Сестра моєї самотності

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

У голові не вкладається: XXІ століття, а в нас, ніби в якомусь банановому Пуерто-Муерто, — революція! І не яблучна чи вишнева, а помаранчева! Станіслав, як завжди, має рацію: а чому не медовий бунт чи картопляний переворот? Де шарм національний? Не продумали організатори чи спеціально хотіли підкреслити імпортне походження і заморський дух цього балагану? Себто: народ прагне свята? На йому фієсту! Серед зими, бідному, помаранчевий рай! Щоб відчув себе чогось вартим у цій країні. Народові ж теж, бля, хочеться відчути себе людьми! А заодно і пару випустити, бо, бля, накипіло, наболіло! Нарвало! Хоч за вила, бля, хапайся! А йому в руки — барабан! Бий хоч лусни! Диктатори бананових республік не дурні, знають, що головне — дати народові раз в рік фестиваль самби-румби і щотижня — футбол! Чуєш, Катю?

— О, Олександро, що ти робиш?! Замість того, щоб вибачитися, кидаєшся на бідну самаритянку? Якщо вона ТАМ, то значить, це їй треба… Сама кажеш: народові треба відчути себе людьми… — уже й не знаю, хто туркоче мені на вухо: Лора, натякаючи на мої борги перед Катею, чи ще хтось уплутався в наші з Лорою діалоги? Але не зважаю:

— Ще одна революційна принцеса! Де ти була так довго? Знов на Майдані?! Ти добігаєшся! Кучма пустить танки, і правильно зробить! Скільки можна вже цих революцій! Ти чуєш, ходи сюди! — кричиш сердито, хоча, насправді, не відчуваєш злості. Радше якусь збуджену, нервову веселість. Авжеж — помаранчевий свербіж — покричати, «випустити пару»! Та Катя не йде. Челядь повстала, тому мусиш сама йти до неї на кухню.

— Ой, що я бачу?! Майдан! На моїй кухні — помаранчева революція!

Справді, революція: скрізь понатикані оранжеві прапорці, літають попід стелею жовтогарячі кульки, а на додачу на шиї у Каті — помаранчевий шарф, а на голові — тої ж барви плетена шапочка!

— Ах, які метаморфози! Катю, тебе не впізнати! Але, Катю, який несмак — цей жовтогарячий колір — він тобі не личить, фу! Зніми той ковпак із себе! — жартуєш, але Каті не до жартів. Усе її худеньке тільце відважно напружується, готове кинутися в бій, якщо ти посмієш осквернити святі символи «її революції». Але ти того не збираєшся робити, бо вже й тобі самій «не до сміху». Не до іронії і сарказму. Бо перед тобою не Катя, а гола-голісінька душа твого народу, нещасного, вічно одуреного, як писав Франко, паралітика… Незаслужено приниженого у святій своїй наївній вірі у справедливість… Та все ж питаєш:

— Катю, слухай, чого ти туди прешся, на той Майдан, щодень? Такий мороз, ти така слаба жінка… Товчешся там, мерзнеш… Якого дідька?

— Якщо ви так питаєте, то що б я не сказала, ви не поймете… — відповідає Катя, шуруючи баняки, «вся такая не-по-ня-тая».

— Ну та чого ж?! Та ж наче не дурна зовсім, постараюсь… пойняти.

— Треба прожити моє, тоді й поймете.

— А я що — в раю жила?

— Не в раю, але й не в такому пеклі, як я. І це вже… надоїло…

— То ти віриш, що вони тобі рай збудують?

— Вірю — не вірю… Нащо мені ваш рай?! Мені людського життя треба! А то — наймит наймитом!

Он воно що! Коли так, тоді ти Катину пристрасть до Майдану розумієш, а тому гірко смієшся:

— Ой, Катю-Катю, кого ти слухаєш? Не про тебе, Катю, ці їхні пісні балаганні, бої барабанні, обіцянки-цяцянки! Ой, не про тебе!

І раптом Катя, сіренька, ляклива мишка Катя… ойо-йой… ошкірюється, як… як тигриця і… і каже з гідністю ображеної принцеси:

— Не смійте на мене кричати — я вам не наймичка!

