Помилка

Розділ 59

Була майже дев'ята ранку після поховання Скотта, коли задзвонив мій телефон.

Я не вставала, гадаючи, що Пол візьме слухавку. Після мого поранення його як підмінили — у кращій бік. Його було просто не впізнати. Він навіть відпрошувався з роботи, щоб куховарити для мене, тактовно відкараскуватися від телефонних дзвінків і терпляче вислуховувати мене, коли мені кортіло побазікати. Здається, йому дуже подобалося виконувати роль мого захисника та цілителя. Принаймні він більше не валявся голий і п'яний у гаражі, тому я зробила висновок, що зосередженість на моїх проблемах справляє на Пола позитивний ефект.

Скажу вам чесно, при всій моїй самостійності та самодостатності мені, сильній жінці, теж інколи буває дуже приємно та втішно, коли про мене дбають і піклуються.

А телефон усе дзвонив. Перевернувшись на інший бік, я побачила, що Пола вдома немає.

Тоді я підняла слухавку й сіла, спершись на подушку.

Я думала, що то буде або мій шеф, або Майк. Або ж чуваки з адміністративної інспекції. Але в обох випадках я помилилася.

— Лорін? Привіт, це я, доктор Маркузе. Радий, що застав вас удома.

Я мимоволі здригнулася, приготувавшись до найгіршого.

— Не хвилюйтеся, Лорін. Розслабтесь і заспокойтеся, — сказав доктор Маркузе. — Я отримав результати аналізів, і виявилося, що все в порядку.

Тримаючи тремтливою рукою слухавку біля забинтованої голови, я з величезною полегкістю відкинулася на подушку.

— У вас усе прекрасно, Лорін, — вів далі Доктор Маркузе. — І навіть ліпше. Сподіваюся, ви не зомлієте, почувши те, що я вам зараз скажу. Ви не хворі. Ви — вагітні.

Пролетіло кілька секунд. Радше, дуже багато секунд. І кожна з них була сповнена напруженої тиші.

— Лорін! — почула я, нарешті, нерішучий голос лікаря. — Лорін, ви мене чуєте?

Я відчула, що повільно хилюсь і падаю на ліжко. Якось загальмовано так, наче в уповільненому кіно.

«Вагітна?» — подумала я, і мені на мить здалося, що я зараз розтану та щезну.

Як таке може бути? Як таке може взагалі трапитись? І саме зараз?

Річ у тім, що ми з Полом багато років намагалися народити дитину. Але після численних перевірок і консультацій із фахівцями ми дізналися, що дисбаланс pH створював середовище, несприятливе для зачаття. Ми перепробували геть усі засоби, окрім ліків проти безпліддя. Їх не рекомендували мені лікарі через спадкову схильність членів моєї родини до раку яєчників.

— Не може бути! — вигукнула я. — Ви впевнені?

— А як я можу знати достеменно, — хихикнув лікар. — Я ж не брав у цьому безпосередньої участі.

Моя голова пішла обертом. І, здавалося, не лише голова, а й уся кімната. Звісно, мені завжди кортіло мати дитину.

Проте не зараз.

— Так, отже, я вагітна? — ошелешено спитала я в слухавку.

— Ти про що? Я не розчув, — сказав Пол, заходячи до спальні зі сніданком на таці.

Мої губи наче заніміли, і я передала слухавку чоловікові. Утім, я не знала, як він зреагує на цю новину. Останнім часом я облишила спроби передбачити почуття Пола. А зараз не зводила з нього пильного погляду. І мені не довелося чекати довго. За мить на його обличчі з'явився вираз превеликого здивування, який змінила широка усмішка.

— Е-е-е… що? — пробелькотів він. — Ви кажете, що Лорін… О Господи, Твоя воля!

Пол кинув телефон на ліжко й підняв мене на руки. І довго тримав мене в обіймах. Мені здалося — цілу вічність.

— Боже милостивий! — нарешті вимовив він. — Дякую тобі, Боже! Дякую, Всемогутній! Це просто чудово!

Поки чоловік тримав мене в обіймах, я швидко все підрахувала й пригадала, коли востаннє мала місячне. Господи, що мені в голову наверзлося! Звісно, що це дитина від Пола! Я ж була зі Скоттом лише раз, та й то тиждень тому.

Цієї миті крига в моїй душі почала танути. А доти, впродовж усього мого періоду одужання, не минало й години, щоб мене не обсідали почуття провини, сорому та тривоги.

І ось зараз, коли Пол, мій симпатичний Пол, радісно вальсував по спальні, тримаючи мене на руках, мене несподівано вразила одна думка. Ми з Полом просто тривалий час намагалися мати те, до чого прагне кожна людина. Щасливий шлюб, щасливу родину. Ми з Полом були доброчесними, скромними й роботящими людьми. Проте одного дня перед нами постали труднощі. Стався певний застій, зупинка росту в наших взаєминах. Нас було двоє, ми дуже старалися, щоб нас стало троє, однак марно.

Але ж ми не розлучилися. Не набридли одне одному. Ні. Натомість ми й далі трималися разом, намагалися стати повноцінною родиною. Роками завзято старалися допомогти нашому коханню подолати суто біологічну перешкоду. Роками тримались одне за одного, незважаючи на те, що наші індивідуальні кар'єри та повсякденні стреси сучасного життя робили все можливе, щоб розбити наше подружжя.

Коли Пол поклав свою долоню мені на живіт, я не втрималась і заплакала. «У нас буде дитина!» — подумала я, взявши чоловіка за руку.

Знак надії — нарешті!

Надії та прощення.

Знак нового життя для нас обох.

«Ми все переживемо, усе здолаємо, — подумала я. — Ми справді все здолаємо».

— Я кохаю тебе, Поле, — мовила я. — Ти станеш найкращим батьком у світі.

— Я теж кохаю тебе, — прошепотів Пол, цілуючи моє заплакане обличчя. — Я кохаю тебе, мамусю.

Розділ 60

Коли наступного понеділка я нарешті вийшла на роботу, то в кабінеті свого шефа побачила двох чоловіків. Стоячи в дальньому кутку кімнати для брифінгів, я обвела знавецьким поглядом їхні начальницькі стрижки й офіційні темні костюми.

І мій настрашений мозок відразу ж узявся до роботи. Скотт працював у відділі з боротьби з наркотиками, що належав до міністерства юстиції. Усю ж чорнову роботу для цього міністерства виконувало ФБР. Цього мені лише бракувало — візиту хлопців із ФБР!

Не встигла я навіть дійти до свого робочого столу, як у дверях з'явився лейтенант Кін.

— Лорін, зайди на секунду, — сказав він.

Я взяла з собою пакунок із кавою, наче бажаючи підкреслити, що я справді зайшла на секунду. Обман удавався мені дедалі легше й краще. Принаймні так мені здавалося.

— Сідайте, детективе Стілвел, — промовив один із чоловіків у синьому костюмі, сидячи в одному з крісел мого шефа. Його напарник, котрий мав аналогічну зовнішність за винятком кольору костюма, що був сірим, стояв поруч, дивлячись на мене непроникним, позбавленим виразу поглядом.

Їхній владний начальницький вигляд одночасно й роздратував, і до смерті налякав мене. А оскільки демонстрація переляку була не найкращим варіантом поведінки в цій несприятливій ситуації, то я про всяк випадок вирішила зобразити невимушеність і легке невдоволення.

— Що за кіпеш, начальнику? — звернулася я до Кіна. — Ви організували мені «побачення всліпу»? А де ж «парубок номер три»?

Мені пред'явили два жетони. Мій рівень адреналіну дещо знизився, коли я пересвідчилася, що то були не маленькі й золотаві фебеерівські штучки. Скоріше, вони були схожі на піратську копію мого стандартного поліційного жетона.

— Ми — з відділка адміністративної інспекції, — майже в унісон проказали Сірий та Синій.

«Слава Богу, вони не федерали й не будуть мене арештовувати», — збагнула я. Але моє полегшення швидко випарувалось, коли я здогадалася, що ці типи — контролери та прийшли сюди через те, що Майк застрелив Віктора Ордонеса. «Надто пізно вдавати з себе ввічливу», — подумала я, підсовуючи собі стілець для відвідувачів. «Ніколи не відступай», — радив мені татко, коли дізнався, що після юридичного інституту я збираюсь улаштуватися на роботу в поліцію. Він навчив мене також іще одній мудрості:

Завжди посилай подалі чуваків з відділка адміністративної інспекції.

— Я просто не тямлю себе від щастя. Дві синхронізовані нишпорки, — сказала я, гепаючись на стілець. — Спробуйте себе на Параолімпійських іграх із синхронного нишпорення. Може, щось путнє й вийде.

Сірий та Синій злостиво вирячились на мене. Я люто витріщилась на них.

Бліде обличчя лейтенанта Кіна враз почервоніло, і він ледь стримався, щоб не розреготатися.

— Дуже смішно, детективе, — сказав Синій, дістаючи ручку. — А що не дуже смішно — це смерть Віктора Ордонеса внаслідок зчиненої стрілянини. Поки ми тут із вами розмовляємо, у його районі, Вашинґтон-Гайтс, планують провести мітинг. Вимоги оприлюднити деталі смерті стали такими гучними та настійливими, що досягли Управління нью-йоркської поліції. І ми рішуче налаштовані дізнатися всю правду та скласти звіт про те, що сталося.

Після цієї промови я кілька секунд мовчки дивилася на Синього.

— Перепрошую, — нарешті сказала я, приклавши руку до забинтованої голови. — Ви щось сказали? Я недочуваю. Бачите, тиждень тому один покидьок на ім’я Віктор Ордонес поранив мене у вухо.

— Ми застерігаємо вас від порушення субординації, детективе Стілвел, — відказав Сірий. — Ми прийшли сюди для звичайного опитування. Якщо вам так кортить, щоб об'єктом нашого розслідування стали ви, то ми не заперечуватимемо.

— А хто ж зараз є об'єктом вашого розслідування? — поцікавилась я. — Мій напарник? Тоді не забудьте занотувати ось таке: мій напарник урятував мені життя. Я бігла між двома припаркованими електричками, і мене поранили пострілом з пістолета. Рятуючись, я залізла в один з вагонів. Коли ж Віктор Ордонес намагався ввірватись у цей вагон, щоб прикінчити мене — це однозначно, — нагодився мій напарник і встрелив його.

— Скільки пострілів пролунало? — спитав Сірий. — Це було «бах-бах-бах» чи просто «бах»?

Відсьорбнувши кави, я поставила пакет на стіл свого шефа. Трохи рідини розхлюпалось, але мені було начхати.

