Ще раз, капітане!

Зупинка у краю боліт

Подеколи тут, на роз’їзній станції, зупинявся поїзд із рудою. Навантажений ешелон гальмував на одній із запасних колій, тоді як зустрічний з торохтливими порожніми вагонами прямував на північ, далеко, за багато миль звідси, до рудників. Машиністи віддавали честь один одному, черговий (якщо його можна так назвати на такій маленькій станційці, хоча… ну гаразд) теж віддавав честь. І гальмівним кондукторам, часто й двадцяти чоловікам на поїзд, могло спасти на думку так зробити — недбало доторкнутися до шапки. Забравшись на свої сидіння, вони сиділи, не маючи ніякого сховку від дощу та вітру. Могли зверху бачити весь ешелон і чути всі сигнали від локомотива. Взимку вони одягались у важкі хутра з вовчої шкури, взувалися в товсті байкові черевики, набиті сіном, нацуплювали рукавиці, які сягали аж до ліктів, надівали кудлаті фінські шапки, а однак траплялося, що білів ніс, дубіли пальці, коли тридцять навантажених чи пустих вагонів стугоніли чи торохтіли за Полярним колом. Були тут ремені, якими міцно прив’язувався кожен на випадок, якщо заснеш. Але не взимку, коли доводилося зорити ніч у холоднечі та завірюсі, що зацупілим віником обмітала поїзд. А влітку можна було побачити й десятьох гальмівників, що, дрімаючи, клювали носом. Коли лунав пронизливий сигнал гальмувати, вони, напівсонні, смикали гальмову ручку, а згодом, коли наставав час рушати, відпускали її. І клювали носами — миля за милею. Час від часу потяг із рудою зупинявся на станції, щоб набрати вугілля та води або ж пропустити зустрічний ешелон і після того їхати далі розміреним, повільним ходом вниз — до моря чи вгору — до рудників. Вночі — вниз, а вранці — вгору їздив пасажирський потяг, що возив рудокопів, торговців і туристів. Їхали назустріч повільні пихкотливі товарняки із старими спрацьованими мосяжними паровозами, із старосвітськими закуреними, причепленими ззаду пасажирськими вагонами третього класу. Перевозили харчі, деревину, вугілля, різну машинерію й людей, що не мали куди поспішати.

Гальмівні кондуктори сиділи на своїх місцях і споглядали на світ. Мали роботу, яку називають «не бий лежачого». Траплялися між ними такі, що їздили всеньке літо й з усього світу людей бачили тільки станційні будинки. Часом випадало так, що сидіння для гальмівників були повернуті в тому самому напрямку, тому доводилося крутити головою більше, ніж зазвичай. Ці робітники нагадували птахів на телефонному проводі, які прилетіли сюди з різних сторін і сіли саме на цей потяг. Одні відверто признавалися, що ніколи в житті не було їм так добре, як тут, а другі нарікали на білі ночі, коли важко заснути. Одним була не до душі ця робота — кілька разів крутити ручку в одному напрямку, а потім у зворотному, коли поїзд ішов згори чи під гору або ж на довгих поворотах між довжелезних боліт та шарпаних вітром лісів, що пропливали побіч у тому самому невеселому такті. Та й сама праця не відзначалася пишнотою. Інші надіялися дістати постійну роботу в управлінні Державних залізниць і з часом стати станційними працівниками, мастильниками, машиністами чи кондукторами, але решта сприймала своє становище як щось тимчасове, як халепу, в котру чомусь довелося вскочити. Таку тимчасову роботу не дуже цінували перед Першою світовою війною. (Тепер, після часів Кунце-Бурчуна, вона справляє враження усмішки Державних залізниць далеко звідси).

Стояла тут гранітна скеля, що зірвалася з носа давнього бога й потрапила в правічні болота. Коли на початку століття стали будувати залізниці, сюди першими прийшли інженери й копачі зі своїм бригадиром.

— Ось тут, вздовж болота, проляже колія. Не зависоко й не занизько. Нам треба подумати про схили. Краще поворот, ніж узвіз. Від цієї улоговини до найближчого горбка доведеться насипати землі. Посередині насипу ми покладемо трубу або спорудимо місток, а для цього треба граніту.

Ціпок увіткнувся в мох. Люди спробували підірвати скелю і невдовзі мали свій граніт, який возили дрезинами до труб, мостів і вантажних причалів. Згодом біля каменярні виросло невеличке поселення, за кілька кілометрів від місця, де мала бути залізнична станція. Коли проклали колію, декотрі з робітників залишилися тут постійно працювати каменярами. Придбали собі ділянки землі під забудову й звели домики. Для нежонатих був барак. Приїхав сюди й безземельний орендар із жінкою, з цілим виводом дітей та з ламаним грошем у кишені, осушив шмат болота, засіяв зерном і купив коня та трьох корів. Можна було полювати, тут водилися лосі, вистачало зайців і птахів, мисливці ставили капкани на лисів й сильця на білих куріпок. Добре росли квіти та картопля, й хтось спробував посадити смородину. В достатку родили ягоди, кишіло комарнею та мошвою. За три кілометри на схід, посеред торфовищ, лежала селянська садиба, до якої вели кладки, а за чотири кілометри на захід — ще одна садиба, і більша частина стежки до неї теж була мощена дошками. Хуторяни сіяли зерно, рибалили й видобували дьоготь. Завжди набиралося кілька діжок дьогтю та кілька мір вугілля, щоб узимку завезти це добро на станцію. Крім того, в лісових озерцях було багато риби, і робітники, будуючи залізницю, звісно ж, глушили рибу динамітом. Інколи сюди приїжджали коробейники й розкладали свій товар. Мандрівні кравці знімали мірку, а за кілька місяців достачали пошиту одежу. Одного разу завітав сюди торговець велосипедами, але від станції ані не рушив, дізнавшись, що тут взагалі немає доріг.

Коли важкий ешелон із рудою спинився на запасній колії цього гарячого передвоєнного дня, зразу перед тим, як мав надійти зустрічний потяг, машиніст зліз із паровоза й, сопучи, рушив через рейки до станційного чергового. Гальмівні кондуктори, простоволосі, у розстібнутих піджаках та сорочках, сиділи на своїх місцях і курили сигарети «Арміро» з дерев’яних цибухів. На жорстві за станційним будинком курка тричі обійшла дощомір. Поволі випаровувалася вода з канави на торфовищі й закисала в барвистих калюжах. Кочегар із вимірником рівня мастила виліз на паровоз. За кілометр звідси, з повороту, чутно було гуркіт зустрічного потяга. Стоячи у скісній тіні перед станційним приміщенням, машиніст влив у себе півлітра води, відтак витер спітніле лице та рідке волосся великим засмальцьованим носовичком. Коли прибув зустрічний поїзд, вони удвох із черговим втомлено віддали честь. День був важкий.

— Зараз знову поїдемо, — сказав черговий, глянувши на годинника. В будинку задзвонив службовий телефон, і телеграфний пристрій заторохтів по невидимій паперовій стрічці: та, та-та, та-та-та. — Еге ж, знову поїдемо, — повторив черговий і подумав, що, слава Богу, семафор правильно наставлений.

Було чути, як кочегар сипле вугілля. Примруживши очі від одблиску на рейках, машиніст перейшов колію. Черговий на станції подався до семафора — Богу дякувати, правильно наставленого — і перевів стрілку.

Саме тоді один із гальмівників зліз із свого сидіння. Машиніст звів руку, неначе хотів махнути йому, мастильник у товарному вагоні у протилежному кінці потяга простяг руку й загріб нею в повітрі, немовби хотів завернути цього чоловіка. Десять втомлених гальмівних кондукторів, отямившись, затяглися тютюновим димом, притримали цибухи й щигольнули недокурками. Яса з десяти точних пострілів. І задивилися на товариша, що, поволі й обережно перейшовши колію, ступив на перон.

Там він і залишився стояти.

— Вилазь-но, чоловіче, ми вже їдемо! — гукнув машиніст і нервово сіпнув рукою. Біля стрілки черговий зробив плавний рух червоним прапорцем.

— Квісте! — крикнув мастильник. — Їдемо!

Гальмівники ліворуч і праворуч спорожнілого сидіння теж порозкривали втомлені роти. Один заволав дерев’яним голосом:

— Алексе! К бісовій…

Зиркнувши на годинник, Квіст обвів поглядом червону стіну будинку. Тоді обернувся й, звівши великі брудні руки, спроквола помахав ними.

— Я залишаюся, хлопці!

Машиніст забрався на своє місце. Кочегар висунув закіптюжену спітнілу голову.

— Гальмо відпущене! — гукнув Квіст. — Можете їхати!

— Здурів чоловік! — крикнув машиніст і випустив пару — як попередження. Тоді дав два короткі свистки.

— Буде рапорт! — гримнув мастильник.

— Алексе! — заволав один із гальмівників.

— Гей, Квісте! — завторувало йому кілька інших.

— Гей, гей, — кивнув їм Квіст, знову обернувся до стіни й став її уважно розглядати. У вікні побачив жінку чергового — обличчя між вазонками — і люб’язно вклонився їй. В оселі вереснула дитина, по паперовій стрічці стукотів телеграфний апарат, дзвонив телефон.