— А хто?! — дивуєшся щиро, але тої ж миті розумієш, що впорола дурницю, а тому вибачаєшся:

— Пробач, Катю, звичайно — не наймичка! Ти для мене — більше… справді, дуже близька людина, і мені не хотілося б, щоб ти… Коротше, тобі не треба того Майдану!

— А не ваше ЦЕ діло! І взагалі, звідки ви знаєте, ЧОГО мені треба?! Ви ж звикли, що тільки вам всього ТРЕБА! А людям нічого не треба: ні людських пенсій, ні квартир нормальних, ні… ні… лиш роби на вас!

Овва! Точно 1917-ий! Чернь повстала! Але вже не під проводом незадоволених царським режимом дворян-різночинців, а навпаки — нових буржуа, невдоволених першим переділом влади і країни.

— Катю, заспокойся! Яких — вас? Про кого ти? Коли про мене, то мені ще гірше, як тобі!

— Але це вас не вчить! В середині ви лишилися тою, що й були: комунякою! А Юля не така! Тоді, коли ви тут… вилежуєтесь… вона стоїть з людьми на майдані! Господи, в одних тухликах… в благенькій шубці… дзигонить на морозі… Як мені її шкода… бідну… У неї ж Кучма усе забрав! Ограбив!

— Катю?! Ти це… серйозно? Про бідну Юлю?

— Нє, сміюся! Люди ж знають правду!

— Он воно що?! Люди знають правду! — не можу повірити. — Катю, а скажи, ти знаєш скільки приблизно коштує та благенька шубка на бідній Юлі? Тисяч сто доларів… як не більше. Та тебе, багата Катю, навіть на поріг не пустять у той магазин на Хрещатику, де вони висять! До речі, кажуть люди, що то бутіки самої окраденої Кучмою принцеси…

Катя злегка тупіє, а відтак, оживши, шпарко заперечує:

— Не вірю! Ви це кажете спеціально, на зло!

— А ти, Катю, будь мудра: не вір, а перевір. Ну, приміром, через двері спитай охоронця магазину, по чім у них шуби…

Однак Катя не чує аргументів, вона аж клекотить революційним священним гнівом проти таких кровопивць, як… ти, о, Олександро… Якусь хвилю ти з жалем дивишся на повсталу Катю, осяяну радісним жовтогарячим сяєвом СВОБОДИ, і несподівано чуєш ніби згори свій охриплий від хвилювання голос:

— Хай будуть прокляті усі, хто посміє знову тебе одурити!

Катя блідне, впускає баняк, а ти, зашпортуючись, повертаєшся у свою келію-спальню, аби Катя не бачила твоїх сліз…

Боже, прости мені, грішній, провини мої перед моїм нещасним народом! І захисти його від мені подібних, захисти отару свою від усіх лицемірів, фарисеїв-словоблудів, від усіх вовків і лисиць, які пруться до нього в чабани… Боже, дай йому поводиря мудрого, дай йому пастора доброго і совісного, Боже!

Втираю сльози, сідаю за машинку. Наразі в задушливій кімнаті ніби війнуло свіжим вітерцем, запахло бузком… Лора. Авжеж, дізнаюся про її з’яву по легких пахощах бузку. Колись, ще в студентські роки, Лора любила одеколон «Сирень» і пахтилася ним, аж доки я не обурилася: «Що ти „дікалонишся“, як доярка, цими стяками?!» — і подарувала їй духи «Шанель № 5». Але Лора, либонь, і на тім світі обливається своїм колгоспним одеколоном, бо ледь вловимі пахощі розквітлого бузку ходять за нею назирці.

— Ти ще тут? — питаю. — А я думала, що тебе змело землетрусом у тартари. Ну що, бачила цю революцію на моїй кухні?! І повстанців бачила? І що на ЦЕ скажеш?

