Розкоші і злидні куртизанок

ЧАСТИНА ПЕРША ЯК КОХАЮТЬ ВЕСЕЛІ ДІВЧАТА

1824 року на останньому балу в Опері багато масок були вражені красою юнака, що походжав по коридорах і фойє, наче особа, що чекає жінку, яку несподівані обставини затримали дома. Секрет такої ходи, то лінивої, то поквапливої, відомий тільки старим жінкам і заслуженим гультяям. Коли стільки народу збирається для побачень, юрба мало стежить за юрбою, інтереси її палкі, саме безділля заклопотане. Молодий денді так захопився уважним шуканням, що навіть не помічав свого успіху; глузливо-захоплених вигуків деяких масок, серйозного подиву, уїдливих дотепів, найніжніших слів — нічого цього він не чув і не бачив. Хоча краса ставила його в ряд з тими рідкими відвідувачами балів у Опері, що приїздять сюди заради пригоди і чекають її так, як чекали щасливої ставки в рулетку ще за життя Фраскаті[2], — він здавався по-міщанськи впевненим у своєму успіхові; очевидно, він був героєм однієї з тих таємниць з трьома учасниками, таємниць, які становлять саму суть маскарадів у Опері і відомі лише тим, хто в них відіграє певну роль; адже для молодих жінок, які відвідують бал тільки для того, щоб сказати: “Я бачила”, для провінціалів, для недосвідчених юнаків, для іноземців Опера має бути в такому разі палацом утоми й нудьги. Для них ця чорна юрба, то повільна, то покваплива, що товчеться, в’ється, крутиться, повертається, піднімається, спускається, — подібна до мурашок на купі дерева, — не більше зрозуміла, ніж Біржа для селянина з Нижньої Бретані, який і не чув про існування гросбуха. У Парижі чоловіки, за рідкими винятками, не маскуються; чоловік у доміно[3] здається смішним. У цьому виразно виявляється національний характер. Люди, що бажають приховати своє щастя, можуть піти на бал в Опері, але не потрапити туди, а маски, змушені за будь-яку ціну ввійти, негайно виходять звідти. Одне з найцікавіших видовищ — це метушня біля входу, що утворюється з самого початку балу, коли потік людей, які тікають, зіштовхується з тими, які піднімаються туди. Отже, чоловіки в масках — це або ревнивці, що прийшли шпигувати за своїми жінками, або жонаті зальотники, що уникають шпигунства з боку своїх дружин; в обох випадках ситуація однаково комічна. Тим часом юнака непомітно для нього переслідувала маска вбивці — гладкий і маленький чоловік, що котився, мов барило. Кожен постійний відвідувач Опери вгадав би в цьому доміно адміністратора, маклера, банкіра, нотаріуса, взагалі будь-якого буржуа, що підглядає за зрадницею. Справді, у вищому товаристві ніхто не бігає за доказами ганьби. Вже кілька масок встигли, сміючись, показати одна одній на цього дивовижного чоловіка, інші гукали його, дехто з молоді глузував з нього; його кремезна фігура і манери виявляли підкреслену зневагу до всіх цих марних спроб зачепити його. Він ішов слідом за юнаком, наче переслідуваний дикий кабан, який не звертав уваги ні на свист куль біля вух, ні на гавкання собак позаду себе. Хоча, на перший погляд, і розвага і турботи вкрилися однаковим уславленим венеціанським чорним убранням, хоч і переплуталось усе на балу в Опері, але окремі кола паризького товариства знову зустрічаються там, пізнають і спостерігають одні за одними. Для деяких обізнаних є такі точні ознаки, за якими вони можуть читати цю чорну книгу інтересів, як цікавий роман. Отже, для постійних відвідувачів було ясно, що цей чоловік — не щасливий зальотник, бо в такому разі він мав би якусь умовну позначку — червону, білу або зелену, яка говорить про наперед передбачений успіх. Чи йшлося тут про помсту? Побачивши маску, що так близько йшла за щасливцем-юнаком, дехто з нероб знову придивлявся до того гарного обличчя, на якому позначалося божественне сяйво втіхи. Юнак викликав зацікавлення; чим далі йшов він, тим більше зростала цікавість. Адже все в ньому виявляло елегантні звички. За фатальним законом нашої епохи, цей чарівний юнак, якого ще недавно душила серед Парижа залізна рука злиднів, — і фізично і морально не дуже відрізнявся від найвитонченішого, найвихованішого з синів якого-небудь герцога або пера. Можливо, краса, молодість маскували в ньому глибокі безодні, як і в багатьох молодих людей, що бажають відігравати роль у Парижі, не маючи потрібного для своїх претензій капіталу, і щодня ризикують усім ради всього, приносячи жертви Випадкові — найбільш шанованому богові цього міста королів. А втім, його вбрання, його манери були бездоганні, він топтав класичні паркети фойє, як постійний відвідувач Опери. Хто ж не помічав, що тут, як і в усіх сферах Парижа, є така манера поводитись, яка виявляє, хто ви, що ви робите, звідки прийшли і чого хочете!

— Гарний юнак! Звідси зручніше повернутися, щоб подивитись на нього, — сказала маска, в якій постійні відвідувачі Опери вгадували світську даму.

— Хіба ви його не пригадуєте? — відповів їй її кавалер. — Адже пані дю Шатле рекомендувала його вам...

— Як! Це той самий син аптекаря, в якого вона закохалась і який став журналістом, коханець мадемуазель Коралі?

— Я гадав, що він надто низько впав, щоб колись знову піднятися; не розумію, як він може знову з’являтись у паризькому світі, — сказав граф Сікст дю Шатле.

— Він тримається, як князь, — сказала маска, — і навряд чи та актриса, з якою він жив, навчила його цього; моя кузина, що знайшла його, не зуміла його відшліфувати. Хотілося б мені знати, хто коханка цього Саржіна[4]. Розкажіть мені що-небудь з його життя, щоб я могла його заінтригувати.

У цей час широкоплеча маска особливо пильно приглядалась до цієї пари, що, пошепки розмовляючи, йшла за юнаком.

— Любий пане Шардон, — сказав префект Шаранти, беручи того денді під руку, — рекомендую вам особу, яка бажає поновити з вами знайомство...

— Любий граф Шатле, — відповів юнак, — ця особа відкрила мені, наскільки смішне те ім’я, що ви мені даєте. Королівський наказ повернув мені ім’я моїх предків з боку матері — Рюбампре. Хоч газети оголосили про цей факт, але він стосується такої незначної особи, що я не соромлюся нагадувати про нього моїм друзям, моїм ворогам і тим, хто байдужий до мене; ви можете зарахувати себе до якого хочете розряду, але я певен, що ви не засудите того заходу, якого я вжив за порадою вашої дружини, коли вона була ще тільки пані де Баржетон.

Цей тонкий дотеп викликав усмішку маркізи, але префекта Шаранти вій примусив нервово здригнутись.

— Скажіть їй, — додав Люсьєн, — що я тепер маю червоний герб з лютим биком зі срібла на зеленому полі...

— Лютим... зі срібла... — повторив Шатле.

— Пані маркіза пояснить вам, якщо ви не знаєте, чому цей старий герб кращий, ніж камергерський ключ і золоті бджоли Імперії на вашому гербі, що приводять у відчай пані Шатле, народжену Негрпеліс д’Еспар, — жваво промовив Люсьєн.

— Якщо ви мене впізнали, я вже не можу вас заінтригувати і не можу висловити, наскільки ви інтригуєте мене, — сказала йому пошепки маркіза д’Еспар, вражена зухвалістю й апломбом цього чоловіка, якого вона колись зневажала.

— Дозвольте мені в такому разі, пані, зберегти єдиний шанс на те, щоб бути предметом ваших думок, залишаючись у цьому таємничому сутінку, — сказав він, усміхаючись, як людина, що не хоче ризикувати забезпеченим щастям.

Маркіза не могла стримати ледве помітного сухого руху, відчувши себе “зрізаною”, як кажуть англійці, точним висловом Люсьєна.

— Вітаю вас зі зміною становища, — сказав граф де Шатле Люсьєнові.

— Приймаю ваше привітання з таким самим почуттям, — відповів Люсьєн, вклоняючись маркізі з безмежною елегантністю.

— Фат! — шепнув граф пані д’Еспар, — він таки нарешті завоював собі предків.

— Коли на нас спадає зухвалість таких юнаків, вона майже завжди свідчить про любовне щастя в дуже високих сферах; а серед осіб вашого віку вона є ознакою невдачі. Отже, мені хотілося б взнати, яка з наших подруг взяла цього красеня під свою опіку; тоді я, мабуть, змогла б розважитись сьогодні ввечері. Анонімна записка, яку я одержала, це, очевидно, злісна витівка якої-небудь суперниці, адже в ній йдеться про цього юнака; його зухвалість, мабуть, кимось йому продиктована; простежте за ним. Я візьму під руку герцога де Наваррена, ви мене легко знайдете.

У ту саму хвилину, коли пані д’Еспар підходила до свого родича, таємнича маска стала між нею та герцогом і сказала їй на вухо:

— Люсьєн вас любить, він автор записки; ваш префект — найгірший його ворог, чи міг він зізнатися при ньому?

Незнайомець пішов, залишивши пані д’Еспар ще більше здивованою. Маркіза не знала в товаристві нікого, хто міг би зіграти роль цієї маски, вона злякалася пастки, сіла в куточку і сховалась. Граф Сікст дю Шатле, якому Люсьєн урізав його гордовите “дю” з афектацією, що свідчила про давно вимріяну помсту, пішов віддалік слідом за цим дивним денді і скоро зустрів молодого чоловіка, з яким він наважився говорити відверто.

— Слухайте, Растіньяк, бачили ви Люсьєна? Він у новій шкурі!

— Якби я був таким красенем, як він, я був би ще багатшим, ніж він, — відповів елегантний юнак легковажним тоном, але з відтінком аттичної глузливості.

— Ні, — сказала йому на вухо товста маска, відповідаючи на тисячу насмішок однією — самим лише тоном, яким вона вимовила це односкладове слово.

Растіньяк був не з тих, хто мовчки ковтає образи, але тут він був немов вражений громом і дозволив залізній руці, яку не в силах був скинути, завести його в нішу вікна.

— Ви, молодий півнику з курника матусі Воке, ви, що не наважились захопити мільйони батька Тайфера, коли найважче вже було зроблено, знайте, в інтересах вашої особистої безпеки, що в разі якщо ви не будете поводитися з Люсьєном, як з улюбленим братом, ви — в наших руках, тоді як ми — не в ваших. Мовчання й відданість, — або я встряну у вашу гру і перекину ваші кеглі. Люсьєн де Рюбампре перебуває під опікою найвищої в наші дні влади — церкви. Обирайте між життям і смертю. Ваша відповідь?

Растіньяк остовпів, немов людина, що заснула в лісі і прокинулася поруч із голодною левицею. Він злякався, але без свідків: найвідважніші люди піддаються страхові в таку хвилину.

— Тільки він може знати... і наважитись... — сказав він півголосом.

Маска стиснула йому руку, щоб не дати закінчити фразу:

— Робіть так, начебто це був він, — сказала вона.

Тоді Растіньяк повівся, як мільйонер на проїжджій дорозі, побачивши себе під прицілом бандита: він зразу капітулював.

— Любий граф, — сказав він Шатле, повернувшись до нього, — якщо становище ваше вам дороге, то поводьтеся з Люсьєном де Рюбампре, як з людиною, що колись підніметься значно вище за вас.

У маски вихопився ледве помітний жест задоволення, і вона пішла слідом за Люсьєном:

— Ви дуже швидко змінили свою думку про нього, друже мій, — відповів справедливо здивований префект.

— Так само швидко, як ті, що належать до центру і голосують з правими, — відповів Растіньяк цьому депутатові-префекту, який кілька днів тому перестав голосувати за міністерство.

— Хіба тепер є погляди? Є тільки інтереси, — відгукнувся де Люпо, почувши їх розмову. — Про що саме йдеться?

— Про вельможного пана де Рюбампре; Растіньяк хоче мене переконати, що це значна персона, — відповів депутат генеральному секретареві.

— Любий граф, — поважно відповів де Люпо, — пан де Рюбампре — найдостойніший молодий чоловік, і він має таку високу протекцію, що я був би радий поновити своє знайомство з ним.

— Дивіться, він зараз потрапить в осине гніздо крутіїв нашої епохи, — сказав Растіньяк.

Троє співрозмовників обернулись до кутка, де зібралось кілька більш-менш уславлених дотепників і чимало франтів. Ці пани ділилися своїми враженнями, обмінювались дотепами і уїдливими зауваженнями, намагаючись розвеселитись або чекаючи якої-небудь розваги. У цьому гурті, досить дивного складу, були люди, з якими Люсьєна колись споріднювали стосунки, сповнені явної доброзичливості і прихованих каверз.

— Ну, Люсьєн, дитино моя, коханий мій, ось ми знов полагодились, підлатались. Звідки це ми? Це ми знов осідлали коня за допомогою подарунків із будуару Флоріни? Браво, хлопче! — сказав йому Блонде, випускаючи руку Фіно з тим, щоб фамільярно схопити Люсьєна за талію і притиснути до своїх грудей.

Андош Фіно був власником журналу, в якому Люсьєн працював майже задарма; Блонде збагачував його своїм співробітництвом, мудрістю своїх порад і глибиною своїх думок. Фіно і Блонде уособлювали собою Бертрана і Ратона[5], тільки з тією відмінністю, що лафонтенівський кіт, врешті, помітив свою дурість, а Блонде, хоч і помічав, що його обдурюють, а все ж служив Фіно. Цьому блискучому найманцю пера справді довгий час довелось бути рабом. Фіно приховав брутальну волю під незграбною зовнішністю, під машкарою зухвалої дурості, здобреної дотепністю, як хліб чорнороба часником. Він умів приберегти все — ідеї і монету, — що назбирав на ниві безладного життя літераторів і політичних ділків. Блонде, на своє нещастя, віддав свої сили на службу власним порокам і лінощам. Завжди перебуваючи в скруті, він належав до злиденного клану тих видатних людей, які можуть усе зробити для добробуту інших, і нічого — для свого власного, — тих Аладінів, що позичають іншим свою лампу. Ці дивні порадники мають проникливий і точний розум, поки не втручаються особисті інтереси. В них діє не рука, а голова. Звідси їхня розбещеність, осуд з боку тих, хто нижчий розумом. Блонде ділився гаманцем з товаришем, якого він образив напередодні, він обідав, пив, ночував з тим, кого міг зарізати завтра. Його кумедні парадокси виправдували все. Вважаючи весь світ за жарт, він не хотів, щоб і до нього самого ставилися серйозно. Молодий, всіма любимий, майже уславлений, щасливий, вій не дбав, як Фіно, про те, щоб збити собі статки, потрібні для літньої людини. Люсьєнові треба було значно більше сміливості, щоб зрізати Блонде так само, як він тільки що зрізав пані д’Еспар і Шатле.

На жаль, утіхи чванливості перешкоджали в ньому проявам гордості — цієї справжньої основи багато чого великого. Його чванливість справляла перемогу під час попередньої зустрічі: він показав себе багатим, щасливим і зневажливим до двох осіб, які колись зневажали його, бідного і знедоленого. Але чи міг він, поет, грубо порвати, немов старий дипломат, з двома, так би мовити, друзями, що давали йому притулок у дні злиднів і недолі? Ганебна спілка єднала колись його, Фіно і Блонде, вони вкупі поринали в оргії, які поглинали не тільки гроші їхніх кредиторів. Наче солдат, що не вміє користуватися своєю відвагою, Люсьєн зробив тоді те, що робить багато парижан: він знову принизив свою гідність, прийнявши руку Фіно, не ухилившись від ласки Блонде. Всякий, хто був колись або й досі причетний до журналістики, змушений вклонятися людям, яких він зневажає, всміхатися найгіршому ворогові, миритися з найсмердючішими підлотами, бруднити свої руки, бажаючи відплатити своїм ворогам їхньою ж монетою. Звикаєш бачити, як роблять лихо, і не втручатися; спочатку згоджуєшся, потім сам робиш. Нарешті душа, заплямована ганебними й безнастанними компромісами, дрібнішає, пружини благородних думок іржавіють, шарніри тривіальності протираються і починають крутитися самі собою. Альцести стають Філентами[6], характери розслаблюються, таланти розпорошуються, віра в прекрасні твори зникає. Той, хто хотів пишатися своїми сторінками, витрачається на мізерні статті, які власне сумління рано чи пізно визначить як погані вчинки. Збираєшся, як Лусто, як Верну, стати великим письменником, — а виявляється, що став безсилим писакою. Тому не можна надто вшановувати людей, у яких характер стоїть на височині таланту, які вміють, як-от д’Артез, ступати твердою ходою серед рифів літературного життя. Люсьєн не знайшов відповіді на лестощі Блонде; розум цієї людини, яка не дарма ж зіпсувала його колись, зберігав для нього непереможну звабливість; крім того, Блонде мав прекрасне становище в товаристві через свої зв’язки з графинею де Монкорне.

— Ви одержали спадщину від якогось дяді? — глузливо запитав Фіно.

— Я стрижу дурнів, як і ви, — відповів у тон йому Люсьєн.

— У пана, мабуть, є свій журнал чи газета? — провадив Андош Фіно із зухвалою самовпевненістю, яку зазвичай виявляє експлуататор до експлуатованого.

— У мене є щось краще, — відповів Люсьєн; його чванливість, вражена підкресленою самовпевненістю головного редактора, повернула йому усвідомлення його нового становища.

— Що ж таке ви маєте, любий?..

— У мене є своя партія.

— Є така партія Люсьєна? — всміхнувся Верну.

— Фіно, ось тебе й випередив цей хлопець! Я тобі казав, що так буде. Люсьєн талановитий, ти його не пильнував, ти його експлуатував. Кайся, гладкий дурило! — провадив Блонде.

Чуйний, як кабарга, Блонде помітив у голосі, у жесті, у виразі обличчя Люсьєна чимало таємниць; підмащуючи його, він у той же час зумів затягти своїми словами вуздечку. Він хотів узнати причину повернення Люсьєна до Парижа, його плани, його засоби існування.

— На коліна перед вищістю, якої в тебе ніколи не буде, хоч ти й Фіно! — провадив він. — Визнай негайно, що пан — із числа тих сильних людей, яким належить майбутнє: він наш! Дотепний і гарний — чи не повинен він досягти успіху твоїми ж таки quibuscumque viis?[7] Ось він у своїй добрій міланській броні, з могутнім кинджалом, напіввитягнутим із піхов, і з піднятим стягом! Їй-богу! Люсьєн, де це ти вкрав цей гарненький жилет? Тільки кохання може відшукати таку матерію. А де саме ми живемо? Мені зараз треба мати адреси друзів, бо я не маю де ночувати. На сьогоднішній вечір Фіно вигнав мене під вульгарним приводом любовної удачі.

— Любий мій, — відповів Люсьєн, — я дотримуюсь аксіоми, за допомогою якої можна з певністю прожити спокійно: Fuge, late, tace![8] Я залишаю вас.

— Але я тебе не залишу, доки ти не поквитаєшся зі мною за один священний борг, — скромненька вечеря, га? — сказав Блонде, який надто полюбляв гарну їжу і прагнув, щоб його частували, коли не мав грошей.

— Яка вечеря? — спитав Люсьєн, не стримавши нетерплячого жеста.

— Ти не пам’ятаєш? Ось із чого видно, що друг благоденствує: він утратив пам’ять.

— Він знає, що винен нам, я ручуся за його серце, — підхопив жарт Блонде.

— Растіньяк, — сказав Блонде, беручи під руку молодого франта в ту хвилину, коли він підходив у глибині фойє до колони, біля якої стояли ці, так би мовити, приятелі, — йдеться про вечерю: ви візьмете участь... Хіба тільки цей пан, — провадив він серйозно, показуючи на Люсьєна, — не буде вперто відмовлятись від боргу честі; він це може.

— Ручуся, що пан де Рюбампре не здатний на це, — сказав Растіньяк, який і не думав про містифікацію.

— Ось Біксіу! — скрикнув Блонде. — Він теж буде: без нього завжди чогось не вистачає. Без нього шампанське склеює мені язик, і все здається мені прісним, навіть перець дотепів.

— Друзі мої, — сказав Біксіу, — я бачу, що ви зібралися навколо сьогоднішнього чуда; наш дорогий Люсьєн знов починає Овідієві метаморфози. Так само, як боги перетворювалися на дивні овочі і подібне до них, щоб зваблювати жінок, так він перетворив Шардона[9] на дворянина, щоб звабити — кого? Карла X! Любий Люсьєн, — провадив він, взявши його за ґудзик фрака, — журналіст, що стає вельможею, заслуговує на чудову бучу. На їх місці, — сказав нещадний насмішник, показуючи на Фіно і Верну, — я б тебе зачепив у газеті; ти б їм дав сотню франків — десять шпальт дотепів.

— Біксіу, — сказав Блонде, — амфітріон для нас священний протягом доби перед і півдоби після бенкету: наш іменитий друг частує нас вечерею.

— Аякже! Якже! — підхопив Біксіу. — Хіба це не потрібна справа — врятувати велике ім’я від забуття, наділити вбогу аристократію талановитою людиною? Люсьєн, преса поважає тебе, свою колишню найкращу оздобу; ми тебе підтримаємо. Фіно, передову в столичній газеті! Блонде, підступну статтю на четвертій сторінці твого журналу! Оголосимо про вихід з друку найкращої книги нашої доби “Стрілець Карла IX!” Благатимемо Доріа видати якнайшвидше “Маргаритки” — ці божественні сонети французького Петрарки! Понесімо нашого друга на щиті з гербового паперу, який створює і руйнує репутації!

— Якщо ти хочеш вечеряти, — звернувся Люсьєн до Блонде, бажаючи позбутись цієї банди, що загрожувала зрости, — здається, тобі не було потреби вдаватись до гіпербол і парабол зі старим другом, немов це якийсь дурень.

До завтрашнього вечора, у Лоентьє[10], — швидко сказав він, побачивши якусь жінку, що підходила, і кинувся до неї.

— О! О! О! — сказав Біксіу щоразу, змінюючи тон з кожним вигуком немов упізнаючи маску, назустріч якій кинувся Люсьєн. — Це варто підтвердити!

І він пішов слідом за гарною парочкою, випередив її, оглянув пронизливим оком, і повернувся, чим дуже були задоволені всі ці завидники, що цікавились, звідки походить зміна долі Люсьєна.

— Друзі мої, ви здавна знаєте, як щастить вельможному панові де Рюбампре, — сказав їм Біксіу, — це колишній “щур”, що був у де Люпо.

“Щури” були одним із розкішних збочень, поширених на початку цього століття, а тепер забутих. “Щур” слово застаріле, — означало дівчинку десяти-одинадцяти років, статистку якого-небудь театру, найчастіше — Опери, яку розпусники виховували для пороку й безчестя. “Щур” був чимсь на зразок інфернального пажа, хлопчиськом жіночої статі, якому дарували всякі вихватки. “Щур” міг все робити, його треба було остерігатись, як небезпечної тваринки; він вносив у життя елемент веселощів, як колишні Скапени, Сганарелі і Фронтени в старовинній комедії. “Щури” коштували надто дорого: вони не давали ні честі, ні користі, ні втіхи, мода на них пройшла так радикально, що тепер мало хто знав про цю інтимну деталь елегантного побуту до Реставрації, поки деякі письменники не взяли цього “щура”, як новий сюжет.

— Як, занапастивши Коралі, Люсьєн забере в нас і Торпіль[11]? — сказав Блонде.

При цьому імені в маски атлетичної будови вихопився жест, хоч і стриманий, але помічений Растіньяком.

— Це неможливо! — відповів Фіно, — Торпіль не має й копійки для нього; мені казав Натан, що вона позичила у Флоріни тисячу франків.

— О панове, панове!.. — сказав Растіньяк, намагаючись захистити Люсьєна від таких огидних обвинувачень.

— Та що, — скрикнув Верну, — хіба колишній “утриманець” Коралі такий манірний.

— О! Саме ця тисяча франків, — сказав Біксіу, — доводить мені, що друг наш Люсьєн живе з Торпіль...

— Якої непоправної втрати зазнав цвіт літератури, науки, мистецтва й політики! — сказав Блонде. — Торпіль — єдина з веселих дівчат, яка є матеріалом для прекрасної куртизанки. Освіта її не зіпсувала, вона не вміє ні читати, ні писати: вона б зрозуміла нас. Ми дали б нашій добі одну з тих прекрасних Аспазій, без яких не обходилося жодне велике століття. Дивіться, як Дюбаррі прекрасно пасує до вісімнадцятого століття, Нінон де Ланкло до сімнадцятого, Маріон де Лорм до шістнадцятого, Імперіа до п’ятнадцятого, Флора — до римської республіки, яку вона зробила своєю спадкоємицею і яка сплатила державний борг цією спадщиною! Чим був би Горацій без Лідії, Тібулл без Делії, Катулл без Лесбії, Проперцій без Цинтії, Деметрій без Ламії — жінок, завдяки яким вони уславились?

— Блонде, що говорить у фойє Опери про Деметрія, вже надто нагадує “Journal des Débats”[12], — сказав Біксіу на вухо сусідові.

— А чим була б імперія цезарів без усіх отих цариць? — провадив Блонде. — Лаіса і Родопа — це Греція і Єгипет. Всі вони, зрештою, є поезією свого віку. Цієї поезії бракувало Наполеонові, адже вдова його великої армії — це не більш як казармений жарт; у революції була поезія, бо в неї була пані Тальєн[13]! Тепер у Франції, де кожен може владарювати, трон, безперечно, вільний. Спільними силами ми могли б створити королеву. Я б дав Торпіль тітку, бо, як добре відомо всім, мати її вмерла на полі безчестя; дю Тільє оплатив би їй будинок, Лусто — екіпаж, Растіньяк — лакеїв, де Люпо — кухаря, Фіно — шапочки (Фіно не зміг стримати руху, діставши цю насмішку у вічі); Верну дав би їй рекламу, Біксіу — свої дотепи! До вашої Нінон приїздила б розважатись аристократія, ми б привели туди художників під загрозою вбивчих статей у пресі. Нінон II чарувала б своєю зухвалістю і вражала б розкошами. Вона мала б свої погляди. У неї читали б заборонені драматичні шедеври, які, в разі потреби, навмисно для цього й написали б. Вона не була б лібералкою, — куртизанки, по суті, монархістки. Ах, яка втрата! Маючи обійняти цілу добу, вона милується з якимось юнаком! Люсьєн вимуштрує її для себе, немов мисливську собаку!

— Жодна з тих впливових жінок, яких ти назвав, не тинялись на вулиці, — сказав Фіно, — а цей гарненький “щур” вивалявся в багні.

— Як насіння лілеї в перегної, — підхопив Верну, — вона там покращала й розквітла. Ось її перевага. Хіба не треба знати все, щоб створювати в усьому сміх і радощі?

— Він має рацію, — сказав Лусто, який до цього часу мовчки спостерігав. — Торпіль уміє сміятись і смішити. Це вміння великих авторів і великих акторів належить тому, хто пройшов через усі соціальні глибини. У вісімнадцять років ця дівчина знала вже найвищі розкоші й найгірші злидні, знала чоловіків з кожної верстви. Вона наче тримає магічну паличку, розв’язуючи нею брутальні апетити, стримувані силоміць у чоловіків, які ще зберігають мужність, займаючись політикою, наукою, літературою або мистецтвом. Немає в Парижі такої жінки, яка могла б, як вона, сказати тварині: “Виходь!” і тварина залишала свою клітку та поринала в ексцеси; вона загодовує вас по горло, вона допомагає вам пити, курити. Одне слово, ця жінка, як сіль, оспівана у Рабле: кинута на матерію, вона її оживлює і підносить до чудесних сфер мистецтва; вбрання її — це нечувана пишнота, з пальців її вчасно спадають самоцвіти, як з уст її — усмішки; все в ній до ладу й до речі; говірка її виблискує гострими дотепами; вона володіє секретом найбарвистіших звуконаслідувань, що надають усьому найкращого забарвлення; вона...

— Ти втрачаєш сто су за фейлетон, — сказав Біксіу, перериваючи Лусто. — Торпіль незрівнянно краща за все це: всі ви були в тій чи тій мірі її коханцями, але ніхто з вас не може сказати, що вона була його подругою; вона завжди може вас мати, а ви її ніколи не будете мати. Ви добиваєтесь, силоміць вдираєтесь до неї, ви просите її ласки...

— О! Вона великодушніша, ніж отаман розбійників, якому щастить, і відданіша, ніж шкільний товариш, — сказав Блонде, — їй можна довірити свій гаманець і таємницю. Але через що я обрав би її королевою, то це через її бурбонську байдужість до колишнього фаворита.

— Вона, як і мати її, занадто дорога, — сказав де Люпо. — Прекрасна голландка пожерла б прибутки толедського архієпископа, вона проковтнула двох нотаріусів...

— І годувала Максіма де Трай, коли він був пажем, — сказав Біксіу.

— Торпіль надто дорога, як Рафаель, як Карем[14], як Тальйоні[15], як Лауренс[16], Буль[17], як усі геніальні художники, що були надто дорогі, — сказав Блонде...

— Ніколи Естер не мала такого вигляду світської жінки, — сказав Растіньяк, показуючи на маску, яку вів під руку Люсьєн. — Парі, що це пані де Серізі.

— Немає сумніву, — скрикнув дю Шатле. — І багатство пана де Рюбампре тепер зрозуміле.

— О! Церква вміє вибирати своїх левітів; який гарненький секретар посольства буде з нього! — сказав де Люпо.

— Тим більше, — провадив Растіньяк, — що Люсьєн — талановита людина. Панове мали не один доказ цього, — додав він, глянувши на Блонде, Фіно і Лусто.

— Справді, цей хлопець скроєний так, що далеко піде, — сказав Лусто, який лопався від заздрощів, — до того ж він має те, що ми звемо “незалежністю думок”...

— Це ти його виховав, — сказав Верну.

— Так ось, — сказав Біксіу, дивлячись на де Люпо, — я апелюю до пам’яті пана генерального секретаря і доповідача державної ради: ця маска — Торпіль, держу парі на вечерю...

— Приймаю парі, — сказав дю Шатле, що прагнув узнати правду.

— Ну, де Люпо, — сказав Фіно, — спробуйте впізнати вашого колишнього “щура” по вухах.

— Немає потреби в злочині образи маски, — сказав Біксіу. — Нехай Торпіль і Люсьєн, обходячи фойє, пройдуть повз нас, і я берусь довести вам, що це вона.

— Значить, наш друг Люсьєн знову сплив на поверхню, — сказав Натан, приєднавшись до групи. — А я думав, що він назавжди виїхав в Ангулемську область. Чи не винайшов він якогось способу проти кредиторів?

— Він зробив те, чого ти так швидко не зробиш, — відповів Растіньяк, — він усе сплатив.

Товста маска кивнула головою на знак похвали.

— Пристосовуючись до ладу в такому молодому віці, людина дуже розладнується, втрачає сміливість, стає рантьє, — провадив далі Натан.

— Е, цей завжди буде вельможею, і в ньому завжди буде така високість думок, яка його ставитиме вище багатьох так званих вищих людей, — відповів Растіньяк.

Тим часом усі ці журналісти, денді, нероби розглядали чарівний предмет свого парі, як баришники розглядають коня для продажу. Ці судді, що постарілись у вивченні паризької розпусти, всі, хоч і різною мірою, позбавлені забобонів, всі однаково розбещені, однакові розбещувачі, всі віддані нестримному честолюбству судді, що звикли все підозрювати, все вгадувати, захопленим поглядом дивились на замасковану жінку, яку тільки вони могли впізнати. Тільки вони та кілька постійних відвідувачів балів у Опері вміли розпізнавати під довгим саваном чорного доміно, під капюшоном, під великим коміром, що робить жінок невпізнаними, округлість форм, особливість постави і ходи, рухи талії, спосіб тримати голову, — речі найвиразніші для них, хоч і найменш помітні для звичайних очей. Отже, не зважаючи на цей безформний одяг, вони зуміли побачити одне з найбільш хвилюючих видовищ — жінку, запалену справжнім коханням. Чи то була Торпіль, чи герцогиня, де Мофріньєз, чи пані де Серізі, перший, чи останній щабель соціальної шкали, — однаково: це було чарівне створіння, сяйво щасливих мрій.

Ці старі юнаки, однаково, як і молоді старигані, відчули таке гостре почуття, що позаздрили Люсьєнові у його вищому дарі — перетворювати жінку на богиню. Маска йшла так, немов вона була сама з Люсьєном, для неї не існувало десятитисячної юрби, важкого й повного куряви повітря; ні, вона була під небесним куполом кохання, як мадонни Рафаеля під своїм овальним золотим сяйвом. Вона не відчувала штовхання, полум’я її очей линуло крізь отвори маски до очей Люсьєна, і тремтіння її тіла, здавалося, відповідало кожному рухові її друга. Звідки походить це полум’я, що сяє навколо закоханої жінки, відзначаючи її з-поміж усіх? Звідки ця легкість сильфіди, що, здається, порушує закони тяжіння? Чи то не душа виривається на волю? Чи щастя має фізичні властивості? Наївність дівчини, грація дитини виявлялись під доміно. Ці дві істоти, хоч вони йшли окремо, були подібні до групи Флори й Зефіра, майстерно зліплених найумілішими скульпторами, але це було щось більше за скульптуру, — найвище з мистецтва: Люсьєн і його гарне доміно були схожі на ангелів з квітами і пташками, яких пензель Джана Белліні вмістив під образом діви-матері; Люсьєн і ця жінка належали до світу фантазії, вищої від мистецтва, як причина вища від наслідку.

Коли ця жінка, що забула все, була за два кроки від групи, Біксіу крикнув:

— Естер!

Нещасна швидко обернулась, наче людина, яка чує, що її кличуть, впізнала підступника і схилила голову, немов умираючий під час останнього подиху. Пролунав пронизливий регіт, і група розтанула в натовпі, мов зграя переляканих польових мишей, що кидаються з дороги у свої нори. Тільки Растіньяк не пішов далі, ніж треба, щоб не здавалося, нібито він тікає від палаючих поглядів Люсьєна; він міг бачити два однаково глибокі, хоч і приховані страждання: по-перше, бідну Торпіль, немов громом вражену, і потім таємничу маску, яка єдина з групи залишилася на місці. Естер щось сказала на вухо Люсьєнові в ту хвилину, коли ноги її підігнулись, і Люсьєн вийшов, підтримуючи її. Растіньяк, заглиблений у думки, проводив поглядом цю гарну пару.

— Звідки взялося в неї це ім’я — Торпіль? — спитав похмурий голос, що пройняв його наскрізь, бо тепер цей голос вже не був штучно змінений.

— Так, напевне він знов утік... — сказав сам до себе Растіньяк.

— Мовчи або я заріжу тебе, — відповіла маска зміненим голосом. — Я задоволений тобою, ти дотримав слова, отже, ти можеш розраховувати на нашу допомогу. Будь німий, як могила; але перш ніж замовчати, ти повинен відповісти на моє запитання.

— Ну, ця дівчина така чарівна, яка приголомшила б імператора Наполеона; вона могла б приголомшити й когось стійкішого, приміром, тебе! — відповів Растіньяк, відходячи.

— Зажди, — сказала маска. — Я покажу тобі зараз, що ти мене ніде й ніколи не бачив.

Чоловік зняв маску, і Растіньяк на хвилину завагався, не знаходячи в ньому нічого спільного з тією огидною людиною, яку він колись знав у пансіоні Воке.

— Чорт допоміг вам змінити все, крім очей, яких не можна забути, — сказав він йому.

Залізна рука стиснула йому лікоть, наказуючи вічно мовчати.

О третій годині ранку де Люпо і Фіно знайшли елегантного Растіньяка на тому самому місці, біля тієї ж колони, де залишила його жахлива маска. Растіньяк сповідався перед самим собою: він був і священиком, і покутником, і суддею і звинуваченим. Він дозволив відвести себе снідати і повернувся додому зовсім п’яний, але мовчазний.

Вулиця Ланглад, так само як і прилеглі вулиці, спотворює Пале-Рояль і вулицю Ріволі. Ця частина одного з найблискучіших кварталів Парижа довго зберігала бруд, що залишився тут від пагорбів сміття зі старого Парижа, на яких стояли колись млини. Ці вузькі, темні й брудні вулички, де процвітають малоохайні промисли, вночі мають вигляд таємничий і сповнений контрастів. Ідучи з яскраво освітлених кварталів вулиць Сент-Оноре, Нев-де-Пті-Шан і Рішельє, де безперервно метушиться юрба, де виблискують шедеври промисловості, моди й мистецтва, будь-яка людина, необізнана з вічним Парижем, буде пройнята сумним страхом, коли потрапить у сплетіння вуличок, що оточують це світле місце, від якого відблискує навіть небо. Густа тінь заступає тут струмені газового світла. Де-не-де тьмяний ліхтар кидає своє непевне й чадне світло, яке вже не досягає деяких чорних закутків. Прохожі йдуть швидко, і їх небагато. Крамнички зачинені, а ті, що відкриті, мають непоказний вигляд: це або брудна й темна пивничка, або ж крамничка білизни, де продається одеколон. Нездоровий холод огортає ваші плечі своїм вогким плащем. Екіпажі проїздять рідко. Серед найпохмуріших закутків особливо відзначаються вулиця Ланглад, кінець проїзду Сен-Гільйом і кілька вуличних заворотів. Міська управа нічого досі не могла зробити, щоб очистити цей лепрозорій, бо тут здавна розташувалася головна квартира проституції. Для паризького світу, можливо, й добре, щоб ці вулички залишались у такому огидному стані. Проходячи ними вдень, не можна собі уявити, які вони стають вночі: там блукають дивні істоти, невідомо з якого світу; напівголі білі постаті туляться до стін, сутінь сповнює життя. Між стіною й прохожим прослизають вбрання, що рухаються й говорять. Двері, відкриваючись, раптом починають сміятись на все горло. Лунають слова, що, як писав про них Рабле, замерзли і тепер тануть; каміння бруку повторює звуки, що колись лунали. Шум досить виразний, він щось означає: коли він хриплий — це голос; але коли він скидається на спів, у ньому вже немає нічого людського, він наближається до свисту. Часто чути свистки. Нарешті тупіт чобіт має в собі щось задерикувате й глузливе. Все це разом викликає запаморочення. Атмосферні умови там незвичайні: жарко взимку й холодно влітку. Але яка б не була погода, ця дивна природа завжди виглядає однаково: це фантастичний світ берлінця Гофмана. Навіть найприхильніший до математичної точності касир не знайде тут нічого реального, коли проходить цими провулками, що ведуть до пристойних вулиць, де є прохожі, крамниці й ліхтарі. Сучасна адміністрація і політика — погордливіші або сором’язливіші, ніж королеви й королі старих часів, які не гребували піклуватися про куртизанок, — не наважується взятися за цю болячку столиці. Звичайно, заходи мають змінюватися з часом, а коли йдеться про окремих осіб і їх волю, то це справа делікатна, але чи не слід було б виявити щедрість і сміливість щодо умов чисто матеріальних — як-от повітря, світло, приміщення? Мораліст, художник і мудрий адміністратор шкодуватимуть за старими дерев’яними галереями Пале-Рояля, що були притулком для цих овечок, які завжди йдуть туди, де гуляє публіка; чи не краще, щоб публіка йшла до них? Що ж трапилось? Тепер найкращі частини Бульварів, це чарівне місце прогулянок, зробилися ввечері неприступними для родин. Поліція не зуміла скористатися можливостями, надаваними їй деякими пасажами, щоб урятувати загальне місце прогулянки.