Поїзд рушив.

Перевівши стрілку після того, як на ній проторохтів останній вагон, черговий повернувся, демонстративно застібнув ґудзика на чорному кітелі й виструнчився.

— Бога ради, що ви тут робите?! Ви не поїхали з ними?

Квіст спокійно глянув на нього згори.

— Не поїхав. Мабуть, залишуся тут.

Черговий озирнувся, немовби шукав підмоги проти цієї людини, безпорадно застібнув ще одного ґудзика, вийняв велику носову хусточку й заходився витирати чуприну та пітникову лямівку в картузі.

— Ви несповна розуму, — промимрив він. — Що ви тут робитимете?

— Залишуся тут на якийсь час, — приязно відповів прибулець.

— Але на вас подадуть рапорт, — сказав черговий, буцімто занепокоївшись цим документом, який насправді зовсім його не обходив.

— Еге ж, — згодився гальмівник, — і тут не зарадиш лиху. Мене звуть Квіст. Поклав я край усьому, тепер можуть рапортувати, скільки хочуть.

Переводячи дух, і набираючи повітря, щоб змогти якнайдовше вичитувати, він розглядав співрозмовника. Високий, жилавий, у синьому піджаку, в кепці, взутий у грубі черевики. Блакитні очі з веселими, щирими блищиками, шпичастий ніс, рідкі жовті вуса над ротом, де бракує кількох зубів. На лівому зап’ястку витатуйовано пробите стрілою серце та якір.

Ось тепер у черговому визріла злість — добірна, плекана. І почав він вичитувати. Зауважив, що не личить дорослій людині так поводитися — марнувати своє майбуття.

— Таж гальмівний кондуктор може потроху підійматися службовою драбиною, якщо шанується, скажу я вам! Отак підвести державу, наразити на небезпеку поїзд та людей і — ось це, найжахливіше, черговий приберіг на сам кінець — заробити рапорт!

Увесь час Квіст стояв, споглядав згори на присадкуватого опецькуватого упрілого чоловічка й ані пари з уст не пустив. Та коли той знову набирав повітря, гальмівник вставив-таки слово:

— Чи не можна було б випити кухоль води?

— Можете піти на кухню й напитися з ковша, — відрубав черговий. І тут же втямив собі, що це безглуздо — висварювати прибульця, таж до нього нема ніякого діла.

На кухні Квіст випив два ковші, збив кепку на потилицю й усміхнувся блідій жінці.

— Гарні у вас квіти! — сказав він замість подяки й глянув на маленьких дітей — хлопчика та дівчинку, що стояли, встромивши пальчик у рот, і дивилися на нього. — І дітоньки у вас нівроку — вродливі та в тілі!

Повернувшись до чергового, Квіст насунув кепку на лоба й усміхнувся.

— Жарко, правда?

Чоловічок розстібнув кітель і напустив на себе міну доброзичливости та переконливости.

— Навіщо ви, власне, тут зійшли? Це ж, погодьтеся, геть нерозумно. Уявіть собі, а якби я ось так покинув свій пост!

— Авжеж, тоді земля провалилася б під ногами, — ще раз усміхнувся прибулець.

— І то де! Саме тут! Я не збагну такого вчинку, навіть якби й пішов на нього. Ось тут!

Він тицьнув пальцем на торфове болото.

— Так, тут гарно, — кивнув Квіст.

— Тут нічого нема — ні готелів, ні доріг. Нічогісінько.

— Атож, — відповів Квіст.

— Нема де жити, — сказав черговий.

— Нема, — підтвердив Квіст і знову всміхнувся.

Не втримавшись, щоб не почухатися за вухом, черговий глипнув на співбесідника.

— Якщо вам набридла робота, то так треба було й доповісти, як ото інші роблять. Може, хочете спитати про роботу на кам’яному кар’єрі? Це за три кілометри звідси. Є там барак. Але начальник приїде не раніш, як у суботу.

— Чи завжди ця місцина така гарна? — спитав Квіст.

— Тут просто-таки комарине пекло, — відрік чоловічок, відвернувся й рушив до робочого місця. Стукотів телеграфний апарат, і черговий мляво схилився над стрічкою. Тоді зателефонував на сусідню станцію й спроквола повідомив, що поїзд № 41 від'їхав у належний час.

Квіст чимчикував колією на північ, мружачись від сонячних відблисків на поворотах. Був звичний ось так ходити; це було пізнати по тому, що він довгим кроком переступав по дві шпали на стику рейок і тримався внутрішньої кривої, щоб таким чином виграти хоча б десять дюймів за кілометр. Вийшовши із закруту, побачив червоно-брунатне торфовище, яке, немовби широка, залита сонцем Божа путь, простягалося на добрих чотири кілометри вперед. На наступному повороті стояла хатка колійного обхідника. Увійшовши, Квіст попрохав кухлик води, натомість дістав, як і сподівався, чашку кави та здобну булочку. Обхідник сидів за столом і лагодив пару туфель.

— Тепер тільки виходити надвір та й грітися на сонечку, — мовив він.

— Так, шкода, якщо не скористаєш із такої гарної погоди, — відповів гість.

— Мабуть, шукаєте роботу на кар’єрі? — спитав обхідник, прохромивши шилом підметку.

У дірку вскочив білий кілочок, стук-стук. Шило знову встромилось у підметку.

— Еге ж, це непогана ідея, — кивнув Квіст. — Напевно, ця скеля доволі висока?

— А таки висока, — відповів обхідник, уродженець рівнини. — Сто метрів.

— Вищої, либонь, не треба, — припустив гість.

— Вищої? — здивувався господар і придивився ближче до гостя. — Звичайно, не треба. Подивилися б ви, як доводиться коням звозити згори каміння!

— Я мав на увазі краєвиди, — пояснив Квіст. — Тут у вас неземна краса.

— Взимку гарніше, — буркнув обхідник. — Влітку мусимо заміняти шпали. Ну а зимою не дуже багато роботи. Та й маємо тут надвишку за працю на Півночі.

— Чи багато маєте дітей? — поцікавився гість.

Обхідник задумався.

— Я тут уже вісім років, — відповів він. — Перед тим не був жонатим. Їздив гальмівником, це було давно.

— Так-так, — сказав Квіст, — з дітьми веселіше.

Господар забив ще кілька кілочків. Розмова була така дивна, що він зволікав з цією роботою.

— Начальник приїде хіба що аж у суботу, — пояснив він. — Ви ж, мабуть, хотіли влаштуватися на каменоломні?

— Побачу, як воно складеться. Власне, я тут в іншій справі.

Обхідник знову встромив кілочка в рот і звів голову.

— Ви, звісно ж, торговець?

Однак, глянувши на одежу, взуття й руки, вийняв кілочка з уст, видобув шило й застукотів.

— Ви могли б заночувати в бараку, — сказав він. — Але вони спершу схочуть подивитися на ваше волосся. Розумієте, тут різні ходять, і не раз траплялося, що й вошей від них набиралися.

— Розумію, — мовив Квіст. — Але я не певен, що ночуватиму. Як гадаєте, чи не позичили б мені на кар’єрі лома?

Тут обхідник мало не похлинувся кілочком. Так перейнявся цією прикрістю, що міцно стулив повіки й ковтнув слину. Однак ця цурочка засіла під язиком. «Якби ковтнув, міг би заробити апендицит», — подумав він мимохідь.

— Невже ви надумали шукати тут золото? — спитав господар. І рішуче докинув, неначе йшлося про те, щоб зберегти оті скарби для самого себе: — Ніякого золота тут немає! Я цього певен. Гадаєте, що в цих краях є золото?

Він відклав шило та молоток і виплюнув цурочку.

— Та ні, не гадаю, — відказав Квіст. — Зрештою, золото добувають не ломами. Але мені придався б лом. Чи не міг би я його позичити на каменоломні?

— Можете взяти в мене, — сказав обхідник.

— Як добре, тепер не доведеться йти аж туди, — виснував Квіст. — Ви дуже мені допомогли.

І широко усміхнувся.

Ось так почалася найдивніша подія в житті обхідника. І найбентежливіша — на кілька років, аж по велику мобілізацію на початку світової війни. Хазяїн оселі пішов до дровітні й приніс лома. Гість оглянув інструмент, кивнув, закинув його на плече й пообіцяв:

— Повернуся за якусь годину.

На ґанок вийшла обхідникова жінка, оточена шістьма дітьми, з сьомим найменшеньким на руках, і глянула, замучена й залякана, на чоловікове лице. Була в тяжі. Здавалось, обхідник занепокоївся.

— Я б міг провести вас, — вагаючись, сказав він.

— Не варто, — хитнув головою Квіст і рушив.