— У депо була стрілянина, — відказала я. — Мене поранили. Я валялася на підлозі, закотившись під лавку. Я що, студійний інженер, котрий озвучує черговий епізод серіалу «Закон і порядок»?!

Сірий не витримав напору й, нарешті, захряснув свій записник.

— Прекрасно, — сказав він. — Але для офіційного протоколу я мушу поставити вам іще одне запитання. Детективе, ви були головним слідчим у цій справі. Ви збиралися зайти до клубу, щоб розпізнати двох дуже небезпечних підозрюваних, що їх ви вважали винними в убивстві детектива Тайєра. Чому ж ви не викликали на підмогу спецзагін?

Кілька секунд я мовчала, заскочена зненацька. Викликати на підмогу спецзагін було стандартною процедурою, передбаченою статутом, і я її не виконала.

Я розкрила була рота, але цієї миті в розмову втрутився мій шеф.

— Це я дозволив їй продовжувати операцію.

Я глянула на Кіна, ледь приховуючи подив. Він теж глипнув на мене, немов кажучи виразом свого обличчя: «Стули пельку й мовчи».

— Я дійшов висновку, що ми не мали часу чекати, тому й дав добро діяти відповідно до обставин, що склалися, — провадив Кін. Після цього він підвівся, підійшов до дверей і розчинив їх, даючи Сірому та Синьому зрозуміти, що зустріч закінчено.

— Моєму детективові час братися до роботи, — пояснив він.

— Дякую за підмогу, мій укоханий шефе, — промовила я, коли за гівнюками з адмінвідділка зачинилися двері.

— Нема за що. А ви з напарником — герої. І так думаю не лише я, а й кожен коп нашого відділка, який себе поважає, — сказав лейтенант, знову сідаючи у свій фотель. — І взагалі — хай ідуть у сраку ці вилупки з адмінвідділка.

Розділ 61

Коли я виходила з кабінету Кіна, на мій стільниковий потелефонував напарник.

— Ці смердючі щури вже вийшли з приміщення? — поцікавився Майк.

— Двоногі щури — так, вийшли, — відповіла я.

— Зустріньмося й перекусімо в «Пайперсі», — запропонував Майк. — Я пригощаю.

Я доїхала до ресторану «Пайперс кілт», що на 231-й вулиці в Кінґзбріджі, десь хвилин за двадцять. Улюблена забігайлівка копів та працівників прокуратури Бронксівського району була радше баром, аніж рестораном, причому з неймовірно смачними гамбургерами. Була тільки десята тридцять ранку, тому заклад стояв іще майже порожній — за винятком мого напарника, що сидів, забившись у кабінку в найдальшому закутку. Умостившись за стіл, я цокнулася своєю пляшкою дієтичної кока-коли з пляшкою «Гайнекена», що її тримав Майк.

— Як твоя голова? — спитав він.

— Так, як ти й сказав, друже мій: ураження м’яких тканин, — відповіла я, стенувши плечима. — І як винагороду за талан я мушу тепер носити оцю чепурненьку пов’язочку.

Майк посміхнувся.

— Як ти гадаєш, що ті чуваки з адмінвідділка напишуть у своєму звіті?

— Не знаю, — сказала я. — Я надто заповзято огризалась і підколювала їх, щоб зробити якийсь реалістичний висновок. Мабуть, у найгіршому випадку я дістану догану за недотримання інструкції, згідно з якою я мала викликати спецзагін. Упевнена, що комісар не буде сильно на нас наїжджати, враховуючи ту неймовірну швидкість, із якою ми розгребли для нього цю купу лайна.

— Та отож, — погодився Майк. — А я про це й не подумав.

Офіціантка принесла нам чізбургери та булочки з маслом.

— Ой, а тут і бекон? — сказала я, з посмішкою глянувши на свою тарілку. — Майку, не треба було замовляти.

— За тебе, напарнице, — мовив Майк, підіймаючи пляшку з пивом. — Додаткову милю для схуднення після бекону пробіжу замість тебе я.

— Я так удячна тобі, напарнику, — сказала я, наминаючи неймовірно смачний чізбургер. Не знаю, може, то на мене так вагітність подіяла, але раптом я відчула вовчий апетит. Жодного разу відтоді, як вісім місяців тому я кинула палити, їжа не видавалася мені такою смачною, як зараз. — Не пам'ятаю, подякувала я тобі чи ні, — вела далі я, запихаючи в рот черговий шмат бекону. — Дякую, що врятував мені життя там, у депо.

— Облиш, Лорін, — відказав Майк, тицьнувши пляшкою в мій бік. — Ти прикриваєш мене, я прикриваю тебе. На мою думку, відділ поліції — це ти і я. Пам'ятаєш оту рекламну вставку про Лас-Вегас? Що відомо нам двом — не відомо більше нікому. До речі, хотів тобі дещо показати.

Майк поставив свою пляшку й узяв із сусіднього стільця якісь папери.

Навіть у напівтемряві ресторану я помітила, що то були роздруківки. Щойно я побачила численні рядочки цифр, як чізбургер у моєму роті вмить перетворився на дерев'яний цурпалок, политий кетчупом.

— Я знайшов оце вчора у факс-апараті, — пояснив Майк. — Телефонна компанія чомусь знову прислала копію роздруківки місцевих телефонних дзвінків Скотта. Як тобі, га? Ця роздруківка майже аналогічна тій, що ти поклала мені на стіл, от тільки на ній повсюдно — твій телефонний номер.

Дивлячись на мене через укритий шрамами подряпин стіл, Майк діставав подвійне задоволення — від пива та від мого отетеріло-розгубленого вигляду.

— Нам час поговорити, напарнице, — сказав він. — Час тобі про все розповісти панотцеві Майку, покаятись і зняти тягар з душі.

Розділ 62

— Нумо, Лорін, починай, — прошепотів Майк, поки я ошелешено сиділа, втративши дар мови. — І не здумай викручуватися, чуєш? Так, ти гарний коп, навіть більше, ніж гарний, але зрозумій: це стосується не тільки тебе, а й мене.

Я мимоволі притиснула пляшку з кока-колою до свого враз почервонілого лоба. Боже милосердний, що ж мені робити? Мене викрили. Спіймали на брехні. І хто — власний напарник! Як я могла наважитись брехати йому?! Бо ж Майк — добра душа, добріший за будь-кого в цьому світі. І він — мій колега, мій рятувальний круг, мій янгол-охоронець на небезпечній роботі!

Я ніяк не наважувалась поглянути йому у вічі, зиркаючи то на подертий стіл, то на темні дерев’яні панелі на стінах ресторану — куди завгодно, тільки не на Майка.

А він мав рацію, мушу визнати. Якщо й був хто-небудь, кому я могла — і мусила — вилити душу, то це Майк. Я брехала йому — і прямо, і непрямо, брехала вже бодай тим, що замовчувала факти, і це, зрештою, спричинилося до того, що він убив чоловіка. Повне зізнання — це мінімум того, що я могла зараз зробити.

«Утім, хвилиночку, — подумала я. — Ні! Я не можу!» Якщо на Майка наїдуть чуваки з адміністративної інспекції, то він переведе стрілку на мене. Змушений буде перевести. Бо не може втратити роботу. Так, він розлучений, але має оплачувати навчання своїх двох дітей в інституті. На нього наїдуть, і йому доведеться розповісти те, що він знає, а решта правди випливе сама собою. І все повернеться на круги своя: Пол сідає до в’язниці, а Брук залишається без засобів до існування. «Ні, — подумала я. — Цього разу все буде навіть гірше. Бо разом з Полом до в’язниці потраплю також я!»

Чого мені не хотілося робити, так це повестися грубо зі своїм напарником, але що довше я обмірковувала ситуацію, то ясніше розуміла: я не маю альтернативи.

Нарешті я наважилась відірвати погляд від стелі й уставилася Майкові просто у вічі.

— Не чіпаймо цього, напарнику, — холодно й рішуче сказала я.

На обличчі Майка з'явився такий вираз, наче я щойно вразила його електрошокером. Мені здалося, що ще мить — і Майк роздавить зелену пивну пляшку, яку він тримав у тремтячій від хвилювання руці. Кілька секунд він хапав ротом повітря, наче риба, викинута на берег.

— Н-н-не чіпати?! — нарешті вимовив Майк, затинаючись. — Ти спала з ним, правда ж, Лорін? Наставляла роги своєму чоловікові зі Скоттом Тайєром, еге ж? Чому ти не хочеш просто взяти й сказати мені про це? Я ж твій напарник, твій друг.

— Майку, — мовила я благальним тоном, і в мене в очах виступили сльози. — Будь ласка, давай не будемо про це, га?

— Я вбив людину, Лорін! — пошепки закричав на мене Майк. — Заплямував свої руки кров'ю!

Я підвелась і взяла сумочку.

Мені не хотілося погрожувати своєму напарнику, але він загнав мене в куток. Іншого виходу я не мала.

— Так, — ствердно мовила я, кладучи двадцятидоларову купюру біля тарілки з недоїденими чізбургерами. — Ти справді вбив людину, Майку. І я була єдиним свідком, пам'ятаєш? Ось чому саме тобі — передовсім — слід залишити все, як воно є.

Розділ 63

Дорогою додому я зателефонувала Кінові й сказала, що почуваюся зле й хочу взяти відгул за станом здоров'я. Натиснувши на кнопку, я збагнула, що вперше за багато днів я не збрехала йому.

Коли я відчинила двері свого порожнього будинку, у мене виникло таке відчуття, наче я входжу до похмурого склепу. Мені закортіло зробити пробіжку, і я вдягла спортивний костюм. Потім поїхала до парку Тіббетс-Брук і пробігла два кола навкруги ставка неподалік відкритого плавального басейну з його допоміжною технічною спорудою в стилі ар-деко. Господи, який чудовий був день! Сонячний, але зимний. Прекрасна погода для пробіжки. Коли я робила розтяжку, то навіть помітила в прибережних очеретах журавля.

Проте коли я, обливаючись потом, знову сіла за кермо свого «міні», настрій мій знову зіпсувався.

Приїхавши додому, я перевірила автовідповідач, що виявився порожнім, а потім налила собі склянку вина, щоб угамувати свої розбурхані нерви.

І тут мені пригадалося, що я вагітна. «Дитина в машині!» — є такий знак, що його часто чіпляють на авта. Коли я тремтливими руками заливала вино назад у пляшку, склянка вислизнула з моїх рук, упала на підлогу й розлетілася на безліч дрібних скалок.

«Ось тобі й маєш, детективе Стілвел», — подумала я, стискаючи рукою холодний край кухонної раковини. А ще недавно мені здавалося, що все, нарешті, владналось, і я тримаю все під контролем. Так міцно, як і край оцієї раковини.

