Пробуджені фурії

Розділ двадцятий

Штормове попередження оголосили скрізь аж до дальнього півдня.

На деяких планетах, що я на них бував, ураганами вміють керувати. Для того, щоб побачити, куди вони рухаються, складаються супутникові мапи й моделі штормових систем, а якщо треба, можна використати призначену для цього променеву зброю, щоб видерти з них серце до того, як вони накоять лиха. У нас на Світі Гарлана такої можливості немає — або марсіяни не вважали, що супутники варто програмувати на таке, або самі супутники з тих часів махнули на це рукою. Можливо, вони потай насупилися через те, що їх покинули. В будь-якому разі, через це ми сидимо в Темних віках зі своїми наземними засобами метеорологічного стеження і періодичними маловисотними розвідками на гелікоптерах. Метеорологічні штучні інтелекти допомагають нам прогнозувати, але три місяці й гравітація на рівні 0,8g дають нам по-справжньому безладні погодні системи, а наші шторми відомі тим, що роблять дуже дивні речі. Коли вже на нашому Світі розгуляється ураган, то єдине, що можна вдіяти, це забратися геть з його дороги й сидіти там.

Оцей, наприклад, наростав уже довгенько — я пригадав, що бачив про нього випуск новин того вечора, коли ми вислизнули з Драви — і всі, хто міг кудись перебратися, вже перебралися. По всій Кошутській затоці містоплоти й морські фабрики рухалися на захід на доступній швидкості. Траулери й скатолови, заскочені надто далеко на сході, шукали стоянки у відносно захищених гаванях серед мілин Ірезумі. Потік аероплавів, що простягався від Шафранового архіпелагу, перенаправили вздовж західного узбережжя затоки. Їхня подорож подовжилася на один день.

Капітан «Гайдучої доньки» ставився до цього філософськи.

— Бачив і гірші, — гуркотів він, вдивляючись у прикриті козирками екрани на мостику. — У дев’яностих штормовий сезон був такий ярий, що нам довелося залягти в Новопешті більш як на місяць. Взагалі не було безпечного переходу на північ.

Я нейтрально буркнув. Він перевів примружене око від екрана на мене.

— А тебе тоді десь не було, так?

— Так, гуляв іншими планетами.

Він хрипко засміявся.

— Ага, ясно. Оті твої екзотичні подорожі. То коли я побачу твоє прекрасне личко в Кошут-Неті? У тебе вже заплановане інтерв’ю з Меґґі Суґітою, коли ми прибудемо?

— Дай мені трохи часу, дядьку.

— Ще більше часу? Хіба в тебе не було його вдосталь там, де ти був?

Отак ми гуторили на схожі теми всю дорогу від Текітомури. Як і багато інших капітанів вантажних суден, яких я зустрічав, Арі Джапаридзе був людиною розважливою, але відносно прозаїчною. Він майже нічого про мене не знав, і, за власним зізнанням, саме стільки він і любив знати про своїх пасажирів, але дурнем не був. І не треба бути археологістом, аби допетрати, що коли людина сходить на борт твого пожованого старого вантажника за годину до відправлення й пропонує за койку в тісному кубрику стільки ж, за скільки можна взяти каюту на «Шафрановій лінії» — ну, такий чоловік, певно, наразі не має дружніх стосунків з правоохоронцями. Для Джапаридзе ті діромахи, які він виявив у моїх знаннях про останні кілька десятиліть на Світі Гарлана, пояснювалися дуже просто. Мене не було в перевіреному часом злочинному значенні виразу. Я заперечував це припущення простою правдою про причину своєї відсутності й щоразу чув у відповідь хрипкий сміх.

І це мені підходило. Люди віритимуть у те, в що хочуть вірити — гляньте-но на драних бородатих — і я ясно вловив, що Джапаридзе в минулому точно провів трохи часу на зберіганні. Не знаю, що він бачив, коли дивився на мене, але на другий вечір після виходу з Текітомури я отримав запрошення на місток, і ще до того, як наше судно вийшло з Еркезеша на найпівденнішому краєчку Шафранового архіпелагу, ми вже обмінювалися досвідом на теми «Улюблені Наливайки Новопешта» і «Як найкраще зашашличити стейки з пляшкоспина».

Я намагався не давати часу ятрити мене.

Намагався не думати про Міллспортський архіпелаг і довгу дугу на захід, яку ми від нього малювали.

Спати було важко.

Нічні візити на місток «Гайдучої доньки» давали зручну альтернативу. Я сидів із Джапаридзе й пив дешеве міллспортське мішане віскі, стежив за тим, як вантажник орав море на південь, у бік тепліших морів і повітря, духмяного від бела-трави. Я говорив так само автоматично, як комп’ютери вели наше судно його вигнутим курсом, розповідав історії зі своїх запасів про секс і подорожі, спогади про Новопешт і внутрішні райони Кошута. Я розминав м’язи лівої руки в тих місцях, що досі боліли й пульсували. Я напружував ліву руку до межі болю, що пробуджувалася від таких вправ. Прикрившись цією балаканиною, я придумував способи убити Аюру й себе самого.

Вдень я тинявся палубами і намагався якомога менше стирчати серед решти пасажирів. Вони все одно були не дуже привабливим народом — троє вигорілих і гірких на язик списантів, що направлялися на південь, може додому, а, може, просто заради сонця; гостроокий торгівець і його охоронець, що супроводжували партію олії сіткомедузи до Новопешта; молодий жрець Нового Одкровення зі старанно замотаною дружиною, котрі приєдналися до нас в Еркезеші, ще півдюжини менш примітних чоловіків і жінок, котрі трималися осторонь ще старанніше за мене й відводили очі щоразу, як до них зверталися.

Уникнути певного ступеня соціальної взаємодії було неможливо. «Гайдуча донька» була невелика: буксир, приварений до чотирьох подвійних вантажних відсіків, і потужний генератор повітряної подушки — ото і все. Від передніх палуб між вантажними відсіками тягнулися два рівні містки, ведучи до кабіни спостереження ззаду. Увесь інший життєвий простір був забитий. На самому початку було кілька сварок, включаючи одну з краденою їжею, яку Джапаридзе довелося урвати, пригрозивши, що він висадить всіх в Еркезеші, але на той час, як ми залишили Шафрановий архіпелаг позаду, всі вже більш-менш притерлися. Я кілька разів вимушено побалакав за столом зі списантами, намагаючись удати цікавість до їхніх оповідок про тяжку долю, злу фортуну й браваду ветеранів Нечищеної зони. Від торгівця олією сіткомедуз я наслухався повторюваних лекцій про економічні переваги, які мала принести аскетична програма режиму Мечека. До жерця я геть не балакав, бо не хотів морочитися з тим, де сховати його тіло.

Ми йшли досить швидко від Еркезеша до затоки й по дорозі не бачили жодних ознак шторму. Я й незчувся, як місця, де я зазвичай думав свої думи, стали зайняті іншими пасажирами, що повиходили назовні, щоб насолодитися теплою погодою і сонцем, під яким можна засмагнути. Та вони й не винні — небо синіло від обрію до обрію, Дайкоку й Хотей чітко виднілися у височині, сильний бриз із північного сходу робив спеку приємною й піднімав бризки зі скуйовдженої поверхні моря. На заході хвилі біліли гребенями й ледь чулися ген на великих вигнутих рифах, що віщували неминучий підйом берегової лінії над водами Кошутської затоки далі на півдні.

— Прекрасно, правда? — прозвучав неподалік мене тихий голос.

Я зиркнув убік і побачив жерцеву дружину, що, попри погоду, і досі була обмотана шарфом. Вона була сама. Закутана в шарф, що затуляв усе нижче губів і вище чола. Видима частина її обличчя була зведена вгору до мене. Від незвичної спеки на ньому виступили намистинки поту, але жінка не здавалася невпевненою. Вона зачесала волосся назад, щоб навіть і тінь його не вибилася з-під тканини. Дуже молода, певно, нещодавно вийшла з підлітків. Я також усвідомив, що вона вагітна.

Я відвернувся, губи раптом стислися.

Зосередився на краєвиді за поручнем.

— Я раніше ніколи не подорожувала так далеко на південь, — продовжувала вона, коли побачила, що я не збирався відповідати на її перший хід. — А ви?

— Було.

— Воно завжди так спекотно?

Я знову хмуро глянув на неї.

— Тут не спекотно, якщо вдягтися відповідно.

— О, — вона опустила руки в рукавицях на поручні й ніби оглянула їх. — Ви не схвалюєте?

Я знизав плечима.

— Мене це ніяк не стосується. Ми живемо у вільному світі, хіба не чули? Лео Мечек так каже.

— Мечек, — вона тихенько плюнула. — Такий самий корупціонер, як і решта. Як усі матеріалісти.

— Так, але варто віддати йому належне. Якщо його доньку зґвалтують, навряд чи він поб’є її до смерті за те, що збезчестила його.

Вона сіпнулася.

— Ви говорите про окремий інцидент, це не…

— Чотири, — я показав чотири пальці, підніс їх до її обличчя. — Я говорю про чотири окремих інциденти. Тільки цьогоріч.

Я побачив, як на її щоках виступає барва. Здавалося, що вона опустила погляд на свій легенько випнутий живіт.

— Найактивніші прибічники Нового Одкровення не завжди служать йому найкраще, — пробурмотіла вона. — Багато хто з нас…

— Багато хто з вас поступливо ховає голову в плечі, сподіваючись нашкребти чогось корисного з менш психопатських настанов вашої гіноцидальної системи вірувань, бо вам не вистачає клепки чи сміливості побудувати щось цілком нове. Я знаю.

Тепер вона зашарілася до коренів свого старанно захованого волосся.

— Ви неправильно судите про мене, — вона торкнулася свого шарфа. — Це був мій вибір. Мій вільний вибір. Я вірю в Одкровення, і моя віра міцна.

— Тоді ти ще дурніша, ніж здаєшся.

Обурене мовчання. Я скористався тишею, щоб загнати порив люті в грудях назад, під замок.

— То я дурна? Дурна, бо обрала скромність жіночості? Бо не виставляю й не здешевлюю себе за кожної можливості, як та шльондра Міці Гарлан і подібні їй, тому що…

— Слухай, — холодно сказав я. — чом би тобі не виказати дрібку тієї скромності й не стулити свою повну жіночості пельку? Мені геть усе одно, що ти думаєш.

— Розумію, — сказала вона вже трохи писклявим голосом. — Ви жадаєте її так само, як і решта. Ви піддаєтеся на її дешеві плотські штучки…

— Ох, будь ласка. Як на мій шлунок, Міці Гарлан — тупа й порожня мала хвойда, але знаєш що ще? Вона принаймні живе своїм життям так, ніби воно їй належить. Замість того, щоб плазувати під ногами будь-якого драного бабуїна, що здатен відростити бороду і які-не-які зовнішні геніталії.

— Ви називаєте мого чоловіка…

— Ні, — я крутнувся до неї. Виходило, що я нічого ні під який замок не загнав. Мої руки метнулися вперед і вхопили її за плечі. — Ні, я називаю тебе бездухою зрадницею своєї статі. Я розумію точку зору твого чоловіка, він мужик, він від цього краб’ячого лайна тільки виграє. Але ти? Ти викинула геть століття політичної боротьби й наукового прогресу, щоб самій могти сидіти собі в темряві й бурмотіти під носа марновір’я про негідних. Ти дивитимешся, як твоє життя, найціннішу річ, яку ти маєш, крастимуть у тебе година за годиною і день за днем — аби тобі лиш дозволили якомога довше розтягти те існування, яке чоловіки дозволять тобі мати. А коли ти нарешті помреш, і я сподіваюся, що це буде скоро, сестро, я справді на це сподіваюся, тоді ти нарешті наплюєш на власний потенціал і ухилишся від останнього права, яке ми здобули — повернутися назад і спробувати знову. Ти зробиш усе це через свою всрану віру, а якщо дитина в твоєму животі — дівчинка, то ти і її приречеш до того ж самого лайна.

Тоді на мою руку лягла долоня.

— Гей, дядьку, — то був один зі списантів, за підтримки підприємцевого охоронця. Він виглядав налякано, але рішуче. — Годі. Дай їй спокій.

Я глянув на його пальці, що лежали на моєму лікті. Коротко подумав, чи не зламати їх, чи не вивернути всю руку і…

Всередині спалахнув спогад. Батько трусив матір за плечі, як сніп бела-трави, що ніяк не зіскочить зі свого шпичака, викрикуючи образи й випари віскі їй в обличчя.

Мені сім років, як хапаю його за руку й намагаюся відтягти її вбік.

Він тоді майже не дивлячись жене мене ляпасами через кімнату й заганяє в куток. Повертається до неї.

Я розчепив руки на плечах жінки. Струсив долоню списанта. Подумки взяв себе за карк і теліпнув.

— Відступи, дядьку.

— Аякже, — тихо сказав я. — Як я сказав, сестро, ми живемо у вільному світі. І мене це ніяк не стосується.

Шторм видав нам стусана через кілька годин. Довгий шарф кепської погоди затемнив небо за моїм ілюмінатором і налетів на «Гайдучу доньку» з борту. Я лежав був горілиць на койці, дивися в сіру металеву стелю й читав собі палку лекцію про небажаність втручання в чужі справи. Я почув, як гудіння двигуна повищало на тон і припустив, що то Джапаридзе зажадав від гравітаційної системи більше плавучості. За кілька хвилин вузька каюта ніби смикнулася вбік, а на столику навпроти склянка просунулася на кілька сантиметрів, перш ніж антипроливна поверхня закріпила її на місці. Вода, що в ній була, різко перехилилася й вилилася через край. Я зітхнув і зліз із койки, тримаючись за стіни, а тоді нахилився, щоб визирнути з ілюмінатора. Раптовий дощ заляпотів об скло.

Десь на вантажнику пролунала сигналізація.

Я насупився. Це здавалося надто різкою реакцією на якісь там трошки хвилястіші, ніж звичайно, води. Я заліз у легку куртку, яку відкупив у когось із команди вантажника, закріпив під нею «Теббіт» і «Рапсодію» й вислизнув у коридор.

Знову втручаємося, га?

Зовсім ні. Якщо ця балія збирається тонути, я хочу знати наперед.

Я пішов за звуком на рівень основної палуби й вийшов під дощ. Хтось із команди проминув мене, стискаючи незграбного бластера з довгим дулом.

— Що воно таке? — спитав я її.

— Або я знаю, семе, — вона наділила мене похмурим поглядом і смикнула головою до корми. — Головна панель показує порушення цілісності у вантажному. Може, то лисокрил намагається забитися всередину й перечекати шторм. Або ні.

— Допомогти?

Вона повагалася, тінь підозри на мить з’явилася на її обличчі. Можливо, Джапаридзе щось говорив про мене, або їй сподобалося моє нещодавно набуте обличчя. Або вона просто боялася, і їй не завадив би товариш.

— Чом би й ні. Дякую.

Ми пройшли назад до вантажних відсіків і далі одним з мостиків, хапаючись за що-небудь, коли вантажник кренився.

Злива шмагала нас під несподіваними, дикими кутами. Сирена вередливо пищала над водою. Попереду, вздовж лівої секції вантажних відсіків, в раптовому насупленому мороці шквалу пульсував ряд червоних вогнів. Під миготливими сигнальними вогнями, з-під краю відкритого люка виднілося світло. Жінка з команди шикнула і вказала туди дулом бластера.

— Онде, — вона рушила вперед. — Там хтось є.

Я глянув на неї.

— Або щось. Ох уже ж ці лисокрили, га?

— Так, але для того, щоб понатискати кнопки, лисокрил має бути доволі нетупий. Зазвичай вони просто закорочують систему шишкою на дзьобі й сподіваються, що тоді їх впустить. І я не відчуваю запаху горілого.

— Я теж, — я оцінив простір на мостику й вантажні відсіки, що здіймалися над нами. Витяг «Рапсодію» і накрутив її на максимальне розсіювання променя. — Добре, будьмо розважливі. Дай мені зайти першому.

— Я мусила б…

— Я так і думав. Але я заробляв таким на життя. Тож я пригощаю. Постій тут, стріляй у все, що вийде з того люка, якщо я перед тим не погукаю.

Я пішов до люка так обережно, як мені дозволяла хитка підлога, і оглянув замковий механізм. Там начебто не було жодних пошкоджень. Двері висіли прочинені на кілька сантиметрів — можливо, їх розкрило на таку ширину нахилом вантажника під шквалом.

Після того, як невідомий ніндзя-пірат подолав замок, звісно.

Дякую за уточнення.

Я виключив зі слуху шквал і сигналізацію. Прислухався до руху на іншому боці, накрутив нейрохімію так сильно, щоб почути важке дихання.

Нічого. Нікого.

Або хтось навчений бойовій непомітності.

Та стули ж ти пельку.

Я обережно пхнув ногою край люка. Завіси були врівноважені до волосинки — вся маса важко розкрилася назовні. Не давши собі часу подумати, я заскочив у пройму, вишукуючи мішень для «Рапсодії».

Нічого.

По всьому вантажному приміщенню блискучими рядами стояли діжки заввишки до пояса. Проміжки між ними були завузькі навіть для дитини, не кажучи вже про ніндзю. Я підійшов до найближчої й прочитав наліпку. Добірний «Екстракт люмінесцентної ксеномедузи Шафранових морів», прямий холодний віджим. Олія сіткомедузи, модно промаркована для завищення ціни. За сприяння нашого підприємливого фахівця з економічної аскетичності.

Я засміявся й відчув, як напруга витікає з мене.

Нічого, але…

Я понюхав.

Був якийсь запах, ледь вловимий у металічному повітрі вантажного відсіку.

Побув і зник.

Чуття чохла з Нового Хоко були досить гострі, щоб ледь-ледь вловити його присутність, але коли знаєш, що він є і свідомо намагаєшся його визначити, запах зникає. Мене хтозна-чому освітила спалахом згадка про дитинство, якийсь нетипово щасливий образ тепла і реготу, який я не зміг приписати якомусь конкретному спогадові. Чим би там не пахнуло, я знав цей запах дуже близько.

Я сховав «Рапсодію» і подався назад до люка.

— Тут нічого немає. Я виходжу.

Я виступив під теплі бризки дощу й наліг на двері, щоб зачинити їх. Вони замкнулися й заклацнулися на замки, солідно бемкнувши засувами, відрізавши мене від будь-якого запаху минулого, що я його вловив. Різке червонясте сяйво над головою згасло, а сигналізація, що стала непомітною фоновою константою, раптом стихла.

— Що ти там робив?

То був підприємець. Його обличчя затверділо від злості. Поруч стояв охоронець. Кілька чоловік із команди скупчилися позаду. Я зітхнув.

— Перевіряв ваші інвестиції. Усе запечатане й убезпечене, не хвилюйтеся. Схоже, що замки відсіку глюкнули. — Я глянув на жінку з команди з бластером. — Або якийсь надто розумний лисокрил таки був заліз, а ми його шугнули. Знаю, що надії мало, але у вас на борту ніде нема нюхача?

— Нюхача? Тобто, такого, як у поліції? — Вона похитала головою. — Не думаю. Можна спитати капітана.

Я кивнув.

— Ну, гаразд, як я вже сказав…

— Я поставив тобі запитання.

Напруга в рисах підприємця вже сягнула рівня гніву. Охоронець при його боці зиркав на мене на знак підтримки.

— Ага, і я відповів. А тепер, якщо дозволите…

— Ти нікуди не підеш. Томасе.

Я зиркнув на охоронця до того, як він устиг послухатися команди.

Він застиг і переступив на іншу ногу. Я перевів очі на підприємця, борючись із сильною спокусою довести протистояння туди, куди воно прямує. Від сутички з дружиною жерця мені аж свербіло завдати комусь фізичної шкоди.

— Якщо цей бивень мене торкнеться, йому знадобиться операція. А якщо ти не заберешся з моєї дороги, то й тобі теж. Я вже сказав тобі, що твій вантаж цілий. Тому я пропоную тобі відступити вбік і вберегти нас обох від незручної сцени.

Він глянув на Томаса і, вочевидь, прочитав на його обличчі щось вказівне. Відійшов.

— Дякую, — я пропхався між скупченою за його спиною командою. — Хтось бачив Джапаридзе?

— Мабуть, на містку, — сказав хтось. — Але Іцуко правду каже, на «Гайдучій» нема нюхача. Ми не драні морські поліцаї.

Сміх. Хтось заспівав основну тему з експерїї з такою назвою, і решта підхопила її на кілька рядків. Я тонко всміхнувся й проліз повз них. Майже пішовши, я почув, як підприємець голосно вимагав негайно відчинити люк.

Що тут удієш.

Я все одно пішов шукати Джапаридзе. Якщо він і не допоможе, то хоч наллє.

Шквал пролетів далі.

Я сидів на містку, стежив на погодних сканерах, як він розчиняється на сході, й сподівався, що вузол у моєму нутрі зробить те саме.

Назовні небо прояснішало, а хвилі перестали штурхати «Гайдучу доньку» на всі боки. Джапаридзе відпустив аварійне посилення гравідвигунів, і вантажник повернув собі колишню остійливість.

— То скажи мені правду, семе, — він знову підлив мені міллспортського мішаного і вмостився на стілець з іншого боку навігаційного столу. — Ти придивляєшся до запасів сіткомедузячої олії?

Я звів брову.

— Ну, коли справді так, то це було доволі нездорове питання.

— Та нє, навряд, — він підморгнув і одним махом вихилив віскі. Відтоді, як стало зрозуміло, що погода дасть нам спокій, він дозволив собі трохи сп’яніти. — Той драний хрін. Про мене, можеш забрати його вантаж. Аби ти не намагався зняти його, поки він на «Гайдучій».

— Точно, — я підняв свою склянку до нього.

— То хто це?

— Га?

— Для кого ти водиш радаром? Якудзяки? Банди Трав’яного Обширу? Штука в тому…

— Арі, я серйозно.

Він блимнув на мене.

— Що?

— Подумай. Якщо я розвідник якудзи, а ти ставиш мені такі запитання, це заведе тебе до справжньої смерті.

— Ой, та лайно це краб’яче. Ти мене не вб’єш. — Він підвівся, нахилився до мене через стіл і зазирнув в обличчя. — Очі в тебе не такі. Я знаю.

— Справді?

— Так, а крім того… — він знову опустився на стільця й недбало махнув склянкою. — Хто поведе цю балію до новопештської гавані, коли я буду мертвий? Вона, знаєш, не така, як ті штучні інтелектики на «Шафрановій лінії». Коли-не-коли їй потрібен людський дотик.

Я знизав плечима.

— Думаю, що зміг би залякати когось із команди, щоб це зробили. Показав би їм твого димного трупа для стимуляції.

— Оце продумано, — він вискалився й знову потягся до пляшки. — Я б не здогадався так зробити. Але, як я вже сказав, я не бачу цього в твоїх очах.

— Бачив багато таких, як я?

Він наповнив наші склянки.

— Дядьку, та я був такий як ти. Я виріс у Новопешті, як і ти, і я був піратом — як і ти. Заробляв грабунками на маршрутах із Семивідсотковими Ангелами. Гімняні прибутки, вантажні глісери, що ходять Обширом. — Він помовчав і глянув мені в очі. — Мене впіймали.

— Оце кепсько.

— Так, то було кепсько. Забрали моє м’ясо і вкинули до сховища на три десятиліття, трохи менше. Коли я вибрався, мене могли зачохлити тільки в ні до чого не прошите тіло якогось наркомана. Мої рідні всі повиростали, перессали, або, знаєш, повмирали чи що. Я мав доньку, їй було сім років, коли я пірнув, так вона стала на десять років старша за чохол, що був на мені, коли я вийшов. У неї вже була власна родина, вона жила своїм життям. Якби я й знав, як мені з нею породатися, вона мене знати не хотіла. Я був просто тридцятирічним провалом в її очах. Те саме з її матір’ю, котра знайшла іншого чоловіка, завела дітей, ну, ти знаєш, як воно буває. — Він перехилив своє віскі, здригнувся й глянув на мене несподівано сльозавими очима. Налив собі ще одну. — Мій брат загинув, розбившись на жучку через кілька років, як мене забрало. Не мав страховки, не мав жодного способу перечохлитися. Сестра й сама побула на збереженні, запірнула через десять років після мене й не могла вийти раніше, ніж ще через двадцять. Був ще інший брат, народився за кілька років по тому, як я пішов — я не знав, що йому казати. Мої батько й мати розійшлися — він помер перший, скористався своїм полісом на перечохлення і подався кудись бути знову молодим, вільним і одиноким. Не схотів чекати на неї. Я пішов її навідати, але вона тільки те й робила, що глипала у вікно з усмішкою на обличчі, та все повторювала, що скоро, скоро настане і її черга, скоро. У мене аж дрижаки шкурою пробігли.

— Тож ти повернувся до тих Ангелів.

— Добре вгадав.

Я кивнув. То був не здогад, а лейтмотив, що проходив крізь життя десятка знайомих часів моєї новопештської молодості.

— Так, Ангели. Вони прийняли мене назад, а за той час піднялися в курнику на кілька щаблів. Було там скількись тих самих хлопців, з якими я колись бігав. Вони бомбили зсередини аероплави на рейсах до Міллспорта. Добрі гроші, а з метовою залежністю, яку я мусив утримувати, мені це було потрібно. Потерся з ними десь два-три роки. І знову впіймали.

— Та ну? — я присилував себе, щоб бодай трохи вдати здивування. — І скільки дали цього разу?

Він усміхнувся, як людина перед вогнищем.

— Вісімдесят п’ять.

Ми трохи посиділи в тиші. Нарешті Джапаридзе налив ще віскі й сьорбнув зі своєї склянки так, ніби йому не дуже й хотілося.