— Сумно, але виходить на те, що соціальна рівність не завжди зрівнює, а бідність не зовсім ріднить…

— Ти що — Ісус Христос, що притчами-афоризмами говориш? Хоча, зачекай… Божим від цих слів і не пахне… Чи ти хочеш сказати, що християнські ідеї рівності і братерства уже не в моді і на Небі? Чи ти, може, в пеклі шкваришся і являєшся сюди адептом цього, як його… рогатого?! Тоді шуруй до тих янусів многоликих та безличних полятицьких, що он-о вигуцують на майдані, в надії, що новий президент їм не лиш посади, а й звання «героїв» дасть!

— Хай дає… То суєта… Ти лиш Катю не ображай…

— Та хто її ображає! Просто… мене, як кожну нормальну…

— … «колишню», — поправляє Лора.

— …гаразд, колишню нормальну людину, яка хоче бодай на старість спокою у цій державі, лякає цей збуджений помаранчевий хаос на майдані. Бо й справді, здається, що колесо історії, стало пробуксовувати… Лоро, ти ж бачиш: усе те, що твориться нині в столиці, нагадує революційну ситуацію в 1917-му, пардон, у тому сімнадцятому, який описаний… нами, ну гаразд, тобою у романі «Криваві заграви». Тільки навиворіт! Але я впевнена, якби ти, Лоро, була… не ТАМ, а ТУТ, ти точно стояла б зараз на трибуні майдану. Можливо, поряд з цією комсомолкою-бізнесменкою… Можливо, замість…

— Вибач, Саню, я мушу йти…

— Але чому, тільки-но я намагаюся щось пояснити чи вияснити для себе, для нас з тобою, як ти йдеш?! Це ж твоя була ідея щодо Юлі!

— Саню, повір, я направду мушу йти… А Катю не ображай!

— Тоді йди до біса і не смерди тут своєю «сірєнєвою» сіркою! Фе! — бурчу сердито, відмахуючись від подуву бузкового вітерцю.

…Лора й справді підкинула тобі ідею написати про Юлію ще тоді, коли та тільки-но випурхнула з-під крила Кучми у велику політику, була чорнявкою і без коси, а ти планувала видавати книгу про відомих жінок України. Тоді, в кінці 90-х, в моді був жіночий рух і відповідно була мода на активних жінок. Природно, що ця дівчинка, яка, почавши з підпільних відеосалонів, зараз вергала мільйонами, зацікавила тебе. Власне, ти перша передбачила її велике політичне майбутнє. На твоє прохання впливові друзі Станіслава влаштували тобі зустріч з нею на її фешенебельній дачі, що виросла у кліп ока поряд з письменницькими. Від Хаврони знала про ті кілька гектарів землі, які, замість того, щоб поділити серед колег по перу, тогочасне керівництво СПУ «сплавило» політикесі-бізнесменці, нагрівши на тім свої писучі ручки. І це було перше, що зіпсувало тобі настрій ще задовго до зустрічі з принцесою.

«Підсилив негатив» вигляд охорони, що зустріла тебе з таким виглядом, ніби ти щонайменше терористка, заслана Кучмою. А дворецький у камуфляжі з мертвою мармизою взагалі скидався на слугу, перепрошую, не принцеси, а знаменитого Дракули… Він зустрів тебе на брамі, провів у кімнату, схожу на кабінет і на приймальну секретаря обкому комсомолу, і попросив зачекати, як ти завважила, рівно стільки, аби мала час роздивитися і пересвідчитись у аскетичній скромності однієї з найбагатших жінок України. Ах, як це було зворушливо, а головне — по-нашому, по-радянському! Ми ще тоді, в кінці 90-х, соромилися декларувати свої доходи, стидалися свого багатства і побоювались злегка демократії, шляхи якої на той час були «несповідимі»… І ця деталь могла би вас зблизити, якби… Якби не… театральність цієї простоти. Принцеса з’явилася так неждано, ніби… вийшла з білої морської піни біла лебедиця, вся така шепотливо-шовковиста, променисто-пречиста зоряниця-рятівниця, що ти здуру ахнула:

— Сара Бернар! — і погасила сяючу привітність господині. Уся вона раптом потьмяніла і стала схожою на туманний силует Лори, яка теж мала звичку з’являтися зненацька зі свого позасвіття. І цього було досить, аби ви обидві зрозуміли, наскільки ви схожі, а тому нецікаві, майже ворожі одна одній. Так холоне душею старіюча королева від заздрості до ще хитрішої, мудрішої і успішнішої принцеси. І так, певно, ненавидить самовпевнена принцеса свій гіпотетичний фінал в печальному образі колись царственої карги.

