Право на пиво

Олег Овчинников Малесенький принц

Моєму братові Ігорю, великому шанувальникові пива «Оболонь» у день його двадцятишестиріччя.

— Хмм… Оболонь? — з сумнівом повторив Командор і погладив лівий підлокітник крісла. Потім посунувся праворуч і погладив правий підлокітник. Неможливість виконати обидві ці елементарні дії одночасно трохи дратувала.

— Так, «оболонь» чи «оболоня», — підтвердив ксенолінгвіст. — Місцева морфологія допускає обидва варіанти написання.

— Хмм… Шкода, що ми не уточнили правильний ще при першому аудіовізуальному контакті. Ще місяць тому я нізащо б… — Командор зітхнув. — Правду кажуть, що досвід полишає нас із віком. І що ж являє собою ця сама «оболоня»?

— Поки неясно. Але Ерік Очі-й-Вуха з хвилини на хвилину має завершити сканування планетарної ноосфери у пошуках інформації. А ось, до речі, й він.

Двері командорської каюти безшумно ковзнули убік, і на порозі з’явився Ерік. Він провів долонею по збуджених очах; обережно, немов боячись обпектися, поторкав мочки палаючих вух — і пояснив зніяковіло:

— Це варварська планета, мій принце! Схоже, тут не чули про вікові цензи на інформацію. Все, що завгодно, — у вільному користуванні. Навіть… Навіть… — губи його затремтіли.

— Заспокойтеся, мій друже, — мовив Командор. — Я розумію глибину вашого потрясіння. Що поробиш, у нашому становищі вибирати ні з чого. Хто б не простягнув нам руку допомоги, ми повинні прийняти її з вдячністю. Навіть від варварів. Але скажіть, Еріку, чи вдалося вам пролити світло на проблему, яка нас цікавить? Що таке «оболоня» і з чим її їдять?

— Оболонь, — виправив Ерік і знайшов у собі сили прямо глянути в очі принца, світло-блакитні, в обрамленні дрібних напівпрозорих війок. — Та її не їдять, а п’ють. Наскільки мені вдалося з’ясувати, так називається сорт пива.

— Пива? — здивовано повторив Командор. — Що таке «пива»?

Інформаційний суперсенсор на прізвисько Очі-й-Вуха зам’явся.

— Це не так просто пояснити. За одними джерелами пиво є алкогольним напоєм. За іншими воно не підпадає під чинність закону про рекламу алкогольної продукції і придбати його може хто завгодно. Навіть… Навіть… — він опустив голову на груди, і плечі його дрібно затряслися.

— Ну, — поквапив Командор. — Будь ласка, візьміть себе в руки.

Ерік стиснув пальці в кулак, зробив глибокий вдих і випалив у пориві запеклої рішучості:

— Особи, які не досягли вісімнадцяти років, — потім підняв голову й додав у виправдання: — Не подумайте, мій принце, що я спотворюю факти. Конкретно це місце я просканував разів десять!

— НЕ досягли? — неголосно ойкнув ксенолінгвіст. — Не «ті, що досягли», а ті, що «НЕ досягли»? Свята Короно, це справді варварська планета!

Командор не взяв до уваги його голосіння. Він почухав кінчик носа і спробував наморщити чоло, але, звичайно ж, не зміг цього зробити з цілком зрозумілих фізіологічних причин.

— Алкогольний напій? — промурмотав він. — Закон про рекламу?

— Я ж казав, що це непросто пояснити, — нагадав Ерік, ледь не плачучи.

— А втім… Немає часу розбиратися. Хвилина зволікання може коштувати життя! Але чи вдалося вам з’ясувати основне? Де знаходиться ця загадкова «оболонь»?

— Так, мій принце. Вдалося. Ось вона.

Ерік зробив крок до голографічного зображення планети, що висіло посеред каюти, м’яко крутонув переливчату кулю у долонях і впевнено тикнув пальцем у якусь точку на її поверхні.

— Тоді вперед! — віддав наказ Командор. — До речі, хто-небудь… зніміть мене з цього крісла.

«А може, не мудрувати? Взяти й написати: «Оболонь — Експортне»?» — без поспіху міркував Максим, розвалившись у незвично м’якому кріслі свого начальника, яке цього ранку пустувало… тобто, вже ні. З незручним стільчиком, що обертався, на якому Максим за звичкою відсиджував свій, скажімо так, робочий час, крісло Валерія Олександровича не йшло ні в яке порівняння. Розважатися у такому було одне задоволення, а працювати… Працювати, як не дивно, як і раніше, не хотілося. Особливо коли з усього відділу ти залишився один, ніхто не зиркає через прес-пап’є, не гарчить людським голосом: «Ти, Широбоков, той — кінчай мені дисципліну розхитувати. Уночі позіхати будеш».

Ні, «Експортне» не піде, вирішив Максим після кількох позіхів. Хоч воно і призначене здебільшого на експорт, але ж не можна так уже — у лоба. Імпортери на назву навряд чи купляться, а свої, навпаки, ще образяться, не стануть брати.

