Робін Гуд

Розділ двадцятий ЯК РЯТУВАЛИ ВІЛЛА СТЮТЛІ

ень, призначений для страти Вілла, видався ясним і сонячним. Природа ніби навмисне виставляла напоказ свої чари, незважаючи на ту трагедію, що мала незабаром відбутися в Ноттінгемі. В цей день міські брами лишились зачинені: шериф волів покінчити з бранцем у цілковитому спокої. В місто наказано було не пускати нікого з ранку до півдня, а на той час душа Вілла вже встигне переселитися в інший світ.

Дізнавшися про все це, Робін ще з досвіту розмістив своїх людей у лісі біля дороги, що вела до східної брами. Звідси краще було спостерігати за нею. Сам ватажок убрався в яскраво-червоний одяг, а його хлопці — в зелений. Зверху вони понатягали бахматі мантії ченців, під які поховали важкі мечі, луки та сагайдаки, набиті новенькими стрілами, котрі мідник майстерно загострив.

— Друзі, — сказав Робін Гуд, — ми будемо всі тут у засідці, а один нехай піде на розвідку. Безглуздо штурмувати зачинену браму!

— Поглянь, отамане, — мовив Дебелий Вілл, — дорогою з міста сюди прямує якийсь прочанин. Може, він розповість нам, які там новини і чи справді Віллу Стютлі загрожує небезпека. Піду його попитаю.

— Іди, — дозволив Робін.

Дебелий Віллі пішов, а ватага лишилася чекати в засідці.

Наблизившись до прочанина, розбійник побачив, що то був тендітної постави юнак. Вілл шанобливо зняв перед ним капелюха й мовив:

— Даруйте, святий отче, чи не знаєте, які новини в Ноттінгемі? Чи правда, що сьогодні там мають стратити розбійника?

— Правда, — відповів той скрушним голосом, — гірка правда. Сумна подія станеться сьогодні. Я бачив шибеницю. Вона стоїть біля замку шерифа. Опівдні там повісять Вілла Стютлі. Моє серце не витримає такого видовища, і я пішов звідти.

Дебелий Вілл не розпізнав, з ким розмовляє, бо прочанин говорив приглушеним голосом, а обличчя його ховалося під каптуром. Через плече юнак почепив довгий ціпок з хрестом на кінці, на ноги взув сандалі, як звичайнісінький чернець. Хоч Вілл помітив, що як на чоловіка ноги у прочанина надто малі й ніжні, проте це не викликало у нього найменшої підозри.

— Хто ж сповідатиме небораку, якщо ви втекли з міста? — звернувся Вілл до святого чоловіка з докором у голосі.

Запитання справило певне враження, і юнак обернувся так рвучко, що з голови у нього замалим не злетів каптур.

— Ти гадаєш, що це я мав сповідати його?

— О святий Петре і пресвята діво! А хто ж іще, коли не ти? Там, звісно, буде і єпіскоп, і всі його посіпаки, але жоден з них не помолиться за душу бідолахи.

— Та я всього-на-всього бідний пілігрим, — почав той нетвердо.

— Це байдуже, адже твої молитви не гірші за молитви інших, — заспокоїв його Вілл.

— Я неодмінно повернувся б, — сказав прочанин. — Та боюся, що не зможу пробратися назад у місто. Ти ж, певно, знаєш, що всі ворота замкнено і в місто нікого не впускають, хоч звідти вихід вільний.

— Ходімо зі мною, — сказав Дебелий Вілл, — мій хазяїн подбає про те, щоб ти зміг пройти у місто.

Прочанин ще більше загорнувся в мантію і пішов за Віллом до Робіна Гуда. Там він розповів усе, що знав. Він сказав, що з цього боку в місто ніяк не потрапити, бо брама ще з учорашнього дня під суворим наглядом. А ось з протилежного боку на напад не сподіваються.

Загін, що був у засідці, не барився і поспіхом рушив до західної брами. Там ватажок лісовиків послав Артура Бленда у розвідку, і той швидко дістався до сторожової башти.

В мирний час рів перед муром водою не заливали, і розвідник невдовзі опинився під густою виноградною лозою, що гостинно простягла до нього свої цупкі віти аж з верхнього вікна башти. Сміливо підтягнувшись по лозинах, Артур проліз у вікно і за якусь мить насів на вартового ззаду, міцно схопивши його за горло. Вартовий не встиг навіть зойкнути, як уже зв'язаний лежав долі. Хвилина, й Артур Бленд перебрався в його одяг і заволодів ключами від воріт.

Ще хвилина — і ворота відчинено, мости спущено. Загін прокрався в місто так тихо і несподівано, що ніхто й гадки не мав про прихід лісовиків. Успіхові сприяло і те, що засудженого саме вивели з в'язниці і все населення міста, а також сторожа поспішили па базарну площу, де призначалася страта.

Вілл Стютлі вийшов твердими кроками, хоч і з пригніченим виразом на обличчі. Він з трепетом подивився на всі боки, але друзів з ватаги не побачив. Хоч на більшості облич розбійник прочитав співчуття, проте він добре знав, що сподіватись на допомогу беззбройних людей не доводиться.