— Цього разу я втратив усіх назавжди. Яке б там друге життя не дісталося моїй матері — я його пропустив. І вона вирішила відписатися від третього заходу, а тільки організувала собі збереження із вказівками зачохляти її в орендовані чохли на родинні події за списком. Звільнення її сина Арі з карного збереження в тому списку не було, тож я зрозумів натяк. Брат і досі був мертвий, сестра вийшла, поки мене не було, і подалася на північ за кілька десятиліть до того, як я знову вийшов. Не знаю, куди саме. Може, шукати свого батька.

— А родина доньки?

Він засміявся й знизав плечима.

— Донька, онуки. Дядьку, я відстав від них ще на два покоління, тож навіть не намагався наздоганяти. Я просто взяв усе, що мав, і подався з ним геть.

— І що ж ти мав? — я кивнув на нього. — Цього чохла?

— Так, цього чохла. Мені нарешті перепало дещо таке, що можна назвати удачею. Він належав якомусь капітану скатолова, котрого накрили за браконьєрство у морських угіддях Перших родин. Хороший, надійний чохол, добре доглянутий. Прошитий корисний морехідний софт, а ще якась дивна чуйка на погоду. Він ніби намалював мені майбутній кар’єрний шлях. Я взяв позику на корабель, заробив трохи. Узяв більший корабель, заробив ще більше. Узяв «Гайдучу». Маю тепер в Новопешті жінку. Дивлюся, як росте двійко малих.

Я іронічно підняв склянку.

— Мої вітання.

— Так, як я сказав, мені пощастило.

— І ти мені розповідаєш для того, щоб?..

Він нахилився вперед і глянув на мене.

— Ти знаєш для чого.

Я придушив усмішку. Він був не винен, він не знав. Він робив усе, що міг.

— Добре, Арі. От що я скажу, я відлипну від твого вантажу. Я піду рівнішою стежкою, закину піратство й заведу родину. Дякую за пораду.

Він похитав головою.

— Я не кажу тобі нічого такого, чого б ти вже не знав, семе. Просто нагадую, та й усе. Життя, воно як море. У ньому бігає припливна хвиля від трьох місяців, і коли ти дозволиш, вона відірве тебе від усіх і всього, що було тобі небайдуже.

Звісно, його була правда.

Але як пророк істини він трохи запізнився.

За кілька годин вечір наздогнав «Гайдучу доньку», що прямувала своїм вигнутим на захід курсом. Сонце розділилося навпіл, наче тріснуте яйце, розійшлося обабіч східного Хотея, і червонясте світло потекло обрієм в обидва боки. Похилий підйом берегової лінії Кошутської затоки вимальовувався масивною чорною основою картини. Високо вгорі тоненький хмарний покрив світився, як повна лопата розжарених монет.

Я уникав передніх палуб, де решта пасажирів зібралася подивитися на захід — навряд чи мене радо привітали б, враховуючи мої сьогоднішні виступи. Натомість я пробрався назад одним із вантажних містків, знайшов драбину й виліз на вантажний контейнер. Там був вузький місток, і я всівся на всю його скромну ширину, схрестивши ноги.

Я не процвиндрив свою молодість так само йолопувато, як Джапаридзе, але результат не надто різнився. Я перескочив пастки тупих злочинів і покарання у збереженні в ранньому віці, але ледь-ледь. На той час, коли я досяг старшого підліткового, я проміняв свої зв’язки з новопештськими бандитами на набір до морської піхоти Світу Гарлана — якщо й бути в банді, то нехай вже в найбільшій на районі, а до морпіхів ніхто не доривався. Якийсь час це здавалося розумним ходом.

Сім однострійних років тією дорогою, і по мене прийшли вербувальники Корпусу. Стандартний аналіз викинув мене на вершечок їхнього короткого списку, і мене запросили зголоситися на посланську обробку. Від такого запрошення не відмовлялися. За кілька місяців я полетів з планети, і тоді почали з’являтися розриви. Якийсь час десь далеко, перенесений голококидком просто в бій десь на Заселених планетах, тоді скількись часу у військовому збереженні й віртуальних середовищах до наступного разу. Час прискорювався, сповільнювався, втрачав сенс на міжзоряній відстані. Я почав забувати своє попереднє життя. Відпустки додому траплялися нечасто і щоразу приносили відчуття недоречності, а це віднаджувало мене від того, щоб повертатися так часто, як я міг би.

Поки я був посланцем, увесь Протекторат був моїм гральним майданчиком — коли вже так, то чом би не побачити якісь його куточки, міркував я собі тоді.

А потім Інненін.

Коли йдеш із посланців, то маєш дуже обмежений вибір подальшої кар’єри. Ніхто не довірить тобі позику, і тобі прямим текстом закону ООН заборонено обіймати посади в корпораціях або на держслужбі. Твій вибір, окрім простої бідності, падає десь між війною і злочином. Злочини безпечніші й простіші.

Разом з кількома колегами, котрі теж вийшли у відставку з Корпусу після провалу на Інненіні, я залишився на Світі Гарлана, крутячись неподалік від правоохоронців і злочинної дрібноти, з якими вони гралися в квача. Ми набивали репутацію, трималися на кілька кроків попереду й змітали всіх, хто стояв проти нас, наче ангельський вогонь.

Моя спроба родинного возз’єднання й почалася погано, а потім взагалі покотилася коту під хвіст. Закінчилося криками й плачем.

Я завинив у цьому не менше за них. Мати й сестри вже стали напівчужими й незнайомими, а спогади про зв’язок, що колись нас поєднував, розмилися до нерозбірливості, ставши тлом для яскравих і чітких спогадів з посланської пам’яті. Я не слідкував за ними, не знав, на якому вони світі. Найпримітнішою новиною був материн шлюб із вербувальником Протекторату. Я зустрівся з ним тільки раз і зразу захотів убити. Певно, почуття було взаємне. В очах родини я переступив якусь межу. А ще гірше було те, що вони мали рацію — ми розходилися тільки в тому, де саме проходила та межа. Для них вона намертво прилипла до кордону між моєю військовою службою в Протектораті й переходом у несанкціоновану діяльність з метою збагачення. Для мене вона пролягала в якомусь менш визначеному періоді під час служби в Корпусі.

Але хіба ж це можна пояснити тому, хто там не був?

Я намагався, але недовго. Очевидний і безпосередній біль, який від цього відчувала мати, одразу змусив мене припинити. Такого лайна їй не треба було.

Сонце на обрії залишило по собі лиш нерозтоплені залишки. Я глянув на південний схід, приблизно в бік Новопешта, де густіла темрява.

Я не заскакуватиму до них по дорозі.

Шкірясте плескання крил біля мого плеча. Я глянув угору й помітив зеленувато-чорного в останніх променях сонця лисокрила, що кружляв над вантажним трюмом, лігши на крило. Він облетів мене кілька разів, а тоді сів на мостик на нахабній відстані за пів десятка метрів від мене. Я поволі розвернувся, щоб роздивитися. На іншому боці Кошута вони не так часто збиваються у зграї й ростуть більші за тих, яких я бачив у Драві, а цей екземпляр мав добрий метр від кігтів на перетинках до дзьоба. Досить великий, щоб я втішився тим, що був озброєний.

Він склав шершаві крила, підняв плече в мій бік і оцінив мене одним неблимним оком. Ніби чогось чекав.

— Чого вирячився?

Довгу мить лисокрил стояв тихо. Тоді вигнув шию, розправив крила й кілька разів заверещав на мене. Коли я не ворухнувся, він знову вмостився і схилив голову, зацікавлено стежачи.

— Я не збираюся з ними зустрічатися, — сказав я йому трохи згодом. — Не намагайся мене переконати. Минуло надто багато часу.

Але все одно — поки навколо швидко густів морок, я знову відчув ту сверблячку за родиною, як і тоді, біля вантажного контейнера. Щось подібне на тепло з минулого.

Щось подібне на несамотність.

На відстані п’яти метрів один від одного ми з лисокрилом насуплено перезиралися, доки впала ніч.

Розділ двадцять перший

Після наступного полудня ми зайшли до новопештської гавані й підповзли до причалу з ретельною обережністю. Увесь порт був забитий аероплавами та іншими суднами, що рятувалися від грізних бурхливих вод у східній частині затоки, а софт управління портом розташував усіх згідно з якоюсь контрінтуїтивною математичною схемою, для якої в «Гайдучої доньки» не було інтерфейса. Джапаридзе вів судно вручну, проклинаючи машини взагалі й штучний інтелект Портової адміністрації персонально, і ми петляли в хаотичній для людського ока гущавині кораблів.

— Онови оце, а тоді ще оте, біс їх бери. Якби я хотів стати драним техноботаном, то знайшов би роботу між списантів.

Як і мене, його ятрило легеньке, але настирне похмілля. Ми розпрощалися на містку, я спустився на передню палубу, жбурнув торбу на берег, коли автозахвати ще підтягували нас до нього, і перестрибнув з поручня на пристань через вужчу смугу води. На мене зиркнули кілька перехожих, але загальної уваги я не привернув. На обрії кружляв шторм, гавань була вщерть забита, і портова служба безпеки мала чим перейматися, тож і не звернула уваги на таку безвідповідальну висадку деяких пасажирів. Я підібрав торбу, закинув її на плече і влився в ріденький пішохідний потік на пристані. Спека накрила мене мокрим рядном. За кілька хвилин я вийшов з прибережного району, стікаючи потом, і махнув рукою автотаксі.

— До внутрішньої гавані, — сказав я. — Чартерний термінал, і поквапся.

Таксі розвернулося й поїхало магістралями. Навколо мене розкривався Новопешт.

Він дуже змінився за ті кілька століть чи скільки я до нього не повертався. Місто, в якому я виріс, було приземкувате, як рельєф місцевості, на якому його збудовано, воно розповзалося штормотривкими низькопрофільними будівлями й супербульками по перешийку між морем і величезним застояним озером, яке пізніше стане Трав’яним Обширом. Тоді в Новопешті гуляв аромат бела-трави й сморід різноманітних об’єктів промислового виробництва, яке працювало на нього, і все це нагадувало суміш парфумів і тілесного запаху дешевої шльондри. Здихатися їх обох було неможливо, поки не виїдеш з міста.

Отакі юнацькі спогади.

Коли Виселення відійшло в історію, місто повернулося до відносного процвітання і росло далі, аж до внутрішнього берега над Обширом, уздовж довгої вигнутої берегової лінії, а також угору до тропічного неба. Висота будівель у центрі Новопешта підскочила, спираючись на чимдалі сильнішу впевненість у технології контролю за штормами і свіжонарослих грошовитих представників середнього класу, яким треба було жити поблизу об’єктів своїх інвестицій, але котрі не бажали їх нюхати. На той час як я вступив у посланці, законодавство в галузі охорони довкілля вирішило найгостріші проблеми з якістю повітря на рівні землі, а в центрі стояли хмарочоси, що могли посперечатися з будь-чим збудованим у Міллспорті.

Після того мої гостини стали нечастими, і я вже не надто придивлявся до міста, тож і не помітив, коли саме ця тенденція почала змінюватися на протилежну і чому. Я тільки бачив, що тепер на півдні є райони, куди повернувся сморід, а чудесні нові забудови вздовж морського берега й Обширу сипалися кілометр за кілометром, перетворюючись на повзучу пошесть, що перетворювала будинки на бараки. У центрі на вулицях тинялися жебраки, а коло більшості великих будівель стояла охорона. Виглядаючи в бокове вікно автотаксі, я вловив луну тієї роздратованої напруги, з якою люди ходили вулицями, і якої ще не було сорок років тому.

Ми перетнули центр по піднятій над основною дорогою пріоритетній лінії, від чого цифри на таксометрі закрутилися так, що їх аж розмивало. Але це тривало недовго — за винятком одного чи двох лискучих лімузинів і розсипу таксі, ми їхали піднятою над землею дорогою так, ніби її для нас резервували, а коли ми вибралися на основне шосе до Обширу, тариф знову повернувся до притомних величин. Ми попетляли геть від району висотної забудови й поїхали через халупи, малоповерхове житло, що притислося до магістралі. Цю історію я вже знав від Шегешвара. Поки мене не було, розчищене місце біля насипу обабіч дороги розпродали, а попередні обмеження департаменту здоров’я і безпеки скасували. Я мельком побачив голого дворічного малого, котрий чіплявся руками за огорожу на пласкому даху, заворожений ревінням дорожнього руху, що пролітав за два метри від його обличчя. На іншому даху, далі по дорозі, двоє ненабагато старших дітей запускали саморобні ракети, що не влучали в нас і падали десь позаду.

Попереду вигулькнув поворот до внутрішньої гавані. Автотаксі пішло в нього з автоматичною проворністю, проминуло кілька смуг і сповільнилося до більш людської швидкості. Ми поїхали спіральною дорогою через район бараків і вниз, до країв Трав’яного Обширу. Не знаю, чому так запрограмовано — можливо, щоб я міг насолодитися прекрасним краєвидом. Дивитися на сам термінал, сталевокостий і витягнутий угору, вкритий блакитним ілюмінієм і склом, було доволі приємно. Дорога пробігала крізь нього, як волосінь крізь поплавок.

Ми плавно заїхали всередину, і таксі видало мені суму блискучими ліловими цифрами. Я згодував йому чип, почекав, поки двері відімкнуться, й виліз у криту кондиціоновану прохолоду. Поодинокі фігури тинялися туди й сюди або сиділи на місці, або жебрали, або чекали на щось. Уздовж однієї стіни вишикувалися стійки чартерних підприємців, їх вінчали й підтримували соковито-барвисті голограми, які в більшості випадків ішли в комплекті з віртуальним конструктом для обслуговування клієнтів. Я вибрав стійку з живою людиною — старшим підлітком, який горбився над столом і вовтузився з недавно вживленими роз’ємами на шиї.

— Вас можна найняти?

Він звернув на мене каламутні очі, не підвівши голови.

— Мамо.

Я вже хотів ляснути його, коли до мене дійшло, що то не була якась химерно замаскована образа. Він мав зашиту внутрішню комунікацію і просто не клопотався про те, щоб придушувати голосовий дубляж. Його очі на мить перемкнулися на середню відстань, поки він слухав відповідь, а тоді знову звернулися до мене, зосередившись трошечки більше.

— Куди хочете їхати?

— Пляж Вчира. В один бік, залишуся там.

Він вичавив либу.

— Ага, Вчира простягається на сімсот кілометрів, семе. Куди на Вчирі?

— На південний край. На Смугу.

— Сорстаун, — він із сумнівом обвів мене очима. — Ви серфер?

— А я схожий на серфера?

Вочевидь, на це питання не було безпечної відповіді. Парубійко хмуро знизав плечима й відвів погляд, його очі потягло вгору, коли він знову звернувся до внутрішньої прошивки. За хвилинку з портового боку терміналу надійшла міцна з виду білявка в обрізаних фермерських штанях і вицвілій футболці. Їй було за п’ятдесят, і життя посікло її навколо очей і рота, але обрізані штани відкривали ноги плавчині, і трималася вона прямо. Футболка проголошувала «Дайте мені роботу Міці Гарлан — і я впораюся лежачи». Її чоло легенько вкривав піт, а на пальцях виднілися сліди якогось бруду. Вона простягнула до мене суху й мозолисту долоню.

— Сьюзі Петковськи. Це мій син, Михаїл. То ви просите завезти вас на Смугу?

— Я Мікі. Так, скоро можна буде вирушити?

Вона знизала плечима.

— Я розібрала одну з турбін, але це плановий огляд. Десь за годину, або пів години, якщо вам начхати на тести і перевірки.

— Нехай буде година. Мені все одно ще треба де з ким зустрітися. Скільки візьмете?

Вона втягла повітря крізь зуби. Глянула на довгий ряд стійок конкурентів і відсутність клієнтів.

— Сорстаун далеченько. На нижньому краю Обширу. Багаж маєте?

— Увесь перед вами.

— Тоді візьму двісті сімдесят п’ять. Знаю, що вам треба в один бік, але мені все одно треба повертатися. І мій день на тому закінчиться.

Ціна була зависока, і просто просилася, щоб її збили до двохсот п’ятдесяти. Але за свою поїздку через місто в таксі я заплатив трохи менше за двісті, тож знизав плечима.

— Гаразд. Начебто справедливо. Покажете мені свій транспорт?

Глісер Сьюзі Петковськи був доволі стандартний — тупоносе двадцятиметрове судно з подвійною турбіною, що набагато більше заслуговувало назви «аероплав», ніж будь-який із тих велетенських кораблів, що орють морські маршрути Світу Гарлана. Тут не було антигравітації, що додавала плавучості, а тільки двигуни й армована спідниця, — різновид найпростішого транспорту, що його будували на Землі в додіаспорні часи. Попереду був салон на шістнадцять місць, а позаду — місце для вантажу. Обгороджені містки обабіч надбудови від рубки до корми. На даху пілотської капсули стояла лиха з виду ультравіброгармата на дешевій автоматичній турелі.

— І часто для неї трапляється робота? — спитав я, киваючи на здвоєне дуло зброї.

Вона з тренованою легкістю вискочила на капот розкритої турбіни, а тоді серйозно глянула на мене згори.

— На Обширі й досі є пірати, якщо ви про це питаєте. Але то здебільшого дітвора, і здебільшого накидана метом так, що з вух тече, або, — вона мимохіть озирнулася на будівлю терміналу, — дротники якісь. Усі проекти з реабілітації згорнули після того, як їм відрізали фінансування, і в нас тепер великі проблеми на вулицях, які виливаються в бандитизм. Але ніколи не трапляється нічого, вартого галасу. Зазвичай вони відлипають після кількох застережних пострілів. Я б на вашому місці не хвилювалася через це. Хочете залишити свій рюкзак у каюті?

— Ні, все гаразд, він не важкий, — я залишив її з турбіною і відійшов до тінистої частини пристані, де порожні ящики й каністри лежали навалені без особливої турботи. Я присів на чистіший ящик і розкрив рюкзак. Перебрав свої телефони й знайшов один невикористаний. Набрав місцевий номер.

— «Південні активи», — сказав андрогінний синтетичний голос. — У зв’язку з…

Я наклацав чотирнадцять цифр таємного коду. Голос потонув у статичному шипінні і все затихло. Тоді була довга пауза, а за нею — знову голос, цього разу людський. Чоловік, котрого неможливо не впізнати. Обірвані склади й розчавлені голосні новопештського діалекту аманглійської, такого ж різкого, як під час нашої першої зустрічі на вулицях міста ціле життя тому.

— Ковачу, в яку сраку тебе засмоктало?

Я мимохіть вишкірив зуби.

— Здоров, Раде. Мені теж приємно тебе чути.

— Минуло три драних місяці, дядьку. В мене тут не готель для домашніх улюбленців. Де мої гроші?

— Минуло два місяці, Радуле.

— Більше, ніж два.

— Минуло дев’ять тижнів — і це моя остання пропозиція.

Він засміявся в слухавці — звук нагадав мені лебідку траулера, що швидко розкручується.

— Гаразд, Таку. То як твоя подорож? Риби наловив?

— Наловив, — я торкнувся кишені, де зберігав кортикальні пам’яті. — Тут, зі мною, як і обіцяв. У консервних бляшанках, щоб легше везтися.

— Аякже. Не тягти ж необробленими. Уяви той сморід. Та ще через три місяці.

— Два.

Траулерна лебідка знову закрутилася.

— Я думав, ми погодили дев’ять тижнів. То ти нарешті в місті?

— Так, дуже близько.

— Заскочиш?

— Знаєш, отут якраз проблема. Дещо сталося, тож я не можу. Але я не хотів би, щоб ти сидів без риби…

— Я теж не хотів би. Твоя остання партія довго не протрималася. Вони тепер ледве годяться до вжитку. Мої хлопці кажуть, що я з глузду з’їхав, що й досі таке влаштовую, але я кажу їм — Такеші Ковач зі старої школи. Він сплачує борги. Ми зробимо, що він просить, а коли він нарешті знову з’явиться на поверхні, то вчинить по справедливості.

Я вагався. Відкалібровувався.

— Я зараз не можу віддати тобі гроші, Раде. Не можу світитися у великій транзакції. І тобі від неї буде не краще, ніж мені. Треба трохи часу, щоб з усім розібратися. Але можеш узяти рибу, якщо надішлеш когось, щоб забрав її за наступну годину.

Тиша вповзла на лінію. Я розтягував гумку свого боргу до точки розриву, і ми обидва розуміли це.

— Слухай, у мене тут чотири. На одну більше, ніж чекали. Можеш забрати їх зараз усі. Можеш вставити їх без мене, використати їх як захочеш або не чіпати, якщо мій кредит справді вичерпався.

Він нічого не сказав. Його присутність на лінії гнітила, як волога спека, що сунулася з Трав’яного Обширу. Посланське чуття сказало мені, що гумка почала рватися, а посланське чуття рідко помиляється.

— Гроші будуть, Раде. Накинь пені, якщо хочеш. Щойно я розгребу оте інше лайно, ми повернемося до справи, як завжди. Це абсолютно тимчасово.

Знову нічого. Тиша вже починала тоненько співати смертельну пісню зачепленого й натягнутого дроту. Я подивився вдалечінь через Обшир, ніби міг роздивитися його там і зазирнути в очі.

— Він би тебе дістав, — прямо вивалив я. — Ти це знаєш.

Тиша побула ще мить, а тоді урвалася. Шегешварів голос бринів од удаваної бадьорої бурхливості.

— Про що ти говориш, Таку?

— Ти сам знаєш. Наш друг, що збував мет, колись дуже давно. Ти побіг слідом за рештою, Раде, але з твоєю ногою ти б нізащо не втік. Якби мене між вами не було, він би тебе дістав. Ти це знаєш. Усі розбіглися, а я лишився.

Я почув, як він видихнув по той бік, ніби щось розмоталося.

— Значить, — сказав він, — пеня. Скажімо, тридцять відсотків.

— Звучить прийнятно, — збрехав я за нас обох.

— Так. Але я думаю, що твою попередню партію доведеться викинути з меню. Чого б тобі не приїхати сюди та не сказати своє традиційне прощальне слово, а ми обговоримо умови рефінансування?

— Не можу, Раде. Я ж казав, що я тут проскоком. За годину знову чухну. Зможу повернутись аж за тиждень чи й більше.

— Тоді, — я аж бачив, як він знизав плечима. — Ти не скажеш свого прощального слова. Не подумав би, що ти б хотів би таке пропустити.

— Я й не хотів би, — це було покарання, ще одна пеня зверху моїх добровільних тридцяти відсотків. Шегешвар мене прорахував — це ключова навичка в організованій злочинності, а він у своєму ділі був мастак. Кошутські гайдуки, може, й не мали характеру й витонченості північнішої якудзи, але загалом це та сама гра. Коли заробляєш вимаганням, то мусиш добре знати, як припекти людині. А як припекти Такеші Ковачу, було написано через усе моє минуле кривавими літерами. Навряд чи довелось би над цим довго думати.

— Тоді приходь, — тепло сказав він. — Вип’ємо разом, може, навіть, сходимо до Ватанабе на згадку про те, скільки часу спливло. І скільки саке спливло, хе-хе. Люльку візьмемо. Я хочу подивитися тобі в очі, друже. Хочу знати, що ти не змінився.

Обличчя Ласло, нізвідки.

Я довіряю тобі, Мікі. Придивися за нею.

Я глянув туди, де Сьюзі Петковськи вже опускала капот на турбіні.

— Вибач, Раде. Справа надто важлива, щоб бавитися. Якщо хочеш мати рибу, пришли когось до внутрішньої гавані. Чартерний термінал, сьомий причал. Я пробуду тут годину.

— Ніякого, значить, прощального слова?

Я скривився.

— Ні. Часу нема.

Він хвильку помовчав.

— Я думаю, — нарешті мовив він, — що дуже хотів би зараз бачити твої очі, Такеші Ковачу. Мабуть, я приїду сам.

— Аякже. Було б добре зустрітися. Тільки встигни за годину.

Він завершив розмову. Я стиснув зуби й гупнув кулаком об сусідній ящик.

— Чорт. Чорт.

Придивися за нею. Дбай про її безпеку.

Так, так. Добре.

Я довіряю тобі, Мікі.

Та я почув тебе, трясця.

Дзвінок.

Якусь хвильку я тримав щойно використаний телефон біля вуха, наче йолоп.

Тоді до мене дійшло, що звук долинав з розкритого пакунка поруч мене. Я нахилився й витяг три чи чотири телефони, перш ніж знайшов той, в якого горів екран. Цей я вже використовував, на ньому була зірвана пломба.

— Га?

Нічого. Зв’язок встановився, але звуку на лінії не було. Навіть статики. Мені в вухо лилася абсолютна чорна тиша.

— Агов?

І хтось прошепотів із темряви, ледь-ледь гучніше за напругу, яку я відчував під час попереднього дзвінка.

Скоріше

А тоді знову тільки тиша.

Я опустив телефон і глипнув на нього.

В Текітомурі я дзвонив тричі, використавши три телефони з пакунка. Я балакав з Ласло, Ярославом та Ісою. Щойно міг дзвонити будь-який із цих трьох апаратів. Щоб знати напевне, мені треба було лиш перевірити, кому і з якого я дзвонив.

Але не обов’язково.

Шепіт із темної тиші. Голос через незміриму відстань.

Скоріше

Я знав, чий то був телефон.

І хто мене викликав.

Розділ двадцять другий

Шегешвар тримав своє слово. За сорок хвилин по завершенні розмови кричущий червоно-чорний з відкритим верхом спортивний глісер із завиванням примчав з Обширу до гавані на незаконній швидкості. На пристані всі повивертали голови, щоб подивитися, як він прибуває. Таке судно з морського боку Новопешта без зайвих питань нарвалось би на миттєвий перехопний сигнал від Портової адміністрації й ганебно заглушені двигуни далеко від берега. Не знаю, чи внутрішня гавань була гірше оснащена, чи Шегешвар встановив у своїй мажорській іграшці дорогий протизахватний софт, а чи банди Трав’яного Обширу просто мали Портову адміністрацію в своїй кишені — в будь-якому разі, обширмобіль не заглох. Натомість він круто повернув, піднявши вгору бризки, а тоді помчав прямо до проміжку між причалами номер шість і сім. За десяток метрів від них він вимкнув двигуни й просунувся на інерції. Шегешвар, який був за кермом, помітив мене. Я кивнув і підняв руку. Він помахав у відповідь.