«Як же я могла так жорстоко повестися зі своїм напарником?» — подумала я, глянувши на скалки розбитої склянки. Дожилася до того, що відверто погрожувала Майкові! Хто ж була та паскуда в ресторані «Пайперс кілт»? Хто завгодно, але не я.

І до чого я дійду, якщо й далі поводитимусь у такому ж ключі? Спочатку я замовчувала правду, потім відверто брехала, а тепер я стала погрожувати своїм же друзям! Я навіть думати не хотіла, що може трапитися перегодом.

А на довершення до цих негараздів я була в усій цій історії цілком і повністю самотньою. Просто безумство якесь. Рятуючи Пола, я навіть йому не могла довіритись і полегшити цей нестерпний стрес.

Я збагнула, що час настав. У кожного є своя точка зламу, і я якраз дійшла до своєї. У мене більше не було сил приховувати те, що сталося двадцять четвертого липня. Президент Лінкольн таки мав рацію: не можна ввесь час обдурювати всіх. Принаймні тоді, коли тебе виховали в католицьких традиціях.

Я відчула потребу відновити контакт із людством. Надто вже довго довелося мені бути таємним агентом у власному житті. Шпигун мав повернутись додому й примиритись із самим собою.

Крок номер один: я мушу зняти тягар з душі й зізнатись у своїх гріхах. Але не напарникові.

А Полу.

Зізнаватись у подружній зраді буде неймовірно боляче, але для того щоб усе це пережити і почати життя з нової сторінки, ми з Полом мали закрити сторінку попередню. Я мушу сказати своєму чоловікові, що бачила, як він ходив із білявкою в «Сент-Реджис», і що я йому це пробачила. А ще я скажу Полові, що мені потрібна його допомога, аби наша небезпечна таємниця так і лишилась таємницею.

Розділ 64

Коли пізно ввечері Пол повернувся додому, я якраз діставала з печі свою фірмову страву: курча з кмином та лимоном. Зважаючи на те, що ця наша вечеря з Полом могла виявитись останньою, я підсолодила Полові гіркоту можливої розлуки — приготувала його улюблену страву.

Мені забило дух, коли чоловік радісно кинувся через кухню та, стиснувши мене в обіймах, відірвав від підлоги.

Мені забракло рішучості, але я оговталась і подумки сказала: «Зараз або ніколи, Лорін. Час відверто в усьому зізнатися».

— Поле, — сказала я. — Нам треба поговорити.

— Стривай, — відповів він, витягнувши з аташе-кейса лискучий швидкозшивач і з ляскотом кинув його на кухонний стіл. — Спочатку я.

На обкладинці швидкозшивача виднілися спадисті зелені пагорби й дерева з яскраво-жовтим осіннім листям. Усередині містилися численні проекти досить великих за розмірами будинків. То були рекламні проспекти будівельної фірми, що споруджувала розкішні дорогі особняки десь у Коннектикуті.

Що за фігня? Він що, знову випив? Але запаху щось не чути…

— Що це таке? — спитала я.

Пол розстелив на столі п’ять різних проектів із серйозністю провісниці, котра розкладає перед собою карти Таро.

— Вибирай, Лорін, — сказав він. — Обирай будинок своєї мрії. Який з них подобається тобі найбільше? Особисто мені подобаються всі.

— Послухай, Поле, — перервала його я. — Зараз не час для споживацьких фантазій, добре? Ми…

Пол притиснув палець до моїх губ.

— Я цілком серйозно, Лорін, — сказав він і радісно потер долоні. — Зрозумій, це не жарт і не фантазія. Я нарешті добився свого. Ти готова мене слухати? Я знайшов нову фірму, яка здійснює ризикове інвестування. Її керівництво хоче ось таким чином переманити мене й до того ж пропонує більшу платню. Набагато більшу.

— Що? — спитала я, поглянувши спочатку на Пола, а потім на теку.

І тут мій погляд упав на заголовок на одному з аркушів у теці. Астор Корт — було написано на ньому. А нижче — готель «Сент-Реджис».

«Сент-Реджис»? Це там… там, де я вистежила Пола з отією білявкою! Що все це означає?!

Я витягла цей аркуш. На ньому акуратним жіночим почерком були написані якісь цифри.

— Що це таке, Поле? — спитала я. — Це не твій почерк, еге ж?

Я очікувала, що Пол різко занервує, але він глянув на аркуш цілком невимушено.

— Це початкова пропозиція від ризикового фонду «Бреннан Брейс». Віккі Свенсон, їхня віце-президент, котра вербує персонал, зробила мені цю пропозицію під час обіду в ресторані «Астор Корт» у готелі «Сент-Реджис» три або чотири тижні тому, — пояснив, усміхаючись, Пол.

Якийсь час я тільки й могла, що отетеріло кліпати очима.

Обід у «Сент-Реджис»?

— Віккі Свенсон? — спитала я, чітко пригадуючи жінку, з якою я бачила Пола. — А як вона виглядає?

— Блондинка, — відповів Пол. — Десь під тридцять, висока на зріст.

«О Боже», — подумала я.

Ні! Цього не може бути!

Іще один поворот у цьому кошмарі, якому, здається, не буде кінця!

Обід у готелі «Сент-Реджис»!

Пол не зраджував мене!

Я вхопила ротом повітря, щосили намагаючись опанувати себе.

Зрадила тільки я!

Розділ 65

Я стояла й ошелешено мовчала.

Це не Пол усе зруйнував, а я.

Я все зруйнувала.

Я — така гидка й паскудна. Тільки я.

От халепа! Хотіла з'ясувати стосунки з Полом, поговорити про наші зради й розпочати нове життя — і ось тобі маєш!

Виявляється, зраджувала тільки я!

Я стояла ніби вкопана, з обличчям закляклим, наче завислий комп'ютер. Пол розсміявся та стиснув мою руку.

— Розумію, це немов вибух бомби, — сказав нарешті він. — Просто хотів тебе приємно здивувати. Бачиш, спочатку я подумав, що Віккі просто дурить мене. «Слухай, а ти не хочеш перейти до нас на вдвічі більшу зарплатню?» — спитала вона. А я візьми й бовкни навмання, що перейду до них, якщо мені дадуть утричі більше. Твій чоловік — просто геній, Лорін!.. А сьогодні вранці Віккі зателефонувала мені й повідомила гарну новину. Мене беруть на роботу, уже все погоджено, зосталося тільки відповідні папери підписати. Є лишень одна проблема: нам доведеться переїжджати. До Ґрінріджа, що в штаті Коннектикут! Та хіба ж то проблема — переїхати з Йонкерсу до елітної місцевості, до країни коней! Вони навіть самі готові нас туди перевезти. Ось так. Лишень уяви собі! Я буду працювати, а ти роститимеш дитину, тим паче в новому будинку для цього буде задосить місця. Ні більше, ні менше — втілення американської мрії! Це та переміна, якої ми з тобою так довго прагнули, Лорін!

Голова моя крутилася зі швидкістю ротора в міксері. Це було неймовірно. Пол не лише виявився невинуватим, він іще й щасливого лотерейного квитка витягнув!

Я важко опустилася на стілець, наче боксер після вкрай важкого раунду.

— Клас, Лорін, — я просто позбавив тебе дару слова, от бачиш! — засміявся Пол. — Слухай, — додав він, дістаючи з холодильника пляшку пива «Сем Адамс», — ти про щось хотіла поговорити чи то мені здалося?

Може, я й перебувала на грані психічного зриву та серцевого нападу, але я не була дурепою.

І вирішила, що мені слід навчитися жити зі своєю таємницею. Тим паче, що кілька хвилин тому з'ясувалося, що така таємниця була лише в мене.

— А, та я вже й забула, — ледве промимрила я. — Рис окремо готувати чи нафарширувати ним курку?

Розділ 66

Тієї ночі ми з Полом кохалися вперше після того, як я завагітніла. Після останніх одкровень мого чоловіка мені, заради збереження душевної рівноваги, довелося переключитися на посилений режим домогосподарювання, і тому я енергійно взялася до підготовки генерального прання. Перебираючи речі, я випадково помітила коротку чорну нічну сорочку, у якій я намагалася спокусити Пола за ніч до того, як почалось оце безумство. Мить — і я вже стягувала з себе джинси, вбираючись у найкращі зразки продукції фірми «Вікторія Сікрет»[12], які я мала. Коли побачила себе у свічаді — сексуальну та привабливу, то в мене не виникло ані найменшого сумніву щодо подальших дій. Мої груди вже трохи збільшилися через вагітність — який клас!

Коли я зайшла в спальню до Пола, то з його спантеличеного обличчя я здогадалася, що він був тієї-таки думки. «Волл-стрит джорнел», що його читав мій чоловік, відразу ж випав у нього з руки — аркуш за аркушем, поки в його пальцях не лишилося нічого, крім повітря.

— Ну що, мій ковбойчику? Сьогодні тобі не відкрутитися. Доведеться надолужувати згаяне, — мовила я, зриваючи з чоловіка покривало. Аркуші фінансового вісника розлетілися по кімнаті. Отака була прелюдія нашої любовної гри.

Не знаю, що на мене найшло. Може, то був викид надлишкових гормонів? Хтозна. Тієї ночі в ліжку я була вибагливою, вимогливою та винахідливою. Спочатку Пол навіть трохи отетерів. Але таки слухняно виконував усі мої забаганки. Ошелешено — але виконував.

Мною заволодів якийсь первісний тваринний інстинкт, і я не стала цьому інстинктові опиратися. Хіба ж не в цьому полягає одна з основних принад сексу? Ми зриваємо з себе одіж, наші комплекси, наші стримувальні чинники — усі суспільні умовності. Усе набуте за тисячу років цивілізації — уявлення про добро та зло, — геть усе викидається у вікно на вулицю, і ми повертаємося до свого тваринного єства. Секс — це істина, схована під нашаруваннями брехні. Ми — живі істоти, ми стогнемо, кричимо, шаленіємо!

Якраз перед величною кульмінацією — а вона справді була величною! — я розплющила очі й подивилась на вродливе обличчя Пола наді мною. Потонувши в сіро-синій глибині його очей, я раптом збагнула.

Це було як офіційне підтвердження.

Як посвідчення того, що ми знову повернули собі одне одного.

Розділ 67

— Господи, Лорін, — видихнув Пол, знесилено хекаючи поруч зі мною. — Який біс у тебе вселився? Ну й цицьки ти собі наростила!

— Знаю, — сказала я, грайливо довбонувши його в груди. — А тепер розкажи мені ще раз отой прикол про потрійну зарплатню.