Коли він зник за поворотом круг скелі, обхідник узяв лопату й помалу пішов услід. Дійшовши до закруту, побачив, як прибулець спускається з насипу, перебирається через канаву й пнеться на кручу. Спинившись, обхідник весь час стояв на місці й спостерігав. Десь за півкілометра звідси лежав вантажний майданчик кар’єру з недоладним дерев’яним краном та заіржавілою під’їзною колією. Звідти вився битий шлях до самої каменоломні — відкритої рани біля вершка скелі. Але Квіста це не цікавило. Поволі, обережно він забирався вгору поміж кущів і заростей малини (колись тут сталася пожежа, і все вигоріло дотла), час від часу приставав, обтирав піт із лоба й кидав оком понад торфовим болотом — на кар’єр. Було чути настирне постукування молотів, тоді застережливий вигук — вогонь до шпура! — і вибух. Вітер відносив дим. Пражило сонце, і обхідник, вважаючи, що це й справді робота в поті чола — спостерігати таке намагання, склав руки, сперся на держак лопати та й спочивав собі на втіху, трохи скаблучившись і випростувавши шию.

Ось верхолаз майже вибрався нагору. Там, на самому краю провалля, стояла брила з півчоловіка заввишки. На неї він і сів.

Не квапився. Скинув кепку й вискалився проти сонця. Тоді зауважив обхідника ген вдолі, помахав великими руками й щось гукнув.

— Га? — гукнув обхідник — Га-а-а?!

— Стережіться, коли вона гупне!! — крикнув верхолаз.

— Що гупне?!

— Каменюка!!! — заволав Квіст, надів кепку й зіскочив із брили.

Обхідник усвідомлював, що тут ось-ось скоїться щось неймовірне, щось жахливе, але водночас і повне бентежливої радости. Тисячі й тисячі разів проїздив він повз цю кручу. Бачив цю каменюку, бачили її всі, та ніхто не запримітив, як небезпечно вона стоїть. Сам він не раз лінькувато помишляв про це, та ні разу не спало йому на думку вилізти нагору й спихнути брилу. А тепер прибулець встромив під неї лома й вхопився за кінець. Мабуть, щось наспівував чи бубонів собі під ніс. Якби обхідник був юрбою, то почуття, яке переповнило йому груди й голову, можна було б назвати всеохопною панікою. Вереснувши, він впустив заступа й безтямно, стрімголов пустився навтікача вздовж колії — до вантажного майданчика, неначе по підмогу біг. І раптом, почувши, що каменюка звалюється, хоч-не-хоч спинився й озирнувся.

Вона перекотилася кілька разів, набрала швидкости, важко підскочила, ще кілька разів перекотилася й ще раз підскочила. І зникла з очей, лише чутно було, як вона пробиває собі дорогу крізь підлісок, натикається на інші камені та повалені стовбури, ламає гілля, суне, відбивається від землі, гупає і, нарешті, десь завмирає. Одним махом через рейки перескочив заєць, пурхнули сполохані птахи, і знову сюди з кар’єру долинають чіткі, до болю прикрі удари молота. Одну мить панувала мертва тиша — і всі звуки удвічі набрали сили. І цієї миті обхідника охопила на страху замішана лють, така кріпка, що годі було й слово вимовити. Саме тоді майнула йому думка: «Богу дякувать, що хоч не впало воно на рейки». А по тому…

— Та ви несповна розуму!! — ревнув він і рушив з місця. Дійшовши до середини закруту, пригадав про лома й повернувся. Прибулець і досі сидів там, нагорі, — радий та веселий, принаймні не плакав.

— Мусите віддати лом! — крикнув обхідник. — Вас таки треба заарештувати!

— Вже спускаюся — з вашим ломом! — відгукнувся Квіст. — Почекайте, підемо разом!

Обхідник не хотів такого — просто не міг. Підібрав лопату, пішов додому, а там зателефонував до станційного чергового й доповів про все, що сталося.

За якихось кілька хвилин Квіст знову прогулявся по шпалах. Біля дверей обхідникової хатки він відставив лома й постукав. Ніхто не підійшов. Двері на замку, зачинені вікна. За фіранкою видніли пані обхідникова й перелякані діти. Сам господар колов поліна у дровітні — мабуть, щоб мати про всяк випадок сокиру під рукою.

— Та я тільки хотів подякувати, що ви позичили мені ось це, — мовив Квіст, поставивши перед собою лом. — А чи не можна було б попросити у вас кухлик водиці?

— Та буде вам вода, — відказав обхідник, остережливо взявши лома. — Але найкраще було б, якби ви забралися звідси.

— Бачу, ви розсердилися, — сказав Квіст. — Хай там як, а ви таки вважаєте, що з тим каменем була гарна забава. Знаю, що вважаєте її найкращою за все ваше життя. Хоча й не смієте сказати це вголос.

Взявши через вікно черпак із водою, напився — спітнілий і радий.

— Отут, на відлюдді, й розстараєш собі купу дітлахів, — сказав він. — З ними веселіш.

І пішов собі.

На станції стояв черговий і стрів його саме тоді, коли мав надійти поїзд. Застібнутий кітель, у руці сигнальний прапорець — замість сокири.

— Ага, то ви вже повернулись, — сказав він і спробував усміхнутись.

— Так, — відповів Квіст.

— То ви не залишитеся тут? Не знайшлося роботи?

— Я зробив свою справу, — відказав Квіст. — Який тут розклад руху?

— За півгодини надійде товарняк із півдня. За чверть години буде поїзд із рудою.

І раптом, із цікавістю, з дрібкою остраху черговий докинув:

— А навіщо ви затіяли оте все на кручі?

Квіст усміхнувся. Потер підборіддя великою долонею й усміхнувся.

— Знаєте, я завжди гадав, що це буде справдешня потіха — взяти та й звалити оту величезну важезну брилу. Кілька місяців я на неї дивився — щоразу, коли проїжджав мимо. А сьогодні була така хороша погода… Чи не можна було б попросити у вас кухлик води?

Напившись, він сказав жінці чергового те ж, що й раніш:

— Гарні квіти. Сьогодні спекотно.

Підійшов потяг із рудою. Зайшов на запасну колію, тут він мав розминутись із зустрічним ешелоном з рудою. Квіст поїхав одним із цих двох — чи то на північ, чи то на південь. Мав свою путь.

Оповідки про захожого чоловіка обростали подробицями. Рік по тому обхідник розказував, що Квіст погрожував убити його. Що мав із собою пакет — мабуть, то був динаміт. Либонь, хотів підірвати колію. А влітку того року, коли почалася війна, подробиць побільшало. Власне, той приблуда — не хто як російський шпигун, це можна було зразу розпізнати. За одним заходом видудлив десять літрів води й метикував, як би то підірвати всю скелю, щоб держава не мала граніту на будову укріплень, та здійснити ці наміри перешкодив обхідник.

А за місяць почалася мобілізація. Прокотилася хвилею по Швеції й змила радощі літа.

Ґабрієль-Підкидьок

Ходив він із коробом, торгував і, власне, був не так людиною, як птахом, перелітним птахом завбільшки з людину, з людським обличчям і майже людським іменем — Ґабрієль-Підкидьок. Як і перелітні птахи, мандрував одними й тими ж шляхами — якнайдалі на північ. Приходив і відходив у невизначений час, і мав такий талан, що, не дбаючи про збут, з’являвся наприкінці місяця, коли в людей не було грошей. Наприклад, якось у січні він запропонував парасольки й гарну зелену протимоскітну сітку в маленькому сільці, за п’ять кілометрів від залізничної станції, посеред боліт — свій єдиний товар, що залишився в берестяному коробі.

Мав він подовгасту посивілу борідку, карі веселі очі й блискучі білі зуби — дарма що жував тютюн. Коли в Норрботтені стали будувати залізниці, він перебрався туди з Вермланду. Ґабрієль відміряв ногами всю Швецію. Одного разу, зайшовши до пасторської оселі в Онґерманланді, він сів на кухні, біля самих дверей. Прийшла пані пасторова, склавши руки на животі. Це щоб показати, що вона невибаглива, скромна жінка, аж ніяк не хатня чортиця, не владна мегера, звична походжати, заклавши руки за спину. Спитала прибульця, чи не хоче він попоїсти. Ґабрієль похитав головою. Не заради харчу довелося так довго добиратися сюди з Вермланду, попоїсти можна деінде, та й взагалі до наїдків він не дуже ласий. Просто люди кажуть, що тут, у пастораті, є оргáн. Охота зіграти б на ньому річ-другу, то чи не можна було б якийсь час покористуватися цим інструментом? Щоб не нанести бруду, Ґабрієль скине туфлі. Вошей він ніколи не мав, таке йому не властиве. Пасторова впустила Ґабрієля в залу, й він просидів там кілька годин, награючи різні мелодії. А коли йшов далі своєю дорогою, на ньому були нові туфлі, які дістав від священика. Аж таким великим музикантом не був, просто любив музику. Він казав, що навчився грати на скрипці, органі, акордеоні та флейті з волі випадку. Якось у невеликому містечку Ґабрієль зайшов у крамницю і дізнався, що її власник не вміє грати на жодному з музичних інструментів, яких тут було повно. Тоді й спало на думку: дуже вже мало музикантів на цьому світі, тож навіть цигикачі потрібні. Він завжди висловлювався дуже докладно; коли вже про щось говорив, то виголошував цілу доповідь. Навіть і в таких випадках бував щедрий. Однак ніколи не губив чуття дійсности, не був фантастом, хоча міг і помилятися, як-от тоді, коли взимку старався збути парасольки та сітку. Зрештою, це не гріх, нікому не шкодить.

