Розплата

I

Гінці не зважали на те, що коні геть змокріли під ними й помітно вибилися з сили, гнали та й гнали їх схилами гір. Тоді лиш, як досягли таких-сяких долів, а в долах — людських оседків[1], пили піднесену поселянами воду й казали: «Іменем князя і люду: коней нам, і найліпших».

З ними не сперечалися, знали-бо: це сторожові з обводів[2]. Та поки одні виконували їхню волю, інші соловіли з дива й питали:

— А що сталося?

— Обри ідуть і з найлихішими намірами. Маємо оповістити про це князів і якомога швидше.

— Чому ж не вижами[3] оповіщаєте?

— Бо обри не прийшли ще, лиш наближаються до наших гір. Ви теж не баріться, сідайте на коней та звідомляйте окольний люд: безліття[4] гряде. Най знають усі і дбають, як належить дбати в такій оказії.

Нашвидку сідлали поданих їм коней і гнали їх у діл, а долом — на Волин і Черн. Бо таке повеління воєводи: не знати сну, не знати й перепочинку, поки не досягнуть стольних городів та не оповістять князів, які лихі вісті надійшли з-за гір, від паннонських слов’ян. Обри, сказали, до краю обурені загибеллю посланого до антів сольства і передусім каганового сина Ікунімона. Вість та на смерть вразила Баяна, а всі інші авари заприсягалися іменем бога свого, що відомстять антам за кагана і його слів найлютішою карою. «Уже збирають турми, ось-ось протрублять похід, — застерегли паннонці. — Довкола гір не повинні піти, там на путі їм стануть або ж ромеї, або слов’яни, що сидять на нижнім Дунаї. Пильнуйте, аби не прокласти собі путь через перевали. А ще знайте — князь Вірагаст заприсягнув: слов’яни Загір’я не підуть на вас купно з аварами, най вони навіть луснули зі злості».

Нікому не хотілося вірити, що таке станеться і що може статися. Гори Карпати не так просто перейти, та ще й з кіньми і такою лавою, як у обрів. Там, де є якісь проходи, є й сторожові вежі[5], а на тих вежах знають, що робити, коли є загроза вторгнення. І все ж грозяться обри, до безуму люті й завзяті асійці. Від них всього можна сподіватися. А коли так, де вже тут до певності і супокою. Безліття ж насувається з гір, воно впаде передусім на люд, що сидить при Карпатах. Тож треба думати і дбати, аби розминутися якось із тою бідою. Ано, коли не відвернути, то бодай розминутися.

Одні сідали на коней і гнали їх на околії, звідомляли тих, хто не відав ще про аварське вторгнення, інші впрягали коней у повози, клали на них ті пожитки, які можна було взяти з собою, і поспішали зникнути в лісових пущах та ущелинах, ще інші сідлали випестуваних на дозвіллі Вороньків та Ласок, приторочували до сідел щити, тули[6] із стрілами; уперізували на собі мечі й гуртувалися в общинні сотні, а сотні — в тисячі.

— Нам велено відходити, — вдавалися до старших, як завжди, більше обізнаних. — А як же стариня, жони, діти? Так і полишимо їх напризволяще?

— А майно, товар? — вигулькував-хтось збоку.

Розмови ті лиш злили старших.

— Запитайте ви мене, а я вас: як? Ніби це так просто — визначитись і знати. Обрів, сказали гінці, суне тьма. Чи ми обстоїмо роди свої власною силою, без князя і його дружини, без ополчення всіх племен? Все каже за те, що маємо відходити, поки не зберемося в рать.

— То відходьмо всіма родами, купно з старинею, майном і товаром.

— І далеко зайдемо, коли так підемо?

— Ано, про що змагаєтесь і чого домагаєтеся, люди? Справді, чи далеко втечемо, коли підемо купно з кревними та товаром? Може ж, не про втечу слід дбати? Може, наша сила, як ніколи, потрібна зараз на перевалах?

Хтось тільки замислився, почувши ту слушну думку, а хтось і підтримав уже її: а й справді, чому мають оступатися? Всякому більш-менш тямущому має бути ясно: треба йти назустріч тим, що вторгаються. Адже там, на перевалах, потрібна у сто крат менша сила, щоб упоратися з обрами, аніж на долах. Чули? У сто крат менша! Гляди, сторожовим на вежах саме й не вистачає цієї сили, щоб зупинити обрів, не пустити їх через гори.

— На перевали! — дружно відгукнулися на цю раду в сотнях. — Коли не всім, то якійсь частині ополчення треба йти на перевали! Ото й буде суттєва поміч усім: землі, людові, князю.

На тому стали, так і вчинили: послали надійні в ратнім ділі сотні на перевали, решті ополчення веліли бути поки що у підніжжі гір, — прийдуть, коли покличуть. А гінці з гірських веж знай своє робили: гнали та й гнали коней у глибинні верві[7] землі, і що далі віддалялися від Карпат, то надійніше виколисували в собі певність: не тривогу повинні сіяти між люду, мають будити його до січі і єдності. Чи те, що знають про обрів, не повеліває: дійте так і тільки так? Воєвода не казав: «Скачіть і оповістіть князів». Сказав: «Скачіть і підійміть люд на січу з супостатом». А коли так, чому б зараз уже не робити те, що робитимуть завтра чи післязавтра княжі гінці?

Кому не вихолодять серце такі вісті? Мов зле повітріє, ширилися вони землею й тривожили всіх, від малого до великого, від спроможного стати на ратний подвиг до неспроможного, геть ветхого в численні літа свої. Живуть-бо, підперті з полудня горами, з полуночі, заходу і сходу — своїм, слов’янським, людом, не літо і не десять — віки. Тож і не зазнавали вторгнень, лише чули від інших, що зазнають його там десь, що ті вторгнення супроводжуються ґвалтом, повальними грабунками та пожежами, а відтак і смертю. Тепер і їм погрожують цим. А за віщо? Боги світлі та боги ясні, за віщо? Чим завинили вони, дуліби, тиверці, білі хорвати, і саме перед обрами? Бігме, вже понад півста літ минуло, як ходили за Дунай, поривалися до чужого. Знали своє і лиш своє.

А втім, що тепер думати? Гінці правду сказали: коли у твою землю йдуть із мечем і вогнем, іншої ради немає, мусиш братися за меча і відповідати ударом на удар. Ось тільки що буде з кревними, котрих залишають по домівках, і що з живністю, що її нажили родом чи общиною? До лісу всього, не забереш, а лишатися на подвір’ї і берегти подвір’я он як небезпечно.

Як поставився до вістей про нашестя князь Келагаст і чи був такий спішний, як ті, що доправляли йому звіди від карпатських перевалів, воєводиним гінцям не поталанило довідатися — князя не було на той час у Волині. Приймала і слухала їх княгиня Даная.

Не зраділа, ясна річ, новинам, правдиво кажучи, не одразу й повірила їм.

— Воєвода так і сказав, — поцікавилася, вислухавши, — най не бариться князь, збирає рать усіх племен та йде в Прикарпаття?

— Ано, так і сказав. Кінні турми аварів, як запевняють слов’яни Загір’я, налічують шістдесят тисяч. А веде їх усім знаний Апсих, той самий, що лишив свого часу від склавинських весей[8] та городищ самі лиш згарища. Тепер він і поготів лютий та жорстокий буде: вісті про смерть Ікунімона вразили на смерть кагана їхнього, Баяна.

Даная не сумнівалася більше. Покликала воєводу, отроків, запитала, де князь, і тут-таки стала на місце князя.

— Ви, — повеліла одним, — сідлайте найліпших коней і скачіть чимдуж у землі древлян, русів, уличів, втікичів. Лиш до тиверців не треба, туди послано гінців. Самим князям згаданих земель станьте перед очі й повідайте, чим погрожують нам обри, де можуть об’явитися. Най не баряться зібрати всю, яка є, силу і вийти на полуденні обводи землі — у Прикарпаття.

— Древлянам також казати це?

— І древлянам також. Най не легковажать, за цим разом ліси не захистять їх.

Помовчала мить, певно, пригадувала, що хотіла сказати іншим людям із княжої дружини, і вже потім по-жіночому розчулено торкнулася руки одного з них:

— Ви пошліть гінців в усі верві землі нашої і повеліть кому слід, най збирають повальне ополчення, йдуть із ним до Дністра і стають заступом[9] по цей бік ріки — там, де в неї впадають Стрий та Стрипа. Князь, гадаю, не забариться бути там і тоді вже дасть кожному окреме повеління.

Гінцям із Прикарпаття веліла перепочити з путі і потім уже зайти до неї чи до князя. А коли й вони пішли, ходила по терему й ламала, хвилюючись, руки. Бо чула серцем: наближається лихоліття, таке, якого, може, й не знали досі. Зрештою надумалася й покликала воєводу.

— Най вибачає достойний муж, — сказала, коли воєвода ступив через поріг. — Не турбувала б, та мушу.

— Об чім річ, княгине. Такий тривожний час.

— При всіх не могла допитуватися, а віч-на-віч хочу запитати: може, воєвода знає все-таки, де зараз князь?

— Не знаю, княгине. Присяйбіг! Коли б знав, чи міг би легковажити?

— А хто ж знає? Не може ж такого бути, аби ніхто не знав.

Старк переступив з ноги на ногу й розправив, бентежачись, вуса.

— Я теж так гадаю, — довірливо глянув на Добритову доньку, — не може бути, аби ніхто не знав, де зараз князь, і тому запевняю княгиню: не варто печалитися цим. Той, хто відає, де він є, давно погнавсь уже кликати князя. Не з чужкраю ж бо є, повинен розуміти, яка тривога загостила в нашу землю і яка може загостити в будучим.

— Воно й князь Келагаст не з чужкраю, — зітхнула Даная, — а ба, як вільготно почуває себе в такий непевний час.

Старк лише дивився на неї співчутливо, казати нічого не казав. І того доста було, аби Даная заговорила з ним про найголовніше.

— Хто ж поведе рать? Хто візьме у січах з обрами гору?

— Келагаст достойний привідця, княгине. У січах він орел.

— А думати, коли, де і з якою силою вийти на боролище, хто за нього буде?

— Є ще тисяцькі. Та й мужі у нас, ті, що з старшої дружини, не з плохих. Деякі з них напевно будуть воєводами в сім поході.

— Хто саме?

— Хоча б і Таль, Ситник, Виштак.

Помовчала і вже потім подала голос:

— Був би тут стольник[10] Світозар, була б і певність, що рать наша не сплохує у січах із обрами. Це ж треба статися такому: відлучився в найнепевнішу з усіх непевних годину… Може, ти підеш із Келагастом, га, воєводо? Правдиво кажучи, у мене тільки й надії зараз, що на тебе.

Старк усміхнувся сам собі.

— За прихильність серця і за добре слово спаси біг, Данає. Я був би радий виправдати твої сподіванки на мене, та не годен уже для походів, застарий став.

— Я те мала на оці, давній друже роду нашого, що ти будеш при Келагастові яко муж думаючий.

— Думаючому теж самому треба триматися в сідлі. Та й Келагаст навряд чи візьме з собою такого, як я.

Мовчала, і доволі довго.

— А тут, у Волині, кого залишимо?

— Напевно, Мезаміра, ну і я можу бути при ньому яко радник.

— Син, знаю, в похід пориватиметься.

— Тут, у Волині, також треба комусь бути. Яко воєвода наполягатиму на цьому. Ти теж наполягай. Він — єдиний спадкоємець столу, ним не можна ризикувати, як всяким воїном чи навіть привідцею.

— Гадаєш, буде кровопролитна січа?

— Може, найкровопролитніша з усіх, що знали досі.

І знову змовкла Даная. Ніби заворожена, дивилася на воєводу і не зважувалась перепитувати.

— То що ж маємо робити?

— Як тільки князь поведе рать і дружину до Дністра, пошлемо гінця на Тивер і попросимо Світозара, аби прискорив похід тиверців та й сам поспішив на з’єднання з Келагастом. Тільки ця єдність може дати нам якусь певність вистояти у поєдинку з обрами.

— Навіть без уличів, русів і древлян?

— Навіть без них.

— Гінці сказали: князя Тивері оповістять інші. Вважаєш, того замало?

— Так. Як замало й тих гінців, що ти послала на верві.

— Не розумію. Чому так мислиш, воєводо?

— Бо Тивер зволікатиме з походом. Вона відкрита для обрів з боку Дунаю, її має переконати хтось із мужів, що вторгнення буде таки через перевали, і тим прискорити з’єднання нашої ратної сили. Ну, а на верві через те маємо слати своїх нарочитих[11] вдруге, що общини, як водиться, пошлють із князем не все ополчення, дещо залишать і для себе. Ось ми й покличемо тих, що залишаться, до Волина, гуртуватимемо з них другу дулібську силу — ту, що її очолить і, коли треба буде, поведе на січу твій син Мезамір.

Даная була сумніша від самого суму. Знай ходила з кутка в куток та думала. Зрештою стала перед воєводою й сказала:

— Готуй дружину до походу. Об’явиться князь — трубитимемо путь[12].

А сама, як тільки вийшов Старк, дала волю розпуці своїй і заломила у відчаї руки.

«Боги світлі та боги ясні! — простогнала. — Одведіть і заступіть! Коли станеться ця кара, не лише Келагаст, я також буду винна і, може, найбільше. Бо мала б не серця, розуму слухатися, коли зголошувалася саджати його на княжий стіл. Такої біди накоїв. Такої біди! Мало того, що мене заверижив, обплутавши злюбними узами, може статися, що й усі роди дулібські завдасть у вериги[13]. Ано, Старк — бувалий і обізнаний в ратних ділах муж, він так собі, без належних підстав не лякатиме».

II

Старий воєвода не помилився, застерігаючи княгиню про можливе зволікання з боку тиверців. Вислухавши гінців, що пригналися від перепалів, князь Радим передусім поцікавився:

— То обри об’явилися вже чи тільки нахваляються об’явитись на перевалах?

— Слов’яни Загір’я заздалегідь попередили нашу сторожу. Сказали, авари збираються йти, і великою силою.

— Бачите: тільки збираються йти. А що буде, коли вони підуть не через гори, а довкола гір і прямісінько на нас, тиверців?

— Такого не може бути. Коли підуть поза горами, їм доведеться прокладати собі путь мечем та сулицею[14] спершу у землі Склавинській, потім у землі Ромейській.

— А через перевали, по-вашому, кінним так просто пройти, та ще такою силою, як у аварів, — шістдесят тисяч?

— Це обри, від них усього можна сподіватися.

— Саме тому я остерігаюся і вважаю: є всі підстави остерігатися. Скачіть у зворотну путь, до тих, хто послав вас, і скажіть їм: Тивер лаштує дружину й збирає ополчення. Путь же протрубить тоді лиш, як напевне знатиме, де вторгаються обри і чи там уся їхня сила, а чи та лиш, на яку покладено ввести нас в оману.

Слід віддати належне князеві Тивері: не зволікав із приготуваннями. Вислухав гінців й одразу ж велів скликати раду старійшин, мужів ліпшої дружини. Не був велемовним перед радними (чи до велемовності зараз?), гранично точно визначив повинність кожного в поході й перед походом. А вже по тому, як радні залишили гридницю[15], нагадав братам, що з ними буде в нього окрема бесіда.

— Хочу домовитися з вами, — сказав, коли усілися й стали уважними та думними, — хто з нас де стоятиме у цю тривожну годину.

Радим поглянув на одного, другого, третього з братів своїх і лишився вдоволений. Усі як на підбір: високі, дужі, ані на силу, ані на розум, ані на одвагу не бідні. Воістину анти, та опора люду і землі, яку он як хотів мати в свій час вітець. Вийдуть у поле — покосами кластимуть супостатів, стануть на стінах — ніхто не зіпхне.

«Як добре, отче, — прихильно подумав про князя Волота і матір свою Миловиду. — Як добре, кажу, що ви подбали за свого життя-буття про цю міць. Он якою доречною буде вона нині. Обри чи не найбільша напасть, від якої ви застерігали нас».

— Чули, либонь, — знову повернувся до найголовнішого, — раті тиверській велено іти в Прикарпаття, на з’єднання з дулібами. Дружину, як і належить князеві, поведу я. Воєводою і оборонцем Черна, на випадок вторгнення, залишаю Велемудра. Дружини в тебе буде небагато, брате, покличеш до ратної повинності всіх мужів стольного города і тих з околій, що шукатимуть захисту в стольнім городі. Остромир піде зі своєю сотнею і стане на чолі ополчення, що боронитиме Дикушу. А як бути з тобою, Данку, і з тобою, Добролику, давайте помізкуємо.

— А що тут мізкувати, — не втерпів завжди чимось невдоволений Данко. — У кожного з нас є своя тисяча дружинників. Купно з ними та з тобою, княже, й підемо на супостата.

— А хто даватиме лад і робитиме справжньою ратною силою ополчення?

— Тисяцькі, хто ж іще.

— Тисяцькі — одне, а князь чи особа княжого роду — зовсім інше.

— Ця твоя затія, — підтримав Данка й Добролик, — умалить головну ратну силу Тивері — дружину.

— Ба ні, гадаю, буде навпаки: ця моя затія зробить такою ж надійною ратною силою, як дружина, й ополчення.

Вони засперечалися, а тим часом над’їхав із Соколиної Вежі Світозар.

— Боги в поміч, братіє, — привітався. — Про що так голосно бесідуємо?

Радим доволі швидко погасив у собі буєсть сперечальника.

— Гадаю, чув уже, яке безліття гряде в нашу землю? Обри йдуть.

— І ви не почуваєте себе одностайними в таку годину?

Князь розвів руками, та одразу ж поспішив і заперечити: най криють боги, до неодностайності між ними, єдинокровними братами, ще не дійшло, всього лиш міркують уголос, хто де стоятиме, коли дійде до січі з обрами.

— Як на мене, міркувати будете тоді, коли станете перед обрами. Зараз не тим маємо сушити мізки. Що сказали гінці з Карпат?

— Нічого певного. Є всього лиш чутки: обри вельми обурені загибеллю сольства, як і смертю кагана, збирають усю свою ратну силу і мають нібито намір іти на Карпатські перевали, а звідти — на нас.

— То вам цього мало?

— А коли підуть не через перевали, а поза Карпатами, через Дунай?

Світозар перезирнувся з усіма і вже потім порадив:

— Аби не трапилося чогось несподіваного, не уповайте на те, що вам хтось добуде і пришле достеменні звіди про обрів. Самі пошліть вивідників і на Дунай; і до перевалів. А тим часом збирайте рать і виводьте її ближче до можливих боролищ, хоча б і на Прут, у Дикушу. Звідти і до перевалів значно ближче, і На Дунай так само, як і від Черна. Доки зберете рать та виведете її на Прут, матимете й звіди, де обрини, куди тримають путь.

— Це правда! — підтримав Світозара чуліший за всіх інших Волотовичів Добролик. — Приставай на це, княже. Приставай і вели рушати уже в путь. Зволікання може дорого обійтися нам потім.

Радим не примусив себе умовляти, і Волотовичі примітно вільніше стали почуватися в гридниці.

— А як же уличі, втікичі? Їх оповістив хтось про аварське вторгнення? — поцікавився Данко.

— До уличів я послав гінців, — Радим йому. — Уличі ж понесуть вісті про вторгнення далі — втікичам, росам, полянам.

— А які в тебе, брате, стосунки с кутригурами, ромейськими навікуляріями[16]? — влучив нагоду й поцікавився Світозар.

— З ромейськими навікуляріями, окрім тих, що єднають нас у торгах, ніяких, а з кутригурами добросусідські.

— До кутригурів, як і до ромейських навікуляріїв, теж, гадаю, слід послати нарочитих. Хто-хто, а навікулярії перші знають, чия куди правиться рать. Най і за соліди[17], все ж зроблять тобі добру послугу, коли виявиться раптом, що Апсих простує поза горами, на Дунай.

— То, може, Світозар яко стольник всієї землі на себе візьме цю повинність?

— Я мушу поспішати до Келагаста.

— Чом так?

— Сам добре знаєш: він учинив уже одне глупство — зле повівся з аварським сольством. Боюсь, коли б не вчинив і другого.

— Усе то, може; й так, — зітхнув князь, — одначе й до навікуляріїв, як і до кутригурів, не можна слати будь-кого.

Вони довго ще радилися, десь аж поночі вже пішли на спочинок. А наступного дня нагодився й другий гінець — уже від Данаї.

— Князь Келагаст пішов на аварів, — доповів Радимові. — Просив і князя Тивері не зволікати, іти до нього купно з раттю своєю. Ждатиме тиверців, сказав, на Дністрі, там, де впадають у нього Стрий та Стрипа. Тебе, стольнику, — обернувся до Світозара, — княгиня Даная також просила не гаятися і по можливості борше вирушити в табір князя Келагаста.

«Вона не певна за нього, як і я», — подумав стольник, а вголос мовив:

— Скажи нам, віснику княгині Данаї, що нового чув ти у Волині про обрів?

— Окрім того, що погрожують нам вторгненням через перевали, нічого.

— А в путі?

— І в путі нічого втішного не чув.

Світозар ствердно киває головою.

— Як бачиш, княже, — обертається до Радима, — я таки мушу бути в таборі Келагаста, і негайно. Що скажемо княгині про наміри тиверської раті?

— А те, що є. Днями вирушаємо в Прикарпаття. Зосереджуємося в острозі Дикуша, а вже звідти підемо на з’єднання з ратною силою дулібів.

— Княгиню цікавитиме, мабуть, коли саме тиверська рать буде в таборі князя Келагаста?

— Як тільки об’являться на перевалах обри, ми будемо там.

Не час було сперечатися з ним та й не місце. А хотілося. Схоже, що князь каже одне, чинитиме ж інше. А то погана прикмета.

III

Торованої путі, тієї, що дозволяє правитися через гори з поклажею в повозі, обри не відшукають у Карпатах. Є всього лиш проходи через перевали і серед них один-два — не більше, що дозволяють самому пройти і коня провести в поводі. Скрізь стоїть княжа сторожа, а біля тих, що дають можливість пройти з конем, і вежі споруджено, чатові пильнують вдень і вночі. Знають-бо: коли обри сунуться через гори, підуть саме тут. Тому й доглядаються до схилів та уповають, доглядаючись: хай скільки не буде їх, зайд асійських, тут вони все одно не пройдуть. Ано. Над кожною стезею звисає камінь-моноліт. Коли його пхнути потужною людською силою, впаде й перекриє собою те, що звалося проходом. А перекриє — і піший не поткнеться вже на цей бік гір.

Вдень пильнувати за зворотними схилами Карпат доволі легко — он як далеко видно з високої високості. Зате ночі тривожними стали. Аби авари не вломилися зненацька, сторожові змушені висилати звідунів[18] своїх далеко за перевали та повелівати їм: «Будьте пильні; коли що — не баріться дати вижу вогнем».

Чого побоювались, те й сталося: обри таки зробили спробу підкрастися до перевалу й заволодіти проходами через нього. І раз, і вдруге, і втретє. Спершу вдосвіта, далі й поночі, і невеликою, і доволі-таки відчутною силою.

Сторожові раділи: їм на диво легко пощастило упоратися з навалою. Бігме, коли й далі так піде, жоден тать[19] не пройде через їхні гори.

Та поспішили тішити себе. Обри, як виявилося, лише відволікали їх спробами заволодіти пригожими для ратного вторгнення проходами в горах, готували їх в іншому місці — далі на захід сонця, і, не зустрівши там опору, ринули в Дулібську землю безборонно.

— Нас зрадили! — згадав хтось слов’ян Загір’я і їхнє застереження. — Зумисне сказали: пильнуйте проходи, аби ми не допильнували там, де обри підуть насправді.

— Пощо пасіюєш? — гримав на нього хтось із старших. —Чи ті, що застерігали, казали тобі, куди підуть обри? Вони всього лиш попереджали: збираються йти. Про все інше самі мали б вивідувати і знати.

Жах і стогін ішов землею Дулібською. Перла така чисельна рать, що зібраному під руку тисяцьких ополченню нічого іншого не лишалося, як оступатися, уповаючи на те, що десь має бути вже князь, а з князем усі дуліби, а з дулібами інші племена, та об’єднана слов’янська сила, котра одна може заступити цьому грізному супостатові путь і таки не дозволити йому топтати віками не топтану чужинцями землю.

Найбільшого жаху наганяли ті авари, що йшли першими. Потішені вдалим переходом через круті Карпатські гори, а ще тим, що за плечима в них он яка сила, що тій силі ніхто не зважується та навряд чи зважиться стати на путі, вимахували нагаями й гнали коней із видолинка на пригірок, із пригірка у видолинок, а надто, коли бачили попереду весь і передчували наближення поживи. Усе шукали чогось в халупах і поза халупами, а не знайшовши, помщалися на псах, що не хотіли миритися з чужинцями й кидались на чужинців, на літніх старцях, котрі не побажали втікати з молодшими й лишилися на подвір’ї, аби бодай якось захистити своє подвір’я, нарешті на спорожнілих халупах. Крик, гам, стогін ішов такою супокійною і такою звиклою за багато віків до супокою землею. Та чи не найпромовистіш казали про кару, що постигла людність Прикарпаття, високі дими над спаленими в злості оселями. Вони, яко вижі, позначали собою обшири вторгнення ліпше, ніж звідуни, оповіщали, куди простує аварська сила. А те оповіщення не тішило та й не могло тішити дулібів. Бачили-бо: аварські турми плавом пливуть по підгір’ю, і чи довго буде так — одні боги відають.

— Де ж князь? — питали один у одного. — Доки ж це ми оступатимемося та лишатимемо кревних своїх на поталу татям із чужкраю? Це ж не жарти, людове!

— А що вдієш? Чи наші сотні спроможні зупинити таку силу, як у обрів?

— Бодай на передніх, бодай із засідки, а маємо нападати й громити їх потроху. Най знають: супокою їм тут не буде. Земля наша непідвладна!

— Ай справді. Чому оступаємось та й оступаємось? Мусимо нагадати вже про себе, най і не надовго, таки стримати обрів.

Привідці не перечили завзятцям — думали. Коли ж настав вечір, покликали вивідників і звеліли їм: «Проникніть в обсаджену аварами весь і вивідайте, чи багато їх там, що роблять, які є пильні вночі».

Ждати довелося не так уже й довго. Зате звіди тих, що повернулися, нікого не потішили. Обри поцупили все, що можна було поцупити по оседках, та й подалися до табору, що його там десь обрала турма.

— Що вдіємо, братіє? — зійшлися на раду привідці. — Засядемо в надійному сховку та нападемо з нього на татей серед білого дня чи покладемося на поміч богів та вторгнемось у аварський табір поночі?

— Спершу вдармо, привідцю, на табір тих заброд та понаженім їм страху, а вже потім нападатимемо на них і серед дня.

— Ано, — пристали до тої ради й інші. — Доки обри занадто певні себе, варто напасти на них у таборі й потяти до ноги! Чули, коли вже нападати, то витинати треба до ноги!

Привідці ополченських сотень розуміли: не так просто проникнути у ворожий табір, хай і поночі. Та в своїй землі, в залісненім підгір’ї чому б і не попробувати? Чи обри так уже й всюди нишпорять? Чи вони заглядають у лісові пущі, в гірські ущелини? Торованими путями та путівцями здебільше ходять. Ось цим і варто скористатися. Причаяться дві-три сотні добірних воїв десь неподалік від аварського табору, діждуться, поки їхніх супостатів зморить сон, і впадуть на сонних опукою. А такий напад не буде марницею. Бігме, не буде!

Не все так сталося, як гадалось. А проте багато чого й сталося. І сторожу прибрали дулібські ратники тихо, і в табір проникли непомітно, ба й обринів приткнули до землі немало — кого мечем, кого сулицею. Аж поки котрийсь із них, несмертельно вражених чи ненароком розбуджених, не заволав не своїм голосом і не розбудив інших, а ті інші — ще інших.

Січі не було, принаймні справжньої. Налякані появою в таборі дулібів, а ще більше тим, що угледіли, збудившись, обри не стали ждати найгіршого й кинулися хто куди. Темінь багатьом із них допомогла, одначе й на землі залишилось немало. І все ж не цим вимірювався успіх ополченців, що ходили в нічну вилазку, як і не кіньми, яких залишили їм перелякані обрини. Страх, що його нагнали дулібські сотні передовій турмі аварів, став неабиякою пересторогою для всіх інших Апсихових турм. Далебі, так і поклали собі: перед ними об’явилася княжа дружина, бо спинили аж надто безпечний похід і стали збирати розпорошені по підгір’ю сотні.

Вони не набагато помилилися. Ополченські ратники здибалися через кілька днів на своїх потаємних путях із вивідниками князя Келагаста й довідалися від них, що дулібська рать вийшла уже на Дністер і стала заступом на його лівім березі.

Почалися приготування до січі. Обри намагалися проникнути у табір дулібів і вивідати, скільки їх, де стоять, дуліби — у табір обрів. А оскільки і ті, і другі виявилися занадто пильними, вивідини не тішили привідців.

— Ви можете бодай одне сказати мені, — допитувався Апсих у своїх терханів, — лише дуліби стоять перед нами чи й тиверці, росичі, уличі?

— До наших рук потрапляли поки що тільки дуліби.

— Ну, а ті, що потрапляли, що кажуть?

— Анічого.

— Як то — нічого?

— Вмирають лютою смертю, а не кажуть.

— Прокляття. З паннонських слов’ян є хтось серед нас?

— Чи привідця не відає: вони відмовилися іти на своїх кревних. Сказали, така була домовленість із покійним каганом: на будь-кого ходитимуть із аварами, тільки не на слов’ян.

— То ж із покійним каганом. А зі мною була така домовленість?

Посидів, погрозився на загірних слов’ян і вже потім сказав терханам:

— Мусимо проникнути якось у дулібський табір і вивідати, хто з ними. Одне, коли перед нами тільки дуліби, і зовсім інше, коли і росичі, і тиверці, і уличі.

— Росичі, уличі навряд чи встигли ісполчитися й прибути. Їм он яку треба здолати путь.

— А тиверці? Сим же ближче до Карпат, ніж дулібам.

Терханів менш за все тішило таке повеління. То тільки сказати легко: проникніть і вивідайте. Попробуй проникнути у дулібський табір, коли на тебе перший стрічний слов’янин тикне пальцем і скаже: «Братіє, це ж не наш!» Та не минуло й седмиці, як один із аварів пригнався на змиленім огирі й заспішив до Апсиха.

— Приємні вісті, хакан-бегу! Тиверці не з’єдналися ще з дулібами, вони за три-чотири денних переходи від нас.

Апсих підхопився рвійно й став на весь свій, достойний високого привідці, зріст.

— Це напевно?

— Певніше не може бути. Мої люди на власні очі бачили їх.

— Дандала до мене. І Башира також.

Їх немало є в його турмах, синів нині покійного вже Баяна, та ці два, а ще Форисин, Хафіз, Єлемунд виділяються найбільше. Такі, як Дандал, Башир — і літами, і мудрістю, такі, як Форисин, Хафіз — одвагою і доброю славою. Це і тішило Апсиха (пам’ять про Баяна свіжа ще в серцях аварських воїв, за його синами вони підуть у вогонь і в воду), і бентежило, признатися. Не раз думав, доки йшов на антів: чи на користь йому їхня слава?

— Кликав, хакан-бегу?

Зайшли буряно й стали перед ним, привідцею аварської сиди, на все згодні, до всього готові. А не сказали, бач, як кажуть інші: привідцю. Таки не визнають цього за ним.

— Ви не забули, що наказував вітець ваш, полишаючи нас?

— Таке не забувають, привідцю.

Ага, таки привідцю.

— Настав наш час, сини славного в родах аварських Баяна. Щойно мені стало відомо: анти не встигли об’єднатися. Князь дулібський вивів свою рать і став заступом на супротивнім березі Дністра, князь тиверський перебуває за три-чотири переходи від нього, з усього видно, іде на з’єднання з Келагастом. Інші анти, треба думати, і зовсім далеко. Повеліваю: ти, Дандале, бери свою тьму і не дай тиверцям з’єднатися з дулібами. Ти, Башире, поведеш свої одважні турми на дулібів. Не далі як завтра почнемо супроти них виправу.

— Лише моєю тьмою почнемо виправу чи всією аварською силою?

— Там побачимо.

— Хай буде так. А все ж хотів би знати перед тим, як іти на дулібів, скільки їх?

— Узнай, хто тобі не дає?

Башир вийшов із намету видимо невдоволений.

— Ти щось тямиш у цій його затії? — підозріло подивився на Дандала.

— Тямлю, чом ні. Хоче не допустити з’єднання антської сили, погромити антів поодинці. Я поділяю ці наміри.

— А що ти скажеш, коли тиверці погромлять тебе, а дуліби мене?

— Гадаєш, це можливо? Тих і других, буде більше ніж по десять тисяч?

— У них тільки княжих дружинників є по кілька тисяч. Скільки раті ополченської, того й сказати ніхто не зможе.

— А нас мало? З Апсихом залишиться ще сорок тисяч. Він на те й уповає, мабуть: коли анти ув’язнуть у січу, вдарить їм у спину і витне до ноги.

— Може, й так. І все ж чому він не сказав мені цього, коли питав, усією аварською силою вдаримо на дулібів чи тільки моєю тьмою?

IV

Авари встигли пересвідчитись за ці кілька днів: розкидана вздовж Дністра дулібська рать почала переміщатися, не інакше як зосереджується і має намір рушити на Баширові турми. Невже Апсихові пощастило ввести дулібського князя в оману? Бігме, справді повірив: у аварів ото тільки й турм, що стоять перед ним на Дністрі. Якщо так, хитрість, до якої вдався хакан-бег, — зумисне затримав у підгір’ї всю іншу аварську силу, подбав, аби між Башировою тьмою і підвладними йому сорока тисячами лягла спустошена земля, — може виявитися мудрою знахідкою і уторованою путтю до слави. Ось тільки чого коштуватиме вона його, Башировій, тьмі?

Не гаявся без належної потреби, сідав на огира і мчав у супроводі вірних у турми. На одних гримав за надмірну безпечність і недбальство, інших тільки попереджав: «Будьте обачні. Коли дуліби підуть через ріку, зробіть усе можливе, аби їх лягло там від стріл якомога більше», ще інших збадьорював: ось коли погуляють аварські мечі на антських головах.

— Давно пора, — погоджувалися з ним. — Надто багато дозволяють собі.

— А так! — приєднувалися до розмови й інші. — Можеш не сумніватися, терхане, брат твій буде відомщений. Смерть за смерть і кров за кров!

Така єдність помислів і намірів не могла не тішити Башира. Тож і об’являвся в турмах і зникав із турм несподівано швидко. А повернувся до свого намету, не став вагатися, покликав гінців і сказав:

— Скачіть до хакан-бега і скажіть йому: січа з дулібами станеться завтра вдосвіта. Хай буде готовий прийти нам на поміч і вчинити з недругом нашим те, що намислив.

Він не набагато помилився. Дуліби пішли через Дністер таки наступного дня, одначе не на світанку, задовго до світання. І той їхній виверт одразу ж позбавив аварські турми вигоди, яку мали перед цим і на яку покладали он які надії. Пішли-бо не кінні дулібські лави, пішло піше ополчення, а піші зуміли перейти через Дністер непомітно й опинитися перед аварським табором неждано й негадано.

Хто не змаліє духом, побачивши перед собою примару смерті? Змаліли й авари, коли продерли очі й пересвідчились: дуліби поруч, вони йдуть потоптом і кладуть під ноги всіх, хто не встиг оступитись чи взяти до рук меча. А коли над тобою заносять меч, коли на тебе звідусіль прищуть стрілами, хто буде дбати про те, щоб не пустити через Дністер кінні лави недруга? Дбали про інше — аби швидше сісти в сідло та вихопитися з тої пагуби.

Тоді вже, як вихопилися та стямились, стали давати такий-сякий лад хто в своїй сотні, хто в турмі. Та пізно було. Кінні дуліби теж встигли перейти через Дністер і позбавили аварів усіх, що мали досі, переваг.

Башир перший збагнув, що втратив, і поспішив у передні лави — нагадати тим, у кого не лише серце, а й розум пішов з переляку в п’яти, що втеча — ганьба, а слабодухість останніх негідників достойна.

— Авари чи не авари, ви?! — будив умиті росами й від того дзвінкі та зичні доли. — Кого злякалися? Перед ким змалів ваш ратний дух? Просніться, страхопуди, та згадайте, що під вами не віслюки — огирі, ті вільні духи степу, яким немає й не може бути стриму. Іменем вітця свого, славного серед славних Баяна повеліваю: вийміть із піхов мечі-самосіки, збудіть у собі достойний родів наших дух месників — і вперед. Разіть знахабнілих антів мечами, топчіть копитами, наганяйте навальністю і нестримністю лав своїх страху, та не зупиняйтеся! До того часу сійте в лавах їхніх смерть, доки огирі ваші не стануть перед Дністром, а анти не захлинуться в бистроплинних річкових хвилях.

Безвихідь говорила в ньому чи віра в непереможність своєї тьми, Башир і сам не тямив. Либонь, і те, і друге. Гнав попереду всіх огира і на щось сподівався, чув позад себе навальний тупіт кінських копит — і починав вірити: все стане не своє місце; варто родакам його відчути плече друга, а ще посвист вітру що б’є у вид, як той уславлений родовий дух покине п’яти й об’явиться там, де й належить йому бути, — у збуянім на ратний подвиг серці.

Не оглядався і не розглядавсь, без того знав: не тільки вірні, турми теж йдуть за ним, деякі багатури настигають уже, ба порівнялися з своїм привідцею, силкуються випередити. І по один, і по другий бік, ближче і далі.

«Не все утрачено, — радів тій навальності. — Ми ще поміряємося з тобою силою. Чуєш, княже татей, ще поміряємося!»

Земля починала дудніти вже під копитами, одначе привідця обрів знав: це не те дудніння, що його зроджує біг тисяч і тисяч коней. Від того гуде-стрясається, посилюючи гул землі, й небо. В такі менти в серцях воїв, що скачуть у лавах з одним-єдиним наміром — змести з лиця землі супротивну їм силу, зроджується відчуття такої ж могутності, якою є могуть злютованих кінних лав. Башир покладає на це неабиякі надії, коли начистоту — усі. Знає, дулібів до гибелі, інакше їм не поталанило б зіпхнути його турми, посіяти серед них страх. Та вони — піші, а піші, які б не були, не вистоять супроти кінних. Хай уразять стрілами якусь сотню-дві коней, хай знімуть із сідел тих, котрі не зуміють прикрити себе щитами. Більшого урону його турмам не встигнуть завдати. За мить-другу самі стануть тванню під копитами перейнятих буєстю коней. Бо що для його турм щити, якими намагатимуться прикритись пішаниці, і що — виставлені наперед сулиці? Їх змете перша ж лава, а що зроблять із тими, які сидітимуть за щитами, друга та третя, про те й говорити не доводиться. Справжня розмова з антами почнеться тоді, як його багатури зійдуться на боролищі з княжими дружинниками.

З-під лісу, де залягли піші дулібські лави, заприскали, висвистуючи біля вух, стріли. І заіржали вражені чи приострожені сильніше, ніж досі, коні, заволали, жадаючи мсти-відплати, воїни. Башир хотів було подати їм черговий клич, та збагнув: йому не перекричати галас січі, що започаткувалася вже. Крик, гам, дзвінкі й глухі удари — все злилося докупи і все було неприхованою погрозою, злетом людського гніву і жаданням нелюдської мсти. Одного не спостеріг привідця обрів: щоб схитнулися лави дулібських пішаниць.

«Невже вони спромоглися зупинити таку силу, такий навальний рух? — майнула думка. — Не може того бути!»

Над’їхав ближче до дулібського заступу й очам своїм не повірив: ті його вої; що йшли в перших лавах, лежали вже ниць, інші вигарцьовували перед щитами та прикривалися від стріл, що ними прискали та й прискали Келагастові ратники.

— Чого ждете?! — крикнув на всю потужність голосу свого. — Метайте в них сулиці — й навалом уперед!

Перший зробив ледве вловимий для ока рух, метнув у анта, що виглядав з-за щита, сулицю і, не роздумуючи, кинув у прогалину між ворожих пішаниць нажаханого острогами огира.

Що було потім — і сам не тямив. Здається, не оглядався вже, відбив мечем наставлену на нього чи його огира бронь, прикрився щитом від стріл і сягнув через дулібський заступ. Та недалеко. Перед ним знову постав хтось із сулицею. Чув, заіржав уражений кінь, самого опекла гарячим доторком стріла, а проте не зважав на те. Комусь чимось погрожував, когось разив мовчки, над кимсь здиблював і кидав уперед, не доглядаючись, що сталося з ураженим, огира й тоді лиш опам’ятався та згадав про тьму свою, як Сірий виніс його з дулібських лав і зробив недосяжним коли не для стріл, то принаймні для мечів і сулиць.

Лишився вдоволений тим, що угледів позаду: прикритої щитами та сулицями слов’янської лави не було вже. На тому місці вирував вир запеклого поєдинку між пішими і кінними. А в такім поєдинку коли не взяли ще, то візьмуть гору кінні. В тому можна не сумніватися.

І Башир не став повертатися назад, знав: там і без нього впораються. Витягнув із власного тіла дві стріли, затим зліз і почав обмацувати коня. Хотів було сягнути в кишеню й добути звідти вигаптувану жоною хустку — одна з ран відчутно пекла, з неї не переставала сочитися кров, та почув тієї миті віддалений, схожий на перестук кінських копит гул і скинувся серцем: ось вони, кінні дулібські лави.

Облишив поратися біля рани, підібрав, хапаючись, повід і погнав огира туди, де вирувала ще січа.

— Увага і послух! — кинув тривожний клич. — Зі сходу, заходу і від Дністра на нас ідуть кінні дуліби. Турми хай добивають піших пішаниць, терханам стати під мою руку.

Повеління було коротким і гранично ясним. Перша, друга і п’ята турми розвертаються в лави і йдуть супроти тих дулібів, що наближаються до табору справа, третя, шоста і сьома турми беруть на себе тих, що мають намір упасти на табір зліва. Всіх інших поведе він, Башир.

Невідомість гнітила привідцю тьми. Що анти мають намір ударити на нього одразу з трьох сторін, в тому, здається, не було сумніву. Та хто може сказати, скільки їх навалиться на його тьму, які вони в січі, чи встигне Апсих прислати поміч і вчинити з Келагастом те, що Келагаст хоче вчинити з ним? Добре хоч, що настає світання. Доки дійде до січі, і зовсім розвидниться. А вдень простіше буде розглянутись.