— Основний прикол полягає в тому, що це — зовсім не прикол, — відповів Пол, уп'явшись очима в стелю. — Як це зазвичай буває? Ти ішачиш день при дні, втягнувшись у нескінченну гонитву за недосяжним. І раптом — раз! Тобі випадає шанс. Навіть потрійний шанс.

Перекотившись на мій бік, Пол цьомкнув мене в живіт.

— Слухай, а про ім'я ми так і не подумали. Ти маєш якісь пропозиції? — спитала я.

— Ну, скажімо, Еммеліна, — відповів Пол. — Звучить трохи понтувато й офіційно, але якщо донька матиме хоч наполовину таку царствену зовнішність, що й її матуся, то це ім'я їй чудово пасуватиме. Окрім того, треба ж їй мати хоч якусь перевагу над однолітками в дитсадку!

— Еге ж, — сказала я. — Бачу, що ти над цим уже встиг подумати. А ти не подумав, що може бути хлопчик?

— Гм, — замислився Пол. — Побачимо. Тоді найкраще підійшло б ім'я Мелвін — як ти гадаєш, добре звучить? А ще я завжди був небайдужим до імені Корнелій. А скорочено це ім'я звучало б як «Корні», тобто сентиментальний. Що скажеш?

— Це ти в нас сентиментальний, хлопчику мій, — зазначила я та грайливо полоскотала Полові живіт.

Він захихикав та сів у ліжку.

— Тепер ми матимемо купу вільного часу! І не будемо заощаджувати на мийці автомобіля! — вигукнула я, весело розсміявшись. Отакі вже ми були з Полом — несерйозні й шалапутні.

— Ха-ха, дуже смішно, Лорін, — сказав Пол. — Я цілком серйозно. Ти, нарешті, зможеш кинути свою важку й нікудишню роботу.

Я здивовано витріщилася на нього. Досі Пол завжди підтримував мої кар'єрні амбіції. Невже це він серйозно?

— Я ніколи цього раніше не казав, бо знав, наскільки важливою є для тебе робота поліціянтки, — вів далі Пол. — Але ж тепер розсудімо спокійно та розважливо. Ну, по-перше, фактично необмежений робочий день. Постійна загроза загибелі. Запах смерті. Ти ніколи не бачила в дзеркалі, якою виснаженою ти часом повертаєшся додому? Це просто якийсь жах, кажу тобі. Я ненавиджу твою роботу. І завжди ненавидів, чесно кажучи. Вона просто виїдає тебе зсередини.

Я уставилася перед собою, пригадавши останню конфронтацію з напарником Майком Ортісом. Мабуть, Пол таки мав рацію. Я любила свою роботу, але сім'я — важливіша. І я довела це впродовж останнього тижня.

— Може, ти й маєш рацію, — нарешті сказала я. — Це те, про що ми завжди мріяли. Ти, я та наша дитина. І ось наша мрія здійснилася. Це… це просто клас! Просто фантастика! Сюр! Еге ж?

— Ти для мене — все, — мовив Пол зі слізьми в очах. — І завжди була. Ця пропозиція щодо роботи… Це просто пропозиція. Я зроблю так, як ти забажаєш. Ми можемо переїхати. А можемо залишитися — як хочеш. Я можу навіть покинути свою роботу — якщо ти забажаєш.

— Ну що ти, Поле, — сказала я, витираючи йому очі. — Хіба ж ти не здобув свій омріяний шанс?

Розділ 68

Коли наступного ранку я прийшла на роботу, то робочий стіл Майка був порожнім. Я поцікавилася в боса, куди подівся мій напарник, і Кін нагадав мені, що полісменові, який потрапив у перестрілку, належить двотижнева відпустка.

Коли я сіла за стіл, то почуття провини за мою огидну поведінку з Майком ножем вразило мене в серце. Що ви на це скажете, га? Знаючи, що Майкові й так нелегко, що він — людина надзвичайно вразлива й емоційно, і психологічно, я, втім, погрожувала йому. Нікудишній з мене партнер. Нікудишній друг.

Погойдуючись у кріслі, я роздивлялася похмурі стіни кімнати. Невже мені справді доведеться звільнитися з роботи через переїзд? Після всіх тих зусиль, які я доклала, щоб потрапити сюди, ця думка виглядала просто божевільною. Мені пригадалося, яка ляклива я була, коли вперше отримала завдання. Бронксівський районний відділок з розслідування вбивств був одним із найнавантаженіших і найвідоміших поліційних відділків у всьому світі, і я не була впевнена, що стану йому в пригоді.

Проте мені вдалося довести свою корисність. Знадобилася купа часу, нервів, важкої праці та п'ятірок на екзаменах з іспанської, перш аніж я відчула впевненість у собі й посіла у відділі своє достойне місце.

Тепер, збагнула я, усі ці досягнення пішли коту під хвіст. Сидячи за своїм робочим столом, я відчувала це. Скоріше, намагалася відчути. Людину на поліційній роботі тримає відчуття приналежності до «гарних хлопців». Цей важливий аспект чомусь випускають з поля зору творці телевізійних серіалів. Більшість тих копів, яких я знала особисто, були гарними людьми. Якщо чесно — найкращими.

Одначе внаслідок останніх подій я розтринькала це відчуття. Гарні хлопці не обманюють. Гарні хлопці не брешуть.

«Пол таки мав рацію», — сказала я, вмикаючи комп'ютер.

Тепер я тут чужа. Я тут не на своєму місці.

Час ушиватися звідси, поки не трапилося щось гірше.

Розділ 69

Витягнувши теку зі справою про вбивство Скотта, я цілісіньку годину перечитувала складені мною звіти, кожен окремо. Після цього я планувала передивитися їх іще раз, востаннє.

Новини про мою вагітність та про несподівану вдачу Пола стануть досить вагомою підставою написати заяву про передчасне звільнення, але дехто з циніків усе ж здивовано вигне брови. У відділі адмінінспекції — так це точно. І перед тим як написати офіційну заяву, мені треба буде докласти потрійних зусиль, щоб прикрити власну гузицю. Не кажучи вже про замітання слідів моїх та Пола.

Коли я вже хвилин сорок просиділа над паперами, зі свого кабінету вийшов лейтенант Кін з кусачками та картонною коробкою. Підійшовши до мене, він із грюкотом поклав свою ношу мені на стіл.

— Мені щойно телефонував заступник шефа, — сказав Кін. — Брук, дружина Скотта, попросила, щоб хтось забрав речі з його особистої шафки та привіз їх їй додому. Це завдання випало тобі.

«Я просто палаю бажанням знову зустрітися з Брук Тайєр», — подумалося мені. Ще раз зануритись у те горе, яке спіткало цю родину не без моєї допомоги.

— А чому б це не зробити хлопцям із його відділка? — спитала я. — Наприклад, його колишньому напарникові — Рою?

Мій бос похитав головою.

— А як ви, шефе? — поцікавилась я. — Вам же корисно прогулятися. Побути трохи на свіжому повітрі.

Не змінюючи виразу свого стоїчного ірландського обличчя, Кін зауважив:

— Утішно, що ти турбуєшся про моє здоров'я, Лорін. Але дружина Скотта зумисно попрохала, щоб це була саме ти.

Я мовчки кивнула. Звісно, вона захотіла, щоб прийшла саме я. По-іншому й бути не могло. Так швидко мені від цього все одно не відкараскатися.

— Пропоную таке: з'їздиш до неї, а потім решту дня ти вільна, — сказав шеф. — На мою думку, ти ранувато вийшла на роботу після поранення. Тим паче, що будь-якої хвилини знову можуть завітати твої друзяки з адмінвідділка. На твоєму місці я б іще з тиждень попридурювався й посидів би вдома.

— Так точно, сер, — сказала я, встаючи з-за столу й жартома віддаючи салют своєму начальникові.

Не знаю чому, але я відчула, що скучатиму за лейтенантом Кіном.

На щастя, кабінети антинаркотичного відділка на другому поверсі були порожні. «От і слава Богу», — подумала я, зайшовши до роздягалки та зламуючи кусачками дверцята Скоттової шафки. Тепер мені, нарешті, дійшло, чому дехто нервує, забачивши копів. А особливо люди, котрі відчувають за собою провину.

У шафці було мало речей. Я витягла звідти запасну уніформу, пару коробок з набоями до револьвера 38-го калібру й кевларовий куленепробивний жилет. За вкритим пилом кийком для розігнання демонстрацій я знайшла витіювату пляшечку одеколону «Le Male» від Жан-Поля Ґотьє.

Озирнувшись і пересвідчившись, що в кімнаті нікого немає, я капнула трохи одеколону на зап'ясток. Терпкий запах ударив мені в ніздрі, я відсахнулася так різко, що зачатилася головою об дверцята — бах! Це виявився той самий одеколон, яким пахло від Скотта тієї ночі, коли ми кохалися.

Беручи із дна шафки парадні поліціянтські черевики Скотта, я побачила під ними грубий конверт. О Господи!

Не брехатиму, я кинула ті черевики назад, наче то були розпечені вуглини.

Я не хотіла зазирати в конверт, але знала, що мушу.

Піддівши клапан конверта олівцем, я розкрила його. Усередині виявилися гроші, як я й припускала. Багато грошей. П'ять товстих пачок потертих купюр, перехоплених гумкою. Здебільшого там були сотки та п'ятдесятки, але була також солідна кількість двадцяток і десяток.

Десь тисяч із десять-п'ятнадцять, прикинула я й раптом відчула, як у мене занила скроня й ліве око.

«Заспокойся та поміркуй», — подумки сказала я. Яким чином п’ятнадцять штук зелених могли опинитися в особистій шафці поліціянта з антинаркотичного відділка? Невже Скотт не вірив у надійність банків? Чи то сюрприз від доброї феї?

Або, скоріше за все, — результат несумлінності та продажності.

Отже, Скотт був кепським копом.

— Скотте, — прошепотіла я, витріщившись на брудні зелені купюри з потертими краями. — Ким же ти, в біса, насправді був?

І що ж я мала тепер робити, скажіть будь ласка? Передати гроші своєму шефові? Як не як, а справу про вбивство Скотта вже закрито. І воно мені ото треба — знову відкривати скриньку Пандори? Раптом на думку мені спало дуже просте й ефективне розв’язання цієї проблеми.

Я запхала конверт із грошима в правий черевик так далеко, як змогла, і кинула обидва черевики в коробку.

«Якщо в Брук виникне бажання розворушити це зміїне кубло, то так тому й бути, — подумала я, закриваючи шафку. — Нехай вона над цим питанням мучиться, а я не хочу».

