.

– Може, хтось залишив у своєму столі справжній французький камамбер? – спробувала вигадати більш делікатну версію Оля Охріменко.

– А відчинімо вікна, – запропонувала розгублена Мар’яна.

– Тоді доведеться вимкнути кондиціонер, і не думаю, що нам від того полегшає, – Хотинський ішов загальним простором, намагаючись визначити джерело запаморочливого запаху.

Мар’яна вже приготувалася до ганьби, та у клятих парфумів таки виявилася неоціненна фішка: вони заполонили увесь простір і однаково сильно тхнули в будь-якій його точці. Та й Хотинський пройшов повз Мар’янин стіл, не зупинившись.

«Пронесло! – зраділа Мар’яна. – Тільки би до обідньої перерви втриматися! Відчиню вікна, коли всі на обід попхаються, провітрю добре…» Та після обідньої перерви з’ясувалося, що в парфумів є ще одна фішка – запах ніяк не бажав вивітрюватися і зникати. Мар’яну паралізувало в кріслі. «Господи! Хоч би скоріше робочий день закінчився! Хоч би ніхто з колег не наближався до мого столу!» – так відчайдушно благала долю, аж не помітила, як підійшов Хотинський. Застиг на мить, почервонів від гніву. Скривився з відразою, нахилився до Мар’яни ближче, носом повів і став ще червонішим.

– Озерова, гудбай! Додому! Мерщій!

– А як же… Дві години до закінчення робочого дня, – пробелькотіла перелякана Мар’яна. – Я ще графік розміщення лайт-боксів на наступний місяць не підготувала.

– Де хочеш готуй! Під офісом, на галявині в парку, вдома – тільки не тут! Вимітайся! – Хотинський тицьнув Мар’яні флешку. – Скинеш графік на флешку і покладеш її на мій стіл! Сьогодні ж! Тільки увечері, коли всі розійдуться, бо інакше ми всі тут потруїмося! Зрозуміло?!

Що ж незрозумілого – кінець Мар’яниним мріям! Дісталася з Правого берега на Воскресенку і, перш ніж влізти під душ, щоби вже врешті змити з себе ту гидоту, зателефонувала красному пану і так верещала, аж у горлі пересохло.

– Як же вам не соромно, от скажіть?! Люди ж вам вірять, люди ж на вас сподіваються, а ви дурите їх безсовісно! От що ви за пройдисвіт такий?! От що ви за наволоч така цинічна, що вам не ганьба на чужому горі заробляти!

– Та не поспішай! – розсміявся красний пан. – Усе буде!

І кинув слухавку.

Ага! Як же! «Буде»… У сутінках знервована Мар’яна знову брьохала до офісу, щоби покласти на стіл керівника флешку з графіком. Бідкалася: про Хотинського можна забути, хоч би роботу не втратити! Принюхувалася до себе: не тхне?! Не мало би – цілісіньку годину в душі тіло терла. Та, здавалося, нещадні феромони в’їлися в шкіру навіки, і Мар’яна подякувала долі, що по закінченні робочого дня в офісі нікого – хоч насміхатися не стануть.

…За столом сидів Хотинський.

– Графік зробила?

– Тут, – Мар’яна поклала флешку на стіл керівника, знітилася. Ще ніколи не залишалася з Хотинським наодинці і, якби обставини не склалися так по-дурному, вона би… підготувалася. Брівки би підвела, причепурилася і навіть хильнула краплю червоного сухого для рожевих щічок і хоробрості. Та клята доля, як завжди, приготувала невдасі підлий сюрприз. «І до біса! – подумала. – Втрачати нічого…»

– Знаєш… Ті парфуми… Для тебе. Щоби ти помітив мене…

– Сьогодні тебе помітили всі, Озерова!

Хотинський так і сидів, дивився на Мар’яну з іронією – стовбичила перед столом, ніби завинила, дивилася на справжній «Паркер», яким Хотинський підписував макети. «У мене навіть ручки такої ніколи не буде!» – промайнуло.

– Я піду…

– Хочеш піти? – спитав спокійно.

– Ні…

– То роби, що хочеш.

– Може, ти того не хочеш…

– А ти спитай!

Мар’яна глянула на Хотинського ошелешено, завмерла – кров на щоки, ніби і справді хильнула червоного сухого. Рвучко подалася до столу, забувши про підлі феромони, припала до вуст Хотинського… Відкотився в кріслі на метр від столу – Мар’яна мимоволі впала Хотинському на коліна, обхопила за плечі, щоби не впасти, і тільки після того відчула на своїй спині сильні чоловічі долоні, а на своїй шиї гарячі чоловічі вуста.

