Ризиконавти

Він встав як завжди безгучно — щоб не розбудити дружину. Було близько шостої за місцевим часом. У вузькому уламку слюди, який він минулого літа оправив у дерево, невиразно відбилося його велике незграбне тіло. “Наче поспіхом збирали — із чого прийдеться”,— мимохідь подумав Кім і всміхнувся.

Він жив уже четверте життя — двісті сорок вісім років від першого народження й трохи більше тридцяти від останнього — і щоразу, коли міняв зношений організм, до найдрібніших деталей відтворював свою не дуже вдалу тілесну оболонку. Його прихильність до традиційної біоформи інші Імпровізатори вважали дивацтвом, примхою майстра, тому що будь-яка стабільність у мінливому світі завжди коштувала чималих зусиль; значно простіше вигадати собі тіло більш сучасне і зручне для роботи. Він знав, що Імпровізатори-початківці охоче вирощують масу додаткових органів почуттів, дублюють серцево-судинну систему, а пояснюють усі ці приготування майбутніми труднощами. Аякже, їх чекає воістину божественне заняття — знаходити безнадійні, потенційно неспроможні до самозародження життя світи і пробуджувати їх. Спершу запліднювати стійкими органічними з’єднаннями, затим… Одне слово, пекельна праця генного проектувальника, навченого методам формування матеріальних структур за допомогою психополя. Всілякі експерименти із власним тілом Кім вважав пустощами, марною тратою сил та часу. Із цього приводу він якось кинув фразу, що стала згодом крилатою: “Справжній Імпровізатор повинен бути консервативніший, ніж матінка-природа; вона-бо могла експериментувати мільйони років, а в нас є строки й усвідомлена мета”.

…Ліс пахнув свіжою зеленню. Його сповнювали незчисленні шерехи і стримані порухи: дерева розгортали сувої велетенських листків, аби із першими променями Зірки збирати дорогоцінну енергію.

Імпровізатор потягнувся, заклав руки за спину. І тієї ж миті у них тицьнувся гострий холодний писок.

— Це ти, Одновушку Мокрий Ніс? — спитав Імпровізатор, не обертаючись. — Виспався, розбишако?

З-за відрогів Похмурих гір вже пролилися перші струмочки зорі. На якусь мить він нараз відчув чи то напад досади, чи то доторк нудьги. Те саме безсоння, що зганяє ні світ ні зоря зі зручного ложа, той самий рудий одновухий пес, швидше навіть вовк — тварина загалом лагідна, однак у своїй зграї чомусь не вживається.

“Чи не засумував ти, старче? — спитав себе Кім. — Може, тобі набрид цей Рай, га? Може, тебе потягло до людей? У товкотнечу, біганину, коли лікоть — у бік, коли в потилицю одне одному дихають. Бо звідки ж безсоння та суєта думок? Чому це найдорожче — плоть від плоті твоєї — стає осоружним і чужим? Та ні. Ти просто зледащів. Ти забув, що і Рай потрібно вдосконалювати. Тобі час нарешті зайнятися ділом”.

Імпровізатор згадав сьогоднішню ніч і заплющив очі, насолоджуючись уривками видінь-спогадів, таких яскравих, немовби все повторювалося знову і навіч, а не в пам’яті.

…Він дмухнув на “соняшник” — здоровенну жовту квітку, яку створив спеціально для освітлення, — і живий нічник погас.

— Чому ти тремтиш? Тобі холодно? Не треба так багато купатися перед сном.

— Ні, Кімчику. Мені добре… з тобою. Тільки мені трошечки страшно. Скоро, мабуть, прийдуть вітри. Я відчуваю їхній прихід.

— Дурненька, чим вони нам завадять?

— Я не боюся вітру. Але він приходить, коли наближається Зірка. Вона стає тоді величезною, кошлатою… Вона може впасти на наш дім. Ти сам якось казав.

— Спи, моя Втіхо, спи. До літа ще далеко, та щоб тебе заспокоїти… Я завтра ж піду до пустища. Там мої очі й вуха, які стережуть нашу Зірку. Все буде добре.

— Ох, Кім. Ти обіцяєш і щоразу забуваєш піти. Вітер уже близько.

— Ні, ні, нерозуменятко ти моє. Це просто я дихаю.

