Розповідь моряка

Розділ 12 Повернення до життя на химерній землі

У відчаї я плив іще п’ятнадцять хвилин і лише тоді побачив землю. До неї залишалося ще більше кілометра. Але тепер я вже остаточно впевнився, що це не міраж. Сонце золотило крони пальм. На березі не засвітилося жодного вогника. З моря не видно було ніякого селища або хоча б будиночка. Та це була земля.

Я втомився, проте знав, що допливу. Тепер я вірив у це й намагався стримати радість, щоб не втратити самоконтроль. Половину свого життя я провів у воді, але того ранку вперше по-справжньому зрозумів і оцінив, як важливо вміти добре плавати. Вибиваючись із сил, я плив до берега. І дедалі виразніше бачив контури пальм.

Сонце визирнуло в ту мить, коли я вже був подумав, що зможу дістати ногами дна. Спробував, але глибина ще не давала можливості цього зробити. Мабуть, я плив не навпроти пляжу, а трохи збоку. Глибина була відчутна навіть досить близько від берега, і я мусив плисти. Не знаю, скільки часу це тривало. Знаю лише, що в міру того, як я наближався до берега, сонце дедалі дужче палахкотіло над моєю головою, але цього разу не обпікало шкіри, а спонукало активніше рухатися. Пропливши кілька метрів, я подумав, що крижана вода може зсудомити тіло. Проте швидко зігрівся. Вода вже не здавалася такою холодною, я плив знесилений, мов у тумані, але сповнений запалу й віри, сильніших за спрагу та голод.

Я вже добре розрізняв густу рослинність у ласкавих променях вранішнього сонця, коли вдруге спробував намацати дно. Ось вона, земля, під моїми ногами. Це незвичайне відчуття, коли після десятиденного плавання у відкритому морі торкаєшся ногами землі.

А проте я швидко збагнув, що на цьому мої прикрості не скінчилися. В мене станули всі сили. Я не міг втриматися на ногах. Відринувши від берега, хвилі тягнули мене назад, у відкрите море. В зубах я стискав образок святої Кармен. Одяг, черевики на каучуковій підошві обважніли. Але й за таких жахливих обставин я не втратив соромливості. Гадав, що через кілька хвилин можу когось зустріти. І, хоч мало не знепритомнів, продовжував опиратися хвилям, не скидаючи одягу, який заважав рухатися.

Вода сягала мені трохи вище пояса. Зробивши відчайдушне зусилля, я рвонувся туди, де вона була мені до стегон. Далі вирішив повзти. Уперся колінами й долонями в дно і спробував просунутися вперед. Та марно: хвилі відтягували мене назад. Дрібний шерехатий пісок роз’ятрив рану на коліні. В цю хвилину я знав, що спливаю кров’ю, але болю не відчував. Пучки пальців стерлися до живого м’яса. Пісок боляче впивався мені під нігті, та, незважаючи на це, я вчепився пальцями в дно і знову спробував повзти. І вже вкотре мене пойняв жах: земля, позолочені сонцем пальми на моїх очах почали рухатися. Майнула думка, що піді мною сипучі піски і земля поглинає мене.

А втім, це, мабуть, була галюцинація, спричинена виснаженням. Думка про сипучі піски надала мені сили — незважаючи на біль, не шкодуючи своїх рук, з яких зійшла шкіра, я відчайдушно продовжував повзти всупереч хвилям. Через десять хвилин всі прикрості, десятиденний голод і спрага навалилися на моє тіло. Ледь живий, я витягнувся на твердій і теплій землі, ні про що не думаючи, нікому не дякуючи, навіть не радіючи, що мені стало сили волі, надії і нестримного бажання вижити, щоб досягти цього безмовного й невідомого клаптика землі.