Він знову взяв зі столу дволітрову баклажку з дослідним зразком і задумливо поколихав на долонях.

Ти ба, важкенька! Може, так і назвати — «Золоте»? Хоча ні, було вже — «Клінське». Тоді «Платинове»? Теж ні, «Тінькофф» раніш нас похопився. А може…

Закінчити думку Максимові не дали двері кабінету, що відлетіли убік і з гуркотом встряли у стіну. «Все одно нічого путнього на думку не спадає», — за інерцією додумав він, машинально щулячись у начальницькому кріслі і через пап’є в усі очі розглядаючи дивних гостей. На щастя, вони не були схожі ні на групу захоплення, ні на виконавчих приставів від податкової, що наскочили з раптовою інспекцією у штаб-квартиру процвітаючої пивоварної компанії. Чесно кажучи, вони взагалі ні на кого не були схожими.

Першим у кімнату, прихилившись, ступнув громило двометрового зросту, від могутньої шиї до п’ят затягнутий у чорну шкіру, щедро присмачену заклепками, шпичаками й обручами з якогось тьмяного металу. Постояв, заповнюючи пройму дверей, оглянувся й ступив крок убік. Того, хто увійшов слідом, Максим роздивився не відразу. Перешкодила інертність мислення і пап’є у вигляді виконаного з димчастого кришталю космічного човна, що відсотків на сімдесят загороджував поле зору. Тільки обережно виглянувши зі свого укриття, Широбоков розглядів ледь виступаючу над столом маківку, прикрашену рідкою порослю світло — золотавого волосся й короною з того ж тьмяного металу, щоправда, надягнутою чомусь зубцями донизу. Услід за коротуном у короні в кабінет одночасно ввійшли два хлопчики років дев’яти, одягнені в яскраві камзольчики різних кольорів. Той, що в синьому, був надзвичайно окатим і капловухим. Зелений камзол іншого, немов студентська шпаргалка, був поцяцькований різноманітними позначками, ієрогліфами й рунами.

Обвівши кімнату поглядом, зелений розгублено обернувся до синього.

— Знову нікого! — сказав він. — Очі-й-Вуха, невже цього разу тебе все ж таки підвів нюх?

— Не може бути, — відмахнувся синій і, немов радарна антена, повів головою з боку на бік, придивляючись і прислухаючись. — Тут хтось є, але ми його просто не бачимо.

Максим у сотий раз вилаяв себе за те, що з’явився на роботі у вихідний день, плекаючи в душі боязку надію на оплату понаднормових; пожалкував, що не може злитися з навколишнім середовищем, як хамелеон, і спробував у міру скромних можливостей стати ще непомітнішим. Однак спроба його провалилася з тріском, хрускотом і скрипом. Тобто, навпаки: спершу під Максимом по-зрадницьки скрипнуло крісло, потім захрумтів під підошвою кинутий мимо кошика паперовий листок, і, нарешті, тріснуло у двох місцях випадково зачеплене ліктем пап’є.

Зрозумівши, що його помітили, Максим підібрав космічний човен з килима, товщина і ворсистість якого мало посприяли м’якій посадці. Похитав головою, розглядаючи кучеряву тріщину між житловим модулем і ходовою рубкою, встановив човен на попереднє місце і знову заклопотано гулькнув під стіл. Крекнувши, дотягся до зім’ятого папірця, акуратно розправив його на колінах і з глибокодумним виглядом прочитав власноручно зроблений запис: «Оболонь — Максолітове? Ні!».

— Ось же він! — в один голос вигукнули пацани, що начебто відбилися від новорічної маскарадної процесії. «Рівно на місяць», — подумав Широбоков, ковзнувши поглядом по аркушу перекидного календаря з написом «1 лютого».

— Хто тут? — здригнувшись — треба сказати, дуже реалістично, — запитав він.

Шкіряний велетень у два величезні кроки перетнув кабінет, навис над Максимом, який при його наближенні відразу втиснувся в крісло, і поманив працівника схожим на руків’я меча пальцем.

— Ви… до мене? — уточнив Максим, обачливо дивлячись на плечі велетня, що, усупереч законам перспективи, ставали чим вище, тим ширшими.

— Ги-и… — вишкірився гігант, а десь із-за столу, з того місця, де маячив притоплений поплавець коронованої маківки, зненацька пролунало:

— Це залежить від того, ким ви є. Нам потрібен головний по «Оболоні». Це ви?

Запитання було поставлене дитячим голоском, але таким тоном, що Максим, мабуть, не посмів би промовчати у відповідь навіть без присутності велетня, який висів над душею. Він лише трохи забарився, збираючись із думками.

Головний по «Оболоні»? Це як подивитися. З одного боку, працює він тут без року другий місяць, зарплату дотепер іспитову отримує. Випробовують на ньому, отже, чи довго проживе молодий фахівець на таких грошиках. З іншого боку, напередодні ввечері, вирушаючи у Франкфурт на пивний ярмарок, Валерій Олександрович підкреслив — і словесно, і владним порухом брів, — що залишає Максима за старшого. Правда, тільки у своєму відділі і тільки до понеділка… Але хто його знає, чи не озвіріє ця клепана туша, не заставши на робочому місці потрібної їй людини? Але й брехати в такій компанії здавалося небезпечним. Раптом той капловухий окастик може на слух відрізнити правду від брехні?

