Покров

Розділ 3

Хочеш загубити душу – помани її золотом. Невтримний Майдан залив Україну морем людських сподівань: тисячі всесильних мерзли в наметах, віддаючи свій вогонь мільйонам розгублених. Вогонь розтікався, палив на попіл слова – розмови – пусте, коли дім горить, – діставався людських сердець, а Мар’яну не обпік – горіла своєю мрією, дратувалася, ніби виправдовувалася: хіба чатування біля вогнища під стелою Незалежності принесе їй щастя? Може, дасть власний дах, одягне врешті пристойно, всадовить за кермо автівки і відправить подорожувати Європою?! Гроші… Обіцяні Хотинським мільйони подарують Мар’яні волю. І гідність. І кохання. В уяві виникали «Боїнги», швидкісні потяги, повітряні кулі, яхти і катери – несли багату Мар’яну геть від злиденної Батьківщини в краї ситі й сонячні, де пісок білий, трава смарагдова свіжа, а людей нема. Геть нема.

Старанно обходила гарячі точки і скупчення збудженого люду: ні порожні очі Януковича, ні отетерілі хлопці з внутрішніх військ, що вони стояли проти своїх, ні завивання міліцейських сирен, ні водомети, ні буремний гуркіт порожніх бочок-барабанів не лякали Мар’яну так сильно, як один приголомшливий факт – Полин Ігор так і не знайшовся. Ніби і не було студента-архітектора ніколи. Поля давно оббігала всіх Ігоревих однокурсників, друзів і знайомих, Мар’яна разом із подругою навідалася до батьків Корнілова, та запам’ятала тільки виплакані очі Ігоревої матері і чорну хустину на її плечах.

– Невже і я можу так само несподівано, проти своєї волі… зникнути? – жахалася. Страх їв душу, малював чорним: ось вона біжить темним провулком, скрегочуть гальма, поряд зупиняється чомусь «ауді», з автівки вискакують пузаті «беркутівці», тягнуть Мар’яну, вона пручається, кричить відчайдушно: «Я не одна! Я всім розповім…» – «Тебе вже нема!» – плюється зловтішний «беркутівець», штовхає Мар’яну до автівки, та Мар’яна провалюється не в затишний салон «ауді» – у чорну яму. А там же – ані берегів, ані дна, ані промінчика! Чорнота, і не видно в ній Мар’яни, бо її вже… нема.

– Господи, збережи! Тільки не зараз, прошу! Я ж тільки прокинулася, тільки жити по-справжньому почала! – благала долю.

Прокинулися всі: добрі і злі, хоробрі і страхополохи, злодюжки і чесні, старі і малі, порядні, падлюки, мрійники, реалісти… Усі! Навіть у батьківській хрущовці на Воскресенці, де давно вкорінилися сумні сірі злидні, Мар’яна ошелешено спостерігала яскраве буяння незвичних емоцій.

– Куди зібрався, Валю? – рухлива, як ртуть, Мар’янина матінка зухвало заступала шлях спокійному, доброму (аж роздайбіда!) Мар’яниному тату. – На Майдан?! І що ти там забув?!

– Адочко, заспокойся, я на склад заскочу й одразу додому, – Валентин Озеров лукавити не умів, та пробував, тільки б не засмутити дружину.

– Кому ти брешеш, Валю?! Я тебе наскрізь бачу! Хочеш, щоби нам заборонили російською спілкуватися?

– Ми все життя російською розмовляємо.

– А тепер не зможемо. Бандерівці язики повідрізають!

– Де ти набралася цієї маячні, Адочко?… – дивувався тато.

– Ніде! Сама докумекала! – Ада смикала до себе чоловіків рюкзак, відкривала демонстративно. – Що це?! «Фармацитрон», краплі від нежитю, бинти… У тебе повний рюкзак ліків, Валю! І ти не на Майдан?!

– На склад, – уперто брехав тато. – Там хлопці збираються. Кожен принесе, що зможе, а Ситник на своєму мікроавтобусі одвезе в центр.

– Так він – Ситник! Йому сам Бог велів! А ти – Озеров! Ти якого біса до них тулишся?!

Тато усміхався винувато, тягнув руки до рюкзака: мовляв, прошу, віддай, Адочко, поспішаю…

– Там же люди, – додавав ніяково. – Можуть захворіти. Холодно ж… Я їм іноді вірші читаю. Їм подобається…

– То ти добрий, а я погана?! – Ада червоніла од прикрощів. – А гроші ти звідки на ліки взяв? Може, на дріжджах своїх мільйон заробив?! Так ні ж! Копійки виціджуєш, та й ті вирішив додому не донести? Куди я дивилася, коли заміж за тебе йшла?!

Тато тьмянів, мати набундючувалася. Мар’яна хапала рюкзак, кидала татові: йди вже скоріш! Смикала матір:

– Мамо, досить! Ти дозвіл мені в архів зробила?!

– Завтра! – відмахувалася Ада.

Другий тиждень поспіль: усе «завтра», «завтра»! А Мар’яні хіба є час чекати? Ще до нового 2014 року мріяла багатійкою стати, на Різдво гайнути світ за очі, та пошуки просувалися вкрай важко. Уже наступного дня після доленосних одкровень Хотинський прибив піднесений настрій коханки чималим стосом паперів – поклав на стіл Мар’яни, пояснив:

– Тут відомості про Дорошів, які я встиг зібрати. Спочатку їх перевір. Через Інтернет, через запити до архівів. Якщо тут немає нашого Дороша, доведеться все починати спочатку.

– А як же робота? – знітилася Мар’яна, стрельнула очима на колег: спостерігали за ними здивовано.

– Хто твій керівник? – Хотинський обійняв Мар’яну привселюдно, усміхнувся. – От і виконуй розпорядження керівника!

Колектив рекламної агенції більше зацікавили обійми шефа, ніж його дивний наказ.

– Мар’яно, невже ти з Хотинським закрутила? – допитувалися.

– У нас… серйозні стосунки, – стримано відповідала Мар’яна: тільки би не зурочити.

– Оце ти вляпалася, Озерова! – Льову Шендрика відверто веселив офісний мезальянс. – Полюбляєш холодне і мазохізм на десерт?!

– Тебе дратує, що Хотинський – твереза людина і не бухає з тобою після роботи? – злилася Мар’яна.

– Я з тобою бухну… За компанію! Щоби тобі не так уже гівняно було, коли Хотинський використає тебе по повній і покине.

– Пішов ти… – тільки і змогла відповісти Мар’яна.

Перший захват відкритих стосунків з Хотинським минув – все розвивалося геть не так, як уявляла собі Мар’яна. Ані довгих прогулянок, ані романтичних посиденьок у кафе, ані невтримних розмов про почуття. До епізодичного сексу в пафосному лофті коханця додалися виснажливі вечори в офісі: колеги розходилися, Хотинський умощувався біля Мар’яниного столу, уважно дивився їй в очі.

– Мар’яно, як ти за сьогодні наблизила нас до мети?

Вона губилася: невже коханець не бачить?! З ранку до ночі тільки тими Дорошами і займається! Онде на Майдані, кажуть, Народне віче зібрало хмару народу, за кілька днів «Беркут» розгромив наметові містечка – біля Будинку офіцерів, на Лютеранській, Богомольця, а наступної ночі спробував штурмувати Майдан і Будинок профспілок. А там – Поля! У Будинку профспілок! Вона ж медсестра, їй не можна інакше. Посеред ночі скинула Мар’яні sms-ку: «Мусь, хелп! Потрібні руки!», а Мар’яна не зірвалася, не побігла Полі на поміч, бо до другої ночі рилася в Інтернеті, відшукуючи відомості про Ярему Дороша, який помер на Чернігівщині в 1843 році! А о сьомій – спала не спала! – бігом на роботу. Щоби далі шукати…

Не вихлюпувала образ. Стереглася. Мовчки ковтала прикрість, гортала папери: оцих двох Дорошів можна викреслити – їхні корені тягнуться в бік Запоріжжя, ніяк не Чернігівщини; це список уже перевірених, а оцей десяток Дорошів взагалі віднайти неможливо без архівних документів.

– І що у нас з доступом до архівів?

Як же вона боялася цього питання! Хотинський уперто ставив його щовечора, із сумнівом дивився Мар’яні в очі, наче казав: «Невже я помилився в тобі, люба?!» За два тижні після недолугих відмовок Мар’яна врешті призналася – ніяк не може матір прискорити.

– А давай я з нею поспілкуюся, – запропонував Хотинський. – Давно мрію познайомитися з твоїми батьками.

