Саботаж кохання

Далі двоє суперників Фабріціо, які м'яко намагалися спростувати його ідеї і найменші втручання яких одразу ж потопали у шиканні невдоволення. Троє.

Далі один дивак, який наважувався говорити лише під фонограму. Двоє.

Далі, один хлопчик, який увесь час скаржився, мабуть, щиро, що у нього й на йоту немає фантазії.

І отак мій суперник сам написав усю нашу колективну працю.

(Між іншим, так і пишеться більшість колективних праць.)

І отак ті, хто, вважалося, вчаться читати і писати, завдячуючи цьому стимулу, нічого не навчилися.

На цю махінацію пішло три місяці.

У ході навчального процесу учитель помітив деякі вади у функціонуванні цієї все менш і менш колективної справи.

Проте йому не доводилося жалкувати, оскільки за три місяці ми нікого не вбили, а отже, це вже прекрасний результат.

Бачачи, як на очах розростається караван-сарай безмовних, одного дня він добряче розлютився і розпорядився, щоб усі, хто не бере участі у написанні, бралися за ілюстрації цієї прекрасної історії.

Створили комісію у складі близько двадцяти дітей, на яких покладалося ілюструвати захопливі подвиги героя.

Через темні обставини, які, проте, у цілому повністю відповідали поживно-радісній атмосфері цієї філантропічної байки, учитель наказав, щоб ми писали свої шедеври малярства паличками з сирої картоплі, які треба було вмочати у туш.

Безперечно, авангардистська і, передусім, гротескна пропозиція, тим більше що у Пекіні картопля набагато дорожча за пензлі.

Членів комісії розподілили на художників-митців і чистильників-різальників картоплі. Я запевнила, що хисту не маю ніякого і долучилася до чистильників, де і відкрила з прихованою несамовитістю різноманітні техніки картопляного саботажу. На що тільки не йшла, аби зіпсувати палички — вирізала їх надто тонкими або упоперек. Доходила навіть до того, що пожирала сирі бульби, аби тільки їх поменшало — героїчний вчинок, якщо так можна сказати.

Ніколи не ступала на поріг Міністерства культури, але коли намагаюсь його уявити, бачу клас у Місті Вентиляторів з десятьма чистильниками картоплі, десятьма художниками, які квацяють на папері, дев'ятнадцять інтелектуалів, від яких дуже мало користі, і жерця, який сам пише велику і благородну колективну історію.

Якщо на цих сторінках майже не йдеться про Китай, то не тому, що він мене не цікавив. Не треба бути дорослим, аби підхопити той вірус, який залежно від обставин, називатиметься «синоманією», «синолалією», «синопатією», «синолатрією» — найменуваннями, які модулюють залежно від того, у чому мовці вбачають призначення описуваної ними країни. Ледь-ледь починаєш розуміти, що цікавитися Китаєм означає цікавитися собою. В силу дуже дивних причин, пов'язаних, безперечно, з його безмежністю, з його давноминулим, з незрівнянними масштабами його цивілізації, з його гординею, з його огидною вишуканістю, з його легендарною жорстокістю, з його підлістю, з його ще незбагненнішими, ніж деінде, парадоксами, з його мовчазністю, з його міфічною красою, з тією свободою інтерпретації, яку дозволяє його таємничість, з його цілісністю, з його інтелектуальною репутацією, з його негласним пануванням, з його незмінністю, з пристрастями, які він породжує, нарешті, - а це найважливіше — з неможливістю його пізнати. Отож, в силу цих недобрих причин, прихована схильність людини полягає у тому, щоб ототожнити себе з Китаєм, навіть гірше, — узріти в Китаї географічне вираження свого «Я».

І на кшталт зачинених будинків, де міщанин втілюватиме свої найнеприйнятніші фантазії, Китай перетворюється на територію, на якій можна віддатися своїм найницішим інстинктам, а саме: говорити про себе. Адже, завдяки дуже зручному перекрученню, говорити про Китай майже завжди означає те саме, що говорити про себе (винятки можна перелічити на пальцях однієї руки.) Звідси й претензійність — про неї я згадувала раніше, вона існує у формі різних відтінків хули й принижень і завжди пов'язана з першою особою однини.

Діти ще егоцентричніші, ніж дорослі. Ось чому Китай заворожив мене у п'ять років, ледь ступила я на його землю. Адже ця фантазія, досяжна для найпримітивніших голів, має свою ціну: незаперечно те, що всі ми китайці. Звичайно, різною мірою — кожен несе у собі певну частку Китаю, як кожен має свою кількість холестерину у крові чи нарцисизму у погляді. Будь-яка цивілізація є інтерпретацією китайської моделі. Серед павутиння плеоназмів слід було б подумати про значну віху «передісторія — Китай — цивілізація», адже неможливо вимовити одне з цих трьох слів, не включивши двох інших.

І все ж Китай майже відсутній на цих сторінках. Можна було б послатися на безліч аргументів: що чим менше про нього говориться, тим більше він проглядає; що йдеться про дитяче оповідання і що певною мірою всяке дитинство минає у Китаї; що Серединна Імперія — надто потаємна територія людського, щоб я наважилася описувати її детальніше; що перед лицем цієї подвійної мандрівки — дитинство і Китай — слова якось особливо слабкі. Такі причини замовчування не були б оманливі і знайшли б свого адресата.

Але я відмовляюся від них усіх в ім'я єдиного і найприкрішого: річ у тім, що ця історія відбувається у Китаї, але тільки трохи у Китаї. Я в тисячу разів більше воліла б сказати, що ця історія відбувається у не-Китаї — і можна було б навести безліч аргументів. Можна було б утішатися думкою про те, що ця країна вже не-Китай, що Китай перебрався деінде, і що на межі Євразії лежить лише бездушна, безіменна, а отже, позбавлена справжнього страждання нація.

На жаль, цього стверджувати я не смію. І наперекір усім сподіванням, ця брудна країна була таки Китаєм.

А що викликає у мене сумніви, так це присутність там іноземців. Тут слід домовитись, що означає слово «присутність». Ми, певна річ, жили у Китаї. Але чи можна говорити при нашу присутність у Китаї, коли ми так від'єднані від китайців? Коли заборонено доступ на більшу частину його території? Коли контакти з населенням неможливі?

За три роки ми мали по-справжньому людські контакти лише з одним китайцем: йдеться про перекладача амбасади, чудову людину з дивовижним ім'ям Чен. Він говорив з приємним акцентом, дивною і вишуканою французькою. Наприклад, замість сказати «у минулому», він говорив «у дуже холодній воді». Тому що саме такий смисл він вкладав у поняття «колись». Нам знадобився якийсь час, щоб збагнути, чому мсьє Чен так часто починав фразу виразом «у дуже холодній воді». До речі, його пояснення цієї дуже холодної води були захопливі, відчувалося, як його душила ностальгія. Але через те, що говорив про дуже холодну воду, він привернув до себе увагу: одного прекрасного дня він зник, радше випарувався, не лишивши й найменшого сліду по собі. Так, неначе й не було його ніколи.

Можна висунути багато версій про те, що з ним сталося.

Майже одразу його замінили сварливою китаянкою на дивне ім'я Чен. Якщо до Чена зверталися «мсьє Чен», то вона терпіти не могла, щоб до неї зверталися якось інакше, ніж «товаришко Чен». Будь-які «мадам Чен» чи «мадемуазель Чен» одразу ж виправлялися як неприпустима граматична помилка. Якось мама запитала у неї: «Товаришко Чен, а як раніше зверталися до китайця? Чи був якийсь відповідник до «мсьє» чи «мадам»?

— Китайців називають товаришами, — відповіла непохитна перекладачка.

— Так, звичайно, це сьогодні, - наполягала на своєму наївна матуся, — а раніше, розумієте… раніше?

— Ніяких «раніше» не було, — категоричніше, ніж будь-коли, відрізала товаришка Чен.

Все було ясно.

Просто Китай не мав минулого.

Вже більше не йшлося про дуже холодну воду.

На вулицях китайці хутко сторонилися нас, неначе ми були носіями якоїсь заразної хвороби. Щодо прислуги, якою китайська влада забезпечувала іноземців, то вона підтримувала з нами стосунки, які загалом важко собі й уявити — що само собою давало, принаймні, підстави не вважати їх шпигунами.