— Піші анти повержені, — доповіли вірні. — Що велиш вчинити з полоненими?

— У вериги і на поляну, хай ждуть своєї черги. До речі, привідці є серед них?

— Це все ополченці, достойний, вони усі на один лик.

— І все ж розшукайте привідців та допитайтеся в них, де князь Келагаст, скільки з ним дружинників, що обіцяв він пішаницям, посилаючи супроти нас.

— Буде зроблено, достойний.

І обіцяли твердо, і робили те, що повелів їм, якнайщиріше. А проте не потішили Башира звідами про князя Келагаста. Він сам об’явився невдовзі там, де й сподівався здибатися з ним.

— Восьма і дев’ята турми, — повелів зично, — станьте грудьми супроти князя Келагаста і затримайте його бодай на час.

І пішли, і стали, та нетвердим було те протистояння. Супроти двох аварських турм виступили такі чисельні дулібські лави, що уповати на затримку, а тим паче на успіх, не доводилося. Мусив одразу ж кидати в поміч тим двом ще одну турму своєї тьми.

Знав, вона дещо поріділа вже. І нічне вторгнення когось та вихопило з лав, і січа з лучниками немало забрала. А все ж тьма — десять кінних турм, не така собі абищиця, щоб падати духом. Коли ж взяти на карб ще й те, що кожен привідця турми достойний будь-якого князя, а кожен аварський мечник — двох зледащілих без січей дулібів, чи тра сумніватися в чомусь і давати привід для сумнівів усім, що довкола тебе?

— Міме[20], — обертається до привідці вірних, які невідступно йшли за своїм терханом, ладні виконати будь-яке його повеління. — Пошли до тих, що подалися на дулібів ліворуч і праворуч, багатурів. Хай скажуть терханам: коли їм не вельми сутужно, повеліваю зняти по одній турмі й прислати до мене. Тут, з усього видно, головна антська сила. Маємо навалитися на неї так, аби схитнулася. Тоді схитнуться і всі інші.

— Буде зроблено, достойний.

Башир належав до тих терханів, які не мали звички відсиджуватися десь позаду боролищ. Своє місце вбачав між воїв, ба навіть попереду них. Та нині свідомість інше підказувала: це не та січа, що вимагає присутності привідці в передніх лавах. Вої його стинаються не лише попереду, ліворуч, праворуч також. Була б певність, що по обидва боки табору усе гаразд, що Мімові посланці приведуть з собою сподівані турми, бігме, таки не втримався б і кинувся у вир тої кривавиці, що бачить попереду. Бо там-таки непевне щось діється. Хай не все видно йому з пригірка, все ж видно: завертіли його турмами так, що не добереш уже, де дуліби, а де авари. Схоже, що втратили з виду (а чи й зовсім втратили) привідць, забули про випробуваний у багатьох січах виверт — закручувати і тим знесилювати недруга, робити з боєздатних лав безтямну овечу турму. У кожного є свій недруг, котрий волею випадку чи обставин виріс перед ним і став найлютішим і найненависнішим із усіх людей. Здиблюються в найсутужнішу мить коні, метаються стріли-блискавиці, підставляються щити, і виблискує на сонці криця. В одному, другому, сотому місці. Добре, коли сходяться і стають на герць один на один чи трійця на трійцю. Тоді можна зловчитись і прикритися щитом від стріли, відбити націлену в тебе крицю й поспішити на поміч соратнику. А коли на одного авара йде два, а то й три анти? Щось надто багато їх рябіє в очах.

— Де твої гінці, Міме? — знову обертається до привідці вірних. — Що чути з боролищ?

— Анічого, достойний. Гінці не прибули ще.

Башир метає позирки-стріли в один, у другий кінець і не витримує зрештою.

— Лишайся тут із вірними,повеліває. — Я подався з десятою турмою на боролище. Коли надійдуть звіди чи прибудуть вивільнені турми, шукайте мене там, — показав мечем уперед і, приостроживши огира, подав знак причаєній під лісом турмі.

— За мною, багатури! Слава непереможним аварам!

І налетіла сила на силу, і задзвеніла броня об броню. Так часто, і дужо, що прикрила собою всі інші звуки, крім хіба іржання коней, стала єдиним і разом з тим тисячоголосим брязкотом-передзвоном, чимось схожим на передзвін молотів у корченицях[21]. Анти помітно оступилися перед лавою, що налетіла на них, мовби водяний потік із гір. Зате обри он як збадьорилися, стали єднатися коли не в сотні, то примітні гурти і вже гуртом, прокладати собі путь до своїх чи ближче до Дністра.

— Слава багатурові Баширу, найхоробрішому серед хоробрих!

— Слава! Слава!

Зроджена появою привідці хвиля таки добряче потіснила дулібів, дала тверде опертя сподіватися: не все утрачено. Та до пори до часу. Бо замість тієї, погромленої чи знекровленої, наспіла інша княжа тисяча і загаласувала незгірше, ніж авари перед сим.

— Січіть асійських зайд! Упень, до ноги!

— Смерть татям, — відповіли їм, — убивцям слів!

— Ха-ха! Знайшлися праведні. А смерть сла нашого, Мезаміра, на чиєму сумлінні? А двадцять тисяч полонених хто потопив у Дунаї? Те забули вже, кобилячі с…ки!

— А-а-а! Умри ж, коли так!

— Умри ти!

І знову дзвеніла броня об броню, іржали язвлені чи боляче приострожені коні, скрикували, хилячись у сідлі, вражені, і голосно торжествували ті, хто взяв гору над супостатом своїм. І в одному, і в другому, і в третьому місці, поблизу і ген далі десь. Боролище он яке просторе, є де стинатися, є куди й відійти, коли непереливки, набрати лету-розгону, щоб знову вломитися у супротивні лави чи стати на поміч тим, хто потребує її.

— Привідцю! — розшукали Башира вірні й заслонили собою від антів. — Терхани, що стинаються по один і другий бік від чільного боролища, веліли переказати тобі: не можуть виділити з своїх лав ані сотні. Їм теж до краю сутужно.

Башир витирає піт із чола і тим самим ховає від воїв своє сум’яття.

— Що чути від хакан-бега?

— Анічого. Гінці не повернулися ще. Будемо сподіватись, що повернуться разом із надісланими ним турмами.

— Щось довго воловодяться вони там. Незбагненно і злочинно довго!

Торкається відчутно болісних ран на тілі і кривиться з тієї ж досади чи від болю. Якусь мить роздумує: перев’язати їх, змочивши соком цілющих трав, чи хай уже по січі, а тим часом з-за переліска, за яким, знав, стоять супроти дулібів три його турми, вихопилися вершники на непомірно високих конях і припадаючи до грив, погнали їх прямісінько на боролище.

— Наші чи дуліби?

Вірні доглядалися і відмовчувались.

— Таки дуліби, привідцю.

— Четверту турму до мене. Мерщій, негайно! І вірних також. Усіх до єдиного!

Розглядався і не знав, що вдіяти. Ставати супроти тих, що пруть від переліска, однією турмою і стримати їх чи кликати, доки не пізно, за собою всі турми та рятуватися втечею? Це ж не жарти. Коли турми, що прикривали боролище, погромлені, це вже не жарти. Вої його можуть не вистояти супроти сили, що є у дулібів на цім боролищі, і тієї, що йде від переліска. А не вистоять, стенуться — вважай, кінець.

Прокляття! Де ж Апсих? У нього ж цілих сорок тисяч!

Пригадав розмову з Дандалом і відчув: йому не по собі. Схоже, що зроджені тоді сумніви не безпідставні.

А дуліби помітно зближалися і, зближаючись, розгорталися лавою. Невже це ті, що проти них стояли три його турми? Невже усі вони погромлені? Не може бути. Три тисячі — не така абищиця, аби потяти так швидко. Це інші, мабуть, просочилися десь.

— Авари! — здибив перед турмою, що йшла на його клич, огира. — Турми хакан-бега на підході вже. Здолаймо цих — і візьмемо гору над усіма антами. Вперед, багатури!

Либонь, повірили йому. Не зважали на те, що їх видимо менше. Вломилися в дулібські лави і так, опукою, як і йшли, перетнули їх навпіл.

«Ага! — торжествував у помислах Башир. — То вас не така вже й тьма-тьмуща».

І вже, розвертаючись, подав знак: отак і діймо.

Убога то була зверхність, а проте й вона збадьорила воїв, піднесла їм ратний дух. Мов зранені дики, налітали на недруга свого, разили люто, блискавично і так само блискавично вихоплювалися з його смертоносних обіймів. І вдруге, і втретє отак. Лиш за четвертим разом дуліби, видно, дотямкували, що робить обрів такими слизькими та невразливими, і затиснули їх у зімкнутих лавах.

— Не зупиняймось! — повелів Башир, осилюючи гамір січі. — Робім круговерть!

І перший показав приклад: ішов вздовж ворожого заслону й разив, де міг, кого діставала його бронь.

Людське та кінне юрмисько швидко стало схожим на велетенський річковий вир. Дуліби так і сяк пробували спинити його чи принаймні вклинитися — дарма. Башир знав, що робить. Перебуваючи в постійному русі, він не підпускав до себе Келагастових мечників, по суті робив їх бездіяльними, а тим часом норовив відшукати послаблене в їхніх лавах місце і розірвати стягнуте довкола турми кільце.

Чисте й незаймане донедавна поле давно стало схожим на коров’яче тирло, на якому не бракувало вже й повержених, а січа не припиняється, їй, здавалось, кінця-краю не буде. Дуліби голосно повелівали щось своїм чи всього лиш підбадьорювали себе криком та погрожували-похвалялися, ганяючись за слизькими в тій круговерті обринами. Башир же ніби навмисне збиткувався з них: то колобродив на боролищі, втягуючи в круговерть все більше та більше ворожих вершників, то відшукував раптом у їхніх лавах слабе місце і спрямовував туди головний удар, вихоплювався з оточення й робив спробу позбутися переслідувачів і переслідування, то передумував раптом і йшов назустріч тим, що переслідували.

Він давно міг би зробити це: уникнути погоні, передихнути десь у лісі, зібратися з думками. Та чи міг дозволити собі таке, коли знав: має утримати тут дулібів, бодай якось допомогти тим, що стинаються на головнім боролищі. А раптом відсутність цієї княжої сили допоможе його турмам вистояти у січі з Келагастом. Обри єдині в житті, єдині і в смерті. Тож має тримати якось біля себе цю силу, дурити привідців, стинатися з ними, однак тримати.

І він тримав. Аж поки звідти, від побратимів на головному боролищі, не прискакали гінці і не сказали своєму терханові:

— Біда, достойний. Нас видима обмаль. Несила стояти більше супроти дулібів.

Що міг сказати на те? Не вірити, дорікати? Сам бачив: немає за що.

— Відходьте з усіма своїми рештками до нас. Тут найслабші в них лави. Проб’ємося купно до лісу і постараємося уникнути погоні. Тим, що на околіях, — обернувся до вірних, — те саме скажіть: коли несила упоратися з дулібами, хай відходять. Все, робіть, що велено.

Вони й учинили, як велів: і докупи зібралися, і злютованою Баширом купою проклали собі путь на вільні простори. Ось тільки Башира не вберегли. Воно, коли бути правдивим, він сам винен. Звик ходити в січі першим, і тут, на прорив, теж пішов попереду всіх. А дарма. Хтось із вірних схибив, не вихопився вчасно наперед і не прикрив собою нащадка роду Баянового, і та хиба стала фатальною: не Башир пробив усім їм путь на волю, Баширові пробили груди вправно пущеною сулицею. Єдине, що встигли зробити для нього вірні, підхопили отак, як сидів у сідлі, і винесли поза ворожі лави, таки розметані й подолані нестримним натиском аварських решток. А вже як винесли й уникнули погоні, поспішили кинутися до Башира, силились порятувати. Та даремними були їхні зусилля; удар виявився смертельним, у самісіньке серце.

V

Зате Келагаст мав усі підстави почувати себе нині вознесеним до небес. Дружинники його ніяк не могли упоратися з полишеними супостатом кіньми (присяйбіг, їх так багато, що вистачить зробити кінною ще одну таку дружину, як у нього), було що робити тут і пішому ополченню. Одні в’ючили на себе та правили на супротивний бік Дністра мечі, сулиці, іншу бронь, що її покинули язвлені та потяті в січі, інші підбирали повержених і зносили туди, де їх віддаватимуть вогню чи землі, ще інші поралися біля язвлених.

— З своїми знаємо, що робити, — казали князеві. — А як бути з язвленими обрами?

— Передайте на руки полонених. Най самі дбають про своїх язвлених та виходжують, кого можна виходити.

— Достойний, — зважилися зауважити йому. — Таких серед аварів немає.

— Яких себто?

— Неушкоджених, всього лиш полонених.

Примовк на мить, дивився на своїх ратників і не йняв віри.

— А ті, що були оточені? Їх випустили?

— Випустили лише окремих. Всі інші потяті.

Далебі, вдовольнився тим.

— Скільки ж їх, потятих?

— Не лічили, княже. Надто багато полягло в цій січі і наших, і обринів, щоб полічити.

— А ви полічіть, це вельми важливо.

— Гаразд, постараємось. І все ж що робити з язвленими обринами?

А й справді, що? Не везти ж їх купно з своїми у віддалені верві. Хоча, коли помислити, чом би й ні? Добивати ж не станеш і обринам не передаси. Видужають — знову меча візьмуть до рук.

Гнала князя Келагаста на боролище не лише радість — як же, по всій землі пішла вість: здолав самих обрів, здобув славу, якої люд дулібський давно й давно не мав; гнала сюди й цікавість: чи то ж правда, що тут, як доповідають тисяцькі, потято добру третину аварських турм? Коли це так, коли пощастить знешкодити й тих обрів, що пішли супроти тиверців, гору над Апсихом, вважай, узято. Ті рештки, з якими є десь хакан-бег, не складатимуть уже сили, що її може остерігатися, та сила сама змушена буде обернути коней і податись за гори.

Хто ж вів їх, обрів, супроти нього? Сам Апсих чи хтось з його терханів? Де він, зрештою? Утік із тими, що пробилися крізь лави дулібських мечників, чи лежить серед потятих і на цім-таки боролищі? О-о, як було б добре, коли б його розшукали серед потятих! Влаштував би тому аварському привідці пишні похорони і тим возніс би себе не лише в своїй землі, а й далеко за її обводами.

Здибався там-таки, на боролищі, з тисяцьким, на якого поклав порати язвлених, прибирати потятих і знов нагадав: бодай приблизно, а має сказати йому, скільки полягло аварів. Хотів було повеліти, аби тисяцький допитався ще в котрогось із язвлених, скільки аварських турм виходило на січу, хто їхній привідця, та одразу ж і передумав. Нащо перекладати це на когось? Чи сам не годен допитатися?

Повернувся до намету й повелів отрокам:

— Розшукайте серед легко язвлених привідцю аварської турми чи принаймні сотенного й поставте перед мене.

Привели кількох, і все якусь дрібноту — привідці турми серед живих обринів не виявилося. Допитувався в одного — дурником прикинувся, допитувався в другого — те саме: «Я знав свою сотню і свою турму, більш нічого».

— А де привідця всіх аварів Апсих?

— Про те лише він знає.

— Неправда! — розгнівався і велів скарати, аби нагнати жаху іншим.

І таки домігся свого. Один із допитуваних не став ждати найгіршого, впав на коліна й заволав про милосердя:

— Я все скажу князеві антів, хай обіцяє лиш одне — життя!

— Кажи.

— Вів нас супроти тебе Башир, один із синів великого кагана на аварах — Баяна. Мав він під своєю рукою тьму — десять тисяч. Інша тьма, теж під проводом каганового сина Дандала, пішла й заслонила від тебе тиверців.

— Апсих де?

— Апсих за горами ще, жде, доки підійдуть і стануть під його руку турми околій і всі ті, що загаялися з якогось дива.

— Це напевно?

— Певніше не може бути, ось і вони скажуть, — показав на аварів, що стояли поруч.

Ті закивали головами, далі й загомоніли навперебій. А Келагаст усе ще не вірив.

— Коли ж буде тут?

— Про те не відаємо.

— І за таку правду ти просиш життя?

Обрин телющив очі, з усього видно було — дивувався: як, хіба він мало сказав князеві антів? Хіба те, що сказав, замала правда? Затим почав присягатися Небом, плазував, присягаючись, бив себе в груди й був такий щирий у тих своїх запевненнях, що не вірити йому якось не випадало. Та й інші обри в один голос казали те саме.

— Ну, гаразд, — змилостивився. — Про Апсиха ви небагато, скажімо, знаєте. А де Башир?

— Був тутки із своєю тьмою.

— І правив січею?

— А так. Принаймні тоді, як ваші здолали наш заступ і пішли звідти, від переліска, Башир кликав четверту турму на поміч. Що сталося з ним потім, не відаємо.

— Він у вас був достойний привідця?

— О, так! Чи не найдостойніший.

«Значить, пробився до своїх», — подумав, а вголос сказав:

— Схоже, що ви щирі зі мною. Тож ідіть собі. Ідіть і знайте: удостовіритись мені є в кого. Підтвердяться ваші звіди — добре, а ні — начувайтеся. Я не тільки в своїй землі, і під землею розшукаю вас.

Грозився по-справжньому, хоч у серці й не мав на обрів гніву. Бо таки повірив їхнім запевненням. Надто вже схожі вони на правду. Одне, Апсиха з рештою турм, як старанно не шукали його звідуни, виявити не виявили, а друге, дуже ймовірно, що супроти нього стояла таки тьма — десять тисяч, а третє, тиверців затримав між Дністром і горами не хтось інший, таки Дандал, і затримав знов-таки не більшим числом аварських кінних воїв, як тьма. А коли так, звіди полонених достовірні. Най торжествує наша правда і наша сила, достовірні!

— Внесіть до вух тисяцьких моє повеління — сказав тим, що були при ньому. — Най прискорять порання з потятими на боролищі й готуються справити по них тризну. Час не жде, мусимо поспішати з цим.

— Час справді не жде, — подав голос досі мовчазний Світозар. — Ти певен, княже, що ці обрини сказали правду?

— Чому не був би певен? Усе підтверджується.

— Що — усе?

— Ну, що супроти нас стояла тьма Башира, що супроти брата твого, князя Радима, вийшла інша тьма, що Апсиха поблизу таки немає.

— Я на твоїм місці не був би такий певний.

— А то ж чому?

— Хоча б тому, що правдою в їхніх звідах є лише одне: що супроти нас стояла тьма, тобто те, що є уже для нас яв’ю. Скільки пішло супроти тиверців ми, напевне, не знаємо, де є нині Апсих з усією іншою раттю — також не знаємо.

— Гадаєш, він не прийшов би на поміч Баширу, коли б був поруч?

— А коли саме Апсих повів усю решту аварських турм на воїв брата Радима?

— Агов, стольнику? Чи не здається тобі, що ти занадто високо ставиш свого брата? Супроти мене виставив десять тисяч, а супроти Радима всі п’ятдесят?

— Могло ж статися так, що в Апсиха не було вірогідних звідів або братові пощастило ввести обрів в оману, запевнити, скажімо, що з ним не лише тиверці, а й сусідні уличі, втікичі, ба навіть племена, що на полуніч від Росі.

— Бридня! І це кажеш ти, Світозаре? З якого часу оскуднів так думкою? Будь Апсих там, поблизу з тиверцями, чи він не встиг би удостовіритись, хто перед ним насправді, чи не погромив би вже брата твого і не прийшов би Баширові на поміч? Його немає ще тут — ось в чому заковика. Бранці правду сказали: супроти нас вийшло лише дві тьми.

Світозар не ворохобився, уподібнюючись князю, навпаки, осміхнувся на ту його певність і сказав:

— Якщо ти твердо увірував, що обри повідали правду, то тим паче дивно, чому дбаєш зараз про язвлених, про тризну по потятих.

З Келагаста пер уже не так подив, як гнів.

— А чому не мав би дбати про це?

— Про язвлених могло б подбати (як і дбає, до речі) навмисне залишене для цього діла ополчення. А тризну по потятих на боролищі можна було б справити й пізніше. Тобі ж, як на мене, належало б негайно, доки Апсиха немає по цей бік гір, знятися всією нашою силою і йти на поміч тиверцям. Казав уже і знов скажу: якщо обрини рекли тут правду, саме час піти і погромити тих, що підперли собою братову рать. Збагни, коли подамося звідси правим берегом Дністра, зайдемо і вдаримо обрам у спину. А то буде для них несподіванка з несподіванок. Радим звідти, від своєї землі, піде на них, ми — звідси. Підемо й роздавимо в один мент, може статися, що покладемо край всьому їхньому вторгненню.

— А що скаже люд? Що скажуть вої? Ти хочеш посварити мене з ними, зворохобити їх?

— Воям, як і дружині, можна й сказати, чому чиниш так. А станеться те, що замислили, і казати не треба. Вони й самі зрозуміють: того вимагали потреби землі і люду. Чи за тризною діло стояло колись? Тризну й по всій виправі не пізно буде справити.

Келагаст вагався. Видно було: це не вельми імпонує йому. А чим заперечити Світозарові, як спростувати його застереження, не відає.

— День сюди, день туди — то вже нічого не вирішує, — сказав перегодом. — Встигнемо й на поміч тиверцям прийти. Зате я певен буду: сумління в мене чисте як перед полеглими на боролищі, так і перед живими.

«Тобі передусім не хочеться втрачати нагоди зайвий раз побенкетувати, — своє думає Світозар. — Однак що ж робити? Скликати раду мужів та старійшин і переконувати з їх поміччю цього безпутнього гуляку? А що це дасть? Коли і хто його переконував?»

— День може й нічого не важити, а може й занадто багато, тим паче, що тризна триватиме не день. Хто-хто, а я відаю, княже, як любиш ти побенкетувати.

Келагаст не втримавсь-таки, підвищив на свого стольника голос, і доволі відчутно:

— Це наш покон, стольнику, і не тобі виученику ромеїв, порушувати його. Ти ліпше мовчав би в такім разі!

— Це ж чому я маю мовчати?

— А тому. Думаєш, не відаємо, що ти, як і весь рід твій, зрадив віру батьків, перед Ісусом хилите голови, йому б’єте поклони!

Світозар спохмурнів, ба навіть налився злістю.

— Князеві дулібів і привідці всієї раті в землі Трояновій не личило б поширювати лжу, що її ширять злі язики. Віру Христову сповідувала лиш наша мати, більш ніхто.

— А мій стольник і княжич Світозар? Хіба не він висвячувався на християнина і бив поклони в Константинополі?

— Бив, то й що? Чи те означало, що зрікся своєї віри?

— А то ні?

— Бо ні! Того вимагали навчителі ромейські, наука ромейська — і більш ніщо. Це я кажу тобі, той, що завжди казав: коли визнаю за потрібне увірувати в чужу своїм родам віру, нікого не питатимусь. Поки що не бачу в тім потреби.

— Бачиш, коли зрікаєшся покону.

«Бевзь один!» — хотілось крикнути, та не крикнув, помовчав і вже потім вирік:

— Коли так, скликай раду мужів і старійшин.

— А це ж навіщо?

— Буду говорити з ними: або ти прислухатимешся до голосу радних і чинитимеш так, як мислять всі, або я піду від тебе.

— Можеш і без згоди радних іти. Я не тримаю.

Світозар позеленів зі злості.

«Він накоїть біди. Він накоїть великої біди! Одначе й відступати тепер уже пізно».

— Гаразд, я піду. Одне хочу знати: що маю казати князеві Тивері, іншим князям землі Троянової? Ти з нами чи віднині проти нас? Князь Тивері може покладатися на твою підтримку у січі з аварами чи змушений буде розраховувати лише на власну силу?

Келагаст різко обернувся на ту його речницю й прибрав зосереджено-похмурого вигляду.

— Та повинність над усі повинності. Вона була й лишається за кожним із нас принаймні доти, доки існує рішенець земського віча, в годину ж такого безліття, як це, тим паче. Так і скажи князеві Радиму: одразу по тризні іду на обрів.

Не прохав для себе кінний супровід — Келагаст сам догадався й дав таке повеління. Це, признатися, дещо вгомонило гнів. А все ж, від’їжджаючи, не захотів бачитися з ним. Здибався якось із ратним мужем у його дружині і впливовою особою в княгині Данаї Виштаком й зізнався йому, що полишає табір не з власної волі.

— Це ж як розуміти? — видимо невдоволено перепитав Виштак.

— Дійшло до суперечки, а затим і до розбрату з князем. Вознісся він занадто високо, не потрібний я йому яко стольник.

— Стривай, — Виштак підійшов ближче і поклав правицю на узду Світозарового огира. — А рішенець віча?

— Мабуть, князь не зважає вже на нього.

— То є ж тут ми, його радники. На нас теж не зважає?

— Гадаю, він сам не забариться сказати про це.

— А скаже, коли зберемося та припремо тім’ям до муру.

— То вже без мене буде. Ось що хочу порадити тобі і всім чільним мужам раті дулібської. Князь затіває тризну по потятих, і, гадаю, не на день. Не легковажте так, як він, пошліть по ближніх і дальніх закутках Прикарпаття своїх людей, най удостовіряться, чи то правда, що Апсиха і його раті немає ще по цей бік гір. Бранці запевнили князя, ніби це так, і він повірив. А я сумніваюся. Апсих — зла й підступна личина, від нього всього можна сподіватися.

Виштак недбало якось махнув рукою.

— Цим можеш не печалитися. Ми й без Келагаста пошлемо вивідників і до перевалів, і в той бік, де тиверська рать. Скажи, де тебе шукати, коли потрібен будеш? Чи не на Волин тримаєш путь?

— Ба ні, на Тивер, до князя Радима подамся. Там моєю радою не гребуватимуть, як тут. Та й звідомлю його про все, що сталося.

— Оце діло. Їдь, Світозаре, і скажи князю тиверському, най починає втягувати обрів у січу. Будуть вони націлені на нього, не так пильно доглядатимуться, хто і що в них позаду. А не доглядатимуться, нам простіше буде взяти їх у шори. Тоді вже, як погромимо Дандала, поговоримо і з Келагастом.

VI

Апсих яко привідця надто твердо і зверхньо почував себе в каганаті, аби когось чи чогось остерігатися. Та сьогодні й під ним похитнулася твердь. Хай уже ханичі вбачають у ньому винуватця Баширової смерті й он як неприховано являють свою неприязнь до нього, ба навіть більше — дику лють. А чому вої напустили на себе такого суму? Вид поверженого приголомшив їх, чи те, що повержено не лише найхоробрішого серед хоробрих, а й усю його тьму? Пробі, не вперше ж перебувають там, де ллється кров і падають потяті. Мали б тямити, січа — не забава, а боролище — не велелюдний бенкет, де повержений може проснутися і знову бути між живих. А не тямлять, бач, он як неприховано являють біль утрати. Що ж буде, коли на місце болі прийде й обсяде серце кожного гнів? Чи не спитають, як це сталося, що Баширова тьма гинула, оточена дулібами, а ніхто з аварів не прийшов їй на поміч?

Треба щось робити, аби не зродилася така підозра і не стала приводом до ворохобні.

І Апсих зважився.

— Авари! — вийшов наперед і став поруч із закривавленим тілом терхана Башира. — Несподівано сумно і гірко почався наш похід у землю антів. Ми втратили найдостойнішого серед багатурів, втратили усю його тьму. Вони такі великі, ці втрати, що нам, які звикли устеляти боролища не своїм — чужим трупом, і повірити важко. І все ж не впадаймо, багатури мої, в тугу. Ті, на кого зняли ми караючу руку, не хто-небудь — анти. Колись казав і зараз кажу: похід супроти них не буде легкою прогулянкою. Коли вже ми зважилися піти у їхню землю, мусимо бути твердіші самої криці й шукати баяння-остуду на свої рани не в осмуті — у мсті-відплаті за Башира, за Ікунімона, за славного кагана нашого Баяна.

— Ано! Веди на них, хакан-бегу. Нині, зараз, негайно! Кров жадає мсти-відплати!

— Такої, щоб не тільки землі і сущім на ній антам, небу стало жарко. Смерть за смерть і кров за кров!!

Ширили роти й кричали на повний голос, знімали над собою бронь, грозилися нею і знов кричали, вимагаючи: веди, і негайно, дай потішити серце відплатою.

Мусив підносити меча і жадати тиші.

— Відплата буде, багатури. Це обіцяю вам я, Апсих. Та почнемо не з неї. Віддаймо передусім належне потятому в січі синові роду Баянового Баширу. Аби бодай щось зробити для нього і тим бодай якось потамувати біль утрати, гадаю, так вчинимо: натремо тіло терхана благовонними травами і переправимо в супроводі братів його та кількох сотень воїв на береги Дунаю. Хай оплачуть там нашого улюбленця жони, діти та поховають поруч із вітцем Баяном. А ми, вої родів аварських, заприсягнемо, прощаючись із Баширом: дорого заплатять нам анти за цю смерть. Замість води кров потече їхніми ріками!

— І передсмертні зойки долами! Веди, привідцю. Заприсягаємо: буде так і тільки так!

А в таборі дулібського князя йшли останні приготування до тризни. Потятих дулібів — і дружинників із старшої та молодшої дружини, і воїв-ополченців із поселян — склали вже на лодії-помости, нагромадили під ними сухого хмизу, свіжого паліччя. Лишалося поставити для тих, що підуть до Вираю, як і на розстелені неподалік столи-полотнища — для живих — миски із свіжою печенею, корчаги[22] з медом, почути слово-прощання, виголошене князем чи кимось із старійшин, та й розпалювати вже під лодіями вогонь.

Його добувають тертям сухого дерева, а тим часом отроки-виночерпії розливають по братницях[23] та поставцях хмільне, розставляють з’їжу, і князь перший бере до рук виповнену медом посудину.

— Братіє моя возлюблена, — звернувся до тих, кого огорнули вже дими, — до життя покликана, та рано смертю-мораною упокорена. Чи давно відлітував той день, коли ми, наділені щедрою вдачею та відчуттям молодечої буєсті в тілі, пили-веселилися з вами на бенкетах і воздавали хвалу богам за тоті веселощі, за даровану нам благодать? Які ви славні та дужі були такої днини і як далеко витали помисли ваші від злюки морани. А вона підстерігала, бач. Погасли ваші очі, застигли, не осміхаються уста. В далеку путь зібралися ви, братіє, до ясного і затишного Вираю, а нам лишаєте подвоєну повинність. Та сум по собі. О так, ми сумуємо по вас. Сумуємо і не відаємо, чим можемо віддячити вам за те, що були першими в січі, що не убоялися супостата, обрами іменованого. А ще за те славимо вас, що не пошкодували себе, прикриваючи нас з добра і мужності зітканими серцями. Слава вам, мученики боролищ!

— Слава і хвала! — одностайно підхопили княже слово дружинники.

А Келагаст узяв тим часом виповнену медом братницю і вихлюпнув те, що було в ній, у вогонь.

— Аби були веселі й там, у затишнім Вираї, — побажав.

Мужі, отроки зробили те саме, наслідуючи князя. А вже опісля стали пити меди та споживати страву, щедро виставлену перед ними з нагоди тризни.

Вогнища палали не лише там, де спалювали потятих, а й далеко поза боролищем, де таборилися численні сотні й тисячі людського ополчення. На місці спалення лиш князь та його старша, почасти молода дружина. Всі інші поодаль, по правий чи по лівий бік Дністра. А щоб єдність між тими, що йдуть до Вираю, і тими, на кого покладається повинність боронити землю від супостата, не уривалася і присутність на тризні всіх воїв була відчутно зримою, палили в усіх таборах багаття, лили туди хмільні напої, самі споживали їх і бесіду вели, як на всяких поминках, — про тих, з ким прощалися назавжди.

— Ми ж із Стемидом всюди були поруч, — хвалиться котрийсь із ополченців, — а як налетіли оті запацьорені та завертілося таке, що світу не стало видно, не вгледів, де він подівся і коли саме. Знай підставляв під удари супостатів своїх то щита, то меча чи сам разив, коли випадала слушна нагода. Випала вона і на той мент, як побачив Стемида в біді. Дивлюсь, двоє на одного насідають. «Тримайся! — кричу йому. — Я йду на поміч!» І таки прийшов та взяв на себе найзавзятішого. А поки стинався з ним, Стемида не стало. Воно й не дивно: ми — піші, вони — кінні. Зі мною теж могло б те саме бути, коли б не наспіли наші.

— Після цеї січі ми теж матимемо коней. Чули, княжі дружинники перегнали за Дністер такі табуни, що їх і перелічити годі.

— Гадаєш, князь посадить на тих коней нас, поселян?

— А кого ж тоді саджати на них, як не нас? Сам чув від мужів: князь хвалився, що вчинить саме так.

— Ото справді було б діло. Вип’ємо й за це.

— Ано. Щоб наша сила множилася, щоб ми менше мали потятих на боролищах.

Їм ніхто не перечив та й чого мали б перечити? Чи так часто переймають у супостата славу? Чи за таке не годиться випити, як і за тих, що полягли, здобуваючи собі честь, а князю славу? Тризна є тризна. Де ще так надійно проженеш від себе сум, де скинеш із плечей тягар обид і повинностей, як не тут, на велелюдній тризні, у щирій, як сама правда, бесіді з ратниками? Туманиться зір? Колобродить мисль? Дарма. Зате он як втішно і затишно на серці й геть нічого не хочеться серцю, окрім веселої бесіди, а ще всеочищаючої, як той вогонь, пісні, а ще танцю, в якому й зовсім уже б’єш лихом об землю й возносиш себе на достойну достойника височінь. Гей, хто там мастак заспівувати? Нагостри, брате наш, на високий лад серце та заспівай тієї, що б’є з нас молодістю, що є силою духу нашого і окрасою жадань наших. Ано, саме ту!

Серед такого велелюддя заспівувач завжди знайдеться, а ті, що підтримають його, і поготів. Тож і злітає до неба та стелиться долом не так, може, злагоджена, зате сердечна пісня, а десь-інде вої ведуть уже й танок і б’ють лихом об землю, являють себе і кличуть інших являти такими, як є від вітця-матері, ба від самого світу, що, попри все, є он який світлий та ясний, привіллям та дозвіллям красний.

Вдень, коли світило сонце, численних багать при Дністрі, либонь, не видно було в околіях. Зате коли зайшло в ніч, а тризна тривала та й тривала, про неї довідалися не лише в Придністров’ї, а й далеко поза ним. Бо віщали об тім незліченні і он які високі багаття і віщали на рівних долах. А з узвишшя такі доли і такі багаття далеко видно. Бачив їх люд, що ховався по горах та ущелинах від обрів, бачили, звичайно ж, і обри.

— Обступайте цих гультяїв звідусіль, — повелівав Апсих своїм терханам, — так щільно і так надійно, аби ні один не випорснув.

— Вони не лише по цей, а й по той бік ріки таборяться, — нагадав котрийсь із тих, що стояли позаду.

Хакан-бег удав, ніби не чує. А тим часом виважував якусь думку.

— Про це ж і мовиться, — озвався перегодом. — Не тямите хіба, коли всім, хто є на цім боці, буде непереливки, кинуться в Дністер і за Дністер. Ось ви й запріть їх так, щоб потрапили не на простір-волю, а в зашморг.

— Хто має стати по той бік Дністра і відтяти, дулібам путь до Антії? — озвався мовчазний досі Форисин.

— А ти й станеш. Десяти турм на це, гадаю, доста буде.

Форисин скосив у бік хакан-бега дещо подивовані очі.

— Усе залежатиме від того, як складеться січа на цім березі ріки.

— Сумніваєшся, що вона може скластися вдало?

— Всяко може обернутися. Кажу про те, що коли дуліби, не будуть потяті тут і підуть через Дністер, і тьми може не вистачити, аби стримати їх. Гляди, — кивнув у долину, яка їх сила.

— А ми де будемо?

— Ви будете серед тих, що напиратимуть, ми — серед тих, що мають стримати усі ті лави. А то, прошу хакан-бега уяснити, різниця.

Огир під Апсихом занепокоївся й почав витанцьовувати.

— То, може, я подамся за Дністер, а ти візьмеш на себе Келагаста і його дружину?

— Не про те річ, — остудив голос Форисин. — Гадаю, в нас доста турм, щоб кинути поза дулібами більше десяти. І ще одне. Поночі ми не зможемо обійти їх, оскільки правитимемося не торованою путтю — лісами та перелісками. Доведеться ждати світання.

— Слушна думка, — погодився, зламаний упертістю ханича, Апсих. — Одначе й призначеної січі не відкладатимемо. Домовимося з тобою так. Підеш через Дністер на світанні і далі від дулібського табору, а виходитимеш поза нього завидна. Доки ми тут стинатимемося з Келагастом, у тебе, гадаю, буде час і обійти табір, і стати поза ним заступом.

Послані Виштаком вивідники простували підгір’ям на три сторони світу. Одні — правим берегом Дністра на захід сонця, інші — на схід, ще інші заново прокладали давно відому їм путь до гірських перевалів. Усі розглядалися, чи немає десь поблизу обрів, чи не рискають уже дикими вовками по околіях, виказуючи себе жадібністю своєю?

Вивідували, ясна річ, лише вдень, з настанням ночі ставали на перепочинок. А оскільки відведена для тризни ніч настала доволі швидко, відійшли від дулібського табору не так і далеко. Аби не виказувати себе, не розпалювали багаття, сиділи своїм невеличким гуртом — ті над Дністром, ті в підгір’і — й перемовлялися та дивувалися пустельності віддавна обжитої землі. «Най немає обрів, — гадали одні, — а де люд підгір’я? Невже геть увесь втік за Дністер? Може, слід пошукати по лісах та ярах, запитати, коли бачили обрів, де є ще обри?» — «Чи варто тратити час і потуги? — перечили інші. — Що можуть знати ті, котрі ховаються?» — «І то правда», — пристали до цієї гадки треті і вмовкли, хто вкладався на спочинок, хто йшов і ставав на чати та ждав тієї години, коли розбудить змінного свого й ляже на його місце.

Вони не проспали обрів (у нічній тиші кінський храп, а тим паче тупіт такої сили, як Апсихові турми, далеко чути), та поки розібралися, хто порушує тишу, поки доскакали до своїх, багато втратили. А ще більше часу пішло на те, щоб роздобути тих, котрі гуляли на тризні і тільки-но поснули. Князь, мужі його — і ті нешвидко прокинулись та второпали, будучи добряче п’яними, хто і що каже їм, чому будить ні світ ні зоря. Про всіх інших дружинників і говорити не доводиться. Багатьох із них можна було розтормошити й привести до тями, а ті, кого вдавалось пробудити силою, не до кінця збагнули, мабуть, що казали їм, будячи, бо знову хилили на груди важку від хмелю голову чи й норовили продовжити перерваний сон. І годі було довести таким, що це не чиясь забаганка, йдуть обри, табору, всій раті дулібській загрожує страхітливе побоїсько. На біду свою, про рать ополченську забули в тій колотнечі. Хто пробудився та втямив нарешті, до чого йдеться, передусім поспішив відшукати полишену не знати де броню, питався в тих, що були тверезіші, де коні, й біг засідлати мерщій коня, а вже потім, як опоясувався мечем та опинявся в сідлі, метавсь по табору й періщив нагаєм усіх, хто не пробудився ще, нарікав не знати на кого та кликав свій десяток чи сотню докупи.

Табір був схожий на подвір’я, охоплене полум’ям, а ті, що в таборі, на уражених чорним повітрієм, коли не гірше. Одні бігли в один, інші в другий, ще інші в третій слід. Ті гарцювали, закликаючи до броні, на конях, ті бігли пішо, а ті плазували, гнані нагаями, і не могли второпати, чого від них хочуть. Крик, гам, кінське іржання стрясали таборище, а ще безнадія, що комусь колись поталанить навести тут лад. Те розумів кожен, до кого встигла прийти тяма, і найперше, мабуть, князь Келагаст. Гуртував довкола себе дружину й щораз зичніше та твердіше повелівав старшим дружинникам, а ті, зриваючись з місця в галоп, гнали та й гнали коней хто в один, хто в другий, хто в третій кінець табору, комусь переказуючи повеління князя, комусь повеліваючи іменем князя та поспішаючи туди, де мали об’явитися обри.

Хто з них міг догадуватися тоді, що звіди прийшли до табору з одного кінця світу, а обри обступлять звідусіль і обступлять он якою силою — всіма сорока тисячами. Думали собі, найперше треба стати лавою та зупинити тих передніх, що постараються скористатися непідготовленістю дулібського табору до січі і вторгнутися в нього на світанні з заходу. Коли ті, передні, будуть відкинуті, а на зміну ночі прийде день, тоді видно буде, кого і де поставити.

— А що ополчення? — згадав Келагаст. — Йому сказав хтось про наближення обрів?

Ситник подивився на Таля, Таль — на Виштака.

— У нас, крім князя, немає кому подумати, — вибухнув гнівом Келагаст. — Негайно пошліть нарочитих, най піднімуть рать ополченську та перекажуть моє повеління.

Він не встиг дати його. Попереду, від підгір’я, а вслід за тим і збоку, від гір, ба навіть там десь, на схід сонця, почувся знайомий кожному тупіт копит, щодалі гучніший, відчутно наростаючий.

— В мечі! — зично повелів Келагаст й одразу ж додав: — Виштак, підіпри собою тих, що йдуть із захід сонця, ти, Ситнику, візьми на себе всіх, що напирають від гір, Таль піде назустріч тим, що наближаються зі сходу. Мерщій, братіє! Я підійму і кину в поміч вам рать ополченську.

Не всі побачать, як діятиме на боролищі князь Келагаст. Одначе ті, що бачитимуть і лишаться по січі живими, розповідатимуть дітям чи онукам: був яко пардус. Слав та й слав в усі кінці нарочитих, а поки нарочиті гнали коней за Дністер та вкладали в уста тисяцьких княже повеління, гасав, мов несамовитий, по табору й гнав отарою всіх, до чиєї тями тільки-но доходило, яке безліття впало на їхні голови.

— Бевзі безмозглі! — лаяв та погрожував. — Хто так п’є? Забули, де перебуваєте? Це ж треба: обрів проспали, і таку переяту в супостата змогу звели ні нащо. Браття ваші, — казав, гуртуючи в сотні, — давно стинаються. Підете на перший їхній клич і кров’ю змиєте провину свою. Чули?!