Я зітхнув.

Ці справи між нами тягнуться через цілі десятиліття, але вони не схожі на бризки, які вибив з води Радул Шегешвар, прибувши до гавані. Вони не падають назад без сліду, а натомість висять у повітрі, як піднята пилюка за Шарійським пустельним катером, і якщо розвернутися й поїхати у власне минуле, то можна добряче нею закашлятися.

— Здоров, Ковачу!

Вигук той був радісний і по-злому гучний. Шегешвар підвівся в рубці, не відпускаючи керма. Широкі, як крила мартина, окуляри прикривали його очі від сонця й свідомо заперечували міллспортську моду на ультратехнологічні лінзи завширшки з палець. Його торс огортала тонка, мов папір, вручну доведена райдужна куртка зі шкіри болотяної пантери. Він знову помахав і вискалився. Причальний трос вистрілив із носа човна з металічним деньком. Він розмотувався за гарпуном, не сумісним із будь-яким гніздом уздовж пристані, і той гарпун увігнався у вічнобетон на пів метра нижче від місця, де я стояв. Глісер підтягнувся до берега, і Шегешвар вискочив з рубки на носа і став там, дивлячись на мене вгору.

— Прокричи моє ім’я ще кілька разів, — спокійно попросив його я. — На випадок, якщо хтось не почув за першим разом.

— Ой-ой, — він нахилив голову й широко розвів підняті руки, просячи пробачити його жестом, в який ніхто б усе одно не повірив. Він ще сердився на мене. — Пробач мою щиру та відкриту натуру. То як тебе теперечки називають?

— Забудь. Стоятимеш там увесь день?

— Не знаю, а ти мені руку даси?

Я нахилився. Шегешвар ухопився за простягнуту руку й підтягнувся вгору, на пристань. Коли я витягав його, моєю рукою пробігли розпечені кольки, а тоді вони притихли до вогнистого болю. Я й досі виплачував за своє перерване падіння під гніздищем. Гайдук розправив бездоганно підігнану куртку й вибагливо пробіг рукою по чорному волоссю, що сягало плечей. Радул Шегешвар рано вибрався досить високо, щоб профінансувати клоновані копії тіла, в якому він народився, і обличчя, яке він носив під окулярами, було його власним — бліде всупереч клімату, вузьке й кістляве, жодної видимої ознаки японських пращурів. Воно вінчало струнке тіло, котре, наскільки я бачив, підбиралося до кінця третього десятка.

Шегешвар зазвичай проживав у кожному клоні від ранніх дорослих років до, за його власним виразом, того часу, коли не міг уже злягатись або битися, як належить. Я не знав, скільки разів він перечохлявся, тому що за часи, що минули від нашої спільної юності в Новопешті, я збився з ліку його справді прожитих років. Як більшості гайдуків — і мені — йому випало провести скількись часу на зберіганні.

— Гарний чохол, — сказав він, обійшовши навколо мене. — Дуже гарний. А що сталося з іншим?

— Довго розповідати.

— Тому ти не збираєшся, — він закінчив огляд і зняв окуляри. — Правильно?

— Правильно.

Він театрально зітхнув.

— Ти засмучуєш мене, Таку. Дуже засмучуєш. Ти стаєш такий самий неговіркий, як усі ті обісрані північні морди зі щілинами замість очей, з якими ти проводиш стільки часу.

Я знизав плечима.

— Я й сам наполовину обісрана північна морда зі щілинами, Раде.

— А й справді. Я забув.

Він не забув. Просто тиснув. Дещо не дуже змінилося з тих часів, коли ми зависали в «Ватанабе». Він тоді завжди затягував нас у бійку. Навіть справу з торгівцем метом придумав він.

— Всередині стоїть кавовий автомат. Візьмемо?

— Якщо треба. Знаєш, якби ти приїхав на ферму, то отримав би справжньої кави й цигарку з морської коноплі, вручну згорнуту на стегнах найкращих акторок голопорно, яких можна купити за гроші.

— Якось іншим разом.

— Ох, ти завжди такий до сраки мотивований, та? Як не посланці чи неоквеллісти, так якась інша всрана схема з особистою помстою. Знаєш, Таку, це, звісно, не моє діло, але хтось мусить тобі розказати, і виходить, що випало мені. Тобі пора зупинитися й понюхати траву, дядьку. Згадати, що ти живеш. — Він знову одягнув окуляри й сіпнув головою в бік терміналу. — Гаразд, ходімо вже. Кава з автомата, чом би й ні? Щось новеньке.

Повернувшись до прохолоди, ми посідали за столик біля скляних панелей, з яких простирався краєвид гавані. Півдюжини інших глядачів сиділи в тій самій зоні зі своїм багажем і чекали. Вгашений з виду чоловік в обривках ходив між ними, тримаючи напоготові тацю для кредитних чипів і розповідь про жорстоку долю для тих, хто міг зацікавитися. В повітрі висів легенький запах дешевого протибактеріального засобу, якого я не помічав раніше. Певно, нещодавно тут пройшлися роботи-прибиральники.

Кава була паскудна.

— От бачиш, — сказав Шегешвар, поставивши свою подалі й перебільшено скривившись. — Мені треба наказати, щоб тобі за такий напій ноги зламали.

— Можеш спробувати.

Наші очі на мить зійшлися. Він знизав плечима.

— То був жарт, Таку. Ти втрачаєш почуття гумору.

— Так, я беру за нього додатково тридцять відсотків. — Я сьорбнув свою каву, не змінюючи виразу обличчя. — Колись моїм друзям воно діставалося безкоштовно, але часи вже не ті.

Він дав моїм словам трохи повисіти, а тоді схилив голову й знову глянув мені у вічі.

— Вважаєш, що я повівся з тобою несправедливо?

— Думаю, що ти дуже зручно забуваєш справжнє значення слів «Ти щойно врятував мою сраку, дядьку».

Шегешвар кивнув, ніби не чекав меншого. Він опустив погляд на столик між нами.

— То старий борг, — тихо сказав він. — І доволі сумнівний.

— А тоді ти так не думав.

Воно сталося надто давно, щоб легко зринати в пам’яті. Ще до того, як почала діяти посланська обробка, воно розмивалося з кожним минулим десятиріччям. Ясніше за все я пам’ятаю сморід провулка. Лужні опади через завод з переробки бела-трави й злите мастило з гідравлічних систем.

Прокльони продавця мету й блиск довгого заточеного гака, яким він розтинав вологе повітря переді мною. Інші втекли, їхній юнацький ентузіазм до пограбування випарувався через різкий жах, якого нагнав той заточений сталевий гак, що розітнув ногу Радула Шегешвара від коліна через усе стегно. Решта повтікала з криками, всі помчали в ніч, наче вигнані екзорцистом демони, залишивши Радула волочитися самому й схлипувати на кожному метрі повільної втечі, і мене, шістнадцятирічного — стояти з порожніми руками проти тієї сталі.

Ходи сюди, гімно мале. — Дилер скалився до мене в мороці, майже нашіптував і наближався, блокуючи шлях до втечі. — Надумали виграти мене в моєму власному районі, диви які. Я тебе зараз розкрию і виверну, а тоді ти в мене жертимеш свої кишки, синку.

І тоді неначе хтось поклав мені холодні руки на шию — я вперше в житті зрозумів, що дивлюся на людину, котра вб’є мене, якщо я її не спиню.

Не наб’є, як батько, не підріже, як хтось із невправних бандюків, з якими ми щодень чубилися на вулицях Новопешта. Уб’є. Уб’є, а тоді, певно, виріже мою пам’ять і закине кудись у засмічені води гавані, де вона пролежить довше, ніж проживуть усі, кого я знаю, і хто знає мене. Саме та картина, той страх бути втопленим і забутим в отруйній воді, штовхнули мене вперед, змусили прорахувати дугу, якою пролетіла нагострена сталь, і збити його з ніг, коли він утратив рівновагу наприкінці свого маху згори вниз.

Тоді ми обидва полетіли в сльоту, сміття й аміачний сморід залишків переробного заводу. Я боровся з ним за той гак.

Забрав його.

Махнув рукою, і, скоріше з везіння, аніж із розрахунку, розітнув йому живіт.

Завзяття вийшло з нього, як вода з раковини. Він голосно забулькав, розширені очі прикипіли до моїх. Я теж дивився на нього, лють зі страхом і далі бухали у скронях, а кожен хімічний перемикач у моєму тілі закоротило. Я ледь усвідомлював, що зробив. Тоді він поплив назад і опав на купу гною. Він сидів на ній, ніби на улюбленому кріслі. Я спромігся підвестися на коліна. З обличчя й волосся стікала лужна сльота. Я піднімався, не випускаючи руків’я гака, а він дивився на мене, плямкав губами, а з горла рвалися відчайдушні мокрі звуки. Я глянув униз і побачив, що його нутрощі зачепилися за гак у моїй руці.

Мене наздогнав шок. Пальці мимохіть спазматично розчепірилися, і гак випав з руки. Я заточився, блюючи струменем. Його слабкі благання заглушило різке рикання з мого горла, з яким випорожнювався мій шлунок. Гарячий, настирний сморід свіжої гиді домішався до фонової задухи провулка. Мене зсудомило від сили позивів, і я впав у ту гидоту.

Гадаю, він був ще живий, коли я звівся на ноги й пішов допомогти Шегешварові. Його звуки супроводжували мене до виходу з провулка, а наступного дня в новинах повідомили, що він урешті стік кров’ю десь уже під ранок. А ті звуки ще кілька тижнів супроводжували мене скрізь, де було досить тихо, щоб я міг розчути свої думки. Більшу частину наступного року я через ніч прокидався з ними у вухах.

Я відвернувся. Скляні панелі терміналу знову стали чіткими. Сидячи навпроти, Шегешвар пильно за мною стежив.

Можливо, він теж пригадував. Бо скривився.

— То тобі не здається, що я маю право сердитися? Ти мовчки зникаєш на дев’ять тижнів, а мені випадає берегти твій мотлох й виглядати дурнем перед іншими гайдуками. А тепер ти хочеш посунути графік виплати? Знаєш, що б я за таке лайно зробив із будь-ким іншим?

Я кивнув. Пригадав із сухою іронією, як сам сердився на Плекса кілька місяців тому, коли стояв і помалу стікав рідинами синтетичного тіла в Текітомурі.

Е-е-е, нам треба перенести зустріч, Таку.

Мені тоді хотілося вбити його просто за те, як він це сказав.

— Ти думаєш, що тридцять відсотків — це несправедливо?

Я зітхнув.

— Раде, ти гангстер, і я, — махнув рукою, — не кращий. Не думаю, що котрийсь із нас багато знає про те, що справедливо, а що ні. Роби як хочеш. Я знайду гроші.

— Гаразд, — він і далі дивився на мене. — Двадцять відсотків. Це задовольнить твоє почуття комерційної доречності?

Я похитав головою й нічого не сказав. Витяг із кишені кортикальні пам’яті, простягнув їх стиснутими у кулаці.

— Ось. Ти прийшов по них. Роби з ними, що захочеш.

Він відштовхнув мою руку набік і тицьнув мені в обличчя сердитого пальця.

— Ні, друже мій. Я зроблю з ними те, що захочеш ти. Це послуга, яку я тобі надаю, і ти про це, трясця, не забувай. Так от, я сказав двадцять відсотків. Чесно?

Рішення сформувалося з нічого, швидке, як ляпас у потилицю. Розбираючи його пізніше, я не зміг встановити, що саме його спричинило, а тільки побачив, що знову ніби послухався того тихого голосу з темряви, що кликав мене прийти скоріше. На долонях наче раптом виступив колючий піт, і я жахнувся, що можу спізнитися на щось важливе.

— Я говорив серйозно, Раде. Сам вирішуй. Якщо ти втрачаєш обличчя перед своїми друзяками-гайдуками, то покинь це. Я зажбурну їх за борт десь посеред Обширу, і ми зможемо прикрити все це діло. Виставиш мені рахунок, а я знайду, як його сплатити.

Він скинув руки вгору в жесті, який скопіював з експерії про гайдуків на кшталт «Друзів Ірені Козми» та «Голосів ренегатів», ще коли ми були молоді. Коли я його побачив, мені довелося боротися з усмішкою. А може, я сміявся через швидко набігле, чіпке й схоже на наркотичне відчуття прийнятого рішення і його значення. У цю знаменну мить Шегешварів голос раптом загудів десь на межі свідомого сприйняття. Я відфільтровував його.

— Гаразд, до сраки все. П’ятнадцять відсотків. Ну ж бо, Таку. Це чесно. Якщо менше, то мої власні падлюки винесуть мене за те, що не впорався з управлінням. П’ятнадцять відсотків, згода?

Я знизав плечима й знову простягнув стиснутий кулак.

— Гаразд, п’ятнадцять. Вони тобі ще потрібні?

Він провів долонею по моєму кулаку, забрав пам’яті класичним спритним вуличним рухом і поклав їх до кишені.

— З тобою всратись, а не торгуватись, — гаркнув він. — Тобі ніхто такого не казав?

— Це ж комплімент, правда?

Він знову гаркнув, але цього разу без слів. Підвівся й обтрусив одяг, ніби ми з ним сиділи на тюкувальному причалі. Коли я встав слідом за ним, подертий чолов’яга з жебрацькою тацею націлився на нас.

— Ветеран зі списантів, — пробурмотів він. — Підсмажився, намагаючись зробити Нове Хоко безпечнішим у новому столітті, виносив чималі коопи. У вас…

— Ні, в мене нема грошей, — нетерпляче сказав Шегешвар. — Слухай, можеш забрати оцю каву, якщо хочеш. Вона ще тепла.

Він вловив мій погляд.

— Що таке? Я ж драний гангстер, так? Чого ж ти чекав?

Небо над Трав’яним Обширом наповнила простора тиша. Навіть рик турбін глісера здавався дріб’язком на тлі плаского порожнього рельєфу берега і скупчення вологих хмар над головою. Я стояв біля поручня і вдихав фірмовий аромат сирої бела-трави, а моє волосся прилизало до голови швидкістю нашого руху. Води Обширу були насичені різною всячиною, і прохід будь-якого судна збивав її на поверхню. Ми залишали за собою широкий слід посіченої рослинності й клубів сірої збовтаної води, яка вляжеться не раніш, як за добрих пів години.

Зліва від мене Сьюзі Петковськи сиділа в рубці й кермувала з цигаркою в одній руці, примруживши очі від диму й світла з хмарного неба. Михаїл був на іншому містку, повиснув на поручні, як довгий мішок з баластом. Він усю дорогу супився, промовисто виказуючи своє обурення тим, що змушений їхати з нами, а більше нічого. Час від часу він понуро чухав роз’єми на шиї.

Покинута тюкувальна станція вискочила спереду по правому борту — просто пара бульок-сараїв і потьмянілий пірс із дзеркального дерева. Ми раніше бачили інші станції, кілька з них були робочі й освітлені зсередини — вони навантажували великі автоматизовані баржі. Але то було поки наш курс не відірвався від приозерної забудови Новопешта. А так далеко від берега цей острівець завмерлої промисловості тільки посилював відчуття пустки.

— Торгівля травою закисла, га? — перекричав я турбіни.

Сьюзі Петковськи мельком глянула в мій бік.

— Що кажете?

— Торгівля травою, — прокричав я знову, махнувши рукою в бік станції, що ми залишили її за спиною. — Поганенька останнім часом, га?

Вона знизала плечима.

— Вона ніколи не була стабільною на такому хиткому ринку. Більшість незалежних вже давно видавили. Тут «Кошут-Союз» ходить на своїх великих мобільних платформах, обробляє й пакує прямо на борту. З ними важко конкурувати.

Така позиція була не нова. Сорок років тому, перед моїм відльотом, від Сьюзі Петковськи цього світу чулися такі самі флегматичні коментарі про економічну скруту. Та сама укріплена, прокурена витривалість, ті самі похмурі знизування плечима, ніби політика була якоюсь велетенською капризною погодною системою, проти якої нічого не вдієш.

Я повернувся до розглядання обрію.

Трохи згодом в лівій кишені задзвонив телефон. Я хвильку повагався, а тоді роздратовано сіпнувся, виловив його й притис до вуха.

— Так, кажи.

З туго скрученої електронної тиші виник привид якогось бурмотіння, сколихнувши безмовність парою крил, що кілька разів змахнули над головою. Натяк на голос. Слова потоком шепоту полилися мені у вухо.

часу лишилося небагато

— Так, ти казала, я пру так швидко, як тільки можу.

не зможу стримувати їх довше…

— Так, я працюю над цим.

працюєш зараз…

Це прозвучало як запитання.

— Так, я сказав…

тут крила… б’ються тисячі крил… і увесь світ розколотий…

Голос затухав, як погано налаштований канал, коливався, тріпотів і знову замовкав.

розколотий від краю до краю… це прекрасно, Мікі…

І все.

Я почекав, а тоді опустив телефон і зважив його на долоні.

Скривився й запхнув назад до кишені.

Сьюзі Петковськи зиркнула на мене.

— Погані новини?

— Можна й так сказати. Швидше рухатися не можна?

Вона вже знову стежила за водою попереду. Запалювала нову цигарку однією рукою.

— Якщо безпечно, то не можна.

— А скільки коштуватиме небезпека?

— Десь удвічі більше.

— Гаразд. Так і робіть.

Хмура вузенька усмішка підібралася до її губ. Вона знизала плечима, затушила цигарку й заклала її за вухо. Тоді потяглася до пультів рубки й потикала в кілька екранів. Масштаб на локаторі збільшився до максимуму. Вона прокричала щось до Михаїла на мадярському вуличному діалекті, який за той час, що мене не було, віднесло течією надто далеко, і я не вловив нічого, крім суті. «Іди вниз і не лізь до…» чогось. Він ненависно зиркнув на мене, а тоді відліпився від поручня і подався в каюту.

Вона повернулася до мене, але очей з пульта майже не зводила.

— Ви теж. Краще підіть та сядьте. Я наддам швидкості, й нас гарантовано трохи покидає на хвилях.

— Я можу триматися й тут.

— Так, але я була б спокійніша, якби ви були з ним. Я тут не зможу дуже відволікатися, а там ви матимете з ким поговорити.

Я знову подумав про обладнання, яким, як я бачив, напханий салон.

Навігаційні примочки, пульт розваг, налаштування струму. Дроти й гнізда. Я також пригадав поведінку того пацана — те, як він чухав роз’єми на шиї, і ту зсутулену нецікавість до всенького світу. Все склалося в картину, на яку я раніше не звертав уваги.

— Аякже, — сказав я. — Завжди добре з кимось поговорити, так?

Вона не відповіла. Можливо, вже поринула в барвисті зображення з локатора, що сканував наш курс через Обшир, або загрузла в чомусь іншому. Я залишив її наодинці з тими думками й подався на корму.

Турбіни над моєю головою зайшлися оскаженілим виском.

Розділ двадцять третій

Час на Трав’яному Обширі стоїть на місці.

Починається з того, що помічаєш деталі — вигнуті корені заростей цепеша, що проринали на поверхню, як напівзогнилі кістки якогось велетенського втопленого гуманоїда, випадкові чисті ділянки води, де бела-трава не зволила рости, і де видно вниз до блідо-смарагдового піщаного дна, пологу смугу прибою. Може, десь трапиться побачити закинутий, кількасотлітній каяк збирача, ще не повністю порослий мохом Сакате. Але таких видовищ небагато, і вони розкидані далеко одне від одного, тож із часом погляд зосереджується на великому пласкому обрії, а після того вже скільки не намагайся зосередитися на ближчих деталях, а погляд ніби сильною течією знову тягне вдалечінь.

Сидиш і слухаєш мірний звук двигунів, бо більше нічим зайнятися. Стежиш за обрієм і тонеш у власних думках, бо більше нема куди податися.

… скоріше…

Я довіряю тобі, Мікі. Придивися за нею, нею, нею, нею… Вона. Сильва сріблястогрива. Її обличчя…

Її обличчя, легенько змінене жінкою, котра виповзла назовні й украла його в неї. Її голос, майже непомітно модульований…

Я геть не знаю, чи повернеться Сильва Ошіма, і якщо так, то коли.

Я, Надю, намагаюся тобі допомогти, чорт забирай.

Вона думає, хто насправді цей довбаний Мікі Передчутливий, і чи воно безпечно бути з ним поруч. Чи не підісре він їй за найближчої нагоди.

Вона роздумує, в яку сраку ти несеш душі стількох мертвих жерців.

Худе обличчя Тодора Муракамі, його уважне обличчя на поромі. Дим із люльки, роздутий вітром.

Я думав, що ти зараз тусуєшся з Радулом Шегешваром. Ностальгія за рідним містом і дешева організована злочинність.

То чого ти знову йдеш на північ? Пора вертатися на свою стежку. До своєї роботи.

До своєї роботи. Ага, оце точно вирішить усі твої проблеми, Мікі.

І годі мене так називати, чорт тебе бери.

І крики. І розвернені дірки в хребтах на рівні шиї. І вага кортикальних пам'ятей у руці, досі слизьких від налиплого місива. І порожнеча, що ніколи не заповниться.

Сара.

До своєї роботи.

Я намагаюся допомогти, чорт забирай.

…скоріше…

Я довіряю тобі…

Я намагаюся допомогти, чорт…

…скоріше…

Я НАМАГАЮСЯ…

— Берег, — голос Сьюзі Петковськи лийнув із динаміка в каюті, лаконічний і досить твердий, щоб за нього вчепитися. — Висадка в Сорстауні за п’ятнадцять хвилин.

Я вже не супився і перевів погляд ліворуч, де кошутський берег знову потягнувся в наш бік. Він здіймався темною горбистою лінією на нечіткому обрії, а тоді наче підскочив ближче й на ньому проявилася низка пагорків, і подекуди спалахували білі дюни. Задня сторона Вчири, притоплені пеньки прадавнього гірського пасма, обтерті минулими геологічними епохами й перетворені на сімсоткілометрову дугу обтороченого болотами бар’єру для хвиль з одного боку й таким самим відрізком кришталево-білого піску з іншого.

Прийде день, — сказав мені старожил Сорстауна з пів сторіччя тому, — і море прорветься. — Прорветься й увіллється в Трав’яний Обшир, як армія загарбника прориває давно встановлений фронт. Зруйнує останні бастіони й розмиє пляж. — Прийде День, дядьку, — повільно повторював житель Сорстауна, — і я чув, що він промовляв обидва слова з великої букви, з такою усмішкою, в якій я навчився впізнавати типове серферське відсторонення, Прийде День, але Не Зараз. А до того треба вдивлятися в море, дядьку. Просто дивитися, не озиратися назад і не турбуватися про те, що його стримує.

Прийде День, але Не Зараз. Просто вдивляйся в море.

Гадаю, такі думки можна назвати філософією. На пляжі Вчира вони часто вважалися нею. Можливо, дещо обмеженою, але в інших місцях я бачив і набагато гірші способи поєднатися зі всесвітом.

Коли ми досягли південного краю, небо прояснилося, і я вже міг роздивитися в сонячному світлі ознаки людського житла. Сорстаун насправді не місто, а така собі його подоба, нечіткий термін для означення ста сімдесяти кілометрів прибережної смуги серферської інфраструктури. У найбільш розрідженому стані воно зводиться до розпорошених пляжем наметів і булькобудів, цілих поколінь кругів навколо вогнищ, місць для мангалів і грубо сплетених з бела-трави халуп та барів. Постійність характеру забудови зростає, а тоді спадає, коли Смуга наближається, а тоді проминає місця, де хвиля не просто хороша, а феноменальна. А далі, в зоні Великої Хвилі, забудова тужавіє ледь не до густини мегаполіса. На пагорбах за дюнами зустрічаються справжні вулиці, із закріпленими в землі ліхтарями й скупченнями вічнобетонних платформ і містків, що стриміють з опори на березі вглиб Трав’яного Обширу. Коли я був тут минулого разу, таких осередків було п’ять, і в кожному була своя компанія ентузіастів, котра клялася, що найкраща хвиля на всьому драному континенті саме тутечки, дядьку. З того, що я знаю, будь-хто з них міг рацію. З того, що я знаю, там зараз може бути ще п’ять таких самих місць.

Населення цих місць перебувало в такому ж постійному русі. По всій довжині Смуги протікали ледачі циклічні зміни популяцій — дехто прив’язувався до круговерті п’яти пір року Світу Гарлана, дехто — до нерівномірного ритму припливів од трьох місяців, а дехто — до тривалішого, розслабленішого пульсу цілого життя в чохлі завзятого серфера. Люди прибували, відбували й поверталися. Іноді їхня позиційна вірність котрійсь із частин пляжу переживала цикл за циклом, життя за життям, а іноді змінювалася. А в когось подібної вірності не було від самого початку.

Нелегко знайти когось на Смузі в будь-яку пору. У багатьох випадках саме це приваблювало сюди людей.

— Наближаємося до Кем-Пойнта, — знову голос Петковськи на фоні притихлих турбін. Прозвучало втомлено. — Вам підійде?

— Так, не гірше, ніж будь-що інше. Дякую. — Я визирнув на підбігле приземкувате скупчення будівель і вічнобетонні платформи, на яких вони стояли над водами Обширу, нечепурний розкид забудови, що видерлася на пагорб трохи далі. На балконах і містках виднілося кілька сидячих постатей, але здебільшого здавалося, ніби поселення вимерло. Я гадки не мав, чи була це потрібна мені околиця Сорстауна, але треба ж звідкись почати. Я вхопився за ремінь, що звисав зі стелі, й підтягнувся, щоб стати на ноги, коли глісер накренився ліворуч. Глянув через салон на свого мовчазного попутника. — Приємно було побалакати, Михаїле.

