Право на чари

— Де саме? — спантеличено спитав чарівник.

— Посвітіть мені!

Чарівник із хлюпанням зітхнув і простягнув руку. Над пінистою поверхнею води промчав спалах золотого вогню і з шипінням зник.

— Он там! — тріумфально вигукнула Бабуня.

— Це просто човен, — пояснив Прямокут. — Хлопчаки використовують їх влітку...

Швидко, наскільки міг, він пошкандибав за рішучою постаттю відьми.

— Ви ж не думаєте спускати його такої ночі, — сказав він. — Це безумство!

Бабуня крокувала далі, ковзаючись на мокрих дошках причалу, який уже майже зник під водою.

— Ви ж нічого не тямите в човнах! — запротестував Прямокут.

— Тоді мені доведеться вчитися швидко, — спокійно відповіла вона.

— Але я востаннє плавав на човні ще хлопцем!

— Я ж не просила вас зі мною плисти. Гострий кінець — це перед?

Прямокут застогнав.

— Усе це дуже шляхетно, — сказав він. — Але чи не можемо ми почекати до ранку?

Спалах блискавки освітив Бабунине обличчя.

— Мабуть, не можемо, — визнав Прямокут. Він обережно прошкандибав до кінця причалу й підтягнув до себе маленького човна. Щоб спуститися в нього, знадобилося неабияке везіння, але врешті-решт чарівник подужав це завдання і почав намацувати в темряві швартов.

Човен відійшов від берега і поплив за течією, повільно розвертаючись.

Човна хитало на неспокійній хвилі. Бабуня вчепилася за банку й вичікувально подивилася крізь морок на Прямокута.

— Ну? — сказала вона.

— Що «ну»? — запитав Прямокут.

— Ви казали, що тямите в човнах.

— Ні. Я казав, що це ви нічого в них не тямите.

— Ох.

Вони ледве втрималися, коли човен важко похилився на борт, але дивом вирівнявся, і течія потягла його вперед кормою.

— Коли ви сказали, що востаннє плавали на човні ще хлопцем... — почала Бабуня.

— Здається, мені було років два.

Човен потрапив у вир, крутнувся й рушив упоперек течії.

— А я думала, хлопчаком ви просто не вилазили з човнів.

— Я народився в горах. У мене, коли хочете знати, навіть на мокрій траві починається морська хвороба, — заявив Прямокут.

Човен сильно вдарився об притоплену колоду, і ніс залило невеликою хвилею.

— Я знаю одне заклинання, щоб не потонути, — жалюгідно додав чарівник.

— Я дуже рада.

— Тільки говорити його треба, стоячи на суходолі.

— Роззувайтеся, — наказала Бабуня.

— Що?

— Роззувайся, чоловіче!

Прямокут неспокійно засовгався.

— Що ви надумали? — спитав він.

— Вода має бути ззовні човна, це я точно знаю! — Бабуня вказала на темні хвильки, що хлюпали на дні човна. — Набирайте воду черевиками й виливайте за борт!

Прямокут кивнув. Він почувався так, ніби останні кілька годин пливе за течією, не торкаючись берегів, і на мить його сповнило на диво заспокійливе відчуття, що його життя цілковито вийшло з-під його контролю, тож, що б не сталося, ніхто не зможе його ні в чому звинуватити. Те, що він вичерпує воду черевиками посеред повені, опівночі, в компанії особи, яку він міг би хіба що назвати жінкою, здавалося настільки логічним, наскільки це взагалі було можливо за подібних обставин.

«В компанії непересічної постаті», — сказав десь у глибині його свідомості голос, який він зазвичай ігнорував. Щось у тому, як вона використовувала обшарпану мітлу, щоб стернувати в неспокійних водах, будило давно забуті ділянки його підсвідомості.

Звичайно, він не був упевнений у непересічності Бабуниної постаті як такої, враховуючи дощ, вітер та звичку відьми вдягати цілий гардероб. Прямокут невпевнено відкашлявся. Непересічна постать у метафоричному сенсі, вирішив він.

— Е-м-м, слухайте, — сказав він. — Усе це дуже шляхетно, але розгляньмо факти — я маю на увазі швидкість дрейфу і все таке, гаразд? Костур уже могло віднести на милі в океан. Він може ніколи більше не досягти берега. Він міг навіть упасти у Краєпад.

Бабуня, яка уважно розглядала поверхню води, обернулася.

— А ви не могли б подумати про щось інше — таке, що нам допомогло б? — поцікавилася вона.

Кілька секунд Прямокут мовчки вичерпував воду.

— Ні.

— Ви коли-небудь чули, щоб хтось повертався звідти, де зараз Еск і Саймон?

— Ні.

— Тоді нам варто йти до кінця, чи не так?

— Ніколи не любив океан, — пожалівся Прямокут. — Його треба замостити плиткою. Там водяться жахливі істоти, в самісінькій глибині. Огидні морські чудовиська. Принаймні, так кажуть.

— Вичерпуй воду, юначе, бо отримаєш шанс сам переконатися, правда це чи ні.

Над їхніми головами вперед-назад перекочувалася гроза. Тут, над річковою долиною, вона почувалася не в своїй тарілці; її місце було у Вівцескелях, де вміють цінувати добрячу грозу. Вона з гарчанням шукала хоч невисокого пагорба, аби пожбурити в нього блискавку.

Злива прищухла, перетворившись на тихе дріботіння дощу — такий дощ цілком може тривати кілька днів. Ще й з моря на допомогу йому прибув туман.

— Якби ми мали весла, то могли б гребти — коли б знали, куди пливемо, — сказав Прямокут.

Бабуня не відповіла.

Чарівник вилив за борт ще кілька черевиків води, і йому спало на думку, що золоте облямування його мантії, мабуть, більше ніколи не буде таким, як раніше. Добре було б сподіватися, що коли-небудь це знову матиме значення.

— Ви випадково не знаєте, в якій стороні від нас Осердя? — поцікавився він. — Просто підтримую розмову, коли що.

— Дивіться, з якого боку на деревах мох, — відповіла Бабуня, не повертаючи голови.

— А-а, — кивнувши, сказав Прямокут.

Він сумно задивився на маслянисті води, роздумуючи, що це за води конкретно. Судячи з солонуватого запаху повітря, човен уже вийшов у затоку.

Що дійсно лякало його в морі — то це те, що море було єдиним, що відділяло його від жахливих створінь на морському дні.

Звичайно, він розумів, що з погляду логіки єдиним, що відділяє його, скажімо, від тигрів-людожерів із хапонських джунглів, була всього лише відстань. Та все ж це було зовсім інше. Тигри не спливають з крижаних глибин із повними пащеками гострих, як голки, зубів...

Він здригнувся.

— Відчуваєте? — раптом спитала Бабуня. — Присмак повітря. Чари! Десь відбувається витік чарів.

— В принципі, чари не розчиняються у воді, — сказав Прямокут. Він кілька разів облизав губи і мусив визнати, що туман набув бляшаного присмаку, а повітря стало ледь помітно маслянистим.