Рать ополченська не забарилася прийти на княжий клич, та не забарилися надійти і перші лихі вісті з боролищ.

— Шли поміч, достойний! Обри пруть безперестану і щільними лавами, — волали одні.

— Дай лучників, — благали інші. — Без них кінним не стримати обрів!

Лише Виштак мовчав до пори до часу.

— Перекажіть воєводам, — напучував князь тих, кого посилав у поміч Ситнику чи Талю, — най бережуть і мечників і лучників. Нам їх всюди треба буде.

Найбільше бентежила Келагаста непевність: чи то ж правда, що це вже Апсих і ті сорок тисяч, котрих мав він привести з собою? Схоже, ніби він і є. А коли так, Світозар правду казав: полонені вводили його в оману. Не був він за горами; тут, по цей бік гір, сидів, притаївшись, ждав слушного часу. Прокляття! Отак сплохував, дозволив обманути себе. Що ж тепер буде? Виходить, мав слухатись Світозара і йти на з’єднання з тиверцями. Воно, коли подумати та зважити на час, навряд чи встиг би і Дандала погромити, і з князем Тивері об’єднатися. А втім, чому б і ні? Коли одні ударили б по ньому з чола, а другі в спину, усе могло б статися.

«Якщо не вистою в цій січі з обрами, — зізнався сам собі, — не вистою потім і в змаганні з старійшинами. Вони знатимуть, що я не послухався Світозара, по суті прогнав його від себе, і скажуть, коли дійде до змагання за стіл: «Доста. У нас є достойніший за тебе, він і сяде на княжий стіл». Давно мали такий намір — посадити Данаїного сина Мезаміра, тепер не вагатимуться. Скористаються невдачею і скажуть: «Іди геть».

А помочі вимагають та й вимагають. І не з доброго дива. Один переказав через нарочитих: «Несила стояти там, де стояв, змушений відійти на вигідніше місце, стати заступом», і другий те саме каже. Що ж робити? Податися, доки не пізно, за Дністер і прикритися Дністром? А чи така ріка може бути перепоною, тим паче для кінних. Ні, доки є в нього там, за Дністром, ратна сила, триматиметься за правий берег. Відійти — все одно що втекти з боролища. А це не в його, князя Келагаста, звичці. Інакше натомість вчинить: подасться ближче до боролищ і на власні очі побачить, чи все так є, як йому доповідають.

Уже прикидав у думці, кого залишить тут замість себе, що повелить, лишаючи, та тієї миті з-за Дністра прискакали одразу три гінці і в один голос заволали:

— Біда, княже! Із сівера пішли на нас і вдарили у спину кінні обри!

— Як то — з сівера?

— Обійшли, видно, узяли в зашморг.

— І що рать?

— Борониться, та чи вистоїть, одні боги відають. Обрів тьма-тьмуща.

— А саме?

— Полонені сказали: дванадцять турм.

«Того не може бути», — Келагаст відчув зимність у серці, та одразу ж і позбувся її.

— Коли прибудуть гінці від Ситника, Таля чи Виштака, скажіть їм: обри пішли на табір і з сівера. Я подався наводити лад серед раті ополченської. Якийсь час най не покладаються на поміч. Надія наша на вістрі мечів наших, більше ніде.

За усталеною в слов’ян традицією вся княжа дружина ділилася на ліпшу і молодшу. Молодша — це отроки або ж ті, що не набули ще добрих навиків у ратнім ділі. Ліпша дружина об’єднувала воїв бувалих і досвідчених, тих, що переконали всіх у особистій вправності на поєдинках та у січі, а ще — в умінні стати привідцею над десятком, сотнею з молодшої дружини. У князя Келагаста ліпша дружина виділялася серед загалу ще й тим, що користувалася правом недоторканності. Вона, як і вся дружина, підкорялася князю і тільки князю. Зате, на відміну від молодшої дружини, у відсутність князя могла бути сама собі князем. А оскільки дулібський князь не знайшов в особі жони своєї, княгині Данаї, сердечного друга і спільника, вдався спершу до надмірного питія, затим і до блуду, спільником у тих його веселих діяннях стала старша дружина. Це з нею бенкетував він на пирах, це вона викрадала для нього серед люду дівиць, берегла таємницю, як і супокій по княжих пирах та оргіях. Тому й мала від князя не лише особливе право, а й волості та угіддя у волостях. Усе те зробило її особливо содружною з князем Келагастом і вірною Келагастові.

Коли дійшло до походу, при князеві невідступно було п’ять сотень ліпшої дружини — та сила, в повинність якої покладалося бути на сторожі особи князя. Та утрималися вони при ньому лише до цієї січі. Коли зайшло на лихе, три з п’яти сотень особистої охорони Келагаст послав воєводам — кожному по сотні. Це вони перші прийняли на себе удар чільних аварських турм. Стиналися так стійко і вправно, що обрини змушені були пригасити в собі націленість на легку і найвірогіднішу з усіх вірогідних спроможність помститися за Башира і відійшли, уславши поле трупом. А поки збиралися та громадились для чергового вторгнення в лави супостата, наспіла дулібська сила, спершу кінна, затим і піша.

Ті три сотні так і не повернулися вже до Келагаста. Змушений був іти на поміч раті ополченській з двома, що лишилися при ньому.

Коли пригнав туди геть змордованого в скаженім леті коня, серед раті ополченської не спостеріг того найгіршого, чого міг сподіватися. А проте й тішитися не було чим. Поле від дальніх обводів утримуваної раттю землі і ген далі, до самого переліска, крилося трупом тих із ополченців, які зовсім недавно були найдалі від боролища, а стали з волі обставин його першими мучениками. Обрини, оповідають, посікли їх до ноги. Вважай, та сама доля спіткала б і ополченців, що спочивали, скорені сном, далі від обводів свого табору, коли б ті, перші, конаючи чи захищаючись в нерівнім поєдинку, не підняли на ноги своїх сусідів, а ті в свою чергу — своїх. Життя вони не всі собі вибороли — он скільки лежить їх між нинішнім табором і переліском, зате вибороли час і дали можливість всій іншій раті відійти на вигідні обводи й захистити себе де непрохідним для кінних яром, а де поставленими один до одного і скріпленими між собою повозами.

Усе те полегшило оборону, а відтак і становище пішої дулібської раті, хоча й не давало великої надії. Ліси, яри — перепона до пори до часу. Припече — обри знайдуть спосіб пробратися через них. А проберуться — біда буде.

Князь не став затримуватися серед тих, що сиділи за повозами. Дав перепочити коням й одразу ж подався по обводах, що їх обсіла дулібська рать.

«Що ж робити? — билася, як птаха в перевісищі[24], думка. — Відійти ближче до Дністра, звузити обводи табору і тим зробити їх надійнішими? А коли доведеться сидіти та й сидіти запертими звідусюди? Що їстимуть коні і що — така сила людей? Та й повозів оперезати весь табір все одно не стане. Єдина надія на ратників та дружинників. Вистоять вони — буде врятована й виправа».

Перепочилі коні слухалися найпершого доторку острогів і не єдинижди із рисі зривалися вскач. Тоді доводилося стримувати їх: правитись далеко, варто зберігати їхню силу.

«Одначе я всіма помислами цілюсь на сидіння, — підстерігає Келагаста інша думка. — А що дасть воно, те сидіння? Чого діждемося, сидячи за повозами? Помочі? А чом би й ні? Табір не всюди запертий. Пошлю нарочитих до князя Радима, а він — до уличів та русичів. Хтось та прийде, виручить із біди».

Де об’являвся князь Келагаст, там об’являлась і надія. Вої бадьорилися й охоче показували, де зараз обри, та розповідали, як стримували їх. Не приховували й побоювань: тутки вони не пройдуть, а що буде, коли підуть там і там? Адже через яр можуть перейти піші, а лісом проберуться й кінні.

Загроза вторгнення аварів у табір ворушила, видно, думку. Одним підказував зробити те, іншим — інше й бачив: сприймають поради, як рятунок.

Чи не найщасливіша думка відвідала князя Келагаста, коли виїхав на одне з узлісь, де лежали, прикриваючись щитами, лучники.

— А чом би вам не нарубати колод та не зробити засіки для стрільців? — запитав сотенних і заходився мріяти вголос, як надійно сидітиметься їм, лучникам, за таким заборолом.

— Твоя правда, княже. Так і вчинимо.

— А з покладених гіллям до обрів дерев могли б вийти непогані завали.

Та його рада бодай якось піднесла ратний дух приголомшених втратами ополченців. Бачив, усі старанно взялися за діло. А коли так, труд їхній, як і його умисел, не підуть намарне. Ано, най не думають обри, що візьмуть дулібів голими руками. Вони ще поборяться. А тим часом, гляди, й поміч надійде.

Розбив свій намет тут-таки, на лівім березі, і перше, що зробив, подався на правий, де, знав, нелегко його ратникам.

В тих клопотах минув мало не весь день. Лише під вечір вгомонилися обри, обіцяючи тим: ніч буде спокійна. Такою, правду кажучи, й була, та не до кінця. Десь на світанні вбіг до намету той із мужів, що стояв на чатах, і зняв тривогу:

— Біда, княже! Обри пробилися через наш заступ-вужаку і вломилися в табір.

— В мечі! — повелів тим двом сотням, що були тут-таки, при князеві.

Він не знав тоді ще, та й від кого міг би знати, що обри підкралися поночі пішо і, роз’єднавши повози, проклали своїм сотням путь до табору дулібського ополчення не в одному — в кількох місцях, як не відав і про те, що вторгнулось занадто багато, щоб упоратися з ними двома сотнями. Покладався на ратників — вони коли й пропустили супостата до табору, то недалеко, а ще докладався на вправність своїх охоронних сотень. Най тих, обрів, і втричі буде більше, його дружинники випруть їх за межі табору в одну мить.

«Коли це станеться, — думав, припадаючи коневі до гриви, — сьогодні ж зроблю те, що мав намір зробити вчора, — перекину в поміч ополченню бодай п’ять сотень кінних дружинників, а на правім березі збільшу число піших. Пішим без кінних важко оборонятися тут».

На тій мислі, мов на крилах, і вломився зі своїми сотнями в лави аварів. Ті не схитнулися. Бачили-бо: одчайдухів, що зважилися піти на них, обмаль. Тож, навпаки, приострожили коней і силилися стримати навальний лет дулібів. Та сталося несподіване: дуліби так потужно налетіли на них і так блискавично розчистили для себе путь, що ті з аварів, котрі не потрапили під їхні мечі, очам своїм не повірили і лиш розвернули нажаханих коней та подивовано глянули Келагастовим сотням услід: на землі — жодного з тих сотень; лежали лиш авари і тільки авари.

Подив був такий великий, що коли б дуліби розвернули сотні й знову пішли на щойно таранені аварські лави, мабуть, не зважилися б стинатися з ними. Та Небо виявилося милостивим: дуліби не мали наміру повертатися. Вони гнали коней туди, де сталося аварське вторгнення. З цими, що проникли уже в табір, гадали, мабуть, поквитаються пізніше. Зараз важливо закрити у заступі пролом і тим самим порятувати табір, оборонну спроможність дулібської раті.

Князь знав, він недалеко вже, рятівний заступ із повозів, та й бачив: там іде ще січа, хай і якась, все ж січа. Однак що ближче зближався з тим місцем, де був заступ, то відчутніше меркла злеліяна тривогою сподіванка. Обри встигли розметати повози мало не на всій галяві між лісом та яром і ломилися тепер у табір турмою чи й двома.

«Це все, — майнула думка і змусила князя Келагаста натягти поводи. — Вої ополчення лишаються самі на себе, більше я нічим не зможу допомогти їм. Хіба…»

— Поза яром, в обхід марш! — велить сотням і перший жене свого Білокопитка в зворотну путь.

Коні відпочили за ніч, обганяли вітер. І думка княжа також перепочила, добре тямкує собі: там, по другий бік яру, найбільше дулібських воїв; коли пощастить кинути їм клич та закрити вузьку горловину між Дністром і яром, ополчення, хай і не все, буде врятоване. У горловині обрів надовго затримає, а тим часом переправить усіх зайвих воїв через Дністер, стане при березі новим заступом, і най тоді спробують взяти його там. Або перегрупує свою силу, звузить обводи і, окопавшись, стане недоступним для аварів, сидітиме та ждатиме помочі або вибере, відсиджуючись, найслабше місце в лавах супостата, скористається ліпшою, ніж ця, нагодою і випорсне з аварського зашморгу.

Кінь у нього неспокійний, либонь, із самих живчиків зітканий. Варто попустити повід та торкнути острогами, як він являє вже чорнобожу прудкість і наддає ходи. А покажеш пугу, так дужо і рвійно стелиться долом, ніби сам із себе норовить вискочити. Його ліпотно[25] вигнута, увінчана буйною гривою шия витягується в такім разі в струну, і тільки маяння тієї ж гриви та посвист вітру повз вуха засвідчують вершникові — кінь його дав собі волю, він у полоні своїх найсокровенніших бажань. В такім шаленім леті і князь Келагаст почуває в собі шалену силу. Летять пріч всякі біди та перестороги, і високо заноситься мисль. Брешуть авари! Надаремне силкуються посіяти страх і тим зламати дулібську силу. Не все утрачено. Можуть завдати лиш шкоди, щоб погромити і доконати — зась. Ще не народився той, котрий здолав би слов’ян на силі, у мислі чи спритності. Такого під сонцем не було ще і скоро не буде!

На щастя, здибався йому чималий загін ратників. Їм і повелів заперти собою прохід між Дністром і недоступним для кінних яром, не пустити поза яр обрів.

— А вам ось яке буде повеління, — сказав кільком своїм, одібраним серед дружинників, мужам. — Лишайтесь на цім боці яру, збирайте всіх, хто є тут, і правте за Дністер. Будьте тим решткам раті дулібської привідцями і все зробіть, аби обри не перейшли на супротивний берег Дністра.

«Ми ще потягаємося з тобою, зайдо асійський, — погрозився Апсихові і знову дав волю своєму прудконогому Білокопиткові. — Дай тільки вистояти між Дністром і яром та стати новим заступом по той бік Дністра. Нас он скільки. Вийшли уже супроти тебе тиверці, вийдуть незабаром древляни, уличі, русичі. Побачимо, як звиватимешся, коли прийдуть та візьмуть тебе в такі ж, як ти оце взяв мене, лещата».

Недовго тішив себе князь сподіванками та міряв у стрімкому леті далину. Зустрів по якімсь часі воїв, що перли з тої далини, і схолонув серцем: то також були втікачі.

— Що сталося?

— Біда, княже. Обри й по цей бік яру зламали наш заступ, січуть і топчуть воїв усією своєю кінною силою.

— І ви покинули тих, кого січуть та топчуть?

— Таким було веління тисяцького: всім, кого не прихопили обри, відходити за Дністер і ставати там новим заступом.

— Відходьте, коли є таке веління, я прикрию.

Князь не переінакшив свого наміру, правився, як і досі, ближче до того місця, де боронилися його ополченці. Лиш строгіший та похмуріший став. Коли ж над’їхав та угледів, що діється там, мимоволі притримав коня і збавив його лет: заступу не було вже; вої його нагадували острівці в морі, що іменувалося кінною силою супостата.

«Я нічим уже не допоможу їм», — стає на думці, а все ж чогось дошукується й кидає гострі позирки то в один, то в другий бік.

— Поглянь туди, княже, — показав хтось із дружинників.

Під лісом, ближче до яру, стояла примітна дулібська сила, і там точилася справжня січа. Підперши себе густо порослими деревами, ратники виставили супроти обрів випукло вигнутий заступ із повозів і не дозволяли зайдам наблизитись до нього. Засипали вершників і їхніх коней стрілами, зустрічали тих, які підступали аж надто близько, мечами та сулицями.

— Опукою на супостата! — князь голосно подав клич і перший приострожив коня.

Кожен із мужів його розумів: коли кинуто такий клич, має із шкіри випорснути, а по можливості борше стати на своє місце — так, щоб із безладно розкиданих вершників стала збита у видовжену опуку сила, така ощетинена вістрям сулиць та мечів і така злютована, що до неї й підступитися годі, а вломитись та порушити лад і поготів. Перед такою опукою не всяка кінна (а піша тим паче) лава вистоїть. Вона налітає, мов блискавиця, й робить із неї, щойно вилаштуваної, розсічене навпіл тіло.

Тих обрів, на яких вів своїх мужів Келагаст, було надто багато, аби вони зважили на якусь мізерію кінних, що об’явилися неподалік. А все ж коли дуліби, зближаючись з аварськими турмами, ані на мить не завагалися, що буде опісля, перли, мов самогубці, в прірву, насторожилися, а далі й зовсім загаласували, почали кликати всіх, хто був ближче, до броні. Та, мабуть, пізно покликали. Дуліби бурею вломилися в їхні лави (чомусь не між обрами та вужакою, де їх найбільше ждали, значно далі) і, розітнувши їх на дві не так, може, налякані, як спантеличені половини, розвернули в змиг ока коней і погнали тепер уже прямісінько на тих обрів, що стояли ближче до оперезаного повозами дулібського табору.

За цим разом їм не пощастило пробитися крізь аварські лави. Терхани, видно, встигли розглянутись, яка мізерна купка нахаб замахнулася на їхні турми. Почулися надсадні заклики: оточити, знешкодити антів. Обри, певно, пригадали, що вони не хто-небудь, таки обри, що не звикли оступатися перед кимось. Насідали на Келагастових дружинників дужо і зусібіч. Одного не могли втямити: чому зусилля їхні йдуть намарне. Дуліби успішно відбивають їхні шалені наскоки і менш за все падають під копита. Могутні тілом і непохитні духом, здається, й не зважають на те, що їх тут обмаль, знай здиблюють своїх широкогрудих огирів та напирають на тих із аварів, що підвертаються під руку. Одних разять двосічними мечами, інших вибивають із сідел сулицями, самі ж лишаються недоступними. Бо пробиваються не поодинці, а опукою, а ще закуті в броню, коли й падає котрийсь, то не інакше як із необачності, вражений зненацька. Усе те сіє серед бувалих у січах аварів не тільки подив, ай непевність: перед ними всього лиш такі вправні вої чи заворожені від меча і стріли духи?

Не відсиджувалися, склавши руки, й ті дуліби, що за возами. Спершу засипали обрів стрілами, зрештою вийшли з-за возів і пішли на поміч своєму князеві пішо, з щитами та мечами.

Це доволі швидко позначилося на січі, в усякім разі, дозволило кінним дулібам зблизитися, а затим і зійтися з пішими.

— Хто у вас привідця? — силився перекричати гомін боролища князь.

— Тисяцький Перезва.

— Скажи йому, і негайно, най бере усіх своїх ратників та відходить із ними яром до Дністра, а там, за Дністром, стає супроти обрів заступом.

— А як же ви?

— Ми тут із-за вас. Підете — проб’ємося.

І закипіла ще завзятіша, ніж досі, січа. Тепер уже не авари являли повсюдно свою силу та насідали на дулібів, дуліби завертілися між них всією своєю злютованою опукою, тіснили в один, тіснили в другий бік, схоже, ніби шукали, де слабший опір, а тим часом все ближче та ближче пробивалися до Дністра. Те завважили терхани і не забарилися розкинути думкою та пошукати для своїх турм бодай якоїсь спонуки.

— Авари! — голосно крикнув котрийсь із них. — Сини вольної волі! Не випускаймо цих антів із зашморгу. Серед них дулібський князь!

— А-а-а! А-а-а! — голосно відгукнулися ті, що були найближче.

— Хто візьме його й поставить перед привідцею живим чи мертвим, тому найвища винагорода — меч привідці!

— Ого-го-го-го!!!

То була неабияка спонука. Володарю терханового меча першому серед усіх воїв надається право посісти місце терхана, коли той зістаріється чи загине в січі. Тим же правом користується і воїн, що удостоїться меча хакан-бега. Тож і дав кожен волю своєму заповітному жаданню, мов засліплений, поліз під дулібські мечі та сулиці.

— Княже! — порадив котрийсь із охорони. — Зніми ялівець. Поглянь, як пруть на тебе!

— Дарма! — відмахнувся Келагаст. — Не об тім думаймо, братіє. Настав час прокласти собі путь до Дністра.

— Там щільна запруда.

— Не щільніша, ніж десь-інде. Велю усім, — обернувся до сотень, — опукою на Дністер!

Приострожив і без того нажаханого Білокопитка, здибив не в міру високо й кинув між зворохоблених обіцянкою терхана аварів. Те саме зробили й інші дружинники, принаймні ті, що були неподалік. Авари явно не сподівалися такої зухвалості і схитнулися. Одні не встигли ще й збагнути, що сталося, як упали, стяті мечами, інші вжахнулися того видовиська, що зродилося в незбагненно-блискавичну мить, і позадкували, ще інші зважились-таки не випустити дулібського князя із зашморгу і стали жертвою власної одваги. Когось із них вибили з сідла сулицями, когось посікли мечами й доволі швидко опинилися на тому прузі, за яким виднівся уже простір. вабив сподіваний порятунок. Та обри теж були й лишалися обрами. Хай не одразу, все ж возбуяли духом і на слов’янську буєсть відповіли своєю, аварською буєстю, на відчайдушну навальність ще відчайдушнішою навальністю. Зблиснула на сонці опущена на мить-другу криця, зметнулися над головами воїв і їхніх коней сулиці й хмарою полетіли в той бік, де були Келагастові дружинники. Хтось із них встиг ухилитися від сулиць, хтось підставив щита і зумів відвести несхибно спрямоване в серце вістря, а хтось і схопився за груди чи впав, повержений на смерть. Передні лави дулібів стали помітно рідшати, а те й зовсім уже збадьорило обрів.

— Сулицями їх, багатури! Одні стинайтеся на мечах, інші разіть сулицями, вони цього не люблять!

То була правда. Мечі аварські, навіть коли їх тьма, не страшили могутніх тілом і возбуялих духом дружинників. В руках у них довші і важчі, а опріч того, двосічні мечі. Сулиці ж летіли занадто густо і часто, аби упоратися з усіма.

«Прийди, Перуне!» — встиг покликати князь, та не встиг висловити своє прохання богові ратного промислу. Одна з аварських сулиць виявилася проворнішою за його помисли й настигла за мить раніш. Вразила в плече, і так боляче, що в очах потемніло. Проте знайшов у собі силу вихопити її й кинути пріч. Зате забракло її, сили, заволодіти поводом і правити Білокопитком. Правиця могла і тримати меча, і разити мечем, ліва ж висіла, мовби пліть.

«Це гірше», — пошкодував і приострожив коня: хай несе, куди знає, аби ближче до простору-волі.

Дружинники, певно, завважили: з князем не все гаразд, і вихопилися наперед, прикрили собою з боків.

— Навалом, братіє! — обернувся Келагаст до тих, що були позаду. — Навалом уперед!

Клич його, а може, й не клич, всього лиш свідомість, князя вражено, йому загрожує найстрашніше — смерть, пробудили в кожному з охоронців ту крайню буєсть, яка іменується відчайдушністю і здатна творити неможливе. Не зважили на втрати серед своїх, не помічали завзяття, з яким авари стояли в поєдинку з ними чи й тиснули на них. Знай здиблювали коней та напирали на супостатів своїх, знімали мечі й разили так люто, з такою ладністю на все, аж до самопожертви, що обри змушені були забути про обіцяну терханами спокусу — стати володарем меча привідці й уступити своє місце тим з аварів, котрі були досі позаду і не хотіли вірити, що ту дулібську мізерію не можна потяти чи полонити.

Боролище примітно устилалося трупом, та на те не зважали. А може, й не помічали, потерпаючи за власне життя і стинаючись із самою смертю. Знай напирали та й напирали одні на одних та вірили, напираючи: ось-ось доможуться свого.

«Антів меншає та й меншає», — упевнювались авари й черпали в тій своїй певності силу, аби доконати їх до решти.

«До Дністра недалеко вже», — потішали себе сподіванкою Келагастові охоронці й теж не шкодували сили, як і самого життя, аби пробитися до річки. Їх справді небагато залишилось, коли є з двох сотень половина, то добре, зате он які. Ті з обринів, що кидаються на їхні мечі, далебі, й не відають, що перед ними не просто дуліби — мужі, та старанно леліяна і щедро винагороджувана князем сила, котра уміє бути вдячною як за ласку, так і за щедрість. Вона або поляже купно з князем, або заступить собою і оборонить. На те он як старанно готувалася та пишалася своїм званням, як і приналежністю саме до дружини князя Келагаста. Гірко усвідомлювати, що настав час платити своєму господареві за все, що мали від нього. А що вдієш? Платять-бо не лише за те, що мали, а й за те, що могли б мати на землі праотців своїх.

— Зберімось із силою, братіє возлюблена моя! — знову подав голос Келагаст і доволі дужо як для язвленого. — Попереду мало вже обринів, та й ті безвусі. Розметаймо їх мечами та сулицями!

Князь вихопив неураженою правицею сулицю, зручно виважив її над собою й запустив у першого, що трапив на око, обрина.

— Князь здолав, братіє! Долаймо обринів і ми!

— Берімо над ними гору!

— Гор-ра-а! Гор-ра-а!

Котрийсь, метнувши в обрина сулицю, налетів тієї ж миті на смертельно ураженого і все ще не поверженого супостата, вихопив із його тіла броню свою й цілився запустити її вдруге, котрийсь, не метаючи, облюбував у вихорі січі жертву і вибив ударом під серце з сідла, а інший мав надмір сили в руках і захотів приголомшити обринів дивом: настромив першого-ліпшого з чужинців на сулицю, підніс, ніби мару якусь, і кинув через себе. Його подвиг не забарилися наслідувати й інші. Видовисько те сталося в змиг ока і неабияк приголомшило аварів. Ті, що були найближче до дулібів, отетеріли і стали жертвою власної розгубленості, всі інші оступилися чи ввібрали голови в плечі і подалися пріч.

— Гора! Гора! — торжествували дружинники, покладаючи усі свої, які могли ще бути, сподіванки на Дністер і піший заступ, що його, напевно ж, встигли уже виставити послані князем ратники.

Гнали коней чимдуж, а проте недалеко втекли. Обри швидко стямилися й завважили, як мізерно мало їх, тих, що вихопилися з їхнього зашморгу, а завваживши, відчули докори сумління.

— Кого ви випустили, бевзі! — надривалися в гніві терхани. — Там дулібський князь! Наздогнати і взяти живим чи мертвим!

Наздогнати — не те, що стояти супроти антів стіною. І духом возбуяли Форисинові мечники, і коней приострожили, і гналися такою чисельною турмою, що земля дудніла під ударами копит. Та одразу ж і збагнули: надолужити втрачене не зможуть уже. Доки монялися, стенувшись не так давно, та зважувались бути рішучішими, Келагастові дружинники досягли Дністра і кинулися в його води. Збагнули і добули луки та стріли.

Бистроплинна течія Дністра ненадовго затримала рештки дулібських мужів серед річки. І все ж того було доста, щоб затримка стала фатальною. Аварські стріли летіли в неприкриті спини Келагастових мужів. Коли не сотні, то десятки на одну. А така хмара стріл не могла розминутися з мізерною купкою дружинників. Багатьох розшукала в ті короткі миті, коли мужі долали течію. І серед тих багатьох — князя Келагаста. Він був уже посеред Дністра, ба навіть ближче до супротивного берега. Мав намір повеліти тим, що лежали у заступі і цілилися в обринів: «Не дайте аварам вийти на цей берег ріки», — та не встиг сказати те, як самого настигла аварська стріла. Якусь мить боровся ще з пекучим болем у грудях, бачив, як іде круговерть далина з усіма її зеленими знадами, і, вже вивалюючись із сідла, відчув доторки холодної, не так давно збіглої з гір бистриці. А далі зникло і те, останнє, відчуття.

Дуліби уперто боронилися на правім березі Дністра, а все ж не вистояли в жорстокій січі з турмами Апсиха. Видимо переважаюча сила взяла гору над хоробрістю і самопожертвою. Замертво впали ратники, котрих князь встиг зібрати й виставити супроти Форисинових турм, поріділи до решти й тисячі Таля та Ситника, не пощадила морана й самих воєвод. Лише Виштаку пощастило зібрати докупи уцілілих, посадити піших ратників на коней і пробитися тією з’єднаною силою через аварські лави, а вже там, поза лавами, сховатися в хащах Прикарпаття. Їх було до болю мало, решток Келагастової дружини, раті ополченської. Про виправу супроти обрів — бодай якусь — годі було й думати. І це найбільше гнітило воєводу. Сидіти в хащах не випадає, треба йти кудись. А куди? До князя Радима, який тому, мабуть, і не починає дійової виправи супроти обрів, що жде помочі від інших князів землі Троянової, чи на Волин, де є син княгині Данаї Мезамір і є сподіванка зібрати під його руку дулібську рать та стати супроти обрів, боронити роди свої і землю свою?

Думав, вагався і таки скликав усіх, що були при ньому, чільних мужів.

— Що робитимемо, братіє?

Ті, на подив і радість воєводі, не вагалися, в один голос заявили: тра йти на Волин; там є княжич, онук славного Добрита, Є й люд дулібський, а він раніш не лишався байдужим до княжої речниці, зараз і поготів не лишиться, віддасть князеві і старого і малого, аби тільки оборонив його від обрів і безліття, що гряде купно з обрами.

— А як бути з тими, котрі впали на боролищах?

Питав хтось із ратників, і те його питання ударило всіх по найболючішому. А справді, як? Боролище он яке велике, на десятки поприщ[26] розкинулося по один і по другий бік Дністра і на тім боролищі —труп на трупові. Де — суспіль дуліби, де — суспіль обри, а де — і ті, і другі. Як полишиш їх на втіху звірам і крукам? Покон не велить робити того і боги покарають. А тих, що лишилися жити, обмаль, тоді як авари повсюдно. Вийди та об’яви себе в такім числі, як є, не забаряться приострожити коней і потяти всіх, хто лишився ще.

— Може ж, вони знімуться та підуть звідси?

— Якщо й-підуть, то не всі. Їхніх теж лежить немало. Когось залишать, аби зібрали та поховали за їхнім поконом.

— Є інша гадка, — подав голос один із сотенних. — По хащах лісових переховується люд поселянський. Треба піти комусь із нас до нього й сказати старійшинам, най підуть до обрів і вблагають їх дати їм, поселянам, дозвіл знести докупи потятих та віддати вогню. Не звірі ж ті обри, мають пристати на се, коли не хочуть, аби землею пішов мор та подавив і решту, що вціліла на боролищах.

— Розумно, — погодився воєвода. — На цьому й станемо: пождемо, доки обри дозволять старійшинам порати потятих, та й підемо на Волин збирати нову силу.

VII

Сподіванки Виштакових мужів були небезпідставними. Апсих не мав наміру затримуватися на боролищі і пригнічувати присутністю мертвих волю і розум живих. Повелів одній із турм віддати землі потятих, всіх інших посадив на коней і повів далі від боролища. Авари так і поклали собі: веде на тиверців. Аж ні, міряли путь по підгір’ю лише до раннього надвечір’я, в надвечір’я стали на перепочинок. Хакан-бег так і сказав привідцям турм:

— Січа жорстока була, а отже, й виснажлива. Даю ніч на веселіє і півдня на сон. Приготуйте для воїв ситну їжу і щедрі питва. По перепочинку знову підемо.

А до свого намету, властиво, на поляну біля намету, покликав найдостойніших.

— Маємо добре помислити, терхани мої, — сказав, коли сіли колом, — як діятимемо далі. Та передусім вдовольніть себе стравами, звеселіть серця напоями. Коли вої заслужили цього, то ви, терхани, і поготів. Я п’ю, — підвівся і став над усіма, — п’ю за привідцю тьми Форисина. Це його ратний умисел дозволив нам ущент погромити найсильнішу антську рать — дулібську. Лишається погромити тиверців — і всі інші анти перестануть бути силою, спроможною погрожувати нам.

Форисин сидів, не підводячи очей. Зрештою теж звівся, і доволі різко.

— Чи подобає так, хакан-бегу? — запитав і пильно подивився на Апсиха. — Чи подобає, кажу, тримати річ во славу живих і забувати про мертвих, тих, хто заслонив нас собою на боролищі і тим самим дозволив нам узяти гору над дулібами? Одміни слово, хакан-бегу, воздай хвалу передусім потятим. Це вони були найхоробріші серед усіх нас.

Апсих зблід, терхани ж перезирнулися. Усі-бо знали: він і колись, за кагана, не терпів тих, хто дозволяв перечити йому в чомусь. Невже стерпить зараз? Форисинова зухвалість поза всякою пристойністю, одначе й Форисин — не хто-небудь, син великого Баяна, привідця тьми і брат Дандала, Єлемунда, ще з півсотні каганових синів, котрі сидять уже в сідлі й тримають у руці меча. А крім того, він сьогодні справді заслуговує найвищої похвали. Це його зусиллями повержено дулібських ратників і тим самим надано можливість потяти найбільш упертих і непохитних серед них — княжу дружину. Як возбуяєш гнівом супроти такого і явиш свою зверхність над таким?

— Мертвим, терхане, воздають належне ті, кому велено лишитися на боролищі і здійснити цю повинність. Невже не тямиш, тому й повів вас звідти, аби живі менше печалилися смертю стійбищ своїх? Ми взяли гору над дулібами — ось що має бути на мислі в кожного по січі. Це те перше, що кажу тобі на твою гірку і несправедливу речницю. І друге. Хоч ти й син великого Баяна, не забувай найповажнішого покону в родах аварських: молодшим не личить возносити себе над старшими, їм належить скорятися волі старших. Вітець твій не на тебе, а на мене поклав повинність вести аварські турми на антів і не залишити з сього роду-племені кореня на землі. Тож сідай і слухай, що велітиму.

Він не став уже запрошувати радних до страв і напоїв, повів річ про наміри свої коли не завтра, то післязавтра погромити тиверців, про повинність кожного з терханів у майбутній січі, і тим доволі мудро, ба непомітно якось приспав усіх. Діяв не так, як хотів Форисин, та водночас і погодився з Форисином. А те не могло не втихомирити ханича. І сів та слухав, як мислить хакан-бег погромити тиверців, що повеліває кожному з терханів, не минаючи, ясна річ, і його. Одним був подивований, і неабияк: сам Апсих іде на Тивер, а його, Форисина, посилає заволодіти Волином і дулібами? Чого б то? Таки вірить, що лише він, Форисин, спроможний упоратися з цим і стати потім тудуном[27] на дулібах чи не хоче, аби лишався тут, серед війська, і мав можливість об’єднатися з Дандалом та виступити купно з ним супроти хакан-бега? Таки не хоче, мабуть, аби найвизначніші ханичі були при купі. Чимось іншим пояснити його рішенець важко.

І хотілося ханичу підвестися й сказати Апсихові чергове слово супротиву: хочу йти на тиверців, бути купно з усіма, і не міг сказати того. Комусь же справді треба іти на Волин і доконати дулібів. Чому це має робити хтось інший, а не він, котрий найбільше відзначився в погромі Келагастової раті?

Змовчав тоді, як мовчав і пізніше, коли пили та їли на Апсиховій бесіді. Лиш опісля вже, полишаючи застілля, шепнув братам своїм, тим, кому найбільше вірив і до кого мав сердечну прихильність:

— Зайдіть до мене.

І вже як зайшли та всілися в наметі, мовив притишено:

— Річ, братове мої, піде про важливу таємницю. Таку важливу, що я не всім у роді нашім можу звіритися нею. Чи згодні ви заприсягтися, що берегтимете її, мов зіницю ока?

Брати ширили очі й мовчали.

— Вона стосується роду нашого?

— Хвалю за розум, Хафізе. Саме так, стосується роду нашого, і так дуже, що може погрожувати йому загибеллю.

— Клянусь! — твердо заприсягнув Хафіз.

— Клянусь! — наслідував його ще один ханич.

— Коли це стосується роду нашого, — виструнчився перед Форисином третій, — заприсягаюся честю: берегтиму довірену мені таємницю, мов зіницю ока.

Форисин був задоволений їхньою одностайністю.

— Тоді слухайте, що казатиму. Мене, як знаєте, хакан-бег посилає супроти недобитих дулібів. Ви ж підете купно з ним на Тивер і тиверців. Як тільки прибудете, знайдіть спосіб зустрітися таємно від усіх з Дандалом і повідати йому: супроти нас, синів великого Баяна, замислено пагубне діло. Дандал яко старший має подбати, аби той злий умисел не став жорстокою дійсністю. Чули, негайно має подбати про це, інакше всіх нас може спіткати доля Башира.

VIII

Князь Радим, а з ним і всі Волотовичі ждали на Келагаста перші п’ять діб, ждали й шосту. Більше, гадали собі, він не повинен затримуватись. Та минула шоста, минала й сьома доба, а дуліби не об’являлися поблизу.

— Щось сталося чи князь-привідця навмисне діє всупереч вашій домовленості? — звернулися до стольника.

Світозар знизує плечима.

— Сам не втямлю. Легковажності в діяннях князя на дулібах не бракує, та щоб так аж надто… Що, коли йому спало на думку піти до перевалів та удостовіритися, де зараз Апсих, а то й стати на перевалах і не пустити його за гори.

— Чому ж тоді не шле нарочитих?

Світозар розводить руками.

— Про те лиш боги відають.

— Тож-бо, — сумно зітхає князь. — Мусимо, брате, слати нарочитих і до Келагаста, і до уличів, і до Велемира. Доки не довідаємося, де дуліби, чи йде поміч зі сходу, виправи не починатимемо.

Світозар ствердно киває головою.

— Тепер — так, а седмицю-півтори я інше сказав би тобі, Радиме.

— Чого б то?

— Не слід було тобі зупинятися і відсиджуватись перед Дандалом. Мав би робити те, що й Келагаст, — іти й громити його.

— Це, по-твоєму, так просто?

— Келагаст не думав, як буде, пішов і погромив.

Тиверський князь довго і пильно доглядався до свого умудреного вченням брата.

— Я не такий легковажний, як твій Келагаст.

— Погром, по-твоєму, легковажність?

— Погром — ні, а поспішність — так.

Відчував, князь говорить із ним загадками, у нього є щось на мислі таке, чого не хоче казати братові.

— Таку поспішність можна тільки вітати. Апсих втратив десять тисяч кінних воїв. Вони не повернуться уже до нього. Уявляєш, що було б, коли б і ти погромив Дандала?

— А що було б, коли б Дандал погромив мене?

— Ну, знаєш…

— Не будемо сперечатись. — Радим осміхнувся мислям своїм і, проходячи мимо, легенько обняв брата. — Посилаймо мерщій нарочитих. Удостовіримося, що та як там, то й знатимемо, хто в нас стояв на вірній путі: я, що відсиджувався, чи Келагаст, що поспішав.

Та Світозар не міг уже вгомонитися.

— Ти щось приховуєш від мене, Радиме.

— Нічого особливого.

— Ба ні, приховуєш, я ж бачу.

Князь відпирався, і все ж не вистояв перед підозрілою цікавістю брата.

— Не хотів додавати тобі, Світозаре, передчасно смутку, та коли наполягаєш, скажу. Ти не допускаєш собі мислі, що причина непояви дулібів у визначенім місці і в визначений час — пастка, в яку обри заманили Келагаста і його рать?

І знову Світозарові нічого іншого не лишалося, як дивуватися тій його догадці.

— Я попереджав воєвод. Вони мали послати в усі кінці Прикарпаття звідунів.

— А коли ті звідуни потрапили Апсихові до рук або були введені ним у оману?

— Як же розуміти тоді Апсиха? Гадаєш, він зумисне пожертвував десятьма тисячами своїх воїв, аби ввести Келагаста в оману?

— А чом би й не пожертвувати?

— Та хоча б тому, що це недозволений безум і недозволена жорстокість. Жертвував-бо не кимось, єдинокровними своїми.

— Е-е, стольнику, — осміхнувся Радим. — Тебе, бачу, багато чому вчили ромеї, не вчили лиш одному: що світ стоїть однією ногою на доброті, а другою — на жорстокості. Через те ним так і вихитує. Хто-хто, а мужі ратні не думають, що жорстоко, а що ні. Для них головне — узяти гору над супостатом, якою ціною — байдуже. Що для Апсиха десять тисяч? Завтра-післязавтра він набере їх серед аварів-молодців. Зате дулібів, коли це сталося, назовсім вибив із наших лав.

Князь говорив щось і далі, здається, згадував уличів, котрим давно пора вже бути, а їх нема та й нема. Та Світозар не дослухався уже до його бесіди. Що більше думав про щойно повідане братом, то надійніше впевнювався: це дуже схоже на правду. Хіба Баян завагався, як бути з двадцятьма тисячами полонених, коли довідався, що за них не дають навіть половини визначеної невільницьким ринком ціни? Велів вивести в поле й потяти до ноги. А імператор… Він же не варвар, хрещений і просвіщенний, а ба, як повівся. Пошкодував дати мізерію — п’ять солід за голову — і тим прирік на загибель не сотню і не дві — двадцять тисяч вчорашніх своїх легіонерів… О боги! Що ж тоді буде, коли дуліби справді потрапили в пастку і стали жертвою Келагастової сваволі? Це ж мало не третина всієї нашої раті. Бігме, коли зважити на те, що і уличі, і поляни, росичі, не кажучи вже про древлян, виставлять не все, що мають, таки третина.

— Може, до уличів, до князя Велемира слід податися? Якщо догадка твоя виявиться правдою, їм треба поспішити, інакше погано складеться у нас із обрами. Уявляєш, що буде, коли наваляться на тебе всією своєю силою?

— Якось буде. У мене вельми ліпотне місце для боролища. Стоятимемо, доки можна, а стане непереливки — відійдемо до градів своїх, під захист стін.

— У обрів суспіль кінні турми, Радиме. І обійти можуть тебе тут, і наздогнати, коли підеш. Потрібна поміч, тільки поміч!

— Згоден, поміч потрібна, одначе не ти підеш за нею. Посилай нарочитих. Ти мені тут знадобишся.