Він проігнорував мене, прилипши очима до вікна. Хлопець нічого не сказав за весь час, що ми пробули разом у салоні, а тільки хмуро зиркав у безкраю відсутність пейзажу навколо. Кілька разів він перехоплював мій погляд, шкребучи свої роз’єми, і різко зупинявся, твердіючи обличчям. Але й тоді нічого не казав.

Я знизав плечима, вже майже вискочив геть на обгороджену поручнями палубу, а тоді передумав. Я перейшов каюту й притулився до скла, затуливши Михаїлу Петковськи більшу частину поля зору. Він блимнув на мене, на мить витягнутий подивом зі свого самозанурення.

— Знаєш, — бадьоро повів я. — Тобі пощастило на материнській ниві. Але за її межами трапляються такі хлопці, як я. І нам з розгону начхати на те, житимеш ти чи помреш. Як не піднімеш сраку й не почнеш чимось цікавитися, то ніхто інший за тебе цього не зробить.

Він пирхнув.

— І яким боком тут моя ера…

Хтось більш вуличний прочитав би мої очі, але цей був надто незібраний через свій потяг до дроту, надто розніжений материною підтримкою. Я легко взяв його за горло, вгородив пальці глибше й підняв зі стільця.

— Тепер тобі видніше? Хто завадить мені хруснути твоєю гортанню?

Він захрипів.

— Ма…

— Вона тебе не чує. Клопочеться нагорі, заробляючи вам обом на життя. — Я підтягнув його ближче. — Михаїле, ти нескінченно менш важливий у загальній картині, ніж тобі здається завдяки її зусиллям.

Він підняв руки й спробував розчепити мої пальці. Я не звернув уваги на ті слабенькі потуги і надавив сильніше. Виглядало так, ніби він злякався по-справжньому.

— Як не зійдеш із цього шляху, — дружньо вів далі я, — то врешті опинишся розібраний на запчастини десь на верстаку під тьмяною лампою. Для таких людей, як я, від тебе іншої користі немає, і ніхто не завадить нам, коли ми візьмемося за тебе, тому що ти не даєш нікому підстав турбуватися про твою долю. Хочеш цього? Стати донором запчастин, дві хвилини й готово?

Він сіпнувся й забив руками, обличчя зліловіло. Захитав головою в рішучому запереченні. Я потримав його ще яку хвильку, а тоді розімкнув пальці й кинув на стілець. Він давився й кашляв, дивлячись на мене великими невидющими очима. Одна рука підсунулася помасажувати горло в тому місці, де після мене залишилися сліди. Я кивнув.

— Усе оце, Михаїле, що коїться навколо — це життя. — Я нахилився ближче до нього, і він відсахнувся. — Поцікався ним. Поки ще можеш.

Глісер легенько бухнувся об щось. Я випростався й вийшов на бокову палубу, в раптову спеку і яскравість. Ми дрейфували серед плутанини потертих містків із дзеркального дерева, закріплених через стратегічні проміжки важкими вічнобетонними швартовими опорами. Двигуни глісера тихенько гуділи собі й легенько притискалися до найближчої платформи для висадки. Післяобіднє сонце різко блискало на дзеркальному дереві. Сьюзі Петковськи стояла в рубці, примруживши очі від цих відблисків.

— Подвійна ставка, — нагадала вона мені.

Я передав їй чип і почекав, поки вона його обробить. Михаїл вирішив не показуватися. Можливо, щось обдумував.

Його мати повернула мені чип, прикрила очі долонею і вказала кудись.

— Десь за три квартали звідти можна дешево орендувати жучка. Зразу за тією радіощоглою. На якій прапори з драконами.

— Дякую.

— Прошу. Сподіваюся, ви там знайдете те, чого шукаєте.

Я проминув оренду жучків, принаймні спочатку, і подався через містечко, вбираючи в себе оточення. Піднімаючись на вершок пагорба, я проходив через місце, схоже на будь-яке з передмість Новопешта з боку Обширу.

Тут переважала така сама утилітарна архітектура, а суміш крамниць навколоводного обладнання й софту розбавляли їдальні та бари. Ті самі вулиці з потертого й заляпаного гартованого скла і ті самі основні запахи. Але тоді я глянув з вершини вниз, і вся подібність закінчилася, як сон після пробудження.

Інша половина поселення сповзала донизу невпорядкованою мішаниною конструкцій, побудованих з усіх матеріалів, які тільки можуть спасти на думку за хвилину. Булькобуди терлися плечима з будиночками на дерев’яних рамах, халупами з плавника і, ближче до низу, справжніми полотняними наметами. Магістралі з гартованого скла поступилися абияк покладеним вічнобетонним плитам, тоді піску, а тоді, нарешті, широкому, блідому розмаху самого пляжу. Тут було більше руху, ніж на вулицях з боку Обширу, більшість народу була напіводягнена і дрейфувала до берега під променями зрілого сонця. Кожен третій ніс під пахвою дошку. Саме море було ніби відполіроване до брудно-золотого блиску низькими променями сонця й поплямоване людською активністю — серфери дрейфували, сидячи на дошках верхи або стоячи й мимохідь виписуючи невимушені фігури на підбіглому горбку води. Сонце й відстань перетворювали їх усіх на анонімні чорні вирізки з фольги.

— Краєвид такий, що всертися можна, га, семе?

То був високий дитячий голос, що не пасував до сказаних слів.

Я озирнувся й побачив хлопця років десяти, що стежив за мною з дверей. Бронзове тіло тонке, як ребро і вдягнене в серферські бриджі, очі вигоріло-сині. Волосся скуйовджене морем. Він сперся об одвірок, недбало склавши руки на голих грудях. Позаду нього з крамниці виднілися штабелі дощок. Живенькі екрани демонстрували акватехнічний софт.

— Бувають і гірші, — визнав я.

— Перший раз на Вчирі?

— Ні.

Його голос тріснув од розчарування.

— То ти не шукаєш інструктора?

— Ні, — я помовчав хвильку, зважуючи доцільність розмови. — А ти сам довго пробув на Смузі?

Він усміхнувся.

— Усі свої життя. А чого питаєш?

— Я шукаю друзів. Подумав, чи ти їх не знаєш.

— Та ну? А ти коп? Правоохоронець?

— Останнім часом ні.

Здається, то була правильна відповідь. Усмішка повернулася.

— А в твоїх друзів є імена?

— Були, як я був тут минулого разу. Бразил, Адо, Трес. — Я повагався. — Можливо, Відаура?

Його губи сіпнулися й стислися разом, він втягнув повітря крізь зуби. Штука, яку він звик робити в іншому, значно старшому тілі.

— Джек Душа-Бразил? — обережно спитав він.

Я кивнув.

— Ти з «Жучків»?

— Останнім часом ні.

— З бригади «Мультифлореса»?

Я втягнув повітря.

— Ні.

— З «Бакрумців»?

— А тебе якось звуть? — спитав я його.

Він знизав плечима.

— Аякже. Мілан. В цій околиці мене кличуть Брокером, бо я вмію діставати зброю.

— Ну, Мілане, — спокійно мовив я. — Ти починаєш дратувати мене до всирачки. Можеш мені допомогти чи ні? Ти знаєш, де Бразил, чи просто пахкаєш парою, бо він пройшов був сюдою тридцять років тому?

— Гей, — його блакитні очі звузилися. Руки розчепилися, кулаки при боках стислися в маленькі молотки. — Знаєш, семе, я тут свій. Я катаюся на дошці. Спускався з водяних гір на Вчирі ще до того, як ти був піною в трубах своєї матері.

— Сумніваюся, але не будемо чіплятися. Я шукаю Джека Душа-Бразила. І знайду його, з тобою чи без тебе, але можливо, що ти зможеш зекономити мені трохи часу. Питання в тому, чи підеш ти на це?

Він зиркав на мене, погляд досі сердитий, поза досі загрозлива. В десятирічному чохлі це виглядало не так ефектно.

— Питання в тому, семе, що це мені принесе.

— А.

Отримавши гроші, Мілан видавав інформацію зі скупістю, яка мала замаскувати й заповнити прогалини в його дуже обмеженому знанні. Я купив йому рому й кави на розі вулиці через дорогу від крамниці, яку він доглядав — не можна її просто закрити, семе, тут ідеться не просто про мою роботу — і перечекав процес оповідацтва. Більшість із того, що він розказав, можна було сходу визначити як добре потерті пляжні легенди, але з кількох розказаних речей я вирішив, що він справді кілька разів зустрічався з Бразилом, або й катався з ним. Їхня остання зустріч нібито відбулася десяток років тому. Героїчне й голіручне протистояння плечем до плеча проти банди лояльних Гарланам зайдиголів за кілька кілометрів від Кем-Пойнта. Оточений у гущі сутички, Мілан виявив скромно применшену жорстокість, отримав кілька поранень — бачив би ти чортячі шрами на тому чохлі, семе, іноді я так за ними жалкую, — але найвищу хвалу він віддав Бразилові. Наче довбана болотяна пантера, семе. Ті гімнюки розітнули йому груди, а він і не помітив. Роздер усіх. Коли він зупинився, від них нічого не залишилося. Повернулися на свою північ по шматочках. Після того було оргіастичне святкування — сяйво вогнищ і викрики жінок у дикому оргазмі з прибоєм на фоні.

То була стандартна картина, яку в минулому мені вже малювали інші вчирські ентузіасти. Не надто зважаючи на очевидні прикраси й перебільшення, я зосередився на дрібці корисних деталей. У Бразила були гроші — стільки років у «Жучках», ще б пак. Йому аж ніяк не доводиться пнутися, аби прожити, навчаючи хитунців, продаючи дошки чи тренуючи запасне тільце якогось у сраного Міллспортського аристо за п’ять років до пересадки — але він все одно не міг дозволити собі перевтілитися у власного клона. На ньому буде хороше серферське тіло, але я не знатиму його обличчя. Шукай шрами на грудях, семе. Так, він і досі носив довге волосся.

Останні чутки розмістили його в сонному береговому хуторі десь на півдні. Вочевидь він учився грати на саксофоні. Був один джазмен, що колись грав із Чанго-молодшим, так він розповів Міланові…

Я заплатив за напої й підвівся, щоб іти. Сонце сховалося, і брудно-золоте море потьмянішало до менш благородного металу. По всьому пляжу внизу численні вогники починали своє світлячкове життя. Я замислився, чи встигну взяти в оренду жучка.

— То цей аристо, — ліниво сказав я. — Ти п’ять років учиш його тіло кататися на дошці, нагострюєш для нього рефлекси. А тобі з того що?

Мілан знизав плечима й сьорбнув залишки свого рому. Він розтанув від алкоголю й платні.

— Ми поміняємося чохлами. Замість цього, коли йому стане шістнадцять, я отримаю те, що він носить зараз. Тож мені з того чохол аристократа трохи за тридцять, з косметичними змінами й протоколом обміну, щоб я не намагався видати себе за нього, а в усьому іншому — чистісінько як із каталогу. Клонований товар із найвищої полиці, з усією належною периферією. Гарненьке діло, га?

Я недбало кивнув.

— Мабуть, що так, якщо він дбатиме про те, що зараз носить. Стиль життя аристократів, котрих я бачив, може трохи позначитися на стані того, що вони носять.

— Ні, цей хлопець тримається у формі. Часом приходить сюди подивитися на свою інвестицію й трохи покататися та поплавати. Приїхав би сюди й цього тижня, якби не та пригода з яхтою Гарланів, через яку він не зміг. У нього назбиралося трохи зайвої ваги, без якої спокійно можна обійтися, і, звісно, на дошці він тримається, як гімно. Але це легко зміниться, коли я…

— Пригода з яхтою Гарланів? — посланська чутливість пробудила мої нерви.

— Ну ти знаєш. Глісер Сейчі Гарлана. Цей хлопець дуже близький до тієї родинної гілки, то йому довелося…

— А що сталося з глісером Сейчі Гарлана?

— Хіба ти не чув? — Мілан усміхнувся. — Де ти був, семе? Від учора це по всій мережі показують. Сейчі Гарлан віз своїх синів та невістку до Рили, і глісер просто зник з лиця Плеса.

— Як це зник?

Він знизав плечима.

— Поки що невідомо. Він увесь вибухнув, схоже, що зсередини, судячи з записів. Те, що від нього залишилося, затонуло за кілька секунд. Уламки ще й досі шукають.

І знайдуть тільки якщо пощастить. В цю пору року ураган давав про себе знати здалеку, і течії коло Плеса були смертельно небезпечні. Втонулі уламки могло порозносити на багато кілометрів, перш ніж вони осіли на дно.

Поламані рештки Сейчі Гарлана і його родини могло занести до десятка місць серед розкиданих острівців та рифів Міллспортського архіпелагу. Пошуки пам'ятей мали стати кошмаром.

Мої думки знову побігли до Бела-Кохеї й того, що Плекс бурмотів під таке.

Не знаю, Таку. Справді не знаю. То була якась зброя, щось часів Виселення.

Він тоді сказав «щось біологічне», але сам визнавав, що його інформація неповна. Його відсунула вбік якудза вищого порядку й Аюра, родинний фактотум Гарланів. Аюра, котра розбиралася з небажаними наслідками й проводила для Гарланів зачистки.

Ще один обривок спогадів ліг на потрібне місце. Вкутана в сніги Драва. Очікування в передпокої Курумаї, нецікава на той час стрічка глобальних новин. Випадкова смерть якогось незначного нащадка Гарлана в портовому районі Міллспорта.

Міцного зв’язку тут не було, але посланська інтуїція працює по-іншому. Вона просто нагромаджує інформацію, поки з її маси не проступає якась фігура. Поки зв’язки самі не покажуться. Я поки що нічого не бачив, але різні уривки підвивали до мене, як димарі в бурю.

Це, а ще тихенький настирний шелест на фоні: скоріше, скоріше, часу немає.

Ми з Міланом по-вчирськи потиснули руки, хоч я й погано пам’ятав той потиск, і я знову поспішив угору пагорбом.

В оренді жучків ще світилося, а всередині сидів знуджений з виду клерк із серферською статурою. Обличчя навколо очей ожило настільки, що він спромігся відрізнити мене від потенційного чи вже утвердженого наїзника, після чого перемкнулося в механічний режим обслуговування клієнтів.

Денне прикриття напнулося над вигулькнулим на мить внутрішнім ядром, що тримало його на Вчирі, жар ентузіазму знову дбайливо впакований і відкладений до часу, коли ним можна буде поділитися з кимось більш спорідненим і тямовитим. Але він доволі компетентно спорядив мене швидкісним одномісним жучком і показав на штатній карті розкидані Смугою місця, куди я міг його потім повернути. На моє прохання він також видав мені формований полісплавний аварійний костюм і шолом, хоч я й бачив, що його і до того низька думка про мене проломила підлогу, коли я їх попросив. Скидалося на те, що на пляжі Вчира багато людей ще й досі не відрізняли ризик від ідіотизму.

Ага, і, можливо, Таку, ти теж до них належиш. Що ти останнім часом робив безпечного?

За десять хвилин я вбрався в костюм і вже мчав до Кем-Пойнта, женучи перед собою конус світла з фари через гущавий вечірній присмерк.

Кудись на південь, слухаючи поганеньку гру на саксофоні.

Траплялися мені й кращі набори зачіпок та підказок, але цього разу за мене грало дещо справді важливе. Я знав Бразила, і знав, що коли він почує, як хтось його розшукує, то навряд чи ховатиметься. Він виступить наперед, щоб розібратися з тим, що насувається — точнісінько як треба йти на велику хвилю. Як треба стояти проти поширення лояльності до Гарланів.

Треба лиш здійняти досить галасу, і мені не доведеться його шукати.

Він сам знайде мене.

За три години я з’їхав із шосе в холодну, повну жучків синяву ліхтарів Анжьє біля нічної їдальні й крамниці з механікою. Трохи втомлено перебираючи минулий день, я розсудив, що зчинив достатньо галасу. Мій запас низькокредитних чипів було вичерпано, в голові легенько туманилося від надлишку розпитого й розкуреного тут і там на Смузі, а кісточки на правому кулаці й досі трохи нили після невдало викинутого удару в прибережній корчмі, де не дуже терпіли чужинців, котрі розпитували про місцевих легенд.

Вечірнє повітря під ліхтарями Анжьє було приємно прохолодне. На парковці дуркували купки серферів з пляшками й люльками в руках. Сміх ніби відскакував від затемнених меж, яких сягало світло ліхтарів, а хтось голосно і збуджено переповідав історію про свою зламану дошку. Одна чи дві серйозні групи зібралися навколо розкритих нутрощів транспортних засобів, що потребували ремонту. Лазерні різаки вмикалися й вимикалися, крешучи фонтани дивних зелених і фіолетових іскор з екзотичних сплавів.

За шинквасом мені налили на диво доброї кави, і я виніс її на вулицю, щоб подивитися на серферів. Я не належав до цієї субкультури в часи своєї молодості в Новопешті — кодекси банди не дозволяли серйозного ставлення до аквалангів і катання на хвилях одночасно, а до пірнання я прийшов раніше і зберіг йому вірність. Мовчазний світ під поверхнею якось манив мене. Там, унизу, лежав неозорий, глибокодухий спокій — то був перепочинок від вуличного навіженства і мого ще більш ламаного домашнього життя.

Там можна було вкритися.

Я допив каву й повернувся всередину їдальні. Запах рамена звивався в повітрі й смикав мене за кишки. Зненацька до мене дійшло, що я не їв аж від пізнього сніданку на містку «Гайдучої доньки» з Джапаридзе. Я виліз на стілець за шинквасом і кивнув тому парубійку з амфетаміновими очима, котрий продав мені каву.

— Пахне добре. Що в тебе є?

Він підняв побитий пульт і клацнув приблизно в напрямку автокухаря. Над різними каструлями засвітилися голодисплеї. Я пробігся по них очима й вибрав переможця, якого важко зіпсувати.

— Давай охолодженого ската. Це ж насправді морожений скат?

Він закотив очі.

— А ти, може, чекав свіжого? В такому місці? Та за таку ціну?

— Мене якийсь час не було.

Але це вже не викликало жодного відгуку на занімілому від мету обличчі. Він просто запустив автокухаря й подався до вікон глипати на серферів, ніби вони були якоюсь рідкісною та прекрасною формою морського життя, яку виловили з акваріума.

Я наполовину спорожнив тарілку рамена, коли позаду мене відчинилися двері. Ніхто нічого не сказав, але я вже зрозумів. Я відставив тарілку й повільно розвернувся на стільці.

Він був сам.

Його обличчя і близько не було схоже на те, яке я пам’ятав. Він зачохлився у світлішу шкіру, ширші, ніж минулого разу, риси обличчя, а ще в переплутану біляву, помережану сивиною, гриву, та у вилиці, котрі посилалися на слов’янські гени не менше, ніж на його схильність до адорасьйонського звичаю. Але тіло не дуже відрізнялося від старого — всередині вільного комбінезона все одно сидів той самий зріст, ті самі підтягнуті широкі груди й плечі, великі руки, конічний торс і ноги. А його рухи так само випромінювали стару невимушену манеру.

Я впізнав його так само певно, як пізнав би, коли б він здер комбінезон і показав шрами на грудях.

— Я чув, що ти шукаєш мене, — м’яко сказав він. — Я тебе знаю?

Я усміхнувся.

— Здоров, Джеку. Як тут Вірджинія?

Розділ двадцять четвертий

Досі не можу повірити, що це ти, малий.

Вона сиділа біля мене на схилі дюни й шипом пляшкоспина виводила на піску між ногами трикутники. Вона ще не обсохла після купання, і вода перлисто блищала на її затемненій сонцем шкірі по всьому серферському чохлі, а підголене чорне волосся волого й нерівно стирчало вгору. До дрібних рис обличчя треба було звикнути. Вона була щонайменше на десять років молодша за ту, якою я її бачив востаннє. Втім, у неї зі мною, певно, була та сама проблема. Говорячи, вона дивилася вниз, на пісок, її риси не читалися. Вона говорила похапцем, так само, як збудила мене в гостьовій кімнаті на світанку, спитавши, чи не хочу я піти з нею на пляж. Вона мала цілу ніч, аби відійти від несподіванки, але все одно дивилася на мене крадькома та уривками, ніби їй цього не дозволяли.

Я знизав плечима.

— В мене якраз легко повірити, Вірджиніє. Це ж не я повернувся з мертвих. І не клич мене малим.

Вона трохи всміхнулася.

— Ми всі колись повертаємося з мертвих, Таку. Професійний ризик, пам’ятаєш?

— Я розумію, про що ти.

— Так, — вона перевела погляд на дальню частину пляжу, де схід сонця поки що був неясною кривавою чуткою в ранковому туманці. — То ти віриш їй?

— Що вона — Квелла? — Я зітхнув і підібрав жменю піску. Подивився, як він сиплеться крізь пальці й з боків долоні. — Я вірю, що сама вірить у це.

Вірджинія Відаура нетерпляче махнула рукою.

— Я бачила дротників, які щиро вважали себе Конрадами Гарланами. Я не про це питала.

— Я знаю, про що ти питала, Вірджиніє.

— Тоді й відповідай на справжнє питання, чорт забирай, — сказала вона без жару. — Хіба я нічого тебе не навчила в Корпусі?

— Чи вона — Квелла? — Залишкова волога після купання приліпила смужечки піску до моїх долонь. Я різко труснув їх одна об одну. — Як таке можливо, правда ж? Квелла мертва. Випарувалася. Чого б там твоїм дружкам з будинку не хотілося бачити у своїх вологих політичних мріях.

Вона озирнулася через плече, ніби вважала, що нас могли почути. Ніби могли прокинутися й вийти за нами на пляж, потягуючись і позіхаючи, відпочивши й наготувавшись боляче довести до мене недопустимість такого браку поваги.

— Я пам’ятаю часи, коли ти теж міг про це мріяти, Таку. Часи, коли ти хотів, щоб вона повернулася. Що з тобою сталося?

— Зі мною сталася Санкція-IV.

— А, так. Санкція-IV. Революція потребувала трохи більше зобов’язань, ніж ти очікував, га?

— Тебе там не було.

Після цих слів розчахнулася коротка тиша. Вона відвела погляд. Гурток Вразила складався з номінальних квеллістів — або принаймні неоквеллістів — але серед них тільки Вірджинія Відаура мала посланське навчання. Вона мала здатність витиснути з себе умисний самообман, щоб не дати жодній легенді чи догмі легко в собі вкорінитися. Я думав, що вона повинна була мати думку, до якої варто прислухатися. Ясну точку зору.

Я почекав. Хвилі на фоні продовжували розбиватися об пляж у повільному терплячому ритмі.

— Пробач, — нарешті сказала вона.

— Проїхали. Час від часу ми всі доживаємо до дня, коли нашу мрію хтось топче, чи не так? І якби нам від цього не було боляче, хіба б то не означало, що мрія була другосортна?

Її губи смикнулися.

— Ти й досі цитуєш її.

— Перефразовую. Послухай, Вірджиніє, от виправ мене, якщо я помиляюся, але нема жодного свідчення, що Надя Макіта колись робила резервну копію будь-якого роду. Так?

— Свідчень про резервні копії Такеші Ковача теж немає. Але виходить, що вона вже десь тиняється.

— Ох, не нагадуй. Але це ж Гарлани, тут є зрозуміле обґрунтування. Тут видно цінність такого вчинку.

Вона скоса глянула на мене.

— Ну, приємно бачити, що перебування на Санкції-IV не пошкодило твого еґо.

— Годі, Вірджиніє. Я колишній посланець, я вбивця. Мене можна застосувати. Але важко повірити, щоб Гарлани зробили копію жінки, котра ледь не рознесла їхню олігархію на друзки. І хай там як, але яким бісовим робом копія такої знакової історичної постаті затекла в череп до непримітної, як планктон, списантки?

— Навряд чи аж такої непримітної, — вона колупала пісок. Пауза в розмові затяглася. — Такеші, ти знаєш, що ми з Ярошем…

— Так, я з ним говорив. Це він сказав, що ти десь тут. Казав передавати вітання, якщо я тебе побачу. Він сподівається, що в тебе все добре.

— Справді?

— Ну, насправді він сказав «Ох, та до сраки», але я прочитав між рядків. То як, не вийшло?

Вона зітхнула.

— Ні. Не вийшло.

— Хочеш поговорити про це?

— Нема сенсу, то було так давно, — злий штрик у пісок шипом пляшкоспина. — Не можу повірити, що він дотепер завис на цьому.

Я знизав плечима.

— «Якщо ми хочемо втілити власні мрії, треба наготуватися прожити життя, про довжину якого наші пращури могли тільки мріяти».

Цього разу кинутий на мене погляд був заляпаний потворною злістю, що не пасувала її новим рисам.

— Думаєш, це до всирачки смішно?

— Ні, я просто помітив, що такий квеллізм має широкий діапазон засто…

— Замовкни, Таку.

Посланський Корпус ніколи надто не цінував традиційні владні моделі, принаймні не в тій формі, в якій би їх упізнала більшість людей. Але звичку, припущення, що інструкторів варто послухати, було важко переламати. А ще, коли в тебе почуття, що більш-менш прирівнюються до…

Втім, яка різниця.

Я замовк. Прислухався до хвиль.

Трохи пізніше з будинку почали долинати звуки іржавого саксофона. Вірджинія Відаура підвелася й озирнулася, її обличчя ніби пом’якшилося й затінило очі. На відміну від багатьох серферських барлогів, які я бачив, катаючись по Смузі попереднього вечора, оселя Вразила була збудована, а не надута. Підпорки з дзеркального дерева ловили щохвилини сильніші промені й виблискували, ніби велетенські клинки. Обвітрені поверхні між ними підставляли оку заспокійливі вицвілі відтінки лаймового й сірого, але всі чотири поверхи кімнат, що дивилися на море, радісно підморгували своїми шибками.

Фальшива нота з саксофона порушила всю форму затихлої мелодії.

— Страшне, — я скривився, можливо, трохи перебільшено. Раптова м’якість її виразу заскочила мене зненацька.

— Він хоча б старається, — туманно сказала вона.

