Право на пиво

Віктор Лєдєньов Призначення

Механік натиснув кнопку, і машина на підйомнику повільно опустилася. Сонце крізь широкі вікна майстерні засяяло на її лакованому кузові. Механік підняв капот, щось перевірив і закрив. Потім акуратно витер руки ганчіркою, сів за кермо. Мотор м’яко забуркотів, машина повільно викотилася у двір і зайняла місце серед інших. Механік вийняв ключі запалювання, пішов назад у майстерню, озирнувшись на машину ще раз.

У конторі майстерні двоє механіків пили каву з паперових стаканчиків, розташувавшись неподалік від автомата. Прибулий глянув на них, звично змахнувши рукою на знак вітання і, насвистуючи, почав заповнювати бланк. Коли механік закінчив писати, він задоволено хмикнув, підійшов до скляних дверей і постукав.

— Заходь, — почулось через них. Механік штовхнув двері.

— Усе готове, шефе. Нехай забирає машину.

— Молодець! Можеш сьогодні бути вільним.

— Спасибі, шефе.

Двоє механіків запитально вирячились на усміхнену пику товариша, який вийшов із кімнати шефа.

— З чого це така радість?

— Невже премію тобі відвалив?

— Премію не премію, а я сьогодні вже вільний, а вам бажаю добре потрудитися до кінця дня.

— Щастить же декому…

— Зробив колимагу одному важняку. Шеф і розщедрився.

— Підеш до своєї рудої?

— А хіба вона руда? Я позавчора зустрів його з чорною.

— Хіба це має значення, хлопці? Була б вона, а вже якого кольору…

До кінця робочого дня лишалося години зо три, і механік із задоволенням хлюпався під тугими струменями води. Комбінезон і ковбойка полетіли у шафку, на заміну їм з’явилися сині джинси, елегантна сорочка і світла модна куртка. Дзеркало відбило молоде, з правильними, навіть надто правильними, рисами обличчя, і те, як хлопець розчісує чорне мокре волосся…

Вулиця була не настільки велелюдною, як у години пік, однак машини йшли досить щільним потоком. Хлопець перебіг вулицю і сів за кермо жигуля. Світло-блакитна машина влилася до потоку і покотилась по шосе.

Хлопець знову взявся насвистувати, поглядаючи на себе в дзеркало заднього виду. Машина звернула убік від шосе і далі котилася тихими, малолюдними вулицями. Поворот, іще, ще…

За поворотом на тротуарі двоє людей убивали третього. Вони наче ляльку перекидали його одне одному могутніми ударами кулаків. Людина, з обличчям, залитим кров’ю. Нарешті вона впала.

Хлопець за кермом, як бовван, завмер, перелякано дивлячись на те, що відбувалося перед очима.

Людина на землі не рухалася. Тільки губи ще намагалися щось вимовити, мабуть, марне прохання про милосердя. Один з нападників дістав ножа і якось дуже буденно вдарив лежачого.

Бандит витер ніж об одяг убитого, сховав до кишені. Озирнувся, побачив за кілька метрів від себе світло-блакитну машину і попрямував до неї. Він уже майже просунув голову у відчинене вікно, щоб роздивитися, хто сидить за кермом, коли хлопець натиснув на газ, і машина рвонула з місця. Бандит зареготав і щось прокричав услід. Хлопець запекло крутив кермо побілілими руками, намагаючись від’їхати якомога далі від місця трагедії.

— Не жени, розіб’єшся. Ти і так уже далеко від’їхав.

Голос пролунав десь поруч, у машині. Хлопець ударив по гальмах. Зі скреготом машина пішла юзом, розвернулася на дорозі, ледь не перекинувшись, і застигла, упершись бампером у сміттєвий бак.

— Я ж казав, не поспішай. Тепер поспішати немає куди.

— Господи! Хто ви? Що вам потрібно? Ви теж із їхньої зграї?

— Що ви! Я просто вісник.

— Вісник? Нічого собі жарти… Ну ж бо, вимітайся звідси. Теж мені, вісник якийсь. Йди і вістуй комусь іншому. Забирайся!