І в мент між вами постала невидима крижана стіна, і ви розійшлися, так і не зійшовшись… А шкода! Бо тим самим знову пропускали поперед себе, жінок-індивідуалісток, — чоловіків, сильних якраз стадним інстинктом.

І хоч ви обидві розуміли всю трагічність жіночого егоцентризму, як розуміли це з Лорою, але нічого не могли із собою вдіяти, і нічим не годні були собі зарадити. Тому, поговоривши «для прілічія», встали, подали одна одній руки і розійшлися в різні боки.

Ясно, що на статтю у тебе не вистачило матеріалу, а на книгу — сили: вона так і залишилася в проекті. Але ти не шкодуєш. Тим більше сьогодні, у цій помаранчевій каші, яку заварила ця одержима жінка, що, здається, як і Лора, живе за принципом: «Перемога або смерть. Третього просто не дано»!

О, Олександро, якби ти була молода і здорова, можливо, теж поварилася б у цьому жовтогарячому вареві… Але ти — хвора і втомлена жінка, яка мусить визнати, що час її подвигів минув.

…Певно, переживання стомили мене, бо незчулась, як заснула. Прокинулась на мокрій подушці, безсила, зате… з легкою душею! Ніби звільнилася від плоті! Невже вмерла?! Та ні… бачу свої руки, ноги… Тю! Жива! Але все одно — щось таки сталося! Якась переміна… А де Катя? Здається, на кухні! Легко схоплююсь, легко йду! На кухні — та ж помаранчева картина, але я вже не серджуся, а жартівливо дивуюся:

— Ого! А що це з моєю кухнею? Новий Рік чи Великдень? Які гарні кульки, прапорці, фантики-бантики!..

А сама переживаю, що скаже Станіслав, повернувшись зі свого синьо-білого дозору?

Звикла до мого мінливого настрою і непередбачуваної вдачі, Катя з полегкістю зітхає, відчувши шкірою мій ейфорійний настрій (точно, підкинула в борщ «наколотих апельсинів», як недавно сказала по телебаченню дружина одного з опозиціонерів), розправляє з полегкістю худенькі плічки, починає накривати стіл, подавати обід:

— Прошу, сідайте обідати. Бо я поспішаю… Мене чекає одна пані…

Ах, яка красота! Як в сімнадцятому році! До речі, у романі «Криваві заграви» є подібна сцена: розмова революційної прислуги зі своєю панею — дружиною високого київського урядника. Єдина різниця, що тепер панами величається поміж себе прислуга…

— Що ж, пані Катю, не смію вас затримувати. Дякую за те, що не брезгуєте, не покидаєте нас, проклятих комуняків, у лиху годину і обіцяєте навідуватись…

Добряча Катя, не розуміючи іронії, нітиться, вибачається:

— Та ви, що, Олександро Олександрівно, та я… та як можна… та я… завтра обов’язково! — і притьмом вискакує з квартири, прихопивши на ходу свою штучну дублянку.

Катя виходить за двері, а з нею й революційно-помаранчева ейфорія. Знову стає важко і сумно. Боже-Боже, як легко одурити цей бідний простий народ! А ще легше грати, уміючи, на його святих почуттях!

О, Олександро! Ти справді невиправна! Нащо тобі цей народ? Хто він тобі, що ти ним так переймаєшся? Ну от, відсуваєш тарілку, бо їдло в горло не лізе. Встаєш, ходиш по кухні, збираєш, мов у лузі квіти, помаранчеві прапорці, ховаєш у шафочці за каструлями, а кульки, відчинивши двері на балкон, випускаєш у зимове київське небо: хай летять! Кудись вони прилетять… Далі повертаєшся у спальню, сідаєш перед телевізором, щоби бути в курсі революційних подій, а головне — до всього готовою.

