Робін Гуд

Розділ дев'ятнадцятий ЯК ШЕРИФ ВЛАШТУВАВ ІЩЕ ОДНІ ЗМАГАННЯ

им часом шериф не знаходив собі спокою, бачачи, як зростають сили Робіна Гуда. Він будь-що хотів поквитатися з лісовиками і задля цього поїхав у Лондон, щоб поділитися своєю тривогою з королем та виканючити в нього кілька додаткових загонів для розправи з розбійниками.

Але виявилось, що він зробив дурницю. Король Річард ще не повернувся з хрестового походу, а принц Джон вислухав його з презирливою байдужістю.

— Гм! — сказав принц, знизавши плечима. — При чому ж тут я? Хіба не ти шериф? Хіба ти не маєш влади? Отож іди і сам мізкуй, як краще знешкодити всіх бунтарів, а мені не навертайся на очі, поки не матимеш кращих новин.

І шериф пішов геть ні з чим. Усю дорогу він сушив собі голову, що діяти далі. Вдома його зустріла дочка, яка враз помітила, що батька спіткала невдача. Довідавшись про все, що сказав принц, вона замислилась.

— Є вихід! — вигукнула вона згодом. — Чому б нам не влаштувати ще одні змагання лучників? Цього року буде ярмарок, і люди, як вам відомо, чекають на турнір. Так от, ми оголосимо загальну амністію, як це робив король Генріх, скажемо, що турнір відкрито для всіх і всім гарантується недоторканність. Люди Робіна Гуда нізащо не встоять проти спокуси позмагатися у стрільбі з лука, і тоді…

— І тоді, — вигукнув шериф, моторно схоплюючись на ноги, — тоді ми побачимо, по який бік воріт вони заночують!

Шериф не став гайнувати часу і мерщій оголосив, що восени призначається турнір. Змагання буде відкрите для всіх, писалося в оголошенні, без будь-яких обмежень, і кожен вільний брати чи не брати в них участь. Далі зазначалося, що переможцеві буде вручено стрілу з золотим гостряком і срібним стержнем, а також його буде визнано кращим лучником Північної Англії. Інших переможців чекають цінні подарунки.

Ці умови, звісно, дійшли й до Робіна Гуда, запаливши його войовничий дух.

— Чуєте, друзі мої, лаштуйтеся в дорогу! — вигукнув він. — Ми всі підемо на ярмарок і візьмемо участь у змаганнях.

Тут наперед вийшов веселий швець Давід з Донкастера.

— Отамане, — застеріг він, — послухай мене і не руш з лісу. Я не сумніваюся, що цей турнір — звичайнісінька пастка. Шериф вигадав усе це задля того, щоб підло заманути нас у неї.

— Від слів твоїх тхне боягузтвом, — гарячкувато сказав Роб. — а це мені не до вподоби. Я все одно випробую своє уміння на цьому турнірі.

Потім висловився Маленький Джон. Він запропонував переодягнутися, щоб нікого з них не впізнали.

На цьому й порішили. З допомогою ченця Тука Маріан та місіс Дейль пошили барвисті костюми й за день до відкриття ярмарку одягли загін у сто сорок чоловік так, що розбійників не можна було відрізнити від звичайних селян у святковому вбранні.

Дорогою вони змішалися з гуртом балакучих парубків з навколишніх сіл і, весело перегукуючись з повновидими дівчатами, попростували до гостинно розчинених воріт Ноттінгема.

Так і просунула ця незвичайна компанія повз варту. Хлопці Робіна, як і всі інші, невимушено реготали та голосно розмовляли, а сторожа лупила очі, марно силкуючись упізнати серед натовпу бодай одного лісовика.

Як і колись на попередніх іграх, герольд оголосив умови змагань, і невдовзі розпочалася стрільба. Для участі в змаганнях Робін з-поміж своїх хлопців обрав собі п'ятеро стрільців, а решті наказав змішатися з натовпом і пильнувати за ворітьми. Серед обраних для стрільби були: Маленький Джон, Вілл Пурпуровий, Вілл Стютлі, Мач і Алан Дейль.

Більшість учасників уже в першому раунді показали чудові результати; особливо відзначився Гільберт Уайтхендський, що стріляв з блискучою вправністю. Проте стрільці вибували з арени один за одним, і, нарешті, боротися за право володіти стрілою з золотим гостряком лишилися тільки Гільберт та Робін.

Ще на початку турніру, коли багато уславлених стрільців показали надзвичайну майстерність, шериф не знав, радіти чи сумувати. Йому приємно було бачити такі успіхи, але водночас він жалкував, що змагання проходять без лісовиків.

Давід з Донкастера нишком переказав почуте Робіну, і звістка ця неначе ножем різонула по серцю ватажка. Однак він стримав свій гнів і тільки мовчки кусав губи.

«Зажди-но, вражий сину, — подумав ватажок розбійників, — скоро побачиш, де Робін Гуд».