Наш кухар на дивне ім'я Чен виявляв до нас дивовижну чуйність. Безперечно, тому, що був пов'язаний зі світом харчування, в якому Китай бачив найвищу цінність. Чен марив думкою загодувати трьох західних дітей, яких йому було довірено. Він обслуговував нас щоразу, коли батьки не їли разом з нами, тобто майже завжди, і спостерігав з виразом надзвичайної поважності на своєму старому суворому обличчі, як ми уминаємо за обидві щоки, неначе найважливіші проблеми всесвіту розігрувалися у наших мисках. Не говорив ніколи й нічого, окрім тих двох слів «багато їсти» — священної формули, до якої він удавався з плинністю і стриманістю езотеричних заклинань. Залежно від нашого апетиту, у його рисах читалися задоволення від добре виконаного обов'язку або болісна тривога. Кухар Чен любив нас. І якщо він примушував нас їсти, то через те, що китайська влада не дозволяла йому інакше виявляти нам свою ніжність: їжа була єдиною дозволеною між іноземцями і китайцями мовою.

Окрім цього, були ще базари, куди я верхи їздила купувати цукерок, червоних косооких рибин, туш чи інші дива, але де все спілкування зводилося до обміну грішми.

Засвідчую, що це було й усе.

За таких обставин, підсумовуючи, можу сказати лише таке: ця історія відбувалася у Китаї настільки, наскільки йому це дозволялося — тобто дуже трохи.

Ця історія про гетто. Тобто оповідання про подвійне вислання — вислання стосовно країн, вихідцями з яких ми були (для мене — Японії, адже я була глибоко впевнена, що я — японка), і стосовно Китаю, який був навколо нас, але від якого ми були відрізані, як дуже непрошені гості.

Та, зрештою, не припустіться помилки щодо цього: Китаю на цих сторінках стільки ж, скільки й чорної чуми на сторінках «Декамерона» Боккаччо; якщо той майже не згадує про неї, то тому, що вона там скрізь ЛЮТУЄ.

Для мене Елена завжди була недосяжна. А відколи з'явився отой Фабріціо, вона віддалялася все далі й далі.

Я вже й не знала, що робити, аби привернути її увагу. Мені кортіло розказати їй про вентилятори, але нутром відчувала, що вона відреагує як і попереднього разу, як у справі про коня — здвигне плечиками і проігнорує мене.

Я благословляла долю за те, що Фабріціо мешкав у Вай Цяо Тха Лу. Я благословляла матір моєї коханої за те, що та забороняла дітям і ногою ступити за межі Сань Лі Тхунь.

Насправді не було жодної проблеми дістатися з одного гетто в інше. На велосипеді — чверть години. Я часто ширяла туди-сюди, бо у Вай Цяо Тха Лу була крамничка, де продавали оті гидотні китайські карамельки — стовідсоткові бактерії, - які у цій сонячній галактиці здавалися мені райською насолодою.

Я помітила, що за три місяці флірту Фабріціо жодного разу не з'явився у Сань Лі Тхунь.

Констатація цього факту надихнула мене на жорстоку думку. Повертаючись зі школи, я запитала в італієчки з удаваною байдужістю:.

— Той Фабріціо що — закоханий у тебе?

— Так, — відповіла вона цілком байдуже, неначе інакше й бути не могло.

— А ти ж, ти його кохаєш?

— Я його наречена.

— Наречена! Але тоді ти мусиш дуже часто зустрічатися з ним.

— Щодня. У школі.

— О, ні, не щодня. По суботах і неділях ви не бачитеся.

Холодне мовчання.

- І вечорами ти його не бачиш. Але ж наречені саме по вечорах і мусять бачитися. Ходити в кіно.

— У Сань Лі Тхунь немає кіно.

— А у «Альянс франсез», біля Вай Цяо Тха Лу є кінотеатр.

— Мама не дозволяє мені виходити з нашого гетто.

— А чому Фабріціо не приходить до тебе у Сань Лі Тхунь?

Мовчання.

— Велосипедом чверть години їзди. Я їжджу туди щодня.

— Мама каже, що виходити за огорожу небезпечно.

— То й що ж. Може, Фабріціо боїться? А я щодня виходжу.

— Йому батьки не дозволяють.

— І він слухняний хлопчик?

Мовчання.

— Завтра я попрошу його прийти до мене у Сань Лі Тхунь. Він прийде, сама побачиш. Він робить усе, що я попрошу.

— Оце вже ні! Якщо він тебе кохає, сам має подумати про таке. Інакше це втрачає будь-яку цінність.

— Він кохає мене.

— То чому ж не приїздить?

Мовчання.

— Може Фабріціо у Вай Цяо Тха Лу має іншу наречену? — закинула я гіпотезу.

Елена презирливо гигикнула.

- Інші дівчата не такі гарні, як я.

— Що ти про це знаєш? Не всі ж вони ходять до французької школи. Наприклад, англійки.

— Англійки-и-и! — засміялася маленька італійка, неначе це просте речення знімало всі підозри.

— А чого ти? Так, англійки. Наприклад, леді Годіва. Елена зацікавлено глянула на мене. І я пояснила їй, що англійки мали звичку прогулюватися зовсім голенькі, закутані лише у довге волосся, верхи.

— Але у гетто немає коней, — холодно відрізала вона.

— Ну, якщо ти вважаєш, що це хвилює англійок… Моя кохана рвонула вперед. Це вперше я бачила, щоб вона так чухрала.

На її обличчі не було образи, та я була певна, що достукалась принаймні до її пихи, якщо не до серця, в існуванні якого я дуже сумнівалася.

Я відчула безсумнівну перемогу.

Мені нічого не було відомо про можливу бігамію мого суперника.

Все, що мені було відомо, так це те, що наступного дня Елена розірвала заручини.

Вона зробила це показово байдуже. Я пишалась її бездушністю.

Ну й удару ж було завдано по престижу облесника з довгим волоссям!

Я землі під собою не чула від радості.

Це було вдруге і востаннє, коли я благословляла китайський комунізм.

З наближенням зими воєнні дії активізувались.

Справді, коли гетто вкриє крига, нас усіх змусять, volens nolens[Хочеш — не хочеш (лат.).] розбивати киркою цілі океани ожеледиці, які перешкоджатимуть рухові транспорту.

Отож, треба було завчасно вихаркнути свою квоту агресивності.

Ми ні в чому собі не відмовляли.

Найдужче ми пишалися нашим новим загоном під назвою «когорта блювальників».

Ми зробили відкриття: декотрі поміж нас були обранцями провидіння — феї, які злетілися над їхньою колискою, обдарували їх здібністю блювати майже коли заманеться.

Варто було лише набити шлунок і він був у змозі сам випорожнятися.

Ці особи викликали заздрість.

Більшість з них застосовувала класичний метод — закладали пальця у горлянку. Проте декотрі вражали без міри — шлунки запросто підкорялися силі їхнього бажання. Фантастичним чином вони посилали імпульс у відповідальні за блювання центри мозку, трохи зосереджувалися, і трюк удавався.

Утримання когорти блювальників майже нагадувало догляд за деякими літаками: під час польоту треба мати можливість їх заправити. Ми добре затямили, що блювати на порожній шлунок нераціонально.

На тих із нас, від кого було обмаль користі, покладалось постачати пальне для блювоти: вони мали непомітно цупити у китайських кухарів легку для травлення їжу. Мабуть, дорослі не дорахувались чималих запасів крекеру, родзинок, плавлених сирків, згущеного молока, шоколаду і, насамперед, олії та розчинної кави. Адже ми знайшли філософський камінь блювання: суміш салатної олії і розчинної кави. Найшвидше вилітало саме це.

(Хвилююча подробиця: жодного з перелічених харчових продуктів знайти у Пекіні неможливо. Раз на три місяці батьки вирушали по провізію до Гонконгу. Ці подорожі обходилися їм недешево. Отже, ми проблювали чималі гроші.)

Основним критерієм була вага: харчі мали бути легкі при перенесенні з місця на місце, а це одразу ж змусило нас не брати до уваги геть усі продукти у скляних банках.

Тих, хто тягав на собі стільки харчів, називали «резервуарами». Кожен блювальник завжди повинен був ходити у супроводі принаймні одного резервуара. З таких взаємодоповнюючих стосунків могло народитися чимало зразків міцної дружби.

Для німців гіршої тортури годі й шукати. Від занурень у таємну зброю вони незрідка ридали, але ж з гідністю. Блювальник мав рацію щодо їхньої честі: тільки-но їх торкалася ця речовина, вони криком кричали від жаху. Неначе то була сірчана кислота. Якось один з їхніх відчув таку відразу до такого кроплення, що виблював сам. Ото ми раділи!

Звичайно, здоров'я блювальників швидко зазнало розладу. Але ми так вихваляли їхнє святе діло, що вони ладні були зі спокійною душею зносити фізичні муки.

На мій погляд, їхній престиж не мав собі рівних. Я мріяла потрапити до когорти. На жаль, для такої ролі у мене не було жодних даних. Марно ковтала я гидотний філософський камінь, бажаного результату я не досягала.

А це означало, що мені конче треба було досягти успіху у якійсь блискучій акції. Без цього Елена ніколи б не зажадала мене.

Цілком таємно я готувалася до неї.

Тим часом у школі моя кохана знову повернулась до своїх звичних самотніх прогулянок.

Але відтепер я знала, що вона не недосяжна. Отож, я клеїлась до неї на кожній перерві, не розуміючи, яка дурість обраний мною метод.

Я ходила разом з нею, говорила з нею. Вона вдавала, що майже не чує мене. Мені було байдуже — її фантастична врода позбавляла здатності думати.

Адже Елена справді була неперевершена. Її італійська грація — така принадна завдяки культурі, елегантності й розуму — поєднувалась з індійсько-американською кров'ю матері, з усім дикунським ліризмом людських жертв та іншими чарівними виявами жорстокості, які й досі приписує їй моя наївна мальовнича уява. Погляд красуні випромінював водночас кураре і мадонну Рафаеля: є від чого миттю звалитися замертво.

І дівча це добре знало.

Того дня на шкільному подвір'ї я не могла стриматись, щоб не сказати їй отих традиційних класичних слів, які з моїх вуст прозвучали як вияв безмежної щирості:

— Ти така прекрасна, що для тебе я зробила б усе на світі.

— Таке вже мені говорили, — байдуже зауважила вона.

— Але я, справді, зробила б навіть неможливе, — додала я, усвідомлюючи, що in cauda venenum[17], яку припускала моя відповідь, мала стосунок до недавньої справи Фабріціо.

Я мала право на малесенький глузливий вогник у очах, який, здавалося, промовляв: «Гадаєш, ти мене образила?»

Адже тут слід пояснити: наскільки француз страждав від розриву стосунків, настільки ж італійка нічого не відчувала, доводячи тим самим, що ніколи й не кохала свого нареченого.

— То ти здатна заради мене зробити все, що мені заманеться? — кепкувала вона й далі.

— Так! — відповіла я, сподіваючись, що вона зажадає найгіршого.

— Ну що ж, я хочу, щоб ти двадцять разів оббігла подвір'я, не зупиняючись.

Такий наказ видався мені сміхотворним випробовуванням. Я пустилася бігати одразу ж. Бігала, як метеор, шаленіла від радості. Ентузіазм почав згасати після десятого кола. Він згас ще більше, коли я помітила, що Елена навіть не дивиться на мене. І на те була причина: один з незграб підійшов побазікати з нею.

Проте я виконала всі умови свого контракту, надто чесна (надто дурна), щоб збрехати. Потім постала перед красунею і тією сторонньою особою.

— Уже, — заявила я

— Що? — спромоглася вона перепитати.

— Я двадцять разів оббігла подвір'я.

— А-а-а. Я й забула. Почни спочатку, я на тебе не дивилась.

Я одразу ж знову пустилася бігати. Я бачила, що вона й не дивиться у мій бік. Але ніщо не могло стати мені на заваді. Я відчула радість від бігу: моя пристрасть знаходила у швидкісному продовженні початого шляхетний спосіб самовираження і, хоч я не отримала того, на що сподівалась, відчувала, принаймні, величезний запал.

— Ще двадцять.

— Гаразд, — відповіла так, наче й не бачить мене. — Ще двадцять кіл.

Ні вона, ні той незграба, здавалося, навіть не бачать мене.

Я бігала, входячи в екстаз, повторювала собі, що гасаю заради кохання. Водночас відчула, як починається напад астми. Гірше того, пригадала, як колись казала Елені, що я астматичка. Вона ще не знала, що це таке, і я їй пояснила. Єдиний раз, коли вона зацікавлено слухала мене.

Значить, вона віддала цей наказ, повністю усвідомлюючи можливі наслідки.

Зробивши шістдесят кіл, я прибігла до моєї коханої.

— Продовжуй!

— Ти пам'ятаєш про те, що я тобі колись говорила? — сором'язливо запитала я.

— Про що саме?

— Про астму.

— Гадаєш, я просила б тебе бігати, якби не пам'ятала? — цілковито байдуже відказала.

Я покірно побігла далі.

Незвичний стан. Я бігла. У голові лунав голос: «То ти хочеш саботажу, ти хочеш, щоб задля тебе я розірвалась на шматки? Чудово! Таке гідне і тебе, і мене. Побачиш, на що я здатна».

Слово «саботаж» знаходило у мені дивовижний відгук. Я не мала жодного уявлення про його етимологію, та пов'язувала «саботаж» з «сабо» і в значенні дерев'яних черевиків, і в значенні копит мого коня, тобто з моїми справжніми ніжками. Елена хотіла, щоб задля неї я обернулась на руїну; те саме, що бажати, щоб у цьому галопі каменя на камені не залишилось від моєї особистості. І я носилася з думкою про те, що земна твердь — це моє тіло, що я топтатиму його задля покори красуні, що топтатиму його, доки не почнеться його агонія. Я всміхалася такій чудовій перспективі і пришпорювала свій саботаж, переходячи у режим максимальної швидкості.

Я дивувалась силі власного опору. Наперекір астмі напружені велоперегони — справжній кінний спорт — відкрили диявольське дихання. Воно завадило мені відчути, як розгорілася криза. Повітря надходило все менше й менше, біль ставав нестерпним.

Мала італійка жодного разу не глянула на мою біганину, але ніщо, ніщо у світі не могло стати мені на заваді.

Вона замислила це випробовування, бо знала — я астматик. Вона й не уявляла, яким розумним був її вибір. Астма? Деталь, просто технічна вада моєї грішної плоті. Найважливіше, насправді, було те, що вона змусила мене бігати. А швидкість — це була та цнота, яку я дуже поважала, це репутація мого коня, це праведна швидкість не з метою виграти у часі, а втекти від часу й від усього того, що пов'язане з проміжками часу, від складних ситуацій з гіркими думками, від плотської журби, від життя череваня і від натужного пережовування одного й того самого.

Ти, Елено, була красуня, ти була сама млявість. Можливо, тому, що тільки ти могла собі таке дозволити. Ти, яка завжди ходила повільно, так, неначе хотіла дати нам змогу довше помилуватися собою, ти, безперечно, сама того не знаючи, віддала мені наказ бути собою, тобто бути не чим іншим, як моя шалена швидкість, як сп'янілий від свого руху метеорит.

На вісімдесят восьмому колі світило почало згасати. Обличчя дітей потьмарились. Останній з велетенських вентиляторів припинив свій рух. Мої легені прорізав нестерпний біль.

Я знепритомніла.

Коли прийшла до тями, я лежала у ліжку. Вдома. Мама запитала, що сталося.

— Діти кажуть, що ти безупинно гасала.

— Я тренувалася.

— Присягнися, що більше такого не робитимеш.

— Не можу.

— Чому?

Нарешті я не витримала і через власну слабкість все розповіла. Мені хотілося, щоб хоч одна людина була в курсі мого героїзму. Я ладна була померти в ім'я кохання, але хай про це знають!

Тоді мама поринула у пояснення законів всесвіту. Вона говорила, що на землі є дуже лихі люди і вони, справді, надзвичайно облесливі. Вона запевняла, що, якщо я так жадаю, щоб хтось із них покохав мене, то є єдиний вихід — і мені слід стати лихою з цією людиною.

— Ти мусиш поводитися з нею так само, як вона з тобою.

— Але це неможливо. Вона не кохає мене.

— Стань такою, як вона, і вона тебе покохає.

Ця сентенція була безапеляційною. Я вважала її абсурдною: мені подобалося, що в Елени інші манери. Який сенс у коханні, якщо воно є звичайним віддзеркаленням? Проте я вирішила застосувати матусину технологію, хоча б як експеримент. Я виходила з того принципу, що людина, яка навчила мене зашнуровувати черевики, не могла порадити казна-що.

Цій новій політиці посприяли й зовнішні обставини.

Під час одного з боїв Союзники захопили командувача німецької армії, такого собі Вернера, якого нам ніяк не вдавалося захопити раніше і який, на наш погляд, був утіленням Зла.

Ми захлиналися від радості. Нехай начувається. Він має право на справжню гру.

Тобто на все без винятку.

Його зв'язали, як ковбасу, і встромили в рота мокрий кляп. (Само собою, занурили у таємну зброю.)

Після двох годин загрозливої, вволю інтелектуальної оргії Вернера спочатку перенесли нагору запасних сходів, підвісили на слабенькій мотузці і залишили самого на чверть години. З того, як він звивався, було видно, що у нього страшенно крутиться голова.

Коли його ледве втягли на платформу, він аж посинів.

Потім його спустили на землю і застосували класичніші тортури. На хвилину усього занурили у таємну зброю, після чого віддали на розтерзання п'ятьом перегодованим до нестями блювальникам.

То було прекрасно, але наша агресивність була ненаситна. Ми вже не знали, що його ще зробити.

— Стривайте, — прошепотіла я таким урочистим голосом, що одразу ж запанувала тиша.

Діти ставились до мене з певною прихильністю тому, що я була дочкою полку. Але те, що я зробила, піднесло мене до рангу воєнного чудовиська.

Я наблизилась до голови німецького генерала.

Скомандувала, як уточнює музикант перед виконанням певного музичного уривку «allegro ma non troppo»[18]:

— Навстоячки. Без рук.

Голос мій прозвучав так стримано, як зазвичай говорила Елена.

І як обіцяла, я виконала найвищу міру покарання, якраз поміж очей Вернера, які повилазили з орбіт від приниження.

Крижаний гул пронісся у натовпі. Такого ще ніхто й ніколи не бачив.

Поважною ходою я пішла геть. На моєму обличчі — жодних емоцій. Я не тямила себе від гордині.

Як інші бувають уражені блискавкою, так і я відчувала себе осяяною славою. Найнезначніший з моїх рухів був величавий. Я була під враженням, що ступаю під тріумфальний марш. Я спесиво міряла очима пекінське небо. Мій кінь був би мною задоволений.

Наступила ніч. Німця покинули, як небіжчика. Під враженням мого дива Союзники забули про нього.

Батьки знайшли його наступного ранку. Мокрі від таємної зброї його одяг і волосся позамерзали разом з потоками блювотини.

Дитя підхопило найгостріший за все століття бронхіт.

І все те було лише квіточками порівняно з моральними збитками, яких він зазнав. У його розповідях був навіть фрагмент, який примусив його близьких і друзів думати, що він був трохи не в собі.

Протистояння «Схід-Захід» досягло у Сань Лі Тхунь свого апогею.

Моя гордість не мала меж.

У французькій школі слава про мене поширилась блискавично.

Ще за тиждень до того я непритомніла, а тепер відкрилися мої здібності чудовиська. Жодного сумніву, я була особою непересічною.

І моя кохана знала це.

Відповідно до отриманих інструкцій, я вдавала, що більше не помічаю її існування.

Якось на подвір'ї вона підійшла до мене — безпрецедентне диво.

Зі слідами нерішучості у голосі запитала:

— То правда, що кажуть?

— А що саме кажуть? — запитала, навіть не глянувши на неї.

— Що ти робиш це навстоячки, без рук і попадаєш у ціль?

— Правда, — презирливо відповіла, так наче йшлося про найзвичайнісіньке.

І поважно пішла собі далі, не додавши ані слова.

Для мене було неабияким випробовуванням вдавати таку байдужість, але засіб виявися настільки ефективним, що мені стало духу продовжувати у тому ж стилі.

Випав сніг.

То була моя третя зима у країні Вентиляторів. Як завжди, мій ніс перетворився на «Даму з камеліями», дуже нерозважливо вивергаючи лавини крові.

Сніг був єдиною річчю, яка могла приховати бридоту Пекіна. Снігові це вдавалося протягом перших десяти годин його життя. Китайський бетон — найогидніший бетон світу — зникав під вражаючою білизною. Вона була вражаючою вдвічі, адже вражала небо й землю: під ідеальною білизною можна було уявляти собі, як велетенські частки небуття заполоняли частини міста. А в Пекіні небуття — це не паліатив, це форма очищення.

Завдяки цьому ефемерному співіснуванню порожнечі й повноти, Сань Лі Тхунь набувало вигляду естампу.

Можна було вважати себе майже у Китаї.

Через десять годин контамінація починала працювати у зворотному напрямку.

Бетон спричиняв вплив на сніг, бридота долала красу.

І все було, як споконвіку.

Нові снігопади вже нічого не змінювали. Просто дивовижно спостерігати, наскільки бридота завжди сильніша за красу. Отож, тільки-но нові сніжинки падали на китайську землю, як ставали гидотними.

Не люблю метафор. Тому й не стверджуватиму, що сніг у місті — це алегорія життя. Не стверджуватиму, бо це нікому не потрібно — усі й так розуміють.

Колись напишу книжку під назвою «Сніг у місті». Це буде найсумніша книжка в історії книжок. А втім, не писатиму її. Навіщо розповідати усім відомі жахи?

От і маєш, отак усього позбутися раз і назавжди: щоб така чарівна, така пухкенька, така лагідна, така вируюча, така легесенька річ, як сніг, могла так раптово перетворитися на протилежне — сіру, липку, затверділу, важку, бугристу кучугуру! Чи це не паскудство, від якого ніколи не отямитися?

Зиму в Пекіні я ненавиділа. Видовбувати киркою або циклею товстий прошарок замерзлого снігу, який сковує гетто, мені зовсім не подобалося.

Та й решта мобілізованих дітей думали так само.

Війну відкладали до потепління, що може видатися парадоксом.

Щоб хоч якось відшкодувати нам ці земляні роботи, дорослі водили нас щонеділі на ковзанку озера Літнього Палацу. Ці вилазки здавалися мені надто прекрасними, щоб бути справжніми. Величезне водоймище, вкрите кригою, у якій відбивалося північне світло, і яке вило від страшенного гамору ковзанів, вводило мене в такий екстаз, що у мене від болю розколювалася голова. Моя імунна система не в змозі була захистити мене від краси.

Шість інших днів одразу після школи — лопати й кирки.

Запрягли у це всіх дітей.

За винятком двох і не найменших: безцінних Клаудіо і Елени.

Їхня мати вирішила, що її діточки надто тендітні для такої грубої роботи.

Щодо красуні — жодного заперечення.

Але звільнення від робіт старшого брата збільшило й без того його виняткову непопулярність.

Закутана у стареньке пальтечко, у китайській шапці з козячого хутра на голові я наполегливо розбивала лід. Оскільки Сань Лі Тхунь скидалося — так, що й не відрізниш — на виправну колонію, у мене було враження, що мене присудили до каторжних робіт.

Згодом, коли стану лауреатом Нобелівської премії або великомученицею, я розповім, як під час виконання військових операцій відбувала покарання на пекінській каторзі.

Мені бракувало лише хреста.

І раптом видіння: до мене наближається тендітне створіння у білому капюшоні. Її довге чорне розпущене волосся вибивалося з-під білого фетрового беретика.

Вона була такою гарною, що я мало не знепритомніла, — то був би підходящий вихід.

Але настанова не змінилася. Я вдала, що не помітила її і загнала кирку в закрижанілий сніг.

— Мені нудно. Пограйся зі мною.

У неї й справді був янгольський голосок.

— Хіба не бачиш, я працюю? — якомога найнеприязніше відказала я.

— Але ж для цього є інші діти, — промовила, показуючи на натовп малюків, які цюкали лід навколо мене.

— Я тобі не недоторклива. Мені соромно байдикувати.

Було якось ніяково вимовляти такі слова, але така була настанова.

Мовчання. Я продовжувала тяжко працювати.

Тоді Елена спромоглася на сенсаційне:

— Дай-но мені кирку, — попросила.

Вражена, я мовчки дивилася на неї.

Вона схопила мій інструмент, з патетичним зусиллям підняла його над головою і цюкнула об землю. Потім вдала, що збирається ще раз зробити те саме.

Мені здалося, що я ніколи ще не бачила такого неприпустимого святотатства.

Я вихопила у неї кирку і різко наказала:

— Ні! Тільки не ти!

— Чому? — запитав херувимчик з янгольським виразом обличчя.

Я промовчала і рубала собі лід, уткнувши носа в землю.

Моя кохана поважно подалася геть, сповнена надії, що заробила один бал на свою користь.

Школа перетворювала війну на ще більшу душевну розрядку.

Війна існувала для того, щоб бити ворога, а отже, запобігала самознищенню.

Школа існувала для того, щоб квитатися із Союзниками.

Отже, війна існувала для асенізації агресивності — продукту секреції життя.

А школа існувала для асенізації агресивності, як таємниці війни.

Завдяки чому ми й були щасливі.

Проте справа Вернера занепокоїла лави дорослих.

Батьки Східної Німеччини повідомили батьків Союзних військ, що цього разу їхні діти зайшли надто далеко.

Оскільки вони не могли вимагати покарання для винуватців, то зажадали перемир'я. Без перемир'я вони пішли б на «дипломатичні репресії».

Наші батьки одразу ж визнали їхню правоту. Нам було соромно за них.

До наших генералів з'явилася каральна делегація дорослих. Дорослі посилалися на те, що холодна війна несумісна з нашою занадто палкою боротьбою. Слід негайно це припинити.

Обговоренню таке не підлягало. їжа, ліжка, транспорт були у руках батьків. Як ти не послухаєшся?