— Кім! Любий Кім…

Великий Імпровізатор відігнав від себе нічні нашіптування й поглянув на дім. Дружина усе ще спала. Він уявив собі, як вона спить: на лівому боці, коліна зігнуті, подих такий тихий, ніби Втіха зачаїлася і до чогось прислухається. Згадав її всю, жадану й прекрасно-безсоромну (господи, природі сором невідомий), і подумав, що таке, певно, відчув лише він — любов у трьох іпостасях. Чоловіка, батька — усе це знайоме, цього скільки завгодно, а от творця…

— Сходжу-но я, Одновушку, до пустища, — він лагідно поторсав звіра за писок. — Давно треба сходити, а я все лінуюся.

Він звернув на стежку, яка вела через ліс, до пустища, де сім років тому причалив його кораблик і де й досі “чергували” прилади автоматичної геліостанції, — Зірка, на лихо, трапилась нестабільна.

“Чому — трапилась? — подумав із незрозумілою гіркотою Імпровізатор. — Ти сам обрав її. її та ось цей уламок, що його і планетою назвати не можна… Сам! Усе сам”.

Думки це були незвичні, як і напад туги, як і непрохані спогади. Раніше їх не було. Раніше все було гранично зрозуміло. Тепер, коли минуло сім років… Що ж змінилося? Що викопав із глибин душі самоаналіз, звичка до якого є для Імпровізаторів життєвою необхідністю? Що він викопав? Чергові дурощі чи неминучу мудрість, що неминуче наздоганяє всяку мислячу людину? Якщо це мудрість, то чого йому не вистачає в своєму рукотворному Раї? Спостерігай, розмірковуй, відпочивай…

Нараз Кім чомусь пригадав своє прощання.

Він сам вибрав Зірку і, коли корабель-матка випірнув поблизу неї із підпростору, почав квапливо збиратися.

Генріх, командир корабля, його давній приятель по третьому й четвертому життю, вперто мовчав, і це мовчання розсердило Кіма:

— Я знаю, про що ти думаєш, — сухо проказав він. — Обов’язок… творчість… Нема нічого вищого, ніж творення життя… учні Великого… Ти забув, що я вільна людина і тому маю, окрім обов’язків, силу-силенну прав. Я вибрав із них одне — спокій, відпочинок, назви це як завгодно. Адже ти не будеш заперечувати…

— Не буду, — сумно погодився Генріх. — Але все одно це егоїстично — двісті сорок років знати лише обов’язок і раптом… Імпровізаторів багато, є професіонали незгірш за тебе. Проте Великим нарекли лише одного. Як ти гадаєш — чому?

— Але я виснажений! — Кім розсердився не на жарт. — Я зіпсував цілу планету. Подумати лишень — не врахував один вид, комашину, а вся еволюційна побудова розсипалася, зійшла нанівець. Ти знаєш, що я після Дзінтри спати не можу? Увесь час гадаю: як я міг зробити такий жахливий промах? Як?! Тепер там доведеться все переробляти. Заново! І це — після Великого… — він спробував розсміятися, але в нього нічого не вийшло.

— Ні, — похитав головою Генріх. — Все це слова… Великим тебе нарекли не за вірність обов’язку. Ти став символом нашої професії… Але чому ти тікаєш у кущі після першої ж невдачі — цього не зрозуміє ніхто. Ми не боги, кожен із нас має право на помилку. Тільки гордощі… Тільки непомірна гординя нашіптує тобі, що краще одійти від справ, сховатися.

— Я втомився, — знічено пробурмотів Кім. — Я беру собі найменше — позбавлений життя невеличкий світ, який, до речі, будь-коли може бути спалений плазменим викидом світила. Я перетворю його на Рай і, нарешті, відпочину.

Генріх одвернувся.

— Мені шкода тебе, друже, — мовив він на прощання. — Ти втомився — отже, ти помер. А твоє “до речі” — лише бравада. Ти хочеш, щоб цей світ залежав від тебе? Мені шкода цього світу.

Він давно не ходив до пустища, і лісову стежину заполонила буйна рослинність. Під ногами — пружний мох, раз у раз доводиться відхиляти від обличчя пухнасте листя. Кім навіть погладив один листок — це теж був його шедевр: змодельована ним рослинність за два роки наситила розріджену атмосферу Раю живлющим киснем. На третьому році тут з’явилися птахи. А на п’ятому — в біованні завовтузилися шестеро цуценят — три пари. Одного з них він опісля назвав Одновушко Мокрий Ніс.