Бранець ішов поміж рядами солдатів із зв'язаними руками за спиною. Шериф та єпіскоп набундючено й пихато їхали верхи слідом за процесією. Нахилившись до єпіскопа, шериф нахвалявся, що покаже цим заколотникам, де раки зимують. Слово шерифа — закон! Урядовець був певен, що ворота під надійною охороною, до того ж він тішив себе думкою, що розбійники навряд чи наважаться зайти всередину міста, коли б навіть ворота було відчинено. І, дивлячись на добру сотню лучників та кіннотників, які плинули до місця страти, шериф задоволено усміхнувся.

Зрозумівши, що на порятунок сподватись не доводиться, бранець підійшов до шибениці і рішуче, твердим голосом звернувся до шерифа:

— Ваша світлосте, — почав він, — зробіть мені перед смертю одну ласку. З нашої ватаги ще нііто не вмирав на шибениці.

Та де там. Шериф наче її не чув прохання в'язня. Він поклявся, що Вілл умре ганебною смертю, вмре на шибениці, а не від меча.

— На шибеницю його! — закривав шериф, подаючи знак катові.

В'язня штовхнули у візок. В ньому його мали приставити до шибениці і там накинути зашморг на шию. Коли мотузка надійно охопить шию, візок рушить з місця, і нещасний полине в інший світ.

Але візок не доїхав до шибениці; Наперед вийшов прочанин і мовив:

— Ваша світлосте, дозвольте мені висповідати цю грішну душу, перш ніж вона переселиться у царство небесне.

— Ні, — гримнув на нього шериф. — Нехай помирає собачою смертю!

— Тоді прокляття впаде на вашу голову, — відказав твердо прочанин і звернувся до єпіскопа. — А ви, ваша світлосте, хіба ви можете залишитися байдужим до такого блюзнірства?

Єпіскоп завагався. Йому так само, як і шерифу, не хотілося затримки, але люди довкола загули і захвилювалися. Тому він шепнув кілька слів шерифу, а той сердито кивнув прочанинові і процідив крізь зуби:

— Починай, святий чоловіче, та дивись не зволікай! — Потім урядовець віддав наказ солдатам: — Не спускайте його з очей! Можливо, він у спілці з клятими розбійниками!

Прочанин робив своє діло і не звертав уваги на слова шерифа. Він скоромовкою почав нашіптувати якусь проповідь.

Раптом серед натовпу прокотилась хвиля нового збудження. Хтось наближався до шибениці, протискуючись крізь гурт міщан та солдатів.

— Слухай-но, Вілле! — вигукнув знайомий голос мірошниченка Мача. — Хіба ж можна вмирати, не попрощавшися з друзями!

Прочанин, як зачув ці слова, враз поступився. А шериф, той теж не забув цього голосу.

— Ловіть його! — зарепетував його світлість. — Це такий же бандит. Він уже раз обікрав мене, забравши мій срібний посуд. Сама доля послала нам сьогодні незвичайне видовище — аж двох негідників па шибениці.

— І чого б ото я гарячкував, добродію, — осадив його запал Мач. — Спершу треба піймати, потім вішати. А от мені зараз заманулося позичити у вас нашого давнього друга.

Промовивши ці слова, Мач ударом гострого мисливського ножа розсік вузли, які стягували руки в'язня, і Стютлі легко зіскочив з візка.

— Зрада! — заверещав шериф, посинівши з люті. — Ловіть бандитів!

Він з тупою злістю увігнав у боки коневі остроги і кинувся вперед. Звівшись на стременах, шериф скільки мач сили замахнувся мечем над головою Мача.

Проте його колишній кухар вправно сковзнув під коня і виринув по другий бік, а страшна зброя з свистом розітнула повітря, навіть не зачепивши хороброго розбійника.

— Не вийде, сер! — вигукнув Мач. — Мабуть, доведеться позичити у вас ще й меча для мого друга.

І він так же вправно вихопив зброю з шерифових рук.

— Ось маєш, Стютлі! — крикнув колишній кухар. — Шериф позичає тобі свого власного меча. Ставай спиною до мене, і ми розтлумачимо цим жевжикам, почім куль груш.

Тим часом солдати, отямившись після хвилинного збентеження, пішли у наступ. Та лісовики теж не дрімали. Нараз пролунали гучні звуки ріжка — звуки, що завжди нагонили на солдатів жах, а розбійників скликали до гурту. Робін та його хлопці, поскидавши верхній одяг, сміливо рвонулися вперед:

— Локслі! Локслі! Перемога! Порятунок!

За хвилину розпочався запеклий бій. Солдатів шерифа і на цей раз охопила паніка, проте бились вони завзято, вирішивши дорого продати визволення Вілла. Шаленіючи, напосідали вони па щойно вирвану з їх рук жертву, на Мача, на прочанина. Лісовикам ледве вдалося навальним натиском прорвати кільце оточення і пробитись на допомогу товаришам. Діялось щось неймовірне. Ранам та синцям уже ніхто й не дивувався. В цій сутичці не знайшлося байдужих. Більшість міщан, що вже давненько таїли ненависть до шерифа і симпатизували Робіну, не лишались осторонь, а допомагали втікачам. І поміч їхня була як ніколи доречна.