Дівчина, вражена вигуком на балу в Опері, вже один чи два місяці жила на вулиці Ланглад у будинку огидного виду. Ця будівля, приліплена до стіни величезного дому, погано обштукатурена, дуже вузька й страшенно висока, дивиться вікнами на вулицю і надто скидається на жердину для папуги. На кожному поверсі є квартира на дві кімнати. Цей будинок обслуговується вузенькими сходами, приліпленими до стіни, що якось дивно освітлюються вікнами, крізь які ззовні видно сходи, і де на кожній площадці є помийниця — одна з найжахливіших особливостей Парижа. Крамничка й антресоль належали в той час жерстяникові; домовласник жив на другому поверсі; інші поверхи були заняті дуже пристойними гризетками. Домовласник і швейцарка ставились до них з пошаною тому, що важко було здавати в найми по-чудернацьки збудований і розташований будинок. Призначення цього кварталу має свою причину в існуванні досить великої кількості подібних будинків, непридатних для комерції, які можна експлуатувати тільки невизнаними, випадковими й недостойними способами.

О третій годині дня швейцарка, побачивши, що молодий чоловік привіз о другій годині ранку ледве живу мадемуазель Естер, тільки що радилася в гризеткою з верхнього поверху, яка перш ніж сісти в екіпаж, щоб їхати кудись на прогулянку, висловила їй свою тривогу з приводу Естер — вона не чула в її квартирі ніяких звуків. Напевне, Естер ще досі спала, проте, цей сон здавався підозрілим. Будучи сама в приміщенні, швейцарка шкодувала, що не може піти дізнатися, що трапилось на п’ятому поверсі, де жила Естер. У ту хвилину, коли вона вже вирішила довірити синові жерстяника охорону своєї кімнати, тобто ніші в стіні антресолі, — до дому під’їхав фіакр. Чоловік, загорнутий з голови до ніг у плащ — з очевидним наміром приховати свій одяг або своє звання, — вийшов з, екіпажа й запитав про мадемуазель Естер. Тоді швейцарка цілком заспокоїлась, їй здалося, що тиша й спокій самітниці знайшли собі пояснення. Коли відвідувач ішов сходами над її кімнатою, швейцарка помітила срібні пряжки на його черевиках і, здається, чорну бахрому на поясі сутани; вона спустилася, запитала візника, і добре зрозуміла його безсловесну відповідь. Священик постукав, не дістав відповіді, почув легке зітхання і висадив двері ударом плеча з силою, якої йому, мабуть, надало милосердя; у всякого іншого ця сила здалася б звичкою. Він кинувся в другу кімнату і побачив бідну Естер, що стояла на колінах, або, краще, впала зі складеними руками перед пофарбованою гіпсовою святою дівою. Гризетка вмирала.

Жаровня зі спопелілим вугіллям розповідала історію цього жахливого ранку. На підлозі лежали капюшон і плащ доміно. Ліжко було застелене. Бідне, смертельно вражене створіння, очевидно, приготувало все, повернувшись з Опери. Гніт свічки в застиглому воскові у розетці свічника казав про те, як Естер була заглиблена в свої думки. Змочена слізьми хусточка доводила щирість розпачу Магдаліни, класичною позою якої була цього разу поза куртизанки-безвірниці. Ця повнота каяття викликала усмішку в священика. У своїй невмілій спробі самогубства Естер залишила двері відчиненими, не зваживши на те, що повітря двох кімнат потребувало більшої кількості вугілля, щоб зробитись задушливим; чад її тільки запаморочив, свіже повітря зі сходів поступово повернуло її до страждань. Священик стояв, заглибившись у похмурі думки; його не зворушувала божественна краса цієї дівчини, і він спостерігав її перші рухи так, немов це була якась тварина. Його погляд за видимою байдужістю переходив від цього пониклого тіла до різних речей навколо. Він оглянув умеблювання цієї кімнати, де червона, стерта, холодна підлога була ледве прикрита поганеньким килимом, витертим аж до мотузок. Пофарбоване дерев’яне ліжко старомодного фасону з жовтою перкалевою запоною з червоними розетками; єдине крісло і два стільці, так само з пофарбованого дерева, оббиті тим самим перкалем; з нього ж зроблені й завіски на вікні; сіренькі шпалери з квіточками, почорнілі від часу, засмальцьовані; робочий столик з червоного дерева; камін, завалений кухонним приладдям найгіршого сорту; дві початі в’язки дров; на кам’яній полиці — перемішані скляночки й дорогоцінності, ножиці; брудна подушечка для шпильок; білі, надушені рукавички; чудесний капелюшок, кинутий на глечик з водою, шаль від Терно[18], заткнута у шибку вікна, пишне вбрання, почеплене на гвіздок, маленький твердий диванчик без подушок; огидні поламані дерев’яні човганці й гарнесенькі черевички, яким позаздрила б королева; щербаті тарілки з поганого фаянсу з рештками останньої їжі і зваленим на купу мельхіоровим столовим приладдям — цим сріблом паризької бідноти; кошик з картоплею й брудною білизною, а зверху — чистий газовий чепець; погана дзеркальна шафа, відкрита й порожня, на полицях якої було видно ломбардні квитки, — таке було це дивне нагромадження речей, сумних і радісних, жалюгідних і розкішних.

Ці сліди розкошів у черепках, все це господарство, що так відповідало богемному життю цієї дівчини, пониклої в своїй розхристаній білизні, наче кінь, що впав, заплутавшись у своїй упряжі, під переломаною голоблею, — чи примусило задуматись священика це дивне видовище? Чи не казав він собі, що блудне створіння було принаймні некорисливе, якщо воно поєднувало таке злиденне життя з коханням багатого юнака? Чи не приписував він безладдя в кімнаті безладному життю? Чи відчував він жаль, страх? Чи було зворушене його милосердя? Побачивши його, зі схрещеними руками, з заклопотаним чолом, зі стиснутими губами, з жорстким поглядом, всякий подумав би, що він поринув у похмурі, люті почуття, в суперечливі думки, у фатальні задуми. Напевне, він був нечутливий до чарівної округлості грудей, майже стиснутих вагою схиленого торса, до чудових форм цієї Венери напочіпки, форм, які видно було під чорною спідницею — так важко вмираюча схилилась під тягарем власного тіла. Ні похилена голова, що ззаду відкривала для очей білу, ніжну й гнучку шию, ні прекрасні, розкішно розвинені плечі не хвилювали його; він не підняв Естер, не чув, здавалося, пронизливих зітхань, що виявляли повернення до життя; тільки коли дівчина жахливо заридала й кинула на нього страшний погляд, він зласкавився підняти її й віднести на ліжко з легкістю, яка свідчила про незвичайну силу.

— Люсьєн! — прошепотіла вона.

— Оживає любов, оживе й жінка, — сказав священик з якоюсь гіркістю.

Жертва паризької розпусти помітила одяг свого рятівника і сказала з усмішкою дитини, що знайшла бажану річ:

— То ж я вмру, примирившися з небом!

— Ви можете спокутувати свої гріхи, — сказав священик, змочивши їй лоб водою і давши понюхати оцту з пляшечки, яку знайшов десь у кутку.

— Я відчуваю, що життя, замість покинути мене, повертається до мене, — сказала вона у відповідь на клопоти священика, виявляючи йому вдячність жестами, сповненими щирості.

Ця принадна пантоміма, гідна своїми чарами самих грацій, цілком виправдовувала прізвище цієї дивної дівчини.

— Вам краще? — спитав служитель церкви, давши їй випити склянку води з цукром.

Здавалось, що ця людина не вперше у цьому дивному господарстві — він немов усе тут знав. Він почував себе як дома. Цей привілей — бути скрізь у себе дома — належить тільки королям, гулящим дівкам і злодіям.

— Коли ви почуватимете себе зовсім добре, — провадив цей дивний священик після паузи, — то розповісте мені про причини, які штовхнули вас до останнього вашого злочину, до цього вчиненого вами самогубства.

— Моя історія дуже проста, — відповіла вона. — Ще три місяці тому я жила в розпусті, в якій я народилась. Я була останнім і найганебнішим створінням; тепер я тільки найнещасніша з усіх. Дозвольте мені нічого вам не розказувати про мою бідну матір, убиту...

— …..Капітаном у підозрілому домі, — сказав священик, перебиваючи свою покутницю... — Я знаю про ваше походження, знаю також і те, що коли якій-небудь особі вашої статі можна взагалі пробачити ганебне життя, так це вам, бо ви не бачили добрих прикладів.

— На жаль, мене не хрестили, мене не навчили ніякої релігії.

— Отже, все це можна виправити, — сказав священик, — якщо тільки ваша віра, ваше каяття щирі й некорисливі.

— Серце моє сповнене Люсьєном і богом, — сказала вона зі зворушливою наївністю.

— Краще було б сказати: богом і Люсьєном, — відповів священик, усміхаючись. — Ви нагадуєте мені про мету, заради якої я прийшов. Не приховуйте нічого, що стосується цього юнака.

— Ви від нього? — спитала вона з таким закоханим виразом, що зворушив би всякого іншого священика. — О! Він догадувався про те, що трапилось.

— Ні, — відповів він, — турбуються не про вашу смерть, а про ваше життя. Ну, розкажіть про ваші стосунки.

— У двох словах, — сказала вона.

Бідна дівчина тремтіла від різкого тону слуги церкви, проте, в ній відчувалась жінка, яку ніяка брутальність вже давно не вражає.

— Люсьєн — це Люсьєн, — сказала вона, — найвродливіший юнак, найкраще створіння в світі; та коли ви його знаєте, моє кохання для вас цілком зрозуміле. Я зустрілася з ним випадково, три місяці тому, в театрі Пор-Сен-Мартен, куди я пішла у вільний день, бо в домі пані Мейнарді, де я тоді була, щотижня кожна з нас мала вільний день. Ви розумієте, що наступного дня я втекла без дозволу. Кохання ввійшло в моє серце і так мене змінило, що, повернувшись з театру, я вже не могла пізнати себе: я сама себе злякалася. Люсьєн нічого не взнав. Замість того, щоб сказати йому, де я була, я дала йому адресу цієї квартири; тут жила тоді моя подруга, яка люб’язно передала її мені. Заприсягаюсь Богом...

— Не треба клястись...

— Хіба це клятва — заприсягатись Богом? Так ось, з того самого дня я працювала в цій кімнаті, як несамовита, шила сорочки по двадцять вісім су за штуку, щоб жити чесною працею. Протягом місяця я їла тільки картоплю, щоб бути чесною й гідною Люсьєна, який любить і шанує мене, як найдоброчеснішу з доброчесних. Я подала в поліцію заяву по формі, щоб мені повернули права, і перебуваю тепер під наглядом на два роки. Вони так легко заносять нас у списки безчестя, але знаходять стільки труднощів, щоб викреслити нас звідти. Все, чого я просила в неба, — це підтримки в моєму вирішенні. У квітні мені буде дев’ятнадцять років. У такому віці ще є надія. Мені здається, що я народилася тільки три місяці тому... Щоранку я благала бога зробити так, щоб Люсьєн ніколи не дізнався про моє минуле життя. Я купила собі цю святу діву, яку ви бачите; я молилась їй по-своєму, бо я не знаю ніяких молитов. Я не вмію ні писати, ні читати, я ніколи не була в церкві, я бачила святі дари тільки в процесіях, з цікавості.

— Що ж ви кажете Святій Діві?

— Я розмовляю з нею, як в Люсьєном, з тим зворушенням, від якого він плаче.

— Ах, він плаче?

— З радощів, — жваво сказала вона. — Бідний котик! Ми розуміємо один одного так добре, наче у нас обох одна душа! Він такий лагідний, такий ніжний серцем, розумом і поведінкою!.. Він каже, що він поет; я знаю, що він бог... Пробачте! Ви, священики, не знаєте, що таке любов. Адже тільки ми знаємо чоловіків досить, щоб оцінити такого, як Люсьєн. Він, бачите, така сама рідкість, як і безгрішна жінка; зустрівши його, вже нікого іншого не можна любити. Ось! Але для такого створіння потрібна подібна йому пара; отже, я хотіла стати гідною любові мого Люсьєна. Звідси моє нещастя. Вчора в Опері мене впізнали молоді люди, що мають не більше серця, ніж жалості у тигрів. Та з тигром я б порозумілась! Покривало невинності впало з мене; їх сміх розкраяв мені голову й серце. Не думайте, що ви мене врятували, я помру з розпачу.

— Покривало невинності? — запитав священик. — Значить, ви поводилися з Люсьєном якнайстрогіше.

— О отче, як можете ви, знаючи Люсьєна, питати таке? — відповіла вона з величною посмішкою; — богові не чинять опору.

— Не зневажайте Бога, — лагідно сказав слуга церкви. — Ніхто не може рівнятися з Богом. Перебільшення не пасує до справжнього кохання, ваше кохання до цього ідола не було істинним, чистим. Якби ви відчули зміну, якою похваляєтесь, ви набули б чеснот, властивих юності, ви зазнали б утіх цнотливості, принади сором’язливості, — це гордощі молодої дівчини. Ви не любите.

Естер зробила рух жаху, помічений священиком, але це не похитнуло байдужості цього духівника.

— Так, ви його любите заради себе, а не заради нього, заради короткочасних утіх, що приваблюють вас, а не заради самої любові; якщо ви заволоділи ним так, то ви не відчули священного тремтіння перед цим створінням, яке бог позначив печаттю найдивніших досконалостей. Чи спало вам на думку, що ви принижували його своїм колишнім брудом, що ви готові зіпсувати цю дитину тими жахливими втіхами, які надали вам вашого уславленого й ганебного прізвиська? Ви були непослідовні самі до себе і до вашої одноденної пристрасті.

— Одноденної? — повторила вона, зводячи очі.

— Як назвати кохання, що не вічне, що не з’єднує нас з любимим у християнському майбутньому?

— Ах, я хочу бути католичкою! — скрикнула вона таким глухим і пристрасним голосом, що наш спаситель, безперечно, помилував би її.

— Невже дівчина, яка не отримала хрещення ні від церкви, ні від науки, не вміє ні читати, ні писати, ні молитись, яка не може зробити жодного кроку без того, щоб каміння не кричало про її засудження; жінка, що відрізняється тільки даром хвилинної краси, яку, можливо, завтра ж знищить хвороба, невже це створіння, ганебне, пропаще і свідоме свого падіння... (якби ви нічого не знали й менше кохали, вас легше було б пробачити), невже ця майбутня жертва самогубства й пекла могла б стати жінкою Люсьєна де Рюбампре?

Кожна фраза, немов кинджал, проходила їй у глибину серця. Ридання, що зростали з кожною фразою, буйні сльози дівчини в розпачі свідчили про те, з якою силою світло проходило водночас і в її чистий, як у дикуна, розум, в її нарешті пробуджену душу, в усю її істоту, на яку розпуста поклала шар брудного льоду, що танув тепер під сонцем віри.

“Чому я не вмерла?” — ось єдина думка, яку вона висловлювала серед потоків думок, що струмували в її мозку, спустошуючи його.

— Дочко моя, — сказав грізний суддя, — є кохання, в якому не признаються перед людьми, але те признання вислуховують ангели з усмішкою щастя.

— Яке?

— Кохання безнадійне, коли воно дає натхнення життю, коли воно вкладає в нього дух самопожертви, коли воно облагороджує всі вчинки прагненням ідеальної досконалості. Так, ангели схвалюють таке кохання, воно веде до пізнання бога; вдосконалюватись безперервно, щоб зробитись гідною того, кого кохаєш, приносити йому тисячу потайних жертв, поклонятися йому здалека, віддавати свою кров крапля за краплею, жертвувати йому своє самолюбство, не виявляти перед ним ні гніву, ні гордощів, ховати від нього навіть жорстокі ревнощі, які він запалює в серці, давати йому все, чого він хоче, хоч би на шкоду собі самій, любити те, що любить він, ніколи не спускати його з ока, стежачи за ним без його відома, — таке кохання релігія вам дозволила б, воно не ображало б ні божих, ні людських законів, і повело б іншим шляхом, ніж ваша брудна хіть.

Почувши цей жахливий вирок, висловлений єдиним словом (яким словом! І з яким виразом було воно сказано!), Естер відчула досить законне недовір’я. Це слово було, мов удар грому, що провіщав близьку грозу. Вона глянула на священика, і серце її похололо, як це буває в найвідважнішої людини перед обличчям неминучої небезпеки. Ніякий погляд не міг прочитати того, що відбувалось тоді в цій людині; але й найщасливіші скоріше здригнулися б, ніж відчули надію від погляду цих очей, колись прозорих і жовтих, як у тигра, а тепер, від суворого життя й злиднів, повитих серпанком, подібним до того, що вкриває горизонт у середині літа: земля тепла й світла, але марево робить її контури невиразними, тьмяними, вони майже невидимі. Цілком іспанська поважність, глибокі зморшки, огидні й схожі на розбиті колії, наслідок безлічі шрамів від жахливої віспи, — покопали його оливкове обличчя, обпалене сонцем. Суворість цього обличчя ще більше підкреслювалась зношеною й обскубаною перукою — чорною, з червонуватим відтінком на світлі — перукою священика, який не дбає про свій вигляд. Його атлетичний торс, руки старого солдата, кремезна постать, могутні плечі — нагадували тих каріатид, якими архітектори середньовіччя оздоблювали деякі італійські палаци; їх недосконале наслідування бачимо на фасаді театра Пор-Сен-Мартен. Навіть зовсім недальновидний глядач подумав би, що палкі пристрасті або незвичайні випадки кинули цю людину в лоно церкви: тільки найразючіші громові удари могли б змінити її, якщо взагалі подібна натура була здатна змінюватись. Жінки, що провадили життя, від якого так рішуче відмовилась Естер, набувають цілковитої байдужості до зовнішності чоловіка. Вони схожі на сучасного літературного критика, якого можна де в чому порівняти з ними і який набуває цілковитої зневаги до канонів мистецтва: він прочитав стільки творів, стільки їх пройшло повз нього, він так звик до писаних сторінок, пережив стільки розв’язок, бачив стільки драм, написав стільки статей, не висловлюючи своєї думки, так часто зраджував інтереси мистецтва ради приятелів і ворогів, що набуває огиди до всього, а проте не припиняє судити. Треба якогось чуда, щоб такий літератор створив що-небудь, так само, як треба чуда, щоб у серці куртизанки розквітло чисте й благородне кохання. Бідній дівчині, для якої зовнішність не мала значення, тон і манери священика, який наче зійшов з картини Зурбарана[19], здались ворожими; і вона відчула себе не стільки предметом піклувань, скільки необхідною дійовою особою якогось плану. Не вміючи відрізнити улесливість особистого інтересу від благодаті милосердя — бо треба сторожко держатись, щоб розпізнати фальшиву монету, подану другом, — вона відчула себе в пазурах потворного хижого птаха, який кинувся на неї після довгого кружляння. Пройнята жахом, вона сказала тривожним голосом:

— Я гадала, що священики мають нас утішати, а ви мене вбиваєте!

Почувши цей крик невинності, служитель церкви зробив рух і замовк: перше ніж відповісти, він замислився. З хвилину ці дві особи, сполучені так дивно, потай розглядали одна одну. Священик зрозумів дівчину, тим часом як дівчина не могла зрозуміти священика. Він, очевидно, відмовився від якогось вирішення, що загрожувало нещасній Естер, і повернувся до своїх попередніх думок.

— Ми лікарі душ, — сказав він лагідно, — і ми знаємо, які ліки потрібні для їхніх хвороб.

— Треба багато чого дарувати злиденним, — сказала Естер.

їй здалося, що вона помилилася, вона сповзла з ліжка, простерлась біля ніг цього чоловіка, поцілувала його сутану і з глибоким смиренням звела на нього очі, зрошені сльозами.

— Я думала, що вже багато зробила, — сказала вона.

— Слухайте, дитино моя. Ваша згубна репутація завдала скорботи родині Люсьєна; вона побоюється і не без підстав, щоб ви не затягли його в марнотратство, у вир безумств...

— Це правда, я притягла його на бал, щоб заінтригувати.

— Ви досить гарні для того, щоб йому схотілося пишатися вами перед очима світського товариства, показувати вас і зробити з вас щось на зразок парадного виїзду. Якби він витрачав тільки гроші!.. але він витрачатиме час, сили, він утратить охоту до прекрасної долі, що готується йому. Замість зробитися в майбутньому послом, багатим, уславленим, предметом захоплення для всіх, він буде, подібно до багатьох розпусників, що втопили свої таланти в паризькому бруді, коханцем нечистої жінки. Щодо вас, то ви згодом повернетесь до колишнього існування, тільки на час піднявшись у сферу світського життя, бо вам бракує сили, яку дає добре виховання, щоб не піддатись порокові й дбати про майбутнє. Вам не вдасться порвати з вашими подругами, як не вдалося порвати з людьми, що зневажили вас учора вночі в Опері. Справжні друзі Люсьєна, стурбовані коханням, яке ви викликаєте в нього, пішли за ним, все взнали. Пройняті жахом, вони надіслали мене до вас, щоб дізнатися про ваші наміри й вирішити вашу долю. Але, якщо вони досить могутні для того, щоб очистити шлях цього юнака від перешкоди, то вони й милосердні. Знайте, дочко моя: особа, яку любить Люсьєн, має право на їхню повагу, бо справжній християнин обожнюватиме й бруд, коли в ньому випадково блисне божественне світло. Я прийшов з тим, щоб здійснити благодійний намір, але якби я побачив вас до краю зіпсованою, безсоромною, підступною, розбещеною до кісток, глухою до голосу каяття, я б покинув вас на волю їхньому гніву. Громадянське й політичне поновлення в правах, яке так важко дістати, яке поліція має рацію затримувати в інтересах суспільства, і якого ви, я чув, бажали за палкістю справжнього каяття, — ось воно, — сказав священик, витягаючи з-за пояса якийсь папір офіційного вигляду. — Вчора вас помітили, а це повідомлення датовано сьогоднішнім числом: ви бачите, які могутні ті люди, що цікавляться Люсьєном.

Коли Естер побачила цей папір, її так охопило конвульсивне здригання від несподіваного щастя, що на устах застигла посмішка, наче в божевільної. Священик замовк, дивлячись на неї, щоб перевірити, чи витримає стільки вражень ця дитина, не обдарована тією страшною силою, яку розбещені люди беруть із самої розбещеності, дитина, що повернулася до своєї крихкої й ніжної натури. Якби Естер була ще обманщицею й куртизанкою, вона розіграла б комедію, але, ставши знов невинною й правдивою, вона могла вмерти, як оперований сліпий може знов утратити зір, вражений надто яскравим світлом. Отже, цей чоловік наскрізь бачив у цю хвилину людську природу, але він залишився у спокої, жахливому своєю нерухомістю: це була холодна, біла, близька до неба гора, незмінна й похмура, з гранітними схилами, а проте благодійна. Продажні дівчата — мінливі створіння, що переходять безпідставно від остовпілої недовіри до цілковитого довір’я. Вони в цьому нижчі від тварини. Надмірні в усьому — в радощах, в розпачі, в релігії, в безбожжі — вони майже всі кінчали б божевіллям, якби властива їм смертність не косила їх і якби щасливий випадок не підносив декого з них над брудом, в якому вони живуть.

Досить було глянути на буйне захоплення Торпіль біля ніг священика, щоб зрозуміти, до якого хвилинного безумства доходить подібне створіння, і таким чином пробратись у саму глибину цього знедоленого й жахливого життя. Нещасна дівчина дивилась на папір, що визволяв її, з виразом, про який забув Данте, і який перевершував усі витвори фантазії в його Пеклі. Але реакція настала разом зі слізьми. Естер підвелась, обвила руками шию цього чоловіка, схилила голову йому на груди, зросила її слізьми, поцілувала грубу тканину, що закривала це сталеве серце, немов бажаючи проникнути в нього. Вона обняла його, вкрила його руки поцілунками; вона застосовувала в священному запалі вдячності всю ніжність своїх котячих пестощів, вона надавала йому найніжніших прізвищ, повторюючи серед улесливих фраз безліч разів: “Дайте мені його!” — кожного разу з новим відтінком огортала його своєю ніжністю, кидала на нього очима зі швидкістю, що захопила його несподівано, і нарешті вона приглушила його гнів. Священик зрозумів, чим ця дівчина заслужила своє прізвисько. Він зрозумів, як важко було встояти перед цим чарівним створінням, раптом розгадав, чому покохав її Люсьєн, що могло полонити в ній поета. Подібна пристрасть ховає серед тисячі принад гострий гачок, що насамперед встромляється у високе серце художника. Подібні пристрасті, незрозумілі для юрби, прекрасно пояснюються тим бажанням високого ідеалу, яке відзначає творчі натури. Хіба зробити чистим подібне створіння не означає бути схожим на ангелів, яким доручено повертати винних до кращих почуттів, хіба це не означає творити? Яка привабливість у тому, щоб погодити красу моральну з красою фізичною! Яке задоволення для гордощів, якщо матимеш успіх в цьому! Який прекрасний вчинок, зроблений без іншого знаряддя, крім кохання! Цей союз, освячений до того ж прикладом Арістотеля, Сократа, Платона, Алківіада, Цетегуса[20], Помпея і такий потворний на погляд юрби, базується на тому почутті, яке примусило Людовика XIV збудувати Версаль, яке кидає людей на всякі марнотратні заходи: перетворити міазми болот на ароматні купи, оточені проточними водами; створити озеро на горбі, як це зробив принц де Конті в Нуантелі або швейцарські види в Кассані, як зробив генеральний відкупник Бержере. Коротше — це мистецтво.

Священик, соромлячись, що піддався ніжності, різко відштовхнув Естер, яка сіла, теж засоромлена, бо він сказав їй:

— Ви все ще куртизанка!

І він знов байдужно сховав документ за пояс. Наче дитина, що має одне тільки бажання, Естер не відводила очей від того місця, де був папір.

— Дитино моя, — провадив священик після паузи, — ваша мати була єврейкою, і ви не хрещені, але вас не водили й до синагоги: ви ще перебуваєте в дитинстві щодо релігії...

— В дитинстві! — повторила вона розчулено.

— …..Так само, як у списках поліції ви тільки цифра поза соціальними одиницями, — провадив байдужий священик. — Якщо кохання, що майнуло перед вами, примусило вас повірити три місяці тому в друге народження, то тепер ви повинні відчувати, що з того дня ви справді перебуваєте в дитинстві. Отже, треба вами керувати, як дитиною; ви повинні цілком змінитись, і я берусь зробити вас невпізнанною. Насамперед ви забудете Люсьєна.

Серце нещасної дівчини розбилось від цих слів; вона звела очі на священика й похитала головою на знак того, що не згоджується; вона була неспроможна говорити, знову побачивши ката в рятівникові.

— Принаймні, відмовтесь бачитися з ним, — провадив він, — я відведу вас у церковний дім, де виховуються дівчата з найкращих родин; там ви станете католичкою, там вас навчать християнських обрядів, там ви навчитесь релігії; ви матимете змогу вийти звідти досконалою панною, невинною, чистою, добре вихованою, якщо...

Він підніс палець угору і зробив паузу.

— Якщо, — провадив він, — ви відчуваєте в собі силу залишити тут Торпіль.

— Ах! — скрикнула нещасна дитина; для неї кожне слово було музикою, під звуки якої поволі відкривались райські двері. — Ах, якби можна було тут пролити всю мою кров і отримати нову...

— Слухайте мене.

Вона замовкла.

— Ваше майбутнє залежить від сили вашого забуття. Поміркуйте про величезні ваші обов’язки: слово, жест, що викривають Торпіль, убивають дружину Люсьєна. Слово, сказане уві сні, мимовільна думка, нескромний погляд, нетерплячий рух, найменший слід розпусти, який-небудь огріх, рух голови, який виявив би, що ви знаєте чи знали на ваше горе...

— Далі, далі, отче, — сказала дівчина в нестямі святої. — Ходити в розпечених до червоного залізних черевиках і всміхатись, жити одягнутою в корсет з вістрями і зберігати грацію танцюристки, їсти хліб, посипаний попелом, пити полин — все буде солодко, легко!

Вона знов упала на коліна, поцілувала черевики священика, зросила їх слізьми, обняла його ноги й притиснулась до них, шепочучи беззмістовні слова крізь викликані радістю сльози. Її прекрасне біляве волосся розсипалось хвилястими пасмами й утворило немов килим під ногами цього небесного посла, що виглядав, проте, суворо й похмуро, коли, підвівшись, вона подивилась на нього.

— Чим я образила вас? — сказала вона, злякавшись. — Я чула про жінку, таку, як я, що вмила пахощами ноги Ісуса Христа. Ох! Чеснота зробила мене такою бідною, що крім сліз мені нема чого вам дати.

— Хіба ви не чули мене? — жорстоко відповів він. — Кажу вам, що треба вийти з того дому, куди я вас відведу, настільки зміненою фізично й морально, щоб ніхто з тих, хто знав вас, не насмілився крикнути вам “Естер!” і примусити вас обернутись. Вчора кохання не дало вам сили так сховати веселу дівчину, щоб вона ніколи більше не з’являлась; вона з’являється знов у цьому обожнюванні, яке належить тільки Богові.

— Хіба не він надіслав вас до мене? — спитала вона.

— Якщо Люсьєн побачить вас, поки триватиме ваше виховання, все пропаде, — провадив він, — обміркуйте це добре.

— Хто втішить його? — сказала вона.

— У чому ви його втішали? — спитав священик, і голос його вперше за весь час нервово затремтів.

— Не знаю, він часто приходив сумним.

— Сумним? — провадив священик, — чи казав він вам, чому саме?

— Ніколи, — відповіла вона.

— Вів був сумний від того, що кохає таку дівчину; як ви! — вигукнув він.

— Ах! Він не міг не сумувати! — підхопила вона з глибокою покорою. — Я найганебніше створіння моєї статі, і я не могла виправдати себе в його очах інакше, як тільки силою мого кохання.

— Це кохання повинно надати вам сміливості сліпо слухатись мене. Якби я повіз вас негайно в той заклад, де вас виховуватимуть, то тут кожен сказав би Люсьєнові, що сьогодні, в неділю, ви виїхали зі священиком; він міг би натрапити на ваш слід. А якщо я не повернусь сюди протягом тижня, швейцарка вважатиме мене не за того, ким я є насправді. Отже, через тиждень, о восьмій годині вечора, ви потай вийдете й сядете на візника, що чекатиме вас у кінці вулиці де Фрондер. Протягом цього тижня уникайте Люсьєна під різними приводами, накажіть не пускати його, а якщо він прийде, вийдіть до подруги; мені буде відомо, якщо ви його побачите, і в цьому разі всьому буде кінець, я навіть не повернусь сюди більше. Цей тиждень потрібний вам для того, щоб зробити собі пристойне вбрання, позбутися вигляду проститутки, — сказав він, поклавши на комин гаманець. — У вашому вигляді, у вашому одязі, є щось таке, що добре знають парижани, воно відразу свідчить, хто ви. Чи не бачили ви колись на вулиці або на бульварі скромну й чесну молоду особу в супроводі її матері?

— О, так, на моє горе. Бачити матір з дочкою — це одна з найбільших наших мук, це збуджує докори сумління, сховані в глибині нашої душі, нестерпні для нас!.. Я надто добре знаю, чого мені бракує.

— Отже, ви знаєте, якою повинні бути наступної неділі, — сказав священик, підводячись.

— О, — сказала вона, — навчіть мене справжньої молитви перед тим, як піти, щоб я могла молитись богу.

Це було зворушливе видовище — дівчина, що повторювала за священиком французькою мовою “Богородицю” і “Отче наш”.

— Як це гарно! — сказала Естер, повторивши нарешті без помилок ці два прекрасні й загальновідомі вислови католицької віри.

— Як ваше ім’я? — спитала вона священика, коли він попрощався з нею.

— Карлос Еррера; я іспанець, вигнаний з батьківщини.

Естер взяла його руку й поцілувала її. Це була вже не куртизанка, це був ангел, що підводився після свого падіння.

На початку березня цього року пансіонерки уславленого своїм аристократичним і релігійним духом виховного закладу помітили в понеділок вранці, що до їх чарівного товариства прилучилася нова вихованка, краса якої, безперечно, перевершувала не тільки красу всіх її подруг загалом, але й ті окремі гарні риси, що досягали досконалості в кожної з них.

У Франції дуже рідко можна натрапити — щоб не сказати ніколи — зразу на всі ті уславлені тридцять досконалостей, які змальовано в перських поезіях, вирізьблено, як кажуть, у сералі, — що потрібні жінці для того, щоб вона стала ідеалом краси. Якщо у Франції мало загальних зразків, то є чарівні деталі. Що ж до імпозантного цілого, яке намагається відтворити скульптура і яке вона відтворила в кількох нечисленних шедеврах, як от Діана і Калліпіга, то воно становить перевагу Греції і Малої Азії. Естер походила з колиски людства, з батьківщини краси — її матір була єврейка. Хоч євреї так часто втрачають тип, стикаючись з іншими народами, але серед їхніх численних племен можна зустріти рудні жили, що зберегли найвищий тип азіатської краси. Коли вони не відштовхують своєю потворністю, вони являють чудові риси вірменських облич. Естер взяла б у сералі приз: вона мала всі тридцять чар, гармонійно злитих докупи. Зовсім не пошкодивши закінченості форм, свіжості оболонки, її своєрідне життя надало їй якоїсь жіночості: це вже не тверда й гладка тканина зелених плодів, це ще не теплий тон стиглості, це — все ще цвітіння. Якби вона провела ще якийсь час у розпусті, вона б набула огрядності. Це багатство здоров’я, ця тваринна досконалість у створіння, якому насолода заміняє думку, повинні бути важливим фактом в очах фізіолога, її руки — незрівнянного благородства (рідкий, щоб не сказати неможливий, випадок для молодих дівчат) — були м’які, прозорі й білі, як руки жінки, що має народити вдруге. Її ноги й волосся були такі, якими справедливо уславилась герцогиня Беррійська; волосся, якого не могла втримати рука перукаря, таке воно було густе, і таке довге, що, спадаючи на землю, утворювало на ній кільця, — адже Естер була того середнього зросту, що дозволяє поводитися з жінкою, як з іграшкою, брати її на руки, залишати, знов брати й носити без утоми. Її шкіра тоненька, як китайський папір, теплого кольору амбри, відтінена червоними венами, була блискуча без сухості, ніжна без вологості. Надзвичайно нервова, хоч лагідна зовні, Естер відразу притягала до себе увагу помітною рисою, яка позначає фігури, наймастерніше намальовані пензлем Рафаеля, бо Рафаель — художник, що найбільше вивчав і найкраще відтворював єврейську красу. Ця чудова риса утворювалась глибиною дуги, під якою рухалось око — немов вільне від свого обрамлення, — дуги, що нагадувала чистотою ліній край склепіння. Коли молодість забарвлює своїми чистими й прозорими кольорами цю прекрасну дугу, вкриту густими бровами, коли світло, прослизнувши в округлу ямку під нею, стає світло-рожевим, то тут ховаються скарби ніжності, що можуть задовольнити коханця, скарби краси, від яких може збожеволіти живописець. Ці світлі складки, де тінь набуває золотистих відтінків, ця тканина з консистенцією нерва й еластичністю найтоншої мембрани, — є останнє досягнення природи. Око в спокійному стані схоже на чудесне яйце серед шовкових ниток. Пізніше це чудо стає жахливо смутним, коли пристрасті підведуть чорнотою ці тонкі контури, коли страждання, вкриють зморшками цю сітку волокон. Походження Естер виявлялось у східній лінії розрізу очей з турецькими повіками; шиферно-сірий колір її очей набував при вечірньому освітленні синього відтінку воронового крила. Тільки надзвичайна лагідність її погляду пом’якшувала їх блиск. Тільки в племен, що походять із пустелі, очі мають здатність зачаровувати всіх (бо одного когось жінка зачаровує завжди); безперечно, їх очі зберегли в собі щось від тієї безкрайності, на яку вони дивились. Чи природа в своїй передбачливості не надала їх сітківці якоїсь рефлекторної оболонки, яка дозволяє їм зносити марева пісків, потоки сонця й палаючу блакить ефіру? Чи не сприймають люди, як і інші істоти, щось із того оточення, в якому вони розвиваються, чи не зберігають вони протягом століть набуті властивості? Можливо, що розв’язання цієї великої проблеми рас і полягає в самому питанні. Інстинкти — живі явища, їх причина полягає в підкоренні потребі. Різновиди тварин — наслідок практичного застосування цих інстинктів. Для того, щоб переконатись у цій істині, якої так часто шукають, треба тільки поширити на отари людей спостереження, зроблені недавно над отарами іспанських і англійських овець, що пасуться, щільно скупчившись на низовинних луках, де багато трави, і розбігаються в горах, де трава рідка. Відірвіть ці дві породи овець від батьківщини, перевезіть їх у Швейцарію або у Францію. Гірські вівці й на низькій луці пастимуться окремо; вівці з рівнин пастимуться, щільно скупчившись і на горі. Кілька поколінь лише незначно змінюють набуті й передані інстинкти. Протягом ста років гірський дух знову виявляється в непокірливому ягняті; так, після тисяча восьмиста років вигнання, Схід блищав в очах і фігурі Естер. Її погляд не мав у собі жахливих чар, він випромінював лагідне тепло, він зворушував, не вражаючи, і найстійкіша воля танула в його полум’ї. Естер перемогла ненависть, вона вразила паризьких розпусників, а її погляд і ніжність її чудової шкіри заслужили їй жахливе прізвисько, через яке вона тільки що мало не зійшла в могилу. Все в ній гармонійно відповідало цим рисам пері серед пекучих пісків. Лоб її був прямий і гордовито окреслений. Ніс її, як в арабів, був тонкий, з овальними, добре побудованими ніздрями, з загнутими краями. Рот її, червоний і свіжий, був як троянда, без жодної ознаки в’янення, оргії не залишили на ньому жодного сліду. Підборіддя, такої форми, начебто закоханий скульптор відшліфував його контури, було біле, як молоко. Тільки одна риса, якої вона не могла позбутись, виявляла в ній куртизанку з низів — пошкоджені нігті, так спотворені наймізернішою господарською працею, що потрібен був час, щоб вони знову набули гарної форми.