Нічого не запам’ятала про ту першу близькість із Хотинським. Здорове природне збудження вимкнуло мізки, заслало увесь білий світ. Мар’яна не бачила коханця, його тіла, його очей – тільки справжній «Паркер»… Лежав на столі Хотинського, наче свідчив: до сеї миті ніколи би Мар’яні такої ручки не мати, а тепер вона може стати Мар’яниною навіки.

– Ти ж розумієш, золотце… Для нас краще, щоби в агенції не знали… – бурхливий секс на робочому місці в неробочий час не позбавив Хотинського обережності. З м’якою іронією спостерігав, як Мар’яна все ще тремтячими руками вдягає джинси, ніяк не може впоратися зі звичайною футболкою. Усміхнувся, допоміг.

– І, благаю, більше ніяких парфумів!

«Сьогодні ж викину!» – Мар’яна їхала додому, почувалася безцінним діамантом в оксамитовій скриньці: Хотинський і таксі викликав, і оплатив його. Та діставшись хрущовки і пройшовши навшпиньки до своєї кімнати через вітальню, де сплять батьки, раптом згадала, як реготав у слухавку красний пан, продавець парфумів: «Не поспішай! Усе буде!» Невже це все феромони?! Упала на постіль, крутила в руках простенький флакон із жовто-зеленуватою рідиною, все нюхала… Устигне викинути. А раптом ще згодяться дивні парфуми. Усміхнулася: як несподівано приходить щастя… І тільки одна думка псувала піднесений настрій: якщо вся справа у феромонах, а Хотинського від них верне, значить, усе й завершиться тим несподіваним сексом у незручному кріслі порожнього офісу…

– Ні! Тільки не це! Прошу…

Хотинський із тиждень не помічав Мар’яни.

– Так нечесно! Я помру! – жалілася Польці.

– Поговори з ним.

– Страшно… А раптом я все зіпсую?

– Є що псувати?

– Він за таксі заплатив! То ж не може бути просто так! – шукала сподівань Мар’яна. Та – не сімнадцять, сумний досвід за плечима! – тьмяніла: може бути і просто так, із ввічливості. Вдячність за секс без зобов’язань. Журилася, з дедалі відчайдушнішою рішучістю дивилася на флакон із жовто-зеленуватою рідиною. Невже знов доведеться Хотинського феромонами труїти?…

Не встигла. За тиждень під час спонтанного мозкового штурму, який Хотинський влаштував бренд-групі для пошуку нових рекламних ідей, після кількох невдалих спроб відшукати нове зерно для старого пива, він раптом ухопив «Паркер», поставив його сторчма на столі, упхавши одним кінцем у вазон із кактусом, зиркнув на групу з азартом, кивнув на ручку:

– Що це?!

– «Паркер» у кактусі, – сказав Льова Шендрик.

– Це не «Паркер»! – завівся Хотинський. – Це символ, образ! І тест на нестандартність мислення! Якщо ви будете мислити стандартно, колеги, ми ніколи не зможемо запропонувати клієнтові оригінальну ідею.

– Це… – Оля Охріменко дуже хотіла мислити нестандартно. – Устремління…

– Куди?! – Хотинський уже нервував.

– У Всесвіт!

– Ти здуріла?! Нащо пиву рватися у Всесвіт?! Нам треба втюхати його реальним землянам, а не аборигенам на Марсі!

– Вибач! Я бачу не пиво, а тільки «Паркер», – боронилася Оля.

– На Марсі потрібні «Паркери»? – Шендрик уперто перетворював мозковий штурм на цирк.

Хотинський розгнівався.

– Видай нам свої ідеї, Льово! Чи тобі легше колег висміювати?!

– Та все просто! – сказав Льова. – Щось коштовне, може, безцінне, якогось біса застрягло в багнюці! Так виглядає біда.

– І як же я не здогадалася?! І справді! Це – біда! Наше нещасне пиво застрягло посеред пустелі! – знову активізувалася Оля. – Воно, як вагітна жінка! Страждає…

– Який жах! У пляшки пива нема кому пологи прийняти! – збудився Шендрик. – Треба щось робити!

– Ви подуріли?! – роз’ярився Хотинський.

– Ні, ти заціни! – Шендрика понесло: – Пляшка мордується: треба вчасно віддати якимсь чувакам пиво, інакше строк використання мине і її нафіг розірве! А чуваків нема – пустеля! Чуваки мають іти й рятувати пляшку, якщо вони справжні мужики! – усміхнувся Олі. – Олю, респект! Крута ідея! Героїка! – Глянув на Мар’яну: – Мар’яно! Ну, скажи! Крута ж ідея!