— Ага. Ну, гадаю, тепер уже всі прокинулися.

Вона знову зиркнула на мене, ніби забороняючи таке казати. Її губи мимохіть вигнулися.

— Ти справжня падлюка, Таку. Ти ж знаєш?

— Казали таке раз чи двічі. То що тут буває на сніданок?

Серфери.

Вони водяться на Світі Гарлана майже скрізь, тому що майже скрізь на Світі Гарлана є океан, який ганяє такі хвилі, що вмерти можна. І «вмерти можна» в цьому випадку має два значення. Пам’ятаєте, 0.8g і три супутники — вздовж певних місцин на Вчирі можна за раз проїхати півдесятка кілометрів, а висоту тих страхіть, на спинах яких декотрі їздять, треба бачити, аби в неї повірити. Але мала сила тяжіння і вплив трьох планеток-супутників має свій зворотний бік, і в океанах Світу Гарлана циркулюють такі системи течій, яких на Землі ніколи не бачили. Хімічний склад, температура й швидкість потоків разюче різняться, і море часто втинає паскудні безжальні штуки майже без попередження. Теоретики турбулентності й досі намагаються все осягнути в своїх симульованих моделях. На пляжі Вчира проводять інші досліди. Не раз я бачив, як ефект Юнга як по нотах розігрується на з виду стабільній дев’ятиметровій хвилі, наче якийсь прометеївський міф у покадровому відтворенні — бездоганний гладенький водяний схил завихрюється й п’яно тремтить під наїзником, а тоді розпадається, ніби від артилерійського залпу. Море розкриває пащу й ковтає дошку, ковтає наїзника. Я кілька разів допомагав витягати тих, що вижили, з прибою. Бачив їхні пришиблені усмішки, світло, що ніби лилося з їхніх облич, коли вони казали щось на зразок «я вже не думав, що знову наберу повітря в груди» або «дядьку, ти бачив, як воно розскочилося піді мною» або, частіше за все, настирливе «ти мою дошку витягнув, семе, вона ціла?». Я бачив, як вони знову поверталися на воду — ті, котрі не повивихували й не поламали кінцівок та не розкололи череп після падіння, і я бачив пекуче бажання в очах тих, котрі мусили чекати, поки видужають.

Я доволі добре знаю це почуття. Просто я зазвичай пов’язую його зі своїми спробами вбивати інших людей.

— Чому ми? — спитала Марі Адо з рубаною відсутністю манер, яка, як їй, мабуть, здавалося, добре пасувала до її іншопланетного імені.

Я вискалився й знизав плечима.

— Не згадав нікого тупішого.

Вона образилася по-котячому — смикнула й собі лівим плечем і розвернулася до мене спиною, подавшись до кавомашини біля вікна. Скидалося на те, що вона обрала варіант із клоном свого останнього чохла, але тепер він транслював якийсь глибоко вкорінений неспокій, якого я не пам’ятав з часів сорокарічної давнини. Вона також була худіша, очі трохи запали, і вона зібрала волосся в обчикрижений хвостик, який ніби надто туго натягував шкіру її обличчя. Її вирощене на замовлення адорасьйонське обличчя мало відповідну до такої зачіски кісткову будову, просто від неї її вигнутий ніс здавався більш яструбиним, темні краплини очей — темнішими, а підборіддя — більш рішучим. Але їй це все одно не личило.

— Знаєш, насправді я думаю, що ти до всирачки нахабне падло, Ковачу. Прийшов отак після Санкци-IV.

Відаура, що сиділа через стіл від мене, сіпнулася. Я легенько похитав головою.

Адо глянула вбік.

— А ти що скажеш, Сьєрро?

Сьєрра Трес, за своїм звичаєм, нічого не сказала. Її обличчя теж було молодшою версією того, котре я пам’ятав. Його риси елегантно вписувалися десь у діапазон між міллспортськими японцями й уявленням генетичних салонів про красу інків. Його вираз нічого не видавав. Вона сперлася об вицвілу синю стіну біля кавомашини, схрестивши руки на мінімалістичному полісплавному топі. Як і в більшості мешканців недавно пробудженої оселі, крім розпиленого на тіло купальника й дрібки біжутерії на ній було мало одягу. Наполовину випита чашка кави з молоком звисала забута з посрібленого перснем пальця.

Але погляд, яким вона танцювала між мною і Марі, вимагав відповіді.

Решта народу за обіднім столом совалася від співчуття. Кому саме вони співчували, сказати було важко. Я увібрав їхні реакції з тренованою посланською нейтральністю і розіпхав по шафках для того, щоб оцінити пізніше. Минулого вечора ми пройшли Встановлення — стилізований допит, замаскований під балачку-спогад, в кінці якого було підтверджено, що я в цьому новому чохлі справді той, ким називаюся. Проблема була не в цьому.

Я прочистив горло.

— Знаєш, Марі, ти теж могла б поїхати туди. Але ж Санкція-IV — це геть інша планета, там нема прибоїв, а море пласке, як твої груди, тож важко придумати, до якої сраки ти мені там могла би придатися.

Образа була настільки ж несправедлива, наскільки складна. Марі Адо з «Блакитних Жучків» була злочинно компетентна в ряді областей диверсійної діяльності, не кажучи про майстерне вишивання на хвилях, і коли, вже зайшла мова, то не менш наділена фізично, ніж інші жіночі тіла, присутні в тій кімнаті, включно з Вірджинією Відаурою. Але я знав, що вона чутлива до закидів щодо своїх форм, і, на відміну від Вірджинії чи мене, ніколи не залишала нашої планети. Загалом, я обізвав її місцевою селючкою, серфінг-ботанкою і дешевим джерелом сексуальних послуг, ще й геть непривабливим. Не маю сумніву, що Іса, коли б вона те почула, аж писнула б від захвату.

Я й сам трохи чутливий, коли мова заходить про Санкцію-IV.

Адо глянула через стіл у бік великого дубового крісла на чільному місці.

— Джеку, викинь цього гімнюка геть.

— Ні, — тихо, майже сонно протяглося звідти. — Не на цьому етапі.

Він простягнувся на сидінні з темного дерева майже горизонтально, витягнувши ноги поперед себе, нахиливши вперед обличчя й легко поклавши розкриті долоні одна поверх іншої на коліна, ніби намагаючись прочитати з них власну долю.

— Він грубіянить, Джеку.

— Ти теж, — Бразил закруглив спину, нахилившись уперед. Його очі зустрілися з моїми. Легкий піт вкривав його чоло росою. Я впізнав причину. Свіжий чохол і все таке, але він не настільки змінився. І не покинув своїх поганих звичок.

— Але вона має рацію, Ковачу. Чому ми? Нащо нам робити це для тебе?

— Ти добре знаєш, що це не для мене, — збрехав я. — Якщо етика квеллізму на Вчирі вмерла, то підкажи тоді, в якій ще сраці її можна знайти. Бо часу мало.

За столом пирхнули. Молодий серфер, якого я не знав.

— Дядьку, та ти ж навіть не знаєш, чи йдеться про саму Квеллу. Глянь же на себе, ти ж і сам не віриш. Хочеш, аби ми поперли проти Гарланів заради глюка в пересраній голові якоїсь психовкурвленої списантки? Нізащо, семе.

Дехто пробурмотів щось схоже на згоду. Але більшість не озвалася, і всі дивилися на мене.

Я зачепився за погляд молодого серфера.

— А тебе звуть?..

— А яке тобі до того всране діло?

— Це Деніел, — розслаблено мовив Бразил. — Він з нами недавно. Так, ти зараз бачиш його справжній вік. І, боюся, що й чуєш теж.

Деніел зашарівся й зраджено зиркнув.

— Факт залишається фактом, Джеку. Ідеться про Рильські Скелі. Ніхто й ніколи не заходив туди без запрошення.

Усмішка блискавкою проскочила від Бразила до Вірджинії Відаури й далі до Сьєрри Трес. Навіть Марі Адо кисло пирхнула у свою каву.

— Що? Чого загиржали?

Я доклав сил, щоб не приєднатися до хихотіння, і подивився на Деніела через стіл.

— Боюся, ти видаєш свій вік, Дене. Зовсім трошечки.

— Нацуме, — сказала Адо, ніби пояснюючи дитині. — Це ім’я тобі щось говорить?

Погляд, який вона отримала, був достатньою відповіддю.

— Ніколай Нацуме, — Бразил знову всміхнувся, цього разу до Деніела. — Не переймайся, ти на кількасот років молодший, щоб його пам’ятати.

— То це справжня історія? — почув я чиєсь бурмотіння, і дивний сум налився в мої кістки. — Я думав, це просто міф чи пропаганда.

Інша серферка, котрої я не знав, викрутилася на стільці, щоб глянути на Джека Душа-Бразила з виразом протесту на обличчі.

— Гей, Нацуме не ввійшов усередину.

— Авжеж увійшов, — сказала Адо. — Не треба вірити тому лайну, яке сьогодні продають у школах. Він…

— Досягнення Нацуме можна обговорити потім, — м’яко сказав Бразил. — Наразі досить і того, що нам треба буде залізти на Рилу, і ми знаємо, що такий прецедент існує.

Коротка пауза. Серферка, котра не повірила в існування Нацуме за межами легенди, зашепотіла щось на вухо Деніелу.

— Гаразд, аякже, — нарешті сказав хтось. — Але якщо родина Гарланів тримає ту жінку, ким би вона не була, чи є сенс збиратися в набіг? З тими технологіями для допиту, котрі вони мають на Рилі, її вже точно розкололи.

— Не обов’язково, — Вірджинія Відаура нахилилася вперед через свою спорожнілу тарілку. Невеликі груди під напиленим купальником перемістилися. Було дивно бачити її в серферському вбранні. — Списанти ганяють в собі довершене обладнання, і мають більшу потужність, ніж більшість ШІ-центрів. Тіла їм вирощують за найновішими розробками біоінженерів. Вони навчені переборювати марсіянські системи розвідки, якщо ви забули. Думаю, що навіть хороший софт для допитів на такому тлі виглядатиме бліденько.

— Вони могли просто катувати її, — сказала Адо, повертаючись до свого місця. — Тут-бо йдеться про Гарланів.

Я похитав головою.

— Якщо вони підуть на це, вона може відступити вглиб чільницього софту. Крім того, вона їм потрібна спроможною функціонувати на доволі складних рівнях. Короткочасний біль у цьому плані нічого їм не дасть.

Сьєрра Трес повернула до мене голову.

— Ти казав, що вона з тобою говорить?

— Я гадаю, що так, — я пропустив повз вуха ще кілька недовірливих звуків за столом. — Припускаю, що вона спромоглася використати своє списантське обладнання, щоби прив’язатися до телефону, який я використав трохи раніше для зв’язку з її бригадою. Можливо, в командній мережі знайшлися залишкові сліди, за якими вона провела пошук. Але він уже мертвий, і зв’язок через нього не дуже добрий.

Різкий сміх від кількох людей із товариства, серед них Деніел. Я запам’ятав їхні обличчя.

Можливо, Бразил це помітив. Він подав знак, щоб затихли.

— Вся її команда загинула, так?

— Мені так сказали.

— Четверо списантів, у таборі, повному списантів. — Марі Адо скривилася. — Забиті просто так? У це важко повірити, хіба ні?

— Я не…

Вона говорила поверх моїх слів.

— Тобто, як же вони таке допустили? Цей, як його звали, Курумая чи що? Батечко списантів зі старої школи, а дав Гарланітам просто прийти й утнути таке під його носом? А як щодо решти? Це багато говорить про їхній командний дух, чи не так?

— Ні, — рівно сказав я. — Не так. У списантів яскрава змагальна динаміка, заснована на розподілі винагород за принципом «хто урвав, той отримав». Бригади міцно пов’язані всередині, але зовні не мають особливої прихильності одна до одної. А Курумая схилився б перед будь-яким натиском, який могла б зчинити олігархія, особливо вже після події. Сильвині «Пролази» ніколи не ходили серед його улюбленців, і заради них він точно не повстав би проти ієрархії.

Адо закопилила губу.

— Звучить чарівно.

— Дух нашого часу, — несподівано сказав Бразил. Він глянув на мене. — «Коли прибрати всі вищі рівні вірності, ми неминуче падаємо назад у страх і жадобу». Так?

Після цієї цитати ніхто не зронив ані слова. Я пробіг поглядом по обличчях присутніх, намагаючись оцінити, що переважує — підтримка, неприязнь, а чи відтінки сірого між ними. Сьєрра Трес вигнула промовисту брову й не порушувала мовчання. Санкція-IV, драна Санкція-IV висіла в повітрі навколо мене. Можна було легко побудувати цілу справу, виходячи з того, що мої тамтешні вчинки були зумовлені страхом і жадобою. Дехто з присутніх уже так і зробив.

З іншого боку, нікого з них там не було.

Жодного, чорт їх бери.

Бразил підвівся. Він обдивився всі обличчя за столом — можливо, вишукував те саме, що бачив я.

— Подумайте над цим усі. Так чи інакше, воно вплине на кожного з нас. Кожен з вас сьогодні тут, бо я довіряю вам утримати язики за зубами, і тому, що коли й треба буде щось робити, то я довіряю вам допомогти мені зробити це. При заході сонця зберемося знову. Тоді проголосуємо. Кажу ще раз — добре подумайте.

Тоді він підібрав зі стільця біля вікна свого саксофона й подався геть з кімнати, ніби на ту мить в його житті не було нічого важливішого.

За пару секунд Вірджинія Відаура підвелася й пішла за ним.

Навіть не глянувши на мене.

Розділ двадцять п'ятий

Бразил знайшов мене на березі пізніше.

Він вичовгав із прибою, тримаючи дошку під рукою, оголений до шортів, шрамів і напилених чобіт до кісточок, вільною рукою вичісуючи море з волосся. Я підняв руку, вітаючи його, а він зірвався й підбіг туди, де я сидів на піску. Неслабо, якщо зважити на те, скільки годин він пробув на воді.

Добігши до мене, він дихав лиш трошки важче, ніж у спокої.

Я примружився на нього через сонце.

— Весело, мабуть.

— Спробуєш? — він торкнувся дошки й нахилив її до мене. Серфери такого не роблять, точно не з дошками, якими володіють довше за кілька днів. А ця виглядала не молодшою за чохол, який її ніс.

Джек Душа-Бразил. Навіть на пляжі Вчира таких, як він, геть небагато.

— Дякую, але я утримаюсь.

Він знизав плечима, встромив дошку в пісок і ляпнувся поруч. З нього краплями збігала вода.

— Як хочеш. Сьогодні приплив хороший. Нема чого стерегтися.

— Для тебе це має бути нудно.

Широкий усміх.

— В тому й пастка, хіба ні?

— А хіба так?

— А так, — він показав на море. — Залазиш у воду й випробовуєш кожну хвилю на повну. А коли ні, то можна зразу вертатися до Новопешта. І ніколи не повертатися на Вчиру.

Я кивнув.

— І багато таких?

— Вигорілих? Є трохи. Але це непогано, коли їдуть. А ті, хто після цього залишається — от на тих важко навіть дивитися.

Я глянув на шрами на його грудях.

— Ти такий чутливий, Джеку.

Він усміхнувся до моря.

— Стараюся.

— Тому ти не хочеш клонуватися, га? Носиш кожен чохол на повну?

— Вивчаю кожен чохол на повну, — лагідно виправив він. — Так. І ти не повіриш, скільки зараз коштує зберігання клонів, навіть у Новопешті.

— Адо і Трес це начебто не обходить.

Він знову всміхнувся.

— Марі треба якось витрачати спадщину. Ти ж знаєш її справжнє ім’я?

— Так, пам’ятаю. А Трес?

— Сьєрра знає декого в тому ділі. Коли ми згорнули були діяльність «Жучків», вона якийсь час наймалася до гайдуків. Їй у Новопешті винні кілька послуг.

Він легенько затремтів, а тоді здригнувся так, що плечі сіпнулися. Раптом чхнув.

— І досі на тому лайні, як я бачу. Це тому Адо така худа?

Він дивно на мене подивився.

— Адо худа, бо хоче бути худою. Як вона до цього підходить, то вже її справа, як гадаєш?

Я знизав плечима.

— Аякже. Мені просто цікаво. Просто думав, що вам, народ, уже набридло інфікуватися.

— Ой, але ж тобі це не подобалося від самого початку, хіба ні? Пам’ятаю, останнього разу, як ти був тут, Марі намагалася тебе причастити до тієї партії Хунського грипу, що ми добули. Ти завжди трохи пуританськи на це дивився.

— Я просто так і не зрозумів ідеї робитися хворим заради розваги. І думав, що тобі, як навченому медику, вистачило б розуму на те саме.

— Я нагадаю тобі про це, коли ми разом відходитимемо від сильного тетраметового передозу. Або від похмілля після односолодового.

— Це різні речі.

— Твоя правда, — він глибокодумно кивнув. — Те хімічне лайно родом з кам’яного віку. Я спускав Хунський грип на вибірково пригнічену імунну систему десять років, і тільки й отримав, що кайф та трохи справді крутих гарячкових снів. Справжні цунамі. Ані голова не боліла, ані органи не пошкодилися, навіть з носа не тече після того, як вірус переплететься з інгібіторами. Назви мені наркотик, що на таке здатний.

— То он що ви тепер гилите? Хунський грип?

Він похитав головою.

— Давно вже ні. Вірджинія колись дістала адорасьйонського штаму. Модифікований комплекс спінальної гарячки. Дядьку, бачив би ти мої теперішні сни. Іноді я прокидаюся з криком.

— Радий за тебе.

Ми трохи поспостерігали за людьми на воді. Кілька разів Бразил бурчав і вказував на те, як рухався один із серферів. Мені це мало про що говорило. Одного разу він тихенько поплескав долонями, коли хтось булькнув під воду, але, глянувши на Бразила, я не побачив на його обличчі видимих ознак насмішки.

Трохи згодом він знову спитав мене, вказавши на увігнану в пісок дошку:

— Точно не хочеш спробувати? Взяти мою дровиняку? Дядьку, це нафталінове лайно, що ти його носиш, майже створене для цього. Якщо подумати, то це дивно, як на військовий звичай. Якийсь ти легенький. — Він потицяв пальцями мені в плече. — Знаєш, я сказав би, що на тобі майже бездоганно підігнаний для нашого спорту чохол. Яка це марка?

— Ой, та якась давно забута збанкрутіла контора, про яку я ніколи не чув. «Ейшундо».

— «Ейшундо»?

Я здивовано глянув на нього.

— Так, «Ейшундо Орґанікс». Ти про них чув?

— Та чув, хай йому грець, — він трохи відбіг від мене й почав глипати. — Таку, та на тобі ж класика дизайну. Їх створили тільки одну серію, і вона випередила свій час на сотню років, не менше. Ніхто такого раніше не втинав. Геконівська хватка, укріплена м’язова система, автономні механізми виживання такі, що ти не повіриш.

— Чого ж, повірю.

Він не слухав.

— Адаптивність і витривалість вище стелі, прошивка рефлексів така, якої після того не бувало аж до початку трьохсотих, коли заснували «Гаркани». Дядьку, нічого такого більше не роблять.

— Звісно, що не роблять. Вони луснули, хіба ні?

Він заперечливо похитав головою.

— Та ні, то все політика. «Ейшундо» були дравським кооперативом, заснованим у вісімдесяті, типові такі тихі квеллісти, тільки мені здається, що вони ніколи не робили з цього великої таємниці. Може, їх і закрили б, але всі знали, що вони робили найкращі спортивні чохли на планеті, тож так і сталося, що вони постачали ними половину виплодків Перших родин.

— Як зручно.

— Ага, мабуть. Як я сказав, ніщо не мало їх зачепити. — Ентузіазм сплив з його обличчя. — А тоді, у час Виселення, вони стали за квеллістів. Гарлани їм цього не подарували. Коли все закінчилося, всіх, хто коли-небудь працював на «Ейшундо», занесли до чорних списків, а кілька старших біотехніків навіть стратили за зраду й тероризм. Казали, буцім вони постачали зброю ворогові й ще якесь плісняве лайно такого роду. Та й після того, що сталося з Дравою, їм усе одно прийшли довбані гайки. Дядьку, повірити не можу, що ти в цьому ходиш. Чорт забирай, Таку, та це ж частина історії.

— Приємно знати.

— Ти точно не хочеш…

— Продати його тобі? Ні, дякую, я…

— Стати на дошку, дядьку. Точно не хочеш проїхатися? Вигуляти дошку й намокнути? Подивитися, що можна зробити в такій штуці?

Я похитав головою.

— Краще житиму з цією інтригою.

Він допитливо дивився на мене. Тоді кивнув і знову почав стежити за морем. Було видно, що навіть таке спостереження якось на нього діє. Як противага лихоманці, яку він сам у собі розпалив. Я трохи насупився й намагався не заздрити.

— Ну, може, наступного разу, — тихо сказав він. — Коли в тебе буде менше всього на руках.

— Ага. Може бути. — Я отак сходу не міг уявити якогось іншого разу, хіба що він говорив про минуле, але я не бачив жодного способу в нього повернутися.

Йому нібито хотілося поговорити.

— Ти ніколи не катався, чи не так? Навіть тоді, в Новопешті?

Я знизав плечима.

— Я знаю, як падати з дошки, якщо ти про це говориш. Тинявся місцевими пляжами кілька літ, коли був малий. А тоді почав тусуватися з народом, який визнавав тільки підводне. Ти знаєш, як воно буває.

Він кивнув, можливо, згадавши власну юність у Новопешті.

Можливо, він пригадував минулий раз, коли ми про це говорили, але я не дуже на це сподівався. Минулого разу ми балакали про це п’ятдесят чи скільки років тому, а коли не маєш посланської згадки, то це надто довго і багато розмов потому.

— Дурня всрана, — пробурмотів він. — 3 ким ти ходив?

— З Рифовими Вояками. Здебільшого на Хіраті. «Вільним пірнай, вільним вмирай». «Лишай піну на поверхні». Ми тоді різали таких, як ти, щойно бачили. А ти?

— Я? О, я вважав себе до всирачки вільною душею. Бурегони, Стояча Хвиля, Досвітній Спів. Ще хтось, я вже всіх не дуже пам’ятаю. — Він похитав головою. — Така всрана дурня.

Ми дивилися на хвилі.

— А давно ти тут? — спитав я його.

Він витягнувся й захилив голову до сонця, стуливши повіки. Звук, схожий на котяче мурчання, протягнувся з його грудей, аж нарешті з нього прорвався сміх.

— Тут, на Вчирі? Не знаю, я не дуже слідкую. Мабуть, десь під сотню років. Плюс чи мінус.

— А Вірджинія каже, що «Жучки» згорнулися пару десятків років тому.

— Та десь так. Як я казав, Сьєрра й досі коли не коли вибирається звідси. Але більшість не бачила нічого серйознішого за бійку на пляжі вже хто десять, а хто й двадцять років.

— Тоді сподіваймося, що ви не поіржавіли.

Він блимнув на мене ще однією усмішкою.

— Ти багато чого сприймаєш за належне.

Я похитав головою.

— Ні, я просто уважно слухаю. «Так чи інакше, воно вплине на кожного з нас»? Ти правильно все зрозумів. І ти підеш на це, незалежно від того, що вирішать інші. Ти знаєш, що все по-справжньому.

— Та невже? — Бразил ліг спиною на пісок і заплющив очі. — Ну, тоді ти зараз матимеш про що подумати. Коли квеллісти боролися з Першими родинами за панування на Новому Хоккайдо, багато балакалося про урядові загони смерті, що вицілювали Квеллу й решту зі списку Комітету порятунку. Така собі симетрична відповідь на Чорні бригади. Знаєш, що вони зробили?

— Знаю.

Він розплющив одне око.

— Справді?

— Ні. Але я не люблю риторичних запитань. Збираєшся щось мені розповісти, то розповідай.

Він знову заплющив око. Мені здалося, що на його обличчі промайнуло щось схоже на біль.

— Гаразд. Знаєш, що таке інфошрапнель?

— Аякже, — старий термін, майже старомодний. — Дешевий вірусняк. Кам’яний вік. Уривки канібалізованого стандартного коду в матриці передачі. Закидаєш їх у ворожу систему, і вони намагаються виконувати ті зациклені дії, для яких були початково написані. Це забиває робочий код непослідовними командами. Тобто, теоретично. Я чув, що працює воно не дуже добре.

Насправді ж я знав про недоліки цієї зброї доволі багато і з надійного джерела. Останні сили опору на Адорасьйон сто п’ятдесят років тому транслювали інфошрапнель, щоб сповільнити наступ посланців через басейн Мансани, тому що в них більше нічого не залишилося. Ми не дуже сповільнилися. Подальші несамовиті рукопашні бої на критих вулицях Неруди вразили нас набагато сильніше. Але Джекові Душа-Бразилу, з його прийнятим іменем і любов’ю до культури рідної планети, котрої він ніколи не бачив, не треба було зараз про це слухати.

Він перемістив свої довгі тілеса на піску.

— Ну, комітет порятунку Нового Хоккайдо не поділяв твого скептицизму. Або вони просто зробили це з відчаю. Хай там як, вони створили дещо подібне на основі цифрового людського вантажу. Зібрали оболонки особистостей для кожного члена комітету, таку собі поверхневу конструкцію з основної пам’яті й само…

— Ох трясця, ти з мене знущаєшся!

— …і завантажили їх в інфоміни широкого розсіювання, закладені на територіях квеллістів і запрограмовані на активацію від наближення. Ні, я не знущаюся.

Я заплющив очі.

От гадство.

Голос Бразила безжально провадив далі.

— Так, план комітету був такий, щоб у випадку розгрому міни активувалися, і кілька десятків їхніх власних захисників або й супротивників з передових загонів лишилися б залізно впевненими, що це вони — Квеллкриста Сокольнича чи хтось іще.

Шум хвиль, далекі крики над водою.

Чи не міг би ти потримати мою руку, поки мене не затягне?

Я бачив її обличчя. Я чув інший голос, що не належав Сильві Ошімі.