– Справді?… – не повірила Мар’яна. Просяяла: збулося! Врешті мама і тато побачать, який у неї файний мужчина!

Тато підвів. Ще зранку божився: «Після роботи неодмінно буду вдома, доню!» Та ввечері, коли збуджена Мар’яна з нервів утретє протирала келихи, увімкнула телевізор, щоби хоч якось заспокоїтися, та так і завмерла перед екраном – Майдан, море люду, «Океан Ельзи», – вона раптом побачила посеред натхненних людських хвиль розчуленого тата.

– Мамо, Боже ж мій! Мамо! – заверещала розгублено. – Тато знову на Майдані! Як він міг?! Йому все це важливіше за щастя власної доньки?!

Мати міцно стулила тонкі вуста, усміхнулася криво, вбила кіл:

– Інтелігенція… Нічого святого!

– Я зараз же зателефоную йому! Хай їде додому! – Мар’яна вхопила мобільний, руки тремтять.

– Облиш, – наказала мати зверхньо. – Хіба там є чим гордитися? – вимкнула телевізор, глянула на доньку із прикрістю. – Твій кріт, часом, на нашого тата не скидається? А то би їм було про що побазікати… Про поезію, Майдан та дріжджі!

Хотинський вразив Аду Озерову в самісіньке серце. Побачила доччиного коханця, аж згадала: ось вона наївна, юна гортає каталог одягу «QUELLE», який за дві жувальні гумки випросила до вечора в однокласниці Тоньки Захарченко. І хоч збрехала Тоньці, що хоче модний фасон для літньої сукні знайти, перш ніж коштовну тканину різати, швидко перегортає сторінки з жіночою модою, врешті знаходить розділ з чоловічими речами та зомліває не від імпортних штанів чи пуловерів… Забувши дихати, із захватом роздивляється поголені чисті обличчя чоловіків-моделей, білозубі посмішки, шовковисте волосся. «Ось цей чорнявий – мій! – тріпоче сердечко. – А чи ні! Ось цей, білявий…» Фантазія несе: білявий німець із «QUELLE» заглядає Аді в очі: «Я тебе кохати все життя!» Ада манірно так: «А я ще подумаю…» Бо ж забава в розпалі! Гортає каталог до розділу «Білизна», червоніє від несподіваних жадань, сором’язливо роздивляється чорнявих-русявих-білявих німців у самому спідньому, збуджується вкрай, і все закінчується драматично. Радянська школярка Ада жбурляє каталог геть, валиться на постіль, ридає гірко, бо ж їй – хоч би якого з тих красенів! Хоч русявого, хоч чорнявого, та нема… Нема в Києві таких! Певно, в усьому Радянському Союзі нема! І як з тою бідою жити?!

Відігнала минуле, узяла себе в руки.

– Ада Едуардівна, – відрекомендувалася, усміхнулася Хотинському якомога привітніше. «Мамо рідна, він же з “QUELLE”!» – штрикнуло в мізки.

Хотинський розтулив рота, і Ада Едуардівна Озерова заднім числом повірила, що всі чоловіки-моделі з німецького каталогу були не тільки красунчиками, але й вихованими розумниками.

– У тебе така молода мама, – сказав Хотинський Мар’яні, однією фразою навіки покоривши Адине серце.

– А любить усе старе, давнішнє. Тому й працює в архіві, – ляпнула Мар’яна, чомусь вирішивши: треба одразу до справи.

Хотинський перехопив віжки: так, тпру… Виставляв на стіл делікатеси, які припхав із собою, все балабонив:

– Мар’яні – швейцарський шоколад. Вам, Адо Едуардівно, – сир з Нідерландів. «Дель густо пуро» – чистий смак. Не куштували? Зараз ми це виправимо. А Мар’яниному татові – відмінне чилійське вино! Тато ж буде?

– Валентина затримали бізнесові справи, – манірно відповіла Ада. – Ви ж розумна людина, вам пояснювати не треба: країну лихоманить… Якщо не приділяти достатньої уваги бізнесу, все прахом піде. А Валентин у нас не з тих, хто, замість власними справами займатися, на Майдані глотку дере.

– Лишімо вино для тата, – знову не в той степ запропонувала Мар’яна, та Хотинський вирішив: несправедливо! Ада Едуардівна неодмінно має отримати задоволення від чилійського червоного.

Під кінець вечері Мар’янина матінка попливла, схлипнула, взялася розповідати про каталог «QUELLE», який слугував радянській школярці вікном в інший світ.

– А ви за Європу? – не обійшла наболілого.

Хотинський напружився ледь помітно, примружив око, наче вирішував: дозріла тітка чи вкотре бокал освіжити? Усміхнувся чарівно, поклав долоню на суху Адину руку.

– Ми з Мар’яною понад усе цінуємо наші корені, – повідомив довірливо. – От вам пощастило! Маєте змогу щодня торкатися історії нашого народу. А ми з такою проблемою стикнулися. Маємо завдання прослідкувати вплив козацької старшини на розвиток столиці… А він був потужним. Наведу тільки один трагічний факт. Ви ж, певно, знаєте: колись на розі Покровської та Андріївської біля підніжжя Андріївської гори – там тепер школа – стояла церква, яку за радянської влади в тридцяті роки розібрали по цеглині. А в тої церкви така історія… У сімнадцятому столітті її збудував запорізький кошовий Самійло Кішка.

– Так у чому проблема? – не могла втямити хмільна Ада.

– Не можемо обійти бюрократичні перепони, щоби без усіляких запитів і пояснень попрацювати в архівах країни – у Центральному історичному, у регіональних, якщо у тому виникне потреба. Часом, не допоможете?

Назавтра Мар’яна тримала в руках дивний документ. Свідчив: Мар’яна Валентинівна Озерова є стажеркою Державного архіву міста Києва, працює над науковою працею зі встановлення ролі козацьких старшин у розвитку столиці, тож київський архів просить колег з інших архівних установ посприяти своїй стажерці в доступі до потрібних їй фондів.

– Це ж «липа», – розгубилася Мар’яна.

– Подякуй краще! – відказала мати. – І не кажи, що мені байдуже твоє щастя.

– Ти краще хоч щось роби, аби своє щастя зберегти, – не втрималася, дорікнула Мар’яна.

Ада зухвало вигнула тонкі вуста підковою, глянула на доньку без добра: ох, краще не лізь, куди не треба! Що ти про мене знаєш?! Нічого! Не своїм життям живу – чужим, ненависним! Навіть ім’я чуже причепила до себе, як тавро. І кого винуватити?…

Усі п’ятдесят чотири роки свого життя Аїда Озерова затято ненавиділа власне ім’я – аж теліпало бідну, як чула з чужих вуст. Ада – представлялася всім, а в паспорт ніхто не заглядав. Одним втішалася: Аїдою звали не задрипанку якусь, а славетну дочку древнього ефіопського царя. Аж задумалася про власну винятковість: хтозна, може, і вона царівна? Хай не по крові. За внутрішнім світосприйняттям. Увірувала, навіть підставила фартуха – Божі дари приймати, та вже у старших класах потрапила до театру, де ставили «Аїду». Прочитала в програмці стислий виклад опери, за голову схопилася: і нащо їй така гірка доля, як у ефіопки?! Ніяка вона не Аїда!

– Ада! – вперто втовкмачувала собі перед дзеркалом, прискіпливо вивчала неземну красу, наче ріденьке русяве волоссячко сеї ж миті мало скрутитися кучерями, шкіра потемнішати, а світлі блакитні очі набратися ночі. Та у віддзеркаленні кліпала повіками норовиста капловуха дівчина з кирпатим носиком, тонкими блідими вустами, акуратними серпами чорних брів, і не було в тому аж нічого виняткового, якби не погордливо підняте підборіддя і зухвалий царський погляд. В’їлася таки ефіопка у підсвідомість. А там і дари посипалися.

На вісімнадцять років баба Тася купила онуці кооперативну квартиру на Воскресенці – розкішну, панельну, на дві кімнати, з туалетом і металевою ванною.

– Матері дякуй, вона гроші тобі на квартиру заробила, – вказувала сухим пальцем на жовту світлину усміхненої красуні з такими ж серпуватими, як в Ади, чорними бровами і прозорими тевтонськими очима. От тільки носик у матері – як під лінійку, а у Ади задьористий кирпатий.

Світлина сотню разів виручала Аду, коли в дитинстві дітлахи дражнилися:

– Адка – байстрючка! Адка – байстрючка!

Хапала фотокартку з етажерки в тісній кімнатці бараку на лівобережній околиці столиці, де від народження жила з бабою Тасею, бігла надвір.