Проте нашим генералам не забракло духу підкреслити, що нам потрібен ворог.

— Навіщо?

— Та щоб воювати!

Ми ніяк не могли дійти тями: ну як можна зважитися на таке тавтологічне запитання?

— Ви що, справді не можете без війни? — занепокоєно запитали дорослі.

Ми зрозуміли, як вони дегенерували і промовчали у відповідь.

Хоч би як там було, на час морозів військові операції припинялися.

Батьки гадали, що ми підписали перемир'я. Насправді, ми чекали поки скресне крига.

Зима була неабияким випробовуванням.

Випробовуванням для китайців, які дубіли від холоду, що, слід визнати, ніяк не стосувалося дітей із Сань Лі Тхунь.

Випробовуванням для дітлахів із Сань Лі Тхунь, приречених цюкати лід у гетто весь свій вільний час.

Випробовуванням для нашої агресивності, яка стримувалась до весни: війна видавалася нам чашею Грааля. Але шар замерзлого снігу, який треба було відшкрябувати, зростав щоночі, і нам здавалося, що березень відсувається все далі й далі. Могло скластися враження, що це шкрябання зводить нанівець нашу спрагу насильства. Аж ні, навпаки! То було, як олія для вогню. Деякі крижані брили були такими міцними, що ми для того, щоб набратися сили, уявляли собі, ніби обрубуємо виступи на німецьких торсах.

Випробовуванням для мене на всіх моїх амурних фронтах. Я буквально дотримувалась настанови і була з Еленою така сама холодна, як ця китайська зима.

Та чим ретельніше я дотримувалась настанови, тим ніжнішали величезні очі маленької італійки. Так, ніжнішали. Ніколи не сподівалася, що у неї колись з'явиться такий вираз. Та ще й для мене!

Чи могла я знати, що ми з нею належали до двох різних порід? Елена належала до числа тих, хто кохає тим дужче, чим прохолодніше до них ставляться. Я ж навпаки — чим більше відчувала себе коханою, тим дужче кохала сама.

Певна річ, я не сподівалася, що красуня кидає на мене ніжні погляди, щоб ще дужче закохати у себе. Але її прихильність до мене, на яку раніше не було й натяку, вдесятеряла мою пристрасть.

Від цього у мене з'явилася лихоманка закоханих. Вночі у ліжку переді мною поставали милі ласкаві очі, і я впадала у своєрідний стан — напівтремтіння-напівнепритомність.

Я питала себе, чого чекаю і не йду на поступки. У мене вже не було сумнівів щодо її кохання. Лишалося тільки відповісти на нього.

Не наважувалась. Відчувала, що моя пристрасть розквітла до небувалих розмірів. Відкрити свої почуття завело б мене далеко. Тут мало бути щось більше за слова. Тут мало бути оте потаємне, перед яким я була безсила, бо не розуміла. Невиразно здогадувалась, але не розуміла.

І я дотримувалась настанови, яка все більше і більше пригнічувала мене, але застосування якої не мало жодних таємниць.

А багатозначні погляди Елени ставали все наполегливішими і завдавали все тяжчих мук. Адже чим менше обличчя створене для ніжності, тим непевнішою буде ця ніжність. А від її ніжних очей стрільця, від ніжності її диявольських губ я вся шарілася.

Та раптом у мене виникала потреба щільніше залізти у панцир, і я ставала крижаною і гострою, як град. Тоді погляд красуні заволікала ніжність кохання.

Як тут встоїш?

Сніг — апогей жорстокості.

Сніг, хоч би яким потворним і сірим, на кшталт Міста Вентиляторів, він не був, все ж був снігом.

Сніг, у якому мої недолугі спроби узріли образ істинного кохання і яке, звичайно ж, дісталося мені недарма.

Сніг, зовсім не невинний у своєму цнотливому блаженстві.

Сніг, у якому я читала запитання, від яких мене кидало то в жар, то в холод.

Сніг, брудний Твердий, який нарешті я починала їсти, сподіваючись знайти бодай якусь відповідь. Дарма.

Сніг — уламки води, заморожений пісок, сіль не землі, а неба. Несолона сіль зі смаком кременю і структурою подрібненого коштовного каменя, з ароматом холоду, з білими прожилками — єдиним кольором, що падає з небес.

Сніг, який приглушує все — шум, падіння, час, щоб краще відтінити вічні й непорушні речі, такі, як кров, світло, ілюзії.

Сніг, перший папір Історії, на якому відбилося стільки слідів від ступнів, стільки безпощадних переслідувань. Сніг, що таким чином постає, як перший з літературних жанрів. Як безмежна книга на поверхні землі, що оповідає лише про сліди полювання або маршрут ворога — така собі географія епопей, яка надає загадковості найнезначнішому зі знаків. Отой слід — то братів слід чи слід убивці брата?

Від цієї кілометрової незавершеної книги, яка могла називатися «Найнеосяжніша книга світу», до нас не дійшло жодного фрагменту. На противагу Александрійській бібліотеці геть усі тексти розтанули. Але нам від неї мало б лишитися смутне нагадування, яке з’являється щоразу, коли випадає новий сніг. Така собі хвилююча біла сторінка, від якої виникає непереборне бажання ходити ще незвіданими просторами, яка зачіпає інстинкт дослідника щоразу, як натрапиш на слід іншої істоти.

По суті, в основі таємниці лежить сніг. На тій самій підставі, саме сніг лежить в основі поезії, естампу, знаку запитання і… цієї грандіозної дороговказної гри, якою є кохання.

Сніг, удаваний саван, велична порожня ідеограма, на якій я розшифровувала безодню емоцій, які мені хотілося подарувати моїй коханій.

Мене не турбувало, чисте чи нечисте моє незвідане бажання.

Я лише відчувала, що цей сніг робив Елену ще привабливішою, таємницю ще хвилюючішою, а настанову ще нестерпнішою.

Ніхто й ніколи так не чекав весни.

На квіти покладатися не можна.

Особливо у Пекіні.

Але комунізм був для мене справою вентиляторів, та й гасло про Сто Квіток[19] я знала не краще, ніж Хо Ші Міна чи Віттгенштейна.

Хоч би як там було, з квітками всі перестороги марні: завжди попадаєш на гачок.

Що таке квітка? Велетенська і одягнена, як лялечка, піхва.

Ця істина давно відома, хоча це не заважає таким здоровилам, як ми, манірно патякати про витонченість квітів. Доходить до того, що про пришелепкуватих залицяльників французи кажуть, що вони «сентиментальні, як блакитна квітка». Це недоречно й помилково, все одно що оголосити їх «блакитною статтю».

У Сань Лі Тхунь було дуже мало квітів і вони були огидні.

Але все одно, то були квіти.

Тепличні квіти гарні, як манекени. Але ж вони не пахнуть. Квіти з гетто видавалися хмизом. Одні були бридкі, як селянки, що вирушили до великого міста, інші — незугарні, як міські жінки на селі. Усі вони викликали багато сумнівів.

Але якщо встромити носа у їхній вінчик, якщо заплющити очі і заткнути вуха — хочеться ревти. Що ж там може бути таке у глибині цих найпосередніших квіток зі звичайним квітковим ароматом? Що ж там може таке хвилювати, звідки ця ностальгія за невідомими нам спогадами, за садками, яких ми ніколи не знали, за королівською красою, про яку ніколи й не чули? Чому це Культурна революція не заборонила квітам мати квітковий аромат?

У тіні квітучого гетто ми нарешті могли відновити війну.

То була поразка у всіх значеннях цього слова.

1972 року дорослі поклали початок нашій війні. Нам це було якось цілком байдуже.

Навесні 1975-го вони її зірвали. Нам це було огидно.

Тільки-но зійшов сніг, тільки-но ми покінчили з примусовими роботами, тільки-но в лютому екстазі відновили військові операції, як наші шоковані батьки з'явилися і почали буркотіти:

— А перемир'я?

— Ми ніколи й нічого не підписували.

— То вам конче потрібні підписи? Чудово. Ми візьмемося за це.

То був жах у стилі неперевершеного гротеску.

Батьки надрукували мирний договір так заплутано, як тільки хотіли.

Вони скликали генералів ворогуючих сторін за «стіл переговорів», де говорити було ні про що. Зачитали вголос тексти французькою та німецькою мовами: ми не зрозуміли жодного з них.

Ми мали право лише поставити підписи.

Милістю цього обопільного приниження, ми відчули до наших ворогів таку глибоку симпатію, якої ніколи не спостерігалось раніше. І, очевидно, це було взаємне почуття.

Здавалося, нудило навіть Вернера, через якого затіяли цю пародію з перемир'ям.

