Ризиконавти

…Бридка фізіономія була у Великого Інквізитора, нічого гріха таїти. Втім, Ант дивився у моторошні жовті очі свого мучителя майже з ніжністю. Завдав він таки клопоту Санта Ермандаді, якщо сам Великий ним займається. Інша справа, що влаштовувати оці клопоти було зовсім не обов’язково. Не дуже хотілося.

Здається, історія наближається до фіналу. А в результаті Великий має просту собі вульгарну дулю. Отак воно.

Великий ще раз пильно й холодно оглянув розтерзану людину, котра ніби й на ногах не трималася, і не сподобалася Великому зухвала посмішка незнайомця. Порішити його легко, однак… людей треба вбивати, заволодівши їхньою таємницею. Таємниця дорожча, ніж людина, її не можна вбити знічев’я.

Великий вирішив: цього дивного чужоземця належить звільнити, нехай іде собі на всі чотири боки. А приглянуть за ним дуже пильно.

Великий Інквізитор посміхнувся злочинцю. Той безвинно втупився у Великого й сплюнув кривавицю.

— Сину мій, ми переконалися, що ти не мав лихих намірів проти короля й бога…

“Син” посміхнувся — Великий назвав короля першим.

— …Але тебе обмовили, тому ти тут, де не гоже бути чесному християнинові, де перебувають єретики й заколотники. Ти волієш знати, хто вверг розум твій у безвість, а тіло — в полум’я страждань? Це справедливе бажання. Дивись, он вона, ця тварюка!

І охорона кинула на слизькі плити підлоги клубок ганчір’я і зліплених загуслою кров’ю кіс. То була дівчина, майже дитина. Спираючись на руки, що тремтіли й ледь тримали її, вона з зусиллям підвела голову. Напружилися, затремтіли жили на шиї… Твердий погляд чорних очей був непроникним, як щільно причинені двері. Спотворений рот, з якого стирчали уламки зубів, щось шепотів, і то не було ім’я боже.

Певно, болю вона вже не відчувала — є межа всьому.

Ант похолов — ось чого він увесь час підсвідомо боявся. Великий вкрадливо промовив:

— Вона донесла на тебе брехливо. Вбий її — і ти вийдеш звідси чистим перед богом та людьми. Розчавити гадину — добре діло…

— Я не можу вбити жінку, — тихо відповів Ант.

— Стратить її кат, — вдоволено кивнув Великий. — Ти лише скажеш високому суду, що вона оббрехала тебе.

І Ант не витримав. Засліплений гнівом, він рушив на Великого, з насолодою стискаючи кулаки. І вже не чув, як у груди з хрускотом вп’ялися наконечники списів…

…Оператор вимкнув симулятор і обернувся до старшого інструктора третього курсу. Той замислено погладжував підборіддя.

— Отже… він не повернувся. Ти поговориш із ним чи…?

— Я поговорю. Але нехай спочатку виспиться. Шкода. Мені цей хлопець здавався перспективним. Але провалити третій залік, двічі не повернутися. Робити нічого, відраховуємо. Доведеться йому працювати на Землі та у Приземеллі. У Дальньому Космосі з такою реакцією та хронічним браком винахідливості діла не буде.

Антон прокинувся бадьорим і свіжим. Він мимоволі посміхався сонячним плямам на стелі. Лежав і пригадував всілякі гарні речі: маленький дельтаплан, танцювальний зал, молочне морозиво з горіхами і ту руденьку з першого курсу. Який у неї бекхенд і як вона вчора над ним на корті позбиткувалася… ніби він хлопчисько.

Потім прокинулася тривога. Що? Ох, так, залік… Завалив залік. Знову щось зробив не так. “Не так…” А як треба — ніхто не знає. Ех, скільки про це говорилося у Корпусі Десантників… Та й взагалі — всі ці ігри на симуляторі прищеплюють досить-таки шкурну думку: десантник зобов’язаний вижити і повернутися. Знайти вихід у будь-якій ситуації. То що ж йому треба було — вбити те дівчисько, аби вирватись із підвалів Санта Ермандади? Навіть тепер, усвідомлюючи, що то була лише модель ситуації, Антон розумів: не міг він так вчинити. А вчора, в умовах, створених симулятором, у нього й вибору не було. Хто лише ці безвихідні програми складає? Самого б його у симулятор…

Ант даремно сердився: програми складав комп’ютер, а матеріали для них скільки завгодно постачала строката історія Землі. Ситуацій скільки хочеш, на вибір… Але чи є взагалі сенс тренувати курсантів на земних ситуаціях?

