Робін Гуд

Розділ двадцять другий КОРОЛЬ РІЧАРД ЛЕВИНЕ СЕРЦЕ У ПІЕРВУДСЬКОМУ ЛІСІ

ернець Тук так старанно й уміло лікував розбите коліно Маленького Джона, що рана гоїлась просто на очах. Тук силою тримав велетня в ліжку і не дозволяв йому підводитись.

Маленький Джон почував себе бадьоро. Він навіть з відкритою раною поривався взяти участь у визволенні Вілла Стютлі. Щоб утримати пораненого в ліжку, ченцю довелося накласти на покалічену ногу Джона купу священних книг, а самому сісти йому на живіт. Хоч-не-хоч, а під таким наглядом Маленький Джон посмирнішав і покірно чекав дозволу підвестись. Нарешті жаданий дозвіл надійшов. І вони, не гаючи часу, разом з Туком подалися до своїх товаришів. Ті зустріли їх радо і, розпаливши велике вогнище, бо у вечірньому повітрі відчувалася прохолода, посідали кружка і почали свою дружню вечерю.

Згодом полив холодний дощ, і чернець Тук подався до своєї каплички. Вдома він мерщій запалив вогонь, змінив промоклий одяг і, з полегкістю зітхнувши, сів перед келихом підігрітого вина та добрячим куснем паштету. Раптом до його вух знадвору долинув голос. Хтось просився па ніч.

Собаки в хижці занепокоїлися і здійняли гавкіт, указуючи тим, що за дверима чужа людина.

— О святий Петре! — невдоволено буркнув чернець. — Хто тут блукає в недобру годину? Може, ворог якийсь? Ішов би ти, друже, своєю дорогою, а то в мене холоне вино.

І Тук повагом підніс келих до рота. Але цієї ж миті почув громовий удар у двері. З губ у ченця зірвалася лайка, і він замалим не випустив з рук посуд. А чийсь гнівний голос тим часом настирливо гукав:

— Гей, хто там! Відчиняй!

— Іди з богом! — гримнув у відповідь чернець. — Я ні в чім не можу тобі допомогти. Якщо знаєш дорогу, то звідси усього кілька миль до Геймвелла.

— Не знаю я дороги, та якби й знав, то все одно нікуди не пішов би. Надворі періщить такий дощ, а у тебе в хижці тепло й сухо, як у вусі. Відчиняй і не патякай!

— А побив би тебе грім. Не даєш побожній людині й помолитися! — сердито буркнув Тук.

Проте, щоб урятувати двері, вирішив відчинити. Запаливши ґнота і гукнувши одного з своїх собак, Тук рушив до дверей, щоб подивитись на непроханого гостя.

Перед ним був ставний лицар у чорній кольчузі, на голові в нього красувався шолом з султаном. Поруч з чужинцем стояв кінь, укритий розкішною попоною.

— Чи не знайдеш чогось на вечерю, чоловіче? — коротко запитав Чорний лицар. — Довелося проситись до тебе на ніч, щоб хоч трохи перепочити.

— Нема куди подіти ані тебе, ані твого коня, пане лицарю. Не знайдеться й кварти води, а не те щоб окрайця хліба.

— Мій чутливий ніс, братику, чує, що в тебе є й поїсти й попити. Тож не погребуй моїм товариством. Я не лишуся в боргу, заплачу за послуги готівкою. Що ж до коня, то прикрий його чим-небудь і постав у затишок за каплицею. — З цими словами лицар сміливо пройшов повз Тука та його собаку у капличку.

Така рішучість припала до душі Туку, і він пробачив грубість гостю.

— Сідай, любий лицарю, — запросив господар, — а я тим часом припну конячину та пошукаю їй трохи зерна. З тобою ж, звичайно, поділюсь вечерею і постіль знайду, але завтра ми ще подивимось, кому з нас належить командувати.

— Охоче! — вигукнув лицар посміхаючись. — За послуги плачу або золотом, або стусанами, що кому до смаку.

Чернець вийшов, але швидко повернувся і підсунув столика до вогню.

— Роздягайся, пане лицарю, знімай з себе зброю й кольчугу та допоможи краще приготувати на стіл, бо я зголоднів, мов вовк.

Коли гість підняв забрало, то на ченця глянули блакитні очі на засмаглому обличчі з розкішною бородою. Коротко підстрижений чуб віддавав золотавим відливом. По всьому видно було, що його вродливий гість має владну вдачу.