– Ось моя мама Наталя! – кричала насмішникам, захлиналася. – Найкрасивіша! Найхоробріша! Вона на Півночі нафту добуває для нашої Батьківщини!

Тато, зрозуміла річ, загинув під час випробування нового літака для Батьківщини. Хіба тільки в Ади?… У класі аж п’ятеро билися за право вважати свого загиблого тата героєм, і, оскільки Ада татової світлини не мала і нічим не могла довести його відчайдушної хоробрості, лаври героя дісталися однокласнику й сусіду по бараку Славкові Шуляку – демонстрував вирізаний із газети портрет похмурого льотчика, стверджував нахабно: он який у мене тато!

– А мого тата Едуардом звали! Як короля! А моя мама Ната нафту добуває, – безпомічно відгавкувалася зажурена Ада, бігла в обійми втомленої бабці, питала настирливо: – Чому мама не приїжджає?

– Гроші заробляє, – одказувала бабця. Лягала на підлогу, бо тільки там хребет, скручений довгим сидінням над кермом трамвая, розправлявся, вирівнювався. Лежала важким каменем, наче мертва.

Ада лякалася, сіпала бабцю.

– Вставай! Сукню мені ще й досі не дошила!

Бабця зітхала і бралася до роботи.

Ох, ті суконьки, бабиними руками шиті. Усе економила, бідаха. Іншим дівчаткам батьки в магазинах стандартну шкільну форму купували, а метикувата баба Тася – обрізки та залишки тканини, що їх віддавали за безцінь. Ніч над клаптями поворожить, на ранок – ану, примірь, серденько! Може, десь вшити чи відпустити треба. Через ті сукні дівчатка в класі заздрощами сходили, бо всі – однакові, а в Ади суконька особлива: і спідничка кльошем, і комірчик гострий, і рукавчики ліхтариками. Та особливо гарними виходили у баби Тасі фартухи – і чорні щоденні, і білі святкові.

– Царівна… – всміхалася баба, коли Ада вдягала гіпюровий білосніжний фартушок із легкими крильцями, крутилася перед дзеркалом – очі сяяли.

– Царівна! – і не сумнівалася Ада, коли підросла і бабця стала шити норовливій онуці не тільки шкільну форму, а й вигадливі сарафани, брюки з джинсової тканини і кримпленові костюми.

– Матері дякуй, – бабчина мантра не змінювалася протягом років. Час остаточно зігнув Тасин поперек, Ада закінчила школу, вступила до Київського політеху, переїхала до власної окремої квартири, а працьовита мати-буровичка все ніяк не могла відірватися від видобутку нафти для Батьківщини. Ада давно перестала докучати бабусі запитаннями, образилася на далеку матір усмерть, та гроші, що вони з місяця в місяць справно надходили з далекої Півночі і баба Тася віддавала їх онуці всі до копійчини, брала без душевних гризот. Усміхалася глузливо:

– Знову відкупається…

Трагічна правда розлилася гіркотою в 1981-му. У день Адиного весілля з перспективним однокурсником Валею Озеровим, що отримував підвищену стипендію, ішов на червоний диплом, уже був прикріплений до кафедри, де по закінченні навчання мав працювати над кандидатською, жив із батьками- викладачами в самісінькому центрі біля університету і, незважаючи на теплі очі й чарівну посмішку, за рік до закінчення вишу не мав дівчини. Не те, щоби погордлива царівна з окремою квартирою на Воскресенці надто захоплювалася розумниками, але ідея залишитися після інституту в столиці і стати в майбутньому професорською дружиною запала в душу. Інтелігентний Валя катастрофічно програвав іншим Адиним залицяльникам як із політеху, так і з бараків на околиці, де ще й досі жила баба Тася. Один Славко Шуляк вартував десятка таких, як Озеров: широкоплечий, азартний, нахабний до сказу. Відкорковував зубом пляшку пива, дивився Аді в очі.

– Женився би я на тобі, – казав із придихом. – Та ти ж мені зраджувати станеш! У машиніста тепловоза дружина має бути вірна. Як у моряка. А ти, Адко, звикла хлопцями крутити.

– Я за тебе і не збиралася! – ображалася Ада й одного разу вперше за чотири роки спільного навчання зупинила зосереджений погляд світлих блакитних очей на розумникові Озерові.

Валя пручався три дні. Спочатку безмежно здивувався увазі енергійної однокурсниці, потім зашарівся, знітився, розгубився вкрай. На третій день відключив мізки, зібрав докупи хоробрість і поцілував Аду в губи. На четвертий день пішли до рагсу.

– У мене буде царське весілля! – хвалилася Ада заздрісним однокурсницям.

Баба Тася власноруч пошила онуці запаморочливу сукню, яку Ада побачила в журналі «Бурда». Валині батьки взяли на себе ресторан і заздалегідь купили молодятам через «Супутник» путівку до Болгарії. У день весілля після рагсу на блискучій чорній «волзі» з лупатою лялькою на капоті з шиком підкотили до бараків, бо інтелігентні Валині батьки якогось біса наполягали: баба Тася має першою побачити обручку на пальчику онуки.

Бабця чекала біля бараків. Побачила Аду, усміхнулася, пригорнула до серця. Зятя по плечу погладила. Опустилася на лаву і померла.

Отаке весілля. Який ресторан?! Де та Болгарія?! Поки Валя в новенькому костюмі з квіткою на лацкані трусився у «швидкій» – супроводжував до моргу тіло покійниці, Ада у весільній файній сукні ридма ридала в спорожнілій кімнатці бараку із занавішаними рушниками телевізором і дзеркалом. Поряд тирлувалася сусідка тітка Галя, мати Славка Шуляка.

– Наталю треба повідомити, – мовила обережно. – Маму твою. Не може бути, щоби із в’язниці на похорон не відпустили!

– З якої в’язниці? – Аді здалося – не розчула. Кліпала заплаканими очима, дивилася на знічену тітку Галю, у вухах гуло. І – гнів. Крикнути би сусідці в пику відчайдушно, як у дитинстві: «Мама… нафту добуває! Для Батьківщини!», та сил катма.

Наступного дня в промерзлому коридорі моргу Ада вперше побачила жінку, яка народила її й дала дивне ім’я Аїда. Не кинулася до ніколи незнаної матері: хто ти?! Чому така?! Де вешталася всі ці роки і хто мій батько?! Причаїлася біля прочинених дверей у кабінеті патологоанатома – серце з грудей, перед очима пливе. Бачила, як двійко міліціянтів ведуть коридором до покійницької згорьовану, та все ще красиву жінку в сірій робі й білій хустині навколо шиї. Пробула біля тіла баби Тасі кілька хвилин. Вийшла зарьована. Усе витирала очі кінчиками білої хустки. Під пильною охороною посунула коридором до виходу повз кабінет патологоанатома. Ада відсахнулася від дверей: ні! Не бачити, не знати. Забути! «Чому в неї хустка біла? Мала би в чорній…» – билося.

Гнівні запитання не відступали. На дев’ятий день, коли до тісної бабусиної кімнатки набилися сусіди – поважно поминали-випивали-згадували, Ада викликала тітку Галю надвір. Нервово закурила при сусідці вперше в житті, очі в землю.

– Про матір мою щось знаєте? – ледь видушила.

Сусідка виявилася не настільки обізнаною, як сподівалася Ада.

– Тася ще тою партизанкою була, Царство їй Небесне, – призналася. – Я сама випадково дізналася, що її доня зечка. Усім же казала – буровичка…

– Ви як дізналися?

– У жеку зіткнулися. Тася довідку принесла, що в кімнаті, крім тебе і неї, ще її донька Наталя прописана. А не проживає, бо відбуває покарання.

– Так вона… і тепер на кімнату право має?

– Певна річ. Колись же звільниться. Буде їй де жити.

– А… за що сидить?

– Не знаю, Адочко. Геть нічого більше не знаю.

– І про тата мого ніколи бабуся не розповідала?

– Ані слова! Тася мене на колінах благала нікому про доньку не розповідати.

– І я вас прошу, – прошепотіла Ада.

Тітка Галя головою захитала: е-хе-хе… Кому розповідати?! Чи своїх бід мало?

– Як люди з поминок розійдуться, прибери в кімнаті, – порадила. – Речі Тасині збери – людям роздай. Що не потрібно – все роздай. А що згодиться, до себе перевези, щоб і нитки не лишилося. У кімнаті ніхто не житиме, а то геть зле. Ще злодюжки вікна виламають, розтягнуть Тасине добро.

Обійняла Аду, зітхнула:

– Допомогти?