Ант поставив це запитання інструкторові. Той подивився на нього іронічно:

— А ти можеш вигадати наперед неземну ситуацію? Не поспішай, оволодівай поки що минулим. Буде тобі й неземне, трохи постривай.

Ні, вони, напевне, мають рацію. Який сенс готувати десантників, аби вони лавами лягали на далеких рубежах, виявляючи чудеса героїзму. Десантник — очі й вуха Землі — зобов’язаний повернутися. Будь що. І ніякої підлоти в тому немає. Це всього-на-всього питання професіоналізму. Отже, має бути вихід з найбезвихіднішої програми. Ця хитра пройда комп’ютер заховав якийсь шанс у ситуації. Який?

Втім, що про це — тепер пізно. Залік завалено безнадійно. І попередній теж.

…Тоді вогнедишний дракон впав невідь звідки на єдину стежку в ущелині. Треба сказати, страшна була звірина. За секунду від дракона лишилася лише райдужна пара, а курсант дістав наганяй від інструктора:

— Хлопчиська! Дітлахи! Постріляти захотіли?! Для цього існує тир і спортзал. Іграшка вам тут?

Ант захдився сміхом і намагався виправдатися:

— Еге, він же мене зжерти хотів! Інструктор подивився на курсанта з презирством:

— Потрібен ти йому! Хіба ти не розумієш? Харчовий ланцюжок формується впродовж віків. Ти для нього — предмет невідомий, а тому підозрілий, і їсти він тебе ні за які медяники не стане. Адже він розуміє, що має шанс отруїтися. Ще невідомо, хто з вас кого більше боїться. Що тобі, ну плюнув би він на тебе раз вогнем — та й по всьому, ти ж у скафандрі!

Ант змушений був визнати:

— Не зметикував.

— Отож бо й є, що не зметикував. А над такими речами й замислюватися не треба — реакція повинна бути на рівні рефлексу, тобі й на гадку не повинно спасти стріляти. Втямив? Ну, що ти киваєш? Адже все одно стрілянину здійматимеш — всі здіймають. Щоправда, до четвертого курсу минається, як нагодуєш свій мисливський інстинкт вдосталь. А залік не приймаю.

Антові стало трохи соромно. Й ще більше шкода дракона. Справді, чого він по бідолашній звірюці торохнув? Злякався.

І на списи грудьми зостраху попер. Точніше, від нестерпної думки про те, що ось зараз, при ньому й через нього розтерзають і без того ледь живе дівча. Дивитися на це він не міг. Ліпше вже нічого не бачити. А ще від зненависті. Від зненависті до Санта Ермандади й особисто Великого Інквізитора. Анта й зараз пересмикнуло від огиди.

Що ж треба було зробити? Стара ділема: аби й вовки були ситі, й вівці цілі.

Власне, задля того й існують усі ці тренування у симуляторі, щоб курсант надбав запасу готових рішень, знайдених раз і назавжди. Щоб кожний успіх лягав в актив до запитання — раптом знадобиться. Щоб відпрацьовувалися стереотипи витривалості, які коли-небудь можуть стати у пригоді.

Раптом Ант відчув, що страшенно стомився. Що йому не подобаються тренування, які можна не вагаючись поцінувати як провокацію. Що йому взагалі видається сумнівною уся система підготовки десантників.

Треба зробити так, аби зовсім не думати про повернення. Аби наперед знати, що повернешся. Тоді працюватимеш спокійніше і ефективніше. А то дрібненька думка “вижити, вижити” досить відчутно паралізує волю до дії.

Ні, щось воно тут не клеїться. До речі, чому курсантів посилають у симулятор під гіпноблокадою? Навіщо доконечно потрібне повне відчуття реальності того, що відбувається? Чи не простіше все звести до гри?

Антон міряв кімнату кроками, міркуючи, чи допомогло б йому усвідомлення того, що все це гра, з якої він вийде цілим і неушкодженим, чи навпаки. І засміявся полегшено — звичайно, заважало б! Десантник все-таки зобов’язаний дбати про власну шкуру, як про засіб донести інформацію до Землі. Але ж інформацію можна просто передати… На цій думці Антові стало трохи моторошно. Ото ще камікадзе знайшовся! І взагалі, чого він комплексує? Не такі уми впровадили Корпус та навчальну програму. І не день міркували. Зрозуміло: десантник повинен спрацювати чітко й повернутися. Але… особисто він завалив заліки. Що ж тепер?..