Молоді вихованки спочатку заздрили цим чудесам краси, але кінчили тим, що намилувались ними. Не минуло й тижня, як вони привернулись до наївної Естер, зацікавившись таємничими нещастями вісімнадцятирічної дівчини, яка не вміла ні читати, ні писати, для якої була новиною всяка наука, всяке навчання і яка незабаром мала подарувати архієпископові славу навернення єврейки на християнство, а монастиреві — свято її хрещення. Вони пробачили їй красу, бо вважали себе вищими за вихованням. Естер скоро засвоїла манери, лагідність голосу, поставу і жести цих вихованих дівчат; нарешті вона знайшла свою первісну природу. Зміна була настільки повна, що вже при перших відвідинах Еррера був здивований, — хоча його, здавалося, ніщо в світі не повинно було дивувати, — і начальниці вітали його з такою вихованкою. Ці жінки протягом своєї виховної діяльності ще ніколи не зустрічали ні приємнішої природності, християннішого смиренства, щирішої скромності, ані такого великого бажання вчитись. Коли дівчина відстраждала весь той біль, що гнітив бідну вихованку, і коли вона чекає такої нагороди, яку іспанець пропонував Естер, вона може створити чудеса, гідні перших днів церкви, поновлені єзуїтами в Парагваї.

— Вона повчально-побожна, — сказала начальниця, цілуючи її в лоб.

Все сказано цим по суті католицьким висловом.

У перервах Естер потроху розпитувала своїх подруг про найпростіші звичаї світського життя, дивуючись їм, як дитина при першому знайомстві з життям. Коли їй сказали, що в день хрещення й першого причастя на ній буде все біле, пов’язка з білого атласу, білі стрічки, білі черевички, білі рукавички, у волоссі білі банти, вона розридалась серед здивованих подруг. Це була цілковита протилежність сцені з Ієвфаєм на горі. Куртизанка злякалася, щоб про неї не догадались, вона приписала цей прояв жахливої меланхолії тим радощам, які вона наперед відчувала від церемонії. Від тих звичаїв, які вона кидала, до тих, які вона переймала, відстань була, звичайно, не менша, ніж від дикунства до цивілізації; отже, в неї була грація, наївність і глибина, що властиві чудесній героїні “Американських пуритан”. У серці її, несвідомо для неї, жило кохання, що жерло її, дивне кохання, жадоба жінки, яка пізнала все, жадоба сильніша, ніж у дівчини, яка нічого не знає, хоч ці бажання мають однакову причину і однакову мету. Протягом перших місяців новизна цього замкненого життя, несподіваність навчання, робота, якої її навчали, релігійні обряди, палкість благочестивого наміру, ніжні почуття, які вона збуджувала, нарешті розумові здібності, що почали розвиватись, — усе допомагало їй боротися зі спогадами, навіть зусилля нової пам’яті, яку вона формувала в собі, бо їй доводилось стільки ж забувати, скільки й запам’ятовувати. В нас є кілька видів пам’яті: тіло має свою пам’ять, розум — свою; туга за батьківщиною, наприклад, це хвороба тілесної пам’яті. На третій місяць палкість дівочої душі, що на розкритих крилах поривалась у рай, була хоч не подолана, але затримана якимсь глухим опором, що його причина була невідома самій Естер. Як шотландські вівці, вона хотіла пастись окремо, неспроможна бувши подолати інстинкти, що розвинулись у розпусті. Чи не кликали її знов брудні вулиці Парижа, яких вона зреклась? Чи не тримались на ній забутими кільцями розірвані кайдани огидних звичок, і вона відчувала ще їх так, як старі солдати страждають — на думку лікарів — від болю в членах, що вже не існують? Чи не проникли в неї пороки так глибоко, що свята вода ще не досягла демона, схованого там? Чи не потрібно їй було бачити того, заради кого вона зробила стільки ангельських зусиль, їй, кому бог повинен був дарувати змішування любові людської з любов’ю святою? Одна любов привела її до другої. Чи відбувалось у ній переміщення життєвої сили, що тягне за собою неминуче страждання? Все сповнено сумніву й темряви в таких випадках, яких наука не схотіла вивчати, вважаючи цей предмет занадто аморальний і компрометуючий, начебто лікар і письменник, священик і політик не були поза всякою підозрою. Тільки один лікар мав сміливість розпочати студії, що залишились незакінченими через його передчасну смерть. Можливо, чорна меланхолія, яка опанувала Естер і затьмарила її щасливе життя, походила від усіх цих причин; можливо, що, не вміючи вгадати їх, вона страждала, як страждають ті хворі, що не знають ні медицини, ні хірургії. Дивний випадок. Цілком достатня й здорова їжа, що замінила їжу огидну й збуджуючу, не живила Естер. Чисте й правильне життя, де навмисне помірна праця чергувалася з відпочинком, життя, що замінило собою те безладдя, в якому втіхи були такі самі жахливі, як і страждання, — це життя розбивало сили молодої дівчини. Відживлюючий відпочинок, найспокійніші ночі, що заступили гнітючу втому й найжорстокіші хвилювання, викликали в неї гарячку, симптомів якої не могли вловити пальці та очі доглядальниці. Нарешті заміна лиха й недолі добром і щастям, тривоги — безпекою, була для Естер так само згубна, як і ті минулі злидні були б згубні для її юних товаришок. Вона зросла і розвинулась у розпусті. Її пекельна батьківщина ще справляла на неї свій вплив всупереч вищим наказам волі. Те, що вона ненавиділа — було для неї життям, те, що вона любила — вбивало її. Вона мала таку палку віру, що побожність її радувала душу. Вона любила молитись. Душа її відкрилась для світла істинної релігії, сприймаючи його без будь-яких зусиль, без вагань. Священик, що керував нею, був захоплений. Але тіло її завжди суперечило душі.

З мулистого ставка виловили коропів і пустили їх у мармуровий басейн з прекрасною чистою водою, щоб задовольнити бажання пані де Ментенон, яка годувала їх крихтами з королівського стола. Коропи зачахли. Тварини бувають відданими, але ніколи людина не заразить їх проказою підлещування. Хтось із двірських сказав у Версалі про цей мовчазний опір. “Вони — як я, — сказала та неявна королева, — вони тужать за своєю темною тванню”. У цій фразі вся історія Естер.

Іноді нещасна дівчина починала бігати по прекрасних монастирських садах, заклопотано переходила від дерева до дерева, безнадійно кидалась у темні закутки, шукаючи там — чого? Вона не знала сама, але піддавалась демонові, кокетуючи з деревами, звертаючись до них зі словами, що застигали в неї на устах. Увечері вона, як вуж, прослизала іноді вздовж стін, без шалі, з розкритими плечима. Часто в каплиці, під час відправи, вона стояла, втопивши очі в розп’яття, і всі милувались нею; сльози лилися з її очей, але плакала вона від люті: замість священних видінь, які вона хотіла бачити, перед нею поставали палаючі ночі, коли вона диригувала оргією, як Габенек[21] диригує в консерваторії симфонію Бетховена, ночі, сповнені сміху й любострасності, нервових рухів, нестримного реготу, ночі безладні, божевільні, брутальні. Зовні вона була тендітна, як діва, що належить до землі тільки своїм жіночим образом, але всередині її буяла владна Мессаліна. Тільки вона сама знала таємницю цієї боротьби ангела з демоном. Коли начальниця робила їй зауваження з приводу зачіски, зробленої вишуканіше, ніж це дозволялося правилами, вона перечісувалась з чарівною поквапливістю й покірністю; вона з охотою обрізала б волосся, якби мати-начальниця наказала це. Ця нудьга за батьківщиною була зворушливо-чарівна в дівчині, яка воліла краще загинути, ніж повернутись у нечисті краї. Вона змарніла, змінилася на лиці, схудла. Начальниця скоротила години навчання і викликала цікаве створіння до себе, щоб розпитати про її становище. Естер була щаслива, їй дуже подобалось бути з подругами, вона не відчувала болю ані в одному зі своїх органів, а проте вся її істота була вражена. Вона не шкодувала нічого, вона нічого не хотіла. Начальниця, здивована відповідями своєї вихованки, не знала, що й подумати, бачачи, що її силу підточує руйнівна туга. Коли становище молодої вихованки почало здаватися небезпечним, викликали лікаря, але він не знав колишнього життя Естер і не міг нічого підозрювати. Він скрізь знайшов життя, хвороби не було ніде. Хвора відповідала так, що усі припущення руйнувались. Залишався тільки один спосіб розв’язати сумніви вченого, в якого з’явилась жахлива думка: Естер дуже вперто відмовлялася від лікарського огляду. При цій небезпеці начальниця звернулась по пораду до абата Еррери. Іспанець прийшов, побачив безнадійний стан Естер і недовго розмовляв віч-на-віч з лікарем. Після цієї секретної розмови вчений заявив духівникові, що єдиний засіб — це подорож до Італії. Абат не хотів, щоб ця подорож відбулася, раніше ніж Естер буде хрещена і отримає перше причастя.

— Скільки часу ще треба? — спитав лікар.

— Місяць, — відповіла начальниця.

— Вона помре, — відказав лікар.

— Так, але в стані благодаті і спасіння, — сказав абат.

Релігія панує в Іспанії над політичними, громадянськими й життєвими питаннями; лікар не заперечував іспанцеві, він повернувся до начальниці, але грізний абат затримав його за руку.

— Ні слова, пане! — сказав він.

Не зважаючи на свою релігійність і монархічні погляди, лікар глянув на Естер очима, сповненими жалю. Дівчина була гарна, як лілея, що схилилась на своєму стеблі.

— На милість божу, в такому разі! — скрикнув він, виходячи.

У той самий день, коли відбулася ця нарада, опікун Естер повіз її у “Роше де Канкаль”[22]; бажання врятувати її штовхало священика до найдивовижніших заходів; він випробував два ексцеси: чудовий обід, який міг нагадати дівчині її оргії, і Оперу, в якій вона побачила б кілька світських образів. Потрібен був весь його гнітючий авторитет, щоб юна свята наважилася на таку профанацію. Еррера так змінив свій вигляд, перебравшись військовим, що Естер ледве впізнала його; він подбав про те, щоб його супутниця взяла вуаль, і посадив її в ложу, сховавши від поглядів. Цей тимчасовий засіб, безпечний для невинності, так серйозно відвойованої, скоро втратив свою дію. Вихованка відчула відразу до обідів свого опікуна, пройнялась релігійною огидою до театру і її знову опанувала меланхолія.

“Вона вмирає від кохання до Люсьєна”, — сказав собі Еррера, що хотів заглянути в глибину цієї душі й знати все, чого можна від неї вимагати.

Настав момент, коли тільки душевна сила підтримувала нещасну дівчину, а тіло її готове було піддатись.

Священик вирахував надходження цієї хвилини з жахливою практичною прозорливістю, що колись відзначала катів у їх майстерності допитувати. Він знайшов свою вихованку в саду, на лаві біля альтанки, під пестливим промінням квітневого сонця. Здавалось, що їй було холодно і вона там гріється; подруги з цікавістю дивились на її зеленувату блідість, на очі вмираючої газелі, на меланхолійну позу. Естер підвелась, щоб зустріти іспанця з жестом, що виявив, як мало в ній життя і, більш того, — як мало в неї бажання жити. Ця бідна циганочка, ця дика поранена ластівка вдруге викликала жаль у Карлоса Еррери. Цей похмурий служитель, якого бог, напевне, посилав тільки виконувати кари, зустрів хвору з посмішкою, в якій було стільки ж гіркоти, скільки й лагідності, стільки ж помсти, скільки й милосердя. Привчившись до самотніх міркувань, до заглиблення в себе під час її майже монастирського життя, Естер вдруге відчула недовір’я, побачивши свого заступника, але, як і в перший раз, її негайно заспокоїли його слова:

— Ну, люба моя дитино, чому ж ви ніколи не говорите зі мною про Люсьєна?

— Я вам обіцяла, я заприсягалась вам, — сказала вона, конвульсивно здригнувшись від голови до п’ят, — не називати цього імені.

— Ви все ж не переставали думати про нього.

— Тільки в цьому, пане, моя провина. Весь час я думаю про нього, і коли ви оце ввійшли, сама до себе казала це ім’я.

— Розлука вас убиває?

Замість відповісти, Естер схилила голову, як це роблять хворі, що вже відчувають подих смерті.

— Побачити його знов?.. — сказав він.

— Це значило б жити, — відповіла вона.

— Чи думаєте ви про нього тільки душею?

— Ах, пане, кохання неподільне.

— Дочка проклятого племені! Я все зробив, щоб урятувати тебе; повертаю тебе до твоєї долі: ти знову побачиш його!

— Чому ви зневажаєте моє щастя? Хіба я не можу кохати Люсьєна і перебувати в чесноті, яку люблю так само, як і його? Хіба я не готова вмерти тут ради неї так само, як готова була б умерти ради нього? Хіба я не помру через свій подвійний фанатизм: через чесноту, яка зробила мене гідною його, і через нього, що кинув мене в обійми чесноти? Так, я готова вмерти, не побачивши його, готова жити, побачивши його знов. Бог мені суддя!

Краска знов забарвила її щоки, блідість набула золотистого відтінку. До Естер знову повернулась її чарівливість.

— Наступного дня після того, як омиєтесь водою хрещення, ви побачите Люсьєна і, якщо ви думаєте, що можете жити чесно заради нього, ви більше не розлучатиметесь.

Священик був змушений підвести Естер, бо ноги її підломились, і нещасна дівчина впала, немов земля вислизнула в неї з-під ніг. Абат посадив її на лавку, і вона спитала, як тільки знову змогла говорити:

— Чому не сьогодні?

— Чи ви хочете позбавити його преосвященство нагоди урочисто відсвяткувати ваше хрещення і навернення на християнство? Ви надто близькі до Люсьєна, щоб не бути далеко від Бога.

— Так, я ні про що більше не думала!

— Ви ніколи не належатимете ні до якої релігії, — сказав священик з виразом глибокої іронії.

— Бог добрий, — відказала вона, — він все читає в моєму серці.

Подоланий чарівною наївністю голосу, погляду, рухів і пози Естер, Еррера вперше поцілував її в лоб.

— Розпусники добре прозвали тебе: ти спокусиш самого Бога-отця. Ще кілька днів — це конче потрібно, — а потім ви обоє будете вільні.

— Обоє! — повторила вона в радісній нестямі.

Ця сцена вразила вихованок і наглядачок, що були оддалік. Коли вони порівняли Естер з тією, якою вона була раніше, то їм здалося, що вони тільки що бачили якусь магічну дію. Дитина змінилась уся, ожила. Вона знов з’явилась у своїй справжній любовній натурі, — мила, кокетлива, дражлива, весела, одне слово — вона воскресла!

Еррера жив на вулиці Кассет, біля церкви св. Сульпіція, до причту якої був зарахований. Церква, суворого й сухого стилю, пасувала до іспанця, благочестивого на зразок домініканців. Відкинуте дитя підступної політики Фердинанда VII[23], він шкодив конституційній справі, знаючи, що його відданість буде нагороджена тільки після поновлення “Rey netto”[24].

І Карлос Eppepa віддався душею й тілом камарильї[25] в ту хвилину, коли, здавалося, не могло бути й мови про скинення кортесів. На думку світського товариства, така поведінка свідчила про високу душу. Похід герцога Ангулемського[26] завершився, король Фердинанд панував, а Карлос Еррера не їхав у Мадрид вимагати нагороди за свої послуги. Захистившись від цікавості дипломатичним мовчанням, він пояснював своє перебування в Парижі великою прихильністю до Люсьєна де Рюбампре, завдяки якій цей юнак уже мав королівський наказ, що стосувався зміни його прізвища. А втім Еррера жив, як звичайно живуть священики, що виконують секретні доручення, дуже таємниче. Він виконував свої релігійні обов’язки в церкві св. Сульпіція, виїздив з дому тільки в справах, завжди ввечері і в екіпажі. День його заповнювався іспанською сієстою, що присвячує сну весь час між сніданком і обідом, час, коли Париж сповнюється шумного й ділового життя. Іспанська сигара теж відігравала свою роль, потребуючи стільки ж часу, скільки й тютюну. Лінощі — це така ж сама маска, як і поважність, що також є видом лінощів. Еррера жив в одному крилі будинку на третьому поверсі, а Люсьєн — у другому крилі. Обидва приміщення з’єднувались і водночас відокремлювались просторими апартаментами, античні розкоші яких однаково пасували і поважному служителеві церкви, і молодому поетові. Двір цього будинку був темний. Високі й густі дерева затіняли сад. Тиша й скромність поєднуються в житлах, обраних священиками. Приміщення Еррери можна описати одним словом: келія. Квартира Люсьєна, блискуча, розкішна й умебльована з комфортом, сполучала в собі все, чого вимагає світське життя денді, поета, письменника, честолюбця, розпусника, гордого й суєтного разом, сповненого недбалості, хоч він і прагне порядку, одного з тих незавершених геніїв, які мають досить сили, щоб побажати й задумати (можливо, що це одне й те саме), але не мають сили виконати задумане. Люсьєн і Еррера разом становили політика. У цьому, очевидно, і полягав секрет їхнього зв’язку. Старі, в яких життєва діяльність змінилась і перенеслась у сферу ділових інтересів, часто відчувають потребу в гарному знарядді, молодому й палкому акторі, який реалізовував би їхні задуми. Рішельє надто пізно знайшов гарне біле личко з вусами, щоб кинути його жінкам, яких йому треба було розважати. Незрозумілий для молодих вітрогонів, він був змушений вигнати матір свого владаря і налякати королеву після марної спроби закохати в себе і ту і другу, хоч його постать була не з таких, що подобаються королевам.

Що б не робила людина, якщо вона честолюбна, вона неодмінно зіткнеться з жінкою в такий момент, коли найменше чекає цього. Яким би могутнім не був видатний політичний діяч, йому потрібна жінка, щоб протиставити її жінці — так само, як голландці шліфують алмаз алмазом. Рим у часи своєї могутності корився цій необхідності. Подивіться також, чим відрізнялося щодо влади життя Мазаріні, італійського кардинала, від життя Рішельє, французького кардинала! Рішельє стикається з опором вельмож, він пускає в хід сокиру, помирає під час розквіту своєї могутності, виснажений поєдинком, в якому єдиним секундантом в нього був капуцин. Мазаріні був не прийнятий буржуазією й знаттю, об’єднаними, озброєними, іноді переможними, що прогнали геть королівську владу.

Але слуга Анни Австрійської не стинає нікому голови, він зуміє подолати цілу Францію і створити Людовика XIV, який завершив справу Рішельє, задушивши дворянство золоченими шнурами у великому Версальському сералі. Коли пані де Помпадур померла, Шуазель[27] загинув. Чи пройнявся Еррера цією високою наукою? Чи визнав він свою власну слабкість раніше, ніж це зробив Рішельє? Чи обрав він у Люсьєні якогось Сен-Марса[28], але Сен-Марса відданого? Ніхто не міг відповісти на ці запитання, ніхто не міг виміряти честолюбства цього іспанця, ані передбачити його кінця. Ці запитання, поставлені тими, хто міг скинути оком на цей — протягом довгого часу прихований — зв’язок, мали на меті дізнатись про жахливу таємницю, відому Люсьєнові лише кілька днів. Карлос був честолюбний за двох, — ось що доводила його поведінка особам, які його знали, і які думали, що Люсьєн — незаконна дитина цього священика.

Трохи більше як через рік після того, коли Люсьєн з’явився в Опері, передчасно зіткнувшись зі світом, в який абат хотів ввести його тільки остаточно озброєним проти світу, в його стайні було троє прекрасних коней, карета для вечірніх та кабріолет і тільбюрі для ранкових виїздів. Він обідав у місті. Те, що передбачав Еррера, здійснилось: марнотратство захопило його вихованця; але він вважав за потрібне відтягти юнака від нерозсудливого кохання до Естер, яке все ще було у його серці. Витративши приблизно сорок тисяч франків, Люсьєн після кожного безумства ще палкіше повертався до Торпіль, вперто шукав її, але не знаходив, і вона через це ставала для нього тим, чим стає дичина для мисливця. Чи міг Еррера зрозуміти природу кохання поета? Коли це почуття оселиться в голові одного з цих великих чоловічків, — воно вже запалює серце й усі п’ять почуттів, цей поет стає настільки ж вищий від людства своїм коханням, наскільки він вищий своєю фантазією. Завдячуючи примсі інтелектуального покоління своєю рідкою здатністю висловлювати природу в образах, що водночас відбивають почуття й думку, він і коханню своєму надає крил свого розуму; він почуває й малює, діє й міркує, множить свої почуття думками, потроюючи переживане раювання надіями на майбутнє й спогадами про минуле; він домішує до нього витончені душевні втіхи, що роблять його першим серед художників. Тоді пристрасть поета стає великою поемою, що часто перевищує людські масштаби. Чи не ставить тоді поет свою коханку вище того рівня, на якому самі жінки хотіли б бути? Він перетворює, як великий Ламанчський рицар, діву полів у принцесу, він для себе користується чарівною паличкою, торкаючись кожної речі, щоб зробити її чудесною, і підсилює таким чином насолоду кохання прекрасним світом ідеалу. Отже, таке кохання — зразок пристрасті: воно надмірне в усьому — в надіях, розчаруваннях, гніві, меланхолії, радощах. Воно літає, стрибає, плазує, воно не схоже на жодне з хвилювань звичайних людей; порівняно з міщанським коханням — воно те саме, що вічний альпійський потік порівняно зі струмочком долини. Цих прекрасних геніїв так рідко розуміють, що вони витрачають себе на невиправдані надії, чахнуть у пошуках ідеальних коханок, вмирають майже завжди, як ті оздоблені найпоетичнішою примхою природи для любовного свята гарні комашки, що бувають розчавлені в стані незайманості ногою прохожого. Але є ще й інша небезпека; зустрівши гарну форму, що відповідає їхньому духові, проте, часто належить пекарці, вони роблять як Рафаель, як красива комаха — вмирають біля своєї Форнаріни. Люсьєн дійшов до цього. Його поетична натура, в усьому — в доброму й злому — надмірна, побачила ангела в дівчині, яка скоріш була забруднена розбещеністю, ніж розбещена: він завжди бачив її білосніжною, крилатою, чистою й таємничою, — такою, якою вона зробилась для нього, зрозумівши, чого саме він від неї хотів.

У кінці травня 1825 року Люсьєн утратив усю свою жвавість. Він уже не виходив із дому, обідав з Еррерою, був задуманий, працював, читав збірку дипломатичних трактатів, сидів по-турецьки на дивані й викурював три-чотири кальяни на день. Його грум більше прочищав і напахчував трубки цього гарного приладу, ніж чистив коней та прикрашав трояндами збрую для прогулянок у Булонському лісі. Того дня, коли іспанець побачив, що чоло Люсьєна зблідло, що на ньому позначились сліди хвороби від шаленства незадоволеного кохання, він схотів дістатися до глибини серця цієї людини, на якій він базував своє життя.

Одного прекрасного вечора, коли Люсьєн, відкинувшись у кріслі, байдуже дивився на захід сонця крізь дерева саду, повільно й рівномірно видихаючи завісу димних пахощів, як це роблять зосереджені курці, — його задумливість була порушена глибоким зітханням.

Він повернувся й побачив абата, що стояв зі схрещеними руками.

— Ти був тут! — сказав поет.

— Вже давно, — відповів священик, — мої думки стежили за ходою твоїх...

Люсьєн зрозумів.

— Я ніколи не вважав себе за таку сталеву натуру, як ти. Життя для мене — по черзі то рай, то пекло; коли ж трапляється, що воно ні те, ні те — воно набридає мені, і я нудьгую...

— Як можна нудьгувати, маючи перед собою стільки чудових надій?..

— Коли цим надіям не віриш або коли вони занадто туманні...

— Без дурощів! — сказав священик. — Буде гідніше і тебе і мене відкрити мені своє серце. Між нами є щось, чого не повинно бути ніколи: таємниця! Ця таємниця триває вже шістнадцять місяців. Ти кохаєш жінку.

— Далі?..

— Брудну дівку, на прізвисько Торпіль.

— Ну, й що ж?

— Дитино моя, я дозволив тобі взяти коханку, але з двірських, молоду, гарну, впливову, щонайменше — графиню. Я обрав для тебе пані д’Еспар, щоб без докорів сумління зробити з неї знаряддя твого успіху; бо вона ніколи не зіпсувала б твого серця, вона залишила б його вільним... Кохати проститутку найгіршого сорту, коли не маєш змоги, як королі, зробити її благородною, — це величезна помилка.

— Хіба я перший, що відмовився від честолюбства, щоб іти туди, куди тягне невгамовна пристрасть?

— Хай так, — сказав священик, піднімаючи мундштук кальяна, що Люсьєн упустив на підлогу, і подаючи йому. — Я розумію твій натяк. Хіба не можна поєднати честолюбство з коханням? Дитино, ти маєш у старому Еррері безмежно віддану матір...

— Знаю, старий, — сказав Люсьєн, беручи його руку й стискаючи її.

— Тобі схотілось іграшок, багатства, — ти їх маєш. Ти хочеш пишатись, і я тебе спрямовую шляхом влади, цілую досить-таки брудні руки, щоб просувати тебе, і ти просунешся. Зачекай ще, і ти матимеш усе, що тільки подобається чоловікам і жінкам. Подібний до жінки своїми примхами, ти — мужній розумом. Я все зачав від тебе, я все тобі пробачаю. Тобі варто тільки слово сказати, і всі твої одноденні пристрасті будуть задоволені. Я зробив твоє життя значнішим, поклавши на нього печатку, яка примушує більшість поклонятись, — печать політики й влади. Ти будеш настільки великий, як зараз — малий. Але не треба ламати балансира, яким ми карбуємо монету. Я дозволяю тобі робити все, крім помилок, що знищили б твоє майбутнє. Відкриваючи для тебе салони передмістя Сен-Жермен, я забороняю тобі порпатись у канавах. Люсьєн! Я буду для тебе немов залізний брус, я все знесу від тебе заради тебе. Адже я перетворив твою невмілу гру в життя на спритність досвідченого гравця...

Люсьєн підвів голову шалено-різким рухом.

— Я викрав Торпіль!

— Ти!? — скрикнув Люсьєн.

У припадку тваринної люті поет скочив, кинув золотий з коштовним камінням мундштук в обличчя священикові і штовхнув його з такою силою, що цей атлет упав.

— Я! — сказав іспанець, підводячись і зберігаючи свою грізну суворість.

Чорна перука впала; гладенький, наче в кістяка, череп повернув цій людині її справжнє обличчя; воно було жахливе. Люсьєн залишився на дивані, опустивши руки; пригнічений, дивився він тупо на абата.

— Я викрав її, — повторив той.

— Що ти зробив з нею? Ти викрав її на другий день після маскараду?..

— Так, на другий день після того, як я бачив, що створіння, що належить тобі, зневажили нероби, яким я не дав би й коліном під...

— Нероби, — сказав Люсьєн, перебиваючи його, — скажи: страхіття, порівняно з якими й ті, кого гільйотинують, ангели! Чи знаєш ти, що зробила нещасна Торпіль для трьох із них? Один був протягом двох місяців її коханцем. Вона жила в злиднях, збираючи крихти на вулиці. Він не мав ні шага, він уже збирався, як і я, коли ти мене зустрів, кинутись у річку; хлопець уставав вночі, йшов до шафи, де стояли рештки її обіду, і з’їдав їх. Нарешті вона помітила цю штуку, зрозуміла цей сором; вона намагалась залишати більше їжі і була дуже щаслива. Вона розповіла про це тільки мені, коли ми поверталися з Опери в фіакрі. Другий прокрався, але, перш ніж помітили цю крадіжку, вона дала йому грошей, і він устиг покласти їх на те ж саме місце, але так і забув повернути гроші цій нещасній дитині. Що ж до третього, то вона влаштувала його щастя, розігравши комедію з геніальністю Фігаро: удавши з себе його дружину, вона зробилась коханкою дуже впливового чоловіка, який вважав її за найчеснішу з буржуазних дам.

Одному — життя, другому — честь, третьому — становище в світі, а це ж тепер усе! Ось як вони нагородили її...

— Хочеш, щоб вони померли? — спитав Еррера, і на очах його виступили сльози.

— Оце добре! Я впізнаю тебе...

— Ні, взнай тепер усе, запальний поет, — сказав священик. — Торпіль більше не існує.

Люсьєн кинувся на Ерреру з такою силою і так схопив його за горло, що всякий інший упав би, але руки іспанця втримали поета.

— Вислухай, — сказав він холодно. — Я зробив з неї жінку невинну, чисту, добре виховану; релігійну, статечну жінку; вона на шляху освіти. Вона може зробитись під владою твого кохання новою Нінон, новою Маріон Делорм чи Дюбаррі, як казав той журналіст в Опері. Ти визнаєш її своєю коханкою або залишишся за завісою своєї творчості — останнє буде розумніше. І те й те принесе тобі користь і гордощі, втіху й успіх, але коли ти такий самий видатний політик, як і поет, Естер буде тільки твоєю коханкою; а пізніше вона, можливо, визволить нас зі скрути — адже вона варта своєї ваги на золото. Пий, та не напивайся. Якби я не взяв у руки вудила твоєї пристрасті, що б тепер було з тобою? Ти скотився б разом з Торпіль у той злиденний бруд, звідки я тебе ледве витяг... Ось, читай, — сказав Еррера так само просто, як Тальма[29] в трагедії “Манлій”, якого він ніколи не бачив.

Папір упав на коліна поета і вивів його з екстатичного остовпіння від цієї жахливої відповіді; він узяв його й прочитав перший лист, написаний мадемуазель Естер:

“Панові абату Карлосу Еррері.

Мій любий заступнику, чи не подумаєте ви, що вдячність переважає в мене кохання, бо це я, з метою висловити вам свою подяку, вперше користуюсь здатністю викладати свої думки, замість застосовувати її для змалювання любові, може, вже забутої Люсьєном. Але вам, божественній людині, скажу те, чого не наважилася б сказати йому, досі прив’язаному, на моє щастя, до землі. Вчорашня церемонія сповнила мене дарунками благодаті. Отже, я знову віддаю свою долю у ваші руки. Якщо я повинна вмерти, залишаючись далеко від мого коханого, я вмру очищеною, як Магдалина, і душа моя буде для нього суперницею його ангела-охоронця. Чи забуду я коли-небудь вчорашнє свято? Чи можна бажати зректись того славного трона, на який я зійшла? Вчора я змила з себе весь бруд водою хрещення й прийняла святе тіло нашого спасителя; я зробилась однією з його дарохранительок. У ту хвилину я почула ангельські співи, я була більше ніж жінкою, я народжувалась для світлого життя серед земних вітань, серед загального захоплення, сп’яніла в хмарах фіміаму й молитов, убрана, немов незаймана дівчина для свого небесного нареченого. Відчувши себе гідною Люсьєна, чого ніколи не сподівалась, я зреклась усякого нечистого кохання, і не хочу йти іншими шляхами, крім шляхів чесноти. Якщо тіло моє слабше, ніж моя душа, — хай воно загине! Будьте моїм суддею, і якщо я вмру, скажіть Люсьєнові, що я вмерла ради нього, народившись для Бога.

Неділя, ввечері”.

Люсьєн звів на абата очі, зрошені слізьми.

— Ти знаєш квартиру товстухи Кароліни Бельфейль на вулиці Тебу, — сказав іспанець. — Ця дівчина, кинена її судовим службовцем, була в жахливій скруті, їй загрожував арешт; я наказав купити її квартиру з усім, що було в ній. Вона виїхала звідти зі своїм лахміттям. Естер, цей ангел, що хотів злетіти на небо, спустилась туди і чекає тебе.

У цю хвилину Люсьєн почув, як коні б’ють копитами на дворі, він не міг висловити свого захоплення тією відданістю, яку тільки сам він міг оцінити: він кинувся в обійми людині, яку тільки що образив, виправив усе єдиним поглядом і мовчазним вибухом своїх почуттів, потім збіг сходами, сказав на вухо своєму грумові адресу Естер, і коні побігли, немов пристрасть їхнього господаря надавала жвавості їхнім ногам.

Наступного дня чоловік, якого прохожі, дивлячись на вбрання, могли б вважати за перевдягненого жандарма, походжав по вулиці Тебу проти одного будинку, немов чекаючи, поки хтось вийде. Хода його виявляла схвильованість. Ви часто можете зустріти в Парижі таких неспокійних фланерів: справжніх жандармів, що вислідковують дезертира з національної гвардії; судових приставів, що готуються когось заарештувати; кредиторів, що обмірковують каверзи проти свого боржника, який замкнувся вдома; коханців або ревнивих і сповнених підозри чоловіків; друзів, що стоять на варті ради друзів. Проте, дуже рідко побачите ви обличчя, на якому позначилися б такі дикі й суворі думки, як на похмурому обличчі атлета, що походжав із задумливою рвучкістю ведмедя за ґратами туди й сюди під вікнами мадемуазель Естер. Опівдні прочинилося вікно, з нього висунулась рука покоївки, щоб розчинити ставні, пооббивані м’яким. Через кілька хвилин Естер у ранковому вбранні підійшла до вікна подихати свіжим повітрям. Вона спиралася на Люсьєна. Всякий, побачивши їх, взяв би їх за оригінал ніжної англійської віньєтки. Естер відразу ж зустріла пронизливі, немов у василіска, очі іспанського священика, і нещасне створіння, як уражене кулею, скрикнуло з жахом:

— Ось цей жахливий священик, — сказала вона, показуючи на нього Люсьєнові.

— Він! — сказав Люсьєн, усміхаючись, — він такий самий священик, як і ти.

— Хто ж він? — спитала вона, злякавшись.

— Це старий пройда, що вірить тільки в чорта, — сказав Люсьєн.

Якби на місці Естер була менш віддана істота, це світло, необережно кинуте на таємницю священика, могло б назавжди згубити Люсьєна. Ідучи зі спальні до їдальні, куди їм тільки що подали сніданок, коханці зустріли Карлоса Ерреру.

— Чого ти прийшов сюди? — різко сказав йому Люсьєн.

— Благословити вас, — відповів цей сміливий чоловік і затримав пару в маленькій вітальні. — Вислухайте мене, мої любі! Втішайтесь, будьте щасливі, це дуже добре. Щастя за всяку ціну — ось моя доктрина. Але ти, — сказав він до Естер, — яку я витяг із бруду, чию душу й тіло я відіправ, чи не думаєш ти стати поперек дороги Люсьєнові? Щодо тебе, друже, — провадив він після паузи, дивлячись на Люсьєна, — ти вже не досить поет, щоб підкоритись новій Коралі. Ми прозаїки. Чим може стати коханець Естер? Нічим... Чи може Естер бути пані де Рюбампре? Ні... Отже, моє малятко, — сказав він, торкаючись руки Естер, яка затремтіла, наче від дотику змії, — світ не повинен знати, що ви існуєте, зокрема світ не повинен знати, що якась мадемуазель Естер кохає Люсьєна, і що Люсьєн закоханий у неї... Ця квартира буде вашою в’язницею, моє малятко... Якщо ви схочете виходити і ваше здоров’я цього вимагатиме, ви гулятимете вночі, коли вас ніхто не побачить, бо ваша краса, юність і манери, яких ви набули в монастирі, були б негайно помічені в Парижі. День, коли хто-небудь дізнається, — сказав він, жахливо підкреслюючи слова і супроводжуючи їх ще жахливішим поглядом, що Люсьєн ваш коханець, або що ви його коханка, цей день буде вашим передостаннім днем. Ми добились для цього молодшого паростка своєї родини наказу, що дозволяв йому носити ім’я і герб його материнських предків. Але це ще не все. Нам іще не повернули титул маркіза. А щоб одержати його, він мусить одружитися з дівчиною знатного роду, заради якого король нам зробить цю ласку. Цей шлюб введе Люсьєна у двірський світ. Дитина, з якої я зумів зробити чоловіка, стане спочатку секретарем посольства, потім послом при одному з німецьких дворів і з допомогою божою або моєю (це певніше) згодом сяде на лаву перів...

— Або на лаву... — сказав Люсьєн, перебиваючи його.

— Мовчи! — скрикнув Карлос, закриваючи Люсьєнові рот своєю широкою рукою, — таку таємницю — жінці?! — прошепотів він йому на вухо.

— Естер — жінка? — скрикнув автор “Маргариток”.

— Знову сонети[30]!.. — сказав іспанець, — знову дурниці! Усі ці ангели рано чи пізно знов стають жінками. А в жінки скрізь є хвилини, коли вона водночас і мавпа, і дитина — дві істоти, що можуть вбити вас заради сміху. Естер, моя люба, — сказав він своїй переляканій вихованці — я знайшов вам покоївку, яка віддана мені, немов дочка. За кухарку у вас буде мулатка, — це надає домові гарного тону. З “Європою” та “Азією” ви зможете жити на тисячу франків у місяць, як королева... на сцені. Європа була швачкою, модисткою й статисткою; Азія служила в одного мілорда-ласуна. Ці двоє створінь будуть для вас, як дві феї.

Поруч із цією людиною, яка завинила щонайменше в блюзнірстві й фальшуванні, Люсьєн мав вигляд маленького хлопчика, і жінка, освячена його коханням, відчула в глибині свого серця безмежний жах. Не відповідаючи, вона потягла Люсьєна в спальню, і сказала йому:

— Чи він диявол?

— Ще гірше... для мене, — швидко відказав він. — Але якщо ти любиш мене, намагайся вдавати відданість і корись йому під страхом смерті...

— Смерті?.. — повторила вона зі ще більшим жахом.

— Смерті, — повторив Люсьєн. — Ах, моя кізочко, ніяка смерть не може зрівнятися з тією, що чекала б мене, якби...

Естер зблідла, почувши ці слова, і мало не знепритомніла.

— Ну, що ж, — гукнув до них псевдоабат. — Чи ви й досі ще не обірвали всіх своїх маргариток?

Естер і Люсьєн вийшли, і бідна дівчина відповіла, не насмілюючись глянути на таємничу людину.

— Вас слухатимуться, як бога, пане.

— Прекрасно, — відповів він, — ви можете протягом певного часу бути цілком щасливою і... вам доведеться замовляти собі тільки домашні й нічні туалети, це буде дуже економно.

Коханці пішли до їдальні, але опікун Люсьєна затримав жестом цю гарну пару.

— Я тільки що казав вам про ваших слуг, дочко моя, — сказав він Естер, — я мушу представити їх вам.

Іспанець двічі подзвонив. Увійшли дві жінки, яких він назвав Європою і Азією, і тоді стала зрозумілою причина таких прізвищ.

Азія, що здавалась народженою на острові Ява, мала страшне обличчя мідного кольору, властиве саме малайцям, плоске, як дошка; ніс здавався на ньому силоміць притиснутим. Дивне розташування щелепних кісток робило нижню частину обличчя схожою на морду якоїсь мавпи з великих порід. Лоб, хоч і плоский, свідчив про певний розум, породжений звичкою до хитрощів. Блискучі очі залишалися спокійними, як у тигра, але не дивились прямо в обличчя. Азія, здавалося, боялась налякати присутніх. Між синювато-блідими губами видно було сліпучо-білі, але перехрещені зуби. Загальний вид цієї тваринної постаті був підлий. Волосся, блискуче й жирне, як і шкіра на обличчі, спадало двома чорними косами на коштовну шовкову хустку. Вуха, дуже гарні, були оздоблені двома великими темними перлинами. Маленька, кремезна Азія подібна була до тих чудних створінь, що їх китайці малюють на своїх ширмах, або, певніше, на тих індуських ідолів, чиї обличчя, здавалося б, не існують насправді, але, кінець-кінцем, все ж трапляються мандрівникам. Побачивши це страхіття, вбране у білий фартух поверх шерстяного плаття, Естер здригнулася.

— Азіє, — сказав іспанець, і жінка підвела голову майже так, як собака, що дивиться на свого хазяїна, — ось ваша пані.

І він показав пальцем на Естер, одягнену в пеньюар. Азія глянула на юну фею з виразом майже болісним, але в той же час її очі, сховані між короткими густими віями, блиснули, як іскра пожежі, на Люсьєна, який, одягнений у розкішний розстібнутий халат, сорочку з тонкого полотна і червоні панталони, з його білявими довгими кучерями, що вибивалися з-під фески, являв собою божественну постать. Геній італійців може створити образ Отелло, хист англійців може його показати на сцені, але тільки сама природа має право бути в одному своєму погляді, виявляючи ревнощі, повнішою й чудовішою, ніж Англія й Італія. Цей погляд, помічений Естер, примусив її схопити іспанця за руку, залишивши на ній слід своїх нігтів, як зробила б кішка, що чіпляється кігтями, боячись упасти в безодню. Тоді іспанець сказав азіатському страхіттю кілька слів невідомою мовою, і воно стало навколішки, підповзло до ніг Естер і поцілувало їх.

— Вона, — сказав іспанець до Естер, — не кухарка, а справжній кухар; сам Карем збожеволів би від заздрощів до неї. Азія вміє варити все. Вона зварить вам звичайну страву з квасолі так, що вам здасться, ніби ангели спустились з неба, щоб додати туди райських трав. Вона ходитиме щодня на ринок і битиметься, як справжній демон, щоб не переплатити; цікаві стомляться від її мовчазності. Оскільки ви вдаватимете з себе особу, що була в Індії, Азія дуже допоможе вам зробити цю байку правдоподібною, бо вона одна з тих парижанок, які народжуються з тим, щоб вибирати собі батьківщину за власним бажанням; але мені здається, вам нема чого ставати іноземкою... Європа, що ти скажеш на це?

Європа становила цілковиту протилежність до Азії; вона була найчарівнішою субреткою, яку Монроз[31] обрав би собі за партнершу на сцені. Струнка, пустотлива на вигляд, з мордочкою ласочки, з гострим носиком, Європа являла при уважнішому розгляді обличчя, стомлене паризькою розпустою, білясте обличчя дівчини, годованої сировими яблуками, лімфатичної й жилавої, млявої й цупкої. Виставивши свою маленьку ніжку, заклавши руки в кишені фартушка, вона вся тремтіла, залишаючись на тому ж самому місці, — стільки в ній було життя. Гризетка й статистка одночасно, вона, напевне, не зважаючи на свою молодість, вже спробувала чимало професій. Розбещена, як усі дівчата з “Маделонет” вкупі, вона, можливо, обікрала колись своїх родичів і вешталась по лавах виправної поліції. Азія викликала страх, але її можна було розпізнати за одну мить, вона походила по прямій лінії від Локусти, тим часом як Європа викликала неспокій, що весь час зростав при користуванні її послугами, і її зіпсованість здавалася безмежною. Вона, очевидно, вміла, як то кажуть, гори зрушити з місця.

— Пані могли б бути з Валансьєна, — сухо сказала Європа, — я звідти. Пане, — звернулась вона до Люсьєна педантичним тоном, — чи не будете ви ласкаві повідомити нас, яке ім’я ви думаєте надати пані.

— Пані Ван Богсек, — відповів іспанець, перевернувши прізвище Естер. — Пані — єврейка, походить із Голландії, вона вдова комерсанта, хворіє на печінку, з цією хворобою вона приїхала з Яви... Не дуже багата, щоб не збуджувати цікавості.

— Тільки на прожиток, шість тисяч ренти, і ми будемо скаржитись на її скнарість? — сказала Європа.

— Так, — сказав іспанець, хитнувши головою. — Бісові штукарки! — скрикнув він жахливим голосом, помітивши, що Азія і Європа обмінялись поглядами, які мало сподобались йому, — пам’ятаєте, що я вам казав? Ви служите цій королеві, ви зобов’язані шанувати її, як королеву, ви будете її пестити, як пестили б помсту, будете віддані їй, як мені. Ні швейцар, ні сусіди, ні пожильці, ніхто в світі не повинен знати, що тут робиться. Ваша справа — відвести всяку цікавість, якщо така виникне. А пані, — додав він, поклавши свою широку волосату руку на ручку Естер, — не повинна робити ані найменшої необачності, ви втримаєте її в разі потреби, але... скрізь з повагою. Європа, ви вестимете зносини із зовнішнім світом у справі туалетів пані, подбайте, щоб це було економно. Одне слово, ніхто, навіть з найнезначніших осіб, не повинен входити в квартиру. Ви двоє мусите вправлятися з усією роботою. Красуне моя, — сказав він до Естер, — коли ви схочете виїхати ввечері в екіпажі, ви скажете Європі, вона знає, де шукати ваших людей, адже у вас буде й гайдук, теж на мій смак, як оці дві рабині.

Естер і Люсьєн не могли вимовити ні слова, вони слухали іспанця і дивились на цих двох дивних осіб, яким він давав накази. Якій таємниці був він зобов’язаний відданістю, що позначалась на цих обличчях — одному лютому й меткому, другому — глибоко жорстокому? Він угадав думки Естер і Люсьєна, що здавались остовпілими, як Поль і Віргінія, побачивши двох жахливих змій, і сказав їм тихо, лагідним голосом:

— Можете покладатись на них, як на мене, не ховайте від них нічого, це буде їх тішити... Іди, подавай, маленька моя Азіє, — сказав він кухарці. — А ти, малятко, постав ще комплект столового посуду, адже можуть ці діти хоч почастувати татуся сніданком.

Коли жінки вийшли й зачинили двері й іспанець почув, як Європа ходить по дому, він сказав Люсьєнові й дівчині, розкривши свою широку руку:

— Я держу їх!

Слова й жест його проймали тремтінням.

— Де ти їх знайшов!? — скрикнув Люсьєн.

— Що ж, чорт забирай, — відповів іспанець. — Я шукав їх не біля трону. Європа вийшла з бруду й боїться повернутись туди... Лякайте їх “паном абатом”, коли вони вас не задовольнятимуть, і ви побачите, що вони затремтять, як миші, почувши про кішку. Я присмирюю диких звірів, — додав він, усміхаючись.

— Ви здаєтесь мені демоном! — скрикнула Естер, граціозно тулячись до Люсьєна.

— Дитино моя, я намагався повернути вас небові; але весела дівчина, що розкаялась, завжди буде містифікацією для церкви; коли б і знайшлась така, вона знов стала б у раю куртизанкою. Ви від цього виграли, бо вас забули, і ви стали скидатись на статечну жінку, бо навчились того, чого ніколи не взнали б в огидному оточенні, де ви жили раніше... Ви нічим мені не завдячуєте, — сказав він, побачивши чарівний вираз вдячності на обличчі Естер, — я все це зробив для нього... (і він показав на Люсьєна). Ви дівчина легкої поведінки і такою залишитесь до самої смерті, бо всупереч усім спокусливим теоріям дресирувальників, не можна в цьому світі зробитись чимсь іншим, ніж ти є. Той вчений, що вивчає шишки, має рацію: у вас шишка кохання.

Іспанець був, що можна помітити, фаталістом, як Наполеон, Магомет і багато великих політиків. Дивна річ: майже всі активні люди схильні до фаталізму, в той час як більшість мислителів схиляється до віри в провидіння.

— Я не знаю, що я таке, — відповіла Естер з лагідністю ангела, — але я кохаю Люсьєна і вмру, обожнюючи його.

— Ідіть снідати, — грубо сказав іспанець, — і моліть бога, щоб Люсьєн одружився не скоро, бо тоді ви вже не побачите його більше.

— Його одруження було б для мене смертю, — сказала вона.

Вона пропустила вперед лжесвященика, щоб непомітно стати навшпиньки й наблизити свої уста до вуха Люсьєна..

— Це твоя воля, — спитала вона, — щоб я залишалась під владою цієї людини, що приставив до мене двох гієн?

Люсьєн нахилив голову. Нещасна дівчина поборола смуток і удавала веселу, але була страшенно пригнічена. Треба було понад рік постійних і самовідданих піклувань, щоб вона звикла до тих жахливих створінь, яких абат називав “двома сторожевими собаками”.

Поведінка Люсьєна після його повернення до Парижа була позначена такою глибокою політичністю, що він мав викликати й викликав заздрощі усіх своїх колишніх друзів, яким він помстився лише тим, що розлютував їх своїми успіхами, своїм бездоганним виглядом і своєю манерою тримати всіх на віддалі. Цей поет, колись такий товариський, експансивний, зробився холодним і потайним. Навіть де Марсе, цей визнаний паризькою молоддю зразок, не вкладав у свою розмову й свої вчинки стільки міри, як Люсьєн. Що ж до розуму письменник і журналіст дав свого часу чимало переконливих доказів. Де Марсе, якому багато хто охоче протиставляв Люсьєна, віддаючи перевагу поетові, дріб’язково дувся на це. Люсьєн, бувши у фаворі в осіб, які таємно тримали владу в руках, настільки радикально облишив думки про літературну славу, що цілком байдуже поставився до успіху свого роману, перевиданого під справжнім його заголовком “Стрілець Карла IX”, і до шуму, який викликала збірка сонетів “Маргаритки”, розпродана у Доріа за один тиждень.

— Це посмертний успіх, — відповів він, сміючись, мадемуазель де Туш, коли вона вітала його.

Грізний іспанець залізною рукою спрямовував своє створіння тим шляхом, в кінці якого фанфари й трофеї перемоги чекають терплячих політиків. Люсьєн найняв парубоцьку квартиру Боденора на набережній Малаке, щоб бути ближче до вулиці Тебу; а його порадник оселився в трьох кімнатах того ж самого будинку, на п’ятому поверсі. У Люсьєна тепер був тільки один верховий кінь і один виїзний, лакей і конюх. Він обідав якщо не в місті, то в Естер. Карлос Еррера так добре наглядав за слугами на набережній Малаке, що Люсьєн витрачав на все не більше десяти тисяч франків на рік. Десяти тисяч франків вистачало й для Естер, завдяки постійній, нез’ясованій відданості Європи та Азії.

Люсьєн вдавався до крайніх заходів обачності, їдучи на вулицю Тебу і повертаючись звідти. Він завжди приїздив у фіакрі зі спущеними завісами і завжди в’їздив у двір. Таким чином його пристрасть до Естер й існування гніздечка на вулиці Тебу, залишившись зовсім невідомі в світі, ні в чому не зашкодили його справам і зв’язкам; ніколи не обмовився він жодним словом про цю делікатну справу. Подібні помилки в його стосунках з Коралі під час першого перебування в Парижі зробили його досвідченим. Життя його насамперед набуло тієї правильності гарного тону, під яким можна ховати багато таємниць: він провадив у товаристві всі вечори до першої години ночі; його можна було застати дома від десятої години ранку до першої. Потім він виїздив у Булонський ліс та робив візити до п’ятої години. Його рідко бачили пішки, таким чином він уникав своїх старих знайомих. Коли його вітав “який-небудь” журналіст, він відповідав кивком голови досить чемним, щоб не можна було образитись, але з помітною глибокою зневагою, що вбивала французьку фамільярність. Таким чином він швидко позбувся тих осіб, яких не хотів знати. Давня ненависть не давала йому піти до пані д’Еспар, що кілька разів висловлювала бажання бачити його в себе; зустрічаючи її у герцогині де Мофріньєз, чи у мадемуазель де Туш, чи у графині де Монкорне або десь інде, він поводився з нею надзвичайно чемно. Не менша ненависть з боку пані д’Еспар примушувала Люсьєна триматися сторожко, і ви побачите, як він розпалив цю ненависть, дозволивши собі помсту, яка, до речі, спричинилася до гострої догани від абата.

— Ти ще не досить сильний, щоб мститись хоч би кому, — сказав йому іспанець. — Коли йдеш дорогою під пекучим сонцем, то не зупиняєшся, щоб зірвати навіть найпрекраснішу квітку...

У Люсьєна було таке велике майбутнє, така справжня перевага, що молоді люди, яких зачепило або налякало його повернення до Парижа та його незрозуміле щастя, були б раді зіграти з ним яку-небудь штуку. Люсьєн, знаючи, що в нього багато ворогів, знав також і про ці лихі наміри своїх друзів. Адже абат пильно застерігав свого прийомного сина проти зрадництва світу, проти необережностей, таких фатальних для молоді. Люсьєн повинен був розповідати йому і розповідав щодня про найдрібніші події. Завдяки порадам свого ментора, він обеззброював найспритнішу цікавість — світську цікавість. Під охороною своєї чисто англійської серйозності, підсилений редутами, які споруджує дипломатична обачність, він нікому не давав права або нагоди кинути погляд в його справи. Його молоде й гарне обличчя набуло нарешті в світському товаристві байдужого виразу, як обличчя принцеси під час церемонії.

Приблизно в середині 1829 року виникло питання про його одруження зі старшою дочкою герцогині де Гранльє, яка мала тоді аж чотирьох дочок на виданні. Ніхто не сумнівався, що король ласкаво повернув би Люсьєнові, завдяки цьому шлюбові, титул маркіза. Цей шлюб мав вирішити політичну кар’єру Люсьєна, який, очевидно, був би призначений на посольську посаду при одному з німецьких дворів. Останні три роки життя Люсьєна відзначилися особливо бездоганною розсудливістю; де Марсе влучно сказав якось про нього:

— Напевне, за цим юнаком стоїть хтось дуже сильний!

Таким чином, Люсьєн майже став значною особою. Зрештою, його пристрасть до Естер дуже допомагала йому грати роль поважної людини. Таке почуття врятовує честолюбців від багатьох дурниць: байдужі до інших жінок, вони не підпадають впливові фізичної сторони на моральну. Щастя Люсьєна було здійсненням усіх мрій злиденних голодних поетів з мансард. Естер, ідеал закоханої куртизанки, нагадувала Люсьєнові Коралі, актрису, з якою він жив протягом року, і разом з тим зовсім її затьмарювала. Всі жінки, коли вони закохані й віддані, вигадують відлюдність, життя інкогніто, життя перлини на дні морському, але в більшості випадків це лише чарівна примха, предмет розмов, доказ кохання, який вони мріють дати, але ніколи не дають; тим часом як Естер, що завжди наче переживала перше раювання, весь час наче була під владою першого палкого погляду Люсьєна, за чотири роки жодного разу не виявила цікавості. Весь свій розум прикладала вона до того, щоб лишатись у межах програми, накресленої рукою іспанця. Більше того! Серед найп’янкіших утіх вона не зловживала тією безмежною владою, якої надають любимій жінці невгамовні бажання коханця, і не розпитувала Люсьєна про Ерреру, що, до речі, все ще жахав її. Вона не наважувалася думати про нього. Мудрі благодіяння цієї незбагненної особи, якій Естер завдячувала і грацією вихованої панни, і манерами статечної жінки, і своїм переродженням, здавалися нещасній дівчині авансами від самого пекла.

“Я сплачу за все це коли-небудь”, — казала вона сама собі з жахом.

Якщо ніч була гарна, вона завжди виїздила на прогулянку в найманій кареті. Вона їхала швидко — очевидно, за наказом абата — в один із чарівних лісів біля Парижа — в Булонь, Венсен, Роменвіль або Віль д’Авре, часто з Люсьєном, іноді сама з Європою. Вона гуляла там, не боячись, бо за нею йшов, коли вона була без Люсьєна, високий гайдук, пишно одягнений, озброєний справжнім мисливським ножем; його обличчя, так само які суха мускулатура, свідчили про страшну атлетичну будову. Цей сторож мав, за англійською модою, ціпок, що зветься “довгим кийком”; він добре відомий фехтувальникам на палицях, і ним можна відбити кількох нападаючих. З наказу абата, Естер ні разу не сказала цьому гайдукові жодного слова. Коли пані хотіла повернутись додому, Європа гукала гайдука, гайдук свистів візникові, що чекав завжди на віддалі. Якщо Люсьєн гуляв з Естер, то Європа й гайдук залишались на сто кроків від них, немов двоє тих пекельних пажів, яких у казках “Тисячі і однієї ночі” чарівник дав своїм вибранцям. Парижани й особливо парижанки не знають принад прогулянки серед лісу гарної ночі. Тиша, місячне сяйво, самотність заспокоюють, немов купіль. Звичайно Естер виїздила о десятій, гуляла з дванадцятої до першої і поверталась о пів на третю. Вікон у неї ніколи не відчиняли раніше одинадцятої ранку. Вона приймала ванну і займалась детальним туалетом, не знайомим більшості парижанок, бо він потребує надто багато часу і практикується майже тільки куртизанками, лоретками[32] або знатними дамами, бо в їхньому розпорядженні є цілий день. Тільки-но вона була готова, як приходив Люсьєн, і вона завжди з’являлася перед ним у вигляді щойно розквітлої квітки. У неї не було іншого клопоту, як щастя її поета. Вона належала йому, як його річ, тобто давала йому повну волю. Ніколи не кидала вона погляду за межі тієї сфери, де панувало її сяйво. Абат енергійно рекомендував їй колись таку поведінку, бо до планів цього глибокого політика входило, щоб Люсьєн одержував любовні перемоги. Щастя не має історії, і всі оповідачі всіх країн зрозуміли це настільки добре, що фраза “Вони були щасливі” закінчує всі любовні пригоди. Отже, можна тільки пояснити, якими засобами досягалося це щастя, справді фантастичне в Парижі. Це було щастя в його найпрекраснішій формі, поема, симфонія на чотири роки! Всі жінки скажуть “Це багато!” Ні Естер, ні Люсьєн не сказали — “Це занадто!” Нарешті формула: “Вони були щасливі” — була для них ще точнішою, ніж у казках про фей, бо у них не було дітей. Таким чином, Люсьєн міг кокетувати в світі, віддаючись примхам поета і, скажемо відверто, тим обов’язкам, які покладало на нього його становище. Повільно посуваючись своїм шляхом, він зробив кілька секретних послуг політичним діячам, взявши участь у їх роботах. Це він скромно замовчував. Він часто бував у товаристві пані де Серізі, з якою він був, як казали в салонах, в найближчих стосунках. Пані де Серізі відібрала Люсьєна у герцогині де Мофріньєз, що, як кажуть, вже не дорожила ним, — одне з тих словечок, якими жінки мстяться, коли заздрять чиєму-небудь щастю. Люсьєн був, так би мовити, в самому лоні двірського духівництва, і інтимно зв’язався з деякими дамами, близькими до архієпископа паризького. Скромний і стриманий, він терпляче чекав. Тому слова де Марсе, який саме тоді одружився й примусив свою жінку жити так само, як Естер, містили щось більше, ніж просте спостереження. А втім, підводні небезпеки в становищі Люсьєна з’ясуються в подальшому перебігу нашої історії.

Такі були обставини, коли однієї гарної серпневої ночі барон де Нюсінжен повертався до Парижа з маєтку одного іноземного банкіра, який оселився у Франції і в якого він пообідав. Цей маєток був на відстані восьми миль від Парижа, в глибині Брі. Кучер барона похвалився, що відвезе свого пана туди й назад його власними кіньми, і тому дозволив собі їхати повільно, коли настала ніч. Ось який був стан коней, слуг і пана при в’їзді у Венсенський ліс. Кучер, якого щедро почастували в буфетній уславленого короля міняйл, спав, тримаючи віжки в руках, щоб замилювати очі прохожим. Лакей, сидячи ззаду, хропів, мов дзиґа з Німеччини — цієї країни маленьких різьблених дерев’яних фігурок, міцних рейнських вин і дзиґ. Барон хотів віддатись думкам, але, починаючи з моста Турне, солодка дрімота, спричинена травленням, склепила йому очі. Коні відчули стан кучера через слабко натягнені віжки; почувши протяжний бас лакея на варті ззаду, вони відчули себе панами і скористалися з цієї вільної перерви, щоб рухатись, як їм заманеться. Як розумні раби, вони дали злодіям нагоду обікрасти одного з найбагатших капіталістів Франції, найспритнішого з тих, кого нарешті почали досить енергійно називати “біржевими хижаками”. Нарешті, опанувавши становище, під впливом цікавості, яку кожний може помітити в домашніх тварин, вони зупинилися на якомусь роздоріжжі — перед іншими кіньми, звичайно, сказавши їм кінською мовою: “Чиї ви? Що робите? Чи щасливо живете?” — Коли коляска зупинилася, барон прокинувся зі своєї дрімоти. Йому спочатку здалося, що він усе ще в парку свого колеги; потім його вразило небесне видіння, що застукало його несподівано, без звичайної його зброї — розрахунку. Місяць світив так яскраво, що можна було б прочитати все, що завгодно, навіть вечірню газету. Серед лісової тиші, в цьому ясному освітленні, барон побачив самотню жінку, яка, увіходячи в найману карету, подивилася на дивне видовище — заснулу коляску. Коли барон Нюсінжен побачив цього ангела, його немов осяяло внутрішнім світлом. Помітивши, що на неї захоплено дивляться, молода жінка боязким жестом спустила вуаль. Гайдук хрипко крикнув; значення цього крику, очевидно, було зрозуміле для кучера, бо карета помчала стрілою.

Старий банкір відчув жахливе хвилювання: кров, відлинувши від ніг, несла вогонь у голову, голова надсилала полум’я в серце; горло стискалося. Нещасний злякався розладу травлення, але, не зважаючи на цю найсерйознішу небезпеку, підвівся на ноги.

— Галопом! — повдур, що спить! — крикнув він, — сто франків, коли наздоженеш цю карету!

Слова “сто франків” збудили кучера; лакей, безумовно, почув їх крізь сон. Барон повторив наказ, кучер пустив своїх коней галопом, і йому пощастило наздогнати біля Тройської застави карету, дещо схожу на ту, в якій Нюсінжен бачив божественну незнайому; але в цій кареті насправді сидів, пишаючись, головний прикажчик якоїсь багатої крамниці зі “статечною жінкою” з вулиці Вів’єн.

Ця помилка приголомшила барона.

— Якпи я фсяв Шорша (це значить — Жоржа) самість тебе, ширний турень, він, бевна річ, найшов пи цю шінку, — сказав він кучерові, поки митники оглядали карету.

— Е, пане барон, сам диявол, здається, сидів ззаду у вигляді гайдука; він і підсунув мені цю карету замість своєї.

— Тіафол не існує, — сказав барон.

Баронові де Нюсінжену в той час було — як сам він казав — шістдесят років, до жінок він зробився цілком байдужий, тим більше до власної дружини. Він похвалявся, що ніколи не знав кохання, яке доводить до дурниць. Він вважав за щастя, що розквитався з жінками, з яких, казав він, не соромлячись, жодна, хай би вона була подібною до ангела, не варта своєї ціни, навіть коли вона віддається задарма. Казали, що він такий пересичений, що вже не купує за якихось дві тисячі на місяць приємність бути обдуреним. Сидячи в своїй ложі в Опері, він холодними очима дивився на кордебалет. Ніхто вже не переморгувався з ним із цього небезпечного рою підстаркуватих дівчат і молоденьких бабусь — добірного цвіту паризьких розваг. Барон купив свого часу все, пізнав усе — природну любов, фальшиву любов із самолюбства, любов ради пристойності та чванства, любов-смакування, любов статечну й подружню, любов ексцентричну, — все, крім справжньої любові. Ця любов раптом впала на нього, немов орел на свою добич, так само, як вона впала колись на Генца[33], довіреного його світлості князя Меттерніха. Відомі ті дурощі, які вчинив цей старий дипломат ради Фанні Ельслер, що її репетиції цікавили його значно більше, ніж європейські інтереси. Жінка, яка тільки що збурила цю залізну касу, що звалась Нюсінженом, з’явилась перед ним, як одна з жінок, що не мають собі рівних в цілому поколінні. Невідомо, чи були коханка Тиціана, Леонардова Монна Ліза, Рафаелева Форнаріна такі ж самі прекрасні, як божественна Естер, у якій найдосвідченіший погляд найспостережливішого парижанина не ніг би помітити й знаку куртизанки. Найбільше вразило барона те благородство й велич, які в найвищій мірі були властиві Естер — цій любленій, оточеній, розкошами й коханням жінці. Щасливе кохання — це для жінок наче коронування: всі вони стають тоді гордими, немов імператриці. Барон протягом тижня щоночі їздив у Венсенський ліс, потім в Булонський, потім у Віль д’Авре, потім в Медонський, нарешті по всіх околицях Парижа, проте, не міг зустріти Естер. Божественне єврейське обличчя, яке він називав “піплійним обличчям”, завжди стояло перед його очима. У кінці другого тижня він утратив апетит. Дельфіна де Нюсінжен і дочка її Августа, яку баронеса почала вивозити в світ, спочатку не помітили зміни в бароні. Мати й дочка бачили пана де Нюсінжена тільки вранці за сніданком і ввечері за обідом, якщо вони всі разом обідали дома, що траплялось тільки тоді, коли Дельфіна приймала гостей. Але через два місяці барон, охоплений гарячкою нетерпіння, в стані, подібному до нудьги за батьківщиною, збентежений безсиллям мільйонів, змарнів і здавався таким тяжко хворим, що Дельфіна потай сподівалась стати вдовою. Вона досить лицемірно почала жаліти свого чоловіка й примусила дочку сидіти дома. Вона засипала чоловіка запитаннями; він відповідав так, як англійці під час спліну: не відповідав майже нічого. Дельфіна де Нюсінжен влаштовувала щонеділі званий обід. Вона обрала цей день, помітивши, що у вищому світі ніхто не їздив у неділю в театр, і цей день залишався вільним. Через наплив купецтва й міщанства, неділя в Парижі майже такий самий дурний день, як він нудний у Лондоні. Отже, Дельфіна запросила на обід уславленого Десплена, щоб можна було порадитися з ним всупереч бажанню хворого, бо Нюсінжен запевняв, що почуває себе прекрасно. Келлер, Растіньяк, де Марсе, дю Тільє, всі друзі дому дали зрозуміти баронесі, що такий чоловік, як Нюсінжен, не повинен померти несподівано; його величезні справи вимагали заходів обачності, треба було точно знати, що робити. Ці пани були запрошені на обід так само, як і граф де Гондревіль, тесть Франсуа Келлера, кавалер д’Еспар, де Люпо, доктор Б’яншон, улюблений учень Десплена, Боденор з дружиною, граф і графиня де Монкорне, Блонде, мадемуазель де Туш і Конті, і нарешті Люсьєн де Рюбампре, до якого Растіньяк зберігав протягом п’яти років найпалкішу дружбу, але “з наказу”, кажучи мовою офіційних оголошень.

— Оцього ми легко не позбудемось, — сказав Блонде Растіньякові, побачивши Люсьєна, що входив до вітальні, — гарного, як ніколи, чарівно одягненого.

— Краще зробити з нього друга, бо він небезпечний, — сказав Растіньяк.

— Він? — сказав де Марсе. — Я вважаю за небезпечних тільки осіб з визначеним становищем, а його становище — скоріше неатаковане, ніж неприступне. З чого, скажіть, будь ласка, він живе? Звідки його багатство? У нього, я певен, тисяч шістдесят боргу.

— Він знайшов в особі одного іспанського священика надзвичайно багатого покровителя, дуже прихильного до нього, — відповів Растіньяк.

— Він бере шлюб зі старшою дочкою де Гранльє, — сказала мадемуазель де Туш.

— Так, — сказав кавалер д’Еспар, — але від нього вимагають, щоб він купив землю з прибутком у тридцять тисяч франків і тим забезпечив належну частку своїй нареченій; а для цього йому потрібний мільйон, що не валяється під ногами хоч би якого іспанця.

— Це дорого, бо ж Клотильда дуже негарна, — сказала баронеса.

— Пані де Нюсінжен взяла звичку називати мадемуазель де Гранльє на ім’я, немов вона, народжена Горіо, завжди відвідувала це товариство.

— Ні, — заперечив дю Тільє, — дочка герцогині не буває негарною для нашого брата, зокрема коли вона приносить титул маркіза й дипломатичну посаду; але найбільша перешкода для цього шлюбу — шалене кохання пані де Серізі до Люсьєна: вона, напевне, дає йому багато грошей.

— Тепер мене не дивує, чому Люсьєн такий серйозний; очевидно, пані де Серізі не дасть йому мільйона, щоб він одружився з мадемуазель де Гранльє. Він, напевне, не знає, як вийти з цього становища, — провадив де Марсе.

— Так, але мадемуазель де Гранльє палко кохає його, — сказала графиня де Монкорне, — і за допомогою молодої особи він, можливо, доб’ється легших умов.

— Що він робитиме зі своїми сестрою та зятем з Ангулема? — спитав кавалер д’Еспар.

— Але ж, — відповів Растіньяк, — його сестра багата, і він називає її тепер пані Сешар де Марсак.

— Якщо й будуть які-небудь труднощі, то він же такий красень... — сказав Б’яншон, підводячись, щоб привітатися з Люсьєном.

— Добридень, любий друже, — сказав Растіньяк, обмінюючая з Люсьєном палким стисканням руки.

Де Марсе вклонився йому холодно, після того як Люсьєн привітався перший. Перед обідом Десплен і Б’яншон, що, жартуючи з бароном де Нюсінженом, в той же час оглянули його, визнали, що хвороба була душевного порядку; але ніхто не міг вгадати її причини, оскільки здавалося неможливим, щоб цей глибокий біржовий політик був закоханий. Коли Б’яншон, не знайшовши ніякого іншого пояснення для патологічного стану банкіра, крім кохання, сказав про це кілька слів Дельфіні де Нюсінжен, вона посміхнулась, як жінка, яка здавна знає, що думати про свого чоловіка. Все ж таки після обіду, коли чоловіки вийшли в сад, найближчі друзі оточили банкіра і, почувши запевнення Б’яншона, що Нюсінжен, мабуть, закохався, схотіли з’ясувати цей незвичайний випадок.

— Знаєте, барон, ви дуже схудли, — сказав йому де Марсе, — підозрюють, що ви порушили закони фінансового світу.

— Ніколи ф сфіті! — сказав барон.

— Запевняю вас, — заперечив де Марсе, — насмілюються гадати, що ви закохані.

— Це прафда! — жалісно відповів Нюсінжен. — Я сітхаю са чимсь нефітомим.

— Ви закохані, ви!.. Ви хизуєтесь! — сказав кавалер д’Еспар.

— Пути сакоханим у моєму фіці, я снаю топре, що нема нічого турнішого; та що ж фі хочете? Це так!

— У світську даму? — спитав Люсьєн.

— Але ж, — сказав де Марсе, — барон може так спадати з тіла тільки від безнадійного кохання; грошей у нього вистачить, щоб купити всіх, хто тільки хоче й може продатись.

— Я її совсім не снаю, — відповів барон. — І я мошу фам сказайт — бо пані де Нюсінжен у салоні — то цього часу я не снаф, що це таке кохати. Кохати?.. Я тумаю — це осначає худнути.

— Де ви зустріли цю юну діву? — спитав Растіньяк.

— У кареті, опівночі, у Фенсенському лісі.

— Її прикмети? — спитав де Марсе.

— Капелюх с пілого казу, рошефе плаття, шарв пілий, фуаль піла... опличчя спрафті піплійне! Очі як фогонь, схітний колір лиця.

— Це вам приснилось! — сказав, усміхаючись, Люсьєн.

— Це прафта, я спаф, як скриня... як повна скриня, — поправився він, — це пуло, коли я пофертафся с опіду фід мого труга са містом...

— Вона була сама? — спитав дю Тільє, перебиваючи біржового хижака.

— Так, — сказав барон смутно, — крім гайдука ззаду карети і покоїфка...

— Люсьєн має такий вигляд, немов він її знає! — скрикнув Растіньяк, помітивши посмішку коханця Естер.

— Хто ж не знає жінок, що здатні виїхати опівночі назустріч Нюсінженові? — сказав Люсьєн, викручуючись.

— В усякому разі, ця жінка не буває в світі? — спитав кавалер д’Еспар, — інакше барон упізнав би гайдука.

— Я не пачив її ніде, — відповів барон, — і ось сорок тень, як я її шукаю через боліцію, що не снаходить її.

— Нехай вона коштує вам краще кілька сот тисяч франків, ніж життя: у вашому віці незадоволене кохання небезпечне, — сказав Десплен, — від нього можна вмерти.

— Так, — відповів барон Деспленові, — що я їм — не шифить мене, пофітря здається мені смертельним. Я їжджу у Фенсенський ліс, щоп пачити місце, де я її попачив!.. Ось моє життя! Я не міг сайнятись останньою посикою, я свернуфся то моїх колег, що пошаліли мене... Са мільйон хочу снати цю шінку, я п фіт цього фиграф, по я пільше не ходжу на піршу. Спитайте тю Дільє.

— Так, — відповів дю Тільє, — у нього огида до справ, він змінився, це ознака смерті.

— Оснака кохання, — відказав Нюсінжен, — тля мене це отнаково!

Наївність цього старого, що перестав бути хижаком, побачивши вперше в житті щось святіше й вище, ніж золото, зворушила компанію цих пересичених життям людей. Одні обмінялись усмішками; інші дивились на Нюсінжена і на їх обличчях читалася думка: “Така сильна людина, і ось до чого дійшла!..” Потім усі повернулись у вітальню, розмовляючи про цю подію. Це справді була подія, що могла викликати велику сенсацію. Пані де Нюсінжен почала сміятись, коли Люсьєн відкрив їй таємницю барона; але, почувши глузування дружини, барон взяв її за руку й завів до ніші вікна.

— Матам, — сказав він їй пошепки, — чи я касав коли хоч одне слофо насмішки с прифоду фаших бристрастей? Чому ш фі смієтся с моїх? Топра трушина топомогла б свому шолофікові фикрутитись, не клузуючи, як фі робите...

З того, що казав банкір, Люсьєн впізнав свою Естер. Розлючений вкрай вже тим, що помітили його посмішку, він скористався з хвилини загальної розмови за кавою, щоб зникнути.

— Куди ж подівся пан де Рюбампре? — сказала баронеса де Нюсінжен.

— Він вірний своєму девізові: Quid те continebit?[34] — відповів Растіньяк.

— Що означає: “Хто може мене затримати?” — або ж: “Я невгамовний” — як вам більше сподобається, — сказав де Марсе.

— В той час, коли пан барон говорив про свою незнайомку, він не втримався від усмішки, яка дозволяє мені думати, що він її знає, — сказав Орас Б’яншон, не усвідомлюючи небезпеки такого природного зауваження.

— Топре! — сказав сам до себе біржовий хижак.

Як усі безнадійно хворі, барон вважав за припустиме все, що здавалось йому надією, і вирішив наказати стежити за Люсьєном іншим людям, а не агентам Лушара, найспритнішого з агентів паризької торгової поліції[35], до якого він звернувся два тижні тому.

Перед тим як поїхати до Естер, Люсьєн мусив перебути в палаці Гранльє дві години, що робили Клотильду-Фредеріку де Гранльє найщасливішою дівчиною Сен-Жерменського передмістя. Обережність, якою відзначалась поведінка молодого честолюбця, підказала йому, що треба негайно повідомити Карлоса Ерреру про враження, яке справила його посмішка, викликана портретом Естер, змальованим бароном де Нюсінженом. Кохання барона до Естер і його думка послати поліцію на розшуки незнайомки були, до того ж, подіями достатньої ваги, щоб переказати про них людині, яка шукала під прикриттям сутани того притулку, який злочинці знаходили колись у церкві. А з вулиці Сен-Лазар, де жив тоді банкір, на вулицю Сен-Домінік, де був палац де Гранльє, дорога вела Люсьєна повз його дім на набережній Малаке. Коли Люсьєн увійшов, його грізний друг курив свій “молитовник”, тобто обкурював трубку, перед тим як піти спати. Цей чоловік, скоріше чужий для всіх, ніж чужоземець, нарешті відмовився від іспанських сигар, які здавались йому надто неміцними.

— Це стає серйозним, — відповів іспанець, коли Люсьєн все йому розповів. — Барон, що користується Лушаром для розшуків дівчати, напевне, догадається пустити шпигів слідком за тобою і все взнає. Мені до завтрашнього ранку ледве вистачить часу приготувати карти для партії, яку я мушу зіграти проти барона, щоб довести йому насамперед безсилля поліції. Коли наш хижак утратить усяку надію знайти свою овечку, я берусь продати її йому за стільки, скільки вона варта для нього...

— Продати Естер! — скрикнув Люсьєн, в якого перше поривання завжди було прекрасне.

— Отже, ти забуваєш наше становище? — скрикнув Карлос Еррера.

Люсьєн схилив голову.

— Грошей нема, — провадив іспанець, — а шістдесят тисяч боргу треба сплатити! Якщо ти хочеш одружитися з Клотильдою де Гранльє, ти мусиш купити землі на мільйон, щоб забезпечити цій поганульці спадщину на випадок твоєї смерті. Так ось, Естер — дичина, за якою я примушу бігати того хижака, та й витисну з нього мільйон. Це моя справа...

— Естер ніколи не схоче...

— Це моя справа.

— Вона умре від цього.

— Це справа похоронного бюро. Та й що ж, зрештою?.. — скрикнув цей дикий чоловік, спиняючи елегії Люсьєна самою своєю позою. — Скільки генералів умерло за імператора Наполеона в розквіті віку? — спитав він Люсьєна після хвилинної паузи. — Жінок можна завжди знайти! У 1821 році для тебе не було жінки, яка дорівнювалася б Коралі, а все ж знайшлась Естер. Після цієї дівчини буде... знаєш хто?.. невідома жінка, ось хто! і найкраща з усіх жінок, і ти будеш шукати її в столиці, де зять герцога де Гранльє буде послом і представником короля Франції... Крім того, скажи ж, пане дитятко, чи справді Естер помре від цього? Нарешті, чи може чоловік Клотильди де Гранльє зберегти Естер? А втім, дай мені волю діяти, це не обходить тебе — обмірковувати все — це моя справа. Ти обійдешся без Естер тиждень або два, хоч і будеш їздити на вулицю Тебу. Ну, йди тепер буркотати на свій голубник і добре грай свою роль, передай потай Клотильді той палкий лист, що ти написав сьогодні вранці, і принеси мені звідти гаряченького листа! Вона нагородить себе за скруту писанням. Ця дівчина для мене підходяща. Естер ти побачиш трохи смутною, але скажи їй, щоб вона скорилась. Йдеться про нашу ліврею чесноти, про мундир чесності, про ширму, за якою вельможі ховають свою підлоту... Йдеться про моє прегарне “я”, про тебе, кого ніколи не повинна торкнутись ніяка підозра. Випадок прислужився нам краще, ніж моя думка, що вже два місяці працювала марно.

Кидаючи ці жахливі фрази одну за одною, як постріли з пістолета, лжеабат одягався, збираючись вийти.

— Видно, що ти радий! — скрикнув Люсьєн. — Ти ніколи не любив бідної Естер і з насолодою чекаєш хвилини, коли позбудешся її.

— Ти ніколи не стомлювався кохати її, правда ж?.. А я ніколи не стомлювався її ненавидіти. Та хіба я не діяв завжди так, начебто був щиро прихильний до цієї дівчини? Я, що тримав її життя через Азію в своїх руках. Кілька поганих грибів у рагу, і всьому був би край... А проте, панна Естер жива!.. Вона щаслива!.. Чи знаєш ти, чому?.. Тому, що ти її кохаєш! Не будь дитиною. Вже чотири роки ми чекаємо випадку — за нас або проти нас, — так ось тепер треба виявити щось більше ніж талановитість, щоб розгризти горішок, який кинула нам сьогодні доля: в цій рулетці є і добре і лихе, як скрізь. Знаєш, про що я думав, коли ти ввійшов?

— Ні...

— Зробитись тут, як у Барселоні, спадкоємцем старої богомолки, за допомогою Азії...

— Злочин?..

— Залишався тільки цей спосіб, щоб забезпечити твоє щастя. Кредитори непокояться. Якби тебе почали переслідувати судові пристави і якби тебе вигнали з палацу де Гранльє, — що з тебе було б? Настав би час розплати з дияволом.

Лжесвященик показав жестом, як людина кидається у воду, потім він спрямував на Люсьєна один із тих пильних і пронизливих поглядів, через які воля сильних людей проходить у душу слабких. Цей причаровуючий погляд, який зламав усякий опір, свідчив, що між Люсьєном і його порадником були не тільки таємниці життя і смерті, але й почуття, які стояли настільки вище від звичайних почуттів, наскільки цей чоловік був вищий за своє низьке становище.

Примушений жити поза світом, куди йому закон назавжди заборонив повернутись, виснажений пороком і лютим жахливим опором, але обдарований душевною силою, що жерла його, цей чоловік, огидний і великий, невідомий і уславлений, палаючи у гарячці життя, відроджувався в прекрасному тілі Люсьєна, душа якого стала його душею. Люсьєн, якому він передав свою стійкість і залізну волю, заступав його в соціальному житті. Для нього Люсьєн був більше ніж сином, більше ніж коханою жінкою, більше ніж родиною, більш ніж життям, — він був його помстою; а що сильні душі дорожать почуттям більше ніж існуванням, то він прив’язав його до себе нерозривними путами.

Купивши життя Люсьєна в момент, коли поет зробив у розпачі крок до самогубства, він запропонував йому одну з тих пекельних угод, що трапляються тільки в романах, але жахлива можливість яких часто була доведена в трибуналі славетними судовими драмами. Даючи Люсьєнові всі втіхи паризького життя, доводячи йому, що він може створити собі прекрасне майбутнє, він зробив його своєю річчю. До того ж, ніяка жертва не здавалась тяжкою цій страшній людині, коли йшлося про його друге “я”. При всій своїй силі він був такий поблажливий до примх свого улюбленця, що нарешті повідав йому свої таємниці. Можливо, що ця моральна спільність була між ними зайвою ланкою. З того дня, коли була викрадена Торпіль, Люсьєн знав, на якому страхітті базується його щастя.

Сутана іспанського священика приховувала Жака Коллена, уславленого каторжника, який десять років тому жив під міщанським ім’ям Вотрена в пансіоні Воке разом з Растіньяком і Б’яншоном. Жак Коллен, на прізвисько Дурисмерть, що втік із рошфорської[36] каторги майже негайно після того, як його туди повернули, скористався прикладом славетного графа де Сент-Елен[37], уникнувши всього того, що було помилкового в сміливому вчинку Куаньяра. Підмінити собою яку-небудь чесну людину й провадити далі життя каторжника — завдання, дві частини якого так суперечать одна одній, що це нарешті призведе до фатальної розв’язки, особливо в Парижі; бо, пробравшись у яку-небудь чесну родину, засуджений в десять раз збільшує небезпеку. Крім того, щоб бути убезпеченим від розшуків, чи не треба поставити себе понад усі звичайні життєві інтереси? Світська людина підлягає випадковостям, які рідко загрожують тому, хто не стикається зі світом. До того ж, сутана — найнадійніше з переодягань, якщо можна доповнити його зразковим самотнім і бездіяльним життям.

— Отже, я буду священиком, — сказав сам до себе цей громадянський мрець, який хотів за всяку ціну воскреснути для соціального життя, щоб задовольнити свої пристрасті, такі ж дивні, як і він сам.

Громадянська війна, яку конституція 1812 року розпалила в Іспанії, куди пустилась ця енергійна людина, дала йому змогу крадькома вбити з засади справжнього Карлоса Ерреру. Незаконний син вельможі, давно покинутий своїм батьком, він не знав, якій жінці завдячує народженням; цей священик мав політичне доручення у Францію від короля Фердинанда VII, якому його рекомендував один єпископ. Єпископ, єдина людина, яка цікавилась Карлосом Еррерою, помер у той час, коли цей блудний син церкви подорожував із Кадікса в Мадрид і з Мадрида у Францію. Щасливий з того, що зустрів таку бажану особу, до того ж за найсприятливіших умов, Жак Коллен поранив собі спину, щоб знищити фатальні букви, і змінив собі обличчя за допомогою хімічних реактивів. Змінюючи свою зовнішність перед трупом священика, перш ніж знищити його, він спромігся надати собі деякої подібності до свого двійника. Щоб завершити цю метаморфозу, майже таку саму чарівну, як і перетворення того дервіша з арабської казки, який, бувши старим, навчився входити в молоде тіло за допомогою магічних слів, — каторжник, який говорив іспанською мовою, вивчив латинь, наскільки її треба було знати андалузькому священикові.

Бувши скарбником трьох каторжних в’язниць, Коллен був багатий завдяки вкладам, довіреним його визнаній, хоч і вимушеній чесності: між такими компаньйонами помилка оплачується ударом кинджала. До цієї суми він додав гроші, видані єпископом Карлосу Еррері. Перед тим як залишити Іспанію, він зумів заволодіти скарбами однієї барселонської святобожниці, якій він відпустив гріхи, пообіцявши відшкодувати гроші, викрадені за допомогою вбивства, вчиненого нею колись, — звідки й походило майно покутниці. Зробившись священиком, мавши таємне доручення, що забезпечувало йому найсолідніші рекомендації в Парижі, Жак Коллен вирішив нічого не робити такого, що могло б компрометувати його звання, і поклався на свою нову долю, коли зустрів Люсьєна на шляху з Ангулема до Парижа. Хлопець здався священикові чудовим знаряддям для досягнення влади, він врятував його від самогубства, сказавши йому:

— Віддайтесь служителеві божому так, як віддаються дияволові, і ви матимете всі шанси на нову долю. Ви будете жити, немов уві сні, а найгіршим пробудженням буде смерть, яку ви самі собі хотіли заподіяти.

Спілка цих двох людей, яким судилося злитися в одну істоту, базувалась на цьому високому міркуванні, яке Еррера зміцнив тим, що спритно зробив Люсьєна своїм співучасником. Обдарований талантом розбещувача, він згубив чесність Люсьєна, кидаючи його у жорстокі злидні і витягаючи з нестатків, завдяки його мовчазній згоді на лихі або ганебні вчинки, що залишали самого Люсьєна незаплямованим, чесним і благородним в очах світу. Люсьєн був світським блиском, у сутінку якого хотів жити лжеабат.

— Я автор, ти будеш драмою. Якщо тобі не пощастить, то освистаний буду я, — сказав він одного разу, зізнавшись у блюзнірстві свого переодягання.

Карлос ішов обережно від признання до признання, пристосовуючи огидність звірюваних таємниць до міри своїх успіхів і потреб Люсьєна. Отже, Дурисмерть відкрив свою останню таємницю тільки тоді, коли звичка до паризьких розваг, успіхи, задоволена суєтність підкорили йому тіло й душу слабовільного поета. Растіньяк устояв проти цього демона, але не встояв Люсьєн, спритніше керований, майстерніше скомпрометований, переможений головним усвідомленням, що він досяг високого становища в світі. Зло, що його поетичне обличчя зветься дияволом, застосувало до цього напівчоловіка-напівжінки найпривабливіших спокус і спочатку вимагало від нього мало, даючи багато. Улюбленим доводом абата була та сама вічна таємниця, яку Тартюф[38] обіцяв Ельмірі. Повторні докази цілковитої відданості, схожої на відданість Сеїда Магометові, завершили жахливу справу завоювання Люсьєна Жаком Колленом.

У цей час Естер і Люсьєн не тільки витратили запаси, довірені чесності каторжного банкіра, якому загрожував заради них жахливий розрахунок: денді, куртизанка і лжесвященик мали ще й борги. І коли Люсьєн мав досягти всього задуманого, найдрібніший камінець під ногою однієї з цих трьох істот міг би повалити фантастичну споруду щастя, так сміливо побудовану. На балу в Опері Растіньяк впізнав Вотрена з пансіона Воке, але він знав, що буде вбитий, якщо не мовчатиме. Отже, коханець пані де Нюсінжен обмінювався з Люсьєном поглядами, в яких і з того й з того боку ховався страх під видимістю дружби. У хвилину небезпеки Растіньяк, звичайно, з величезною насолодою приставив би воза, який одвіз би Дурисмерть на ешафот. Тепер кожний може уявити собі, яка темна радість опанувала Карлоса, коли він узнав про кохання барона де Нюсінжена і підрахував у думці, який зиск повинен мати чоловік такого гарту з бідної Естер.

— Ось бачиш, — сказав він Люсьєнові, — чорт допомагає своєму священикові.

— Ти куриш над пороховим льохом.

— Incedo per ignes[39], — відповів Карлос, усміхаючись, — таке вже моє ремесло.

Рід Гранльє поділився на дві лінії в середині минулого століття: по-перше, герцогський рід, засуджений на вимирання, бо в теперішнього герцога були самі тільки дочки, по-друге, віконти де Гранльє, що мають дістати в спадщину титул і герб старшої лінії. Герцогська лінія має на червоному полі три золоті алебарди чи бойові сокири по “середній горизонталі”, а уславленим “Caveo, non timeo”[40] — девізом, який охоплює собою всю історію цього роду.

Герб віконтів поділено на чотири частини; з них дві, як у Наварренів: червоне поле з золотою зубчастою смугою по середній горизонталі, він оздоблений лицарським шоломом з девізом “Великі діла, великий дім!” Теперішня віконтеса, вдова з 1813 року, має сина й дочку. Хоч вона й повернулась з еміграції нібито без майна, але повернула собі, завдяки відданості повіреного де Дервіля, досить значний достаток.

Повернувшись 1804 року герцог і герцогиня де Гранльє були предметом загравань імператора; побачивши їх при своєму дворі, Наполеон повернув їм усе, що тільки перейшло від дому де Гранльє до казни — близько сорока тисяч ліврів ренти. З усіх вельмож Сен-Жерменського передмістя, які дозволили Наполеонові улестити себе, тільки герцог і герцогиня (зі старшої лінії Ахуда, спорідненої з Браганца[41]) не зреклись імператора та його благодіянь. Людовик XVIII зважив на цю вірність, коли передмістя Сен-Жермен стало закидати це подружжю де Гранльє, але, можливо, що Людовик XVIII хотів цим лише подражнити свого брата. Вважали ймовірним шлюб молодого віконта де Гранльє з Марією-Атенаїс — останньою дочкою герцога, якій тоді було дев’ять років. Сабіна, передостання, одружилася з бароном дю Генік після Липневої революції. Жозефіна, третя, стала пані д’Ахуда-Пінто, коли маркіз утратив свою першу жінку, мадемуазель де Рошфід (інакше кажучи — Рошгюд). Старша пішла в монастир у 1822 році, друга — мадемуазель Клотильда-Фредеріка, якій минуло на той час двадцять сім років, була глибоко закохана в Люсьєна де Рюбампре. Нема чого й питати, які чари мав для Люсьєна палац герцога де Гранльє, один із найкращих на вулиці Сен-Домінік; кожного разу, коли величезні ворота відчинялися, щоб пропустити його кабріолет, він відчував те суєтне задоволення, про яке казав Мірабо.

— Батько мій був простим аптекарем в д’Умо, а я ось в’їжджаю сюди!

Така була його думка. Тому він погодився б і на гірші злочини, угоди, ніж спілка з лжеабатом, аби тільки зберегти право йти догори східцями ґанку, аби тільки чути, як доповідають — “Пан де Рюбампре!” — у великому салоні в стилі Людовика XIV, зробленому при Людовикові XIV за зразком версальських салонів, — де перебувало добірне товариство, “вершки” Парижа або, за тодішнім виразом “малий двір”.

Благородна португалка, одна з тих жінок, що не люблять виходити зі своїх покоїв, більшу частину часу була оточена сусідами — Шольє, Наварренами, Ленонкурами. Гарна баронеса де Макюмер (народжена Шольє), герцогиня де Мофріньєз, пані д’Еспар, пані де Камп, мадемуазель де Туш, споріднена з Гранльє (вони з Бретані), часто навідувались до неї, їдучи на бал або повертаючись з Опери. Віконт де Гранльє, герцог де Реторе, маркіз Шольє, який мав стати колись герцогом де Ленонкур-Шольє, його дружина Мадлена де Морсоф, онучка герцога де Ленонкура, маркіз д’Ахуда-Пінто, принц де Бламон-Шоврі, маркіз де Босеан, Відам де Пам’є, родина Ванденесс, старий принц де Кадіньяк і син його, герцог де Мофріньєз — були постійними відвідувачами цього грандіозного салона, де дихалось двірським повітрям, де манери, тон, дотепи відповідали благородству господарів, що їх високоаристократичний стиль примусив нарешті забути їхнє догоджання Наполеонові.

Стара герцогиня д’Юксель, мати герцогині де Мофріньєз, була оракулом цього салону, куди пані де Серізі ніколи не могла пробратись, хоч вона й була з роду де Ронкероль.

Введений пані де Мофріньєз, яка умовила свою матір рекомендувати Люсьєна, що звів її з розуму вже два роки тому, — чарівний поет тримався там завдяки двірському духівництву й архієпископові паризькому. Він був допущений, проте, не раніше, ніж добився наказу, що повертав йому ім’я і герб роду де Рюбампре. Герцог де Реторе, кавалер д’Еспар і ще дехто з тих, хто заздрив Люсьєнові, періодично настроювали проти нього герцога де Гранльє, розповідаючи анекдоти з минулого життя Люсьєна, але благочестива герцогиня, оточена вельможами церкви, і Клотильда де Гранльє підтримали його. Зрештою Люсьєн пояснив цю ворожість своєю пригодою з кузиною пані д’Еспар — пані де Баржетон, нині графинею Шатле. Потім, відчуваючи необхідність бути прийнятим у такій могутній сім’ї, Люсьєн, підштовхуваний таємним порадником на те, щоб звабити Клотильду, виявив сміливість вискочки: він приїздив до п’яти разів на тиждень, чемно ковтав ущипливі слова, викликані заздрощами, витримував зухвалі погляди, дотепно відповідав на глузування. Його постійна присутність, чарівні манери, догоджання нейтралізували нарешті підозрілість і зменшили перешкоди. Все ще в найкращих стосунках із герцогинею де Мофріньєз, що її палкі листи з часів кохання зберігались Карлосом Еррерою, ідол для пані де Серізі, прихильно прийнятий у мадемуазель де Туш, задоволений тим, що ці три доми для нього відкриті, — він навчився в абата бути надзвичайно стриманим у своїх зв’язках.

— Не можна бути відданим трьом домам відразу, — казав йому його таємний порадник. — Хто буває скрізь, той ніде не знайде до себе живого інтересу. Вельможі дають протекцію тільки тим, хто змагається з їхніми меблями, кого вони бачать щодня і хто вміє стати для них потрібною річчю, як той диван, на який сідають.

Звикнувши вважати вітальню де Гранльє полем бою, Люсьєн приберігав свою дотепність, свої слівця, новини й двірські якості для вечорів, які там провадив. Закрадливий, ласкавий, попереджений Клотильдою про рифи, які треба було обминати, він лестив дрібненьким пристрастям пана де Гранльє. Клотильда, що спочатку заздрила щастю герцогині де Мофріньєз, безтямно закохалась у Люсьєна.

Бачивши всі переваги такого шлюбу, Люсьєн грав свою роль закоханого так, як грав би її Арман[42], нещодавній “перший любовник” французької комедії. Він писав Клотильді листи, що були, безперечно, шедеврами літератури найвищого стилю, і Клотильда відповідала йому, щосили намагаючись висловити свою шалену любов, бо вона не вміла кохати інакше. Люсьєн ходив кожної неділі до обідні в церкву св. Фоми Аквінського, вдаючи з себе палкого католика, і розливався в монархічних і релігійних проповідях, що викликали захоплення. Крім того, він писав у газетах, що обстоювали справу конгрегації[43], дуже видатні статті, не бажаючи одержувати за них грошей і підписуючись тільки буквою Л. Він складав політичні брошури на вимогу короля Карла X або двірського духівництва, не жадаючи ніякої нагороди.

— Король, — казав він, — стільки вже зробив для мене, що моя кров належить йому.

Ось уже кілька днів, як точилася розмова про те, щоб призначити Люсьєна на посаду особистого секретаря першого міністра. Але пані д’Еспар налаштувала стільки людей проти Люсьєна, що “метр Жак”[44] Карла X — вагався розв’язати справу. Не тільки становище Люсьєна було невиразне, і слова: “з чого він живе?”, що з’являлись у всіх на устах в міру того, як він ішов угору, потребували відповіді, але й цікавість прихильників, так само як і ворогів, переходила від одного розслідування до другого, знаходячи не одне тонке місце в броні честолюбця. Клотильда де Гранльє служила своїм батькам невинною шпигункою.

Кілька днів тому вона потягла Люсьєна до ніші вікна, щоб повідомити його про спротив з боку родини.

— Коли у вас буде земля вартістю в мільйон, ви одержите мою руку — така була відповідь моєї матері, — сказала Клотильда.

— Потім вони спитають, звідки в тебе ці гроші, — сказав Карлос Люсьєнові, коли Люсьєн передав йому це нібито останнє слово.

— Мій зять, як видно, розбагатів! — скрикнув Люсьєн, — ми матимемо в його особі відповідального видавця.

— Отже, бракує тільки мільйона! — скрикнув Карлос, — я подбаю про це.

Щоб краще пояснити становище Люсьєна в палаці де Гранльє, треба сказати, що він там ніколи не обідав. Ні Клотильда, ні герцогиня д’Юксель, ні пані де Мофріньєз, яка завжди прекрасно ставилася до Люсьєна, не могли одержати від старого герцога цієї ласки, настільки цей аристократ не довіряв тому, кого він називав “вельможним паном де Рюбампре”. Цей відтінок, помічений всім товариством у салоні, болісно вражав самолюбство Люсьєна, який відчував, що його тут тільки терплять. Світ має право бути вибагливим, він так часто буває обдуреним! Бути видатною особою в Парижі, не маючи майна, джерела якого відомі, не маючи визначеної професії, — це таке становище, яке не може залишатись тривалим, не зважаючи на яку завгодно спритність. Отже, в міру піднесення Люсьєна дедалі гострішим ставало запитання: “З чого він живе?” Він був змушений сказати у пані де Серізі, якій завдячував підтримкою генерального прокурора Гранвіля і міністра графа Октава де Бована, голови однієї з найвищих судових палат:

— Я страшенно грузну в боргах.

В’їжджаючи в двір будинку, де перебувало узаконення його суєтності, він гірко казав собі, думаючи про міркування Дурисмерті:

— Відчуваю, як усе тріщить у мене під ногами.

Він любив Естер і хотів взяти шлюб з мадемуазель де Гранльє? Дивне становище! Доводилось продати одну, щоб мати другу. Була тільки одна людина, яка могла зробити цю комерційну операцію так, щоб честь Люсьєна не постраждала від цього, це — лжеіспанець; хіба ж обидва вони не повинні були однаково мовчати один про одного? В житті не складають двічі такої угоди, де кожен по черзі то владар, то підвладний.

Люсьєн прогнав хмари, що затьмарювали його лоб, і ввійшов веселий, сяючий, у вітальню палацу де Гранльє. Вікна були відчинені, пахощі саду сповнювали вітальню, жардиньєрка, що стояла посередині, являла очам піраміду квітів. Герцогиня, що сиділа в кутку на софі, розмовляла з герцогинею де Шольє. Група, що складалася з багатьох жінок, відзначалась різноманітними позами, які відбивали різні в кожної дами способи виявляти удаване страждання. У світі ніхто не цікавиться нещастям і болем, там усе — самі слова. Чоловіки походжали по салону або по саду. Клотильда і Жозефіна були зайняті біля чайного стола. Відам де Пам’є, герцог де Гранльє, маркіз д’Ахуда-Пінто, герцог де Мофріньєз грали в кутку в свій “віск”[45] (sic). Доповіли про Люсьєна, він пройшов вглиб салону і привітався з герцогинею, спитавши її про причину смутку, що позначався на її обличчі.

— Пані де Шольє тільки що отримала жахливу звістку: її зять барон де Макюмер, колишній герцог де Соріа, помер. Молодий герцог де Соріа і його жінка, що виїхали в Шантеплер, щоб доглядати брата, написали про цю смутну подію. Луїза в жахливому стані.

— Таке кохання, як кохання чоловіка до Луїзи, не трапляється двічі, — сказала Мадлена де Морсоф.

— Це буде багата вдова, — провадила стара герцогиня д’Юксель, дивлячись на Люсьєна, чиє обличчя зберегло байдужий вираз.

— Бідна Луїза, — сказала пані д’Еспар, — я її розумію й жалію.

Обличчя маркізи д’Еспар набуло задумливого виразу, властивого сердечній і щирій жінці. Хоч Сабіні де Гранльє було всього десять років, вона звела на матір свої розумні очі, але погляд матері відразу ж приборкав їх майже глузливий вираз. Це й називається добре виховувати дітей.

— Якщо моя дочка витримає цей удар, — сказала пані де Шольє з виглядом найніжнішої матері, — її майбутнє турбуватиме мене. Луїза дуже романтична.

— Не розумію, — сказала стара герцогиня д’Юксель, — звідки у наших дочок такий характер.

— Важко в наші часи, — сказав старий кардинал, — примирити серце й благопристойність.

Люсьєн, якому не було чого казати, пішов до чайного стола привітатися з панночками де Гранльє. Коли поет був за кілька кроків від групи жінок, маркіза д’Еспар нахилилась до вуха герцогині де Гранльє.

— Так ви думаєте, що цей хлопець дуже любить вашу Клотильду? — сказала вона.

Зрадливість цього запитання може бути зрозуміла тільки після побіжного опису Клотильди. Ця молода особа двадцяти семи років в дану хвилину стояла; її поза дозволяла глузливим очам маркізи д’Еспар обвести її сухорляву й тонку постать, що цілком скидалася на спаржу. Корсаж бідолашної дівчини був такий плоский, що не припускав навіть колоніальних ресурсів того сорту, який модистки називають “фальшивим фішю”. Отже, Клотильда, свідома достатніх переваг свого імені, ні трохи не намагалась приховати цю ваду, а героїчно виставляла її напоказ. Затягаючись у вузькі плаття, вона досягала ефекту чіткого й прямолінійного рисунку, який скульптори середньовіччя шукали в своїх статуетках, профілі яких вимальовуються на тлі ніш у соборах. Клотильда була п’яти футів чотирьох дюймів зросту. Якщо буде дозволено вжити фамільярного вислову, який, принаймні, має перевагу цілковитої зрозумілості, — вона вся пішла в ноги. Це порушення пропорцій робило її тулуб якимось безформним. Смаглява, з чорним жорстким волоссям, з дуже густими бровами, з блискучими очима в уже почорнілих ямках, з вигнутим, як місяць у першій чверті, обличчям, з опуклим лобом, — вона становила карикатуру на матір, одну в найвродливіших жінок Португалії. Природа тішиться такими штуками. Часто можна бачити в тій самій родині сестру надзвичайної краси, а в її брата риси являють завершену бридоту, хоч обоє схожі між собою. Клотильда зберігала на своїх дуже запалих губах стереотипний вираз зневаги. Отож її губи краще ніж будь-яка інша риса обличчя виявляла потайні рухи її серця, бо ніжне почуття накладало на них чарівний вираз, — тим більше, що щоки, надто смагляві, щоб червоніти, та чорні, завжди суворі очі не промовляли нічого. Не зважаючи на стільки дефектів, не зважаючи на дошкоподібну фігуру, вона зберігала від виховання й породи гордовиту постать, словом те, що зветься “щось таке”, що, можлива річ, спричинялося сміливою відвертістю її костюма і виявляло в ній дівчину знатного роду. Вона вигідно використовувала своє волосся, буйність, густота й довжина якого могла вважатись за красу. Її поставлений голос чарував, — вона прекрасно співала. Клотильда була саме з тих молодих осіб, про яких кажуть: “у неї гарні очі”, або “у неї прекрасна вдача!” Коли хто-небудь звертався до неї на англійський манір: “Ваша милість”, — вона відповідала “кажіть мені “ваша тонкість”.

— Чому б не кохати мою бідну Клотильду? — відповіла герцогиня маркізі. — Знаєте, що вона мені казала вчора? “Якщо мене кохають ради честолюбства, я доб’юся того, що мене покохають ради мене самої”. Вона дотепна й честолюбна; є чоловіки, яким подобаються ці риси. Що ж до нього, моя люба, то він гарний, немов мрія, і якщо він викупить назад землі Рюбампре, король поверне йому, з пошани до нас, титул маркіза... Нарешті, мати його — остання з Рюбампре...

— Бідний хлопець, де ж він візьме мільйон? — сказала маркіза.

— Це нас не обходить, — відповіла герцогиня, — в усякому разі, він не здатний його вкрасти... Зрештою, ми не віддамо Клотильди за інтригана або за нечесного чоловіка, хоч би він був красень, поет і юнак, як пан де Рюбампре.

— Ви спізнилися, — сказала Клотильда, з безмежною грацією всміхаючись Люсьєнові.

— Так, я обідав у місті.

— Ви часто буваєте в світі останніми часами, — сказала вона, ховаючи в усмішці ревнощі й занепокоєння.

— У світі? — відказав Люсьєн. — Ні, я тільки з якогось дивного випадку обідав цілий тиждень у банкірів — сьогодні у Нюсінжена, вчора у дю Тільє, позавчора у Келлерів...

Можна бачити, що Люсьєн добре засвоїв зневажливий тон вельмож.

— Ви маєте багато ворогів, — сказала йому Клотильда, передаючи (і з якою грацією) чашку чаю. — Моєму батькові переказували, що у вас шістдесят тисяч боргу, що скоро Сент-Пелажі[46] буде вам за дачу. Якби ви знали, чого мені коштують усі ці наклепи!.. Все це пригнічує мене. Я кажу вам не про те, як я страждаю (деякі погляди мого батька розпинають мене), а про те, що мусите відчувати ви, якщо це хоч найменшою мірою справедливо...

— Не турбуйтесь про ці дурощі, кохайте мене, як я вас кохаю, і не відмовте мені в довір’ї на кілька місяців, — відповів Люсьєн, ставлячи на срібну різьблену тацю порожню чашку.

— Не показуйтесь батькові, він вам скаже що-небудь зухвале, а ви не стерпите цього, і ми загинемо... Та лиха пані д’Еспар сказала йому, що ваша мати була доглядальницею при породіллях, а сестра прасувальницею.

— Ми були в найгірших злиднях, — відповів Люсьєн, і очі його зросились слізьми. — Це не наклеп, а вдале лихослів’я. В цей час сестра моя — більш ніж мільйонерша, а мати померла два роки тому... Ці відомості приберігали на той випадок, коли мене чекатиме тут успіх...

— Але що таке ви заподіяли пані д’Еспар?

— Я мав необережність розповісти жартома у пані де Серізі, в присутності де Бована і де Гранвіля, історію процесу, який вона вела, щоб віддати чоловіка, маркіза д’Еспар, під опіку, як мені розповів Б’яншон. Думка пана де Гранвіля, підтримана Бованом і Серізі, примусила міністра юстиції змінити свій погляд. І той, і той відступили перед “Судовою газетою”, перед скандалом, і маркізі дали по руках у судовому вироку, що поклав край цій огидній справі. Якщо пан де Серізі вчинив необачно, через що маркіза й стала моїм найлютішим ворогом, зате я виграв його заступництво, заступництво генерального прокурора, і графа Октава де Бована, яким пані де Серізі розповіла про небезпеку, під яку вони мене підвели, не приховавши джерела цих відомостей. Маркіз д’Еспар вчинив недоречність, зробивши мені візит, як ініціаторові сприятливого закінчення цього огидного процесу.

— Я вас звільню від пані д’Еспар, — сказала Клотильда.

— Як це? — скрикнув Люсьєн.

— Моя мати запросить молодих д’Еспарів; вони чарівні і вже досить дорослі. Батько й обидва сини будуть тут вас вихваляти, і ми зможемо бути певні, що ніколи не побачимо матері ...

— О Клотильда, ви чарівні, і якби я не любив вас ради вас самої, я любив би вас за ваш розум!

— Це не розум, — сказала вона, виявляючи посмішкою всю силу свого кохання. — До побачення, не приходьте кілька днів. Коли ви побачите мене в церкві св. Фоми Аквінського з рожевим шарфом, значить, настрій мого батька змінився. Відповідь вам пришпилена до спинки крісла, на якому ви сидите, можливо, вона втішить вас у нашому розлученні. Покладіть лист, що ви принесли, в мою хустку...

Цій молодій особі було, очевидно, більше двадцяти семи років.

Люсьєн найняв фіакр на вулиці Ла Планш, вийшов з нього на Бульварах, взяв іншого біля церкви Магдалини і наказав в’їхати у ворота на вулиці Тебу.

Об одинадцятій годині, входячи до Естер, він знайшов її в сльозах, проте, одягненою так, як вона одягалась, щоб потішати його! Вона чекала своєго Люсьєна, лежачи на дивані з білого атласу з золотистими квітами. На ній був чарівний пеньюар з індійського мусліну з вишневими бантами, без корсету; волосся її було просто зв’язане на голові, ноги — в гарненьких бархатних черевичках на вишневій атласній підбивці. Всі свічки були засвічені, кальян приготований. Але цього кальяна вона не курила, він стояв перед нею не запалений, наче ознака її стану. Почувши, як відчиняються двері, вона витерла сльози, скочила, як газель, і обвила Люсьєна руками, немов тканина, що, підхоплена вітром, обвиває дерево.

— Розлучені, — сказала вона, — невже це правда?

— Та що! На кілька днів, — відповів Люсьєн.

Естер випустила Люсьєна і, як мертва, впала на диван. У такому становищі більшість жінок лопочуть, мов папуги. Ах, як вони вас кохають!.. Після п’яти років — вони немов на другий день щастя; вони не можуть розлучитися з вами, вони просто прекрасні в обуренні, розпачі, коханні, люті, скаргах, жаханні, смутку, передчуттях! Одне слово, вони гарні, як сцена з Шекспіра. Та знайте, — ці жінки не люблять! Коли вони насправді є всім тим, чим вони себе змальовують, вони роблять, як Естер, як діти, як справжнє кохання: Естер не казала ні слова, вона лежала обличчям у подушки і вмивалася слізьми. Люсьєн намагався підвести її і казав їй:

— Але ж, дитино моя, ми не розлучені... Після майже чотирьох років щастя, ось як ти приймаєш мою незначну відсутність! — “Що я зробив усім цим дівчатам?..” — сказав він сам до себе, Пригадуючи, що Коралі так само кохала його.

— Ах, пане, ви такий гарний! — сказала Європа.

Зовнішні почуття мають свій ідеал краси. Коли ж до цієї краси, такої принадної, прилучається лагідність характеру, поетичність, якими відзначався Люсьєн, можна добре зрозуміти шалене кохання цих натур, винятково чутливих до зовнішніх дарів природи і таких наївних у своєму захопленні. Естер тихенько схлипувала, залишаючись у позі, що виявляла її надзвичайну скорботу.

— Але ж, дурненька, — сказав Люсьєн, — хіба тобі не сказано, що йдеться про моє життя?..

При цих словах, навмисно сказаних Люсьєном, Естер скочила, як дикий звір, розв’язане волосся оповивало її божественну постать, немов листя; вона втупила свій погляд у Люсьєна.

— Про твоє життя!.. — скрикнула вона, підводячи руки й знов опускаючи їх жестом, властивим тільки дівчатам у небезпеці. — Та це правда, записка цього дикуна говорить про серйозні речі.

Вона витягла з-за пояса папірець, але, побачивши Європу, сказала їй:

— Залишіть нас, люба.

Коли Європа зачинила за собою двері, вона сказала:

— Ось, дивись, що він мені пише, — і подала Люсьєнові лист, тільки що надісланий Карлосом; Люсьєн прочитав його вголос.

“Ви виїдете завтра о п’ятій годині ранку, вас відвезуть до лісника в глибині Сен-Жерменського лісу, ви будете там жити в кімнаті на другому поверсі. Не виходьте з кімнати без мого дозволу; вам нічого не бракуватиме там. Сторож і його жінка — вірні люди. Не пишіть Люсьєнові. Не підходьте вдень до вікна, але вночі можете гуляти в лісі в супроводі охоронця, якщо забажаєте пройтись. Їдучи, закрийте завіси — йдеться про життя Люсьєна”.

“Люсьєн прийде сьогодні ввечері попрощатись. Спаліть це при ньому...”

Люсьєн негайно спалив записку на свічці.

— Слухай, мій Люсьєн, — сказала Естер, прослухавши цю записку, як злочинець слухав смертний вирок, — я не казатиму тобі, що кохаю тебе, це було б по-дурному... Ось уже скоро п’ять років, як мені здається, що кохати тебе так само природньо, як дихати, як жити... У перший день, коли щастя мов почалось тут під опікою цієї незбагненної істоти, що посадила мене сюди, немов цікаве звірятко в клітку, я дізналася, що ти мусиш одружитись. Шлюб — неминуча ланка в твоїй долі, і боронь мене Боже перешкоджати твоєму щастю. Твоє одруження — моя смерть. Але я не завдам тобі неприємності, я не вчиню, як гризетки, що заподіюють собі смерть за допомогою жаровні й вугілля; вистачить з мене й одного разу, а вдруге це може остогиднути, як каже Марієтта. Ні, я поїду далеко, геть із Франції. Азія знає секрети своєї батьківщини, вона обіцяла навчити мене спокійно вмерти. Роблять собі укол — паф! — і всьому край. Я прошу тільки одного, мій обожнюваний ангел, щоб ти мене не обманював. У мене свої рахунки з життям: я пережила з того дня, коли вперше тебе побачила, в 1824 році, аж до сьогодні стільки щастя, що вистачило б на десять життів щасливих жінок. Тому бери мене такою, яка я є: сили у мене стільки ж, скільки й слабості. Скажи мені: “Я одружуюсь”, — я прошу тільки ніжного прощання, і ти ніколи більше не почуєш про мене.

Після цього визнання, щирість якого можна порівняти хіба тільки з наївністю жестів і відтінків голосу, на хвилину запанувало мовчання.

— Йдеться про твоє одруження? — спитала вона, втоплюючи чарівничий і блискучий, як лезо кинджала, погляд в сині очі Люсьєна.

— Ось уже півтора роки, як ми працюємо над улаштуванням мого одруження, і воно досі ще не завершене, — відповів Люсьєн. — Я не знаю, коли воно завершиться, та справа не в тому, моя любонько!.. йдеться про абата, про мене, про тебе... Ми під серйозною загрозою... Тебе бачив Нюсінжен...

— Так, — сказала вона, — у Венсені; виходить, він мене впізнав?

— Ні, — відповів Люсьєн, — але він закоханий у тебе так, що готовий загубити свою грошову скриню. Після обіду, коли він описував тебе, розповідаючи про вашу зустріч, я не стримав мимовільної усмішки — необережної, бо в світі я немов дикун серед пасток ворожого племені. Карлос, що бере на себе думати за мене, вважає, що становище небезпечне, він береться перехитрити Нюсінжена, якщо той здумав шпигувати за нами, — а барон на це цілком здатний. Він мені казав про безсилля поліції. Ти вчинила пожежу в старому димарі, повному сажі...

— А що хоче зробити твій іспанець? — тихенько сказала Естер.

— Нічого не знаю; він сказав, щоб я ні про що не клопотався, — відповів Люсьєн, не насмілюючись глянути на Естер.

— Коли так, я слухаюсь тебе з собачою покірливістю, це ж моє ремесло, — сказала Естер і, взявши Люсьєна під руку, повела його в свою кімнату, кажучи: — Чи добре ти пообідав у цього підлого Нюсінжена, мій Люлю?

— Після кухні Азії ніякий обід не здається смачним, хоч би який був уславлений куховар у домі, де обідаєш. Але Карем приготував обід так, як і завжди в неділю...

Люсьєн мимоволі порівнював Естер з Клотильдою. Коханка була така гарна, така незмінно мила, що досі не дозволила наблизитись потворі, яка жере найсильніше кохання, — пересиченню!

“Яка шкода, — сказав він сам до себе, — коли маєш жінку у двох видах. З одного боку, поезія, насолода, кохання, відданість, краса, принада”...

Естер метушилась, як метушаться жінки перед сном; вона ходила, наспівуючи, по кімнаті, літала, наче метелик. Ви сказали б — колібрі.

“... З другого боку — знатність, порода, почесті, гідність, визнання світу!.. і ніякої змоги сполучити їх в одній особі!..” — скрикнув Люсьєн.

Наступного дня, о сьомій годині ранку, прокинувшись у цій чарівній біло-рожевій кімнаті, поет побачив себе на самоті. На його дзвінок прибігло фантастичне створіння — Європа.

— Чого треба панові?

— Естер!

— Пані виїхала о п’ятій без чверті. Згідно з наказом пана абата, я знайшла, з приставленням до дому, нову особу.

— Жінку?

— Ні, пане, англійку... одну з тих жінок, що вештаються вночі, але ми маємо наказ поводитися з нею, начебто це була — пані: що думає пан робити з цією шкапою?.. Нещасна пані, як вона плакала, коли сідала в карету! “Що ж поробиш, так треба, — скрикнула вона. — Я покинула бідного котика, коли він спав, — сказала вона мені, витираючи сльози — Європа, якби він глянув на мене й озвався, я б залишилась, готова вмерти з ним разом”. Знаєте, пане, я так люблю пані, що не показала їй її заступницю; є багато покоївок, які б завдали їй цієї муки.

— Значить, незнайома тут?

— Так, пане, вона ж приїхала в тій кареті, яка відвезла пані, я її переховую в своїй кімнаті, згідно з наказом...

— Вона гарна?

— Настільки гарна, наскільки може бути гарною випадкова жінка, але їй не важко буде грати свою роль, якщо пан гратиме свою, — саркастично сказала Європа, виходячи, щоб привести лжеЕстер.

Напередодні всемогутній банкір дав перед сном своєму лакеєві відповідний наказ, і він уже о сьомій ранку вводив уславленого Лушара, найспритнішого з агентів торговельної поліції, в маленьку вітальню, куди барон вийшов у халаті і туфлях.

— Фі насміялися з мене! — сказав він у відповідь на поклони агента.

— Інакше не могло бути, пане барон. Я дорожу своєю посадою і мав честь доповідати вам, що не можу втручатись у справи, чужі моїм обов’язкам. Що я обіцяв вам? Зв’язати вас з тим із наших агентів, який, здавалось мені, найкраще вам прислужиться. Але пан барон знає про розмежування між людьми різних професій... Коли будують дім, не дають тесляреві робити те, що стосується слюсаря. Так ось, існують дві поліції: — поліція політична і поліція кримінальна. Ніколи агенти кримінальної поліції не втручаються до справ політичної поліції, і навпаки. Якби ви звернулись до начальника політичної поліції, треба було б отримати дозвіл міністра, щоб узятись до вашої справи, а ви не наважилися б розповісти про неї генеральному директорові королівської поліції. Агента, що взявся б за поліційну справу на свій страх, усунули б з посади. А кримінальна поліція така сама обачна, як і політична. Таким чином, ніхто в міністерстві внутрішніх справ або в префектурі не рушить інакше, як тільки в інтересах держави або в інтересах правосуддя. Якщо йдеться про змову або злочин, та боже мій! начальники будуть до ваших послуг, але зрозумійте ж, пане барон, що в них є серйозніші справи, ніж п’ятдесят тисяч паризьких любовних пригод! Що ж до нас, то ми повинні втручатись тільки в справи арешту боржників, і коли справа торкнеться чогось іншого, ми підлягаємо великій небезпеці в разі порушення чийого-небудь спокою. Я вам надіслав одного з моїх людей, але застеріг, що не відповідаю за нього. Ви наказали йому знайти в Парижі жінку. Контансон “вимантачив” у вас тисячу франків, пальцем не поворухнувши. Однаково, що шукати голку в річці, що парижанку, яку підозрюють у поїздці в Венсенський ліс, і яка за описом схожа на всіх гарних парижанок.

— Гонданзон (Контансон), — сказав барон, — хіпа не міг сказайт мені прафту, самість фімантачити тисячу вранків?

— Слухайте, пане барон, — сказав Лушар, — дайте мені тисячу екю! я вам дам... продам одну пораду.

— Чи варта вона тисяші екю, фаша порада? — спитав Нюсінжен.

— Мене не впіймаєте, пане барон, — відповів Лушар. — Ви закохані, ви хочете знайти предмет вашої пристрасті, ви сохнете по ньому, як салат без води. Вчора до вас приходили, як казав мені ваш лакей, два лікарі й сказали, що ви в небезпечному стані; тільки я можу доручити вас спритній людині... Та, чорт забери, хіба не варте ваше життя тисячі екю?

— Скажіть мені ім’я цієї зпритної людини, і рахуйте на мою щедрість.

Лушар взяв капелюх, вклонився, пішов.

— Бісова людина, — скрикнув Нюсінжен, — ходіть сюти! Тершіть!..

— Майте на увазі, — сказав Лушар, — перше ніж узяти гроші, що я продаю вам винятково й просто довідку; я дам вам ім’я, адресу єдиної людини, що може вам прислужитись, але це майстер...

— Забирайсь під дри шорти! — скрикнув Нюсінжен, — тільки ім’я Варшільда коштує тисяшу, та й те коли воно пітписане піт токумент... Я пропоную тисяша франків...

Лушар, дрібненький пройдисвіт, що не зумів влаштуватись ні на посаді довіреного, ні нотаріуса, ні судового пристава, ні адвоката, — багатозначно скидав очима на барона.

— Для вас тисяча екю — ніщо, ви їх повернете за кілька секунд на біржі, — сказав він.

— Пропоную тисяша франків!.. — повторив барон.

— Ви будете виторговувати й золоту жилу! — сказав Лушар, вклоняючись і виходячи.

— Матиму атресу са п’ятсот франків! — скрикнув барон і наказав лакеєві надіслати до нього секретаря.

Тюркаре[47] більше не існує. На сьогодні, найбільший і найменший банкір поширює свої злісні хитрощі на кожну дрібницю: він торгується в мистецтві, благодійності, коханні, він готовий торгуватися з Папою за відпущення гріхів. Отже, слухаючи Лушара, Нюсінжен раптом подумав, що Контансон, бувши правою рукою агента торговельної поліції, повинен знати адресу того майстра шпигунства. Контансон за п’ятсот франків дасть те, що Лушар хотів продати за тисячу екю. Ця швидка комбінація доводить, що хоч серце цього чоловіка було сповнене кохання, голова все ще залишалась головою біржового хижака.

— Ітьте самі, пане, — сказав барон своєму секретареві, — до Гонданзона, шпигун Лушара, акент сутової боліції, але ітьте в капріолеті туше скоро, і негайно привезіть його. Я шекаю!.. Фі пройдете сатову фіртку, бо трепа, щоб ніхто не пачив цю осопу у мене. Ви його профедіть у маленький пафільйон у сату. Потпайте фіконати моє дорушення розумно.

До Нюсінжена приходили в справах, але він чекав Контансона, мріяв про Естер, казав собі, що скоро вже побачить жінку, якій він завдячує несподіваним хвилюванням; він відсилав усіх, кажучи щось невиразне, даючи двозначні обіцянки. Контансон здавався йому найзначнішою особою в цілому Парижі, він щохвилини поглядав у садок. Нарешті, наказавши скінчити прийом, він звелів подати собі сніданок у павільйоні, що був в одному кутку саду. У конторі поведінка й вагання найхитрішого, найпронизливішого, найполітичнішого в паризьких банкірів здавалась незрозумілою.

— Що таке з патроном? — питав один із біржових маклерів старшого службовця канцелярії.

— Ніхто нічого не знає; кажуть, здоров’я його викликає побоювання. Вчора баронеса викликала лікарів Десплена й Б’яншона, обох разом...

Одного разу іноземці схотіли бачити Ньютона саме в ту хвилину, коли він давав ліки одній зі своїх собак, що звалась Б’юті — тій, що, як відомо, знищила величезну його роботу і якій він сказав тільки: “Ах Б’юті, ти й не знаєш, що ти зараз знищила...” Іноземці пішли геть, шануючи працю великої людини. В усіх грандіозних біографіях можна знайти маленьку собачку Б’юті. Коли маршал де Рішельє приїхав вітати Людовика XV після взяття Магона[48] — одного з найбільших воєнних подвигів XVIII століття, — король сказав йому: “Знаєте велику новину? — бідний Лансматт помер!” Лансматт був швейцар, обізнаний з любовними пригодами короля.

Ніколи паризькі банкіри не дізнались, чим вони завдячують Контансонові. Цей шпигун був причиною того, що Нюсінжен дозволив їм провернути без себе величезну аферу, залишивши їм свою, власне, вже забезпечену за собою частку. Цей біржовий хижак щодня міг обстріляти чиї завгодно фінанси артилерією спекуляції, але сам він, як людина, цілком залежав від щастя.

Уславлений банкір пив чай, жував тартинки з маслом, як людина, що її зуби вже давно не були нагострені апетитом, коли почув звук екіпажу, який зупинився біля хвіртки саду. Незабаром секретар Нюсінжена привів до нього Контансона, якого знайшов тільки в кафе біля в’язниці Сент-Пелажі, де агент снідав на чайові, одержані від одного боржника, ув’язненого на пільгових умовах, за які з них сплачують окремо. Контансон був, сказати б, цілою паризькою поемою. Глянувши на нього, ви відразу вгадали б, що Фігаро Бомарше, Маскаріль Мольєра, Фронтени Маріво і Лафлери Данкура — ці великі образи сміливості в шахрайстві, хитрощів у скруті, спритності в ту хвилину, коли перерізано нитки інтриги, — всі вони є чимось мізерним порівняно з цим велетнем дотепності й злиднів. Коли в Парижі ви зустрічаєте тип, це вже не людина, це видовище! це вже не хвилина життя, а ціле існування, багато існувань! Обпаліть три рази в печі гіпсовий бюст, — і ви матимете якусь фальшиву видимість флорентійської бронзи. Так ось, блискавки безлічі нещасть, скрута жахливих становищ бронзували голову Контансона, немов жар печі тричі змінював колір його обличчя. Часті зморшки вже не могли розправитись, це були довічні згортки, білі в глибині. Жовте обличчя було геть усе в зморшках. Череп, схожий на череп Вольтера, був нечутливий, як у мерця, і якби не кілька волосинок ззаду, можна було б сумніватися, чи належить він живій людині. Під нерухомим лобом бігали очі, що нічого не виявляли, як у тих китайців, що їх виставляють під склом біля дверей чайної крамниці, — штучні очі, що вдають життя, ніколи не змінюючи свого виразу. Ніс, провалений як у смерті, зневажав долю, а рот, стягнутий, як у скнари, був завжди відкритий, і все ж мовчазний, як щілина поштової скриньки. Спокійний, як дикун, зі смаглявими руками, маленький і сухорлявий, Контансон мав ту діогенівську безтурботну фігуру, що ніколи не згинається в шанобливих поклонах. А які коментарі до його життя — для тих, хто вміє читати, — написані на його костюмі!.. Що то за штани!.. Штани шпига, чорні й блискучі, як матерія під назвою “креп”, з якої шиють адвокатські мантії! Жилетка куплена в Тамплі, але з шалевим коміром і вишивана!.. фрак чорний, з червонуватим відтінком!.. І все це почищене щіткою, більш-менш чисте, прикрашене годинником на ланцюжку з фальшивого золота. На плісированій сорочці з жовтого перкалю блищала шпилька з фальшивим діамантом. Бархатний комірець нагадував ошийник каторжника і підпирав червоні, немов у караїба, складки шкіри. Циліндр блищав як атлас, але з тульї можна було б натопити на два каганці сала, коли б який-небудь бакалійник купив його на перетоплювання. Мало перерахувати всі ці деталі, треба ще вміти відтворити ту надмірну претензійність, якої надав їм Контансон. Було щось надзвичайно кокетливе в комірі фрака, в тільки що начищених чоботях з підошвами, що просили їсти, — чого не може відтворити жоден французький вислів. Одне слово, щоб дати якесь уявлення про цю мішанину різноманітних відтінків, треба сказати таке: спостережлива людина зрозуміла б з вигляду Контансона, що, якби він був не шпигом, а злодієм, все це лахміття, замість викликати посмішку, примусило б здригнутися від жаху. Зважаючи на костюм, спостерігач сказав би: “Ось негідник, що п’є, грає, має пороки, але не напивається, не шахрує; це не злодій, не вбивця”. Контансона справді не можна було визначити, поки не спадало на думку слово “шпигун”. Ця людина займалась стількома невідомими професіями, скільки є відомих. Тонка усмішка його блідих губ, блимання зеленуватих очей, гримаска його плоского носа свідчили, що він був не дурень. Обличчя його було жерстяне, мабуть, і душа була подібна до обличчя. Тому міни на його обличчі були скоріше гримасами, викликаними чемністю, ніж виявом його внутрішніх почуттів. Він лякав би, якби не смішив. Контансон, один із найцікавіших продуктів того шумовиння, що спливає на поверхню паризького казана, де все шумує, намагався бути насамперед філософом. Він без гіркоти казав:

— У мене великі таланти, але таланти одержуєш даром; це однаково, якби я був кретином!

І він засуджував себе, замість того, щоб звинувачувати інших. Чи багато знайдеться таких незлостивих шпигів, як Контансон?

— Обставини проти нас, — казав він часто своїм начальникам, — ми могли б стати кришталем, а залишаємось піщинками та й край.

Його цинізм щодо одягу мав певне значення: дбаючи про свій звичайний одяг не більше, ніж актори, він був незрівнянний у переодяганні, у гримі; він міг би навчити самого Фредеріка Леметра[49], адже він міг, якщо треба було, ставати навіть денді. Напевне, колись, за молодих років, він належав до розбещеного товариства відвідувачів веселих домів. Він висловлював глибоку антипатію до кримінальної поліції, бо належав за часів імперії до поліції Фуше, якого вважав великою людиною. Після скасування міністерства поліції він вирішив, за браком кращого, взятися до справи торговельних арештів, але його всім відомі таланти, його спритність зробили з нього цінне знаряддя, і анонімні шефи політичної поліції залишили його ім’я в своїх списках. Контансон, так само як його товариш, був тільки одним зі статистів драми, де перші ролі належали їхнім шефам, коли йшлося про політичну роботу.

— Йдіть геть! — сказав Нюсінжен, жестом відпускаючи секретаря.

“Чому ця людина живе в палаці, а я в мебльованій кімнатці? — казав до себе Контансон, — він тричі обкрутив своїх кредиторів, він — злодій; я ніколи не вкрав і шага. Я талановитіший за нього”.

— Гонданзон, мій люпий, — сказав барон, — фі фідурили ф мене тисяшу франків.

— Моя коханка заборгувалась богові і чортові!..

— Ти маєш коханку? — скрикнув Нюсінжен, дивлячись на Контансона з захопленням, змішаним із заздрощами.

— Мені тільки шістдесят шість років, — відповів Контансон, немов людина, яку порок зберіг молодою, даючи фатальний зразок для інших!

— А що фона ропить?

— Вона допомагає мені, — сказав Контансон. — Коли чесна жінка полюбить злодія, то або вона стає злодійкою, або він — чесною людиною. Я залишився шпигом.

— Топі сафжди треба гроші? — спитав Нюсінжен.

— Завжди, — відповів, усміхаючись, Контансон, — мені личить бажати їх, як вам — заробляти: ми можемо порозумітись: ви накопичуйте, а я берусь витрачати. Ви будете колодязем, я відром.

— Хочеш саропити панкнот у п’ятсот франків?

— Навіщо питати! Та я ж дурень — адже ви запитуєте мене не для того, щоб виправити несправедливість моєї долі!

— Совзім ні, я додаю його до панкнота в тисяшу франків, що ти ф мене взяв; значить, я тобі даю тисяшу п’ятсот франків!

— Добре, ви мені даєте тисячу франків, які я взяв, і ви додаєте п’ятсот франків.

— Прафда, так, — сказав Нюсінжен, кивнувши головою.

— Це все ж таки становить тільки п’ятсот франків, — незворушно сказав Контансон.

— Витрати?.. — казав барон.

— Прибутку. Добре, а на яку ж цінність пан барон міняється?

— Мені сказали, шо в Парижі є шоловік, статний снайти шінку, яку я кохаю, а ти снаєш атресу... Отне слово, майстер жбигунства.

— Це правда...

— Ну, тай його атресу, і ти матимеш п’ятсот франків.

— Де вони? — жваво спитав Контансон.

— Ось фони, — сказав барон, витягаючи банкноту з кишені.

— Ну, давайте, — сказав Контансон, простягаючи руку.

— Таю, коли ти таєш! Ітьмо потифитися на того шоловіка, і ти маєш гроші, бо ти міг пи продати мені пагато атрес за цю Ціну.

Контансон засміявся.

— Справді, ви маєте право так думати про мене, — сказав вів, немов картаючи себе, — чим огидніше наше становище, тим більш треба чесноти. Та, бачите, пане барон, покладіть шістсот франків, і я вам дам добру пораду.

— Тафай, і покладись на мою шетрість...

— Я ризикую, — сказав Контансон, — але я граю велику гру. В поліції, бачите, треба пробиватись потайними ходами. Ви кажете: “Ну, до справи”... Ви багаті, і думаєте, що все купується за гроші. Правда, гроші важать чимало, але з грішми, як каже дехто з наших розумників, можна купити тільки людей. А є такі речі, про які не згадуєш і яких не можна купити!.. Випадку не підкупиш. Отож у політиці і поліції так не робиться. Ви хочете поїхати зо мною в кареті? Нас, напевне, зустрінуть. Випадок може бути нам і на користь і на шкоду.

— Правта? — спитав барон.

— Звичайно, пане. Підкова, піднята на вулиці, привела префекта поліції до викриття пекельної машини[50]. Отже, якби ми сьогодні вночі поїхали у фіакрі до пана де Сен-Жермена, то і йому було б незручно, якби ви до нього зайшли, і вам, якби вас побачили дорогою.

— Це правта, — сказав барон.

— Ах, це найспритніший зі спритних, заступник правої руки Фуше — славетного Корантена, якого вважають за незаконного сина Фуше, — кажуть, що він його породив, бувши священиком. Та це дурниці, Фуше вмів бути священиком, так само як і бути міністром. Так ось, цю людину ви не примусите працювати менше ніж за десять тисяч франків... Подумайте про це... Але ваша справа буде зроблена, і добре зроблена. Я муситиму попередити пана де Сен-Жермена, і він призначить вам рандеву в такому місці, де ніхто нічого не побачить і не почує; адже він ризикує, займаючись поліційними справами для приватних осіб. Та чого ви хочете!.. Це чесна людина, перший з людей, людина, що зазнала багато переслідувань — та ще за те, що рятувала Францію! Як і я, як і всі, хто її рятував!

— Топре, ти мені напишеш про час рантефушки, — сказав барон, усміхаючись своєму плоскому жартові.

— Пан барон не хоче посріблити мені ручку?.. — сказав Контансон принижено і разом з тим загрозливо.

— Шан, — крикнув барон садівникові, — піти спитай у Шорша твадцять франків і принеси мені.

— Якщо пан барон не має інших відомостей, крім тих, що дав мені, я все ж таки сумніваюсь, щоб той майстер міг щось зробити.

— У мене є ше інші! — сказав барон з хитрим виразом.

— Маю честь попрощатися, пане барон, — сказав Контансон, взявши двадцятифранкову монету, — буду мати честь прийти сказати Жоржу, куди пан повинен приїхати ввечері, бо в політиці та в поліції ніколи не слід нічого писати.

“Тивно, які ці молотці тотепні, — сказав до себе барон, — це в боліції сjвзім як уф аферах”.

Залишивши барона, Контансон спокійно попрямував з вулиці Сен-Лазар на вулицю Сент-Оноре в кафе “Давид”. Він зазирнув у вікно і побачив старого, що був там відомий під ім’ям татуся Канкоеля.

Кафе “Давид” на вулиці де Ла Монне, на розі вулиці Сент-Оноре, мало протягом перших тридцяти років цього століття своєрідну славу, хоч вона й обмежувалась так званим кварталом де Бурдонне. Тут збирались старі колишні негоціанти і великі комерсанти, які ще вели справи: Камюзо, Леба, Тільєро, Попіно, а також кілька домовласників, як-от татусь Моліне. Можна було зустріти там зрідка старого Ґільйома, що приходив з вулиці дю Коломб’є. Там точилися розмови про політику — проте, з обачністю, бо погляди кафе “Давид” були ліберальні. Там розповідали місцеві плітки, — адже люди відчувають велику охоту глузувати один з одного!.. Це кафе, як і всі кафе взагалі, мало свого оригінала в особі татуся Канкоеля, що приходив туди з 1811 року і здавався настільки схожим з чесними людьми, які збирались там, що ніхто не боявся говорити про політику в його присутності... Іноді цей старигань, що часто викликав жарти постійних відвідувачів своїм недоумством, зникав на місяць чи два, але його відсутність приписували завжди нездужанню або старості (бо вже в 1811 р. йому можна було дати понад шістдесят років), і це ніколи нікого не дивувало.

— Що з татусем Канкоелем? — запитували касиршу.

— Здається мені, — відповідала вона, — що одного прекрасного дня ми дізнаємось про його смерть із “Дрібних оголошень”[51].

Вимова татуся Канкоеля виразно свідчила про місце його походження; він казав “естатуя”, “еспеціальний”, “побулярний” і “тюрський” замість “тюркський”. Його ім’я походило від маленького маєтку під назвою Канкоель (це означає в деяких провінціях — “хрущ”), в департаменті Воклюз, звідки він приїхав. Нарешті почали називати його просто Канкоель замість де Канкоель, і старигань не сердився: дворянство, на його думку, вмерло 1793 року; зрештою, маєток Канкоель йому не належав: він був молодшим членом молодшої лінії. Костюм татуся Канкоеля тепер здався б дивним, але з 1811 до 1820 року він нікого не дивував. Старий носив черевики зі сталевими гранчастими пряжками, шовкові панчохи з білими й синіми поперечними смужками, короткі шовкові штани з овальними пряжками, схожими на пряжки черевиків. Біла вишивана жилетка, старий фрак із зеленувато-каштанового сукна і сорочка з плісированим гладким жабо доповнювали цей костюм. На середині жабо блищав золотий медальйон, в якому крізь скельце видно було малесенький сплетений з волосся храм, — одна з тих чарівних сентиментальних дрібниць, що заспокоюють чоловіків так само, як опудало лякає горобців. Чоловіків у більшості випадків лякають і заспокоюють дрібниці. Штани татуся Канкоеля підтримувались пряжкою, яка, за модою минулого століття, стягувала їх вище живота. З пояса паралельно звисали два сталеві ланцюжки, що складалися з кількох тонесеньких рядків і закінчувалися пучком брелоків. Білий галстук застібався ззаду невеличкою золотою пряжкою. Нарешті голова, білосніжна й напудрена, ще 1816 року оздоблювалась муніципальним трикутним капелюхом, якого носив також і пан Трі, голова трибуналу. Цей капелюх, такий дорогий для стариганя, татусь Канкоель замінив недавно (він думав, що мусить зробити цю жертву добі) бридким круглим капелюхом, проти якого ніхто не наважувався виступити. Маленька косиця, стягнута стрічкою, викреслювала на його спині напівкруглий слід, де бруд зникав під тонким шаром пудри. Зупинившись на визначній рисі його обличчя — на носі, горбкуватому, червоному, гідному фігурувати на блюді з трюфелями, ви подумали б, що цей чесний старий — роззява, що він має простодушний, придуркуватий і дуже лагідний характер, і були б обдурені ним так само, як і всі в кафе “Давид”, де ніхто ніколи не придивлявся до спостережливого лоба, до сардонічних губ і холодних очей цього старого, порочного з дитинства, спокійного, як Вітеллій[52], що його імператорське черево немов палінгенетично відродилося в цьому старому.

У 1816 році один молодий комівояжер, на ім’я Годіссар, постійний відвідувач кафе “Давид”, напився між одинадцятою її дванадцятою годиною ночі з відставним офіцером. Він мав необережність говорити про змову, організовану проти Бурбонів, — досить серйозну й готову вибухнути. У кафе не було нікого, крім татуся Канкоеля, що, здавалося, заснув, двох слуг, які дрімали, та касирші. Через двадцять чотири години Годіссар був арештований: змову було викрито. Двоє загинули на ешафоті. Ні Годіссар, ні хто-небудь інший не запідозрів, що виказав татусь Канкоель. Відпустили слуг, цілий рік стежили один за одним, лякаючись поліції, разом з татусем Канкоелем, що хотів уже, як казав він, забиратись із кафе “Давид”, надто ненавидячи поліцію.

Контансон увійшов у кафе, замовив скляночку горілки, не дивлячись на татуся Канкоеля, що заглибився в газети. Тільки перехиливши скляночку, він витяг золоту монету барона й покликав слугу, різко стукнувши три рази по столу. Касирша й слуга розглянули золоту монету з дуже образливою для Контансона уважністю, але їх недовір’я було зрозуміле, бо зовнішність Контансона викликала здивування у відвідувачів.

“Крадіжкою чи вбивством здобуте це золото?”

Така думка майнула в кількох розумних і проникливих людей, що дивились на Контансона поверх окулярів, удаючи, ніби вони читають газети. Контансон, який усе бачив і нічому ніколи не дивувався, зневажливо витер губи хусткою з тільки трьома латками, одержав решту, засунув усі мідяки в кишеньку, де колись біла підкладка зробилась такою чорною, як сукно штанів, і не дав ні одного су слузі.

— От шибеник! — сказав татусь Канкоель панові Пільєро, своєму сусідові.

— Е! — відповів, звертаючись до цілого кафе, пан Камюзо, єдиний, хто не виявив жодного подиву, — це Контансон, права рука Лушара, вашого торговельного пристава. Ці молодці, мабуть, мають піймати кого-небудь у вашому кварталі...

Через чверть години старий Канкоель підвівся, взяв парасолю і спокійно вийшов.

Чи треба пояснювати, яка жахлива й значна людина ховалася під зовнішністю татуся Канкоеля, так само, як в абаті Карлосі ховався Вотрен! Цей чоловік, що походив з півдня, народився в Канкоелі, єдиному маєтку його родини, до речі, досить статечної, і мав ім’я Пейрад. Він справді належав до молодшої лінії дому Пейрад, до старої, але бідної родини в графстві, яка ще володіла маленьким маєтком Пейрад. Бувши сьомою дитиною в сім’ї, він 1772 року прийшов у сімнадцять років пішки в Париж з двома екю по шість ліврів у кишені; його штовхали пороки палкого темпераменту, невгамовне бажання піднестись, яке притягає багатьох мешканців півдня в столицю, коли вони зрозуміють, що батьківський дім не може дати їм змоги задовольнити свої пристрасті.

Про юність Пейрада легко дати уявлення, сказавши, що в 1782 році він був довіреною особою і героєм головного управління поліції, де його дуже цінували пани Ленуар і д’Альбер, два останні генерал-лейтенанти поліції. Революція не мала поліції, вона її не потребувала. Шпигунство, дуже поширене тоді, називалось громадянським обов’язком. Директорія, — уряд дещо впорядкованіший, ніж комітет громадського порятунку, — змушена була поновити поліцію, а перший консул завершив її організацію, утворивши поліційну префектуру й міністерство поліції. Пейрад, людина традицій, набрав штат разом з Корантеном, молодшим, але, до речі сказати, значно спритнішим, ніж сам Пейрад, який виявляв талант тільки у поліційних підземеллях. У 1808 році величезні послуги Пейрада буди відзначені призначенням його на високу посаду головного комісара поліції в Антверпені.

За задумом Наполеона, ця своєрідна поліційна префектура дорівнювалась міністерству поліції і мала стежити за Голландією. Після закінчення походу 1809 року, Пейрада за наказом імператорського кабінету вивезли з Антверпена, спішно доправили в Париж під конвоєм двох жандармів і кинули в тюрму Ла Форс[53]. Через два місяці він вийшов із тюрми на поруки свого друга Корантена, витримавши три допити префекта поліції по шість годин кожний. Чи не потрапив Пейрад у неласку через дивну ретельність, з якою він допоміг Фуше захищати атаковані береги Франції, — подію, що пізніше дістала назву Вальхеренської[54] експедиції, коли герцог Отрантський виявив здібності, що злякали імператора? Це було правдоподібно в свій час щодо Фуше; але тепер, коли всі знають, що саме відбулось у той час на нараді міністрів, скликаній Камбасересом[55], правдоподібність перетворилася на впевненість. Приголомшені звісткою про замах Англії, яка намагалась відплатити Наполеонові за Булонський[56] похід, і застукані без господаря, який у той час укріплявся на острові Лобау, де Європа вже бачила його загибель, міністри не знали, на що наважитись. Загальна думка була за те, щоб надіслати кур’єра до імператора, і сам тільки Фуше насмілився накреслити план кампанії, який і почав реалізувати.

— Робіть, як хочете, — сказав йому Камбасерес, — але я надішлю донесіння імператорові, бо дорожу своєю головою.

Відомо, який безглуздий привід висунув імператор після свого повернення на засіданні державної ради, щоб позбавити свого міністра ласки і покарати його за врятування Франції у свою відсутність. Починаючи з цього дня імператор подвоїв неприязнь князя де Талейрана неприязню герцога Отрантського, двох єдиних видатних політиків, породжених революцією, які, може врятували б Наполеона в 1813 році. Щоб усунути Пейрада, обрали банальний привід — хабарництво: він нібито сприяв контрабанді, ділячись деякими прибутками з великими комерсантами. Таке ставлення було нестерпне для людини, що заслужила маршальський жезл головного комісара великими послугами, які зробила державі. Ця людина, постарівшись на справах, знала таємниці всіх урядів, починаючи з 1775 року, доби, коли вона вступила в головне управління поліції. Імператор, вважаючи себе за досить сильного, щоб створювати потрібних йому людей, не зважив на міркування, які пізніше були висловлені на користь людини, яку вважали за одного з найвірніших, найспритніших і найхитріших невідомих геніїв, призначених піклуватися про небезпеку держави. Він думав, що може замінити Пейрада Контансоном, але Контансона в той час засипав своїми справами Корантен. Пейрад був тим болісніше вражений, що, як розпусник і ласун, він перебував щодо жінок у ролі кондитера, який любить ласощі. Порочні звички стали його другою природою; він не міг обійтись без гарного обіду, без гри, нарешті без того вельможного — хоч і без блиску — життя, якому віддаються всі високообдаровані люди, що створили собі потребу непомірних втіх. Крім того, він до цього часу жив широко, ніколи не дбаючи про показність, проїдаючи свої гроші без пишноти, бо ні з ним, ні з його другом Корантеном не рахувалися. Цинічно-дотепний, він, зрештою, був задоволений своїм становищем, як філософ. Одне слово, на якому б щаблі не перебував шпиг у поліційній машині, він так само, як і каторжник, не може повернутись до чесної або вільної професії. Відзначені, зареєстровані раз і назавжди шпиги й каторжники, набувають, як і слуги церкви, невиправних ознак. Є такі істоти, що їх соціальний стан позначив фатальною долею.

На своє нещастя Пейрад шалено покохав гарненьке дівча, власну дочку, як він сам добре знав, від одної славетної актриси; він зробив колись актрисі певну послугу, і за це вона була йому вдячна протягом трьох місяців. Виписавши свою дитину з Антверпена, Пейрад опинився таким чином без будь-яких засобів для існування в Парижі, одержуючи тільки річну допомогу в тисячу двісті франків, призначену поліційною префектурою старому учневі Ленуара. Він оселився на вулиці де Муано, на п’ятому поверсі, в невеличкій квартирі з п’яти кімнат за двісті п’ятдесят франків.

Якщо людині судилось оцінити користь і принаду дружби, то кому ж саме, як не хворому на моральну проказу, як не тому, кого юрба називає шпигом, народ — лягавим, влада — агентом? Пейрад і Корантен були друзями, як Орест і Пілад. Пейрад сформував Корантена, як В’єн[57] сформував Давида: учень швидко перевищив учителя. Не одну справу провели вони спільно. Пейрад, радіючи, що вгадав у Корантені талант, зробив йому кар’єру, підготувавши його тріумф. Він примусив свого учня скористатися коханкою, що зневажала його, як принадою для того, щоб піймати одного чоловіка. А Корантенові тоді ледве було двадцять п’ять років! Корантен, залишившись одним із генералів під керівництвом міністра поліції — їх головнокомандувача, зберіг при герцогові де Ровіго[58], високу посаду, яку займав при герцогові Отрантському. А із загальною поліцією справа стояла тоді так само, як і з карною. У кожній більш-менш значній справі укладали, так би мовити, угоду з трьома, чотирма або п’ятьма найздатнішими агентами. Міністр, повідомлений про будь-яку змову, попереджений про який-небудь замах, завжди казав комусь із поліційних начальників:

— Скільки вам треба, щоб досягти такого чи такого результату?

Корантен, Контансон відповідали після уважного обмірковування:

— Двадцять, тридцять, сорок тисяч франків.

А далі, після того, як було дано наказ діяти, всі кошти й потрібні люди давались на вибір і на розсуд Корантена або визначеного агента. Кримінальна поліція, очолювана славетним Відоком[59], діяла, зрештою, так само і щодо викриття злочинів.

Політична поліція, як і поліція кримінальна, набирала людей переважно серед агентів відомих, зареєстрованих, звичних, які були нібито солдатами цієї таємної сили, такої потрібної урядам, всупереч усім декламаціям філантропів і дрібненьких моралістів. Але надзвичайна довіра до двох чи трьох генералів гарту Пейрада й Корантена давала їм право користуватись послугами невідомих осіб, хоч і здаючи звіт міністру у важливих випадках. Досвід, тонкість Пейрада були надто цінні для Корантена, який після закінчення бурі 1810 року використовував свого старого друга, завжди радився з ним і щедро допомагав йому в скруті. Корантен знайшов спосіб давати Пейрадові близько тисячі франків на місяць. Зі свого боку, Пейрад зробив великі послуги Корантенові. 1816 року, з нагоди викриття змови, куди вскочив бонапартист Годіссар, Корантен спробував поновити Пейрада на службі генеральної поліції королівства, але вплив невідомої особи відсунув Пейрада. Ось чому Пейрад, Корантен і Контансон, прагнучи зробитись незамінними, організували з ініціативи герцога Отрантського контрполіцію для Людовика XVIII, де працювали найкращі агенти. Людовик XVIII помер, обізнаний з таємницями, що так і залишаться таємницями навіть для найдосвідченіших істориків. Боротьба генеральної поліції королівства і контрполіції короля породила жахливі справи; таємниця їх збережена кількома стратами на ешафоті. Тут нема ні місця, ні потреби вдаватись у подробиці з цього приводу, бо “Сцени паризького життя” — не “Сцени політичного життя”; досить показати, з яких засобів існував той, кого в кафе “Давид” називали “татусем Канкоелем”, якими нитками він був зв’язаний із жахливою і таємничою владою поліції. З 1817 по 1822-й рік Корантен, Контансон, Пейрад і їх агенти часто одержували завдання стежити за самим міністром. Це може пояснити, чому міністерство відмовилося використати Пейрада і Контансона, на яких Корантен без їх відома скерував підозри міністрів, щоб використовувати таким чином свого друга, коли його відновлення здавалося йому неможливим. Міністри довірилися Корантенові, вони доручили йому стежити за Пейрадом, що викликало усмішку у Людовика XVIII. Корантен і Пейрад залишались у той час цілком панами становища. Контансон, пов’язаний довгий час з Пейрадом, ще служив йому. Він пішов у розпорядження торговельних приставів з наказу Корантена й Пейрада. Насправді, внаслідок якогось запалу, що виникає в улюбленому ремеслі, обидва генерали охоче призначали своїх найспритніших солдатів кругом, де можна було дістати багато відомостей. До того ж, пороки Контансона, його розбещені звички, через які він спустився нижче від двох своїх друзів, вимагали грошей і примушували його більше працювати. Контансон, не вчинивши ніякої нескромності, сказав Лушарові, що знає єдину людину, яка спроможна задовольнити барона де Нюсінжена. Справді, Пейрад був єдиним агентом, що міг безкарно провадити розшуки для приватної особи. Коли помер Людовик XVIII, Пейрад утратив не тільки все своє значення, але й вигоди від становища особистого шпика його величності. Вважаючи себе людиною незамінною, він провадив те ж саме життя. Жінки, добра їжа і клуб іноземців не дали зробити ніяких заощаджень цьому чоловікові, що, як і всі люди, створені для пороку, мав залізний організм. Але а 1826-го по 1829-й рік, досягши майже сімдесяти чотирьох років, він, за власним висловом, загальмував. Щороку Пейрад бачив, як підупадає його добробут. Він був свідком похорону поліції, він з сумом дивився, як уряд Карла X відмовлявся від її добрих традицій. З кожною новою сесією Палата зменшувала асигнування, потрібні для існування поліції через свою ненависть до такого способу управління із упертим наміром зробити моральнішою цю інституцію.

— Це те саме, що й куховарити в білих рукавичках, — казав Пейрад Корантенові.

Корантен і Пейрад передбачали 1830 рік вже у 1822-му. Вони знали, яку особисту ненависть плекає Людовик XVIII до свого наступника; це пояснювало його поблажливість до молодшої лінії, і без цього мотиву його королювання й політика були б нерозв’язною загадкою.

Старіючи, Пейрад дедалі ніжніше любив свою незаконну дочку. Для неї він набув буржуазного вигляду, бо хотів видати Лідію за якого-небудь порядного чоловіка. Отже, особливо за останні три роки, він прагнув улаштуватись у поліційній префектурі або в управлінні генеральної поліції королівства на якій-небудь посаді, — явній, якої не треба приховувати. Нарешті він таки вигадав посаду, потрібну, як він казав Корантенові. Справа полягала у створенні при поліційній префектурі так званого довідкового бюро, яке було б посередньою інстанцією ніж поліцією власне паризькою, поліцією карною та поліцією королівства; через нього головне управління мало б змогу використовувати всі ці розкидані сили. Тільки старий Пейрад міг, після п’ятдесяти років стриманості, бути ланкою між трьома поліціями, бути архіваріусом, до якого зверталися б за поясненнями у деяких випадках і політика, і правосуддя. Пейрад сподівався таким чином за допомогою Корантена дістати змогу придбати придане та чоловіка для своєї маленької Лідії. Корантен уже розмовляв з цього приводу з генерал-директором поліції королівства, не називаючи Пейрада, а генерал-директор, народжений на півдні, вважав за потрібне, щоб цю пропозицію висунула префектура.

У ту хвилину, коли Контансон тричі вдарив золотою монетою по столу в кафе — умовний знак, що означав: “Мені треба поговорити з вами”, — старшина поліційних агентів обмірковував таку проблему: “Через яку особу і якими інтересами можна зрушити теперішнього префекта поліції?” При цьому він мав вигляд йолопа, що студіює “Французький кур’єр”.

“Наш бідний Фуше, — казав він сам до себе, тюпаючи вулицею Сент-Оноре, — ця велика людина вмерла! Посередники між нами й Людовиком XVIII — у неласці! До того ж, як казав мені вчора Корантен, вже не ймуть віри спритності й розумові сімдесятирічного. Ах, навіщо привчився я обідати у Вері[60], пити найкращі вина... співати “Мамуню Годішон”... грати, коли є гроші? Щоб забезпечити собі становище — не досить розуму, як каже Корантен, треба ще вміти поводитись! Любий пан Ленуар правильно прорік мені долю, коли скрикнув з приводу справи про намисто[61] — “Ви ніколи нічим не будете!” — дізнавшись, що я не залишився під ліжком дівчини Оліва”.

Якщо шановний батько Канкоель (дома його звали батьком Канкоель) не залишав свого помешкання на вулиці де Муано на п’ятому поверсі, будьте певні, що в розміщенні квартири він знайшов деякі обставини, що сприяли виконанню його жахливих обов’язків. Будинок, що стояв на розі вулиці Сен-Рок, з одного боку не мав сусідів. Сходи поділяли будинок надвоє, і таким чином на кожному поверсі були дві цілком ізольовані кімнати. Ці кімнати виходили на вулицю Сен-Рок. Над п’ятим поверхом були мансарди; одна в них слугувала кухнею, друга — приміщенням єдиної служниці батька Канкоеля, фламандки Кат, що вигодувала Лідію. Канкоель улаштував у першій з двох ізольованих кімнат свою спальню, в другій — кабінет. Товста проміжна стіна ізолювала кабінет у глибині. Вікно, що виходило на вулицю де Муано, було проти глухого закутка стіни. На всю широчінь кабінету від сходів його відокремлювала спальня, отже, обидва друга не боялись ніякого ока, ніякого вуха, коли розмовляли про справи в цьому кабінеті, навмисно зробленому для їх жахливої професії. З обачності Пейрад спорудив поміст із соломи, сукна і дуже товстого килима в кімнаті фламандки, під приводом зробити вигоду годувальниці своєї дитини. Крім того, він замурував камін і користався піччю; димар був виведений через зовнішню стіну на вулицю Сен-Рок. Нарешті він застелив підлогу кількома килимами, щоб пожильці нижнього поверху не могли почути жодного звука. Досвідчений у справах шпигунства, він обслідував щотижня проміжну стіну, стелю й підлогу, оглядав їх, немов винищуючи шкідливих комах.

Певний того, що тут не буде ні свідків, ні слухачів, Корантен улаштовував у цьому кабінеті наради, коли їх не можна було влаштувати в себе. Квартира Корантена була відома тільки генерал-директорові поліції королівства і Пейрадові; він там приймав осіб, обраних міністерством або двором на посередників у яких-небудь важливих справах; але ніхто з агентів або нижчих службовців не приходив туди, і він обмірковував деталі ремесла у Пейрада. Ніхто не знав, що в цій кімнаті складались плани, робились ухвали, що дали б матеріал для дивовижних літописів і цікавих драм, якби стіни могли говорити. Там розглядались між 1816 і 1826 роками питання величезної ваги. Там були виявлені в зародку ті події, які мали лягти тягарем на Францію. Там Пейрад і Корантен, такі ж передбачливі, як і генеральний прокурор Беллар, але краще обізнані, казали вже 1819 року:

— Якщо Людовик XVIII не хоче завдати такого чи такого удару, позбутися того чи того принца, значить, він ненавидить свого брата, значить, він хоче залишити йому в спадщину революцію?

На дверях Пейрада була грифельна дошка, на якій він іноді знаходив дивні знаки, цифри, написані крейдою. Ця пекельна алгебра мала для обізнаних дуже виразне значення.

Навпроти цього мізерного приміщення Пейрада була квартира Лідії, що складалася з передпокою, маленької вітальні, спальні й туалетної кімнатки. Двері квартири Лідії, так само як і двері кімнати Пейрада, були зроблені з листового заліза дев’ять міліметрів завтовшки, вміщеного між двома товстими дубовими дошками; ціла система замків і петельних гаків робила їх такими ж неприступними, як і двері тюрми. Не зважаючи на те, що в будинку був прохідний двір і крамничка й не було швейцара, Лідія жила, не маючи чого боятись. В їдальні, маленькій вітальні і спальні були на вікнах висячі квітники, ці кімнати були по-фламандському охайні й розкішні.

Годувальниця-фламандка ніколи не залишала Лідії й звала її дочкою. Вони дуже акуратно відвідували церкву, і тому бакалійник-рояліст, що мав крамницю на розі вулиці де Муано і Нев-Сен-Рок, був прекрасної думки про старого Канкоеля. Сім’я, кухня і прикажчики цього бакалійника займали перший і другий поверхи. На третьому поверсі жив домовласник, а на четвертому вже двадцять років мешкав гранувальник. У кожного квартиранта був ключ від фіртки. Бакалійниця охоче приймала листи й пакети, адресовані цим трьом мирним родинам, тим більше, що в бакалійній крамничці була поштова скринька. Без цих подробиць ні іноземці, ні особи, що знають Париж, не могли б зрозуміти таємничості і спокою, відлюдності і безпечності цього будинку, особливо для Парижа. Після півночі батько Канкоель міг задумувати які завгодно каверзи, приймати міністрів і шпигів, дівчат і жінок так, що ніхто в світі цього не помітив би. Пейрада, про якого фламандка сказала куховарці бакалійника: “Він і мухи не скривдить”, усі вважали за чудову людину. Він нічого не шкодував для дочки. Лідія, учениця Шмукке, була такою освіченою музиканткою, що могла складати власні композиції. Вона малювала сепією, гуашшю і аквареллю. Щонеділі Пейрад обідав з дочкою. В цей день старий був виключно батьком. Поважна без святенництва, Лідія говіла перед Пасхою, щомісяця ходила сповідатися. Все ж вона дозволяла собі подеколи піти в театр. Гарної погоди вона гуляла в Тюїльрі. У цьому й полягали всі її розваги, бо вона жила дуже відлюдно. Лідія, обожнюючи свого батька, і гадки не мала про його фатальні таланти й темні справи. Жодне бажання не збурило чистого життя цієї чистої дитини. Струнка, гарна, як її мати, з чарівним голосом, тонким личком в обрамленні прекрасного білявого волосся, вона скидалася на тих скоріше містичних, ніж реальних ангелів, яких деякі примітивні художники вміщують на задньому тлі своїх “святих сімейств”. Її сині очі, здавалося, проливали небесне проміння на того, кого вона обдаровувала поглядом.

Від її вбрання — скромного, без надмірностей моди, тхнуло чарівним ароматом буржуазності. Уявіть собі, що в ангела батько — старий сатана, який відновлюється цією божественною близькістю, і ви матимете уявлення про Пейрада та його дочку. Якби хто-небудь забруднив цей діамант, батько вигадав би для його знищення одну з тих жахливих пасток, в які потрапляли за Реставрації нещасні, що склали свої голови на ешафоті. Тисячі екю було досить для Лідії і Кат, яку вона називала нянею.

Повертаючись вулицею де Муано, Пейрад помітив Контансона; він обігнав його, увійшов першим, почув за собою на сходах кроки свого агента, і провів його до себе перш ніж фламандка висунула свого носа з кухонних дверей. Дзвоник що дзвонив, коли відчиняли ґратчасті двері на четвертому поверсі, де жив гранувальник, попереджав мешканців четвертого й п’ятого поверху про відвідувача. Нема чого й говорити, що після півночі Пейрад закладав дзвоник ватою.

— Що за спішна справа, філософе?

“Філософ” було прізвисько, яке Пейрад дав Контансонові, і цей Епіктет шпигунства цілком заслужив його. Ім’я Контансона приховувало — на жаль! — одне з найстаровинніших імен феодальної Нормандії.

— Та можна заробити щось із десять тисяч.

— Що саме? Політика?

— Ні, дурниці! Барон де Нюсінжен, знаєте, цей патентований злодій, страждає за жінкою, яку він побачив у Венсенському лісі, і треба знайти її йому, або він помре від кохання. Вчора скликали консиліум лікарів, якщо вірити його лакеєві... Я вже видурив у нього тисячу франків під приводом розшуків тієї принцеси...

І Контансон розповів про зустріч Нюсінжена з Естер, додавши, що барон має деякі нові відомості.

— Добре, — сказав Пейрад, — ми знайдемо цю Дульсінею, скажи баронові, щоб він приїхав сьогодні в кареті на Єлисейські поля, авеню Габріель, на ріг алеї Маріньї.

Пейрад випроводив Контансона і постукав до дочки таким способом, як між ними було умовлено. Він увійшов радісно: як тільки йому нарешті трапилася нагода, що дасть йому бажану посаду. Поцілувавши Лідію в лоба, він сів у зручне вольтерівське крісло й сказав їй:

— Заграй мені що-небудь!

Лідія заграла йому фортепіанну п’єсу Бетховена.

— Добре заграла, моя кізочко, — сказав він, становлячи її між колін. — Знаєш, нам уже двадцять один рік! Треба одружуватись, бо нашому батькові понад сімдесят років.

— Я щаслива тут, — відповіла вона.

— Ти любиш тільки мене, мене, такого бридкого, старого? — спитав Пейрад.

— А кого ж мені ще любити?

— Я обідаю з тобою, моя кізочко, попередь про це Кат. Я думаю влаштуватись на посаді і шукати тобі чоловіка, гідного тебе... якого-небудь гарного, талановитого юнака, яким ти колись будеш пишатись...

— До цього часу я бачила тільки одного такого, з яким я хотіла б одружитись.

— Ти бачила такого?

— Так, у Тюїльрі, — відповіла Лідія, — він проходив під руку з графинею де Серізі.

— Його звуть?..

— Люсьєн де Рюбампре... Я сиділа з Кат під липою, ні про що не думаючи. Поруч сиділи дві дами, і одна сказала: “Ось пані де Серізі і красень Люсьєн де Рюбампре”. Я глянула на парочку, на яку дивились дами. “Ах, моя люба, — сказала друга, — є ж такі щасливі жінки!.. Їй усе вибачають, ось оцій, бо вона народжена де Ронкероль, і чоловік її має владу”. “Але, люба моя, — відповіла друга дама, — Люсьєн їй дорого коштує...” Що це означає, тату?

— Це дурниці, які завжди кажуть світські люди, — відповів Пейрад дочці з добродушним виразом. — Можливо, що вони натякали на які-небудь політичні обставини.

— Ну, ви мене запитали, я вам відповідаю. Якщо хочете віддати мене, знайдіть мені чоловіка, що був би схожим на цього юнака.

— Дитина! — відповів батько. — Краса в чоловіків не завжди є ознакою порядності. Юнаки, обдаровані приємною зовнішністю, не зустрічають на початку життя ніяких труднощів, не розвивають своїх талантів, світ їх псує своїми авансами, і пізніше їм доводиться сплачувати проценти за свої переваги!.. Я хотів би знайти для тебе такого чоловіка, якого міщани, багатії й дурні залишають без допомоги й протекції...

— Кого ж це, тату?

— Чоловіка з невідомим талантом... Та добре, люба моя донечко, я маю змогу обшукати всі паризькі мансарди й виконати твоє бажання, давши твоєму коханню такого ж гарного юнака, як той негідник, про якого ти говориш, але з великим майбутнім, — одного з людей, призначених для слави й багатства... О, я й не подумав ось про що: у мене, очевидно, є ціла отара племінників, а серед них, можливо, знайдеться гідний тебе!.. Я напишу, або скажу написати в Прованс!

Дивна річ! Саме в цю хвилину юнак, що вмирав з голоду й утоми, ідучи пішки з департаменту Воклюз, один із племінників Канкоеля, входив у Париж повз італійську заставу, шукаючи свого дядька. У мріях сім’ї, яка нічого не знала про долю цього дядька, Пейрад був предметом надії: думали, що він повернувся з Індії мільйонером! Під впливом таких родинних мрій, один із внучатих племінників на ім’я Теодоз, вирушив у навколосвітню подорож, шукаючи свого фантастичного дядька.

Втішившись протягом кількох годин радощами батьківства, помивши й пофарбувавши волосся (пудра була його маскуванням), Пейрад, одягнений у гарний сюртук з синього сукна, застібнутий до підборіддя, і в чорний плащ, взутий у високі чоботи на товстих підошвах, мавши при собі особисте посвідчення, повільно походжав вздовж авеню Габріель, де Контансон, переодягшись старою торгівкою овочами, зустрів його перед садами Елізе-Бурбон.

— Пане Сен-Жермен, — сказав йому Контансон, називаючи свого колишнього начальника його бойовим прізвищем, — ви дали мені заробити п’ятсот монет, але я вартую тут саме для того, щоб сказати вам, що проклятий барон, перед тим як дати їх мені, їздив довідатись у дім (у префектуру).

— Ти, напевне, будеш мені потрібний, — відповів Пейрад. — Візьми наші номери сьомий, десятий, двадцять перший; ми зможемо скористатися цими людьми так, що ні в поліції, ні в префектурі нічого не помітять.

Контансон знов пішов до карети, де пан де Нюсінжен чекав Пейрада.

— Я пан де Сен-Жермен, — сказав південець баронові, піднімаючись до дверцят.

— Топре, зідайте зо мною, — відповів барон, наказавши їхати до тріумфальної арки на площі Етуаль.

— Ви були в префектурі, пане барон? Це негаразд. Чи не можна взнати, що саме ви сказали панові префекту і що він вам відповів? — спитав Пейрад.

— Перш ніш дайти п’ятсот франків такому молотшику як Гонданзон, я хотів пи тізнатись, чи фін заропиф їх. Я просто говорив префекту поліції, що пашаю фікориздати акента на ім’я Бейрад са кортоном с отним телікатний торушенням і спитав, чи мошна мати то нього неопмешене товір’я... префект мені фітповів, що фі найзпритніша і найшесніша лютина... і фсе.

— Пан барон розповість мені тепер, коли йому сказали моє справжнє ім’я, в чому саме полягає справа?

Після того, як барон багатослівно і довго розповів своєю жахливою польсько-єврейською говіркою про свою зустріч з Естер, про крик гайдука, що був за каретою, про свої марні розшуки, він закінчив учорашнім епізодом, коли Люсьєн де Рюбампре не стримав усмішки, а Б’яншон та кілька денді подумали, що між невідомою й цим юнаком є якийсь зв’язок.

— Слухайте, пане барон, ви мені перш за все дасте десять тисяч франків на витрати; бо для вас у цій справі йдеться про життя, а оскільки життя ваше — це ціла фабрика справ, то нічим не можна нехтувати, аби тільки знайти цю жінку. Ах! Ви таки піймались!

— Дак, я біймався...

— Якщо треба буде більше, я вам скажу, барон, покладіться на мене, — провадив Пейрад. — Я не шпиг, як ви, мабуть, думаєте. У 1807 році я був головним комісаром поліції, і тепер, коли Людовик XVIII помер, я можу вам признатись, що протягом семи років я керував його контрполіцією... Отже, зі мною не торгуються. Ви прекрасно розумієте, пане барон, що не можна скласти кошторис на підкупи сумління, перш ніж вивчиш справу. Та не турбуйтесь, мені вдасться. Не думайте, що ви задовольните мене якою-небудь сумою, я хочу іншої нагороди...

— Апи се не пуло королівство!.. — сказав барон.

— Для вас це ніщо.

— Се топре!

— Ви знаєте Келлерів?

— Туше топре!

— Франсуа Келлер — зять графа де Гондревіля, а граф де Гондревіль обідав у вас учора з зятем.

— Який шорт міг вам скасати? — скрикнув барон. — Се пефне Шорш савжди пазікає!

Пейрад посміхнувся, і, помітивши цю посмішку, барон відчув дивне підозріння щодо свого слуги.

— Граф де Гондревіль може мене влаштувати в поліційній префектурі на посаду, яку я хочу одержати, і про створення якої префект матиме доповідну записку через сорок вісім годин, — провадив Пейрад. — Просіть для мене посаду, зробіть так, щоб граф де Гондревіль захотів активніше втрутитись у цю справу, — цим ви віддячите за послугу, яку я зроблю вам. Я чекаю від вас тільки слова, а якщо ви не додержите його, то рано чи пізно проклянете день свого народження... Слово Пейрада!

— Я таю фам слофо шесті зропити все мошлифе...

— Якби я зробив для вас тільки можливе, цього було б надто мало.

— Топре, я буду діяти фід широго серця.

— Від щирого серця... Ось усе, що мені треба, — сказав Пейрад, — щирість це єдиний хоч трохи новий подарунок, який ми могли б зробити один одному.

— Фід широго серця, — повторив барон. — Де фі хочете, шоб я фас фісатив?

— За мостом Людовика XVI.

— До моста Палати, — сказав барон до виїзного лакея, що підійшов до дверцят.

— “Скашіть, я матиму неснайому”, — сказав до себе барон, їдучи далі.

“Яка дивна річ! — казав до себе Пейрад, повертаючись пішки до Пале-Рояля і маючи на думці потроїти десять тисяч франків на придане Лідії. — Я мушу розбиратись у дільцях юнака, що зачарував з першого погляду мою дочку. Це, очевидно, один із тих чоловіків, що мають “око” на жінок, — сказав він сам до себе, — вживаючи один зі своєрідних висловів мови, вигаданої ним для власного користування; таким способом він і Корантен стисло висловлювали свої спостереження з допомогою зворотів, що, часто силуючи мову, саме тому й набували енергії і мальовничості.

Коли барон де Нюсінжен повернувся додому, його не можна було впізнати; він дивував слуг і жінку своїм рум’яним, оживленим обличчям і він був веселий.

— Акціонери, стережись! — сказав дю Тільє Растіньякові.

Всі саме пили чай, повернувшись з Опери, у маленькій вітальні Дельфіни де Нюсінжен.

— Дак, — сказав усміхаючись барон, зрозумівши жарт свого спільника, — я почуваю пажання взятись до спраф.

— Ви, значить, бачили вашу незнайому? — спитала пані де Нюсінжен.

— Ні, — відповів він, — тільки маю натію знайти її...

— Чи люблять коли-небудь так власну дружину?.. — скрикнула пані де Нюсінжен, відчувши легкі ревнощі або вдаючи, що ревнує.

— Коли вона буде вашою, — сказав дю Тільє баронові, — ви покличете нас вечеряти з нею, бо мені дуже цікаво подивитись на створіння, що зробило вас таким молодим.

— Се шетефр творіння, — відповів старий банкір.

— Він піймається на гачок, як хлопчак, — сказав Растіньяк на вухо Дельфіні.

— Е, він заробляє досить, щоб...

— Щоб трошки розтрусити, чи не так?.. — сказав дю Тільє, перериваючи баронесу.

Нюсінжен походжав по салону, немов йому не сиділось на місці.

— От зручна хвилина, щоб умовити його сплатити ваші нові борги, — сказав Растіньяк баронесі на вухо.

У цю саму хвилину Карлос, що прийшов на вулицю Тебу з останніми інструкціями для Європи, яка повинна була грати головну роль у комедії, вигаданій для обдурення барона де Нюсінжена, виходив сповнений надії. До бульвара його проводив Люсьєн, досить стурбований виглядом цього напівдемона, переодягненого так добре, що він сам пізнав його тільки по голосу.

— Де, чорт забери, знайшов ти жінку, красивішу за Естер? — спитав він у свого спокусника.

— Сину мій, цього в Парижі не знайдеш, такий колір обличчя у Франції не виробляється.

— Ти бачиш, я ще досі приголомшений нею. Венера Калліпіга не краща! Можна втратити душу через неї... Та де ти її взяв?

— Це найвродливіша дівчина в Лондоні. Напившись джину, вона вбила у припадку ревнощів свого коханця. Коханець — негідник, якого позбулась тепер лондонська поліція, а це створіння вислали на деякий час у Париж, щоб справу забули... Ця шельма була прекрасно вихована. Вона — дочка пастора, говорить французькою мовою, як рідною; вона не знає й ніколи не взнає, для чого вона тут. Їй сказано, що коли вона тобі сподобається, то зможе витягти в тебе мільйони, але що ти ревнивий як тигр; їй дали такий самий розпорядок життя, як і той, що був у Естер.

— А якщо Нюсінженові вона сподобається більше, ніж Естер?

— Ага! Ось ти й дійшов до цього!.. — скрикнув Карлос. — Сьогодні ти вже боїшся, що не здійсниться те, що так лякало тебе вчора. Заспокойся. Ця білява й біла тілом дівчина має сині очі: це протилежність прекрасній єврейці; тільки очі Естер можуть збудити такого зіпсованого чоловіка, як Нюсінжен. Ти ж не міг би переховувати в себе поганулю, чорт забери! Коли ця лялька зіграє свою роль, я її відішлю з довіреною особою в Рим або в Мадрид, де вона розпалить чимало пристрастей.

— Якщо вона у нас тільки на короткий час, — сказав Люсьєн, — то я повертаюсь до неї...

— Іди, синочку... втішайся... Завтрашній день теж твій. А я чекаю одну особу, якій я доручив дізнатись, що робиться у барона Нюсінжена.

— Кого саме?

— Коханку його камердинера; адже треба завжди знати, що робиться у ворога!

Опівночі Паккар, гайдук Естер, зустрівся з Карлосом на мосту Мистецтв, у найсприятливішому в Парижі місці, для того, щоб обмінятись двома-трьома словами, яких ніхто не повинен чути. Розмовляючи, гайдук поглядав в один бік, а його господар у другий.

— Барон сьогодні їздив у поліцейську префектуру між четвертою й п’ятою годиною, — сказав гайдук, — а ввечері похвалявся, що знайде жінку, яку він бачив у Венсенському лісі, йому обіцяли...

— За нами стежитимуть! — сказав Карлос. — Але хто?

— Вже користувались Лушаром, торговельним приставом.

— Дитячі іграшки, — відповів Карлос. — Нам слід боятись тільки поліцейських агентів карного розшуку, а оскільки він не діє, можемо діяти ми!..

— Є ще одна річ!..

— Що саме?

— Друзі з “левади”... Я вчора бачив Лапурая... Він “пришив” одну сім’ю, і в нього десять тисяч “брязкачів” по п’ять “монет” золотом.

— Його заарештують, — сказав Жак Коллен, — це вбивство на вулиці Буше.

— Які будуть накази? — спитав Паккар з таким шанобливим виразом, немов у маршала, що приходив до Людовика XVIII одержати пароль.

— Будете виїздити щовечора о десятій годині, — відповів лжеабат. — їхатимете швидко у Венсенський, Медонський або Віль д’Аврейський ліс. Якщо хто-небудь буде наздоганяти й стежити, не заважай, піддавайся, будь балакучий, підкупний. Говори про ревнивість де Рюбампре, який, мовляв, нестямно закоханий у пані і, головне, не хоче, щоб у світі знали, що в нього така коханка...

— Розумію. Чи треба озброїтись?

— Ні в якому разі! — жваво сказав Карлос. — Зброя!.. Навіщо це? Аби лиха наробити. Ні в якому разі не застосовуй свого мисливського ножа. Коли можна переламати ноги найдужчій людині тим ударом, який я тобі показував... коли можна битися з трьома озброєними фараонами з впевненістю, що вкладеш двох, перш ніж вони витягнуть свої оселедці, — чого ж боятися? Хіба ти не маєш ціпка?..

— Правильно! — сказав гайдук.

Паккар, на прізвище “Стара Гвардія”, “Лихий трусик”, “То й край”, людина із залізними литками, сталевими руками, італійськими бакенбардами, артистичною шевелюрою, бородою сапера, з блідим і байдужим обличчям, як у Контансона, приховував свій запал у собі і відзначався постаттю тамбурмажора, що відкидала будь-які підозри. Втікач з Пуассі або Мелена[62] не матиме такої поважної самовпевненості й віри в свою гідність. Бувши у ролі Джафара при Гарун-аль-Рашиді з каторги, він виявляв до нього таке саме товариське захоплення, як Пейрад до Корантена. Цей цибатий велетень мав не дуже широкі груди, небагато м’яса на кістках і поважно виступав на своїх довгих кеглях. Ніколи права нога не ступала, поки праве око не дослідить зовнішні обставини з характерною для злодіїв і шпигів лагідною швидкістю. Ліве око не відставало: що крок — то погляд! Сухий, спритний, щохвилини до всього готовий, Паккар, якби він не мав таємного ворога, так званого “напою хоробрих”, був би довершеною, як казав Жак, людиною, такі він мав значні таланти, потрібні для людини, яка воює з суспільством. Але господареві вдалось умовити раба, що брав участь у ділі, пити тільки ввечері. Повернувшись додому, Паккар ковтав рідке золото, яке потроху наливала йому незграбна, товста дівка з Данцига.

— Дивитимемося уважно! — сказав Паккар, вклонившись тому, кого він називав “своїм сповідальником”, надягаючи знову свій розкішний капелюх з пір’ям.

Ось за яких обставин такі спритні люди, якими були Жак Коллен, Пейрад і Корантен кожний у своїй сфері, — зійшлись і зіткнулись на одному й тому самому ґрунті, де кожен з них повинен був розгорнути свої таланти в боротьбі за власні інтереси й пристрасті. Це був один із потайних, але жахливих боїв; тут на винахідливість, ненависть, лють, наступи, контрнаступи і підступи витрачається стільки сили, скільки треба, щоб здобути справжнє багатство. Люди й засоби — все зберігалось у секреті Пейрадом, якому у цій експедиції, що була для них майже дурницею, допомагав його друг Корантен. Отже, історія мовчить про це, як вона мовчить і про справжні причини багатьох революцій.

Проте, ось результат.

Через п’ять днів після побачення пана де Нюсінжена з Пейрадом на Єлисейських полях, чоловік років п’ятдесяти, з обличчям білим, як свинцеві білила, яке надало дипломатам світське життя, одягнений у сине сукно, досить елегантний, з виглядом мало не міністра, вийшов ранком з розкішного кабріолета, кинувши віжки своєму лакеєві. Він спитав, чи можна бачити барона де Нюсінжена; лакей, що стояв на східцях перистиля, з пошаною відчинив перед ним розкішні скляні двері.

— Як скажете доповісти? — спитав слуга.

— Скажіть панові барону, що я з авеню Габріель, — відповів Корантен. — Якщо у барона хто-небудь є, стережіться голосно казати це, бо вас виженуть.

Черев хвилину лакей повернувся і повів Корантена в кабінет барона через внутрішні апартаменти.

Корантен і банкір обмінялись непроникними поглядами, і чемно вклонились один одному.

— Пане барон, — сказав гість, — я від Пейрада.

— Топре, — сказав барон, відходячи, щоб засунути засувки на обох дверях.

— Коханка пана де Рюбампре живе на вулиці Тебу, в колишній квартирі мадмуазель де Бельфей, що була коханкою пана де Гранвіля, генерального прокурора.

— Ах, так плизько фід мене, — скрикнув барон, — як це шудно!

— Я охоче вірю, що ви розгубились від цієї розкішної особи, я з великою насолодою дивився на неї, — відповів Корантен. — Люсьєн так ревнує цю дівчину, що забороняє їй показуватись. І вона теж дуже кохає його, бо вже протягом чотирьох років користується обстановкою й помешканням тієї Бельфей, але ніколи ні сусіди, ні швейцар її не бачили. Принцеса гуляє тільки вночі. Вона виїздить у кареті зі спущеними завісами і закрита вуаллю. Люсьєн ховає цю жінку не лише через ревнощі: він має одружитися з Клотильдою де Гранльє, а зараз він у близьких стосунках з пані де Серізі. Природно, що він дорожить і показною коханкою, і нареченою. Отже, ви господар становища, бо Люсьєн пожертвує своєю втіхою заради власних інтересів і честолюбства. Ви багаті, йдеться, можливо, про ваше останнє щастя, будьте ж щедрі. Ви можете діяти через покоївку. Дайте цій субретці тисяч десять франків, вона сховає вас у спальні своєї пані; а для вас це варто грошей!

Ніяка риторична фігура не може відбити уривчасту, чітку, владну мову Корантена; барон помітив цю особливість, виявивши на своєму завжди байдужому обличчі давно вже незвичне для нього здивування.

— Я прошу вас дати п’ять тисяч франків для мого друга Пейрада, який загубив п’ять ваших банкнот... невеличке нещастя! — провадив Корантен зухвало-владним тоном. — Пейрад надто добре знає Париж, щоб витрачатись на оголошення, і покладається на вас. Але це не має такої ваги, — сказав Корантен, стримавши тон, щоб не надавати грошовому питанню особливого значення. — Якщо ви не хочете мати клопоту на старість, влаштуйте Пейрада на посаду, про яку він просив, — це вам легко зробити. Генерал-директор поліції королівства, напевне, вчора одержав доповідну записку щодо цього. Треба тільки, щоб Гондревіль поговорив про це з префектом поліції; отже, скажіть Маленові, графу де Гондревілю, що треба зробити послугу одному з тих, хто допоміг йому позбутись панів Сімез, і він буде діяти...

— Ось, пане, — сказав барон, виймаючи п’ять тисячних банкнот і передаючи їх Корантенові.

— Покоївка має дружка, високого гайдука на ім’я Паккар, що живе на вулиці де Прованс у каретника; він наймається за гайдука до осіб, що вдають вельмож. Ви дістанетесь до покоївки пані ван Богсек через Паккара, — шельму-п’ємонтця, що дуже полюбляє вермут.

Очевидно, це повідомлення, красиво кинуте, як постскриптум, було оцінене в п’ять тисяч франків. Барон намагався розгадати, до якої породи людей належить Корантен; його розумність свідчила, що це скоріше керівник шпигунства, ніж шпигун. Але Корантен усе ж залишався для нього тим, чим є для археолога напис, в якому не вистачає щонайменше трьох чвертей букв.

— Як свуть бокоївку? — спитав він.

— Ежені, — відповів Корантен, вклонившись баронові, і вийшов.

Барон де Нюсінжен, не тямлячись від радощів, покинув свої справи, контору і повернувся додому в тому щасливому стані, в якому буває юнак двадцяти років, що чекає першого побачення з першою коханкою. Барон взяв зі своєї особистої каси всі тисячофранкові банкноти — суму, якою міг би ощасливити ціле село, — п’ятдесят п’ять тисяч франків! і поклав їх просто в кишеню. Але щедрість мільйонерів можна порівняти тільки з їх жадібністю до зиску. Як тільки йдеться про примху, про пристрасть, — гроші втрачають вагу для цих крезів. Справді, їм важче отримати бажане, ніж золото. Втіха — річ, що найрідше трапляється в їх пересиченому житті, сповненому хвилювань від великих спекуляцій, що висушили їх притуплені серця. Приклад: один із найбагатших паризьких капіталістів, який до того ж уславився своїм дивацтвом, зустрів одного разу на бульварі надзвичайно гарненьку молоду робітницю. Гризетка йшла в супроводі матері під руку з юнаком у підозрілому вбранні; він похитував стегнами, як завзятий баламут. З першого ж погляду мільйонер закохується в цю парижанку: він іде за нею аж до дому, входить, розпитує про її життя, в якому чергуються бали у Мабіля і дні без хліба, розваги і праця. Він зацікавлюється й залишає п’ять тисячофранкових банкнот під монетою в сто су: знеславлена щедрість. Наступного дня славетний мебляр Браншон приходить по розпорядження до гризетки, меблює вибрану нею квартиру, витрачає на це щось із двадцять тисяч франків. Робітниця плекає фантастичні надії; вона пристойно одягає свою матір, сподівається влаштувати свого колишнього коханця на посаду в страховому товаристві. Чекає день, чекає другий, потім тиждень... ще тиждень. Думає, що повинна зберігати вірність, заборговується. Капіталіст, викликаний у Голландію, забув робітницю; жодного разу він не прийшов у рай, де примістив її і звідки вона впала так низько, як тільки можна впасти в Парижі. Нюсінжен не грав, Нюсінжен не меценатствував, отже, він повинен був кинутись у свою пристрасть до Естер з тим засліпленням, на яке розраховував Карлос Еррера.

Після сніданку барон покликав Жоржа, свого камердинера, і сказав йому піти на вулицю Тебу просити мадемуазель Ежені, покоївку пані ван Богсек, прийти до контори у важливій справі.

— Ти її профадшай, — додав він, — у мою кімнаду, скажеш їй, що її шастя готофе.

Жоржеві важко було умовити Європу-Ежені прийти. Пані, казала вона йому, ніколи не дозволяє їй виходити; вона може втратити посаду тощо. Отже, Жорж дуже вихваляв свої заслуги перед бароном, який дав йому десять луїдорів.

— Якщо пані цієї ночі виїде без неї, — сказав Жорж своєму панові, в якого очі блищали, мов карбункули, — вона прийде близько десятої години.

— Топре! Ти прийтеш мене фтягати... пришісувати о деф’ятій... я хошу фіглядати якнайкраще... Я тумаю, що я попачу мою кохану, апо гроші не є гроші...

Від полудня до першої години барон фарбував собі волосся й бакенбарди. О дев’ятій барон, що перед обідом прийняв ванну, одягся, немов молодий, побризкався парфумами, причепурився. Пані де Нюсінжен, довідавшись про цю метаморфозу, завдала собі втіхи подивитись на свого чоловіка.

— Боже мій, який ви смішний!.. Та зав’яжіть чорний атласний галстук замість цього білого, який ще більше підкреслює жорсткість ваших бакенбард, до того ж, це ж стиль “ампір”... ви скидаєтесь на стариганя, на колишнього парламентського радника. Викиньте ці діамантові запонки по сто тисяч франків кожна; та мавпа випросить їх у вас, ви не зможете їй відмовити; а замість віддати їх дівці, краще вже зробити мені сережки.

Бідолаха-фінансист, вражений справедливістю зауважень своєї дружини, з незадоволенням корився їй.

— Змішни! Змішни! — я ш фам ніколи не касав, шо фі змішні, коли фі шепурились тля вашого панка те Раздіньяк.

— Сподіваюсь, що ви ніколи не бачили мене смішною. Хіба я така жінка, щоб робить грубі помилки в туалеті? Ану, поверніться!.. Застібніть фрак до верху, як робить герцог де Мофріньєз; залишіть тільки дві верхні петельки незастібнутими. Взагалі спробуйте здаватись молодшим.

— Пане, — сказав Жорж, — прийшла мадемуазель Ежені.

— На фсе топре, пані... — скрикнув банкір.

Він провів дружину за межу їх особистих апартаментів, щоб бути певним, що вона не підслухає розмови.

Повернувшись, він узяв Європу за руку й повів її з іронічною пошаною в свою кімнату.

— Так ось моя люпа, фі душе шасливі, бо фі слушите найкрасифішій шінці цілого світу... Ваше шастя готофе, коли фі хошете говорити за мене, захишати мій індерес.

— Цього я не зроблю й за десять тисяч франків, — скрикнула Європа. — Ви розумієте, пане барон, я перш за все чесна дівчина.

— Дак. Я маю на тумці топре оплатити фашу шесність. Це те, шо комерсія насифає — цікава річ.

— Потім, це ще не все, — сказала Європа. — Якщо пан не сподобається пані, а це дуже можливо! — вона розгнівається, вижене мене... а посада моя дає мені тисячу франків на рік.

— Капітал на тисяшу франків — це тватцять тисяш, і коли я їх вам дам, фі нічого не втратите.

— Про мене, коли розмова така, татусю, — сказала Європа, — то це зовсім змінює справу. Де вони?

— Ось... — відповів барон, показуючи одну по одній банкноти.

Він стежив за кожною блискавкою, що спалахувала в очах Європи при кожній банкноті і виявляла жадібність, якої він чекав.

— Ви оплачуєте посаду, але чесність, сумління?.. — сказала Європа, піднімаючи свою хитру мордочку й кидаючи баронові погляд seria-buffa[63].

— Сумління не фарте посати; але тотамо ше п’ять тисяш франків, — сказав він, додаючи п’ять тисячофранкових банкнот.

— Ні, двадцять тисяч за сумління, і п’ять тисяч за посаду, якщо я її втрачу.

— Як хошет... — сказав він, додавши п’ять банкнот. — Але шоп їх заропити, треба хофати мене в кімнаді тфоя пані вноші, коли фона путе сама...

— Якщо ви мені пообіцяєте, що ніколи не скажете, хто вас провів, я згодна. Але попереджаю: пані сильна, як турок, вона шалено кохає пана де Рюбампре, і хоч би ви їй дали банкнотами мільйон, ви не примусите її зрадити його!.. Це безглуздо, але вона вже така: коли любить — вона тоді гірша за чесну жінку, — ось що! Коли вона виїздить гуляти в ліс разом за паном, то пан рідко залишається потім у неї; сьогодні вони поїхали, отже, я можу сховати вас у своїй кімнаті. Якщо пані повернеться сама, я по вас прийду; ви будете у вітальні, я не зачиню дверей у спальню, а решта... чорт забери, решта залежить від вас... Приготуйтесь!

— Я топі там тватцять п’ять тисяш франків у фітальні... мені тають — я таю.

— А! — сказала Європа, — так оце ваше довір’я? Вибачайте, це вже занадто!

— Ти матимеш пагато нагот обтурити мене... Ми ж тільки снайомимось.

— Ну, добре, будьте на вулиці Тебу опівночі; але беріть тоді з собою тридцять тисяч франків. Чесність покоївки коштує після опівночі значно дорожче, так само, як фіакр.

— З оперешності, я топі там шек на панк.

— Ні, ні, — сказала Європа, — банкнотами, або ж нічого не вийде...

О першій годині ночі барона де Нюсінжена, схованого в мансарді, де ночувала Європа, мучили всі тривоги, властиві чоловікові під час любовної пригоди. Він справді жив, кров, здавалось, кипіла в нього у пальцях ніг, голова готова була луснути, немов перегріта парова машина.

— Я морально вітшував насолоту пільш, ніш на сто тисяш екю, — сказав він дю Тільє, розповідаючи йому про цю пригоду.

Він прислухався до найменших вуличних шумів, і о другій годині ночі почув ще з бульвару карету своєї коханої. Коли у воротях заскрипіли завіси, серце забилось так, що випинало шовк його жилетки, отже, він знову побачить небесне, сяюче обличчя Естер!.. В серці його відбився звук відкинутого підніжка і зачинених дверцят. Чекання блаженної хвилини хвилювало його більше, ніж якби йшлося про втрату всього багатства.

— Ах! — скрикнув він. — Оце шиття! Нафіть надто шиття, я не смошу совзім нішого.

— Пані сама! Йдіть, — сказала Європа, з’явившись, — головне, не робіть шуму, товстий слон!

— Товстий злон, — повторив він сміючись, і йдучи, немов по розпеченому залізу.

Європа йшла попереду зі свічником у руках.

— На, полічи, — сказав барон, увійшовши до вітальні й даючи Європі банкноти.

Європа взяла тридцять банкнот з серйозним виразом, і вийшла, замкнувши банкіра. Нюсінжен попрямував у спальню, де була прекрасна англійка, яка запитала:

— Це ти, Люсьєн?

— Ні, прекразни титя!.. — скрикнув Нюсінжен, але не закінчив...

Він остовпів, побачивши жінку, — цілковиту протилежність Естер: біляве волосся замість чорнявого, млявість — замість сили, що захопила його! Лагідна ніч Британії — замість блискучого сонця Аравії.

— Що це?! Звідки ви?.. Хто ви?.. Чого вам треба?.. — сказала англійка, сіпаючи дзвоник, але він не дзвонив.

— Я самотаф тсфоник, але не пійтесь... Я піду, — сказав він. — Ось я фікинув дридцять тисяш франків у фоту. Фі назбрафті коханка пан Люсьєна те Репамбре?

— Трошки, приятелю, — відповіла англійка, що добре говорила французькою мовою. — А хто ті є? — сказала вона, наслідуючи вимову Нюсінжена.

— Лютина, яка топре фскошила! — відповів він жалісно.

— Хіпа це фскошити, сахопити гарну шінку? — спитала вона жартівливо.

— Тосфольте мені натіслати фам зафтра прикрасу на бам’ять про парона ті Нішінгена.

— Не снай такого, — сказала вона, регочучи, як несамовита, — але прикрасу з охотою прийму, мій гладкенький порушнику домашнього спокою.

— Фі уснаєте його! На все топре, пані. Фі — короліфський шматошок, але я дільки підний панкір більше шістдесяти років, і фі мені тали зросуміти, яка могутня та шінка, яку я кохаю, бо фаша натлюдська краса не змогла бримусити мене сабути її.

— Еге, це душе мило, те, шо фі кашете мені, — відповіла англійка.

— Не дак мило, як фі, шо надихаєте мене...

— Ви говорили про тридцять тисяч франків... Кому ви їх дали?

— Ваша шельма — бокоївка.

Англійка гукнула, Європа була недалеко.

— О! — скрикнула Європа, — в спальні у пані чоловік, і це не наш пан!.. Який жах!..

— Він дав вам тридцять тисяч франків, щоб ви його провели?

— Ні, пані; ми ж бо обидві цього не варті...

І Європа почала так голосно кричати “Рятуйте!” — що переляканий барон побіг до дверей, і Європа спустила його зі сходів...

— Гладкий негіднику! — крикнула вона йому, — ви на мене виказуєте пані!.. Рятуйте! Рятуйте!

Закоханий барон у розпачі ледве дістався своєї карети, уникнувши небезпеки, але тепер він не знав, на якого ж шпика покладатись.

— Може, пані надумала відібрати в мене мої прибутки? — сказала Європа, немов фурія повертаючись до англійки.

— Я не знаю французьких звичаїв, — відказала англійка.

— Та мені досить слово сказати панові, і пані викинуть завтра ж за двері, — зухвало відповіла Європа.

— Ся броклята бокоїфка, — сказав барон Жоржеві, який, природна річ, спитав його, чи він задоволений, — потягла в мене дридцять тисяш франків... але се моя брофина, моя туше фелика брофина!..

— Отже, туалет пана не прислужився йому. Чорт забери, не раджу вам, пане, марно вживати ваші таблетки.

— Шорш, я помираю з розбачу... Мене морозить... У мене літ під серцем... Нема Естер, труше мій!

Жорж завжди був другом свого пана у важливих обставинах.

Через два дві після цієї сцени, про яку Європа розповіла значно цікавіше, ніж у цьому оповіданні, бо вона ілюструвала її мімікою, Карлос снідав віч-на-віч з Люсьєном.

— Треба, мій любий, щоб ні поліція, ні хтось інший не втручались у цю справу, — сказав він йому тихенько, запалюючи сигару від сигари Люсьєна. — Це було б недобре. Я винайшов сміливий, але єдиний спосіб вгамувати нашого барона та його агентів. Ти підеш до пані де Серізі, будеш дуже милим з нею. Скажеш їй між іншим, що, бажаючи допомогти де Растіньяку, якому набридла пані де Нюсінжен, ти згодився бути ширмою й ховати його коханку. Пан де Нюсінжен, шалено закохавшись у жінку, яку ховає Растіньяк (це її розсмішить), взявся вистежити за допомогою поліції тебе, неповинного в гультяйстві твого земляка, і твої інтереси можуть бути компрометовані у Гранльє. Ти попросиш графиню забезпечити тобі підтримку в її чоловіка, щоб звернутись у поліційну префектуру. Коли будеш там у пана префекта, пожалійся, але як політик, який незабаром увійде до складу великої машини управління, щоб стати одним із найважливіших її поршнів. Як державний муж, ти казатимеш, що розумієш поліцію, захоплений нею, зокрема префектом. Але найкращі механізми залишають, мовляв, плями від мастила або бризкають. Гнівайся, але в міру. Ти не звинувачуєш префекта; але попроси його наглядати за своїми людьми; вислов співчуття з приводу того, що йому доводиться робити догани своїм людям. Чим лагідніший, чим благородніший ти будеш, тим грізнішим буде префект до своїх агентів. Нас тоді не чіпатимуть, і ми зможемо повернути Естер, яка, напевне, стогне, як лань, там у лісі.

На той час префектом був колишній судовий службовець. З колишніх судових бувають надто недозрілі поліційні префекти. Пройняті правом, сидячи верхи на законності, вони ще не досвідчені в тому свавіллі, яке часто буває неминуче в критичному становищі, коли дія префектури повинна бути схожа на дії пожежника, що має загасити вогонь.

У присутності віце-президента державної ради префект приписав поліції більше недоліків, ніж вона мала насправді, скаржився на зловживання й згадав про візит барона де Нюсінжена, коли той запитував відомості про Пейрада. Префект обіцяв покласти край зловживанням агентів, подякував Люсьєнові за те, що той звернувся безпосередньо до нього, і обіцяв йому зберегти таємницю з таким виглядом, немов розумів цю інтригу. Гарними фразами про особисту волю, про недоторканність житла обмінялись міністр і префект, якому пан де Серізі зауважив, що хоч вищі інтереси королівства й потребують інколи таємних порушень закону, але застосування цих державних заходів у приватних інтересах буде злочином.

Наступного дня Пейрад прямував у своє улюблене кафе “Давид”, де він тішився виглядом буржуазних відвідувачів, як художник тішиться, коли бачить зростаючі квіти; на вулиці підійшов до нього жандарм, переодягнений у цивільний одяг.

— Я йшов до вас, — сказав він йому на вухо. — Маю наказ відвести вас у префектуру.

Пейрад найняв фіакр і сів без заперечень разом з жандармом.

Префект поліції, походжаючи по алеї садочку поліцейської префектури, що тягся того часу вздовж набережної дез Орфевр, накинувся на Пейрада так, немов той був останнім доглядачем каторги.

— Не безпідставно, пане, вас 1809 року викинули з адміністрації. Чи ви не знаєте, якому ризикові піддаєте ви нас і себе?..

Догана закінчилась громовим ударом: префект грубо заявив Пейрадові, що не тільки скасовується його річна допомога, але за ним запроваджується персональний нагляд. Старий сприйняв цей душ із найспокійнішнм виглядом. Немає нічого непорушнішого й безстрашнішого, ніж людина, вражена громом. Пейрад спустив усі гроші в грі. Батько Лідії розраховував на посаду, а тепер у нього не залишалось інших засобів існування, крім милостині від його друга Корантена.

— Я був префектом поліції і визнаю за вами справедливість, — спокійно сказав старий пихатому судовому урядовцеві, який виразно знизав при цьому плечима. — Але дозвольте мені, не маючи наміру виправдовуватись, зауважити вам, що ви мене не знаєте, — провадив Пейрад, гостро подивившись на префекта. — Ваші слова або надто грубі для колишнього головного комісара поліції в Голландії, або не досить суворі для простого шпика. Тільки, пане префект, — додав Пейрад після паузи, бачивши, що префект мовчить, — запам’ятайте те, що я матиму за честь зараз сказати вам. Я не втручаюсь у вашу поліцію, не виправдую себе, — але ви матимете нагоду побачити, що в цій справі хтось обдурений: в цю хвилину — ваш слуга; згодом ви скажете: “Це був я”.

І він уклонився префектові, який залишався задуманим, щоб приховати подив, і повернувся додому з розбитими ногами й руками, пройнятий холодною люттю до барона де Нюсінжена. Тільки цей товстошкірий капіталіст міг виказати таємницю, сховану в головах Контансона, Пейрада і Корантена. Старий винуватив банкіра за те, що він, досягши мети, уникає зобов’язання платити. Одного-єдиного побачення було для нього досить, щоб угадати хитрощі цього найхитрішого з банкірів.

“Він банкрутує з усіма, навіть з нами, але я помщуся, — говорим сам собі старий. — Ніколи нічого не просив я у Корантена, але попрошу його допомогти мені помститися цій безглуздій касі. Проклятий барон! — Ти взнаєш мене добре, коли одного прекрасного ранку твоя дочка буде збезчещена... Та чи любить він свою дочку?”

Ввечері того дня, коли трапилася ця катастрофа, що знищила надії старого, він здавався на десять років старішим. Розмовляючи з другом своїм Корантеном, він перемішував скарги з слізьми, згадуючи про сумне майбутнє, яке він мав залишити в спадщину своїй дочці, своєму кумирові, своїй перлині, своїй божій жертві.

— Ми розберемось у цій справі, — казав йому Корантен. — Треба, по-перше, довідатись, чи це барон виказав тебе. Чи було з нашого боку розумно спиратись на Гондревіля?.. Цей старий Мален надто багато чим завдячує нам, щоб не спробувати проглинути нас; тому я наказав стежити за його зятем Келлером, йолопом у політиці, що здатний вплутатись в яку-небудь змову, скеровану на те, щоб скинути старшу лінію на користь молодшій. Завтра я буду знати, що робиться в Нюсінжена, чи бачив він свою кохану, і хто це хоче нас загнуздати... Не впадай у розпач. Насамперед, префект недовго залишиться на своїй посаді... Час породжує революції, а революції для нас — це каламутна вода.

Своєрідний свист пролунав на вулиці.

— Це Контансон, — сказав Пейрад і поставив світло на вікно, — трапилось щось таке, що стосується мене особисто.

Через хвилину вірний Контансон з’явився перед двома поліцейськими гномами, яких він обожнював, наче геніїв.

— Що трапилося? — спитав Корантен.

— Є новини! Я виходжу зі сто тринадцятого[64], де я все втратив, і кого ж бачу я в пасажі?.. — Жоржа! Барон, підозрюючи, що він шпигун, вигнав його.

— Ось наслідок усмішки, якої я не стримав, — сказав Пейрад.

— О, скільки я бачив катастроф, спричинених посмішкою!.. — сказав Корантен.

— Не рахуючи тих, що спричинені ударом батога, — сказав Пейрад, натякаючи на справу Сімез. — Та кажи, Контансон, що ж трапилось?

— Ось що трапилось, — провадив Контансон. — Я розв’язав язик Жоржеві, частуючись разом з ним і за його рахунок чарками найрізноманітніших кольорів; він сп’янів; щодо мене, то я, очевидно, подібний до перегінного куба! Барон наш їздив на вулицю Тебу, напхавшись гаремними таблетками. Він там знайшов відому вам красуню; чудова штука! Ця англійка зовсім не його “неснайома”... Він витратив тридцять тисяч франків, щоб підкупити покоївку... Дурість! І таке ось шиється у великі люди тому, що робить дрібненькі справи за допомогою великих капіталів; переверніть фразу, і ви матимете ту проблему, яку розв’язує геній. Барон повернувся в жалюгідному стані. Наступного дня Жорж, граючи свою роль вірного слуги, сказав своєму панові: “Чому пан користується цими шибениками? Якби пан волів звернутися до мене, я б йому знайшов незнайомку, бо мені досить опису, зробленого паном; я перетрушу весь Париж”. — “Хай так, — сказав йому барон, — я тебе добре нагороджу!” Жорж мені все це розповів, додаючи найбезглуздіші подробиці. Та... хіба знаєш, коли грім гримне! Другого дня барон одержав анонімного листа, в якому писали приблизно таке: “Пан де Нюсінжен помирає від любові до незнайомки, він уже витратив дурнісінько силу грошей; якщо він буде сьогодні опівночі в кінці моста Нельї і сяде в карету, ззаду якої буде гайдук з Венсенського лісу, та дозволить зав’язати собі очі, то побачить ту, кого кохає... Оскільки його багатство може викликати побоювання щодо чистоти намірів тих, що діють таким способом, пан барон може взяти з собою свого вірного Жоржа. В кареті не буде нікого”. Барон їде туди з Жоржем, нічого йому не кажучи. Обом зав’язують очі і накривають голову покривалом. Барон пізнає гайдука. Через дві години карета, що їхала, як карета Людовика XVIII (нехай господь упокоїть його душу! Цей король добре знався на поліції), зупиняється серед якогось лісу. Барон, якому розв’язують очі, бачить у кареті, що зупинилась поблизу, свою незнайомку, яка — фіть! — і зникає. І карета (з такою ж швидкістю, як у Людовика XVIII) привозить його на міст Нельї, де чекає його власна карета. У руку Жоржеві покладено записочку з такими словами: “Скільки тисячофранкових банкнот дасть пан барон на те, щоб зв’язатись зі своєю незнайомкою?” Жорж передає записочку панові; і барон, не маючи сумніву, що Жорж хоче обдурити його в змові або зі мною або з вами, пане Пейрад, викинув Жоржа за двері. От іще йолоп — цей банкір! Треба було вигнати Жоржа тільки після того, як він “боспаф з незнайомою”.

— Жорж бачив жінку? — сказав Корантен.

— Так, — відповів Контансон.

— Ну! — скрикнув Пейрад. — Яка ж вона?

— О! — відповів Контансон, — він сказав мені тільки одне: справжнє сонце краси!..

— Нас ошукують шахраї, сильніші за нас! — вигукнув Пейрад. — Ці собаки дорогенько продадуть свою жінку баронові.

— Ja, mein Herr![65] — відповів Контансон. — До того ж, узнавши, що ви отримали ляпаса в префектурі, я примусив Жоржа видати себе.

— Я б дуже хотів знати, хто зробив мені капость, — сказав Пейрад, — ми помірялися б пазурами.

— Треба зробитися стоніжками, — сказав Контансон.

— Він має рацію, — сказав Пейрад, — прослизнімо в щілини, щоб слухати, чекати...

— Ми простудіюємо цей варіант, — сказав Корантен, — у цю хвилину мені нема чого робити. Будь розумний, ти, Пейрад! Будемо й далі слухатись префекта...

— Панові де Нюсінжену добре було б пустити кров, — зауважив Контансон, — у нього надто багато тисячофранкових банкнот у венах.

— Адже посаг Лідії був там! — сказав Пейрад на вухо Корантенові.

— Контансон, ану ходімо, нехай татусь поспить... Залишімо Пейрада шукати собі ради! До завтра!

— Пане, — сказав Контансон Корантенові за порогом, — який дивовижний обмін мав зробити старий!.. Га!.. Видати дочку за гроші... Ого! За цим сюжетом можна було б написати чудову п’єсу, ще й повчальну, під назвою “Посаг молодої дівчини”.

— Ах ви, як же ви організовані!.. Які у вас вуха!.. — сказав Корантен Контансонові. — Серйозно, соціальна природа озброює всі види властивостями, потрібними для тих послуг, яких вона чекає від них! Суспільство — це друга природа!

— Те, що ви оце кажете, дуже філософічне, який-небудь професор зробив би з цього цілу систему.

— Будь у курсі всього, — провадив Корантен, усміхаючись і йдучи разом зі шпигуном по вулицях, — що робитиме пан де Нюсінжен з незнайомкою... загалом... без мудрувань...

— Подивимось, чи курять там димарі, — сказав Контансон.

— Така людина, як барон де Нюсінжен, не може досягти щастя інкогніто, — провадив Корантен. — До того ж, для нас люди — це карти, і ми не повинні дозволяти, щоб вони нас розігрували.

— Чорт забери! Це ж все одно, якби засуджений відтяв заради втіхи голову катові, — скрикнув Контансон.

— Ти завжди щось таке скажеш дотепне, — відповів Корантен, і посмішка ледве позначилась зморшками на його обличчі, подібному до гіпсової маски.

Ця справа була вже сама по собі надзвичайно важливою, незалежно від результатів. Якщо не барон видав Пейрада, то хто ж іще був зацікавлений піти до префекта поліції? Для Корантена важливо було взнати, чи не було зрадників серед його агентів. Лягаючи спати, він казав собі те саме, що турбувало й Пейрада:

“Хто ходив скаржитись до префекта? Кому належить ця жінка?”

Таким чином, не знаючи один про одного, Жак Коллен, Пейрад і Корантен, невідомо для себе, наближались один до одного. А нещасна Естер, Нюсінжен, Люсьєн мали потрапити в уже розпочату боротьбу, яка мусила бути жахливою через властиве поліцаям самолюбство.

Завдяки спритності Європи, найгіршу частину шістдесятитисячного боргу, що тяжів над Естер і Люсьєном, було сплачено. Довір’я кредиторів навіть не похитнулося. Люсьєн і його спокусник могли вільно дихати деякий час. Як два переслідувані дикі звірі, що сьорбнули води з болота, вони знов могли далі бігти по краю безодні, вздовж якої сильна людина вела слабку — до шибениці або до щастя.

— Тепер, — сказав Карлос своєму вихованцеві, — ми граємо ва-банк; але карти, на щастя, помічені, а понтери дуже молоді.

Протягом деякого часу Люсьєн, за наказом свого ментора, старанно відвідував пані де Серізі. Справді, треба було відхилити підозру, що Люсьєн має коханку — дівчину на утриманні. До того ж, він черпав сили для забуття у приємності бути коханим, у розвагах світського життя. Слухаючись наказу мадемуазель Клотильди де Гранльє, він бачився з нею тільки в Булонському лісі і на Єлисейських полях.

На другий день після того, як Естер замкнули в будинку сторожа, до неї прийшла ця загадкова й жахлива людина, що була для неї тягарем, і запропонувала їй підписатись під трьома чистими аркушами гербового паперу з таким значущим і катуючим текстом: на першому — “Акцептовано на шістдесят тисяч франків”, на другому — “Акцептовано на сто двадцять тисяч франків”, на третьому — “Акцептовано на сто двадцять тисяч франків”. Разом акцептованих зобов’язань на триста тисяч франків. Проставляючи “дійсно на” ви робите звичайний вексель. Слово “акцептовано” стверджує вексель і примушує сплатити під страхом арешту. Той, хто необережно підпишеться під цим словом, ризикує п’ятьма роками ув’язнення — кара, до якої майже ніколи не засуджує трибунал поправної поліції і яку суд присяжних накладає тільки на злочинців.

Закон про примусову сплату — це залишок варварських часів, в якому безглуздість сполучається з надзвичайною якістю — недоцільністю, бо він ніколи не карає шахраїв (див. “Втрачені ілюзії”).

— Треба, — сказав іспанець до Естер, — виручити Люсьєна зі скрути. У нас шістдесят тисяч франків боргу, і з цими трьома сотнями ми, можливо, викрутимось.

Проставивши дати на цих векселях попереднім числом, Карлос перевів їх на Естер, визначивши на них, як ім’я кредитора, ім’я чоловіка, якого не оцінила виправна поліція і пригоди якого, не зважаючи на сенсаційність, скоро забулись, загубились у звуках великої симфонії липня 1830 року.

Цей молодий чоловік, один з найзухваліших пройдисвітів, син судового пристава в Булоні біля Парижа, зветься Жорж-Марі Дестурні. Його батько, змушений за несприятливих умов продати свою посаду, залишив 1824 року сина без жодних засобів для існування, давши йому блискуче виховання — це безумство дрібних буржуа щодо їх дітей. Маючи двадцять три роки, молодий і блискучий студент-юрист уже зрікся свого батька, написавши на своїх візитних картках:

“Жорж д’Естурні”.

Картка надавала його особі аристократичного відтінку. Цей денді наважився найняти тільбюрі, грума і відвідувати клуби. Все пояснюється просто: він грав на біржі на гроші куртизанок, які довіряли йому. Нарешті його заарештувала виправна поліція, звинувачуючи в уживанні надто щасливих карт... У нього були спільники, розбещені ним юнаки, чим-небудь зобов’язані йому поплічники, його куми по шику і кредиту. Змушений втекти, він не сплатив різниці на біржі. Цілий Париж, Париж біржових хижаків і клубів, бульварів і промисловців, ще досі здригався від цієї подвійної справи.

У часи розкошів, Жорж д’Естурні, красень, добрий хлопець, щедрий, як ватажок злодіїв, протегував Торпіль протягом кількох місяців. Лжеіспанець побудував свій розрахунок на зв’язку Естер з цим уславленим шахраєм, — випадок, звичайний для жінок такого сорту.

Жорж д’Естурні, який посмілішав у своєму честолюбстві від успіху, взяв під свою опіку одного чоловіка, що приїхав із глибокої провінції робити справи в Парижі; ліберальна партія хотіла винагородити його за те, що він сміливо протистояв обвинуваченням під час боротьби преси проти уряду Карла X; переслідування преси пом’якшилося при міністерстві Мартіньяка, і тоді помилували пана Серізе, відповідального редактора, прозваного “відважним Серізе”.

Отже, Серізе, якого для виду протегувала верхівка лівої партії, заснував фірму, що одночасно була й діловим агентством, і банком, і комісійною конторою. У комерційній сфері це було щось подібне до тих служників “за все”, які публікуються в “Дрібних оголошеннях” Серізе був дуже щасливий зв’язатись з Жоржем д’Естурні, який закінчив його виховання.

Можна було видати Естер, як в анекдоті про Нінон, за найвірнішу охоронницю частини капіталу Жоржа д’Естурні. Незаповнений вексельний бланк з підписом Жоржа д’Естурні зробив Карлоса Ерреру господарем створених ним цінностей. Ця фальшивка була цілком безпечна з того моменту, коли мадемуазель Естер або хто-небудь інший за неї міг або мусив сплатити. Зібравши відомості про фірму Серізе, Карлос упізнав у ньому одну з тих таємних осіб, що вирішили збити собі достатки, але... законним шляхом. Серізе, справжній охоронець капіталів д’Естурні, був забезпечений великими сумами, що призначались для біржової гри на підвищення і дозволяли Серізе вдавати із себе банкіра. Все це буває в Парижі: там зневажають людину, але не зневажають її грошей.

Карлос пішов до Серізе з наміром обробити його по-своєму, бо він випадково довідався про всі таємниці цього гідного компаньйона д’Естурні.

Відважний Серізе жив на першому поверсі на вулиці Гро-Шене, і Карлос, наказавши таємничо доповісти про себе, як про особу, що прийшла від Жоржа д’Естурні, застукав так званого банкіра дуже блідим від цієї звістки. Абат побачив у скромному кабінеті маленького чоловічка з рідким білявим волоссям, і впізнав у ньому, за описом Люсьєна, Іуду справи Давіда Сешара.

— Чи можемо ми тут розмовляти так, щоб ніхто нас не почув? — сказав іспанець, який тільки що раптом перетворився на англійця з рудим волоссям, синіми окулярами, чистенького й охайного, як пуританин, що йде слухати проповідь.

— А чому, пане? — сказав Серізе. — Хто ви?

— Містер Вільям Баркер, кредитор пана д’Естурні; та я доведу вам, якщо хочете, потребу замкнути двері. Нам відомо, пане, які були ваші стосунки з Пті-Кло, з Куанте, з Сешарами, що в Ангулемі.

Почувши це, Серізе кинувся до дверей і замкнув їх, підійшов до других дверей — у спальню — і зачинив їх на засув, потім сказав невідомому:

— Тихіше, пане!

І, розглядаючи фальшивого англійця, він спитав:

— Чого ви хочете від мене?..

— Боже мій! — провадив Вільям Баркер. — Кожен дбав за себе в нашому світі. Ви маєте капітали цього шельми д’Естурні... Заспокойтесь, я не маю наміру вимагати їх у вас. Але, під моїм натиском, цей шахрай, що, між нами кажучи, заслуговує шибениці, передав мені цінні папери, кажучи, що може трапитись нагода реалізувати їх. Оскільки я не хочу позиватись від свого імені, він сказав, що ви не відмовите мені у вашому.

Серізе подивився на векселі й сказав:

— Але його вже немає у Франкфурті.

— Я знаю, — відповів Баркер, — та він міг ще бути там в той час, про який кажуть дати.

— Але я не хочу бути відповідальним, — сказав Серізе.

— Такої жертви я не прошу, — провадив Баркер, — вам може бути доручено прийняти їх. Акцептуйте, і я берусь сам стягти їх.

— Мене дивує таке недовір’я до мене з боку д’Естурні, — провадив Серізе.

— У його становищі, — відповів Баркер, — не можна засуджувати його за те, що він порозсовував капітали в різні руки.

— Невже ви думаєте?.. — спитав дрібний ділок, повертаючи лжеанглійцеві акцептовані по формі векселі.

— Я думаю, що ви охоче зберегли б його капітали, — сказав Баркер, — я певен цього! Вони вже кинуті на зелене сукно біржі.

— Мій достаток залежить від...

— Явної їх утрати! — сказав Баркер.

— Пане!.. — скрикнув Серізе.

— Ось бачите, любий пане Серізе, — холодно сказав Баркер, перебиваючи його, — ви зробили б мені послугу, якби полегшили мені це стягання. Будьте ласкаві написати мені лист, в якому ви зазначите, що передаєте мені ці цінності, акцептовані на користь д’Естурні, і що судовий пристав, стягаючи за позовом, повинен буде вважати подавця цього листа за власника цих трьох векселів.

— Ви мені скажете ваші імена?

— Ніяких імен! — відповів англійський капіталіст. — Пишіть: подавець цього листа й цінностей... Вам добре заплатять за цю послугу...

— Як саме?.. — сказав Серізе.

— Одним тільки словом. Ви залишитесь у Франції, правда ж?..

— Так, пане.

— Так ось, Жорж д’Естурні ніколи не повернеться сюди.

— Чому саме?

— Є більше ніж п’ять осіб, які, я це знаю, готові його вбити, і він це теж знає.

— Тепер мене не дивує, що він просить у мене грошей, щоб спекульнути в Індії! — скрикнув Серізе. — На нещастя, він сказав мені вкласти все в державні фонди. Ми вже винні різницю банкові Тільє! Я живу з дня на день.

— То залишайте гру!

— Ах, якби я це знав раніше! — скрикнув Серізе. — Я проґавив своє щастя!

— Останнє слово, — сказав Баркер. — Таємниця!.. на це ви спроможні; далі — це вже не таке певне — вірність! Ми ще побачимось, і я допоможу вам збагатіти.

Кинувши в цю брудну душу надію, що мала на довгий час забезпечити його мовчання, Карлос, усе ще в вигляді Баркера, пішов до пристава, на якого він міг покластись, і доручив йому одержати остаточне вирішення проти Естер.

— Буде сплачено, — сказав він приставу, — це справа честі, ми тільки хочемо, щоб усе було по закону.

Баркер репрезентував Естер у комерційному суді повіреним, щоб не бракувало дебатів зацікавлених сторін. Пристав, якого попросили поводитись чемно, поклав у конверт судові акти, і сам пішов накласти арешт на рухоме майно на вулиці Тебу, де його прийняла Європа. Була оголошена примусова сплата під загрозою арешту, і Естер опинилась перед фактом понад трьохсот тисяч франків незаперечного боргу.

Карлосові не доводилось витрачати на це багато винахідливості. Цей водевіль з фальшивими боргами дуже часто розігрується в Парижі. Там є підставні Гобсеки, підставні Жігонне, які згодні за винагороду взяти участь в такому “каламбурі”, розважаючись цими підлими каверзами. У Франції все робиться жартома, навіть злочини. Таким способом визискують або впертих батьків, або пристрасті всіх, хто поскупився б, але скоряється перед неминучою потребою або уявним безчестям. Максім де Трай дуже часто вдавався до цього способу, позиченого в комедії старого репертуару. Проте, Карлос Еррера, бажаючи врятувати честь свого сану і честь Люсьєна, вдався до фальшивки цілком безпечної, але так часто вживаної, що тепер правосуддя непокоїться. Кажуть, що біля Пале-Рояля є біржа фальшивок, де за три франки ви можете купити підпис.

Перше ніж розв’язати питання про сто тисяч екю, що мали призначення вартувати біля дверей спальні, Карлос вирішив примусити пана де Нюсінжена сплатити ще сто тисяч франків, і ось яким способом.

За його наказом, Азія з’явилася до закоханого барона у вигляді старої жінки, що знає становище справ прекрасної незнайомки. До цього часу письменники виводили на сцену багато лихварів, але забули про лихварку, цю сучасну пані “Підмогу”, надзвичайно цікаву особу, що для пристойності зветься “продавчинею приношених туалетів”. Цю роль могла грати люта Азія, яка мала дві крамнички, одну в Тамплі, другу на вулиці Нев-Сен-Марк — обидві під доглядом відданих їй жінок.

— Ти влізеш у шкуру пані де Сент-Естев, — сказав їй Карлос.

Еррера схотів подивитись, як переодяглась Азія. Фальшива зводниця з’явилась у платті з квітчастого адамашку, очевидно, з віконних завіс якого-небудь опечатаного за борги будуару, в кашеміровій шалі, зім’ятій і зношеній, з тих, що вже не годяться на продаж і доживають вік на плечах подібних жінок. На ній був комірець з розкішного, але дірявого мережива, і жахливий капелюшок. Але взута вона була в черевики з ірландської шкіри; поверх черевиків її тіло випиналось, немов валик чорного ажурного шовку.

— А пряжка на поясі!.. — сказала вона, показуючи підозрілу ювелірну оздобу, що випиналась на її животі кухарки. — Га? Який тон! А ця шаль! Як мило вона мене спотворює! О! Пані Нуррісон хвацько мене вдягла!

— Будь спочатку солодкувата, — сказав Карлос, — будь майже боязка, недовірлива, як кішка, і головне примусь барона почервоніти через те, що він звернувся до поліції; але покажи, що тобі нема чого боятись агентів. Нарешті, дай клієнтові зрозуміти, що ніяка в світі поліція не знайде красуні. Добре замітай сліди... Коли барон дасть тобі право ляскати його по череву і називати “гладкий розпусник!” — стань зухвалою і командуй ним, немов лакеєм.

Під загрозою не побачити більше модниці, якщо він вдасться до найменшого шпигунства, Нюсінжен бачився з Азією крадькома; ідучи пішки на біржу, він заходив у жалюгідну квартиру на першому поверсі на вулиці Нев-Сен-Марк. Скільки разів і з якою насолодою закохані мільйонери прокрадались цими брудними завулками! — про це знає паризький брук. Пані де Сент-Естев, кидаючи барона від надії до відчаю, чергуючи одне з одним, довела його до того, що він хотів знати Все, що стосується незнайомої, за будь-яку ціну!

Тим часом судовий пристав діяв успішніше, не зустрічаючи ніякого опору з боку Естер, він робив свою справу в законний строк, не втрачаючи жодного дня.

Люсьєн, з наказу свого ментора, п’ять або шість разів відвідав самітницю Сен-Жерменського лісу. Жорстокий керівник махінацій вважав ці побачення за потрібні, щоб не дати Естер зачахнути, бо її краса була капіталом. Коли надійшов час залишити лісну сторожку, вів повів Люсьєна і бідну куртизанку на пустинне місце біля дороги, звідки видно було весь Париж і де їх ніхто не міг почути. Всі троє сіли на стовбур зрубаної тополі в світлі сонця, що сходило, перед одним із найкращих у світі краєвидів: видно було течію Сени, Монмартр, Париж, Сен-Дені.

— Діти мої, — сказав Карлос, — сон ваш кінчився. Ти, моє малятко, не побачиш більше Люсьєна; або ж якщо і побачиш, то пам’ятай, що була з ним знайома п’ять років тому всього кілька днів.

— Значить, смерть моя прийшла! — сказала вона, не проливши ні сльозинки.

— Таке! Вже п’ять років ти хвора! — відповів Еррера. — Припусти, що в тебе сухоти, і вмирай, не набридаючи нам своїми елегіями. Але ти побачиш, що можеш іще жити й навіть прекрасно жити. Облиш нас, Люсьєн, піди, позбирай сонети[66], — сказав вів, показуючи йому поле поблизу.

Люсьєн кинув на Естер благальний погляд, один із поглядів, властивих слабким і жадібним людям, сповнений ніжності в серці й підлоти в характері. Естер відповіла йому рухом голови, який немов казав: “Я вислухаю цього ката, щоб знати, як мені покласти голову на плаху, і в мене вистачить мужності, щоб гідно померти”. Це було так чарівно й воднораз сповнено такого жаху, що поет заплакав; Естер побігла до нього, схопила його руками, випила його сльози і сказала: “Заспокойся” — одне з тих слів, що їх вимовляють жестами і очима, маячним голосом.

Карлос почав пояснювати точно, недвозначно, часто жахливими в своїй прямоті словами, критичне становище Люсьєна, ставлення до нього в домі де Гранльє, його щасливе життя, коли він переможе, і нарешті потребу того, щоб Естер пожертвувала собою заради цього розкішного майбутнього.

— Що треба робити? — скрикнула вона у фанатичному захопленні.

— Коритись мені сліпо, — сказав Карлос. — І на що могли б ви скаржитись? Тільки від вас залежатиме — зробити свою долю прекрасною. Ви станете тим, чим є Туллія, Флоріна, Маріетта і Валь-Нобль, ваші колишні подруги, — коханкою нелюбого багача. Наша справа щасливо розв’яжеться, а наш закоханець досить багатий, щоб зробити вас щасливою.

— Щасливою!.. — сказала вона підводячи очі до неба.

— Ви мали чотири роки райського життя, — провадив він, — хіба не можна жити з такими спогадами?..

— Я слухатимусь вас, — відповіла вона, витираючи сльозинки в куточках очей. — Не турбуйтесь про інше. Ви правду сказали. Моє кохання — смертельна хвороба.

— Це ще не все, — провадив Карлос. — Ви повинні зберегти красу. У двадцять два з половиною роки ви на вищому щаблі своєї краси, завдяки вашому щастю. Одне слово, перш за все — станьте знов Торпіль. Будьте пустотливою, марнотратною, хитрою, безжальною до мільйонера, якого я вам доручаю. Слухайте!.. Ця людина, що пограбувала великі багатства, була нещадна до багатьох, вона розжиріла на достатках вдів і сиріт; ви будете їх месницею!.. Азія приїде по вас у фіакрі, і сьогодні ввечері ви будете в Парижі. Якщо ви тільки дасте привід підозрювати ваш чотирирічний зв’язок з Люсьєном — вважайте, що ви вистрелите з пістоля йому в голову. Вас спитають, що з вами було. Ви скажете, що вас завіз у подорож надзвичайно ревнивий англієць. Ви колись мали досить розуму, щоб плести всякі небилиці, отож набудьте знову цього розуму...

Чи бачили ви коли-небудь, як кружляє в небесах сяючий, весь у золоті, паперовий змій, цей велетенський метелик дитинства?.. Діти на хвилину забувають про мотузочку, прохожий перерізує її, метеор, як кажуть школярі, “клює носом” і падає з жахливою швидкістю. Так було і з Естер, що слухала Карлоса.