— Ви ж чарівник, — суворо сказала Бабуня. — Можете викликати костур абощо?

— Така проблема ніколи не ставилася, — відповів Прямокут. — Чарівники свої костури не викидають.

— Він десь тут, — урвала Бабуня. — Допоможи мені знайти його, чоловіче!

Архіректор застогнав. Це була важка ніч, і перш ніж знову чаклувати він потребував дванадцятигодинного сну, кількох добрих обідів і спокійного вечора перед каміном. Він постарішав, от у чому справа. Проте чарівник заплющив очі й зосередився.

Чарів навколо було — хоч греблю гати. Бувають місця, де чари акумулюються самі. Вони накопичуються довкола покладів трансмундального металу октирону, в деревині певних порід дерев, у ізольованих озерах, містяться в опадах, і спеціально навчені люди можуть зібрати їх та зберегти про запас. У цьому районі запас чарів був неабиякий.

— Цей костур потужний, — сказав Прямокут. — Дуже потужний.

Він притиснув долоні до скронь.

— Прокляття, стає холодно, — сказала Бабуня.

Набридливий дощ перетворився на сніг.

У світі щось змінилося. Човен зупинився — не від зіткнення з чимось, а так, ніби море раптом вирішило стати твердим. Бабуня подивилася за борт.

Море і справді стало твердим. Шум хвиль чувся здалеку і дедалі віддалявся.

Відьма перехилилася через борт і постукала по воді.

— Крига, — сказала вона.

Човен, лиховісно потріскуючи, застиг в океані криги.

Прямокут повільно кивнув.

— Логічно, — сказав він. — Якщо вони... там, де ми думаємо, то там має бути дуже холодно. Подейкують, там так холодно, як у вічній ночі між зірками. І костур це відчуває.

— Авжеж, — сказала Бабуня і вибралася з човна. — Тож усе, що нам треба — це знайти середину крижаного поля, і там і буде костур, правильно?

— Я так і знав, що ви це скажете. Можу я принаймні взутися?

Вони брели по скрижанілих хвилях; Прямокут раз у раз зупинявся, намагаючись встановити точне розташування костура. Мантія на ньому обмерзала, він стукотів зубами.

— Вам не холодно? — спитав він Бабуню, чиє вбрання відчутно потріскувало на ходу.

— Холодно, — визнала вона. — Просто я не тремчу.

— Коли я був малий, у нас бували схожі зими, — зауважив чарівник, дихаючи на змерзлі пальці. — А в Анку снігу майже не буває.

— Та невже, — відгукнулася Бабуня, вдивляючись у крижаний туман.

— На гірських вершинах, пригадую, сніг лежав цілий рік. Зараз не побачити таких морозів, як ті, що бували, коли я був малий... Принаймні, досі було не побачити, — виправився Прямокут, важко ступаючи по кризі. Та загрозливо затріщала, нагадуючи, що вона є єдиним, що відділяє його від морського дна. Він став ступати обережніше.

— А що це за гори були? — спитала Бабуня.

— О, Вівцескелі. Звідси це в напрямку Осердя світу. Село Мідний Карк[24].

Губи Бабуні ворухнулися.

— Прямокут, Прямокут... — промимрила вона. — Не родич старому Актурові Прямокуту? Він жив у великому старому будинку під Стрибучою горою, мав купу синів.

— Це мій батько. Заради Диска, звідки ви знаєте?

— Я там виросла, — пояснила Бабуня, придушивши спокусу обмежитися всезнаючою посмішкою. — В сусідній долині. Село Міцні Горішки. Я пам’ятаю вашу матір. Чудова жінка, розводила брунатних і білих курей, я, бувало, заходила до неї прикупити яєць для своєї мами. Звичайно, це ще до того, як мене було покликано до відьомства.

— Я вас не пригадую, — сказав Прямокут. — Звісно, це було так давно. У нашому будинку завжди крутилася купа дітей, — він зітхнув. — Не виключаю, я смикав вас за коси. Я постійно тоді робив подібні речі.

— Можливо. Пригадую одного товстого хлопчика. Досить неприємного.

— Це міг бути я. А я, здається, пригадую одну дівчинку, яка всіма командувала — але це було так давно. Так давно.

— Тоді я не мала сивини, — сказала Бабуня.

— В ті дні все було іншого кольору.

— Це правда.

— А влітку не було таких дощів.

— Захід сонця був червоніший.

— І було більше старих людей. Просто на кожному кроці траплялися, — вставив чарівник.

— Так, ваша правда. А зараз кругом сама молодь. Насправді кумедно. Я маю на увазі, логічно було б чекати, що все буде навпаки.

— Тоді навіть повітря було краще. Ним було легше дихати, — сказав Прямокут.

Вони продовжували шлях крізь заметіль, роздумуючи про несповідимі шляхи часу й Природи.

— Бували відтоді вдома? — спитала Бабуня.

Прямокут знизав плечима.

— Коли помер батько. Дивно, я ні з ким ніколи про це не розмовляв, але... Там залишилися мої брати — я ж, ясна річ, восьмий син восьмого сина — вони вже мали дітей і навіть онуків, але ніхто з них не вмів навіть до пуття написати власне ім’я. Я міг би купити все село. Зі мною поводилися, як з королем. Але... Розумієте, я багато де побував, бачив речі, від яких у них мізки розплавились би, перемагав створінь, страшніших за будь-які їхні страхіття, мені відкриті таємниці, відомі дуже небагатьом...

— Але ви почувалися самотнім, — завершила Бабуня. — Тут немає нічого дивного. Це стається з кожним з нас. Такий наш вибір.

— Чарівникам не варто повертатися додому, — підсумував Прямокут.

— Думаю, це й неможливо, — погодилася Бабуня.— Я завжди кажу, що не можна двічі переплисти одну й ту ж річку.

Прямокут подумав.

— Мені здається, тут ви помиляєтеся, — сказав він. — Я перепливав одну й ту ж річку, мабуть, тисячі разів.

— Е, але це була не одна й та ж річка.

— Не була?

— Ні.

Чарівник знизав плечима.

— На вигляд це була одна й та ж довбана річка.

— Нема чого вдаватися до такого тону, — обурилася Бабуня. — Чого це я маю вислуховувати такі слова від чарівника, який не може навіть відповісти на листи!

Кілька митей Прямокут не видавав ані звуку, не рахуючи цокотіння зубів.

— Ага, розумію, — сказав він нарешті. — Ті листи були від вас?

— Саме так. Я їх підписувала. По-моєму, підпис — достатня вказівка на автора, ні?

— Гаразд, гаразд. Я просто подумав, що це жарт, от і все, — пригнічено сказав Архіректор.

— Жарт?

— Ми отримуємо не так багато заяв на вступ від жінок. Власне, ми взагалі не отримуємо заяв на вступ.

— А я собі думала, чому немає відповіді, — сказала Бабуня.

— Коли хочете знати, я їх викинув.