Ще чого! Навколо Ади кружляли бабині таємниці: визирали з-під матраца, дражнилися незрозумілими натяками коротких нотаток у засмальцьованому блокноті, ховалися по шухлядах, і навіть стара жовта світлина молодої красуні Наталі, здавалося, тепер може розповісти так багато. Не з в’язниці ж вона Аді грошики надсилала. А звідки? І чи вона? Невже баба Тася багатійкою була, а Ада про те й не здогадувалася?! Ох, бабо!

Відправила співчутливого Валю до квартири на Воскресенці, зачинилася в бабчиній кімнатці. Зухвало зірвала з телевізора і дзеркала рушники – душили, забирали повітря, – усілася на бабине ліжко: з чого почати?

З ліжка і почала: обмацала старенький ватяний матрац, подушки, ковдри. Нічого. Узялася за бабчин одяг – вивертала кишені, перевіряла подоли пальт і суконь, складала у звичайний мішок, виносила у загальний коридор бараку, лише кивала, коли хтось із сусідів питав: «Можна забирати?» Перебрала посуд – цілі каструлі, тарелі, виделки-ложки зібрала у велику картонну коробку: приїде Валя, на Воскресенку завезе. Меблі обдивилася, зажурилася: які ж гіркі злидні! Ліжко хитається, розкладачка на розтягнутих гачках: Ада в дитинстві на ній ледь сколіоз не заробила. Біля вікна обідній стіл – і уроки за ним робила, і кашу їла, і старенька швейна машинка «Подольськ» на ньому свій слід залишила, бо бабця строчила всяку вільну хвилину, аж лак на столі протерся.

– Машинка! – дістала з-під ліжка дерев’яний футляр, відчинила. Чи продати? Однаково шити не навчилася. Надто вже копітка праця.

– А чи залишити? – задумалася.

Підчепила пальцем блискучу металеву кришечку на основині корпусу, під якою ховався невеликий контейнер для зберігання котушок. Усміхнулася сумно: в дитинстві ховала тут свій скарб – срібний ланцюжок із рубіновим медальйоном, який знайшла біля бараків і нікому в тому не зізналася. У восьмому класі, коли Аді тільки стало чотирнадцять, у школі сталася надзвичайна подія – однокласниця Олька Зарубіна завагітніла, і батьки терміново видали її заміж. Олька покинула школу, а Ада вперше в житті потрапила на справжнє весілля. Як же хотілося вразити всіх – гостей, вагітну однокласницю, нареченого! Баба Тася тільки пошила онуці модну спідницю, а от кофтинки пристойної не було. Ада взяла свій скраб, пішла на поклон до пихатої модниці Тоньки Захарченко, що в неї мати в торгівлі працювала. Тонька позичила імпортний бежевий светрик із золотистими люрексовими вставками на один тільки вечір, Ада віддала за те срібний ланцюжок із рубіновим медальйоном назавжди.

– Ідіотка… – оголосила собі вирок.

Відкрила кришечку контейнера: всередині замість котушок – чималий скручений носовичок.

– Що ж ти ховала, бабусю?…

Потягла – із носовичка на підлогу випав згорток з аркуша звичайного шкільного зошита.

– Голка в яйці, яйце в курці, курка в зайці… – розгорнула.

На пожмаканому аркуші – дві коробки з-під сірників. Тепліше?… Викинула аркуш на підлогу, відкрила першу коробку – дихалку забило: Господи… Краса яка! Обережно підхопила двома пальцями золоте сердечко на вибагливому золотому ланцюжку. Незвичайне сердечко – один бік пузатий, інший плаский, із вигравійованою літерою «К».

– Наче з давнини, – прошепотіла. Ніколи подібних у ювелірних крамницях не бачила.

Значить, бабуся мала скарби? Чому ж Аді – ані слова?

Відкрила другу коробку, виклала на долоню три золоті червінці 1911 року. «Самого золота грамів десять у кожній монеті», – загорілася. Роззирнулася, наче сеї ж миті з усіх кутків засяє. Та сяяло лише вічне сонце – зазирало крізь вікно до осиротілої кімнати, торкалося промінням Адиних очей: що робиш?

Стала перед дзеркалом. Наділа на шию ланцюжок із пузатим сердечком: царівна? Аж усміхнулася: монети продасть, купить кольоровий телевізор і югославську стінку. І до Болгарії з Валею поїдуть, хай тільки сорок днів мине. Захвилювалася: може, не всі схованки віднайшла? От вона зараз побіжить додому, а до порожньої кімнатки злодії припхаються. Е, ні! Нікуди не піде! Далі шукатиме. Де?! Увімкнула резервну батарейку – давай наново пожитки перебирати. Кожен папірчик передивлялася, підняла з підлоги пожмаканий аркуш зі шкільного зошита, у якому хоронилися сірникові коробки із золотом. Та тут щось написано!

– Наталоччина спадщина від баби Саші… – читала, ледь розбираючи бабусині карлючки. – Золоті монети – три штуки, ланцюжок золотий із золотим серцем. Діаманти – чотири штуки.

– Діаманти? – в ошелешеної Ади щелепа відвалилася.

Де?! До «Подольська»! До гвинтика розбере, а камінці знайде! Автівку купить. «Москвич»! І килим на стіну! Нещадним обшуком розгромила бабусину кімнату вщент – пилюка куриться, – та, крім двох махрових рушників у шухляді, нічого корисного не знайшла. Засмутилася вкрай.

– Так нечесно! – поскаржилася чи то Богові, чи то бабусі-покійниці.

Смикнула сердечко: зсередини ледь чутно – дзень. Та в серці сховано щось! Як відкрити?! Аж запаморочилося: тремтячими руками знімала з шиї ланцюжок.

– Як же я одразу не здогадалася! – шепотіла затято. Крутила в руках золоте сердечко, биту годину обдивлялася блискучу гладку поверхню без натяків на кнопочки, смикала витончений гачок, на якому висіла прикраса. Та як ти відкриваєшся, кляте серце?!

– Падлюки! – відіслала вітання ювелірам.

Спересердя зачепила нігтем хвостик літери «К» – сердечко рипнуло і розчахнулося. Усередині виблискували чотири прозорі камінці.

Аж у сльози.

– Ох, заживу… – де вже тут зважати на заповіт, бабиною рукою написаний: не твоє, Аїдо! Матері твоєї спадщина…

– Не заслужила злодюжка! – обурилася. – Моє! Хай платить, підла, раз покинула дитину на бабцю! Усього собі накуплю…

Та все сталося не так, як гадалося. Ледь обміняла одну золоту монету на вовняний килим у торгашки Тоньки Захарченко. Та з наслідками – до Адиної квартири почали навідуватися підозрілі люди: «Може, ще золото маєш?» «Ні, звідки?!» – трусилася, заховала скарб подалі від очей на довгі роки, аж до розвалу СРСР: надто вже страшно. Закінчила політех, на заздрість однокурсникам відкараскалася від розподілення в далекі казахські степи – у Києві залишилася разом із перспективним Валею, що він занурився у вищу математику по маківку, навіть ніч в ідеалі ділив: третину Аді, третину науці, третину для неспокійного сну, та ненаситна математика часто забирала собі всі темні години. За два роки то принесло зиск: Валя захистив кандидатську дисертацію і без передиху засів за докторську. Ада влаштувалася інженером із техніки безпеки на «Арсенал», за чотири роки тільки раз змогла на десять діб відірвати чоловіка від науки – таки поїхали до Болгарії. На тому і край розкошам. У 1985-му завагітніла, засмутилася – не хочу, рано! – та по-тихому аборт зробити не встигла. Інтелігентні Валині батьки, які до цього жодного разу не втручалися в сімейне життя сина, не витримали – впали на коліна: на себе всі клопоти візьмемо, тільки збережи життя дитинці! І сумирний чоловік-науковець раптом виявив неабияку наполегливість.

– На завод піду, щоби заробляти більше, – поклав на вівтар сім’ї улюблену математику. – Схаменися, Адочко!

Ада спересердя вихлюпнула чоловікові все, що накипіло за чотири роки сімейного життя! І що з делікатним Валиним характером йому ніде до грошей не пробитися, і що винні в тому Валині батьки, бо ж хіба то нормально, коли вони Аді на день народження то Моема з Гемінґвеєм, то Стендаля дарують, а не холодильник, приміром, чи гроші на чобітки. Ада і так не знає, куди порозпихати ті книжки, які Валя із собою до її квартири припер, наче посаг, а тепер тут ще й дитина житиме?! Може би, спочатку Валя заробив на більшу квартиру, де і його книжкам, і його дитині місця не бракувало?!