Плекаючи надії на те, що лицар їстиме мало, Тук знову сів за вечерю. Він почав поспіхом проказувати молитву і був дуже здивований, коли почув, що гість слово в слово вторить йому латинською мовою. А за хвилину чи дві господар і гість заповзято заходилися поратися коло вина й паштету. Чорний лицар швидко довів, що йому таки справді вкрай необхідно підживитися і відпочити. Дивлячись, як швидко зникає їжа, Тук занепокоївся, але незадоволення не виявляв. Адже гість був дотепним і невпинно сипав жартами. Вино та затишок зробили своє діло, і невдовзі гість та господар так щиро реготали, ніби найкращі в світі друзі. З усього було видно, що Чорний лицар багато мандрував, брав участь у хрестовому поході, понюхав навіть в'язниці і часто-густо наражався на небезпеку. Та зараз він говорив про все це невимушено й легко. Гість щиро сміявся і був такий мастак на вигадку, що Тук аж качався з реготу. Не зогляділися вони, як збіг час і як обоє поснули за столом.

Ранком чернець Тук прокинувся з обважнілою головою і похмурим настроєм. Господар аж остовпів з подиву, коли забачив, що Чорний лицар уже встав, умився і, веселий, паче жайворонок, помішував на вогні паруючу кашу.

— О, який же з мене поганий хазяїн! — вигукнув 'Гук, схоплюючись на ноги. А згодом, коли вони вже сиділи за сніданком, додав:

— Не хочу я, друже, твого золота, яке ти обіцяв учора, а хочу, щоб ти скоріше виїхав звідси, коли, звісно, твоя ласка продовжити свого мандрівку.

— Коли так, то скажи мені, — звернувся до нього лицар, — як розшукати Робіна Гуда, розбійника. У мене до нього доручення від короля. Вчора цілий день я витратив на розшуки, але Робіна Гуда так і не знайшов.

Чернець Тук на це перелякано звів руки до неба і прошепотів:

— Я побожна людина, лицарю, і зовсім не знаюся з ватагою якогось там Робіна Гуда.

— Послухай лишень, я зовсім не збираюся його кривдити, — заспокійливо мовив лицар. — Але мені край треба поговорити з ним віч-на-віч.

— Коли так, то, чого доброго, я й зможу повести тебе до його схованки, — сказав Тук, прикидаючи иодумки, що лицар буде непоганою здобиччю для лісовиків. — Воно й справді, коли живеш у лісі, то не можеш не чути про цих розбійників, хоч моє діло — служити богові.

— То що, ходімо, брате? — мовив Чорний лицар.

І вони, не марнуючи часу на зайві суперечки, рушили до лісу. Лицар їхав верхи на коні, а Тук, понуривши голову, йшов поруч.

Ранок видався ясний і світлий. Прозоре повітря аж бриніло від солодких пахощів осені, а свіжий вітерець п'янив серця заповзятих мисливців. Природа, здавалось, тішилася та раділа усьому живому. Лицар, вдихнувши на повні груди свіжого повітря, раптом вигукнув у захваті:

— О! Хіба знайдеться ще де-небудь краще місце жити, ніж цей зелений ліс? Чи зможе зрівнятися з ним будь-то яка столиця?

— Авжеж не зможе, — відповів Тук, усміхаючись.

В серці у нього раптом запалився вогник ніжного почуття до цього славного незнайомця.

Та ледве вони від'їхали миль за три від каплички, як попереду розсунулись кущі і шлях їм заступив добре зодягнений чоловік з золотавим кучерявим чубом. Він простягнув руку і взяв лицаревого коня за вуздечку.

Це був Робін Гуд.

Він іще оддалік упізнав Тука й відразу ж розгадав його намір.

Тук удав, ніби бачить Робіна Гуда вперше.

— Стій! — вигукнув Робін. — Сьогодні я чергую на шляху і зупиняю всіх перехожих для перевірки.

— А яка це птиця наважилася затримувати мене? — спокіним голосом звернувся до незнайомця лицар. — Я ніколи не корився одній людині.

— Якщо так, то будуть й інші, — відповів Робін, ляснувши в долоні.

За мить з кущів вийшло з десяток дужих хлопців.

— Ми — володарі лісу, пане лицарю, — сказав Робін. — Оці зелені шати — наш дім. А живемо ми на ті мізерні подачки, які дають нам час від часу святі отці та чуйні лицарі. За вами церква і закон, то вам, звісно, не бракує золота. А нам? Нам доводиться благати вас, щоб ви трохи поділилися своїми грошенятами.

— Та я, добродію, всього-на-всього бідний монах, — заблагав Тук. — Я їду в храм святого Дунстана, і коли ваша ласка, то пустіть мене з богом.

— Побудете трохи з нами, — зауважив Робін Гуд, приховуючи посмішку. — Ми не станемо вас затримувати і скоро відпустимо.