Промучившись хвилину, Максим вибрав із безлічі у принципі правдивих відповідей єдину інтуїтивно правильну.

— У даний час — так, — обережно сказав він.

— Дуже добре! — почувся бадьорий писк із-за столу. — У такому разі… Грюелю, будь ласка, постав мене о-ось туди!

Велетень слухняно нахилився і з обачністю, яку в ньому важко було запідозрити, поставив на сидіння стільця для відвідувачів свого маленького пана. Як і слід було очікувати, ним виявилася дитина, майже немовля, на вигляд не більше двох років від народження. Крім корони, вона була одягнена у м’які чобітки і блискучий білосніжний плащ, схожий на складені за спиною ангельські крильця. При погляді на Максима на пухленькому личку маляти з’явилася недитяча недовіра.

— Хмм… А ви впевнені, що саме ви тут найголовніший?

— Ну-у… Якщо взяти до уваги, що, крім мене, зараз у всьому будинку лише кілька прибиральниць і охоронець… До речі, як вам вдалося оминути охорону?

— Про що це він, Карле? — немовля нетерпляче обернулося до дитини, яка виглядала старшою у зеленому камзолі з літерами.

— Мені здається, що його турбує доля тієї кумедної людини, що намагалася перешкодити нам увійти, — зробивши крок уперед, шанобливо вклонився той.

— Ах, ось воно як. Так, нам довелося його нейтралізувати.

— Е-е-е… — сказав Максим і покосував на схрещені на грудях велетня руки, що товщиною більше нагадували ноги.

— Не хвилюйтеся, з ним усе добре. Ми тільки-но скористалися симпатайзером. Якщо хочете, можете глянути на свого товариша.

До цього моменту Максим був радий скористатися будь-яким приводом, аби відстрочити продовження небезпечної бесіди. Не без проблем розминувшись із велетнем, він на ватяних ногах дістався до дверей кабінету і, міцно схопившись за косяк, виглянув у коридор.

З того місця, де стояв Максим, пост охорони було видно чудово. Два столи, складені буквою «Т», стілець і Сергійович, який сидів на ньому. Зростом і шириною плечей він тільки трохи програвав шкіряному гігантові. На дозвіллі охоронець розважався жонглюванням двопудовими гирями і плетінням японських журавликів із восьмидюймових цвяхів, а зараз сидів упівоберта до Максима і з запалом милувався яскравою червоною кулькою на своїй широкій, немов млинець від штанги, долоні. Не помічаючи нічого навкруги, Сергійович то віддаляв руку з кулькою і захоплено цокав язиком, то підносив до самого обличчя і витягував губи трубочкою, начебто збирався поцілувати яскраво-червону іскринку. Останній раз подібну екзальтацію на обличчі охоронця порядку Максим спостерігав із місяць тому, коли Сергійович рядком уклав уздовж плінтуса чотирьох підпилих дембелів, які завітали до офісу погрітися. Тепер здається, він навіть нашіптував кульці ніжні слова!

Повернувшись на своє місце — правильніше сказати, на місце Валерія Олександровича, окуповане незаконно і, отже, на лихо, — Максим помітив, що більше не боїться. Замість страху і нервової напруженості відчував апатію і повну байдужість до своєї подальшої долі. Зокрема, він зовсім не образився, коли нахабний карапуз у кріслі навпроти, свердлячи Максима допитливими очицями, пролепетав:

— І все ж мені б хотілося бути впевненим на сто відсотків. Скажіть, чи немає когось у вашому оточенні, хто нехай не такий головний, але… молодший?

— Ні, — буркнув Максим і опустив лікті на стільницю, притиснувши зверху важкою головою. Справді, куди вже молодше? «Молодший маркетолог» — ось що напишуть у його трудовій, якщо він успішно завершить іспитовий період. Тобто, принаймні, доживе до його закінчення.

— Що ж… — по обличчю карапуза було видно, що він на щось зважився. — У такому разі нам, очевидно, доведеться мати справу з вами. Сподіваюся, вас не занадто зачепила моя, дозволю собі зауважити, цілком природна недовіра?

— Аж ні як, — у тон нахабі відповів Широбоков.

— От і славно. У якості вибачення можу відзначити, що незважаючи на ваш похилий вік, я не спостерігаю на вашому обличчі явних ознак виродження, — продовжував знущатися недомірок у короні. — У вас поміркований погляд і зв’язна мова. Повинен визнати, що для своїх років ви чудово збереглися!

Таких, як ви, у нас називають вундер… вундер… — Малюсінькі пальчики незграбно клацнули.

— Вундеральте, мій принце, — негайно прийшов на допомогу зелений камзол.

«Похилий вік! — поморщився Максим. Та ж йому тільки у березні стукне вісімнадцять!»