— Ви мали хоча б... Он він!

— Де? Де? А, справді.

Туман розвіявся, і тепер вони ясно бачили фонтан сніжинок, декоративну колону замерзлого повітря. А під нею...

Костур не вмерз у кригу, а спокійно лежав у киплячій калюжі води.

Одним з незвичайних аспектів чародійського всесвіту є існування протилежностей. Вище вже зазначено, що темрява не є протилежністю світла — це просто відсутність світла. Так само абсолютний нуль — це просто відсутність тепла. Якщо ж хочете дізнатися, що таке справжній холод, холод такий жорстокий, що вода не замерзає, а антикипить, вам не треба шукати далі, ніж ця калюжа.

Кілька секунд вони мовчки дивилися, забувши про суперечку. Потім Прямокут повільно сказав:

— Якщо стромити туди руку, пальці тільки й хрумкнуть, як морквини.

— Як гадаєте, вам вдасться витягти його за допомогою чарів? — спитала Бабуня.

Прямокут обмацав кишені й нарешті видобув свій кисет та цигарковий папір.

Досвідченими пальцями він покришив кілька недопалків у нову самокрутку й заклеїв її, не відриваючи погляду від костура.

— Ні, — сказав він. — Але я все одно спробую.

Він із тугою подивився на цигарку і застромив її за вухо. Витягнув руки з розчепіреними пальцями й безгучно заворушив губами, промовляючи слова Сили.

Костур повернувся в своїй калюжі і м’яко сплив над кригою, миттю ставши центром кокона з замерзлого повітря.

Прямокут застогнав від зусилля: пряма левітація є найскладнішою дисципліною практичного чародійства, бо постійна загроза з боку добре відомих принципів дії та протидії полягає в тому, що чарівник, який намагається підняти щось важке самим лише зусиллям волі, ризикує виявити свій мозок у своїх же черевиках.

— Можете поставити його вертикально? — спитала Бабуня.

Дуже обережно костур став обертатися в повітрі, доки не завис перед Бабунею за кілька дюймів від криги. На різьбленні блищав іній, але Прямокутові, крізь червоне покривало мігрені перед очима, видалося, що костур дивиться на нього. Обурено.

Бабуня поправила капелюха й рішуче випросталася.

— Гар-разд, — промовила вона.

Прямокут похитнувся. Тон цього голосу різонув його, як діамантова пилка. Він віддалено пригадав, як матір сварила його, коли він був малим; зараз він почув такий же голос, тільки відточений, сконцентрований і з краями зі шматочків карборунду, голос наказу, здатний і небіжчика змусити піднятися та стати струнко — а то й промарширувати через півцвинтаря, перш ніж згадати, що він небіжчик.

Бабуня стояла перед завислим у повітрі костуром, майже розтоплюючи його крижану броню самим лише гнівом у своєму погляді.

— То так ти розумієш пристойну поведінку? Валяєшся на морі, доки інші гинуть? Просто чудово!

Вона стала ходити взад-вперед біля ополонки. На подив Прямокута, костур повертався, стежачи за нею.

— Авжеж, тебе викинули, — гарчала Бабуня. — І що? Вона ж іще дитина, а діти рано чи пізно всіх нас викидають. Хіба це і є вірна служба? Валяєшся тут весь ображений, тоді як міг би принести хоч якусь користь!

Вона нахилилася вперед, аж її гачкуватий ніс опинився за кілька дюймів від костура. Прямокут був майже впевнений, що костур намагається посунутися з її шляху.

— Сказати тобі, що буває з костурами, які негідно поводяться? — просичала вона. — Сказати, що я з тобою зроблю, якщо Еск зникне з цього світу? Одного разу ти врятувався від вогню, бо передав весь біль їй. Наступного разу це буде не вогонь.

Її голос понизився до шепоту, схожого, однак, на хльоскання батога.

— Спершу це буде рубанок. Потім — фуганок, шліфувальний папір і свердло...

— Агов, обережніше, — закликав Прямокут, чиї очі вже сльозилися.

— ...а те, що лишиться, запхаю в лісову гущавину для грибів, мокриць і термітів. Це може тривати довгі роки.

Візерунки корчило. Більшість із них пересунулися на протилежний бік костура, уникаючи Бабуниного погляду.

— Отже, — сказала вона. — Послухай, що я збираюся зробити просто зараз. Я візьму тебе, і всі ми підемо назад до Академії, гаразд? Інакше матимеш справу з тупою пилкою.

Вона засукала рукава і простягнула руку.

— Чаклуне! Відпустиш його у потрібний момент.

Прямокут жалюгідно кивнув.

— Коли гукну «вже» — вже. Вже!

Прямокут знову розплющив очі. Бабуня стояла, на всю довжину простягнувши вперед ліву руку та міцно стискаючи костур.

Шматки криги відвалювалися від нього в клубках пари.

— Гаразд, — звернулася Бабуня до костура. — Але якщо подібне станеться ще раз, я дуже розгніваюся, ясно?

Прямокут опустив руки й поквапився до неї.

— Не боляче?

Вона хитнула головою.

— Все одно що тримати гарячу бурульку. Ну годі, ми не маємо часу на балаканину.

— А як ми повернемося?

— Чоловіче, заради всього святого, увімкни свій розум. Ми полетимо.

Вона змахнула мітлою. Архіректор поглянув на неї із сумнівом.

— На цьому?

— Звичайно. А що, чарівники не літають на своїх костурах?

— Це принижувало б чарівницьку гідність.

— Якщо я це витримую, то й ви зможете.

— Гаразд, а це безпечно?

Бабуня спопелила його поглядом.

— Ви маєте на увазі, взагалі? — поцікавилася вона. — Чи, скажімо, порівняно з тим, щоб лишитися на крижині, яка от-от розтане?

— Вперше лечу на мітлі, — сказав Прямокут.

— Та невже.

— Я думав, на них просто сідають і летять собі, — продовжував чарівник. — Не знав, що треба бігати туди-сюди й кричати на них.

— Це такий спеціальний спосіб, — відповіла Бабуня.

— Я думав, вони літають швидше, — вів своєї Прямокут. — І, чесно кажучи, вище.

— Що значить «вище»? — спитала Бабуня, намагаючись скомпенсувати вагу чарівника позаду неї, доки вони повертали вгору вздовж річки. Як усіх пасажирів задніх сидінь від початку часів, його весь час хилило не в той бік.

— Скажімо, вище дерев, — сказав чарівник, пригинаючись від мокрої гілки, яка збила з нього капелюха.

— Ця мітла не має жодних проблем, які не можна було б вирішити, якби ви трохи схудли, — відрубала відьма. — Чи хочете зійти і далі пішки?

— Крім того факту, що я все одно півдороги чіплявся б ногами за землю, — сказав Прямокут. — Не хотів би ставити вас у незручне становище, але якби мене попросили перелічити всі небезпеки польотів, мені й на думку не спало би включити в перелік загрозу скалічити ноги заростями папороті.