Прізвисько «Підкидьок» він заробив, коли якось у розмові запевнив, що належить до високого й славного роду, але народився нешлюбною дитиною. Мабуть, збрехав, та це неважливо. Найважливіше в його оповіді, як і в більшості інших, полягало не в тому. Все Ґабрієлеве життя поділяється на три відтинки. Спершу він мандрував із коробом, тоді, закохавшись, осів був, а по тому пішов у забрід і здивачів, сам того не усвідомлюючи.

Навряд чи його переживання можна назвати справжнім коханням. Річ у тім, що свого часу Ґабрієль нагадував маятник, який несамовито прудко коливається між двома станами душі. Від них залежали всі його слова, жести та вчинки. Залежно від того, який стан душі, він ставав то добрим, самовідданим, розсудливим, то безнадійним йолопом. Та ось маятник різко спинився, і з коханням покінчено — назавжди.

Коли зійдеш на мюргольменській станції, перед тобою відкриваються можливості руху сучасного транспорту у двох напрямках — на північ і на південь. Це, звичайно, залізниця. Натомість в інших напрямках — цілковитий брак сполучення. Від станції вузька крива стежка веде до торфових боліт, а там губиться — не знати де, бо ж нею ніхто до кінця не ходить. По той бік колії стоять дві хатинки. В одній живе столяр Крампан, що переважно випалює вугілля. У другій живе сім'я Бенстремів — чоловік, жінка і дорослий син. Вони мають крамничку і якось зводять кінця з кінцями завдяки робітникам із кар’єру, що за три кілометри звідси на північ. Між двома хатками пролягає щось схоже на дорогу в низьколіссі. За якийсь кілометр вона звужується до ширини стежки. Та й від цього місця взимку на ній можна їздити ще далі — кілька кілометрів до торфовища, а відтіля йде мощена перехідка. По той бік болота є садиба Мюргольмен, за нею закінчується світ, ніхто не заходив далі — у незвідане.

Весняного дня Ґабрієль-Підкидьок зійшов із потяга, усміхнувся й, розглядаючись довкола, взяв на плече короб.

— Ось так, — сказав він черговому. — Я знову тут.

Коли поїзд рушив, Ґабрієль спершу зайшов до помешкання чергового. Ні, жінка нічого не купуватиме, відмахується обома руками. Гаразд, але ж можна принаймні поглянути, що там у коробі, вперся торговець. Кінець кінцем жінка купує метр підв’язки та кілька листівок з написом «Зичимо веселої Трійці». Вона каже, що до каменоломні нема чого й рипатися. Йти туди три кілометри, а люди дістануть платню аж за два тижні, не раніш.

— Еге ж, — відказує Ґабрієль, посмикуючи борідку. — На таку дрібничку, як три кілометри, я йду хіба що тоді, коли конче треба. А щодо грошей, то люди можуть взяти на борг. Так-так. Я гадав податися до Мюргольмів. Побувши в місті, маю охоту пройтися полями.

Він сміється й смикає борідку.

— Мюргольм пролежав хворий всю зиму, — застерігає господиня оселі.

— Тоді, — каже Ґабрієль, — йому треба було б з кимось побалакати.

Закинувши короб на плече, він виходить. Як уже повелося, заглядає до столяра, п’є каву, збуває пачку голок і гомонить, гомонить, гомонить.

— Погані часи, — мовить столяр. — Невдовзі тут буде ще один похорон. Мюргольм…

— Всі ми там будемо, — втручається столярова жінка. Справді зворушилася, подумавши про те, який молодий Юган Мюргольм. Настрій одразу спохмурнів. Ґабрієль закидає короба на спину, дякує й відходить. Треба ще завітати до Бенстремів. Кожного разу, коли він у цих краях, завжди заходить туди й піджартовує з господаря. Той, як тільки побачить коробейника, супиться, бо сам має в крамничці голки та підв’язки. А тепер затхле оселедцями повітря протинають його слова:

— О ні, Ґабрієлю, мушу вам сказати, що тут нíчого робити тим, що хочуть торгувати. На кар’єрі…

— Так, вони там без грошей, — каже Ґабрієль і, примружившись, дивиться на Бенстремове кістляве лице. — Але ж загалом можна провадити діло — давати в кредит. Я завжди так роблю.

Він знає, що цей крамар неохоче дає на борг.

— Мюргольми вже півроку мені винні, — каже Бенстрем. — Не варто до них іти. Юган зліг ще з…

— Угу, — киває Ґабрієль. І питає, надумавшись: — А скільки такий собі Мюргольм може заборгувати такому собі Бенстрему?

Власне, це комерційна таємниця. Та крамареві так рідко трапляється потеревенити з кимсь, крім своєї жінки, що він викладає начистоту:

— Десь шістдесят-сімдесят.

Мандрівний торговець вирушає в дорогу, деньок дуже гарний. Сніг розтанув, ліс повен життя, стежку не назвеш непрохідною, нею можна пройти. Короб не важкий, та він ніколи й не бував таким, це цілком приємний супутник у дорозі.

Довгов’язий Бенстрем-син стоїть на ґанку й дивиться йому вслід.

Прийшовши до Мюргольмів, Ґабрієль загаївся в них. З Юганом були погані справи, і гість взагалі не розпаковував свого краму.

— Побуду тут день-два, — сказав він. — Бачу, невесело тут у вас. Хто працює на полі?

Підійшовши до стіни, бренькнув на скрипці, що там висіла.

— Я, — відповіла Анна Мюргольм. — Роблю, що можу. Таж нікого іншого нема.

Ґабрієль знову бренькнув. Прозвучало сумно.

— А як у вас із грошима? — поцікавився він.

Висока чорнява жінка силувано й виклично усміхнулася йому у вічі.

— Ми запозичались у Бенстрема, далі вже годі.

— А якби я так узяв та й заграв трішки? — спитав гість. — Що ти на те, Югане?

Юган згідливо хитає головою. Блідий, видно, що незадовго йому кінець. Ґабрієль не може піти звідси просто так, він же не простий собі перелітний птах.

Хто ж тепер Ґабрієль цього року тут, у Мюргольмені? Не хто інший, як він зі своїми заощадженими грішми прийшов до Бенстрема, розрахувався за Мюргольмові борги, та ще й поніс від нього цілий міх харчів. На початку літа подбав про похорон Югана. Зібрав невеликий врожай пшениці, а коли випав сніг, відвіз на станцію кілька лантухів зерна й відіслав їх до млина. Вчив дітей читати, бо цього року й мови не могло бути про відвідування школи. Найстарший хлопчик, одинадцятилітній, опановував гру на скрипці.

— Вам здався б оргáн, — сказав Ґабрієль, — він урочисто звучить. Але й скрипка годиться. Не варто прагнути всього нараз.

Він глянув на молоду жінку. Вона ходить тут і сумує, доводиться її підбадьорювати. Ґабрієль грає на скрипці, мугикає під музику, вчить Анну танцювати. Обидвоє кружляють у великій кухні.

— Фе, це ж гріх, — каже вона й сідає на стілець. А все-таки на її щоках виступив легкий рум’янець. Ґабрієль скоса споглядає на неї, посмикуючи борідку. «Їй треба чоловіка, — думає він. — Якщо житиме тут сама, то кінець кінцем піде на болото та й втопиться. Я б їй підійшов». Зиркає в дзеркало біля вікна. Стидким-бридким він ніколи не був, та й не старий іще.

І, звичайно, злегка натякає про це.

Але Анна вдає, що не розуміє натяків. Жити самій — ну то й що? Треба дбати про важливіші речі, ніж повторне заміжжя.

Вона тихо сидить і дивиться поперед себе.

— Ти про гроші думаєш? — допитується він.

Анна киває на відчіпного. Еге ж, про гроші.

Кілька днів Ґабрієль розмірковує на всі лади про те, де б заробляти гроші. Ходити з коробом? Тоді доведеться податися в далеку дорогу, а таке не годиться, бо ж він хоче бути тут, біля Анни. Цієї зими в лісі нема ніякої роботи, хіба що дрова рубати, але з такого не проживеш. Обміркувавши докладно справу, потягається. Авжеж, він таки не без сили. І одного дня каже:

— Пройдуся-но я до каменоломні.

Отут могла б закінчитися історія його кохання: понад те більш нічого в ній не було. Кілька місяців працював Ґабрієль на кар’єрі. Звозив додолу каміння на підводі — така робота вимагає впертости, витривалости, треба весь час надсаджувати руки та горло — й весь робочий тиждень мешкав разом з іншими робітниками в бараку. Щосуботи по обіді верстав довгу путь до Мюргольмена, залишався там на неділю й робив те, що треба було на господарстві. Більшу частину заробітку залишав Анні. Товариші на роботі штовхали один одного під бік і значуще підморгували, а Ґабрієль усміхався. Не без того, що таке ставлення лестило, й він давав зрозуміти: той, хто старається для вдів і сиріт, недаремно це робить.

І ось прийшла розкішна весна.

