Розділ вісімнадцятий ЯК ЄПІСКОП ВИЇЖДЖАВ ПОЛЮВАТИ РОЗБІЙНИКІВ

Примчав єпіскоп на коні

До вдовиної хати.

— Піймався, зрадник Робін Гуд!

Сюди його подати!


егка перемога над єпіскопом дещо приспала Робінову Гудову пильність. Робін вважав, що такий боягуз не скоро наважиться побувати в лісі, а тому після одноденного відпочинку ватажок лісовиків сміливо простував битим шляхом. Та ледве він пройшов з півмилі, як за крутим вигином дороги наскочив на самого єпіскопа. Його світлість, що з дня відвідин лісовиків ніяк не міг забути своєї образи, не сидів склавши руки, а мерщій зібрав чималий загін шерифових людей, обіцяючи подвоїти винагороду за Робіна Гуда.

Маючи за спиною таку силу, єпіскоп вагався недовго. Він миттю дав коневі остроги і з переможним вигуком кинувся на враженого несподіванкою Робіна. Ватажкові розбійників надто пізно було тікати тим шляхом, яким він прийшов, а тому він блискавкою метнувся вбік і зник поза кущами з такою раптовістю, що переслідувачам здалося, ніби його поглинула якась таємнича сила.

— Ловіть розбійника! — зарепетував єпіскоп. — Ви прочешіть ліс поблизу, а решта вперед, дорогою, щоб відрізати негідникові шлях до відступу.

Самому ж мілордові єпіскопу не дуже хотілося відбиватись далеко від дороги.

На відстані милі від місця цієї зустрічі стояла напівзруйнована хатинка, де жила знайома нам удова, мати трьох синів, яких Робін Гуд колись урятував од шибениці. Ватажок згадав про цю хатину й побачив, що в ній криється єдина можливість до порятунку. Скрадаючись поміж кущами, він швидко вибрався з лісу, дістався до хатинки й зазирнув у маленьке віконце. Вдова, що саме пряла, аж підскочила з переляку.

— Не лякайся, матінко! Це я, Робін Гуд. Де твої сини?

— Вони мають бути з тобою, Робіне. І ти це сам добре знаєш. Хіба не тобі вони завдячують життям?

— Якщо так, зараз ваша черга порятувати мені життя, мовив Робін. — За мною женеться єпіскоп і його зграя.

— Не бійся, ми обдуримо єпіскопа! — вигукнула жінка. — Швидше, Робіне, міняйся зо мною одежею, і тоді побачимо, чи здатний буде його світлість впізнати тебе в подобі старої жінки.

— Гаразд, — погодився Робін. — Кидай мені у вікно свій сірий плащ, веретено та пряжу, а тобі на мій зелений одяг, лук та стріли.

Переодягшися в те, що дала йому стара удовиця, і взявши в руки веретено та пряжу, Робін став зовсім невпізнанним.

Незабаром з-за кущів вискочив єпіскоп з своїм загоном; забачивши хатину, а біля неї стару жінку, переслідувачі зупинилися. Спираючись на костур, немічна стара неквапливо кульгала до лісу. Вона щось бурмотіла собі під ніс і була б спокійно пройшла повз солдатів, якби єпіскоп не наказав перейняти її.

— Відчепіться, бісове кодло, бо прокляну й вас, і дітей ваших — не знатимуть вони ані сну, ані спочинку! — закричала вдова.

— Ну, ну, матінко, — заспокійливо сказав один солдат, справді злякавшись її прокльонів. — Ми ж не чіпляємось. Його світлість єпіскоп Герфорда тільки питається, чи не бачили ви тут часом розбійника Робіна Гуда?

— Аякже! — проскімлила стара. — Хіба король або закон забороняють Робіну приходити до мене й приносити мені харчі та одяг? Його світлість такого не зробив би повік, це певно.

— Замовч! — грубо обірвав її єпіскоп. — Тебе не про це питають. Якщо не скажеш, коли ти востаннє бачила Робіна Гуда, ми одведем тебе до Бернесдейля і спалимо, як відьму!

— Змилосердься, владико! — заблагала стара жінка, опускаючись на коліна. — Робін Гуд — у моїй хатині, але ви його не візьмете.

— Побачимо! — вигукнув зраділий єпіскоп. — Вперед до хати! Якщо буде треба — паліть її! Але не забувайте: той. хто схопить розбійника живцем, одержить від мене особисто гаман золота окрім установленої винагороди.

Стару відпустили, й вона, не кваплячись, попленталася своєю дорогою. Та що більше вона віддалялась від переслідувачів і наближалась до лісу, то швидша, твердіша і впевненіша ставала її хода. Діставшись під захист зелених шатів, вона зірвалася бігти з дивовижною швидкістю.

— Що за мара! — вигукнув вражений Маленький Джон, помітивши стару. — Хто це? В житті не бачив, щоб відьми чи жінки так прудко бігали. Ану пущу стрілу над її головою, щоб пересвідчитись, хто ж це насправді!