Прання чиєїсь брудної білизни на очах у публіки вочевидь не входило до моїх службових обов'язків.

Розділ 70

Просмикавшись у щільному транспортному потоці аж годину, я потрапила нарешті до Санні-сайду та під’їхала до будинку Брук.

Заледве припаркувавши свій службовий автомобіль, який не мав спеціальних розпізнавальних знаків, я потупцювала до парадного входу, несучи в коробці манатки Скотта. Цей візит явно не обіцяв мені нічого приємного, і тому я збиралася скоротити його до мінімуму. Натиснувши на кнопку дзвоника, я помітила американський прапор, намальований дитячою рукою на асфальтовій доріжці. Трохи почекавши, я подзвонила ще раз.

Я тиснула на кнопку цілих п’ять хвилин, аж поки не вирішила, що вдома нікого немає. У мене виникла спокуса залишити коробок під дверима й написати записку, але я не могла жорстоко повестися з Брук. Я вже була хотіла повернутись і трохи почекати, сидячи у своїй «імпалі», та раптом почула якийсь приглушений шум.

Він линув із-за дверей будинку. Нарешті я збагнула, що то за звук. То було хлипання. Хтось плакав під дверима.

О Господи, тільки не це!

Цього разу я просто постукала у двері.

— Брук! — гукнула я. — Це Лорін Стілвел. Я принесла Скоттові речі. З тобою все гаразд?

Після моїх слів хлипання тільки посилилося. Тому я повернула ручку й, не питаючи дозволу, увійшла в будинок.

Брук лежала на східцях, згорнувшись калачиком. Схоже, у неї стався нервовий зрив. Очі її були розплющені, обличчя — позбавлене всякого виразу, а по щоках текли сльози.

На якусь мить мене охопила паніка. Може, вона впала й забилася? Потім я роззирнулася — чи не наковталася ця жінка, бува, якихось пігулок? Але ні слоїка, ні пляшечки поруч із нею не було. Слідів крові — теж не видно.

— Брук, що таке? — спитала я. — Що трапилось? Я — детектив Стілвел. Ти зможеш зі мною поговорити?

Спочатку я обережно поплескала її по плечу, але вона й далі хлипала, і тоді я поклала коробку на підлогу й міцно обняла її.

— Тихше, тихше, заспокойся. Усе буде нормально, — сказала я. Звісно, що нічого вже не буде нормально, але що я могла їй сказати?

Озирнувшись, я побачила, що приміщення захаращено так, як на це інколи здатні лише малі діти. Вітальня, підлога якої була всипана іграшками, виглядала як ілюстрація з книжки за мотивами відомого шпигунського телесеріалу «Я — шпигую». «От і нашпигувала я самотню заплакану жінку посеред цього безладу», — подумала я.

За кілька хвилин Брук таки вийшла зі ступору. Вона рвучко сіпнулась і зробила глибокий вдих, який, напевне, приніс більшу полегкість мені, аніж їй. Я сходила в передпокій і знайшла там пачку паперових носовичків.

— Даруйте, — нарешті озвалася Брук, беручи в руки один із них. — Я спала на кушетці. Коли ви під'їхали, я прокинулася, глянула у вікно, побачила, що ви несете речі Скотта… І тут оте жахіття знову наринуло на мене…

— Я лише можу здогадуватись, як вам зараз боляче, — сказала я після невеликої паузи.

Брук кивнула на підтвердження моїх слів, і її сплутане волосся розсипалося по обличчю.

— Я не знаю… не знаю, як мені далі жити, — мовила вона та знову заплакала. — Матуся забрала дітей, а я й досі не можу оговтатись. Я не в змозі вийти з будинку, не в змозі відповісти на телефонний дзвінок. Мені здавалося, що напади паніки припиняться після похорону, але вони стали ще сильнішими й тяжчими.

Я заледве намагалася дібрати якісь утішні слова, сказати щось таке, що допомогло б дружині Скотта опанувати себе.

— А ви не вдавалися до групової терапії? — вичавила я з себе нарешті.

— Я не можу наважитися, — хлипала Брук. — Мої свекруха та мачуха допомагають мені з дітьми як можуть, але я…

— Брук, я не психіатр, — сказала я, — але, мабуть, зараз вам конче потрібно бути з людьми, котрі, подібно до вас, утратили подружжя. Тільки вони здатні до кінця зрозуміти ваші переживання. Іншим це просто не дано. І не соромтесь користатися з чиєїсь допомоги, щоб вам стало краще, люба. Ви ж мати. Вам треба бути в нормі, щоб виховувати своїх дітлахів.

Не знаю, чи купилася Брук на мої теревені, але принаймні вона перестала рюмсати, і погляд її став більш зосередженим.

— А ви б теж учинили саме так? — з надією спитала вона. Її розпачливий погляд пришпилив мене до стіни. — Скажіть будь ласка, що мені робити! Ви єдина, хто хоч трохи мене розуміє.

Я проковтнула клубок, що підкотився до горла. Брук Тайєр питає моєї поради? Яке ж я маю право стояти тут і мовчати про те, що сталося насправді? З якого ж байдужого матеріалу зліпив мене Творець?! Напевне, з найгіршого, що був тоді в нього напохваті.

— Я би вдалася до терапії, Брук, — відповіла я.

«Кого ти хочеш обдурити? — спала мені думка. — Це тобі терміново потрібна терапія».

Брук глянула на картонну коробку, що я її принесла.

— А ви не могли б замість мене занести ці речі до кабінету Скотті? — спитала вона. — Я ще не наважуюсь заходити туди сама. Поки що це мені не до снаги. Ви віднесіть коробку, а я тим часом поставлю каву, добре? Ви ж не відмовитеся від чашечки кави, детективе?

Я збиралася відмовитись. Сказати рішуче «ні». Кому-кому, а нам із Брук аж ніяк не випадало стати великими подругами! Утім, як і всяка енергійна та мужня американка в ситуації вибору між природним бажанням і моральним обов'язком, зумовленим почуттям провини, я вибрала останнє — і погодилась.

— Це буде просто чудово! Трохи кави мені зараз не завадить. До речі, кличте мене, будь ласка, Лорін.

Розділ 71

Кліпаючи очима в темряві, я подибала вниз по писклявих, запліснявілих сходах, що вели в підвал будинку Тайєрів. Головне в скороминущих романах — це не дати закріпитися ниточкам психологічного зв'язку, чи не так? Треба було тікати звідси, поки мене не змусять перебирати Скоттові шкільні фотографії та порпатись у шухляді з його спідньою білизною.

Пройшовши повз водонагрівач та пральну кімнату, я нарешті розчинила фанерні двері з наліпленим на них величезним плакатом із зображенням Майкла Стрейгана[13].

Увімкнувши світло, я завмерла на порозі.

Після темного, пропахлого оливою зовнішнього підвалу я очікувала побачити типово чоловічий підвальний кабінет. Фанерний стіл із розкиданими на ньому інструментами. А може, матричний принтер у кутку на стосі старих журналів «Спортс іллюстрейтед».

Але мушу визнати, що я була неабияк здивована, коли, призвичаївшись до світла після темряви, побачила щось дуже схоже на кабінет Дона Корлеоне з фільму «Хрещений батько».

Стіни кабінету були обшиті мореним дубом. Старовинний стіл із червоного дерева виглядав так, наче він потрапив сюди з вітрильника вісімнадцятого століття. А на столі стояв переносний комп’ютер «PowerBook» виробництва фірми «Еппл».

У кабінеті була також шкіряна канапка, а праворуч на стіні — величезний плазмовий телевізор з діагоналлю в 42 дюйми. На низенькій полиці для книжок, що висіла біля столу, я нарахувала трійко стільникових телефонів і поставлений на зарядку пристрій «блекбері», використовуваний для пересилання е-мейлів, текстових і факсових повідомлень через Інтернет.

«Отакої! — подумала я, ставлячи коробку біля комп’ютера; а по моїй спині побігли мурахи. — Спочатку — гроші на дні шафки, а тепер — оцей розкішний підпільний кабінетик у підвалі…»

З непростим чуваком я вирішила переспати, дуже непростим і навіть багатогранним!

Мабуть, у перервах між переховуванням сумнівних грошей та траханням з одруженими співробітницями поліції Скотт виконував обов’язки Бетмена — не інакше.

Гепнувшись у шкіряне офісне крісло, я на мить заплющила очі. Відкриття справжнього робочого кабінету Скотта вельми зацікавило мене. А може, в нього був якийсь розклад на ту ніч, коли його вбили? Я легко уявила собі шкіряний блокнот із записом Лорін 23:00 якраз під датою його смерті. У моїй практиці розслідування вбивств траплялися й дивніші речі.

Похапцем проглянувши ноутбук, пристрій «блекбері» та стільникові телефони, я, дякувати Богові, не знайшла в них ні свого імені, ні номера свого телефону.

Закінчивши з цим, я помітила в лівому кутку кімнати картотечну шафу й великий, як гардероб, металевий сейф.

Прислухавшись, чи не спускається сходами Брук, я підступила до картотеки та сейфа.

Ясна річ, усе було замкнено.

Порившись поспіхом у столі, я знайшла невеличку в'язку ключів. Одним з них мені вдалося відімкнути шафу, але жоден ключ не підійшов до сейфа.

Липкими від поту пальцями я ледь витягла важку верхню шухляду.

І відчула деяке полегшення, побачивши, що теки виглядали як звичайнісінькі теки в домашньому офісі. Вони мали позначки «Податки», «Кредитні картки», «Ремонт авта» й «Дантист».

«Лорін!» — пролунав з горішньої частини сходів голос Брук. — Як ти там? З тобою все гаразд?

«Сподіваюся, що гаразд», — подумала я.

— Хвилиночку, — гукнула я у відповідь, передивляючись теки. — Я майже закінчила, Брук.

Зачинивши останню шухляду з теками, я вже була повернулася, щоб піти, аж тут спрацювала моя осоружна копівська звичка. Я провела рукою під нижньою шухлядою столу — і знайшла там DVD-диск, надійно прикріплений липкою плівкою до нижньої поверхні.

Розділ 72

Коли я віддирала міцно приліплений диск, моє серце шалено калатало, рикошетом відскакуючи від стінок грудної клітки.

«Страховка» — було написано на ньому блакитним маркером.

Роздивляючись диск у світлі люмінесцентної лампи, я подумки відзначила, що таємничий аспект життя Скотта, який зростав дедалі більше, інтригував мене чимраз дужче. Ба більше — лякав. Так буде точніше.

Цікаво, яка ж страховка може зберігатись у форматі DVD? «Тільки така, що знадобиться чоловікові, котрий свою вихідну пенсійну допомогу зберігає в шафці під черевиками», — відповіла я сама собі.