— Із задоволенням. Однак я маю вам повідомити дещо.

— Мені? Від кого?

— Як вам сказати… Може, з минулого, а, можливо, з майбутнього. Не знаю, та це, зрештою, і не входить до моїх обов’язків.

— Тоді кажи і забирайся!

— Ви — свідок.

— Я — хто? Ще раз…

— Ви — свідок. Відтепер і навіки це ваше призначення.

— І це все, що ти хотів мені сказати? Цю муру про призначення?

— Цього досить. Прощавайте.

Незнайомець виліз із машини і почимчикував тротуаром. Хлопець висунувся з вікна і спостерігав за ним, поки той не сховався за рогом.

Жигуль рушив із місця і дуже повільно покотився вниз по вулиці. Хлопець трохи розслабився. Блідість уже не заливала його обличчя і руки, однак пальці помітно тремтіли, коли він прикурював сигарету.

Дівчина справді була рудою, і це не було досягненням перукаря. Вона зустріла гостя здивовано і радісно, сяючи усім своїм ластовинням, і хлопець міг добре його роздивитися, тому що на дівчині, крім вишуканих білих трусиків нічого не було. Та хлопцеві у цю мить було не до дівочих принад. Неначе сомнамбула, він пройшов до кухні, дістав із холодильника бляшанку пива «Оболонь» і припав до неї. Руда надула губки.

— Здрассьті! Тільки ввійшов і пиво хлебтати… На мене навіть не глянув. І чого це ти так рано?

Хлопець відірвався від пива і подивився на руду. Холодний напій трохи привів його до тями, відступив страх. Очі стали дивитися на світ більш свідомо. Хлопець зім’яв бляшанку в кулаку, закинув її в урну і зітхнув. Вочевидь, усе це було незвичним для рудої, і в неї прокинулася цікавість.

Хлопець ще раз глибоко вдихнув, різко видихнув і сів… на стіл.

— А міцнішого в тебе нічого немає?

— Зараз, милий, зараз, — очікування чогось незвичайного підганяло дівчину, вона швидко принесла пляшку, склянку, лід, налила і дбайливо подала хлопцеві. Після доброго ковтка, він підняв на неї очі.

— Вони його вбили. Зарізали ножем.

Руда тихо опустилася на табурет.

— Отак від моєї машини, поруч… А він навіть не крикнув.

— І ти бачив усе?

Хлопець мовчки кивнув і зробив ще ковток.

— А за що вони його?

— Не знаю.

— Ти повідомив поліцію? Ти ж їх бачив. Був, кажеш, поруч…

— Замовкни, дурепо! Яка там поліція? Я сам без року тиждень на волі, а ти — в поліцію. Мене злапають.

— Але ж ти не убивав?

— Іще чого! Звичайно, ні. Але хто мені повірить, з моєю біографією… А потім цей тип у машині. Сірий такий.

— Який тип?

— Вісник. Так він сказав. Ти, каже, тепер свідок.

— Ну, так ти і є свідок. А який тип?

— Ну… такий…

Хлопець раптом спантеличено замовк. Він не міг згадати обличчя свого таємничого супутника. Ніс начебто з горбочком… Ні, кирпатий швидше.

А піджак? Ні, не піджак. Светр… сірий, ні, коричневий… Не згадувалося…

— Не можу… Чортівня якась. Дай-но ще випити.

Вони лежали у ліжку, стомлені любов’ю. Дівчина заснула на плечі хлопця, а він невідривно дивився на звивини ліплення на стелі. Піднявся, обережно переклавши руду голову на подушку, узяв пульт і клацнув. З темряви екрана проступило зображення. З місця недавньої події, іще з блискучою червоною калюжею, журналістка жваво вела репортаж.

— За словами очевидців, один зі злочинців підходив до світло-блакитної машини, що стояла неподалік. Скажіть, як це все було?

Очевидець, бадьорий дідусь, страшенно задоволений своєю появою на екрані, діловито заторохкотів.