Дуже проста, дуже зрозуміла картина. У суботу пополудні Ґабрієль спиняється посеред торфовища й здалеку дивиться на обійстя. На ґанок виходить Анна — така молода. І весна молода. В лісі ще лежить сніг, на торфовищі вже драговина. Під Ґабрієлем м’яко погойдуються дошки перехідки. «Сьогодні ввечері, — думає він, — мушу їй усе сказати. Не такий-то я ще старий».

Махає рукою, але жінка не бачить. За нею відчиняються двері, й юний Бенстрем, цибатий здоровило, теж стає на ґанку. Обнімає Анну за стан, і вона не пручається. Усе так просто, так зрозуміло.

Відвернувшись, Ґабрієль несе на станцію повен харчів короб та набитий грішми гаманець, сідає там на перший-ліпший поїзд і їде світ за очі. Еге ж, тепер настав кінець усьому.

Він дуже постарівся. І ще гостріше почувався підкидьком — немовби його підкинули двічі. Ходив із коробом, грав на органі, скрипці та інших інструментах, а з часом став таким диваком, що люди його боялися. Коли заходив в оселі, траплялося, що йому на коліна вискакувала кішка. На такий випадок він мав особливий спосіб. Коли бував не в гуморі, ставалося й таке, що хазяї знаходили свою кицю мертвою під стільцем після того, як пішов торговець. Не дуже жалували Ґабрієля упродовж останнього року його мандрів.

Кінець кінцем він опинився в богадільні однієї з волостей, які перетинає Полярне коло. Якось улітку, коли копають торф і потребують робочих рук, — о, це було задовго перед війною! — Ґабрієль відчув, що йому хочеться працювати.

— Я, власне, мало мав до діла з чимсь таким, — сказав він, — а досвіду завжди треба набиратися.

То була акордна робота, платили за квадратний метр. Намітивши свою площу, Ґабрієль заходився працювати, й кілька днів усе йшло гаразд. А з якогось часу став запізнюватися, з’являвся посеред дня, а що робота була нагла, то десятник нагримав на нього:

— Ґабрієлю, приходьте вчасно!

— Але я не маю годинника.

— То купіть собі!

Наступного ранку Ґабрієль-Підкидьок здійснив свій останній подвиг, про який довго житиме пам’ять. Приволік власність богадільні — великий годинник, прив’язавши його до спини. Не дуже справний був цей непотріб, але колишній торговець накрутив пружину й заводу вистачило вважай на весь день. Червоно-синій красень-годинник стояв посеред болота й цокав.

Повернувшись увечері додому, Ґабрієль ні на що не мав охоти. Не міг їсти, що було дуже незвично, як на нього. Все своє життя мав добрий апетит, дарма що й заперечував це, а тут і ріски до рота не взяв. Лігши на постелі, він задивився в стелю. З кощавого підборіддя білим букетиком стирчала борідка. Притулчанський кіт скочив йому на груди й зручно примостився. Ґабрієль звів руку — чи то погладити спинку, чи то скрутити в’язи (задля доброї віри слід сподіватися, що вибрав перше), але рука не послухалася. Безвольно спинилася на півдорозі й помалу опустилася.

Зимова гра

Два чоловіки запримітили один одного вже в потягу, й молодший подумав: «Я ж, либонь, десь та й бачив його! Ну й тип! Карикатура на англійського лорда — в дусі Дізраелі. Ну й опудало-примара причепурилося на таку буденну річ, як поїздка залізницею! Диви-но, піджак. Є, звичайно ж, і сірий циліндр. А чи має він ціпочок?»

А старший подумав: «Ця особа мені знайома. Чи не синок покійного лихваря Голлена? Сноб, безумовно. Вирядився, як ото ковбой, аби тільки по-новомодному виглядати. Поки що їде поїздом, потім будуть коктейлі, джаз, смокінг — а тоді знову переодягнеться на дорогу додому».

Вони навзаєм уникали прямо дивитись у вічі, а вийшовши на туристичній станції, сіли в один готельний омнібус. На щастя, свій окремий закуток дістався кожному з них двох — єдиних новоприбульців у цей день. Зрештою, тепер тут негусто відпочивальників. Переважно дожидаються Великодня. Ці двоє вибрали по столику в різних кутках великої їдальні й старалися не натрапляти один на одного біля стола із закусками. Підійшовши певною, твердою ходою до цього стола, молодший набрав собі повну тарілку. Коли впорався з цим, із свого кутка обережно подріботів старший і, завдяки своїй кмітливості, як сам вважав, мав більше часу на вибір. Молодший їв швидко — глитав, читаючи газету. Наситившись, згорнув її, влив у горлянку кави з коньяком, жбурнув поперед себе серветку, рушив до виходу й кинув для годиться кілька слів, не призначених для когось зокрема. Старший споживав харч помалу, старанно жував, попивав вино й до кави закурив сигару. Молодший пішов на станцію й надіслав телеграму своїй жінці в Ніцці: «Я у Ф’єльбергу крп бігаю лижах крп надішлю гроші понеділок крп Лунд купив авто їде за кордон крп Улле». Натомість старший написав довгого листа до своєї дружини у Стокгольмі: «Люба Capo! Прибув я сюди по тривалій і частково прикрій подорожі. У дорозі мигцем побачив сина цього акціонера Голлена. У всякому разі я майже певен, що це він. Зве себе Голдінґ. Погода чудова, і завтра я, старий, спробую трохи поковзатися на лижах. Злегка докучає мені ревматизм, але це звична річ. Цілком добре годують у готелі. На обід у нас був неодмінний стіл із закусками. Треба визнати, цілком непоганий. Як я чув, люди тут незле розважаються. На обід я пив бургундське. Посоромились би таке подавати. Моя кімната тепла й затишна. Купи, будь ласка, пару вовняних шкарпеток і надішли мені. Не найдорожчі вибери, вони все одно тут зносяться. Прочитав я в газеті, що вмерла старенька пані Юганссон. Пошли вінок від нас — за яких вісім-десять крон. У лівій долішній шухляді письмового стола лежить пачка сигар. Надішли мені, бо нíчого курити тут таку дороговизну. Скажи хлопцям і помічникам, щоб були обережні з вогнем. Не марнуй грошей на одежу, це невиправдані витрати. І накажи…»

Написавши п’ять сторінок, він ліг спати.

Наступного дня вони зустрілися пізно пополудні, наткнувшись один на одного біля стола із закусками, й були змушені промимрити слова вибачення. Так випало, що молодший рушив до дальшого кінця стола й узяв собі подвійну порцію гарячої закуски, а старший, перегодивши біля іншого кінця, наповнив тарілку всілякою всячиною, яка йому потім взагалі не смакувала. Вони сиділи кожен у своєму кутку й дивилися на все, тільки не один на одного. Сюди прийшли інші відпочивальники — молоді люди, що галасували за столами й танцювали в кафе. Першим із двох звівся молодший і вийшов, а старший ще довго сидів, курив сигару та слухав музику. Кивав сам собі, був напівсонний і задоволений. Засівши в кафе, молодший пив віскі й розглядав любителів потанцювати. Йому всміхнулася молода жінка в чорній оксамитній сукні, й він мимохідь усміхнувся у відповідь. Мав три золоті зуби — американська усмішка.

Хильнувши віскі, він подався на станцію й надіслав телеграму до Ніцци: «Ніякої відповіді крп чому крп надішлю гроші понеділок крп бігаю лижах крп Улле».

На той час старший сидів у своїй кімнаті й писав листа: «Давній приятелю, як гадаю, мені треба було б повправлятися на лижах. Я тут уже другий день, це просто розкіш для старого чоловіка. Цілком мирно та спокійно, незважаючи на молодь. Тут відпочиває також той, кого вважаю сином акціонера Голлена, хоч він зве себе Голдінґом. Сам-один, хоча й носить обручку. Мабуть, жонатий чи заручений. Він, звичайно ж, не цікавить мене. Певною мірою приємно тут жити, це для урізноманітнення. Завтра спробую стати на лижі, буде вбивча картина. Як знаю, ти харчуєшся в ресторанах. Якщо побачиш там мого небожа — Йосефа Лунда, передай йому привіт і скажи, щоб облишив гулянки, адже таке добром не закінчиться. Його батько не відвідує нас, бо торік я з ним посварився. Хлопці торгують у крамниці, поки мене немає. Завітай увечері до Сари, якщо вона почувається самотньо. Сини, звісно, десь гуляють поза домом. Той, що подається за Голдінґа, має три золоті зуби. Чи не вирядив Голлен свого сина до Америки, перш ніж сів на мілину? Трохи мені докучає ревматизм, однак не гірше, ніж завжди. Тут доволі дороге проживання, але у вигляді винятку — чому б ні! Ти не міг би з’ясувати, чи провадить якийсь Голдінґ справи в Стокгольмі? Тобі варто було б приїхати сюди, адже маєш за що. В наступному році відвідаємо ці місця — разом із Сарою, вона теж потребує трохи помандрувати. Якщо винайняти лише одну кімнату, вийде набагато дешевше. Голдінґ ходить у лижному костюмі, але надвір ще не вибирається. Сумніваюся, чи він взагалі вміє стояти на лижах. Мій кузен — Сімон Кульман має відкрити крамницю модного одягу десь у Седері. Здається, на вулиці Горнсґатан. Це краще, ніж торгувати якимсь мотлохом, однак така річ більш ризикована. Проходячи через кафе, де танцює молодь, я побачив, що Голдінґ сидить і сушить зуби до молодої дами, яку я цілком певно бачив у Стокгольмі. Легкодух він. Кажуть, що «Нурра аффершбанк» на грані розорення. Богу дякувать, я ніколи не тримав там заощаджень…»

Написавши ще кілька сторінок, він ліг спати.