Це вияснилося за годину у тихій та неприємній розмові з інструктором курсу. Антові порекомендували підшукати собі інше заняття, відповідно до першого фаху. Адже такої спеціальності — десантник — не існувало. У Корпус для спецпідготовки приходили біологи, історики, планетологи, всі, хто збирався працювати у Дальньому Космосі. Дехто з них в результаті навчання ставав, так би мовити, “професійним десантником” — інструктором Корпусу, провідником землян у далеких світах, косморозвідником, рятувальником. Але основна маса випускників залишала Корпус і поверталася до попередньої роботи, але вже в новій якості. Отже Ант не дуже й сперечався з інструктором. Він лише сказав:

— Все-таки тут щось неправильно. Ця думка “вижити” пригнічує, розумієте? Скажіть, адже ламались на цій думці?

— Траплялося. Ламалися.

— Отже, боягузів виховуєте? Ви ж не заперечуватимете, що виникають ситуації, коли треба просто вмерти, коли зробити вже нічого не треба і лишається лише з гідністю зустріти свою останню мить. Нічого страшного у цій думці я не вбачаю.

— І дуже шкода. Згоден, можливо, ми й перебираємо. Але мені герої не потрібні. Мені працювати треба. Я повинен бути впевнений у своїх людях, впевнений залізно. Я маю знати: виконаєте, повернетеся. А то ж навіщо Корпус взагалі й уся моя діяльність? Й оскільки це від мене залежить, я на постріл не підпущу до космосу людей із мріями про героїчну загибель на славу експансії людства. Зрозуміло?

— Та немає в мене такої мрії. Я теж жити хочу.

— Не вмієш ти жити. Це ж треба — грудьми на списи… І ми навчити не зуміли. Отож…

— Та зрозумів. Однак щось мені не подобається. Поки що не можу пояснити. Мені здається, що ви в принципі неправильно готуєте десантників.

— Навіть так?

— Навіть. І я доведу. Мені лише треба поміркувати.

— Міркуй. Будемо дуже вдячні, коли додумаєшся. Ти ж знаєш, у нас існує експериментальна група. Адже я не наполягаю категорично, що ми тут небожителі і все робимо правильно. Робимо, що можемо. Так склалося на практиці. Теорія відстає. Але я на своїх десантників не ображався.

— І що, усі поверталися?

— Не всі…

Ось так і розстався Ант із Корпусом. Не він перший, не він останній. Лише Ант вирішив додуматися.

В Корпусі про нього незабаром забули. Та й пам’ятати особливо не було чого. Іноді, втім, прибивалися деякі кволі чутки, які вмирали на порозі Корпусу; десантники чутки зневажали.

Минуло кілька років.

І якось вранці Ант повернувся. Йому довелося досить довго пояснювати, що він саме Ант: ті, хто знав його раніше, ледь погодилися впізнати у сухорлявому, сивому й до чорноти засмаглому чоловікові колишнього свого курсанта. Зміни у цій людині вражали. В першу чергу інструктор зауважив цілковиту відсутність міміки, майже машинну точність рухів. Ант тепер відрізнявся замкнутістю й небагатослів’ям.

Дуже стисло розповів про себе. Біолог. Працює у професора Стрешньова, займається проблемами адаптації й виживання. Останній рік провів у горах, звідси й яскрава незвична засмага. Життям вдоволений. А тоді запанувала незручна пауза. Інструктор зробив спробу розрядити її за допомогою випробуваного засобу — чашечки кави, але Ант жестом відмовився й несподівано попросив:

— Пустіть у симулятор.

Інструктор і черговий оператор перезирнулися. Врешті-решт вони нічим не ризикували, все-таки десантна підготовка у хлопця була, свідомості не втрачатиме. Та й просив він незвично — твердо, з викликом. Інструктор пригадав погрозу Анта додуматися, подивився на нього уважно й запросив медиколога. За десять хвилин картка медичного допуску лягла на стіл оператора.

…Чоловік утік із фашистського концтабору, заховавшись серед трупів та прикинувшись мертвим. Як скло, непорушними були його очі, не билося серце, задубло тіло. Трупи замордованих, розтерзаних людей, що вмерли від голоду, хвороб, безнадії, кидали, ніби колоди, на рипучі сани. Кидали байдуже, навіть не обмацавши на останок, навіть не зауважуючи, що серед мертвих вчорашній напарник по зондеркоманді. Й так само байдуже стояла маленька конячка. Її тіло, довгі вії, гривка усе густіше вкривалися кучерявим інеєм. Конячина дрімала. І нарешті, скоряючись поруху віжок, вона пішла, здавалося, навіть не прокинувшись.