— Я ось там був, далеченько, правда, але все бачив… Машина блакитна, це точно, а хлопець, який у ній сидів, начебто б у білій куртці був. Цей тип, ну, злочинець, підійшов до нього, а той як рвоне і по вулиці… Туди.

— Отже, за словами очевидця виходить, що був безпосередній свідок злочину, який може впізнати убивць. Поліція вже отримала…

Хлопець клацнув пультом і зображення розтануло. Він оглянувся, руда широко розкритими зеленими очима дивилася на темний екран. Хлопець прошепотів: «Я — свідок».

У маленькому кафе завжди було мало відвідувачів, і ранками смачно пахло свіжими булочками та кавою. Свідок байдуже жував гамбургер, запиваючи «Живчиком» з бляшанки. За вікном по той бік вулиці стояла його блакитна машина, але нею він сьогодні користуватися не буде.

Сонце вже гріло щосили. Свідок зупинився край тротуару, перечікуючи потік машин. Кабріолет чорного кольору рухався, мабуть, занадто швидко для цієї вулиці, але жовта мазда за ним явно порушувала всі мислимі правила руху. Вона різко обігнала чорний кабріолет і підрізала його. Водій кабріолета, намагаючись не допустити зіткнення, вивернув кермо, важка машина вискочила на тротуар і врізалася у стовп…

Жовта мазда трохи пригальмувала, із правого віконця висунулася засмагла фізіономія молодого хлопця, а потім з’явилася рука з відстовбурченим середнім пальцем. Свідок почув сміх і раптом чітко, як на фотознімку, побачив номер машини — ВСМ 88 23 А. Номер немов збільшився в розмірах і чітко завис перед очима. Тривало це — мить, і мазда уже сховалася за рогом.

Свідок повернувся до чорної машини. Жінка на передньому сидінні, можливо, була мертвою, а водій, затиснутий кермом, — іще живим. Його очі зупинилися на Свідку, і губи склалися в подобу запобігливої посмішки, намагаючись вимовити єдине слово: «Врятуй!»

Поліцейські вже прибули і намагалися витягти водія назовні, жінка таки виявилася мертвою, і її тіло запакували в пластиковий мішок.

Свідок стояв нерухомо, довкола нього метушилися поліцейські, лікарі, просто цікаві, поки один із поліцейських не штовхнув його досить грубо в спину.

— Проходьте, проходьте… Медом вас не годуй, дай подивитися на кров. Ідіть, ви заважаєте працювати. А може, хто-небудь бачив, як усе сталося? Ну, хто-небудь…

Свідок повернувся до полісмена і спробував щось сказати, але замовк і відійшов убік. Подивився на блакитну машину, що лишалася самотою, засунув руки в кишені і побрів уздовж вулиці, не помічаючи перехожих і натикаючись на них.

Місце, куди він потрапив, було незнайомим. Можливо, він не раз проїжджав тут машиною, але зараз, без машини, він почувався так, немов потрапив у чуже місто. Бар без назви, стоянка машин, сквер… Де це?

Пиво виявилося непоганим. «Знову «Оболонь», — зазначив хлопець, сидячи самотою у порожньому барі, у якому надвечір яблуку не буде де впасти.

Літній бармен ліниво протирав келихи, певно, беріг сили до вечора.

Відвідувачі з’явилися якось одразу, зненацька. Щойно нікого видно не було і раптом — три хлопці затулили собою двері і вдивлялися у напівтемряву бару. Вони сіли з кухлями пива прямо перед шинквасом, пили жадібно, обливаючи підборіддя, крапаючи на стіл. Свідок байдуже спостерігав за хлопцями, занурений у свої думки. Кучерявий брюнет устав і підійшов до шинквасу. Бармен діловито підставив під пінний струмінь «Оболоні» чистий кухоль, і незабаром кухоль був повний, увінчаний пишною шапкою піни. Звичним рухом бармен обернувся до замовника і завмер. На нього дивився великий револьвер, затиснутий у руці кучерявого. Кухоль випав із рук бармена і, брязнувши, розсипався на друзки по кам’яній підлозі.