Мар’яна почервоніла, уп’ялася поглядом у «Паркер».

– Це – жадання. Одна людина дуже… Дуже хоче іншу людину, але ховає своє бажання, щоби ніхто не здогадався. Ховає і сама страждає від того, бо мов у колючках застрягла… – замовкла, зиркнула на Хотинського.

– «Паркер» – фалос? – почула голос Льови.

– Нестандартно! – Хотинський дивився Мар’яні в очі.

– Ти серйозно?! – здивувався Льова. – А до чого тут пиво?

– Не знаю. Ти скажи, – відповів Хотинський. Усміхнувся. – Я почув тебе, Мар’яно.

З того дня «Паркер» Хотинського став Мар’яниним зв’язківцем: як валявся на столі колодою – ніяких чудес! Брьохай, Мар’яно, додому, суши мізки: і що там у голові в Хотинського?… А як стирчить фалосом – значить, весь вечір до глибокої ночі Мар’яна танутиме в обіймах керівника бренд-групи. І не у вузькому незручному офісному кріслі, а на просторій канапі в лофті коханця на мансардному поверсі старовинного будинку біля «Олімпійського».

– Полю, я не маю його втратити! – захлиналася від хвилювання і захвату. – Я все життя про такого мріяла! А яка крута хата в нього. У центрі! От уяви – було горище, а Хотинський його викупив і зробив там собі барлогу метрів на сто. Я крутішої хати в житті не бачила.

– Так він багатий?

– Та, певно. Їздить на «ауді».

– А тебе на таксі відправляє.

– А ми вино п’ємо щоразу, коли я приходжу! Як він після вина за кермо?! – відбивалася-брехала Мар’яна.

Поля не здавалася:

– Раз він такий багатий, чому в наймах? У багатих – власні бізнеси.

– Не знаю. Може, набереться досвіду в нашій рекламній агенції і відкриє власну. Мені однаково. Я хочу жити з ним! І їздити на «ауді»!

– Краще дізнайся, хто його батьки, – порадила розсудлива Поля.

Мар’яні й самій кортіло дізнатися, хто ж такі предки Хотинського. Усе намагалася делікатно вивести коханця на відвертість, одного разу ніби ненавмисно завела про своїх: мати працює в архіві, у тата – бізнес. А який – промовчала, а то би довелося признаватися: тато купує дріжджі оптом, а потім, висолопивши на плечі язика, розносить їх роздрібним торгівцям на ринку «Юність» з мізерною націнкою.

– А твої батьки? – спитала обережно.

– Я – сам по собі, – Хотинський обійняв Мар’яну, глянув у вічі. – До наступного… «Паркера», золотце?

Це означало: час побачення вичерпано. Зараз Хотинський викличе таксі, Мар’яна труситиметься в найманій автівці й уже геть не відчуватиме себе діамантом у скриньці. Чому так? Губилася, зрозуміти не могла: що ж усе-таки в голові у Хотинського? Попервах уся та гра з «Паркером»-зв’язківцем інтригувала і збуджувала, та за місяць-другий настирливі запитання все частіше гризли Мар’яну.

– Чому він так ретельно приховує наші стосунки? Чому ми зустрічаємося лише в нього вдома і лише для того, аби займатися сексом? Я би хотіла сходити з ним у кіно… Чи просто йти вулицею, узявшись за руки, – вихлюпувала Полі. – І мама замучила: коли ми вже твого хлопця побачимо?

– Мусь, а раптом він зараз заради тебе від своєї колишньої намагається відкараскатися, – припустила Поля. – І не хоче ускладнень. Ти не журися, роби щось! Ти сніданок йому хоч раз приготувала? Бо ж у мужиків серце в шлунку.

– Я жодного разу не залишалася в нього до ранку, – геть засмутилася Мар’яна. Чому так? Навіть коли інтимні ігрища затягувалися до другої-третьої години ночі, коли Мар’янині очі злипалися – спати! – і тоді Хотинський не залишав коханку в лофті до ранку. Викликав таксі, відправляючи Мар’яну на далеку Воскресенку. До наступного «Паркера».

– Потерпи трохи, як не хочеш втратити його, – сказала Поля. – Однаково так не триватиме вічно. Рано чи пізно йому доведеться приймати рішення. Щось та скаже.

Хотинський мовчав до зими.