Наступного дня старший почав учитися їздити на лижах. Вбрався у випрасуваний лижний костюм, який виглядав так, ніби дістався від когось іншого. Погано сидів, був заштопаний. Завеликі черевики, смішні на маленьких ногах. До вух прилягала простора шкіряна шапка, пропахла нафталіном. А однак темне лице сяяло, літній чоловік жваво балакав із інструктором, важко пихкав, пітнів і сміявся щоразу, коли плуталися неслухняні ноги й доводилося гепатися на задок або падати долілиць у сніг. Вимахував руками у надто великих рукавицях, по-дитячому сердився на лижі, палиці, на свої ноги, а за якусь мить винувато й збентежено усміхався. Одного разу він, здавалося, занепокоївся на невеликому тренувальному спуску перед готелем. Перш ніж розпочати вправи, поспитав інструктора:

— А це не буде дуже дорого? Скільки ви берете за годину?

— Нічого не беру, — відповів той. — Не переймайтеся ціною. Навіть на чай не треба давати.

— Матимете велику мороку зі мною, — сказав літній чоловік. — Зовсім інша річ, ніж із молодими людьми. Вони тепер усі бігають на лижах. Мої діти…

І почалася докладна розповідь про те, як його діти вчилися ковзатися на лижах у Стокгольмі.

— Чи бігає на лижах пан Голдінґ? — поцікавився він.

— Директор Голдінґ приїжджає сюди щороку. Бігає, аякже. Торік був тут зі своєю дружиною. Зрештою, зібралася велика компанія. Одного разу вони вирушили в гори, і я з ними. Важко довелось їм, зовсім не тренованим, долати тридцять кілометрів. Пішло на це два дні. Насамкінець директор Лунд звихнув ногу, і це був єдиний нещасливий випадок за всю зиму. Це сталося на схилі, поблизу звідси, на зворотній дорозі додому. Лиха пригода.

— Цей Лунд часом не Йосефом зветься? — спитав старий.

— Цього я не знаю, — відповів інструктор. — Це такий невеличкий чорнявий чоловічок, веселий та приємний. Може бути, що він Йосеф.

— І Голдінґ був із ним?

— Так, і можна сказати, що він один був вартий усієї компанії. А цього року приїхав сам. Мабуть, важкі часи. У всякому разі він дуже вправний лижник.

— Але ж він взагалі не стає на лижі, — зауважив літній чоловік.

— Пан Голдінґ сказав, що хоче трохи перепочити.

— Перепочити? Молодий чоловік?! Навіщо ж він тут, якщо не для того, щоб ковзатись? Та ще й такий вправний, як ви кажете. І я б охоче ковзався, якби не мав інших занять. Знаєте, є крамниця, немає часу на такі розваги. Однак вважаю, що можна стати хорошим спортсменом, якщо взимку не мати різних клопотів. Дивлюся на цю річ не дуже поважно, це радше моціон.

І чоловік взявся до моціону. Лице змокріло від поту, а невдовзі вибився із сил. Сів на сніг і сам був схожий на сніговика. Примружившись, глянув на гори, немовби прикидав віддаль, і важко зітхнув.

— На сьогодні досить. Принаймні можу тримати рівновагу. Доволі просто, треба тільки призвичаїтися. Скажіть, а цей Голдінґ заможний?

— Уявлення не маю, — відповів інструктор. — Мабуть-таки, він не з бідних. Торік чимало витратився. Як знаю, він заплатив за місячний відпочинок чотирьох осіб, а може, й ще когось. Пані Лінделл, звичайно, розрахувалася сама за себе, таке їй до змоги. А як із іншими? Всього було, здається, десять осіб.

Новоспечений лижник звівся й спробував тримати рівновагу. Дорога йшла вниз, ноги заплуталися, він спіткнувся й покотився. Зіп’явшись із допомогою інструктора на ноги, сперся на палиці, відсапнув і трохи роздратовано зауважив:

— Я все робив точнісінько так, як ви мені сказали: тримав ноги докупи, нахилився вперед, а проте… Сумніваюся, чи добрий метод ви застосовуєте. Ноги самі собою роз’їжджаються, ото й падаєш. — Він знову зиркнув на осяйні гірські вершини, немовби ще раз оцінював відстань, й оптимістично мовив: — Наступного тижня треба буде в усякому разі туди вибратися. Скажіть, будь ласка, про цю пані Лінделл, що в оксамитній сукні. Вчора я бачив її в їдальні. Чи не замужем вона за власником фірми — Феліксом Лінделлом?

Це прозвучало так кумедно, що інструктор зовсім нешанобливо засміявся.

— Еге ж. Принаймні була. Її чоловік — великий торговець, торік він провів тут лише кілька днів. Цього року вона приїхала сама. Феліксові Лінделлу нема ще тридцяти літ, а його дружині яких двадцять, не більш. Минулого року вони посварилися, але вона й далі має те саме прізвище, так що…

— Так, так, — перебив старий несподівано нетерпляче, ніби це інструктор забагато базікав замість того, щоб віддатися такій важливій справі, як приватне навчання їзди на лижах. — Спробую-но я ще раз.

На пологому схилі гірки він втримався на ногах майже до кінця. А коли впав, вийшло в нього це вправніше. Ноги не заплуталися, він зробив поворот і сам звівся.

— Ось погляньте! Бачите?! Не такий-то я вже й невмійко! Побачите, як буде завтра! А чому, на вашу думку, Голдінґ не стає тепер на лижі? Може, хворий?

— Либонь, не має на те охоти, — відрік інструктор, який почав уже тратити терпець. — Глядіть не викидайте вперед палиці. Можете поранитися. Натомість треба ось так, тоді легше гальмувати, причому обома палицями, ну й коліна теж належить трохи згинати. Подивіться, як воно робиться.

Інструктор з’їхав із гірки. Коли повернувся, старий спитав його:

— Гадаєте, що Голдінґу тепер сутужно з грішми?

— Їй-бо, нічого про це не знаю, — неприязно буркнув інструктор.

— І не знаєте, які він справи провадить?

— Мабуть, грає на акціях чи що. Я не цікавився. Поспускаємося ще?

Літній чоловік спустився й цього разу встояв до самого кінця. Його мокре лице сяяло від запалу та захвату.

— Подивіться, подивіться! — хрипко гукнув він. — Наступного тижня вирушу в далекий похід, будете разом зі мною! Та ні, не хочеться мені припиняти заняття. Але, знаєте, я згинав коліна не аж так, як ви сказали. Не сидіти ж мені, коли я на лижах!

— Ну-ну, — сказав роздратований інструктор, — зовсім непогано пішло.

— Розумієте, якби мені молодість, як ото Голдінґу, то я б не марнував днів, не гаяв би часу. Одразу став би на лижі й уже першого дня вибрався б на гору.

— Туди ніхто не забирається. Добратися до межі лісу — цього аж забагато. Зрештою, взимку на горі нічого робити. Там хіба що величезні кучугури — дуже небезпечні. Та й завжди дме страшенно.

Старий скорчив міну здивування.

— Навіщо ж тоді вчитися їздити на лижах, як не для того, щоб ставити рекорди? Не прийдеш же тут улітку, щоб пертися вгору. Там же нема на що дивитися! Нічого вартого уваги. Чи далеко зайдеш у цьому напрямку?

Він тицьнув пальцем.

Інструктор зверхньо підсміхнувся.

— Напевно, півдороги вдалось би подужати. Ви могли б приїхати влітку. У цю пору ми щотижня влаштовуємо невеликі туристичні походи.

— Аж улітку, — сердито прохрипів старий. — Скажіть, будь ласка, для чого ж їхати сюди й навчатися саме тепер, коли не можна… Яка дурість!

Скинувши шапку, він похитав розпелеханою головою.

— І всю дорогу треба йти пішки?

Інструктор відкрито реготнув.

— Атож. Розумієте, саме в цьому й полягає приємність.

— Приємність? Іти? Аж на вершину? Що ж це за приємність така?

— Не у вершині річ, — повчально сказав тренер. — Йдеться про сходження. Там дивовижна краса. А сама собою вершина нічого не значить.

— Так, звісно. Розумію, ви маєте на увазі, що вже сама прогулянка йде на користь здоров’ю. Повітря і таке інше. Мабуть, щось у тому є. Та чи не дорого відпочивати тут влітку? Мало б бути дешевше, тоді не треба опалювати.

Не дочекавшись відповіді, старий ще раз узявся за своє:

— Чи буває тут вліті Голдінґ?

— Так, деколи.

І старий знову ковзнув униз.