Зійшла Зірка. Світило стояло над обрієм низько, в каламутно-жовтій імлі. Навіть неозброєним оком було видно, як неспокійно колихається його плазмене тіло. Кім відчув, як його вколола тривога, і пришвидшив крок.

“А й справді, Зірка поводить себе загрозливо, — подумав він. — До літньої пульсації ще півтора місяці, вона ж розпухає буквально на очах. Дивно. Вона розпухає, а стабілізатор не спрацював. Чому? Я занадто безтурботний. Ну нічого. Ми тебе зараз швидко заспокоїмо…”

Водночас із деяким занепокоєнням ще гостріше озвалося у ньому почуття творця, яке він умоглядно міг порівняти хіба що з почуттям материнства. Зрідненість із цим світом для нього була не абстрактно-філософською. Для нього це були сім років виснажливої праці, постійне напруження психіки, що межувало з нервовим виснаженням. Він пам’ятав, він знав цей світ мертвим. Тепер тут справді Рай, а він його безтурботний господар… Тому що на все махнув рукою… Рештки вигадки й таланту він віддав своїй Втісі: забороненому плодові, який, певно, мариться кожному, хто вміє створювати життя. Чи хотів він, щоб його витвором стала жінка? Кім укотре ставив собі це питання і вкотре відповідав: “Ні й ні!” Він хотів іще раз утвердитись у своїх професійних можливостях — ось що безперечно. Та, очевидно, Рай не заспокоїв його душу… Тоді, може, він відчував жіночу сутність свого витвору підсвідомо? Може, при конструюванні генної матриці його розпеченому, майже знетямленому мозку нашепотіла щось самотність? Принаймні, коли він отямився після акту творення, то нічого такого не знав. Підозрювати міг що завгодно, але знати не знав…

Ліс скінчився. Під ногами захрускотіли кремнійові пластинки скелястого косогору. Ще трохи — й відкриється пустище.

…Так, він не думав тоді про можливе покарання. Хтось завжди переступає заборону першим. Напевне, той, хто відчує, що може переступити. Він зміг. “Хай тепер засуджують, — думав він тоді. — Все одно, це найграндіозніший експеримент, який будь-коли ставила людина”. Єдине, що бентежило його, то це простота і дитинна наївність розуму його підопічної. Бентежило й тішило… Кім, на жаль, не був психологом, але щире кохання, з яким горнулася до нього Втіха, розпізнати зумів.

— Ах, ах, ах! — закричав у заростях дивувальничок. Цей крихітний птах був створений ним під час останньої екологічної корекції, а для чого — встиг забути.

Було чому дивуватися.

У долині, де ліс розривала чимала пліш, на вежі автоматичної геліостанції палало відразу три сигнальні вогні — “небезпечно”, “дуже небезпечно” і “смертельна небезпека”.

Він побіг униз по схилу, до геліостанції.

“Прилади, швидше поглянути на прилади…” Серце несамовито закалатало, в роті пересохло.

— Ах! — вигукнув дивувальничок.

Пізно!

Зірка раптом почала розповзатися, дивне блакитне світло впало на пагорби й ліси. Із криком жаху Імпровізатор упав між камінням. Перш ніж зоряний вогонь спопелив землю, підсвідомість, древній інстинкт самозбереження шмагонули мозок командою — рятуйся! бережися! Тіло його вмить укрилося надміцним панцирем, перетворилось у кам’яний кокон. І чим лютіше припікав зоряний викид, тим товщим ставав панцир, тим глибше ховалася свідомість у камінь, аж доки не згасла, не витримавши величезного навантаження.

“Де я? Що зі мною?”