Торкнися мене. Скажи, що ти справжній, чорт забирай.

Бразил говорив далі, але було чутно, що він затухає.

— Доволі розумна зброя, якщо задуматися. Загальне спантеличення, кому, в біса, вірити, кого арештовувати. Справжній хаос. Можливо, так можна було купити трохи часу, щоб справжня Квелла вибралася звідти. Може, просто. Щоб нагнати безладу. Останній удар. Хто знає?

Коли я знову розплющив очі, він уже сидів і знову дивився в море. Умиротворення й добрий гумор зникли з його обличчя, стерті, як макіяж, як морська вода, що висохла на сонці. Раптом ні сіло ні впало він у своєму тугому м’язистому серферському тілі здався розчарованим і сердитим.

— Хто тобі все це розповів? — спитав я.

Він глянув на мене, і його на губах замерехтів привид колишньої усмішки.

— Дехто, з ким тобі треба зустрітися, — тихо сказав він.

Ми взяли його полегшеного двомісного жучка, не набагато більшого за той одинарний, що я орендував, але, як виявилося, набагато швидшого. Бразил взяв на себе клопіт натягти пожований з виду захисний костюм із пантерячої шкури — ще одне, що вирізняло його з-поміж інших ідіотів, що ганяли туди й сюди в купальному одязі на швидкостях, на яких можна спалити м’ясо до кістки, якщо впасти й покотитися.

— Знаєш, — сказав він, коли я зауважив це. — Дечим варто ризикувати. А все інше — то потяг до смерті.

Я взяв полісплавний шолом і приладнав на себе. Мій голос металево залунав у мікрофон.

— Треба дбати про чохол, га?

Він кивнув.

— Увесь час.

Він завів жучка, начепив шолома й собі, а тоді погнав нас трасою в північному напрямку на повних двохстах кілометрах за годину. Тією ж дорогою, яку я вже подолав, шукаючи його. Повз нічну придорожню, повз інші зупинки й скупчення народу, де я вже розбризкав його ім’я, наче кров по палубі мисливця на пляшкоспинів, повз Кем-Пойнт і далі. При денному світлі Смуга втрачала романтику. Крихітні хуторки вогників, що їх я проминав, їдучи на південь, виявилися обсмаленими сонцем утилітарними низькоповерхівками й бульками. Неонові й голографічні вивіски вимкнулися або притухли майже до цілковитої невидимості. Поселення в дюнах позбулися привабливої аури нічних центральних вуличок і перетворилися на прості нагромадження будівель обабіч засміченої траси. Тільки шум і аромати моря нікуди не поділися, але ми їхали надто швидко, щоб їх уловити.

За двадцять кілометрів на північ від Кем-Пойнта тікала в дюни вузенька, погано покладена бічна дорога. Бразил трохи скинув швидкість для повороту, але менше, ніж мені б того хотілося, і повіз нас геть від траси. З-під жучка клубочився пісок, виметений з нерівних шматків вічнобетону й геть з кам’яного ложа, на якому намостили дорогу. Для транспорту на грав-ефекті полотно дороги більше вказує напрямок, аніж слугує поверхнею опори. А зразу за першим ланцюжком дюн ті, хто вкладав дорогу, покинули цю працю й надалі просто вганяли в землю стовпчики з ілюмінію або вуглецевого волокна через десятиметрові проміжки. Бразил збавив швидкість, і ми розслаблено полетіли вздовж рядка стовпчиків, який зміївся піщаним пейзажем до моря. Дорогою на схилах траплялися занедбані булькобуди, перекошені під неймовірними кутами. І невідомо, чи жив у них бодай хтось. Трохи далі я побачив пристосований до бою глісер, припаркований під навісом у мілкій тіснині. Павукасті сторожові системи на його поверхні, схожі на мініатюрних каракурі, підвелися, вловивши звук жучкового двигуна або тепла, яке ми випромінювали. Вони простягли кілька кінцівок у наш бік, але знов полягали, коли ми проминули їх.

Ми перевалили через останню купку дюн і Бразил зупинив жучка боком до моря. Він зняв шолома, приліг на кермо й кивнув кудись униз схилом.

— Приїхали. Тобі воно про щось говорить?

Колись дуже давно хтось загнав озброєний аероплав на пляж, аж його ніс врізався в дюни, а тоді, вочевидь, просто покинув його. Зараз транспорт лежав на своїй роздавленій спідниці, як болотяна пантера, що припала до землі перед наближенням здобичі, й котру так і забили в такій позі. Задні кермові площини розвернуло під кутом, що був наймиліший панівному вітру, і, вочевидь, заклинило в такому положенні. Пісок понаповзав у розломи в броні й накопичився вздовж спідниці, через що броньовані боки аероплава здавалися верхніми поверхнями набагато більшої, засипаної піском конструкції. Отвори з видимого борту відкривали очам залпові дула, що задерлися до неба — надійна ознака того, що гідравлічні приводи гавкнули. Верхні люки були вибиті, ніби для евакуації.

На боці в центрі корпусу, біля пухиря командного містка, я помітив кольорові сліди. Чорне й червоне сплелися разом у знайому форму, яка торкнулася мого хребта холодною долонею — то були обтерті часом залишки стилізованого листя квеллкриста.

— Ох, не може бути.

— Ага, — Бразил посовався в сідлі жучка. — Саме так.

— І воно стояло тут аж від?..

— Та десь так.

Ми прогнали жучка по дюні й зійшли з нього на її дальньому краї. Бразил вимкнув двигун, і наш транспорт опав на пісок, як слухняний тюлень. Аероплав нависав над нами, броня з розумного металу вбирала сонячний жар, тож біля нього відчувався легенький холодок. У трьох місцях, уздовж побитого боку, технічні драбини вели від країв спідниці вниз і занурювалися нижніми щаблями в пісок. Драбина позаду, де судно нахилилося, йшла донизу майже горизонтально. Бразил не звернув на неї уваги, а вхопився за поручень над спідницею і легко й пластично підтягнувся на палубу. Я закотив очі й зробив те саме.

Питання влучило в мене, коли я вирівнювався.

— То це він?

Я блимнув на сонці й вирізнив неясну постать трохи далі легенько похиленою палубою. Заввишки він програвав Бразилу цілу голову й був убраний в простий сірий комбінезон з відрізаними в плечах рукавами. З рис обличчя під ріденьким білим волоссям було видно, що йому мало бути щонайменше шістдесят, але відкриті руки були обмотані мотузками м’язів і закінчувалися великими кощавими долонями. Тихий голос містив у своїй глибині армовану силу. В його питанні почулося напруження, що межувало з ворожістю.

Я рушив уперед і приєднався до Бразила. Віддзеркалив те, як старий стояв, тримаючи руки в боки, як зброю, якою невдовзі може випасти потреба скористатися. Байдуже зустрів його погляд.

— Так, я — він.

Він нібито відвів погляд униз, але це було не так. Він обдивлявся мене. На мить запала тиша.

— Ти говорив з нею?

— Так, — мій голос на дрібку пом’якшав. Я неправильно трактував його напруження. То була не ворожість. — Я говорив з нею.

Інтер’єр аероплава здавався несподівано просторим і сповненим денного світла. Бойові судна такого типу зазвичай доволі тісні, але Сосекі Кої мав багато часу, щоб це змінити.

Перегородки були вибиті геть, а в деяких місцях верхня палуба була розібрана, утворюючи п’ятиметрові світлові колодязі. Сонце лилося всередину крізь кілька оглядових отворів і відкриті верхні люки, пробивалося в щілини у броні, які могли бути слідами як бойових пошкоджень, так і свідомої переробки. Рослинність буяла на цих відкритих майданчиках, переливалася через краї підвішених кошиків і плелася вгору оголеним скелетастим каркасом фюзеляжу. Подекуди ілюмінієві панелі були дбайливо замінені, решту ж залишили вигоряти до кінця. Десь поза зоною видимості потік води на камінні настирним контрапунктом хихотів на тлі низького гурчання прибою.

Кої всадовив нас на набиті мати навколо низького традиційно накритого столу на дні одного зі світлових колодязів. З елементами давньої церемонії він почастував нас стравами з автокухаря, котрий стояв на полиці позаду нього і досі нібито доволі пристойно працював. Він додав до розмаїття грильованого м’яса й локшини у сковорідках, горнятко чаю з бела-трави й фруктів, вирощених на рослинах над нашими головами — сливових лозах і рясних, тридцятисантиметрових гілках кошутської ланцюжиці. Бразил накинувся на все з ентузіазмом людини, яка весь день провела на воді. Я колупався у своїй їжі і їв лиш стільки, щоб не здатися неввічливим — окрім ланцюжиці, яка була найсмачнішою з тої, що я її коли-небудь куштував. Поки ми їли, Кої жорстко утримувався від запитань.

Нарешті Бразил кинув останню обдерту гілочку ланцюжиці на тарілку, витер пальці серветкою й кивнув мені.

— Розкажи йому. Я передав основне, але це твоя розповідь.

— Я… — я глянув через спустошений стіл і по той бік побачив голод. — Ну. Відтоді минуло вже трохи часу. Кілька місяців. Я був у Текітомурі… У справах. Сидів у такому портовому барі, «Токійській вороні». Вона…

Переказувати все було дивно. Дивно і, чесно кажучи, все здавалося якимось далеким. Слухаючи власний голос, я чомусь ледве сам вірив у той шлях, який я пройшов від ночі з розбризканою кров’ю, криками і галюцинаціями, через відбиті машинами пустирі Нового Хоко й знову на південь, тікаючи від свого двійника. Донкіхотська шляхетність у портовому барі, несамовитий шизофренічний секс і неодноразова втеча через воду в товаристві таємничої й ушкодженої жінки з волоссям із живої сталі, гірські перестрілки з власними відколинами серед руїн марсіанського спадку.

Сильва недарма в тіні під краном охрестила мене Мікі. То була чиста тобі експерія.

Не дивно, що Радулові Шегешвару було важко змиритися з тим, що я зробив. Якби тому чоловікові, котрий прийшов до нього два роки тому за підтримкою, розказали цю байку про нелогічну прихильність і пов’язану з нею зміну курсу, він би зареготав, не вірячи своїм вухам.

Ні, ти б не сміявся.

Ти б холодно і відсторонено дивився і слухав би одним вухом, і думав би про щось інше. Про наступний напад на Нове Одкровення, про кров на клинку «Теббіта», про яму з крутими стінами в Трав’яному Обширі й пронизливі крики, що лунають без кінця…

Ти би просто знизав плечима на цю розповідь, правдиву чи ні, вдовольнившись тим, що мав замість неї.

Але Кої увібрав усе без жодного слова. Коли я зупинявся й дивився на нього, він ні про що не питав. Просто терпляче чекав, а одного разу, коли я був збився, він єдиним стриманим жестом попросив мене продовжувати. Нарешті, коли я закінчив, він трохи посидів, а тоді кивнув сам до себе.

— Ти кажеш, що вона називала тебе різними іменами, коли повернулася?

— Так, — посланська пам’ять підняла їх для мене з нераціональних глибин. — Одісей. Оґава. Вона думала, що я один з її бійців, із батальйону Тецу. З Чорних бригад.

— Он як, — він відвів погляд, його обличчя не розшифровувалося. Голос лунав м’яко. — Дякую, Ковачу-сан.

Тиша. Ми з Бразилом обмінялися поглядами. Серфер кахикнув.

— Це погано?

Кої втягнув повітря так, наче воно його пекло.

— Помочі від цього мало, — він знову глянув на нас і сумно всміхнувся. — Я був у Чорних бригадах. Батальйон Тецу до них не належав, вони були окремим фронтом.

Бразил знизав плечима.

— Може, вона переплутала.

— Так, може бути, — але сум з його очей не зник.

— А імена? — спитав я. — Ви їх упізнаєте?

Він похитав головою.

— Оґава — поширене прізвище на півночі, але мені здається, що я таких не знав. Важко сказати напевне, бо минуло стільки часу, але якось воно не дзвенить. А Одісей, гм, — знизав плечима. — Є сенсей, що викладає кендо, але не думаю, що в минулому вона була квеллісткою.

Ми трохи посиділи тихо. Нарешті, Бразил зітхнув.

— От гадство.

З якоїсь причини цей крихітний вибух ніби оживив Кої. Він знов усміхнувся, і цього разу з таким проблиском, якого я раніше не помічав.

— Ти ніби розчарований, друже мій.

— Ну, так. Я справді думав, що таке може статися, розумієте? Думав, що ми справді візьмемося й зробимо це.

Кої потягнувся до тарілок і почав прибирати їх на поличку за своїм плечем. Його рухи були плавні й економні, і водночас він говорив.

— Ви знаєте, який день буде наступного тижня? — спитав він, ніби щоб підтримати розмову.

Ми обидва блимнули на нього.

— Ні? Як нездорово. Як легко ми з головою замотуємося в наші власні тривоги, га? Як легко ми відступаємо від ширшої картини життя, яким живе більшість. — Він схилився вперед, щоб підібрати дальші тарілки, і я подав їх йому. — Дякую. Наступного тижня, при його кінці, випадає день народження Конрада Гарлана. У Міллспорті святкування будуть обов’язковими. Безжальні салюти й урочистості. Хаос людей на дозвіллі.

Бразил допетрав раніше за мене. Його обличчя освітилося.

— То значить?..

Кої лагідно всміхнувся.

— Друже мій, з того, що я почув, таке справді може статися, за твоїм химерним означенням. Але може чи не може, а я скажу тобі, що ми таки візьмемося й зробимо це. Тому що в нас дійсно нема іншого вибору.

Я й досі не міг повірити, що він сказав це, хоч і хотів почути саме такі слова. Їдучи на південь, я уявляв, що, можливо, Бразил і Відаура та ще скількись вірних неоквеллістів стануть на мій бік, якою б дірявою не була їхня ідейна мотивація. Але Бразилова розповідь про інфошрапнель, те, як вона лягала на умови й обставини Нового Хоко, і розуміння того, що вона отримана від того, хто був там і хто знає, а ще зустріч із цим самодостатнім чоловічком з таким серйозним підходом до садівництва і їжі — все це підштовхувало мене до запаморочливого краю усвідомлення того, що я марно витрачаю час.

Розуміння того, що це не так, майже сп’янило мене.

— Подумайте, — сказав Кої, і в його голосі ніби щось змінилося. — Може, цей привид Наді Макіти справді є саме ним — привидом. Але хіба цей привид не достатньо пробуджений і мстивий? Хіба самого його вже не стало досить, щоб олігархи запанікували й ослухалися угод, якими пов’язані зі своїми ляльковиками з Землі? Хіба тоді можемо ми не взятися за це? Як же тоді можна не вирвати з їхніх рук об’єкт їхнього жаху і люті?

Я обмінявся з Бразилом ще одним поглядом. Звів брову.

— Це буде нелегко продати, — похмуро сказав серфер. — Більшість колишніх «Жучків» підуть на бій, коли думатимуть, що ідуть виручати Квеллу, і переконають в цьому інших. Але не впевнений, що вони зроблять це заради пробудженого привида, хай там якого до всирачки мстивого.

Кої закінчив прибирати тарілки, взяв серветку й оглянув долоні. Знайшов смужку соку ланцюжиці на зап’яс й обтер його з прискіпливою увагою. Говорячи, він не відводив очей від руки.

— Якщо хочеш, я поговорю з ними. Але якщо в них немає власних переконань, то й сама Квелла не кликала б їх до бою, і я не збираюся.

Бразил кивнув.

— Чудово.

— Кої, — мені раптом закортіло знати. — Ви вважаєте, що ми женемося за привидом?

Він видав тихенький звук, щось поміж сміхом і зітханням.

— Ми завжди ганялися за привидами, Ковачу-сан. Хіба може бути інакше тепер, коли ми живемо так довго?

Сара.

Я притлумив почуття, думаючи, чи помітив він, як сіпнулася шкіра коло моїх очей. Думаючи в раптовому нападі параної, чи він уже якимось чином не довідався. Мій голос прорипів:

— Я питав не про це.

Він блимнув і раптом знов усміхнувся.

— Ні, не про це. Ти питав, чи вірю я, а я ухилився від твого запитання. Даруй мені. На пляжі Вчира дешева метафізика й дешева політика ідуть пліч-о-пліч, і на обидві часто є попит. Доклавши трохи зусиль, можна так-сяк прожити, роздаючи їх, але такої звички потім важко позбутися. — Він зітхнув. — Чи вірю я, що ми маємо справу з поверненням Квеллкристи Сокольничої? Я всіма силами душі хочу вірити, але як будь-якому квеллісту, мені належить подивитися на факти. А факти не підтверджують того, у що я хочу вірити.

— Це не вона.

— Малоймовірно. Але в одну менш гарячу мить сама Квелла якось запропонувала вихід із такого положення. Якщо факти проти тебе, казала вона, але ти не можеш перестати вірити — тоді принаймні не квапся судити. Почекай і побачиш.

— Можна сказати, що ця думка доволі ефективно утримує від дії.

Він кивнув.

— Здебільшого так і є. Але в цьому випадку питання того, у що мені хочеться вірити, не має стосунку до того, діяти нам чи ні. Тому що я вірю ось у що: навіть коли цей привид матиме для нас вагу талісмана, його час — зараз, а його місце — серед нас. Так чи інакше, прийдуть зміни. Гарланіти бачать це так само ясно, як і ми, і вони вже зробили свій хід. Нам лиш залишається зробити наш. Якщо врешті-решт мені випаде битися й померти за привид і пам’ять Квеллкристи Сокольничої, а не за неї саму, то це краще, ніж зовсім не боротися.

Ці слова луною гуляли в моїх думках ще довго після того, як ми залишили Сосекі Кої готуватися й погнали жучка назад Смугою. Вони, і його просте запитання. Просте переконання, що стояло за ними.

Хіба пробудженого і мстивого привида не достатньо?

Але для мене все було трохи інакше. Тому що цього привида я тримав у руках, я дивився, як місячне світло рухається по підлозі хатини в горах, поки вона поринала від мене в сон, не знаючи, чи прокинеться знову.

Якщо її можна знову пробудити, я не хотів бути тим, хто розповість їй, що вона таке. Я не хотів бачити її обличчя в ту мить, коли вона дізнається.

Розділ двадцять шостий

Далі все пішло швидко.

«Є думка, і є дія, — сказала якось молоденька Квелла, щедро крадучи, як я дізнався пізніше, з давньої самурайської спадщини Світу Гарлана. — Не слід їх плутати. Коли надходить час діяти, думка вже має бути закінчена. Коли почнеться дія, для думки вже не буде місця».

Бразил повернувся до інших і представив рішення Кої як своє. Від тих серферів, які досі не пробачили мені Санкцію-IV, полетіли бризки суперечки, але їх вистачило ненадовго. Навіть Марі Адо відкинула ворожість, наче зламану іграшку, коли стало зрозуміло, що я лиш побічно пов’язаний зі справжнім ділом. Одне за одним, у намальованому західним сонцем затінку й світлі спільної вітальні люди Вчири дали свою згоду.

Виходило, що пробудженого привида таки буде досить.

Складові частини рейду склалися разом з такою швидкістю та легкістю, що комусь вразливішому в цьому могла привидітися прихильність богів чи агентів долі. Для Кої то просто були течії історичних сил, в яких можна було сумніватися не більше, ніж у законах гравітації чи термодинаміки. То було підтвердження того, що час настав, що політичний казан кипів через край. Звісно, він мав пролитися, звісно, все мало полетіти в одному напрямку, на підлогу. Куди ж іще? Я сказав йому, що вважав це фортуною, а він тільки всміхнувся.

Хай там як, усе склалося докупи.

Команда: «Блакитні Жучки». Вони вже ледве існували як організація, але у нас зібралося чимало старих учасників, які сформували ядро, близьке до легендарного. Новачки, притягнуті за минулі роки гравітаційною силою легенди, прикинули, що чисельна пропорція на їхньому боці, і зажадали права за свою співучасть називатися відповідно. Ще через скількись років Бразил навчився довіряти декому з них. Він бачив їх на дошці й у бою. Що важливіше, він бачив, як усі вони доводили свою здатність прийняти Квеллину максиму й продовжувати жити повним життям, коли збройна боротьба була недоречна. Разом давні й молодші стали настільки близькі до бойової бригади квеллістів, наскільки її можна було отримати без машини часу.

Зброя: недбало припаркований на задвір’ї військовий глісер символізував тенденцію, яка поширилася Смугою вздовж і впоперек. «Жучки» були не єдиними, хто крутив серйозні справи й укрився на Вчирі. Хай там що приваблювало Бразила і схожих на нього до хвиль, але то був загальний потяг, що легко проявлявся через ентузіазм до порушення закону в десятку різних типів народу. Сорстаун аж кишів бандюками на пенсії й революціонерами, і здавалося, що жоден із них не хотів прощатися зі своїми іграшками назавжди. Потрусиш Смугу, і залізо посиплеться з неї, як пляшечки й секс-іграшки з постелі Міці Гарлан.

Планування: переоцінене, на думку більшості Бразилової бригади. Рильські Скелі були не менш сумнозвісні, ніж стара штаб-квартира таємної поліції на бульварі Шімацу — та, котру воячка Чорної бригади Іфіґенія Дім зрівняла з землею, залишивши самі лиш димні уламки, коли її спробували допитати, а натомість зачепили імплантовані вибухові ензими. Бажання зробити те саме на Рилі висіло в повітрі нашого будинку. Довелося витратити чимало часу, щоби переконати найгарячіших з новонабраних «Жучків», що приступ на Скелі ва-банк був би самогубством нескінченно менш продуктивним за те, котре випало вчинити Іфіґенії.

— Не можна їх звинувачувати, — сказав Кої, і бригадне минуле раптом зблиснуло в його голосі клинком. — Вони доволі довго чекали нагоди змусити когось поплатитися.

— Не Деніел, — підкреслив я. — Він прожив заледве два десятиліття.

Кої знизав плечима.

— Лють до несправедливості подібна до лісової пожежі — вона перескакує перепони, навіть такі, що розділяють покоління.

Я зупинився й глянув на нього. Легко зрозуміти, як його могло занести не туди. Зараз ми обидва стали морськими велетнями з легенд, стоячи по коліна у віртуальному океані поміж островами й рифами Міллспортського архіпелагу в масштабі 1:2000. Сьєрра Трес зібрала кілька послуг зі своїх боржників-гайдуків і забезпечила нам трохи часу в картографічному конструкті високої деталізації, котрий належав компанії морських архітекторів, чиї методи управління фінансами не витримали б уважного погляду юстиції. Вони не скакали від радості, почувши, чого від них просять, але саме так і буває, коли приятелюєш з гайдуками.

— А ви колись бачили справжню лісову пожежу, Кої?

Бо вони до біса рідкісні на планеті, що на дев’яносто п'ять відсотків укрита океаном.

— Ні, — він махнув рукою. — То була метафора. Але я бачив, що трапляється, коли несправедливість нарешті спричиняє відплату. Її вистачає надовго.

— Так, я знаю.

Я перевів погляд на води південного краю Плеса. Конструкт відтворював тамтешній вир в мініатюрі — він булькав, шумів і тягнув мене за ноги під поверхнею. Якби глибина води була б у тому ж масштабі, що й решта конструкта, він, певно, звалив би мене з ніг.

— А ти? Коли-небудь бачив лісову пожежу? Може, на інших світах?

— Так, бачив кілька разів. А на Лойко навіть сам доклав до неї руку. — Я дивився собі в той вир. — Під час Пілотського заколоту. Чимало їхніх кораблів попадало в Смугу Катерини, і вони з того прикриття партизанили кілька місяців. Треба було їх випалити. Я тоді був посланцем.

— Зрозуміло, — його голос не виказував жодної реакції. — Допомогло?

— Так, на якийсь час. Ми точно багатьох повбивали. Але, як ви казали, такий опір живе цілими поколіннями.

— Так. А пожежа?

Я знову глянув на нього і хмуро всміхнувся.

— Довго не вдавалося загасити. Слухайте, Бразил помиляється щодо цієї прогалини. Тут залишиться чиста лінія прямої видимості до патрульної станції на Новій Кагаґаві, щойно ми обійдемо цей мис. Гляньте. А з іншого боку рифи. Звідси заходити не можна, нас посічуть на шматки.

Він підійшов до мене й подивився.

— Якщо припустити, що на нас чекатимуть, то так.

— Так вони ж і чекають на щось таке. Вони знають мене, знають, що я йтиму по неї. Чорт. Та у них в руках навіть я сам. Їм тільки й треба, що спитати мене, тобто, спитати його, і він розкаже, чого чекати, гімно мале.

Відчуття зради пекло до кісток, наче в мене з грудей щось вирвали. Як Сару.

— То хіба він не знатиме, що треба прийти сюди? — м’яко спитав Кої. — На Вчиру?

— Не думаю, — я пробігся своїм обдуманим поясненням, з яким піднімався на борт «Гайдучої доньки» в Текітомурі, сподіваючись, що вголос вона звучатиме не менш переконливо. — Він надто молодий, щоб знати про мене і «Жучків», і не існує жодних офіційних записів, які вони могли б йому згодувати. Відауру він знає, але для нього вона й досі лиш інструктор з Корпусу. Він не може мати уявлення ані про те, чим вона зараз займається, ані про будь-який зв’язок, що в нас міг встановитися після служби. Та коза Аюра видасть йому все, що вони мають на мене, а може, і на Відауру теж. Але у них є небагато, а те, що є — неоднозначне. Ми посланці, тож за кожним зробленим кроком обидва замітали сліди інформаційною мішурою.

— Дуже ретельно з вашого боку.

Я пошукав серед його зморшок сліди іронії, і не знайшов нічого очевидного. Знизав плечима.

— Така в мене підготовка. Нас навчали зникати без сліду на планетах, які ми ледве знали. А зробити таке там, де сам виріс, взагалі дитяча забавка. Усе, з чим ті гімнюки можуть працювати — це підпільні чутки та ряд ув’язнень на зберіганні. Цього не вистачить для твердої основи, та ще коли треба вичесати цілу планету, не маючи очей у повітрі. А єдине, що він, певно, думає, буцім про мене знає — це те, що я уникатиму Новопешта, як холери.