— Ви що там, курите? — спитала Бабуня, похмуро дивлячись вперед. — Тхне димом.

— Пані, просто заспокоюю нерви, вражені цією безтямною швидкістю.

— То припиніть негайно. І тримайтеся.

Мітла, смикаючись, пішла вгору і збільшила швидкість до швидкості стариганя, що біжить підтюпцем.

— Пане чарівнику...

— Що?

— Коли я сказала триматися...

— Так?

— Я не мала на увазі там.

Запала мовчанка.

— А. Так. Дуже перепрошую.

— Все гаразд.

— Не та вже в мене пам’ять, як раніше... Запевняю, я не хотів вас образити.

— Я й не ображаюся.

Якийсь час вони летіли мовчки.

— І все ж, — замислено промовила Бабуня, — загалом я воліла б, щоб ви забрали руки.

Дощ періщив по доріжках Невидної академії та заповнював канави, де, наче дуже погано збудовані човни, плавали покинуті з літа воронячі гнізда. Вода булькотіла в старих іржавих ринвах. Вона затікала під черепицю й віталася з павуками, що мешкали попід карнизами. Вона текла по фронтонах і утворювала високо серед шпилів потаємні озера.

На нескінченних дахах Академії, порівняно з якою Ґорменгаст[25] видався б закапелком для зберігання інструментів на провінційній залізничній станції, розвивалися цілі екосистеми; у крихітних джунглях, що виросли з яблучних зерен та насінин трави, співали птахи, у стічних канавах плавали маленькі жабки, а в мурашнику заклопотано винаходили своєрідну та складну цивілізацію.

Звідки вода не лилася — то це з призначених саме для водозливу статуй ґорґулій уздовж дахів. Справа була в тому, що за перших же ознак дощу ґорґульї покидали свої місця й перебиралися на горище.

Бути потворним, заявляли вони, ще не означає бути дурним.

Дощу були потоки. Дощу були річки. Дощу були моря. І зовсім багато дощу було у Великій залі, в стелі якої після дуелі Бабуні та Прямокута лишилася здоровенна дірка; Тритлові здавалося, що звідти ллє особисто на нього.

Він стояв на столі і керував групками студентів, які знімали зі стін картини та старовинні гобелени, доки ті не понамокали. Стояти на столі доводилося через те, що підлогу вже вкрило шаром води завглибшки кілька дюймів.

І, на жаль, це не була звичайна дощова вода. Вона мала справжню особистість, яскраво виражений характер, якого вода набуває після довгих мандрів по глинистій місцевості. Вона мала щільність питомо Анкської води: надто густа, щоб її пити, й надто рідка, щоб її орати.

Річка підмила береги, і тепер мільйони струмочків вливалися в неї, дорогою затікаючи в підвали Академії та граючись у хованки під вуличною плиткою. Час від часу звідки-небудь лунав приглушений вибух від того, що які-небудь забуті чари в затопленому підземеллі замикало, і вони вивільняли свою енергію.

Тритл був зовсім не в захваті від деяких найнеприємніших з вигляду бульбашок, що з шипінням спливали на поверхню води.

Він укотре подумав, як чудово було б належати до тих чарівників, які мешкають де-небудь у маленьких печерах, збирають трави, думають про вічне і розуміють совину мову. Хоча печера могла виявитися сирою, трави — отруйними, а сам Тритл за життя так міг би й не допетрати, що значить «думати про вічне».

Він незграбно зліз зі столу і похлюпав по темних бурхливих водах. Що ж, він зробив усе, що міг. Він навіть спробував залучити старших чарівників до ремонту стелі чарами, але почалася загальна суперечка з приводу того, які саме заклинання використовувати, і врешті-решт усі дійшли згоди, що це в кожному разі завдання для ремісників, а не для чарівників.

«Чарівники є чарівники, — похмуро розмірковував він, бредучи під арками, з яких рясно крапало, — вічно досліджують абстрактне, але ніколи не помічають конкретного — особливо в плані робіт по господарству. До появи тієї жінки ми ніколи не мали подібних проблем».

Тритл зачовгав угору сходами, які саме освітив особливо потужний спалах блискавки. Він відчував холодну впевненість, що хоча ніхто наче не мав жодних підстав звинуватити в усьому його, всі саме так і зроблять. Він підняв поділ мантії, приречено відтиснув з нього воду й потягнувся по кисет.

Кисет був симпатичним, зеленим і водонепроникним. Тобто дощ, потрапивши всередину, вже не міг вибратися назовні. Це було невимовно.

Він знайшов цигарковий папір. Усі листочки склеїлися в грудку, як та знаменита купюра, яку знаходиш у задній кишені штанів після того, як їх випрали, викрутили, висушили й випрасували.

— А нехай тобі, — емоційно сказав він.

— Агов! Тритле!

Чарівник роззирнувся. Із зали, де вже почали плавати лавки, він виходив останнім. Маленькі вири та ниточки бульбашок позначали місця, де з підвалів сочилися чари, але нікого живого видно ніде не було.

Хіба що заговорила якась зі статуй. Вони були заважкими, і Тритл пригадав, як сам же сказав студентам, що цим скульптурам не завадить добрий душ.

Він подивився на суворі обличчя скульптур і пошкодував про свої слова.

Статуї наймогутніших із покійних чарівників бувають життєздатнішими, ніж годиться статуям. Може, варто було говорити тихіше.

— Так? — ризикнув він, гостро відчуваючи кам’яні погляди.

— Нагорі, бовдуре!

Він підняв погляд. Мітла, сіпаючись і смикаючись, важко опускалася крізь дощ. Футів за п’ять над водою вона полишила останні повітроплавні амбіції і гучно плюхнула у вир.

— Не стійте там, дурню!

Тритл, нервово вдивляючись у морок, заперечив:

— Мушу ж я десь стояти.

— Я маю на увазі, допоможіть нам! — прогарчав Прямокут, здіймаючись із хвиль, як товста й розгнівана Венера. — Дамі першій, звісно.

Він обернувся до Бабуні, яка нишпорила у воді.

— Я загубила капелюха, — пояснила вона.

Прямокут зітхнув.

— Це справді важливо в подібний момент?

— Відьма мусить носити капелюха, інакше хто її впізнає? — сказала Бабуня.

Повз неї пропливало щось темне і мокре; відьма схопила це, тріумфально засміялася, вилила зі здобичі воду і натягла її на голову. Капелюх геть утратив форму і легковажно звисав на одне око.

— Ось так, — сказала вона тоном, який ясно вказував, що всесвіту варто бути обережним.

Сліпуче сяйнула ще одна блискавка, засвідчуючи, що гідно цінувати хорошу виставу здатні навіть боги погоди.

— Вам пасує, — сказав Прямокут.

— Перепрошую, — мовив Тритл, — але хіба це не та сама...

— Забудьте, — урвав Прямокут, подав відьмі руку й, махаючи костуром, став допомагати їй підніматися сходами.