Не вперше і не вдесяте старий візник з цивільних супроводжував скорботний страшний вантаж. Недалека була путь — від табірних бараків до ненаситних ровів, куди скидали трупи. І візник брів знайомим шляхом, часто озираючись на сани, шепочучи молитву, бгаючи у руках шапку. Коло воріт табору його несподівано затримали. Худий охоронець із зеленкуватим, забризканим веснянками обличчям кілька секунд знічев’я розглядав старого, конячину, сани. Потім, ні слова не кажучи, закинув на спину автомат, знехотя підняв із землі лом і підійшов до саней. Ковзнув поглядом по знівечених смертю та морозом тілах, ліниво розмахнувся ломом… Тицьнув наздогад кілька тіл, нереально, неправдоподібно легко пробиваючи грудні клітки. На третьому ударі лом пройшов крізь серце Анта…

Інструктор і оператор одночасно перевели подих і перезирнулися. Оператор стенув плечима й простяг руку, аби вимкнути симулятор. Але його притримав медиколог. Індикатори не фіксували смерті Анта. Зелене вічко пульсувало, відзначаючи дихання — повільно, ритмічно сигналізуючи: “Живий! Живий!”

Напружено прикипіли до екранів контролю усі троє. У медиколога тремтіли пальці.

…Трупи поскидали у рів, коло якого мерзла та кляла свою собачу службу охорона. Колючий сніжок сіявся, припорошуючи тіла — їх не можна було закопати: земля затужавіла до залізного скреготу. Навесні, після відлиги, засиплять їх вапном, і бульдозер прикриє нелюдські діяння людей. А поки що й у смерті не мають мученики прихистку та спокою…

Вночі Ант зітхнув глибше. Ще… й ще раз. Він відлагодив дихання, перечекав становлення роботи серця, в котрому вже затяглася пробита ломом дірка. Кров швидше заструменіла у жилах, зігріваючи й оживляючи тіло. Відновлювалися пошкоджені безжалісною сталлю тканини, розтрощені кістки грудної клітки. Одночасно Ант перебудував зір на нічне бачення. І нарешті виповз з-під трупів, на мить завмер на бруствері рову… Тихо… І Ант зник, захований каламутною тривожною віхолою.

Медиколог пив воду. Четверту склянку. Оператор підозріло розглядав симулятор. Інструктор пригадував (і марне) свою розмову із Антом при відрахуванні.

Ант прийняв душ і прийшов на пульт. Сів, весело й не без єхидства оглянув присутніх:

— Усе зрозуміло? Чи продемонструвати ще?

Медиколог заломив руки. Він був вразливою людиною. Інструктор стримано запитав:

— Та поки що не дуже зрозуміло. Що за витівки, хлопче?

Оператор додав непривітним тоном:

— Тільки дохідливо й без театральних ефектів.

— Які вже тут ефекти. Коротше, перед вами — ідеальний десантник. Тобто… вбити мене, звичайно, можна, але задля цього доведеться дуже постаратися. Я можу не дихати годину і майже не дихати добу. Я можу практично блискавично регенерувати частини тіла. Я можу пити концентровану кислоту й закушувати миш’яком. Мені не вадить радіація — в розумних, так би мовити, межах. Можу блискавично підвищити електричний опір тіла. І… втім, це довго перелічувати. Я невразливий. Практично зовсім. Хіба що мені відтяти голову… Однак це ще я маю дозволити зробити.

Медиколог нарешті заспокоївся. Він кивнув інструкторові, котрий вже починав входити у штопор оскаженіння, й звернувся до Анта:

— Тихо. Тільки тихо. Я не пояснюватиму тобі, що ти отут наговорив. Психолога теж не викликатиму. Це зайве.

— Зайве, — погодився Ант — Та й взагалі, навіщо так розмінюватися на дрібниці? Консиліум збирайте, Академію наук.

— Академія нікуди не дінеться. А поки що, як на те твоя ласка, ходімо у медичний блок. Там і поговоримо.

І вони пішли. Інструктор подивився на стелю і незграбно, невміло вилаявся. Оператор мовчки видобув схему симулятора та тестер. Він не вірив у чудеса. А за тиждень до інструктора прийшов вкрай нещасний медиколог, впав на спартанське ліжко господаря й сказав:

— Усе правда. Усе, що він казав. І ще багато іншого… Ось звіт комісії, що з ним працювала. Цей хлопець — ідеальний десантник. Мрія. Ех, і гармидер же там зараз…

Інструктор похапцем переглянув звіт і пішов шукати Анта. Він знайшов колишнього курсанта у віддаленому куточку парку. Ант сидів на камені біля озера. Виглядав він погано — стомленим і похмурим. Здавалося, що йому холодно.