«Узяти чи залишити?» — вагалася я.

Але, зрештою, засунула диск у сумочку.

«Усе-таки треба прихопити», — подумала я.

Коли я піднялася сходами, навпроти кухонного вікна зупинився білий мікроавтобус.

— Ой, вони так швидко повернулися! — розчаровано сказала Брук. — Коли Тейлор у гостях, то вона буває просто нестерпною. Реве, як ведмідь. Правду кажучи, навіть не знаю, як поведеться матір Скотта, коли вас побачить. Вона пригнічена ще більше, ніж я — якщо таке взагалі можна уявити. Може, поп'ємо кави іншим разом, га? Краще б вам піти крізь парадні двері, щоб вона вас узагалі не побачила.

— Звісно, Брук, — відповіла я. Здається, вона опанувала себе достатньо для того, щоб без особливих церемоній випхати мене геть. Що ж, це вже якийсь прогрес. Утім, їй не треба було повторювати мені, щоб я вшивалася якомога швидше.

— І не забудьте дізнатися про групову терапію! — гукнула я, сідаючи у свій «імпалі». — Добре, Брук?

«Ага, як же, групова терапія», — подумала я, вмикаючи двигун. Більшої нісенітниці й банальності, яку тільки можна було ляпнути пригніченій горем людині, годі й вигадати. З таким самим успіхом можна було б порадити Брук буддійську медитацію або ж психологічний тренінг «зворотний хід пам'яті»!

Останнім часом я верзла таке, що й купи не держиться. Я крадькома поглянула на поцуплений диск. Іще одне свідчення мого падіння. Не кажучи вже про те, що я накоїла раніше.

Мабуть, не лише покришки, а й асфальт заверещав як різаний, коли я ввімкнула передачу й натиснула на газ.

Я й справді перетворювалася на жорстокосерду цинічну суку.

І кожна секунда, кожна стадія цього перетворення були мені ненависними.

Розділ 73

Менш аніж за годину потому я скерувала автівку з Південного виїзду Ван-Кортландт-парку, що неподалік автостради Мейджор-Діґен у Бронксі.

Швидко розвернувшись, я попрямувала по під'їзній дорозі, яка вела до гольфового майданчика Ван-Кортландт-парку, котрий уважається найстарішим неприватним майданчиком у Сполучених Штатах.

Я нервувала, руки мої тремтіли, і тому диск, який я упихувала в гніздо автомобільного програвача, торохтів так, наче я стріляла в автоматичному режимі зі свого «ґлока». Дякувати Богу, я все ж примудрилася не зламати DVD й нарешті ввімкнула його.

«Напевне, Скотт переплутав слова», — подумала я після кількох хвилин уважного споглядання екрана.

То було не страхування.

Це було стеження.

Звичайнісіньке старомодне стеження, про що принагідно свідчив напис «10:30, 22 липня», який чітко виднівся в правому нижньому кутку екрана.

Здогадно головним героєм цього фільму був сумирний немолодий латиноамериканець у квітчастій гавайській сорочці. Він крокував вулицею великого міста, і, здавалось, усе йому було по барабану.

Коли цей латиноамериканський джентльмен зайшов попоїсти у відкритий ресторан напроти Юніон-Сквер-парк, я здогадалася, що дія фільму відбувалась у Нью-Йорку.

А коли в наступному кадрі побачила, як наш персонаж виходить із таксі й вирушає до одного з найвідоміших магазинів модельєра Ральфа Лорена, я збагнула, що він, вочевидь, має при собі грубенькі гроші.

Чи був той латинос наркоділком? Беручи до уваги походження цього DVD-диска, а також те, що зйомка здійснювалася таємно через невеличке бічне вікно якогось «міні-вена», можна дійти висновку, що цей чоловік явно не був, скажімо, відомим актором, що знімався в мексиканських телесеріалах.

Далі можна було бачити, як здогадний наркоділок виходить зі стильної крамниці одягу, тягнучи з собою купу пакетів із коштовними покупками, і знову сідає в таксі. Час у правому кутку екрана стрибнув на півгодини вперед, і я побачила, як об'єкт стеження залишає таксі й направляється до величного парадного входу в готель «Фор Сізонс» на 57-й вулиці. Ну-ну, цікаво.

Раптом фокус зйомки різко перемістився з рівня вулиці на запаморочливу височінь, на один з карнизів якогось хмарочосу тридцять чи сорок поверхів заввишки, не менше. Далі камера пішла вперед, потім униз, а в кутку екрана значилося «18:10, 22 липня».

Ковзнувши по дахові готелю «Фор Сізонс», камера й далі рухалась, аж поки у фокус чітко не потрапив один з балконів того боку готелю, що виходив на 58-му вулицю.

За кілька хвилин непорушного спостереження об'єктив почав пересуватися нижче, нижче, нижче — аж до самої вулиці, де в його фокус потрапила якась безпритульна жінка на розі парку.

— …плата за гріхи, Святий Ісусе. Єгова, мій Боже Всемогутній, прости їм, бо не відають вони, що творять, — почувся її голос і дзенькіт дрібних монет, які хтось кинув їй у філіжанку з-під кави.

«Вочевидь, увімкнули направлений мікрофон», — здогадалася я.

Цього разу, коли камера знову зсунулася вгору, ще раз націлившись на балкон фешенебельного номера на даху хмарочоса, у динаміках почулися міські шуми. Глухе гудіння потоку машин. Далеке виття сирени. Нью-Йорк — величезне й величне місто!

Через двадцять хвилин цього не надто захопливого видовища сталася ще одна швидка зміна кадру. Спочатку мені здалося, що запис на диску скінчився, але потім я помітила, що час у правому кутку екрана знову стрибнув уперед, — «1:28, 23 липня».

«Ага, отже, запис не скінчився», — змикитила я. Просто день змінився на ніч.

Упродовж трьох хвилин нічого особливо цікавого не відбувалося. Скрізь було темно хоч в око стрель, за винятком слабкого мерехтіння вуличних ліхтарів, що відбивалося на металевих поручнях балкона.

І раптом яскравий спалах — і ввесь балкон залило якесь химерне зеленувате світло.

Ага, то група спостереження почала зйомку в інфрачервоному світлі, здогадалася я. Дорогими ж цяцьками екіпіровані ці хлопці, нічого не скажеш!

Можливо, Скотт і його колеги гадали, що той опецькуватий латинос збирається здійснити велику наркотичну оборудку просто на балконі готелю? Чи, може, сподівалися, що він розчинить скляні ковзні двері, і вони спроможуться щось підслухати?

Про це мені вже не судилося дізнатися, бо через п'ятнадцять хвилин почувся якийсь різкий грюкіт; камера пішла вгору й зупинилася на даху готелю.

Зі службових дверей біля ліфтової надбудови вийшли статечний чоловік і молода жінка у вечірній сукні, розцяцькованій золотистими блискітками. Вони негайно ж кинулися пристрасно обійматися й цілуватися, притиснувшись до вентиляційної труби, і камера відразу ж сфокусувалася на них.

Було видно, як беззвучно рухається рот молодої жінки, а потім почувся її гучний вереск — то оператор налаштував направлений мікрофон. Тепер молодицю стало чути так добре, наче я стояла поруч із нею.

— Стривай, — сказала вона.

І стягла своєю вечірню розцяцьковану сукню через голову. Мабуть, вона була добряче напідпитку, бо простіше було б просто зняти бретельки й дати вдяганці змогу самій упасти додолу. Під сукнею не виявилося нічого, крім трусиків-стрингів.

«Що за фігня?» — невдоволено подумала я, спостерігаючи за цією сценою.

Розділ 74

— О, ось так значно краще, — сказала «кінозірка» та стала крутитися, демонструючи свої принади, які були разючими, мушу визнати.

Нарешті вона зупинилась і міцно поцілувала чоловіка в губи. Потім узяла його руку та провела нею по своєму оголеному тілу.

— Абракадабра! Звичайна магія. Раз — і сукня зникла!

Чоловік розсміявся.

— Ти просто божевільна, — сказав він. — І безсоромна. Я ціную цю рису в жінках.

— Тепер — твоя черга, — сказала молодиця. — Подивімося, що маєш під штаньми.

— А може, не треба? — недовірливо спитав чоловік. Його обличчя мені не було видно, бо він стояв спиною до камери. — Тут стільки вікон. Хтось може помітити.

— Як?! Та тут навіть руки перед носом не видно, — заохочувала ексгібіціоністка. — Давай, Джоне. Хоч раз у житті не будь сцикуном. Подуріймо!

— Стривай. Зараз я дещо зроблю, а потім — може, й подуріємо.

Чоловік відвернувся, нахилив свою велику голову, і я почула гучне форкання й сопіння.

— Гей, і мені залиш трохи, чуєш? — сказала молодичка, підходячи до свого приятеля. — Ти хрюкаєш, як порося.

Джон запирхав знову.

— Класний кокс, м'який, — сказав він. — Кращий за те гівно, що ти приносила минулого разу. У мене цілий тиждень кров з носу текла. Змушений був набрехати дружині, що маю гайморит.

— Іще хоч слово про дружину, — пригрозила дівка, — і я відразу ж піду до твого номера та зателефоную їй — уявляєш, як вона зрадіє? Тепер я нюхатиму, а ти роздягатимешся.

Коли приятель молодиці взявся розстібати пасок, мене пересмикнуло від огиди, і я навела курсор на кнопку «перемотка вперед». Намагаючись стягти штани через черевики, Джон заточився й упав. Мабуть, його голі сідниці засвітилися від сорому й без інфрачервоної підсвітки, коли він спробував підвестись, але не зміг.

Коли ж він, нарешті, встав і обернувся, то камера швидко дала великим планом його обличчя.

І я клацнула по кнопці «пауза» так сильно, що ледь не розчавила мишу!

З екрана на мене дивився прокурор Бронксівського району Джон Мід.

До мене раптом дійшла важливість побаченого, і я тепер сиділа, хапаючи ротом повітря. Я й раніше вже здогадувалася, що Скотт був нечесним копом. Звідки в нього ліві гроші? Цупив їх під час облав? Грабував наркоділків? Та звідки завгодно. Подробиці не мали значення. Головним було те, що він явно нехтував своїми службовими обов'язками.

А тут, під час цього спостереження, до його нетрів потрапила надзвичайно велика рибина.

Я подивилась на впливового чиновника, на його товсте черево, на обличчя з червоними очицями й дурнуватою усмішечкою.