— Але ж пускати жінок до Академії суперечить усім...

Він зупинився і втупився в Бабуню, яка простягла руку й торкнулася вологої стіни.

Архіректор поплескав його по грудях.

— Покажіть-но мені, де це написано, — заявив він.

— Вони в бібліотеці, — втрутилася Бабуня.

— Це єдине сухе приміщення, — сказав Тритл. — Але...

— Цей будинок наляканий грозою, — сказала Бабуня. — Не завадило б його заспокоїти.

— Але звичаї... — безнадійно вимовив Тритл.

Бабуня вже крокувала коридором; Прямокут підстрибом рушив за нею. Він обернувся.

— Ви чули, що сказала дама?

Тритл з відкритим ротом дивився їм услід. Коли їхні кроки стихли, він ще деякий час мовчки стояв, розмірковуючи про життя в цілому та про те, коли ж його власне життя пішло не в той бік. Втім, він не збирався отримати звинувачення в непослуху.

Дуже обережно, сам не знаючи чому, він простягнув руку і дружньо погладив стіну.

— Тихенько, тихенько, — сказав він.

Як не дивно, йому помітно полегшало.

Прямокут гадав, що у власних володіннях він мав би йти попереду, але не людині з застарілою тютюновою залежністю було змагатися з Бабунею, коли вона поспішала; відтак чарівник утримував темп лише якимись стрибками на кшталт крабових.

— Сюди, — видихнув він, розбризкуючи калюжі.

— Знаю. Будинок мені пояснив.

— О, саме хотів про це запитати, — сказав Прямокут — Розумієте, зі мною будинок ніколи не розмовляв, а я ж мешкаю тут багато років.

— А ви коли-небудь намагалися почути?

— Не сказав би, — визнав Прямокут.

— Так отож, — сказала Бабуня, оминаючи водоспад, що утворився на місці кухонних сходів (білизні у відомстві пані Герпесюк ніколи вже не стати такою, як раніше). — Здається, тут угору й далі коридором, правильно ж?

Вони проминули трьох остовпілих чарівників, вражених її присутністю й остаточно добитих виглядом її капелюха.

Прямокут, відсапуючись, наздогнав її біля дверей бібліотеки і взяв за руку.

— Послухайте, — у відчаї видушив він. — Тільки не ображайтеся, панно... е-е-е.... пані...

— Можете звати мене просто Есмеральдою. Раз уже ми ділили мітлу і все таке інше.

— Можна, я увійду першим? Це ж таки моя бібліотека, — благально сказав він.

Бабуня обернулася з виразом безмежного подиву на обличчі. Та раптом усміхнулася.

— Звичайно. Щиро перепрошую.

— З міркувань благопристойності, розумієте, — знічено пояснив Прямокут і штовхнув двері.

В бібліотеці було повно чарівників, адже вони дбають про свої книги достоту так само, як мурахи — про своїх личинок, і практично так само тягають їх зі собою у важкі часи. Вода потрапила уже й сюди, і, завдяки дивним гравітаційним ефектам бібліотеки, позатікала у найнесподіваніші місця. З усіх нижніх полиць книжки позабирали, і чарівники та студенти по черзі складали їх на вільні столи та сухі полиці. Повітря наповнював шерех розлючених сторінок, який майже перекривав віддалений гуркіт грози.

Усе це явно засмучувало бібліотекаря, який метушився між чарівників, безуспішно смикаючи їх за мантії та вигукуючи: «Ук!».

Він зауважив Архіректора і на всіх чотирьох кинувся до нього. Бабуня ніколи раніше не бачила орангутана, але не збиралася в цьому зізнаватися й позірно спокійно сприйняла появу низенького череватого чоловічка з довжелезними руками та шкірою у півтора рази більшою, ніж пасувала б його тілу.

— Ук, — заявило створіння. — У-ук.

— Гадаю, так, — коротко відповів Прямокут і спинив найближчого чарівника, який хитався під вагою десятка гримуарів. Той подивився на нього як на привида, кинув погляд на Бабуню і впустив книги на підлогу. Бібліотекар здригнувся.

— Архіректоре? — видихнув чарівник. — Ви живі? Тобто... Ми чули, вас викрала... — він знову позирнув на Бабуню. — Тобто... Тритл сказав нам, що...

— Ук, — повідомив бібліотекар, пхаючи назад під палітурку кілька особливо непокірних сторінок.

— Де юний Саймон і дівчинка? Що ви з ними зробили? — суворо спитала Бабуня.

— Вони... Ми їх принесли сюди, — відповів чарівник, задкуючи. — Е-е-е...

— Показуйте, — звелів Прямокут. — І, друже, припиніть заїкатися, ніби жінок у житті не бачили.

Чарівник сковтнув і енергійно закивав.

— Звичайно. І... Тобто... Будь ласка, за мною... Е-е-е...

— Ви ж не збиралися згадати про звичаї? — поцікавився Прямокут.

— Е-е-е... Ні, Архіректоре.

— Чудово.

Майже наступаючи на стоптані п’яти його черевиків, вони пройшли за ним повз заклопотаних чарівників, більшість із яких покидали роботу, дивлячись услід Бабуні.

— Мені це починає набридати, — куточком вуст повідомив Прямокут — Доведеться мені прийняти вас у почесні чарівники.

Бабуня дивилася просто перед собою, і її губи ледь поворухнулися:

— Тільки спробуйте, — просичала вона, — і я прийму вас у почесні відьми.

Рот Прямокута негайно стулився.

Еск і Саймон лежали на столі в одній з бокових читальних зал під наглядом півдюжини чарівників. Останні нервово відступили назад при наближенні згаданого тріо та бібліотекаря, який квапився слідом.

— Я тут подумав, — сказав Прямокут, — мабуть, краще дати костур Саймонові? Він усе ж таки чарівник, і...

— Тільки через мій труп, — відрубала Бабуня. — І через ваш. Потвори висотують Силу через хлопця; хочете дати їм ще більше?

Прямокут зітхнув. Він просто-таки милувався костуром — це був один із найкращих костурів, які він бачив за своє життя.

— Гаразд. Ви, безумовно, маєте рацію.

Він нахилився, поклав костур на сплячу Еск і театрально відступив.

Нічого не сталося.

Один із чарівників нервово розкашлявся. Нічого не ставалося і далі.

Візерунки на костурі неначе єхидно всміхалися.

— Не діє, — сказав Прямокут. — Чи не так?

— Ук.

— Дайте йому трохи часу, — сказала Бабуня.

Вони дали костуру час. На вулиці гроза міряла кроками небо, намагаючись позривати з будинків дахи.

Бабуня присіла на купу книжок і потерла очі. Прямокут поліз до кишені з кисетом.

Чарівника з нервовим кашлем вивів з приміщення хтось із колег.

— Ук, — оголосив бібліотекар.

— Знаю! — скрикнула Бабуня так, що напівготова цигарка випала з напівмертвих пальців Прямокута, сиплючи навсібіч тютюном.

— Що?