Дандалові турми лише на початку, як натрапили на передові тиверські загони, являли буєсть свою та норовили стинатися малими силами. Пізніше вгомонилися й поводились порівняно мирно. Ото тільки й нагадували про себе, коли хотіли похизуватися перед тиверцями на перепочілих після тривалого переходу конях. Не інакше як спонукали на поєдинки. А оскільки серед тиверців теж немало молодих та завзятих, десь хтось не витримував, супроводжував зухвальців стрілами, а то й користувався тим, що ліс дозволяв підійти до них непоміченим, і об’являвся перед самим носом у обрів-задерик із своїм загоном. Тоді доходило й до січі. Іноді вона була миттєва, мов спалах блискавиці: налетіли, викресали іскри, ударивши бронею об броню, і розскочилися; іноді на поміч тим, що зійшлися, обри посилали свою поміч, тиверці — свою. В таких випадках — стиналися довше і завзятіше, нерідко втягували в січи щораз чисельнішу і чисельнішу силу. Таких зупиняли лише помітні втрати або настання ночі.

Бували й інші сутички. Обри засилали своїх таємних послухів[28] між тиверські чи й поза тиверські лави, старалися вивідати, скільки їх, які вони, тиверці проникали між аварські та поза аварські. Тоді доходило й до викрадання воїв чи їхніх привідців. А ті викрадання теж завершувалися спробою повернути одноплемінців мечем і сулицею.

Готувалася така мала виправа й по бесіді між Волотовичами, та незадовго до того з-за Дністра пробився до тиверського табору гінець від дулібів, і привідці змушені були одмінити ті приготування.

— Князя потято, — сказав приречено. — Його рать, дружину також. Воєводі Виштаку боги посприяли зібрати рештки піших та кінних, зробити всіх воїв кінними й вихопитися з аварських лещат. Сказав, правитиметься на Волин, стане під руку княжича Мезаміра й рихтуватиме нову рать. Вас же, тиверців, вважає за потрібне застерегти: від дулібів помочі не ждіть. Кличте всі інші племена — уличів, втікичів, русичів, древлян, громіть обрів, а вже тоді, як погромите, приходьте на поміч дулібам. Вони постараються вистояти бодай у Волині, коли не обстояли всієї землі.

Отак, значить. Ось на що обернулося свавілля Келагаста. І одне, і друге, і третє.

«А твоє? — підстерегла Світозара давно вичікуюча нагоди думка. — Хто похвалить тебе за те, що полишив Келагаста, що поступився перед ним, дозволив сваволити й далі? Князі? Люд? Даная?

— Що ж вдіємо, Радиме? — Світозар не став ждати, доки зійдуться всі інші брати, чільні мужі, намислив домовитися, аби діяти потім заодно, передусім із князем. — Як станемо боронитися тепер від обрів, коли перед нами не сьогодні, то завтра постануть вони всією своєю силою?

— Доведеться по можливості стримувати і відходити, доки надійдуть всі інші раті.

— Гадаєш, дозволять тобі і стримувати, і відходити?

— А що ти радиш?

— Раджу негайно знятися і відійти непомітно для обрів до Дикуші. Тамтешній острог буде тоді доброю опорою, а крім того, вузьке місце між горами, що їх омиває Прут, та Дністром, як і далі по Збручу, вигідне, щоб стати там заступом і затримати обрів до підходу ратної сили Забужжя.

— Твоя правда, Світозаре, — вхопився за ту пораду князь Радим. — Тим більше, що там починається Тиверська земля, там кожен воїн стоятиме за двох.

— До речі, скільки їх у тебе?

— Кінних разом із дружиною вісім тисяч, піших — дванадцять.

— Коли станеш так, як мислимо, гадаю, стримаєш обрів, і на тривалий час. Не забудь тільки бодай роз’їзди виставити на Збручі та по Дністру між Серетом і Збручем, аби не зайшли та не вдарили зненацька в спину. А я таки подамся назустріч уличам, затим — усім іншим племенам, що стають чи й стали вже під інсигнії[29] князя Велемира, і постараюся прискорити прихід бодай його дружини.

Брати і всі інші чільні мужі сходилися тим часом на раду.

IX

Князь Радим велів пішій раті знятися з насиджених місць і стати, поки є час, заступом та окопатися як слід на новім рубежі — там, де Збруч впадає в Дністер, а між Дністром та Прутом, що обмиває Карпати, найвужчий відтинок суходолу. Дружину, кінне ополчення тримав поки що на попереднім заступі — чомусь не хотілося відходити так собі, не попрощавшись із обрами. Бачив-бо, у них доволі безпечно нині: горять (надто в надвечір’я) численні багаття, стеляться долами дими, а з ними й запахи нахапаної по людських подвір’ях телятини та кобилятини. Ті з тиверців, що проникали в табір чи були неподалік від нього, чули тоді веселий гомін застілля, були свідками ще веселіших ігрищ та частування. Коли піти на таких, захоплених частуванням, обрів зненацька та вдарити на приспаний безпечністю табір потужно, можна нагнати великого жаху, а жах пособить зробити й добрячий погром.

Мали намір зробити все те завтра на світанні чи навіть перед світанням, коли обри міцно спатимуть. Уже обиралися утаємничені путі, якими кожен сотник виведе свою сотню в розташування супостата, давалися повеління десяцьким (жарти хіба, нарешті започаткується справжня січа). Та незадовго до надвечір’я в аварськім таборі зчинилася веремія, яку кожному більш-менш бувалому неважко було розгадати: до тих, що стояли перед тиверцями, турм приєдналися нові; з гаму та крику, з голосного іржання коней видно: чисельні, і дуже.

Тиверці осмутніли враз, ба навіть упали духом: це Апсих. А коли так, про виправу годі й думати. Зате серед аварів не вщухала весела хвиля торжества. Там зустрічали тих, хто перейняв славу в дулібів, і виголошували їм здравиці на всю широчінь потішеного зустріччю серця, там похвалялися взяти гору над тиверцями, всіма іншими антами і теж не стримували себе в радощах, як і в похвальбі. А ще ж були щасливі зустрічі родаків, побратимів по спільних походах на ромеїв, що сиділи у Сінгидуні, і на склавинів, що ходили потручати тих же ромеїв у Фракійські гори та доли, під саму Фессалоніку. І де вже було утриматися по тій зустрічі від взаємного частування, як і веселого гомону по тривалому частуванні при багатті, від ігрищ та забав.

Апсих сидів за щедро заставленим стравами та напоями килимом, на чільнім місці. По праву руч від нього і разом з тим не поруч, на певній відстані возсідав Дандал, по ліву — радник у стольних ділах Таргіт. І пили купно з усіма, і вдовольнилися стравами, як усі, ба жартували навіть, приймаючи здравиці та тішачись з того, що привідці турм воздають хвалу як хакан-бегові Апсиху, який он як мудро повівся у січі з дулібами, так і Дандалові. Терхан не відмагався. Йому, як і всім, приємно було чути похвалу, та ще з уст всього синкліту. А проте не вельми й зважав на неї. Те завважив Таргіт і визнав за потрібне врозумити Баянового нащадка.

— Не личить похвалятися заслугами, — звернув на себе Дандалову увагу, — та не личить і применшувати їх. Ти заступив путь другій половині антської раті, не дав їй прийти на поміч дулібам. А то не якась там абищиця. Скажи йому, хакан-бегу, — звернувся до Апсиха, — як багато важило в погромі дулібів те, що на поміч їм не прийшли тиверці.

Апсих трудився саме над покладеним перед ним стегном з молодого теляти. Вимочене перед тим, як смажити, у вині і напахчене досвідченими куховарами запашними травами, воно більше цікавило зараз аварського привідцю, ніж бесіда, що її вів із Дандалом стольний радник. Либонь саме тому відповів не одразу, ба якось нетвердо. А Дандал завважив йому відмовчування, як і нетвердість одповіді і сприйняв те за небажання погоджуватися з Таргітом.

«Отак, значить, — не без суму намотав собі на вус. — Коли посилав, запевняв: «Стримаєш тиверців — зробиш половину діла». Тепер по-іншому мислить, чого доброго, і дорікнути може під хмелем: чому відсиджувався, чому не погромив тиверців?»

Аби покласти край цій уподібненій занесеному над головою мечу тиші, переступив через власне «я» і сказав:

— Я міг би зробити й більше, та пам’ятав повеління хакан-бега: головне — не дозволити тиверцям об єднатися з дулібами, затримати їх на далеких від боролища обводах.

— А вони таки поривалися з’єднатися, — Апсих підвів нарешті очі й не без цікавості глянув на Дандала, — чи, може, мали всього лиш намір не пустити вас у свою землю?

— Не просто поривалися — ішли на з’єднання. Коли ж натрапили на наш заступ і спробували його міць, змушені були стати й завагатися, як бути далі.

— Скільки їх?

— Кінних чи всіх?

— Усіх.

— Гадаю, значно більше, ніж нас.

— А хто напевне знатиме і коли?

Апсих говорив тихо і доволі супокійно, та погляд його казав інше: «Тобі, Дандале, немає чим хвалитися. Он скільки стояв перед князем Радимом і не спромігся вивідати, скільки з ним раті, яка вона».

— Дійде до того, щоб іти на Тивер, — знатимемо.

— Ми йдемо вже, ханичу. І те, що не знаємо, на кого йдемо, не красить тебе, зрозумій. Про всіх інших антів Задністров’я та Заросся теж нічого не знаєш?

— Я не мав на те повноважень — довідуватись. То твоє діло, діло привідці всіх турм.

— Отак? — не без подиву і обурення поглянув на Дандала Апсих. — А те, що стояв найближче до них, що міг будь-якої миті стятися з ними, ні до чого не зобов’язувало?

«Він таки невдоволений мною, — увірується врешті-решт Дандал. — І навмисне применшує значимість того, що моя тьма не дозволила антам об’єднати свої сили в січі при Дністрі. Чого б то? Хоче уразити моє сумління перед наступною січею і кинути потім у найпрожерливішу прірву? Щось дуже схоже на це. Башир не без підстав застерігав, коли розлучалися: «Будь обережний з Апсихом». Він щось примітив за цим вітцевим пестованцем. Небом можу заприсягнути: щось примітив!»

Похмура тінь як зродилася та лягла між них, так і не зникала вже до кінця трапези. І серце що далі, то відчутніше гострило на хакан-бега свої леза, і мислі нуртували, гейби річковий вир. Не раз підносилися на такий гребінь, коли хотілося випростати спину і брязнути таріллю об діл. А вже як брязнув би, не тримав би більше нуртуючої в собі каламуті, вивергнув би її усю, як є, і прямісінько в Апсихову твар. Хто він зрештою, аби попрікати йому, Дандалові? Чи так уже більше має заслуг, ніж Дандал? Чи такий аж надто непогрішимий та нездоланний яко привідця? А хто ходив на склавинів і повернувся звідти із побитим писком? Хто підказав вітцеві Баяну: «Треба йти на Далмацію, там наші турми жде велика пожива», — а повернувся з Далмації з присохлими до хребта здухвинами? Велике діло — погромив Келагаста і його дулібів. То ще треба удостовіритись, хто погромив: Башир, Апсих чи Форисин. Кому не відомо, що Башир і його тьма упали не так собі, сонними чи до краю переляканими. Вони он скільки потяли Келагастових воїв, перш ніж самі упали огирам під копита. І Форисин не відсиджувався за спиною в дулібів. Очевидці оповідали, як топтав він кіньми пішу дулібську рать. Тож не вельми величайся, Апсиху. Пожав чужу славу й пишаєшся тепер. Ну й пишайся, а Дандала не смій ганьбити! Він для тебе не всякий там терхан і не просто привідця тьми. Він — ханич, старший серед сущих нині син великого Баяна!

Був уже добряче під хмелем і відчував: досить чийогось необережного слова, як сколихнеться та, що хлюпає в серці і ладна перевалити через край, каламуть. А сколихнеться, ніхто й ніщо не стримає вже її. Вся, як є, виллється на голову Апсиха. Та хакан-бег Апсих був на те Апсихом, аби усе завбачити. Роздмухав у Дандалові бурю — і не став засиджуватися біля Дандала. Згадав, певно, що ханич може мати на нього гнів ще з тих часів, як став замість нього хакан-бегом у каганаті, і поспішив залишити трапезу — послався на подолану в сідлі путь, на втому в путі. Довелося Дандалові з іншими заливати гіркоту його зневаги, аж поки вірні не підійшли та не сказали: доста, завтра велика рада, маєш спочити і прийти на неї з твердими мислями.

Спав, як усякий хмільний, мертвецьким сном, і доволі довго. Брати, що прибули з Апсихом, навідалися до нього раз — вірні не дозволили будити, навідалися вдруге — так само.

— Апсих уже пробудився, — наполягав старший із ханичів — Хафіз. — Зробить омивання, поснідає — і скликатиме раду мужів. А нам до того треба побачитися з братом.

— Не велено, — була одповідь.

— То для інших не велено. Ми — не всякі інші, ми брати твоєму привідці.

— Дарма. Не велено — і все.

Мусили піти від намету ні з чим. А пізніше Хафіз і ті, що приходили з ним, не могли вже навідати Дандала. Їм, яко терханам, веліли бути в турмах і дбати про їхню готовність до виправи.

Хакан-бег не скликав того дня всіх мужів. Велів прибути лиш найстаршим із них — кому підлягала тьма. Та Таргітові ще. І бесіда не була велемовною. Запитав у Дандала, де проходить тиверський заступ, чи є в ньому необсаджені воями місця — ліси, яруги, якими можна було б проникнути до тих, що в заступі, і, удостовірившись, що для піших воїв такі лази знайдуться, повелів терханам зайнятися передусім цим: проникнути поза тиверські лави й вивідати, тиверці самі стоять перед аварською силою чи є серед них і інші анти, де зосереджені піші вої, де — кінні, скільки їх. Вивідникам, що підлягали особисто йому, хакан-бегові, велів добути поза тиверськими лавами коней і податися (коли поміч не надійшла ще тиверцям) в глибинні верві Тивері, вивідати, де зараз східні та полуночні анти, скільки їх. Звіди про їхнє посування присилати постійно і дбати, аби були достовірні. Всім іншим велено бути готовими до січі і націленими на січу.

Ото і все, що сказав Апсих на раді. Дандал вислухав ту його речницю і лишився вдоволений. Хакан-бег не починає з того, за що попрікав його вчора, схоже, ніби угомонився за ніч і не має наміру ускладнювати свої взаємини з ханичем. А то добра прикмета. Коли й далі так піде, незлагода й зовсім може бути забута.

Хто відає, може, так і сталося б (від правди нікуди не втечеш: провина за Дандалом якась, та є), коли б вивідини того дня не обернулися проти Дандала і таким робом, що не лише в Апсиха, а й у нього, ханича, полізли на лоб очі: вивідники прибували один за одним і доповідали один поперед одного, що тиверців немає там, де були чи мали б бути; на добрий десяток поприщ пройшли далі вчорашнього чи позавчорашнього заступу, а жодного тиверського воя не зустріли.

І тут Апсих не міг уже стриматися. Покликав до себе Дандала й напустився на нього з властивим хіба що вітцеві гнівом.

— Це як розуміти?

— Либонь, довідалися, що прибув ти з підвладними тобі турмами, і втекли.

— Та їх давно немає вже тут! — Апсих возбуяв раптом таким гнівом і прибрав такого спотвореного в гніві вигляду, що Дандал втратив на якусь мить присутність духу і не знав, що сказати, як виправдати себе.

А хакан-бег лютував і, лютуючи, вергав на Дандала усі свої назбирані за кілька літ обиди, кривди, невдоволення. Не називав їх поіменно, зате не приховував, що має їх доста. Він давно знав, з нього, Дандала, ніякий не привідця, та мусив терпіти, оскільки він — син великого і всемогутнього Баяна. Тепер, мовляв, немає його, і він, Апсих, не потерпить, аби тьмою, чули, не сотнею і не турмою — тьмою правили ось такі бевзі. Подумати тільки, ціла рать знялася й пішла не знати коли й невідомо куди, а терхан Дандал і усом не повів, аби догледітись та зняти тривогу, вжити належних заходів. Де таке видано? Чи той, що допустився такої безпечності, може іменуватися привідцею?

То було занадто вже. Так занадто, що Дандал забув, перед ким стоїть, і теж вибухнув не меншим, ніж у Апсиха, гнівом:

— Ще раз кажу: вони втекли цієї ночі, довідавшись, яка у нас після твоєї появи сила.

— Хто може потвердити те? Хто, питаю?

— Та я й потверджу, коли на те пішло. Чи ба, велике діло — утекли. Не на нас же пішли зненацька — утекли.

— Ото і йди тепер поперед усіх, ото й розшукуй, куди пішли, де стануть тиверці, самі стоятимуть супроти нас чи з усіма іншими антами.

— А це вже зась! — спалахнув, мов сухий хмиз від блискавиці, ханич. — Де інші анти, йдуть тільки чи прийшли вже, вивідуй ти. Не забувай, тобі багато дано, та ненадовго.

Дандал не став ждати, що скаже хакан-бег, вскочив у сідло й погнав огира до своєї тьми.

Як діяти тепер, і без Апсиха знає, коли вирушати на пошуки тиверців, і питатись не буде. Що швидше піде з очей хакан-бега, то ліпше. І чим далі перебуватиме від нього, то теж на ліпше. Принаймні до пори до часу.

З братами Дандал зустрівся тоді вже, як отаборився вдруге. Обернулося так, що на його звіди, надіслані Апсихові про новий тиверський заступ між горами та Дністром, першими відгукнулися саме вони й прибули на братів клич раніш за Апсиха.

— У нас до тебе таємна бесіда, — не став зволікати Хафіз.

— У кого це — у вас?

— Ну, у тих, хто стоїть перед тобою.

Дандал був удвічі старший за Хафіза. Про інших двох і говорити не доводиться. Тож сприйняв речницю брата неприховано зверхньо.

— За цим разом, — визнав за потрібне виректи повчання, — хай буде так, як є. А надалі запам’ятайте, мої младомладі братове: великі таємниці не виголошують при всіх.

— Тут усі свої.

— Хіба Хафіз не відає, свої теж коней крадуть. Ну та дарма. Кажіть уже, з якою бесідою прийшли до мене.

— Чи відає Дандал, що брата Башира немає вже серед нас?

— Як не відати? Мав зустріч із хакан-бегом, терханами, казали й про смерть Башира.

— А про те, що вся його тьма потята у січі з дулібами, теж казали?

— Атож.

— То знай і те, чого терхани, гадаємо, не повідали тобі: хакан-бег навмисне зробив так, щоб загинув Башир і його тьма.

Дандал мимоволі розглянувся: чи поблизу немає когось стороннього?

— Як це — навмисне? Хто вам сказав таке?

— Форисин. Вони з Єлемундом двічі ходили до Апсиха й прохали його: «Дозволь піти й стати братові в поміч». Апсих же щораз вибухав гнівом і проганяв їх, казав: «Зітну тому голову, хто посміє полишити наш сховок і виказати себе Келагастові».

— Чим же він пояснював ту свою непоступливість?

— Тим, що хотів увести дулібів і їхнього князя в оману: «Хай подумають, — казав, — ото і всі авари, що з Баширом та Дандалом, і відчують себе безпечними, а вже, безпечних, ми візьмемо їх у лещата і погромимо дощенту».

Дандал відмовчувався, і доволі довго.

— Я не менше пригнічений тим, що сталося з Баширом, та що можу сказати Апсихові, коли жертва, на яку пішов він, виправдала себе.

— Виправдала?

— Як бачите, дуліби були приспані хитрістю нашого хакан-бега і є тепер погромлені.

— Одначе якою ціною. Чи їх без всяких хитрощів і без такої жертви, на яку пішов хакан-бег, не можна було погромити такою силою, як наша? Невже найстарший і найдосвідченіший серед нас брат не розуміє: хакан-бег хитрує, так, одначе тією своєю хитрістю хоче вполювати одразу два зайці?

«Стривай, стривай! — уловлює натяк Дандал. — Башир теж натякав про це: «Будь обережний». Невже догадувався: Апсих хоче і дулібів та тиверців погромити, і найбільш впливових ханичів позбутися? О Небо! Це так схоже на правду! Тому й послав на дулібів Башира, на тиверців — мене, що передбачав: обох нас потнуть у січі, а воїв наших погромлять. І не підтримав, коли в Башира дійшло до справжньої січі, а потім і до біди, теж через те. А тепер лютує, бач. Якже, загинув лише Башир, Дандал при силі і здоров’ї».

— Що ж радив Форисин? Як маємо повестися, коли це виявиться правдою?

— Сказав, старший брат сам має знати, що чинять у таких випадках. Одну велів повідати тобі певність: Апсих намислив прибрати з путі всіх, що є у турмах, ханичів, і не зупиниться, доки не здійснить цих своїх намірів. Він воліє бути каганом на аварах і боїться, що на заваді станемо ми, сини Баянові.

— Хто, крім вас і Форисина, знає про це?

— Гадаємо, ніхто. Ми теж не подумали б, що це навмисне робиться, коли б не Форисин.

— І що ж хакан-бег? Догадується чи не догадується, що Форисин знає про його чорні наміри — позбутися всіх ханичів?

Брати переглянулись.

— Про те не відаємо. Щоправда, чомусь саме Форисина послав він на Волин.

— На Волин мав іти привідця, здатний замінити в поході і кагана, і хакан-бега. А таким міг бути лише хтось із ханського роду.

— Може, й так, одначе Форисин надто крутий був у бесідах з Апсихом, гляди, хакан-бег догадався, що він знає про його чорні наміри стосовно нас, спадкоємних синів Баяна, і послав далі від усіх інших ханичів, аби роз’єднати нас.

«А він має кебету, цей Хафіз. Далебі, саме на нього й доведеться опиратися, коли дійде до поквитання за смерть брата».

— Гаразд, — мовив перегодом. — Я візьму на карб ваші застереження і приглянуся до помислів та діянь хакан-бега. А вже як пересвідчусь, які вони, покличу й скажу, як нам бути з Апсихом. В одному хочу застерегти вас: ані словом, ані вчинком не дайте комусь знати, що відаєте про чорні Апсихові замисли. Скрізь, де йтиме мова про хакан-бега і його діяння, возносьте Апсиха яко мудрого привідцю, достойного сподвижника вітця нашого. Буде певний у цьому, ми з вами спокійніше почуватимемо себе.

X

Світозар повернувся від уличів, втікичів та зароських слов’ян несподівано швидко, одначе не тим подивував Радима. Князі землі Троянової за цим разом не явили потрібної єдності, либонь, злякалися вчиненого аварами погрому на Дулібській землі і завертіли сідницею: шлють у поміч тиверцям лише втікичів та уличів, всі інші виходять на східні обводи Тиверської та на західні Древлянської землі і тим вичерпують свою поміч.

Князь Радим не міг приховати неабияк збуяного гніву.

— Вони при своїм глузді? — вивергнув його, не соромлячись брата. — У такий тривожний час відвернулися від Дулібії, уже поступились Дулібією. А далі хто на черзі? Тивер?

— Будь мужем і князем, Радиме, — силкувався вгомонити його Світозар. — Не давай волю гарячому серцю.

— Та як я можу стримати його, коли ближики[30] наші замість мужності являють страхопудство, а замість розуму — безтямство! Невже не здатні збагнути; нас роздавлять, коли не об’єднаємо раті свої, стоятимемо проти обрів поодинці. Лише одразу і всією силою навалившись, можемо погромити цих зайд і виперти за межі землі Троянової, інакше загинемо!

Як міг угомонити такого гнівного, до краю збуяного? Сказати, що помиляється, що це не страхопудство і не зрада?

— Мені яко кревному братові і тиверцю можеш принаймні повірити: князі землі Троянової саме про погром обрів дбали, коли ставали на мислі: не втягувати поки що в січу усю нашу силу, обмежитись поміччю уличів та втікичів.

— Віру не кревними зв’язками, ділом доводять, Світозаре, — не гасив, супротивно тому, роздмухував у собі полум’я Радим. — А яким ділом можеш похвалитися ти? Оцим, що привіз від древлян, з-за Росі?

— Ну, а те, що сам я повернувся до тебе, що виходитиму купно з тобою на січу з обрами, цього хіба не доста?

— Що це міняє?

— Найперше ось що: коли ти віриш мені, то повинен повірити й тому, що казатиму про задум союзних з тобою князів. Передусім розглянься, брате мій, і збагни: вони не відкинулись від Тивері, шлють у поміч тобі втікичів, уличів (а це ще одна така, як у тебе, рать), виходять з усією іншою ратною силою на західні обводи своїх земель і, отже, мають намір стинатися з обрами.

— Стинатися будемо тут, між Дністром і Прутом, і не колись — завтра. Невже не тямлять там, у Києві, на древлянах: тут вся аварська сила, тут і вирішуватиметься доля землі Троянової.

— Обри пішли й на Волин. І немало: десять тисяч. Їх там ніхто не зупинить уже. Що, коли з Волина повернуть коней на Іскоростень і Київ? Хто стане їм на путі, коли ми оголимо древлянські обводи й покличемо усіх сюди, в Прикарпаття?

— Я не допускаю такого походу — із Волина на Київ.

— А я допускаю, і тому наполягав саме на такій розстановці нашої сили.

— Ти?

— Так, я.

— Як же… Як же ти міг?

— Доки правився до Києва, розкинув мислію по древу і зважився: інакше не можна і не слід.

Радима коробило. Це ж треба, рідний брат поставив під удар всю тиверську рать, саму матір Тивер. Чи ті помисли, про які торочить оце, можуть бути доказами, тим паче серйозними? Ні і ні! Він вірив і віритиме в інше: лише спільними силами могли б погромити аварів, і саме тут, у Прикарпатті. А що робитиме тепер? У Апсиха сорок тисяч і всі кінні, він сьогодні вдарить в одному місці, завтра обійде заступ і шукатиме собі щастя-долі в іншому, післязавтра ще в іншому місці. Як вистоїть супроти такої сили, коли матиме купно з уличами та втікичами тридцять тисяч і з них кінних менше половини?

— Ми не з січі почнемо, — вгадував його тривогу і силився погасити її Світозар.

— А з чого?

— З перетрактацій.

— Пробі, Світозаре! Чи ти забув, що обри прийшли помститися нам за погром їхнього сольства? Вони вдіють із тобою те саме, що вдіяли з Мезаміром.

— Дарма.

— Не дарма, брате. Та й на те зваж: хто стане слухати тебе? Не ми ж погромили обрів, обри погромили нас.

— Не нас, Радиме, дулібів. Я ж, може, недаремно он скільки літ витирав тиверськими ногавицями університетські лави в Константинополі, бував між сенаторами та логофетами[31], знався з мудрими навчителями права, діл сольських. Запевняю тебе, нічого лихого не вчинять мені обри і на розмову стануть, дарма що дикі і неотесані. А поки розмовлятиму з ними, гляди, й у полян та древлян відпаде потреба тримати рать на всіх обводах землі нашої.

Радим забуває про свій гнів на брата, довго й уперто відмовляє його: що вже буде, те й буде, най суперечка вирішується на боролищі. Та Світозар стоїть на своєму, знай вишукує та й вишукує щораз переконливіші докази, і князеві нічого не лишається, як хилити обсаджену думами й від того таку обважнілу голову.

— Великий камінь кладеш ти мені на груди, брате. До кінця днів своїх не прощу собі, коли щось станеться з тобою там, між обрів.

— Келагаста ж, який спричинив цю ворохобню і на якого гострили вони меча, немає вже серед нас. Аварське сольство відомщене вже, чого їм ще треба?

— Коли б же й вони так мислили, як ми з тобою.

— То вже від мене залежатиме.

— Покладатимемось на це, і все ж останнє слово своє скажу тобі, брате, після того, як принесу жертву богам та удостовірюсь, що й вони з нами.

Світозар відкланюється князеві і йде, а відходячи, тішить себе сподіванкою: боги приймуть братову жертву, і він, Світозар, має зараз уже рихтувати сольство. Ано. Наміри в тиверців правдиві і чисті, а боги не можуть противитися таким. Коли навіть станеться найгірше — авари возбуяють з його появою гнівом і помстяться за своє сольство саме на ньому, Світозарові, жертва та не буде марною. Тиверські вої теж возбуяють гнівом і подвоять у січі з ними свою ратну силу, а подвоєна сила кожного воя — то подвоєна рать, а подвоєну рать хай спробують подолати обри.

Поява тиверських нарочитих з білим полотнищем на сулиці була, певно, великою несподіванкою для обрів, і не лише для тих, які перші побачили ту несподівану кавалькаду, а й для привідців: тримали та й тримали в себе посланців тиверського князя, гадаючи, видно, як бути з ними. Десь аж надвечір надумались-таки й одпустили з миром, а одпускаючи сказали: «Гнів наш на антів надто великий, щоб можна було погасити його словом. Те спроможна зробити лиш їхня кров. Та хай буде й так: розмову меча з мечем започаткують перетрактації. Присилайте слів».

Обіцянка не з ліпших. Схоже, що обри справді затялися і не вдовольняться тією кров’ю, що мали у січі з дулібами. Одначе й оступатися вже пізно. Перетрактації, вважай, започаткувалися, лишається одне: шукати чогось такого, що пригасило б гнів супостата, упокорило його злі наміри. А що може бути ліпшого в таких оказіях за довіру? Тож і обрав її яко надійну бронь: сам їхав без меча та сулиці і супровід узяв лише з двох мужів та тлумача. Дивіться, мовляв, і знайте, з відкритим серцем іду до вас.

Без тлумача міг би й обійтися. Обертався ж свого часу між аварів, і здатний порозумітися з ними, та не хотів, аби його обізнаність із їхньою мовою нагадала котромусь, що це і є той ескулап, котрий учинив ворохобню між бранців. Добре, коли возбуяють повагою до такого, яко до багатура, а коли ні?

Одначе все йшло як слід. Авари не являли великої прихильності до антського сла, одначе не являли й гніву.

— Привідцям аварської раті, гадаю, сказали вже, хто я і чому об’явився у їхньому таборі.

— Так, нарочиті повідали.

— Хотів би знати також, з ким веду сольські перетрактації.

— Я — стольник і перший радник у каганаті, це — син Баянів і привідця тьми Дандал, це, — показав на інших трьох, — радники й терхани.

«Хакан-бега немає, значить. Це, може, й на ліпше. Коли із стольником та радниками не знайду спільної мови, поведу перетрактації з самим хакан-бегом і виграю час».

— Поява аварських турм у землі Трояновій спричинилася до розбрату і січі між аварами та дулібами. Нині ж авари підійшли до Тиверської землі і погрожують їй тим же. Князь Тивері Радим і його мужі хотіли б знати, чим завинив перед вами люд наш, земля наша, за що уготована їм така зла доля?

— Ніби князь і його мужі не відають?

— Бо таки ні.

Таргіт поглянув у той бік, де сидів Дандал, затим туди, де радні.

— Анти потоптали усталені між людом ойкумени[32] покони — потяли наше сольство до них і серед усіх — найусолодженішого кагановому серцю сина Ікунімона. Чи сол тиверський відає, що та татьба і нечувана згуба забрала від нас найдостойнішого з усіх достойних мужа і привідцю на аварах — Баяна? Він помер тієї самої миті, як почув про свою найбільшу, що мав колись, втрату. Такого, стольнику, не прощають. За таке Антія має розплатитися кров’ю, і такою, якої вона досі, може, й не проливала.

— Я співчуваю вам і всім родам аварським. То справді невимовна втрата. Каган Баян знаний був на всю ойкумену яко неперевершений муж ратний. Та будьмо справедливі, достойні. Адже Тивер і люд її нічим не завинили в цім чорнім ділі. Коли вже ви прийшли з таким наміром — карати нас, і великою карою, давайте спершу удостовіримося, хто винен у погромі вашого сольства.

— Княжич гадає, що про це можна удостовіритись?

— Є ж ваші люди, котрі бачили, очевидно, хто, де і як погромив, є наші.

— Істину визначить тепер тільки меч.

— А коли спробувати все-таки? В ім’я миру між родами нашими, в ім’я того, щоб даремно не лилася кров.

— Ні і ні. Турми перейшли через Карпати, їх не зупинити вже.

Що вдієш з такими? Бігме, націлилися перечити — і тільки.

— Ну, гаразд, — надумався Світозар і підступив до аварів з іншого боку. — Нехай важко удостовіритися зараз, хто потяв Калегула, хто — усе сольство. Одначе ви, як і ті з ваших, що були присутні при суперечці в наметі князя Келагаста, не можуть сказати, що потяли тиверці. Розшукайте уцілілих із того сольства та запитайте, вони підтвердять інше: саме тиверський князь перечив Келагастові і ставав на захист аварського сольства. Пощо ж має бути тепер покараний він і люд його?

— Бажання заступитися — ще не заступництво. Було б ліпше, коли б не пролилася кров.

— Свого часу наша кров також, пролилася в аварському наметі і так само, як і ваша, безневинно. Люд Антії не помщався за те. Він розумів: нерозважний вчинок одного не може бути карою для всіх. Якщо цього нерозважного вчинку допустився Келагаст, то він покараний уже за це. І він, і люд його. Звертаюся до вашого розуму і вашого серця, мужі достойні, як і до розуму та серця привідці вашого: доста крові. Одне, коли вона пролита з чиєїсь вини, і зовсім інше, коли пролита безневинно. За цю кров теж доведеться розплачуватись, і дорогою ціною. Збагніть, ми погубимо роди свої. Сусіди скористаються тим і приберуть до рук як нашу, так і вашу землю. Чи сини гір і степу — авари — можуть не втямити цього і дійти до цього? Чи не ліпше буде, коли житимуть у мирі з антами, такими ж вільнолюбними і нікому не підвладними, як і вони?

Таргіт засовався. Видно було, хоче сказати щось і не збереться з думкою. Зрештою став перемовлятися з радними.

— Ми маємо обміркувати те, що сказав нам сол землі Тиверської, — була відповідь. — Речницю свою висловимо завтра, о цій же порі.

Небагато віз Світозар у табір брата свого, всього лиш надію на завтра. Проте і вона виявилася маревом. Обри сказали, зустрівши:

— Тиверці і дуліби завжди і в усьому були єдині. Тож і за злочин дулібів мають відповідати купно з дулібами.

— У злочинах супроти аварів ми не були єдині.

— Дарма. Довести те нікому та й не час. А, крім того, анти — союзники ворога нашого — Візантії, і як такі є вороги і для нас.

— Авари не стинаються нині з Візантією.

— Дарма.

— В такім разі я хотів би зустрітися з хакан-бегом.

— І знов дарма. Наша речниця — його речниця. Все розсудять мечі та сулиці.

Он як! Що ж скаже тепер князеві Радиму і що — всім воям? Те, що сказали обри: розсудять мечі і сулиці? Пробі, то невелика втіха.

Старався не виказувати себе таким, що упав духом і змалів на силі[33]. Обрам сказав: «Коли так, то й так. Видять боги, я хотів як ліпше». Своїм не відав ще, що скаже. Їхав попереду всіх і думав, відмовчуючись, поки хтось із, мужів, що правились позаду, не обізвався та не розбив той його смуток-задуму.

— Не падай духом, княжичу. Пустимо їм крівці — іншої заспівають.

Аж обернувся з несподіванки. Боги світлі та боги ясні! Світ не такий вузький, як гадаємо собі. Ано, є в ньому торовані путі, та є й не всякому примітні. Так і скаже братові: «Тепер слово за тобою. Пособи мені мечем. Це зараз обри гнуть кирпу і дають волю гордині. Станеш надійно своєю раттю та пустиш їм раз-другий крівці — інакше заговорять. Чуєш, ти тільки стримай перший і другий їхній натиск та збий гординю, все інше я візьму на себе: самого хакан-бега примушу говорити з нами, і іншою, ніж досі, мовою».

XI

Князь Радим не сприйняв Світозарових звідів про перетрактації аж надто похмуро. «Добре вже те, — сказав, — що ти затримав обрів на ці кілька діб. Прибули уличі, втікичі, а з ними легше буде стояти супроти супостата нашого». Одначе й утіхи в речах його теж не було. Як і прихильності до брата.

— Тепер іди, — повелів. — Іди й роби своє діло. Мені треба помислити, як зустріну завтра-післязавтра кінні турми аварів.

«Не довіряє чи як це розуміти?» — подумав, одначе не став ані перепитувати, ані затримуватися біля князя. Велено — то й піде. Це, може, й на ліпше, що матиме нагоду побути на самоті. Не тільки князеві, усім належить зібратися з думками та визначитись, що мають робити сьогодні, що завтра-післязавтра, коли почнеться січа. По обрах ніби не видно було, що готуються почати її цими днями. Таки не почнуть ще чи зумисне приховують свої наміри? Січа є січа, вона тоді може бути успішною, коли в замислах привідці є щось таке, чого не сподівається від нього супостат. Що можуть вигадати такого несподіваного обри і що — князь Радим? Коли надумається, покличе всіх чільних мужів і скаже, а все ж цікавий зараз уже знати, що і чому думає без нього, без усіх інших братів своїх?

Охоче розслаблює, улігшись на вистеленому травою ложі, натомлене в путі тіло і склеплює повіки. Так простіше зосередитись, а зосередившись, відсторонитися від гомону табору, лісу, вітру, котрий гуляє над лісом. Щоправда, від гомону лісу не так просто відсторонитися. Он як буряно у верховітті, чи не до негоди йдеться? Коли повертався від обрів, не до того було, щоб доглядатися, яке на овидах небо, замоложене[34] чи не замоложене. Хоча видимої ясності, здається, теж не спостерігав. На ліпше чи на гірше то буде, коли піде дощ, а то й злива? Січа, ясна річ, відкладеться тоді на дві-три доби, та зачастять вивідники супостата, коли йтиме дощ, захочуть знати, скільки антів, де стоїть їхня сила, поцуплять і одного, і другого, і третього. А то згуба. Внукам Трояновим немає потреби довідуватися, скільки обрів, вони й без того знають, а обрам не завадить знати, яка перед ними сила. Бере це на карб князь чи не бере? А мужі його, вої з поселянської раті? Он скільки їх, серед такого велелюддя мають знайтися обачні.

Обачність… Коли бути щирим і казати, поклавши руку на серце, це і є те, що менш за все притаманне його ближикам. Чи дійшло б до аварського вторгнення, коли б Келагаст — най будуть милостиві до нього боги, у січі, розповідають, тримався, як справжній муж, — коли б князьки з кагановим сольством, відповів йому гідно, одначе й чемно. Знайшов час помщатися за смерть брата. Ось і маємо тепер пагубу. Дулібія втратила ліпших мужів своїх, її, вважай, уже немає, і що буде з усіма іншими родами, одні боги відають. Недарма ж Даная такою чужою і злозичливою була Келагастові. Вона, на відміну від мужа свого, уміє далеко дивитися і багато бачити. Бачила й те, що Келагаст не годен бути князем на дулібах, а привідцею раті в землі Трояновій і поготів. Через те так і зраділа, коли у Волині об’явився він, Світозар. Ано, саме на нього покладала свої затаєні сподіванки — позбутися Келагаста і яко мужа, і яко князя. А Світозар зростив той буйний паросток та й не став живити його.

Як давно це було. Боги світлі та боги ясні, як давно це була і як по-іншому склалися б їхні з Данаєю долі, а відтак і доля люду в землі Трояновій, коли б рішучіші були та прибрали тоді Келагаста! Не спромоглися, не одважились і ось розплачуються тепер. А були не такі вже й далекі від того. Коли Світозар опинився в Дулібії та став з волі ради старійшин стольником при князі-привідці і першим його радником, обернулося так, що князь Келагаст несподівано передовірив йому мало не всі стольні діла, окрім клопотів про дружину та про полюддя, яке уподобав давно і чи не найбільше: як же, була можливість нагледіти ліпшу серед ліпших поселянську дівицю, котра рано чи пізно ставала йому наложницею. Міг би скористатися тою довірою, тим паче, що саме вона вознесла його в очах усіх — Данаї, ради старійшин, люду дулібського. Келагаст або дружиною заклопотаний, або по лісах та озерах гасає, чинячи лови, або бенкетує по ловах. Устави давав Світозар, доходило до суду між позивачами, знову йшли до Світозара й шукали заступництва. Щоправда, не всі одважувалися звертатися безпосередньо до нього. Більшість ішла до Данаї, а вже Даная вела скривджених до стольника й казала: «Він один правдиво розсудить». Та слава швидко пішла гуляти околіями і не забарилася утвердити за стольником Світозаром ім’я першого мужа на троянах. Так і казали: «Не збідніла наша земля на мужів думаючих, про всіх однаково правдиво і сумлінно дбаючих. Глядіть, який лад дає княжич із Тивері».

Бігме, за одне літо більше знаним став між дулібів, аніж князь Келагаст, надто після того прикрого випадку, коли дійшло до того, що відшукалися позивачі на самого князя. Прийшли і сказали: «Князь і його мужі потравили своїми кіньми общинне поле. Самі ходили на лови чи частувалися по ловах, коней же лишили напризволяще, і ті коні геть знівечили посіви, те, на що общинний люд покладав свої надії. Най князь чи ті, що були з князем, повернуть нам наше».

Аби не трубили про те по всій верві і далі за верв’ю, звинуватив мужів, котрі були в одвіті за коней, і повелів їм повернути общині всі, що заподіяли, збитки, а щоб і мужі не вельми ремствували на нього, умовив князя дати збіжжя із своїх підклітей[35].

Вистачало, звичайно, й інших клопотів, окрім цих, — була ще вся земля Троянова і були в неї неспокійні сусіди. Та розбрат між людом дулібським і князем чи не найбільше завдавав йому клопоту і чи не найвище возніс його в очах поселян. Як і в очах Данаї. Удостовірилася, як він легко і мудро залагоджує позови скривджених на кривдників, як уміє вдовольнити одних та угомонити інших, і стала сама заходити до нього з своїми сумнівами чи кликати до себе й питатися ради, як бути їй в однім і як у другім ділі. Мала тоді літ під сорок, та коли ставала перед ним і бідкалася бідами землі чи своїми власними, не завважував великої одміни між тією Данаєю, що видів на вежиці[36] в часи земського віча, і тією, що пломеніла перед ним зараз. Однаково була ліпшою з-поміж усіх ліпотних і знаднішою серед усіх знадних.

«Таки справді літа не беруть її, — гадав, милуючись княгинею, — чи усе ще живу давнім зачудуванням її ліпотою і не помічаю одмін?»

За перших одвідин її теремка і світлої кліті[37] в теремку угомоняв себе тим, що це всього здається йому. Даная рада бачити в себе мужа, з яким може поділитися найсокровеннішим, і тому ясніє видом. А та ясність і молодить її. Та ось почав завважувати, що молодить княгиню радість, одначе не та, що думає. Присяйбіг, не та! Коли жде на нього, Світозара і жде, як завжди, на порозі, воістину зоріє. А настане час прощатися, бентежиться і помітно гасне.

«Не байдужа до мене чи як її розуміти? Га, невже не байдужа? Пробі, з якої б то речі? Вона ж на всі дванадцять літ старша за мене і заміжня. Ні, ні, то лиш здається так. То марення, хвороблива уява».

«А коли не марення? — осмикує інша думка. — Даная з усіх гожих гожа і з усіх ліпотних — найліпша, а що звідала за свій вік? Мезаміра втратила одразу по воседлі[38] і з Келагастом не зазнала ані радості, ані втіхи. Як зневажив по першім літі слюбного життя, так і залишилася до сьогодні покривдженою та зневаженою. Шукав молодших чи просто інших і втішався з іншими, її ж, княгиню і миловиду, топтав у багні, вважав за нізащо. Чи така могла не зітліти, ждучи сподіваного, і чи в такої могло не озватися жорстоко катоване і все ж не закатоване серце?»

«А вік? — вигулькує все та ж, націлена перечити й затята в своїх запереченнях думка. — А те, що є матір’ю он якого сина і якої доньки, що є жоною іншому? Чи ж він, стольник князя Келагаста, може посягнути на жону свого повелителя? Що скаже про те люд і що буде з князівством, з усією землею, де привідці йдуть блудом і дбають про перелюб[39], а не про злагоду і благодать?»

Серцем чув: мислі ці, здогад цей зродилися в ньому не з доброго дива. І розгубився, правдиво кажучи, злякався сам себе. Бо знав: коли те, про що зараз лише догадується, стане невідворотно явним, не вистоїть він перед Данаєю, піде на перелюб — куди покличе і чого захоче від нього Даная.

Мабуть, злякався цього і неабияк, бо перше, що вчинив, — зникнув із Волина. Вигадав невідкладну потребу, доволі далеку путь і зникнув.

«Гляди перегорить, — гадав собі, — доки їздитиму, вогонь її присухи[40]. Перегорить — і тим вичерпає себе, поставить усе і всіх на своє місце».

Не на день, на всі три седмиці зник із Данаїних очей, та тим не віддалив від себе Данаї, правдиво кажучи, прискорив своєю відсутністю те, що так чи інак мало вже статися.

Як об’явився по мандрах у дитинці[41] та спішився, не зважала на те, що поруч її челядь. Вибігла з терема (либонь, виглядала й завважила, коли об’явився біля воріт) й поспішила до нього властивою швидше жоні-поселянці, аніж княгині, спішною ходою.

— Вітаю княжича з щасливим поверненням! — мовила розчулено і тим своїм голосом відсторонила челядь, вивільнила для себе путь. Не кинулася стрімголов і не обняла, як обіймає злюбна жона мужа свого, коли повертається з походу. Спинилася за крок-два і так ясніла видом, таким потішеним щебетом защебетала, годі було й думати, що запідозрила його в чомусь. Вірила, як од’їздив, і зараз вірить: стольник дбав про закон і благодать у землі отців її, і коли відлучався так надовго в потребах землі і люду, значить, того вимагали потреби.

Якщо при челяді не визнавала за потрібне ховатися з своєю радістю, у теремі, за гостинним столом, і поготів не приховувала її. Сиділа супроти стольника, слухала його оповіді й зоріла сяєвом зорі-зоряниці, перепитувала щось і знов зоріла, чула його запевнення: на обводах їхньої землі мир і злагода, поміж люду також — і усміхалася усміхом Золотої Коси, Ненаглядної Краси.

— А в мене теж радість, — похвалилася. — Доня моя, Лілейка, відрада серця мого, уподобала вишивання і такий дар являє, такими ліпотними вигадками оздоблює вбрання своє, що мені дух спирає від утіхи безмежної. Звідки це в неї? Я не мала до вишивання схильності, мати моя також.

— Є ще ж рід мужа твого, княгине. І є, щоб знала, воля богів. Кого одним винагороджують, кого — іншим, а кого й зовсім обходять. Тебе неземною ліпотою, бач, винагородили, щирістю серця і доброзичливістю вдачі. Невже ще більшого хотіла? А що ж лишиться іншим? То ж, може, буде вже обкраданням когось із землян? — звів на жарт і видів: Данаю тішить це.

— Гадаєш, я вельми ліпотна і доброзичлива? — запитала грайливо і разом з тим виклично, либонь, хотіла, аби жартівливий тонус, яким заговорив оце з нею, не зникав, був підтриманий у їхній бесіді.

Сам не відає, що смикнуло його тієї миті за язика сказати:

— Не лише гадаю, напевне знаю, і дуже давно, княгине, ще з того дня, як видів тебе на вежиці перед людом земського віча.

— Йой!

— Можеш вірити, — запевнив і не міг вже спинитися. — Я ж бував не лише в нашім, слов’янськім, світі, у візантійськім також, багато бачив ліпотних жон, а такої, як ти, присяйбіг, не видів. Матір мою, княгиню Миловиду, знала колись?

— Не доводилось.

— Вас дві такі на весь світ.

Ще примітніше заясніла видом і очі засльозилися сльозинками неприхованої розчуленості.

— Навіть у такім, як зараз, віці бачиш у мені ліпотну жону і миловиду?

— Є люди, які в зрілім віці стають ще ліпшими, ніж були в молодості. Ти теж належиш до них, княгине.

Дивилася на нього пломеніючим поглядом і мовчала. Далі збудилася враз, схоже, що спіймала себе на недозволеному, й заходилась припрошувати стольника, аби їв, пив, та питалася, що більше до смаку йому: це, те чи оте?

— Усе до смаку, — заспокоював її, — бо, признатися, заскучав за смачними стравами та й виголодався в путі.

— То прошу, прошу! — ожвавилася і навіть вийшла з-за столу, аби догодити йому, а догоджаючи, не вмовкала, знай говорила та й говорила, та ясніла видом, та осміхалася, норовила заглянути у вічі чи й перепитати, вірить він, Світозар, тому, що каже?

По обіді не засиджувався в княгині. Послався на втому в щойно подоланій путі та й пішов до своєї кліті. А пізньої ночі, либонь чи не перед світанням, завітала до нього Данаїна наставниця й обережно торкнулася плеча.

— Стольнику. Чи чуєш мене, стольнику?

Лупнув очима, не добере, хто кличе і чи кликали взагалі.

— Це я, — поспішила заспокоїти стара. — Данаї зле, ходи, кличе тебе.

— Занедужала?

— А так.

Схопився, накинув на себе вдяганку й поспішив за наставницею.

«Що могло статися? — питав себе подумки. — Така весела була вчора».

У княгиненій ложниці[42] ледве посвічувало вогниво.

— Чи не можна більше світла? — обернувся Світозар до наставниці.

— Не треба, — подала голос Даная. — Мені шкодить світло.

Присів поруч, хотів було спитати, що їй болить, і стримався: Даная лежала ниць, схлипувала. Відчував, силкується погамувати в собі болісно-ревні плачі і не може.

— Що з тобою, княгине?

Питався тихо, не по-чоловічому співчутливо і тим тільки додав їй болю. Обняла оголеними руками пуховики, уткнулася в них видом своїм і дала сльозам волю.

Що мав робити? Допитуватись? А хіба й без того не видно: хтось образив княгиню, і образив безжалісно жорстоко. Далебі, все той же Келагаст, більше цю ліпотну жону немає кому образити. А коли Келагаст, то що він, Світозар, вдіє. Пообіцяє поговорити з князем? Пусте. Чи з тієї розмови буде якийсь хосен? Єдине, чим може допомогти княгині, — дати випити настояний на траві валер’яні декокт.

— Даная плаче від чиєїсь кривди чи їй таки болить щось? — перепитав для певності. — Коли у неї всього лиш скривджене серце, то я піду і принесу на цю недугу ліки.

— Облиш, — вихопила з-під пуховиків руку й спинила його, уже націленого йти. — Невже вишколений у ромеїв княжич не тямить… до цього часу не збагнув, що він і є той кривдник, що княгині Данаї, крім нього самого, нічого в світі не треба.

— Данає…

— Що? Негоже чиню? Мала б бути достойною імені княгині і мовчки терпіти наруги, що маю від людей і від самої Обиди[43]? А я натерпілася вже! Не можу більше, Світозарку!

Схопилася, збуяна болем чи й відчаєм, обняла його гарячими від давно розбудженого в собі палу руками й захопилася виливати плачі свої та благати, аби і він, Світозар, не був такий жорстокий із нею, як є жорстокі всі, аби не цурався її та не відштовхував від себе, як відштовхнула — і не раз уже — зла мачуха-доля.

Не боялася, либонь, що хтось нагледить чи підслухає. Говорила гаряче, пристрасно, часом ховалася у нього на грудях і називала своїм давно омріяним жаданням, звабним вогником у царстві пітьми, часом зболено заглядала у вічі й питала-допитувалася, чи вона не обманює саму себе, чи Світозар справді не байдужий до неї, вважав колись, вважає й нині найліпшою серед усік ліпотних і найдостойнішою серед достойних? А він борсався в її обіймах, мов потопаючий у річкових хвилях, і єдине, на що спроможний був, обпалений вогнем, що ним пашіла княгиня, повторював раз у раз:

— Данає… Данає… Данає.

Не відає до пуття: пробував угомонити дулібську княгиню, казав, вона не тямить, що робить, чи безсилий уже був противитися тому, що обіцяла, й став губити під собою твердь. А вже як згубив її й піддався спокусі, забув, хто він, де він, цілковито поклався на волю течії, котра підхопила й понесла його в запаморочливу круговерть…

Лежав по тому, ніжно пещений Данаєю, й відмовчувався. Ніби й не соромився уже її, часом простягав руку й на пестощі відповідав пестощами, часом наближав до себе й пив із її уст прикриту темінню красу, а заговорити все ж не зважувався. Аж поки Даная не завважила його тривалого мовчання й сама не заговорила:

— Тебе бентежить те, що сталося між нами, чи я не мила тобі?

— Мила, Данає. Казав уже і знов скажу: ліпшої і не хотів би мати. Ось тільки…

— Що тільки?

— Як же воно буде у нас? Ти злюбна жона, належиш самому князеві.

— Он чим печалишся, — підвелася й схилилася над ним, дихаючи рівно, одначе й схвильовано. — Не належу я йому, Світозарку. Від того самого дня, як осквернив себе перелюбом з іншою, не пускаю до себе Келагаста. Він сам по собі живе, я — сама по собі.

— Отак?

— Отак, радість моя. Тебе ось уподобала по багатьох літах самотини, да так, що й голову втратила. Коли б не прийшов сьогодні, коли б відкинувся, бігме, у вир річковий кинулася б.

— Ой леле! Пощо лякаєш так? Чи міг я не прийти до тебе, отакої? А все ж скажи мені, пригожа жоно, як буде у нас з тобою? Отак і крастимемо у темних нічок і радість зустрічей, і солодощі злюбу?

— Ба ні. Коли згоден бути моїм мужем, коли справді-таки злюбна та рідна тобі, як кажеш, прожену геть Келагаста, тебе зроблю князем на дулібах. А станеться те — відпаде всяка потреба ховатися від люду з нашим сердечним пориванням.

— Як це — проженеш?

— А так. Усі про те відають, що він невірний мені, наложниць має й живе з наложницями. А крім того, який із нього князь? Бевзь один. Ламає наші закони і покони, не дбає та й не годен дбати про благодать. Досить мені сказати раді старійшин: «Приберіть», — скличуть віче і в один мент приберуть його зі столу. Тим паче, коли скажу: «Не муж він мені, обираю іншого, княжича Світозара».

— А ось цього не слід робити.

— Чом так?

— Наскільки я знаю, за Келагастом, коли дійде до цього, горою стане вся старша дружина. Може обернутися так, що не він піде зі столу, а ми з тобою.

— Гадаєш, стане?

— Гадаю, Данає. Я був на бенкетах і видів: вони єдині з князем і помислами, і намірами, бо мають від нього он яке привілля і он які винагороди.

— Є віче і є рада старійшин.

— Що віче і що рада старійшин супроти такої сили, як злютована Келагастом дружина? Тим паче, що в них будуть переконливі докази: скажуть, це стольник винен; присягався бути вірним Келагастові, творити лад і благодать у землі, а скористався довірою Данаї і сам сідає на місце Келагаста.

Даная примовкла, думала, либонь.

— То як же вчинимо, коли так? Радиш мені піти із Волина, лишивши на Келагаста і рід, і стіл, і землю?

— Цього теж не можу радити. Ти донька князя Добрита, як можеш піти й уступити комусь стіл? Хіба забула — у тебе є син. Посади його на місце Келагаста, сама ж лишайся матір’ю князя, а відтак і княгинею. Він — не я, його не звинуватять у підступних намірах, як могли б звинуватити мене. А то багато важитиме, тим паче коли заручимося підтримкою ради старійшин, віча, коли відшукаємо супроти Келагаста яко недостойного бути князем переконливі докази. Бігме, тоді й дружинники слухнянішими стануть.

— Ну, а ти… Ти візьмеш мене й без столу?

— Пробі, Данайко! Чи стіл така вже радість? Чи вона може зрівнятися з тією, що матиму, коли станемо мужем і жоною, від тебе?

Заніміла, дивуючись а чи не вірячи тому, що чула, зрештою скинулася й заходилася обіймати Світозара та винагороджувати частими, мов злива, цілунками за ту, як хвалилася потім, богоподібну щедрість мислі і серця.

— Ти — боже послання мені, усім нам, — казала між цілунками. — Мезамірові справді давно пора сісти на стіл його діда. А буде там Мезамір і будеш ти при Мезамірові — земля наша возбуяє цвітом. І ми возбуяємо на ній. Бігме, Світозарку! Я вірю, я певна, я знаю! Гординя не втім, щоб мати мужа чи жону на вічні часи, гординя в тім, щоб жити в злюбі і мати злюбних дітей. А я народжу ще тобі їх. Присяйбіг!

Така щедра була в своїх винагородах і така беззастережно віддана, либонь, і справді прогнала від себе усі, які були і які могли бути, перестороги. Навіть про те, що день заглядає у вікна, забула.

— Я піду вже, — одважився і перший нагадав: їхній час вичерпав себе. — Сказати там, — кивнув на двері, — що тобі ліпше вже, ти спатимеш тепер, най не будять?

— Як знаєш, так і чини, — прощалася і не могла проститись. — Віднині я стаю під твоє накриття і в усьому покладаюся на тебе.

Спала того дня непробудно міцно і довго. Зате коли пробудилася та об’явилась поза теремом, не тільки Світозара, багатьох примусила спинитися і виказати подив. Давно-бо не бачили її такою певною себе і такою збадьорено-щасливою. Ніби помолоділа княгиня. Ходить і винагороджує всіх радістю, якої давно не бачили в її виповнених іскристими сльозинками очах.

— Тобі слід бути обережнішою, — сказав їй, коли лишилися самі. — Невже не завважуєш, як виказуєш себе тією веселою пломінню, що б’є з тебе водограєм?

— Куди ж подіну її, радість моя? Боги свідки, яка я щаслива з того, що маю тебе, що володію тобою.

— Така вже певна, що володієш?

— А то ні? Хіба не видиш, які ми єдині і помислами, і серцями? Не Келагаст і не Мезамір, ти судився мені.

— І все ж поки що між нас стоїть Келагаст.

Замислилась і остудилася. Одначе ненадовго. Згадала, про що домовлялися минулої ночі, й стала запевняти, не завтра, то післязавтра матиме бесіду з Мезаміром, а там — і з найбільш прихильними до її роду старійшинами. Вони — ревниві охоронці поконів і вітцеві однодумці, певна, зроблять так, що Келагаст і розглянутись не встигне, як позбудеться вже столу і увидить на ньому іншого — Мезаміра.

Наступної ночі знову обіймала його й виціловувала, а між цілунками казала:

— Потерпи, солоденький мій, щастя моє вистраждане. Недовго лишилося ждати. Лада[44] недаремно звела нас докупи й відкрила нам таїну тих знад, що ховала досі. Вона піклується нами, певна, пособить нам.

Не міг не вірити Данаї, та недовго тішив себе тією вірою. По кількох днях покликала й сказала:

— Що робитимемо, Світозарку? Старійшини супротивляться нашим намірам.

— Чим же вони пояснюють свій супротив?

— Тим, що й ти: распря піде в землі нашій. Келагаст надто міцно тримається за княжий стіл, аби поступитися ним. А крім того, знаєш, що сказали? Мезамір надто молод, щоб бути князем-привідцею для всіх племен. Дійде до віча, можуть старшого і достойнішого визначити.

«Оце і все, — подумалося по тім її освідченні. — Дуліби не захочуть поступитися правом чільного племені і тому не послухаються Данаї. А поки Мезамір досягне потрібного віку та належної достойності, багато води спливе».

Щось обірвалося тоді в ньому. Хай не одразу, хай поступово, все ж остудило вогонь, яким горів при згадці про Данаю. А остудився вогонь, став тверезішим і розум. За цим разом не вигадував відлучення з Волина — Тивер і без вигадок покликала. Брав злюб найменший брат Остромир і прохав Світозара побувати на його воседлі.

Коли виїздив, зайшов і сказав княгині: «Я ненадовго». А опинився в своїй землі, між свого роду, не так склалося, як гадалося. Відбув воседля — і не міг не навідатися до Соколиної Вежі, як не міг не поцікавитися, що там та як там, у його вотчині. І та цікавість затримала на триваліший, ніж міг сподіватися, час. Чомусь зродилася й стала певністю думка: після всього, що сталося між ним і Данаєю, стольникування його при князі-привідці є дуже і дуже ненадійним. Перший поголос між люду: «Чули, стольник Світозар відвідує поночі Данаїну ложницю» може примусити його залишити і Данаю, і Волин. А куди подасться, коли полишить? Тільки в Соколину Вежу. Тож і скористається нагодою, аби навести в ній лад.

Клопоти затягували та й затягували від’їзд. А якоїсь ночі й таке спало на думку: йдеться до пізнього поліття. Чи не зазимувати в Соколиній Вежі, пославшись на невідкладну потребу? Даная або ж розгнівається, або вивітрить за цей тривалий час із свого серця вогонь присухи. Тоді усе може стати на круги свої. Ано, це ж он як довго не буде його поблизу Данаї. За такий тривалий час не лише присуха, єство може перегоріти.

Певен був: так і вчинить. Даная — жона преліпа і люба йому, а все ж на дванадцять літ старша. У неї цей злюбний пал — останній, а він — муж при силі і здоров’ї, його злюбний вік тільки набирає лету. Чи не стане посміховиськом для всіх, коли довідаються: стольник бере злюб із перестиглою вже княгинею? Чи не скажуть: «Не смійтеся, йому не Даная — княжий стіл потрібний»?

Кілька днів носився з цими мислями, гейби з вістрям стріли у тім’ї, була мить, коли ладен уже був дати собі роту[45]: так і вчинить, пошле до Волина нарочитого й скаже князеві, а заодно й княгині: «Потреби роду змушують залишитися на зиму в Тиверській землі». Та підвернулася якоїсь миті думка-спокусниця, та, що возносила його в мріях про Данаю, і знов поманила давніми звабами: а він зможе перебути зиму без Данаї? Чи Даная належить до тих, з якими можна бути жорстоким? Він же не обавник[46] якийсь, є другом і соратником для Данаї у її змаганнях із беспутнім князем. Та й уподобав он як, надто після того, як мав із нею злюб. Так уподобав, що тепер уже навряд чи може зректися її. Тож чи не ліпше буде не уникати Данаї, об’явитися перед нею й сказати: «Не печалься, достойна. Не можемо вийти на люд і сказати: ми — муж і жона, скажемо це Ладі та й житимемо з тобою хай і утаємничено, все ж злюбно. Чи ти, така ліпотна, можеш бути обійдена долею? Хтось має стояти поруч із тобою — такий, з яким могла б ділити не лише мислі, а й серце. Ано, пощо інакше жити на світі?».

Коли прибув до Волина та зустрівся з Данаєю, казав сії речі не поночі, хоча й у тій же кліті-світлиці. Була подивована тим, що чула. І думала опісля промовисто засмучено та довго. Зате коли зійшлися пізньої ночі, не стрималася, упала йому на груди і ревно плакала. А вже як виплакалася, сказала:

— Коли інакше не можна, най буде так, що вдієш. Об однім проситиму тебе: не полишай мене, соколику. Знай, ти зоря моя, світоч і надія, той єдиний промінь, на який уповаю, без якого після того, як спізналася, не можу жити на світі.

І ось обернулося так, що полишив-таки, полишив у тузі й безнадії. Що ж вона подумає після всього про свого Світозара, а надто, коли довідається, що стольник пішов від Келагаста в найтривожнішу мить? Лиш подивується чи змаліє духом і скаже: «Боги світлі та боги ясні, і цей обманув мене. На кого ж маю покладатися тепер?»

Воно й справді: на кого має покладатися тепер? Мала Дулібія он яку силу, й не стало її. Прийдуть обри, стануть брудними чадигами[47] на груди. Хто захистить княгиню? До цього не мала за зрадливим мужем щастя і після цього не матиме. А яка жона була. Яка жона! Другої такої в усій ойкумені не знайти. Не інакше як позаздрив хтось і наврочив із заздрості. Або ж самі боги покарали за те, що насмілилася об’явитися серед земного люду богоподібною.

Аж надто віддалився від табору, поринувши в гадки, чи спав уже, заколисаний гадками, не одразу добрав, що до гомону лісу і табору, такого звичного вже, долучився чийсь спів, віддалений і ледве вловимий через віддаленість, а все ж на диво знайомий.

Підвівся жваво й став наслухувати. Співали його пісню, оту, зроджену серцем і помислами ще на зорі молодечих літ.

Не втримався, вийшов з намету. Постояв мить-другу і знову пішов все ближче та ближче до того місця, звідки чувся спів.

Не забули, виходить. Он як давно пішла між люд ця пісня, а пам’ятають, бач. Чи то ж і всі інші приберегла людська пам’ять? Немало пустив їх гуляти по світу, надто тоді, як ходив землею слов’янських родів та виливав жалі свої по братії невольницькій, аварами згубленій. Тоді… А пізніше? Як це він не завважив, що пізніше його гуслі відчутно примовкли, що він взагалі облишив думати про них? Став стольником всієї землі і визнав за недостойне творити пісні чи ліпота Данаїна змусила дбати про інше і співати для інших?

Радим сказав: іди й роби своє діло. Чи це не є воно, те найпотрібніше зараз діло? Землю постигло безліття, а стольник і його сольство ні до чого зараз. Може, й ненадовго, одначе ні до чого. Настав час заговорити пісні. Хто, крім співця, здатний дійти до серця кожного й сказати кожному: перед нами — смертельно небезпечний супостат, за нами — наші кревні, злеліяна пращурами земля. Будь мудрим і мужнім, не допусти згуби в родах своїх. Ти — їхня опора і надія, вони твоя совість і честь. А коли так, що довго думати? Має розшукати їх, співців-боянів, серед мужів та воїв і дати в їхні уста пісню, що громом гриміла б, подвоїла б силу родів слов’янських на боролищі.

XII

Апсих не зволікав із походом на тиверців. Як тільки буря пронеслася над долами, змочивши землю між Дністром та Прутом не таким рясним, як можна було сподіватися, дощем, пождав один-єдиний день, доки стряхне, й кинув свої турми на тиверський заступ одразу в двох місцях: при самих горах і по правім березі Дністра. Що переслідували тим обри, неважко збагнути. Одне крило їхніх лав погрожувало надійній опорі князя на Дністрі — Дикуші, друге, в разі успіху, могло вломитися в Тиверську землю й нагнати жаху як поселянам, так і раті. Найбільша згуба від такого вторгнення — зайдуть за спину тиверським тисячам і вчинять із ними те, що з дулібами. Одначе князь Радим слухає своїх воєвод і не вельми бентежиться.

— А той Апсих, — каже перегодом, — виявився не таким уже й тямковитим привідцею. Гадав, щось інше вигадає, а він діє супроти нас точнісінько так, як діяв супроти Келагаста.

— Я не поспішав би радіти з цього приводу, — заперечив Добролик, в повинність якого покладено стати осібною раттю на Пруті і який має стримувати тепер чи не найпотужніший натиск аварських турм.

— Гадаєш, це не всі його замисли?

— Гадаю, вони не такі вже й смішні, аби глумитися з них. У обрів значно більша, ніж у нас, сила, до того ж уся кінна. Біда буде, коли така сила зламає десь наш заступ і піде в глибинні верві землі.

— А ти думай об тім, щоб не зламала нашого заступу. Чи в тебе така вже мала сила?

— Немала, одначе менша, ніж у обрів. А крім того, знай, князю: на Дикушу вони лише удають, що йдуть. Ломитимуться через наш заступ таки на Пруті. Уявляєш, скільки турм вторгатиметься там, коли ця моя догадка виявиться правдою?

— Дарма. Ми теж дещо приготували їм. Стій так, як я велів, і обри не пройдуть. А щоб надійніше стоялося, так тому й бути, даю тобі ще дві тисячі уличів. Постав їх позаду і скористайся лиш в крайнім разі.

— А решта уличів так і стоятиме без діла? — подав голос воєвода їхній — Варган.

— До пори до часу. Догадується, як чинитимуть надалі обри, не лише брат мій Добролик, я теж маю її, догадку. Коли вчинять так, як думаю, тоді й покличемо вас. Є ще якісь сумніви чи прохання?

Воєводи промовчали.

— Тоді до діла, братіє. Про всі одміни та переміни в намірах супостата повідомляйте мені в Дикушу, і негайно. Тобі, Данку, — затримав середульшого брата, — яко воєводі, що боронитиме середину нашого заступу, особливо треба бути пильним. Коли в обрів не вигорить у долинах Дністра та Пруту, вони непремінно підуть там, де ти стоїш.

Добролик не помилявся, коли казав: на його рать піде в кілька разів більше обрів, аніж має він у своєму заступі. Та помилився в іншому: на Дикушу теж не менше йшло обрів, ніж у долині Пруту. Схоже, що Апсих справді-таки має намір пробитися через тиверський заступ на обводах і взяти їхню рать у лещата. Тому й пре в долинах обох річок силою, від якої земля гуде і пилюга стає стовпом до неба. Воїв його разять стрілами, тих, що прориваються до заступу, знімають із сідел сулицями, нерідко кладуть на землю купно з кіньми, а спину аварській навалі нема та й нема. Як немає й бодай якогось поступу в заходах Апсихових терханів. Бо не та сила стала перед ними, що була до сьогодні, і не той привідця в цієї сили. Князь Радим не легковажив, готуючись до січі. Сотню за сотнею, тисячу за тисячею слав воїв ополчення в передні лави й примушував копати там, де не було непрохідних яруг, крутопадей[48], глибокі й широкі, через які не могли б пересягнути аварські коні, урвиська. Заступ, що його обсіла тиверська рать, простягнувся від одної до другої ріки всього на півсотню поприщ. На якійсь частині цеї відстані є природні перепони. Чи такому тлуму людей, як той, що вийшов супроти аварів, важко перекопати решту й зробити весь заступ недоступним як для аварських кінних турм, так і для пішаниць? Може, до нього, князя Радима, ніхто інший не вдавався до такого, може, то над людську спроможність. Та чи може привідця раті завагатися перед неспроможністю, коли побачив: рятунок від навали вдвічі сильнішого супостата є, треба лишень потрудитися та утерти поту перед січею? І велів, і домагався свого, і застерігав: «Копайте спішно, одначе так, аби авари не бачили ваших приготувань. Чули, як знайте, так і приховуйте від них уготовану несподіванку, та до початку січі вона має бути для їхніх турм несподіванкою».

Здається, послухались свого князя. Он як пруть на тиверський заступ аварські людомори, а досягти його не можуть. Одних знімають із сідел стрілами ще до того, як наблизяться до викопаних перед заступом урвиськ, інші, проскочивши під стрілами, зникають купно з кіньми у глибоких, хоча й спішно, все ж добротно викопаних урвиськах. Крик, ґвалт, благання про поміч зависають над боролищем. А ще застереження тих, що заздалегідь помітили пастку й розвертали тепер коней, старалися уникнути біди.

Відбито одну, відбито й другу спробу узяти тиверський заступ приступом, а обри ніяк не вгамуються, далебі не хочуть вірити, що взяти таки неможливо. Нуртують поодаль на вигуляних у степу конях, і назад не йдуть, і вперед не насмілюються пориватися.

— Чого зупинилися, годованці кобилиць? — не без глуму питаються ті, що сидять у заступі. — Не до смаку наша гостина ?

— Ідіть же бо, йдіть, доки не удостоїлися Апсихової пуги! Все одно пожене, чули?

Чули чи не чули, а таки пішли, тільки не кінними вже, — пішими лавами. Передні прикривалися щитами й прискали, зупиняючись час від часу, стрілами, задні старалися не відставати від них, ішли-бо під їхнім прикриттям і тримали в руках не мечі і не луки — заступи. Тиверці тоді лиш завважили те, як обри зблизилися з урвиськом і стали закидати його землею. Усі й одразу збагнули, авари впевнилися з перших спроб: інакше не підступлять до заступу і нічого не вдіють із ним, тільки так — засипати рів. Тому й не зважають, яка це згуба — лізти під стріли, знай пориваються до свіжої землиці та норовлять засипати нею рів.

Пробі, глузду в тому мало. Тиверці сиділи поруч і стріл мали доста. Прискали та й прискали ними, доки геть не зріділи аварські лави. А вже як зріділи до краю, оголили мечі, перекинули через урвисько сходні та й погнали решту обринів далі від боролища.

Тим переслідуванням, либонь, і підказали Апсихові: ось вона, ще одна можливість зломити ворожий заступ і доступитися до нього. Завидна не йшли на приступ. Об’явилися поодаль з білим полотнищем і стали домовлятися із привідцями в тиверських лавах, аби замиритися на час та забрати з боролища язвлених, поховати потятих, затим вгомонилися і мовчки зализували завдані їм рани. А настала ніч, таки зробили ще одну спробу пішо вломитися й викинути княжих ратників з надійно обсадженого ними заступу. Видно, встигли підготувати такі, як бачили в тиверських воїв, сходні. Підкралися темної ночі, перекинули їх через рів та й полізли з мечами та сулицями на воїв тиверського ополчення.

Ніч є ніч, вона багатьох приспала, та не приспала всіх. Князь передбачив можливість нічного вторгнення й повелів тисяцьким виставити поперед заступу вивідників (і не тільки там, де йшла січа), а ті вчасно виявили появу обрів перед заступом і попередили всіх, хто був у заступі. Почалася кривава, та, якої тиверці успішно уникали досі, січа. Привідці ополченських лав гадали собі та й воям повеліли: сидіти в одритих у землі сховках і не пориватися до обрів, стріли відшукають їх і в темряві — он як густо летітимуть. Воно так і сталося: стріли не минали обринів. Та не сталося іншого: обри не оголеними йшли на тиверські лави. Одні прикривалися сходнями, несучі їх поперед себе, інші — щитами. А вже як перекинули через рів сходні та опинилися по цей бік урвиська, годі було стримати їх лише стрілами. Бо йшла лава за лавою і турма за турмою.

— Братіє! — знявся й полетів над тиверським заступом зичний чийсь голос. — 3 нами Перун! В мечі супостатів!

Вої не забарилися полишити сховки, і задудніли підставлені під удар щити, чувся закличний лемент тих, що вломилися, і зичні прокляття-погрози тих, що боронились. Лави в змиг ока перестали бути лавами. Там проклав собі путь і виборов ударом меча п’ядь землі, по якій ішов, зворохоблений обрин, там обстояв себе, допоміг сусідові і вломився купно з ним між нападників тиверець. Одні покладалися в цій звихреній колотнечі лише на меч та щит, інші об’єднувалися в осібні десятки й розчищали собі путь у своїй землі сулицями. Йшов приречений на приреченого, зчепилася лють із люттю, і не було вже на боролищі місця для милосердя, як і для глузду. Переймав славу та змогу той, у кого дужча сила, більше спритності, і падав під ноги слабший чи всього лиш людяніший. Комусь пособляв ліс, що був за спиною, як і темінь, що густо стояла в лісі, когось не заступали вони, супротивно тому, ставали посібниками для супостата. Тоді злітав із уст останній крик і останній, всього лиш наполовину висловлений жаль, а вслід за ним — чиєсь торжество. І не було вже з-поміж тих двох ні обрина, ні анта, був потішений звитягою звір і був той, у кому вбили звіра, котрий тепер лиш, одходячи у небуття, починав усвідомлювати себе й прибирати людської подоби.

— Милано! — шептали немічні, такі дитинно чисті й невинні в немічності своїй уста. — Як то ти будеш без мене, Милано?

А поруч, таки зовсім поруч, силився здолати пекучий біль у череві й мовив-благав когось, сягаючи думкою через гори, інший смертельно вражений:

— Баба[49]! Де ти, баба! Прийди, зціли мої рани, жагу втоли живодайною силою водиці. Хоч краплю дай, чуєш, баба!

Благань їхніх не чули ані ті, що були далеко, ані ті, що поруч, а не чуючи, не брали й на карб. Чи до конаючих живим, у кому була ще сила й кого підігрівала в січі не зовсім розтрачена лють? Перед очима — супостат, по одну і другу руч також він. Тож своє знали: напирали одні на одних, стиналися одні з одними та ждали досвітку, а з досвітком — підмоги.

Обрам вона, щоправда, не переставала надходити, тож хай нескоро, хай недалеко, все ж оступилися тиверці й дозволили аварам вчинити на боролищі те, заради чого вони ішли сюди.

— Поспішіть до терхана, — почулося нарешті серед аварів, котрі орудували в січі не мечами — заступами. — Скажіть, рів засипано, хай шле кінних.

Вони не забарилися об’явитися у світанковій млі і не стали доглядатись, де свої, а де чужі. Налетіли бурею і так само буряно, в якусь незбагненну мить, розкидали, ба навіть змели з лиця землі піші лави. Одних змусили сховатися в земляних криївках чи уступити з путі, інших — лягти, аби не бути потятими, ниць, ще інших таки потяли, не давши розглянутись і стямитися. Ніби велети-змії, слалися над землею, самі навіжені і лють у собі мали навіжених. Либонь, певні були: це і є вона, переята у тиверців змога. Тепер ніхто і ніщо не зупинить їх. За тиверцями будуть погромлені уличі, за уличами — всі анти. Чимось іншим годі було пояснити їхню навіженість, як і те, як безоглядно потрапили вони з одної пастки в другу: одразу за лісом, на доволі просторім, навіть для тисяч кінних, полі на них ждала з сулицями напереваги княжна дружина. І все — мужі-велети на конях-велетах, ті, що про них іде землею слава яко про антів.

Діватися нікуди. Та й чого мали б вагатися авари і їхні привідці? Знали ж бо: за першою турмою йде друга, за другою — третя і так, доки не об’являться по цей бік тиверського заступу всі, кому належить об’явитися і йти прямісінько на княже гніздо в Подністров’ї — Дикушу. Розібралися так-сяк, оголили мечі та й погнали коней на тиверців. І зійшлися у звичній як для одних, так і для других січі, і стиналися, як належить стинатися мужам: не на життя — на смерть. Десь поступалися перед велетами з двосічними мечами, десь брали гору над ними і кликали, збадьорені тим, на подвиги інших:

— Авари! У ваших руках мечі-блискавиці, а ці ведмеді, антами іменовані, такі ж вразливі, як і всі. Користуйтеся перевагою й січіть їх упень!

— З нами слава! — відгукувалися на той клич по один бік аварських лав.

— На чолі нас непереможний Апсих! — підохочували кревняків своїх по другий бік, не відаючи; що Апсих, коли й хотів би, не прийде вже на поміч. Тиверці теж не дрімали, кинули туди, де був потоптаний аварськими кіньми заступ, свіжу — також кінну — силу, і та сила перетнула решті аварських турм путь на Дикушу, спромоглася викидати згорнуту не так давно у рови землю й знову відновити заступ.

Апсих лютував: усі три турми, що прокладали собі путь на Дикушу, не повернулись уже до табору. Коли ж від турм, що йшли на антів у долині річки Прут, надійшли не набагато втішніші звіди, і зовсім втратив терпець.

— Віслюки! — кричав на всіх, хто підвертався під руку. — Хто вас наставив терханами? Хто дозволив бути привідцями турм, коли маєте макотери[50] замість голови?

Йому не казали: з твого ж повеління ми стали привідцями. Не згадували й імені покійного кагана. Кожен розумів: такої миті ліпше відмовчуватись. І те мовчання таки доконало хакан-бега.

— Я сам поведу воїв, коли так! — вихопився з речницею і вже не став відступати від неї. — Бачить Небо: на когось іншого в цій раті немає надії.

І вої, і терхани вірили: в тій безвиході, що опинилися, тільки хакан-бег і може порятувати від ганьби. Одного побоювалися: аби не вчинив того, що намислив, згарячу. Он як пасіює, втративши над собою владу. А проте даремно боялися: Апсих не поспішав стати на чолі турм і вести їх на тиверський заступ. Їздив понад ним, десь тільки доглядався, а десь зупинявсь і подовгу розпитував терханів, зрештою повернувся до себе в намет і повелів, аби його не турбували без потреби.

Не міг бути спокійним тієї ночі й князь Радим. Знав-бо: обри не вгомоняться і втрат, що зазнали на цім боролищі, не подарують. Жарти хіба, одразу трьох турм позбулися, не кажучи вже про тих, що йшли на заступ і впали перед заступом пішо. А коли так, спочивати не випадає і тішитись мудрістю своєю не личить. Має все зважити і передбачити: де, на якому з багатьох поприщ Прикарпаття захоче Апсих помірятися з ним силою? Там, де й мірявся, чи десь-інде? Не може бути, аби там же. В нещасливі місця вірять усі, і привідці також. А та віра — не може бути знахідкою. Та й чого мав іти Апсих тим самим слідом, що й потяті турми, коли знає: там урвиська, через них не так просто пересягнути. Видно, шукатиме в заступі іншої, не такої згубної щілини. То будуть уготовані природою непрохідні ліси та яри чи той хитромудрий обрин зважиться залишити тиверський заступ між Дністром та Прутом на прикриття, а сам піде поза заступом — через Дністер і Збруч? Мав би відати, що береги тих річок не є безборонні з тверського боку. Не так густо стоїть там його воїв, одначе стоять.

«Покладатимусь на послухів, — вирішує князь. — Вони мають знати і попередити, де збиратиме Апсих турми, куди правитиме, зважившись зробити ще одну, вдалішу, ніж досі, спробу зломити опір тиверських тисяч».

З цією певністю й відійшов до сну. Та не доспав тієї ночі. Десь по других півнях отроки зважилися зайти до його намету й покликати:

— Княже. Збудись і вийди. Хочуть бачити тебе.

— Хто?

— Звідтам, від обрів, прибув перекинчик.

Таким звідам, та ще спросоння, важко повірити. А все ж чому б і не вірити? Чи отроки даремно тривожили б глупої ночі?

— Де він? Хто він?

Обрин-перекинчик там-таки, біля намету, й постав перед князем, та, побачивши зайвих свідків, що встигли зібратися довкола них, завагався, затим і вголос сказав тлумачеві: воліє розмовляти з князем сам на сам.

Радим розуміюче кивнув головою.

— Най заходить, — повелів тлумачеві. — І княжича Світозара кличте мерщій.

Коли прибув Світозар, потреба в тлумачеві відпала, і його теж спровадили з намету.

— Хто ти? — запитав стольник перекинчика. — Що привело тебе до нас?

Обрин осміхнувся і вже іншою мовою, мовою загірних слов’ян, нагадав князеві: хотів би розмовляти з ним тільки сам на сам.

— Князь — мій брат. При мені можеш говорити все, з чим прибув до нас, — поспішив розтлумачити йому Світозар.

Бачив, подіяло. Перекинчик заяснів на виду й заговорив скоромовкою:

— Я — ханич Хафіз, рідний брат привідці тьми, що стоїть перед вами, Дандала. Прибув сказати князеві: у нас із Дандалом, в усіх братів наших, синів славного Баяна велике зло на хакан-бега Апсиха. Хотіли б, аби тиверський князь допоміг нам позбутися його.

Таким речам не можна було не дивуватися. Аби не так впадав він, його видимий подив, у вічі, князь Радим перезирнувся із Світозаром і вже потім запитав у перекинчика:

— Чим ханич пояснює таке зло на свого привідцю?

— Хакан-бег хоче стати каганом на аварах і тому робить так, аби ми, сини каганові, були потяті в січах з антами.

Он як! Що ж це є? Велика приманка чи така потрібна зараз правда?

— На те у ханича і його братів є переконливі докази?

— Так. Апсих послав на видиму смерть одного з найдосвідченіших привідців у нашім війську, сина великого Баяна — Башира. Князь, чув, либонь, він і його тьма мало не до ноги потяті дулібами.

— Січа є січа. Чи брат ваш і його тьма, не могли бути осилені в ній і загинути, як загинув князь Келагаст, усі його дуліби?

— Хакан-бег зумисне не подав йому помочі, хоча мав під рукою в п’ять разів більше, ніж у Башира, турм. Він і з Дандалом хотів зробити те саме, та не зробив, Дандал виявився хитрішим і далекогляднішим за самого хакан-бега. Він не став стинатися з вами, тиверцями, ждав, доки надійдуть всі аварські турми.

«А чом би й не так ? Чом би Апсихові та не заполонити себе цим наміром — стати каганом на аварах?»

— Як же я можу допомогти ханичам? Брат твій говорив щось про це?

— Говорив. Апсих у великому гніві на терханів своїх і на брата також за позавчорашні невдачі. Сам викликався вести турми на ваш заступ. Має звичку ходити в перших лавах, тож брат і радить князеві зробити з ним те, що зробив позавчора з турмами, які пробилися через заступ і мали намір вийти на Дикушу.

— А хто з вас двох дасть мені певність, що буде саме так, як мислить твій брат?

— Тобто?

— Ну, що Апсих піде в перших лавах, що всі інші аварські турми дадуть нам можливість відтяти його?

— Я запевняю князя: буде саме так. Є вже рішенець: сьогодні на світанні Апсих іде на ваш заступ із турмою вірних. За ним рушить із своєю тьмою Дандал.

— Рушить і піде потоптом по наших лавах?

— В тім-то й ба, що цього не станеться. Як тільки Апсих зломить ваш заступ і опиниться поза вашими лавами, Дандал стримає свої турми і не піде за ним. Від вас багато не вимагається. Зробіть лиш видимість, що стали Дандалові на путі і не дозволили піти услід за Апсихом. Ну, і хакан-бега, ясна річ, його турму не випустіть із свого зашморгу. Він має бути потятий у січі.

Радим не переставав доглядатися до перекинчика, і Світозар визнав за доцільне вкинути й від себе слово.

— Погоджуйся, княже. Це дуже схоже на правду.

— А де певність, що таки правда? Уявляєш собі, що буде, коли виявиться: це пастка? За Апсиховими головорізами, іменованими вірними, підуть всі десять тисяч із Дандалової тьми. Хто стримає таку силу, та ще на світанні, та під проводом самого Апсиха? Хіба не чув, що то за один? Ще вітець наш стинався з ним і не міг потяти, Келагаст у молодечі літа свої і шукав з ним зустрічі на боролищі, і побоювався зустрітися. Не привідця, казали, сам Чорнобог у личині людський.

— Одначе ж і спокуса яка, Радиме. Що, коли отрок цей приніс нам не просто добру вість — рятунок? Адже загибель Апсихова може покласти край усій аварській навалі. Я певен, з Дандалом ми інакше поведемо річ і ліпше, ніж із Апсихом, домовимося. Хіба не бачиш, обернулося так, що для ханичів найголовніше зараз — позбутися Апсиха. Не скористатися цим — злочин.

Ханич не все розумів у тиверській речі, та міг догадуватися, про що йде бесіда: те, чого не кажуть слова, доволі прозоро виказують лиця, очі, уста.

— Дандал сказав, — надумався і втрутився у бесіду між братами, — як тільки не стане Апсиха, відновимо перетрактації і про все домовимося з антами.

— О, чуєш? Цей отрок з головою. Без пояснень зрозумів нас і запевняє: буде саме так.

Радим не поспішав давати згоди, а все ж по ньому видно було: ось-ось дасть її.

— Спокуса справді велика. Коли б же й запорука була якась.

— А він? — кивнув Світозар на Хафіза.

— Що — він?

— Сла-перекинчика цього залишимо в себе і скажемо: важиш головою. Не хто-небудь, ханич-бо є. Дандал не стане ризикувати його життям.

Либонь, подіяло. Ожвавився князь, іскра надії майнула в очах.

— Коли так, то можна й зважитися. Поговорим про це з перекинчиком, гляди, саме на цьому й спіймаємо його: правду рече чи лже.

Світозарові не хотілося ловити ханича на слові: встиг увірувати, він щирий із ними. Одначе й не сказати того, про що домовилися з Радимом, теж не міг.

— Князь зголошується, — повів річ і затнувся на мить. — Зголошується, кажу, вчинити так, як воліє брат твій. Одначе він хоче бути певним, що обійдеться без підступності і лжі.

— Чи те, що Дандал не піде слідом за Апсихом, мала певність?

— А коли піде? Хто, крім князя тиверського і воїв тиверських, розплачуватиметься тоді за довіру?

— Далебі, я, — не став вагатися Хафіз.

— В такім разі домовляємося: ти лишаєшся в нас, яко аварський таль[51]. Повернешся до кревняків своїх тоді лиш, як піде між нами на мир.

— Ні, так не буде.

— А як буде?

— Дандал сказав: повернутися мушу одразу по січі, разом із іншими полоненими.

— Ще не уклавши миру, хоче, аби повернули полонених?

— Не всіх. Йому потрібне буде тіло Апсиха. З цим Дандал звернеться до князя Тивері, і князь має вдовольнити те його прохання: поверне тіло хакан-бега і тих кількох полонених, що нестимуть його в наш табір. Серед них маю бути і я, інакше не почнуться перетрактації про мир і злагоду.

«Хитра бестія, — міркує про себе Світозар. — Боїться, що коли дійде до перетрактацій, а брат перебуватиме на той час у нас, це надасть нам можливість твердіше почувати себе на перетрактаціях».

— Як же ханич повідомить братові, що ми пристаємо на його умови? Адже він прибув сам.

— Розпаліть там, де ломилися позавчора наші турми, три великі багаття. Одне — в самому заступі, два — позад нього, так, щоб відстань між кожним із трьох багать не перевищувала стрелища[52]. То й буде знак для брата: ми про все домовилися.

— Гаразд, пристаємо й на це. Лишається уточнити найголовніше: де йтиме Апсих на наші лави і чи не станеться так, що він сказав одне, а вчинить інше?

— Того не може бути. Турмам ще звечора велено зосереджуватися в урочищі, з якого почнеться вторгнення. Урочище те іменують у вас Зловіщим[53].

XIII

Турма, що йшла з Апсихом на тиверський заступ, справді була вірна йому. Коли стріла чи сулиця вихоплювала котрогось із передніх лав, на його місце одразу ж ставав інший, на місце того іншого — ще інший. Апсиха ж не лишали відкритим, а лаву поріділою. Заміна робилася так швидко і лава накочувалася на заступ так буряно, що тим, котрі сиділи в ньому, здавалося: вона невразлива. Від того зимно робилося на серці, щезала десь віра в себе, і мить, що потребував кожен на роздум, нічого іншого не підказувала, як ввібрати голову в плечі й покладатися на милість богів, а ще на вивірену в січах певність: коні — не люди, навіть у шаленім леті пролетять над тобою, ніби ті змії, і не стануть копитом на лежачого та й земляний сховок пішого пересягнуть, не схибивши.

Та несподівана для раннього досвітку навала така схожа своєю відчайдушністю та одностайністю на напад приречених на загибель диків, тривала не так уже й довго, а вихолодила всіх, через кого пронеслася, дощенту. Одначе й сподіванка на милість богів виявилася не марною. Як тільки пронеслися над заступом крилаті кінці лави, прийшла туди і стала в поміч вихолодженим страхом і свіжа тиверська сила. Стала так негадано і твердо, що й їм, змалілим на силі, додала твердості.

— Не шкодуйте стріл! — повелів хтось зично. — Навостріть серця свої на певність: всі інші авари не пройдуть!

Ті, що поривалися потоптати піших слідом за Апсихом, справді не пройшли. Поткнулися раз до тиверського заступу і змушені були повертати коней назад, поткнулися вдруге — і знову змушені були відмовитися від свого наміру. А тим часом виїхали і стали позаду піших кінні тиверські лави. Кільце довкола обрів, які пронеслися щойно над заступом, замкнулося, бігме, їм уготовлено те саме, що й позавчорашнім аварським турмам.

— Слава мудрому князю!

— Гор-ра! Наша сила непоборна! Не обри, ми візьмемо гору на цім боролищі!

До того було далеко ще, а все ж свідомість, що в зашморг потрапив сам Апсих, той аварський привідця, від якого залежало все, і сила та воля аварів, і сама доцільність подальшого походу на антів, будила ратний дух і вселяла кожному тиверцю певність: це вирішальна мить. Коли являть себе достойно, так, як хоче князь, в цій січі зможуть уже й покласти край аварському вторгненню. Чули — це вирішальна мить і ліпша з усіх можливість переяти в супостата змогу!

Апсих теж вірив: буде так, як повелів. Опір тиверців у заступі зламано, Дандалу лишається піти слідом за вірними, розширити смугу вторгнення — і буде так, як замислив собі: три турми прийдуть і стануть у поміч тим, що тримають путь за Дикушу, решту Дандал пустить поза тиверським заступом, сіючи в ньому страх і смерть. Певність, що вдалий початок січі є запорукою вдалого завершення її, не примушувала оглядатися. Цілився на Дикушу і вів вірних прямісінько на Дикушу. Лише згодом, як вихопився з лісу і опинився в полі, а наспіла на той час днина розширила обрії, зупинив коня і розглянувся.

— А Дандалові турми не йдуть слідом за нами, — над’їхав і звернув увагу привідці один із терханів.

— Як це — не йдуть?

— Ми он на скільки стрелищ одірвалися вже від тиверського заступу, їх же не видно і не чути.

Ще раз розглянувся, прислухавсь до того, що діялося позаду: Дандалових турм справді не видно і не чути. Що ж сталося? І як могло статись?

Кидав дикий погляд на ліс, із якого щойно вихопився, на вірних, що громадилися під лісом, зрештою торкнув острогами огира і виїхав на пригірок, з якого ліпше було оглянути околії.

Схоже, що анти знову влаштували йому пастку. А проте чому ніде не видно їх? Відкрили путь на Дикушу і ждуть там, біля Дикуші, чи приберегли на путі до неї щось аж надто несподіване і тим уже пагубне? Іти на ту твердь, маючи з собою хай і добірну, все ж тільки тисячу воїв, безглуздя. І назад повертатися небезпечно. Там щось сталося, не інакше як перекрили Дандалові путь надійнішою, ніж у нього, силою. А коли так, нічого іншого не лишається, як піти там, де мав іти Дандал, — поза тиверським заступом. Одне, нагонить тим, що в заступі, неабиякого жаху, а друге, вибере, шастаючи поза спинами пішаниць, вигідне для себе місце і проб’ється, користуючись несподіваною з’явою, до своїх.

Вірні — його надія і опора. Аби й надалі лишалися такими, не став приховувати від них, що змінилися обставини, отже, мають одмінитися й замисли.

— Витязі мої! — звівся в стременах і сказав так, аби всі чули. — Нас змушують відмовитися йти на Дикушу й погуляти в багатій медами Дикуші. Та не примусять відмовитись від найголовнішого — піти поза тиверським заступом і пособити нашим турмам зламати заступ. Раз і назавжди! З нами Небо, багатури! За мною, вперед!

Хто з них, вірних, посміє не вірити своєму привідцеві? Чи вперше ходять з Апсихом на ратні помисли, чи не відають — такий через вогонь і воду проведе? І все ж мулько мислям. Що сталося там, у тиверськім заступі? Чому не пішов через нього Дандал? Чи не спіткає їх те, що спіткало аварські турми у позавчорашній виправі?

Розгадка не забарилася явити себе. Як тільки очолена Апсихом турма наблизилася до весі, що тулилася під лісом, звідти виїхали і стали півколом тиверські мужі — при повній броні, на високих, широкогрудих конях. З лісу — ліворуч, праворуч — виїздили також.

Скільки було їх, важко судити. Ліс міг ховати безліч. Та Апсих не належав до тих, у кого здригається в ратній скруті серце. Прилаштував на руці щита, підібрав поводи і, вже обертаючись до витязів своїх, вихопив меча.

— Передайте всім, — повелів найближчим, — змітаємо навалом тиверців, що стануть на путі, і не затримуємось ні на мить, зникаємо в лісі.

Йшов перший і коня приострожував так, що землі, здавалося, не торкався. Проте серед вірних відшукалися такі, котрі настигли його й зрівнялися з ним, щоправда, вийти наперед і заступити собою уже не спромоглися. Сталося так, як і повелівав хакан-бег, турма його налетіла на щойно розгорнуту в лаву тиверську дружину і не дала їй узяти себе в лещата. Впали лиш ті з аварів, кому не пощастило в поєдинку з мечниками чи відбити щитом пущену збоку сулицю. Решта пронеслася крізь кінний стрій тиверців бурею і буряно зникла у сусідньому з вессю лісі.

— В погоню! — почули ті з аварів, що пробивалися крізь тиверську лаву останніми. — Згайку, Беркуте! Ідіть слідом за обрами і не випускайте їх із виду. Я подамся напересічень.

То повелівав княжич і воєвода Данко. Він знав, куди веде путь, якою поскакали обри, як знав і те, де зуміє перехопити їх. А все ж скільки гнав удвічі коротшим, хоч і не вельми зручним, перепутком коня, стільки й побоювався: чи ж перехопить? То не хто-небудь, то — Апсих, від нього всього можна сподіватися. Ба як розметав виставлений супроти нього кінний заступ. Чи він не годен зробити те і вдруге?

Копита Данкового коня спішно відстукували час, а серце — тривогу. Тільки б не схибити. Така нагода випала: одним ударом, по суті одною смертю примусити обрів забути про виправу, піти з Тиверської землі. Невже не скористається нею, виявиться неспроможним скористатися? Не може того бути! Із шкіри випорсне, а потне Апсиха і тим вволить найвищу волю не лише князя — усього тиверського люду.

Коли вихопився на сподівану поляну, зітхнув полегшено: обрів не було ще тут.

— Четвертій і п’ятій сотні засісти в лісі по один бік путі, шостій — по другий. Покладаю на вас, мужі мої, повинність: повалити передніх в Апсиховій турмі стрілами, збити її шалений лет. Все інше вирішать мечі тих, що стануть супроти обрів чоло в чоло.

Умисел цей навіть для Апсиха виявився несподіваним. Стріли, з усього видно, летіли в його турму густо й посіяли серед вірних, що вихопилися на поляну, непевність, примусили їх спинити шалений перед цим лет, збитися докупи. Та й урон робив своє діло — стріляти ж бо не лише по тих, що вихопилися на поляну, не менше стріл летіло й на вершників, що були ще в лісі.

Тим скористалися Данкові мужі й пішли на супостатів своїх лавою з одного, другого і третього боків. Апсихові нічого не лишалося, як ув’язнути в січу. А поки стинався, підоспіла й тиверська погоня. На порівняно невеликій поляні згромадилася така сила кінних, повернутися не всім і не завжди було де, не те що розглянутися і знайти рятівну щілину. Єдине, що живило надію аварського привідці, спроможність вірних. Їх тут немало — тисяча, а тисячу голими руками не візьмуть. Доки вона з ним, доки стинатиметься та кластиме собі під ноги зухвалих антів, десь та нагледить у цих лещатах щілину, щось та придумає. Йому б тільки простір, Небом ладен заприсягти — зуміє пройти і через цей, і через другий тиверський заступ.

Привідці, та ще такому, як Апсих, не випадає лізти в передні лави і наражатися на смерть. Його повинність — правити січею, бути в одвіті за її щасливе завершення. Та не те на мислі в хакан-бега. Навіть у нього, випробуваного на всьому, уривається терпець. Що сталося з вірними? Он скільки стинаються і не просунулись ані на п’ядь. Чи таким, як вони, личить тирлуватися на місці ? Чи в такому, як у них, становищі можна покладатися на те, що з ними, багатурами, ніхто не вистоїть у поєдинку, рано чи пізно вичерпає силу і покаже спину? Швидше навпаки буде. Чули, швидше навпаки!

Апсих кидає гарячі позирки очей своїх в один, у другий бік і таки зважується.

— Кличте до мене багатурів, — велить тим, що завжди поруч. — Пробиватимемося он там.

Якийсь час іде на збирання, якийсь — на повеління, і з уст аварського привідці злітає зрештою клич:

— За мною, витязі мої! Всі, як один, на прорив!

Ті, що були попереду хакан-бега, розступилися й дали йому місце в передніх лавах. Йому і багатурам, що їх узяв він під свою руку. Самі теж не забарились. Кинуто клич: на прорив. Хто стане роздумувати чи вагатися, коли то — порятунок? Таки всі, таки як один збудилися ратною буєстю й подалися услід за своїм привідцею. Та за цим разом не пощастило їм розметати тиверських мужів, як розметали там, біля весі. Не злякалися вони, ані виду та люті аварських багатурів, ані замиготілих перед, очима мечів. Метали з усієї, що мали в тілі, сили сулиці, здиблювали нажаханих острогами коней і кидали із здибленої високості на першого-ліпшого з аварів, що підвертався під руку, заносили над собою мечі й стиналися, не уступаючи аварам, на мечах. Сила йшла супроти сили, буєсть супроти буєсті, і ніхто не хотів уступати з путі чи оступатися. Де тільки видзвонювала, а де й скреготала, висікаючи іскри, броня, чулися погрозливі чи спонукаючі до рішучої дії крики людей, іржали налякані людським безглуздям коні, падали, не вірячи, що мертві вже, потяті, і торжествували над ними ті, що потяли, а жаданого погрому обрів чи тиверців не було та й не було. Не один уже багатур упав, прикриваючи собою хакан-бега чи йдучи поруч із хакан-бегом, і не один уже тиверець став на місце потятого, підхопивши його слово, мов знамено: «Тут сам Апсих!» Честь є честь, а повинність є повинність. Хай не він, хай хтось інший, все ж мусить зробити те, що конче треба зробити і саме на цім боролищі. Чи то ж жарти: від того, буде чи не буде потятий Апсих, залежить он як багато: буде люд землі Троянової, як і досі, вільний чи не буде, процвітатиме на рідних долах мир та благодать чи їхня одвічна згубниця — чорна осмута.

А хакан-бега що далі, то помітніше розбирала лють. Не вірив і не хотів вірити, що він, та ще з вірними, з хай і поріділими, все ж присутніми в січі багатурами не може пробитися крізь кінний стрій тиверців. Мов зацькований дик, кидався то в один, то в другий бік, скрізь, де об’являвся, сіяв жах і смерть, спонукав своєю завзятістю всіх, хто йшов за ним, помітно втрачав як багатурів, так і вірних, і змушений був нагадувати, аби став хтось на їхнє місце. Знав, то погана прикмета: в серця його вірних почав заповзати страх, а все ж не хотів вірити, що не проб’ється крізь тиверські лави, і гарячково шукав слабкого місця в тих лавах.

Данко теж встиг завважити: хакан-бег вихопився вперед, і поспішив скористатися його похибкою.

— То Апсих, — показав одному з сотенних. — Заходь звідтам і відрізай його від решти аварської турми. Ти, — повелів іншому, — заходь із супротивного боку і теж одрізай цей витягнутий у наш бік хвіст. Коли це станеться, хакан-бег не випорсне вже із нашого зашморгу. Клянусь Перуном!

Сотенні, хай і в упертих січах, вже ж сумлінно виконали його повеління. Та й Данко не сплохував. Завваживши: найближчих до Апсиха вірних єднає з усіма іншими аварами всього лиш ненадійна нить, він оступився перед Апсихом і тим остаточно відірвав його від турми.

Бачив, настала вирішальна мить, і не став втрачати її.

— В мечі їх! — повелів мужам і перший кинувся туди, де вигарцьовував на змиленому в доволі тривалій уже січі коні привідця аварів. Той відчув, певно: щось сталося позаду, обернувся на якусь ледве вловиму мить, і тієї миті доста було, щоб чиясь влучно пущена сулиця вп’ялася йому в шию. Апсих шарпнувся всім своїм могутнім тілом, встиг ще вихопити сулицю й кинути її пріч, та не встиг уже захистити себе від занесеного над ним Данкового меча.

Удар був з тих, після яких годі сподіватися на рятунок, і все ж вірні поспішили своєму привідці на поміч. Поспішили, та не порятували вже, самі стали жертвами тієї поспішності.

XIV

Вість про загибель аварського привідці у січі з Данковими дружинниками швидко облетіла як тиверську, так і улицьку рать, досягла, певно, й аварських турм, бо того ж таки дня, у полудень, прибули від Дандала нарочиті й захотіли знати, чи то ж правда, що хакан-бег Апсих наклав головою по другий бік антського заступу.

Тиверський князь не вважав за потрібне приховувати це від Дандалових мужів, дозволив самим пересвідчитись, що той, кого бачать потятим, таки їхній хакан-бег.

Нарочиті вдячно вклонилися князеві і вже потім, як оглянули тіло упокореного Данком Апсиха, сказали:

— Новий привідця наш, син славного в ділах і помислах Баяна — Дандал, просить князя передати йому тіло потятого в січі хакан-бега. Вої аварські хочуть поховати його з честю і воздати, ховаючи, достойну його слави і імені шану.

Радим не став вагатися.

— З мертвими не змагаємось, — сказав нарочитим. — Беріть.

— А ще привідця наш, — заспішили авари, — просить замиритися з ним на час похорон і складання жалоби по потятому.

Князь переглянувся з братом Світозаром, іншими воєводами.

— На який час авари просять перемир’я?

— На седмицю.

— Перемир’я має бути повсюдним чи тільки на цім боролищі?

— Лише на цім боролищі.

І знову князь Радим переглянувся зі своїми радниками.

— Що скажемо новому привідці аварів?

— А те скажемо, — вихопився Данко, — ми не є подолані у січі, аби від нас чогось жадали і ставили нам свої умови.

— Нам не ставлять свої умови, — осмикнув його Світозар, — нас просять. Гадаю, — обернувся до Радима, — слід погодитися на перемир’я. Від себе ж маємо сказати аварам: чи не був би згоден новий їхній привідця поновити під час перемир’я чи пізніше перетрактації, з якими ми зверталися уже до них? Гадаємо, вони на часі. Причин для чвар і розбрату між нас немає, як немає й того, котрий чомусь не хотів цього визнати.

Коли сказали про це Дандаловим нарочитим, ті теж переглянулися між собою.

— Нам не було такого повеління — домовлятися і про перетрактації, одначе з настроїв привідці відаємо: такі перетрактації цілком можливі.

Авари пождали, доки князь перекинеться словом із радними, і знову вдалися до нього:

— То ми зараз уже можемо взяти тіло хакан-бега?

— Так. Вам підготують його і допоможуть нести ті з воїв, яких ми відпускаємо для супроводу тіла свого привідці. Пощо нарочиті мужі мають клопотатися цим?

Усі лишилися вдоволені розмовою з аварськими нарочитими, лиш Данко не переставав хмуритися — йому, як і всім іншим радним, не сказали про таємну домовленість, що була, у князя з Дандалом.

— Не розумію вас, — підозріло позирав то на одного, то на другого брата. — Пощо поступаєтесь тілом Апсиха, надаєте аварам час і можливість для поховання? Невже не тямите, як скористаються вони цим, як роздмухають у серцях своїх воїв гнів на нас? Пробі, ще й тим чотирьом із Апсихових вірних дозволили повернутися. Та вони ж те й робитимуть там, серед Дандалових турм, що кликатимуть до мсти-відплати.

— Трьом, Данку, — зауважує Світозар. — Четвертий не з вірних.

— Ніби то не все їдно.

— Бо не все їдно. Присяйбіг, що завзятіше репетуєш ти з цього приводу, то певнішою стає моя догадка: боїшся, аби авари не помстилися тобі за потятого в січі Апсиха.

Данко надто зворохоблений був, аби примітити у Світозаровім глумі відтінок жарту, обернувся й пішов купно з усіма іншими радними.

— Я боюсь, аби всім нам не помстилися, — сказав, відходячи вже.

Стольник нічого не відповів на те, одначе став примітно похмурнішим.

— А він недалекий від істини, — порушив мовчанку князь. — Урочисте прощання з хакан-бегом справді може роздмухати в серцях аварів неабиякий гнів на нас. А гнів подвоїть їхню силу.

— Їхню подвоїть чи ні, а нашу уже подвоєно. Піди та глянь, як потішені ратники твої тим, що немає вже головного привідці аварського вторгнення. Надія на те, що коли не сьогодні, то завтра візьмемо над супостатом гору, яснить вид усім — і воям, і привідцям воїв. А то не якась там абищиця, князю.

Радим надовго лишається мовчазним і замисленим.

— Най будуть добрі та милостиві боги до наших замислів, — каже зрештою. — На що зважилися, на тому й стоятимемо, принаймні цю седмицю.

Спроби тиверських вивідників проникнути в аварський табір лишалися марними. Єдине, на що спромоглися вони, — спостерігали за табором і тим, що робилося в ньому, із засідок. А те небагато давало.

«Авари ховали свого привідцю з великими почестями», — доповіли князеві на третій день після того, як Апсиха забрали з тиверського табору.

«Уже другу добу палять багаття, смажать биків і справляють тризну, — повідомляли в чергових своїх звідах. — Безпечність повна, почувають себе, ніби вдома».

— Де Дандал? Що роблять привідці турм? — питав князь у воєвод, а воєводи — у вивідників.

Мужі старалися. І зближалися недозволено близько як із турмами, так і з наметами аварських терханів, і за наметами стежили пильно, а чогось суттєвого так і не спромоглися вивідати.

Князь хвилювався, а часом і гнів являв.

— Сусіди наші не нахваляться спроможністю тиверців таємно проникати в табір супостата і добувати звіди, а я похвалитися цим не можу.

— Чи того, що знаємо, мало? — виправдовувалися воєводи. — Перепочивають авари, до січі не пориваються.

— Вої не пориваються. А привідці? Хто скаже мені, що роблять тим часом привідці? Тоді довідаємося, як підуть на нас?

Помовчав, і до Світозара:

— Лаштуй, стольнику, сольство. Ми давали згоду на замирення, ми маємо й нагадати обрам: воно позаду. Настав час або відновлювати січу, або розійтися з миром.

Світозар не цікавився в князя, як повестися йому в тому разі, коли Дандал захоче ухилитися від перетрактацій про замирення. На те він стольник, аби шукати путі замирення самотужки. І все ж не міг не бентежитись, лаштуючи сольство. Бачив-бо: князь менш за все вірить, що воно буде успішним. Ба навіть співчутливо позирає на брата.

— Не печалься, — заспокоїв Радима, прощаючись. — Якось обійдеться.

— Уповаю на богів і на твою обачність, брате мій. Будь мудрий з новим привідцею аварів, то, гляди, якось і обійдеться.

Дандал не одразу прийняв антське сольство. Довелося ждати та й ждати, доки збирав радних та радився з ними, Нарешті покликав.

І сам він, і його радні сиділи в. наметі одутлувато-спухлі і через те неприховано похмурі.

«Погана прикмета, — подумалось. — Не інакше як після перепою. А на похмілля всього можна діждатися від аварів».

— З чим прибув до нас антський сол? — поцікавився Дандал, вислухавши Світозарове освідчення.

—Усе з тим же.

Ще в путі — а тут, у Дандаловім наметі, особливо, — Світозара переслідувала мисль не вплутувати в перетрактації всіх антів. Хто знає, може, доведеться поступатися цим зайдам частиною землі Троянової, тоді будуть підстави сказати: не всі анти виходили супроти вас, не всі мають бути і в одвіті перед вами. Саме з цих міркувань згадуй у розмові лиш Тивер і її князя. Так і казав:

— Люд Тивері і князь тиверський знову звертаються до тебе, сину великого Баяна, може, і з надокучливою, все ж слушною речницею: пощо ми маємо стинатися один з одним і лити даремно кров? Яка тому причина? Невже кагану (він не обмовився, зумисне назвав так Дандала)… невже кагану не відомо: саме тиверський князь обстоював аварське сольство перед Келагастом ? Чи за таке заступництво карають? Чи то вагома причина для розбрату між нами? Попередній привідця аварських турм не зважив чомусь на наш ревний клич — замиритися і жити в мирі, визнаємо за доцільне і потрібне звернутися з цим до тебе і уповаємо на тебе. Син мудрого Баяна, гадаємо, збагне недоречність розбрату між нами і покладе йому край.

— А хто потяв нашого привідцю, хакан-бега Апсиха, і хто буде в одвіті за це? — не втримався і подав голос котрийсь із радних.

— Січа є січа, достойні. Чи ми просили хакан-бега іти в нашу землю? Чи нашому князеві не загрожує те саме — бути потятому у січі з вами?

— Ось тоді й замиримося, як відплатимо вам за Апсиха, — підтримав того, непримиренного, інший із радних, та Дандал поспішив піднести руку і тим поклав край пристрастям, що почали було розгорятися вже.

— Як мислять собі анти замирення з нами?

Бачив, настрій у Дандалових радних не той, щоб говорити зараз про найголовніше. А проте куди дінешся, питання поставлено.

— Було б найліпше, коли б авари вдовольнили себе тим, що помстилися на головному винуватці розбрату — князеві Келагасту і його родах та й пішли за гори. Анти тверді в слові, могли б підписати ряд[54] та й бути аварам надійними сусідами. Це немала вигода, привідці, мати антів за надійних сусідів.

— Про це й говорити годі. Авари дорого заплатили, виборюючи цю землю, і не мають наміру поступатися тим, що вибороли.

— Що ж пропонують вони? На яких засадах хотіли б. підписати з нами ряд?

— Дулібія віднині аварська і навічно. Всі інші анти повинні платити нам данину.

— Про це теж не може бути й мови. Авари не скорили собі всіх антів, аби вимагати від них данини.

— То скорять, і тоді не одбудетеся даниною.

Обіцянка не з тих, що можуть потішити. А проте й розпалювати пристрасті не варто. Таких, як авари, не погрозами слід вчити, а ділом.

— Це останнє твоє слово, привідцю?

— Так.

— Шкода. Я тому і йшов на цю, повторну, розмову, що сподівався: з тобою ліпше домовлюся, аніж міг домовитися за тамтим разом із Апсихом. Сила в нас не така мала, як думають собі авари, багато крові проллється, коли не замиримося. Супроти вас стоять поки що тільки тиверці, а є ще древляни, поляни, роси, втікичі, уличі, є ще слов’яни, що сидять на Десні і Сеймі, на Чуді й за Прип’яттю. Подумай, славний сину мудрого Баяна, подумай і зваж. Коли є потреба порадитися ще, я можу відійти й пождати твоєї остаточної речниці в своїм наметі.

Дандал виважив Світозара відверто холодним і неприховано важким поглядом.

— Я своє слово сказав, стольнику. Іншим воно не буде вже.

— Тоді дозволь нам піти.

Князь Радим що далі слухав брата, то помітніше хмурився.

— Помилилися ми з тобою в своїх сподіванках на обрів і на можливу домовленість із ними.

— Так уже й помилилися? А те, що позбулися Апсиха найзавзятішого і наймудрішого з аварських привідців, що купно з ним полягли найдобірніші аварські турми, мало хіба важить?

— В усякім разі, менше, ніж те, що мають із нашої довіри авари. Уявляєш, що буде, коли Дандал скористався замиренням і взяв Волин, вийшов тією тьмою, що є під орудою його брата, на обводи Древлянської землі? На Іскоростень, а тим паче на Київ та тьма, може, й не піде, а силу нашу роздвоїть і тим дасть Дандалові можливість доконати нас.

Слушність в цих міркуваннях є. Адже тиверці, як і уличі, окрім того, що підперли собою аварську силу між Дністром та горами, нічого іншого вдіяти не можуть. Дандал бачить це і волен чинити так, як йому заманеться. Захоче — кине всі, що є при ньому, турми на тиверський заступ, ламатиме його то в одному, то в іншому місці, доки зламає десь, захоче — лише вдаватиме, що напирає на тиверців, а тим часом кине з десяток турм у поміч Форисинові і вчинить так, як мислив щойно князь Радим, — піде на древлян і тим роздвоїть силу братніх племен. Треба щось робити, і то негайно. Тепер, коли немає Апсиха, Дандалові захочеться показати себе перед усіма аварами, що з нього коли не ліпший, то не гірший привідця, ніж Апсих, і він неодмінно вдасться до якогось ратного вивертня. Було б найліпше, коли б ми упередили його, зійшлися воєдино і вдарили так, як уміємо. Та де вона, та єдність? Одні окопалися між Дністром та горами і думають, що це усе вже, обри не пройдуть, інші ніяк не зважаться, супроти кого іти їм, виходити на січу за землю Тиверську чи свою берегти.

Що ж робити? Ризикнути й податися на Київ та Іскоростень, кликати всі інші раті землі Троянової у Прикарпаття? А чи князі послухаються ? Адже то теж не безпідставні судження: у обрів доста сили, вони й на Київ та Іскоростень можуть піти.

Відклав розмову з князем про ці свої наміри на завтра (час ліпше, ніж хтось, розраджує а чи утверджує в мислі), та не встиг поговорити: прискакали гінці від уличів, що стоять на Збручі, й сказали, обри переправилися поночі через Збруч і, зламавши їхній, улицький, заступ, пішли в глибинні верві Тиверської землі.

— Що ж тисяцькі? — питався князь. — Де їхні тисячі?

— Стоять супроти тих обрів, котрі розвернули коней на полудень та полуноч і напирають на нас вздовж ріки Збруч. Ті ж, що пішли в тиверські верві, пішли безборонно.

— Яка сила в тих обрів, що йдуть на вас, і в тих, що пішли в глибинні верві Тиверської землі?

— Далебі, немала, зламали заступ і напирають потужно.

— Воєвод Данка та Добролика до мене, — не став більше допитуватися князь.

Був зосереджено суворий і бистрий на думку, далебі, почував уже себе на боролищі. Щойно питався, де саме перейшли обри через Збруч, радів, збагнувши, що вони йдуть наосліп, інакше вторгалися б між улицькою та втікицькою ратями, і знову питався, уличі та втікичі стримують обрів при Збручі чи оступаються перед ними, як мислять собі стримати їх, а прибули воєводи, тут-таки дав визріле вже повеління: Данко поведе свої кінні тисячі супроти тих обрів, що йдуть Тиверською землею безборонно. Добролик піде на поміч уличам і допоможе їм скинути в Збруч аварські турми, що пробиваються на полудень, до Дикуші, а вже потім подасться на поміч втікичам. Заступ на Збручі має бути поновлений, доступ аварських турм на цей бік ріки припинений.

— Тобі, тисяцький, — обернувся до привідці улицької пішої раті, — інше повеління: зроби улицький заступ між Дністром і горами таким же недоступним для кінних аварів, як і тиверський. Скрізь, де це треба, вирий перед заступом глибокі урвиська.

— Це зроблено вже, княже.

— Хвалю за старанність і поміркованість. Коли так, зроби ще одне: перекинь найбільш боєздатні свої сотні в передні тиверські лави. Дуже можливо, що на них піде Дандал, і немалою силою. Коли станеться так, що передні лави десь поступляться перед нею, твій заступ має прийняти тих, що відійдуть, під свою руку і не пропустити аварські турми, за всяку ціну стримати їх, а коли вишукається можливість, то й викинути за межі першого заступу. Надходить вирішальна мить нашого поєдинку з аварами. Вистоїмо — житимемо, не вистоїмо — поляжемо всі тут, а роди свої завдамо в аварське ярмо.

Світозар вибрав слушну нагоду й підійшов до князя з своєю радою.

— Є потреба поговорити, брате.

— На самоті чи тут-таки?

— Ліпше на самоті.

— Ну, то ходім.

І коли всілися, не без цікавості подивився на Світозара.

— Я слухаю.

— Як на мене, настав час правитися до забузьких князів і кликати їх на прикарпатські боролища.

— Це те, стольнику, що давно треба було зробити.

— Давно — ні, а зараз конче треба. Дандал таки на Тивер націлює усю свою силу. Аби переконалися, що доля їхніх земель вирішується не десь-інде, а тут, у Прикарпатті, не користуватимемося послугами нарочитих, поїду я сам.

— Не перечу. Їдь, брате мій. Їдь і скажи: що швидше будуть тут, то борше упораємося з обрами. Як збираєшся правитись? Може, з Данком поскачеш?

— Ба ні. Дай надійний супровід. Відвідаю спершу Черн, попереджу Велемудра: обри гуляють по нашій землі, най буде готовий зустріти, коли сунуться. Звідти подамся в Улицьку землю і нею — на втікичі та росичі.

— Най буде так. Повертайся борше і неодмінно з раттю усіх племен землі Троянової.

XV

Світозар не барився в путі, а проте, доки добрався до стольного города уличів, затим — на Втікич і Рось, пішло днів та й днів. А ще ж кожному з привідців племені треба було втлумачити: не зволікай із поміччю, ближики твої в біді; станеш зволікати, тебе, люд твій, всю землю Троянову постигне те саме.

Усі зголошувалися з тим, що казав, та не всі відпускали одразу ж. Страх велику силу має, тож питали-допитувались, чи правда, що погромлено дулібів, що немає вже ані князя привідці Келагаста, ані його дружини, як і раті ополченської.

— Обрів теж немало полягло, — заспокоював. — З шістдесяти тисяч, що йшли з їхнім привідцею, п’ятнадцять уже не долічуються, як не долічуються й самого привідці — хакан-бега Апсиха. А ще десять тисяч пішло на Волин. Коли вчасно зберемо свою силу та станемо на січу з обрами так, як стоїть зараз князь Радим, не лише здолаємо супостата, а й поженемо пріч.

— Збиратися слід, що вдієш. Ось тільки хто поведе тепер?

— Кажу ж, там, на боролищі, успішно стоїть супроти обрів князь Радим, тут гуртуйтеся довкола князя Велемира. Не все утрачено. Сила в нас є і мужності та мудрості не бракує. Потрібне лиш спішне єднання тієї сили, як потрібна й воля кожного узяти гору над аварами.

Уличі не стали ані вагатися, ані перечити. Про що може бути мова, сказали, чи не бачать, не відають, коли постигне безліття Тивер, та сама доля спіткає й уличів. Послали на боролище рать ополченську, пошлють в поміч тиверцям і дружину, всіх інших ратників, що є під рукою тисяцьких. Те саме сказали Світозарові на Втікичі, у Києві. А древляни спершу завагалися, іти чи не йти їм у Прикарпаття, далі й зовсім запротестували.

— Наша земля, — відмагалися, — сусідить із Дулібською. Не можемо залишити її напризволяще, коли обри поруч? Чи їм довго повернути коней на схід і піддати вогню та татьбі наші городища?

— Дуліби погромлені, однак не скорені, вони най і розрізненими силами, все ж уперто боронять себе. Обрам не до вас зараз.

— Дарма.

— Чому ж дарма? Є речниця князя-привідці, згода земського віча — купно іти і купно стояти супроти супостата, що прийде в нашу землю.

— Отож ми вийдемо й станемо На обводах своєї землі.

Що скажеш таким? І гнівався, і погрожував, казав, коли обернеться так, що упораються з обрами самі, без древлян, вилучать їх яко відступників із братньої спільності, зрештою утихомирився й сам став схилятися до думки: а чи не ліпше справді буде, коли залишать древлян стояти супроти обрів, що є зараз на терені Дулібської землі? Що то за вої будуть із них, коли весь час оглядатимуться та думатимуть, як там вдома. І поляни, втікичі певніше почуватимуть себе, коли знатимуть: супроти тьми, що пішла на Волин, стоять древляни.

— Коли вже надумали взяти на себе цю повинність — боронити землі братньої спільності від обрів, що пішли в глибинні верві Дулібської землі, то маєте боронити по-справжньому. Чи ви хоч відаєте, де вони, що роблять?

— В Дулібії, де ж іще.

— Дулібія велика, княже. Може, обступили і силкуються взяти Волин, а може, гасають у погоні за поживою по всій землі. Чому б тобі не знати цього і не шукати зустрічі із супостатом за межами своєї землі? Чому б не стати в поміч дулібам і не допомогти тим самим собі ?

— Це діло, стольнику. На се пристаю.

— Ну, коли пристаєш, то на тому й станемо. Скажу полянам, росичам, втікичам, най не бояться вторгнення обринів у їхні землі з полуночного заходу. Там супроти них стоять древляни. А ми уповатимемо на богів. Гляди, з їхньою поміччю й упораємося з обрами, що напирають на нас у Прикарпатті.

Немало пішло у Світозара днів на мандри із землі в землю, ще більше — на вмовляння та спонукання. А тиверці та уличі стікали тим часом кров’ю. Потуги князя Радима поновити улицький заступ на Збручі не увінчалися успіхом. Обри усе ще продовжували йти в полуночні верві Тивері, позначаючи путь свою високими димами в небі і ще вищими та лиховіснішими загравами в надвечір’я. Зусилля тиверських, улицьких та втікицьких воєвод були немалі, не всім обринам дозволяли вільготно гуляти по всій землі, а все ж їхня сила відчутно менша аварської, тож і брали на свої рамена удвічі більше, ніж авари, надто кінні тисячі обох княжичів.

— Ти підеш і станеш табором в урочищі Трьох Дівиць, — повелів Данко одному, з своїх тисяцьких, — на путі, що веде в городище Підлісне. Ти, — обернувся до іншого, — стань із своєю тисячею в самім городищі Кам’яні Гори. Обри напевне будуть сьогодні і там, і там. Ви й накриєте їх зненацька на підступах до городищ. Дбайте саме про це: аби могли напасти зненацька там, де найменше вас ждуть. А вже як нападете, не випускайте ані одного обрина, тніть упень, аби ті, що випорснуть, не покликали поміч. Я піду із своєю дружиною на Берестове і стану супроти обрів у Берестовому.

— Турма є турма, — чухав потилицю котрийсь із тисяцьких, — її одним махом меча не витнеш, тим паче рівною їй силою.

— У вас є перевага — несподіваний напад.

— То тимчасова перевага, воєводо, і скороминуща. Що, коли обри покличуть-таки, доки стинатимемося з ними, поміч? Завваж, між нашими тисячами відстань та й відстань, ми, коли піде на зле, нікого не докличемося. Вони ж ідуть густо.

— То що маємо робити? Скласти мечі і дозволити обринам завдати себе у вериги? Будь мудріший за обрів, коли не маєш переваги в силі, то й візьмеш гору. Я на всі випадки поради не дам, шукатимеш її сам. А те, що раджу, по-моєму, заслуговує уваги.

Городище Берестове стояло на путі, що вела із Волина в Улицьку та Тиверську землі і тут, у Берестовім, розходилася. Одна вела на Черн, друга — на Полуденний Буг, у стольний город уличів. Рух обрів за Збручем підказув в Данкові: не всі вони повернуть коней на полудень, супроти піших і кінних тисяч уличів, яким князь повелів стати по Дністру і не пустити супостата за Дністер. Значна частина аварських турм спрямує коней в ніким не прикриту землю Уличів. А то пагубне діло. Одне, уличі, довідавшись про те, можуть покинути князя Радима й піти на захист своїх кревних, а друге, обри, коли не спинити їх тут, нароблять великого переполоху в землі Трояновій, можуть взагалі похитнути її силу. Полуденний Буг — друга велика після Дністра слов’янська ріка. Дати перейти її — багато втратити. Тож і поклав собі: не пустити обрів далі роздоріжжя при Берестовому й ріки Ушини, що підпирає його з заходу. Погромити їх тут, може, й не погромить, а зупинити мусить.

Усе робив, як водиться: залишив обабіч путі приховані сотні, по дальніх околіях — послухів, при них — гінців, котрі за будь-яких обставин зможуть пробитися до воєводи й оповістити його, де обри, скільки обрів, куди простують, при потребі — повернутися назад і дати послухам нове повеління воєводи. А обернулося з якогось дива так, що обри об’явилися перед Берестовим таки несподівано. Спершу вигулькнуло з лісу кілька їх. Погарцювали перед вижатим уже полем берестовських поселян і, не запримітивши, видно, чогось непевного, знову повернулися до лісу.

— Перекажіть усім нашим, що стоять по один і другий бік путі, — повелів Данко, — най не поспішають являти себе обрам, аж поки не впевняться, що всі вони виїхали з лісу і ув’язнули в січу з оборонцями городища. Лиш по тому, як ув’язнуть, мають вийти і вломитися в аварські лави всією своєю силою.

Городище як городище, яка з нього твердь? А все ж Данко зважився стати за стінами Берестового і захищатися з-за стін. Хай подумають аж надто певні себе обри, що то збезумілі в безвиході своїй городищани посміли противитися такій силі, як аварська, і кинуться на зухвальців без всякої застороги. Видимість легкого погрому городищан засліпить їм баньки, а на засліплених легше буде накинути тенета.

З усіх княжичів Данко найвідчайдушніший. Те неабияк тішить князя Радима, певен, такого можна посилати у вогонь чи в воду і не сумніватися, що повернеться й скаже: «Я не зміг вволити твою волю». А проте князь не завжди й зважується відпускати від себе Данка: середульший брат не лише буває відчайдушним, а й зухвалим надміру. Не раз траплялося вже: дай лиш волю, накоїть такого, що й ну.

Зараз не ті часи, щоб наглядати чи осмикувати брата. Коли бути щирим, саме такі, як Данко, й потрібні на боролищах. Он як поривався князь думкою і в один, і в другий, і в третій кінець, коли принесли вість про вторгнення обрів у Тиверську землю через Збруч, а зупинив свій вибір таки на Данкові. Тут, у заступі між Дністром та горами, такі, як він, теж потрібні, одначе там чи не найпотрібніші.

А що ж Данко? Радіє з того, що вийшов з-під братової опіки чи вперше відчув, яка то нелегка ноша — бути в одвіті за все і всіх і споважнів, став стриманішим? Несхоже щось, аби радів, як не помітно за ним і видимої статечності. Стоїть на заборолі високий і дужий, знай зирить у той бік, де мають об’явитися обри, або ж обертається й повеліває комусь із отроків. Повеліває й знову прикладає руку до брів, приглядається до лісу обабіч торованої путі.

— А глянь, воєводо, — вдається до нього котрийсь із мужів — либонь, обри.

Данко рвійно обертається в той бік, куди показували йому, й прикипає очима до рухливих громадиськ на синім плесі ріки. Так і є. Обри пройшли лісом до Ушини, змайстрували там плоти й пливуть, гнані її течією, під самісінькі стіни Берестового. Як же вони розминулися з нашою засадою? Сотенні навмисне пропустили їх, аби не виказати себе? Молодці, коли так. Присяйбіг, молодці!

«Скільки ж вас є? — питається подумки в тих, що нишкли, зближаючись, із городищем, на плотах. — Один, другий, третій, четвертий… П’ять плотів і на кожному з них не більше тридцяти мужів. На що ж вони сподіваються?»

— Приготувати луки, сулиці, — зично повелів воям, що стояли на заборолі, — каміння також.

Тут не було ані баліст, ані скорпіонів, єдина надія вразити супостата на відстані — стріли та сулиці. Тож мужі не стали ждати, доки обри пристануть до берега. Цілилися в них із луків і прискали стрілами. Якийсь час зусилля їхні ішли намарне — обри надійно прикривалися щитами. То вже пізніше, як пристали до берега та змушені були іти на приступ, щити не всім і не завжди допомагали. То один, то другий скрикував лячно і падав нерухомо чи корчився, язвлений, на землі. А стріли летіли густо і що не крок, то прицільніше. Коли ж полетіли зі стін сулиці, а вслід за сулицями полетіло й каміння, обри і зовсім стенулися, не знали, куди податися їм: таки вперед, до порівняно невисоких стін чи далі від них?

— Вершники, привідцю! Обри пруть від лісу!

«То це і вся загадка? — осміхнувся сам собі Данко. — Пробі! За кого ви, обрини, маєте мене, сина князя Волота, котрий он як скородив вам свого часу ребра?»

— За стіни! — повелів мужам своїм. — Добивайте цих, що підпливли на плотах, і назад мерщій. Всім іншим, — підвищив голос, — зустріти лави обринів стрілами і сулицями!

Авари йшли на городище видовженим клином, і йшли навально, на всю кінську пору, а Данко доглядався до тієї навальності й силкувався прикинути в помислах, скільки їх, обрів. Либонь, турма, одначе далеко не повна. Чому ж так? Розгубили терхани свої сотні у попередніх січах чи приховали до слушного часу в лісі? Який вдячний він був би тим із своїх, що сидять у засідці, коли б дали знати: усі обри йдуть на приступ чи не всі? І послухи по околіях мовчать. Що сталося? Потрапили до рук аварів чи пробиваються до Берестового окольними путями і запізнюються із звідами?

— Дати сотням, що в засідці, вижу: оборонці городища стають із обрами до січі! З нами боги, братіє! За нами — земля-медоносиця славної Тивері!

Певний час доглядався не так до обрів, як до своїх: чи надійно стоять, чи вправно діють? Далі те й робив, що кидав позирки на лави супостатів. Ціляться авари передусім на ворота. Он як пориваються до них, засипаючи тиверців стрілами та прикриваючи собою воїв, що цуприкують доправлені уже якимсь дивом колоди-бивні. Заздалегідь довідалися, що ворота в городищі не такі вже й міцні, чи всього лиш догадуються? А втім, хай спершу підступлять до них. Мужі його — не якісь там безтямки та слабодухи. Он як разять і тих обрів, що ближче до воріт, і тих, що далі. А ще ж і ріка неабияка перешкода. Міст через неї піднято, хай спробують здолати течію та наблизитися до воріт. Бігме, чи не найбільше гине їх, аварів, у хвилях Ушини.

— Наші, воєводо! — нагадали збоку. — Полишені в засаді сотні вихопилися з лісу.

— Бачу.

А про себе подумав: «Коли б і привідця аварської турми борше побачив те. Ано, що швидше побачить, то ліпше буде».

Певен, коли не зараз, то через мить-другу, а має статися те, що замислив: обри не витримають, загледівши позад себе тиверців, обернуть коней і підуть назустріч сотням, що напирають на них від лісу. А воєводі Данку того й треба. Швидше б загледіли та пішли, то буде те, що треба!

Ждав тієї миті, мов рятунку. І таки діждався. Авари спершу помітно згасли перед стінами городища, далі забалакали, показуючи один одному в той бік, звідки мчали на них тиверські сотні, й почали спішно розвертати коней.

— Пора! — стає на мислі воєвода. — Кінним сотням — у сідло!

Гнідий під ним, як і в багатьох інших: високий, буйногривий. Лиш прудкістю ніг та буйністю норову не всякий огир зрівняється з ним. Як тільки відчув на собі воєводу, а через удила — тверду руку ратного мужа, через остроги — недвозначну спонуку господаря, заіржав дико і став, стримуваний, цапки.

— Міст — донизу! Ворота — навстіж!

Обри не сподівалися наглого нападу з лісу, яким тільки-но пройшли, та ще менше сподівалися вони кінних сотень із городища. Тож і заметалися по полю, а заметавшись, дали Данкові можливість доволі легко розітнути їх навальним ударом своїх сотень навпіл, і вже розітнутих узяти на меч і сулицю.

«Тепер ви в моїх руках, — тішився з того, що вдіяв із обрами так, як хотів. — Тепер ані один не випорсне!»

Йшов поруч із мужами і стинав усіх, хто потрапляв під руку. Те швидко помітили й стали показувати на нього мечами, про щось перемовлялися, показуючи, далебі, запевняли своїх: то антський привідця. Та Данко не зважав на те. Здиблював гнідого й кидав здибленого вперед, а вже як опинявся з-поміж аварів, не доглядався до них і не дослухався до їхніх бесід, разив хвацько і дужо, передусім, зрозуміла річ, тих, що були найближче.

— Слава Перуну! — торжествував, загледівши, що й мужі не відстають від нього, йдуть плече в плече і по один, і по другий бік.

— Слава й хвала!

Певен був: сонце не встигне ще досягти найвищої високості, а обрів, що опинилися в обох зашморгах, повергнуть уже. Он як насідають на них мужі, он яку хіть і волю являють, аби взяти нарешті гору над зайдами і поквитатись за ті невдачі, що терпіли досі. А певність та взяла та й похитнулася. Обри лиш на початку стенулися та кидались то в один, то в інший кут, шукаючи шпарки, через яку можна було б випорснути із зашморгу. Коли ж побачили, такої шпарки немає, а пощади від антів не буде, зібралися з духом і згадали, що вони не хто-небудь — обри, стали злобними та лютими в січі, мовби тури. На них вергають такі, що, здавалось, криця не витримає, удари, а вони або ж ухиляються від них, звиваючись у сідлі змією, або прикриваються щитами і в свою чергу норовлять повергнути необачних. Доводиться одному виманювати такого завзятця на себе, другому заходити тим часом збоку і вибивати з сідла. І в одному, і в другому, і в десятому випадку отак. А січа триває та й триває. Уже під ногами в коней не вижата нива, а зоране копитами поле, вже пилюга клубочиться не лише внизу, там, де вигарцьовують до краю зморені і змордовані коні, знялася над боролищем і покрила собою боролище, стала забивати дихання, лізти у вічі, липким брудом лягати на спітніле тіло. Де сонце, чи довго тривати ще дню, ніхто не доглядався. По тому лиш, як спекотнява почала відчутно згасати, догадалися: сонце хилиться вже до вечірнього круга.

«А кривавиці ні кінця ні краю, — розглядається Данко. — Чи то ж і до ночі так буде?»

— Тиверці! — голосно промовив до тих, що були найближче. — Чи довго ще воловодитимемося з цими забродами? Нагостріть розум і серця свої зверхністю, борше беріть у мечі супостатів! В мечі і сулиці!

Клич той не всі розчули, зате буєсть ратну тих, що йшли з привідцею і потіснили обрів там, де йшли, загледів багато хто. Серед тих багатьох відшукалися й такі, у кому буєсть побратимів збудила певність, а вже певність — і пісню. Злетівши з одних уст, вона одразу ж була підхоплена іншими й доволі швидко заволоділа помислами і серцями всіх. Стиналися й співали, чули в собі молодече завзяття, якусь безоглядну відвагу та рішучість і знову співали.

Підхоплена по один бік боролища, пісня ця порівняно швидко й невимушено перекинулася в інший бік, звідти — ще в інший і стала тією відчутно високою і дужою хвилею, котра, накочуючись, підхопила всі інші, перевалила врешті через край і вихлюпнулася на обрів всепоглинаючою лавою. Їхній щільно збитий досі тлум, ті рештки котрі, хоча й танули, все ж трималися круговою порукою і заступали себе, перестали бути з’єднаною силою. Їх затопила тиверська кінна сила, а вже як затопила, не знала втоми, як і пощади. Бадьорила себе піснею і стинала супостатів своїх всюдисущими мечами, викидала з сідел сулицями, топтала кіньми, доки не витнула та не витоптала до решти.

Переято в аварів змогу, переято й славу, та не почували себе тиверці аж надто втішеними. Розтратили й свою силу, зборола втома? Ано, таки розтратили і втомилися, а ще відчули по січі: супостат у них мужній і дужий, коли й далі губитимуть отак свою силу у січі з ним, ненадовго стане її. Єдиний серед усіх, хто не занепав духом і не почувався розтраченим на силі, був воєвода Данко. Гнав Гнідого в один кінець боролища, гнав і в другий, тому повелівав правитися до городища й кликати люд збирати по полю потятих, тому — подбати про язвлених, ще іншим не забував нагадати: коні, що лишилися без господарів, також мають бути підібрані, як і мечі, сулиці, щити. Бо певен був: се тільки цвіт, ягідки попереду. То малодухи можуть нишкнути, видячи, чим завершилась січа, йому не випадає. Будуть мечі та коні, буде й зверхність. Ано. Сьогодні ж збере всіх, кого можна зібрати в Берестовому, й поставить на місце тих, що впали на боролищі, завтра пошле мужів по весях — і знов набере собі воїв. Чи вперше так? Люд на Тивері знайдеться, і вірі, що таки візьмуть над обрами гору, не дасть погаснути.

XVI

Князь Радим продовжував утримувати заступ між Дністром і горами. Обри не раз пробували вторгнутись через нього в Тиверську землю і за кожним разом змушені були відходити. Зрештою увірували, мабуть, що то марна справа, і вгомонилися. Чи надовго — не відає. Одне знає: стояти мусить до останнього. Бо що буде з пішою раттю, коли зніме із заступу, і що буде з Тиверською землею коли відчинить ці ворота? Рать посічуть, настигаючи в путі, кінні обри, а Тивер тоді вже не утримає за собою. Он який простір матимуть Дандалові турми і яку змогу пошматувати його землю, а вже пошматовану поглинути. Ні, ні, стояти мусить. Як не сутужно Данкові і тим, хто вийшов на Дністер і стримує обрів по Дністру, з полуночі, не все уже втрачено. Одне, Тивер опирається на надійний заступ між Дністром і горами, на острог Дикушу (коли що, хай попробують обри взяти князя в Дикуші, котру годуватимуть неабиякі запаси збіжжя та тварі, а поїтиме ріка), друге, має ще один заступ від обрів з полуночі, що його воздвиг воєвода Добролик, — від тої ж Дикущі і далі на схід по Дністру. А ще ж є надія, що прийде сподівана поміч з-за Росі, від древлян, втікичів, як і від уличів. Світозар подався ж за нею, він не з тих, що пускають слово на вітер. Не було б тільки запізно. Данкові он як нелегко стримувати обрів на Ушині. Метається з одного кінця Тиверської землі в інший, а заступити собою всю землю не годен, надто мало воїв має під рукою. Тра було б пособити йому, а ким і чим? Від себе не може послати поміч. Єдине, до чого вдається, шле нарочитих у Черн, братові Велемудру повеліває, сусідів просить: «Зберіться з силою і пособіть воєводі Данку. Коли він не вистоїть на полуночних обводах Тивері, не лише мені, вам теж несолодко буде».

Гінці повідомляють: Велемудр і Добролик ні вдень, ні вночі не мають супокою. Збирають усіх, кого ще можна зібрати по тиверських весях, і обсаджують ними полуденний берег Дністра. Та чи зможуть вони обсадити його весь і чи то такий уже надійний заступ — піше ополчення?

Чого вони вчепилися за Тивер, ті обри? Дулібію — і ту облишили в спокої, послали тьму на Волин — і тим обмежилися. А на Тивер усі інші турми пруть. Бояться, що тиверці вдарять у спину, коли підуть далі — на древлян, у Заросся? Ано, таки бояться. Чому ж зароські племена зволікають, коли так? Довідалися, що немає князя-привідці, і не бажають іти на поміч, свою землю сторожать? То ж погибель і для Тивері, і для всієї содружності. У обрів он скільки турм, поодинці вони здолають нас, тим більше коли услід за дулібами Тивер перестане бути силою, що погрожує їм.

Не раз ловив себе на мислі князь Радим: останні дні тим і живе він, що сподівається — ось-ось прискачуть гінці зі сходу і скажуть: «Радій, княже, ти не єдиний тепер. Всі інші князі ідуть на поміч».

Вони й прискакали, та сказали не те, чого ждав.

— Біда, княже! — вирекли, ледве перевівши дух. — Обри перейшли через Дністер і ціляться на стольний город наш Черн.

— А де воєвода Велемудр?

— У Черні.

— І дружина його з ним?

— А так.

— То це він і прислав вас?

— Ба ні, прислав княжич Добролик. Велів сказати, аби ти знав: обри віднині гулятимуть у тебе за спиною. Він Добролик, нічого іншого не може вдіяти, як прикрити тебе зі сходу і то не скрізь, лише поблизу Дикуші.

Радим помовчав, видно, зважував думки свої.

— Перепочиньте та й поспішіть до Черна. Скажете воєводі Велемудру, най збере до острога всіх, хто може стояти на стінах, і боронить стольний город наш, аж поки не прийде поміч. По путі заглянете і до воєводи Добролика, звідомите його: князь воліє бачити воєводу в себе і по можливості борше. Коли ж хтось із них — Добролик чи Велемудр — може доступитися до Данка, цьому інше мають повеліти іменем князя: як досі діяв, так і далі має діяти — не давати обрам супокою в землі нашій. Я ж, скажете, як стояв, спираючись на Дикушу та заступ між Дністром і горами, так і далі стоятиму. Доки Черн наш і Дикуша наша, доки при нас є ратна сила, Тивер не буде скорена.

Сумнівів не було: починається найскрутніша година і для люду тиверського, котрий залишився по весях та городищах беззахисним, і для раті. Це сьогодні Дандал відмовчується, розгулюючи в поверженій Дулібії. Завтра довідається, що турми його перейшли через Дністер, погрожують самому Черну, і збудиться ратною буєстю, захоче зломити тиверський та улицький заступи і тим прискорити остаточне падіння Тивері.

Що ж, чому бути, того не минути. Ще раз поміряються силою. А може, й не раз. Тиверцям, як і уличам, відступати нікуди, тож стоятимуть один за двох.

Аби підтримати в тих, що сидять у заступі, ратну буєсть, узяв кінний супровід і виїхав із Дикуші.

Ратники, либонь, знали вже про оказію, що трапилася на полуночних обводах їхньої землі (лиха вість, як пошесть, іде невидимими путями, одначе йде швидко і нестримно). Казати нічого не казали князеві, однак дивилися на нього такими очима, ніби прощалися з ним і сумували прощаючись.

— Не падаймо духом, братіє, — казав одним, казав і другим. — Коли вистоїмо ми, там, під Черном і поза Черном, буде кому погромити обрів і погнати пріч.

— Князь гадає, — поцікавився котрийсь із тисяцьких, — що Дандал піде з рештою турм саме тут? А чи не ліпше податися йому услід за тими, що проклали собі путь через Збруч і Дністер?

— Йому тра десь і якось погромити нас, аби заволодіти нами, хоч не виключено, що й таке може вдіяти — піти услід за тими, що подалися на Черн через Збруч і Дністер. Я затим і прибув оце, аби застерегти вас: не прогавте обрів, як прогавили вже раз. Ідіть між них, наслухайте, вивідуйте, шукайте послухів та вивідників серед люду, що залишився під обрами, і знайте все, що мислять, куди і якими силами переміщаються обри. Від тих звідів залежатиме багато, коли не все.

Охоче пристали на його раду, ба збадьорилися, підігріті княжою вірою, що не все уже втрачено, а проте ні другого, ні третього дня нічого не доповіли. Десь аж на п’ятий, і доволі рано, прискакали й повідали: обри заворушилися, підіймають турми й правлять ближче, до Пруту.

— Від піших лав, що стоять у заступі, видно те їхнє переміщення?

— Хіба що з узвишшя. Далі від заступу переміщаються.

— Усі чи лиш окремі турми?

— Ті, що стояли перед нами, здебільше стоять. Всі інші переміщаються ближче до гір.

«Ну що ж, — подумав, — ризикнемо й ми: посилимо в долині Пруту заступ, виставимо там усі, що можемо виставити, кінні тисячі».

Наміри аварського привідці не забарилися явити себе, і недвозначно. Січа започаткувалася там-таки, в підгір’ї, й була не схожа на всі попередні. Обри, щоправда, й за цим разом не вигадали чогось несподіваного. Приготували за дня сходні й пішли з ними на тиверський заступ пішо, одначе пішли задовго до світання і не на вузькій смузі в одне стрельбище — по всьому, що прилягає до Пруту, заступу. Їх не проспали, вчасно виявили і вчасно зняли тривогу, а все ж ніч зробила своє. Доки ті, що спали, одійшли від сну та розбуркалися, обри були вже по цей бік урвиська і змусили забути про луки та стріли, одразу ж взятися за мечі та сулиці. А поки йшла січа з пішими, що проникли в заступ з поміччю сходнів, засипалися урвиська, а засипались урвиська, застугоніла земля під копитами, застугоніло й дзвінке в передранковій млі небо — на тиверців пішли кінні аварські турми.

Заступ перестав бути заступом, а вириті в землі криївки — криївками. Їх вигідніш було залишити зараз і зустрічати супостата на рівнім місці, з сулицею напереваги. Єдине, на що годилися ті потайні в передранковій сутіні ями, то хіба як ловчі. Обізнаному легше заманити туди необізнаного обрина і вже заманеного добити. Та то лиш при нагоді. Більше доводилося стинатися та дбати, аби обри не пройшли через піші тиверські лави, принаймні до світання.

Князь теж був неподалік — на вежиці позад боролища, і все, чого сягав його зір, бачив. Про те ж, що діялося поза видимим для ока боролищем, доповідали гінці.

— Січа йде на рівних, — казали. — Та недовго буде такою. Обрів прибуває та й прибуває. Тисяцький питає, чи не час виводити на них кінні тисячі.

— Ні. Підете й скажете привідцям: на те най не сподіваються, принаймні скоро. Коли стане аж надто сутужно, най вводять у січу пішаниць, що дав їм у поміч. Та не всіх і не одразу: поміч ще буде та й буде потрібна.

Не те бентежило князя Радима, що в нього менше, ніж у обрів, воїв. Бентежило, що вони піші, звичайні ролейні[55] люди. Чи їм упоратися з кінними і он як вишколеними в постійних походах аварами? А все ж сподіваному нічого не лишається, як сподіватися. Одне, не вперше стоїть його піша рать супроти обрів, встигла пересвідчитися: може брати над ними гору, а друге, сам бачить: таки непогано стоїть. З раннього досвітку триває січа і все ще триває, в усякім разі, Дандал не досяг свого. Коли б досяг, давно був би поза першим заступом.

Сонце знялось уже над тиверськими долами, благословило життя на землі, а там, на боролищі, ворохобився та й ворохобився вир людський, знімалася й падала з усердним свистом криця. І чулися в тому вирі дзвінкі, схожі на перестук кузні[56] в корчениці удари, людський крик-погроза чи крик-прощання, а ще повеління іти туди й туди, робити те і те. Бо обри усе ще напирають і напирають дужо, їм не скрізь поступаються, а коли й поступаються, то всього лиш на мить. По тій миті знову збираються з силою, кличуть на поміч спритність, чи не останній вияв ратного духу, й кладуть супостатів собі під ноги.

— За нами наша земля, братіє! — кличуть за собою інших. — Не віддаймо цеї п’яді її, аби не віддати всю!

Ті з тисяцьких, що стояли далі від заступу, бачили: лише на самопожертві та відчайдушності воїв і тримається він. А чим пособити тим, що стоять у заступі, як зарадити неминучій біді, не відали. Пропустити третину чи й половину аварських лав на другий заступ, а решту взяти в мечі і доконати тут? То була б помітна полегкість, та є веління князя: другий заступ не виказувати, най лишається несподіванкою і тим уже пагубою для супостата. А ще ж і те знане кожному: лише скажи тим, що бороняться: оступіться, потім не збереш докупи. Мабуть, лишається одне: виводити з січі поріділі й знесилені до краю сотні, а на їхнє місце ставити свіжі і тим вимотувати аварську силу та стояти до пори до часу.

Зробили так раз, зробили вдруге й відчули себе твердіше: заміни не пішли намарне, обри оступились-таки, густо усіявши боролище трупом. А втім, оступилися недалеко і ненадовго: їм теж не забарилася надійти поміч, і вони, в свою чергу, потіснили тиверські лави. Коли так і далі піде, ставити на місце поріділих сотень нікого буде. І та невідворотна година недалеко вже, бігме.

Розглянувшись та прикинувши, що кого жде в недалекім часі, тисяцькі знову послали гінців до князя.

— Вчини щось, достойний, інакше не вистоїмо!

Князь гнівався, не хотів вірити тому, що казали, в тих випадках, коли з боролища над’їздив хтось із привідців, кричав: «Зрозумійте, не час!» А подався туди сам та удостовірився, і змушений був змінити гнів на милість.

— Оступіться трохи, — повелів тисяцьким, — виведіть обрів он на те поле. Зараз на них підуть наші дружинники.

То тільки сказати легко — зараз. Доки те «зараз» стало видимим і явним, немало крові пролилося і на путі до поля, і на самім полі. Зате коли вихопилася княжа дружина з лісу й пішла широкою лавою на аварів, полегкість одразу стала відчутною. Обри заметалися по полю й перестали напирати, далебі, не знали, як їм бути, й питалися в старших. А доки питались та розглядалися, підоспіли й Дандалові турми.

І зійшлися кінні з кінними, а мужі з мужами, і почалася січа, якій нескоро судилося влягтися. Обри, либонь, помітили: у князя не та сила, якої мають лякатися, і кинули супроти неї найзавзятіші з своїх турм. Їх разили важкими двосічними мечами, вибивали з сідел сулицями, а вони не зважали на те, напирали та й напирали, либонь, саме в княжих мужах вбачали тих, на кому мають помститися за найбільшу втрату в сьому поході — смерть хакан-бега Апсиха, як і за ті потяті до ноги турми, що стали жертвою ошуканства.

Князь Радим стояв на узвишші і добре бачив, до чого йдеться. Обри не поскупилися турмами зараз, не поскупляться й потім — громадять їх по другий бік боролища і ждуть слушного часу, аби кинути в поміч тим, що на боролищі. Тож не губився в мислях і не вагався, так чи не так чинить. Натрапив на першого з нарочитих і повелів йому:

— Візьми супровід із кількох мужів і скачи до брата мого і воєводи Добролика. Скажи йому, там, де стоїть він, має залишити всього лиш прикриття. З усіма іншими кінними тисячами най скаче сюди, і то негайно. Аби не вагався, повідай: князь вважає, що не десь-інде, тут, у долині Пруту, йде вирішальна січа. Від того, як швидко прибуде він із своїми тисячами, залежатиме, вистоїмо чи не вистоїмо ми на цьому боролищі.

Нарочитий мовчки приострожує коня й жене його в той бік, де має взяти супровід. Князь теж не затримується на вежиці, притьмом злазить із неї.

— У сідла, братіє! — подав клич сотням, що були при ньому. — Поведу вас туди, де перший наш заступ не зломлено. Станемо між ним і другим заступом та й запрудимо собою обринам путь на тиверські простори. Коли надійде поміч, доля січі вирішуватиметься на цім і тільки на цім полі — між Прутом, другим заступом і нами.

Князеві, який ішов під прикриттям своїх сотень, порівняно легко вдалося пробитися між, боролищем і улицьким заступом. А ті його дружинники, що стояли супроти аварів і ждали помочі, ледве тримались. Бо Дандал теж не ловив гав. Відчувши, що його сила видимо переважає на боролищі, повелів терханам скористатися тим і взяти як піших, так і кінних антів у лещата.

— Потнете цих, — сказав, — вважайте, що взяли гору і над усіма іншими. Далі ніхто вже не стане на вашій путі.

— Вельми уперті, привідцю. Без твоєї помочі не зможемо взяти в лещата.

Дандалові не подобаються такі розмови: скільки можна слати її, поміч? Проте не став ані наполягати, ані сперечатись. Чи до того зараз?

Один помах руки — і свіжі аварські турми полишають згарцьоване кінськими копитами місце під лісом, поспішають на поклик привідці.

— На вас, багатури, покладається найпочесніша повинність в цій січі: зайти антам за спини і доконати несподіваним ударом. Так, щоб ні один із них не вийшов з боролища живим. Вони влаштували пастку нашим турмам, ми влаштуймо їм!

Не встиг князь Радим стати кінним заступом між тиверською і улицькою пішою раттю, як довелося вже міняти свої наміри: обри пішли в обхід боролища і тих його тисяч, що стиналися на боролищі. Мусив забути про заступ і виводити свої сотні супроти тих аварських турм, що обходили його мужів та воїв ополчення зліва. Коли ж впевнився перегодом: по праву руч їх обійшли вже і беруть у лещата, зважився й повелів уличам, що сиділи досі непомічені, полишити заступ і піти на обрів пішою лавою. Хотів Дандал ударити антам у спину, то хай має його, такий удар.

XVII

З двох тисяч княжої дружини, яка схрестила того дня мечі з аварами, не повернулося з боролища близько половини. Скільки не повернеться воїв із пішої раті, поки що й сказати ніхто не годен. Вісті ті лягли князеві на серце чорною осмутою, а вже осмута — каменем. Навіть поява воєводи Добролика з двома тисячами кінних, серед яких хай і половина, все ж мужі достойні, варті віри і довіри, не була утіхою. Вислухав, чого припізнилися, сказав, де перебути до ранку, та й пішов до намету. Лиш опісля, в раннє надвечір’я, згадав про брата й велів покликати до себе.

— Сідай, повечеряємо вкупі та порадимося, як діятимемо далі.

— Вельми сутужно, еге?

— Сутужніш і вигадати годі. Повернути втрачений нині передній заступ немає кому, а вдосвіта обри й наступний, улицький, можуть зломити, і тоді вже ніхто не стримає їх, розгулюватимуть по землі нашій, як самі того захочуть.

— Якщо так, чи є потреба сидіти нашим воям у решті першого заступу?

— Є. Він прикриває Дикушу, а Дикушу і землю, що прилягає до неї, я триматиму до останнього, навіть тоді, як уся Тивер опиниться під обрами.

— В такому разі постав когось між першим і другим заступом, там, де кінчається обсаджений нами перший.

— Стоять уже. За ніч там буде вирита крутопадь, через яку кінні авари без помочі піших не пройдуть. Скажи мені, ким зміцнити заступ уличів, які залишилися сам на сам із обрами?

Воєвода скинув на брата свої лагідні, геть як у мами, очі і, не роздумуючи, сказав:

— А чом би не поставити там мої тисячі? Спізнилися на цю, то най хоч у наступній січі являть себе.

— Мала то підпора, брате. За мужів твоїх певен, ба навіть за отроків дружини нашої. А як поводять себе ті кінні, що з ополчення?

— Непогано, князю. Ідуть за всіма іншими і стинаються, як і всі інші.

— Тоді на цьому й станемо. Чогось ліпшого при нашій сутужі з людьми і вдіяти годі. Коли знімешся зараз, до ночі встигнеш доправитись до Пруту?

— Коли й не встигну, доправлюсь поночі, а рушати маю зараз. Сам казав: удосвіта там вирішуватиметься доля всієї Тивері.

— То кінчаймо трапезу і в добрий час.

До сну князь Радим відійшов більш-менш заспокоєний. Та й спав, як всякий натомлений: без просипу. А таки недоспав тієї ночі. Розбудили на світанку й сказали те саме, що вчора.

— Княже, обри йдуть. За цим разом прямісінько на Дикушу.

Усі повірили, що обри йдуть на Дикушу, і князь разом з усіма. Бо надто вже завзято поривалися їхні турми до тиверського заступу й намагалися заволодіти заступом перед Дикушею. А тая віра зроджувала не лише певність, і радість-потіху також.

— Пробі, — казали один одному, — чи ті обри зроду такі нетямковиті, чи тутки вже одбили їм тяму. Коли десь не зломили тиверців, під Дикушею й поготів не зломлять.

Одне не спало нікому з потішених на мисль: не все тиверцям водити обрів за носа, настав час і тиверців поводити за ніс. Поки князь і всі, хто стояв на обороні Дикуші, ламали мізки, як захистити її від супостата, той самий супостат і в той же час поліз пішими лавами на улицький заступ і доволі швидко заволодів ним, а заволодівши, відчинив ворота у Тиверську землю. Кінні тисячі воєводи Добролика стали було тим, що вторгалися, на путі, та що вони могли вдіяти, коли через погромлений улицький заступ пішли мало не всі, що лишилися з Дандалом, турми.

Вісті про той погром дійшли до князя тоді, як обри особливо уперто лізли на заступ під Дикушею, і геть приголомшили його.

«Не може того бути!» — ладен був крикнути, та як міг не вірити тому, що казали, коли казали ті, кого погромили.

— Де ж Добролик? Де його тисячі?

— Того не знаємо, княже, Чули, там, де стояв він, ішла січа, а чим завершилась вона, одні боги відають.

— Скачіть до Остромира, — повелів іншим, — і перекажіть йому, най бере всі, що є під його рукою, сотні й заслонить ними Дикушу з боку землі Тиверської. Він знає, де стати. Добролика ж, — обернувся й пошукав серед оточення тих, на кого покладався, — розшукати й доповісти мені негайно, де він, що з ним.

Того дня, тільки надвечір уже, пробилися до Радима і втішні вісті. Київський князь Велемир і брат Світозар прислали гінців, а ті запевнили від імені своїх достойників: очолені ними раті витурили обрів з полуночних вервей Тиверської землі, одначе на Дністрі, від Смотрича до крутого згину ріки на полудень, змушені зупинитися й запитати в князя, як бути далі. Обри обсіли полуденний берег Дністра. По всій Тивері вони чи всього лиш на Дністрі? Що з тиверською та улицькою раттю? Де вона є нині і як можна покладатися на неї?

Вісті не з останніх. А проте й вони не вельми втішили князя. Над’їхали рештки дружинників, що були з Доброликом, і привезли на наметі, напнутому між двох коней, потятого в нерівній січі з аварами воєводу свого. Чи до втіхи, коли бачить мертвого брата, того самого, котрий вчора ще був із ним і дивився на нього добрими маминими очима? Боги світлі та боги ясні, де вже тут до ратних помислів, коли так обтято крила? Не міг князь купно з братом на день-два раніш прибути. Що тепер радитиме їм, на кого і на що покладатиме надії?

А все ж гінцям сказав інше:

— Обри щойно оце здолали тиверський та улицький заступи в долині річки Прут і пішли в Тиверську землю. Далеко не встигли проникнути. Я тримаю Дикушу і всі околії, що прилягають до Дикуші, в тім числі й західні. Зі мною здебільше піша рать, хоча поріділа наполовину. Десь ходить по Тивері й тручає, як може, обрів княжич і воєвода Данко з трьома тисячами мечників. Та княжич Велемудр зібрав у Черні, й тримає напоготові всіх, кого міг зібрати. Гадаю, там доста їх, воїв, щоб надійно боронити Черн. Що він наш, сумніву немає. Обри не встигли ще й підійти до нього.

Гінці відкланялись і хотіли йти вже, та князь надумався на той час і затримав їх.

— Скажете князям: до походу зможу пристати тоді вже, як розшукаю та відкличу воєводу Данка, зберу докупи та дам лад усій іншій раті.

— Гадаємо, коли князь буде готовий до походу, одразу ж і повідомить про готовність.

— Ано, одразу ж і повідомлю.

Увесь той день, як і наступний, був заклопотаний похоронами брата та збиранням раті, що зазнала погрому. Уже по похоронах згадав про Данка й став прикидати в мислях, де може бути він зараз. Якщо кияни та втікичі не зустрілися з ним у полуночних вервях Тивері, значить, перейшов через Дністер і гуляє десь у полуденних. А може, потрапив, оточений обрами, у велику скруту і подався до уличів, а вже землями уличів — на Черн? Присяйбіг, це найбільш ймовірно: шукати його треба передусім у Черні, а вже потім — на терені полуденної Тивері.

Так і поклав собі: завтра ж злютує надійний загін і повелить йому пробитися до стольного города, та не встиг ще утвердитися в мислі, кого пошле, як відхилилася запона в наметі і отроки повідомили: знову прибули гінці від київського князя і просять вислухати їх.

— Най заходять.

Ждав, як усі приречені, найгіршого, а гінці зайшли й сказали: радій, княже, світлий день настав[57]; стольник Світозар купно з князями Києва та Втікичі просить тебе прибути до їхнього табору і то негайно — обри прислали слів своїх, хочуть вести з нами розмову про замирення.

Радіти справді було чого, а все ж не до нього прислали обри слів своїх, прислали до князя, що погнав їх з полуночі. Вважають, що князь Тивері погромлений уже, а ті, що за Дністром, — сила, з ними й треба говорити про перемир’я, чи це чергова аварська хитрість — виграти час і зібрати докупи розкидані по Тиверській землі турми? Щось дуже схоже на чергову хитрість. Он скільки воїв втратили, прокладаючи собі путь до Волина і Черна, і раптом заговорили про замирення.

Світозарові відомо вже було про смерть брата Добролика. Може, саме тому зустрів князя Радима не так, як зустрічають по довгій розлуці.

— Як же це трапилося, брате? — запитав холодно і журно.

— А так, як з усіма трапляється, кого настигає смерть. Стояв Добролик там, де вторгалися обри. Мав намір заступити собою землю нашу і не заступив… Скажи мені, — заговорив про інше, — чому це авари так уперто лізли на наші заступи? Не відали, що ви йдете з полуночі, чи, супротивно тому, відали і хотіли стати супроти вас саме тут, по Дністру?

— Гадаю, вони самі скажуть зараз, чого хотіли і чого хочуть.

— Перед тим, як започаткувати перетрактації з обрами, я маю знати, що діється в землі моїх батьків. Ти щось відаєш про те?

— Сподівався, що ти скажеш.

— Коли і звідки міг би довідатися? Моя рада всім: не поспішати з перетрактаціями, довідатися, що з Черном, які верві землі Тиверської під аварами, які — наші, а тоді вже й ставати з Дандалом на розмову по замирення.

— Сли аварські тут уже, відкладати перетрактації не можемо. Та й на те зваж: авари коли й не обсіли ще всієї Тивері, то не сьогодні-завтра обсядуть. Їх там не менше тридцяти тисяч. Хто стримає таку силу?

— А Данко, Велемудр, а люд тиверський? З одним Данком три тисячі воїв та з Велемудром біля двох. На їхній бік коли не став ще, то стане весь люд тиверський. Пощо не береш на карб цю силу?

— Беру, княже, та чи можу покладатися на неї, не відаю. А на твоїм місці дав би зараз волю спритності та мудрості привідці, а не пасії покривдженого поселянина. Знай, перетрактації почнуться незабаром, а триватимуть довго. Ось ти й скористайся цим та вивідай, що діється в землі твоїй і на що спроможна вона.

Князь звів над переніссям брови, дивиться на брата широко відкритими очима.

— Так одразу й казав би.

Аварське сольство очолював той самий муж, що й попереднього разу, коли по мир та злагоду ходив до Апсихового табору стольник Світозар. Це дало підстави почати перетрактації невимушено, як з давнім знайомим.

— І знову ми під одним наметом, — перший заговорив Світозар. — А хтось казав не так давно: занадто велика кривда стоїть між нас, розсудити її може лиш меч та сулиця.

Таргіт не осміхнувся, лиш приплющив, похитуючись, очі.

— Того, хто примушував казати так, немає вже серед нас. Тож і даємо волю високій мислі замість гострого меча.

Стольник не нагадує аварському слові, що була й друга зустріч і одповідь на ревні благання антів замиритися теж була. Вона, як і перша, не свідчила про високу мисль, давала перевагу мсті і гніву, а відтак мечу.

— Я, — сказав замість того, що спало на думку, — і всі присутні тут князі Антії ладні вислухати тебе, достойний сол родів аварських.

Таргіт не поспішав казати те, з чим прийшов. Глянув у один, глянув у другий кінець, схоже, що лічив, скільки є їх тут, антських князів.

— Найдостойніший із синів великого Баяна і привідця турм наших Дандал велів мені сказати князям Антії і воєводам антської раті: він одмінює попередні кондиції — мати антів за своїх данників — і згоден вести перетрактації на вигідніших для них засадах.

— Які вони, ті засади?

— Авари залишають за собою ту землю Антії, яку взяли на меч і сулицю. Це Дулібія і Тивер. З усіма іншими антами вони підписують ряд і обіцяють жити у мирі та злагоді.

— Це ви взяли Тивер на меч і сулицю?! — підхопився і став на весь свій зріст князь Радим. Він був такий збудний і такий рвійний, здавалось, вихопить зараз меча й піде на обрина, доводячи незламність і силу своєї Тивері. Та його вчасно осмикнули і веліли сісти.

Світозар пождав, доки уляжеться братова пристрасть, і вже потім сказав аварському слові:

— Нарочитий муж родів аварських чув, як сприйняли князі його речницю, і, сподіваюсь, вкладе до вух свого привідці, що анти не пристануть на таке. Коли авари справді, мають намір жити з нами у мирі та злагоді, вони повинні переглянути свої кондиції, інакше залишиться так, як і було: все вирішать меч і сулиця.

Таргіт довго і неприховано осмучено дивився на Світозара, потім на князів.

— Це останнє ваше слово?

— Ні, — поспішив заперечити стольник. — Це моє поки що слово. Речниця всіх радних буде виголошена завтра о цій же порі. Маємо порадитися між собою і визначитись. Гадаємо, що вашим привідцям теж належало б визначитися за цей час і остаточно. Мають зважити на наші покони і закони: доки стольний город землі не є скорений, а люд заверижений, земля також не є скорена і заверижена.

Аварське сольство відкланялося чемно й залишило радних. А в наметі стольника лише на час проводів вляглася тиша. По проводах збудився спершу гомін: глядіть, як заговорили, і Дулібію, і Тивер їм віддай, затим збуяв і гнів: де таке видано, шматувати нашу землю? Чи вони так уже й скорили Тивер та Дулібію?

На той час повернувся до радних господар намету — стольник Світозар.

— Ось що, князі, — сказав, діждавшись тиші. — Ви можете обурюватися — у вас є на те всі підстави, та не повинні забувати, що до вас звернулися з бажанням укласти ряд на мир і злагоду. Отож передусім маємо визначитися, є в нас нині сила, котра могла б збороти і вигнати за обводи землі нашої обрів, у яких лише тут, на Тиверській землі, є не менше тридцяти тисяч кінних воїв, чи немає. Завважте, кінних воїв. Друге, що хотів би почути від вас. Обри можуть запитати нас, прийшовши завтра на перетрактації: коли не згодні з нашими кондиціями, кажіть, на яких кондиціях ви згодні укласти з нами ряд? Що скажемо, коли запитають?

— Єдине, — знову не втримався і вихопився з речницею князь Радим, — най забираються пріч.

Світозар подивився на нього не так осудливо, як співчутливо, і вже потім продовжував.

— Третє. Зацікавлені ми, аби перетрактації тривали по можливості довше чи, супротивно тому, хочемо завершити їх якомога швидше.

Подумав мить, либонь, пригадував, що мав сказати ще радним, і вже потім мовив.

— Нарешті останнє. Хотів би, аби кожен із вас сказав зараз, провадитимемо перетрактації і укладатимемо ряд із обрами без дулібів чи відкладемо все це до того часу, поки хтось із привідців Дулїбії прибуде сюди. До речі, — похопився, — нам не завадило б знати, що з Волином і княгинею Данаєю, її сином Мезаміром. Усе ще непідвладні вони аварам чи стали їхніми бранцями?

— Стольник хоче сказати цим, що ми не готові до перетрактацій? — подав голос князь уличів.

— Передусім хотів сказати: нам належить в усьому цьому визначитись, перш ніж вести перетрактації. Отож почнімо з найголовнішого: є в нас тут, на Дністрі, сила, яка могла б здолати тридцять турм кінних обрів, не беручи до уваги тих, що пішли на Волин, і викинути їх за обводи нашої землі?

— Гадаю, що такої сили немає в нас, — першим обізвався київський князь Велемир.

— Як то немає? — не забарився заперечити йому тиверський князь.

— Давайте полічимо і побачимо: таки немає. З тобою, князю Тивері, скільки є кінних?

— Чому тільки кінних? А піша рать?

— Пішу не будемо поки що чіпати. Скажи, скільки кінних?

— Зі мною обмаль, десь біля тисячі. Та є з братом моїм Данком три, з братом Велемудром тисяча, а коли і ратників посадив на коней, то і всі дві набереться.

— А в князя уличів скільки?

— П’ять, та стоять вони, як відаєте, не тут, нижче по Дністру, головне, супроти Черна.

— Ось бачиш, коли додати до всіх, що маєте з князем уличів, наших із князем Втікичі, і двадцяти не набереться. А ще зваж на те, що вони не з нами, що ти взагалі не відаєш, є в тебе ті тисячі, що ходять з воєводою Данком, чи немає.

— Доки вестимемо перетрактації, знатиму. То навіть ліпше, що не вся наша сила при купі. Коли об’єднаються ті, що є неподалік від Черна, і підуть у поміч нам, Дандал не вистоїть, присяйбіг. То ж буде несподіваний для нього удар — у спину.

— Коли вважати, що привідця аварів — такий собі легкодум, що він нічого не відає, хто і де стоїть супроти нього… Як бачиш, стольнику, — обертається київський князь до Світозара, — у нас якщо й набереться половина того, що мають авари, то добре. Чи з такою силою можемо взяти над аварами гору?

— А піша рать? Чому її не берете на карб?

— Піші можуть стинатися з кінними лише в заступі чи сидячи за стінами города. У січі кінних із кінними вони — тільки завада.

— Неправда то! Побачили б ви, як стиналися наші піші вої з аварами там, при Карпатах!..

Світозар завважив: брат аж міниться в лицях, ось-ось, здавалося, вихопить меча і крикне своїм дужим голосом: «На замирення з обрами підете тільки через мій труп!» І не захотів ждати, аби те сталося.

— Забудьмо, князі, що ми мужі ратні, будьмо в цю мить передусім мужами думаючими. Пам’ятаймо: ми вирішуємо долю не одної лиш Тивері — всієї землі Троянової і люду, на ній сущого. Отож візьмім у руки серце і даймо простір розуму. Завершуй свою мисль, княже росів і полян. Твій умисел, коли не помиляюся, такий: скористатися тим, що авари самі заговорили про мир, і постаратися укласти його з ними.

— Так.

— А твій, княже Тивері?

— Чи я, чи всі інші проти того, щоб замиритися? Йдеться про інше: замирюючись, не поступатися землею і волею люду нашого.

— Князь уличів і князь втікичів теж пристають до сего нашого наміру — укласти з обрами ряд на мир і злагоду?

— Так.

— Тоді висловлюймось про найголовніше: на яких засадах стоятимемо, ведучи перетрактації про мир і злагоду? Твоє перше слово, княже Тивері.

— Я сказав уже: не поступатися землею і волею люду нашого, зажадати, аби пішли геть. Коли не зголосяться, піти на них зведеною силою племен і вигнати за обводи своєї землі.

— А що скаже князь уличів?

— Гадаю, що на такі кондиції обри не пристануть. І сили, щоб вигнати їх за обводи землі своєї, у нас теж не знайдеться. Може, варто затягти перетрактації, пославшись на те, що без дулібів не можемо підписувати ряд, а тим часом вдатися до сусідів, хоча б і до сіверян, ільменських слов’ян, полян, що за Віслою?

— Непогана мисль, княже, та, на жаль, запізніла. На яких засадах пропонує замиритися з обрами князь підвладних Києву родів?

Велемир не одразу заговорив. Видно було, нелегко йому казати те, що мав сказати. Одначе мусив.

— Не думаймо, — почав здалеку, — що обри прийшли до нас з одним-єдиним наміром — помститися за кривди. У них інше на мислі, надто після того, як завдали нам он якого урону і заволоділи Дулібією, по суті посіли й Тивер, — хочуть стати володарями всієї землі Троянової. В ці нелегкі для нас часи, гадаю, мусимо бути як ніколи тверезими і мати мужність дивитися правді у вічі. Авари хочуть занадто багато — це так. Та чи можемо ми зашкодити їм у їхніх намірах? Коли підемо на них тією силою, що маємо, напевне поляжемо всі, а гору таки не візьмемо над ними. Що станеться тоді з землею нашою і що — з людом ? Одне: земля Троянова стане аварською, а люд — рабом у аварів, і чи зуміє він колись знайти в собі силу, аби повстати і скинути з себе ганебні вериги, одні боги відають. Дуже можливо, що не збереться вже з такою силою. Коли ж пристанемо на вимоги аварів і замиримося з ними, половина землі нашої буде вільною, а сила люду — подвоєною, оскільки всі, хто може і хоче втекти зараз від аварів, утікають на схід — до полян, древлян та на полуніч — за Прип’ять. Тож і кажу: маємо скористатися нагодою, що дають нам обри, і замиритися з ними. Певен, вони тому і йдуть на замирення, що не відають, скільки в нас воїв, яка ратна сила стоїть перед ними на Дністрі. Затямили одне: вийшла вся Антія — і поспішили вислати сольство. Либонь, так гадають собі: посягнемо на всю землю антів, можемо втратити й ту, що маємо вже.

— І ти зголошуєшся віддати їм ту землю?

— За Тивер поторгуємося ще з обрами. Маємо докласти в перетрактаціях і розуму, і хитрості та спритності, а таки обстояти її. Дулібії ж не порятуємо вже. Як не прикро, вона стане тією жертвою, яку мусимо принести в ім’я волі, що здобудемо колись для всього люду землі Троянової.

Зворохоблений перед цим тиверський князь примітно схолонув, а все ж не переставав доглядатися до Велемира.

— Ну, а коли обри не захочуть торгуватися, скажуть: так і тільки так?

— Поведемося з ними розумно та побрязкаємо перед очима силою — не скажуть.

Його тоді ще, як рушали в похід, обрали привідцею дружини і раті, що йдуть на поміч Тивері, і він яко привідця став мислити тепер уголос, що слід зробити, де і як стати, аби обри куди не поткнулися, всюди натрапляли на слов’ян, піших чи кінних — байдуже, важливо, щоб натрапляли і впевнилися врешті-решт: вони в лещатах, одрізані є від Карпат, з яких прийшли, і від тієї тьми, що подалася на Волин.

Князі слухали його терпляче, ба навіть обнадієно. А й справді, на сході аварам заступили путь уличі, на заході — тиверці, з полуночі погрожують всі інші племена. Обри заперті в Тиверській землі, їм, крім Дунаю, немає куди йти.

XVIII

Таргіт був надто літній і, знаний у каганаті, щоб хилитися перед хай і не таким молодим, все ж значно молодшим за нього сином великого Баяна. Та за цим разом і він почував себе непевно.

— Достойний, — сказав нетвердим голосом і поглянув так, ніби чув за собою не знати яку провину. — Анти поступаються лиш Дулібією. Про Тивер, кажуть, і речі не може бути.

Дандал не являє гніву, того, що міг являти такої миті його вітець. А все ж дивиться на свого сла неприховано холодно.

— І ти не зумів обставити їх, примусити поступитись?

— Як примусиш, коли про щось інше й бесіди не хочуть вести?

— Коли Таргіт має бажання узяти гору в перетрактаціях із чужинцями, він завжди бере її, коли не має такого бажання, каже, нічого не вдію.

— Заприсягаюся…

— Не словами, ділом треба доводити щирість свою. Як і мудрість. Чому так швидко повернувся від антів? Чи тебе, бувалого в бувальцях, учити, як домагаються свого в перетрактаціях?

Дандал не зводив із свого сла і радника аж надто пильних, не обіцяючих чогось доброго очей. Здавалося, надумається зараз і скаже: «Пішов пріч!» Та не сказав, бо швидше за привідцю аварської раті зібрався з думкою Таргіт і вже не зважав на те, як буде.

— Раніш казав і зараз кажу, — заговорив скоромовкою, — будьмо мудрими і далекоглядними. Чи варто замахуватися одразу на все? Візьмім те, що можемо взяти. Інші часи дадуть можливість добути все інше.

Либонь, не сподобалося Дандалові нагадування про потребу бути мудрим та далекоглядним. Схопився, мов ужалений, і, міряючи вздовж та впоперек просторий намет, став виказувати Таргітові, який він безтямко. Вік прожив уже, а не може збагнути: аварам потрібна не тільки Антія, потрібне сусідство з давніми й лукавими боржниками — утигурами та кутригурами.

— Скудно мислиш, Таргіте, — казав, угомонившись. — Не розумію, як міг тримати тебе вітець своїм повіреним у ділах сольських.

— Я звик казати йому те, що думаю, тобі теж кажу.

— Неправда! — знову підвищив голос. — Ти казав йому те, що вітець хотів чути від тебе. Інакше не був би його повіреним.

«О так, — погоджується Таргіт. — Інакше він не тримав би мене, як і ти, бачу, не триматимеш коло себе, коли казатиму правду».

Таргіт не знав, як завершити розмову з привідцею, й шукав-дошукувався мислі-рятівниці. Та на поміч йому прийшов сам Дандал.

— Іди, — махнув рукою. — Коли треба буде, покличу.

Супроводжував свого радника неприховано невдоволеним поглядом, а тим часом думав: «Як ти не розумієш, заїжджений огирю вітця мого, що коли я не забезпечу уділами бодай найстарших братів своїх, мені доведеться ділити з ними не лише Паннонію, а й Гепідію».

Міряв уповільнено-розміреними кроками намет — думав про це, сидів — теж думав. Зрештою повелів покликати до нього терханів, тих, що стояли на чолі найбільших в аварському війську з’єднань — тьми, а також кількох братів.

— Що скажете про чисельність антів?

Терхани переглянулися й потупили очі.

— А що можна сказати? — зважився бути відвертим із Дандалом його улюбленець Хафіз. — Чи в нас був час вивідати? Чи ми думали про це, перебуваючи в поході?

— Пора б уже й подумати. Про цих, недобитих, не кажу. Скільки тих, що з полуночі прийшли, — ось що мене цікавить.

— Про недобитих теж не варто забувати, привідцю, — посміливішали терхани. — У Дикуші як сидів, так і понині сидить тиверський князь Радим, ті з наших, що поверталися з-під Волина, подейкують: знову поновлює заступ. Тут, на Тивері, гасає з кінними тисячами молодший брат його § завдає нам доволі відчутного урону, у Черні сидить інший княжий родак — воєвода Велемудр, а з ним ховається за стінами уся окольна Тивер.

— І те ще візьми на карб, — додали інші, — нам погрожують не лише з полуночі, зі сходу також. Одразу за Дністром стоять улицькі кінні тисячі й ждуть повеління, коли рушити на нас. Удар їхній, як і недобитих тиверців, буде ударом у спину. А то немало важитиме.

Дандала не втішила бесіда з терханами. Бачив, уже цих звідів досить, аби впевнитись: Апсих не так уже й мудро вчинив, пославши Форисина на Дулібію і її стольний город; схоже, що поділив турми на дві нерівні раті і тим самим надав антам можливість упоратися з одною, а затим і з другою. Форисин звідти шле гінців і просить помочі: дулібів, що заперлися в Волині, не встиг доконати, об’явилися древляни, а з ними — товписька піших дулібів, і тут, на Тивері, обступають їх звідусіль антські тисячі. Що ж робити? Зголоситися з кондиціями, що їх приніс від антів Таргіт, і замиритися? Пробі, то ж ганьба. Чи авари поступалися колись тим, чим заволоділи вже? Вітець завжди і всім казав: «Де побували аварські коні, та земля належить аварам». Як же може поступитися Тивер’ю, коли вона затоплена його тридцятитисячною раттю? Жарти хіба, тридцятитисячною!

Груди розпирала злість, і рука поривалася до меча, та спливали в пам’яті щойно почуті звіди і змушували гасити в собі тоті поривання.

«Усі застерігають. А чого? Мушу знати, аби бути твердим у намірах своїх і домогтися того, чого хочу».

— Послухи наші, звідуни є серед антів?

— Послухів немає, а звідунів послали.

— Повеліваю: довідатись, і то найближчим часом, скільки тих антів, що прийшли з полуночі, і скільки тих, що погрожують зі сходу. Це має зараз першорядну вагу. Ідіть і дійте, а Таргіта знов пошліть до мене.

Так буде найліпше. Доки його повірений у сольських ділах поратиметься з антами, він, привідця аварських турм, упорається з трьома найважливішими в сім поході ділами. Найперше — довідається, яка в антів сила. Друге, що вдіє, — пошле гінців до Форисина й повелить йому, хай залишить у спокої Волин і тих, що в Волині, й кине турми на древлян; коли не зможе погромити їх, хай стримає, сила у нього немала, аби впоратися з цим. А тим часом він, Дандал, вчинить третю і найзначимішу акцію: погромить до решти тих тиверців, що тримають ще в руках мечі, і посяде всю Тивер.

Не одкривався перед Таргітом помислами своїми, не мав навіть такого наміру — одкриватися, та радості сердечної, видно, не зумів приховати, а тим паче збуяності; Таргіт кинув на нього набитий за довгі літа позирк очей своїх і зачудувався.

— Дивуєшся, чого знову покликав?

— І дивуюсь, і радію, привідцю. Не інакше як є втішні для всіх нас вісті.

— Ні, старче. Є всього лиш втішна мисль. Аби примусити антів бути зговірливішими на перетрактаціях, затягни їх, і по можливості надовше.

Таргіт не поспішає казати: «Гаразд», як не поспішає й лякатися того, що повеліває Дандал.

— Коли привідця наших турм намислив піти стопами вітця свого — пошити антів у бевзі і тим самим узяти над ними гору, то, може, він і мені, котрий здійснюватиме його волю, сказав би, що ховається за цим його умислом.

— Дуже багато, Таргіте, — зважився поділитися деякими з своїх замислів. — Перш ніж сказати тобі, пристаю чи не пристаю я на вимоги антів, маю знати, скільки їх. Отож до того, що виголосив тільки-но, буде ще одне повеління: пильніше приглядайся, скільки з київським князем привідців, хто вони. Не завадить, коли супровід твій робитиме те саме серед підлеглих антських князів. Підлеглі завжди бувають довірливіші і доступніші, ніж привідці.

Таргіт посідав у каганаті те саме місце, що й Світозар у Києві: нарівні з каганом, а тим паче у відсутність кагана, мав вирішувати справи війни і миру. Та що вдіє, коли у вершителі долі родів аварських пнеться найстарший каганів син, привідця походу і найвірогідніший каган у не далекім часі? Має прислухатися до його повелінь і вибирати щось середнє між істиною і повелінням.

— Я цілком згоден з тобою, сину мудрого серед мудрих вітця: на те, щоб пересвідчитися, скільки антів, потрібен час. Та як затягнемо перетрактації, коли анти сказали вже: або — або? Лишається єдине: висунути інші кондиції. Якими вони можуть бути за цим разом?

— Це вже ти думай.

— Я думав, достойний, та ба, нічого втішного не спливає на думку. Хіба на таку підемо поступку: Дулібія хай буде неподільно наша, аварська, а Тивер платитиме нам лише данину. В усьому іншому дозволимо їй бути непідвладною: мати своїх князів, свої покони і закони.

— Ні. Про це забудь, такого і в мислі собі не бери. Був аж надто твердий у намірах своїх, одначе й Таргіт не мав куди відступати.

— Достойний, — усовіщав Дандала, мов пустотливого сина. — Чи в тих, що платять данину, важко забрати згодом і все інше?

Мабуть, певен був, не сьогодні, то завтра Дандал піде й на ці поступки. Дивився на нього вичікувально і ждав.

Минув день, минув другий, третій пішов, а від аварів ані сольства, ані нагадування через нарочитих, що перетрактацій більше не буде.

«Усе ще міркують, якого берега триматися їм у розмові з антами, — питав сам себе Світозар, — чи, навпаки, надумалися й кладуть край усяким розмовам? Повинні б сказати, що не можуть погодитися з кондиціями антів і кладуть край перетрактаціям… А втім, від кого я сподіваюся чеснот?»

Князі хвилювалися вже: чи не водять їх обри за ніс? Доки сидять тут, у таборі київського князя, та ждуть на аварське сольство, там, за Дністром, гляди, гуртується супроти їхньої раті сила, спроможна завдати несподіваного удару. Треба б бути вже серед своїх воїв, подумати, як боронитимуться, коли підуть. Мати ратників в одному, другому, десятому місці й удавати, що погрожують обрам звідусіль, — одне, а погрожувати по-справжньому — зовсім інше. Може, час зосередити свою силу й завдати обрам відчутного удару тут, на полуночних обводах Дністра, і там, на полудні та сході?

Князь Радим був рішучіший, ніж усі інші: саме так, не боронитися — гнати слід обрів із отньої землі. Боронитися можуть лише між Дністром і Карпатами, там, де стоїть його піша рать. Всю іншу силу, і передусім кінну, мають зосередити і кинути на обрів.

— А що буде з княжичем Данком і що — з уличами, — боронився Світозар, — коли обри супроти одного і других кинуть удвічі більшу силу? І що буде з нами, коли від Данка та уличів лише боронитимуться, а супроти нас кинуть всі інші турми?

— То що ж робити?

— Як на мене, не поспішати, заждати, що скажуть обри на наше «ні». Коли ж нічого не скажуть і готуватимуться до січі, знати, де готуються, і мудро скористатися тією силою, що маємо.

— Як не мудруй, — вкинув слово сумніву й князь втікичів Славомир, — а вона у нас відчутно менша, ніж у аварів.

Аби не дійшло до їхньої єдності з Радимом, Світозар осміхнувся по-родинному дружньою усмішкою й сказав:

— Князь Радим переконливо довів, що й меншою силою можна боронитися. Щоправда, тільки боронитись, а нам, як справедливо казали тут, треба гнати обрів із отньої землі. Якщо вже обернеться так, що перетрактації з ними нічого не дадуть, радив би всім діяти, як тиверський князь діяв: виставити супроти аварів пішу рать, най вона знекровлює їх, скільки може, а вже на знекровлені аварські турми кидати свої кінні тисячі. Гляди, таким вивертнем і візьмемо гору над обрами.

Князі ожвавилися і доволі швидко пристали до поради, уже наступного дня заходилися робити переміщення: піших виводити на Дністер, кінних відводити від Дністра. Рух той, певно, підігнав аварів, і вони знову об’явилися в антському таборі з речницею про мир і злагоду.

Таргіт і за цим разом говорив довго, здебільше співав хвалу мудрості та терпимості свого привідці (через те, мовляв, так довго й перетрактовують), а наостанок сказав-таки і найголовніше: авари поступаються своїм правом цілковито володіти Тивер’ю, як володітимуть віднині Дулібією, одначе й антською вона не повинна бути. Каганат бере її під свій захист, лишає за нею право мати свого князя, свої закони і покони, накладає всього лиш повинність платити йому щоліта данину. Аби за збиранням данини було кому наглядати і було куди доправляти її, Дикушу авари залишать за собою: там стоятиме їхня турма і постійно перебуватиме каганів тудун.

— Коли анти, — сказав наостанок Таргіт, — зголошуються підписати з нами ряд на цих засадах, аварське сольство підпише його хоча б і зараз. В одному застерігає: інших поступок від нього уже не буде.

«Не на жарт вчепилися за Тивер», — подумав Світозар і глянув по черзі на кожного з князів: що то скажуть вони на ці аварські кондиції?

— Вимоги аварів лишаються смертельно згубними для Антії, — мовив, звертаючись уже до Таргіта. — Тому мужі її повинні добре подумати, перш ніж сказати остаточне «так» чи «ні». Свою одповідь дамо не раніш як через дві седмиці. Мова йде про втрату Дулібїї, отож у перетрактаціях мають взяти участь і дулібські мужі.

Авари на диво швидко пристали на це, щоправда, з однією умовою: за цим разом не вони прибудуть у антський табір підписувати ряд чи казати, перетрактації перериваються, анти об’являться у їхнім таборі.

По тих словах Таргіт поспішив одбути за Дністер. Мав докласти всіх, на які спроможний, старань, аби Дандал не вдався до глупства і не пішов громити тиверців, що лишилися на терені Тивері і чинять опір аварському ґвалту. Замирення є замирення, його слід витримати, аби не нашкодити конечній меті. А Світозар засів тим часом у своїм наметі з князями і сказав князям:

— Настав час остаточно визначитись, як поведемося з обрами. Узяв на це визначення цілих дві седмиці, аби добре обміркувати свій рішенець і діждатися, між іншим, когось із дулібів, довідатися, як поставляться вони до нашого наміру підписати з обрами ряд на засадах, що їх чули тільки-но. Аби не було з цього приводу небажаних розмов чи й ворохобні, питання війни чи миру з обрами мають вирішувати не лише князі, а й вої усіх ратей, хоча б і устами своїх привідців.

Скликати радних, розкиданих по всіх усюдах, не так уже й легко було. Та ще важче виявилося домовитися з ними. Князь Радим послав своїх нарочитих не лише в Дикушу, а й у Черн, до якого з боку уличів можна ще проникнути, і наскликав стільки радних, що за ними голосу не можна подати. Вимахували мечами й грозилися, грозились і кричали:

— Ні і ні! Це з якого ж часу сини Троянові не стали єдині? Не встигло замоложитися небо, як уже злякалися, у кожного своя шкура заговорила. Ганьба! Зрада й ганьба! Не торгувати, землею дідів і прадідів, боронити треба її.

— Якою силою? Чи не бачите: обри затопили своїми турмами вашу землю, потяли до ноги дулібів.

— Сили нам ніколи не бракувало. Треба зуміти поставити її супроти обрів та мудро скористатися.

Світозар сподівався: хто-то, а тиверці мають послухатись його, і силився вгомонити їх.

— Чи я не так само, як ви, вболіваю за нашу Тивер? Чи мені не гірко і не боляче поступатися її незалежністю? Збагніть, наше замирення з обрами не триватиме вічність. Усі тиверці і ви дуліби, спроможні тримати меча, не залишаться під обрами; підуть у землі уличів, древлян, втікичів, росів і гуртуватимуть купно з сими племенами рать, а збереться вона — знову рушимо на обрів. Вони довго не триматимуть тут таку кількість турм, як нині, змушені будуть податися за гори. Ось ми й поженемо тоді решту, повернемо Дулібію — дулібам, Тивер — тиверцям.

— Марна сподіванка! У ярмо легко впрягтися, вилізти з нього завжди було сутужно.

Князь Велемир помітив: незгоду і гнів виголошують переважно тиверці, і вийшов перед усіх.

— Опам’ятайтеся, братіє! Опам’ятайтесь і збагніть: зараз наша сила може не здолати обрів. Що буде, коли не здолає? Адже усі ми поляжемо в січі, а на люд наш — не тільки на тиверський, і на той, що поза Тивер’ю, — надінуть вериги. Чи заверижені зможуть піднятися колись і звільнити себе? Доки лишаються нікому не підвладні поляни, древляни, уличі, втікичі, росичі — така сподіванка є, не будуть вони вільними — не буде й сподіванки.

— Ми ліпше поляжемо в січі, аніж пристанемо на це!

— Це ви так вважаєте. А що думають уличі, втікичі; що скажуть, коли прибудуть, древляни?

Радні загомоніли. Спершу тільки сперечалися між собою, далі поділилися на два гурти та й заходилися напирати один на одного.

— Князь правду каже, — стали на бік Велемира поляни, а вслід за ними й уличі, — буде половина землі Троянової вільною, буде й сподіванка, що стане вільною вся вона.

— Псові під хвіст твого князя і його правду! Най сам надіне аварські вериги та скуштує, які вони, а не нам радить. Теж знайшлися мудрі, чужими руками жар хочуть загребти.

— Ано, не дозволимо!

Велемир встиг завважити: втікичі вагаються, може статися, що в критичну мить перейдуть на бік родаків своїх. Як на те, стольник Світозар підвівся і зажадав тиші.

— Єдиної думки, бачу, немає. Доки не потягнемо жереб, не домовимося, як бути з обрами.

— Ано, інакше не домовимося! Вели, стольнику, стати вряд і брати жереб.

— Стривайте! — вийшов перед усіх київський князь. — Брати можна, та на яких засадах?

Радні притихли, розглядаються, питаючись один у одного: що він хоче сказати цим?

— Ви загадалися, бачу. І недаремно, братіє. Рада мужів — не збіговисько випадкових людей, як дехто думає. Коли вже ми стали на мислі: долю угоди чи розбрату з обрами має вирішити рада мужів, то не станемо, ж ми кликати їх з усіх вервей землі Троянової, як те робили в мирну годину? На боролищі долю земель наших мають вирішувати мужі ратні і тільки ратні.

— Ано, так завше було, так має й бути!

— А коли так, то жереб хай тягне стільки мужів, скільки тисяч виставило кожне князівство на січу.

— Мудро! Хай буде так!

— Усі згодні з сим?

— Усі!

— То на тому й станемо. Стольнику, — обернувся київський князь до Світозара, — тобі яко однаково вболіваючому за долю всіх земель доручаємо довершити почате — одібрати радних, і хай кожен із них візьме жереб та укаже нам нашу путь у прийдешнє. Тягти ж жереби будемо тоді, як прибудуть радні від дулібів та древлян.

Настав час сподіванок, а відтак і відчутного примирення. Тиверці та втікичі сподівалися, що вони візьмуть гору, поляни, росичі та уличі — що вони. Отож одбирали радних і збуджено гомоніли, ждали радних від древлян, дулібів і знов гомоніли, нерідко жартували й сміялися жартуючи. А полічили кинуті в посудину, що її тримали лічці, жереби, і знов примовкли: жеребів, що ратували за угоду з обрами, виявилося стільки ж, скільки було їх проти угоди.

— Що скажеш на це, стольнику?

— А те скажу: іншої ради немає; тепер долю січі чи миру з обрами має вирішити жереб князів.

— Їх чотири, негоже так!

— П’ятий най буде стольник.

— Ано! П’ятим хай буде стольник. Пристаємо на це!

Тиверський князь не став перечити. Одне, ніяких інших гадок не міг відшукати на той час у мізках, а друге, певен був: більшість князів за ним потягне руку. Світозар яко брат не піде супроти брата і Славомир яко небіж також не піде.

На тому став, тим і тішив себе, поки старійшини роздавали князям жереби (кожному два: білий і червлений), визначали час на роздум, затим підходили й одбирали в кожного один із жеребів.

Який хто кидав, радним не видно було. Тоді вже довідалися, як висипали їх із охоронниці та показали всім: за угоду з обрами на кондиціях, що їх запропонували вони, вкинуто три жереби, за січу — два.

— О нещасна земле моя! — вхопився за голову князь Радим. — Яких безліть зазнавала ти впродовж віків і яких зазнаєш ще! Хто ж це зрадив нас? — кинув дикий погляд на кревняків своїх. — Ти, Славомире?

— Ні, вуйку. Я і рід мій з вами.

— То хто ж? Ти? — обернувся до Світозара. — Невже ти?

— Не я, брате. Справедливість віддала свій жереб за сумну долю нашої Тивері. Що вдієш, коли так треба.

Радим мінився в лицях, як лик земний, по якому пробігають хмари.

— Віднині ти не брат мені. Чуйте і знайте, мужі: віднині він не брат мені, а вам не соратник. Гнів і прокляття на його голову! Гнів і прокляття!

А мужі ширили з великого дива очі і мовчали: вони усе ще не вірили, що це могло статися.

Всі інші, визначені домовленістю про замирення, дні пішли на погамування пристрастей. Силкувався погамувати біль образи, що її кинули прилюдно в вічі, й стольник Світозар. Не йшов між князів, не вдавався до трапез, як вдавалися, передчуваючи замирення, інші. Відсиджувався в наметі і думав та краяв серце невтішними думками. Може, слід було розкинути думкою і щось інше відшукати для роду свого, в усякім разі, не таке пагубне і вбивче? А що можна відшукати, коли земля Троянова знекровлена і пошматована? Лиш сила могла б переінакшити її долю, а коли сили бракує, лишається одне: вдатися до розуму й перехитрити супостата.

Який жаль, що не всі це розуміють, а через те нерозуміння можуть накоїти ще більшого лиха. Що, коли обри передумають опісля і скажуть князю Радиму, іншим братам, що залишаться при князеві: «Знімаємо з вас цю повинність — платити нам щоліта данину, коли зголоситеся взята на себе іншу — ходити з нами в чужі землі і добувати хліб мечем та сулицею?» Тож он яка ганьба буде: брат піде на брата, може обернутися так, що та переміна стане погибеллю для всіх слов’ян. Яко покликаний стояти на сторожі миру і благодаті в своїй землі, мав би подбати, аби, уберегти її від такої згуби. А як подбає? Що вигадає? Наполяже, кола складатиме з обрами ряд, аби там було й таке: замиряючись, анти, як і авари, обіцяють не причиняти один одному лиха, не робити, будь-яких, навіть невинних набігів? А чи потрібне це антам, коли вони для того й замирюються, щоб зібратися з силою і вигнати в недалекім часі аварів з отньої землі?

Не потішили стольника й вісті, що їх привезли з Дулібії. Волин не впав ще, одначе не впав виключно тому, що ханич Форисин кинув ліпші свої турми супроти древлян і тих решток дулібів, котрих Мезамір вів купно з древлянами в поміч стольному городу. Йде між тими і другими січа, і чим завершиться вона, ніхто чогось певного сказати не може. Обри зазнали відчутних втрат, та лиш на початку. Сила їхня переважає ту, що є в древлян, вона суспіль кінна, легко може перекидатися з одного боролища на друге.

— А де княгиня Даная?

— У Волині, достойний.

— І що сказала про наш намір підписати з обрами ряд, на тих засадах, що їх пропонують нам як неодмінну умову замирення?

— Сказала, такого не сподівалася від князів Антіі, а від княжича Світозара і поготів.

«І ця не сподівалася».

— Завтра знову долатимеш путь до Волина. Маєш вище себе сягнути, а таки пробитися туди й сказати княгині: я виговорю у обрів для неї право виїхати з Волина, куди забажає. Для неї і всіх родаків її. А ще таке скажеш, тільки таємно від усіх: най скористається цим правом і забере з Волина всіх мужів, які здатні тримати в руках меча. Мине два-три літа — і ми повернемо Дулібію — дулібам, а Тивер — тиверцям.

Уже збираючись до аварів, став на мислі і збадьорив себе нею мислю: це й буде те, що зашкодить обрам повести тиверців на братовбивчу січу супроти родаків своїх. Ано, коли не сам він, то небіж Славомир має переконати князя Радима, аби не лишав у Тивері жодного мужа, окрім тих, що складатимуть його охоронні сотні. Хай ідуть з уличами, а ще ліпше із втікичами, й селяться неподалік від обводів землі Тиверської. Тим позбавлять обрів бажання втягти тиверців у пагубне для люду на троянах діло. А поки підростуть молоді вої, відселенці об’єднаються з мужами Подніпров’я, згромадять потрібну силу і принесуть своєму людові жадану волю.

XIX

Даная стала невпізнанною за ці кілька седмиць. Колись ставна та пишна, забула, що княгиня, і має триматися перед людом такою. Осунулась і помарніла, уповільнила ходу, ба навіть помітно зблідла в лицях.

— Ви поїли б, мати княгине, — підкаже, сумно споглядаючи за своєю господинею, клітниця.

— Дарма, іншим разом.

— Ви спочили б, мати княгине, — нагадає пополудні, а то й пізньої ночі.

І знову те саме чує:

— Дарма. Чи до спочинку нині?

Воно й правда: чи до спочинку? Таке діється довкруж. Не лише весі поселян, земля взялася вогнем, гуде-погрожує тривогою та згубою-смертю. Коли розповідають ті, що пробиваються до Волина з околій, волосся стає дибом. І уста німіють з жаху. Князь поліг там десь, при Карпатах, а купно з князем полягла й дулібська дружина, рать ополченська. І залишилась Дулібія беззахисною, обрин пішов по ній з мечем та вогнем, палить оселі, ґвалтує люд поселянський, забирає живність. Подумати тільки: сотні літ не знала земля Дулібська чужинського вторгнення, процвітала у мирі та злагоді, прикрита звідусіль своїм, слов’янським, людом. І ось маєш, усе йде прахом: живність, набутки, саме життя людське обривається в муках. За що така кара? Боги світлі та боги ясні, чим завинив перед вами цей люд?

Не раз і не двічі вже доносився до Данаї поголос: це все через князя. Надто багато дозволяв собі. Пив, гуляв, не дбав про повинності, покладені на нього волею люду, — стояти на сторожі землі. Жоною своєю, преліпою Данаєю, нехтував, зате не нехтував чужими жонами, як і дівами; зневажав покони та закони люду свого, як і сам люд, купався в солодощах, ніби риба в божій водиці, і вважав, що так і треба, він — богоподібний на землі. Ото боги й карають за ті нечестиві поривання, ото й мають тепер аварів та кару аварську. То хай би його самого карали — хто уболівав би та плакав? — а люд за що і княгиню за що? Вона й без цієї кари натерпілася від Келагаста.

На лихо всім і Старка не стало за це літо. Добре, хоч воєвода Виштак пробився з рештками дружини до стольного города та серед люду встиг набрати якусь рать, тепер є кому стояти на стінах та боронити город. А землю так і немає кому боронити, люд дулібський — тим паче. Скільки його йшло з полудня в ліси полуночні, скільки і нині йде неходженими путями. А де знайдуть пристанище? Деякі назад повертаються, зневірившись у порятунку, інші пробралися лісом чи водою до стольного города й просили дати їм воєводу. Силу, сказали, маємо, а вести її на супостата немає кому. Княгиня хотіла було поставити привідцею над ними Виштака, та виступив наперед син її, Мезамір, і сказав матері:

— Чи гаразд вчинимо, коли залишимо стольний город без воєводи? За його плечима — досвід, за моїми — молодість і сила. Кому, як не мені, належить стати привідцею в сміливих, водити їх незвіданими путями лісів окольних та громити обринів, нападаючи зненацька? А воєвода вам, матінко, буде доброю опорою і надією.

Не хотіла княгиня посилати на те небезпечне діло сина, он він який пишний та красний у неї в розквіті літ. Та що могла вдіяти, коли син казав правду? Дозволила піти і стати на чолі тих, що в лісах, а тепер ходить тривожніша стривоженого вітром осикового листу. Як там, що там? Вісті рідко приходять через стіни острога, а коли й приходять, то здебільше невтішні. Ото тільки й радості було, коли почула: древляни прийшли на поміч, Мезамір об’єднав із ними свою рать і рветься по трупах обринів до Волина. Та ба, досі не пробився. Воєвода повідомив днями: «Форисин відвів од Волина свої ліпші турми й кинув їх супроти Мезаміра». Повідомив та й не приходить більше. Видно, немає звідти, із боролища, ані втішних, ані невтішних вістей, як не повернулися й обри, що відступилися від Волина. Не інакше як ув’язли в січу. А може, й таке сталося: анти, розуміючи малість свою, уникають вирішальної січі, ховаються в лісах і нападають тоді лиш, як бачать перед собою посильну для себе силу. Мезамір — він такий, молодечої буєсті йому не позичати.

Мати є мати, їй завжди лячно за своє дитя. А тут ще прибули нарочиті від стольника землі Троянової й сказали княгині: ми нічого не можемо вдіяти супроти сили, що її виставили обри, змушені укласти з ними ряд, за яким Дулібія стає підвладною обрам. На що надіятись тепер княгині Данаї і як не печалитись? То ж не просто погроза, то вже зашморг на шиї. Не данницею — невольницею буде земля її, а люд — рабом-невольником. І в кого — у обрів, тих татей, що про них давно начуваний і неабияк жахається світ.

Вийшла княгиня на поріг і запитала ключниці:

— Хтось із отроків є поруч?

— Ано, знайдеться.

— Вели покликати воєводу Виштака. Най з’явиться, коли може лишити на когось ратні клопоти.

Воєвода нескоро об’явився в дитинці, одначе об’явився того-таки дня.

— Я слухаю княгиню.

— Як там ведеться, на стінах?

— Усе гаразд. Обри обсіли лиш город, на приступ поки що не йдуть.

— Чи в нас, як і раніш, є спроможність вийти з острогу, не трапивши на очі супостату?

— А так. Маємо підкопи, які виводять до ріки і до лісу. Через них і виходимо в світ.

— Пошліть когось, хай довідається, де Мезамір і його люди, що з ними? Давно нічого не знаємо.

Воєвода поривається сказати: «Чи так давно?» — та завважує, який стривожений у княгині вид, і стримує себе.

— Гаразд, — зголошується. — Діждемося ночі й пошлемо. Ще будуть якісь повеління?

— Повеління нема. Прохання є, воєводо. Скажи мені, муже ратний, що нам робити, як бути, коли станеться так, як сказали нарочиті: нас віддадуть на волю каганату і його привідців? Обстояти себе без всіх інших племен землі Троянової, мабуть, несила буде, одначе і в аварське ярмо встромляти шиї, сподіваюсь, ні в кого немає бажання.

Виштак подивився на неї сумовито і переступив з ноги на ногу.

— Ось про це і маємо довідатися в Мезаміра. Коли сила його раті не змаліла, а, супротивно тому, зростає, коли й древляни мають тверді наміри й далі стояти на нашому боці, поборемося ще. Гляди, щось і виборемо в обрів, коли вже не повну волю, то бодай половину її: бути непідвладними, а лише залежними, платити переявшим змогу данину.

— Коли б це хоч.

— На те й уповатимемо, княгине.

Маленьку іскорку полишив воєвода у серці Данаї, а й вона гріла, щоправда, недовго: за кілька днів Мезамір сам прибув до острогу і погасив ту іскру.

— Біда, мати княгине, — сказав, — немає більше содружності племен, іменованої чужинцями гордим ім’ям «анти». Днями у Черні підписано ряд, за яким Тивер стає аварською данницею, а Дулібія — невільницею. Цим актом руси, уличі, втікичі та древляни уберегли свою незалежність. Нам же, чули, мати княгине, нам радять скоритися своїй долі і, поки обри не обсіли всю землю, вивести за обводи Дулібії мужів, здатних тримати в руках бронь.

— Це ж нащо? — жваво поцікавився воєвода.

— На те, достойний муже, щоб там, на вільній від обрів землі, по можливості борше зібралася сила, котра могла б позбавити нас аварського іга. Стольник Світозар запевняє: замирення взяте лише на час і під тиском переважаючої аварської сили.

Запала тривала тиша.

— І син має намір чинити саме так? — подала врешті голос Даная.

— Маю такий намір, хоча й прийшов почути, що скаже на це мати княгиня і що скажуть радні.

— Які радні? Де вони, Мезаміре?

— Якісь мужі лишилися.

— Мізерія лишилася, сину мій. А щодо тебе і твого наміру таке скажу: не личить князям полишати свій люд у біді.

— Коли ж не буде князівства, мати княгине. Неволя буде, і для всіх.

— Якесь та буде князівство, коли залишимося в князівстві ми. І потім, залишиться ж тут люд дулібський. Що він скаже нам, коли покинемо його, безборонного, на наругу татей аварських, а вже потім, по нарузі, об’явимося і вклонимось: «Здоровенькі були, ми ваші родичі»?

Мезамір зиркає на воєводу, потім — на матір.

— Хто ж тоді прийде та звільнить люд дулібський, коли усіх нас завдадуть у вериги? На кого і на що уповатимемо?

— І то правда, — підтримав його воєвода. — Мезамір діло каже, княгине. Пощо поспішати хилити голову та простягати руки для аварських вериг? Повернутися до свого люду ніколи не пізно, тим паче, що є сподіванка: повернемось не самі.

Даная відмовчувалась. По ній видно було: усе ще не певна, що син, як і воєвода, на вірній путі.

— В такім разі на цей наш рішенець справді потрібна воля віча. Скільки під твоєю рукою збройного люду, сину?

— Понад три тисячі.

— Чи мав з ним бесіду? Що каже він про цей твій намір?

— Усі, в кого є жони, діти, лишаються на своїй землі. Тим же, у кого немає їх, велять іти зі мною й повернутися, коли проб’є урочий час.

— Оце най і буде він, рішенець віча: молода пагінь родів має піти з тобою, всі інші — як хто собі хоче. Це саме, воєводо, оголосиш завтра і в стольнім городі. Сам теж волен вибирати одне чи друге. Я ж залишаюся у Волині і розділю з своїм людом ту долю, яка випаде йому.

Мезамір туманіє з дива і довго не зводить з матері прибитих сумом очей.

— Княгиня не відає, хто такі обри.

— Відаю, сину, та інакше не можу. Окрім страху за власне життя і благополуччя, є ще поняття честі і гідності. Не хочу, аби хтось колись міг кинути тінь на них, а відтак і на наш княжий рід.

І знову всі довго і сумно відмовчувались.

— Коли так, — перший озвався воєвода, — я теж лишаюся.

— Вважаєш, що зможеш захистити мене?

— Зможу чи не зможу, а мушу. Княгині совість і честь не дозволяють лишати напризволяще люд дулібський, а мені — княгиню. Ачей і виникне така потреба — захистити її. Вірні мені мужі завжди знайдуться.

Розчулилась і якусь мить тамувала в собі ту розчуленість.

— Спаси біг, муже ласкавий. На тому й станемо.

Воєвода відкланявся й пішов, а Мезамір як сидів мовчазно-сумовитий, так і лишався сидіти.

— Як же я піду, коли так?

— Повинність поведе, сину. Будемо сподіватися, що все це ненадовго і недарма.

Помовчала і вже потім запитала:

— Жону, дітей забереш із собою?

— Атож. Може, й сестра Лілейка най правиться з нами?

— Не печалься Лілейкою. Я все ж таки княгиня, не позволю, аби хтось наглумився над моєю дитиною. Та й не посміють обри, які вони не є.