Хлопець револьвером показав на касу, бармен покірливо відчинив її. Інший хлопець одним стрибком перелетів через шинквас і вигріб гроші з комірок. Їх було небагато. Бармен дістав свій гаманець і поклав перед кучерявим, потім раптом різко нагнувся і вихопив пістолет. Вистрілити він не встиг, револьвер кашлянув раніше, і на білій манишці розпливлася червона пляма. Бармен майже беззвучно осів на підлогу.

Хлопець із грішми спокійно вийшов з-за шинквасу через дверцята. Свідок за ці хвилини не поворухнувся, здавалося, він навіть не моргнув. Кучерявий уважно на нього подивився і посміхнувся, мовби на щось натякаючи, потім пригладив шевелюру рукою і зробив знак друзям — ходімо. Обличчя свідка скам’яніло, здулися жили, поповз неприємний піт. Але нічого не сталося. Хлопець із грішми пройшов повз нього слідом за друзями, лише біля самих дверей озирнувся.

— Ти ж нас не бачив. І не запам’ятав.

Свідок ледь помітно кивнув головою. Піт продовжував огидно котитися за виріз сорочки… Свідок підвівся, заплющив очі, і, чіпляючись за столи та стільці, пішов до виходу.

…На нічному небі не було хмар, місяць висів над кронами дерев поміж негустими зірками. Свідка били дрібні дрижаки. Він сидів на лаві в парку і тремтів. Частково від нічної вогкості, частково від внутрішнього напруження останніх днів. Зуби постукували, коли він нервово повторював ту саму фразу: «Цього не може бути, цього не може бути, цього не може…» Раптово яскраве світло освітило лаву. Якась машина безшумно підкотилася в темряві прямо по газону, і водій увімкнув фари. Потім вони згасли, залишилися горіти лише підфарники. Кольору машини не було видно, але голоси він почув виразно — кілька чоловічих і один зляканий жіночий. Почув звук дверей, що відчинялися, і в яскравому світлі на галявині перед машиною з’явилися троє чоловіків, один із яких майже волік по землі жінку у світлій сукні. Жінка плакала тихо і монотонно.

Певно, цей плач продовжувався вже кілька годин, і в неї більше не було сил голосити.

Тремтіння у Свідка зникло, змінилося байдужістю знання того, що зараз відбудеться, і свідком чого він стане цього разу. Тільки-но він хотів підвестися і піти, як дві руки на плечах прип’яли його до лави. Він спробував іще раз підхопитися, але знову безуспішно. Знайомий безбарвний голос озвався за його спиною.

— Ти повинен бачити все. Ти — свідок.

— Я не можу, я не можу… Цього не може бути, я не можу… Навіщо, чому я повинен на це дивитися?

— Я не знаю, чому. Це не моя справа. Я тільки маю простежити, щоб ти виконав до кінця своє призначення Свідка.

— Я не можу! За що?

— Я не знаю, за що. Це не моя справа.

— А я заплющу очі, не буду дивитися.

— Будеш.

Залізні пальці обхопили його голову, намертво її затисли і змусили відкрити міцно заплющені повіки. Спочатку розпливчасто, потім усе ясніше Свідок бачив, як трос покидьків знущалися з беззахисного тіла жінки, чув їхні брудні жарти і підле хихотіння…

Раптово, немов за командою, чоловіки залишили жінку і швидко сіли в машину. Ще раз спалахнули фари, засліпивши Свідка. І він не відчув, коли зникли безжалісні пальці, що стискали голову і тримали відкритими його очі. Усе здалося настільки нереальним, що Свідок знову завів свою нескінченну пісню: «Цього не може бути, цього не…» Але очі незабаром звикли до темряви, у світлі місяця він знову побачив тіло жінки, яке біліло на траві, і раптом усвідомив: «Це є, це є насправді… І буде продовжуватися, буде…»

У невеликому ювелірному магазині солідна літня пара з цікавістю розглядала дороге намисто. Продавець послужливо викладав на вітрину зразки ювелірного мистецтва.

— Але, любий, це занадто дорого, давай подивимося щось іще…

— Ні, ні, я хочу подарувати тобі саме це, не відмовляй мене, будь ласка.