— Ми не завершили.

— Що саме?

— Вона ж не може користуватися костуром, — пояснила Бабуня, підводячись.

— Але ви казали, що вона ним замітала, і він захищав її, і... — почав Прямокут.

— Ні-ні-ні, — сказала Бабуня. — Звідси лише випливає, що костур користується собою, або нею, але вона сама ним користуватися нездатна, розумієте?

Прямокут поглянув на два непорушні тіла.

— Вона повинна бути здатна ним користуватися. Цілком нормальний чарівницький костур.

— Он як, — мовила Бабуня. — То, виходить, вона — цілком нормальний чарівник?

Прямокут завагався.

— Ну, звичайно ж, ні. І ви не можете просити нас визнати її чарівником. Де прецеденти?

— Де що? — різко спитала Бабуня.

— Такого раніше не траплялося.

— Багато чого раніше не траплялося. Ми от теж народжуємося лише раз.

Прямокут благально поглянув на неї.

— Але це суперечить усім зви...

Він почав вимовляти «звичаї», але затнувся на півслові й замовк.

— Де це сказано? — тріумфально спитала Бабуня. — Де сказано, що жінка не може бути чарівником?

В голові Прямокута промайнула низка думок:

«...Це не сказано „десь“, це сказано скрізь.

...Але юний Саймон, схоже, доводив, що „скрізь“ настільки схоже на „ніде“, що насправді їх не розрізнити.

...Чи хочу я, щоб мене запам’ятали як першого Архіректора, який допустив до Академії жінку? Хоча... Тоді мене точно запам’ятають.

...А ця відьма таки справляє враження, коли отак виступає.

...Костур має власну думку.

...В усьому цьому є певний сенс.

...З мене глузуватимуть.

...Це може не спрацювати.

...Це може спрацювати».

Вона не могла їм вірити. Але не мала вибору.

Еск дивилася на жахливі морди, що втупилися в неї згори вниз, та огидно худющі тіла, на щастя, прикриті.

Вона відчула поколювання в долонях.

У світі тіней ідеї реальні. Ця думка ніби пробігла вгору по її руках.

Це була життєствердна думка, що пінилася, мов шампанське. Вона розсміялася, розвела руки — і костур заіскрився в них, немов твердий шматок електроструму.

Потвори нервово зацвірінькали, і кілька з тих, що стояли позаду, почали відступати подалі. Поспішно відпущений Саймон упав на долоні й коліна в пісок.

— Ось воно! — закричав він. — Скористайся костуром! Вони налякані!

Еск усміхнулася йому і продовжила роздивлятися костур. Вона вперше зрозуміла, що насправді зображали візерунки.

Саймон схопив пірамідку і підбіг до неї.

— Ну ж бо! — вигукнув він. — Вони ж його бояться!

— Перепрошую?

— Скористайся костуром, — наполегливо вимовив Саймон і потягнувся до нього. — Е! Він мене вкусив!

— Пробач, — сказала Еск. — Про що ми розмовляли? — вона підняла погляд і ніби вперше в житті подивилася на Потвор, які тужливо цвірінькали. — А, про цих. Вони є тільки в наших головах. Якби ми в них не вірили, їх би взагалі не існувало.

Саймон озирнувся на Потвор.

— Чесно кажучи, важко зрозуміти.

— Гадаю, нам час повертатися додому, — сказала Еск. — Там хвилюватимуться.

Вона звела руки, і костур зник, тільки її долоні якусь мить світилися, ніби вона тримала їх навколо вогника свічки.

Потвори завили. Кілька з них впало.

— Найважливіше в чарах — це те, як ти їх не використовуєш, — казала Еск, беручи Саймона за руку.

Він подивився на фігури, що корчилися навкруг них, і дурнувато всміхнувся.

— Не використовуєш? — перепитав він.

— Авжеж, — підтвердила Еск, ідучи разом із ним на Потвор. — От спробуй сам.

Вона витягла руки, дістала костур із повітря і простягла його хлопцеві.

Він наблизився, але раптом відсмикнув руку.

— Е, ні. По-моєму, не дуже я йому подобаюсь.

— Думаю, якщо я сама дам його тобі, все буде гаразд. Із цим він не посперечається, — сказала Еск.

— А куди він зникає?

— Гадаю, стає ідеєю самого себе.

Він простягнув руку і зімкнув пальці навколо осяйної деревини.

— Та-ак, — промовив він, підіймаючи костур у класичній позі чарівника-месника. — Зараз я їм покажу.

— Ні, не так.

— Що значить «не так»? Я отримав силу!

— Вони, ну... Ніби відображення нас самих, — пояснила Еск. — Власне відображення не перемогти, воно завжди буде таким же сильним, як і ти. Ось чому вони підбираються ближче, коли хтось практикує чародійство. І вони не стомлюються. Живляться вони чарами, тож і чарами їх не перемогти. Ні, справа не просто в... Не в тому, що хтось не користується чарами, бо не може. Це нічого не дасть. А от коли ти міг би скористатися чарами, але не робиш цього — це справді вибиває їх із колії. Це їх жахає. Якби всі перестали користуватися чарами, ці Потвори вимерли б.

Потвори перед ними збивали одна одну з ніг у спробах утекти.

Саймон подивився на костур, на Еск, на Потвор і знову на костур.

— Це треба добре обдумати, — невпевнено сказав він. — Я дійсно хотів би це все зрозуміти.

— Гадаю, в тебе чудово вийде.

— Тобто ти кажеш, що справжня сила — це коли ти пірнаєш у чари, але проходиш їх наскрізь і виходиш з іншого боку.

— Ну, це ж працює, чи не так?

Тепер вони були на холодній рівнині самі. Потвори вдалині видавалися фігурками, складеними із сірників.

— Цікаво, чи не це називають мольфарством?

— Не знаю. Можливо.

— Я справді хотів би це все зрозуміти, — повторив Саймон, крутячи костур у руках. — Ми могли би провести кілька дослідів, ну, з навмисного невикористання чарів. Можна було б обходитися без октограм на підлозі і уникати викликання різних істот, і... Та мене в піт кидає, як тільки подумаю!

— А я б краще подумала, як нам потрапити додому, — сказала, дивлячись на пірамідку, Еск.

— Гм, виходьмо з того, що це — моя ідея нашого світу. Тож я повинен мати здатність віднайти дорогу. Як там ти робиш цей фокус із костуром?

Він звів руки. Костур ковзнув між них, на мить змусив його пальці засвітитися і зник. Хлопець усміхнувся.

— Чудово. Тепер усе, що нам треба — знайти Академію...

Прямокут припалив третю поспіль самокрутку від недопалка попередньої. Ця остання цигарка багато чим завдячувала творчій силі нервової енергії й тому скидалася на верблюда з відрубаними ногами.

Перед цим костур плавно піднявся в повітря з тіла Еск і опустився на Саймона.

Тепер він знову плавав у повітрі.

В кімнаті юрмилися чарівники. Бібліотекар сидів під столом.