Якщо, звичайно, одоробало з ковадлами замість кулаків не стукне його до того.

— У кого це «у вас»? — байдуже запитав Широбоков. — Звідкіля ви узагалі взялися?

— О, це довга історія! — попередив зелений камзол, а синій закотив величезні очі до стелі, начебто відшукуючи на ній мікроскопічні тріщинки.

— Нічого, — заспокоїв Максим, згадавши Сергійовича і його нову любов, яскраву і, схоже, взаємну. — Думаю, що до завтрашнього ранку нас ніхто не шукатиме. Валяйте, розповідайте.

І йому розповіли.

Коли король Нюк, володар маленької планетарної держави Чальдина, почав забувати своє нескладне, по суті, ім’я, природа змилостивилася над старим і послала до нього спадкоємця. Малий, ледь почавши говорити, охрестив себе Ромуальдом і поставив батькові вимогу не затягувати процедуру передачі повноважень. Тому, як тільки спадкоємець зміцнів настільки, що навчився відривати від столу королівську печатку, старий монарх із полегшенням зняв корону зі своєї потемнілої від пережитого голови і переклав на юну голівку Ромуальда, а сам пішов на спочинок. Несподівано для себе він захопився бодібілдінгом, парасерфінгом, фрідайвінгом і іншими безневинними забавами, якими люблять потішатися пенсіонери, ті що благополучно перейшли шістнадцятирічний рубіж. А оскільки екс-королева, як і раніше, всюди супроводжувала свого чоловіка, то не було нічого дивного в тому, що три роки поспіль, десь у проміжку між двадцятиденним марш-кидком через пустелю та сходженням на крижаний пік, вона принесла чоловікові другу дитину, також хлопчика.

Весь перший рік свого існування малюк мовчечки зносив тягар екстремального способу життя, бовтаючись у похідному ранці за спиною в матері, однак після закінчення цього терміну люб’язно попросив представити його до королівського двору, як того вимагають закон і правила пристойності. Переглянувшись і спільними зусиллями згадавши, що означає «до двору», колишні король і королева зручніше перехопили весла (а розмова відбулася під час швидкісного сплаву по гірській ріці) і спрямували тримаран за течією, туди, де виростали з граніту стіни й вежі їхньої фамільної резиденції.

Однак «до двору» молодий принц не придався. Ромуальд зустрів новоз’явленого брата, м’яко кажучи, без ентузіазму і навіть відмовився від бесіди з ним, порушивши тим самим неписане правило про уважливе ставлення до молодших. Причину такої поведінки неважко було зрозуміти. Розбещений владою, Ромуальд у свої чотири з хвостиком почував себе ще цілком здатним подбати про довірену йому планету-державу і не палав бажанням передавати кермо влади в чужі, нехай навіть більш гідні, руки. Закон про успадкування недвозначно вимагав від нього поступитися своїми правами молодшому нащадку королівського роду, але амбіції не дозволяли цього зробити. А можливо, тягар влади притлумив свідомість монарха, змусив передчасно розтратити відпущений запас кмітливості, і тепер він не усвідомлював своїх дій. Як би там не було, замість того, щоб всадовити молодшого брата на трон і покласти на його голову корону, Ромуальд вирішив відправити небажаного родича у вигнання. Заслати на безлюдний острів. Ув’язнити в острозі. Словом, куди завгодно, де завгодно, аби подалі й на довше. Придворне оточення Ромуальда не насмілилося перечити його рішенням, оскільки здебільшого складалося з ретроградів, тих, що розміняли другий десяток та були згодні на все, тільки б тихо провести решту свідомого життя на теперішніх посадах. Лише кілька обурених голосів пролунало на підтримку законного спадкоємця і древніх традицій. Батьки опального принца на той час уже ледве розрізняли право та ліво і також не змогли забезпечити сина істотною підтримкою у боротьбі за трон. Але в один з поодиноких моментів просвітління батько Нюк урочисто вручив сину свої порвані боксерські рукавиці.

У такій ситуації маленькому принцові не залишалося нічого іншого, як, не чекаючи на вирішення власної долі, не знайшовши допомоги і співчуття на рідній планеті, разом із жменькою прихильників вскочити в перший-ліпший готовий до старту зореліт і спробувати долі у чужих світах.

— І ось ми тут, — закінчив свою розповідь Командор, власнонаречений лідер малюсінького загону повстанців.

— То ти… ви справді принц? Треба ж! Я тільки-но побачив вас… тебе — відразу подумав: ось він, Маленький принц! — зізнався Максим, від хвилювання плутаючись у займенниках і ховаючи за долонею посмішку дурнуватого розчулення.

Він повірив Командору відразу й назавжди. Не тільки через червону кульку, що відключила здорованя-охоронця не гірше, ніж удар кувалдою у чоло. І не тому, що побачив одразу трьох не по роках тямущих хлоп’ят. Просто подивився в блакитні, наче Земля на знімку з супутника, очі маляти, перевів погляд на пап’є у вигляді ракети, що вже ніколи не злетить, тому що тріснула у двох місцях, — і повірив.