Тим часом змагання були в розпалі. Хлопці Робіна демонстрували такі чудеса, що тільки й чутно було:

За час змагань Робін не перемовився з своїми товаришами жодним словом. Лісовики поводились так, ніби вони були зовсім чужі і незнайомі один одному. Однак такі великі змагання не могли скінчитися без того, щоб врешті невиявилися справжні імена лучників. Шерифу нараз здалося, що в переможцеві та призерові золотої стріли він упізнав самого Робіна Гуда. Тому він таємно віддав наказ своїй кінній варті оточити місце, де він даватиме приз. Та за цей наказ прочули й розбійники.

Удаючи, ніби він дотримується встановленого порядку, шериф закликав глядачів стати кружка і після довгих зволікань вручив переможцеві стрілу. Зволікання ці дали солдатам час оточити натовп. Робін, одержавши стрілу, якось незграбно вклонився і збирався вже піти геть, коли шериф схопив його за груди і звелів сторожі заарештувати зрадника.

Та тільки-но шериф торкнув Робіна, як йому на голову звалився страшний удар; він миттю випустив жертву й відлетів на кілька кроків геть, а коли трохи отямився, то побачив біля себе Маленького Джона.

— Ага, попався, негіднику Грінліфе! — вигукнув шериф і кинувся до Джона. Але тієї ж миті він наскочив на інший кулак.

— Це тобі від другого покірного слуги! — спокійно мовив знайомий голос, по якому шериф одразу впізнав Мача. Славний мірошниченко так заїхав у пику шерифу, що цей достойний муж клубком покотився по землі.

На цей час сутичка стала загальною, але солдати шерифа опинилися в гірших умовах: їм заважав натовп цікавих, яких вони ніяк не могли відрізнити від лісовиків. Тим часом решта розбійників атакувала військо шерифа з тилу, викликавши серед нього розгубленість. Деякий час на голови вояк градом сипались удари, потім чисті звуки Робінового ріжка сповістили про відступ. Двоє охоронців найближчої до них брами спробували було зачинити ворота, але враз були забиті на смерть. Третього солдата Давід з Донкастера кинув у рів. Ватага розбійників, тримаючи влучними пострілами переслідувачів на безпечній відстані, у повному порядку вийшла за межі міста. Однак боротьба в цей день не могла бути легкою, бо солдати ще не забули своєї нещодавної поразки біля хатини вдови і, знаючи, що вся округа дивиться на них, билися хоробро, насідаючи відступаючим на п'яти. Чимало серйозних ран завдали в той день один одному бійці. Чоловік п'ять із загону шерифа було вбито і добру дюжину поранено, а четверо Робінових хлопців спливали кров'ю від щойно одержаних ран. Ось, ледь чутно застогнавши, впав і Маленький Джон. Він бився поруч свого ватажка, і стріла вп'ялася йому в коліно. Робін з надлюдським зусиллям підхопив велетня на руки.

Згодом Маленький Джон зовсім ослаб, заплющив очі і, знесилено впавши на землю, ледь помітним рухом попросив Робіна залишити його.

— Отамане, — сказав він, — хіба я не служив тобі вірно від того дня, як ми зустрілися на кладці?

— Вірнішого слуги ще світ не бачив, — відповів Робін.

— Тоді, якщо ти хоч крихітку любив мене й цінував мою відданість, візьми свій славний меч і зітни мені голову, тільки не дай мене шерифові на поталу.

— Нізащо, навіть за всі скарби Англії, я б не виконав твого прохання!

— Боронь боже! — закричав Артур Бленд, поспішаючи на допомогу. Взявши пораненого родича на свою широку спину, він швидко доніс його до лісу.

Там їх уже не переслідували, і Робін звелів зробити з гілок ноші для Маленького Джопа та чотирьох інших товаришів. Поранених швидко донесли лісом до каплички монаха Тука, де всім їм подали допомогу. Рана в Маленького Джона виявилась найважчою, але товариші, втішаючи його, казали, що за два дні він буде на ногах; слова заспокоїли велетня, і на душі йому полегшало.

Того вечора ватазі судилося пережити ще одну тривогу. При перевірці виявилось, що кудись зникли Маріан та Вілл Стютлі. Робін Гуд сполошився. Маріан була разом з ними на ярмарку, і те, що вона не повернулась до табору, віщувало біду, — біду не з нею самою, а з Віллом Стютлі. Якщо шерифу пощастило спіймати цього хлопця, він неодмінно його повісить.

Решта розбійників також поділяла тривогу свого ватажка, хоч ніхто її й словом не виказав. Усі знали, що коли Вілла Стютлі справді захопили в полон, вони незабаром вирушать знову до міста і будь-якою ціною порятують товариша. Заради цього розбійники готові були на все.

Тим часом шериф, сидячи з дружиною та дочкою за вечерею, вихвалявся, як він порахується із злочинцем, бо Стютлі й справді попав до його рук.

— Цього мерзотника повісять, — бундючно мовив він. — Ніхто не посміє навіть пальцем поворухнути на його захист. Я вже натрапив на слід Робіна Гуда та його всієї банди. Заждіть, ми ще побачимо, хто справжній хазяїн графства! Шкода тільки, що ми дозволили їм завоювати золоту стрілу.

Та шериф не встиг висловити своїх думок до кінця. На тарілку йому крізь відчинене вікно впала стріла. Поважний урядовець смертельно зблід і з жахом вискочив з-за столу.

Перед ним лежала золота стріла, на якій було почеплено записку: