Розкоші і злидні куртизанок

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ОСТАННЄ ВТІЛЕННЯ ВОТРЕНА

— Що трапилось, Мадлена? — спитала пані Камюзо, побачивши свою покоївку, що ввійшла до неї з таким виглядом, якого слуги вміють набувати за критичних обставин.

— Пані, — відповіла Мадлена, — пан тільки що вернувся з суду, але в нього таке збентежене обличчя і він у такому стані, що пані, мабуть, краще буде піти до нього в кабінет.

— Він що-небудь казав? — спитала пані Камюзо.

— Ні, пані, але ми не бачили ніколи такого обличчя в пана, можна подумати, що в нього починається хвороба. Він жовтий, здається зовсім стурбованим і...

Не чекаючи кінця фрази, пані Камюзо кинулася з кімнати й побігла до свого чоловіка. Вона побачила слідчого, що сидів у кріслі, витягши ноги, спершись головою на спинку; руки його звисали, обличчя було бліде, очі безтямні, зовсім такі, наче він мав ось-ось знепритомніти.

— Що з тобою, друже мій? — спитала перелякана молода жінка.

— Ах, бідна моя Амелі, трапилась найжахливіша подія... Я й досі тремчу. Уяви собі, що генеральний прокурор... ні, що пані де Серізі... що... Я не знаю, з чого почати...

— Починай з кінця, — сказала пані Камюзо.

— Ну, добре; в ту хвилину, коли в залі нарад першого відділу пан Попіно поставив останній підпис під ухвалою про відсутність перешкод, згідно з моєю доповіддю, до звільнення Люсьєна де Рюбампре... словом, все було скінчено, секретар забрав чернетку, я мав розквитатися з цією справою — в цю хвилину входить голова трибуналу і розглядає ухвалу.

— Ви звільняєте мертвого, — холодно каже він мені глузливим тоном. — Цей молодий чоловік став, як каже пан де Бональд, перед своїм природним суддею. Він помер від блискавичної апоплексії.

“Я передихнув, вважаючи, що трапився нещасний випадок”.

— Коли я правильно розумію, пане голово, — сказав пан Попіно, — йдеться про такий саме апоплексичний удар, як у Пішегрю...

— Панове, — провадив голова з тим самим поважним виглядом, — знайте, що для всіх молодий Люсьєн де Рюбампре помер від аневризми.

“Всі ми перезирнулись між собою”.

— У цю сумну справу вплутані вельможні особи, — сказав голова. — Дай боже, пане Камюзо, хоч ви й виконали тільки свій обов’язок, щоб пані де Серізі не збожеволіла від цього удару. Її винесли, наче мертву. Тільки що я зустрів нашого генерального прокурора в такому розпачі, що мені стало боляче. Ви занадто перегнули палку, любий Камюзо! — додав він мені на вухо.

“Ні, люба моя, я ледве мав силу рушити з місця. Ноги в мене тремтіли так, що я не наважився вийти на вулицю і пішов відпочити в кабінет. Кокар, який прибирав документи цього нещасливого слідства, розповів мені, що якась гарна жінка атакувала Консьєржері, що вона хотіла врятувати життя Люсьєна, якого шалено кохає, і зомліла, побачивши, що він повісився на галстуці на віконній рамі “пістолі”. З того моменту, як я вийшов із суду, мене переслідує думка, що мій допит міг спричинити самогубство цього бідолашного юнака, — зрештою, між нами кажучи, дуже винного, — і я весь час трохи не зомліваю...”

— То що ж, чи не вважатимеш ти себе за вбивцю через те, що якийсь підслідний повісився в тюрмі, саме тоді, коли ти його мав випустити? — скрикнула пані Камюзо. — У таких випадках слідчий — те саме, що й генерал, під яким убили коня!.. От і все.

— Ці порівняння, люба моя, в кращому разі схожі на жарт, а жарти зараз не до речі. У цьому випадку мертвий хапає живого, Люсьєн забирає з собою в могилу наші надії.

— Справді? — сказала пані Камюзо з глибокою іронією.

— Так, моїй кар’єрі край. Я все життя своє залишусь простим судовим урядовцем при трибуналі Сени. Уже перед цією фатальною подією пан де Гранвіль був дуже незадоволений тим, як повернулось це слідство, і зауваження, зроблене ним нашому голові, свідчить, що поки пан де Гранвіль буде генеральним прокурором, я ніколи не просунусь.

Просунутись! Ось жахливе слово, жахлива ідея, яка в наші часи робить із судді чиновника.

Колись суддя відразу ставав тим, ким йому належало бути. Три-чотири президентські капелюхи з галунами задовольняли честолюбців у кожному судовому парламенті. Посада радника задовольняла якого-небудь де Бросса так само, як і Моле, в Діжоні, або в Парижі. Ця посада, яка давала статок, потребувала й сама великого статку, щоб її з гідністю зайняти. У Парижі, крім парламенту, адвокати могли домагатись тільки трьох вищих посад: генерального контролера, зберігача печатки і канцлера. Нижче від парламенту, у нижчій сфері, голова окружного суду був досить значною особою, і був щасливий, коли залишався усе життя на своїй посаді. Порівняйте становище радника коронного суду в Парижі, що не мав у 1829 році іншого статку, крім своєї платні, зі становищем радника в парламенті в 1829 році. Велика різниця. Тепер, коли з грошей роблять універсальну соціальну гарантію, судових службовців звільнили від обов’язку мати, як колись, велике майно; через це вони стають депутатами, перами Франції, нагромаджують судові посади один на один, сполучають судові і законодавчі функції, набувають ваги не на тих посадах, звідки повинен походити весь їх блиск.

Зрештою, судді прагнуть відзначитись і просунутись так само, як просуваються в армії або в адміністративному апараті.

Це прагнення, навіть коли воно не шкодить незалежності судді, дуже відоме і дуже природне, наслідки його надто відомі всім, щоб судові урядовці не втратили своєї гідності в очах суспільства. Платня, яку дає держава, робить зі священика і з судді — чиновників. Гонитва за чинами породжує честолюбство, честолюбство породжує запобігливість перед владою; нарешті сучасна рівність ставить суддю і підсудного на один соціальний рівень. Так два стовпи всього соціального ладу — релігія і правосуддя — здрібніли в XIX столітті, хоч і багато точиться балачок про загальний прогрес.

— А чому ж це ти не просунешся? — спитала Амелі у Камюзо.

Вона глузливо глянула на нього, відчуваючи потребу повернути енергію своєму чоловікові, що був покірним знаряддям честолюбства в її руках.

— Навіщо впадати в розпач? — провадила вона з жестом, що прекрасно відтворив її байдужість до смерті підслідного. — Це самогубство зробить щасливими двох жінок, які ненавидять Люсьєна — пані д’Еспар і її кузину графиню дю Шатле. Пані д’Еспар в найкращих стосунках зі зберігачем печатки, і через неї ти можеш добитись аудієнції в його вельможності і розкажеш йому таємницю цієї справи.

А коли міністр юстиції буде на твоєму боці, то чого ж тобі боятись твого голови та генерального прокурора?

— Але пан і пані де Серізі!.. — вигукнув бідолашний слідчий. — Пані де Серізі, повторюю тобі, збожеволіла. І кажуть, що збожеволіла з моєї провини.

— А коли вона божевільна, — ти, слідчий, непослідовний, — скрикнула пані Камюзо, сміючись, — як вона може тобі зашкодити? Ну, розкажи мені докладно все, що сьогодні сталось.

— Боже мій, — відповів Камюзо, — в ту хвилину, коли я сповідав цього нещасного юнака, і він якраз заявив, що цей так званий іспанський священик є Жак Коллен, герцогиня де Мофріньєз і пані де Серізі прислали мені через камердинера записку, в якій просили не допитувати його. Все було вже зроблено.

— Та ти, значить, розгубився! — сказала Амелі. — Адже ж якщо ти впевнений у своєму секретарі, то міг покликати знов Люсьєна, вміло заспокоїти його і виправити допит!

— Та ти, як і пані де Серізі, глузуєш з правосуддя! — сказав Камюзо, нездатний жартувати зі своєю професією. — Пані де Серізі взяла в мене протоколи і кинула їх у вогонь.

— Оце жінка! Браво! — скрикнула пані Камюзо.

— Пані де Серізі сказала мені, що вона краще висадить у повітря палац правосуддя, ніж дозволить, щоб молодий чоловік, який користався з ласки її та герцогині де Мофріньєз, сів на лаву підсудних перед судом присяжних у товаристві каторжника...

— Але ж, Камюзо, — сказала Амелі, не в силах стримати посмішки від почуття власної переваги. — Твоє становище прекрасне...

— Ах! Так, прекрасне!

— Ти виконав свій обов’язок...

— Проте, невдало і всупереч по-єзуїтському висловленій думці пана де Гранвіля, який мене зустрів на набережній Малаке...

— Сьогодні вранці?

— Сьогодні вранці.

— О котрій годині?

— О дев’ятій годині.

— Ах, Камюзо! — сказала Амелі, складаючи руки і заламуючи їх, — а я ж тобі безперестанку кажу стерегтися всього... Боже мій, це ж не чоловік, це візок з камінням, і мені доводиться його тягти... Але ж, Камюзо, генеральний прокурор, значить, чекав тебе на дорозі, він, очевидно, давав тобі поради.

— Так, так...

— А ти не зрозумів його! Коли ти глухий, то доведеться тобі ціле життя лишатись судовим слідчим, без подальшого підвищення. Май же розум вислухати мене! — сказала вона, примусивши мовчати свого чоловіка, який хотів відповісти їй. — Чи думаєш ти, що справа кінчена? — спитала Амелі.

Камюзо подивився на свою жінку з таким виразом, з яким селянин дивиться на ярмаркового штукаря.

— Якщо герцогиня де Мофріньєз і графиня де Серізі скомпрометовані, ти повинен зробити з них своїх захисниць, — провадила далі Амелі. — Слухай, пані д’Еспар доб’ється для тебе аудієнції у зберігача печатки, ти розкажеш таємницю справи, а він розважить нею короля; бо ж усі владарі хочуть знати зворотний бік справи і справжні причини подій, на які публіка дивиться роззявивши рот. Тоді не страшні будуть ні генеральний прокурор, ні пан де Серізі.

— Що це за скарб, отака жінка, як ти! — скрикнув слідчий, знову підбадьорюючись. — Зрештою, я вибив із позиції Жака Коллена, я його пошлю давати звіт перед судом присяжних, я викрию його злочини. Такий процес — це перемога в кар’єрі судового слідчого.

— Камюзо, — провадила Амелі, побачивши з задоволенням, що її чоловік позбувся моральної і фізичної прострації, до якої призвело його самогубство Люсьєна де Рюбампре, — голова тобі тільки що сказав, що ти взяв занадто наліво, але тепер ти вже береш направо... Ти все ще блукаєш, друже мій.

Судовий слідчий стояв, немов остовпілий, дивлячись на свою жінку.

— Король і зберігач печатки будуть, мабуть, дуже раді дізнатись про таємницю цієї справи, але разом з тим вони не захочуть, щоб адвокати з ліберальними переконаннями торкались у своїх оборонних промовах перед судом громадської думки та перед судом присяжних таких значних осіб, як оті Серізі, Мофріньєз і Гранльє, взагалі всіх, хто прямо чи не прямо вплутані у цей процес.

— Всі вони встряли! Вони в моїх руках! — скрикнув Камюзо.

Слідчий встав і походжав по кабінету, як Сганарель на сцені, шукаючи виходу з критичного становища.

— Слухай, Амелі, — провадив далі він, стаючи перед своєю дружиною, — мені спала на думку одна обставина, що здається незначною, але в такому становищі, як моє, має величезну вагу. Уяви собі, люба моя, що цей Жак Коллен — велетень хитрощів, прикидання, крутійства... людина такої глибини... О, це — як би сказати? Кромвель каторги! Ніколи я не зустрічав подібного негідника, він майже піймав мене... Але в судовому слідстві кінчик нитки може дати змогу знайти клубок, з яким пробиваєшся крізь лабіринт найтемніших сумлінь і найзаплутаніших подій. Коли Жак Коллен побачив, як я перегортаю листи, взяті в квартирі Люсьєна де Рюбампре, Цей шельма зиркнув, немов людина, що хоче пересвідчитись, чи немає там ще якого-небудь пакета, і в нього вихопився рух помітного задоволення. Цей погляд злодія, що оцінює скарб, цей жест підслідного, який каже сам собі: “Зброя при мені” — дали мені зрозуміти дуже багато. Тільки ви, жінки, вмієте так, як ми та як підслідні, вкласти в один погляд цілі сцени, що викривають обмани, складні, як секретні замки. Розумієш, за одну секунду висловлюєш собі цілі томи підозр. Це жахливо, це — життя або смерть в одну мить. Я подумав: “У молодця є й інші листи”. Потім мене захопили тисячі інших подробиць справи. Я знехтував цим інцидентом, бо мав намір звести підслідних на очній ставці і спромогтись пізніше з’ясувати цей пункт слідства. Але вважатимемо за певне, що Жак Коллен поклав у безпечне місце, за звичаєм цих негідників, найбільш компрометуючі листи з кореспонденції прекрасного юнака, обожнюваного стількома...

— А ти тремтиш, Камюзо! Та ти будеш головою палати коронного суду значно раніше, ніж я гадала!.. — скрикнула пані Камюзо з сяючим обличчям. — Стривай! Тобі треба поводитись так, щоб задовольнити всіх, бо справа стає такою серйозною, що її в нас можуть перехопити. Хіба не відібрали у Попіно, щоб передати тобі процес про опіку, розпочатий з боку пані д’Еспар проти її чоловіка? — сказала вона, відповідаючи на жест здивування, що зробив Камюзо. — Ну, то хіба не може генеральний прокурор, що так близько до серця бере честь пана і пані де Серізі, перенести справу до коронного суду і доручити якому-небудь відданому йому радникові поновити слідство?

— Ах, люба, де ж ти студіювала кримінальне право? — скрикнув Камюзо. — Все ти знаєш, ти мій учителю...

— Як? Ти думаєш, що завтра вранці пан де Гранвіль не злякається можливої оборонної промови ліберального адвоката, якого, безумовно, зуміє знайти цей Жак Коллен; адже йому самому пропонуватимуть гроші за те, щоб бути його адвокатом! Ті дами знають про небезпеку досить добре, щоб не сказати нічого такого, чого ти сам не знаєш. Вони повідомлять про це генерального прокурора, який уже бачить ці родини на лаві підсудних через зв’язок того каторжника з Люсьєном де Рюбампре, нареченим мадемуазель де Гранльє, з Люсьєном, коханцем Естер, колишнім коханцем герцогині де Мофріньєз, дружком пані де Серізі. Отже, ти повинен маневрувати так, щоб заробити ласку свого генерального прокурора, вдячність пана де Серізі, маркізи д’Еспар, графині дю Шатле, підкріпити протекцію пані де Мофріньєз протекцією дому де Гранльє, і щоб твій голова вітав тебе з успіхом. Я беру на себе пані д’Еспар, де Мофріньєз і де Гранльє. Ти мусиш завтра вранці піти до генерального прокурора. Пан де Гранвіль — чоловік, що не живе зі своєю жінкою, він протягом щось десяти років мав коханку, мадемуазель де Бельфей, від якої має незаконних дітей, хіба не так? Ну, значить, цей судовий діяч — не святий, він така ж сама людина, як і всі, його можна спокусити, можна його десь зачепити, треба знайти його вразливе місце, улестити його: спитай у нього поради, доведи йому небезпечність справи. Зрештою, постарайтесь компрометувати себе вкупі, і ти будеш...

— Ні, я повинен був би цілувати сліди твоїх ніг! — сказав Камюзо, перебиваючи свою жінку, обіймаючи її і притискаючи до серця. — Амелі, ти мене врятовуєш!

— Це ж я тебе витягла з Алансона в Мант, а з Манта в трибунал Сени, — відповіла Амелі. — Ну, то будь спокійний ... Я хочу, щоб через п’ять років мене звали пані президентшею. Але, котику мій, добре обмірковуй, перше ніж щось вирішити. Ремесло слідчого — це не ремесло пожежника: ваші папери не горять; ви маєте час подумати, отже, на вашому місці дурощів пробачити не можна...

— Сила мого становища вся полягає в тотожності удаваного іспанського священика з Жаком Колленом, — провадив слідчий після довгої паузи. — Тільки-но ця тотожність буде доведена, хоч би суд і приписав собі розслідування цієї справи, це все ж буде встановленим фактом, і його не зможе спекатись ніякий суддя чи радник. Я буду подібним до тих дітей, що прив’язують бляшанку до котячого хвоста; де б не провадилось слідство, кайдани Жака Коллена скрізь бряжчатимуть.

— Браво! — сказала Амелі.

— А генеральний прокурор волітиме порозумітися зі мною, бо тільки я зможу зняти той дамоклів меч, що висить над серцем Сен-Жерменського передмістя. Та ти ж не знаєш, як важко досягти такого прекрасного результату! Ми з генеральним прокурором тільки що умовились у нього в кабінеті — вважати Жана Коллена за того, за кого він себе видає, за каноніка толедського капітулу, за Карлоса Ерреру; ми умовились визнати його звання дипломатичного посланця і дати змогу іспанському послу вимагати його звільнення. Внаслідок цього плану я склав рапорт, який звільняє Люсьєна де Рюбампре, і знов почав допит моїх підслідних, роблячи їх білими як сніг. Завтра пани де Растіньяк, Б’яншон і не знаю ще хто мають бути зведені з так званим каноніком толедського королівського капітулу; вони в ньому не впізнають Жака Коллена, якого заарештували в їх присутності десять років тому в буржуазному пансіоні, де вони його знали під ім’ям Вотрена.

На мить запанувала мовчанка, протягом якої пані Камюзо міркувала.

— Ти певен, що твій підслідний — Жак Коллен? — спитала вона.

— Певен, — відповів слідчий, — і генеральний прокурор теж певен.

— Ну, то постарайся, не показуючи своїх котячих пазурів, зробити так, щоб на суді це виявилось. Якщо твій молодець ще в секретній камері, то піди негайно до начальника Консьєржері й зроби так, щоб каторжника прилюдно впізнали. Замість наслідувати дітей, наслідуй міністрів поліції в абсолютній монархії, які вигадують змови проти монарха, щоб заявити про свої заслуги в справі їх розкриття і таким чином зробитись дуже потрібними. Постав під загрозу три родини, з тим, щоб мати честь врятувати їх.

— Ах, яке щастя! — скрикнув Камюзо. — В мене така заморочена голова, що я вже забув про цю ситуацію. Наказ посадити Жака Коллена в “пістоль” був віднесений Кокаром начальникові Консьєржері, панові Го. Але завдяки старанням Бібі-Люпена, ворога Жака Коллена, з Ла Форс до Консьєржері перевели трьох злочинців, які його знають; і коли він завтра вийде в подвір’я, чекають жахливих сцен...

— Чому саме?

— Жак Коллен, люба моя, був скарбником заощаджень каторжників, що досягають значних цифр; кажуть, що він їх розтратив на розкоші покійного Люсьєна, і від нього вимагатимуть звіту. Це буде, — казав мені Бібі-Люпен, — бійка, що вимагатиме втручання наглядачів, і таємниця буде викрита. Йдеться про життя Жака Коллена. Отже, прийшовши раненько до суду, я зможу скласти протокол про засвідчення особи.

— Ах, якби його вкладники позбавили тебе від нього!

— Тебе вважали б за дуже здібну людину. Не йди до пана де Гранвіля, почекай його в управлінні з цією жахливою зброєю. Це гармата, заряжена проти трьох родин, найзначніших при дворі і серед перів. Будь сміливим, запропонуй панові де Гранвілю позбутись Жака Коллена, перевівши його в Ла Форс, де каторжники вміють спекатись своїх зрадників. Я тим часом поїду до герцогині де Мофріньєз, яка повезе мене до де Гранльє. Можливо, що я побачуся також з паном де Серізі. Покладись на мене, я скрізь ударю на сполох. Головне, напиши мені умовну записочку, щоб я знала, чи визнали іспанського священика юридично за Жака Коллена. Влаштуй справи так, щоб залишити палац правосуддя о другій годині; я доб’юсь для тебе приватної аудієнції в зберігача печатки: можливо, що він буде в маркізи д’Еспар.

Камюзо стояв у такому захопленні, що хитра Амелі всміхнулась.

— Ну, ходімо обідати і розвеселись! — сказала вона, закінчуючи розмову. — Бачиш, ми ще тільки два роки у Парижі, а ти вже маєш надію стати радником до кінця року... Звідти, котику, до посади президента судової палати відстань буде не більше, ніж одна послуга, зроблена в якій-небудь політичній справі.

Ця нарада доводить, якою мірою вчинки і найнезначніші слова Жака Коллена, останнього персонажа цього етюду, зачіпали інтереси і честь тих родин, до яких він увів свого протеже, нині покійного.

Смерть Люсьєна і вдирання графині де Серізі в Консьєржері внесли таке безладдя в роботу коліс машини, що начальник забув перевести удаваного іспанського священика з секретної камери.

Хоч у судових літописах знайдеться не один подібний випадок, все ж смерть підслідного під час процесу слідства була досить незвичайним явищем, щоб вивести наглядачів, секретаря і начальника тюрми з властивого їм спокою. Проте, для них значнішою подією було не раптове перетворення цього гарного юнака на труп, а те, що ніжні ручки світської дами поламали кований залізний прут перших ґрат входу. Отже, тільки-но генеральний прокурор і граф Октав де Бован виїхали в кареті пана де Серізі, відвозячи його непритомну дружину, начальник, секретар і наглядач зібрались біля входу, проводжаючи пана Лебрена, тюремного лікаря, запрошеного для засвідчення смерті Люсьєна і погодження з “лікарем мертвих” того району, де жив цей нещасний молодий чоловік.

У Парижі “лікарем мертвих” називають лікаря, якому в кожній мерії доручається перевіряти смертні випадки і досліджувати їх причини.

З властивою йому гострістю погляду, пан де Гранвіль визнав за потрібне для честі скомпрометованих родин скласти акт смерті Люсьєна в мерії, до якої належить набережна Малаке, де жив покійний, і перевезти його з квартири до церкви Сен-Жермен-де-Пре; тут мала відбутись похоронна відправа. Пан де Шаржбеф, секретар пана де Гранвіля, викликаний ним, отримав з цього приводу наказ. Люсьєна мали перенести вночі. Молодому секретареві доручили порозумітись безпосередньо з мерією, парафією і бюро похоронних процесій. Таким чином для світу Люсьєн помер нібито на волі, у себе дома, процесія повинна вирушити з його дому, його друзі мали бути запрошені на церемонію.

Отже, в ту хвилину, коли Камюзо зі спокійною душею сідав за стіл зі своєю честолюбною дружиною, начальник Консьєржері і пан Лебрен, тюремний лікар, стояли біля входу, ремствуючи на ламкість залізних прутів і силу закоханих жінок.

— Не можна зрозуміти, — казав лікар панові Го; прощаючись з ним, — яка нервова сила буває в людині, надмірно збудженої пристрастю. Динаміка і математика не мають ні визначень, ні розрахунків, щоб констатувати ці сили. От саме вчора я був свідком одного експерименту, що примусив мене здригнутись; він може пояснити грізну фізичну силу, тільки що виявлену цією дамочкою.

— Розкажіть мені про це, — сказав пан Го, — бо я схильний цікавитись магнетизмом; хоч я й не вірю в нього, але він мене інтригує.

— Лікар-магнетизер, бо ж серед нас є такі, що вірять у магнетизм, — провадив далі лікар Лебрен, — запропонував мені випробувати на мені самому одне явище, яке він мені описував і в якому я сумнівався. Я погодився, бо мене цікавило побачити на власні очі один із тих дивних нервових припадків, якими доводять існування магнетизму. Ось як це було. Я дуже хотів би знати, що сказала б наша Медична Академія, коли б її членів по черзі піддати тій дії, яка не лишає ніякої шпарини для недовірливості, мій старий друг... Цей лікар, — пояснив Лебрен, — старий, переслідуваний факультетом за свої переконання з часів Месмера. Йому сімдесят чи сімдесят два роки, його звуть Бувар. Тепер це патріарх доктрини тваринного магнетизму. Я немов син цього стариганя, я завдячую йому своїм званням. Отже, старий і поважний Бувар пропонував мені довести, що нервова сила, збуджена магнетизмом, хоч і не безмежна, бо людина підлягає певним законам, але діє як ті сили природи, що їх абсолютні принципи не піддаються нашим вирахуванням.

“Так ось, — сказав він мені, — коли ти хочеш покласти свою руку в руку сомнамбули, яка в звичайному стані стиснула б її з певною незначною силою, то визнаєш, що в стані, який так безглуздо зветься сомнамбулічним, її пальці набувають сили і діють, наче кліщі в руках слюсаря”.

“Отже, пане, коли я поклав Свою руку в руку жінки, яка була не “приспана”, бо Бувар відкидає цей вислів, а “ізольована”, і коли старий наказав цій жінці стиснути мені щосили мою кисть, я попросив припинити це в ту хвилину, коли кров мало не бризнула з кінчиків моїх пальців. Бачите, який браслет я носитиму три місяці”.

— От чорт! — сказав пан Го, дивлячись на кільцеподібне почервоніння, що скидалось на опік.

— Любий мій Го, — провадив далі лікар, — якби мою руку стиснуло залізне кільце, і слюсар загвинчував би його гайкою, я відчував би цей металевий обруч не так болісно, як відчував пальці тієї жінки; вони були наче із негнучкої сталі, і я певен, що вона могла потрощити мені кістки й відірвати руку від зап’ястка. Цей тиск, почавшись непомітно, тривав далі безперестанно весь час, додаючи нової сили до попередньої сили тиску. Одне слово, хірургічний турнікет діяв би не краще, ніж ця рука, що перетворилась на знаряддя муки. Отже, мені здається доведеним, що під впливом пристрасті, тобто волі, зосередженої в одній точці і доведеної до безмежної тваринної сили, подібно до різних видів електричної енергії, людина може скерувати всю свою життєву енергію в той чи той орган для нападу або опору... Ця дамочка під тиском розпачу спрямувала всю свою життєву силу в кисть руки.

— Треба чорт зна як багато сили, щоб переламати залізний кований прут, — сказав старший наглядач, похитуючи головою.

— Там був дефект! — зауважив пан Го.

— Щодо мене, — провадив лікар, — я не берусь визначати межі нервової сили. А втім, це та ж сама сила, яка дає змогу матерям, рятуючи своїх дітей, магнетизувати левів, спускатись під час пожежі по карнизах, де б і кішка навряд чи втрималась, переносити муки тяжких пологів. У цьому секрет спроб утечі в’язнів і каторжників. Межі життєвих сил що невідомі, вони залежать від могутності самої природи, і ми черпаємо їх з невідомих джерел.

— Пане, — тихенько сказав, підійшовши, наглядач на вухо начальникові, що проводив лікаря Лебрена до зовнішніх ґрат Консьєржері, — секретний номер другий каже, що він хворий, вимагає лікаря. Він каже, що вмирає, — додав наглядач.

— Справді? — сказав начальник.

— Та він хрипить! — відповів наглядач.

— П’ята година, — сказав лікар, — і я ще не обідав... А втім, я готовий, ходімо...

— Секретний номер два — це і є іспанський священик, якого підозрюють у тому, що він Жак Коллен, — сказав пан Го, звертаючись до лікаря, — це один із підслідних процесу, до якого був причетний отой нещасний молодий чоловік.

— Я його вже бачив сьогодні вранці, — відповів лікар. — Пан Камюзо викликав мене, щоб засвідчити стан здоров’я цього молодця, який, між нами кажучи, здоровісінький; він міг би розбагатіти, граючи роль Геркулеса в трупі мандрівних комедіантів.

— Він теж може захотіти вкоротити собі віку, — сказав пан Го. — Загляньмо вдвох у секретні камери, бо мені треба туди навідатись хоч би для того, щоб перевести його до пістолі. Пан Камюзо наказав звільнити цього дивного аноніма з секретної.

Жак Коллен, прозваний серед каторжників “Дурисмерть”, якого тепер слід називати тільки його власним ім’ям, від часу свого повернення, з наказу Камюзо, до секретної камери відчував таку тривожну нудьгу, як ніколи за все своє життя, позначене стількома злочинами, трьома втечами з каторги і двома присудами суду присяжних. Хіба ця людина, в якій сконцентровано сили, життя, душа і пристрасті каторжника, яка являє собою їх найвище вираження, — не є потворно-прекрасною через свою гідну собачої породи відданість до того, кого вона зробила своїм другом? Варта засудження, підла і жахлива з багатьох сторін, — хіба не стає вона через абсолютну відданість своєму кумирові настільки глибоко цікавою, що цей етюд, хоч і досить уже великий, здавався б незакінченим, урізаним, якби не розповісти про розв’язку цього злочинного життя після смерті Люсьєна де Рюбампре? Запитуєш себе, чи буде жити після смерті маленької болонки її грізний товариш лев?

У реальному житті, в суспільстві, події так фатально чіпляються за інші події, що не відбуваються одна без одної. Вода в річці утворює щось подібне до плинного помосту, і немає такої хвилі, хоч би яка вона була бурхлива, яка б вона не була висока, — щоб потужний виплеск її не згладився у водній масі, сильнішій завдяки швидкості своєї течії, ніж вир, що рухається разом з нею. Так само, як ви дивитесь у воду, що тече, і бачите в ній невиразні образи, ви, можливо, захочете виміряти тиск суспільної влади на вир, ім’я якого — Вотрен, подивитись, чи далеко розіб’ється ця бунтівнича хвиля, як закінчиться доля цієї справді диявольської людини, прив’язаної до людства любов’ю? — Адже це божественне начало не легко гине в найбільш уражених гангреною серцях!

Мерзенний каторжник, що втілює в собі фантазію стількох поетів — Мура, лорда Байрона, Матюрена, Каналіса[115] (демон, який заволодів ангелом, притягши його в пекло, щоб відсвіжити пекло райською росою), — Жак Коллен, — коли добутися як слід до цього бронзового серця, — зрікся самого себе вже сім років. Його величезні здібності, поглинуті Люсьєном, працювали тільки заради Люсьєна, він втішався з його успіхів, з його кохання, з його честолюбства. Люсьєн був його видимою душею.

Дурисмерть наче за дорученням обідав у Гранльє, прослизав у будуари вельможних дам, кохав Естер. Одне слово, він бачив у Люсьєні Жака Коллена, гарного, молодого, благородного, що мав заступити посаду посла.

Дурисмерть здійснив німецьку віру в можливість “роздвоєння” через моральне батьківство; це зрозуміють жінки, що справді кохали в своєму житті, що відчували, як їх душа переходить у душу коханого чоловіка, що жили його життям, — благородним або підлим, щасливим або нещасним, темним або уславленим, — не зважаючи на відстань, відчували біль у ногах, коли він був поранений, відчували, коли він бився на дуелі, і, щоб сказати все одним словом, не мали потреби пересвідчуватись у зраді, щоб знати про неї.

Коли Жака Коллена знову відвели до його камери, він казав сам до себе: “Допитують хлопчика”.

І цей чоловік, що вбивав з такою легкістю, як ремісник п’є, — тремтів.

“Чи мав він змогу побачитись зі своїми коханками? — питав він сам себе. — Чи знайшла моя тітка отих проклятущих самиць? Ці графині, ці герцогині — чи діяли вони, чи зуміли затримати допит? Чи одержав Люсьєн мої інструкції? І якщо судилося йому бути допитаним, то як він поводитиметься? Бідолашна дитина, це ж я його призвів до цього. Той розбійник Паккар і та хитрюща Європа вчинили всю цю метушню, поцупивши сімсот п’ятдесят тисяч франків державною рентою, подарованих Нюсінженом Естер. Ці дві шельми примусили нас спіткнутись на останньому кроці; але вони дорого заплатять за цю штуку! Ще один день, і Люсьєн був би багатий! Він одружився б зі своєю Клотильдою де Гранльє. Я вже не мав би Естер на шиї. Люсьєн надто кохав цю дівчину, тим часом як він ніколи не полюбив би ту рятівну дошку — Клотильду... Ах, тоді хлопець належав би мені цілком. І подумати тільки, що наша доля залежить лише від одного погляду, від зніяковіння Люсьєна перед цим Камюзо, який усе бачить, якому не бракує хитрощів слідчого, бо ж коли він показав мені листи, ми обмінялись поглядами, взаємно зондуючи один одного, і він догадався, що я можу шантажувати коханку Люсьєна”.

Монолог цей тривав три години. Тривога була така, що перемогла цей організм із заліза і купоросу. Жак Коллен, мозок якого немов запалився від шаленства, відчув таку жагучу спрагу, що непомітно для себе випив весь запас води в одному з двох бачків, які разом із дерев’яним ліжком становлять все умеблювання секретної камери.

“Коли він розгубиться, що з ним буде? — адже люба дитина не має сили Теодора...” — питав він себе, лягаючи на похідне ліжко, подібне до тих, що бувають на гауптвахтах.

Два слова про цього Теодора, про якого згадував Жак Коллен у цю критичну хвилину. Теодор Кальві, молодий корсиканець, засуджений, коли йому було вісімнадцять років, на все життя за одинадцять убивств, завдяки різним протекціям, купленим на ціну золота, став товаришем Жака Коллена по кайданах з 1819 по 1820 рік. Остання втеча Жака Коллена, одна з найблискучіших його комбінацій (він вийшов переодягнений у жандарма, нібито ведучи до комісара Теодора Кальві, який ішов поруч з ним в одязі каторжника) — та надзвичайна втеча відбулася в порту Рошфор, де каторжники вмирають, як мухи, і де сподівались побачити кінець цих двох небезпечних осіб. Втікши разом, вони через випадковість втечі були змушені розлучитись. Теодора знову схопили й повернули на каторгу. Жак Коллен, діставшись до Іспанії і перетворившись там на Карлоса Ерреру, прямував у Рошфор шукати свого корсиканця, коли зустрів на берегах Шаранти Люсьєна. Героя бандитів і хащ, якому Дурисмерть завдячував знанням італійської мови, він природно приніс у жертву цьому новому кумирові.

Життя з Люсьєном, юнаком, вільним від будь-яких присудів, що мав на своєму сумлінні тільки незначні грішки, ставало перед ним — прекрасне й розкішне, як сонце літнього дня, а в житті з Теодором Жак Коллен не бачив іншої розв’язки, крім ешафоту після низки неминучих злочинів.

Думка про нещастя, що сталось унаслідок слабкості Люсьєна, який розгубився від режиму секретної камери, набула в уяві Жака Коллена велетенських розмірів. І, припускаючи можливість катастрофи, цей нещасний відчув, як очі його зрошуються слізьми, — явище, що не повторювалося з ним жодного разу з самого дитинства.

“У мене, напевне, жорстока гарячка, — сказав він сам до себе, — і можливо, що коли я викличу лікаря і запропоную йому значну суму, він дасть мені змогу зв’язатися з Люсьєном”.

У цей час наглядач приніс підслідному обід.

— Це даремно, сину мій, я не можу їсти. Скажіть панові начальникові тюрми, щоб він прислав до мене лікаря. Мені погано, і я гадаю, що це моя остання година.

Почувши гортанні звуки хрипіння, якими каторжник супроводив свої слова, наглядач кивнув головою і вийшов. Жак Коллен несамовито вхопився за цю надію, але коли побачив, що до камери увійшов лікар у супроводі начальника, він зрозумів, що його спроба не вдалась і байдуже чекав наслідків відвідування, простягши лікареві свою руку для визначення пульсу.

— У пана гарячка, — сказав лікар панові Го, — але це та ж сама гарячка, яку ми констатуємо в усіх підслідних і яка, — сказав він на вухо лжеіспанцеві, — для мене завжди є доказом якоїсь злочинності.

У цей час начальник, якому генеральний прокурор дав для передачі Жакові Коллену лист, написаний Люсьєном, залишив лікаря й підслідного в присутності наглядача і пішов по цей лист.

— Пане, — сказав Жак Коллен лікареві, бачивши, що наглядач стоїть біля дверей, і не розуміючи, чого вийшов директор — я не пошкодую тридцяти тисяч франків за те, щоб мати змогу передати Люсьєнові де Рюбампре п’ять рядків.

— Я не хочу грабувати вас, — сказав лікар Лебрен, — ніхто в світі не може мати стосунків з ним.

— Ніхто? — сказав Жак Коллен, остовпівши. — Чому ж?

— Та ж він повісився...

Ніколи тигр, побачивши, що його малят викрадено, не розтинав повітря в джунглях Індії таким жахливим криком, як крик Жака Коллена; він скочив на ноги, немов тигр на свої лапи, кинувши на лікаря погляд, палючий, як блискавка, коли вона падає на землю; потім він схилився на своє похідне ліжко, кажучи:

— О, сину мій!

— Бідолаха! — скрикнув лікар, схвильований цією жахливою силою природи.

І справді, цей вибух викликав таке ослаблення, що слова “О, сину мій” були вимовлені наче пошепки.

— Цей теж устругне штуку? — спитав наглядач.

— Ні, це неможливо! — проводив Жак Коллен, підвівшись і дивлячись згаслими очима на обох свідків цієї сцени. — Ви помиляєтесь, то не він. Ви не роздивились як слід. Не можна повіситись у секретній камері. Дивіться, як би я міг повіситись тут? Весь Париж відповідає мені за це життя! Бог повинен віддати мені його!

Наглядач і лікар були приголомшені в свою чергу, хоч уже давно ніщо не могло здивувати їх. Увійшов пан Го, тримаючи в руці лист Люсьєна. Побачивши начальника, Жак Коллен, знесилений буйним вибухом страждання, здавалося, заспокоївся.

— Ось лист, що його доручив мені передати вам пан генеральний прокурор, дозволивши, щоб ви одержали його нерозпечатаним, — зазначив пан Го.

— Це від Люсьєна? — спитав Жак Коллен.

— Так, пане.

— Невже правда, пане, що цей юнак?..

— Помер, — казав далі директор. — Навіть якби пан лікар і був тут, то, на жаль, він усе ж прийшов би надто пізно... Цей юнак помер там... в одній із “пістолей”...

— Чи не можу я побачити його на власні очі? — боязко спитав Жак Коллен, — чи не дозволите ви батькові оплакати свою дитину?

— Якщо хочете, ви можете зайняти його кімнату, бо я маю наказ перевести вас в одну в “пістолей”. Ви звільняєтесь із секретної, пане.

Підслідний повільно переводив свої очі, позбавлені вогню й життя, з начальника на лікаря. Жак Коллен немов запитував їх, підозрюючи якусь пастку і не наважуючись вийти.

— Коли ви хочете побачити тіло, — сказав лікар, — то не гайте часу, бо його мають відвезти сьогодні вночі...

— Якщо ви маєте дітей, панове, — сказав Жак Коллен, — то зрозумієте мою нетямущість, я ледве що-небудь розумію...

*Цей удар був для мене значно гіршим, ніж смерть; але ви не можете зрозуміти того, що я кажу. Ви не батьки або ж коли батьки, то це все... а я разом а тим і мати!.. Я... я божевільний... я це відчуваю.

Простуючи переходами, де непорушні двері відчиняються тільки перед начальником тюрми, можна швидко пройти з секретних камер у “пістолі”. Ці два ряди житлових приміщень відокремлені підземним коридором, утвореним двома дуже товстими мурами, що підтримують склепіння, на яке спирається галерея будинку суду — так звана торговельна. Отже, Жак Коллен у супроводі наглядача, який вів його під руку, при чому попереду йшов начальник, а ззаду — лікар, за кілька хвилин добрався до камери, де спочивало тіло Люсьєна, покладене на ліжко.

Побачивши це, він припав до тіла й притулився до нього в безнадійних обіймах; сила і пристрасний надпорив його руху примусили здригнутись трьох свідків цієї сцени.

— Ось, — сказав лікар начальникові, — приклад того явища, про яке я вам казав. Дивіться! Цей чоловік розтрощить мертве тіло, а ви не знаєте, що таке труп — це ж камінь...

— Залишіть мене тут... — сказав Жак Коллен згаслим голосом; — мені не довго дивитися на нього, його заберуть у мене, щоб... — він спинився на слові “поховати”.

— Ви дозволите мені взяти що-небудь напам’ять у моєї любої дитини? Будьте ласкаві, пане, відріжте ви самі для мене, — сказав він лікареві Лебрену, — кілька прядок його волосся, бо я не можу...

— Це, напевне, його син! — сказав лікар.

— Ви думаєте? — спитав начальник з глибоким сумнівом, що на хвилину викликав у лікаря задумливість.

Начальник сказав наглядачеві залишити підслідного в цій камері і відрізати кілька прядок волосся з голови сина для гаданого батька, перше ніж прийдуть по мертве тіло.

У Консьєржері о пів на шосту в травні можна легко прочитати лист, не зважаючи на залізні ґрати і дротяні сітки, якими загорожують вікна. Отже, Жак Коллен прочитав по складах цей жахливий лист, тримаючи руку Люсьєна в своїй.

Немає такої людини, яка могла б десять хвилин тримати грудку льоду, міцно стискаючи її в руці. Холод зі смертельною швидкістю передається до джерел життя. Але дію того жахливого холоду, що впливає як отрута, ледве можна порівняти з дією, що справляє на душу задубіла й льодяна рука мерця, коли держиш її отак, стиснувши в своїй руці. Тоді смерть промовляє до життя, вона розповідає свої похмурі таємниці, що вбивають чимало почуттів; бо, хіба змінитись для почуття не те саме, що й умерти?

Якщо ми перечитаємо разом з Жаком Колленом лист Люсьєна, це передсмертне писання, воно видасться нам тим, чим воно було для цієї людини — чашею отрути.

“Абатові Карлосу Еррері.

Мій любий абат! Від вас я мав тільки благодіяння, і я вас зрадив. Ця мимовільна невдячність убиває мене, і коли ви читатимете ці рядки, мене вже не буде. Вас не буде тут, щоб урятувати мене.

Ви дали мені повне право, якщо я вважатиму це за корисне, занапастити вас, кинувши на землю, немов недопалок сигари. Але я розправився з вами по-дурному. Зваблений хитрим запитанням судового слідчого, ваш духовний син, той, кого ви усиновили, перекинувся, щоб вийти з труднощів, на бік тих, хто хоче за всяку ціну вас знищити, надавши правдоподібності вашій тотожності, — я знаю, неможливій, — з французьким злочинцем. Цим усе сказано.

Між людиною вашої сили і мною, з якого ви хотіли зробити значнішу особу, ніж я міг бути, зайвими були б безглузді ніжності в хвилину останньої розлуки. Ви хотіли зробити мене могутнім і славетним, ви кинули мене в безодню самогубства, ось і все. Давно вже чую я над собою шум широких крил запаморочення.

Як ви колись казали, є нащадки Каїна і є нащадки Авеля: Каїн це у великій драмі людства — повстання. Ви походите від Адама саме по цій лінії; диявол і далі надихав її вогнем, кинувши першу іскру його у Єву. Серед демонів цього покоління час від часу трапляються жахливі, з широкими замислами душі; в них концентруються всі людські сили, і вони подібні до тих неспокійних тварин пустелі, чиє життя потребує безмежних просторів. Такі люди небезпечні в суспільстві так само, як леви були б небезпечні в Нормандії: вони потребують поживи, вони жеруть звичайних людей і поїдають гроші дурнів. Ігри їх такі ризиковані, що нарешті вони вбивають нещасного собаку, з якого зробили собі товариша, ідола. Якщо бог того захоче, ці таємничі істоти стають Моїсеєм, Атіллою, Карлом Великим, Магометом або Наполеоном; проте, коли він залишає ці велетенські знаряддя іржавіти на дні океану якого-небудь покоління, то вони стають лише Пугачовим, Фуше, Лувелем або абатом Карлосом Еррерою. Обдаровані безмежною владою над ніжними душами, вони їх притягають і розтоптують. Це велично, це прекрасно в своєму роді. Це отруйна барвиста квітка, що зваблює дітей у лісі. Це поезія зла. Такі люди, як ви, повинні жити в печерах і не виходити з них. Ти примусив мене жити цим велетенським життям, і ось мої життєві рахунки закінчені. Отже, я можу витягти голову з гордієвих вузлів твоєї політики, щоб вкласти її в мертву петлю мого галстука.

Щоб виправити свою помилку, я передаю генеральному прокуророві спростування мого свідчення. Ви зумієте використати цей документ.

Згідно із заповітом, складеним по формі, вам передадуть, пане абат, гроші, що належать вашому орденові; ви дуже необережно витрачали їх заради мене внаслідок батьківської ніжності, яку ви до мене відчували.

Отже, прощайте, велична статує Зла і Порока. Прощайте ви, хто був би на доброму шляху чимсь більшим, ніж Хіменес, ніж Рішельє. Ви додержали своєї обіцянки: я знову став тим, чим був на березі Шаранти, після того як завдяки вам зазнав чар якоїсь мрії. Але, на нещастя, це вже не річка моєї батьківщини, де я мав потопити грішки своєї юності. Це — Сена, і я в оцій дірі, в закуті Консьєржері.

Не шкодуйте за мною: моя зневага до вас дорівнюється моєму захопленню.

Люсьєн”.

“Заява

Я, нижчепідписаний, заявляю, що цілком спростовую все, що міститься в допиті, який сьогодні вчинив мені пан Камюзо.

Абат Карлос Еррера зазвичай називав себе моїм духовним батьком, і я, очевидно, помилково зрозумів це слово, вжите суддею в іншому розумінні, безперечно, через непорозуміння.

Я знаю, що з політичною метою та для того, щоб знищити таємниці, які стосуються кабінетів Іспанії і Тюїльрі, темні агенти дипломатії намагаються видати абата Карлоса Ерреру за каторжника на ім’я Жак Коллен; проте, абат Карлос Еррера не робив мені з цього приводу ніяких признань, крім того, що він намагався одержати докази смерті або існування цього Жака Коллена.

Консьєржері, 15 травня 1830.

Люсьєн де Рюбампре”.

Близько першої години після півночі, коли прийшли виносити тіло, Жак Коллен стояв на колінах перед ліжком; лист лежав на підлозі, очевидно, випущений з руки так само, як самогубець випускає з руки пістоль, що вбив його. Але нещасний все ще тримав руку Люсьєна в своїх складених руках і молився.

Побачивши цю людину, носії на хвилину спинились, бо він скидався на одну з отих, що вічно стоять на колінах, кам’яних фігур, вирізьблених генієм середньовічних майстрів. Цей лжесвященик, з очима прозорими як у тигра, задубілий у своїй надприродній непорушності, викликав таку пошану в цих людей, що вони лагідно попросили його встати.

— Навіщо? — боязко спитав він.

Відважний Дурисмерть став кволим, як дитина.

Начальник показав це видовище панові де Шаржбефу, і той, пройнявшись пошаною до такого горя і вірячи, що Жак Коллен — батько, пояснив йому наказ пана де Гранвіля щодо відправи і похорону Люсьєна, якого неодмінно треба було перенести до його квартири на набережну Малаке, де його вже чекало духовенство, щоб молитися цілу ніч.

— Я пізнаю великодушність цього судді, — скрикнув каторжник смутним голосом. — Скажіть йому, пане, що він може покластись на мою вдячність... Так, я маю змогу зробити йому великі послуги. Не забудьте цієї фрази, вона для нього надзвичайно важлива. Ах, пане! Дивні зміни відбуваються в серці людини, яка сім годин плакала над такою дитиною... Адже я не побачу його більше!

Кинувши на Люсьєна довгий погляд матері, в якої виривають тіло її сина, Жак Коллен зів’яв усім тілом. Побачивши, як беруть труп Люсьєна, він застогнав так, що носії поспішили вийти.

Секретар генерального прокурора і начальник тюрми вже залишили це видовище.

Що сталося з цією бронзовою натурою, чия рішучість була швидка, як погляд, в якої думка і дія вихоплювались, неначе єдина блискавка, в якої нерви, загартовані трьома втечами й трьома каторгами, набули металевої байдужості дикуна? Залізо не витримує надмірного клепання або повторного тиску; його непроникливі молекули, очищені людиною, ставши одноцільними, роз’єднуються, і метал, хоч і не розплавлений, вже не має попередньої властивості опору. Ковалі, слюсарі й інструментальники, всі робітники, що постійно працюють з цим металом, змальовують тоді його стан технічним словом: “мочене залізо” — кажуть вони, вживаючи слово, яко спеціально застосовується до конопель, що розпадаються через вимочування. Так ось, людська душа, або, якщо хочете, потрійна енергія тіла, серця і розуму, перебуває в стані, аналогічному станові заліза після певних повторних ударів. З людьми тоді буває те, що буває із залізом та з коноплями, — вони “мочені”. Наука, правосуддя і публіка шукають тисячі причин жахливих катастроф, спричинених на залізницях зламанням якогось залізного бруса, — найжахливіший приклад — це катастрофа в Бельвю; — проте, ніхто не спитав поради у справжніх знавців цієї справи, ковалів, які всі скажуть — залізо було мочене! Цієї небезпеки не передбачити. Метал, що став ламким, і метал ще міцний — однакові на вигляд.

Саме в такому стані духівники і судові слідчі часто викривають великих злочинців. Жахливі переживання в суді присяжних і під час “туалету” майже завжди спричиняються навіть у найміцніших натур до подібного розладу нервового апарату. Тоді з найміцніше замкнених уст злітають признання, найтвердіші серця ламаються; і це, — дивна річ, — саме в ту хвилину, коли призвання марні, коли ця передсмертна слабість зриває з людини ту маску невинності, яка завжди непокоїть правосуддя; адже правосуддя непокоїться, коли засуджений вмирає, не зізнавшись у злочині.

Наполеон пережив такий розлад усіх людських сил на полі бою при Ватерлоо.

О восьмій годині ранку, коли наглядач “пістолей” увійшов до камери, де був Жак Коллен, то побачив що він був блідий, але спокійний, наче людина, що знову стала сильною внаслідок свого непохитного вирішення.

— Час іти на двір, — сказав ключар, — ви вже три дні під замком, можете, якщо хочете, подихати свіжим повітрям і пройтись.

Жак Коллен, що поринув у думки, зовсім не цікавлячись собою, дивлячись на себе, як на одяг без тіла, як на дрантя, — не підозрював ні про пастку, яку розставляв йому Бібі-Люпен, ні про важливість своєї прогулянки. Нещасний вийшов машинально, попростував коридором, що тягнеться вздовж камер, зроблених у карнизах розкішних аркад палацу французьких королів; вони підпирають так звану галерею Людовика Святого, крізь яку тепер проходять до різних відділів касаційного суду. Цей коридор сполучається з коридором “пістолей”, і, — обставина гідна уваги, — камера, в якій був ув’язнений Лувель, один із найуславленіших царевбивців, розташована в правому кутку, утвореному коліном обох коридорів. Під гарненьким кабінетом в башті Бонбек ідуть кручені сходи, до яких виходить цей темний коридор; підслідні, ув’язнені в пістолях або в інших камерах, сходять цим коридором у двір.

Всі арештанти — ті підсудні, що мають стати перед судом присяжних, і ті, що вже ставали перед ним, підслідні, які вже перебувають не в секретній, нарешті всі в’язні Консьєржері прогулюються в цьому тісному забрукованому просторі протягом кількох годин, зокрема влітку, вранці. Цей дворик — передпокій ешафоту або каторги, — одним кінцем упирається в них, а другим зв’язаний з суспільством через жандарма, кабінет слідчого або суд присяжних. Отже, вигляд його ще більше заморожує душу, ніж ешафот. Ешафот може стати п’єдесталом для переходу на небо; але дворик — це нагромадження всіх мерзот земних, з яких не вийти.

Хай це буде дворик у Ла Форс або Пуассі, в Мелені або Сент-Пелажі, — дворик всюди є двориком. Все тут повторюється з абсолютною тотожністю, аж до кольору стін, — височини і простору. Тому “Етюди звичаїв” не виправдали б своєї назви, якби тут не було подано найточнішого опису цього паризького пандемоніуму.

Під могутнім склепінням, що підтримує залу засідань касаційного суду, в четвертій аркаді є камінь; на ньому, як кажуть, Людовик Святий розподіляв колись милостиню, а в наші часи він править за стіл для продажу їжі і напоїв підслідним. Отже, як тільки дворик відчиняється для в’язнів, усі скупчуються навколо цього каменя з арештантськими ласощами — горілкою, ромом та іншим.

Дві перші аркади з боку дворика, розташованого навпроти розкішної візантійської галереї, єдиного залишка від краси палацу Людовика Святого, зайняті приймальнею, де радяться між собою адвокати й обвинувачеві і куди в’язні дістаються крізь жахливий подвійний ґратчастий прохід між величезними залізними прутами, що міститься в просвіті третьої аркади. Цей подвійний прохід скидається на ті проходи, які нашвидку влаштовують за допомогою рогачок біля театру, щоб стримувати “хвіст” у дні великого успіху вистави. Приймальня, розміщена в кінці величезної зали біля теперішнього ґратчастого входу до Консьєржері, колись освітлювалась душниками, але тепер проробили вікна з шибками з боку входу, і таким чином є змога наглядати за адвокатами, що радяться зі своїми клієнтами. Це нововведення було викликане тим, що гарні жінки, мовляв, надто спокушали своїх захисників. Невідомо, справді, до чого може дійти мораль!.. Ці запобіжні заходи скидаються на ті наперед складені запитальники для сповіді, які псують чисту уяву міркуванням про невідомі мерзоти. У цій же таки приймальні відбуваються побачення родичів і друзів з в’язнями, підсудними або арештантами.

Тепер зрозуміло, що таке дворик для двох сотень в’язнів Консьєржері: це їх сад, сад без дерев, без землі, без квітів, — одне слово — дворик без будь-яких додатків. Приймальня і камінь Людовика Святого, на якому розподіляються дозволені їжа і напої, становлять єдиний можливий спосіб сполучення із зовнішнім світом.

Хвилини, проведені в дворику, — єдині, коли в’язень перебуває на свіжому повітрі і в товаристві. Щоправда, в інших тюрмах в’язні збираються в майстернях для праці. Але в Консьєржері не можна нічого робити, хіба що перебуваєш у “пістолі”. Проте, тут усі розуми заклопотані драмою суду присяжних, бо в “пістоль” потрапляють тільки під час слідства або суду. Двір цей становить жахливе видовище, його не можна собі уявити, треба його хоч раз побачити.

Насамперед, близько ста підсудних чи підслідних, скупчені на площі у сорок метрів завдовжки на тридцять завширшки, аж ніяк не являють собою добірного товариства. Ці нещасні, в більшості своїй із нижчих верств, погано одягнені; обличчя їх вульгарні або огидні, бо злочинець із вищих соціальних сфер є, на щастя, дуже рідким винятком. Лихварство, фальшування або злісне банкрутство (єдині злочини, що можуть привести сюди “статечних” людей) — користуються, зрештою, привілеєм “пістолі”, і підсудний у такому разі майже ніколи не виходить зі своєї камери.

Це місце прогулянки, огороджене прекрасними й грізними чорнуватими мурами, колонадою, поділеною на камери, фортифікаційними укріпленнями з боку набережної, а з півночі — ґратчастими камерами “пістолей”, що охороняються уважними наглядачами, — це місце заповнене стадом огидних злочинців, які не довіряють один одному, — викликає смуток самим своїм розташуванням; але воно вас лякає, коли ви побачите себе в центрі уваги всіх цих поглядів, сповнених ненависті, цікавості, розпачу, коли ви побачите себе віч на віч з отими збезчещеними створіннями. Ніякої радості! Все темне, — місце і люди! Все німе — стіни і сумління! Все згубне для нещасних; вони не наважуються довіритись один одному, хіба що в разі дружби, похмурої, як каторга, що породила її. Поліція, наглядаючи за ними, отруює їм повітря, псує все, аж до потиску рук двох друзів-злочинців. Злочинець, зустрівши тут найкращого свого друга, не знає, чи не розкаявся цей останній, чи не виказав він чого-небудь, рятуючи своє життя. Ця небезпечність, це побоювання “псири” псує оту облудну свободу в дворику. На жаргоні в’язнів “псира” — це шпиг, який удає, що над ним тяжіє погана справа; спритність його, що стала прислів’ям, полягає в тому, щоб примусити вважати себе за “друга”. На жаргоні “друг” означає — заслужений злочинець, викінчений злочинець, що здавна порвав з суспільством, хоче лишатись злочинцем усе своє життя і ні за яку ціну не зраджує законів “вищої хеври”[116].

Злочин і божевілля до певної міри схожі одне на одного. Бачити в’язнів Консьєржері в дворику чи божевільних у саду якоїсь психіатричної лікарні — це однаково! І ті і ті прогулюються, уникаючи один одного, обмінюючись між собою поглядами, принаймні, дивними, іноді лютими, залежно від того, що саме спаде їм на думку, ніколи не веселими або спокійними, бо вони знають або бояться один одного. Чекання вироку, докори совісті, страх надають в’язням, що гуляють у дворику, неспокійного й розгубленого виразу божевільних. Тільки викінчені злочинці мають упевненість, схожу на спокій чесного життя, на щирість чистого сумління.

Оскільки людина з середніх класів становить тут виняткове явище, а сором примушує залишатись у своїх камерах тих, кого сюди привів злочин, то звичайні відвідувачі дворика одягнені, як люди з робітничого класу. Блуза, сорочка, плисова куртка — переважають. Цей грубий або забруднений одяг, що гармоніює з вульгарними або похмурими обличчями, з грубими манерами, хоч і дещо пом’якшеними внаслідок сумних думок, що опановують в’язнів, — все, аж до тиші цього місця, викликає жах або огиду у відвідувача, якому висока протекція дала рідку нагоду вивчати Консьєржері.

Так само, як анатомічний кабінет з восковими моделями ганебних хвороб робить приведеного туди юнака доброчесним, схиляючи його до чистого й святого кохання, так само й вигляд Консьєржері, зокрема дворика, заповненого людьми, засудженими до каторги, до страти, до якої-небудь ганебної кари, — викликає побоювання перед людським правосуддям у тих, хто не здатний боятися божого суду, голос якого гучно промовляє до сумління, і робить їх надовго чесними людьми.

В’язні гуляли в дворику, коли Жак Коллен зійшов туди; а що вони мають стати акторами вирішальної сцени в житті Дурисмерті, то не буде зайвим змалювати кілька головних постатей цього жахливого зібрання.

Тут, як скрізь, де зібрались люди, так само, як у школі — панує сила фізична і сила моральна. Отже, тут, як і на каторзі, аристократія — це карні злочинці. Той, хто ризикує головою, має першість серед усіх інших. Зрозуміло, що дворик — це школа карного права, його викладають там значно краще, ніж на площі Пантеону. Звичайний жарт полягав у тому, щоб повторювати драму суду присяжних, вибирати голову, присяжних, членів прокуратури, адвоката і провадити судовий процес. Цей жахливий фарс, звичайно, розігрується на тему якого-небудь уславленого злочину. В той час на порядку денному в суді присяжних була велика кримінальна справа — жахливе вбивство пана і пані Кротта, колишніх фермерів, батька і матері нотаріуса, що переховували в себе, як виявила ця злощасна справа, вісімсот тисяч франків золотом. Одним із винуватців цього подвійного вбивства був славетний Данпон, на прізвище Лапурай, звільнений каторжник; його протягом п’яти років не могла схопити поліція, хоч як наполегливо розшукувала, бо він мав сім чи вісім різних імен. Переодягання цього негідника були такі досконалі, що він два роки просидів у тюрмі під ім’ям Дельсука, одного зі своїх учнів, славетного злодія, який чинив злочини, що ніколи не виходили зі сфери компетенції виправного суду. З часу виходу з каторги Лапурай вчинив уже третє вбивство. Певність смертного вироку, так само як і згадане багатство Лапурая, робили його предметом жаху і захоплення серед в’язнів; жодного шага з украденого ним капіталу не могли знайти. Не зважаючи на липневі події 1830 року, ще й тепер згадується жах, викликаний в Парижі цим сміливим злочином, який можна порівняти хіба що з крадіжкою медалей з національної Бібліотеки, бо нещасна схильність нашого часу все зводити до цифр робить убивство тим разючішим, чим більша вкрадена сума.

Лапурай, маленький, сухий і худорлявий чоловічок з обличчям куниці, сорока п’яти років, одна з уславлених осіб трьох каторг, де він перебував не один раз з дев’ятнадцяти років, близько знав Жака Коллена; далі ми побачимо, чому саме. Два інші каторжники, переведені з Ла Форс до Консьєржері добу тому разом з Лапураєм, відразу визнали і примусили визнати цілий дворик похмуре владарювання “друга”, приреченого на ешафот. Один із цих каторжників, на ім’я Селер’є, на прізвище “Овернець”, “батько Ралло”, “Тачечник”, що звався в товаристві “вищої хеври” “Шовковинкою”, завдяки спритності, з якою він вислизав зі смертельної небезпеки, — був одним із колишніх довірників Дурисмерті.

Дурисмерть дуже підозрював Шовковинку в тому, що той грав подвійну роль, бувши одночасно членом ради “вищої хеври” і одним із наймитів поліції; тому саме йому він приписав свій арешт у пансіоні Воке в 1819 році. Селер’є, якого ми зватимемо Шовковинкою (так само, як Данпон зватиметься Лапураєм), обвинувачений в утечі, разом з тим був причетний до великих крадіжок, хоч і без пролиття жодної краплі крові; ці злочини мали повернути його на каторгу щонайменше на двадцять років. Другий каторжник, на ім’я Рігансон, являв, укупі зі своєю жінкою, на прізвище “Біффа”, одну з найжахливіших родин “вищої хеври”. Рігансон, що був у незгоді з правосуддям з найніжнішого віку, мав прізвище “Біффон”. Біффон був самцем Біффи, бо для “вищої хеври” нема нічого святого. Ці дикуни не поважають ні закону, ні релігії, нічого, навіть природничих наук, пародіюючи, як ми бачили, їх священну номенклатуру.

Тут треба зробити відступ, бо вихід Жака Коллена у двір, його поява серед ворогів, дуже добре підготована Бібі-Люпеном і судовим слідчим, цікаві сцени, які мали відбутись, — все це було б неймовірним і незрозумілим, без деяких пояснень щодо світу злодіїв і каторжників, його законів, звичаїв і особливо — його мови, страшна поезія якої потрібна в цій частині оповідання. Отже, насамперед кілька слів про мову шулерів, шахраїв, злодіїв і вбивць, — так зване “арго”. Література останніми часами застосувала її з таким успіхом, що не одне слово а цього чудного словника злітає з рожевих уст молодих жінок, звучить під роззолоченими стелями, звеселяє принців, які частенько визнавали, що вони вже “згоріли”. Ми повинні сказати, хоч це, можливо, здивує багатьох, що немає мови енергійнішої, колоритнішої, ніж мова цього підземного світу, який з часу виникнення імперій і столиць, роїться в льохах, у кублах, у “третьому споді” суспільства, якщо вжити цей меткий і жвавий вислів драматичного мистецтва. Хіба світ — не театр? “Третій спід” — це останній льох, зроблений під помостом Опери, де містяться машини, машиністи, рампа, привиди, сині чорти, яких виригає пекло, і т. ін.

Кожне слово цієї мови є брутальним, геніальним і жахливим образом. Штани звуться “шкери”. Не будемо цього пояснювати. На арго не кажуть “спати”, а “кімати”. Зверніть увагу, як енергійно цей вислів відтворює сон, властивий загнаній, втомленій, недовірливій тварині, що зветься злодієм, яка тільки-но відчує безпеку, падає і скочується в прірву глибокого потрібного їй сну під широкими крилами підозріння, що чатує на неї весь час. Страшний сон, подібний до сну дикого звіра, що спить і хропе, але вуха його настовбурчені з перестороги.

Все дике в цій говірці. Склади, що починають або закінчують слова, — терпкі і чудні. Жінка — це “хмара”. Яка поезія! Солома — “боський пух”. Слово “північ” відтворюється такою перифразою: “б’є дванадцять стуканців”.

Хіба це не кидає в дрож? “Прополоскати комірку” означає — “обікрасти кімнату”. Хіба можна порівняти вислів — “лягати спати” з висловом “злиняти” — змінити шкіру? Яка жвавість образів! “Грати в доміно” означає — їсти. Як їдять переслідувані люди?

А втім, арго розвивається, воно йде слідом за цивілізацією, збагачується новими висловами при кожному новому винаході. Картоплю, створену і розповсюджену Людовиком XVI і Пармантьє, арго відразу вітає слівцем “свинячий апельсин”. Тільки-но було винайдено банкноти, каторга називає їх “підгарачені шуршики” — від імені Гара, касира, який їх підписує. “Шуршики”! Чи не чуєте ви шелесту шовковистого паперу? Тисячофранкова банкнота — це “шуршій”. Банкнота у п’ятсот франків — “шуршиха”. Каторжники охрестять — того й чекайте — стофранкові і двохсотфранкові банкноти яким-небудь чудним ім’ям.

У 1790 році Гільйотен[117] винайшов, в інтересах людства, майстерне механічне приладдя, що розв’язує всі проблеми страти. Негайно каторжники, колишні галерники, розглядають це механічне приладдя, поставлене на межі старого монархічного режиму і кордонах нового правосуддя; вони називають його “абатство Вхід-не-без-досади”. Вони вивчають кут, описуваний сталевим лезом, і змальовують його дію дієсловом “косити”. Коли тільки подумати, що каторга зветься “левада”, — справді, лінгвісти повинні відчути захоплення перед створенням цих жахливих “вокабулів”, як сказав би Шарль Нодьє[118].

Крім того, треба визнати за арго велику давність. В ньому одну десяту складають слова романського походження, ще одну десяту — слова старовинної гальської мови Рабле. Effenrer (проламувати), otolondrer (набридати), cabrioler (все, що робиться в кімнаті), aubert (гроші), gironde (красуня, назва річки по-провансальськи), touiliousse (кишеня) — належать до мови XIV і XV століття. Слово affe — замість “життя” — найстародавніше. Турбувати affe — створює слово afres (“жах”) — звідки affreux (жахливий) — буквально це означає “те, що турбує життя” тощо.

Принаймні, сто слів з арго належать до мови Панурга, який в творі Рабле символізує народ, адже це слово складено з двох грецьких слів, що означають укупі: “той, хто все робить”. Наука змінює обличчя цивілізації залізницями, а арго вже назвало їх “жива каталка”.

Назва голови, коли вона ще на плечах, — “сорбонна” — свідчить про стародавнє джерело цієї мови, про яку згадується в найдавніших романістів, як Сервантес, як італійські новелісти і Аретіно. Дійсно, завжди “хмара” — героїня стількох старих романів, була покровителькою, подругою, втіхою для шулера, злодія, грабіжника, шахрая, торбохвата.

Проституція і злодійство це дві форми — чоловіча і жіноча — протесту природного стану проти соціального. Тому філософи, сучасні новатори-гуманісти, за якими слідом ідуть комуністи й фур’єристи, приходять несвідомо для себе до двох висновків: проституція і злодійство. Злодій не ставить під сумнів у софістичних книгах власність, спадковість, соціальні гарантії; він їх просто скасовує. Для нього злодіячити — означає вступати у володіння своїм майном. Він не заперечує шлюбу, не обвинувачує його, не вимагає в друкованих утопіях тієї взаємної згоди, тієї близької спорідненості душ, якої не можна узагальнювати. Він завзято кохається, і молот необхідності безперервно склепує ланки цього любовного зв’язку. Сучасні новатори пишуть нудні, тягучі і туманні теорії або філантропічні романи; а злодій діє на практиці. Він яскравий, як факт, логічний, як удар кулаком. А який стиль!..

Ще одне спостереження. Світ повій, злодіїв і вбивць, каторги і тюрми становить населення в приблизно шістдесят-вісімдесят тисяч осіб жіночої й чоловічої статі. Не можна нехтувати цим світом, змальовуючи наші звичаї, відтворюючи в літературі наш соціальний лад. Правосуддя, жандармерія і поліція мають майже таку саму кількість службовців — хіба це не дивно? Цей антагонізм людей, з яких одні втікають, другі шукають, становить величезний поєдинок, надзвичайно драматичний, змальований у цьому етюді. З крадіжками і продажем публічних жінок справа стоїть так само, як з театром, поліцією, духовенством і жандармерією. Ці шість професій накладають на людину незгладимі риси. Вона вже не може бути нічим іншим. Стигмати божественного служителя церкви так само непорушні, як і стигмати військового. Так само стоїть справа і з іншими професіями, що становлять могутню опозицію, протистоять цивілізації. Ці разючі ознаки — дивні, своєрідні, специфічні — дуже легко дозволяють впізнати публічну дівку і злодія, вбивцю і звільненого каторжника, що ці останні для своїх ворогів, — шпига і жандарма, — те саме, що й дичина для мисливця; вони мають на собі непохибні ознаки поведінки, манери, кольору обличчя, поглядів, барв, пахощів, взагалі — “властивостей”. Звідси — ота глибока наука переодягання у знаменитостей каторги.

Ще одне слово про конституцію цього світу, який стає таким загрозливим через скасування тавра, пом’якшення кар і безглузду поблажливість присяжних. Справді, через двадцять років Париж буде оточений армією в сорок тисяч звільнених каторжників, бо департамент Сени з його півторамільйонним населенням, — це єдине місце у Франції, де ці нещасні можуть ховатись. Для них Париж — те саме, що для диких звірів відвічний ліс.

“Вища хевра”, що є для цього світу власним Сен-Жерменським передмістям, власною аристократією, перетворилась у 1816 році, внаслідок замирення, яке поставило під запитання стільки існувань, на асоціацію так званих “великих фананделів”, де об’єднались найуславленіші ватажки банд і кілька відважних людей, що не мали на той час ніяких засобів для існування. Слово “фананделі” означає водночас — брати, друзі, товариші. Всі злодії, каторжанки, в’язні — фананделі. Понад двадцять років великі фананделі — вершки “вищої хеври” були касаційним судом, академією, палатою перів цього народу. Всі великі фананделі мали свої приватні гроші, спільні капітали і своєрідний побут. Вони були зобов’язані взаємно допомагати один одному в скруті, всі вони знали один одного. Не зважаючи на всякі хитрощі і спокуси поліції, всі вони мали власну хартію, власні паролі і перепустки.

Ці герцоги й пери каторги складали з 1815 по 1819 рік уславлене товариство “Десяти тисяч” (див. “Батько Горіо”) назване так за договором, за яким не дозволялось ніколи розпочинати справи менші ніж на десять тисяч здобичі. Саме останнього часу, в 1829 і 1830 роках, виходили з друку мемуари, де одна зі славетних осіб кримінальної поліції зазначала склад цього товариства та імена його членів. З жахом побачили там армію обдарованих людей — чоловіків і жінок, але таку грізну, таку спритну, часто таку щасливу, що п’ятдесяти- і шістдесятирічні злодії на зразок Пастуреля, Коллонжа, Шімо, відзначені там, як такі, що з дитинства бунтують проти суспільства! Як безсилля правосуддя виявляється в існуванні таких старих злодіїв!

Жак Коллен був скарбником не тільки товариства “Десяти тисяч”, а й “великих фананделів”, героїв каторги. За словами компетентних авторитетів, каторжники завжди мали капітали. Ця дивна річ зрозуміла. Ніколи, крім виняткових випадків, украдених грошей не знаходять. Засуджені, не маючи змоги щось узяти з собою на каторгу, змушені довіряти дієспроможності інших, доручаючи їм свої гроші, як у суспільстві їх довіряють банківській конторі.

Бібі-Люпен, що протягом десяти років був начальником карного розшуку, спочатку належав до аристократії великих фананделів. Його зрада постала внаслідок ураженого самолюбства: він бачив, що Дурисмерть скрізь переважав його видатним розумом і великою силою. Звідси — постійна ненависть цього уславленого начальника кримінальної поліції до Жака Коллена. Звідси також походили певні угоди між Бібі-Люпеном та його колишніми товаришами, що привертали увагу судових службовців.

Отже, в своєму бажанні помститись, якому судовий слідчий дав повну волю заради потреби встановити особу Жака Коллена, начальник кримінальної поліції дуже влучно дібрав помічників, кинувши на лжеіспанця Лапурая, Шовковинку і Біффона, бо Лапурай належав до “Десяти тисяч”, так само, як і Шовковинка, а Біффон був великим фананделем.

Біффа, ця грізна “хмара” Біффона, яка й досі ховалась від усіх розшуків поліції завдяки своїм переодяганням на статечну жінку, — була на волі. Ця жінка, що прекрасно вміє вдавати маркізу, баронесу, графиню, має екіпаж і слуг. Цей своєрідний Жак Коллен в спідниці — єдина жінка, яку можна порівняти з Азією, правою рукою Жака Коллена. Дійсно, кожний герой каторги мав помічницю — віддану жінку. Судові літописи, таємні хроніки палацу правосуддя розкажуть вам про це: ніяке пристрасне кохання чесної жінки, навіть кохання святенниці до свого духівника, не може перевершити відданості коханки, яка поділяє небезпеку великих злочинців.

Пристрасне кохання майже завжди є в цих людей первісною причиною їх відважних злочинів, їх убивств. Надмірне кохання, що, “органічно” (як кажуть лікарі) тягне їх до жінки, забирає всі моральні і фізичні сили цих енергійних людей. Звідси неробство, що поглинає дні, бо надмірність у коханні вимагає відпочинку і їжі, яка відновлює сили. Звідси — ненависть до всякої праці, ненависть, яка змушує цих людей вдаватись до швидких способів добування грошей. І все ж потреба жити, і добре жити, — ніщо порівняно з марнотратством заради дівки; ці щедрі Медори[119] бажають обдарувати її дорогоцінностями, вбранням; вона — завжди ласунка — полюбляє добрі страви. Дівка хоче мати шаль, коханець її краде, і жінка бачить у цьому доказ кохання! Саме так ідуть на злодійство, яке довелося б визнати за майже природне почуття в людини, якби розглянути людське серце в лупу. Крадіжка веде до вбивства, а вбивство поступово веде коханця на ешафот.

Коли вірити медичному факультетові, фізичне і розбещене кохання є джерелом семи десятих злочинів. Зрештою, завжди можна знайти доказ цього — разючий і наочний — при розтині страченої людини. Отже, ці потворні коханці, страховища людського суспільства, заслуговують обожнювання своїх коханок. Саме через цю жіночу відданість, що вірно чекає біля дверей тюрми, завжди дбає про те, щоб обманути хитрість слідчого, через цю непідкупну зберігачку найтемніших таємниць — стільки процесів стають заплутаними, незрозумілими. В цьому сила і разом з тим і слабкість злочинця. Мовою дівок — “бути чесною” означає нічим не зраджувати законів цієї відданості, віддати всі свої гроші чоловікові, що “згорів” (ув’язненому), дбати про його добро, бути йому вірною в усьому, вживати ради нього всяких заходів. Найжорстокіша зневага, яку одна дівка може кинути у збезчещене обличчя другої — це обвинувачення в зраді “згорілого” (ув’язненого) коханця. У такому разі на дівку дивляться, як на безсердечну жінку!

Лапурай, як ми побачимо далі, палко кохав одну жінку. Шовковинка, егоїст-філософ, який крав, щоб створити собі майбутнє, дуже скидався на Паккара, фанатичного прибічника Жака Коллена, який утік разом з Прюданс Серв’єн, маючи на двох сімсот п’ятдесят тисяч франків. Він ні до кого не мав ніжних почуттів, зневажав жінок і любив тільки самого Шовковинку. Що ж до Біффона, то він дістав, як ми знаємо, своє прізвище через свої ніжні почуття до Біффи. І всі ці три славетні особи “хеври” мали свої рахунки з Жаком Колленом, і рахунки досить заплутані.

Тільки скарбник знав, скільки членів товариства було в живих, які були капітали кожного. Смертність, характерна для цих вкладників, входила в розрахунки Дурисмерті, коли він вирішує “свиснути грошву” на користь Люсьєна. Ховаючись від уваги своїх товаришів і від поліції протягом дев’яти років, Жак Коллен був майже певен, що він дістав спадщину (згідно з законами хартії великих фананделів) від двох третин своїх вкладників. Хіба не міг він, крім того, послатись на сплату вже “скошеним” фананделям? Зрештою, начальник великих фананделів був вільний від будь-якого контролю. З необхідності йому довіряли абсолютно, бо життя диких тварин, яке провадять каторжники, вимагало найвищої делікатності порядних людей в їх власному середовищі. За розтрачені сто тисяч екю Жак Коллен тоді, мабуть, міг би розплатитись якоюсь сотнею тисяч франків. На той час, — як ми бачили, — Лапураєві, одному з кредиторів Жака Коллена, лишалось жити тільки три місяці. Забезпечений сумою, що значно перевищувала ту, яку зберігав його ватажок, Лапурай, очевидно, мав бути досить погодливим.

Однією з непохибних ознак, за якими начальники тюрми та їх агенти, поліція та її помічники, і навіть судові слідчі впізнають “поворотних коней”, тобто тих, хто вже їв “гургани” (сорт бобів, призначених каторжникам на харчі), — це їх звичка до тюрми; рецидивісти, природна річ, знають її звичаї; вони в себе дома, і ні з чого не дивуються.

Тому Жак Коллен, стежачи за собою, до цього часу прекрасно грав свою роль невинної і чужої людини — як у Ла Форс, так і в Консьєржері. Але, прибитий стражданням, пригнічений своєю подвійною смертю, — бо за цю фатальну ніч він двічі вмер, — він знову став Жаком Колленом. Наглядач був вражений, що іспанському священикові не доводилось показувати, як пройти в дворик. Цей досконалий актор забув свою роль, він спустився крученими сходами башти Бонбек, як постійний мешканець Консьєржері.

“Бібі-Люпен має рацію, — сказав сам до себе наглядач, — це — “поворотний кінь”, це — Жак Коллен.”

У ту хвилину, як Дурисмерть з’явився, немов у рамі, в дверях башти, в’язні, скінчивши купівлю біля кам’яного стола, так званого стола Людовика Святого, розійшлися по дворику, дуже тісному для них; отже, нового арештанта помітили всі зразу, з тим більшою швидкістю, що нема нічого такого точного, як погляд в’язнів: у дворику вони всі перебувають, немов павук у центрі свого павутиння.

Це порівняння — математично точне, бо, оскільки погляд скрізь натикається на високі і чорні стіни, арештант, навіть не дивлячись, завжди бачить двері, крізь які входять наглядачі, вікна приймальні і сходів башти Бонбек, єдині виходи в дворику. При тій глибокій ізоляції, в якій підсудний перебуває, він у всьому бачить подію, всім цікавиться, його нудьга, яку можна порівняти з нудьгою тигра в зоологічному саду, збільшує в десять разів силу його уваги.

Не зайвим буде визначити, що Жак Коллен, одягнений, як священик, що не дбає про костюм, носив чорні штани, чорні панчохи, черевики зі срібними пряжками, чорний жилет і темно-коричневий сюртук певного крою, який завжди, при всякій роботі, виказує священика, особливо коли ці ознаки поєднуються з характерно підстриженим волоссям. Жак Коллен носив перуку надзвичайно церковного вигляду і добірної природності.

— Диви, диви! — сказав Лапурай Біффонові, — погана прикмета! “Кабан” (священик)! Як він сюди потрапив!

— Це одна з їх штук, — “зухер” (шпиг) нової породи, — відповів Шовковинка. — Це якийсь переодягнений “петлев’яз” (колишня кінна сторожа), — прийшов сюди зайнятись комерцією.

Жандарм на “арго” має різні назви: коли він переслідує злодія, це — “петлев’яз”; коли він його ескортує, це — “гревська ластівка”; коли веде його на ешафот, це — “гусар гільйотини”.

Щоб закінчити опис дворика, треба, мабуть, у кількох словах змалювати двох інших фананделів.

Селер’є, він же “Овернець”, він же “Татусь Ралло”, він же “Тачечник”, нарешті “Шовковинка” (він мав тридцять імен і стільки ж паспортів) буде далі називатись тільки цим останнім прізвищем, єдиним, яке йому давали у “вищій хеврі”.

Цей глибокодумний філософ, що побачив у лжесвященикові жандарма, був чолов’яга п’яти футів чотирьох дюймів зросту, всі мускули в нього надзвичайно випинались. Під величезним черепом блимали маленькі оченята, вкриті, як у хижого птаха, сірими, матовими твердими повіками. З першого погляду він нагадував вовка шириною своїх щелеп, різко окреслених і виразних; але жорстокість, виявлена цією подібністю, врівноважувалась хитрістю, жвавістю його рис, хоч і подзьобаних віспинами. Різко окреслений край кожного шраму був немов одухотворений. У кожному світився глум. Життя злочинців, невідривно пов’язане з голодом і спрагою, ночівлями на набережних, на березі, на мостах і на вулицях, з оргіями, коли святкують перемогу міцними напоями, наклало на це обличчя немов шар лаку. Якби Шовковинка показався в своєму природному вигляді, поліційний агент, жандарм впізнав би свою дичину за тридцять кроків; але він дорівнювався Жакові Коллену в умінні гримуватись і переодягатись. У цю хвилину Шовковинка, нехтуючи костюмом, як великі актори, що дбають про одяг тільки на сцені, був одягнений у щось подібне до мисливської куртки з обірваними ґудзиками і подертими петлями, крізь які було видно білу підкладку, поганенькі зелені туфлі, нанкові штани, що стали сіруватими; а на голові в нього був картуз без козирка, підв’язаний старим півшовковим шарфом, подертим і вицвілим.

Біффон являв цілковиту протилежність Шовковинки. Цей славнозвісний злодій, невеличкий на зріст, жирний, товстий, рухливий, з блідим обличчям, із запалими чорними очима, з кривими ногами, одягнений як кухар, лякав своїм обличчям, позначеним усіма характерними ознаками хижого звіра.

Шовковинка і Біффон залицялись до Лапурая, що не мав уже ніякої надії. Цей убивця-рецидивіст знав, що не мине й чотирьох місяців, як відбудеться над ним суд, вирок і страта. Тому Шовковинка і Біффон, “друзі” Лапурая, називали його не інакше, як “канонік”, тобто “канонік абатства Вхід-не-без-досади”. Легко можна зрозуміти, чому саме Шовковинка і Біффон так улещували Лапурая. Лапурай десь заховав двісті п’ятдесят тисяч франків золотом, свою частку здобичі, заробленої в “подружжя Кротта”, як каже обвинувальний акт. Яку розкішну спадщину може він залишити двом фананделям, хоч ці колишні каторжники й мали повернутись через кілька днів на каторгу.

Біффонові і Шовковинці за кваліфіковані крадіжки (тобто з обтяжливими обставинами) загрожував вирок на п’ятнадцять років каторги, з додатком десяти років попереднього строку, самовільно перерваного ними. Таким чином, хоч вони мали відбути — один двадцять два, а другий двадцять шість років каторжних робіт, обидва сподівались утекти і розшукати золоту купу Лапурая. Проте, “десятитисячник” зберігав свою таємницю, бо не вважав за потрібне розкривати її, поки не буде засуджений. Належачи до найвищої аристократії каторги, він нічого не виказав про своїх співучасників. Характер його був відомий. Пан Попіно, слідчий у цій жахливій справі, не міг нічого добитись від нього.

Цей грізний тріумвірат стояв у глибині дворика, тобто під вікнами пістолей. Шовковинка закінчував інструктувати юнака, який вскочив уперше і, бувши певний, що його засудять на десять років каторжних робіт, довідувався про різні “левади”.

— Так от, хлопче, — казав повчальним тоном Шовковинка в ту хвилину, коли з’явився Жак Коллен, — різниця між Брестом, Тулоном і Рошфором ось яка...

— А ну, “бувалий”, — сказав з цікавістю новака якийсь молодий чоловік.

Цей юнак з доброї родини, над яким тяжіло обвинувачення у фальшуванні, вийшов з пістолі, суміжної з тією, де був Люсьєн.

— Синочку, — провадив Шовковинка, — в Бресті ти можеш бути певен, що за третім разом витягнеш ложкою з казана “гурганів”. У Тулоні — матимеш їх тільки за п’ятим разом, а в Рошфорі ніколи не впіймаєш, хіба що ти “бувалий”.

Сказавши це, глибокодумний філософ пішов за Лапураєм і Біффоном, що, дуже заінтриговані “кабаном”, попростували по дворику назустріч Жакові Коллену, який ішов, прибитий своїм стражданням. Заглибившись у свої думки — думки розвінчаного імператора, — Дурисмерть не помічав, що він є центром загальної уваги, об’єктом усіх поглядів, і рухався повільно, дивлячись на фатальне вікно, на якому повісився Люсьєн де Рюбампре. Жоден з в’язнів не знав про цю подію, бо сусід Люсьєна, молодий фальшувальник, нічого про це не сказав з причин, про які ми скоро дізнаємось. Троє фананделів стали в ряд, щоб загородити дорогу священикові.

— Це не “кабан” — сказав Лапурай до Шовковинки, — це “поворотний кінь”. Дивись, як він волочить праву!

Треба пояснити тут, — бо не всім читачам траплялося коли-небудь відвідати каторгу, — що кожний каторжник спарований ланцюгом з другим (завжди молодий вкупі зі старим). Вага цього ланцюга, приклепаного до кільця над щиколоткою, така, що через рік у каторжника утворюється довічна неправильність ходи. Примушений напружувати одну ногу більше ніж другу, щоб тягти оцю “ручку” (так звуться на каторзі кайдани), — засуджений назавжди засвоює звичку до такого зусилля. Пізніше, коли він не носить уже кайданів, з цим приладдям буває те ж саме, що й з відтятими ногами, від яких ампутований завжди страждає. Каторжник завжди відчуває “ручку”, він ніколи не може позбутися цього тиску в ході: мовою поліції, “він волочить праву”. Ця ознака, відома серед каторжників так само, як і серед поліцейських агентів, хоч і не дає змоги остаточно впізнати товариша, але все ж сприяє цьому.

У Дурисмерті, який утік уже вісім років тому, цей рух був значно ослаблений, але поринувши в думки, він ішов так повільно й урочисто, що хоч який малопомітний був цей дефект ходи, він мусив упасти в око такому досвідченому спостерігачеві, як Лапурай. Зрештою, зрозуміло, що каторжники, перебуваючи на каторзі завжди вкупі і не маючи інших об’єктів для спостереження, настільки вивчають вигляд своїх товаришів, що знають певні звички, непомітні для їх постійних ворогів: шпигів, жандармів і поліцейських комісарів. Ось чому каторжник, надісланий на парад легіону Сени, впізнав по своєрідному сіпанню щелепних м’язів лівої щоки підполковника цього загону — славнозвісного Коньяра, і той був заарештований, бо, не зважаючи на впевненість Бібі-Люпена, поліція не наважувалась повірити в тотожність графа Понті де Сент-Елен і Коньяра.

— Це наш “маза” (хазяїн), — сказав Шовковинка, зустрівши неуважний погляд Жака Коллена, — погляд, який кидає людина, що поринула в прірву розпачу, на все, що її оточує.

— Заприсягаюсь, що це Дурисмерть! Певна річ! — сказав, потираючи руки, Біффон. — О! Його зріст, його плечі, але що він зробив? Він не схожий на самого себе.

— О! Розумію, — сказав Шовковинка, — в нього є план. Він хоче побачити свою “тітку”, яку скоро мають скарати.

Щоб дати хоч невиразне уявлення про особу, яку в’язні, “фараони” й наглядачі називають “тіткою”, досить буде навести прекрасне слівце начальника однієї з центральних в’язниць, сказане ним покійному лордові Дергему, що відвідав під час свого перебування в Парижі всі тюрми. Цей лорд, цікавлячись усіма подробицями французького правосуддя, навіть наказав покійному Сансонові, катові, устаткувати механізм і попросив, щоб при ньому стратили живе теля, бо хотів мати уяву про дію машини, прославленої французькою революцією.

Начальник, показавши тюрму, дворики, майстерні, камери тощо, тицьнув пальцем на якесь приміщення з жестом огиди. — Сюди я не поведу вашу милість, — сказав він, — бо це відділ “тіток”... — Ао! — сказав лорд Цергель, — а це ж що таке? — Це третя стать, мілорд.

— Теодора мають “угробити”, — сказав Лапурай, — гарний хлопець! Яка рука! Яка сміливість! Яка втрата для суспільства!

— Так, Теодор Кальві “хряпає” (їсть) свій останній шматочок, — сказав Біффон. — Ах, його “хмари” повинні таки дуже добре “покліпати очима” по ньому, бо цю шельмівську дитину кохали.

— Так оце ти, старигане? — сказав Лапурай Жакові Коллену.

І разом з двома своїми супутниками, що йшли з ним під руку, він загородив новоприбулому дорогу.

— О! “Маза”, ти, значить, зробився “кабаном”? — додав Лапурай.

— Кажуть, що ти “засуслив филипчики” (привласнив наші золоті)? — провадив. Біффон з погрозливим виразом.

— Ти нам “гнатимеш саргу” (даси нам грошей)? — спитав Шовковинка.

Ці три запитання вибухнули, як постріл із пістоля.

— Не жартуйте з бідним священиком, якого примістили сюди помилково, — машинально відповів Жак Коллен, відразу впізнавши своїх трьох товаришів.

— Ну, якщо “хайло” не його, так “дзвоник” той самий, — сказав Лапурай, поклавши руку Жакові Коллену на плече.

Цей жест і вигляд його трьох товаришів раптом витягли “мазу” з його прострації і повернули йому почуття реального життя, бо протягом цієї фатальної ночі він блукав у безкраїх духовних світах почуттів, шукаючи там нових шляхів.

— “Не рубай рагу на мазу” (не збуджуй підозр проти хазяїна), — тихенько сказав Жак Коллен глухим і загрозливим голосом, що дуже нагадував рикання лева. — “Загрібайло” (поліцейський) тут, хай він “наскочить на міст” (впіймається). Я граю “штуковину” (комедію) для “фананделя в тісній дірі” (товариша в скруті).

Це було сказано зі зворушливістю священика, що намагається навернути нещасних, і супроводилось поглядом, яким Жак Коллен обвів дворик, побачив під аркадами наглядачів і глузливо показав їх трьом товаришам.

— Чи тут немає “зухерів”? “Запаліть лупетки й принюхайтесь” (дивіться і помічайте). “Не капайте на мене, бережімо роззявину, врукавичте мене в кабана” (не визнавайте мене, будьмо обережні, і поводьтесь зо мною як зі священиком), або я “розчереплю” вас, ваших “хмар” і вашу “саргу” (я розорю і вас, і ваших жінок, і ваші капітали).

— “Філониш з наськими” (ти, значить, не довіряєш нам)? — спитав Шовковинка. — Ти прийшов, щоб “вивудити тітку” (врятувати друга)?

— Мадлена “прибрана під вільхову поперечку” (готова для Гревської площі), — сказав Лапурай.

— Теодор! — сказав Жак Коллен, ледве не підскочивши, ледве не скрикнувши.

Це був останній удар для цього розбитого велетня.

— Його “пришиють”, — повторив Лапурай, — він уже два місяці “запакований для пасажу” (засуджений до страти).

Жак Коллен відчув раптову млость, коліна його підітнулись; троє його товаришів підтримали його, але він не втратив духу і склав руки, набувши зажуреного виразу. Лапурай і Біффон шанобливо підтримали святотатця Дурисмерть, тим часом як Шовковинка побіг до наглядача, що вартував біля ґратчастого входу до приймальні.

— Цей поважний священик хотів би сісти, дайте стілець для нього.

Отже, справа, задумана Бібі-Люпеном, не вдалася. Дурисмерть, так само, як Наполеон, впізнаний своїми солдатами, досяг поваги і покори від трьох каторжників. Для цього досить було двох слів. Ці два слова були: ваші жінки і ваші гроші — “хмари і сарга” — все те, до чого сходять справжні прихильності людини. Ця загроза була для трьох каторжників знаком найвищої влади, бо “маза”, очевидно, досі тримав у руках їх статки. Все ще могутній, на волі, їх “маза” не зрадив їх, як казали дволичні друзі; крім того, цікавість трьох каторжників була збуджена уславленою спритністю і вмілістю їх шефа, бо в тюрмі цікавість стає єдиним збудником для цих зів’ялих душ. Зрештою, сміливе переодягання Жака Коллена, яке він зберіг навіть під засувками Консьєржері, запаморочило трьох злочинців.

— Бувши в секретній чотири дні, я не знав, що Теодор так близько до “абатства”... — сказав Жак Коллен. — Я прийшов, щоб урятувати одного бідного хлопця, який повісився там учора о четвертій, аж ось переді мною нове лихо: немає більше тузів у моїй грі...

— Бідний маза! — сказав Шовковинка.

— Ах, “булочник” (чорт) покидає мене! — скрикнув Жак Коллен, вириваючись з рук своїх товаришів і підводячись з грізним виглядом. — Буває така хвилина, коли світ перемагає нашого брата, і мішок (палац правосуддя) нарешті нас поглинає.

Начальник тюрми, повідомлений про непритомність іспанського священика, сам прийшов у дворик, щоб стежити за ним. Він посадив його на стілець проти сонця, розглядаючи все з тією грізною пронизливістю, що зростає час від часу при виконанні подібних обов’язків, ховаючись під видимою байдужістю.

— Ах, боже ж мій! — сказав Жак Коллен. — Бути змішаним з такими людьми, з покидьками суспільства, злочинцями, вбивцями... Але Бог не покине свого слугу. Любий пане начальнику, я відзначу своє перебування тут актами милосердя, які залишать пам’ять по собі. Я наверну цих нещасних, вони взнають, що в них є душа, що їх чекає вічне життя, що, втративши все на землі, вони ще можуть завоювати небо, небо, яке належатиме їм ціною справжнього, щирого каяття.

Цю промову, виголошену з євангелічною зворушеністю, почули двадцять-тридцять в’язнів, що прибігли і скупчились позаду трьох грізних каторжників, які стримували цікавих на відстані трьох футів своїми лютими поглядами.

— Цього ми таки послухали б, пане Го, — сказав грізний Лапурай.

— Мені казали, — провадив Жак Коллен, біля якого стояв пан Го, — що в цій тюрмі є засуджений до страти?

— Цієї хвилини йому читають відмову в касації, — сказав пан Го.

— Я не знаю, що це означає? — наївно спитав Жак Коллен, дивлячись навколо себе.

— Господи! Який ж він “дядя сарай” (простак), — сказав юначок, що раніш розпитував Шовковинку про найкращі “гургани” на “леваді”.

— Ну, так сьогодні чи завтра його “скосять”, — сказав один із арештантів.

— Скосять? — спитав Жак Коллен, з такою необізнаністю і невинністю, що вразив і захопив трьох фананделів.

— Їхньою мовою, — відповів начальник, — це означає виконання смертної кари. Якщо секретар читає відмовлення в касації, кат, очевидно, зараз отримає наказ про виконання. Нещасний весь час відмовлявся від допомоги релігії...

— Ах, пане начальнику, це душа, яку треба врятувати!.. — скрикнув Жак Коллен.

Святий отець склав руки з виразом коханця в розпачі, але уважному начальникові це видалось наслідком релігійного пориву.

— Ах, пане, — провадив Дурисмерть, — дозвольте мені довести вам, хто я і що я можу, дозвольте мені допомогти каяттю розквітнути в цьому зачерствілому серці. Бог дарував мені здатність говорити такі слова, що викликають великі зміни. Я розбиваю серця, я їх розкриваю... Чого ви боїтесь? Накажіть жандармам, сторожам, кому хочете, супроводити мене.

— Подивлюсь, чи дозволить вам тюремний духівник замінити його, — сказав пан Го.

І начальник пішов, вражений цілком байдужим, хоч і зацікавленим виразом, з яким каторжники і в’язні дивились на цього священика, чий євангельський голос надавав чарівливості його напівіспанській, напівфранцузькій перекрученій мові.

— Як ви сюди потрапили, пане абат? — спитав Жака Коллена юний співрозмовник Шовковинки.

— О! Внаслідок помилки, — відповів Жак Коллен, оглядаючи юнака з голови до ніг. — Мене знайшли в домі однієї куртизанки, яку обікрали після її смерті. Вже встановлено, що вона сама заподіяла собі смерть, а винуватці крадіжки, очевидно, слуги, ще не арештовані.

— А той юнак повісився внаслідок цієї крадіжки?

— Бідолашний хлопчик, очевидно, не міг перенести думки, що його буде зганьблено несправедливим ув’язненням, — відповів Дурисмерть, підводячи очі до неба.

— Так, — сказав юнак, — його саме збиралися звільнити, коли він заподіяв собі смерть. Ото випадковість!

— Тільки у невинних уява така вразлива, — сказав Жак Коллен. — Зауважте, що крадіжка відбулася на шкоду йому самому.

— А про скільки йдеться? — спитав глибокодумний і хитрий Шовковинка.

— Про сімсот п’ятдесят тисяч франків, — тихесенько відповів Жак Коллен.

Троє каторжників перезирнулись між собою і відійшли від групи, яку всі в’язні утворили навколо удаваного служителя церкви.

— Це він “прополоскав глиб” (льох) у дівки! — сказав Шовковинка на вухо Біффонові. — Нас хотіли “взяти на бога” (залякати) за ваші “кругляки” (монети в стосі).

— Він завжди буде “мазою” великих фананделів, — відповів Лапурай. — Наша “сарга” (гроші) не “посміхнулась” (вилетіла з рук).

Лапурай, шукаючи чоловіка, якому можна довіритись, був зацікавлений в тому, щоб знайти чесну людину в особі Жака Коллена. А в тюрмі люди з особливою силою вірять у те, на що сподіваються.

— Закладаюсь, що він “обсвистить мушкетера” (перехитрує начальника тюрми) і “вивудить тітку” (врятує свого друга), — сказав Шовковинка.

— Якщо він цього доб’ється, я не буду вважати його цілком за “мега” (бога), проте, значить, він справді, як кажуть, “подимив з будочником” (викурив люльку з чортом).

— Ти чув, як він скрикнув “булочник покидає мене”, — зауважив Шовковинка.

— Ах! — скрикнув Лапурай, — якби він схотів “вивудити мою сорбонну” (врятувати мою голову), ото б я “грубо” (добре) зажив з моїм “кусом сарги” (часткою грошей) і моїми “засипаними рудими” (украденим золотом, тільки що схованим).

— Держись його “кулі” (виконуй його вказівки), — сказав Шовковинка.

— “Задаєшся” (смієшся)? — спитав Лапурай, дивлячись на свого фананделя.

— Який з тебе “дядя сарай” (простак)! — тебе “запакували для пасажу” (засудили до страти). Отже, тобі немає вже чого іншого “викомарювати” (немає іншого виходу), як тільки допомогти йому, залишитись на “бабках” (ногах), “хряпати, шавати і купувати” (їсти, пити й красти), — відповів Біффон.

— Оце правильно сказано, — провадив Лапурай, — з нас ніхто “на мазу не накапає” (не зрадить його), або я берусь взяти його з собою туди, куди сам іду.

— Він так і зробить, як каже! — скрикнув Шовковинка. Навіть люди, найменш схильні симпатизувати цьому дивному товариству, можуть уявити собі душевний стан Жака Коллена; він перебуває між трупом кумира, якому поклонявся протягом п’яти нічних годин, і близькою смертю старого свого товариша по кайданах, майбутнім трупом молодого корсиканця Теодора. Щоб тільки побачити цього нещасного, йому треба було виявити надзвичайну спритність; але врятувати його, — це було чудо! А він уже думав про це.

Щоб зрозуміти те, що збирався спробувати Жак Коллен, зазначимо тут, що вбивці, злодії, всі ті, хто населяє каторгу, зовсім не такі страшні, як про них думають. За дуже рідкими винятками це все боягузи, безперечно, внаслідок того безперервного страху, що стискає їм серце. Їх здібності завжди спрямовані на крадіжку, а оскільки виконання злочину вимагає застосування всіх життєвих сил, вимагає душевної активності, яка дорівнювалася б фізичній прудкості, вимагає уваги, що поглинає всі душевні сили, — вони стають безтямними у всьому, крім цих буйних напружень волі, з тієї ж причини, з якої співачка або танцюрист падають знесилені після втомлюючого танцю або одного з тих жахливих дуетів, що ними частують публіку сучасні композитори. Злочинці, справді, настільки позбавлені розуму або настільки пригнічені страхом, що стають зовсім як діти. Легковірні вкрай, вони потрапляють у найпростішу пастку. Після того, як їм пощастить у “жарі” (ділі), вони впадають у стан такої прострації, що, негайно віддавшись неминучому бешкетові, напиваються вин та лікерів і шалено кидаються в обійми своїх жінок, щоб знайти спокій у витраті всіх сил і забути свій злочин, забувши розум. В такому стані вони віддані на волю поліції. Бувши заарештовані, вони немов сліпі, і, розгубившись, настільки потребують надії, що вірять усьому. Отже, немає такої нісенітниці, в якій їх не можна було б переконати. Приклад покаже, до чого доходить дурість “згорілого” злочинця. Бібі-Люпен недавно добився признання від дев’ятнадцятирічного вбивці, переконавши його, що неповнолітніх ніколи не карають на смерть. Коли цього хлопця перевели в Консьєржері для виконання вироку після відновлення в касації, цей жахливий агент прийшов до нього.

— Чи ти певен, що тобі немає двадцяти років? — спитав його.

— Так, мені тільки дев’ятнадцять в половиною, — сказав убивця, зовсім спокійний.

— Ну, то можеш не турбуватись, тобі ніколи не буде двадцяти років...

— А чому?

— Е, та тебе ж “скосять” через три дні, — відповів начальник таємної поліції.

Убивця, який навіть після вироку вірив, що неповнолітніх не страчують, осів наче збита яєшня.

Ці люди такі жорстокі через потребу усувати свідків, бо вони вбивають тільки для того, щоб позбутись доказів (це один із мотивів для оборонців скасування смертної кари), ці велетні спритності і моторності, у яких рухи руки, меткість погляду, всі почуття розвинені, як у дикунів, стають героями злочинства тільки на арені своїх подвигів. Коли злочин здійснено, для них починаються не тільки труднощі — бо вони так само спантеличені потребою сховати здобуте крадіжкою, як раніше були пригнічені злиднями, — вони ще й знесилені, немов породілля після пологів. Страшенно енергійні в своїх намірах, після удачі вони стають, немов діти. Коротше кажучи, це природа диких звірів, яких легко вбити, коли вони ситі. В тюрмі ці дивні люди бувають людьми через потайність і прикидання і піддаються тільки в останню хвилину, коли їх розтрощили, зморили довгим ув’язненням.

Тепер зрозуміло, яким чином троє каторжників, замість губити свого “мазу”, задумали врятувати його; вони милувались ним, підозрюючи, що він володів вкраденими сімомастами п’ятдесятьма тисячами франків, бо бачили його спокійним за замками Консьєржері і вірили, що він здатний допомогти їм.

Залишивши лжеіспанця, пан Го повернувся крізь приймальню до своєї канцелярії і пішов по Бібі-Люпена, який протягом двадцяти хвилин з того часу, коли Жак Коллен вийшов з камери, спостерігав усе крізь вічко, притулившись до одного з вікон, що виходили в дворик.

— Ніхто з них не впізнав його, — сказав пан Го, — і Наполітас, що стежить за всіма ними, нічого не чув. Бідолашний священик, такий пригнічений цієї ночі, не сказав ні слова, яке дозволило б гадати, що його сутана ховає Жака Коллена.

— Це доводить, що він добре знає тюрми, — відповів начальник таємної поліції.

Наполітас, секретар Бібі-Люпена, невідомий нікому з ув’язнених на цей час у Консьєржері, грав там роль синка з доброї родини, обвинуваченого у фальшуванні.

— Зрештою він просить дозволу сповідати засудженого до страти, — провадив начальник.

— Ось наш останній шанс! — скрикнув Бібі-Люпен. — Я й не подумав про це. Теодор Кальві, той корсиканець, був товаришем по кайданах цього Жака Коллена: Жак Коллен робив йому на “леваді” чудові “конопатки”.

Каторжники роблять собі щось на зразок затичок, засуваючи їх між залізним кільцем і тілом, щоб зменшити тиск “ручки” на щиколотку і на кісточку. Ці затички, зроблені з клоччя й тряпок, звуться на каторзі “конопатками”.

— Хто вартує біля засудженого? — спитав Бібі-Люпен у пана Го.

— Керла — Віроль.

— Добре, я “переодягнусь” на жандарма і буду там; я почую їх. Відповідаю за все.

— А ви не боїтесь, що коли це Жак Коллен, то він вас впізнає й задушить? — спитав начальник Консьєржері Бібі-Люпена.

— Як жандарм, я буду при шаблі, — відповів начальник, — зрештою, коли це Жак Коллен, то він нічого не зробить такого, щоб “запакуватись для пасажу”, а якщо це священик, то я в безпеці.

. — Нема чого гаяти часу, — сказав тоді пан Го. — Зараз пів на дев’яту, батько Сотлу тільки що прочитав відмову в касації, пан Сансон у залі чекає наказу прокурора.

— Так, на сьогодні викликані “вдовині гусари” (“вдова” — друге жахливе ім’я гільйотини), — відповів Бібі-Люпен. — А втім, я розумію, що генеральний прокурор вагається, бо цей хлопець весь час стверджував, що він невинний і, на мою думку, проти нього не було переконливих доказів.

— Це справжній корсиканець, — провадив пан Го, — він не сказав ні слова, встояв проти всього.

В останніх словах начальника Консьєржері до начальника таємної поліції була похмура історія засуджених до страти. Людина, яку правосуддя викреслило з числа живих, належить прокуратурі. Прокуратура має найвищу владу, вона не залежить ні від кого і ні від чого, крім свого сумління. Тюрма належить прокуратурі, вона тут — повновладна господарка. Поезія привласнила цей соціальний сюжет, що може надзвичайно вражати уяву, — “засуджений до страти”. Поезія була висока; проза не має інших джерел крім реальності, але реальність, така, як вона є, досить жахлива, щоб змагатися з ліризмом. Життя засудженого до страти, що не визнав своїх злочинів і не викрив співучасників, сповнене жахливих мук. Тут не йдеться ні про іспанські чоботи, що розтрощують ноги, ні про воду, вливану в шлунок, ні про розтягання членів за допомогою страшних машин, а про тортури підступні і, так би мовити, негативні. Прокуратура залишає засудженого на самоті, він перебуває в темряві і тиші, з “псирою”, якого він мусить стерегтись.

Багатолюбна сучасна філантропія вважає, що вона розгадала жорстокі муки ізоляції, але вона помиляється. З часу скасування тортур прокуратура, бажаючи, цілком природно, заспокоїти сумління присяжних, вже й без того занадто чутливе, вгадала, які жахливі, супроти докорів совісті, засоби дає правосуддю самотність. Самотність — це порожнеча, а душевна природа боїться її так само, як і фізична. В самотності може жити тільки геній, що сповнює її своїми думками, породженими духовним світом, або споглядач божественних творінь, бо для нього вона освітлюється небесним сяйвом, оживлюється божим подихом і голосом. Крім цих людей, таких близьких до раю, для всіх самотність — та ж сама мука, — не фізична, а моральна. Між самотністю і мукою така сама різниця, як між нервовою і хірургічною хворобою. Це — страждання, помножене на нескінченність. Тіло стикається з нескінченністю через нервову систему, а дух пробирається в нескінченність за допомогою думки. Тому в літописах паризької прокуратури таких злочинців, що не зізнались, не важко перелічити.

Це зловісне становище, що набуває величезних розмірів у деяких випадках, наприклад, у політиці, коли йдеться про династію або державу, ще матиме місце в “Людській комедії”. Тут досить буде описати кам’яну коробку, де в добу реставрації паризька прокуратура тримала засудженого до страти; це дасть уявлення про жахливі останні дні засудженого.

Перед липневою революцією в Консьєржері була (і досі є) — “камера засудженого до страти”. Ця камера прилягає до канцелярії і відокремлена від неї дуже товстим муром на сім-вісім футів завтовшки, що підтримує частину величезної “зали загублених кроків”. Входять туди першими дверима з довгого темного коридору, в якому губиться зір, коли стоїш посеред великої зали зі склепінням біля ґратчастого входу. Ця зловісна кімната освітлюється душником, захищеним дуже міцними ґратами і ледве помітним, коли входити в Консьєржері, бо він міститься в невеличкому просторі збоку від вхідних ґрат, між вікном канцелярії і квартирою канцеляриста Консьєржері, яку архітектор приладнав, наче шафу, в глибині головного двору. Подібне розташування пояснює, чому ця кімната, обнесена чотирма товстими мурами, дістала в час перебудови Консьєржері таке зловісне й похмуре призначення. Всяка спроба втекти звідси марна. Коридор, що веде до секретних камер і до жіночого відділу, закінчується навпроти пічки, біля якої завжди скупчуються жандарми і наглядачі. Душник — цей єдиний вихід назовні, — розташований на висоті дев’яти футів над підлогою, виходить на головний двір, що охороняється жандармами, які вартують біля зовнішніх воріт Консьєржері. Ніяка людська сила не може справитись з товстими стінами. Крім того, злочинця, засудженого до страти, відразу одягають у гамівну сорочку, — .одяг, що, як відомо, унеможливлює дію рук. Далі його приковують за ногу до ліжка; і, нарешті, його сторожить і йому прислуговує “псира”. Підлога в цій камері вкрита товстими кам’яними плитами, а освітлення таке слабке, що майже нічого не видно.

Не можна не відчути, входячи сюди, морозу, що проймає до кісток, навіть тепер, хоч уже шістнадцять років ця кімната стоїть порожня внаслідок того, що в Парижі сталися зміни в порядку виконання судових вироків. Уявіть собі тут злочинця віч-на-віч з докорами совісті, серед тиші і темряви — цих двох джерел жаху, — і ви запитаєте себе, хіба від цього не можна збожеволіти? Що то за організм у людей, що витримують цей режим, до якого гамівна сорочка додає нерухомість, бездіяльність!

Теодор Кальві, корсиканець, якому було на той час двадцять сім років, все ж виявив стійкість протягом двох місяців перед дією цієї темниці і перед базіканням “псири”, загорнувшись у покривало абсолютної мовчазності. Ось у чому полягала злочинна справа, за яку корсиканець дістав смертний вирок. Хоч вона й надзвичайно цікава, ми викладемо її коротенько. Неможливо робити великі відступи, наближаючись до розв’язки цієї історії, що й так затяглась і зацікавлює тільки долею Жака Коллена, цього своєрідного хребта, який своїм жахливим впливом зв’язує, так би мовити, “Батька Горіо” з “Втраченими ілюзіями”, а “Втрачені ілюзії” з цим етюдом. Уява читача, зрештою, доповнить цю темну справу, що завдала тоді багато клопоту присяжним сесії, перед якою став Теодор Кальві. Тому, коли прохання злочинця про касацію було відхилене, пан де Гранвіль цілий тиждень працював над цією справою і відкладав з дня на день наказ про страту, так йому хотілось заспокоїти присяжних, оголосивши, що на порозі смерті засуджений зізнався у своєму злочині.

Бідна вдова з Нантера жила в будинку, що стояв окремо від цього містечка, розташованого, як відомо, серед неплідної рівнини, між пагорбом Мон-Валер’єн, Сен-Жерменом, буграми Сартувіля і Аржантейля. Вона була вбита й пограбована через кілька днів після одержання своєї частки несподіваної спадщини. Ця спадщина полягала в трьох тисячах франків, дюжині столових кувертів, у золотому ланцюжку, годиннику і білизні. Замість вкласти ті три тисячі франків у Парижі, за порадою нотаріуса того покійного виноторговця, від якого вона дістала спадщину, стара жінка хотіла залишити все у себе. Насамперед, вона ніколи не бачила стільки грошей, які б їй належали, потім нікому не довіряла в будь-яких справах, як більшість простолюду і селян. Після ґрунтовного обговорення питання з нантерським виноторговцем, її родичем і родичем покійного виноторговця, вдова вирішила вкласти всю суму у довічну ренту, продати свій будинок у Нантері і переїхати в Сен-Жермен та жити по-буржуазному на проценти.

При домі, де вона жила, був досить великий сад з поганою огорожею; це був один із тих поганеньких будиночків, що їх споруджують собі дрібні землероби в околицях Парижа. Штукатурка і пісковик, надзвичайно поширені в Нантері, де територія вкрита каменоломнями з відкритою розробкою, були застосовані, як це можна бачити скрізь навколо Парижа, нашвидку і без ніякого архітектурного задуму. Це майже завжди — хижка цивілізованого дикуна. Будинок був двоповерховий з мансардами.

Каменяр, чоловік цієї старої й будівник дому, вмурував в усі вікна дуже міцні залізні прути. Вхідні двері були надзвичайно міцні. Покійний знав, що він тут сам серед поля, та ще якого поля! Його клієнтура складалася з найвидатніших паризьких мулярів. Найважливіші матеріали для свого дому, спорудженого за п’ятсот кроків від каменоломні, вів привозив на підводах, що поверталися порожняком із Парижа. Він підшукував на паризьких розламаних будівлях підходящі і дуже дешеві речі. Таким чином, вікна, ґрати, двері, віконниці, столярні вироби — все походило від дозволеного розтягання, від подарунків, зроблених йому його клієнтами, гарненько дібраних подарунків. Із двох рам, які можна було взяти, він брав кращу. Будинок з досить просторим переднім подвір’ям, де були ставні, зі сторони шляху відгороджувала стіна. Міцні ґрати служили за ворота. Крім того, в стайні були сторожові собаки, а в домі ночувала маленька собачка. За домом був садок площею приблизно з гектар.

Овдовівши, бездітна жінка каменяра жила в цьому домі з єдиною служницею. Грошима, вирученими за продаж каменоломні, сплачено борги каменяра, що вмер два роки тому. Єдиним майном у вдови був цей відлюдний будинок, де вона годувала курей і корів, продаючи яйця та молоко в Нантері. Не маючи тепер конюха, візника і робітників-каменярів, яких покійний примушував усе робити, вона вже не обробляла саду, збираючи там невеличку кількість трави і овочів, що зростають на цьому каменистому ґрунті.

Вартість будинку разом з успадкованими грошима могла скласти суму в сім-вісім тисяч франків, і жінка гадала, що вона буде щасливо жити в Сен-Жермені на сімсот-вісімсот франків довічної ренти, яку вона сподівалась одержувати зі своїх восьми тисяч франків. Вона вже кілька разів радилася з сен-жерменським нотаріусом, бо не хотіла віддати своїх грошей на довічні проценти нантерському виноторговцеві, як той просив. За таких умов, одного дня вдова Піжо та її служниця перестали виходити з дому. Ґратчасті ворота двору, вхідні двері будинку, віконниці, — все було зачинене. Через три дні судова влада, повідомлена про такий стан справи, зробила огляд. Пан Попіно, судовий слідчий, в супроводі королівського прокурора приїхав із Парижа, і було констатовано таке.

Ні на ґратчастих воротах у дворі, ні на вхідних дверях будинку не було помітно будь-яких ознак зламу. Ключ був у замку вхідних дверей з внутрішнього боку. Жоден із залізних прутів не був зламаний. Замки, віконниці, всі засуви були цілі.

На стінах — ніяких слідів, залишених злочинцями. У череп’яних димарях не було достатнього проходу, і через них злочинці не могли пройти. Та й гребінь даху не мав ніяких ознак порушення. Пройшовши з кімнати другого поверху, судові урядовці, жандарми і Бібі-Люпен побачили, що вдова Піжо задушена в своєму ліжку, а служниця — в своєму за допомогою їх власних нічних хусток. Три тисячі франків було викрадено, так само як і столові прибори та цінності. Обидва людські трупи були вже в стані розкладу, так само, як і трупи маленької собачки та великого дворового собаки. Оглянули огорожу саду, — вона ніде не була поламана. На доріжках у саду ніяких слідів. Судовий слідчий припускав, що вбивця йшов по траві, щоб не залишати слідів своїх ніг, якщо він увійшов з цього боку. Але як він міг пробратись у будинок? З боку саду над дверима були ґрати за трьома незайманими залізними прутами. І тут ключ теж був у замку з середини, так само як у вхідних дверях з боку двору.

Коли пан Попіно і Бібі-Люпен, що залишались для огляду три дні, сам королівський прокурор і бригадир нантерської варти точно встановили, що пройти в дім було неможливо, це вбивство стало жахливою загадкою, де політика і правосуддя мали зазнати поразки.

Ця драма, опублікована в “Судовій газеті”, сталася взимку 1828–29 року. Бог відав, яку цікавість збудила ця дивна пригода в Парижі: проте, Париж, пожираючи кожного ранку нові драми, забував все. Але поліція нічого не забуває. Через три місяці після цих марних розшуків, публічна жінка, за якою наглядав Бібі-Люпен у зв’язку з її марнотратством та стосунками з деякими злодіями, схотіла заставити через свою подругу дюжину столового посуду, золотий годинник і ланцюжок. Подруга відмовилась. Про подію почув Бібі-Люпен, що згадав про дюжину посуду, золотий годинник і ланцюжок, викрадені в Нантері. Негайно було попереджено всіх комісіонерів ломбарду, всіх переховувачів, а Манон-Біляву Бібі-Люпен поставив під найсуворіший догляд.

Незабаром дізнались, що Манон-Білява була шалено закохана в якогось юнака, що його ніде не бачили, бо він, мовляв, був нечутливий до всіх доказів кохання Манон-Білявої. Таємниця за таємницею. Скоро побачили й цього юнака, якого вистежили шпиги; в ньому впізнали втікача-каторжника, славнозвісного героя корсиканських вендет, красеня Теодора Кальві, прозваного “Мадленою”.

На Теодора напустили одного з тих дволичних переховувачів, що служать одночасно злодіям і поліції, і він пообіцяв Теодорові купити посуд, золотий годинник і ланцюжок. У ту хвилину, коли перекупник з пасажа Сен-Гільйом розплачувався з Теодором, переодягненим у жінку, о пів на одинадцяту вечора, поліція зробила обшук, заарештувала Теодора і захопила речі.

Негайно почалося слідство. На таких недостатніх підставах неможливо було, висловлюючись у стилі прокуратури, натягнути смертний вирок. Кальні ні в чому не суперечив сам собі. Він ні в чому не плутався: казав, що ці речі йому продала в Аржантейлі селянка, і що після того, як він купив їх у неї, чутка про вбивство в Нантері розкрила йому очі на те, як небезпечно тримати цей посуд, годинник і ланцюжок, що значилися в інвентарі, складеному після смерті паризького виноторговця, дядька вдови Піжо, і були вкрадені. Нарешті, як казав він, злидні примусили його продати ці речі, і він схотів спекатись їх за допомогою не компрометованої особи.

Більш нічого не можна було добитись від втікача-каторжника, який зумів своєю стійкістю і мовчазністю переконати правосуддя в тому, що злочин учинив нантерський виноторговець, і що саме в дружини цього торговця він купив оті компрометуючі речі. Нещасний родич удови Піжо та його дружина були заарештовані; проте, після тижневого ув’язнення і докладного допиту було встановлено, що ні чоловік, ні жінка не виходили зі своєї крамниці під час злочину. Крім того, Кальві не пізнав у дружині виноторговця ту жінку, що, як він казав, продала йому срібло і цінності.

Було виявлено, що коханка Кальві, притягнена до справи, витратила приблизно тисячу франків від часу злочину до тієї хвилини, коли Кальві схотів заставити срібло і цінності — отже, ці докази здались достатніми, щоб передати до карного суду каторжника та його подругу. Оскільки це вбивство було дев’ятнадцяте з вчинених Теодором, його засудили до страти, бо здавалось, що він винний у цьому надзвичайно спритно виконаному злочині. Хоч він і не впізнав нантерського виноторговця, зате подружжя впізнало його. Слідство за допомогою численних свідчень встановило, що Теодор перебував у Нантері щось із місяць. Він працював, як помічник муляра, ходив із запорошеним вапном обличчям і погано одягнений. В Нантері всі давали цьому хлопцеві років вісімнадцять. Очевидно, він “пестив це немовля” (обдумував, готував злочин) протягом місяця.

Прокуратура гадала, що в нього були співучасники. Виміряли і порівнювали ширину димоходів і тіла Манон-Білявої, щоб пересвідчитись, чи могла вона пролізти крізь димар. Але навіть шестирічна дитина не могла б пролізти крізь череп’яні димоходи, якими теперішня архітектура замінює колишні широкі. Коли б не ця дивна й дратуюча таємниця, Теодор був би страчений тиждень тому. Як ми бачили, тюремному духівникові нічого не вдалось добитись.

Ця справа і ім’я Кальві, очевидно, не звернули на себе уваги Жака Коллена, що був тоді заклопотаний своїм поєдинком в Контансоном, Корантеном і Пейрадом. Крім того, Дурисмерть вперто намагався забути “друзів” і все, що стосується палацу правосуддя. Він боявся зустрічі, що поставила б його віч-на-віч з фананделем, який міг би вимагати в “мази” звіту, бо дати його він був неспроможний.

Начальник Консьєржері негайно пішов в управління генерального прокурора і побачив, що товариш прокурора розмовляє з паном де Гранвілем, тримаючи в руці наказ про страту. Пан де Гранвіль, провівши цілу ніч у домі де Серізі, був пригнічений втомою і горем, бо лікарі ще не наважувались сказати з впевненістю, що графиня не збожеволіє; все ж ця важлива страта примушувала його присвятити кілька годин справам прокуратури. Поговоривши з хвилину з начальником, пан де Гранвіль знову взяв наказ із рук товариша прокурора і передав його панові Го.

— Хай страта відбудеться, — сказав він, — коли не трапиться яких-небудь надзвичайних обставин; міркуйте про них самі. Я покладаюсь на вашу обачність. Устаткування ешафота можна відкласти на пів на одинадцяту, отже, у вашому розпорядженні година. В такий ранок години варті століть, а в столітті чимало подій. Не дозволяйте думати про відстрочку. Хай роблять, якщо треба, туалет, і коли не буде якогось викриття, передайте Сансонові наказ о пів на десяту. Хай він чекає.

У ту хвилину, коли начальник тюрми виходив з кабінету генерального прокурора, він зустрів під склепінням проходу до галереї пана Камюзо, що йшов туди. Він нашвидку переговорив зі слідчим і, повідомивши його про те, що сталось у Консьєржері з Жаком Колленом, зійшов туди, щоб улаштувати побачення Дурисмерті з “Мадленою”. Проте, він дозволив удаваному служителеві церкви побачитися з засудженим до страти тільки тоді, коли Бібі-Люпен, чудово переодягшись за жандарма, замінив “псиру”, що доглядав молодого корсиканця.

Не можна собі уявити того глибокого здивування, яке пройняло трьох каторжників, коли вони побачили, що наглядач прийшов по Жака Коллена, щоб відвести його в камеру засудженого до страти. Одним стрибком наблизились вони до стільця, на якому сидів Жак Коллен.

— Сьогодні, чи не так, пане Жульєн? — спитав Шовковинка наглядача.

— Егеж, Шарло тут, — відповів наглядач з цілковитою байдужістю.

Так називає тюремне населення паризького ката. Це прізвисько походить з часу революції 1789 року. Ім’я справило глибоке враження. Всі в’язні перезирнулись.

— Кінець! — провадив наглядач. — Наказ про страту пан Го одержав, і вирок тільки що прочитано.

— Значить, — провадив Лапурай, — прекрасна Мадлена прийняла святі тайни. Він востаннє ковтнув повітря.

— Бідолашний хлопець Теодор! — скрикнув Біффон. — Він такий гарний. Жалко “чхнути у висівки” в його віці!..

Наглядач попрямував до ґрат, гадаючи, що Жак Коллен іде за ним; проте, іспанець ішов повільно і, відставши на десять кроків від Жульєна, удав, що непритомніє і жестом попросив руку Лапурая.

— Це вбивця! — сказав Наполітас священикові, показуючи на Лапурая і пропонуючи свою руку.

— Ні, для мене це нещасна людина! — відповів Дурисмерть піднесено і розчулено, як архієпископ камбрейський.

І він відійшов від Наполітаса, що з першого погляду видався йому дуже підозрілим; потім він тихенько сказав фананделям:

— Він на першому щаблі до “абатства Вхід-не-без-досади”, але я його пріор. Я вам покажу, як умію “обкрутити двірника” (перехитрувати генерального прокурора). Я “вивуджу” цю “сорбонну” з його лап.

— Ради його “шкерів”, — сказав Шовковинка, усміхаючись.

— Я хочу повернути цю душу небові! — відповів засмучено Жак Коллен, побачивши, що його оточило ще кілька в’язнів.

І він нагнав доглядача біля ґрат.

— Він прийшов, щоб урятувати Мадлену, — сказав Шовковинка, — ми таки вгадали, в чому річ. Який “маза”!

— Але як? “Гусари гільйотини” вже тут! Він навіть і не побачить його, — зауважив Біффон.

— “Булочник” за нього! — скрикнув Лапурай. — Хіба він — “засуслить филипчики”? Він надто любить “друзів”! Ми йому дуже потрібні. Хотіли дати нам “капнути” (викрити) на нього, але ми не “простаки”. Якщо він витягне свою Мадлену, то одержить мою “кубушку” (таємницю).

Останні слова ще збільшили відданість трьох каторжників їх богові, бо в цю хвилину їх уславлений “маза” став їх єдиною надією.

Жак Коллен, не зважаючи на небезпеку, що загрожувала Мадлені, не зрадив своєї ролі. Цей чоловік, знаючи Консьєржері так само прекрасно, як свої три каторги, помилявся з такою природністю, що наглядач мусив казати йому щохвилини: “Сюди! — туди!” — поки вони не дістались до канцелярії. Там Жак Коллен побачив з першого погляду високу на зріст і товсту людину, яка сперлась на пічку; її червоне довгасте обличчя було не позбавлене певної благородності. Він впізнав Сансона.

— Пан, напевне, духівник? — сказав він, підходячи до нього з крайньою добродушністю.

Помилка була така жахлива, що присутні похолонули.

— Ні, пане, в мене інші обов’язки, — відповів Сансон.

Сансон, батько останнього ката, який мав те ж саме ім’я, — бо недавно його усунули, — був сином того, хто стратив Людовика XVI.

Протягом чотирьохсот років Сансони виконували цей обов’язок, і нарешті спадкоємець стількох катів спробував відмовитись від цього спадкового тягару. Сансони, руанські кати, до того, як їх наділили найвищою посадою в королівстві, виконували від батька до сина судові вироки, починаючи з XIII століття. Небагато є таких родин, які могли б являти приклад посади або знатності, що передавалися від батька до сина протягом шести століть. У той час, коли цей молодий чоловік, зробившись капітаном кавалерії, був на порозі прекрасної військової кар’єри, його батько зажадав, щоб він з’явився допомагати йому при страті короля. Потім він зробив сина своїм помічником, коли в 1793 році були споруджені два постійні ешафоти — один біля Тронної застави, другий на Гревській площі. Цій людині з жахливою професією було тепер приблизно шістдесят років і вона відзначалася чудовою постаттю, лагідними й поважними манерами, великою зневагою до Бібі-Люпена та його поплічників, постачальників гільйотини. Єдиною ознакою, що виявляла в цій людині кров давніх середньовічних катів, були руки — страшенно широкі і товсті. Зрештою, цей високий і товстий чоловік, досить освічений, дорожив своїм званням громадянина і виборця та, як казали, дуже полюбляв садівництво, говорив тихо, мав спокійні манери; дуже мовчазний, з широким лисим лобом, він значно більше скидався на англійського аристократа, ніж на ката. Отже, іспанський канонік міг помилитись так, як навмисно помилився Жак Коллен.

— Це не каторжник, — казав старший наглядач начальникові.

— Я починаю теж вірити цьому, — сказав сам до себе пан Го, киваючи головою своєму підлеглому.

Жака Коллена ввели в якесь приміщення, схоже на льох; молодий Теодор у гамівній сорочці сидів тут на краю огидного похідного ліжка. Дурисмерть, при світлі, що на хвилину блимнуло з коридору, відразу впізнав Бібі-Люпена, який стояв, спершись на шаблю, переодягнений за жандарма.

Io sono Gaba-Morto. Parla nostro Italiano, — жваво сказав Коллен. — Vengo ti salvar! (Я Дурисмерть, розмовлятимемо по-італійськи, я прийшов тебе врятувати).

Все, що мали сказати один одному обидва друга, мало бути незрозумілим для удаваного жандарма. Проте, оскільки всі вважали, що той вартує ув’язненого, він не міг залишити свого поста. Тому не можна відтворити люті начальника таємної поліції.

Теодор Кальві, юнак з блідооливковим обличчям, білявим волоссям, запалими, мутно-синіми очима, проте, прекрасної фізичної будови, з надзвичайною м’язовою силою, схованою під лімфатичною зовнішністю, яка часто буває в південців, — мав би найчарівніше обличчя, якби не дугуваті брови і низький лоб, що надавали йому зловісного виразу, якби не червоні, дико жорстокі губи, якби не ті рухи м’язів, що свідчать про дратівливість, характерну для корсиканців, здатних швидко вбити в раптовій сварці.

Вражений звуком цього голосу, Теодор раптом підвів голову і подумав, що це якась галюцинація. Звикнувши до глибокої темряви за два місяці життя в цій кам’яній коробці, він подивився на лжесвященика і глибоко зітхнувши не впізнав Жака Коллена; його обличчя, подзьобане сірчаною кислотою, здалось йому зовсім не схожим на обличчя його “мази”.

— Це справді я, твій Жак, я перебрався за священика і прийшов урятувати тебе. Не роби дурниць, не впізнавай мене, удавай, що сповідаєшся.

Це було сказано швидко.

— Цей юнак дуже пригнічений, смерть лякає його, він в усьому признається! — сказав Жак Коллен, звертаючись до жандарма.

— Скажи мені щось таке, що довело б мені, що ти — він, бо в тебе тільки його голос, — сказав Теодор.

— Чуєте, нещасний каже мені, що він невинний, — провадив Жак Коллен, звертаючись до жандарма.

Бібі-Люпен не наважувався говорити, щоб не бути впізнаним.

— Sempre-mi! — відповів Жак, повертаючись до Теодора і кажучи йому на вухо ці умовні слова.

— Sempre-ti! — сказав юнак, відповідаючи на пароль. — Значить, це справді мій “маза”.

— Це ти зробив?

— Я.

— Розкажи мені все, щоб я міг подумати, як урятувати тебе. Вже час, Шарло тут.

Корсиканець негайно став на коліна, немов бажаючи сповідатись. Бібі-Люпен не знав, що робити, бо ця розмова відбулась так швидко, що забрала не більше часу, ніж потрібно, щоб прочитати її. Теодор швиденько розповів обставини злочину, які ми вже знаємо, але яких не знав Жак Коллен.

— Присяжні засудили мене без доказів, — сказав він, закінчуючи.

— Дитино! Ти розводишся, коли тобі зараз “стригтимуть волосся”.

— Але мене могли обвинуватити тільки в заставі цінностей. Ось як судять, та ще в Парижі...

— Як же було діло? — спитав Дурисмерть.

— Так ось. Після того, як я бачив тебе, я познайомився з однією корсиканкою, малою дівчинкою, яку зустрів, прибувши в “Пантен” (Париж).

— Скрізь чоловіки, що через дурість кохають жінку, — скрикнув Жак Коллен, — тому й гинуть... Це тигри на волі, тигри, які лепечуть і дивляться в дзеркало... Ти був нерозважливий!..

— Але...

— Ну, так навіщо вона тобі здалась, ота клята “хмара”?

— Це чудова жінка, з прутик завбільшки, тоненька, як вугор, прудка, як мавпа, пролізла крізь димар і відчинила мені двері будинку. Собаки, напхавшись кульок, здохли. Я “рішив” обох жінок. Коли гроші були взяті, Джінетта знов замкнула двері і вилізла крізь димар...

— Така чудова вигадка варта життя, — сказав Жак Коллен, милуючись виконанням злочину, як карбувальник милується моделлю фігурки.

— Я зробив дурницю, виявивши стільки хисту заради тисячі екю.

— Ні, заради жінки! — заперечив Жак Коллен. — Адже я казав тобі, що вони відбирають у нас розум.

Жак Коллен кинув на Теодора погляд, повний зневаги.

— Тебе не було, — відповів корсиканець, — я був самотній.

— І ти кохаєш оте маля? — спитав Жак Коллен, відчувши докір у цій відповіді.

— Ах, коли я хочу тепер жити, то швидше заради тебе, ніж заради неї.

— Будь спокійний. Я не дарма звусь Дурисмерть. Я беруся тебе врятувати.

— Як? Жити? — скрикнув молодий корсиканець, підводячи свої зв’язані руки до вогкого склепіння в’язниці.

— Люба моя Мадленочко, приготуйся вернутись на “нічну леваду”! — провадив Жак Коллен. — Ти мусиш бути готовим до цього, тебе не уквітчають трояндами, як святкового вола... Коли вони нас “підкували” для Рошфора, значить, хочуть спекатись нас. Але я зроблю так, що тебе вирядять у Тулон, ти втечеш і повернешся в “Пантен”, а я тобі влаштую гарненьке існуваннячко...

Зітхання, яких мало лунало під цим непохитним склепінням, зітхання щастя і визволення, вдарилось об камінь, і він відбив цю ноту, що не має рівної собі в музиці, у вуха остовпілого Бібі-Люпена.

— Це наслідок прощення гріхів, тільки що обіцяного йому за його признання, — сказав Жак Коллен, звертаючись до начальника таємної поліції. — Бачите, пане жандарм, ці корсиканці сповнені віри. Але він невинний, як немовля Іісус, і я спробую врятувати його.

— Хай бог буде з вами, пане абат! — сказав Теодор по-французьки.

Дурисмерть, більше ніж будь-коли — Карлос Еррера і канонік, вийшов з камери засудженого, кинувся в коридор, і розіграв сцену жаху перед паном Го.

— Пане начальнику, цей юнак — невинний! Він викрив мені винуватця... Він ішов на смерть заради хибної честі... Це корсиканець! Попросіть для мене, — сказав він, — п’ятихвилинного побачення з паном генеральним прокурором. Пан де Гранвіль не відмовиться негайно вислухати іспанського священика, який так страждав від помилок французького правосуддя.

— Добре, я піду, — відповів пан Го, дуже здивувавши усіх присутніх при цій незвичайній сцені.

— Але, — провадив Жак Коллен, — поки що накажіть провести мене знов у двір, бо я закінчу навернення одного злочинця, якого я вже вразив у серце... У них є серце, у цих людей!

Ця промова схвилювала всіх осіб, що були там присутні. Жандарми, тюремний секретар, Сансон, наглядачі, помічник ката, які чекали наказу, щоб іти наладновувати механізм, висловлюючись по-тюремному, всі ці люди, що їх почуття не проймають глибоко, були збуджені цілком зрозумілою цікавістю.

У цю хвилину почувся гуркіт екіпажу, запряженого породистими кіньми, що знаменно зупинився на набережній біля ґрат Консьєржері. Дверцята відчинились, підніжок було відкинуто так швидко, що всі подумали про приїзд дуже знатної особи. Незабаром якась дама, розмахуючи синім папірцем, у супроводі лакея й грума підійшла до ґратчастого входу. Одягнена душе розкішно в усе чорне, в капелюсі, вкритому вуаллю, вона витирала сльози великою вишиваною хусткою.

Жак Коллен вмить упізнав Азію або, повертаючи цій жінці її справжнє ім’я, Жакліну Коллен, свою тітку; ця гідна свого племінника стара, думки якої були зосереджені на ув’язненому, боронила його зі спритністю і проникливістю, що, принаймні, дорівнювались спритності і проникливості правосуддя; вона отримала дозвіл (виданий напередодні на ім’я камеристки герцогині де Мофріньєз за рекомендацією пана де Серізі) на побачення з Люсьєном і абатом Карлосом Еррерою, коли вони будуть не в секретній; на цьому дозволі начальник департаменту, що відав тюрмами, написав два слова. Папір уже самим своїм кольором свідчив про сильні рекомендації, бо ці перепустки, так само як і почесні запрошення на виставу, бувають різної форми і вигляду.

Тому ключар відімкнув хвіртку, особливо коли помітив гайдука в пір’ї, бо його зелений із золотом костюм, блискучий, немов у російського генерала, свідчив про відвідувачку-аристократку з майже королівським гербом.

— Ах, мій любий абат! — скрикнула, помітивши служителя церкви, удавана знатна дама, проливаючи потоки сліз. — Як це могли посадити сюди хоча б на хвилину таку святу людину!

Начальник взяв перепустку й прочитав: “За рекомендацією його вельможності графа де Серізі”.

— Ах, пані Сан Естебан, пані маркіза! — сказав Карлос Еррера. — Яка прекрасна самовідданість!

— Пані, так не можна бачитись, — сказав добрий старигань Го.

І він сам затримав на ходу цю бочку чорного муару і мережива.

— Як, на такій віддалі? — провадив Жак Коллен. — І у вашій присутності... — додав він, оглядаючись на всіх.

Від тітки, що забила памороки канцеляристові, начальникові, наглядачам і жандармам своїм туалетом, несло мускусом. На ній була, крім мережив на тисячу екю, чорна шаль на шість тисяч франків. Нарешті, гайдук красувався в дворі Консьєржері з нахабством лакея, який вважає себе за дуже потрібного для вибагливої принцеси. Він не розмовляв з виїзним лакеєм, що стояв біля ґратчастих воріт на набережній, завжди відкритих удень.

— Чого ти хочеш? Що я маю зробити? — спитала пані де Сан-Естебан на арго, умовленому між тіткою і племінником.

Це арго полягало в додаванні закінчень “ар” чи “ор”, “аль” чи “і” так, щоб це робило слова — французькі або ж арго — перекрученими і довшими. Це був дипломатичний шифр, застосований до усної мови.

— Поклади всі листи в надійне місце, візьми найбільш компрометуючі для кожної з тих дам, приходь, перебравшись “хіпесницею”, в “залу загублених кроків” і чекай моїх розпоряджень.

Азія, або Жакліна, стала на коліна, немов для благословіння, і лжеабат благословив свою тітку з євангельським зворушенням.

— Addio, marchesa![120] — сказав він голосно і додав умовною мовою: — Знайди Європу і Паккара з семиста п’ятдесятьма тисячами франків, які вони поцупили; вони нам потрібні.

— Паккар тут, — відповіла благочестива маркіза зі зрошеними слізьми очима, показуючи на гайдука.

Ця швидкість розуміння викликала не тільки усмішку, але навіть рух подиву в людини, що могла дивуватись у цілому світі тільки своїй тітці. Лжемаркіза повернулась до свідків цієї сцени, як жінка, що звикла грати першу роль.

— Він у розпачі, що не може бути присутнім на похороні сина, — сказала вона поганою французькою мовою, — бо жахлива помилка правосуддя розкрила таємницю цієї святої людини... Але я буду на похоронній відправі. Ось пане, — сказала вона панові Го, даючи йому повний золота гаманець. — Ось вам на полегшення долі нещасних ув’язнених.

— Оце шик! — сказав їй на вухо задоволений племінник.

Жак Коллен пішов за наглядачем, який повів його в дворик.

Бібі-Люпена, охопленого розпачем, нарешті помітив справжній жандарм, до якого він після виходу Жака Коллена звертався з багатозначними “хм! хм!” і замінив його в камері засудженого. Але цей ворог Дурисмерті не міг з’явитись вчасно, щоб побачити знатну даму, яка зникла в своєму блискучому екіпажі; проте, голос її, хоч і змінений, доніс до його вуха хрипкі звуки.

— Триста “кругляків” на арештантів! — казав старший наглядач, показуючи Бібі-Люпенові гаманець, переданий паном Го своєму канцеляристові.

— Покажіть, пане Жакометі, — сказав Бібі-Люпен. Начальник таємної поліції взяв гаманець, висипав золото собі на руку й уважно розглянув його.

— Справді, це золото! — сказав він. — І гаманець з гербом. Ах, мерзотник, яка хитрість! яка досконалість! Він нас щохвилини обдурює... Треба було б стріляти в нього як у собаку!

— Що ж трапилось? — спитав секретар, знов узявши гаманець.

— Трапилось те, що ця жінка, очевидно, була “хіпесниця”! — скрикнув Бібі-Люпен, люто тупнувши ногою по плитах бруку біля входу.

Ці слова справили велике враження на глядачів, що скупчились на певній відстані від пана Сансона, який все ще стояв, спершись спиною на велику пічку, в центрі цієї просторої зали зі склепінням, і чекав наказу зробити туалет злочинця і встановити ешафот на Гревській площі.

Прийшовши знов у внутрішній дворик, Жак Коллен попрямував до своїх “друзів” властивою постійному гостеві “левади” ходою.

— В чому ти “зашухерився”? — спитав він Лапурая.

— Моя справа кінчена, — відповів убивця, коли Жак Коллен відвів його набік. — Тепер мені потрібний “вірний друг”.

— Чому саме?

Лапурай, розповівши своєму шефові на арго про всі свої злочини, докладно змалював убивство і крадіжку, вчинені у подружжя Кротта.

— Поважаю тебе, — сказав йому Жак Коллен. — Добре зроблено. Але мені здається, що ти припустився однієї помилки.

— Якої?

— Зробивши справу, тобі слід було здобути російський паспорт, переодягтись російським князем, купити гарну карету з гербом, сміливо покласти гроші в банк, взяти акредитив на Гамбург, сісти в поштову карету з лакеєм, покоївкою і коханкою, переодягненою на зразок княгині, а в Гамбурзі сісти на пароплав, що йде в Мексику. З двомастами вісімдесятьма тисячами франків золотом розумний хлопець повинен зробити все що хоче, поїхати куди хоче, “дядю сарай”.

— Ах, у тебе такі думки, тому що ти “маза”! Ти ніколи не втрачаєш “сорбонни”. А я...

— Зрештою, добра порада в твоєму становищі, це бульйон для мертвого, — провадив далі Жак Коллен, кидаючи гіпнотизуючий погляд на свого фананделя.

— Правда! — сказав з виразом сумніву Лапурай. — Все ж таки давай сюди твій бульйон! Якщо він мене не нагодує, то я з нього зроблю хоч ножну ванну...

— Ось ти схоплений “двірником” з п’ятьма великими крадіжками і трьома вбивствами, при чому останнє стосується двох багатих буржуа... Присяжні не люблять, щоб убивали буржуа... Тебе вже немов “запакували для пасажу”, і ти не маєш ніякої надії...

— Вони все це мені казали, — жалісно відповів Лапурай.

— Моя тітка Жакліна, з якою я тільки що мав невеличку розмову в самій канцелярії, і яка, ти знаєш, є матір’ю для фананделів, сказала мені, що “двірник” хоче спекатись тебе, так він тебе боїться.

— Але, — сказав Лапурай з наївністю, що доводить, як пройняті злодії “природним правом” крадіжки, — я тепер багатий, чого ж вони бояться?

— Ми не маємо часу розводити філософію, — сказав Жак Коллен. — Повернімось до твого становища...

— Що ти хочеш зробити зі мною? — спитав Лапурай, перериваючи свого “мазу”.

— Побачиш! Мертвий собака чогось іще вартий.

— Для інших! — сказав Лапурай.

— Я приймаю тебе в свою гру! — відповів Жак Коллен.

— Це вже дещо! — сказав убивця. — А далі?

— Я не питаю, де твої гроші, але хочу знати, що ти думаєш робити з ними.

Лапурай стежив за непроникними очима “мази”; той холодно провадив далі:

— Чи маєш ти яку-небудь “хмару”, яку ти любиш, дитину, фананделя, якому хочеш допомогти? Через годину я вийду з в’язниці, і зможу зробити все для тих, кому ти бажаєш добра.

Лапурай все ще вагався, залишаючись нерішучим. Тоді Жак Коллен висунув останній аргумент.

— Твоя частка в нашій касі — тридцять тисяч франків; чи ти залишаєш її фананделям? Чи віддаєш кому-небудь? Твоя частка в надійному місці, я цього ж вечора можу передати її тому, кому ти хочеш її відписати.

В убивці вихопився рух задоволення.

“Він мій! — сказав сам до себе Жак Коллен. — Але не будь роззявою, поміркуй... — казав він далі Лапураєві на вухо. — Дідусю, у нас немає й десяти хвилин зайвих... Генеральний прокурор покличе мене, і я матиму з ним розмову. Я тримаю цю людину в руках, я можу скрутити “двірникові” голову. Я певен, що врятую Мадлену.”

— Коли ти врятуєш Мадлену, любий мій маза, то ти можеш мене...

— Не будемо розпускати слину, — сказав поспішно Жак Коллен. — Складай заповіт.

— Ну, то я хотів би дати гроші Гонорі, — жалісно відповів Лапурай.

— Стривай! Ти живеш з удовою Моїсея, того єврея, що був на чолі “тачечників” на півдні? — спитав Жак Коллен.

Подібно великим полководцям Дурисмерть прекрасно знав особовий склад усіх своїх частин.

— Так, це вона, — сказав Лапурай, дуже підлещений.

— Гарна жінка! — сказав Жак Коллен, що прекрасно вмів маневрувати цими страшними машинами. — Хитра хмара, в неї великі зв’язки і багато чесності; це викінчена хіпесниця. Ага, ти набрався сили від Гонори! Безглузда річ — угробитись, коли маєш таку хмару. Дурень! Треба було завести маленьку чесну торгівлю та й жити собі... А що вона “купує”?

— Вона влаштувалась на вулиці Сент-Барб, завідує домом...

— Значить, ти робиш її своєю спадкоємицею? Ось, любий мій, до чого доводять нас ці шельми, коли маєш дурість кохати їх.

— Так, але не давай їй нічого, поки я не покочусь.

— Присягаюсь! — сказав Жак Коллен серйозним тоном. — Фананделям нічого?

— Нічого, вони на мене “капнули”, — з ненавистю відповів Лапурай.

— Хто тебе продав? Хочеш, щоб я помстився за тебе? — жваво спитав Жак Коллен, намагаючись розбуркати останнє почуття, яке примушує подібні серця тремтіти в останню хвилину. — Хто знає, старий мій фанандель, чи не зможу я, помщаючись за тебе, воднораз помирити тебе з “двірником”.

Тут убивця глянув на свого “мазу” з виглядом щасливого остовпіння.

— Аджеж, — відповів “маза” на цей вираз красномовного обличчя, — я тепер граю комедію тільки для Теодора. Якщо цей водевіль матиме успіх, стариганю, то я зможу багато чого зробити для одного зі своїх друзів, а ти до них належиш.

— Якщо я тільки побачу, що ти добився відстрочки церемонії для бідолашного Теодора, чуєш, я все зроблю, що ти хочеш.

— Це справа певна, я знаю, що “витягну” цю “сорбонну” з пазурів “двірника”. Бачиш, Лапурай, щоб “витруситись”, треба подавати руку один одному... Сам-один нічого не зробиш.

— Правда! — скрикнув убивця.

Довір’я Лапурая так міцно встановилось, він так фанатично вірив у “мазу”, що більше не вагався.

Лапурай виказав таємницю своїх співучасників, яку дуже добре зберігав до цього часу. Жак Коллен тільки це й хотів узнати.

— Ось “кубушка” (таємниця)! Щодо “мокрого” (крадіжка з убивством) зі мною були на третину Рюффар, агент Бібі-Люпена і Годо...

— Вирви-Шерсть?.. — скрикнув Жак Коллен, називаючи Рюффара його злодійським ім’ям.

— Так. Негідники продали мене, бо я знаю їхню схованку, а вони моєї не знають.

— Ти мастиш мені чоботи, любенький! — сказав Жак Коллен.

— Як?

— Ну, дивись, — відповів “маза”, — як вигідно довірятись мені... Тепер твоя помста — частина моєї гри. Я тебе не прошу виказати мені твою схованку, ти скажеш мені це в останню хвилину; але скажи мені все, що стосується Рюффара й Годе.

— Ти є і завжди будеш нашим мазою, у мене не буде таємниць від тебе, — відповів Лапурай. — Моє золото в “глибі” (льоху) дому Гонори.

— Ти нічого не побоюєшся від твоєї “хмари”?

— Отакої! Вона ж нічого не знає про мої каверзи! — відповів Лапурай. — Я напоїв Гонору, хоч це така жінка, що нічого не розкаже навіть під ножем гільйотини. Але стільки золота!

— Так, від цього може скиснути молоко найчистішої совісті, — відповів Жак Коллен.

— Отже, я міг працювати без “блимача”. Вся пташня спала в курнику. Золото на три фути під землею, за пляшками з вином. Зверху я наклав купу гальки і щебню.

— Добре, — сказав Жак Коллен. — А схованки інших?

— Рюффар тримає “паскудство” у Гонори, в кімнаті бідної жінки; вона мовчить, бо може зробитись співучасницею в переховуванні й скінчити свій вік у Сен-Лазарі.

— Ах, негідник! Саме так “загрібайло” (поліція) створює злодія! — сказав Жак.

— Годе сховав своє “паскудство” у сестри, пралі, чесної дівчини, яка може, нічого не підозрюючи, схопити п’ять років “каталажки”. Фанандель підняв дошки підлоги, поклав їх на місце і втік.

— Знаєш, чого я хочу від тебе? — сказав тоді Жак Коллен, кидаючи на Лапурая магнетичний погляд.

— Чого?

— Щоб ти взяв на себе справу Мадлени...

Лапурай якось дивно здригнувся, але скоро знов набув слухняного вигляду під пильним поглядом “мази”.

— Ну, ти вже “філониш”, ти мені псуєш гру. Слухай, чотири вбивства чи три — хіба це не однаково?

— Можливо.

— Присягаюсь “мегом” (богом) фананделів, ти “без юшки в макаронах” (без крові у венах)! Я оце думав тебе врятувати.

— Та як же?

— Дурень! Пообіцявши повернути золото родині, ти будеш засланий на “вічну леваду”, і все. Я б не дав жодної рішки за твою “сорбонну”, якби гроші були в них, але тепер ти коштуєш сімсот тисяч франків, дурню!

— Маза! Маза! — скрикнув Лапурай, щасливий до краю.

— Крім того, — провадив далі Жак Коллен, — ми скинемо вбивство на Рюффара... Відразу полетить і Бібі-Люпен... Він у моїх руках!

Лапурай стояв приголомшений цією думкою, з витріщеними очима, нерухомо, немов та статуя. Бувши вже три місяці під арештом, напередодні того, щоб стати перед судом присяжних, напоумлений своїми “друзями” з Ла Форс, яким він не казав про своїх співучасників, він перебував у такому безнадійному стані, зважаючи на його злочини, що цей план не спав на думку жодному з тих “згорілих” розумників. Тому він мало зовсім не розгубився від цієї видимості надії.

— Хіба Рюффар і Годе вже гульнули? Хіба повитягали вони вже що-небудь з отих “жовтяків”? — спитав Жак Коллен.

— Вони не насмілюються, — відповів Лапурай, — шельми чекають, поки мене “скосять”. Це переказала мені моя “хмара” через Біффку, коли та приходила на побачення з Біффоном.

— Ну, добре, ми заберемо їх “паскудства” через двадцять чотири години, — скрикнув Жак Коллен. — Негідники не матимуть змоги відшкодувати, як ти; і ти будеш чистий як сніг, а вони — червоні від усієї тієї крові. Я подбаю, щоб ти виявився чесним хлопцем, якого вони звабили. У мене будуть твої гроші, щоб установити алібі в інших твоїх процесах, а тільки-но ти потрапиш на “леваду” — бо ти туди вернешся, — то вже сам постараєшся втекти... Поганеньке життя, але все ж таки життя!

В очах Лапурая відбивалось внутрішнє марення.

— Чоловіче! З сімома сотнями тисяч франків можна здобути багато “кокард”, — казав Жак Коллен, сповнюючи надією свого фананделя.

— Маза! Маза!

— Я засліплю міністра юстиції... Ага, Рюффар потанцює, ми знищимо “загрібайла”. Бібі-Люпен спікся.

— Добре, вирішено! — скрикнув Лапурай з дикою радістю. — Наказуй, я слухаю!

І він стиснув Жака Коллена в обіймах; сльози радості з’явились у нього на очах, настільки йому здавалось можливим врятувати свою голову.

— Це ще не все, — сказав Жак Коллен. — “Жабоїд” (прокурор) погано травить зокрема у випадку “повторної гарячки” (нового викривного факту). Тепер ідеться про те, щоб “підвести хмару” (облудно виказати жінку).

— Як це? Навіщо? — спитав убивця.

— Допоможи мені, і ти побачиш, — відповів Дурисмерть. Жак Коллен коротко розповів Лапураєві таємницю нантерського злочину і довів йому потребу мати яку-небудь жінку, що зіграла б роль Джінетти. Після цього він разом з повеселілим Лапураєм підійшов до Біффона.

— Я знаю, як ти кохаєш Біффку... — сказав Жак Коллен Біффонові.

У відповідь Біффон кинув погляд, що був цілою жахливою поемою.

— Що вона робитиме, поки ти будеш на “леваді”? Сльози зросили жорстокі очі Біффона.

— Ну, а коли я її заховаю у “каталажку для хмар” (в жіночу частину Ла Форс, Маделонет або Сен-Лазар) на рік, на час твого “пакування” (суду), від’їзду й повернення після втечі?

— Ти не можеш зробити такого чуда, вона “ні мур-мур не хіпесила” (не брала ніякої участі), — відповів коханець Біффки.

— Ах, любий Біффон, — сказав Лапурай, — наш “маза” — могутніший за самого “мега” (бога).

— Який твій пароль з нею? — спитав Жак Коллен Біффона з упевненістю владаря, що не може дістати відмови.

— “Вахта в Пантені” (ніч у Парижі). Вона знатиме, що ти від мене, коли ти скажеш це; коли хочеш, щоб вона тебе слухала, покажи їй “п’ятилінійний круглячок” (монету в п’ять франків) і скажи слово “Тондіф”.

— Вона буде засуджена в “букеті” з Лапураєм і помилувана через рік “затінку” за виказування, — повчально сказав Жак Коллен, дивлячись на Лапурая.

Лапурай зрозумів план свого “мази”, і єдиним поглядом обіцяв йому умовити Біффона, щоб той допоміг їм, добившись від Біффки цієї удаваної співучасті в злочині, який він мав узяти на себе.

— Прощайте, дітки! Незабаром ви почуєте, що я врятував хлопчика з рук Шарло, — сказав Дурисмерть. — Так, Шарло зі своїми “субретками” був у канцелярії вже напоготові, щоб зробити Мадлені туалет. Стривайте, — сказав він, — ось по мене прийшли від “двірника” (генерального прокурора).

Справді, з ґратчастого входу вийшов наглядач і зробив знак цьому незвичайному чоловікові; небезпека, що загрожувала молодому корсиканцеві, вернула йому ту дику силу, з якою він умів боротись проти суспільства.

Цікаво зазначити, що в ту хвилину, коли в Жака Коллена відібрали труп Люсьєна, він вирішив, у крайньому напруженні волі, спробувати востаннє перевтілитись, але вже не в живе створіння, а в річ. Одне слово, він зробив фатальне вирішення, як Наполеон, коли човен віз його на “Беллерофон”[121]. Через дивний збіг обставин усе сприяло цьому генієві зла і пороку в його задумі.

Ось тому, хоч несподівана розв’язка цього злочинного життя втратить дещо зі своєї чудесності, яка в наші часи досягається тільки неприйнятними неправдоподібностями, — треба, перш ніж пробратись разом із Жаком Колленом в кабінет генерального прокурора, піти за пані Камюзо до тих осіб, яких вона відвідала, поки всі ці події відбувались у Консьєржері. Один з обов’язків, непорушних для історика звичаїв, це не псувати правди різними драматичними на вигляд ситуаціями, особливо коли дійсність взяла на себе труд бути романтичною. Соціальна природа, особливо в Парижі, припускає такі випадковості, такий химерний збіг обставин, що уява письменників весь час лишається перевершеною. Сміливість правди доходить до комбінацій, заборонених для мистецтва, такі вони неправдоподібні або непристойні, якщо тільки письменник не пом’якшить їх, не підчистить, не вихолостить.

Пані Камюзо постаралась скомпонувати собі ранковий туалет більш-менш гарного смаку, — річ досить важка для дружини слідчого, яка шість років не виїздила з провінції. Йшлося про те, щоб не давати приводу для критики ні в маркізи д’Еспар, ні в герцогині де Мофріньєз, приїхавши до них між восьмою і дев’ятою годиною ранку. Цій Амелі-Сесілі Камюзо, — хоч народженій Тіріон, поспішимо сказати, — пощастило в цьому тільки наполовину. Хіба це в справі туалету не означає зробити подвійну помилку?

Не можна собі уявити, наскільки паризькі жінки можуть стати в пригоді честолюбцям усякого сорту. У світському товаристві вони так само потрібні, як у світі злодіїв, де вони відіграють, як ми тільки що бачили, величезну роль. Припустімо, що який-небудь чоловік змушений говорити у визначений час, під страхом неуспіху своєї кар’єри з тією величезної ваги особою за Реставрації, яка й досі зветься зберігачем печатки. Хай це буде людина в найсприятливішому стані, суддя, тобто своя людина. Суддя змушений піти до начальника відділу, чи до особистого секретаря, чи до старшого секретаря і довести їм потребу негайно одержати аудієнцію. Чи можна відразу побачити зберігача печатки? Вдень він або в палаті депутатів, або у раді міністрів, де він підписує, дає аудієнції. Вранці він спить невідомо де. Увечері в нього обов’язки, особисті і громадські. Якби всі судді могли вимагати хоч хвилинної аудієнції з будь-якого приводу, то голова юстиції був би в стані атакованого. Отже, мета невідкладної особистої аудієнції оцінюється однією з тих проміжних влад, що становлять перешкоду, двері, які треба відчинити, якщо за них не тримається ще який-небудь конкурент. А жінка може звернутись до другої жінки, може пройти прямо в спальню, особливо коли господиня дуже зацікавлена або раптом потребує чого-небудь. Візьміть хоч би оте втілення жіночої влади, пані маркізу д’Еспар, на яку зважав сам міністр; ця жінка пише маленьку ароматну записочку, яку її камердинер несе камердинерові міністра. Записочка застає міністра в момент пробудження, він її негайно читає. Адже коли він, як міністр, має справи, то як людина, він зачарований перспективою відвідати одну з паризьких королев, одну з владарок Сен-Жерменського передмістя, одну з фавориток Мадам, дофіни або короля. Казимір Пер’є, єдиний справжній міністр, якого мала Липнева революція, кидав усе, щоб відвідати колишнього оберкамергера короля Карла X.

Ця теорія пояснює силу таких слів: “Пані, пані Камюзо в дуже спішній справі, про яку пані знає!” — сказаних маркізі д’Еспар її покоївкою, яка гадала, що та вже прокинулась.

Тому маркіза крикнула, щоб Амелі негайно впустили. Вона уважно слухала, коли дружина судді почала такими словами:

— Пані маркіза, ми пропали, тому що помстились за вас...

— Як це, моя красуне? — відповіла маркіза, дивлячись на пані Камюзо в сутінку від напіввідчиненнх дверей. — Ви сьогодні божественні в цьому капелюшку. Де ви берете такі формочки?

— Пані, ви дуже ласкаві... Але чи знаєте ви, що Камюзо своїм допитом довів Люсьєна де Рюбампре до відчаю і він повісився в тюрмі.

— Що ж буде з пані де Серізі? — скрикнула маркіза, прокидаючись необізнаною, щоб почути всю історію знов.

— Який жаль. Її вважають за божевільну... — відповіла Амелі. — Ах, якщо ви можете добитись від його вельможності міністра юстиції, щоб він негайно викликав естафетою того чоловіка з палацу правосуддя, то міністр дізнається про дивні таємниці, він, безперечно, повідомить про них короля... Тоді вороги Камюзо змушені будуть замовкнути.

— Хто це — вороги Камюзо? — спитала маркіза.

— Та генеральний прокурор, а тепер і пан де Серезі...

— Добре, люба, — відповіла пані д’Еспар, яка завдячувала панам де Гранвілеві і де Серізі своєю поразкою в підлому процесі, розпочатому нею, щоб накласти опіку на свого чоловіка, — я вас захищу. Я не забуваю ні своїх ворогів ні друзів.

Вона подзвонила, звеліла підняти завіси, світло полилось у кімнату. Вона сказала принести пюпітр, покоївка принесла його. Маркіза поквапливо надряпала записочку.

— Хай Годар сяде на коня і відвезе цю записку в міністерство юстиції. Відповіді не треба, — сказала вона своїй покоївці.

Покоївка поквапливо вийшла і, не зважаючи на такий наказ, затрималась на кілька хвилин біля дверей.

— Значить, є великі таємниці? — спитала пані д’Еспар. — Розкажіть-но мені це, любенька. Чи не вплутана в цю справу Клотильда де Гранльє?

— Пані маркіза дізнається про все від його вельможності, бо мій чоловік нічого мені не сказав, він тільки попередив мене, що йому загрожує небезпека. Для нас краще було б, щоб пані де Серезі вмерла, ніж залишилась божевільною.

— Бідолашна жінка, — сказала маркіза. — Але чи не була вона й раніше божевільною?

Світські жінки, сотнями способів вимовляючи одну й ту саму фразу, подають уважному спостерігачеві нескінченну різноманітність музичних тонів. Уся душа переходить у голос, так само як і в погляд; вона відбивається в світлі і в повітрі — в стихіях, якими користуються очі і гортань.

У тому тоні, яким маркіза вимовляла оті два слова: “бідолашна жінка”, — можна було почути насолоду задоволеної ненависті, щастя перемоги. Ах, яких тільки нещасть не бажала вона покровительці Люсьєна! Мстивість, що переживає смерть ненависної особи, що ніколи не вгамовується, викликає похмурий жах. Навіть пані Камюзо, суха, люта і сварлива, була приголомшена. Вона нічого не змогла відповісти і замовкла.

— Справді, Діана казала мені, що Леонтіна їздила в тюрму, — провадила пані д’Еспар. — Мила герцогиня в розпачі від цього скандалу, бо вона схильна дуже любити пані де Серізі. Та це зрозуміло, вони ж обидві майже водночас шалено кохали цього дурника Люсьєна; ніщо так не з’єднує і не роз’єднує жінок, як упадання перед одним і тим самим вівтарем. Тому ця мила подруга провела вчора дві години в спальні Леонтіни. Кажуть, що бідна графиня говорить жахливі речі; як це огидно... Статечна жінка не повинна була б піддаватись таким приступам. Фі, це чисто фізична пристрасть.. Герцогиня приходила до мене, бліда як смерть, вона така мужня. В цій справі є жахливі речі...

— Мій чоловік усе розповість зберігачеві печатки, щоб виправдатись, бо вони хотіли врятувати Люсьєна, а Камюзо, пані маркіза, виконував свій обов’язок. Судовий слідчий завжди повинен допитувати секретних ув’язнених у законний строк... Треба ж було про щось спитати цього нещасного хлопчика, а він не зрозумів, що його питають для форми, і відразу зізнався.

— Це був дурень і нахаба! — сухо відповіла пані д’Еспар.

Дружина судді нічого не сказала, почувши цей вирок.

— Коли ми зазнали поразки в справі про опіку над паном д’Еспар, то не з вини Камюзо, я завжди це пам’ятатиму, — провадила маркіза після паузи. — Люсьєн, пани де Серізі, де Бован і де Гранвіль перешкодили нам. Колись Бог заступиться за мене. Всі ці люди будуть нещасливі. Не турбуйтесь, я пошлю кавалера д’Еспара до зберігача печатки, щоб він поспішив у разі потреби викликати вашого чоловіка.

— Ах, пані...

— Слухайте! — сказала маркіза. — Я вам обіцяю орден почесного легіону негайно, завтра ж. Це буде блискучим доказом того, що вашою поведінкою в цій справі задоволені. Так, це — ще одне приниження для Люсьєна, це доведе його провину. Рідко вішаються заради втіхи... Ну, прощайте, красуне.

Через десять хвилин пані Камюзо входила в спальню прекрасної Діани де Мофріньєз, що лягла о першій годині, але не заснула й о дев’ятій.

Хоч які нечутливі герцогині — жінки з гіпсовим серцем — але вони не можуть бачити кого-небудь зі своїх подруг у приступі безумства, без того, щоб це видовище не справило на них найглибшого враження.

Крім того, зв’язок Діани з Люсьєном хоч і був розірваний вже півтора роки, проте, залишив у душі герцогині досить спогадів, щоб жахлива смерть цього хлопчика не була і для неї жорстоким ударом. Цілу ніч Діані ввижався цей гарний юнак, такий чарівний, такий поетичний, що так умів кохати, — ввижався повішеним, як це описувала Леонтіна в припадках і з жестами хворої на гарячку. В неї збереглись листи Люсьєна, красномовні, п’янкі, подібні до тих, які Мірабо писав до Софі, але літературно досконаліші, бо ці листи були продиктовані найбуйнішою пристрастю — честолюбством. Люсьєнові голова йшла обертом від щастя володіти найчарівнішою з герцогинь, бачити, як вона чинить заради нього шаленства, хоч, звичайно, приховані шаленства. Гордість кохання надавала натхнення поетові. Герцогиня зберігала ці хвилюючі листи так само, як деякі старі зберігають непристойні малюнки, заради перебільшених похвал саме тому, що було в ній найменш герцогського.

— І він умер у мерзенній в’язниці! — сказала вона, з жахом стискаючи листи, коли почула, що її покоївка тихенько стукає в двері.

— Пані Камюзо в надзвичайно важливій справі, що стосується пані герцогині, — сказала покоївка.

Діана схопилась зовсім перелякана.

— О! — сказала вона, дивлячись на Амелі, яка набула належного виразу, — я здогадуюсь про все. Йдеться про мої листи... Ах, мої листи!.. ах, мої листи!..

Вона впала на диванчик. Вона пригадала, що в запалі свого кохання відповідала Люсьєнові в тон, прославляла поезію мужчини так само, як він оспівував славу жінки, і якими дифірамбами!

— На жаль, так, пані, я хочу врятувати вам більше, ніж життя. Йдеться про вашу честь... Заспокойтесь, одягайтесь, їдьмо до герцогині де Гранльє, бо, на щастя, не лише тільки ви скомпрометовані.

— Але мені сказали, що Леонтіна вчора спалила в палаці правосуддя всі листи, захоплені в нашого бідного Люсьєна?

— Пані, Люсьєн мав двійника в особі Жака Коллена! — скрикнула дружина судді. — Ви забуваєте про це страшне товаришування, яке, безперечно, є єдиною причиною смерті цього чарівного й гідного жалю юнака. Та в цього каторжного Макіавеллі ніколи не запаморочувалась голова. Пан Камюзо певен, що це страхіття сховало в надійне місце найбільш компрометуючі листи коханок свого...

— Свого друга, — жваво перебила герцогиня. — Ви маєте рацію, любонько, треба порадитися з Гранльє. Всі ми зацікавлені в цій справі, і, на щастя, Серізі нас підтримає.

Крайня небезпека впливає на душу — як це було видно зі сцен у Консьєржері — так само жахливо, як сильні реактиви на тіло. Це моральна гальванічна батарея. Можливо, що недалеко той день, коли з’ясується, яким способом почуття хімічно конденсується в якийсь флюїд, приблизно схожий на електричний.

У каторжника і в герцогині помічалось однакове явище. Ця пригнічена, вмираюча жінка, що не спала ніч, ця герцогиня, така вередлива в туалеті, набула сили зацькованої левиці і сміливості полководця під бойовим вогнем. Діана сама вибрала плаття і імпровізувала туалет зі швидкістю гризетки, що сама собі є камеристкою. Це було настільки незвичайно, що субретка на хвилину остовпіла, така вона була вражена, побачивши свою пані, як та в сорочці, мабуть, охоче показує дружині судді крізь світлий серпанок полотна біле тіло, прекрасне, наче у Венери Канова[122]. Воно скидалось на дорогоцінність у шовковому папері. Діана раптом збагнула, де саме лежить її корсет для любовних пригод, що застібається спереду гачками, і позбавляє жінок, коли вони поспішають, потреби витрачати час і зусилля на зашнуровування. Вона вже закріпила мережива сорочки і причепурила принади свого корсажу, коли покоївка принесла спідницю і закінчила туалет, подаючи плаття. Поки Амелі, на знак покоївки, застібала плаття ззаду і допомагала герцогині, покоївка принесла фільдекосові панчохи, бархатні черевички, шаль і капелюх. Амелі і покоївка взували кожна одну ніжку.

— Ви найпрекрасніша жінка, яку я бачила, — сказала хитра Амелі, палко цілуючи ніжне і гладеньке коліно Діани.

— Ніхто не дорівняється пані, — сказала покоївка.

— Годі вам, Жозетта, замовкніть, — сказала герцогиня. — У вас є карета? — спитала вона пані Камюзо. — Ходімо, любонько, ми поговоримо дорогою.

І герцогиня бігцем зійшла парадними сходами, надягаючи рукавички, чого ніколи досі не бачили.

— До де Гранльє, та мерщій, — сказала вона одному зі своїх слуг, зробивши йому знак, щоб він їхав позаду карети.

Лакей завагався, бо карета була наймана.

— Ах, пані герцогиня, ви мені не сказали, що цей юнак мав листи від вас. У такому разі Камюзо поводився б зовсім інакше.

— Становище Леонтіни так мене непокоїло, що я зовсім забула про себе, — сказала та. — Бідна жінка вже позавчора була майже божевільна, уявіть собі, що з нею зробилось після тієї фатальної події. Ах, якби ви знали, любонько, який ми вчора перебули ранок! Ні, від цього можна зректись кохання! Вчора нас — Леонтіну і мене — якась люта стара, що торгує платтям, козир-баба, потягла в те смердюче й закривавлене кубло, що зветься судом. Я їй сказала, проводячи її в палац правосуддя: “Чи не хочеться впасти на коліна і закричати, як кричала пані де Нюсінжен, коли дорогою до Неаполя вона зазнала однієї з тих жахливих бур Середземного моря: “Боже, спаси мене, і більше ніколи”. Ось, правда, два дні, що лишаються в пам’яті на все життя. Які ми дурні, що пишемо... Та коли любиш... коли одержуєш сторінки, що запалюють серце, і все палає... Обачність зникає... і відповідаєш...

— Навіщо відповідати, коли можна діяти? — сказала пані Камюзо.

— Так прекрасно — занапащати себе... — гордо скрикнула герцогиня. — Це насолода для душі.

— Гарним жінкам, — скромно зазначила пані Камюзо, — можна дарувати, вони мають більше нагоди занапастити себе, ніж ми.

Герцогиня всміхнулася.

— Ми завжди занадто великодушні, — провадила Діана де Мофріньєз. — Я робитиму, як ця жорстока пані д’Еспар.

— А що ж вона робить? — з цікавістю спитала жінка слідчого.

— Вона написала тисячу любовних листів...

— Так багато! — скрикнула Камюзо, перериваючи герцогиню.

— Так ось, люба, в них не можна знайти ані жодної фрази, яка її компрометувала б.

— Ви не змогли б зберегти таку байдужість, таку уважність, — відповіла пані Камюзо. — Ви — жінка, ви з тих ангелів, що не вміють противитись дияволові.

— Я заприсяглась собі ніколи більше не писати. За все життя своє я писала тільки цьому нещасному Люсьєнові... Його листи я збережу до смерті. Любонько моя, це вогонь, треба ж іноді...

— А якщо їх знайдуть! — манірно сказала Камюзо.

— О, я скажу, що це листи з початого роману. Бо я всі їх переписала і спалила оригінали.

— О, пані, в нагороду мені, дозвольте їх прочитати...

— Можливо, — сказала герцогиня. — Ви тоді побачите, люба, що таких він не писав Леонтіні.

В останній фразі відбилась уся жінка — жінка всіх часів і всіх країн.

Подібно до жаби з байки Лафонтена, пані Камюзо розбухала від насолоди, входячи в дім де Гранльє разом з прекрасною Діаною де Мофріньєз. Цього ранку вона мала набути один із зв’язків, потрібних для честолюбства. Їй вчувалось, як до неї звертаються: “пані президентша”. Вона відчувала невимовну насолоду перемоги над величезними перешкодами, а головною з них була бездарність чоловіка, поки що прихована, але їй відома. Просунути нікчемну людину! — в цьому для жінки, так само як для короля, полягає втіха, що дуже приваблює великих акторів, коли вони сотні разів виконують погану п’єсу. Це сп’яніння егоїзму! Зрештою, це — в певному розумінні — сатурналії влади. Влада доводить сама собі свою силу тільки чудним зловживанням, увінчуючи пальмою успіху яку-небудь нісенітницю, зневажаючи геній, єдину силу, якої абсолютна влада не може досягти. Надання Калігулою коневі звання консула, цей імператорський фарс розігрувався і буде ще часто розігруватись.

Через кілька хвилин Діана і Амелі перенеслись з елегантного безладдя спальні прекрасної Діани в пристойні, грандіозні й суворі розкоші в домі герцогині де Гранльє.

Ця дуже благочестива португалка щодня вставала о восьмій годині, щоб вислухати месу в приписаній до приходу Фоми Аквінського маленькій церковці Сент-Валер, яка містилася на еспланаді інвалідів. Ця каплиця, тепер зруйнована, була перенесена на Бургонську вулицю, поки будувалась готична церква, яку мали присвятити святій Клотильді.

При перших словах, сказаних Діаною де Мофріньєз герцогині де Гранльє на вухо, благочестива дама пішла до пана де Гранльє і негайно привела його. Герцог кинув на пані Камюзо один із тих метких поглядів, якими вельможі аналізують ціле існування, а часто і душу. Туалет Амелі дуже допоміг герцогові вгадати це міщанське життя від Алансона до Манта і від Манта до Парижа.

Ах! Якби дружина судді могла тільки знати про цей дар у герцогів — вона не витримала б так мило того чемно-іронічного погляду, в якому вона помітила тільки чемність! Незнання поділяє привілеї тонкої поведінки.

— Це пані Камюзо, дочка Тіріона, одного з придверників королівських апартаментів, — сказала герцогиня своєму чоловікові.

Герцог дуже чемно вклонився судовій дамі, і його обличчя втратило частину своєї поважності. На дзвінок герцога з’явився камердинер.

— Візьміть карету, їдьте на вулицю Оноре-Шевальє. Приїхавши туди, подзвоніть біля маленьких дверцят у номері десятому. Слузі, який відчинить вам, ви скажете, що я прошу його пана приїхати сюди. Ви його привезете, якщо він дома. Говоріть від мого імені, цього буде досить, щоб усунути всі труднощі. Постарайтесь витратити на все не більше чверті години.

Камердинер герцогині з’явився негайно після того, як камердинер герцога вийшов.

— Їдьте від мого імені до герцога де Шольє, передайте йому цю картку.

Герцог дав йому картку, складену певним способом. Коли ці інтимні друзі мали потребу негайно побачитись в якій-небудь спішній справі, що не дозволяла писати, вони повідомляли таким способом один одного.

Ми бачимо, що в усіх прошарках суспільства звичаї подібні між собою, і відрізняються тільки манерами, способами, відтінками. Світське товариство теж має своє арго, але це арго зветься стилем.

— Чи ви, пані, цілком певні, що існують ці згадані листи, написані мадемуазель Клотильдою де Гранльє до того юнака? — спитав герцог де Гранльє.

І він скинув очима на пані Камюзо так, як моряк кидає лот.

— Я їх не бачила, але цього треба побоюватись, — відповіла вона, тремтячи.

— Дочка моя не могла написати чогось такого, в чому не можна було б признатись! — скрикнула герцогиня.

“Бідна герцогиня!” — подумала Діана, глянувши на герцога де Гранльє так, що він затремтів.

— Яка ж твоя думка, люба моя Діана? — сказав герцог до герцогині де Мофріньєз на вухо, завівши її до вікна.

— Клотильда так шалено кохає Люсьєна, любий мій, що вона мала з ним побачення перед своїм від’їздом. Якби не ота маленька Ленонкур, вона, мабуть, утекла б з ним у ліс Фонтенебло. Я знаю, що Люсьєн писав Клотильді листи, які запаморочили б і святу. Ми всі три Свині дочки, обвиті змієм листування...

Герцог і Діана повернулись від вікна до герцогині і пані Камюзо, які тихенько розмовляли. Амелі, йдучи за порадою герцогині де Мофріньєз, удавала благочестиву, щоб завоювати серце гордої португалки.

— Ми віддані на волю мерзенного каторжника-втікача, — сказав герцог, смикаючи плечем. — Ось що значить приймати в себе людей, в яких не зовсім певен. Перше ніж допустити кого-небудь, треба добре дізнатися про його статки, родичів, про все його минуле.

У цій фразі — вся мораль цієї історії з погляду аристократії.

— Що сталось — те сталось! — сказала герцогиня де Мофріньєз. — Подумаймо, як урятувати бідну пані де Серізі, Клотильду і мене.

— Нам залишається тільки чекати Анрі, я його викликав, але все залежить від особи, по яку поїхав Жантіль. Дай боже, щоб ця людина була в Парижі. Пані, — сказав він, звертаючись до пані Камюзо, — я вам дуже вдячний, що ви подумали про мене...

Це був натяк, що пані Камюзо час іти. Дочці придверника королівських апартаментів вистачило глузду, щоб зрозуміти герцога; вона підвелась; але герцогиня де Мофріньєз, з тією чарівною грацією, яка завоювала їй відданість і дружбу стількох осіб, взяла Амелі за руку і особливо звернула на неї увагу герцога і герцогині.

— Особисто для мене, хоч би вона й не встала на світанку, щоб урятувати нас усіх, прошу вас не забути про милу пані Камюзо. По-перше, вона вже робила мені послуги, яких не забуваєш. Потім вона і її чоловік цілком віддані нам. Я обіцяла їй просунути її Камюзо, і прошу вас захистити його насамперед заради мене.

— Ви не потребуєте рекомендації, — сказав герцог до пані Камюзо. — Гранльє завжди пам’ятають послуги, зроблені їм. Незабаром люди, вірні королю, матимуть нагоду відзначитись, їх відданість буде потрібна; вашого чоловіка висунуть на відповідальні позиції.

Пані Камюзо пішла — горда, щаслива, набундючившись, ледве не лопаючись. Вона вернулась додому, святкуючи перемогу, милувалась сама з себе, кепкувала з неприязні генерального прокурора; вона казала сама собі:

“А що, як ми випремо пана де Гранвіля?”

Пані Камюзо вийшла вчасно. Герцог де Шольє, один із фаворитів короля, зустрівся з цією міщаночкою в під’їзді.

— Анрі, — скрикнув герцог де Гранльє, коли доповіли про його друга, — біжи, прошу тебе, в палац, постарайся поговорити з королем, річ ось у чому...

І він завів герцога до вікна, де він уже радився з легкою і граціозною Діаною.

Герцог де Шольє час від часу нишком поглядав на нерозсудливу герцогиню, яка, розмовляючи з герцогинею де Гранльє і слухаючи її напучення, відповідала на вільні погляди герцога де Шольє.

— Люба дитино, — сказав нарешті герцог де Гранльє, закінчивши своє a parte[123], — будьте ж розсудливі. Чуєте, — сказав він, беручи ручки Діани, — додержуйтесь пристойності, не компрометуйте себе більше, не пишіть ніколи. Листи, люба моя, викликали стільки ж особистих нещасть, скільки й громадських... Що можна пробачити такій молодій дівчині, як Клотильда, що кохає вперше, того не можна пробачити...

— Старому гренадерові, що бачив бойовий вогонь! — сказала герцогиня герцогові, надувши губки.

Ця гримаска і жарт викликали усмішку на збентежених обличчях обох герцогів і навіть благочестивої герцогині.

— Ось уже чотири роки, як я не пишу любовних листів... Чи ми врятовані? — спитала Діана, ховаючи свою тривогу під дитяцтвом.

— Ще ні! — сказав герцог де Шольє, — бо ви не знаєте, як важко зробити щось незаконне. Для короля в конституційній державі це те саме, що зрада для одруженої жінки. Це його адюльтер.

— Його грішок, — сказав герцог де Гранльє.

— Заборонений плід! — сказала Діана, усміхаючись. — Ах, як би я хотіла бути урядом; бо в мене вже немає таких плодів, я всі поїла!

— О, люба, люба! — сказала благочестива герцогиня, — ви занадто далеко заходите.

Герцоги, почувши, що перед під’їздом зупинилась карета, з гуркотом, який зчиняється, коли коней пускають галопом, покинули жінок, вклонились їм і пішли в кабінет герцога де Гранльє, куди ввели мешканця вулиці Оноре-Шевальє; це був ні хто інший, як начальник палацової контрполіції, політичної поліції, таємничий і могутній Корантен.

— Проходьте, — сказав герцог де Гранльє, — проходьте, пане де Сен-Дені.

Корантен, здивований прекрасною пам’яттю герцога, пройшов першим, низко вклонившись обом герцогам.

— Це знов у справі тієї ж таки особи, або, певніше, з приводу неї, мій любий пане, — сказав герцог де Гранльє.

— Але він помер, — сказав Корантен.

— Залишився його товариш, — зазначив герцог де Шольє, — сильний товариш.

— Каторжник Жак Коллен! — відповів Корантен.

— Кажи, Фердинанд, — сказав герцог де Шольє колишньому послові.

— Треба побоюватись цього негідника, — провадив герцог де Гранльє, — бо він захопив листи пані де Серізі і пані де Мофріньєз до того Люсьєна Шардона, його креатури, щоб відкупитись ними. Здається, в того молодчика була певна система — видурювати любовні листи в обмін на власні. Бо мадемуазель де Гранльє, як кажуть, теж написала кілька листів; принаймні, цього побоюються, а ми не можемо ні про що дізнатися, вона подорожує.

— Молодчик, — відповів Корантен, — не був здатний робити такі запаси... Це запобіжливість Карлоса Еррери.

Корантен сперся ліктем на поруччя крісла, на якому сидів, і поклав голову на руку, обмірковуючи.

— Гроші... в цієї людини їх більше, ніж у нас, — сказав він. — Естер Гобсек була йому наживкою, щоб виловити близько двох мільйонів у тому ставку із золотими монетами, що зветься Нюсінженом... Панове, накажіть кому слід дати мені повну владу, і я позбавлю вас від цієї людини!..

— А... листи? — спитав герцог де Гранльє Корантена.

— Слухайте, панове, — провадив Корантен, повільно підводячись; його обличчя куниці свідчило про стан крайнього збудження.

Він засунув руки в кишеньки своїх довгих чорних фланелевих штанів. Цей великий актор історичної драми наших часів надяг тільки жилет і сюртук, не змінивши ранкових штанів, бо знав, які вельможі бувають вдячні за швидкість у певних обставинах. Він невимушено походжав по кабінету, голосно міркуючи, нібито був на самоті.

— Це каторжник! Його можна без суду кинути в секретну камеру в Бісентрі, де немає ніяких способів зв’язку, і залишити там здихати... Проте, можливо, що він дав відповідні інструкції своїм поплічникам, передбачаючи такий випадок.

— Але ж він був посаджений у секретну камеру, — сказав герцог де Гранльє, — негайно після несподіваного арешту в тієї жінки?

— Хіба для таких людців є секретні камери? — відповів Корантен. — Він такий сильний, як... як я!

— Що ж робити? — сказали один одному поглядом обидва герцоги.

— Ми можемо негайно запроторити негідника на каторгу ... в Рошфор, і він там помре через півроку. Ні, без злочину! — сказав він, відповідаючи на жест герцога де Гранльє. — Чого ж ви хочете? Каторжник не витримує більше півроку в літню спеку, коли його примушують працювати серед міазмів Шаранти. Та це добре тільки в тому разі, коли цей чолов’яга не вжив запобіжних заходів щодо тих листів. Якщо негідник боявся своїх ворогів, а це ймовірно, то треба дізнатись, яких заходів він ужив. Якщо переховувач листів бідний, то його можна підкупити... Отже, йдеться про те, щоб примусити Жака Коллена проговоритись. Який поєдинок! Я буду подоланий. Краще було б викупити ці документи іншим... помилуванням і взяти цього чоловіка в мою крамничку. Жак Коллен — це єдина людина, здатна замінити мене, бо бідолаха Контансон і любий Пейрад померли. Жак Коллен убив цих двох незрівняних шпигів, немов для того, щоб розчистити собі місце. Ви бачите, панове, треба дати мені повну волю. Жак Коллен у Консьєржері. Я піду в прокуратуру до пана де Гранвіля. Пошліть туди яку-небудь довірену особу, що зустрілася б зі мною, бо мені треба або показати лист панові де Гранвілю, який нічого про мене не знає, або щоб мене ввела яка-небудь значна особа. Ви маєте в розпорядженні півгодини, бо мені треба півгодини, щоб одягтись, тобто стати тим, ким я мушу бути в очах пана генерального прокурора.

— Пане, — сказав герцог де Шольє, — я знаю ваші величезні здібності і прошу тільки сказати: — так чи ні? Чи відповідаєте ви за успіх?

— Так, якщо я матиму повну волю і ви дасте слово ніколи не розпитувати мене про це. План мій — готовий.

Зловісна відповідь викликала в обох вельмож легке здригання.

— Ідіть, пане, — сказав герцог де Шольє. — Ви запишіть цю справу в рахунок тих, які вам звичайно доручаються.

Корантен уклонився обом вельможам і пішов.

Анрі де Ленонкур, для якого Фердинанд де Гранльє звелів запрягти карету, негайно поїхав до короля, якого він завжди міг бачити завдяки привілеєві своєї посади.

Отже, представники різних, пов’язаних між собою, інтересів із низів і верхів суспільства, повинні були зустрітись у кабінеті генерального прокурора в особі трьох людей: правосуддя репрезентував пан де Гранвіль, сім’ю — Корантен, проти того жахливого супротивника, Жака Коллена, який уособлював соціальне лихо в його дикій силі.

Який поєдинок правосуддя і свавілля, що поєднались проти каторги та її хитрощів! Каторга, цей символ відваги, що відкидає розрахунок і розважливість, для якої всі засоби добрі, яка не має лицемірства, властивого свавіллю, огидний символ інтересів голодного черева, кривавий, нестримний протест голоду! Хіба це не були напад і захист, крадіжка і власність, грізна проблема природного ладу і ладу соціального, замкнена у найвужчі рамки? Нарешті це був жахливий, живий образ антисоціальних компромісів, які складають найслабкіші представники влади з дикими бунтарями.

Коли генеральному прокуророві доповіли про пана Камюзо, він зробив знак, щоб того впустили. Пан де Гранвіль, що передчував цей візит, хотів порозумітися зі слідчим, яким способом закінчити справу Люсьєна. Висновок не міг лишатись тим, до якого вони прийшли разом з Камюзо напередодні, перед смертю бідного поета.

— Сідайте, пане Камюзо, — сказав пан де Гранвіль, падаючи в крісло.

Прокурор віч на віч зі слідчим не приховував пригніченості, що опанувала його. Камюзо подивився на пана де Гранвіля і помітив на цьому рішучому обличчі майже смертельну блідість і крайню втому, цілковиту прострацію, що свідчила про муки, мабуть, жорстокіші, ніж муки засудженого на смерть, якому секретар прочитав про відмову в касації, — адже це читання, за звичаями правосуддя, означає: “Приготуйтесь, ваші останні хвилини надійшли”.

— Я прийду згодом, пане граф, хоч, правда, справа ця спішна...

— Залишіться, — поважно відповів генеральний прокурор. — Справжні судові діячі, пане, мусять терпіти свої страждання і вміти приховувати їх. Це моя помилка, коли ви помітили моє збентеження.

Камюзо зробив рух.

— Дай вам Боже, пане Камюзо, ніколи не зазнати таких крайніх життєвих труднощів. Можна не видержати й меншого. Я тільки що провів ніч біля одного з найдорожчих мені друзів. У мене тільки двоє друзів — граф Октав де Бован і граф де Серізі. Пан де Серізі, граф Октав і я втрьох були з шостої години вчорашнього вечора до шостої години сьогоднішнього ранку, по черзі, то в салоні, то біля ліжка пані де Серізі, побоюючись кожного разу, як ішли туди, що знайдемо її мертвою або назавжди божевільною. Десплен, Б’яншон, Сінар і дві доглядачки не виходили з кімнати. Граф обожнює свою дружину. Подумайте, яку ніч тільки що я перебув між жінкою, божевільною від кохання, і другом, божевільним від розпачу. Державний муж не впадав у відчай, як дурень. Серізі, спокійний, немов би він був на своєму кріслі в державній раді, робив неймовірні зусилля, щоб зберігати перед нами байдуже обличчя... і піт зрошував це чоло, схилене під тягарем стількох трудів. Я спав з п’ятої години, коли сон подолав мене, до пів на восьму, а о пів на дев’яту я мусив бути тут, щоб дати наказ про страту. Повірте мені, пане Камюзо, коли суддя цілу ніч поринав у прірву розпачу, відчуваючи руку божу, що тяжко опускається на людські справи і вражає благородні серця, — йому дуже важко сісти тут, за своїм столом, і байдуже сказати: “Відрубайте голову о четвертій годині і знищіть боже створіння, сповнене життя, сили, здоров’я”. А проте такий мій обов’язок... пригнічений стражданням, я мушу дати наказ спорудити ешафот... Засуджений не знає, що суддя переживає муки, які дорівнюються його мукам. У цю хвилину ми зв’язані з ним аркушиком паперу: в моїй особі — суспільство, що мститься, в його — злочин, який треба спокутувати. Ми разом — дволикий обов’язок, два існування, спаяні на хвилину мечем закону. Хто співчував судді в цих глибоких стражданнях? Хто втішить їх? Наша честь полягає в тому, щоб заховати їх у глибині серця. Священик з його життям, відданим богові, солдат з його тисячами смертей, принесених у жертву країні, здаються мені щасливішими, ніж суддя з його сумнівами, страхами, з його жахливою відповідальністю.

— Чи знаєте ви, кого треба скарати? — провадив далі генеральний прокурор, — молодого чоловіка двадцяти семи років, гарного, як наш учорашній мрець, білявого, як він; голову його ми здобули несподівано, бо на ньому тяжить тільки виказування про переховування. Бувши засудженим, юнак усе ж не признався. Вже сімдесят днів він не піддається ніяким допитам, завжди твердить, що він не винний. Два місяці, як у мене на плечах дві голови. О! Я віддав би рік свого життя за його признання, бо ж треба заспокоїти присяжних. Міркуйте самі, який удар для правосуддя, коли буде викрито через кілька днів, що злочин, за який він умре, вчинений кимось іншим! У Парижі все набуває жахливої ваги, найменший судовий інцидент стає політичним. Суд присяжних, ця інституція, яку революційні законодавці вважали за таку сильну, це — елемент соціальної розрухи. Бо вона не виправдовує свого призначення, не захищає суспільства в достатній мірі. Присяжні граються зі своїми обов’язками. Вони поділяються на два табори, один із них не визнає вже смертної кари і це призводить до загального порушення рівності перед законом. Такий жахливий злочин, як батьковбивство, в одному департаменті дістає виправдальний вирок[124], тим часом як в іншому департаменті звичайний, так би мовити, злочин карається смертю. Що ж було б, якби в Парижі, в нашій окрузі, стратили невинного?

— Це втікач-каторжник, — боязко зазначив пан Камюзо.

— В руках опозиції і преси він зробився б великоднім ягнятком! — скрикнув пан де Гранвіль, — і опозиції було б легко змалювати його невинним, бо це корсиканець, фанатик національних ідей, його вбивства — наслідок вендетти[125]. В цій країні той, хто вбиває ворога, вважає себе — і його вважають — за дуже чесну людину. Ах! Справжні судді — дуже нещасні. Знаєте, вони повинні б жити окремо від усього суспільства, як колишні жерці, щоб люди бачили їх тільки в певні години, коли вони виходять зі своїх келій; поважні, старі, суворі, вони мали б судити, як великі жерці в давньому суспільстві, поєднуючи в собі юридичну і духовну владу. Нас не бачили б інакше, як на місцях у суді... Тепер усі бачать, як ми страждаємо або розважаємось, подібно до всіх інших. Нас бачать у салонах, у сім’ї, як громадян, що мають свої пристрасті, і ми буваємо смішні, замість того, щоб бути грізними...

Цей крик душі, що переривався паузами і вигуками та супроводився жестами, які надавали йому непередаваної красномовності, примусив Камюзо здригнутись.

— Я теж, пане, — сказав Камюзо, — вчора почав на власному досвіді вивчати муки нашої професії. Я трохи не помер внаслідок смерті цього молодого чоловіка, він не зрозумів мого співчуття, нещасний сам себе згубив...

— Е, не треба було допитувати його! — скрикнув пан де Гранвіль. — Найлегше зробити послугу, утримавшись.

— А закон? — відповів Камюзо. — Він був уже два дні під арештом.

— Нещастя сталося, — провадив генеральний прокурор. — Я виправив, як міг, те, чого, напевне, не можна виправити. Моя карета і мої слуги — в похоронній процесії цього бідолашного слабого поета. Серізі зробив так само; більш того, він узяв на себе обов’язок, який поклав на нього цей нещасний молодий чоловік: він буде виконавцем його заповіту. Обіцявши це, він добився від своєї дружини погляду, в якому світився здоровий розум. Нарешті граф Октав особисто присутній на його похороні.

— Добре, пане граф, — сказав Камюзо, — завершімо нашу справу. У вас залишається дуже небезпечний підслідний.

Ви знаєте так само добре, як і я, що це Жак Коллен. Цього нещасного мають визнати за того, ким він є.

— Ми пропали! — вигукнув пан де Гранвіль.

— У цю хвилину він біля вашого засудженого до страти, що був колись для нього на каторзі тим самим, чим Люсьєн був у Парижі... його протеже. Бібі-Люпен переодягся за жандарма, щоб бути присутнім при побаченні.

— Чого втручається кримінальна поліція? — сказав генеральний прокурор. — Вона повинна діяти тільки за моїми наказами...

— Уся Консьєржері знатиме, що ми держимо в руках Жака Коллена... Так ось, я хочу вам сказати, що цей великий і відважний злочинець, очевидно, має найнебезпечніші листи з кореспонденції герцогині де Мофріньєз і мадемуазель Клотильди де Гранльє.

— Ви певні цього? — спитав пан де Гранвіль, і на його обличчі відбився болісний подив.

— Міркуйте самі, пане граф, чи маю я підстави боятись цього нещастя. Коли я розгорнув пачку листів, взятих у домі нещасного молодого чоловіка, Жак Коллен кинув на них гострий погляд і задоволено всміхнувся; судовий слідчий не міг помилитись щодо значення цієї посмішки. Такий закінчений негідник, як Жак Коллен, побоюється випустити подібну зброю. Що ви скажете про ці документи, коли вони будуть в руках адвоката, якого той шельма вибере собі серед ворогів уряду і аристократії? Моя дружина, вдячна герцогині де Мофріньєз, поїхала попередити її, і в цю хвилину вони, мабуть, радяться у де Гранльє...

— Розпочинати процес такої людини неможливо! — скрикнув генеральний прокурор, підводячись і великими кроками бігаючи по кабінету. — Очевидно, він сховав документи в надійне місце...

— Я знаю де, — сказав Камюзо.

Одне це слово згладило всі ті упередження, які мав проти нього генеральний прокурор.

— Кажіть! — сказав пан де Гранвіль, сідаючи знову.

— Їдучи з дому до палацу правосуддя, я багато міркував над цією сумною справою. У Жака Коллена є тітка, справжня, а не фальшива тітка, жінка, про яку префектура дістала довідку від політичної поліції. Він учень і бог цієї жінки, сестри його батька, на ім’я Жакліни Коллен. У цієї шельми є крамниця ношеного одягу, і завдяки зв’язкам, створеним через цю торгівлю, вона знає багато родинних таємниць. Якщо Жак Коллен довірив комусь ті рятівні для нього папери, то, звичайно, цьому створінню; заарештуймо її.

Генеральний прокурор кинув на Камюзо хитрий погляд, що означав: “Ця людина не така дурна, як я вчора гадав, вона тільки занадто молода, не вміє ще правити віжками правосуддя”.

— Але, — провадив далі Камюзо, — щоб це вдалось, треба змінити всі заходи, яких ми вчора вжили, і я прийшов до вас по пораду, по розпорядження...

Генеральний прокурор узяв свій розрізальний ніж і тихенько постукував ним по краю стола, жестом, характерним для всіх замислених людей, що цілком поринули в роздум.

— Три знатні родини в небезпеці! — скрикнув він. — Тут не можна припускати ніякої необережності... Ви маєте рацію, насамперед підемо за аксіомою Фуше: “Заарештуймо!” Треба негайно повернути Жака Коллена до секретної камери.

— Таким чином ми визнаємо, що це каторжник. Це знеславить пам’ять Люсьєна...

— Яка жахлива справа! — сказав пан де Гранвіль. — Скрізь небезпека!

У цю хвилину ввійшов начальник тюрми — звичайно, постукавши, але доступ до такого кабінету, як кабінет генерального прокурора, охороняється дуже пильно, і тільки свої люди в прокуратурі мають право стукати в двері.

— Пане граф, — сказав пан Го, — з вами хоче говорити підслідний, що зве себе Карлос Еррера.

— Чи він бачився з ким-небудь? — спитав генеральний прокурор.

— З ув’язненими, бо він у дворику приблизно з половини на восьму. Він бачився також із засудженим на смерть, який, очевидно, щось йому розповів.

Пан де Гранвіль, в пам’яті якого блиснула, немов промінь світла, одна фраза пана Камюзо, зрозумів, яку користь можна мати, щоб добитися листів, від признання інтимного зв’язку між Жаком Колленом і Теодором Кальві. Задоволений тим, що він має підставу відкласти страту, генеральний прокурор жестом покликав до себе пана Го.

— Я маю намір, — сказав він йому, — відкласти на завтра страту; проте, цього не повинні підозрювати в Консьєржері. Цілковита мовчанка! Нехай кат іде нібито наглядати за готуванням. Надішліть сюди під доброю охороною цього іспанського священика, у нас його вимагає іспанське посольство. Хай жандарми приведуть пана Карлоса вашими особистими сходами, щоб він не міг нікого бачити. Попередьте жандармів, щоб кожний вів його під руку аж до дверей мого кабінету... Чи певні ви, пане Го, що цей небезпечний іноземець не міг бачитись ні з ким, крім арештантів?

— Ах, у ту хвилину, коли він вийшов із камери засудженого до страти, з’явилась дама, що хотіла бачити його.

Тут судді обмінялись поглядом, але яким поглядом!

— Яка дама? — спитав Камюзо.

— Одна а його покутниць... якась маркіза, — відповів їм пан Го.

— Щодалі гірше! — скрикнув пан де Гранвіль, дивлячись на Камюзо.

— Вона примусила жандармів і наглядачів поморочити голову, — провадив спантеличений пан Го.

— У ваших обов’язках немає незначних речей, — суворо сказав генеральний прокурор. — Консьєржері недарма так обмурована! Як ця дама ввійшла?

— З перепусткою по формі, пане, — зазначив начальник. — Ця дама, розкішно одягнена, в супроводі лакея і гайдука, приїхала в чудовій кареті, щоб побачитися зі своїм духівником, перш ніж поїхати на похорон того нещасного юнака, якого ви наказали винести.

— Принесіть мені її перепустку з префектури, — сказав пан де Гранвіль.

— Вона видана за рекомендацією його вельможності графа де Серізі.

— Яка з себе була ця жінка? — спитав генеральний прокурор.

— Нам здалося, що ця жінка зі світського товариства.

— Ви бачили її обличчя?

— На ній була чорна вуаль.

— Про що вони розмовляли?

— Та що могла сказати благочестива жінка з молитовником!.. Вона попросила благословення в абата, стала навколішки...

— Довго вони розмовляли? — спитав суддя.

— Менше, ніж п’ять хвилин; але ніхто з нас не зрозумів нічого, очевидно, вони говорили іспанською мовою.

— Розкажіть нам усе, пане, — провадив генеральний прокурор. — Повторюю вам, найменша подробиця має для нас вирішальну вагу. Хай це буде вам прикладом.

— Вона плакала, пане.

— Чи справді вона плакала?

— Цього ми не могли бачити, вона ховала обличчя в хусточку. Вона подарувала триста франків золотом для в’язнів.

— Це не вона! — скрикнув Камюзо.

— Бібі-Люпен, — провадив далі пан Го, — скрикнув: “це хіпесниця”.

— Він на цьому розуміється, — сказав пан де Гранвіль. — Підпишіть ордер на арешт, — додав він, дивлячись на Камюзо, — і мерщій опечатати в неї дома все. Але як вона могла дістати рекомендацію пана де Серізі?.. Принесіть мені перепустку з префектури... ідіть, пане Го! Пришліть мені мерщій цього абата. Поки він буде тут, небезпека не буде зростати. А за дві години розмови можна далеко пробратись углиб людської душі.

— Особливо такому генеральному прокуророві, як ви, — тонко сказав Камюзо.

— Нас буде двоє, — чемно відповів генеральний прокурор.

І він знову заглибився в думки.

— Треба було б створити в усіх тюремних приймальнях посаду наглядача з доброю платнею, і давати цю посаду, як пенсію, найспритнішим і найвідданішим агентам поліції, — сказав він після довгої паузи. — Бібі-Люпен повинен скінчити там свої дні. Таким чином ми мали б око і вухо в такому місці, яке потребує кращого догляду, ніж там є тепер. Пан Го не зумів розказати нам нічого певного.

— Він такий заклопотаний, — сказав Камюзо. — Проте, між секретними в’язнями і нами є прогалина, якої не повинно бути. Щоб пройти з Консьєржері до наших кабінетів, треба йти коридорами, дворами, сходами. Увага наших агентів не завжди пильна, а тим часом в’язень завжди думає про свою справу. Мені казали, що коли Жак Коллен ішов з секретної камери на допит, якась дама опинилась на проході. Ця жінка пройшла до поста жандармів нагорі маленьких сходів “Мишачої пастки”; мені казали про це пристави, і я дорікав жандармам з цього приводу.

— О! Палац правосуддя треба повністю перебудувати, — сказав пан де Гранвіль, — проте, це потребує витрат від двадцяти до тридцяти мільйонів. — Спробуйте-но, попросіть у палати депутатів тридцять мільйонів для потреб юстиції!

Почулись кроки кількох людей і звуки зброї. Очевидно, це був Жак Коллен.

Обличчя генерального прокурора вкрилось маскою поважності, під якою зникла людина. Камюзо наслідував керівника прокуратури.

Справді, службовець канцелярії прокурора відчинив двері, і ввійшов Жак Коллен, спокійний, нітрохи не здивований.

— Ви хотіли говорити зі мною, — сказав суддя, — я вас слухаю.

— Пане граф, я — Жак Коллен, я капітулюю.

Камюзо здригнувся, генеральний прокурор залишився спокійним.

— Ви розумієте, що в мене є причини, щоб діяти так, — провадив Жак Коллен, глузливо обводячи очима обох урядовців. — Я, очевидно, завдаю вам чимало клопоту; але ж якби я залишився іспанським священиком, ви наказали б жандармам провести мене до байонського кордону, а там іспанські багнети звільнили б вас від мене.

Обидва урядовці залишались спокійними і мовчазними.

— Пане граф, — провадив каторжник, — причини, — що змушують мене діяти так, ще важливіші, ніж оці, хоч вони й чорт зна які особисті; я можу сказати їх тільки вам... Якщо ви боїтесь...

— Боюсь чого? Кого? — спитав граф де Гранвіль. Постать, обличчя, постава голови, жест, погляд цього видатного генерального прокурора зробили з нього в цю хвилину живий образ правосуддя, яке повинне подавати найпрекрасніші зразки громадянської мужності. В цю коротку хвилину він був на височині старих суддів колишнього парламенту, в часи громадянської війни, коли голови суду зустрічалися зі смертельною небезпекою віч-на-віч, залишаючись мармуровими, наче ті статуї, що споруджені на відзнаку їх пам’яті.

— Якщо ви боїтесь залишитись віч-на-віч з втікачем-каторжником...

— Залишіть нас, пане Камюзо, — жваво відказав генеральний прокурор.

— Я хотів пропонувати вам зв’язати мені руки і ноги, — байдуже провадив Жак Коллен, обводячи обох чиновників жахливим поглядом.

Він помовчав і поважно додав:

— Пане граф, я тільки поважав вас, а тепер я захоплений вами...

— Ви, значить, вважаєте себе за страшного? — спитав урядовець з виразом цілковитої зневаги.

— Вважати себе за страшного? — сказав каторжник, — навіщо? Я є такий і знаю це.

Жак Коллен узяв стілець і сів з упевненістю людини, що почуває себе в розмові на одному рівні зі своїм супротивником.

У цю хвилину пан Камюзо, що виходив із дверей, збираючись зачинити їх за собою, повернувся, підійшов до пана де Гранвіля і передав йому два складені папірці.

— Гляньте, — сказав слідчий генеральному прокуророві, показуючи йому один із папірців.

— Покличте знову пана Го, — крикнув граф де Гранвіль, тільки-но побачив знайоме йому ім’я камеристки пані де Мофріньєз.

Начальним Консьєржері ввійшов.

— Опишіть нам, — сказав йому на вухо генеральний прокурор, — жінку, що приходила на побачення з підслідним.

— Маленька, гладка, товста, присадкувата, — відповів пан Го.

— Особа, якій видана перепустка, висока і тонка, — сказав де Гранвіль. — Тепер скажіть, якого віку?

— Років шістдесяти.

— Йдеться про мене, панове? — сказав Жак Коллен. — Слухайте, — добродушно провадив він далі, — не шукайте. Ця особа — моя тітка, справжня тітка, жінка, стара; я можу позбавити вас численних труднощів. Ви знайдете мою тітку тільки тоді, коли я цього захочу. Якщо ми отак будемо блукати, то не зрушимо з місця.

— Пан абат уже говорить по-французьки не як іспанець, — сказав пан Го, — він уже не запинається.

— Тому що справа дуже заплуталась, любий мій пане Го, — відповів Жак Коллен, гірко посміхнувшись і назвавши начальника на ім’я.

У цю хвилину пан Го кинувся до генерального прокурора і сказав йому на вухо:

— Бережіться, пане граф, ця людина у нестямній люті.

, Пан де Гранвіль повільно оглянув Жака Коллена; той видався йому спокійним. Проте, незабаром він визнав справедливість сказаного начальником. Цей обманливий вигляд приховував холодне і грізне нервове роздратування дикуна. В очах Жака Коллена ховався вулканічний вибух, кулаки його були стиснуті. Це справді був тигр, що збирається стрибнути на здобич.

— Залиште нас, — поважно сказав генеральний прокурор, звертаючись до начальника Консьєржері і до слідчого.

— Ви добре зробили, що вислали вбивцю Люсьєна! — сказав Жак Коллен, не турбуючись про те, чи може Камюзо його почути, — я більше не міг стримуватись, я б задушив його.

Пан де Гранвіль здригнувся. Ніколи не бачив він стільки крові в очах людини, не бачив такого блідого обличчя, стільки поту на лобі і такого напруження м’язів.

— Що ж би вам дало це вбивство? — спокійно спитав генеральний прокурор у злочинця.

— Ви щодня мститесь, або думаєте, що мститесь за суспільство, пане, і питаєте мене, які є підстави моєї помсти... Значить, ви ніколи не відчували, як у ваших жилах котиться хвиля помсти? Чи ви не знаєте, що цей ідіот слідчий убив його? Адже ви його любили, мого Люсьєна, і він вас любив. Я знаю вас напам’ять, пане. Цей любий хлопець усе мені розповідав, вернувшись додому ввечері. Я вкладав його спати, немов нянька своє малятко, і розпитував про все. Він довіряв мені все, аж до найдрібніших своїх відчуттів... Ах, ніколи ніжна мати не любила так свого єдиного сина, як я любив цього ангела! Якби ви знали! Добро зароджувалось у цьому серці, як квіти, що зростають на лугах. Він був слабкий — ось у чому його єдиний порок, слабкий, наче струна ліри, дуже міцна, коли вона натягнена ... Це найпрекрасніші натури, їх слабкість — це тільки ніжність, захоплення, здатність розцвітати під сонцем мистецтва, кохання, краси, яку бог створив для людини в тисячах форм... Зрештою, Люсьєн — це була жінка за природою. Ах, чому тільки я не сказав цього їй, тій тупій худобині, що оце вийшла... Ах, пане, як підслідний перед суддею, я зробив те, що зробив би Бог, щоб урятувати свого сина, коли б, бажаючи врятувати його, він супроводив його до Пілата...

Потік сліз полився зі світлих і жовтих очей каторжника, які тільки що блищали, немов у вовка, який зголоднів за шість сніжних місяців у глибині України. Він казав далі:

— Цей йолоп нічого не хотів слухати і згубив дитину... Пане, я обмив труп хлопчика слізьми, молячись до того, кого я не знаю і хто над нами. Це я, що не вірю в Бога (якби я не був матеріалістом, я не був би самим собою). Цим я все сказав вам. Ви не знаєте, ніхто не знає, що таке страждання. Це знаю тільки я. Полум’я страждання так висушувало мої сльози, що цієї ночі я не міг плакати. Я плачу тепер, бо відчуваю, що ви мене розумієте. Я бачив вас тільки що в позі правосуддя... Ах, пане, хай Бог... (я починаю вірити в нього) хай Бог боронить вас бути в такому стані, як я!.. Цей проклятий слідчий відібрав у мене душу. Пане, пане, в цю хвилину ховають моє життя, мою красу, мою чесноту, моє сумління, всю мою силу! Уявіть собі собаку, в якого хімік витягає кров... Ось — я цей собака... Ось чому я прийшов до вас сказати: “Я — Жак Коллен, я капітулюю...” Я вирішив так зробити сьогодні вранці, коли прийшли вирвати з моїх рук це тіло, яке я цілував, немов божевільний, немов мати, немов діва, що цілувала Ісуса в гробі... Я хотів без жодних умов віддатись правосуддю... Тепер я повинен поставити умову, і ви зараз дізнаєтесь чому...

— Ви кажете це панові де Гранвілю чи генеральному прокуророві? — спитав урядовець.

Ці дві людини — Злочин і Правосуддя — глянули одна на одну. Каторжник глибоко зворушив судового урядовця, якого охопило божевільне співчуття до цього нещасного, він розгадав його життя і почуття. Зрештою, судовий урядовець (урядовець — завжди урядовець), який не знав про поведінку Жака Коллена після втечі, подумав, що зможе прибрати до своїх рук цього злочинця, який, зрештою, завинив тільки у фальшуванні. І він задумав вплинути великодушністю на цю бронзову натуру, що складалась з добра й зла немов із різних металів. Крім того, пан де Гранвіль, що дожив до п’ятдесят трьох років, ніколи не знаючи кохання, захоплювався чутливими натурами, як усі люди, яких ніколи не любили. Можливо, що це розчарування, доля багатьох чоловіків, яким жінки дарують тільки повагу або дружбу, становило таємний зв’язок глибокої приязні між панами Бованом, де Гранвілем і де Серізі. Бо однакове нещастя, так само як і однакове щастя, настроює душі на один тон.

— У вас є майбутнє, — сказав генеральний прокурор, кидаючи допитливий погляд на цього пригніченого злочинця.

Той жестом виявив цілковиту байдужість до своєї особи. — Люсьєн у заповіті відписав вам триста тисяч франків...

— Бідний! Бідний хлопчик! Бідний хлопчик! — скрикнув Жак Коллен. — Він завжди був надто чесний! Я втілював у собі всі найгірші почуття. Він був добрий, благородний, прекрасний, божественний. Такі прекрасні душі не змінюються. Він брав у мене тільки гроші, пане.

Цілковите, глибоке зречення своєї особи, якої урядовець не міг оживити, так переконливо стверджувало його жахливі слова, що пан де Гранвіль став на бік злочинця. Залишався ще генеральний прокурор.

— Якщо вас більше ніщо не цікавить, — спитав пан де Гранвіль, — то що ж саме хочете ви мені сказати?

— Хіба цього мало, що я признався? Ви ходили навколо та все ж не захопили мене; зрештою, я завдав би вам занадто багато клопоту.

“Який супротивник!” — подумав генеральний прокурор.

— Ви збираєтесь, пане генеральний прокурор, відтяти голову неповинному, а я знайшов винного, — поважно провадив Жак Коллен, висушуючи свої сльози. — Я прийшов не заради них, а заради вас. Я хочу врятувати вас від докорів совісті, бо я люблю всіх тих, хто цікавиться в будь-якій мірі Люсьєном, так само, як буду переслідувати ненавистю всіх тих, хто йому не дав жити... Що для мене каторжник? — провадив він після короткої паузи. — На мій погляд, каторжник — це майже те саме, що для вас комашка. Я такий самий, як італійські розбійники, відважні люди: вони вкладають на місці кожного мандрівника, якщо тільки це дає їм щось більше, ніж коштує постріл із рушниці. Я думав тільки про вас. Я сповідав цього юнака, який міг довіритись тільки мені, бо він був моїм товаришем по кайданах. Теодор — добра натура; він думав, що зробить послугу коханці, взявшись продати або заставити крадені речі; але він завинив у нантерському злочині не більше, ніж ви. Це корсиканець; за своїми звичаями, корсиканці мстяться, вбивають один одного, як мух. В Італії і в Іспанії життя людини не поважають, і все це зовсім просто. Там вірять, що в нас є душа, щось невиразне, якась ваша подоба, що переживає нас, що житиме вічно. Спробуйте розказати ці байки нашим дослідникам! Країни атеїстичні і філософські примушують тих, хто замахується на людське життя, дорого платити за нього і вони мають рацію, бо вірять тільки в матерію, тільки в теперішнє. Якби Кальві виказав жінку, від якої він одержав крадені речі, ви знайшли б, хоч не справжнього винуватця, — бо він і так у ваших пазурях, — то співучасника, якого бідний Теодор не хоче занапастити, бо це жінка. Що ж поробиш!.. Кожна професія має свої поняття про честь; мають їх так само і каторжники та шахраї. Тепер я знаю вбивцю тих двох жінок і винуватців цього зухвалого, чудного, незвичайного злочину; мені розповіли про нього з усіма подробицями. Відкладіть страту Кальві, і ви дізнаєтесь про все. Але дайте мені слово повернути його на каторгу, пом’якшивши його кару... При такому стражданні, як моє, не можна утруднювати себе брехнею, ви розумієте. Те, що я кажу вам — правда.

— Хоч це і принижує правосуддя, яке не повинно йти на подібні компроміси, але, маючи справу з вами, Жак Коллен, я вважаю за можливе пом’якшити суворість моїх обов’язків і порушити клопотання перед відповідними інстанціями.

— Чи подаруєте ви мені це життя?

— Можливо...

— Пане, я благаю вас дати мені слово, цього буде досить.

Пан де Гранвіль зробив рух ображеної гордості.

— В моїх руках честь трьох знатних родин, а у ваших тільки життя трьох каторжників, — провадив Жак Коллен, — я сильніший за вас.

— Вас можна знов ув’язнити в секретній камері; що ви робитимете? — спитав генеральний прокурор.

— Е, то це, виходить, гра! — сказав Жак Коллен. — Я розмовляв цілком відверто, від щирого серця я розмовляв з паном де Гранвілем; але якщо тут є генеральний прокурор, то знов беру свої карти і йду напролом. А я був готовий, якби ви мені дали слово, віддати вам листи, написані Люсьєнові мадемуазель Клотильдою де Гранльє!

. Це було сказано таким тоном, з такою байдужістю і з таким поглядом, що пан де Гранвіль зрозумів: перед ним супротивник, з яким небезпечна найменша помилка.

— Це все, чого ви просите? — спитав генеральний прокурор.

— Я говоритиму за себе, — сказав Жак Коллен. — Честь родини Гранльє — плата за пом’якшення кари Теодора: це значить, дати багато і одержати мало. Що таке каторжник, засуджений довічно? У тому разі, коли він утече, ви дуже легко можете позбутись його! Це вексель, виданий гільйотині. Тільки через те, що його запроторили з не дуже приємним наміром у Рошфор, ви обіцяєте мені відрядити його в Тулон з тим, щоб там з ним добре поводились. Щодо мене, то я хочу більшого. В мене є пачка листів пані де Серізі і герцогині де Мофріньєз, і яких листів! Знаєте, пане граф, продажні дівчата, коли пишуть, дбають про стиль і виявляють прекрасні почуття, а вельможні дами, які дбають про стиль і прекрасні почуття, пишуть так, як дівки роблять. Філософи знайдуть причину такого обміну ролями, я не шукатиму її. Жінка — нижче створіння, вона надто кориться своїм органам. Для мене жінка прекрасна тільки тоді, коли вона скидається на чоловіка. Отже, ці герцогинечки, мужні розумом, написали шедеври... О! Це прекрасно з початку до кінця, як уславлена ода Пірона[126]...

— Справді?

— Хочете бачити їх? — спитав Жак Коллен, усміхаючись.

Прокуророві стало соромно.

— Я можу дати вам їх прочитати... Але тут уже без жартів! Ми граємо чесно... Ви повернете мені листи і забороните стежити і підглядати за особою, яка їх принесе.

— На це треба багато часу? — спитав генеральний прокурор.

— Ні, тепер пів на десяту... — відповів Жак Коллен, глянувши на стінний годинник, — добре, так через чотири хвилини ми матимемо по одному листу від кожної з цих двох дам. Прочитавши їх, ви скасуєте страту. Якби листи не були такими, як вони є, я не був би такий спокійний. А втім, цих дам попереджено.

Пан де Гранвіль зробив рух подиву.

— Вони тепер, напевне, дуже заклопотані, вони зсунуть з місця зберігача печатки, підуть — хто зна? — до самого короля... Ну, що ж, даєте мені слово честі не дізнаватись, хто прийде, не стежити за цією особою протягом години?

— Обіцяю.

— Добре, ви, напевне, не схочете обдурити втікача-каторжника. Ви з того дерева, з якого зроблені Тюренни[127] і додержите слова, даного злодіям... Отже, саме в цю хвилину посередині “зали загублених кроків” є жебрачка в лахмітті, стара жінка. Вона, напевне, розмовляє з яким-небудь писарем з приводу позову щодо суміжної стіни; пошліть вашого канцеляриста по неї, хай він скаже їй: Dabor ti mandana. Вона прийде... Але не будьте задарма жорстокі. Або ви приймаєте мої пропозиції, або ви не хочете компрометувати себе зв’язком з каторжником ... Зважте, що я тільки фальшувальник. То не залишайте ж Кальві в жахливих муках готування до страти...

— Страта вже відкладена... Я не хочу, — сказав пан де Гранвіль Жаку Колленові, — щоб правосуддя було нижче від вас.

Жак Коллен трохи здивовано глянув на генерального прокурора і побачив, що той потяг шнурок дзвоника.

— Вам не спаде на думку втекти? Дайте мені слово, цього буде досить. Підіть самі по жінку...

Ввійшов службовець із канцелярії.

— Фелікс! Відішліть жандармів... — сказав пан де Гранвіль.

Жак Коллен був переможений.

У цьому поєдинку з судовим діячем він хотів бути сильнішим, вищим, великодушнішим, але судовий діяч його перевершив. Все ж каторжник почував себе значно вищим, бо він обдурював правосуддя, запевняючи його, що винний є невинним і переможно змагався за голову злочинця; проте, ця вищість повинна була залишатись прихованою, приглушеною, тим часом як “двірник” присоромлював його велично і відверто.

В ту хвилину, коли Жак Коллен виходив з кабінету пана де Гранвіля, з’явився генеральний секретар президіуму ради, депутат граф де Люпо в супроводі маленького хворобливого стариганя. Цей старигань, закутаний у тілогрійку блошиного кольору, начебто ще була зима, з пудреним волоссям, з блідим і Холодним обличчям, ішов як подагрик, непевно ступаючи ногами, обтяженими черевиками з орлеанської шкіри, спираючись на ціпок із золотою головкою, з невкритою головою, несучи капелюх у руці; петлиця його була прикрашена стрічками семи орденів.

— Що сталося, любий мій де Люпо? — спитав генеральний прокурор.

— Мене надіслав король, — тихенько відповів граф. — Вам надають необмежених прав, щоб добути листи пані де Серізі і пані де Мофріньєз та листи Клотильди де Гранльє. Ви можете порозумітися з цим паном...

— Хто це? — спитав генеральний прокурор де Люпо на вухо.

— Я не маю від вас таємниць, мій любий генеральний прокурор, це славнозвісний Корантен. Його величність пропонує вам особисто переказати йому всі обставини цієї справи і умови, що забезпечують успіх.

— Зробіть мені послугу, — відповів генеральний прокурор, — скажіть королю, що все зроблено і що я не мав потреби в цьому панові, — додав він, показуючи на Корантена. — Я поїду до його величності по розпорядження щодо закінчення справи, і це стосуватиметься зберігача печатки, бо йдеться про два помилування.

— Ви мудро вчинили, випередивши події, — сказав де Люпо, стискаючи руку генеральному прокуророві. — Король не хоче, щоб напередодні важливої спроби перство і знатні родини були знеславлені, забруднені. Це вже не дрібний кримінальний процес, це державна справа...

— Але скажіть королю, що коли ви прийшли, все було закінчено.

— Справді?

— Я так думаю.

— У такому разі ви будете зберігачем печатки, коли зберігач печатки стане канцлером, любий мій.

— Я не честолюбний! — відповів генеральний прокурор.

Де Люпо вийшов, сміючись.

— Попросіть принца поклопотатись перед королем про десятихвилинну аудієнцію для мене о пів на третю, — додав пан де Гранвіль, провадячи графа де Люпо.

— І ви не честолюбні! — сказав де Люпо, хитро глянувши на пана де Гранвіля. — Годі вам, у вас двоє дітей, ви хочете стати, принаймні, пером Франції...

— Коли пан генеральний прокурор має листи, моє втручання стає зайвим, — зауважив Корантен, залишившись сам з паном де Гранвілем, який дивився на нього з цілком зрозумілою цікавістю.

— Така людина, як ви, ніколи не може бути зайвою в подібній делікатній справі, — відповів генеральний прокурор, бачивши, що Корантен усе зрозумів і все чув.

Корантен вклонився, злегка кивнувши головою з майже поблажливим виразом.

— Чи знаєте ви, пане, особу, про яку йдеться?

— Так, пане граф, це Жак Коллен, ватажок товариства “десяти тисяч”, скарбник трьох каторг, каторжник, що зумів протягом п’яти років ховатись під сутаною абата Карлоса Еррери. Як саме дістав він доручення від короля Іспанії до покійного короля, — ми всі плутаємось, шукаючи правди в цій справі. Я чекаю відповіді з Мадрида, куди я надіслав запит і довірену особу. Цей каторжник знає таємниці двох королів.

— Це людина надзвичайно міцного гарту. Ми можемо вибирати одне з двох: або прив’язати його до себе, або позбутись його, — сказав генеральний прокурор.

— У нас була така сама думка, і це велика честь для мене, — зазначив Корантен. — Я змушений мати стільки думок і для стількох осіб, що при такій кількості я повинен зустрітися з розумною людиною.

Це було сказано так сухо і таким крижаним тоном, що генеральний прокурор замовк і взявся до деяких спішних справ.

Не можна уявити собі здивування мадемуазель Жакліни Коллен, коли в “залі загублених кроків” з’явився Жак Коллен. Вона стояла, як укопана, взявшись руками в боки, бо була одягнена, як жінка, що торгує городиною. Хоч як вона звикла до штук свого племінника, але ця остання перевершувала все.

— Ну, якщо ти на мене будеш дивитись отак немов на колекцію з корисних копалин, — сказав Жак Коллен, беручи під руку свою тітку і виводячи її з зали, — то нас обох вважатимуть за рідкісні речі, можливо, затримають, і ми згаємо час.

І він зійшов сходами торговельної галереї, що веде на вулицю Барільєрі.

— Де Паккар?

— Він чекає мене в Рудої і прогулюється по Квітковій набережній.

— А Прюданс?

— Вона в неї, як моя хрещениця.

— Ходімо туди...

— Глянь, чи за нами не стежать.

Руда торгувала залізним товаром на Квітковій набережній, вона була вдовою славетного вбивці, одного з товариства “десяти тисяч”. В 1819 році Жак Коллен чесно передав двадцять з лишком тисяч франків цій дівчині від її коханця після його страти. Тільки Жак Коллен знав про інтимний зв’язок цієї молодої особи, на той час модистки, з фананделем.

— Я “мага” твого чоловіка, — сказав тоді пансіонер із дому Воке модистці, яку він викликав у Зоологічний сад. — Він, напевне, казав тобі про мене, малятко. Той, хто мене зрадить, помре того ж таки року. Той, хто мені вірний, не повинен нічого від мене боятись. Я “друг” такий, що помру, не сказавши жодного слова, яке компрометувало б тих, кому я бажаю добра. Віддайся мені, яка душа чортові, і ти матимеш користь з цього. Я обіцяв твоєму бідному Огюстові, що ти будеш щаслива; він хотів, щоб ми жили в розкошах, і його “скосили” через це. Не плач, слухай мене. Ніхто в світі, крім мене, не знає, що ти була коханкою каторжника, вбивці, якого в суботу “угробили”. Я ніколи нічого про це не скажу. Тобі двадцять два роки, ти гарна, тепер ти маєш двадцять шість тисяч франків. Забудь Огюста, одружись, стань чесною жінкою, якщо можеш. Я хочу, щоб у подяку за цей спокій ти служила без вагання мені й тим, кого я до тебе надсилатиму. Я ніколи від тебе не вимагатиму нічого, що компрометувало б тебе, твоїх дітей, твого чоловіка, якщо він буде в тебе, твою сім’ю. При моєму ремеслі мені часто буває потрібне вірне місце, щоб поговорити, щоб сховатись. Мені потрібна вірна жінка, щоб віднести листа, взяти на себе яке-небудь доручення. Ти будеш однією з моїх поштових скриньок, однією з моїх швейцарських, одним із моїх емісарів — не більш і не менш. Ти дуже білява; ми з Огюстом звали тебе “Рудою”, ти збережеш це ім’я. Моя тітка, що торгує в Тамплі, з якою я тебе зв’яжу, буде єдиною особою в світі, який ти мусиш коритись; розказуй їй про все, що з тобою трапиться. Вона одружить тебе, буде тобі дуже корисна.

Так було складено одну з диявольських угод, подібних до тієї, яка дуже довго зв’язувала з ним Прюданс Серв’єн; їх цей чоловік завжди чимось скріпляв, бо в нього, як у демона, була пристрасть до вербування.

Жак Коллен одружив близько 1821 року Руду зі старшим прикажчиком багатого гуртового торговця залізом. Цей старший прикажчик на той час договорився про купівлю підприємства свого патрона і був на шляху до збагачення; він мав двоє дітей і був помічником мера свого району. Ніколи Руда, ставши пані Прелар, не мала жодного приводу скаржитись на Жака Коллена або на його тітку. Проте, кожного разу, коли до неї зверталися з проханням про послугу, вона тремтіла всім тілом. Тому вона пополотніла і змінилась на обличчі, побачивши, що в крамницю входять ці дві жахливі особи.

— У нас є справа до вас, пані, — сказав Жак Коллен.

— Мій чоловік дома, — відповіла вона.

— Ну, добре, ви нам зараз не дуже потрібні, я ніколи не турбую людей даремно.

— Пошліть по фіакр, моє малятко, — сказав Жак Коллен, — і скажіть, щоб моя хрещениця зійшла сюди. Я сподіваюсь улаштувати її як покоївку до знатної дами, і управитель цієї дами хоче повезти її туди.

Паккар, що нагадував жандарма в костюмі буржуа, розмовляв у цю хвилину з паном Преларом про значне замовлення дроту для якогось моста.

Прикажчик пішов по фіакр, і через кілька хвилин Європа, або, щоб не називати її ім’ям, під яким вона служила Естер, Прюданс Серв’єн, Паккар, Жак Коллен і його тітка зібрались на велику радість Рудої у фіакрі, якому Дурисмерть наказав їхати до застави Іврі.

Прюданс Серв’єн і Паккар, що тремтіли перед своїм “мазою”, скидались на грішні душі, що стали перед Богом.

— Де ті сімсот п’ятдесят тисяч франків? — спитав “маза”, пронизуючи їх одним із тих пильних і ясних поглядів, що збурювали кров цих проклятих душ, коли вони завинили, і їм здавалось, що їх пронизує стільки шпильок, скільки в них волосся на голові.

— Сімсот тридцять тисяч франків, — відповіла Жакліна Коллен своєму племінникові, — в надійному місці. Я їх сьогодні вранці передала Рометті в запечатаному пакеті...

— Якби ви їх не передали Жакліні, — сказав Дурисмерть, — ви б попрямували аж туди, — сказав він, показуючи Тройську площу, повз яку проїздив фіакр.

Прюданс Серв’єн, за звичаєм своєї батьківщини, перехрестилась, немов побачила блискавку.

— Я прощаю вас, — провадив “маза”, — з тією умовою, що ви більше не будете робити таких помилок, і надалі будете для мене тим, чим є ці два пальці правої руки, — сказав вів, показавши вказівний і середній пальці, — бо великий палець — це вона, оця добра “хмара”.

І він ляснув свою тітку по плечі.

— Слухайте, — провадив він. — Надалі ти, Паккар, можеш нічого не боятись, можеш вештатись по Парижу скільки завгодно. Я дозволяю тобі одружитися з Прюданс.

Паккар взяв руку Жака Коллена і з повагою поцілував її.

— Що мені робити? — спитав він.

— Нічого, і ти матимеш доходи і жінок, крім власної, бо ти дуже розбещений в стилі регентства, хлопче... Ось що значить бути занадто гарним чоловіком.

Паккар почервонів від цього глузливого комплімента свого султана.

— Тобі, Прюданс, — провадив далі Жак, — потрібна кар’єра, становище, яке-небудь майбутнє, і ти залишишся в мене на службі. Слухай мене. На вулиці Сент-Барб є прекрасний дім, що належить тій пані де Сент-Естев, у якої моя тітка іноді позичає собі ім’я... Це прекрасний дім, дуже відвідуваний, він дає п’ятнадцять-двадцять тисяч франків на рік. Сент-Естев здає цей дім...

— Гонорі, — сказала Жакліна.

— “Хмарі” того бідолахи Лапурая, — додав Паккар. — Я там сховався з Європою в день смерті бідної пані ван Богсек, нашої господині.

— Перебивати, коли я говорю? — сказав Жак Коллен.

Найглибша мовчанка запанувала в фіакрі. Прюданс і Паккар не наважувались навіть перезирнутись.

— Отже, домом керує Гонора, — провадив Жак Коллен. — Якщо ти там ховався з Прюданс, то я бачу, Паккар, що в тебе досить розуму, щоб “напнути загрібайла” (обдурити поліцію), але ти не досить хитрий, щоб “замилити” очі “мазі”, — сказав він, погладивши підборіддя своєї тітки. — Я тепер розумію, як вона могла тебе знайти. Прекрасний збіг обставин. Ви повернетесь туди, до Гонори... Я продовжую: Жакліна розпочне переговори з пані Нуррісон щодо придбання її дому на вулиці Сент-Барб, і ти зможеш збити собі достаток при добрій поведінці, малятко, — сказав вів, дивлячись на Прюданс. — Бути ігуменею в твоєму віці! Це гідно королівської дочки, — додав він ущипливо.

Прюданс кинулась Дурисмерті на шию і поцілувала його, проте “маза” відштовхнув її коротким ударом з такою надзвичайною силою, так різко, що якби не Паккар, дівчина розбила б головою вікно карети.

— Геть лапи! Я не люблю таких манер! — сухо сказав “маза”. — Це значить — не поважати мене.

— Він має рацію, малятко, — сказав Паккар. — Бачиш, “маза” дає тобі сто тисяч франків. Дім коштує стільки. Він на бульварі, проти театру Жімназ. Публіка виходить після вистави.

. — Я зроблю ще краще, я куплю і будинок, — сказав Дурисмерть.

— Через шість років ми будемо мільйонерами, — скрикнув Паккар.

Дурисмерть, якому набридло, що його перебивають, ударив Паккара ногою по гомілці з такою силою, що міг би переломити її, але в Паккара нерви були гумові, а кістки — залізні.

— Годі, “маза”, ми будемо мовчати, — відповів він.

— Ви, може, думаєте, що я на вітер базікаю? — провадив Дурисмерть, помітивши, що Паккар пропустив кілька зайвих скляночок. — Слухайте! В льоху цього будинку є двісті п’ятдесят тисяч франків золотом...

У кареті знов запанувала цілковита мовчанка.

— Це золото в дуже міцному ґрунті... Треба витягти гроші протягом трьох ночей. Жакліна вам допоможе... Сто тисяч франків підуть на сплату за дім, п’ятдесят тисяч — на купівлю будинку, а решту ви залишите.

— Де? — спитав Паккар.

— В льоху? — сказала Прюданс.

— Мовчіть! — відповіла Жакліна.

— Так, але для перевезення цього вантажу треба згода “загрібайла” (поліції), — зауважив Паккар.

— Ми її одержимо, — сухо відповів Дурисмерть. — Чого ти втручаєшся!

Жакліна глянула на свого племінника і була вражена зміною його обличчя, що просвічувало крізь байдужу маску, під якою ця сильна людина звичайно ховала свої почуття.

— Доню моя, — сказав Жак Коллен, звертаючись до Прюданс Серв’єн, — моя тітка передасть тобі сімсот п’ятдесят тисяч франків.

— Сімсот тридцять, — сказав Паккар.

— Нехай так! Сімсот тридцять, — провадив Жак Коллен. — Треба, щоб цієї ночі ти вернулась під яким-небудь приводом у будинок пані ван Богсек. Ти вилізеш слуховим вікном на дах, крізь димар спустишся в спальню твоєї покійної господині і покладеш на її ліжку під матрац пакет, який вона зробила...

— А чому не крізь двері? — спитала Прюданс Серв’єн.

— Дурна, там же печаті! — відповів Жак Коллен. — Через кілька днів складатимуть акт описування, і ви не будете винними в крадіжці...

— Хай живе “маза”! — скрикнув Паккар. — Ах, яка добрість!

— Кучер, спиніться, — крикнув своїм сильним голосом Жак Коллен.

Фіакр був напроти зупинки візників біля Зоологічного саду.

— Тікайте, дітки, — сказав Жак Коллен, — і не робіть дурниць! Будьте сьогодні о п’ятій годині на мосту мистецтв, і моя тітка скаже вам, чи не буде зміни наказу. Треба все передбачити, — тихенько додав він тітці на вухо. — Жакліна завтра пояснить вам, як витягти золото з “глибини”. Це дуже делікатна операція...

Прюданс і Паккар скочили на брук Королівської площі, щасливі, як помилувані злочинці.

— Ах, що, це за людина наш “маза”! — сказав Паккар.

— Це був би король серед чоловіків, якби він не зневажав жінок..

— Ах, він такий ласкавий! — скрикнув Паккар. — Ти бачила, якого стусана він мені дав? А ми заслуговували на те, щоб нас відіслали до прабатьків, бо ж це, зрештою, ми йому завдали такої скрути...

— Тільки б не затяг він нас у який-небудь злочин, щоб відіслати на “леваду”, — сказала хитра і розумна Прюданс.

— Отаке! Якби це йому спало на думку, він сказав би, ти його не знаєш. Як добре він влаштовує твоє майбутнє! От ми і буржуа! Яке щастя! О! Коли цей чоловік кого-небудь полюбить, то ніхто не зрівняється з ним щодо добрості.

— Кицю, — сказав Жак Коллен своїй тітці, — подбай про те, щоб приспати Гонору; через п’ять днів її заарештують і в її кімнаті знайдуть сто п’ятдесят тисяч франків золотом, які засвідчать убивство старих Кротта, батька і матері нотаріуса.

— За це вона дістане п’ять років у Маделонет, — сказала Жакліна.

— Приблизно, — відповів Жак Коллен. — Отже, це буде для Нуррісон причиною, щоб позбутись будинку. Вона сама не може керувати ним, а знайти таку управительку, як хочеш, не легко. Ти прекрасно зможеш улаштувати цю справу. У нас там буде око... Але всі ці три операції підпорядковані тій угоді, яку я маю скласти щодо листів. Отже, розпори плаття і дай мені зразки товару. Де сховані три пачки?

— Чорт побери! В Рудої!..

— Кучер! — крикнув Жак Коллен. — Повертайтесь до палацу правосуддя, та мерщій. Я обіцяв діяти швидко, але ось уже півгодини минуло, це занадто. Залишайся в Рудої і передай запечатані пачки канцелярському службовцеві, який прийде і спитає пані де Сент-Естев. Це “де” буде паролем, і він повинен тобі сказати: “Пані, я прийшов від пана генерального прокурора з приводу того, що ви знаєте”. Стій біля дверей Рудої, дивись, що відбувається на Квітковому базарі, щоб не привернути увагу Прелара. Тільки-но ти віддаси листи, то можеш сказати Паккарові і Прюданс, щоб вони діяли.

— Я тебе розумію, — сказала Жакліна, — ти хочеш замінити Бібі-Люпена? Смерть цього хлопця перевернула тобі мозок.

— Та ще Теодор, якому збирались обстригти волосся, щоб “скосити” його сьогодні о четвертій годині! — скрикнув Жак Коллен.

— Зрештою, це ідея! Ми закінчимо життя, як чесні люди, в гарному маєтку, в прекрасному кліматі, в Турені...

— Що мені лишалось? Люсьєн забрав мою душу, все щасливе моє життя. Я бачу перед собою ще тридцять років нудьги, і в мене не вистачає мужності. Замість бути “мазою” каторги, я буду Фігаро правосуддя, і помщусь за Люсьєна. Тільки натягши шкуру “загрібайла” (поліції), я певен, що знищу Корантена. Завдання пожерти людину — це все ж таки життя. Звання, створені світом, — це тільки видимість; лише ідея реальна, — додав він, ляснувши себе по лобі. — Що в тебе зараз є в нашій скарбниці?

— Нічого, — сказала тітка, перелякана виразом і поведінкою свого племінника. — Я все тобі віддала для твого хлопця. В Рометти не більше двадцяти тисяч франків на торгівлю. В панні Нуррісон я взяла все, в неї було близько шістдесяти тисяч франків власних грошей. Ах, ми таки вскочили в халепу! Хлопець з’їв “паскудство” фананделей, нашу скарбницю і все, що мала Нуррісон.

— Отже, разом?

— П’ятсот шістдесят тисяч.

— Ми маємо сто п’ятдесят тисяч золотом, які нам повинні дати Паккар і Прюданс. Я скажу тобі, де взяти ще двісті... Решту одержимо зі спадщини Естер. Треба відшкодувати Нуррісон. Я скоро організую потрібний мені священний батальйон з Теодора, Паккара, Прюданс, Нуррісон і з тебе. Слухай, ми наближаємось...

— Ось три листи, — сказала Жакліна, зробивши останній надріз в підкладці свого плаття.

— Добре, — відповів Жак Коллен, беручи три дорогоцінні автографи — листи на веленевому папері, вони ще зберегли аромат. — Це Теодор зробив нантерське діло.

— А, це він!..

— Мовчи, час дорогий. — Він хотів прогодувати маленьку корсиканську пташку на ім’я Джінетта... Доручи Нуррісон знайти її, я дам тобі потрібні відомості в листі, якого тобі передасть Го. Ти прийдеш до ґратчастого входу в Консьєржері через дві години. Йдеться про те, щоб улаштувати це дівчатко в однієї пралі, сестри Годе, і щоб вона там призвичаїлась. Годе і Рюффар — співучасники Лапурая в убивстві і обікраденні родини Кротта. Чотириста п’ятдесят тисяч франків незаймані: третина в льоху в Гонори, — це частка Лапурая; друга третина в кімнаті Гонори — це частка Рюффара, третя схована в сестри Годе. Насамперед ми візьмемо півтораста тисяч франків з “паскудства” Лапурая, далі — сто тисяч з частки Годе, і сто з частки Рюффара. Коли Рюффар і Годе будуть “паритись”, те, чого не вистачатиме в їхньому “паскудстві”, піде за їх рахунок. Я переконаю Годе, що ми відклали для нього сто тисяч франків, а Рюффара і Лапурая, що цю суму їм врятувала Гонора... Прюданс і Паккар працюватимуть у Гонори. Ти з Джінеттою, яка здається мені хитрухою, будете маневрувати в сестри Годе. Для мого дебюту в комічних ролях я дам змогу “двірникові” знайти чотириста тисяч франків, украдених у Кротта, і викрити винуватців. Я удаю, що розкриваю вбивство в Нантеррі. Ми знов одержуємо нашу “саргу” і забираємось у саме серце “загрібайли”. Ми були дичиною, а тепер стаємо мисливцями, — от і все. Дай три франка кучерові...

. Фіакр зупинився біля палацу правосуддя. Вражена Жакліна заплатила. Дурисмерть пішов по сходах до генерального прокурора.

Радикальна зміна життя — це такий могутній струс, що, не зважаючи на своє рішення, Жак Коллен повільно йшов сходами, які ведуть з вулиці Барільєрі до торговельної галереї, де під похмурим перистилем суду присяжних був вхід до прокуратури. Якась політична справа спричинилась до скупчення публіки внизу подвійних сходів, що ведуть до суду присяжних, і каторжника, заглибленого в думки, якийсь час затримував натовп. Ліворуч від цих сходів є величезна колонна, один з контрфорсів палацу правосуддя, і в цьому масиві видно маленькі дверці. Це дверці до кручених сходів, які ведуть до Консьєржері. Саме цими сходами можуть проходити генеральний прокурор, начальник Консьєржері, голови суду присяжних, товариші прокурора і начальник таємної поліції. Одним з розгалужень цих сходів, тепер забитим, проведена була Марія-Антуанетта, королева Франції, до революційного трибуналу, що засідав, як відомо, у великій залі урочистих засідань касаційного суду.

Серце стискається, коли, дивлячись на ці сходи, думаєш, що ними проходила дочка Марії-Терезії, почет, зачіска якої заповнювали великі сходи Версаля... Чи не спокутувала вона гріхи своєї матері — ганебний розподіл Польщі? Очевидно, монархи, що роблять такі злочини, не думають про розплату, якої вимагатиме провидіння.

У ту хвилину, коли Жак Коллен входив під склепіння сходів, щоб пройти до генерального прокурора, Бібі-Люпен вийшов крізь двері, сховані в мурі.

Начальник таємної поліції йшов з Консьєржері також до пана де Гранвіля. Можна собі уявити здивування Бібі-Люпена, коли він побачив перед собою сюртук Карлоса Еррери, який він дуже добре вивчив сьогодні вранці; він побіг, щоб випередити його. Жак Коллен обернувся. Вороги зустрілись віч-на-віч. І той і той стали, і їх цілком різні очі кинули однаковий погляд, немов пістолі, що під час поєдинку стріляють одночасно.

— На цей раз я тебе спіймав, розбійнику! — сказав начальник таємної поліції.

— Ах, ах!.. — іронічно відповів Жак Коллен.

У нього раптом майнула думка, що пан де Гранвіль наказав за ним стежити, і — дивна річ! — йому прикро було дізнатися, що ця людина не така велика, як він собі уявляв.

Бібі-Люпен відважно схопив за горло Жака Коллена, а той, не спускаючи очей зі свого ворога, різко його вдарив і жбурнув шкереберть на три кроки від себе; після цього Дурисмерть рішуче підійшов до Бібі-Люпена і простяг йому руку, щоб допомогти йому встати, зовсім так, як англійський боксер, який, будучи впевненим у своїй силі, не хоче нічого іншого, як почати знову бій. Бібі-Люпен був надто хитрий для того, щоб закричати; але він підвівся, побіг до виходу з коридору і зробив знак жандармові, щоб той став там. Далі він з блискавичною швидкістю повернувся до свого ворога, який спокійно на нього дивився. Жак Коллен вирішив:

“Або генеральний прокурор не додержав слова, або він не ознайомив зі справою Бібі-Люпена, і в такому разі треба з’ясувати моє становище”.

— Ти хочеш мене заарештувати? — спитав Жак Коллен свого ворога. — Скажи це зразу! Хіба я не знаю, що в межах “мішка” (тюрми) ти дужчий за мене. Я тебе вб’ю одним стусаном, але мені не впоратись із жандармами і солдатами. Не будемо галасувати. Куди ти хочеш мене вести?

— До пана Камюзо.

— Ходімо до пана Камюзо, — відповів Жак Коллен. — А чому б нам не піти до генерального прокурора? Це ближче.

Бібі-Люпен, який знав, що його не полюбляють у вищих сферах судової влади, підозрюючи, що він збив собі статки за рахунок злочинців та їх жертв, охоче з’явився б до прокуратури з такою здобиччю.

— Ходімо туди, — сказав він, — я згоден. Але, оскільки ти капітулюєш, дозволь мені тебе приручити, я боюсь твоїх ляпасів.

І він витяг з кишені ланцюжок.

Жак Коллен простягнув руки, і Бібі-Люпен защіпнув йому великі пальці.

— Так ось, якщо ти такий згодливий хлопець, — провадив далі він, — скажи мені, як ти вийшов за Консьєржері?

— Так само, як і ти, малими сходами.

— Ти, значить, знов утяв штуку з жандармами?

— Ні. Пан де Гранвіль випустив мене на слово.

— Жартуєш?

— Побачиш... Це тобі, мабуть, начеплять ланцюжок.

У цей самий час Корантен казав генеральному прокуророві:

— Бачите, пане, ось уже точно година, як наш чолов’яга вийшов. Чи не боїтеся ви, що він вас обдурив?.. Він, мабуть, уже на шляху до Іспанії, де ми його ніколи не знайдемо, бо Іспанія — країна зовсім фантастична.

— Або я не розуміюсь на людях, або він повернеться. До цього його спонукають всі його інтереси. Він має більш одержати від мене, ніж дати мені...

У цю хвилину з’явився Бібі-Люпен.

— Пане граф, — сказав він, — я з доброю новиною: Жак Коллен, що втік, знов заарештований.

— Так оце ви додержуєте свого слова! — скрикнув Жак Коллен, звертаючись до пана де Гранвіля. — Спитайте у вашого дволичного агента, де він мене знайшов?

— Де? — спитав генеральний прокурор.

— За два кроки від прокуратури, під склепінням, — відповів Бібі-Люпен.

— Звільніть цього чоловіка від ваших ланцюжків, — строго сказав пан де Гранвіль Бібі-Люпенові. — Знайте, що поки вам не скажуть його знову заарештувати, ви повинні лишити цього чоловіка на волі. Ідіть геть... Ви звикли діяти так, немов ви самі і правосуддя, і поліція.

І генеральний прокурор повернувся спиною до начальника таємної поліції, що смертельно зблід, особливо, коли Жак Коллен глянув на нього: він побачив у цьому погляді свою поразку.

— Я не виходив з кабінету, чекаючи вас, і ви не сумнівайтесь; я так само додержав свого слова, як і ви свого, — сказав пан де Гранвіль Жакові Коллену.

— У першу хвилину в мене був сумнів, пане; мабуть, і ви на моєму місці подумали б так само; проте, міркування довело мені, що я був несправедливий. Я приношу вам більш, ніж те, що ви мені даєте, ви не були зацікавлені в тому, щоб мене обманути...

Прокурор обмінявся метким поглядом з Корантеном. Цей погляд, помічений Дурисмертю, увага якого була зосереджена на панові де Гранвілі, показав йому на маленького чудного стариганя, що сидів у кріслі в куточку. Жак Коллен, попереджений тим живим і сторожким інстинктом, що підказує присутність ворога, негайно почав приглядатись до цієї особи. Він з першого погляду помітив, що очі старого не відповідали тому вікові, який був підкреслений костюмом, і зрозумів, що тут було маскування. У цю мить Жак Коллен взяв реванш у Корантена щодо швидкості спостереження, з якою Корантен виявив його в Пейрада.

— Ми не самі! — сказав Жак Коллен панові де Гранвілю.

— Ні, — сухо відповів генеральний прокурор.

— І я думаю, — провадив каторжник, — що той пан є одним з найкращих моїх знайомих.

Він наблизився і впізнав Корантена, справжнього, визнаного винуватця поразки Люсьєна. Жак Коллен, який мав обличчя цеглисто-червоного кольору, на одну непомітну мить зробився блідим, майже білим. Вся кров його прилинула до серця, таке шалене й палке було його бажання кинутись на цю небезпечну тварину й задушити її. Проте, він вгамував це брутальне бажання і стримав його з тією силою, що робила його таким жахливим. Він набув лагідного виразу, підлесливо-чемного тону, до якого звик з того часу, як грав роль вищого служителя церкви, і вклонився маленькому стариганеві.

— Пане Корантен, — сказав він, — чи я випадкові завдячую приємністю вас бачити, чи маю щастя бути причиною вашого візиту до прокуратури?

Здивування генерального прокурора досягло найвищої міри, і він не міг утриматись від спостереження за зустріччю цих людей. Рухи Жака Коллена та вираз, з яким він сказав ці слова, свідчили про кризу, і йому цікаво було дізнатись і про причину. При такому раптовому і дивному викритті його особи Корантен підвівся, немов змія, якій наступили на хвіст.

— Так, це я, любий мій абат Карлос Еррера.

— Чи ви прийшли для того, щоб стати між паном генеральним прокурором і мною?.. Чи, може, я маю честь бути об’єктом однієї з тих угод, в яких визначаються ваші таланти? — Ось, пане, — сказав каторжник, повертаючись до генерального прокурора, — щоб не змушувати вас гаяти такі дорогі хвилини, читайте, ось зразок мого товару...

І він подав панові де Гранвілю три листи, витягши їх з кишені свого сюртука.

— Поки ви будете з ними знайомитись, я, з вашого дозволу, поговорю з цим паном.

— Це надто велика честь для мене, — сказав Корантен, мимоволі здригнувшись.

— Ви досягли, пане, цілковитого успіху в нашій справі, — сказав Жак Коллен. — Я зазнав поразки, — додав він жартівливо, тоном картяра, що програв гроші, — проте, ви залишили на полі бою кілька чоловік... Ця перемога дорого коштує...

— Так, — відповів Корантен, приймаючи жарт; — якщо ви втратили королеву, то я втратив обидві тури...

— О, Контансон був тільки пішаком, — глузливо відповів Жак Коллен. — Такого легко замінити. Дозвольте мені похвалити вас одверто, ви, слово честі, дивна людина.

— Ні, ні, я схиляюсь перед вашою вищістю, — відповів Корантен з виглядом професійного жартуна, що каже: “Хочеш дурня клеїти, будемо клеїти”. — Я ж маю все, все до моїх послуг, а ви, так би мовити, самі...

— Ого! — сказав Жак Коллен.

— І ви мало не перемогли, — сказав Корантен, помітивши вигук. — Ви — найнезвичайніша людина, яку я зустрічав за своє життя, — а я бачив чимало незвичайних людей, — бо ті, з ким я борюся, — всі видатні своєю завзятістю, сміливими задумами. На лихо, я був дуже близький до покійного герцога Отрантського; я працював для Людовика XVIII, під час його царювання, а коли він був у вигнанні, — для імператора, для директорії... Ви такого ж гарту, як Лувель, найпрекрасніший політичний інструмент, який я бачив; але у вас є гнучкість князя дипломатії. І які помічники!.. Я дав би відрубати багато голів, щоб мати в себе на службі кухарку цієї маленької бідної Естер... Де ви знаходите такі гарні створіння, як та дівчина, що заступала цю єврейку для пана де Нюсінжена деякий час?.. Я не знаю, де їх брати, коли мені буває потрібно.

— Пане, пане, — сказав Жак Коллен, — це занадто... Від таких похвал з вашого боку може голова запаморочитись.

— Вони заслужені. Як! Ви обманули Пейрада, навіть він вас взяв за поліцейського офіцера... Слухайте, якби вам не треба було захищати отого дурника, ви б натовкли нас...

— Ах, пане, ви забуваєте Контансона, переодягненого мулатом... а Пейрада — англійцем. Актори користуються вигодами сцени, але бути такими бездоганними при денному світлі, завжди, — це можете тільки ви і ваші...

— Ну, добре, — сказав Корантен, — бачите, ми обоє переконані в наших заслугах, наших гідностях. Ми тепер залишились самі — я без того старого друга, ви — без юного свого протеже. В цю хвилину я — сильніший; чому не зробити нам так, як в “Корчмі Адре”[128]? Я простягаю вам руку, кажучи: “Обіймемось, і хай буде цьому край”. Я пропоную вам у присутності пана генерального прокурора помилування — цілковите і остаточне, — і він будете одним з наших, першим, і після мене, можливо — моїм наступником.

— Отже, ви мені пропонуєте певне становище? — сказав Жак Коллен. — Гарненьке ж становище! З чорних просто в білі!

— Ви будете в сфері, де ваші таланти будуть добре оцінені, добре винагороджені, і ви діятиме, як схочете. Праця в політичній і урядовій поліції має свої небезпеки. Я — такий, яким ви мене бачите, вже два рази був ув’язнений... але це мені не зашкодило. Зате можна подорожувати, робити, що завгодно... бути за правителя, за провідника політичних драм; з вами чемно поводяться вельможі. Ну, що ж, любий Жак Коллен, це вам подобається?..

— Ви одержали в цій справі які-небудь розпорядження?

— Я маю повну владу... — відповів Корантен, дуже задоволений своєю спритністю.

— Ви жартуєте, ви людина дуже розумна і можете припустити, що вам можна не довіряти... Ви продали вже не одну людину, зав’язавши її в торбу і примусивши її влізти туди з власної волі... Я знаю ваші прекрасні бої — справу Монторан, справу Сімез... Ах! Це бої під Маренго в справі шпигунства.

— Ну, добре, — сказав Корантен, — ви поважаєте пана генерального прокурора?

— Так, — сказав Жак Коллен, вклоняючись з пошаною, — я захоплений його прекрасною вдачею, благородством, і віддав би життя, щоб він був щасливий. Тому я почну з того, що усуну небезпечне становище, в якому перебуває нині пан де Серізі.

Генеральний прокурор не стримав руху задоволення.

— Добре, спитайте його, чи не маю я цілковитої змоги вирвати вас з ганебного стану, в якому ви перебуваєте, і залучити вас до себе.

— Це правда, — сказав пан де Гранвіль, стежачи за каторжником.

— Правда? Мені пробачать моє минуле і дадуть обіцянку бути вашим наступником, якщо я надам вам докази мого вміння?

— Між такими людьми, як ми, не може бути ніяких непорозумінь, — провадив Корантен з таким великодушним виразом, який обдурив би будь-кого.

— А ціною цієї угоди є, очевидно, передача трьох листувань?.. — спитав Жак Коллен.

— Я не вважав за потрібне казати вам це...

— Мій любий пане Корантен, — сказав Дурисмерть з іронією, гідною тієї, яка уславила Тальму в ролі Нікомеда, — я дякую вам, я завдячую вам тим, що взнав, яка моя ціна, якої ваги надається тому, щоб відібрати в мене мою зброю... Я цього ніколи не забуду... Я завжди і скрізь буду до ваших послуг, і замість сказати, як Робер Макер[129] “Обіймімось”, я вас обіймаю.

Він схопив Корантена поперек тіла з такою швидкістю, що той не міг захиститись від цих обіймів; притиснув його, як ляльку, до свого серця, поцілував у обидві щоки, підняв однією рукою, наче пір’ячко, другою відчинив двері кабінету і виставив його за двері, зовсім пом’ятого цими жорстокими обіймами.

— Прощайте, мій любий, — тихо сказав він йому на вухо. — Нас з вами розділяє відстань на три трупи; ми випробували шпаги, вони однакового гарту, однакових розмірів... Будемо поважати один одного; але я хочу бути рівним вам, а не вашим підлеглим... З такою зброєю, як у вас, ви здаєтеся мені надто небезпечним генералом для свого лейтенанта. Хай між нами буде рів. Горе вам, коли ви перейдете на мою ділянку... Ви зветесь Державою так само, як лакеїв називають ім’ям їх панів; я хочу зватись Правосуддям; ми часто будемо бачитись; будемо й далі поводитись один з одним з тим більшою гідністю і пристойністю, що ми назавжди залишимось страшенними негідниками. Я подав вам приклад, поцілувавши вас...

Корантен пошився в дурні вперше в житті; він дозволив своєму жахливому ворогові стиснути собі руку.

— Якщо справа стоїть так, — сказав він, — то я думаю, що ми обидва зацікавлені бути “друзями”.

— Ми будемо кожний окремо сильніші, але водночас і небезпечніші, — додав Жак Коллен тихо. — Отже, ви мені дозволите завтра попросити завдаток під нашу угоду.

— Добре, — сказав добродушно Корантен, — ви відбираєте в мене вашу справу, щоб передати її генеральному прокуророві, ви будете причиною його просування. І все ж я не можу не сказати вам, що ви дієте правильно... Бібі-Люпен надто відомий, він віджив своє; ставши на його місце, ви матимете роботу, яка тільки й надається для вас. Я дуже радий вас бачити на цій посаді, слово честі...

— До побачення, до скорого побачення, — сказав Жак Коллен.

Повернувшись, Дурисмерть побачив, що генеральний прокурор сидить біля стола, охопивши голову руками.

— Як? Ви змогли б запобігти божевіллю пані де Серізі? — спитав пан де Гранвіль.

— За п’ять хвилин, — відповів Жак Коллен.

— І ви можете передати мені всі листи цих дам.

— Ви прочитали ці три?

— Так, — жваво сказав генеральний прокурор, — мені соромно за тих, хто їх писав...

— Ну, добре, ми з вами самі: забороніть входити сюди, і поговоримо, — сказав Жак Коллен.

— Дозвольте... Правосуддя насамперед повинно робити свою справу, а пан Камюзо має наказ заарештувати вашу тітку.

— Він її ніколи не знайде, — сказав Жак Коллен.

— В Тамплі зроблять обшук, в крамниці панни Паккар...

— Там знайдуть тільки дрантя, костюми, діаманти, мундири. А проте, треба покласти край ретельності пана Камюзо.

Пан де Гранвіль, подзвонивши, викликав канцеляриста і сказав йому запросити пана Камюзо.

— Ну, — сказав він Жакові Коллену, — кінчаймо! Мені хотілося б якнайшвидше дізнатись про вашу схованку, щоб вилікувати графиню.

— Пане генеральний прокурор, — сказав Жак Коллен, стаючи серйозним, — я був, як ви знаєте, засуджений на п’ять років каторжної роботи за фальшування. Я люблю волю!.. Ця любов, як і всяка любов, була спрямована собі на шкоду; адже, бажаючи любити надмірно, коханці сваряться. Втікавши і бувши знов пійманим кілька разів, я сім років пробув на каторзі. Отже, ви повинні дати мені помилування тільки в тих обтяжуючих карах, яких я набув на “леваді” (пробачте — на каторзі). Справді, я відбув свою кару, і поки не буде викрито якогось мого злочину — а я не думаю, щоб це могло зробити Правосуддя і навіть Корантен, — я повинен бути поновлений у своїх правах французького громадянина. Як я житиму, вигнаний з Парижа і відданий під нагляд поліції? Куди я піду? Що зможу робити? Ви знаєте мої здібності. Ви бачили, що Корантен, ця скарбниця хитрощів і зрад, смертельно зблід від страху переді мною, віддаючи належне моїм талантам. Ця людина відібрала в мене все. Бо це він і тільки він — не знаю якими способами і з якою метою — зруйнував щастя Люсьєна... Корантен і Камюзо зробили все...

— Не обвинувачуйте, — сказав пан де Гранвіль, — перейдіть до справи.

— Добре, ось у чому справа. Цієї ночі, тримаючи в руці крижану руку мертвого юнака, я сам собі обіцяв зректися безглуздої боротьби, яку я провадив протягом двадцяти років проти цілого суспільства. Ви не думаєте після того, що я казав вам про свої релігійні переконання, ніби я буду розводитись, як капуцин. Так ось, я бачив протягом двадцяти років світ з його зворотного боку, в його тайниках, і я визнаю, що в поступі подій є певна сила, яку ви звете провидінням, я звав випадком, а мої товариші звуть щастям. Всяку погану дію наздоганяє яка-небудь помста, хоч би як швидко вона намагалась втекти. У ремеслі борця, коли в грі щастить, коли на руках прекрасні карти, раптом падає свічка, карти згорають або картяра вражає апоплексія... Така історія Люсьєна. Цей хлопець, цей ангел, не зробив і тіні злочину, він дав себе затягти, він не заважав діяти іншим. Він мав одружитися з мадемуазель де Гранльє, отримати титул маркіза, він був багатий; аж ось якась дівка отруюється, ховає здобуті з ренти гроші, і будівля цього щастя, споруджена з такими труднощами, за одну хвилину руйнується. І хто ж завдає перший удар шпагою? Людина, вкрита таємними підлими вчинками, страхіття, що в світі матеріальних інтересів зробило такі злочини, що кожне екю його багатства змочене слізьми якої-небудь родини, Нюсінжен, який був легальним Жаком Колленом у грошовому світі. Зрештою, ви, так само як і я, знаєте про банкрутства і всякі, гідні шибениці, підступи й операції цієї людини. Мої кайдани тавруватимуть всі мої вчинки, навіть найдоброчесніші. Бути воланом, який літає між двох ракет, одна з яких зветься каторгою, а друга поліцією, — це життя, де перемога є нескінченною працею, де спокій здається мені неможливим. Жака Коллена, пане де Гранвіль, в цей час ховають разом з Люсьєном, якого саме зараз кроплять святою водою і везуть на кладовище Пер-Лашез. Але мені потрібне місце не для того, щоб жити, а для того, щоб умерти... При теперішньому стані справи ви — правосуддя — не схотіли подбати про громадянське і соціальне становище звільненого каторжника. Якщо закон задоволений, не задоволене суспільство, воно зберігає свою недовірливість і робить усе, щоб виправдати її перед собою; воно робить зі звільненого каторжника неможливе створіння; воно змушене повернути йому всі права, але забороняє йому жити в певній зоні. Товариство каже тому знедоленому: “Ти не будеш жити в Парижі та в його околицях на певній відстані — єдиному місці, де ти можеш сховатись!” Потім воно віддає звільненого каторжника під нагляд поліції. Невже ви думаєте, що в таких умовах можна жити? Щоб жити, треба працювати, бо з каторги повертаєшся не з рентою. Ви дбаєте про те, щоб каторжник був яскраво позначений, пізнаний, загнаний, і думаєте, що громадяни матимуть до нього довіру, тоді, коли суспільство, правосуддя, оточення не мають до нього ніякої довіри. Ви прирікаєте його до злочину або до голоду. Він не знаходить роботи, і фатально змушений повернутись до колишнього ремесла, яке веде його на ешафот. Отже, бажаючи зректись боротьби проти закону, я не знайшов собі місця під сонцем. Мені залишається тільки одне — зробитися слугою тієї влади, яка душить нас; і коли мені спало це на думку, то сила, про яку я вам казав, виразно проявилась навколо мене. В моїх руках три значні родини. Не думайте, що я хочу їх шантажувати. Шантаж — одне з найпідліших убивств. На мою думку, це злочин набагато мерзенніший, ніж убивство. Вбивця потребує величезної відваги. Я підписуюсь під своїми думками; адже листи, що мене убезпечують, дозволяючи мені отак а вами розмовляти, ставлячи в цю хвилину на один рівень мене — злочинця — з вами — правосуддям, — ці листи до ваших послуг... Ваш канцелярист може піти по них від вашого імені, їх передадуть йому... Я не прошу за них викупу, я їх не продаю. Пане генеральний прокурор! Відкладаючи їх, я не думав про себе, я думав про небезпеку, що коли-небудь могла загрожувати Люсьєнові. Якщо ви не погодитесь на мою пропозицію, я матиму більш сміливості і більше огиди до життя, ніж треба, щоб застрелитись і звільнити вас від мене... Я можу дістати паспорт, поїхати в Америку і жити на самоті — в мене є всі дані, щоб зробитись дикуном... Отакі були мої думки цієї ночі. Ваш секретар, очевидно, повторив вам слова, які я йому доручив вам переказати... Побачивши, яких заходів вживаєте ви, щоб урятувати пам’ять Люсьєна від знеславлення, я віддав вам своє життя — жалюгідний подарунок! Я вже не міг жити, життя для мене неможливе без того світла, яке його осявало, без щастя, яке його оживлювало, без тої думки, яка була його змістом, без блага цього юного поета, яке було його сонцем, і я побажав віддати вам ці три пачки листів...

Пан де Гранвіль нахилив голову.

— Зійшовши у подвір’я, я знайшов винуватців злочину в Нантеррі; мій молоденький товариш по кайданах перебував під загрозою гільйотини за мимовільну співучасть у цьому злочині, — провадив Жак Коллен. — Я дізнався, що Бібі-Люпен обдурює правосуддя, що один з його агентів — вбивця родини Кротта. Чи це не провіденціально, як ви кажете? Отже, я побачив, що маю змогу зробити щось добре, віддати свої здібності, свій сумний досвід на службу суспільству, бути корисним, замість того, щоб бути шкідливим, — і я наважився покластись на ваш розум, на вашу добрість.

Вигляд щирості, наївності, простота в цій людині, яка сповідалась у висловах, позбавлених гіркості, тієї філософії пороку, що досі робила його сповідь такою жахливою, — все це могло примусити повірити в переродження. Це вже був не він.

— Я так вірю вам, що хочу віддатись цілком на вашу волю, — провадив він з покорою покутника. — Ви бачите мене на роздоріжжі трьох доріг: самогубство, Америка або вулиця Жерюзалем. Бібі-Люпен багатий, він віджив своє; це дволичний чиновник, і, якби ви дозволили мені діяти проти нього, я б його застукав на гарячому протягом тижня. Якщо ви дасте мені місце цього негідника, то зробите цим велику послугу суспільству. Мені вже нічого не треба (я буду чесним). Я маю всі якості, потрібні для цієї посади. Освіта в мене більша, ніж у Бібі-Люпена; я дійшов до класа риторики. Я не буду таким дурним, як він — коли я схочу, в мене гарні манери. В мене нема іншого бажання, як бути елементом порядку і кари, замість того, щоб бути самим пороком. Я вже нікого не затягатиму у велику армію пороку. Захопивши на війні генерала з ворожого табору, — чи не так, пане? — його не розстрілюють, йому повертають шпагу, і дають йому місто замість в’язниці. Ну, то я — генерал від каторги, і я капітулюю... Мене перемогло не правосуддя, а смерть... Сфера, в якій я хочу діяти і жити, єдина, яка для мене придатна сфера, і в ній я розгорну ту силу, яку в собі відчуваю... Вирішуйте...

І Жак Коллен стояв у покірній і скромній позі.

— Ви віддаєте ці листи в моє розпорядження? — спитав генеральний прокурор.

— Ви можете надіслати по них, їх передадуть посланій вами особі.

— Як саме?

Жак Коллен читав у серці генерального прокурора і провадив далі свою гру.

— Ви обіцяли мені замінити смертну кару Кальві на двадцять років каторжних робіт. О! Я вам нагадую про це не для того, щоб скласти договір, — жваво додав він, побачивши рух генерального прокурора, — але це життя повинно бути врятоване з інших причин: хлопець невинний...

— Як я можу одержати листи? — спитав генеральний прокурор. — Моє право і обов’язок дізнатися, чи справді ви така людина, як кажете. Я хочу мати вас без жодних умов.

— Надішліть довірену людину на Квіткову набережну; вона побачить на порозі залізної крамниці під вивіскою “Щит Ахілла”...

— Фірма “Щита”?

— Там, — сказав Жак Коллен з гіркою усмішкою, — мій щит. Ваша людина знайде там стару жінку, одягнену, як я вам казав, рибною перекупкою, що має гроші, а сергами у вухах, у платті багатої дами з базару. Хай він спитає пані де Сент-Естев... не забудьте слівце де... і скаже: “Я прийшов від генерального прокурора взяти те, що ви знаєте”. Негайно ви одержите три запечатані пакети.

— Там усі листи? — сказав пан де Гранвіль.

— Ну, ви хитрі! Ви недарма посідаєте свою посаду, — сказав Жак Коллен, усміхаючись. — Я бачу, що ви вважаєте мене за здатного випробувати вас і передати вам чистий папір. Ви не знаєте мене! — додав він. — Я довіряюсь вам, як син батькові.

— Вас відведуть у Консьєржері, — сказав генеральний прокурор, — і ви там чекатимете вирішення щодо вашої особи.

Генеральний прокурор подзвонив, увійшов його канцелярист, і він сказав йому:

— Попросіть сюди пана Гарнері, якщо він у себе.

Крім сорока восьми поліцейських комісарів, що, поруч з таємною поліцією, наглядають за Парижем, як сорок вісім маленьких провидінь, — від чого походить і назва “чверть ока”, яку дали їм злодії на своєму арго, бо їх четверо на кожний район, — є два комісара, прикомандировані одночасно і до поліції і до судової влади, щоб виконувати делікатні доручення, заміняти в багатьох випадках судових слідчих. Канцелярія цих двох судових чиновників — адже поліцейські комісари це судові чиновники — зветься канцелярією доручень, бо їх справді надсилають щоразу і регулярно виконувати обшуки або арешти. Ця посада потребує людини дозрілої, випробуваних здібностей, високої моральності, абсолютної мовчазності, і треба вважати за чудесну ласку провидіння для Парижа те, що завжди можна знайти подібних людей. Опис палацу правосуддя був би неповний, якби ми не згадали цих превентивних, так би мовити, судових органів, що є наймогутнішим допоміжним знаряддям правосуддя; бо хоч правосуддя внаслідок обставин втратило колишню урочистість, стару розкіш, то треба визнати, що воно виграло матеріально. Особливо в Парижі механізм напрочуд удосконалився.

Пан де Гранвіль послав пана де Шаржбефа, свого секретаря, на похорон Люсьєна; треба було його замінити в справі цього доручення вірною людиною, а пан Гарнері був одним з двох комісарів доручень.

— Пане генеральний прокурор, — провадив Жак Коллен, — я вже вам довів, що маю своє розуміння честі... Ви мене випустили, і я повернувся... Ось уже скоро одинадцята година... закінчують жалобну месу по Люсьєнові, його повезуть на кладовище... Замість посилати мене в Консьєржері, дозвольте мені супроводити тіло хлопчика до Пер-Лашез. Я повернусь до тюрми...

— Ідіть, — сказав пан де Гранвіль, і в голосі його зазвучала добрість.

— Останнє слово, пане генеральний прокурор. Гроші цієї дівчини, коханки Люсьєна, не були вкрадені. За ті короткі хвилини волі, які ви мені дали, я мав змогу допитати слуг... Я вірю їм, як ви вірите своїм двом комісарам доручень. Отже, гроші, вартість ренти, проданої мадемуазель Естер Гобсек, знайдуться в її кімнаті, коли будуть зняті печаті. Покоївка звернула мою увагу на те, що покійниця була, як кажуть, дуже потайна і нікому не довіряла; напевне, вона сховала банкові білети в ліжку. Хай потрусять уважно постіль, попорять матраци, подушку — і гроші знайдуться.

— Ви певні?

— Я певен у відносній чесності моїх негідників, вони ніколи мене не обдурюють... Я маю над ними право життя і смерті, я суджу, засуджую і виконую свої вироки без ніяких ваших формальностей. Ви ж бачите наслідки моєї влади. Я знайду вам гроші, вкрадені в пана і пані Кротта. Я застукаю на гарячому одного з агентів Бібі-Люпена, його праву руку, і викрию таємницю нантерського злочину ... Це завдаток. Отже, якщо ви візьмете мене на службу правосуддя і поліції, то через рік ви будете дуже задоволені з моїх викриттів. Я буду відверто тим, чим повинен бути, і зумію добитись успіху в усіх справах, які мені будуть доручені.

— Я не можу вам обіцяти нічого, крім своєї доброзичливості. Те, чого ви просите, залежить не від мене. Тільки королю належить право помилування після доповіді зберігача печатки, а посада, яку ви хочете заступити, залежить від пана префекта поліції.

— Пан Гарнері, — сказав канцелярист.

По знаку генерального прокурора комісар доручень увійшов, кинув на Жака Коллена погляд знавця і приховав свій подив, почувши слово “Ідіть”, — сказане паном де Гранвілем Жакові Коллену.

— Чи не дозволите ви мені, — відповів Жак Коллен, — залишитись, поки пан Гарнері не принесе те, що становить мою силу, щоб я вийшов, побачивши вираз вашого задоволення?

Ця покірливість, ця цілковита сумлінність зворушили генерального прокурора.

— Ідіть, — сказав судовий урядовець, — я вірю вам.

Жак Коллен низько вклонився з виразом цілковитої покори нижчого службовця перед вищим начальством. Через десять хвилин пан де Гранвіль мав у руках три пачки листів, запечатаних і незайманих. Але важливість цієї справи і своєрідна сповідь Жака Коллена примусили його забути обіцянку вилікувати пані де Серізі.

Жак Коллен, вийшовши на вулицю, відчув неймовірне раювання. Він відчув себе вільним, народженим для нового життя. Він хутко попростував від палацу правосуддя до церкви Сен-Жермен де Пре, де саме закінчилася меса. Труну кропили святою водою, і він підійшов вчасно, щоб попрощатись за християнським обрядом зі смертними останками ніжно коханої дитини. Потім він сів у карету і супроводив тіло до кладовища.

На похоронах у Парижі, за винятком яких-небудь надзвичайних обставин або рідкісних випадків, коли вмирає природною смертю якась славнозвісна особа, юрба, що прийшла до церкви, поступово зменшується в міру наближення до Пер-Лашез. На вираз співчуття в церкві вистачає часу в усіх, але кожний має свої справи і квапиться повернутися до них. Отже, з десяти жалібних карет тільки чотири були повні. Коли процесія дійшла до Пер-Лашеза, покійного супроводжувало тільки дванадцять чоловік, серед яких був і Растіньяк.

— Добре бути вірним йому! — сказав Жак Коллен своєму старому знайомому.

Растіньяк виявив здивування, побачивши тут Вотрена.

— Будьте спокійні, — сказав йому колишній пансіонер пані Воке, — ви маєте в моїй особі раба тільки через те, що я вас тут бачу. Моєю підтримкою не слід нехтувати. Я є або буду могутнішим, ніж будь-коли. Ви сховали кінці в воду, ви були дуже спритні; але, можливо, я буду вам потрібний, я служитиму вам завжди.

— Але чим ви збираєтесь стати?

— Постачальником каторги, замість того, щоб бути її мешканцем, — відповів Жак Коллен.

Растіньяк зробив рух огиди.

— Ах, якщо вас обікрадуть...

Растіньяк прискорив ходу, щоб розлучитись з Жаком Колленом.

— Ви не знаєте, в яких обставинах ви можете опинитись.

Підійшли до могили, викопаної поруч з могилою Естер.

— Двоє створінь, що кохалися і були щасливі! — сказав Жак Коллен, — вони з’єднались. Це теж щастя — гнити вкупі. Я скажу і мене поховати тут.

Коли тіло Люсьєна спустили в могилу, Жак Коллен упав навзнак непритомний. Ця сильна людина не витримала легкого звуку землі, яку кидають могильники, сподіваючись одержати чайові. В цю хвилину підійшли двоє агентів таємної поліції, впізнали Жака Коллена, взяли його і понесли в фіакр.

— Що трапилось? — спитав Жак Коллен, отямившись і дивлячись навколо себе.

Він побачив себе серед двох поліцейських агентів; один у них був, напевне, Рюффар; отже, він кинув погляд, який пройшов аж у душу вбивці, аж до таємниці Гонори.

— Трапилось те, що генеральний прокурор питав про вас, — відповів Рюффар, — вас шукали скрізь і знайшли на кладовищі, де ви трохи не впали у могилу цього молодого чоловіка.

Жак Коллен хвилину помовчав.

— По мене послав Бібі-Люпен? — спитав він другого агента.

— Ні, нас вирядив у наряд пан Гарнері.

— Він нічого вам не казав?

Агенти перезирнулись, радячись виразною мімікою.

— Скажіть, який саме наказ він дав вам?

— Він наказав нам, — відповів Рюффар, — негайно вас знайти, кажучи, що ви в церкві Сен-Жермен де-Пре, але якщо процесія вирушила з церкви, то ви маєте бути на кладовищі.

— Мене питав генеральний прокурор?

— Можливо.

— Так воно і є, — відповів Жак Коллен, — я йому потрібний.

І він замовк, що дуже занепокоїло обох агентів. Приблизно о пів на третю Жак Коллен увійшов до кабінету пана де Гранвіля і побачив там нову особу — попередника пана де Гранвіля, графа Октава де Бована, одного з голів касаційного суду.

— Ви забули про небезпеку, в якій перебуває пані де Серізі; ви обіцяли мені врятувати її!

— Спитайте, пане генеральний прокурор, — сказав Жак Коллен, запрошуючи знаком агентів увійти, — в якому стані ці шельми мене знайшли.

— Непритомного, пане генеральний прокурор, біля могили молодого чоловіка, якого ховали.

— Врятуйте пані де Серізі, — сказав пан де Бован, — і ви матимете все, що хочете!

— Я не хочу нічого, — сказав Жак Коллен, — я віддався на ласку переможця, і пан де Гранвіль мав одержати...

— Всі листи! — сказав пан де Гранвіль, — але ви обіцяли врятувати розум пані де Серізі. Чи ви справді можете це зробити? Це не нахваляння?

— Я надіюсь це зробити, — скромно відповів Жак Коллен.

— Добре, їдьмо зі мною, — сказав граф Октав.

— Ні, пане, — сказав Жак Коллен, — я не поїду в кареті поруч із вами... Я ще каторжник. Якщо я маю бажання служити правосуддю, то не почну зі знеславлення його... Їдьте до пані графині, я приїду туди через кілька хвилин після вас... Попередьте її, що прийде найкращий друг Люсьєна, абат Карлос Еррера... Дожидання мого приходу неодмінно справить на неї враження і сприятиме кризі. Ви дозволите мені ще раз удати іспанського священика; це для того, щоб зробити велику послугу!

— Я вас там побачу після четвертої години, — сказав пан де Гранвіль, — бо мушу поїхати зі зберігачем печатки до короля.

Жак Коллен пішов до своєї тітки, яка чекала його на Квітковій набережній.

— То оце ти віддав себе в руки “двірника”? — сказала вона.

— Так.

— Ризиковано!

— Ні, я завдячую життям бідоласі Теодору, і він буде помилуваний.

— А ти?

— Я буду тим, чим мушу бути. Переді мною і далі тремтітимуть всі наші. Проте, треба братись до справи.

Піди скажи Паккарові, щоб він пустився берега, і хай Європа виконує мої накази.

— Дурниці, я вже знаю, що робити з Гонорою! — сказала грізна Жакліна. — Я не гаяла часу тут серед левкоїв.

— Джінетту, цю корсиканську дівчинку, треба знайти до завтрашнього ранку, — сказав Жак Коллен, усміхаючись до своєї тітки.

— Треба мати який-небудь слід.

— Ти матимеш його від Манон-Білявої, — відповів Жак.

— Маємо ще сьогоднішній вечір, — відповіла тітка. — Ти поспішаєш, як той півень... Є пожива?

— Я хочу перевершити з перших своїх кроків найкраще з того, що робив Бібі-Люпен. Я вже побалакав трошки з отим страхіттям, що вбило Люсьєна, і живу тільки для того, щоб помститись йому. Ми будемо, завдяки нашому становищу, однаково озброєні, однаково підтримувані. Мені треба буде кілька років, щоб вразити цього негідника; але він буде вражений у саме серце.

— Він, напевне, обіцяв тобі того ж пса від тієї ж суки, — сказала тітка, — адже він узяв до себе дочку Пейрада — знаєш, оте дівча, яке продали пані Нуррісон?

— Наше перше завдання — дати йому слугу.

— Це буде важко, він, безперечно, розуміється на цьому, — сказала Жакліна.

— Ну, що ж, ненависть допомагає жити! До праці!

Жак Коллен узяв фіакр і негайно поїхав на набережну Малаке, у маленьку кімнату, де він жив; в ній був вхід окремо від квартири Люсьєна. Швейцар дуже здивувався, побачивши його, і хотів розповісти йому про події, які відбулись.

— Я все знаю, — сказав йому абат. — Я був скомпрометований, не зважаючи на святість мого звання, але завдяки втручанню іспанського посла мене звільнено.

Він жваво пішов до своєї кімнати і взяв схований в обкладинці молитовника лист, адресований Люсьєном пані де Серізі, коли пані де Серізі виявила до нього неласку, побачивши його в Італійській опері з Естер.

У розпачі, вважаючи себе занапащеним навіки, Люсьєн не послав листа; але Жак Коллен прочитав цей шедевр, і тому, що все написане Люсьєном було для нього священним, він заховав лист у свій молитовник заради поетичних висловів цього суєтного кохання. Коли пан де Гранвіль говорив йому про становище, в якому була пані де Серізі, цей проникливий чоловік справедливо подумав, що розпач і безумство цієї вельможної дами мають за причину сварку, яку вона припустила між собою і Люсьєном. Він знав жінок так само, як судді знають злочинців, він угадував найпотайніші рухи їх серця, і відразу подумав, що графиня повинна почасти приписувати смерть Люсьєна своїй суворості та гірко собі дорікати. Очевидно, чоловік, оточений її коханням, не полишив би життя. Думка, що її кохали, не зважаючи на її суворість, могла повернути їй розум.

Якщо Жак Коллен був великим полководцем для каторжників, то треба визнати, що він був і не менш великим лікарем душ. Поява цієї людини в домі Серізі була одночасно ганьбою і надією. У маленькій вітальні біля спальні графині було кілька осіб, — граф, лікарі; проте, щоб не зробити на своїй честі будь-якої плями, граф де Бован відіслав усіх і лишився сам з своїм другом. Для віце-президента державної ради, члена приватної ради досить чутливим ударом було бачити, як входить ця похмура і темна особа.

Жак Коллен змінив костюм. Він надягнув штани і сюртук з чорного сукна; його хода, погляди, жести — все було цілком пристойне. Він вклонився обом державним мужам і спитав дозволу увійти в спальню графині.

— Вона чекає вас нетерпляче, — сказав пан де Бован.

— Нетерпляче?.. Вона врятована, — сказав цей жахливий чарівник.

Дійсно, після півгодинної розмови Жак Коллен відчинив двері і сказав:

— Ідіть, пане граф, вам уже нема чого побоюватись фатального кінця.

Графиня тримала лист на серці, вона була спокійна і, здавалось, примирилася сама з собою. Побачивши це, граф не міг стримати виразу щастя.

“Отакі вони, ці люди, що вирішують нашу долю і долю народів! — подумав Жак Коллен, знизавши плечима, коли обидва друга увійшли в спальню. — Невчасне зітхання жінки вивертає їх розум, немов рукавичку. Вони здатні розгубитись від погляду жінки. Спідниця трошки коротша або трошки довша, — і вони бігають по всьому Парижу в розпачі. Примхи жінки впливають на цілу державу! О! Скільки сили набуває чоловік, коли він зумів уникнути, як я, цієї дитячої тиранії, цієї чесності, яку руйнує пристрасть, цієї невинної злості, цих дикунських хитрощів! Жінка, з її здібностями ката, з її обдарованнями мучительки, є й завжди буде загибеллю для чоловіка. Ось генеральний прокурор, міністр, — всі вони засліплені, все вони ламають заради листів герцогині чи дівчинки, або заради розуму жінки, яка буде більш божевільною зі своїм “дорогим глуздом”, ніж була б без нього”.

Він усміхнувся з почуттям вищості.

“І вони, — казав він сам до себе, — вірять мені, прислухаються до моїх викриттів; вони залишать мене на моєму місці. Я й далі царюватиму над цим світом, що кориться мені вже двадцять п’ять років”.

Жак Коллен застосував ту велику силу, яка в свій час впливала на бідну Естер; адже він мав, як це часто можна було бачити, такі слова, такі погляди, такі рухи, які вгамовують божевільних і він переконав графиню, нібито Люсьєн взяв з собою її образ.

Жодна жінка не може встояти перед думкою, що її єдину кохають.

— У вас нема вже суперниці! — ось останні слова цього байдужого глузівника.

Він був майже цілу годину у вітальні, про нього забули. Пан де Гранвіль увійшов і побачив, як він стояв, похмурий, поринувши в думки, подібно до тих, хто переживає 18 брюмера в своєму житті. Генеральний прокурор дійшов до порога спальні графині, постояв кілька хвилин. Потім підійшов до Жака Коллена і сказав йому:

— Ваші наміри незмінні?

— Так, пане.

— Добре, ви заміните Бібі-Люпена, а засудженому Кальві буде пом’якшено кару.

— Його не відішлють у Рошфор?

— Навіть не в Тулон, ви зможете його використати у вашій роботі. Але це помилування і ваше призначення залежить від поведінки протягом півроку, поки ви будете помічником Бібі-Люпена.

Протягом тижня помічник Бібі-Люпена повернув чотириста тисяч франків родині Кротта, викрив Рюффара і Годе.

Сума, виручена за ренту, яку продала Естер Гобсек, знайдена в ліжку куртизанки, і пан де Серізі передав Жакові Коллену триста тисяч франків, відписаних йому в заповіті Люсьєна де Рюбампре.

Пам’ятник, збудований за наказом Люсьєна для Естер і для нього, — один з найкращих на кладовищі Пер-Лашез, а місце в ногах належить Жакові Коллену.

Жак Коллен виконував свої обов’язки майже п’ятнадцять років, і вийшов у відставку близько 1845 року.

Грудень 1847.