Напевно, дуже хотів повірити. І в глибині душі завжди очікував чогось подібного.

— Принц, — з подихом повторив хлопчик. — На жаль, тільки за походженням.

— Але ця корона…

— Корона? — тонкі губи склалися в гірку іронічну усмішку. — Ця дешева платинова підробка? О, ні, це терновий вінець, зубці якого впиваються мені в шкіру, щоб я ні на мить не забував про пережиту ганьбу і приниження. Але нічого, прийде час — і цей символ вигнання замінить справжня виблискуюча корона Чальдіни з найчистішої, найшляхетнішої жерсті!

— Але… чому? — запитав Широбоков, який остаточно розгубився при згадці про платину і жерсть.

— Що — чому?

— Усе — чому! — зусиллям волі Максим змусив жвавий рій запитань в голові вишикуватися по одному. — Насамперед, чому у вас… перепрошую… чальдійців?

— Чальдінців, — виправив його зелений камзол.

— Ага, чальдініан — такі дивні традиції успадковування? Чому трон і корона повинні діставатися молодшому синові короля, а не старшому, що було б логічніше?

— Тобто… як це? — сторопів принц. — Що означає логічніше? — і так подивився на Максима, наче каявся у своїх недавніх словах про осмислений погляд і зв’язане мовлення. — Але ж… чим людина молодша, тим вона розумніша, хіба ні? — заговорив він тоном дорослого, котрому доводиться пояснювати дитині очевидне. — Коли ми з’являємося на світ, наш мозок зберігає в собі все, що будь-коли знали і пам’ятали наші пращури. Родова пам’ять, невже ви забули про це? Чому дитина мовчить перші місяці життя? Тому, що все знає!

— Жарт, — напівголосно прокоментував капловухий.

— Ги-и! — охоче посміхнувся Грюель, наче гарбуз-рекордсмен, випотрошений напередодні Хелоуіну.

— Звісно, жарт, — згодився принц. — Але з неабиякою часткою правди. Принаймні розмовляти і забувати людина починає приблизно в тому самому віці — один рік. До цього моменту вона в повному обсязі володіє усуспільненим досвідом, що встигли накопичити її пращури. Пізніше — щодня, якщо не щогодини, щось утрачає незворотно. Мало кому вдається зберегти до п’ятнадцяти років хоча б маленьку валізку з того величезного багажу знань, що дається нам від народження. Більшість підходить до цього рубежу з порожнім багажем: інтелект на нулі, зате відмінно розвинені рефлекси, яким не заважає — прошу вибачення за каламбур — зайва рефлексія. Ось як це відбувається на Чальдіні. А у вас, землянинів, хіба не так?

— Землян, — уточнив Максим. — Що ви? Зовсім не так! Нам нічого не дається від народження. Ну, крім гучного голосу і кепського характеру. Щоб опанувати знання, землянам доводиться довго і завзято вчитися.

— Нам теж доводиться вчитися — щоб не так швидко забувати. У конкретному віці кожен чальдінець зобов’язаний вибрати собі ім’я та майбутню професію. Після цього він день за днем тренує пам’ять, щоб важливі для нього спогади залишалися з ним якомога довше. Наприклад, Карл постійно освіжає свої пізнання в лінгвістиці, Ерік кожну вільну хвилину гострить навички інформаційного сканування, а я… я намагаюся не розучитися керувати державою. І доки цього не сталося…

Коли Командор замовкав, він не відрізнявся від звичайної дитини. Зараз, із стиснутими губками і мокрою доріжкою на щоці, він нагадував малюка, у якого обманом відібрали улюблену іграшку… чи улюблену планету.

— Розумію, розумію, — Максим поквапився відвернути співрозмовника від тяжких дум. — А зараз — увага: питання на мільйон! Чим саме я можу стати у пригоді?

— Ми не знаємо, — зізнався принц. — Тобто, не знаємо, чим, але точно знаємо, що це повинні бути саме ви.

— Це ще звідкіль?

— Поясни йому, Еріку.

— Авжеж, мій принце, — від пронизливого погляду синього камзолу Максим пощулився. — Перш ніж висадитися на вашу планету, нам удалося налаштувати інфопортал і за допомогою голопроекції вступити у контакт з одним із місцевих мешканців. Він і порадив звернутися за допомогою до вас.

— До мене? — Максим недовірливо хмикнув, прикидаючи в голові, хто з його знайомих здатний на такий дурний жарт. — А хто це був?

— Джерело, гідне довіри, — ухильно відповів Ерік, потім опустив свої очиська і навіть, як здалося Широбокову, трохи зменшив розмах вух. — Тобто… так нам здавалося тоді. Ми ж не знали, що у вас, землян…

— Це вже не має значення, — урвав його белькотання маленький принц, знову стаючи Командором. — Наш пілот саме зараз переживає кризу середнього віку — йому майже десять! Ще тиждень зволікання — і він розучиться водити зореліт. Так що або нам допоможете ви, або ніхто. Зважуйтеся!