По закінченні цього опереточного підписання дорослі визнали, що буде гарним тоном виголосити тости з газованим лимонадом у бокалах. Вони виглядали задоволеними, умиротвореними, посміхалися. Секретар амба-сади Східної Німеччини, приязний обірваний арієць, проспівав пісеньку.

І саме отак, започаткувавши нашу війну, батьки взяли під свій контроль наш мир.

Нам було соромно за них.

Парадоксальним наслідком цього штучного договору стало взаємне захоплення.

Колишні вороги кинулись в обійми один одному, ревучи від злості на своїх батьків.

Східну Німеччину раптом полюбив увесь світ.

Вернер заливався гарячими слізьми. Ми обіймали його. Він зрадив, але то була чесна гра.

Плеоназм: то була гра, значить, неодмінно чесна.

А ностальгія вже починалася. Ми обмінювались англійською прекрасними спогадами про сутички й тортури. Дуже схоже на сцену примирення в одному з американських фільмів.

Перше, що необхідно зробити — ні! єдине — знайти собі нового ворога.

Не першого-ліпшого. Були певні критерії.

Першим був географічний критерій: треба, щоб обрана нація знаходилась у Сань Лі Тхунь.

Другим критерієм був історичний: не можна було воювати проти колишніх Союзників. Звичайно, зраджують тільки свої. Звичайно, немає більшої небезпеки, ніж друзі. Але не можна нападати на свого брата, не можна накинутися на того, хто на фронті блював поруч тебе, справляв нужду в той самий чан. Це було б грішити проти розуму.

Третій критерій зачіпав ірраціональне: у ворога мало бути щось гидке. І тут розглядалися всі можливі варіанти.

Декотрі запропонували албанців або болгар на тій нікудишній підставі, що вони — комуністи. За цю пропозицію майже ніхто не проголосував. Східні країни вже були ворогом, і ми вже побачили, чого нам це коштувало.

— А перуанці? — пролунав чийсь голос.

— За що можна ненавидіти перуанця? — запитав хтось із нас, таке собі чисто метафізичне запитаннячко.

— Бо вони не говорять нашою мовою, — відповів далекий прародич Вавілонської вежі.

Безумовно, то була нормальна підстава.

Якийсь малий, проникнутой ідеєю єдності, зазначив, що на такій підставі ми можемо оголосити війну трьом четвертим гетто і навіть усьому Китаю.

— Значить, це гарна підстава, але не достатня.

Ми й далі перемивали кістки найрізноманітнішим національностям, доки мене раптом не осінило:

— Непальці, - тріумфально виголосила я.

— А за що ненавидіти непальця?

На це, гідне самого Монтеск'є запитання, я відповіла блискуче:

— Тому, що це єдина країна у світі, яка не має чотирикутного прапора.

Присутні притихли від такого неподобства.

— Це правда? — перепитав чийсь охриплий голос.

І я поринула в опис непальського прапора: нагромадження трикутників, таке собі розділене навпіл по довжині діаболо.

Тієї ж миті непальців було проголошено ворогом.

— От негідники!

— Ми їх провчимо, цих непальців. Ми їм покажемо як не мати чотирикутного прапора, як в усіх!

— Та за кого вони себе мають, ті непальці?

Ненависть запрацювала.

Східні німці були обурені так само, як і ми. У цьому хрестовому поході на нечотирикутні прапори вони попросили про вступ до лав Союзників. Взяти їх на службу — та від такої радості ми ніг під собою не чули. Битися пліч-о-пліч з тими, хто гамселив нас і кого катували ми — ото радість!

Непальці виявилися дивним ворогом.

Порівняно із Союзниками їх було дуже мало. Спершу ця подробиця здалася нам принадною. Соромитися диспропорції?! Та нам ніколи на думку таке не спало б. Така перевага особового складу — це радше приємно.

Їхній середній вік був вищий за наш. Декотрим було вже по п'ятнадцять: початок старості. Ще одна підстава для ненависті.

Ми оголосили їм війну з безприкладною відвертістю. Двоє перших непальців, що з'явилися на нашій території, побачили, як їх штурмують близько шістдесяти дітлахів.

Коли ми відпустили їх, вони були суцільні рани й гулі.

У цій ситуації нещасні маленькі гірські мешканці, що тільки-но спустилися зі своїх Гімалаїв, нічогісінько не зрозуміли.

Діти Катманду, яких мало бути не більше семи, скликали раду. Вони обрали єдино можливу політику — боротьбу. Зважаючи на наші методи, вони усвідомили, що будь-які дипломатичні переговори нічого не дадуть.

Слід визнати, що поведінка малечі Сань Лі Тхунь заперечувала будь-які закони спадковості. Наші батьки обрали собі за професію — наскільки можливо зменшувати міжнародне напруження. Ми ж робили зовсім навпаки. Еге-ж, майте дітей!

Але тут ми ввели новаторство: така потужна спільнота, світова війна небачених масштабів — і все це проти маленької бідної країни, що не мала визнаної ідеології, не мала жодного впливу у світі. Це було оригінально.

Більше того, самі того не знаючи, ми підіграли китайській політиці. В той час, як солдати Мао брали в осаду Тібет, ми атакували гірський кряж з іншого флангу.

Гімалаям ніякої пощади.

Проте непальці здивували нас. Ми відкрили для себе, що вони були страшними вояками. Їхня грубість переходила межі всього того, з чим ми мали справу протягом трьох років війни проти Східної Німеччини. А німці були далеко не хиряві.

Діти Катманду лупцювали руками й ногами з незрівнянною жвавістю й влучністю. Їх було семеро. Але то був грізний ворог.

Ми не знали того, що не раз доводила сама Історія. Жоден континент у підметки не годиться Азії там, де йдеться про насильство.

Ми потрапили в пастку, але це нам було до вподоби.

Елена лишалась над цією сутичкою.

Пізніше я читала одну туманну історію, де йшлося про війну між Троєю і греками. Все тоді почалося через неперевершену істоту, яку звали Єлена.

Деталь, яка викликала у мене посмішку. Я про це здогадувалась.

Звичайно, я не могла претендувати на паралелі. Війна у Сань Лі Тхунь почалася не через Елену. І ця остання ніколи не хотіла бути до неї причетною.

Дивно, але «Іліада» меншою мірою розкрила мені очі на Сань Лі Тхунь, ніж Сань Лі Тхунь на «Іліаду». По-перше, впевнена, що так не сприйняла б «Іліаду», якби не брала участі у війні гетто. Для мене то був не міф-основа, а досвід. І смію думати, що цей досвід вніс певну ясність у моє розуміння міфології. Зокрема, щодо особи Єлени.

Чи є для жінки облесливіша історія, ніж «Іліада»? Дві цивілізації безжально випускають кишки одна одній, йдуть на смерть до самого кінця, втручається Олімп, військова мудрість дає зразки мирних пропозицій, рушиться світ — і все це в ім'я чого, в ім'я кого? В ім'я красуні.

Охоче уявляю собі, як ця кокетка вихваляється перед своїми друзями:

— Так-так, голубоньки. І геноцид, і втручання богів винятково задля мене однієї! Але я до цього зовсім непричетна. Що ви хочете, я просто красуня, я безсила.

Багаторазове перечитування міфу вплинуло на цю перебільшену малозначущість Єлени, яка перетворилась на карикатуру чарівної егоїстки і вважала нормальним, і навіть привабливим, щоб люди задля неї вбивали один одного.

Щодо мене, то коли я воювала, я зустріла свою Єлену Прекрасну, я закохалася в неї, і тому мала власне бачення «Іліади».

Адже я бачила, якою була Єлена Прекрасна, як вона реагувала. І від цього схиляюся до думки, що її далека тезка-прародичка була такою самою як вона.

Тому, гадаю, Єлена Прекрасна була такою байдужою до Троянської війни, що годі й уявити. Не думаю, що її пиха є породженням війни — надто багато честі для людських армій.

Гадаю, вона лишалася дуже високо над всією цією історією і розглядала себе у люстерка.

Гадаю, вона потребувала, щоб на неї дивилися — і не мало значення, були то погляди вояків чи погляди миротворців. Погляди… вона чекала, щоб чужі погляди розказували їй про неї саму, і лише про неї, а не про тих, хто на неї дивився.

Гадаю, вона потребувала, щоб її кохали. Любити — ні. Це не та парафія. Кожен спеціалізується на своєму.

Любити Паріса? Це дуже здивувало б мене. А от подобатися Парісу і не мати діла до того, чим він іще може займатися, — це саме для неї.

То що ж таке Троянська війна? Огидне, криваве, безчесне й несправедливе дикунство, організоване задля красуні, якій це було цілком байдуже.

І всі війни — це Троянська війна. А всі справедливі діла в ім'я прекрасних очей тих, задля яких вони чиняться, — це сон рябої кобили.