Плюнула на чоловікові мордування – гайда до лікаря на аборт проситися, та сивий гінеколог, якому Ада тицьнула п’ятдесят карбованців, аби той про знеболювальне не забув, грошей не взяв і аборт робити відмовився, бо виявив в Адиному організмі фізіологічні відхилення, що тільки пологами і виправляються.

– Аборт кардинально погіршить ваше здоров’я, – настрахав.

Тільки завдяки тому в 1986-му на світ Божий з’явилася Мар’яна.

– Усі біди почалися у 86-му! – і за двадцять сім років по тому вперто повторювала Аїда. З роботи довелося звільнитися, за п’ять років розвалився Союз, перспективний математик Валя впав у математичну депресію: все намагався точно вирахувати, де ж копійчину добути. Ада всадовила чоловікові на шию маленьку дочку – сама зароблятиму! – відважно кинулася зривати перші дикі квіти капіталістичних бур’янів. Набізнесувала в дев’яності – і у двохтисячних гикалося. За один діамантик виписала з баби Тасиної кімнатки в бараках матір-злодюжку, швиденько продала сумнівну нерухомість, на ті гроші накупила електричних чайників, гайнула з ними до Астрахані, бо там, казали, можна перепродати їх утричі дорожче. На півшляху до Каспію залишилася без грошей і чайників. Аби добрі люди на квиток до Києва не скинулися – бозна-як би додому дісталася. Та окріп ще булькав: усе смикалася – то до Польщі, то до Туреччини, та з виторгом – як у того єврея з вареним яйцем. Плюнула, продала залишки материного спадку (не лишилося більше в Аїди ані монет золотих, ані серця, ані діамантиків) – усі гроші вклала в «МММ»: от де багатство! Не стане більше ноги збивати, сидітиме собі вдома, зиску чекатиме. Скоро прозріла, отримала серцевий напад, забилася в обшарпане крісло архіваріуса міського архіву і тихо зненавиділа отих двох, що крутилися у її квартирі на Воскресенці: безперспективного в нових економічних умовах математика Валю Озерова і маленьку Мар’яну, яка зв’язала царівну Аїду по ногах і руках.

– Хоч щось роби! – істерично плювалася чоловікові в лице. – Кради! Убивай! Ґвалтуй, але заробляй!

Валя ніяково усміхався, знизував плечима, зникав із дому, повертався з копійчиною.

– Знову до батьків ходив?! – Ада забирала гроші, та довбати Валю не припиняла. – А сам?! Хіба ти чоловік?! У тебе навіть ім’я жіноче!

Валя винувато зітхав, плентався до дитячої робити те, що вмів найкраще після розв’язання математичних рівнянь, – розповідати Мар’яні казки. Невідомо чому в кожній з них неодмінним героєм виступав рум’яний пекар Крендель – пригощав гарячими пиріжками трьох поросят, Червону Шапочку, Карабаса-Барабаса, навіть Снігову королеву, – тому Мар’яна найпершою підтримала тата, коли напередодні міленіуму він вирішив торгувати дріжджами.

– Для випічки всім дріжджі потрібні! Усім-усім! – весело скакала навколо ошелешеної матері.

– Гроші де взяв? – здивувалася Ада.

Гроші дали вже старенькі Валині батьки: продали квартиру в центрі Києва, частину грошей віддали синові, щоби зміг зачепитися хоч за якесь діло, на залишок купили хату в глухому селі на Чернігівщині, там і смерть зустріли. Математик Озеров грішми розпорядився обачливо: роздав борги, орендував у колишньому дитячому садочку кімнатку під склад, заповнив її сухими дріжджами, бігав до торговців-роздрібників, розносив свій малий опт із мізерною націнкою.

– Усе ж стабільний заробіток, – виправдовувався, приносячи Аді жалюгідні копійки і безплатні дріжджі.

Життя сімейства Озерових стабільно загрузло в безнадійних злиднях, і хтозна, коли би вибухнуло те болото, та у 2010-му, коли Аїді Озеровій виповнилося п’ятдесят і вона вже поставила хрест на особистому щасті, до архіву по довідку завітав Славко Шуляк – кремезний, нахабний, багатий.

– Адко?! – здивувався, потяг колишню однокласницю до ресторану. – За нас! Ми ж кохали одне одного! – хильнув, поплив. – І досі жалкую, що не женився на тобі.

– Помилки ніколи не пізно виправляти, – натякнула схвильована Ада.

Шуляк око примружив, кивнув – вечір закінчили в номері заміського готелю і аж ніскільки не розчарувалися.

– Ти ж машиністом тепловоза мріяв стати, – згадувала Ада, притуляючись до сильного Славкового плеча після бурхливої близькості.

– Попрацював трохи… Поки Союз не розвалився. Потім шпали крав. І продавав. Отак і піднявся, – не таївся Шуляк. – Тепер легальний бізнес маю. А ти?

– А я… і не жила! – раптом схлипнула Ада.

Шуляк розчулився, обійняв.

– Адко… Ти чого?! Ми ж з бараків! Нас із ніг не збити! Тобі чого треба, щоби жити?! Кажи! Усе зроблю!

Від того дня в житті Ади Озерової з’явився привід для оптимізму – дочка і чоловік, як і раніше, прикрою реальністю майоріли на горизонті її життя, та сенс його зосередився на таємних, схожих на кадри з американських мелодрам, хвилюючих зустрічах із щедрим коханцем. «Ну, знала ж! Знала ще замолоду, що Озеров нігтя Славкового не вартий! Нащо я за нього пішла?!» – бідкалася, повертаючись до тоскної двокімнатної хрущовки на Воскресенці.

– Знову на роботі затрималася, Адочко? – обережно цікавився Валя.

– У тебе нові сережки? – підпрягалася Мар’яна. – Золоті?

Ада відповідала одразу обом:

– Премію отримала! Бо пашу, як проклята! Не те що наш тато!

Тато з Мар’яною дуже скоро зрозуміли: у маминому житті з’явився об’єкт, набагато важливіший, ніж вони двоє. Ада бачила, як і без того похилі чоловікові плечі приречено опустилися, очі згасли – потьмянів, а донька дивилася на них обох із невтримною огидою, наче казала: «Які ж ви нечесні, слабодухі!» Поверталася додому якомога пізніше, одразу зачинялася у власній кімнатці, тільки кричала: «Я сплю!», варто було комусь із батьків постукати у двері. Вони стукали все рідше: самотній тато курив на кухні, бо працьовита мама все частіше затримувалася на роботі до ранку.

Ада на те не зважала, наче тільки тепер усвідомила: так вона ж – Аїда! Царівна з дивним ім’ям і незвичайною долею! Задьориста байстрючка з бараків! Хай хоч хтось слово поперек мовить – загризе! У неї мати й досі нафту для Батьківщини добуває, а тато – льотчик-герой! І хто її повчати наважиться?! Одне муляло: до сказу сильно хотілося назавжди покинути чоловіка і доньку, забитися під Шулякове крило, та тоді би довелося залишити Валентинові й Мар’яні двокімнатну хрущовку на Воскресенці, бабою Тасею подаровану.

– Хіба то справедливо?! – мордувалася, повертаючись до чоловіка і доньки після побачень з Шуляком. – Самі – ні на що не здатні, невдахи! А я їм – квартиру?… З якого дива?!

Чи то Майдан мимоволі напоїв Аїду невідворотними сподіваннями мільйонів, чи то знайомство з Хотинським і його вражаюча схожість із недосяжними мужчинами з «QUELLE» так уже запало в душу, та після вечері з чилійським вином царівна вирішила: так більше жити не можна! Треба з тим щось робити. Хай що – сьогодні ж поговорить із чоловіком і донькою. Оперативно зляпала фальшивий документ для Мар’яни, наче відкуп тій заплатила.

– Тільки не впусти свого Хотинського, – щиро порадила. – За таких, як він, жінки зубами тримаються.

– Це як? – набундючилася Мар’яна.

– Відривайся вже від материного подолу. Знайди привід переїхати до свого хлопця, бери участь у всіх його справах. Хоче в архівах ритися – заради Бога! І сама трохи пилом подихай, не помреш. Тільки не вагітній, прошу, бо то не тримає. Ані чоловіка, ані жінку. У такі часи, як нині, краще взагалі про дітей забути.

– Ти давно забула, – замість «дякую» відповіла донька.

– Що ти про мене знаєш?! – невесело усміхнулася мати, наче позначку поставила: все, що могла дати доньці, – дала! Від чоловіка так легко не відкараскається.