В останній день осені, 30 листопада 2013 року, директор вигнав колектив агенції на роботу – зривалися строки рекламної кампанії пивного клієнта і бренд-група Хотинського до ночі мала видати на-гора останню порцію макетів. Збуджена Мар’яна дісталася офісу на годину раніше за інших, та замість працювати, смикалася безпорадно – дві цигарки, третя кава, води, ще покурити чи однаково не допоможе, бо думки тільки про одне! Учора ввечері вона, як завжди, забігла до Полиної лікарні, щоби разом з подругою – на Воскресенку, та Поля і не збиралась додому.

– Ходімо на Майдан! – запропонувала натхненно.

– Що я там забула? – буркнула Мар’яна.

– Ми там з Ігорчиком домовилися зустрітися. Потирлуємося трохи. Треба, Мусь! Ігор каже: чим більше народу прийде, тим краще.

– Полю, ти дурна?! Який «Ігорчик»?! – роздратувалася Мар’яна. – Ми ж заприсяглися: з ким завгодно, тільки не з малолітками! Я думала, ти давно того студента з голови викинула, а ти й досі з ним крутиш?!

– Мені з ним кльово.

– Він на вісім років за тебе молодший!

Та Полі вуха заклало – не чула Мар’яну, швидко кидала речі в сумку.

– То йдеш?

– Іди ти… – Мар’яна одна-однісінька поверталася до батьківської хрущовки на Воскресенці, второпати не могла: от нащо Полька себе губить?! Ще торік вирішили: ніяких стосунків з молодшими за себе хлопцями, бо то геть безперспективно. І весь час озирайся: ніхто, часом, не усміхається вслід нахабно – дівка хлопцеві в тітки годиться.

– Дурна! – Мар’яна дісталася дому близько десятої, вклалася і спробувала заснути, та сон не йшов. Чай, «Наталі», манікюр – дівці й уночі є чим зайнятися. Незчулася, як ранок. Тільки накрилася ковдрою – мобільний: дзень!

– Поль! Якого біса? – на годиннику шоста ранку.

– Вийди… – Полин голос – як із глибокої ями.

Мар’яна злякалася – ох, Полько! Добігалася зі своїм студентиком! Точно образив подружку всмерть так сильно – посеред ночі від нього втікла.

Пуховик на піжаму, сходами вниз. Чого ж ти така дурна, Полько! Певно, серце в шмаття.

…Побачила подругу на сходах першого поверху й остовпіла – лице в крові, пальтечко вовняне розірване, зап’ястки в синцях. Тремтить, у підлогу поглядом затято увіп’ялася, наче там усі точки відліку і всі відповіді. Мар’яна задихнулася, сльози на очі – впала на сходи поряд із Полькою, обійняла її.

– …Не зґвалтували? – спитала обережно, бо й сумніву не мала – посеред ночі Поля поверталася додому і перетнулася з відморозками, яких на Воскресенці повно.

Поля схлипує судомно, ще відчайдушніше вчіпляється очима в підлогу. Мар’яна розгублено зиркає на подругу: не скидається Поля на жертву – пашить німим обуренням і ненавистю. І в підлогу дивиться – наче тримається за неї, щоби не вибухнути, не рознести все навкруги.

– Може… у міліцію зателефонуємо, – ще більш обережно пропонує Мар’яна.

– Мі… ліція… – шепоче Поля, кожне слово, як з-під жорен. – Міліція побила… на Майдані…

– За що?

– Не знаю! Ми тікали… А вони з підворіть… На нас! Кийками… Там… хлопець упав… Я до нього…

– Навіщо?!

– Я – медсестра… Я не можу… інакше…

– Господи, Полько!

– Я впала… Ми лежали… А вони… били…

– А твій Ігор?

– Не знаю… Ми загубилися. Я до того хлопця кинулася… А Ігорчика мєнти відтіснили…

– Зателефонуй йому!

– Сто разів… Не відповідає…

Над дівчатами зависає важка, як міліцейський кийок, тиша.

– Ти як? – питає Мар’яна. – Болить?…

– Так жити не можна… – шепоче Поля.

Мар’яна прокинулася. От ніби все життя до цього останнього осіннього ранку куняла, а нині очі розплющила.

– Так жити не можна! – било в скроні.

Уже не лягала. З годину протовклася в Полі – змащувала тій рани, заварювала чай, просила подругу не хвилюватися – знайдеться Ігор, – а в голові знай одне: досить уже, так жити не можна…

О сьомій уже сунула до зупинки, озиралася, ніби після тої страшної ночі проти 30 листопада все навкруги мало змінитися до невпізнаваності, та суботній ранок – порожній, похмурий – не чув Мар’яниних мордувань: поодинокі люди й автівки рухалися так само буденно, як і вчора.