Тому, що єдина правда війни полягає у тому, про що не говорять: воюють — тому, що люблять цю справу, і тому, що це гарна розвага. А для прекрасних очей завжди знайдеться справедливе діло.

Ось чому Єлена Прекрасна мала рацію лишатися байдужою і розглядати себе у люстерках.

І вона мені дуже до вподоби, та Єлена, яку я покохала у Пекіні 1974 року.

Скільки люду прагне війни, але насправді мріє про дуель. «Іліада» теж часом вводить в оману плетивом різного роду елітних суперництв. Кожен герой у таборі суперника знаходить свого визначеного долею міфічного ворога, який переслідуватиме його, аж доки герой його не знищить. Інколи навпаки. Але то — не війна. То кохання з певною мірою притаманними йому погордою й індивідуалізмом. Хто не мріє про бійку з довічним ворогом, з ворогом, який перетворився б на друга? І чого тільки не зробиш, щоб мати справу з гідним тебе суперником?

Так ось, з-поміж усіх битв у Сань Лі Тхунь, у яких я брала участь, битвою, що найкраще підготувала мене до читання «Іліади» було моє кохання до Елени. Тому що поміж стількох заплутаних штурмів і сутичок то була моя єдина дивовижна битва, то був поєдинок, який, зрештою, відповів моїм найвищим прагненням.

То не була очікувана рукопашна. То було, так би мовити, «розум проти розуму» і ніяк не менше. Завдяки Елені, я мала її, - свою дуель.

І немає потреби уточнювати, що противник був на висоті.

Паріс — то була не я.

Але тепер Елена дивилася на мене так, що я, врешті-решт, уже не була впевнена, чи я це.

Я знала: не сьогодні — завтра мій опір лусне.

І цей день настав.

То було, звичайно, навесні. Дарма що квіти у гетто були некрасиві. Від того вони аж ніяк не гірше виконували свої обов'язки квітів, як і сумлінні працівниці у народній комуні.

У повітрі пахло хтивістю. Велетенські вентилятори розганяли її повсюди.

І в школу також.

Була п'ятниця. Вже тиждень я не ходила до школи через бронхіт і хотіла побути вдома ще день, щоб додати його до вихідних. Дарма. Я зі шкури лізла, пояснюючи мамі, що, пропустивши навіть цілий тиждень пекінської освіти, у розумовому плані наздоганяти мені нічого. Що у сто разів корисніше почитати перший переклад «Тисячі і однієї ночі» у ліжку. Що почувалась іще слабкою. Вона й слухати не хотіла і апелювала до обурливого аргументу:

— Якщо ти хвора у п'ятницю, я протримаю тебе у ліжку і суботу, і неділю, щоб одужала.

Тому мала підкоритися і повернутися до навчання тієї п'ятниці. Бо тоді ще не знала, що той день одні приписують Венері, інші — розп'яттю Христа, ще інші — вогню. І, зрештою, все це разом не здається мені нелогічним. Усі п'ятниці мого життя, між іншим, не раз підштовхували мене звести етимологічну сутність цих трьох смислів до одного.

Тривала відсутність завжди призводить до певного облагородження і вилучення. Внаслідок хвороби я певною мірою самоізолювалась і могла краще зосередитись на виробництві хитромудрих паперових літачків.

Перерва. Цілком зрозуміле слово. Йдеться про те, щоб створити себе наново. Але мій досвід свідчить радше про протилежне. Більшість перерв, які я пережила, були спрямовані на справу руйнування — і зовсім не обов'язково на руйнування іншого.

Але для мене перерви — то святе, бо вони давали мені змогу бачити Елену.

Пройшло сім днів, а я й не помітила цього. Сім днів — більше часу, ніж треба для створення всесвіту. Це ціла вічність.

Вічність без коханої була неабияким випробуванням. Звичайно, у зв'язку з настановою мої стосунки з нею обмежувалися замаскованими позирками. Проте ці таємні позирки були головним у моєму житті. Побачити личко того, кого кохаєш — та ще й гарненьке личко — тут є чим ощасливити зголодніле серце.

А моє серце вже так конало від голодування, що, як голодне кошеня, не наважувалося бодай лизнути. Я навіть не наважувалася відшукати Елену очима. Ходила подвір'ям, втупившись поглядом у землю.

Недавно потепліло, і земля перетворилась на багнюку. Я обережно ступала на найсухіші острівки. І повністю поринула у це.

Я помітила, як наблизились дві маленькі вишукано взуті ніжки, які ступали граційно і не зважали на багнюку.

Як вона на мене дивилася!

І вона була така гарна, сповнена тієї вроди, від якої з голови не виходив ідіотський лейтмотив, про який я вже згадувала: «Треба щось зробити».

Вона мене запитала:

— Ти вже одужала?

Таким голосом запитав би і янгол, відвідуючи брата у шпиталі.

Одужала? Подумати лишень!

— Так, все гаразд.

— Я скучала за тобою. Хотіла провідати тебе, але твоя мама сказала, що ти дуже хвора.

От і май після цього батьків! Спробувала принаймні якось скористатися цією зворушливою новиною:

— Так, — відповіла я підкреслено серйозно, — я мало не вмерла.

— Ти що?

— І це не вперше, — відповіла я, здвигнувши плечима.

«Не вперше стикатися зі смертю» — мабуть, непогано для мирних пропозицій. У мене були свої уподобання.

— Значить, ти зможеш знову гуляти зі мною?

Вона зверталася до мене з проханням!

— Я з тобою ніколи не гуляла.

— І не хочеш?

— Ніколи й не хотіла.

Вона посумнішала:

— Неправда. Раніше тобі хотілося. Ти мене розлюбила.

Тут мені слід було б негайно піти, інакше я могла скоїти непоправне.

Я розвернулась на підборах і пошукала, куди б його стати. Відчувала таке напруження, що не розрізняла, де земля, а де калюжі.

Намагалась обмізкувати, як раптом Елена вимовила моє ім'я.

То було вперше.

Мені стало страшенно ніяково. Не знала навіть, приємно мені чи ні. Тіло задубіло з ніг до голови, така собі статуя на цоколі з багнюки.

Маленька італійка обійшла мене на 180°, йшла незважаючи ні на що, зовсім не переймаючись своїми витонченими черевичками. Мене приголомшив вигляд її ніжок.

Стала обличчям до мене.

Букет: вона плакала.

— Чому ти мене розлюбила?

Не знаю, чи була у неї здібність розплакатись на замовлення. Та хоч би там як, сльози були переконливі.

Вона плакала бездоганно майстерно: кілька сльозинок — щоб це не виглядало неестетично, широко розплющені очі — щоб, бува, не затьмарити свого прекрасного погляду і водночас явити світу повільне народження кожної сльозинки.

Вона й не поворухнулась. Хотіла, щоб я додивилася виставу до самого кінця. Обличчя нерухоме, навіть не моргнула — неначе прибрала зі сцени усі декорації і вилучила з гри будь-які несподіванки з єдиною метою підкреслити диво.

Елена плакала: суперечність у комбінаториці слів.

Я теж стояла нерухомо, скляні очі дивилися у її очі. Було так, наче ми граємо у гру, хто перший моргне. Але справжня хватка того погляду знаходилася значно глибше.

Я відчувала, що то — протистояння, але не знала його ставки. І я знала, що їй це відомо. Що вона знає, до чого хоче дійти сама і до чого довести мене. І що вона знає, що мені це невідомо.

Вона гарно боролася. Вона боролася так, неначе завжди знала мене, так, неначе наскрізь просвічувала мене рентгеном. Якби вона не була таким витонченим воїном, вона б не обдарувала мене тим скривдженим поглядом, який розсмішив би людину розсудливу, але який краяв моє спотворене серце.

Я прочитала лише дві книжки: Біблію та казки «Тисячі і однієї ночі». Ці щербаті чтива заразили мене середньосхідним сентименталізмом, якого я вже тоді соромилась. Треба б відцензурувати ці інкунабули.

Тоді я, безперечно, боролася з янголом і мала враження, що виплутаюся так само гідно, як і Святий Яків. Я не моргнула, мої очі не зрадили мене.

Не знаю і ніколи не довідаюсь, чи ті сльози Елени були щирі. Якби знала, то могла б тепер визначити, чи те, що сталося згодом, було її майстерним ходом, чи простою вдачею.

Можливо і те, й те разом, тобто грою з вогнем.

Вона потупила очі.

То була більша поразка, аніж моргнути.

Вона відверто схилила голову на знак того, що програла.

І на основі законів всесвітнього тяжіння, від цього нахилу голови вилились усі запаси слізних залоз, і я помітила, як по її щічках задзюрчали два мовчазні струмочки.

Отже, я перемогла! Але уявіть лишень, якою нестерпною була мені та перемога.