З’явилась думка, і він зрозумів, що опритомнів, хоч усі відчуття підказували — ти мертвий! Тиша, морок. Груди не здіймає дихання… Умить, наче її ввімкнули, повернулася пам’ять. У мозок, впресований у товщу брили, мов зерня горіха в шкаралупу, ринуло розуміння — а ще біль, біль, біль…

“Втіхо! Люба моя!” — вигукнув він подумки. Душа його стогнала від горя, хотіла б розірватися, та жоден рух не проникав у камінь, що був колись його тілом. Якісь рефлекторно створені біосистеми живили його мозок, він не знав їхньої будови, не міг відразу ж їх знищити, і ця неможливість умерти, вбити себе була як насмішка долі. “Люба моя, — плакав він без слів. — Ти знала, знала… Вітер був поряд, за спиною… Сліпий кріт! Я захлинався щастям у Раю, а Рай уже палав. І ось… Ти ніколи не була гріхом, кохана, ні. Справжній гріх у самій суті мого Раю. Творчість завжди має передбачати безкорисливість. Я ж створив усе для себе. Світ, тебе, одновухого пса… Хай буду проклятий я, Великий Егоїст…”

Довгастий камінь, що зачепився на схилі пагорба, повільно холонув. Його оплавлені боки почорніли, помережилися глибокими тріщинами. Всередині нього нечутно й невидимо металася божевільна думка Імпровізатора:

“Так, ти тепер камінь. Хай усе залишається, як є… Але ж мука, мука! Вона точить каміння…”

“Вмерти, остигнути, розсипатись на порох. Як іще може вмерти камінь? У мене немає рук, щоб накласти їх на себе. Нема ніг, щоб утекти від самого себе”.

“Повернутися? Вийти із кокона? Боротись і перемагати? Звичайно, людська біоформа зараз не підійде — надто високий рівень радіації. Повернутися — це значить почати все спочатку. Та де взяти сили?”

“У мене тренована могутня воля. Невже вона не здолає інстинкт самозбереження? Загасити мозок — ось що мені потрібно. Так, так, тільки це. Але перед тим…”

Це було останнє бажання, і він вирішив відразу виконати його.

Кім вирощував очі.

Він знайшов у своєму коконі мікроскопічні тріщини, і дві ниточки клітин полинули до поверхні каменя, щоб там перетворитись у м’язи, що оточують очне яблуко, наповнити їх скловидним тілом і дати кожному по кришталику.

Він робив усе поспіхом, і зображення вийшло спочатку розпливчастим, райдужним. Імпровізатор відразу ж відрегулював різкість.

“…Пустеля. Як і сім років тому. Чорне каміння, оплавлені уламки геліостанції, нікому не потрібна коробка корабля, яка могла б, могла б урятувати… Боже, як я затримався! Уже скоро, кохана, зачекай трохи… Там, на півдні, за лісом, де був дім мій, що там? Нічого. Лише попіл, попіл, попіл…”

Зображення знову захиталося, розпливлося.

“Та що ж таке?! — гнівно подумав Імпровізатор. — Навіть таку дрібницю, як очі, ти не можеш наладнати. Нездара, тупак!”

І тут він збагнув, що моделював очі, не пристосовуючи їх до нового середовища… Моделював звичайні людські очі, які лежать і… плачуть.

Дещо зокола він усе-таки розрізняв: величезні валуни, що якось дивно тремтіли, наповзали один на одного; білуваті пасма — поблизу, мабуть, звідкілясь виповзав дим; зелена цятка в розколині скелі.

Зелена… Йому раптом згадався Генріх. Він прилетів тоді до Дзінтри, щоб забрати його, пригніченого й приголомшеного невдачею, і почав відразу ж заспокоювати: мовляв, не все втрачено. Він навіть деревце заспокоював, хоча зовсім не володів методами психо-фізичного впливу на матерію… Присів коло саджанця, пестив його і примовляв: “Треба зеленіти, братику. Що ж ти хилишся? Треба зеленіти”.

Так, тепер він чітко бачив: у розколині зберігся жмуток трави, це напевне. Та що з того, що? Час закінчувати. Каменю час стати каменем.

Кім спробував розібратись у своєму новому єстві, щоб зрозуміти механізм його дії і зламати його, вбити. Але щось заважало йому зосередитись.

Нарешті він зрозумів: трава, заважає зелена трава в розколині. Він спробував опустити повіки або якось повернути очі, але це йому не вдалося — м’язи одержували недостатнє живлення.

І тоді в його спустошеній свідомості ворухнулась крамольна думка:

“А навіщо каменю очі? Це, власне, буде вже не камінь, чуєш?! Ти вже не камінь!”

Кім намагався відігнати цю думку. Час минав, а вона поверталась і поверталась.