— Та я не проти допомогти, — спробував пояснити Широбоков. — Просто ніяк не второпаю, чим саме. Мені ще навіть не вісімнадцять, в армії не служив, із видів зброї володію хіба що лопатою. У крайньому разі можу правильно надягти протигаз і розібрати автомат за півхвилини. Щодо зібрати — то не впевнений. У дитинстві я, як і всі, мріяв стати космонавтом, але став поки що тільки молодшим маркетологом у компанії, що виготовляє пиво, і просто не знаю…

— Пиво? — перебив його Командор. — Давно збирався запитати, що таке пиво?

— Ну… це… — як часто буває при спробі визначити елементарне поняття, Максим відчув непевність. — Пиво воно і є пиво. Ось!

Він узяв зі столу баклажку безіменного поки продукту і машинально відкрутив кришечку.

— Ммм, як приємно пахне, — прокоментував Командор, присуваючись ближче.

Ерік і Карл теж наблизилися до столу, наче загіпнотизовані, а Грюель, який і так стояв упритул, схилився над відкупореною пляшкою, поводячи з боку у бік величезним, як двохсотватна лампочка, носом.

— Хочете спробувати? — розгублено запропонував Максим.

Четверо інопланетних гостей тільки голосно й узгоджено ковтнули.

Зробивши далеко не першу за сьогодні службову провину, Широбоков дістав з тумбочки Валерія Олександровича, переустаткованої у мінібар, трохи різнокаліберних посудин. Щедро наповнив кухлі собі та велетню. Не заощаджуючи на піні, розмашисто хлюпнув у грановані склянки Еріку і Кардові. Подумавши, капнув і принцові — на денце чарки, — але все одно якийсь час потім почував себе незатишно, наче споював малолітніх. Запропонував:

— Ну… за зустріч?

— Так. За зустріч і за нашу перемогу! — проголосив принц і поважно кивнув Максимові, піднявши чарку на рівень очей. — 3 вашою допомогою.

Максим знизав плечима й сьорбнув із кухля.

— Ммм… На смак вона ще приємніша, — помітив Командор, поправляючи терново-платиновий вінець, що з’їхав на чоло.

— Воно, — виправив допитливий лінгвіст. — Пиво — середнього роду.

— Я мав на увазі не будь-яке пиво, а конкретно «Оболонь», — холодно заперечив Командор.

— Прошу вибачення, мій принце, — потупився Карл. — Ви маєте рацію. Це чудовий напій. І, якщо хазяїн не проти, я б не відмовився повторити.

— Справді, — підтримав принц, теплішаючи обличчям від одного лише погляду на пляшку з нерівним написом «ЗРАЗОК» на звичайному листочку, що тимчасово замінював етикетку.

— Ги-и, — по-своєму виразив згоду Грюель.

— А мені, отже, цілий вечір розливати? — поскаржився для виду Широбоков.

— Ну, ви ж головний по «Оболоні»! — резонно помітив Ерік.

Максим знову знизав плечима і розлив по другій.

— Гей, Грюлю! Грю-ушо! — страшним шепотом говорив він кілька годин по тому. — Ти це, чуєш? На ніч корону поклади куди-небудь на холод. У морозильник, чи що там у вас замість нього. Щоб зранку того…

Велетень зупинився й обернувся в дверях. На його руках, згорнувшись домашнім кошеням, мирно посапував принц. Терновий вінець, щоб не загубився, Грюель насунув собі на маківку, але через невідповідність розмірів символ мучеництва постійно зісковзував набік, норовлячи зависнути на вусі величезною сережкою. На лівому плечі велетня теліпався Ерік. Його очні яблука, що розміром не поступались великому ранету, безладно рухалися за напівприкритими повіками, від чого здавалося, що й уві сні суперсенсор продовжує сканувати інформаційний простір. Карл поки ще тримався на власних ногах, спираючись на правий лікоть Грюєля. Обернувшись разом з гігантом, він широко посміхнувся Максимові і послав йому повітряний поцілунок.

Грюель мовчки кивнув і вийшов, старанно притискаючи до грудей сплячого принца. Широбоков так і не зрозумів, чи дійшло до велетня хоч щось зі сказаного.

— Тому, завтра на світанку, як домовилися. На старій автостоянці за кільцевою, — про всяк випадок нагадав він гучній порожнечі коридору.

Ніхто не відповів йому. Навіть Сергійович, який, поклавши під щоку кулак, спав на своєму робочому місці. З кулаку назовні пробивалося ледь помітне червонувате сяйво, а на розслабленому обличчі охоронця читалася повна гармонія між зовнішнім і внутрішнім світом.

— Ну і добре, — сказав Максим, зачиняючи за собою двері.

Справді добре. Навіть чудово.

Уперше в історії взаємин двох рас переговори минули успішно. Можна сказати, на вищому рівні.

Насамперед сама собою народилася назва для нового сорту пива. «Оболонь — Королівське» на смак Максима звучало непогано. Командор і Ерік розділяли його кут зору, Карл хотів було запропонувати варіант «Останній довід», але вчасно згадав про субординацію, а задоволене «Ги-и» велетня ніяк не позначилося на результатах голосування.