— Якби ми мали хоч якесь уявлення, що там відбувається, — сказав Прямокут. — Я не витримаю цієї невідомості.

— Думайте про хороше, — кинула Бабуня. — І погасіть ту трикляту цигарку: не уявляю, щоб хтось захотів повертатися до приміщення, яке смердить, як рештки вогнища.

Присутні чарівники, як один, вичікувально обернулися до Прямокута. Він вийняв із рота димуче казна-що і, обвівши колег пронизливим поглядом, з яким ніхто з них не побажав зустрічатися, розтоптав цигарку ногою.

— Напевне, мені все одно треба кидати, — сказав він. — І вас усіх це теж стосується. Іноді тут усюди почуваєшся, як у попільниці.

І тут він побачив костур. Той...

Усе, що Прямокут пізніше міг сказати з цього приводу — це що костур з надзвичайною швидкістю крутився навколо осі, водночас залишаючись абсолютно нерухомим.

З нього вилітали і розчинялися струмені газу — якщо це був газ. Він сяяв, як комета, намальована недосвідченим художником зі спецефектів. З нього зривалися різнобарвні іскри й за мить зникали невідь-де.

Також він змінював колір, почав із темно-вишневого і пройшов увесь спектр аж до пекуче-фіолетового. Вздовж нього палахкотіли змійки білого вогню.

(Прямокут подумав, що в мові мало б бути слово для означення слів, які лунають так, як могли б лунати самі явища.

Слово «сяяти» й справді маслянисто блищить, а якби існувало слово для означення іскор, які повзуть по підпаленому паперу, чи міських вогнів, які повзли б по землі, якби всю цивілізацію увіпхнули в одну ніч — то це було б «палахкотіти»).

Архіректор розумів, що станеться далі.

— Обережно, — прошепотів він. — Зараз...

У цілковитій тиші, тій тиші, що всотує звуки й придушує їх, костур по всій довжині спалахнув чистим октарином.

Восьмий колір, породжений проходженням світла крізь потужне чародійне поле, пронизав тіла, стелажі та стіни. Інші кольори розпливлися і перемішалися, ніби октарин був склянкою джину, розлитою на акварельне зображення світу. Хмари над Академією засяяли, зануртували дивовижними й несподіваними формами і здійнялися вгору.

Спостерігач у висоті над Диском побачив би, як клаптик землі біля Округлого моря на кілька секунд заіскрився, немов дорогоцінний камінь, а потім поблимав і згас.

Тишу в кімнаті порушив дерев’яний стукіт костура, який упав з повітря на стіл і кілька разів підстрибнув.

Хтось дуже тихо сказав:

— Ук...

Прямокут нарешті згадав, як користуватися руками, і підніс їх туди, де, як він сподівався, були його очі. Навколо панувала суцільна темрява.

— Тут... є хто-небудь? — спитав він.

— Ох, ви й не уявляєте, який я радий вас почути, — відповів хтось. І тишу раптом змінив гомін численних голосів.

— Ми все ще там, де й були?

— Не знаю. А де ми були?

— Гадаю, тут, де ми є.

— Можете простягнути руку?

— Тільки якщо буду точно впевнена, до чого саме доторкнуся, шановний, — відгукнувся голос Бабуні Дощевіск, який неможливо було переплутати з іншими.

— Всі простягніть руки, — сказав Прямокут і ледве не закричав з переляку, коли його ногу біля кісточки обхопила долоня, схожа на теплу шкіряну рукавичку.

Почулося коротке «Ук», покликане висловити полегшення, затишок і просто радість від доторку до ближнього свого — ну, не прямого родича, та все ж таки примата.

Щось чиркнуло, і в протилежному кінці кімнати червоним спалахнуло благословенне світло: один з чарівників розпалював цигарку.

— Хто це зробив?

— Даруйте, Архіректоре, сила звички.

— Та смаліть уже собі що хочете.

— Дякую, Архіректоре.

— Здається, я вже розрізняю обриси дверей, — повідомив інший голос.

— Бабуню?

— Так, я точно бачу...

— Еск?

— Я тут, Бабуню.

— Ваша превелебносте, а можна і я закурю?

— Хлопець із тобою?

— Так.

— Ук.

— Я тут.

— Що відбувається?

— Тихо всі!

В бібліотеку помалу поверталося звичайне світло, повільне і приємне для очей. Еск сіла на столі, зачепивши костур. Він покотився під стіл. Дівчинка відчула, як щось сповзає їй на очі, і спробувала помацати.

— Хвилиночку, — гукнула Бабуня, кидаючись до неї. Вона схопила Еск за плечі і уважно вдивилася їй в очі.

— Вітаю з поверненням, — нарешті вимовила відьма і поцілувала її.

Еск підняла руку і намацала на голові щось тверде. Вона зняла це, щоб поглянути.

Це був гостроверхий капелюх, дещо менший за Бабунин, але яскраво-синього кольору і з кількома намальованими на ньому срібними зірками.

— Чаклунський капелюх? — здивувалася вона.

Прямокут виступив уперед.

— Гм, так і є, — сказав він і кашлянув. — Розумієш, ми думали... Нам здавалося... Так чи інакше, коли ми розглянули це питання...

— Ти — чарівниця, — просто сказала Бабуня. — Архіректор змінив звичаї. Виявляється, це досить просто.

— Десь тут був костур, — сказав Прямокут. — Я бачив, він упав... Ох.

Він підвівся з костуром в руках і продемонстрував його Бабуні.

— Тут же наче було різьблення, — сказав він. — А це схоже на звичайну палицю.

І це була таки правда. Костур був на вигляд не більш загрозливим та могутнім, аніж звичайне поліно.

Еск повертіла в руках капелюха, схожа на людину, яка, розгорнувши одного з отих подарункових пакунків, знайшла там сіль для ванни.

— Дуже гарний, — невпевнено сказала вона.

— Це все, що ти можеш сказати? — поцікавилася Бабуня.

— І ще він гостроверхий.

Еск раптом видалося, що немає різниці, бути чарівницею чи ні.

Саймон нахилився до неї.

— Запам’ятай, — сказав він, — ти мусиш стати чарівницею. Тоді ти зможеш зазирнути по інший бік чарів. Як ти й казала.

Їхні погляди зустрілися, й вони всміхнулися одне до одного.

Бабуня пильно подивилася на Архіректора. Той знизав плечима.

— А я звідки знаю, — сказав він. — Хлопче, а що з твоїм затинанням?

— Схоже, пропало, ваша превелебносте, — бадьоро відповів Саймон. — Напевне, десь загубив.

Річка лишалася брудною і здутою, але хоча б знову стала схожа на річку.

Було неприродно спекотно як для пізньої осені, і над біднішими кварталами Анк-Морпорка здіймалася пара від тисяч вивішених на просушування килимів та ковдр. Вулиці були завалені мулом, але в цілому повінь пішла на користь: вона змила в море солідну міську колекцію дохлих собак.