«Так жити не можна! – Мар’яна бігла на роботу, думки закручувалися дивним вихором. – Більше не хочу мовчати і терпіти! Чому я й досі не спитала Хотинського про наші стосунки? А раптом завтра геть усе обірветься?… І я так і не дізнаюся – чи люба?… Чи жадає Хотинський бути зі мною завжди? Як того прагну я…»

– Так жити не можна, – повторювала затято, піднімаючись сходами офісу. – А раптом завтра мене поб’ють так само, як Полю? Без вини, бо просто трапилася на шляху! Чи взагалі вб’ють! Що ж за життя таке?! Не хочу нічого чекати! Не хочу нічого приховувати! Волі хочу! Волі відкрито бути з Хотинським!

– Усе, край! – увійшла до порожнього офісу, увіп’ялася поглядом у стіл Хотинського. – Сьогодні ж поговорю з ним!

Збуджені колеги збіглися за годину: про побиття студентів пузатим ницим «Беркутом» знали всі. Душі горіли, руки чесалися, вимагали термінових дій – сьогодні ж, прямо зараз! Льова Шендрик телефоном уже замовляв українські прапори, Оля Охріменко роздруковувала на офісному принтері гасла на папері А4-го формату. Мар’яна скотчем склеювала окремі аркуші в один формат, краєчком ока зиркала на Хотинського. Виглядав, як завжди, – зосереджений, спокійний, тільки і зауважив розбурханій бренд-групі:

– На революцію – година! А потім – працюємо! До ночі маємо здати всі макети клієнту на затвердження.

Та Мар’яна помітила: погляд коханця раптом зупиняється – він забуває про реальність, мимоволі занурюється в потаємні думки, ніби тільки те потаємне йому пече. І дивиться крізь всіх так похмуро. «Усі прокинулися! Усі… – підхльостувала себе. – І Хотинський. Взнаки не дає, а я ж бачу – в ньому теж щось змінилося. І хай! Зараз же з ним поговорю. Чи… За годину. Ні! Краще, коли всі підуть на обід… Чи пізніше! Але – сьогодні!»

– Мар’яно… – Хотинський виринув зі свого потаємного надто раптово. Рвучко підвівся, підійшов до Мар’яниного столу не криючись. – Нам треба дуже серйозно поговорити. Це – важливо. Для нас…

– Добре… – зашарілася, розгубилася. Знічено глянула на колег: усі звернули шиї від цікавості? Ніхто й не озирнувся. Того дня всіх хвилювали інші реалії.

– Не зараз, – Хотинський нервував. Мар’яна не тільки бачила те – відчувала кожною клітинкою. – Тут – не вийде… Зустріньмося в кав’ярні на Великій Житомирській. О сьомій. Добре? Я підпишу макети в клієнта і під’їду.

– Домовилися… – у Мар’яниній душі зацвірінькали птахи, запахло чимось свіжим: не феромонами – бузком. «Він хоче того ж, що і я! Боже ж мій… А якби той клятий “Беркут” не побив студентів?! Ми би й далі спали? Терпіли, мовчали?… – знай одне. – І ніколи би не стали щасливими?… Що за життя?! Я маю дякувати… “Беркуту”?» Думки плуталися, логічні нитки рвалися, і тільки одне: у кав’ярні, на Великій Житомирській! О сьомій!

– Тільки би не спізнитися! – прошепотіла щасливо.

Тридцяте листопада. Рік 2013-й. За п’ятнадцять хвилин – уже і восьма вечора. Драматичну порожнечу кав’ярні на Великій Житомирській нахабно порушують закохані підлітки: вриваються вітром, падають за столик у куті – цілуються над гарячим капучино відчайдушно-пристрасно – ніби востаннє. Мар’яну дратує чуже безтурботне щастя. «Як же все це нестерпно!» – вибухає подумки, підхоплюється, кидає на столик двадцятку за еспресо, до вішака з курткою…

– Вибачте… – юний офіціант, певно, студент, заступає Мар’яні шлях.

– Здачі не треба!

– Перепрошую! – знічується хлопець. – Ви п’ять гривень не доплатили. У нас еспресо коштує двадцять п’ять…

– Ваш еспресо не вартує і гривні! – самотнє горе проривається невтримною агресією. Мар’яні до сказу хочеться верещати, лупцювати офіціанта кулачками по білій сорочці, затребувати ще еспресо і вихлюпнути юнакові в пику, бо як можна! На Майдані побили Полю! І ще купу людей, а цей блазень у крохмальній сорочці неприродно, фальшиво ввічливий, ніби не розуміє: більше не можна фальшувати! Ні в чому! Он діти в куті цілуються щиро… А цей… Мар’яна відштовхує офіціанта, озирається, ніби шукає рукам зброю, і раптом крізь вітринне скло кав’ярні помічає Хотинського. У світлі ліхтаря тупцює на протилежному боці вулиці біля пішохідного переходу, а світлофор усе червоний, червоний…

Світ перевертається на клік. Мар’яна падає на найближчий стілець, хапає офіціанта за руку, натхненно торохтить:

– У вас чудовий еспресо! Хочу ще!