Інструктор спинився і якусь мить відверто роздивлявся людину, яку він колись відрахував із Корпусу. Ант відчув погляд, підвів голову й невесело усміхнувся. Інструктор зрозумів, що заготовлена наперед тривала розмова не потрібна.

— Іди звідси, хлопче. Сам іди.

Ант здивувався:

— Чому?

— В десант ідуть люди, Анте. Люди і задля людей. Ти — не людина.

Мовчання тривало довго. Згорів рожевий присмерк, лілеї-німфеї згорнули свої воскові пелюстки. Викотився тонкий місяць, зависнув над лісом. Хвилею проплив солодкий дух матіол. І залунав хор цикад.

Ант отямився. Він пильно подивився на інструктора, насупив тонкі брови, потім, не змінюючи виразу обличчя, перевів погляд на освітлені споруди Корпусу. І тим поглядом ніби відділив себе від інструктора та Корпусу. Сказав твердо:

— Я не піду. Я впевнений, що правий. І повинен працювати.

— Бачиш-но… Те, що ти вчинив із собою, дивовижно, але страшно. Це шлях одинаків, хоча спочатку за тобою й підуть із захватом, учнів у тебе не бракуватиме. Але ось ціле життя я не любив суперменів. Ти поміркуй: доки ти ліпив своє тіло, воно ліпило твій мозок. Ти абсолютно певен себе? Ти можеш не озиратися, йти лише вперед? Але ж ти не сам, тобі доведеться працювати із людьми… слабкими, вразливими, смертними. Ти готовий ризикувати своєю броньованою шкурою? А як стосовно того, аби важити чужим життям? Такий, як ти є, ти — небезпечний.

— Ні. Я й робив себе лише задля того, аби працювати для людей. Чому я небезпечний?

— Словам ти не йнятимеш віри. От що. Доки там медикологи вмовляють одне одного, що такого не може бути, тому що не може бути ніколи, та п’ють на брудершафт заспокійливе, ходімо до симулятора. Прожену я тебе через програму… І якщо й тоді не зрозумієш, тобою справді мають займатися медикологи.

…Зима сорок п’ятого року. Концтабір у Баварії. Глупа ніч. Ант прислухався: стогони, хрипіння, у кутку хтось надривно кашляє. Поряд хлопчина із тонким одухотвореним лицем белькоче уві сні по-французьки. Щоночі те ж саме: “Ні… не знаю… не бачив… не знайомий…”

Час іти. Ант усе про все дізнався: є не лише звіроподібні охоронці, не лише вбивці у білих халатах, що досліджують проблеми профілактики обморожень, не лише вигодувані людським м’ясом вівчарки і не лише крематорій. Є Опір. Безсмертна організація смертних людей, є слабкий, але цілком надійний приймач, є табірна пошта й система евакуації — вже понад два десятки приречених в’язнів вдалося врятувати. Є жорстка дисципліна, головне завдання котрої зараз — зберегти людей, дочекатися приходу союзників і підняти повстання у точно визначений момент.

Ант зіслизнув із нар і трьома безшелесними перебіжками дістався до виходу. У тамбурі, що охоронявся, довелося затриматися — добре, хоч есесман не встиг вистрілити.

Ант видобувся на подвір’я. Колючий сніг сіявся за комір смугастої роби. Майже не криючись, Ант попрямував до загорожі із дроту. Струнно задзвеніли колючі дроти, й тієї ж миті завила сирена, і, захлинаючись у несамовитому темпі швидкісного бою, загримів “МГ” із найближчої вишки. Але невразливий, недосяжний Ант був уже далеко, біг легко й розмірено, і лиха віхола замітала його сліди.

Замітала вона й закостенілі обличчя тих, хто кинувся слідом за Антом із барака, повіривши в диво, повіривши раптом, що струм вимкнено і є шанс вирватися із цього пекла просто зараз… І ніхто не міг їх зупинити, навіть замашне слово “Провокація!” не було почуте. Хтось впав під перехресним вогнем, хтось спалахнув на дроті…

А тих, хто зумів здолати стихійне поривання, вже шикували в колону — марширувати. Кому — до світанку, кому — до кулі в потилицю. І вже перетрушували ганчір’я у бараці, тицяли щупи у кожну щілину, і ось під стальним жалом беззахисно хруснув балон тріода…

Ант сидів, зронивши лице в долоні. Інструкторові й шкода було його, й на душі неспокій — все-таки експеримент не зовсім коректний. Але інструктор завжди вважав, що суперменів можна лікувати лише сильнодіючими засобами.

Ант важко вичавив:

— Гаразд… я піду. Однак… думатиму.

— Впертий… Міркуй. Гарно міркуй. Коли тебе чекати назад?