Розповідь моряка

Довга ніч

Спершу мені здавалося неможливим три години перебувати в морі самому. Але о п’ятій, коли проминуло п’ять годин, я вже думав, що міг би прочекати ще годину. Сонце сідало. Воно зробилося червоним і великим на заході, і тоді я зміг орієнтуватися. Тепер я знав, звідки з’являться літаки: став так, щоб сонце було ліворуч од мене, і, боючись поворухнутися, бодай на мить відвести погляд або зморгнути, почав дивитися прямо перед собою, в тому напрямку, де, на мою думку, мала бути Картахена. О шостій в мене заболіли очі. Та я однаково пильно вдивлявся. Навіть коли звечоріло, я так само вперто й невідступно дивився вперед. Розумів, що не побачу літаків, але, перш ніж почую шум моторів, зможу розрізнити зелені й червоні вогники, не думаючи про те, що з літаків мене в темряві не помітять. Небо зробилося враз червоним, а я все ще вдивлявся в обрій. Потім воно стало темно-фіолетовим — я дивився. Раптом у небі, що прибрало кольору червоного вина, наче жовтий діамант, з’явилася перша зірка. Це скидалося на сигнал. Бо одразу потому густа ніч залягла над морем.

Першим почуттям, яке охопило мене, коли я залишився в такій темряві, що не бачив власної долоні, — був непереборний страх. Вода хлюпотіла об борт, і я не знав, що пліт продовжує рухатися — повільно, але безперестанно. Морок огорнув усе довкола, і я зрозумів, що вдень не був таким самотнім, як вночі. В пітьмі почувався ще самотнішим на плоту, якого не бачив, а лише відчував під собою: він тихо ковзав по густій поверхні моря, населеного дивними істотами. Щоб самотність не так пригнічувала, став дивитися на циферблат свого годинника. За десять сьома. Мені здалося, що минуло дві-три години, коли я знову поглянув на циферблат, — стрілки показували за п’ять сьому. Коли хвилинна стрілка дійшла до цифри дванадцять — рівно о сьомій — небо всіяли зорі. А мені ввижалося, нібито спливло стільки часу, що скоро розвидніє. Я з відчаєм думав про літаки.

Зробилося холодно. На плоту ані хвилини не будеш сухим. Навіть якщо сидіти на борту, тіло до половини у воді, бо схоже на кошіль днище занурюється більш як на півметра. О восьмій вечора вода була не така холодна, як повітря. Я знав, що посередині плота мені не страшні морські тварини, бо захисна сітка не дає їм змоги наблизитися до дна плота. Але цього вчать в училищі, і в це вірять в училищі, коли інструктор демонструє невелику модель плота, ти сидиш на лаві о другій годині дня, а поруч сорок твоїх товаришів. Та якщо ти в морі сам, о восьмій годині вечора, тебе охоплює відчай і слова інструктора здаються позбавленими логіки. Я знав, що половина мого тіла в світі, який належить не людям, а морським тваринам, і, незважаючи на крижаний вітер, що шарпав мені сорочку, не наважувався посунутися від борту. За словами інструктора, це найнебезпечніше місце на плоту. Проте тільки там я почувався віддалік од тварин: величезних загадкових тварин, що пропливали поруч.

Тієї ночі я насилу відшукав Малу Ведмедицю, загублену у нескінченних зоряних хащах. Я ніколи не бачив стільки зірок. На все небо жодної прогалини. Та, знайшовши Малу Ведмедицю, вже не наважувався поглянути в інший бік. Не знаю чому, але я почувався не таким самотнім, дивлячись на Малу Ведмедицю. В Картахені, маючи звільнення, ми до світанку просиджували на мосту Манга: Район Еррера співав, імітуючи Даніеля Сантоса, а хтось із нас акомпанував йому на гітарі. Сидячи на камені, я завжди знаходив Малу Ведмедицю, що мерехтіла над Серро-де-ла-Попа. І тієї ночі на плоту мені на якусь мить здалося, ніби я на мосту Манга, а поруч Рамон Еррера співає під гітару, і Мала Ведмедиця знову над Серро-де-ла-Попа, а не за двісті миль від берега. Думав про те, що саме зараз, коли я дивлюся на Малу Ведмедицю в морі, хтось дивиться на неї в Картахені, — і від цієї думки мені було не так самотньо.

Перша проведена у морі ніч здалася дуже довгою ще й тому, що минула без усяких подій. Неможливо змалювати ніч на плоту, коли не відбувається абсолютно нічого, і ти боїшся морських тварин, а на руці в тебе годинник зі світним циферблатом, від якого несила відірвати погляд бодай на хвилину. Тієї ночі — 28 лютого — я щохвилини дивився на годинника. Це була справжня мука. У відчаї вирішив зняти його, сховати в кишеню, щоб не залежати від часу. Коли мені здалося, що більше не витримаю, була лише за двадцять дев’ята вечора. Я все ще не відчував спраги, ані голоду й був певен, що зможу протриматися до ранку, коли прилетять Літаки. Та годинник доводив мене до нестями. В розпачі я зняв його, щоб покласти до кишені, але, тримаючи у руці, вирішив жбурнути ліпше в море. Якусь мить я вагався. Потім мене пройняв страх: без годинника я почувався б ще самотнішим. Знову надів його на руку й продовжував безупинно дивитися на циферблат — вдень я так само виглядав з-за обрію літаки, поки в очах не замигтіло. По дванадцятій я вже мало не плакав. Досі ні на секунду не стулив повіки. З тією ж надією, з якою раніше сподівався уздріти на небосхилі літаки, я визирав удосвіта вогні кораблів. Годинами пильно вдивлявся в море — спокійне, безмежне й погідливе, — але не бачив жодного вогника, окрім миготливих зірок. На світанку зробилося дуже холодно, і мені здалося, ніби тіло моє стало лискучим від сонця, яке напередодні пропекло наскрізь шкіру. Від холоду тіло пекло ще дужче. Далі занило праве коліно: ніби вода проникла в кістки. Та всі ці відчуття здавалися далекими. Я думав не так про своє тіло, як про вогні кораблів. Вірив, що серед цієї безмежної самотності, серед глухого рокоту моря мені потрібно одне: побачити вогні корабля й заволати так, щоб мене почули на будь-якій відстані.