Тоді озвався Чорний лицар:

— Але ж ми посланці короля. Його величність теж тут поблизу і хотів би поговорити з Робіном Гудом.

— Хай боронить короля бог! — відповів Робін, знімаючи на знак пошани капелюха. — Хай йому щастить в усьому! Я — Робін Гуд, але я прокляв би того, хто наважився б повстати проти законної влади нашого володаря!

— Обережніше! — застеріг його Чорний лицар. — Дивися, щоб часом не довелося проклясти себе.

— Ні, цього не буде, — відповів Робін. — Король ще не мав відданішого слуги, ніж я. Я ніколи й крихти не взяв у нього, хіба що забив кілька оленів, аби не померти з голоду. Мої найлютіші вороги — це святі отці, барони та поміщики, що ссуть кров з нещасного люду. Та все ж я радий, — вів далі Робін, — що зустрів вас тут. Перш ніж поїдете звідси, ви будете моїм гостем, скуштуєте наших лісових страв.

— Але цікаво, яку суму ви призначите за своє пригощення? — поцікавився лицар. — Адже я чув, що ваші обіди дорогі.

— Ні, — перебив його Робін, махнувши рукою. — Ви посланець короля, а тому нам байдуже, чи є у вашому гаманці гроші, чи ні.

— У мене всього кілька монет золотом. За два тижні, що пробув я з королем та лордами у Ноттінгемі, добренько-таки витратився.

Робін Гуд узяв з рук лицаря гаманця й полічив гроші. Половину він оддав своїм хлопцям, щоб випили за здоров'я його величності, а другу половину Робін повернув лицарю.

— Сер, — звернувся він до гостя чемно. — Візьміть ці гроші на свої витрати. Вони вам здадуться, адже ви знаєтеся і з королем, і з лордами.

— Красно дякую! — відповів гість, посміхаючись. — А тепер веди мене до свого зеленого палацу.

І всі рушили углиб лісу. Попереду йшли лісовики, за ними верхи на коні Чорний лицар, збоку простували Робін Гуд та чернець Тук, за всіма знову гурт лісовиків.

Ось так і прибули всі на галявину перед печерою поблизу Бернесдейля. Там, просурмивши тричі в ріжок. Робін скликав решту своїх хлопців до гурту. Ті не барилися, і невдовзі зібралася уся ватага. Проходячи повз свого ватажка, кожен уклонявся йому і сідав на призначене місце.

Подали обід. Та ще який обід! На вустах у зголоднілих чоловіків заграли щасливі усмішки.

Перед обідом, як і годиться, послухали молитву ченця Тука. Потім Робін Гуд підняв високо келих і запросив гостей до обіду.

— Ну, братці, час розпочинати. Прошу, не соромтеся і пригощайтеся вволю. За нашого дорогого гостя, посланця його величності, за здоров'я нашого короля!

Гість з належною гідністю відповів на тост, і келих пішов кружляти під схвальні вигуки ватаги.

— За короля Річарда! — ревли хлопці, аж луна котилась лісом.

По обіді Робін мовив до гостя:

— Зараз ви побачите, чим ми займаємось і як живемо, щоб потім змогли про все розказати його величності королю.

Робін Гуд подав команду. Лісовики підвелися і приготувалися до стрільби з лука.

Розміри цілей просто вражали лицаря. Вони були падго маленькі. За ціль правив вінок з троянд, почеплений на палицю, яку встромили в землю на дальньому кінці галявини. Тому, хто не влучить у центр і зіб'є вінок, судилося мати справу з кулаком ченця Тука.

— Хо… хо!.. — зареготав лицар, дивлячись, як його вчорашній приятель підвівся і, засукавши рукава, підготувався до виконання своїх обов'язків. — Отакої, друже, виходить, ти і є чернець Тук!

— А хіба я коли-небудь заперечував це? — відповів Тук, не зовсім задоволений, що викрив себе. — Кара не забороняється церковними законами. Цим неслухняним вівцям від неї тільки користь.

Лицар не відповів на ці слова, хоч в очах у нього і спалахнув загадковий вогник.

Змагання, нарешті, розпочалися. Перший стріляв Давід з Донкастера. Він влучно пустив стрілу крізь вінок. За ним Алан Дейль, потім Маленький Джон і Стютлі, далі Вілл Пурпуровий та всі інші. З подиву у лицаря аж дух забило. Кожна стріла лягала просто в ціль. Та ось надійшла черга Мідла, відомого нам мідника Як на горожанина стріляв він досить добре і досі не знав, що таке невдача. Однак цього разу щастя зовсім одвернулося від нього. Він схибив. Стріла на якийсь дюйм майнула повз вінок.