Крім того, на зльоті фантазії Максим за інерцією придумав назву для наступного сорту пива, безалкогольного, виробництво якого планувалося почати за тиждень.

Першу партію нового бренду — два пакунки «Королівського» банкового — Широбоков одразу вигідно продав. Точніше, обміняв на два платинові браслети, що до цього прикрашали грюелівскі зап’ястя, тобто, висловлюючись ясніше, відрізнялися розмірами не на жарт. І хоча Максим не знав поточних цін на платину на світовому ринку дорогоцінних металів, він у будь-якому випадку вважав наслідок угоди непоганим додатком до іспитової зарплатні.

Але ж цей контракт став тільки першою віхою в історії тривалого, як він сподівався, співробітництва Землі та Чальдіни, у якому самому собі Максим відводив скромне місце головного менеджера у міжпланетному експорті.

Отже, якщо подумати, іноді приходити на роботу в неділю дуже навіть корисно.

З цими думками Максим підійшов до вікна, дістав через штору останню, ледь не з боєм відібрану у велетня баклажку, на дні якої ще щось хлюпало, і, закинувши голову, вихлебтав її прямо з горлечка. Після чого замружився, потряс головою і вимовив з почуттям:

— За мирний космос!

— Ваша корона, принце! — сказав Карл, старанно дивлячись убік.

Після вчорашніх пригод у Командора теж не було бажання зустрічатися з ним очима. Та й узагалі довго тримати їх розплющеними здавалося суцільною мукою.

— Холодненька! — в’яло зрадів він, насуваючи корону нижче на чоло.

«Мабуть, ніколи ще дотик тернового вінця не був таким приємним», — подумав принц, посміхнувся своїй думці й одразу про це пошкодував.

— По-моєму, дехто вчора негоже поводився, — ойкнувши, промурмотів він.

— За декого не відповім, але ви, мій принце, були, як і завжди, суцільна бездоганність, — тактовно збрехав ксенолінгвіст.

— Так? — у голосі Командора відчувався сумнів. — Навіть від того, що я пам’ятаю, я страшенно ніяковію. Але ж, здається, я пам’ятаю далеко не все.

«І слава Короні!» — думкою подякував Карл, згадуючи, як принц стрибав і крутився на стільці, безглуздо хихотів, а у відповідь на несподівану пропозицію Максима «Хочеш, я намалюю тобі баранчика?» виліз на стіл, де взявся зображати баранчика у своїй оригінальній інтерпретації.

— Ну та це все дрібниці у порівнянні з головним, — прийшов до втішливого висновку принц. — Головне ж полягає в тому, що джерело нас не підвело. Максим Широбоков справді виявився саме тим, хто нам потрібний, а його чудова «Оболонь» — тією таємною зброєю, що допоможе нам повернути… повернути… повернути потоптану справедливість, — із третьої спроби виговорив він, знову охнув та додав: — Отакої!

— Води? — з розумінням уточнив лінгвіст.

— Мабуть, так, — погодився принц, про всяк випадок утримавшись від кивка. Напившись, він продовжив: — Як показав нещодавній експеримент, земне пиво діє на чальдініан, як аттрактивні феромони на тварин, іншими словами, нестримно притягує. Його хочеться пити знову і знову, знову і знову, знову і… — Карл стримано кашлянув у кулак, і Командор підняв на нього очі, погляд яких помалу прояснявся. — Загалом, поки не закінчиться. Єдина біда: у великих кількостях пиво погано позначається на розумових здібностях і загальному стані організму. Причому, що є немаловажним, у першу чергу воно виводить з ладу наймудріших. Ви теж це помітили, Карле?

— О, так! — відповів той і не став нічого додавати, хоча міг би. Як це забудеш! Він добре пам’ятав, що першим закуняв на столі Його майбутня Величність, трохи пізніше відключився Ерік. Що було далі, щоправда, він пам’ятав уже не так добре. Як би то не було, краще від усіх експеримент переніс безмозкий Грюель. Він добрався до зорельоту сам, допхав інших і, здається, у нього навіть вранці не боліла голова.

— Ми обов’язково повинні використовувати унікальні властивості «Оболоні» у нашій боротьбі, — проголосив принц. — Для цього нам потрібно, щоб пиво якимось чином потрапило на очі Ромуальду. Яким саме — справа техніки. Наприклад, ми принесемо його як символічний дарунок у знак нашої добровільної відмови від престолу. Ніби-то. Він зробить ковток і не зможе зупинитися. Як наймудріший — у своєму оточенні, звичайно, — Ромуальд упаде першим. Його прибічники, позбувшись свого лідера, будуть уже не такими небезпечними для нас. Так, але спершу переллємо пиво з дорогоцінних бляшаних посудин у щось більш придатне. Земляни все ж таки дивні люди. Так поводяться з жерстю, начебто на Землі її — як грязі. Ні, навіть гірше — приблизно як ми з платиною. Ці баночки підуть на підкуп придворних і на закупівлю озброєння. Хоча, якщо все піде за планом, зброя нам навряд чи знадобиться, — у світло-блакитних очах принца засяяв пророчий вогонь, спокійна впевнена усмішка торкнула його вуста. — Цей переворот наші нащадки будуть пам’ятати як велику пивну революцію. Безкровну, хоч і не безалкогольну. Основне…

— Що? — запитав Карл, коли відчув, що тривала пауза загрожує перерости у хвилину мовчання.