— Не стріляй! Схаменися! — відсапуючись крикнув той, кого вважали за жінку. — Це я, Робін Гуд. Збери хутчіш людей — і до мене! Нам випало ще раз звести рахунок з мілордом єпіскопом.

Тамуючи сміх, Маленький Джон засурмив у ріжок.

— Ну що ж, місіс Робін, біжи й далі так само прудко, а ми за тобою.

Тим часом єпіскоп лютував біля вдовиної хатини. Підпалити її, незважаючи на всі погрози, він не наважувався, хоч міцні двері не піддавалися перед натиском солдатні.

— Трощіть їх! Ламайте! — шаленів єпіскоп. — Я хочу побачити, хто з вас перший схопить цього зрадника Робіна Гуда!

Нарешті двері затріщали й подалися всередину; проте солдати сполохано застигли на порозі, боячись наразитпся на гостру стрілу.

— Ондечки він, — зазирнувши до хати, вигукнув якийсь гострозорий солдат. — У кутку, біля шафи! Проткнути його списом?

— Ні, не треба, — зупинив його єпіскоп. — Беріть живцем. Ми влаштуємо таку розправу, якої світ не бачив!

Та дуже недовго радів єпіскоп з перемоги. Дорогою наближалася та сама стара жінка, яка щойно допомогла йому виявити Робіна Гуда. Вона не на жарт розгнівалася, побачивши, що в її хатині виламано двері.

— Ану відступіться, слимаки! — накинулась вона на солдатів. — І не видушить вас морова за те, що нищите майно нещасної вдовиці!

— Замовч! — гримнув на неї єпіскоп. — Це мої люди, і вони виконують мій наказ.

— Хіба мені від того легше? — сердито мовила стара. — До чого ми дійдемо, коли в наші домівки будуть о гак удиратися? Хіба ваші люди не можуть піймати якогось там злочинця, не завдаючи шкоди іншим? Слухайте! Ану забирайтеся звідси з своїми бандитами, та не баріться, бо прокляну і вас, і ваших дітей. Позбавлю їх їжі, спокою і сну.

— Візьміть стару відьму! — наказав єпіскоп солдатам. — Ми ще побачимо, хто кого прокляне. Підеш у місто разом з Робіном Гудом!

— Не гарячіться, ваша світлість, — відповіла жінка, ляснувши в долоні.

На цей сигнал лісовики повискакували з усіх боків і підбігли до хатини, загрозливо наставивши луки. Єпіскоп побачив, що знову потрапив у пастку і люди його не сміють навіть поворухнутись. Однак він вирішив прийняти бій.

— Гей ви, мерзото! Якщо хоч один з вас наблизиться до мене, ми прикінчимо вашого отамана! — вигукнув святий отець. — Він у нас у руках, і я, не вагаючись, накажу його вбити!

— Послухайте, друже, а якого це Робіна Гуда ви спіймали? — почувся дзвінкий голос з-під жіночого каптура, і ватажок розбійників, зірвавши цю прикрасу з своєї голови, усміхаючись, вийшов наперед.

— Ось і я, ваша світлосте, живий-здоровий, і не боюся ваших списів. Тепер покажіть, кого ви так дбайливо пильнуєте.

На ці слова стара в одязі Робіна Гуда, що сиділа причаївшись у куточку, раптом схопилася на ноги і, з'явившись на порозі в цьому незвичайному вбранні, вклонилася єпіскопові.

— Хай буде з вами воля господня, ваша світлосте! — невдоволено сказала вона. — Що робите ви під дверима бідної вдовиці? Чи не прийшли, бува, благословити мене й дати милостиню?

— О, саме так, — відповів Робін. — Зараз ми побачимо, чи вистачить у його мішку під сідлом грошей, щоб розрахуватися за побиті двері.

— Схаменіться! Ім'ям усіх святих благаю… — зарепетував єпіскоп.

— Майте совість, святі стежать за вами, — обірвав його Робін, — не звертайтесь до них своїми грішними вустами. Вибачайте, але доведеться вам розлучитися з тим золотом, яким ви збиралися платити за мою голову.

— Скоріше я побачу тебе на шибениці! — люто заверещав єпіскоп. — Бийте цих голодранців, женіть їх! — наказав він своїм солдатам.

— Навіщо поспішати? — стримав його Робін. — Подивіться уважніше — хіба не бачите, що ви в наших руках!

По цій мові Робін націлився й пустив над головою єпіскопа стрілу, що змела капелюх його світлості разом з перукою. під якою ховалася величезна лисина.

Єпіскоп зблід і вхопився за голову. Йому здалося, що це прийшла його смерть.

— Рятуйте! Вбивають! — захлинаючись, верещав він. — Не стріляйте! Ось вам гаманець з золотом!


Загрузка...