Того вечора до коханця не пішла. Мовчки спостерігала, як Валя повернувся додому з купою ковдр, узявся складати їх в один великий пакет.

– Люди позносили, – пояснив ніяково. – Знають, що у мене склад напівпорожній, от і несуть… Адочко, я ковдри на Майдан доправлю й одразу додому.

Ада знизала плечима: як хочеш… «Валя ж знає… Давно знає, що у мене є Славко. Чому не обурюється?! Не кидає мене?… Що ж він за тюхтій такий?» – розмірковувала спокійно, сама дивувалася: не дратує чоловік, як зазвичай.

– Кого ти рвешся зігрівати, Валю? – спитала раптом зі щирим жалем. – Ти сам он геть промерз…

Валя завмер. Глянув на дружину чисто-ясно.

– Аби серце горіло, Адочко. Серце не підведе – поведе тільки туди, де людина має бути, – сказав, наче в душу царівнину зазирнув.

Знітилася. Він… про себе чи їй дорікнув? Може, дозрів урешті до розмови відвертої?

– То тебе серце на Майдан кличе?! – спитала без звичної стервозності.

– А повертає завжди до тебе, Адочко, – підійшов до своєї царівни гонористої, в очі зазирнув. – Ти теж… завжди повертаєшся.

Отак. І зрозумій того Валю! У більш безбарвні часи Ада би плюнула на спробу змінити своє життя – хай ллється собі, як лилося! – та в країні другий тиждень поспіль набирав силу, вирував, не видихався Майдан, спонукав до дій, змушував по-іншому дивитися на близьких і рідних: це ж і вони мордуються?… І хоч Аїда Озерова категорично не сприймала революційних подій, із подивом усвідомила: у її душі теж… з’явився чималий Майдан Незалежності – ламав звичні уявлення, відвойовуючи собі все більшу територію, ярив серце, вимагав вчинків, бив у мозок: «Так далі жити не можна!»

– Може, і не повернуся колись! – мовила обережно. – Якщо серце так підкаже…

Валя кинув на Аду швидкий приголомшений погляд, очі відвів.

– А я чекатиму… – відповів тихо. – Завжди…

Сіпнувся до ковдр, наче іншої справи нема: складав у пакет, руки посиніли, тремтіли, як від морозу. І так Аді шкода його стало – хоч плач! Дістала з шафи ще нестарий вовняний плед, простягнула чоловікові.

– Візьми з собою, Валю. Треба ж і тобі чимось зігрітися.

– Я поверну… – аж надто тихо пообіцяв Валя.

…Чоловік давно потягнув ковдри на Майдан, Мар’яна зателефонувала: сьогодні вдома не ночуватиму, і Ада подякувала Богу, що цього злого зимового вечора лишилася одна-однісінька в подарованій бабою Тасею на гроші матері-злодюжки колись такій гарній і багатій панельній хрущовці на Воскресенці, де вона застрягла на все своє життя. Безцільно міряла кроками вітальню, роздивлялася її, ніби вперше бачила, намагалася уявити своє вимріяне нове життя – не тут, десь далеко, де все виблискує і сяє, як у «QUELLE», та уява кульгала, підсовуючи дебелі шкіряні крісла, журнальні столики з карельської берези, скляні вітрини, повні саксонської порцеляни, гільйотинки для сигар, бар із коштовним алкоголем, плаский телевізор і авторучку «Монтеграппа». Ада роззиралася розгублено, ніби все те добро неодмінно мало розміститися тут, на жалюгідних сорока двох квадратних метрах хрущовки. Хрущовка порожніла, підкоряючись Адиним примхам, на порепаний лінолеум вітальні опускалися дебелі шкіряні крісла, і Ада ніяк не могла знайти їм місця: і біля вікна зайві, і при стіні дивакувато виглядають, і диван уже не увіпхнеш, бо крісла вітальню окупували, і куди в такому разі стануть скляні вітрини з порцеляною…

Засмутилася, аж схлипнула. І розревлася би, та, на щастя, задзеленчав мобільний – інвестор нового омріяного Адиного життя Славко Шуляк звав у заміський готель у постілі покачатися.

– А чого сумна? – спитав, лиш побачив набундючену коханку. Всілася в Славків джип, брови насупила.

– А з чого радіти?! З Майдану того?! Усіх розтеліпав!

– Е, Адко! Не чіпай Майдан, – усміхнувся Шуляк. – Я зараз на цій темі нормальне бабло рубаю. На одних тільки прапорах за тиждень – півлимона. Попит.

– А мені що з того?

– Та що хочеш! – сказав щедрий Шуляк, бо, певно, теж відчував потребу жити по-новому. – Кидай уже свого професора! Чого ми, як ті малолітки, по готелях… У мене на Биківні скоро хата буде – за борги забираю оце зараз. Два поверхи, камін, джакузі, все таке. Живи там собі на всьому готовому. А я до тебе… Щовечора – тук-тук.

– І дружину кинеш?

– Далася тобі моя дружина?! Я вже забув, яка вона гола! Краще про себе думай! Хату хочеш?!

– Хочу, – сказала Ада.

– Ну, все! Домовилися. За пару тижнів виселю йолопа, який мені грошей винен, і заїжджай! Новий рік у твоїй новій хаті зустрінемо. Нормально?

Ада усміхнулася приголомшено.

– Дідько, свято на носі! А я з усією тією колотнечею геть про Новий рік забула…

– Тобі що під ялинку покласти? – спитав Шуляк.

– А хай сюрприз буде, – відповіла царівна зухвало. – Подивлюся, на які розкоші ти заради мене здатний…

– Яке ж ти стерво, Адко! – не приховуючи задоволеного захоплення, розреготався Шуляк, завів двигун, цьомнув коханку в щоку, глянув на неї азартно. – Ну, що? У готель? А може, давай отут, у джипі… Як молоді…

– Ще вчадіємо! – норовливо смикнула плечиком царівна.

Додому повернулася о третій ночі. Навпомацки в темряві по прохідній вітальні – вкластися тихо, щоби Валю не розбудити, очі заплющити й полетіти у мрії. Ох, скоро нове життя настане! І шкіряним кріслам у ньому місце знайдеться, і вітринам із порцеляною… Дісталася старенького дивана, на якому більш як тридцять років із законним чоловіком боки м’яла: уже якось потерпить до Нового року в старій хрущовці поряд із Валею-невдахою і донькою, бо що би там Мар’яна про свого чудового мужчину не розповідала, а Ада першою звідси вшиється.

– Що за… – диван нерозкладений, порожній. А Валя де?!

Увімкнула світло, роззирнулася: чоловік сидів при стіні на підлозі – розгублений, тьмяний. Від різких жовтих ламп мружив очі, затуляв їх долонею.

Ада аж психонула подумки. От ти Валю, сука! Не даси спокійно в новому житті похлюпатися! Оце будеш дорікати-совістити поглядом своїм беззахисним, за душу сіпати, наче то спрацює!

Узяла себе в руки, вмостила зад поряд із Валею на підлогу.

– А чого не спиш? – спитала якомога спокійніше.

– Чекав…

– Так чекав, що й до дивана дійти не зміг?!

– Не знав…

– Чого?!

– Що без тебе так…

– Як?!

– Зле…

– Так зле, що і жити не зможеш? – спитала царівна гонорово.

– Зможу, – відказав Валя. – Ти голодна?… Може, тобі пельменів зварити, Адочко?…

Ну не сука?! Ада підскочила – як хто голкою в зад штрикнув. Нахабно роздягалася перед чоловіком, наче від вигляду її вже всохлого немолодого тіла Валя мав геть втратити розум, забути не тільки про пельмені – взагалі про все, щоби вже не жити без своєї царівни. Дивилася на чоловіка зверхньо.

– І довго сидітимеш?! Диван розстели, – кинула зі звичною стервозністю.

Вляглася. Окуляри підняла.

– Валю… А що ти мені на Новий рік подаруєш? – спитала глумливо.

Мар’яна забула про свята. Клаптик паперу з нерозбірливим підписом, який мати принесла доньці, сотворив справжнє диво, і річ не в тім, що відтепер Мар’яна мала змогу без перешкод порпатися в архівних фондах, хоч у Києві, хоч у Чернігові, хоч на Закарпатті, хіба то головне? Хотинський раптом змінився – не впізнати. Покрутив у руках папірець, який Мар’яна принесла на роботу вже за день після вечері з гарним чилійським вином, задумався.

– Переїжджай до мене, Мар’яно, – сказав.