На ногах він втримався, навіть прискорив палицями їзду, а насамкінець обережно розвернувся зиґзаґом.

— Подивіться! Гляньте-но!

Й інструктор кивнув. Так, він бачив.

Улле стояв біля вікна у своїй кімнаті й весь час дивився на свого старшого попутника. Цікаво приглядався до кожного руху, немовби вивчав якусь чудернацьку тварину. «Це, безсумнівно, Кульман, — подумав він. — Ось тепер я чітко зрозумів, що…»

Відчинилися двері, й він рвучко озирнувся.

— Цього разу входжу непроханою, — озвалася вона.

— Чим можу служити? — помалу спитав Улле.

— Ти навіть не привітався, — сказала вона й сіла без запрошення.

— Так, я не привітався.

— А однак усміхнувся до мене вчора ввечері.

— Це, власне, через сукню, — сказав він. — Ти вже вибачай, але дуже вже вона гарна, просто-таки прегарна. Зрештою, не тільки тому… Це, либонь, та сама, що була торік.

— Ні, просто подібна. І трохи модніша. І трішки дорожча.

— Так-так, але все одно це та сама.

— Ото ж бо й воно. Зараз я пригадала, як вона тобі подобалася. Такою тендітною й м’якою стаю в ній… Хіба не так ти сказав тоді? Що ж, тепер мені пригадується вся твоя балачка.

— Чому ти сюди приїхала? — спитав він і відвернувся. Літній чоловік стояв віддалік у долинці й захоплено вимахував руками насупленому інструкторові.

— Ет, просто спало на думку. Недавно, днями. А ти чому тут?

— Ет, — передражнив її Улле, — просто спало на думку. Не так давно.

— Ти з жінкою?

— Ні, вона в Ніцці. Ти не з чоловіком?

— Я тут сама, — спроквола сказала вона. — Він не захотів. Справді шкода. Він дуже зайнятий. Належить до таких, що хоч щось роблять у цьому житті.

— Ще б пак. Твоїми ж грошенятами орудує.

— Робить діло, авжеж. У цьому він дуже здібний. Прийшлося до слова. Ти що, не стаєш на лижі цього року?

— Ти теж?

— Завтра вийду з інструктором. Дуже приємний, завжди радий допомогти мужчина. Сама-одна не наважуся. Можна ногу звихнути. Таке декому трапляється.

Літній чоловік вкотре спустився з гірки. Цього разу впав посередині схилу.

Молодик поволі обернувся до жінки.

— Я теж вийду поковзатися. Але допіру за кілька днів. Зачекаю, поки он той стариган набере вправи. Це ж бо дуже приємний, завжди радий допомогти мужчина.

— Ти знайомий із старим Кульманом? — роблено здивувалася вона й глянула на Улле занадто вже по-дитячому, годі було не завважити хитрощів.

— Ні, але маю намір познайомитися.

— Отут ти не прогадаєш. То великий багач. Він доводиться дядьком Йосефові Лунду. До речі, Лунд має нове авто. І це посеред зими. Здалося мені, що я десь бачила цю машину.

— Так, тобі це здалося, — кинув він.

— Він навіть не зняв старої таблички з іменем власника, — повела далі жінка, вже не з таким дитячим виглядом. — Ще й хвалиться, що авто коштує страшенно дорого, а дісталося за безцінь.

— Еге ж, хвалиться, — згодився Улле. — А чи не каже, що дістав оту цяцьку задурно?

Тиша. Він повернувся до вікна. Цього разу старий чоловік встояв аж до самого кінця спуску.

— Улле, — обізвалася жінка, — ти йому заборгував? І як розплату він дістав це авто?

— Так.

— То ти зазнав краху?

— Можна так сказати. У всякому разі — тимчасово.

— Чи переслідує тебе поліція?

— Ще ні. Принаймні я про таке нічого не знаю, — відказав він і обернувся до неї. — Ось це плаття дуже личить тобі, Куніґундо.

— Чому так мене звеш?

— Пробач, я хотів сказати «Клеопатро».

— Фе.

— Тобто «Венеро».

— І не стидаєшся.

— Я мав на увазі, звичайно ж, Мінерву.

— А як щодо цього старигана?

— Це Плутон.

— А як щодо тебе, Улле?

— Я Плутон-менший. Набагато дрібніший, ніж цей плутократ. Втім, цей культ давно вже вимер. Колись, знаєш…

— Твоя жінка втекла від тебе?

— Ні, вона подалася в закордонну подорож. Так набагато краще звучить.

— Ну а твої приятелі? Їх же чимало було.

— Теж здиміли. З хорошою міною. Років за десять вони з’являться, щоб розказати про мої «невеличкі пиятики».

— Подаси на розлучення?

— Тільки не я, — відказав він і задивився у вікно. — Це вона хоче розлучитися. Для неї нічого не зміниться. Ті самі гулянки, які я оплачуватиму, хоча сам і не гулятиму. Те саме життя, тільки з іншим хлопом. Той самий автомобіль… Знаєш, Йосеф Лунд їде до Ніцци.

— А що ж залишилося тобі?

— Ось це, — відказав він, обернувшись до неї, усміхнувшись і показавши на свої три золоті зуби. — Тільки це. Та й то прикус у них неправильний.

Стариган ковзався сам — вгору і вниз, вгору і вниз. Інструктор кудись подівся.

— Улле, — проказала жінка й підійшла до нього, — тобі треба було одружитися зі мною.

— То досі ми були б уже розлучені.

— Але ти мав би гроші, — наголосила вона. — Я нікого не покидаю напризволяще.

— Чудна ти.

І тоді вона кінець кінцем спитала:

— Скільки ти потребуєш?

Старий чоловік ще раз упав на схилі. Звівся, струсив сніг із одежі й сторожко роззирнувся навколо. Тоді нахилився й відстібнув лижі. Коли йшов під гору, видно було, що мучить подагра цього спітнілого й усміхненого пана.

— Роби як знаєш, Улле, — ображено мовила жінка. — Я тільки хотіла допомогти тобі. Ти ж потребуєш грошей!

— Не я потребую, а вона. У такому разі не хочу позичати в тебе. Розумієш? Зрештою, це Лундова вина. Він Кульманів родич, це вроджені лихварі. А ми були друзі. Коли він звихнув ногу — пам’ятаєш? — то дістав Нору на втіху. Еге ж, таке можна було б назвати виразом співчуття до нього. Згодом, коли багато чого вийшло наяву, я висловився Лундові прямо, просто у вічі. Зрештою ми побилися. За якийсь час він став допікати мені якимись хитромудрими папірцями — ось цього клубка й досі не можу розплутати. Я позичав, позичав і запозичався… Заборгував Лундові й бозна ще кому — чи то старому, чи то молодому Кульманові. Так чи сяк, а настав гаплик.

Улле широко повів рукою.

— Останнє, що він забрав, — це авто. І ним туди поїде, авжеж. Не здивуюся, коли й Лунд попадеться в лабети старигану. Той, знаєш, справдешній павучище. Мій батько теж був лихвар. Голлен, акціонер Голлен. Вмер у Лонґгольмені. А Кульман як сидів собі, так і досі спокійнісінько сидить. Називає свою фірму відкрито — Кульманова позичкова контора. Має повно всілякого мотлоху. Старі туфлі, шляфроки, костюми, срібло, золото — все, чого душа запрагне. І лихварює. Готівкою.

Розлючений Улле глипнув на жінку.

— Якби не те, то я хоча б заплатив за розлучення!

— Ти зовсім не сучасна людина, — зауважила вона. — Ходиш і носиш злобу на когось. Дітвацтво якесь! Дістанеш гроші вже завтра, якщо я зателеграфую. І не муситимеш женитися зі мною. Знаєш, я теж розлучаюся. Мій чоловік дуже милий, але я з ним не витримую. І не конче тобі одружуватися зі мною! Запрошу шість відсотків — це моя єдина умова.

— Досить про це говорити, — сказав він.

— То хоч потанцюй зі мною ввечері, — попрохала вона. — я почуваюся так самотньо поміж цих незнайомих людей…

Коли Улле зійшов додолу попоїсти, жінка сиділа за його столом. Холодно вклонившись, проминув її й підійшов до Кульмана.

— Мій стіл зайнятий. Сподіваюся, ви будете не проти, якщо я…

— Звичайно ж, про що мова, — перебільшено люб’язно відповів той.

— Я звуся Голдінґ.

— Дуже приємно, я Кульман.

Вони познайомилися біля стола із закусками.

— Тут доволі нудно, — сказав старий. — Однак треба визнати, що місце непогане. Ви завсідний гість?

— Щороку тут буваю. А ви, мабуть, уперше, пане Кульмане?

— Так, але мій небіж часто сюди приїжджає. Лунд. Йосеф Лунд.

— О, — усміхнувшись, блиснув золотими зубами Голдінґ, — ми з ним дуже добрі приятелі. Познайомилися добрих кілька років тому.

Усе пообіддя вони балакали про Лунда.

Були дуже ввічливі. Заговоривши про лижі, молодший згадав, що торік Лунд звихнув ногу.

— Завтра я стану на лижі, — сказав. — Може, виберемося гуртом?