Навмисне чи ненавмисне, але Скотт спіймав того, від кого він міг чекати найбільшої потенційної загрози, — прокурора району, де він працював — і грабував. Спіймав у ситуації настільки компрометуючій, що годі було й чекати, — подружня зрада й нюхання кокаїну.

«Оце страховка, так страховка!» — подумала я.

За мною, на автостраді, глухо шумів потік машин.

Неймовірно! Спочатку брехня. Потім — брудні гроші. І ось тепер — шантаж. Скотт не був ніяким Бетменом. Він був Ґарі Кейтелем із фільму «Корумпований лейтенант».

Лайно й далі прибувало.

Я вимкнула програвач і завела двигун.

Лайно прибувало, і я була в ньому вже по самісінькі вуха.

Розділ 75

Наступного ранку я прокинулася з думкою: а чи не взяти мені тиждень не використаної до кінця відпустки?

Саме так я й зробила. Починаючи з понеділка. І, попри певні побоювання, справді чудово відпочила. Замість сексу, брехні та відеозаписів, я мала секс, смачну їжу та пробіжки — тільки у зворотному порядку. Вранці й удень я розподіляла свій час між спілкуванням із журавлем у Тіббетс-Брук-парку та спробами — вдалими — повернути свої дещо призабуті кулінарні навички. Я старалася, щоб кожного вечора на Пола чекала якась нова потрясна страва: тушковане м'ясо з приправами та червоним вином, смажена грудинка качки з чорними трюфелями або, скажімо, його улюблений філейний біфштекс зі смаженою картоплею.

Та ввечері на Пола чекала не лише потрясна страва. Наші взаємини в спальні прийшли до норми, а може, навіть стали кращими, ніж будь-коли. Якщо чесно, ми ніяк не могли накохатися.

Коли ми лежали в обіймах після сексу, мною наче оволодівала якась амнезія. Я забувала про все: про неприємне минуле, про непевне майбутнє — усе це зненацька провалювалось у прірву підсвідомості.

І раптом у четвер того тижня, на який я взяла відпустку, прогримів грім.

Утім, то був не грім, а телефонний дзвінок — украй неочікуваний.

Я щойно приїхала з парку й розв'язувала в коридорі кросівки, коли раптом побачила, як блимає на телефоні сигнальний вогник — надійшло повідомлення.

Поки що для мене найприємнішою новиною була відсутність будь-яких новин узагалі.

Хто ж наважився потурбувати мене вдома, коли я у відпустці? «Зараз дізнаємося», — подумала я та натиснула на кнопку.

— Детективе Стілвел, з вами розмовляє помічник районного прокурора Джеффрі Фішер із Бронксівського окружного офісу. Я знаю, що ви у відпустці, але нам треба, щоб ви прийшли прояснити деякі нез'ясовані моменти в справі про вбивство Скотта Тайєра. Для нас буде зручно, якщо ви з'явитеся завтра о десятій ранку до Бронксівського окружного суду, другий поверх.

Кілька разів поспіль прокрутила я це повідомлення.

Найбільше мене стурбувало те, що з усіх своїх численних знайомих у відділку вбивств Бронксівської прокуратури я найменше знала саме Фішера. Цікаво, його навмисне призначили чи йому просто не пощастило й він витяг коротку паличку, коли в прокуратурі вирішували, кому дати це неприємне завдання? А що означає його майже невимушений тон? «Пояснити деякі нез'ясовані моменти» звучало якось легковажно та несерйозно. Але чому ж тоді така жорсткість та офіційність наприкінці повідомлення — стосовно куди й коли прийти? Утім, я сама часто застосовувала такий прийом, намагаючись розговорити свідків. Обов'язкове видавала за добровільне. У правоохоронних органах це давно стало прописною істиною.

«Свідків», — подумала я, заплющуючи очі.

Не кажучи вже про підозрюваних.

На якусь мить я запанікувала й стала похапцем міркувати — де прокололася, що могло трапитись і що прокурор міг спробувати на мене повісити. Одначе швидко заспокоїлась.

Я добре розбиралась у таких процедурах і знала, що навіть за найгіршого сценарію я мала перевагу. Навіть якщо прокурор звинуватить мене та Пола в убивстві Скотта, йому все одно доведеться це довести. А це буде ой як непросто, зважаючи на брак відбитків пальців і на те, що Пол нікому не розказував про скоєне. Навіть мені.

Можна бути впевненим, що хтось скоїв злочин, але цей хтось міг спокійнісінько розгулювати на свободі, бо, щоб довести справу до суду, конче слід мати докази. І я це добре знала.

Сидячи біля телефону, я намагалася скерувати свій страх у продуктивне річище. І вирішила, що коли прокуратура поведеться жорстко, то я відповім їм з не меншою жорсткістю.

Проте рука моя зрадницьки затремтіла, коли я простягнула її до автовідповідача, щоб натиснути на кнопку «стерти».

Отож. Себе не обдуриш.

Як же мені викрутитися з цієї халепи?

Розділ 76

Провівши тривожну, майже безсонну ніч, уранці я вирішила прикріпити пістолет і жетон під своїм улюбленим чорним костюмом від «Армані Іксчейндж». Сорочка мала розрізи по боках, через що її навряд чи можна було віднести до розряду робочого одягу, але ж попереду в мене був не зовсім робочій день, чи не так?

Я зняла з голови пов'язку та зачесала своє фарбоване волосся, яке через поранення довелося підстригти дуже коротко, ледь не під нуль. А потім узула туфлі на високих підборах із відкритим передом та штрипками.

Я ж на війну зібралася чи куди?

Для сутички з представниками закону треба бути озброєною до зубів.

Не пошкодувавши часу, я заскочила в кафе «Бронксвіль Старбакс» і купила собі пакет ванільної кави «венті», яку висьорбала по дорозі. На Лу-Ґеріґ-Плаза я ледь знайшла вільний клаптик асфальту, щоб припаркувати свій автомобіль. Не поспішаючи виходити, я сиділа, витріщившись на універсальний стадіон «Янкі» в кінці 161-ї вулиці, сподіваючись, що якимось дивовижним чином мені передасться сила й рішучість тих знаменитостей, що на цьому стадіоні виступали: бейсболістів, боксерів та футболістів.

Та, на жаль, чуда не сталося.

Була дев'ята тридцять — іще цілих півгодини до призначеної зустрічі, — коли я застала Фішера в його кабінеті на другому поверсі. Біля нього сиділо трійко чоловіків. То були помічники районних прокурорів.

— Здоровенькі були, чуваки! Як справи? — привіталася я, по черзі дивлячись кожному з них у вічі.

Удома я зробила все, щоб виглядати на всі сто. І помічаючи, як кожен полісмен, позивач та адвокат, що їх я зустріла в мармурових коридорах, витріщався мені вслід, я дійшла висновку, що недаремно старалась і дійсно виглядала шикарно.

Я навмисне розстебнула один ґудзик на жакетці, щоб з-під неї виднівся мій «ґлок» у легкій кобурі, щільно притиснутій до мого живота.

Якби це був мультфільм, то в кожного правника, якого я зустрічала, вискакували б очі з орбіт, а на грудях пульсувало б велике червоне серце. Класна краля та ще й із пістолетом? Очей не відвести. Убиває наповал. Які ж тільки чоловіки примітивні та передбачувані!

— Ви маєте право мовчати, хлопці, — сказала я, — але все це просто безглуздо, вам не здається?

«Хлопці» навперебивку забурмотіли щось на кшталт «час іти» та «на все добре, Джеффрі» і один по одному почали вшиватися з кімнати, поки ми з друзякою Фішером не лишилися самі в тісній кімнатці. Він ледь не випав зі свого обертального фотеля, коли я начебто ненароком трохи задерла спідницю й при цьому оголила ногу.

Головне для перемоги в будь-якій битві — це вивести свого супротивника з рівноваги. Вразити його слабке місце й не давати спуску, поки він не почне благати про пощаду. А я добре запам'ятала, як під час проводів на пенсію одного нашого співробітника Фішер, цей лисіючий, схожий на побитого пса неприємний тип сорока років, увесь час кидав на мене хтиві погляди.

— Ви казали, що хотіли бачити мене, Фішере? — недбало кинула я.

Його обличчя враз почервоніло, немов буряк. Або як світлофор на перехресті.

— Так… е-е-е… справді, детективе, — почав затинатися помічник прокурора. — Гадаю, це… ну, це — дрібниці. Я певен, що дрібниці. Куди ж я подів цю теку? Зачекайте хвилиночку.

Поки він, як у лихоманці, нишпорив по столу, у мене почало з'являтися відчуття, що цей раунд я виграла. Допит — це змагання характерів. Ще зовсім недавно Джеффрі Фішер, залишивши мені своє загадкове повідомлення, вважав, що він тут начальник. Але тепер ситуація змінилася.

Коли помічники прокурора зустрічаються з працівниками вбивчого відділка, то в них чітко проявляється комплекс меншовартості. А вирішальним чинником стало те, що Фішер явно мені симпатизував.

Тепер він діятиме вкрай обережно. Щоразу, коли він виявлятиме якусь розбіжність, я заперечуватиму її — і він із цим погоджуватиметься. Мені нема за що клопотатися. Першу битву виграла я — однозначно. Хто такий Фішер? Нікчемний педантичний чинуша, котрий боїться й носа показати на сповнені небезпеки вулиці Бронксу. Я вийду з його кабінету з гордо піднесеною головою та вільною від будь-яких підозр. Я відчувала це інтуїтивно.

Аж раптом, як сніг на голову, наче страхітливий привид, звідкись вигулькнув начальник Фішера, Джеф Буслік. На відміну від заступника, він не був ані знічений, ані розгублений.

Навпаки, він виглядав винятково зібраним і спокійним. Погрозливо спокійним. І навіть не звернув ані найменшої уваги на мій сексуальний прикид. Підійшовши до мене, Буслік цнотливо цьомкнув мене в щоку так, наче я була його сестра.

— Привіт, Лорін, як ся маєш? — привітався він. — Правду кажучи, це я призначив зустріч. Може, зайдемо до мене в кабінет?

«Тільки не це!» — подумала я.

Тільки не це, дідько тебе забирай!

Розділ 77

Я пішла слідом за Джефом. Його кабінет розташовувався в кутовій кімнаті, якраз навпроти стадіону. З вікна було видно правий сектор трибун.

— О, яка класна позиція, щоб з висоти вистежувати тих, хто ховається від правосуддя! — сказала я.

— Еге ж, саме в цьому й полягає секрет ефективності моєї роботи, — пожартував Джеф. Він замислено подивився на стіл, наче добираючи потрібні слова.