І оце при всіх, в офісі. У колег синхронно відвалилися щелепи, і тільки у Льови Шендрика вистачило мужності признатися Мар’яні після того, як минув шок:

– Вибач, що глузував… Ну, чесно – помилявся. Справді думав: Хотинський на тобі душевну порожнечу перечікує.

– Чому ти вирішив, що Хотинський зверху? – підколола колегу Мар’яна, розсміялася, бо вже надто ошелешеним виглядав завжди іронічний алкаш Льова.

– А-а-а… Ну, якщо так… – тільки і відповів.

Мати теж здивувалася.

– Переїжджаєш?! Уже?

– Боїшся з татом сам на сам лишитися? – Мар’яна згадала беззахисні татові очі, відкриту посмішку, та не розчулилася: обоє вивалялися в багнюці: мама – зрадами, тато – незрозумілим терпінням. Хвала Богові, Мар’яна врешті вирветься з цієї пастки! Хай без свідків одне одному в очі дивляться.

– За себе душу рви, – відповіла мати і, хоч Мар’яна не хотіла тягти до лофту коханця анічогісінько з хрущовки на Воскресенці, змусила доньку увіпхнути у велику дорожню сумку два комплекти постільної білизни, пару рушників, банний халат і майже нові домашні капці – екологічні, з коноплі.

– І не тринди на кожному перехресті, що така вже щаслива, – порадила наостанок, коли Мар’яна тягла до дверей повну сумку.

А кому хвалитися?! Хіба що Полі, та від початку грудня подруга не з’являлася вдома – з рідких відчайдушних sms-ок Мар’яна знала: Поля днює і ночує на Майдані. Варить, лікує, все ще сподівається знайти свого Ігоря Корнілова і все частіше лається в повідомленнях, коли кличе Мар’яну на підмогу. Наче без тих «ти там взагалі офігєла, Мусько?!» і «не будь сволотою, кинь пусте», Мар’яна би не усвідомила надважливості поточної бурі. Усім зрозуміло: так далі жити не можна! Он де Мар’яна вже змінила своє життя. Прощавай, ненависна Воскресенко!

У переддень Миколая вперше зустріла ранок у барлозі Хотинського. Підхопилася раніше за коханця, вешталася просторим світлим лофтом: мамо рідна, це мій дім! Я житиму тут, у розкішних апартаментах із величезними вікнами, із яких – Київ і небо.

– Сніданок! – згадала Полині настанови нагодувати Хотинського так смачно, щоб про все на світі забув.

Попхалася в кухонну зону, зметикувала на ходу: кава! Вона зварить запаморочливо запашну каву. Хотинський пробудиться від її запаху, припідніметься на лікті, роззирнеться здивовано. «Найкращий ранок…» – скаже.

– Я все життя даруватиму тобі найкращі ранки, ночі і дні! – прошепотіла збуджено, смикнулася до полиць, зачепила ліктем кавоварку. Підла машина не втрималася і зіпсувала Мар’яні дебют: лясь на підлогу!

Хотинський продовжував вражати. Навіть не скривився, побачивши на ламінаті під вибілений дуб скляні та пластикові друзки, на які перетворилася італійська кавоварка. Усадовив Мар’яну на високий стілець перед барною стійкою, витер її мокрі очі.

– Це знак, – усміхнувся. – Життя – нове, а кавоварка – стара…

– Я вмію і в турці заварювати…

– Скоро ми замовлятимемо каву в номер люкс п’ятизіркового готелю на Лазурному узбережжі, – відповів коханець. – А поки я про тебе потурбуюсь, золотце.

Мед… Сам зварив запашну каву в глиняній турці, власноруч нарізав сир для бутербродів, підсмажив грінки.

– Я тут подумав… Хіба ми маємо право витрачати дорогоцінний час в агенції, коли тепер усі архіви – наші? – сказав, подаючи Мар’яні горнятко з гарячою кавою. – А зробімо так… Я в агенцію, а ти в Центральний історичний архів.

– А як же робота? Ще звільнять.

– Скажу директору, що дав тобі завдання, яке ти виконуєш удома.

– Так можна? – засумнівалася Мар’яна.

– Нам так треба, тож так і буде, – відповів Хотинський. Мар’яну обійняв. – Не хвилюйся. Я про все подбаю.

Мед?… Зціпила зуби, щоб не виказати сумнівів, – посунула на Солом’янську, в Центральний державний історичний архів України. Усе дратувало: така вже халепа! Замість того, аби цілісінький день крутитися в агенції поряд із Хотинським, має копирсатися в пожовтілих фондах. І ще ж доведеться брехати, видаючи себе за стажерку Київського міського архіву. Та найбільше спантеличувало несподіване прозріння: грошей уже не хотілося…

– Щось я не дуже вірю в ті легкі канадські мільйони, – бурмотіла, засмучувалася. Нащо їй журавель?! Доля їй таку жирнючу синицю в руки поклала: амбітного красеня з «ауді» і крутим лофтом у центрі столиці. Та здоровий глузд нагадував, як виблискували очі Хотинського, коли розповідав про спадок Дорошів. Мар’яна насторожувалася: хіба що заради коханця спробувати нащадків Яреми знайти, якщо вже в Хотинського примха така?… Не заради грошей – аби тільки свою синицю в руках втримати.

– В історичному архіві має зберегтися хоч щось про Ярему Дороша! – заспокоювала себе.

Здавалося, тут є все! Мар’яна вчитувалася в перелік сотень фондів історичного архіву, кожен із яких зберігав тисячі документів, – голова обертом. Хіба їй з того океану випливти з потрібною піщинкою? Та так, щоби ніхто не здогадався про мету пошуків, бо Хотинський настирливо нагадував щодня: абсолютна конфіденційність!

– То чим наш архів може бути корисний колегам? – допомагати Мар’яні взялася миловидна пані з відділу використання інформації документів.

– Маю завдання розвідати, який внесок у розвиток Києва зробила козацька старшина на прикладі кількох відомих родів, – недолуго збрехала Мар’яна. – Від козацької доби до наших днів. – Почервоніла. – Маємо ж ми спростувати… Шевченкові слова про правнуків поганих, – додала поспіхом, на пані зиркнула: хоч би не витурили Мар’яну в перший же день!

Миловидна пані взялася скласти перелік фондів, які могли би допомогти колезі, та оптимізму не додала: тільки за 1941-1944 роки, покинутий в окупованому Києві напризволяще, історичний архів втратив дві третини фондів. Збереглася лише та третина, яку німці вивезли напередодні наступу радянської армії. Її вдалося повернути.

– Ви поставили перед собою надто амбітне завдання, на довгі місяці копіткої праці, – сказала.

На місяці?! Перед очима – фонди, фонди: Чернігівського намісницького правління, духовних консисторій, Генеральної військової канцелярії, Першої і Другої Малоросійських колегій, Генерального військового суду, полкових і сотенних канцелярій, судів, фонди Браницьких, Ворцелів, Мнішків, Понятовських, Галаганів, Сулим, Терещенків, Галагут… А, рятуйте!

– Почніть із Галагут, – радить пані. – Павло Галагута лишив немало безцінних спогадів про ті часи.

– Може, краще спочатку продивитися записи, які робили в церквах при хрещенні дітей? – питає Мар’яна. – У церквах же тоді вели якийсь… облік?

– Відомості про хрещення, вінчання і відспівування вносили до метричних книг. Раз на рік священники робили з метричної книги копії та відсилали до консисторії, де зберігалися метричні книги всіх церков єпархії.

Документи рятівної консисторії ще шукали, коли Мар’янин погляд невідомо чого прикипів до товстелезної папки з надписом «Чернігів. Церква Святої Катерини». Стрельнула очима – ніхто не бачить?! – обережно дістала папку, витягла чималий жовтий том, розгорнула на випадковій сторінці й очам не повірила.

– Ярема?…

Канадійська байка оживала, набиралася життя і так легко йшла в руки – Мар’яні аж дихалку забило. На вицвілій сторінці метричної книги чернігівської церкви Святої Катерини значилося, що 20 серпня 1783 року в хорунжого Чернігівського козацького полку Петра Андріїва Дороша і його дружини Ганни Миколаєвої Дорош, у дівоцтві Кандиби, народився хлопчик, якого охрестили на сороковий день від народження і нарекли Яремою.

– Як же все це… неймовірно! – прошепотіла.

Пізно увечері, змусивши себе відірватися від сухих, як осіннє листя, та напрочуд живих, дихаючих пристрастями сторінок архівних документів, Мар’яна полетіла до Хотинського.