— Я ніколи не мав уявлення, що воно таке, — заяснів старший. — Власне, щойно сьогодні я спробував це діло навсправжки. Хоч лижник з мене й ніякий, та якщо хочете…

З-за стола молодший звівся першим. Прийшовши на станцію, зателеграфував: «Не розлучаюся крп гроші понеділок крп Улле».

Старший написав листа — дуже короткого, бо натомився: «Сімоне, перевір справи Улофа Голдінґа — сина акціонера Голлена. Негайно дай відповідь!»

А наступного дня вони стали на лижі.

Не квапилися. Молодший простував попереду. Старший плуганився назирці на непевних ногах. Часто вибивався з лижні, падав, і тоді йому допомагав стати на ноги Голдінґ. Обидвоє сміялися. Був це похід на кілька кілометрів. Спершу вниз долиною, а тоді — вгору лісистим узвозом на той бік хребта. Ні, вони нікуди не поспішали. Молодий ішов попереду так поволі, ніби прогулював важкохворого, а старий так обливався потом і сопів, ніби йому наставала остання година.

— Саме тут, — сказав Голдінґ, — Йосеф Лунд з’їхав униз. Зник миттю, потішно це виглядало. Шусть! — і нема його. Але він всього-на-всього звихнув ступню й трохи подряпав лице. Поталанило йому, неймовірно поталанило. Гляньте вниз, це могло погано скінчитися.

Вони рухалися на краю провалля.

Кульман відступив і тримався вище від Голдінґа.

— Не для мене такі речі, — відповів він. — Мені треба рівнини — так би мовити, твердого ґрунту під ногами.

Згрібши сніг із пенька, старий сів.

Спершись на палиці, молодий втупився в спітніле лице супутника.

— Непогано було б зараз повернутися, — додав Кульман.

— Подумайте, — проказав Голдінґ, — якби ви так отут і звалилися. Якби зараз встали, а лижі ковзнули — і геп! Це, очевидно, була б лиха пригода.

Старий примружив очі на нього.

— Не спішно мені розбиватися.

— А якби комусь було спішно? — спитав молодий. — Якби я, скажімо, скинув вас у прірву? Я б тоді спустився й перевірив, чи справді ви мертвий, перш ніж піти по допомогу. Нещасливий випадок! Розумієте? Ось ви сидите на пеньку. Кожен побачив би, що ви тут сиділи. Побачив би також сліди ваших лиж — просто до провалля. Ото якби я так захотів вас зіпхнути, якби зараз мені такого закортіло, пане Кульмане… Якби таке спало мені на думку…

Старий звівся на ноги.

— Ми б могли побалакати про щось інше, — сказав він і лякливо оглянувся навколо.

— Кажу вам: якби я захотів вас зіпхнути, — вів своє Голдінґ, блиснувши золотозубою усмішкою.

— Цього ви аж ніяк не хочете. З якої речі вам таке коїти? Я ж вам нічого злого не зробив.

— Але ви могли б відмовити мені в чомусь, і тоді я впав би в злість. Наприклад, чи міг би я попросити вас, Кульмане, зробити мені одну послугу? Скажімо, дати позичку. Я б сказав отак: «Не вимагаю, щоб ви віддали мені те, що фактично видурили в мого батька. Волію, щоб ви позичили мені п’ятдесят тисяч. Знаю, що вам таке до снаги, а передо мною банки зачинено. Можу приїхати до вас будь-коли. То позичите під шість відсотків? Вбережете своє життя — тільки з умовою, що дасте мені кредит — п’ятдесят тисяч. Ви ж лихвар. Я також, хоч і з іншого покоління, більш відкритого. Тож, інакше кажучи: тимчасово стаю власником вашого життя — як застави, як цінного предмета. Віддаю його вам. Вділяєте за це п’ятдесят тисяч. Гадаєте, що ваше життя не варте такої суми?

Перестрашений Кульман видивлявся на нього.

— Але ж любий пане… Голдінґу. Шановний, ви ж не тямите, що кажете! Я не маю грошей на позички. Щодо вашого батька… Голлена, мого щирого приятеля Голлена, то це були справи… іпотека… а я… я ж бідний…

Затрусившись, він обережно позадкував, але спіткнувся й упав на задок. Молодик допоміг старому встати й узяв його попід руку.

— Але ж любий пане… Кульмане, я нічого такого не сказав. Натякнув лише, що міг би так висловитися. Одначе не зробив цього. Міг би, даймо на те, зажадати сімдесяти п’яти, а то й ста тисяч. Натомість ідеться про півста тисяч і шість відсотків. Тобто я сказав тільки те, що міг би попросити позички на таку суму.

Стариган нервово засміявся.

— Ой, ви такий дивний, пане Голдінґу. Пора нам вернутися до готелю.

Та молодик міцно вхопився за руку.

— Тримаю вас, щоб ви не впали й не зашкодили собі, — сказав він, кивнувши на урвище. — Між іншим, я міг би висловитися ще й так: «Я нещасливець. Завинили в цьому ви і — певною мірою — ваш родич. Я ладен піти на все, що тільки хоч. У цьому випадку я визбутий сумління: таких, як ви, треба нещадно викорінювати. Ми обидвоє лихварі, хоча в цьому ділі я не мастак. Надто вже порядний проти, наприклад, Йосефа Лунда. Ну а ви звичайнісінький злодій — ось така між нами різниця. Не заслужили ви на життя, паскудний старий скупердяю. Лупій, деригріш, упир — ось хто ви. А мені, молодому, бути б щасливим, сподіватися б на багато добрих літ життя. Натомість будь-коли за мною кинеться поліція. Та ще й, знаєте, мушу розлучитися. Моя жінка хоче цього. Я — ні. Я ще міг би знайти щастя, якби тільки — і то передусім — вирвався з Лундових пазурів». Тепер розумієте, чому я змушений вас ненавидіти?!

Кульман спробував вирватися.

— Відпустіть мене! — вереснув він.

— Дзуськи, — відрубав Голдінґ. — Маю добру нагоду. То кажіть: так чи ні?

— Мушу все обміркувати. Тут я не маю ніякої можливости…

— Я теж не маю.

Старий судомно вчепився за лижну палицю.

Спробував вивільнитись, і ось перед самим його лицем — молодикове з очима, повними ненависти та відчаю, а однак і з золотозубою усмішечкою.

І тоді він щосили ударив палицею.

Молодик звалився навзнак, зойкнув, вхопився за рот. Стариган пустився втікати. Не оглядався. Непогано йому вдалося — мигцем увесь спуск згори. Щойно біля самого готелю, вибираючись на гірку, кілька разів беркицьнувся.

Там і побачив, що Голдінґ все ще сидить на схилі, затуливши долонею рот.

Дві телеграми лежали й чекали. Одна — для Голдінґа. Друга — для Кульмана.

Літній чоловік розірвав і прочитав свою:

«Голдінґове становище непевне крп можна з’ясувати крп Йосеф Лунд має багато паперів крп Голдінґ потребує п’ятдесяти тисяч крп Сімон».

І подався до свого номера — відпочивати.

За годину до готелю прийшов молодик, притиснувши до вуст носовичок.

— Я спіткнувся, упав і вдарився об пеньок, — пояснив він портьє. — Вибив три зуби. Чи не надійшла мені телеграма?

Узявши її, прочитав:

«Твердо наполягаю розлученні крп їду до Рима крп дістану гроші деінде крп Ліллі».

Голдінґ прийшов у їдальню дуже пізно. Мав трохи підпухлу горішню губу, однак поводився, як завжди, невимушено. Сидячи за кавою й покурюючи сигару, Кульман розглядав його, примруживши очі.

Молодий їв насилу. Старий підійшов до його стола.

— Перепрошую, пане Голдінґу, — тихо озвався він. — Ви не проти, якщо я посиджу тут хвилинку-другу?

— Будь ласка, — відповів той, помітно шепелявлячи.

— Річ у тім, що я добре обміркував нашу справу. Гадаю, що з певними умовами я зможу роздобути гроші. Але, звичайно, мушу мати певність. І ще одне — дванадцять відсотків. Пристаєте на таке?

Молодик уважно слухав і не квапився з відповіддю. Дуже обережно жував і ковтав, болісно морщачись. Нарешті відклав виделку й став щось шукати в кишені.

— Спасибі, — сказав він, — я вже надумав запозичитися деінде. Але якась користь вам у всякому разі належиться. Ось, прошу.

І поклав на стіл золоту коронку.

— Візьміть же її, вона ваша. Дві інші лежать у снігу, не хотілося мені їх шукати. Ви один знаєте, де вони. Матимете цілий скарб, там-бо нестеменний золотий рудник.

Відтак встав з-за стола й подався до кафе.

Там не було жінки в оксамитній сукні.

— Пане офіціанте, в котрому номері мешкає пані Лінделл?

— У дванадцятому.

Зійшовши вгору сходами, він спинився біля її дверей. Не відразу постукав. Спершу видобув кишенькове люстерко й ретельно розглянув своє лице. Усмішка стала бридкою. Улле скорчив серйозну, печальну, покаянну міну.

Допіру тоді тихенько постукав у двері.