Я почала говорити. Я сказала все, чого не слід було говорити:

— Елено, я збрехала. Я брешу вже протягом багатьох місяців.

Двійко очей дивилися на мене. Я здивувалася, що у тому погляді зовсім не було здивування. Очі лише ждали слушної нагоди.

Але вже запізно.

— Я кохаю тебе. Я тебе не розлюбила. Я не дивилася у твій бік через настанову. Але я все-таки дивилася на тебе крадькома, бо не можу не дивитися на тебе, тому що ти найгарніша і тому що я тебе кохаю.

Не така жорстока, ніж Елена, чума вже, мабуть, промовила б щось на зразок: «Більше не треба!» Елена мовчала і дивилась на мене, як лікар на хворого. Я це добре розуміла.

Помилка — це як спиртне. Дуже швидко усвідомлюєш, що заходиш надто далеко. Але перш ніж здоровий глузд звелить зупинитись, щоб не завдавати собі надто великої шкоди, щось схоже на навіженість, витоки якої лежать десь за межами пияцтва, примушує не зупинятися. Цю несамовитість, хоч би якою дивною вона здавалась, можна було б назвати гординею. Гординею волати, що наперекір всьому, ти маєш право пити і помилятися. Чіплятися за помилку або за спиртне набуває тоді значення аргументу, виклику логіці: якщо я не кидаю пити — значить, маю рацію. І нехай інші сприймають це, як їм заманеться. І я далі питиму, доки розбурхана стихія не урезонить мене, доки не перетворюся на алкоголічку або не стану на обліку у товаристві анонімних пияків, доки не звалюся під стіл, або доки на мене не плюнуть з агресивно-безрадісною впевненістю, що я вселюдське посміховисько. Впевнена, що за десять років, за десять століть час, Історія або Легенда врешті-решт виправдають мене. Це, власне, вже не матиме жодного значення, бо час розставить все на свої місця, бо для будь-якої помилки чи вади існує свій золотий вік, бо кожна епоха має свої помилки.

Насправді люди, які наполягають на власній неправоті — містики. Тому що знають у глибині душі, що роблять надто довгострокові інвестиції, що помруть задовго до свідчень Історії. Але поринають у майбутнє з бентежністю месії, впевнені, що про них згадають, — що у золотому віці алкоголіків скажуть: «Цей… як його… захожий барів, був предтечею», і що про них збережуть пам’ять у апогеї епохи Ідіотизму.

Отож, того березневого дня 1975 року я дуже швидко зрозуміла, що помиляюсь. Але, оскільки, як справжня дурепа, тобто як людина з почуттям честі, я достатньо довірлива, то й вирішила не зупинятись:

— Тепер я вже не прикидатимусь. А, може, й прикидатимусь, але тоді ти знатимеш, що це удаване.

Тут я справді зайшла надто далеко.

Елені, мабуть, здалося, що це я вже переборщила і ситуація перестає бути комічною. Убивче байдуже, підтвердивши це ще й поглядом, заявила:

— Це все, що я хотіла знати.

Розвернулась на підборах і попливла повільною ходою, ледь лишаючи слід на багнюці.

Дарма що я вже збагнула власну помилку, стерпіти її наслідків я не могла. Більше того, вважала, що рахунки мені виставлено надто рано. Не встигла навіть посмакувати власні огріхи.

Я стрибнула обома ногами у місиво, щоб наздогнати красуню.

— А ти, Елено, ти кохаєш мене?

Вона подивилася на мене, ввічлива, але відсторонена, що само собою було красномовною відповіддю, та й пішла собі далі.

Я сприйняла те як ляпас. Мої щічки горіли від злості, відчаю й приниження.

Трапляється, що погорда змушує забути про почуття гідності. Коли до цього домішується ще й шалене осміяне кохання, то крах може набути загрозливого масштабу.

Одним стрибком у багнюку я наздогнала мою кохану.

— Е-ні! Не все так просто! Якщо тобі заманулося приректи мене на страждання, то дивися на них.

— З якого дива? Хіба це цікаво? — відповів ангельський голосок.

— То вже не моя проблема. Ти просила мене страждати, то дивися, як я страждаю.

— Я тебе про щось просила? — перепитала незворушна, як нейтральна Швейцарія.

— Ну це вже ні в які ворота не лізе!

— Чого ти кричиш? Хочеш, щоб тебе усі почули?

— Авжеж, я цього хочу!

— Ну давай.

— Авжеж, я хочу, щоб знали усі!

— Щоб усі знали про твої страждання і про те, що я маю на них дивитися?

— Саме так!

— М-м. Бачили таке диво?

Її цілковита байдужість була зворотно пропорційна зростаючій зацікавленості дітвори до нашого кружляння.

— Припини ходити! Поглянь на мене!

Зупинилася і подивилася на мене, терпляче, як дивляться на дивака, що ось-ось виконає свій номер.

— Я хочу, щоб знала ти, хочу, щоб знали й вони. Я кохаю Елену. І тому виконую все, що вона вимагає. Навіть коли це її вже не цікавить. Коли я знепритомніла — це Елена вимагала, щоб я бігала безупинно. А вимагала вона, бо знала, що я астматичка і що підкорюся їй. Вона жадала, щоб я зашкодила собі, але вона не знала, що я піду так далеко. Тому і зараз все те, що я вам розповідаю, — це теж, щоб скоритися їй. Щоб до кінця себе зруйнувати і обернутися на руїну.

У найменших був такий вигляд, що вони нічого не розуміють, але інші — розуміли. Ті, хто до мене гарно ставився, дивилися на мене зажурено.

Елена поглянула на свій гарненький годинник.

— Перерва майже закінчилась. Я повертаюсь у клас, — заявила як ідеальна дівчинка.

Глядачі посміхалися. На їхню думку, це виглядало швидше всього кумедно. На щастя, їх було «лише» тридцять чи тридцять п’ять, тобто третина усіх учнів. Могло бути й гірше.

Мені все ж таки поталанило з проклятим саботажем.

Марення тривало ще з годину. Я відчувала незбагнену гордість.

Потім ця погорда дуже швидко минула.

О четвертій від згадки про ранішні події мені було лише соромно.

Того ж вечора я заявила батькам, що маю намір якнайшвидше виїхати з Китаю.

— Ми всі теж над цим працюємо, — сказав батько.

Я мало не відповіла: «Так, але у мене на те є неабиякі підстави». На щастя, спрацювала інтуїція, і репліка лишилась не висловленою.

Брата з сестрою на сімейній нараді не було. Задовольнилися тим, що розказали їм, як їхня сестричка виставила себе напоказ. Це не дуже травмувало їх.

Невдовзі батько отримав призначення до Нью-Йорка. Я подякувала Христофору Колумбу.

Але треба було ще дочекатися літа.

Ці кілька місяців я прожила у безчесті. Мій сором був перебільшений: діти дуже швидко забули ту сцену.

Але її пам'ятала Елена. Коли перетиналися наші погляди, я читала в її очах глузливу відстань. І це завдавало мені мук.

За тиждень до від'їзду ми мали припинити війну проти непальців.

Цього разу батьки не доклали жодних зусиль.

Якось під час однієї з сутичок, непалець витяг з кишені ніж.

До того у боях ми використовували лише тіло — його форму і зміст. До зброї ніколи не доходило.

Застосування леза справило на нас таке враження, яке можна порівняти з обома скинутими на Японію атомними бомбами.

Наш головнокомандувач вдався до немислимого: він ходив по території всього гетто з білим прапором.

Непал погодився на мир.

Ми вчасно виїхали з Китаю.

Прямий переліт з Пекіна до Нью-Йорка сприяв моєму психічному одужанню.

Мої батьки геть втратили здоровий глузд і до нестями розбещували своїх дітей. Мені це страшенно подобалось. Я стала нестерпною.

У французькому ліцеї Нью-Йорка десяток дівчаток закохалися у мене до нестями. Я завдавала їм несказаних мук.

То було прекрасно.

Два роки тому на одному зі світських дипломатичних прийомів у Токіо мій батько зустрівся з батьком Елени.

Вияв ніжних почуттів, обмін спогадами про «добрі старі часи» у Пекіні.

Неодмінна гречність:

— А як ваші діти, друже?

Якось з одного татусевого листа, написаного не без хитрощів, але необачно, я дізналася, що Елена перетворилася на фатальну красуню. Вона навчалась у Римі, де чимало бідолах поговорювали про самогубство через нещасне кохання до неї. А може, так уже й сталося.

Ця новина дуже поліпшила мені настрій.

Спасибі Елені за те, що вона по-справжньому розкрила мені очі на кохання.

І величезне — спасибі Елені за те, що вона лишилася вірна своїй легенді.