Риється в гаманці, дістає п’ятдесят гривень.

– І здачі не треба! – видихає, додає винувато. – Вибачте… Такий день…

Офіціант ввічливо киває, вдаючи розуміння, та його фальш більше не дратує Мар’яну. Світлофор сяє оптимістичним зеленим, Хотинський переходить вулицю. Секунд тридцять – і він тут? Як же скоро!

– Та вгамуйся, дурепо! – наказує собі пошепки, вихоплює з сумки мобільний. Як же гарно, що тут є Wi-Fi! Терміново входить у соціальні мережі: на Майдані ж людей побили… І сьогодні в центрі народу зібралося – хмара! Кажуть, на Банкову пішли. Усі – тільки про це! От і Мар’яна в кав’ярні биту годину коменти ковтає, відірватися не може! Для порядної дівчини це ж… нормальний привід затриматися в кав’ярні, коли твій мужчина якогось біса запізнюється на п’ятдесят хвилин?!

– Я знав, золотце, що ти мене дочекаєшся, – Хотинський сидить навпроти, дивиться Мар’яні в очі.

– Таке коїться… Коменти читаю… Забула про час, – хоробро бреше Мар’яна.

– Що пишуть? – Хотинський удає зацікавленість, та погляд блукає.

– Дівчина одна… Медсестра… – Мар’яна не знає, чим закінчився похід на Банкову, що пам’ятник Леніна на Бесарабській площі може і не встояти, що КМДА оточена обуреним морем… Зі щирим хвилюванням переповідає Полині пригоди. – А хлопець її зник. І вона досі не може його знайти…

– Знайде. То ж не в минулих часах людину шукати…

Хотинський замовкає. «Ось він, час “Х”! Зараз почнеться!» – розуміє Мар’яна. Серце калатає – одне з двох: чи в коханні зізнається, чи гудбай!

– Ти потрібна мені, як повітря, – упевнено вимовляє Хотинський.

Мар’яна губиться, пливе, усміхається знічено: пронесло?! Ніяких прощань?! Яке ж щастя! Обійняти його тут, при тих дурних дітях, що вони й досі цілуються, притулитися до його плеча, та до Хотинського, як до зірок, – сидить навпроти, відкинувся на стільці, на столі парує гарячий еспресо.

Він читає Мар’янині думки. Рвучко подається вперед, обхоплює Мар’янині долоні, пестить ніжно.

– Без тебе не впораюся, золотце…

– З чим? – геть губиться Мар’яна.

– Грандіозний шанс! Такий випадає раз на сто років одному з мільйонів… – Хотинський збуджується, починає говорити швидко-нервово. – Зараз усе поясню, та спочатку пообіцяй: усе, що ти почуєш, залишиться між нами. Ніхто і ніколи не має про те дізнатися.

– Ще одна таємниця? – Мар’яна тьмяніє, журба на плечі шаликом.

– Неймовірна таємниця! Таку можна довірити тільки найближчій людині.

– Мені?! – і знову сонце сяє.

Хотинський киває. Підсувається ближче до Мар’яни.

– У Монреалі живе мій друг дитинства Кравчук, – веде, наче русалку за щоку на гачок впіймати хоче. – Після восьмого класу з батьками до Канади емігрував, вивчився, відкрив власну юридичну контору. Ми з ним не губилися – спілкувалися в мережі. Два роки тому його контора уклала угоду з «Банком Монреаля»: Кравчуковій фірмі довірили відшукати нащадків якогось нашого пана на прізвище Дорош. У банку на них спадщина чекає. Не знаю, які скарби їм дістануться, але тільки за пошук контора Кравчука більше двох мільйонів отримає.

– Пощастило…

– Мені пощастило… Нам, золотце! – ще втаємниченіше шепоче Хотинський. – Кравчук уже другий рік шукає нащадків того Дороша по всьому світу, бо вважає, що вони в Україну з Канади не повернулися. А я думаю: і тут є сенс пошукати. Ми з Кравчуком уклали угоду: якщо я нащадків тут знайду, п’ятдесят відсотків винагороди – мої, – Хотинський переводить дух, дивиться на Мар’яну. – Наші! Мар’яно… Ти ж допоможеш? Долучишся?