— Слухай, Лорін. Ти мені подобаєшся. Правда, подобаєшся. Ти — потрясний коп і…

— Не забувай, Джефе, я — заміжня, — сказала я й вимучила посмішку.

— Та знаю. Ну, гаразд. Спитаю відверто. Ти маєш якийсь стосунок до смерті Скотта Тайєра?

Приїхали. Вибухнула бомба, котра, як я сподівалася, не вибухне ніколи. На якусь мить я наче оглухла. Мені здалося, нібито я щезла в полум'ї вибуху, залишивши позаду себе лише тінь, впечену в стіну.

Відчайдушно намагаючись опанувати себе, я подумала, а чи не можуть мене взяти й арештувати просто тут, у суді, і відправити в тюремному фургоні разом з іншими підозрюваними до в'язниці «Райкерс Айленд»?

— Аякже, — відповіла я після тривалої паузи. І посміхнулася, даючи Джефові знати, що я сприйняла його запитання як жарт. — Хто ж, як не я, був старшим слідчим у цій справі?

— Я не це мав на увазі, — спокійно зауважив Буслік.

Я глянула йому в очі. Що ж мені тепер казати? Що робити?

«Роби бодай що-небудь», — підказав мені внутрішній голос.

Борись за себе. Або помри. Альтернативи немає.

— Слухай-но, Джефе, що за фігня? Чого це ти раптом наїжджаєш на мене? Справа про вбивство Скотта закрита, і закрита настільки гучно й сильно, що я ледь не позбулася при цьому своєї голови. До тебе що, гівнюки з адмінвідділка звернулися? Ти їх маєш на увазі?

— Три дні тому до прокуратури звернувся адвокат такого собі Ігнасіо Моралеса, — відповів Джеф. — Він працював викидайлом у барі «Підземелля див», куди ти ходила на розпізнавання братів Ордонесів.

От чорт, цього мені лише бракувало!

— Так, я добре пам'ятаю містера Моралеса, — сказала я. — А цей шановний пан не розповідав вам про те, що намагався зґвалтувати мене там, у підвалі?

Джеф підняв руку, наче відмахуючись від мого аргументу, ніби від чогось несуттєвого.

— Він стверджує, що пістолет, знайдений на тілі Віктора Ордонеса, був вилучений із твоєї сумочки під час звичного обшуку в нічному клубі.

Я картинно вирячила очі, імітуючи гнів та здивування. Мабуть, у цей момент мені позаздрила б сама Ніколь Кідман.

— І ти цьому віриш?

— Правду кажучи, ні, — мовив Буслік. — Я повірю цій гниді тільки тоді, коли його свідчення допоможуть мені запроторити його до в'язниці.

Джеф засунув руку в шухляду столу й видобув звідти якийсь аркуш.

То була роздруківка телефонних розмов Скотта.

— Проте нещодавно я побачив ось це.

Невже мій партнер здав мене? Але навіть у стані паніки я не могла в це повірити. Завжди скрупульозний, допитливий та геніально розумний Джеф, вочевидь, сам потурбувався отримати власну копію роздруківки.

Цього слід було очікувати. Тож я вдалася до того, що мені тільки й залишалося робити. Я стала хитрувати.

— Ну то й що? — виклично запитала я. — Ну знала я Скотта, і що далі? Так, ми розмовляли з ним по телефону. Наші стосунки нікого не мають колихати, це була наша приватна справа. Тому я нікому про це не сказала. Оберігати власну приватність — це що, злочин?

Замість відповісти на моє запитання, Джеф видобув із шухляди ще один папірець і підсунув його мені.

То була фотокопія штрафної квитанції за паркування мотоцикла. Джеф ласкаво надав мені досить часу, щоб я прочитала підкреслені маркером дату й адресу.

То була адреса в Йонкерсі, за півкварталу від мого будинку.

Мені здалося, що всі церковні дзвони Сполучених Штатів почали бити в моїй голові на сполох.

Цього я ніяк не чекала.

— Цей штраф виписали Скотту за незаконне паркування мотоцикла лише за дві години до офіційно визначеного часу його смерті, — спокійно сказав Джеф. — Я перевірив місцезнаходження на мапі району. Скотт залишив свій мотик за півкварталу від твого будинку, Лорін. Якщо скласти всі ці свідчення докупи, то виникають резонні запитання. Я маю всі юридичні підстави розпочати слідство. Свідок бачив, як ти підкинула пістолет. Є офіційний доказ, що Скотт залишав свій мотоцикл неподалік твого помешкання лише за дві години до своєї смерті, час якої встановив судмедексперт. Я вигравав справи з куди слабшою доказовою базою, Лорін. Але ти — моя подруга. Тому я й дав тобі час подумати до того, як почнеться формальна процедура судочинства. Це — твоя перша й остання нагода розповісти мені, що трапилось, і таким чином дати мені змогу допомогти тобі.

Розділ 78

Це була спокуслива пропозиція. Я так довго замовчувала правду. Такий тривалий час брехала своїм друзям і колегам!

Бажання виправдати себе, звільнити душу від нестерпного тягаря було майже непереборним. Мені кортіло пояснити, що спочатку я просто перелякалась, а решта… решта подій сталися так швидко, що я й оговтатися не встигла. Кортіло розказати, що я тільки прагнула захистити свого чоловіка, Пола. Що заради нього я на це пішла.

Тепер я добре зрозуміла, як почували себе підозрювані, з якими мені доводилося мати справу, коли вони розколювались і в усьому зізнавались. Уся хитрість полягала в тому, що зізнання вони вважали першим кроком до поблажливості правосуддя, до прощення.

Одначе раптом я все згадала.

Я не потребувала прощення.

Бо мала досить непоганий план «Б» на випадок загострення ситуації.

І я зробила те, що Джефові Бусліку зрідка доводилося бачити у своєму начальницькому кабінеті — це однозначно. Я відкинулася на спинку крісла, в якому почувалася, наче на електричному стільцеві, склала руки на колінах, туго обтягнутих спідницею, посміхнулась…

І перейшла в наступ!

— Бачу, ти маєш багато паперових доказів, Джефе, — сказала я. — А цікаво — які-небудь відеодокази в тебе є?

— Що? — спитав головний заступник районного прокурора. На його обличчі з'явився вираз, який мені ніколи не доводилося бачити раніше: вираз цілковитої розгубленості.

— Лорін, прошу тебе. Зараз не час для всіляких дурниць. Я на роботі, і якщо ти не хочеш зробити неофіційний крок у слушному напрямку, то що ж, доведеться мені…

— Я сказала відеодокази, Джефе, — повторила я. — Відеодокази є неспростовними свідченнями, які не підлягають сумніву, чи не так? Я двічі повторилася саме тому, що під час розслідування вбивства Скотта наштовхнулася на дуже, як би це тобі краще сказати…

Витягнувши портативний комп'ютер зі своєї сумочки, я натиснула на кнопку «програвання».

— Тобі варто це бачити, Джефе. Чисто по роботі. Їй-богу.

Розділ 79

Я надала заступникові прокурора змогу подивитися запис стеження від початку й до кінця, не перериваючи. А поки він мовчки втуплювався в екран, я сиділа й дивилася на трибуни стадіону. Татко повів мене вперше на бейсбольну гру, коли мені було вісім. Саме тоді вперше в житті я й скуштувала пива, коли якийсь п'яниця, що сидів позаду нас, упустив мені на голову свою пляшку.

Цікаво, що б подумав зараз татко про цю історію, про мене? Стало б йому соромно? Чи навпаки — він би пишався моєю здатністю рішуче й непримиримо захищатися? Я трохи почекала, сподіваючись на хоч якийсь знак від нього, але тільки й почула, що торохтіння електрички номер чотири.

Коли Джеф Буслік закінчив перегляд, він мовчки закрив ноутбук і теж уп'явся очима у вікно.

На якусь мить у кімнаті запала напружена тиша.

Запис, котрий я продемонструвала, стосувався Джефового керівника — Джона Міда, але це краще, ніж якби він стосувався його самого. Наступного листопада, коли Мід мав піти на пенсію, Джеф збирався виставити свою кандидатуру на посаду районного прокурора. Усі вважали, що він легко обійде інших претендентів. А ще ходили чутки, що він не збирається тривалий час засиджуватись на цій посаді. Фантастично розумний, чорношкірий та харизматичний, він уже зажив слави серед місцевих газетярів, які називали його не інакше, як «Барак Обама Бронксівського району».

Одначе політична реальність була такою, що Джеф потребував благословення свого шефа. Джон Мід був прокурором району, а Джеф Буслік — його правицею. І принаймні до дня виборів вони були нерозривно пов'язані один з одним і залежали один від одного.

Якщо до виборів нового прокурора Джон Мід ускочить у халепу, то Джеф неминуче згорить разом із ним.

Я не сумнівалася, що Джеф розуміє це не гірше за мене. На його обличчі з'явився вираз, наче він щойно з’їв лимон. Дуже кислий та гіркий лимон. Нарешті він перевів на мене свій похмурий погляд.

— Це — свідчення, — повторила я. — Ти його бачив. І я його бачила. Слухай, Джефе, я не маю нічого проти тебе особисто. Я прекрасно розумію, що справа проти мене стала б тобі у великій пригоді. Ти відразу б перетворився на всеамериканську знаменитість, про тебе б писали газети й розповідали телекоментатори. Добре, коли хтось є амбітним і прагне досягти успіхів на кар'єрній ниві. Але якщо ти виступиш проти мене, то, присягаюся Богом, наступного разу ти побачиш цей цікавий фільм на телеканалі «Фокс Ньюз».

Джеф задумливо мовчав.

— Це ти вбила Скотта? — нарешті спитав він. — Ти й справді убила Скотта Тайєра?

— Ні, — відказала я. — Ти що, газет не читаєш? Його вбив Віктор Ордонес. І взагалі, я збираюся звільнитися з поліції. З мене вже досить усього цього ідіотизму. І найліпше піти на високій ноті. Як, до речі, і твоєму босові. Це було б найкращим варіантом, еге ж? Як ти гадаєш?

Я підвелась і висмикнула диск із програвача.

— Ну як, домовились? — спитала я. — Ми дуже добре та приязно поговорили, правда ж, Джефе?

Джеф просидів мовчки ще приблизно хвилину. Потім повернувся, і шредер біля його столу двічі злісно верескнув, розгризаючи на дрібні шматки телефонні роздруківки та штрафну квитанцію Скотта.

— Так, Лорін, домовились, — тихо сказав Джеф, утупившись у стіну. У його голосі чулося розчарування. Коли я виходила, він не обернувся й не попрощався.

— Я не вбивала його, — нарешті сказала я, але тільки тоді, коли вийшла з будівлі суду й рушила до свого авта.