– Він був! Ярема – не вигадка! Він реально жив! – вітром увірвалася до лофту – сміялася, кружляла затишним стильним простором, ніяк вгамуватися не могла. – Він жив! – повторювала коханцю, коли трохи заспокоїлася.

Усілася біля нього на дивані, вихлюпувала все, що назбирала за один тільки день в історичному архіві: після остаточної ліквідації політичної автономії Гетьманщини на основі Чернігівського козацького полку було створене Чернігівське намісництво, яке в 1781 році очолив генерал-губернатор Милорадович, і саме в цьому році батько Яреми Петро Дорош отримує дворянський титул, стає правою рукою генерал-губернатора, та справою свого життя вважає збереження пам’яті про ратні подвиги та звитягу Чернігівського полку, який вів свою історію з 1648 року.

– Петрові допомагав його брат Самійло, і вони удвох… – Мар’яна раптом замовкла, бо наштовхнулася на холодний ошелешений погляд Хотинського. – Завдяки їм ми тепер знаємо чимало про козаків з Чернігівщини, – знітилася. – У 1783 році в Петра народився син Ярема. Петрів брат Самійло став воспріємником…

– Ким?

– Хрещених батьків у ті часи звали воспріємниками.

– І це все?!

Мар’яна завмерла – серце в п’яти.

– Але ж… Тепер ми знаємо, що все те – не вигадки, що така людина реально існувала…

– Ми й так знали про це! – Хотинський підскочив. Совав по лофту – нерви, нерви. – У нас є точна дата його смерті – 1843 рік! Хіба того мало?! Нам діти його потрібні! Онуки, правнуки, а не батьки, чорт забирай!

– Ну, що таке смерть? – прошепотіла Мар’яна. – Що по смерті дізнаєшся?… А життя розкаже – і про друзів, і ворогів. Про любов, про справи.

– Навіщо?!

– Щоби вони повідали… про дітей, онуків Яреминих, – говорила, все тьмяніла, тьмяніла. – Метричних книг, куди вписували відомості про народження, одруження і смерть людини, з тих часів збереглося зовсім мало, але лишилися щоденники, спогади…

Хотинський зупинився, наче схаменувся. Присів біля розгубленої Мар’яни, обійняв.

– Ти права. Вибач, золотце, – рівно, як під лінійку. – Ображаєшся? А почнімо цей вечір спочатку. Я вдома, ти вриваєшся, і я вже бачу – в тебе грандіозні новини. І кажу тобі: «Мар’яно, мовчи, сам здогадаюся! Ти… знайшла Ярему Дороша! Ти знаєш рік його народження! Як же круто! Тепер ти зможеш з’ясувати приблизний час одруження нашого козачка! Може, хтось із тодішніх добродіїв залишив спогади про те, як син хорунжого брав шлюб, а чи про те, скільки діточок подарувала йому дружина…»

Замовк, скосив очі на засмучену Мар’яну.

– Мар’яно, агов…

– Я тут, – наче з іншого виміру. Щось упало і розбилося, і Мар’яна ніяк не могла втямити – що?

– Визнаю і схиляю голову: ти виорала класний плацдарм для завтрашніх пошуків, – почула голос коханця.

– Ти хочеш, щоб я завтра знову зранку йшла в архів?

– А ти хочеш зараз, коли все тільки накльовується, припинити пошуки? – він намагався говорити якомога спокійніше.

– Але ж… агенція.

– Золотце, хіба ти не розумієш?! В агенції я тебе прикрию – питань не виникне. Не можна зупинятися й на мить! Невже тобі хочеться жити так, як зараз?

– Хочеться, – прошепотіла Мар’яна. – Саме тут… З тобою.

– Ненавиджу цю гламурну шпаківню! – з такою злістю раптом процідив Хотинський, що Мар’яна смикнулася, вивільнилася з обіймів коханця, зиркнула на нього приголомшено.

Він уже всміхався. Підвівся. Наливав у чашки чай, розмірковував рівно.

– Не псуй наших мрій, Мар’яно! Ми житимемо у власному домі посеред квітучого саду, а не на горищі, під яким сваряться, регочуть і плачуть придуркуваті сусіди, а консьєржка Тамара вимагає гроші за те, що відчиняє під’їзд після опівночі.

– Нормальна консьєржка…

– Прошу, золотце! Тільки не про це бидло! – Хотинський подав Мар’яні чашку з чаєм, знову присів поруч. – Принеси нам завтра гарні новини… – сказав.

– Спробую… – прошепотіла не так уже впевнено. Щось таки розбилося, але Мар’яна так і не змогла визначити – що ж саме.

Ярема поманив і зник. Більше тижня без вихідних і передиху до чортиків в очах Мар’яна гортала пожовклі папери, кидалася то до реєстрів козацьких полків, то до фондів Чернігівського намісництва, вчитувалася в карлючки метричних книг: з-поміж імен невідомих людей випливали факти з життя Яреминих батьків і родичів – очевидці згадували багатий посаг Ганни Кандиби, коли та йшла за Петра Дороша, у метричних книгах знайшлися відомості про народження Петрового брата Самійла, що він був на двадцять рочків молодший за Петра, ревізькі реєстри свідчили про кількість кріпаків у Дорошів, купчі підтверджували, як Дороші розживалися винокурнями і землями, та ніде не випливло жодного факту про особисте життя Яреми. І тільки у спогадах чернігівського багатія Павла Галагути Мар’яна знайшла куций рядок про «героїчного товариша Ярему Дороша», з яким Галагута в 1812 році «гнав Наполеошку».

– І це все? Та бути не може! – обурювалася. – А де про вінчання, народження дітей?! Де?!

Не здалася. Спробувала визначити непрямі шляхи Яреминої долі, полізла в папери другої половини ХІХ століття, ближче до смерті Дороша, і тут, у метричній книзі сільської церковки під Ніжином, знайшла запис про вінчання на Великдень Яреминого дядька Самійла з дворянкою худого роду Ізоватових Перпетуєю. Загорілася. Давай далі метричні книги церковки гортати.

– Має і про Ярему щось бути!

Весна, літо… Під Ніжином люди народжувалися, вінчалися, хрестили дітей, помирали. І тільки восени після Покрови в метричній книзі церковки з’явився запис про хрещення хлопчика на ім’я Гнат, сина Самійла і Перпетуї.

– На Великдень вінчалися, а в жовтні вже дитинку похрестили?… – Мар’яна усміхнулася. Нічого не міняється! Півроку тільки між Покровою і Великоднем. Значить, лукава Перпетуя встигла зогрішити із Самійлом ще до вінчання? А це ж Яреминому дядькові скільки на той час виповнилося? Він за брата Петра молодший на двадцять років, тож у 1843-му йому вже…

– Вісімдесят?! – вигукнула вражено. Уявила себе поряд зі старезним дідуганом, ледь не знудило. Дівчата теж не міняються! І тоді, і зараз заради грошей ладні хоч під паралізованого лягти! І, звісна річ, швидко «закріпитися» на новому плацдармі: завагітніти, народити нащадка, щоби вже багатому чоловікові – ніякого шляху назад.

– Перпетуя… Вічний двигун. Певно, ще та розпусниця, – Мар’яні захотілося дізнатися більше про амбітну блудницю з минулого: може, в архівах портрет залишився, бо подібні пані себе над усе люблять – який гламурний журнал не розгорни, обов’язково одна з таких утриманок зі сторінок надувними губками усміхається. І Перпетуя мала би замовити свій портрет. Неодмінно знаменитому художнику. Шевченкові, наприклад.

Та Перпетуя ховалася не гірше за Ярему – жодного мальованого зображення. Мар’яна тільки і знайшла згадку сучасників про раптовий продаж затишного маєтку під Ніжином, переїзд Самійла з дружиною і сином на Катеринославщину. І хай їй грець, тій Перпетуї! Не кидати ж пошуки Яреми на Чернігівщині й переключатися на Катеринославщину заради того, щоби роздивитися стерво, яке окрутило Яреминого старого дядька? Мар’яна знову занурилася в папери, підбадьорювала себе:

– Спокійно! Без поспіху! Я знайду… Не може так просто зникнути «героїчний товариш», який Наполеона гнав.

Історична площина набирала об’єму, заполоняла ввесь простір Мар’яниної уяви: Майдан, Хотинський, омріяне багатство, батьки, Поля, мрії, солодке й гірке – все щезало в морі живих емоцій чужих далеких пращурів. Заливали Мар’янину душу здивуванням і захватом, чіпляли випадковою подією – забувала про мету, надовго гальмувала над черговим жовтим папірцем, і тільки ввечері, коли шлунок скручувало від голоду, отямлювалася.