Я затулив подув родинного почуття, котре вкололо мене на «Гайдучій доньці». Випустив затамоване повітря.

— То де ж він тебе шукатиме?

Я кивнув на макет Міллспорта перед нами й насупився на густозаселені острови й платформи.

— Гадаю, що тут. Саме сюди я завжди вертався, коли не був на інших планетах. Це найбільше міське середовище на планеті, тут найлегше зникнути, якщо добре його знати, і Рила звідси всього лиш через затоку. Якби я був посланцем, то опинився б тут. Схований, але на відстані удару.

На якусь мить незвично висока точка огляду запаморочила мені голову, коли я глянув на пристані й вулиці, розфокусувала пам’ять, переплутала розторочені століття й наляпала старе й нове в одну, в загальних рисах знайому пляму.

І він десь там, унизу.

Та годі, ну як ти можеш знати…

Він десь там, унизу, як антитіло, бездоганно підготоване для зустрічі свого типу ворога, ставить свої обережні запитання серед потоку міського життя, дає хабарі, погрожує, тисне, ламає, робить усе, чому нас обох так добре навчили. При цьому він дихає на повні груди, проживає все заради власної темної насолоди, схожої на вивернуту навспак версію життєвої філософії Джека Душа-Бразила.

У моїх думках знову забриніли Плексові слова.

Ще він такий енергійний, здається, що він не може дочекатися, щоб усе зробити, щоб за все взятися. Він упевнений, нічого не боїться, для нього все не проблема. Сміється з усього…

Я пройшовся ланцюжком своїх зв’язків за останній рік, згадав людей, яких міг наразити на небезпеку.

Тодор Муракамі, якщо він і досі крутиться там без призначення.

Чи знатиме його моя молодша версія? Муракамі приєднався до Корпусу майже одночасно зі мною, але спершу ми нечасто бачилися, і нас не посилали в одній місії аж до Землі Нкруми й Інненіна. Чи проведе ручний Ковач Аюри лінію від мене до нього? Чи зможе успішно зіграти з Муракамі? Коли вже про те мова, чи дозволить Аюра своїй щойно зачохленій дубль-істоті бодай наблизитися до активного посланця? Чи насмілиться вона? Мабуть, що ні. А Муракамі, маючи за спиною всю силу Корпусу, зможе дати собі раду.

Іса.

От лайно.

П’ятнадцятирічна Іса, котра носить личину титаново-жорсткої бувалої жінки, наче куртку зі шкіри болотяної пантери поверх дбайливого й привілейованого виховання в середовищі того, що залишилося від міллспортського середнього класу. Гостра, як бритва, і така сама ламка. Схожа на замінник маленької Міто, якою та була, коли я йшов у посланці. Якби він знайшов Ісу, то…

Розслабся, тут усе прикрито. Єдине місце, куди вона може вказати, це Текітомура. Коли вони й візьмуть Ісу, то не отримають нічого.

Але…

Мені знадобився аж цілий удар серця, щоб подолати небайдужість. Усвідомлення цього проміжку накрило мене холодною відразою.

Але він переламає її, коли вона трапиться йому на шляху. Він пройде крізь неї ангельським вогнем.

Хіба? Якщо вона нагадує тобі Міто, то, може, нагадає і йому? У вас із ним одна сестра. Хіба це не спинить його?

Чи ні?

Я подумки метнувся назад, у морок оперативних часів у Корпусі, і не зміг сказати.

— Ковачу!

То був голос із неба. Я кліпнув і підняв погляд від макета міллспортських вулиць. У віртуальному повітрі над нашими головами повиснув Бразил, убраний в огидно-помаранчеві серферські шорти й обривки хмар нижнього ярусу. У такій фізичній прояві, з роздмуханим стратосферним вітром довгим волоссям, він скидався на якогось безчесного другорядного божка. Я привітав його піднятою рукою.

— Джеку, ти мусиш зійти сюди й глянути на цей північний підхід. Тут не вийде…

— Нема часу, Таку. Вам треба вискакувати звідти. Зараз.

Я відчув, як мені придавило груди.

— Що трапилося?

— До нас гості, — таємниче сказав він і зник у спалаху білого світла.

Офіс «Дзуринда-Туджман», морських архітекторів та інженерів з динаміки рідин, був розташований на півночі Сорстауна, де Смуга переростала в курортні комплекси й пляжі з безпечним серфінгом. За звичайних умов ніхто з бригади Бразила і мертвим не захотів би там лежати, але вони доволі вміло влилися в юрбу туристів. Тільки той, хто спеціально вишукував би в людях поставу затятого серфера, зміг би помітити її під люто розпарованим барвистим фірмовим одягом, який вони вибрали собі за камуфляж. У стриманому середовищі нуль-вібраційної кімнати для конференцій, за десять поверхів над тротуарами, вони скидалися на висип якоїсь екзотичної антикорпоративної грибкової болячки.

— Жрець, довбаний жрець?

— Боюся, що так, — сказала мені Сьєрра Трес. — Здається, він один, а це, як я розумію, для Нового Одкровення незвично.

— Якщо вони не запозичили трюк у бригад шарійських мучеників, — похмуро сказала Вірджинія Відаура. — Благословенні одинокі вбивці проти намічених невірних. Чим ти був займався на дозвіллі, Таку?

— Це особисте, — пробурмотів я.

— Як завжди, — Відаура скривилася й обвела поглядом присутнє товариство. Бразил знизав плечима, а Трес виказувала не більше емоцій, ніж звичайно. Але Адо з Кої виглядали сердито-наполегливими.

— Таку, гадаю, ми маємо право знати, що відбувається. Це може поставити під удар усе, над чим ми працюємо.

— Це геть не стосується того, над чим ми працюємо, Вірджиніє. Це несуттєво. Бородаті гімнюки надто тупі й некомпетентні, щоб нас зачепити. Низ харчового ланцюжка.

— Тупі чи ні, — зазначив Кої, — але один з них успішно вистежив тебе аж сюди. І тепер розпитує про тебе в Кем-Пойнті.

— Нехай. Я піду і вб’ю його.

Марі Адо похитала головою.

— Сам точно не підеш.

— Гей, Марі, це вже, трясця, моя проблема.

— Таку, заспокойся.

— Я спокійний до всирачки!

Мій голос потонув у нуль-вібраційній обшивці, як біль тоне в ендорфіні. Якийсь час ніхто нічого не говорив. Марі Адо демонстративно дивилася у вікно. Сьєрра Трес звела брову. Бразил дуже пильно роздивлявся підлогу. Я скривився і спробував ще раз. Тихіше.

— Народ, це моя проблема, і я хотів би сам із нею розібратися.

— Ні, — то був Кої. — На це немає часу. Ми вже витратили на підготовку на два дні більше, ніж можемо собі дозволити. Відкладати ще далі не можна. Ваші особисті вендети муситимуть почекати.

— Це не забере багато…

— Я сказав ні. До завтрашнього ранку твій бородатий друг у будь-якому разі вже шукатиме тебе в геть неправильному місці. — Колишній боєць Чорних бригад відвернувся, вимикаючи мене з розмови, як іноді робила Вірджинія Відаура, коли ми погано показували себе в посланських тренувальних вправах. — Сьєрро, нам треба буде збільшити співвідношення часу в конструкті до реального. Хоч навряд чи він здатен на високу швидкість, так?

Вона знизала плечима.

— Архітектурні вимоги, ви ж розумієте. Для них час не дуже важливий. Можливо, я зможу витиснути коефіцієнт один до сорока чи п’ятдесяти на максимумі.

— Цього вистачить, — Кої говорив і набирав майже видимої ваги. Я уявив часи Виселення, підпільні збори в таємних кімнатах. Тьмяне світло на схематично нашкрябаних планах. — Вистачить. Але нам треба буде запустити все на двох різних рівнях — картографічний конструкт і якийсь віртуальний готель із залами для нарад і зустрічей. Нам треба мати змогу за бажання легко перескакувати між ними. Налаштувати якийсь простий руховий знак для переходу, як, наприклад, двічі кліпнути очима. Я не хочу мати потребу повертатися до справжнього світу, поки ми все не сплануємо.

Трес кивнула вже на ходу.

— Піду скажу Туджману братися до діла.

Вона вискочила з нуль-вібраційної кімнати. Двері за її спиною легенько клацнули. Кої розвернувся до решти.

— А тепер я пропоную використати ці кілька хвилин, щоб очистити голови, бо щойно система запуститься, ми житимемо у віртуалі, допоки не впораємося. Якщо пощастить, зможемо закінчити ще до сьогоднішнього вечора в реальному часі й узятися до діла. І ще одне, Ковачу. Це лиш моя особиста думка, але я вважаю, що ти винен якесь пояснення бодай декому з нас.

Я зустрів його погляд, і раптова повінь неприязні до його гімняної риторики про марш історії дала мені доречний для цього крижаний погляд.

— Ваша правда, Сосекі. Це ваша особиста думка. То як щодо того, аби тримати її при собі?

Вірджинія Відаура кахикнула.

— Таку. Гадаю, нам слід спуститися й узяти кави чи ще чогось.

— І я так гадаю.

Я видав Кої решту холоду, що лишився в моїх очах, і подався до дверей. Я бачив, як Відаура перезирнулася з Бразилом, а тоді пішла до виходу слідом за мною.

У прозорому ліфті, яким ми їхали вниз через залитий світлом атріум, ніхто нічого не говорив. На півдорозі вниз, у великому, зі скляними стінами кабінеті, я побачив Туджмана, який нечутно вигукував щось до мало цим заклопотаної Сьєрри Трес. Вочевидь, вимога надати більший коефіцієнт сповільнення у віртуальному середовищі не зустріла цілковитого розуміння.

Ліфт випустив нас у відкритий з фасаду атріум, сповнений вуличного гамору. Я перейшов вестибюль і вступив до юрби туристів на прогулянці, а тоді покликав автотаксі, махнувши рукою. Поки таксі осідало на землю, Вірджинія Відаура взяла мене за іншу руку.

— Що це ти собі надумав?

— Ти знаєш, що я надумав.

— Ні, — вона вхопилася сильніше. — Нікуди ти не підеш. Кої правильно каже: у нас на це немає часу.

— Усе закінчиться так швидко, що про це не варто хвилюватися.

Я спробував нахилитися до відчиненого люка автотаксі, але не міг зрушити, не вдаючись до рукопашної, а з Відаурою навіть такий варіант був далеко не надійний. Я роздратовано розвернувся до неї.

— Вірджиніє, відпусти.

— Що буде, коли щось піде криво, Таку? Що буде, якщо цей жрець…

— Та не піде воно криво. Я вбиваю цих хворих на голову гімнюків уже понад рік і…

Я замовк. Серферський чохол Відаури був заввишки майже як мій, і наші очі розділяла одна ширина долоні. Я відчував її дихання на своїх губах і напругу в її тілі. Її пальці вгородилися мені в руку.

— Отак, — сказала вона. Відступи. Поговори зі мною, Таку. Відступи й поговори про це зі мною, чорт забирай.

— Про що ж говорити?

Вона сидить навпроти за дзеркальним столом і усміхається до мене. Її обличчя не дуже схоже на те, яке я пам’ятаю — це на добрих кілька років молодше, наприклад — але в новому чохлі мелькає луна того тіла, яке ціле життя тому вмерло на моїх очах під градом з «Калашниковых». Та сама довжина рук і ніг, те саме зачесане набік смоляне волосся. Щось є у тому, як вона нахиляє голову, щоб волосся сповзло з правого ока; те, як вона курить; те, що вона досі курить.

Сара Сахіловська. Вийшла після збереження, живе своїм життям.

— Ну, мабуть, ні про що. Якщо ти щаслива.

— Я щаслива, — вона випускає дим убік від столу, на секунду здається роздратованою. Це якась крихітна жевринка тієї жінки, котру я знав. — Тобто, чого ж мені не бути щасливою? Мій вирок скорочено за грошовий еквівалент. А гроші й досі припливають, біокодерам вистачить роботи на наступний десяток літ. Поки океан знову не втихомириться, у нас будуть цілі рівні інших потоків, які треба приборкати, і це я кажу про локальне. Комусь усе одно ще треба змоделювати наслідки того, що течія Мікуні наштовхується на теплу воду з Кошутської затоки, і щось із цим зробити. Ми подамося на тендер, щойно уряд виділить на нього кошти. Йозеф каже, що за такого темпу я виплачу свій вирок за наступні десять років.

— Йозеф?

— А, так, треба було сказати, — знову з'являється усмішка, цього разу ширша. Відкритіша. — Він справді чудовий, Таку. Тобі варто з ним познайомитися. Він тут керує проектом, і завдяки йому я вийшла з першою хвилею. Він брав участь у віртуальних слуханнях, був моїм зв’язком із проектом, коли я виходила зі збереження, а тоді ми просто, гм, знаєш, як воно буває.

Вона подивилася собі на коліна, і досі всміхаючись.

— Ти шарієшся, Capo.

— Та ні!

— Та так, — я знаю, що мусив би радіти за неї, але не можу. Надто багато спогадів про те, як її довгі бліді боки рухалися переді мною в готельних ліжках і вбогих таємних квартирах. — То цей Йозеф як, серйозно налаштований?

Вона коротко підводить очі, штрикає мене поглядом.

— Ми обоє серйозно налаштовані, Таку. Він робить мене щасливою. Щасливішою, ніж будь-коли.

То на якого всраного біса ти взяла й знайшла як мене розшукати, тупа корово?

— Це чудово, — кажу я.

— А ти як? — питає вона з лукавою цікавістю. — Ти щасливий?

Я зводжу догори брову, щоб виграти трохи часу. Скошую очі набік таким чином, який колись дуже її смішив, але отримую тільки материнську усмішку.

— Ну, щастя… — я скорчив іншу гримасу. — Це, гм, ніколи не було трюком з мого звичного арсеналу. Тобто, так, я вийшов раніше за тебе. Повна амністія від ООН.

— Так, я чула. І ти побув на Землі, правда?

— Якийсь час.

— І що тепер?

Я невизначено махнув рукою.

— Ну, я працюю. Це не так престижно, як те, що ви, народ, робите на Північному рукаві, але на виплати за чохол вистачає.

— Це законно?

— Жартуєш?

Її обличчя застигає.

— Ти ж знаєш, Таку, що коли це правда, мені не можна бачитися з тобою. Такі умови перечохлення. Я й досі на випробувальному терміні, мені не можна водитися з…

Вона хитає головою.

— Зі злочинцями? — питаю я.

— Не насміхайся, Таку.

Я зітхаю.

— Я не сміюся, Capo. Гадаю, це чудово, що в тебе все так склалося. Не знаю, просто як уявлю, що ти пишеш біокод, замість того, щоб красти його…

Вона знов усміхається — то був її основний вираз на час усієї розмови, але цього разу в усмішці видно болючий краєчок.

— Люди змінюються, — каже вона. — Тобі теж варто спробувати.

Незграбна пауза.

— Може, так і зроблю.

Ще одна.

— Слухай, мені вже час повертатися. Йозеф, мабуть, не…

— Та годі, — я показую на наші порожні склянки, що самотньо стоять на пошрамованій дзеркальній деревині далеко одна від одної. Був такий час, коли ми нізащо б не пішли з бару із власної волі раніше, ніж заставили б увесь стіл перехиленими чарками й одноразовими люльками. — Жінко, хіба ти вже геть не маєш самоповаги? Залишися ще на одну.

Вона так і робить, але ніяковість між нами не зникає. І коли вона знов допиває свій напій, то встає, цілує мене в обидві щоки й залишає мене за столом самого.

І я більше ніколи її не бачу.

— Сахіловська? — Вірджинія Відаура насупилася, шукаю чи серед спогадів. — Висока така? З дурною зачіскою, отак на одному оці? Так. Здається, ти якось привів її на вечірку, коли ми з Ярошем ще жили на вулиці Укаї.

— Все правильно.

— То вона подалася на Північний рукав, а ти знову при єднався до «Блакитних Жучків» для чого, щоб їй допекти?

Питання блимнуло надто яскраво, як сонячне світло на дешевому металевому оздобленні кавової тераси навколо нас. Я відвів погляд до моря. Воно не подіяло на мене так, як нібито діяло на Бразила.

— Все було не так, Вірджиніє. На той час, як я зустрів її, я вже приєднався до вас. Я навіть не чув, що вона вийшла. Останнє, що я чув після повернення з Землі — вона мотала повний термін. Врешті решт, вона — вбивця полісменів.

— Як і ти.

— От що значать земні гроші та вплив ООН.

— Гаразд, — Вірджинія потицяла пальцем у банку з кавою і знову насупилася. Кава була не дуже добра. — То ви вийшли зі збереження в різний час і через цю різницю загубили одне одного. Це сумно, але таке трапляється постійно.

За шумом прибою я знову почув Джапаридзе.

У морі бігає припливна хвиля від трьох місяців, і, коли ти дозволиш, вона відірве тебе від усіх і всього, що було тобі небайдуже.

— Так і є. Постійно трапляється. — Я знову повернувся й глянув на неї крізь притемнене повітря під парасолькою над столиком. — Але я не загубив її через ту різницю, Вірджиніє. Я відпустив її. Я дав їй піти з тим кавалком лайна, Йозефом, а сам відступив.

Її обличчя освітилося розумінням.

— О, ясно. Он звідки раптовий інтерес до Латімера й Санкції-IV. Знаєш, мені завжди було цікаво, чого ти тоді так різко передумав.

— Не тільки через це, — збрехав я.

— Гаразд, — її обличчя промовляло «як хочеш, я однаково б тобі не повірила». — То що трапилося з Сахіловською, поки тебе не було, що ти погнав різати жерців?

— Північний рукав Міллспортського архіпелагу. Не можеш здогадатися?

— Вони навернулися до віри?

— Це він обернувся, падло таке. Її просто потягло за ним.

— Справді? Вона дійсно стала невільною жертвою?

— Вірджиніє, вона там була в рабстві! — я зупинив себе. Парасолька трохи притишила мій голос і жар, але не в усіх напрямках. За іншими столиками повертали голови. Я обминув нарослу гору люті й намацав трохи посланської нейтральності. Мій голос зазвучав сухо. — Уряди змінюються так само, як люди. Через кілька років, як вона поїхала на Північний рукав, з тамтешніх проектів забрали фінансування, видавши нову антиінженерну етику, щоб виправдати порізані бюджети. Не втручатися в природний баланс планетарних біосистем. Дати зрушенню Мікуні самому знайти рівновагу — це кращий, мудріший шлях. І дешевший теж. Вона мусила виплачувати ще сім років, і то з платнею біокодера-консультанта, яку вона отримувала раніше. Більшість сіл трималася над рівнем бідності тільки завдяки проекту «Мікуні». Срака його знає, що там сталося, коли їм зненацька довелося знову зводити кінці з кінцями, живучи з прибережної риболовлі.

— Вона могла поїхати звідти.

— У них з’явилася дитина, ясно? — Пауза. Дихай. Подивися на море. Прикрути гучність. — У них з’явилася донька, їй було кілька років. І раптом грошей не стало. А вони обоє вродилися на Північному рукаві, і це одна з причин, як її ім’я взагалі опинилося в списку на дострокове звільнення. Не знаю, може, вони вирішили, що якось та проживуть. З того, що я чув, перш ніж остаточно перекритися, фінансування «Мікуні» кілька разів то пересихало, то знову текло. Може, вони сподівалися на наступну переміну.

Відаура кивнула.

— А тоді винирнуло Нове Одкровення.

— Точно. Класична тенденція бідності, люди хапаються за будь-що. І коли вибір стоїть між релігією і революцією, уряд радо дозволяє жерцям узятися за своє. Всі ті села й без того були осередком старої віри. Аскетичне життя, жорсткий соціальний порядок, домінування чоловіків. Щось на штиб драної Шарії. Тільки й знадобилося, щоб економічний провал збігся з появою вояків Нового Одкровення.

— То що трапилося? Вона засмутила якогось поважного дядька?

— Ні. Річ була не в ній, а в доньці. Нещасний випадок на риболовлі. Вона загинула. Тобто, пам’ять не пропала. — Лють знову почала наростати й застигати в голові крижаними спалахами. — Але ж, звісно, їм перечохлятися не можна.

Фінальна іронія. Марсіяни, що колись були напастю для старих земних релігій, коли звістка про їхню долюдську, віком у мільйон років міжзоряну цивілізацію розколола на шматки розуміння людської раси про її місце в загальній картині. А тепер Нове Одкровення експлуатує їх як ангелів, буцім вони перші й крилаті Божі творіння. І в кількох муміфікованих тілах, що від них залишилися, не знайшли жодного сліду чого-небудь, схожого на кортикальну пам’ять. Для свідомості, що з головою занурена у психоз віри, висновок був неминучий. Перечохлення було злом, що зросло з чорного серця людської науки. Схибленим шляхом до посмертного життя у світлі й присутності божества. Наругою.

Я дивився в море. Слова падали з моїх губ, як попіл.

— Вона намагалася втекти. Сама. Йозефа вже довбонула в голову віра, і він не схотів їй допомагати. Тож вона сама взяла тіло доньки й викрала глісер. Подалася на схід уздовж берега, шукаючи протоки, якою можна було би пробитися на південь, до Міллспорта. Її вистежили й притягнули назад. Йозеф допомагав. Її повели до стільця покари, який жерці встановили в центрі села, і змусили дивитися, як вони вирізають пам’ять з хребта її доньки й забирають його геть. А тоді вони зробили те саме з нею. Поки вона була притомна. Щоб їй краще усвідомити власне спасіння.

Я ковтнув. Було боляче. Навколо нас наринала, розхлюпувалася й котилася геть юрба туристів, схожа на барвисту припливну хвилю ідіотів, якою вона й була.

— Після того вони всім селом святкували звільнення власних душ. Доктрина Нового Одкровення каже, що кортикальну пам’ять треба переплавити, щоб вигнати з неї демона. Але на Північному рукаві є ще й місцеві забобони. Вони вивозять пам’яті в двомісному човні, помістивши їх у запаяний протисонарний пластик. Тоді пливуть за п’ятдесят чи скільки кілометрів од берега і десь по дорозі жрець за ритуалом кидає пам’яті за борт. Йому невідомий їхній курс, а керманичеві заборонено знати, коли саме викидалися пам’яті.

— Схоже, така схема легко корумпується.

— Можливо. Але не в цьому випадку. Я катував їх обох до смерті, і вони нічого не змогли розповісти. Я мав би кращі шанси знайти Сарину пам’ять, якби її привалило драним рифом Хірата.

Я відчув на собі її погляд і розвернувся до нього обличчям.

— То ти був там, — пробурмотіла вона.

Я кивнув.

— Два роки тому. Хотів розшукати її після того, як повернувся з Латімера. Натомість я побачив Йозефа, що пускав соплі над її могилою. Він розповів мені всю історію. — Моє обличчя сіпнулося від спогаду. — Врешті, він видав імена керманича і служителя, тож їх я вистежив наступними. Як я вже сказав, вони не розповіли нічого корисного.

— А тоді?

— А тоді я повернувся до села й убив решту.

Вона легенько похитала головою.

— Решту кого?

— Решту села. Кожного гімнюка, котрого я знаходив і котрий був дорослим у день її смерті. Я знайшов у Міллспорті інфощура, щоб прогнав мені записи про населення, імена й обличчя. Усіх, хто міг підняти палець на її захист, але не підняв. Я взяв той список, повернувся до них і всіх вирізав. — Я глянув на руки. — І ще кількох, що стали на заваді.

Вона дивилася так, ніби не знала мене. Я дратівливо махнув рукою.

— Ой, та годі, Вірджиніє. Ми обоє чворили й гірше на стількох планетах, що я їх усі й не пам’ятаю.

— У тебе посланська пам’ять, — заніміло промовила вона.

Я знову махнув рукою.

— Образно кажучи. На сімнадцятьох планетах і п’ятьох супутниках. І на тому штучному поселенні в Області Невського. І…

— Ти забрав їхні пам’яті?

— Йозефа й жерців, так.

— І знищив їх?

— Нащо б я їх нищив? Вони саме цього б і хотіли. Посмертного забуття. Щоб не повертатися. — Я повагався. Але тепер зупинятися було вже даремно. І якщо не довірятися Відаурі, то тоді вже й нема кому. Я прочистив горло й тицьнув пальцем на північ. — Отам, у Трав’яному Обширі, в мене серед гайдуків є друг. Серед інших ділових ініціатив, він розводить болотяних пантер для боїв у ямах. Іноді, якщо вони годящі, він вживлює їм кортикальну пам’ять. Таким чином він може завантажити поранених переможців у свіжі чохли й змінити шанси.

— Здається, я знаю, до чого йде.

— Точно. За певну платню він бере в мене пам’яті й завантажує їхніх жителів у тіла якихось близьких до пенсії пантер. Ми даємо їм трохи часу зжитися з цим, а тоді вкидаємо у ями нижчого рангу й дивимося, що з того виходить. Цей друг заробляє непогані гроші на матчах, в яких б’ються люди, яких завантажили в тіла пантер. Скидається на те, що навколо таких боїв у певних колах сформувалася якась хвора на голову субкультура. — Я перехилив банку з кавою і оглянув гущу на дні. — Мені здається, що зараз вони вже геть навіжені. Навряд чи воно дуже весело бути замкненим в голові чогось настільки чужого, не кажучи вже про те, що треба до останнього кігтя й зуба битися за своє життя у болоті на дні ями. Навряд чи в них ще залишилися свідомі людські думки.

Відаура дивилася на свої коліна.

— Он що ти собі розповідаєш?

— Ні, це просто теорія, — я знизав плечима. — Можливо, я помиляюся. Може, в них залишилися свідомі думки або й більшість свідомості. Можливо, в ясніші моменти вони думають, що потрапили до пекла. Мені підходять обидва варіанти.