— Протриматися, — сказав принц, різко сполотнівши і стиснувши кулачки. — Доставити «Оболонь» на Чальдіну. Без втрат.

Карл тільки голосно зітхнув на знак згоди.

— Сподіваюся, пиво добре замкнено?

— Не сумнівайтеся, мій принце.

— А ключ?

— Ключ у надійному місці.

— У якому? — подавшись уперед, з надією запитав принц.

— Не пам’ятаю, — збрехав лінгвіст, дивлячись у підлогу, і це була брехня задля порятунку.

— Ну, д-добре… — повільно видихнув Командор, розслаблюючись. — Авжеж, ви праві, Карле. Накажіть, будь ласка, пілоту збільшити швидкість до третьої світлової.

А про себе подумав: швидше б!

Швидше б закінчився політ, ці три доби змушеного неробства. На Чальдіні, принаймні, йому потрібно буде організувати палацовий переворот, утвердитися на престолі, оновити кабінет міністрів, переглянути закон про вікові цензи — словом, там знайдеться, чим зайняти себе, щоб не думати щохвилини про два пакунки чудового холодного пива, що так приємно шипить і сходить солодкою піною, коли відкриваєш банку…

«Не думати! — обірвав майбутній король потік незносно-солодких думок. — Не думати, не дивитися, а основне — не нюхати! Інакше не втриматися.

Нічого, нічого, — заспокоїв він себе. — Спочатку революція, потім коронація… За цими приємними турботами сам не помітиш, як із Землі прийде посилка від Максима. До речі, не забути б наладити портал! Максим обіцяв, що до того часу з’явиться нове пиво, таке ж смачне, але й таке, що зовсім не впливає на тверезість думок. Воно буде називатися «Маленький принц», невідомо навіщо підкреслив він і якось дивно подивився на Командора.

Начебто чекав на щось.

На що?»

Сергій стояв на одній нозі і розв’язував шнурівку на черевикові, коли маленький Андрійко ввірвався у вітальню й прикував його до місця повідомленням:

— Тату, а я інопланетян бачив!

«Як, знову?!» — захотілося позіхнути Сергію, хоча минулого разу це були, здається, усе-таки привиди.

Однак він упорався з першою реакцією і навіть посміхнувся синові без тіні сарказму.

— Це такі, як у рекламі?

До слова мовити, йому не подобалася реклама сиру «Хохланд», що був за назвою начебто б свій в дошку, а насправді вироблявся за німецьким рецептом.

— Ні-і, — захитав головою Андрійко. — Узагалі ж це був один інопланетянин. Ось такий, — він сильно витріщив очі та пальцями настовбурчив вуха.

— А-а… — протягнув Сергій, ще не вирішивши, як правильно реагувати на фантазію сина. — І чого він від тебе хотів?

— Він сказав, що на їхній планеті ображають одного маленького хлопчика. Спадкоємця.

— Хто ображає?

— Повелитель планети. Він поганий.

— Володар, тобто король? — звично уточнив Сергій. — А чому поганий?

— Тому що не хоче поступатися хлопчику своїм місцем.

— В автобусі?

— Ну та-ату-у! — ображено заволав Андрійко. — Чого ти смієшся? Він не хоче, щоб хлопчик став власником планети замість нього.

— Тобто королем, — наполегливо повторив батько. — І цей поганий король не хоче поступатися законному спадкоємцеві своїм… що?

— Стільцем, — роздратовано буркнув син. — Великий спеціальний стілець для власника планети.

— Цей стілець називається троном. Нуж-бо, скажи: тр-р-рон!

— Тату, давай потім! — заблагав Андрійко.

— Ну добре. І ти, зрозуміло, допоміг цьому маленькому хлопчикові?

— Ти що, тату, взагалі? Я ж сам ще маленький, а в поганого повелителя — ціле військо! Але я сказав інопланетянину, хто може йому допомогти.

— О! Напевно, ти порадив йому звернутися до нашого міністра оборони?

— Ага. Тільки, ти ж знаєш, я не міг сказати йому… Ну…

— Міністр?

— Так. І замість цього сказав «найголовніший».

— Зрозуміло. І як ти думаєш, твоя порада допомогла прибульцям?

Хлопчик знизав плечима.

— Сподіваюся…

— Ну і молодець! Від імені всіх незаслужено скривджених інопланетян виголошую тобі подяку, — тато засунув руку в сумку і щось там пошукав. — І нагороджую… нагороджую… додатковим стаканчиком морозива!

Андрійко відсалютував батькові і, з радості втративши пильність, дзвінким голосом відрапортував:

— Готовий до плаці й оболоні!