— Йди-но сюди, голубе, — мовив Маленький Джон вкрадливим тоном. — Ченчик висповідає тебе своїм кулачищем.

Мідник зіщулився так, ніби він уже одержав ляща, й завагався, але Артур Бленд та Вілл Стютлі схопили його попід руки і силою потягли до обраного судді. Здоровенний кулачище ченця Тука майнув у повітрі й аж прилип до вуха бідолахи. Мідяр заорав носом у землю і покотився по зеленій траві. Якби не кущ, то невідомо, де б він зупинився. Зачепившися за кущ і вистромивши голову з-поміж зелених віт, Мідл потер вухо і, блимаючи, звів до неба очі, ніби це звідти впала на нього кара божа.

Присутні голосно зареготали, а Чорний лицар аж за боки брався. Від реготу в нього на очах виступили сльози.

За Мідлом зазнали невдачі й інші. Але й вони не уникли кари. У Мідла навіть трохи відлягло від серця, коли вік побачив, як один по одному на траву, мов груші, котилися його товариші. Нарешті дійшла черга й до Робіна Гуда. Неквапливо він поклав на тятиву стрілу і ретельно прицілився. Але, на лихо, до стріли було погано припасовано перо, і вона, відхилившись убік, збочила на цілих три пальці од вінка.

Рев збудження покотився лісом, адже не часто бачиш, як хибить отаман. Робін Гуд у розпачі шпурнув лука на землю.

Хай йому грець! Помітив, що погано припасоване перо, коли стріла вже зірвалася.

Раптом, схопивши лука знову, він блискавично одна за одною пустив ще три стріли, і кожна з них промчала крізь самий центр мішені.

— О сили небесні! — пробурмотів Чорний лицар. — Ніколи ще мені не доводилося бачити такої майстерності.

— Добре стріляєш, отамане! Але це не звільняє тебе від кари за перший постріл. Отож підійди, будь ласка, і отримай свою частку.

— Ні, це несправедливо! — заперечив Робін. — Як член моєї ватаги наш шановний каратель не має права піднімати на мене руку. Краще ви, лицарю, як посланець короля, заступіть чепця Тука.

— Ні! — запротестував Тук. — Ти забуваєш, сину мій, що я представник церкви, а церква вища навіть за короля.

— Тільки не в Англії, — зауважив лицар владним голосом і. зводячись на ноги, додав: — Я виконаю твоє прохання, отамане.

— Це ще побачимо, шановний лицарю! — ревнув Тук. — Хіба я не казав тобі вчора, сер, що ми ще подивимося, хто з пас двох гідний цього? Зараз ми поміряємося силами і в такий спосіб вирішимо, кому з нас випадає карати Робіна Гуда.

— Хай буде так! — мовив Робін. — Хоч мені й не хотілося б втручатися в суперечки церкви та держави.

— І я згоден! — підтримав його лицар. — Мірятися так мірятися. Адже це не важко буде зробити. Іди сюди, отче, та вдар мене так, як твоїй душі заманеться. Бий перший!

— Хоч у тебе, лицарю, й шолом на голові, — сказав чернець Тук, — та біс з ним! Все одно заореш носом.

Ще раз майнув у повітрі засмаглий кулачище Тука і, гупнувши, наче приваривсь до вуха лицаря. Проте, на подив присутніх, той не тільки не впав, а навіть не поточився, він лише злегка нахилився корпусом назад, щоб зменшити силу удару.

З грудей у присутніх вихопився вигук схвалення — адже мало хто з них не відчув на власній шкурі, чого вартий кулак Тука.

— Тепер моя черга, — стримано сказав лицар, знімаючи з рук рукавиці і відкидаючи їх геть.

Удар! І чернець Тук дав сторчака.

Присутні засміялися. Не сміявся лише Робін Гуд.

«От і маєш. З вогню та в полум'я, — подумав він, — було б набагато краще мати справу з кулаком ченця Тука».

Справді, становище Робіна Гуда було досить-таки незавидне. У незнайомця не м'язи, а справжня криця. Та тут сама доля врятувала ватажка. Пролунав звук сурми, і на галявині з'явився цілий загін лицарів.

— До зброї! — вигукнув Робін, хапаючи свого меча та лука.

— Це Річард Лі, — вигукнув хтось, коли загін наблизився.

Так, це був він. Давши коневі остроги, сер Річард влетів до табору, спішився і став навколішки перед Чорним лицарем. Лісовики скам'яніли з несподіванки та подиву.

— Бачу, ваша величносте, що ви могли б обійтися й без нашої допомоги, — сказав покірливо Річард Лі.

— Та це ж король! — вигукнув Вілл Пурпуровий.

— Король! — повторив Робін Гуд після хвилинного заціпеніння.