— Як ти це оплачуєш? — прошепотіла вона.

Я відшукав десь зубасту посмішку й натягнув її на обличчя.

— Ну, всупереч народному переконанню, дещо з подій на Санкції-IV принесло мені неабияке добро. Фінансів мені вистачає.

Вона підвела погляд, обличчя напружилося й стало сердите.

— Ти ще й заробив на Санкції-IV?

— Я все заслужив, — тихо сказав я.

Вона придушила злість, і її риси трохи розрівнялися, але голос все одно бринів.

— І тих запасів вистачить?

— На що?

— Ну, — насупилася вона. — Щоб закінчити цю вендету. Ти вистежуєш жерців із того села, але…

— Ні, то було минулого року. Вони скоро закінчилися, їх було не дуже багато. Зараз я вистежую тих, хто входив до Високого Духівництва, коли її вбили. Тих, що написали правила, за якими її стратили. Тут справа довша, їх багато, і вони вищі рангом. Краще захищені.

— Але ти не збираєшся зупинятись?

Я похитав головою.

— Я збираюся не зупинятися, Вірджиніє. Вони ж мені її не повернуть? То чого ж я мав би зупинятися?

Розділ двадцять сьомий

Не знаю, скільки Вірджинія розповіла решті, коли ми повернулися до прискореної віртуальності. Я залишався в картографічному конструкті, а решта перейшла до відділення з готельною конференц-залою, про яку мені настирливо думалося, що вона десь на горішньому поверсі. Не знаю, що вона їм сказала, і мене це не надто турбувало. Здебільшого я відчував полегкість від того, що просто розкрив комусь усю історію.

Що тепер знав її не сам.

Звісно, декому, наприклад, Плексу чи Ісі, були відомі якісь уривки, а Радул Шегешвар знав трохи більше. Але Нове Одкровення від самого початку не розкривало загалу, що я з ними робив. Їм не хотілося поганої слави чи втручання невірних сил на зразок Перших родин. Смерті видавалися за нещасні випадки, пограбування монастирів, що вийшли з-під контролю, дріб’язкові вуличні пограбування, що погано закінчилися. Тим часом через Ісу дійшли чутки, що з веління Духівництва на мене були розміщені приватні замовлення. В жерцевому осередку малося й бойове крило, але в них, вочевидь, не дуже вірилося, бо хтось визнав за доцільне підрядити також кілька міллспортських найманих тиховбивць. Одного вечора в невеликому містечку на Шафрановому архіпелазі я підпустив одного з них досить близько, щоб перевірити калібр цієї найманої підмоги. Не казна-що.

Не знаю, скільки Вірджинія Відаура розповіла колегам-серферам, але сама присутність жерця в Кем-Пойнті свідчила, що нам не можна вертатися з нападу на Рильські Скелі й залишатися на Смузі. Якщо Нове Одкровення змогло вистежити мене аж сюди, інші можуть бути ще компетентніші.

Пляж Вчира як притулок пропав для нас.

Марі Адо озвучила те, що, певно, було загальним настроєм.

— Це ти все пересрав, притягнувши своє краб’яче лайно в нашу гавань. Тож ти й знайдеш, як це розв’язати.

І я знайшов.

Одне з прописних посланських умінь — працювати з тим, що є під рукою. Я оглянув найближче оточення, згадав про все, де міг на щось вплинути й миттєво побачив рішення. Особисте лайно зашкодило нам, тож особисте лайно й витягне нас із багна, не кажучи вже про те, що побічно вирішиться ще одна моя персональна проблема. Іронія ситуації аж сліпила мене своєю усмішкою.

Але мій план сподобався не всім. Наприклад, Адо.

— Довіритися драним гайдукам? — за цими словами вчувалася зневага добре вихованої жительки Міллспорта. — Ні. Дякую красно.

Сьєрра Трес звела брову.

— Ми використовували їх раніше, Марі.

— Це ти використовувала їх раніше. Я до таких покидьків і близько не підходжу. До того ж цього ти не знаєш.

— Не його, але про нього. Мала справу з тими, хто мав справу з ним, і з того, що я чула, він людина слова. Але я можу перевірити його. Кажеш, він тобі винен, Ковачу?

— Дуже.

Вона знизала плечима.

— Тоді цього має бути досить.

— Ох, та заради сраки, Сьєрро. Не можна…

— Шегешвар надійний, — урвав я. — Він серйозно ставиться до боргів з обох боків справи. Тут тільки й треба, що грошей. Якщо вони у вас є.

Кої зиркнув на Бразила, а той кивнув.

— Так, — мовив він. — Ми доволі легко можемо їх дістати.

— Ох, вітаємо з драним днем народження, Ковачу!

Вірджинія пришпилила Адо поглядом.

— Чого б тобі не взяти, та не стулити пельку, Марі? Це не твої гроші. Твої, як я розумію, безпечно лежать у Міллспортському торговому банку?

— А це що має знач…

— Досить, — сказав Кої, і всі позатикалися. Сьєрра Трес пішла дзвонити комусь із кімнати далі по коридору, а решта повернулася до картографічного конструкта. У прискореному віртуальному середовищі Трес не було решту дня — еквівалент приблизно десяти хвилин у реальному часі зовнішнього світу. В конструкті можна використати різницю в часі, щоб робити по три чи чотири одночасні дзвінки, перемикаючись від одного до іншого через хвилинні проміжки, котрі дають тобі секундні паузи на іншому кінці дроту. Повернувшись, Трес отримала достатньо інформації про Шегешвара, щоб підтвердити своє первісне враження. Він був гайдуком старої школи, принаймні у власних очах. Ми повернулися до готельної зали, і я набрав таємний код на телефоні без відео.

Лінія була паскудна. Шегешварів голос чувся крізь сильний фоновий шум, який почасти зумовлювався нерівностями зв’язку між реальним і віртуальним середовищем, а почасти чимось іще. Оте «щось іще» дуже скидалося на людські або нелюдські крики.

— Таку, я тут трошки заклопотаний. Набереш мене пізніше?

— Як ти дивишся на те, щоб я закрив свій борг, Раде? Просто зараз, прямий транш через зашифрований канал. І ще стільки ж зверху.

У віртуальності тиша розтяглася на кілька хвилин. Мабуть, по той бік дроту вагалися десь із три секунди.

— Я дивлюся на це з неабиякою цікавістю. Покажи гроші, і можемо поговорити.

Я глянув на Бразила, котрий показав розчепірену долоню і великий палець на іншій руці, а тоді мовчки вийшов. Я швидко підрахував часові одиниці.

— Перевіряй рахунок, — сказав я Шегешварові. Гроші будуть не пізніш, як за десять секунд.

— Ти дзвониш з конструкта?

— Іди подивися, як припливають грошенята, Раде. Я почекаю.

Далі було легко.

У короткочасному перебуванні у віртуальності нема потреби спати, і творці більшості програм не клопоталися, щоб включити в них відповідний протокол. У довшому зануренні, звісно, здоров’я від цього не зміцнюється. Якщо досить надовго запірнути до конструкта для коротких візитів, здоровий глузд почне розпадатися на шматки. А коли залишитися на кілька днів, то наслідки будуть просто… дивні. Як одночасний загул по тетрамету і ліках для концентрації на зразок «Вершини» чи «Синахвата». Час від часу зосередженість застигає, як заглухлий двигун, але проти цього є прийомчик. Треба вдатися до розумового еквіваленту прогулянки кварталом, змастити розумові процеси, подумавши про щось неспоріднене, і все буде добре. Як і з «Вершиною» і «Синахватом», є вірогідність почати отримувати маніякальну насолоду від дедалі сильнішого дзвону у вухах.

Ми працювали добрих тридцять вісім годин, шліфуючи план нашого нападу, проганяючи сценарії «а що буде, коли» та гризучись. Час від часу в когось із нас виривалося роздратоване гарчання, і він падав у воду, що сягала коліна, і відпливав на спині геть від архіпелагу, до горизонту картографічного конструкта. Якщо правильно вибрати напрямок відходу й не наразитися на забутий острівець та не чухронути спиною об рифи, то був ідеальний спосіб перепочити й випустити пару. Бовтаєшся там на поверхні, голоси решти ледве чуються через відстань, і відчуваєш, як свідомість знову розслаблюється, наче м’язи після судоми.

В інші часи можна було досягти схожого ефекту, якщо вискочити з мапи й повернутися на рівень готельної конференц-зали. Там було вдосталь їжі й напоїв, і хоч ніщо з того так і не досягало шлунку, протоколи смаку й алкогольного сп’яніння були турботливо прописані. В конструкті потреба в їжі була не більша, ніж у сні, але самі процеси споживання їжі й питва все одно давали приємний заспокійливий ефект. Тож десь за позначкою в тридцять годин я сидів собі сам і працював над дошкою сашимі з пляшкоспина та потроху хилив шафранівське саке, коли поруч зі мною спалахнула і втілилася Вірджинія Відаура.

— Он де ти є, — сказала вона з чудною легкістю в голосі.

— Саме тут, — погодився я.

Вона кахикнула.

— Як голова?

— Вичахає потроху, — я підняв чашечку саке. — Хочеш? Найкраще ніґорі Шафранового архіпелагу. Принаймні так тут сказано.

— Пора вже припинити вірити в те, що пишуть на етикетках, Таку.

Але вона взяла фляжку, закликала чашечку прямо в долоню і налила собі.

— Кампай, — сказала вона.

— Пор носотрос.

Ми випили. Вона всілася на автоформу навпроти мене.

— Намагаєшся викликати в мене тугу за домом?

— Не знаю. А ти намагаєшся злитися з місцевими?

— Я не бувала на Адорасьйон більш як сто п’ятдесят років, Таку. Тепер мій дім тут. І я його частина.

— Ти дійсно добре пристосувалася до місцевої політичної ситуації.

— І до пляжного життя, — вона трохи відхилилася на спинку автоформи й виставила ногу вбік. Нога була гладенька, м’язиста й засмагла від життя на Вчирі, а напилений купальний костюм показував її на повну довжину. Я відчув, як мій пульс трохи прискорився.

— Дуже гарно, — визнав я. — Ярош казав, що ти витратила на цей чохол усе, що мала.

Тоді вона наче усвідомила відверто сексуальну природу такої пози й опустила ногу. Взяла саке в обидві долоні й схилилася над чашечкою.

— Що він іще казав?

— Ну, розмова була не дуже довга. Я просто хотів дізнатися, де тебе можна знайти.

— Ти шукав мене?

— Так, — щось не дало мені зайти далі простого підтвердження. — Шукав.

— І що тепер, коли ти мене знайшов?

Мій пульс зафіксувався на підвищеному ритмі. Повернувся колючий писк у вухах від віртуальної надмірності. Вірджинія Відаура, твердоока й твердотіла, недосяжна інструкторка посланців, що стояла перед нами під час навчання, омріяний взірець жіночої компетентності, що був поза межами досяжності будь-кого з нас. Скалки сміху в голосі й очах, з котрих у менш визначеному типі відносин могла спалахнути чуттєвість. Спустошливо незграбна спроба флірту від Джиммі де Сото за шинквасом у їдальні була відбита жорстокою незацікавленістю. Утверджена влада при повній відсутності сексуальної напруги. Мої власні палкі невтілені фантазії повільно розплющилися під незміримою повагою, що в’їлася аж у кістки, на той самий рівень, що й посланське навчання.

А тоді битви, і будь-які романтичні випари, які могли пережити роки підготовки, остаточно розвіялися. Обличчя Відаури в десятку різних чохлів, різке від болю чи люті чи просто неймовірної зосередженості бойового режиму. Сморід її довго немитого тіла в тісному кораблику з темного боку супутника Лойко, слизота її крові на моїх руках одного вбивчого вечора в Зігічче, коли вона ледь не померла. Вираз її обличчя, коли надійшов наказ розчавити всі сили опору на Неруді.

Я був думав, що ті події перенесли нас за межі досяжності сексуального потягу, сягнули таких емоційних глибин, у порівнянні з якими злягання здавалося жалюгідно мілким. Минулого разу, коли я був на Вчирі й бачив, як нахиляється до неї Бразил — одне тільки її адорасьйонське походження могло викресати з нього жагучі іскри — я відчув лиш неясну зверхність. Навіть під час їхніх тривалих стосунків, на які вони спромоглися з Ярославом, що то спалахували, то вщухали, мені завжди чомусь здавалося, що він якось не сягає серцевини цієї жінки, при боці котрої я воював у більшій кількості куточків Протекторату, ніж звичайна людина встигне побачити на своєму віку.

Я начепив питальний вираз, ніби сховавшись у ньому.

— Гадаєш, що це хороша думка? — спитав я.

— Ні, — хрипко відповіла вона. — А ти?

— Гм. По всій правді, Вірджиніє, я дуже швидко втрачаю здатність цим перейматися. Але це не я прив’язаний до Джека Душа-Бразила.

Вона засміялася.

— Джек через таке не перейматиметься. Це ж навіть не насправді, Таку. Крім того, він ніколи не дізнається.

Я оглянув залу.

— Він може з’явитися будь-якої миті. Мені не дуже подобається любитися напоказ.

— Мені теж, — вона підвелася й простягла мені руку. — Ходи зі мною.

Вона вивела мене в коридор. Ідентичні двері віддзеркалювалися в обидва боки анонімного, встеленого сірим килимом коридору, в якому за кілька десятків метрів густіла бліда імла. Ми йшли, тримаючись за руки, підійшли аж туди, де стіни почали зникати в туманці, відчули холодок, який дмухнув звідти, і Відаура розкрила останні двері ліворуч. Ми прослизнули всередину, вже водячи одне по одному долонями.

Напилений одяг знімається швидко. За п’ять секунд по тому, як двері зачинилися, вона спустила мої серферські шорти до кісточок і почала переминати мій швидко загрубілий член у долонях. Я з силою витяг себе з її рук, зняв її купальник з плечей і стягнув його до талії, з силою притиснув долоню до місця, де сходилися стегна. Її дихання стало напруженішим, а м’язи живота смикнулися. Я опустився на коліна й стягнув купальник нижче, через стегна й гомілки, поки вона не змогла виступити з нього. Тоді я розвів її лабії пальцями, провів по розкритому простору язиком, а тоді підвівся й поцілував її в губи. Нею знову пробігла дрож. Вона всмоктала мого язика й легенько його куснула, а тоді поклала обидві долоні на мою голову й відірвалася від мене. Я знову пройшовся пучками по складках її лабій, відчув вологу й жар і легенько натиснув на клітор. Вона здригнулася й усміхнулася до мене.

— І що тепер, — повторила вона, а її очі почали втрачати фокус, — коли ти мене знайшов?

— Тепер, — сказав я. — Я подивлюся, чи м’язи в цих стегнах такі ж сильні, якими здаються.

Її очі спалахнули. Усмішка повернулася.

— Я вкрию тебе синцями, — пообіцяла вона. — І спину зламаю.

— Можеш спробувати.

З неї вирвався тихенький голодний звук, і вона вкусила мою нижню губу. Я підхопив її рукою під коліно й підняв. Вона вчепилася в мої плечі й обвила ногою пояс, а тоді потяглася вниз, до члена, і сильно притисла його до бганок вульви. За час діалогу вона розім’якла й намокла до готовності. Вільною рукою я розкрив її, і вона осіла на мене, видихнувши від проникнення, а тоді почала хитатися від мене й назад усім, що вище талії. Її ноги стислися на моєму поясі з обіцяною силою. Я розвернув нас так, щоб мати за спиною стінку, й сперся на неї. Відчув трохи контролю.

Але ненадовго. Відаура сильніше вхопилася за мої плечі й почала гуляти на моїй ерекції, дихаючи короткими натужними ривками, котрі звучали дедалі вище, що ближче підходила до оргазму. Я відставав ненабагато і відчував, як у члені від кінця до кореня набирається напруга й жар. Я відчував, як труться її тканини об мій жолудь. Я втратив увесь контроль, який мав, ухопив її за сідало обіруч і насадовив її на себе сильніше. Її заплющені очі на мить розкрилися, і вона усміхнулася. Кінчиком язика торкнулася верхніх зубів. Я засміявся у відповідь, туго і замкнено. Далі пішла боротьба — Відаура випинала живіт уперед, а стегна назад, заганяючи голівку мого прутня назад, до входу в піхву, де туго сплелися нервові закінчення, а мої руки насаджували її знову, намагаючись увігнатися в неї по руків’я.

Ця битва завершилася почуттєвою лавиною.

Піт залив нашу шкіру, слизьку під чіпкими долонями…

Тугі усмішки й поцілунки, що більше скидалися на укуси…

Несамовите дихання вискакувало з-під контролю…

Моє обличчя, притиснене до скупих набряків її грудей і плаского, слизького від поту місця між ними…

Її обличчя, що терлося об мою голову щокою…

Одна мить агонії, коли вона з усієї сили відсторонилася від мене…

Крик, може, її, а, може, мій…

…і рідкий вибух розряду, і падіння, судомне сповзання стіною вниз, у купу розкинутих кінцівок і спазматичних тулубів.

Розряд.

По довгій миті скособочено сів, а мій обім’яклий член гладенько вискочив з неї. Вона відсунула ногу й тихенько застогнала. Я спробував перемістити нас у трохи більш стабільну позицію. Вона розплющила одне око й усміхнулася.

— Ну, солдатику, давно хотів це зробити, га?

Я легенько всміхнувся у відповідь.

— Всього лиш завжди. А ти?

— Спадало на думку раз чи двічі, — вона відштовхнулася обома ступнями від стіни й сіла, підвівшись на ліктях. Погляд проскочив по її власному тілі, а тоді по моєму. — Але я не катаюся на новобранцях. Господи, дивись, як ми замурзалися.

Я простягнув долоню до її залитого потом живота, провів пальцем до щілини, якою починалася її піхва. Вона смикнулася й усміхнулася.

— То як, підемо в душ?

Вона скривилася.

— Та, мабуть, треба.

В душі ми знову почали тертися, але жоден із нас не мав тієї маніячної сили, котра сповнила нас за першим разом, і ми не могли утриматися разом. Тоді я виніс її до спальні й поклав мокрісіньку на ліжко. Я став на коліна біля її голови, обережно повернув її й направив її рота до свого щупака. Вона всмоктала його, спочатку легенько, а тоді чимдалі сильніше. Я простягнувся вздовж її гладенького м’язистого тіла головою в інший бік, повернув шию й розвів стегна руками. Тоді просунув під нею руку, підняв вульву ближче до обличчя й узявся працювати язиком. Голод знову захопив мене, як лють. В животі ніби іскрили оголені дроти. На іншому боці ліжка вона приглушено стогнала, а тоді перевернула нас і схилилася наді мною на ліктях і розведених колінах. Вона налягла на мене стегнами, працюючи губами на голівці, а рукою — на стрижні.

Знадобилося багато часу й гарячкової роботи. Ми не мали хімічної допомоги й не знали одне одного досить добре, щоб досягти по-справжньому одночасного оргазму, але посланське тренування або щось інше покрило цю нестачу. Коли я нарешті кінчив їй в горло, мене силою вигнуло вгору, до її схиленого тіла, і на чистому рефлексі я міцно притис руки до її боків.

Я потягнув її на себе, до несамовитого язика, і вона випльовувала мене, сіпаючись і собі, вона текла й кричала від власної кульмінації, а тоді повалилася на мене в корчах.

Але скоро по тому вона відкотилася, сіла, схрестивши ноги й серйозно глянула на мене, ніби я був задачею, котру вона не могла розв’язати.

— Гадаю, що досить, — сказала вона. — Краще вертаймося.

А пізніше я стояв на пляжі зі Сьєррою Трес і Джеком Душа-Бразилом, дивився на останні призахідні промені, що викресали яскраву мідь на краєчку молодого Маріканона, і міркував, чи не припустився десь помилки. Я не міг мислити досить ясно, щоб мати певність. Ми заходили у віртуальність, заблокувавши фізичний відгук, і скільки б сексуальної пари я не випустив з Вірджинією Відаурою, моє справжнє тіло налилося повінню невипущених гормонів. Принаймні на цьому рівні можна стверджувати, що нічого не сталося.

Я нишком глянув на Вразила й замислився знову.

Бразил не виказав видимої реакції, коли ми з Відаурою повернулися до картографічного конструкта впродовж кількох хвилин одне від одного, хоч і з різних боків архіпелагу. Бразил працював з рівномірним благодушним і елегантним завзяттям, поки ми не розіграли весь напад і подальший відхід. Він приклав долоню до Відауриної спини й легенько всміхнувся до мене за секунду до того, як вони блимнули геть з віртуальності із координацією, яка не просто багато про що говорила — її вистачило б на кілька томів.

— Ти ж знаєш, що отримаєш свої гроші назад, так? — сказав я.

Він нетерпляче смикнувся.

— Знаю, Таку. Я не переймаюся через гроші. Ми б закрили твій борг перед Шегешваром і просто так, якби ти попросив. І досі можемо це зробити — якщо хочеш, можеш вважати це винагородою за те, що нам приніс.

— Нема потреби, — натягнуто мовив я. — Я вважаю це позикою. І виплачу її, щойно все трохи вляжеться.

Здавлене пирхання Сьєрри Трес. Я розвернувся до неї.

— Щось здалося тобі смішним?

— Ага. Думка, що в якийсь найближчий час все трохи вляжеться.

Ми дивилися, як на море перед нами наповзає ніч. Дайкоку піднявся над затемненим обрієм й приєднався до Маріканона на західному небі. Трохи далі вздовж пляжу решта Бразилової команди складала ватру. Навколо нарослої купи плавуна тріщав регіт, і тьмяні силуети тіл вихилялися й дуркували. Всупереч будь-яким лихим передчуттям, що спадали на думку мені чи Трес, вечір наливався глибоким спокоєм, м’яким і прохолодним, як пісок під ногами. Після маніячної сесії у віртуальності здавалося, що до наступного дня вже не залишилося нічого ані робити, ані говорити. А наразі той завтрашній день котився іншим боком планети, наче хвиля, що розганяється й набирає сили. Я подумав, що коли б я був Кої, то повірив би, що відчуваю, як хода історії затамувала подих.

— Я так розумію, що лягати раненько ніхто не збирається, — сказав я, киваючи на приготування коло ватри.

— За кілька днів усі ми можемо померти насправді, — сказала Трес. — Отоді й поспимо.

Вона рвучко схрестила руки на футболці й стягла її через голову.

Її груди піднялися й безладно заколихалися, коли вона закінчила той рух. Зовсім не те, що мені було потрібно. Вона жбурнула футболку на пісок і рушила до води.

— Піду поплаваю, — гукнула вона до нас. — Хто зі мною?

Я глянув на Бразила. Він знизав плечима й пішов за нею.

Я дивився, як вони дійшли до води й пірнули в неї, а тоді замахали руками до глибших місць. Через десяток метрів Бразил знову пірнув, майже миттєво вискочив з води й гукнув щось до Трес. Вона вивернулася в його бік й послухала якусь хвильку, а тоді занурилася. Бразил пірнув за нею. Цього разу їх не було десь хвилину, а тоді вони обоє зринули, бризкаючись і балакаючи, уже майже за сотню метрів од берега. Я подумав, що наче стежу за дельфінами біля рифу Хірата.

Я розвернувся праворуч і подався по пляжу до ватри. Люди кивали мені, дехто навіть усміхнувся. Хто б міг подумати, але Деніел підвів очі від місця, де сидів із кількома людьми, котрих я не знав, і запропонував мені щось у флязі. Відмовлятися здавалося грубим. Я перехилив флягу й закашлявся від горілки, досить жорсткої, щоб бути домашньою.

— Міцна штука, — просипів я й повернув фляжку.

— Так, на цій ділянці Смуги подібного їй нема, — він недоладно помахав рукою. — Присядь, випий ще. Це Андреа, моя ліпша подруга. Хіро. Стережися його, він набагато старший, ніж виглядає. Пробув на Вчирі довше, ніж я живу. А це Маґда. Трохи паскудить, але варто пізнати її краще, і можна терпіти.

Маґда добродушно ляснула його по потилиці й заволоділа фляжкою. Не маючи в планах нічого іншого, я всівся на пісок між ними. Андреа схилилася вперед і захотіла потиснути мою руку.

— Просто хотіла подякувати, — пробурмотіла вона аманглійською з міллспортським акцентом, — за те, що ти зробив для нас. Без тебе ми б ніколи не знали, що вона жива.

Деніел кивнув, а горілка додала цьому руху перебільшеної серйозності.

— Це правда, Ковачу-сан. Я дозволив собі зайвого, коли ти щойно прибув. Визнаю, що, чесно кажучи, подумав був, що ти лайном набитий. Щось хочеш виторгувати чи що. Але тепер, коли Кої з нами, ото ми вже покотимо діжку. Ми перевернемо цілу планету догори сракою.

Приглушена згода. Надто ревна, як на мене.

— Після нас Виселення здаватиметься портовою бійкою, — сказав Хіро.

Я взяв фляжку і відпив. За другим разом смакувало не так погано. Може, мої смакові рецептори просто оглушило.

— Яка вона? — спитала Андреа.

— Гм, — у моїй голові проскочив образ жінки, яка вважала себе Надею Макітою. Обличчя розпливлося в оргазмічних корчах. Суміш гормонів, що плескалася в моєму організмі, збурилася на саму думку. — Вона. Інша. Це важко пояснити.

Андреа кивнула, радісно всміхаючись.

— Тобі так пощастило. Я маю на увазі, побачити її. Говорити з нею.

— І тобі випаде нагода, Анді, — сказав Деніел, важкувато ворушачи язиком. — Щойно ми заберемо її в тих гімнюків.

Різноголосі вигуки. Хтось розпалив ватру.

Хіро похмуро кивнув.

— Так. Час Гарланітам розплатитися за всіх покидьків із Перших родин. По них іде Справжня Смерть.

— Ото буде добре, — сказала Андреа, коли ми дивилися, як розгорається вогнище, — мати когось, хто знатиме, що робити.