Спантеличена Мар’яна мовчить. Розгублено кліпає: це і є серйозна розмова?! Не про любов?… Чи він – про любов, як довіру?

Хотинський торкається Мар’яниної руки.

– Агов, золотце. Ти де? Чи, може, я дарма…

– Ні! Я з тобою! – поспіхом. Замовкає, дивиться на Хотинського беззахисно. – Просто я сподівалася, що ця розмова… Що відтепер ми не ховатимемося.

– Ми більше не ховатимемося! – запевняє Хотинський. – Усі мають думати, що ми просто закохані, тому так багато часу проводимо разом.

– А ти… не закоханий?! – От же горе! Ніяк не зрозуміти Мар’яні, що в голові у Хотинського.

Він дивиться на Мар’яну здивовано.

– Хіба би я довірив таку таємницю сторонній людині?

– Просто скажи…

Хотинський в’їдається поглядом у глибокі Мар’янині карі очі, говорить, навіює:

– Ми вигриземо ці гроші. І чкурнемо далеко-далеко… Купимо дім. У Провансі, Італії або в тій же Канаді. І – так! – я люблю тебе, золотце.

– Дякую… – мов із конопель, шепоче Мар’яна.

Того вечора вперше за півроку стосунків щаслива Мар’яна Озерова поверталася додому на «ауді» коханця. Вів автівку на Лівий берег, усе про одне.

– Ти ж розумієш: якщо хоч хтось один, навіть випадково, дізнається про наші пошуки – вважай, ми втратили шанс. Десятки авантюристів почнуть діяти паралельно, устромляти нам палиці в колеса, заважати, шкодити.

– Дорош – надто поширене прізвище, – Мар’яна починає усвідомлювати проблемність поставленого завдання. – Навіть якщо знайдемо того, хто нам потрібен, нащадків його могло і не лишитися.

Хотинський заряджений на успіх – є нащадки, шкірою відчуває! Збуджено розповідає про базові точки відліку, які отримав від канадського друга Кравчука: потрібного їм Дороша з роду козацької старшини звали Яремою, в 1843 році помер на Чернігівщині. Здавалося би, все ясно: руку простягни – і буде тобі результат, та Хотинський з літа стукає в усі двері, намагаючись знайти нитки Дорошевого родоводу, – і ні на крок не наблизився до мети. То у нього вимагають спеціальний дозвіл для ознайомлення з архівними документами, то з’ясовується, що архіви окремих років взагалі відсутні чи відомості сумнівні настільки, що віри їм ніякої. І в усіх одне питання: чому ви тим цікавитеся?! Геть змучили! І Хотинський вирішив: чому би не довіритися Мар’яні?…

– Твоя ж мати в архіві працює? Я нічого не поплутав? – питає вже біля Мар’яниної хрущовки на Воскресенці. – Тобі буде легше за мене без зайвих питань архівні папери погортати.

Мар’янине серце знов огортають сумніви – жене їх відчайдушно, притуляється до Хотинського, перед очі роздратована мати: «Коли ми вже побачимо того крота, від якого ти посеред ночі додому повертаєшся, ніби для нього білого дня нема?!»

– Мама працює в міському архіві, – відповідає. – Там в основному документи, що стосуються історії Києва.

– А з Центрального державного історичного архіву знає когось?

– Певно.

– От і чудово. Нам туди треба!

– Мама теж поцікавиться, навіщо то мені, – шепоче Мар’яна безбарвно.

– Скажеш, готуємо рекламну кампанію з історичною ретроспекцією, – відповідає Хотинський. Додає: – Я завтра заїду по тебе зранку, золотце.

– Дякую… – не вірить щастю Мар’яна.

– Добраніч, люба, – коханець цілує дівчину в чоло, як вчитель слухняну ученицю, суне до «ауді», озирається, бо Мар’яна не йде, тупцює біля під’їзду. – Ну… Усміхнися! – вигукує. – Відчуваєш? На нас чекає прекрасне нове життя! Воно вже тут, поряд, манить до себе. За нього варто боротися…

«Ауді» тане в темряві. Мар’яна видихає, із подивом усвідомлює: м’язи шиї, рук, спини нестерпно болять. Увесь вечір страх, надії і сумніви напружували їх до повного божевілля, і тільки тепер, коли Хотинський поїхав, розтоптавши сумніви-страхи, неушкоджена надія поблажливо розслабила м’язи, залишивши тільки біль на згадку про сумніви-страхи, і Мар’яна врешті повірила – сталося.

– Він – мій! – захват хвилею. Рвонула двері під’їзду, відчула себе переможцем, якому нема вже за що боротися.