Пара здіймалася й від кам’яної підлоги особистої веранди Архіректора, а також від чайника, що стояв на столі.

Бабуня лежала, відкинувшись, у старовинному очеретяному кріслі, даючи незвичайному для цієї пори року теплу проникнути в її кісточки. Знічев’я вона роздивлялася команду міських мурах, які жили під підлогою Академії так довго, що потужні фонові чари назавжди змінили їхній генотип; команда перевантажувала шматочок промоклого цукру з цукерниці до крихітного візочка. Інша група зводила на краєчку столу підйомний механізм із сірників. Лишається невідомим, чи зацікавило би Бабуню те, що однією з мурах був Стукк Біллет, який таки вирішив дати Життю другий шанс.

— Кажуть, що коли побачиш мураху на Ніч Гуляння Кабанів, то всю решту зими стоятиме м’яка погода, — сказала відьма.

— І хто це каже? — поцікавився Прямокут.

— Здебільшого люди, які схильні помилятися, — відповіла Бабуня. — Я занотовую такі речі в своєму «Альманаку». І перевіряю. Більшість речей, у які вірить більшість людей, виявляються помилками.

— «Як над містом розсвітає, значить, місто це палає», — погодився Прямокут. — Або «старого пса нових фокусів не навчиш».

— Навряд чи старі пси існують саме для цього, — сказала Бабуня.

Шматочок цукру нарешті дістався підйомника, і тепер двійко мурах прилагоджували до нього мікроскопічний блок на талях.

— Я не розумію й половини того, що каже Саймон, — сказав Прямокут. — Хоча деякі студенти від нього просто в захваті.

— А я от чудово розумію все, що говорить Еск — тільки я в це не вірю, — заявила Бабуня. — За винятком того, що чаклунам не вистачає совісті.

— А відьмам, говорить вона, не вистачає розуму, — сказав чаклун. — Бажаєте оладку? Тільки, боюся, вона трохи намокла.

— Вона мені казала, що якщо чари можуть дати людям усе, чого ті бажають, то відмова від використання чарів може дати те, що людям потрібно, — повідомила Бабуня, невпевнено проводячи рукою над тарілкою.

— Саймон каже мені те саме. Хоча я цього не розумію: чари ж існують для використання, а не для відкладання про запас. Ну ж бо, потіште себе смачненьким.

— Чари на чарах, — пирхнула Бабуня. Вона взяла оладку, намастила її варенням, секунду повагалася і намастила її ще й вершками.

Шматочок цукру вдарився об підлогу, і його негайно оточила ще одна команда мурах, які зібралися запрягти для його перевезення довгу колону рудих мурах, захоплених у рабство на городі.

Прямокут збентежено посовався в рипучому кріслі.

— Есмеральдо, — почав він. — Я хотів запитати...

— Ні.

— Насправді я хотів сказати, що, на нашу думку, до Академії можна прийняти ще трохи дівчат. Заради експерименту. Тільки спочатку розберемося з убиральнями.

— Це вам вирішувати.

— І мені здалося... Ну, оскільки нам, схоже, судилося стати навчальним закладом зі спільною освітою для хлопців і дівчат, то я подумав...

— Що?

— Чи не могли б ви знайти можливість, ну, погодитися зайняти крісло.

Він відкинувся назад.

Просто під його кріслом на котках із сірників проїхав шматочок цукру і залунав ледь чутний писк мурах-наглядачів.

— Гм, — сказала Бабуня. — Не бачу причин відмовлятися. Я завжди хотіла таке плетене, знаєте, з парасолькою від сонця[26]... Якщо неважко.

— Я не зовсім це мав на увазі, — сказав Прямокут і швидко додав: — Хоча не сумніваюся, що це теж можна влаштувати. Але я хотів запитати, чи не могли б ви приїздити й читати лекції? Час від часу.

— Про що?

Прямокут подумки пошукав годящу дисципліну.

— Про різне зілля? — навмання запропонував він. — Ми тут не дуже знаємося на зіллі. І про головознавство. Еск багато розповідала мені про головознавство. Це звучить фантастично.

Шматочок цукру смикнувся востаннє і зник у тріщині в найближчій стіні. Прямокут кивнув у той бік.

— Вони просто-таки зловживають цукром, — сказав він. — Але нам совість не дозволяє щось із цим зробити.

Бабуня спохмурніла і кивнула в тому напрямку, де крізь серпанок над містом поблискував сніг на верхівках Вівцескельних гір.

— Неблизький шлях, — сказала вона. — Не в моєму віці гасати то сюди, то туди.

— Ми могли б придбати для вас значно кращу мітлу, — сказав Прямокут. — Таку, яку не доведеться запускати з поштовху. І ви, ну, могли б отримати тут квартиру. І стільки старого одягу, скільки можете нести, — додав він, пускаючи в хід свою таємну зброю. Останнім часом він далекоглядно зробив певні інвестиції в спілкування з пані Герпесюк.

— Гм-м-м, — промовила Бабуня. — Шовк?

— Чорний та червоний, — сказав Прямокут.

Перед його очима промайнув образ Бабуні в чорному й червоному шовку, і він щосили увіп’явся зубами в свою оладку.

— А влітку ми, можливо, відправляли би деяких студентів до вас, — продовжував чарівник. — Для проходження практики «в полі».

— У чиєму ще полі?

— Я маю на увазі, вони, поза сумнівом, зможуть багато чого у вас навчитися.

Бабуня поміркувала. Туалет явно треба буде добре почистити перед настанням спеки, а козячий хлів буде повен перегною вже до весни.

Сапання городу із зіллям забирало час щодня. Стеля в спальні мала жахливий вигляд, та й черепицю місцями не завадило б замінити.

— Проходження практики, кажете? — замислено промовила вона.

— Саме так, — відповів Прямокут.

— Гм-м-м. Що ж, я про це подумаю, — пообіцяла Бабуня, інтуїтивно відчуваючи, що на першому ж побаченні не варто погоджуватися на все.

— Можливо, ви завдали би собі клопоту повечеряти сьогодні зі мною і повідомити про ваше рішення? — очі Прямокута палали.

— А що подаватимуть?

— Холодне м’ясо з картоплею.

Пані Герпесюк зробила свою справу на відмінно.

Отак воно й було. Що ж до Еск та Саймона, то вони продовжили розробляти цілком новий тип чародійства, який ніхто не міг до пуття зрозуміти, але всі вважали дуже корисним, а в чомусь навіть і заспокійливим.

Ще важливішим, можливо, було те, що мурахи використали всі вкрадені ними шматочки цукру для будівництва в одній зі стінних пустот невеличкої цукрової піраміди, в якій вони поховали муміфіковане тіло своєї спочилої королеви. На стіні однієї з крихітних потаємних камер гробниці вони висікли комашиними ієрогліфами істинний секрет довголіття.

Мурахи сформулювали рецепт абсолютно правильно — і це могло б мати неабиякі наслідки для всесвіту, якби напис геть-чисто не змило водою під час наступної повені.