Ціною великих зусиль Робін пробився крізь натовп до шибениці і зробив це вчасно: двоє солдатів, видершися з списами на візок, лаштувалися напасти звідти па прочанина та Вілла Стютлі.

Сильним, несхибним ударом меча Робін вибив списа з рук одною нападаючого, а другому влучною стрілою пробив горло.

— Хай щастить тобі, отамане! — вигукнув на радощах Вілл Стютлі. — Не сподівався вже зустрітися з тобою.

— Перемога! — ревнула в один голос ватага, і солдати шерифа, ледь живі з ляку, почали відступати. Однак це ще не була перемога, бо солдати відступали організовано до східної брами, заманюючи туди сміливців, щоб потім оточити їх з усіх боків. Проте і тут вони прорахувались. Намір атакуючих був зовсім інший. Вони лише вдали, що підуть крізь найближче розташовані ворота, і цим збили солдатів з пантелику. Самі ж вони раптово повернули до західної брами, яка й досі перебувала в руках Артура Бленда.

Такий маневр лісовиків був незрозумілий, і люди шерифа раділи, як діти, вважаючи, що цього разу їм пощастило загнати ворога в пастку. Солдати кинулись були слідом, але лісовики швидко зникли за ворітьми і перейшли міст під наглядом Артура Бленда.

На п'яти відступаючим насідали солдати. Артур не встиг навіть зачинити брами і розвести моста. Зробивши своє діло, він кинув ключі і приєднався до товаришів. Вийшовши за межі міста, ватага подалась до лісу.

Попереду лежав добрий шмат дороги.

Проте сміливці трималися мужньо. Раз по раз вони оберталися і зливою стріл стримували переслідувачів.

Стютлі був у самій гущавині бійців і бився за двох. Малий прочанин також був тут, проте участі в боротьбі не брав, а все тулився до Робіна Гуда та бурмотів щось собі під ніс, ніби молився.

Ось Робін приклав до рота уславленого ріжка, щоб просурмити збір, але цієї ж миті ворожа стріла пробила йому руку. Прочанин зойкнув і рвонувся до ватажка.

Шериф, що був поблизу, теж помітив рану Робіна Гуда и аж скрикнув на радощах.

— Ха! Тепер ти не скоро стрілятимеш, розбійнику! — вигукнув він.

— Стережись, друже! — почувсь у відповідь голос Робіна, який, перемагаючи біль, ладнав стрілу. — Я приберіг одненьку для тебе. Ось маєш!

З цими словами він пустив у голову шерифові свою несхибну стрілу. Шериф у смертельному переляці впав ницьма, але не досить швидко, щоб уникнути помсти. Стріла зрізала пасмо волосся па маківці шерифа і, якби пройшла трохи нижче, то, напевне, спровадила б його світлість на той світ. Коли шериф упав, то це на якусь мить розладнало лави переслідувачів, і Робін та його хлопці змогли відірватись од них.

Прочанин, увесь тремтячи, витяг носовичок, щоб пов'язати рану Робіну, та ватажок, забачивши його тендітну ручку, здригнувся і, рвучко обернувшись, зірвав з юнака каптур.

— Маріан! — вигукнув він. — Ти тут!

Це була справді Маріан. Це вона допомогла врятувати Вілла. Дівчина, що мужньо трималась у найскрутніші хвилини бою, зараз схилила голову, ніби в чомусь завинила.

— Я не могла інакше, Робе, — сказала вона просто. — Я знала, що ти не пустив би.

Їхню розмову порушив Вілл Стютлі.

— Боже милосердний, ми в пастці! — вигукнув він, показуючи на вершину гори, куди вони всі поспішали.

Там із-за похмурих мурів замку з галасом висипав цілий загін воїнів, озброєних списами та сокирами. Зраділий шериф нараз поновив переслідування.

— О леле! — вигукнула Маріап. — Ми загинули!

— Тримайся, серденько! — втішав дівчину Робін, міцніш пригортаючи її до себе. Але і в нього стислося серце, коли він озирнувся навколо, шукаючи виходу з цього скрутного становища.

— О! Що ж то бачать його очі? На чолі загону, який ішов їм назустріч, був Річард Лі. Він усміхався і збуджено махав рукою.

— Гуде! Гуде! — вигукував Річард Лі. — Тримайся! Ми йдемо на підмогу!

Чи може бути більш хвилююче видовище, а чи звуки, солодші за ці? З криками радості кинулись лісовики назустріч своїм визволителям, і незабаром уся ватага знайшла захисток за мурами замку. Міст заскреготав і звівся, брязкаючи ланцюгами. Гуп! — і важчезна брама зачинилася перед самим носом шерифа. Обличчя служаки перекосилося з люті, а очі налилися кров'ю.