Ще ніколи занедбаний, облуплений під’їзд рідної хрущовки не здавався Мар’яні таким брудним і огидним, як цього вечора. От що за паскудство! Недопалки прямо на сходах! Правда і те, що то вони з Полею тут палять, але ж – де двірничиха?! Вона хоч колись прибирає?!

Мар’яна відсуває недопалки чобітком, з азартом тисне на дзвінок Полькиної квартири: не спи, Полько, просинайся, відчиняй скоріш – Мар’яні так хочеться поділитися своїм щастям! Ти ж не зурочиш? Порадієш за подругу?

В отворі розчинених дверей – Поля. Білявий, оптимістичний колобок – усе життя котиться поряд із Мар’яною, та нині Мар’яна бачить тільки чорні плями синців на круглому Полиному обличчі. У світлі яскравої лампи з коридору вони стають ліловими і яскраво-синіми, наче недолугий гример розмалював Полю для цирку.

Мар’яна на мить завмирає од прикрощів: дідько, Полю ж вчора побили… Обіймає подругу, переймається щиросердно:

– Ти як?…

– Поспішаю! – Поля суне вглиб квартири, на ходу вдягається, дістає рюкзак.

Мар’яна йде за Полею услід, спостерігає за нею ошелешено:

– Ти дурна? Куди? Ніч…

– На Майдан.

– Тобі мало?! Лежи й одужуй, прошу! Там таке коїться! На Банковій людей б’ють, на Бессарабській юрба Леніна повалити пнеться…

– І під КМДА… – Поля в курсі.

– І там! І тобі то треба?! От нащо?! Ти себе в дзеркало бачила?

– Може, мєнти злякаються! – Поля віднаходить молоток, намагається увіпхнути його у вже повний рюкзак.

– А молоток навіщо?

– Більше мене ніхто не вдарить! Хіба що одразу вб’є! – глухо відказує Поля, дивиться на Мар’яну – очі блищать, та Мар’яна бачить тільки лілове і яскраво-синє…

– Де твій газовий балончик, Мусько? – питає Поля. – Візьми, згодиться. Ти ж підеш зі мною?…

– Я ледь на ногах стою! Я з роботи! – Мар’яна вже не стримує роздратування. – Пахала до ночі, як проклята, бо, знаєш, Полю, краще власними справами займатися, а не по майданах бігати, якщо хочеш колись… хатку в Провансі купити!

– Ігор так і не об’явився, – видихає Поля, очі вже не тримають блиску, проливаються, змивають Мар’янине роздратування. Бідна Полька!

– Хотіла по міліцейських відділках його шукати, – Поля тремтить, вихлюпує: – Та як?! Я ж уся побита – раптом би затримали. Цілий день обдзвонювала мєнтів, питала, чи є серед затриманих Ігор Корнілов…

– Нема?

– Ніде…

– А мобільний?

– Поза зоною.

– А де живе, навчається? Ти, взагалі, хоч щось про нього знаєш?

– На архітектора вчиться. В університеті будівництва і архітектури.

– Там була?

– Субота…

– Дідько, субота… – Мар’яна ще намагається зупинити подругу. – А давай я у понеділок з роботи відпрошуся, удвох до університету сходимо, попитаємо. А сьогодні – лишайся вдома.

– Поїду на Майдан… Пошукаю. Може, хтось щось знає. Ти зі мною?

Хіба можна покинути Полю?! Мар’янина душа смикається, як лайно в ополонці.

– Хотинський тільки-но зателефонував… – бреше, радіє: і не брехня, майже правда! – Прямо в слухавку мені: «Жити без тебе не можу, Мар’яно!» Уявляєш? І сказав: «Приїду зараз».

– Тоді я сама…

Мар’яна хапає Полю за руку:

– Зачекай! Фотку Ігореву скинь мені. У мережі розміщу. Попитаю… Не може ж людина просто так зникнути. Відшукається! То тобі не з минулого пращура знайти.

…У занедбаному облупленому під’їзді Мар’яна зі щирим страхом обіймає Полю – тільки ж обережніше, молотка не виймай! – як стара баба, подумки хрестить подругу в рюкзак і спину.

Ніч забирає Полю, а Мар’яна ще довго тупцює на сходах першого поверху – все курить, курить, ніби вже надто ясно стало в мізках. Так ясно, що й усвідомлювати того не хочеться, а краще піддати хмар із тютюну, мрій, жадань… Щоби вже не відволікатися на паскудне життя, бо в ньому бруду і ницості, як недопалків, – по вуха. Спересердя жбурляє на сходи цигарку, затушує чобітком, суне на п’ятий, знає – не засне.