У цей час інша жінка, молода, в капелюсі і темних окулярах нахилилася над вітриною, щоб краще розглянути виставлені там коштовності, потім дуже незграбно повернулася і сумочкою вибила з рук чоловіка коробочку з намистом.

— Ой, вибачте, вибачте… Яка ж я незграбна… Дозвольте. Я сама все підніму.

Що ви, я винувата. Я зараз усе виправлю…

Жінка опустилася на коліна, щоб підняти намисто і непомітно поміняла його на схоже. Коштовність вона опустила в кишеню.

— Ось ваше намисто. Яка зваба! Це подарунок вам? Вітаю, у вас чудовий чоловік. Ще раз вибачте.

Жінка досить швидко, але без помітного поспіху пішла до виходу. Опинившись на вулиці, вона попрямувала до найближчого перехрестя, аби перейти на інший бік вулиці і загубитися в юрбі, поки в магазині не виявили підміну. Але підлий світлофор завзято горів злим червоним оком, а бігти через вулицю було б великою помилкою. Вона нервово оглянулася. Поруч стояв високий чоловік із втомленим обличчям. Схоже, він не спав цієї ночі, а може і більше. Жінка прискіпливо оглянула незнайомця — ні, на бурлаку не схожий, мабуть, неприємності якісь. Або просто псих.

Свідок подивився на жінку в капелюшку, що явно нервувала. Він відчув на собі її оцінюючий погляд і раптом запитав:

— Ми знайомі?

Жінка тільки знизала плечима і знову втупилася у тривожне червоне світло. Чоловік у білій куртці раптом тихо попросив.

— Ви, будь ласка, запам’ятайте мене.

Жінка кинула ще один погляд на психа, явно нервуючи.

Велика вантажівка, викидаючи в небо клуби чорного диму, наближалася до перехрестя. Водій відчував, що ось-ось світлофор перемкнеться і тоді доведеться чекати. Він устиг трохи придушити педаль газу, як із тротуару просто під передні колеса кинувся чоловік у білій куртці. Заверещали гальма, вантажівку розвернуло, і вона повільно перекинулася на бік. На дорозі лежало щось, що десять секунд тому жінка вважала психом.

Водій вантажівки, величезний чоловік у фірмовому комбінезоні виліз із покорченої кабіни і витріщився на калюжу крові, що розтікалася з-під білої куртки.

— Боже мій! Боже мій! Що ж це? Адже він сам! Сам! Я бачив, я бачив.

Він очманілими очима обвів людей, які юрбилися на тротуарі, і зупинив погляд на жінці в капелюшку.

— Ви, от ви ж стояли поруч, ви усе бачили. Він же сам кинувся, скажіть їм, я не винуватий… Я не винуватий, ви ж бачили!

Жінка зацьковано озиралася на всі боки. У шум події, гамір голосів втрутився ще один звук — у магазині неподалік спрацювала тривожна сигналізація. Певно, підміну все ж виявили… Жінка відірвала від себе руку здорованя, який чіплявся за її рукав, неначе велика дитина, і квапливо пішла через вулицю. За хвилину і подія, і магазин були вже далеко.

Сигарета здалася дуже смачною, і жінка з задоволенням затягнулася. На її плече лягла рука.

— Я хочу вам дещо сказати.

Жінка різко обернулася й витріщилася на непоказне створіння із сірим обличчям у якомусь незугарному платті і зовсім немодному взутті. Її спітніла рука стискала в кишені дорогоцінне намисто, готова викинути його будь-якої миті.

— Ви, хто? Ви… з поліції?

— Ні, я не з поліції. Я проста вісниця.

— Вісниця? Яка ще вісниця? Ідіть собі, я не подаю жебракам на вулиці.

— Я повинна вам повідомити, що відтепер ви — Свідок.

Жінка мимоволі озирнулася в той бік, де щойно на її очах загинула людина.

— Хто я? Свідок? Що за жарти?

Вісниці в сірому ніде не було. Тільки перехожі невдоволено оберталися на елегантну жінку, яка метушилася на тротуарі.