Жарти жартами, а все може бути! Авжеж, як ти могла забути, що в цій державі усе може бути?! І раптом… Кидаєшся до телефону — треба попередити дітей! І першою — Сашуню! Щоб не сміла виходити на Майдан! Хай сидить на своєму іподромі зі своїм конюхом і не рипається!

Набираєш номер, але ніхто не бере слухавки! Що за біда?! В таку пору… Дивишся на годинник на стіні — шоста вечора. Ще робочий день… Авжеж, вони ще всі на роботі…

Кидаєш слухавку і тут же знову хапаєш, здригнувшись від різкого дзвінка. На дроті Станіслав:

— Скажи Каті, щоб не виходила з дому. Попередь Сашу і її жокея. Хай сидять вдома! Ти мене зрозуміла?! Вибач, змушений перервати розмову…

Як з фронту! А на екрані телевізора — зовсім інша картина — суцільне свято свободи. Майдан палахкотить помаранчевим полум’ям, помаранчеві люди скачуть, співають, скандують, розмахують прапорами і прапорцями. Чисто тобі новорічний карнавал! Бідні люди, вони ще не знають, що на них уже наведені… Йолки-палки! А це ще що? Сашуня! А коло неї — той конюх у помаранчевім каптурі! В самісінькій гущі революції! Ні, не може бути, привиділось…

Але телеоператор, ніби навмисно, затримує об’єктив камери на їхніх радісних красивих обличчях… Боже, що робиться?! Боже, що робити?!

Різкий дзвінок у двері. Ні, це телефон! Станіслав! Рвеш трубку, кричиш:

— Станіславе, вони всі там! Зупини танки! Чуєш, спини танки!

Але у слухавці переляканий голос перукарки Дори:

— Александрочка Александровна! Не выходите из дому. И детей предупредите: очень тривожно! Мой внук рассказывает, что к ним на фирму прилетели менеджеры с Америки и запретили выходить на Майдан. Говорят: если вы будете живы, вы больше сделаете для Украины, чем сейчас на Майдане. Видите, как американцы за своих рабочих переживают? А наши готовы весь народ пустить под танки, лишь бы власть удержать! Разве, не изверги?! А я им так верила…

— Дора, спасибо, извините… Мне надо позвонить!

Кидаєш слухавку:

— Жах, яка дура ця Дора! «Верила — не верила»! Вірила одним, тепер другим… Що за народ?!

А телефон дзвонить — не перестає. Гудки короткі, як постріли… Чи таки постріли? Невже, почалося! Лю-юди! Що ви робите?.. Там мої діти!..

— Саню, заспокойся, це в голові тобі дзвонить! Не переживай! Стріляти не будуть! І танки не підуть!

Лора! Повернулася чи що?! Але — звідки їй знати?!

— А ти звідки знаєш? Ти — лиш фантом! Чуєш — лиш мара, а тут… тут живі люди!.. Живі діти! Де той клятий Станіслав? Не смійте толочити людей ради… ради своєї сучої влади, будь вона проклята! Не наїстеся нею, виродки! Де моя шуба?! Де Катя?! Я вже йду! Я їх, блядєй, повбиваю раніше, як вони танки пустять!

— Саню, схаменись! Кого ти… лаєш? На кого кричиш: на оранжевих чи синьо-білих?

— Слухай, відчепись! Всі вони однакі!..

— Кажу тобі — не переживай: не ті часи. Тим паче, що зараз там, коло президента, твій кардинал… А він не дурний чоловік, ти ж знаєш…

— Я-то знаю, але не про Станіслава мова! Я знаю, на ЩО йдуть заради влади ті, кому він служить! О-о-о, вони ні з чим не рахуються, бо влада — це все! Все! І тільки дурень, який не вкусив від того плоду, думає, що влада — тягар і чортзна-які обов’язки! А жодних — тільки права! Права! Безмежні права! І неміряні можливості! О-о, я це знаю… Але про що я, коли в державі революція?! Господи, де той клятий Станіслав?!

— Та ж, кажу, у штабі опозиції! Де ж йому ще бути? Хіба ти не знаєш? — здається, Лора дратується. Чи… збиткується?

— Тобі смішки, а в мене внуки на Майдані! — обурюєшся, та все ж трохи заспокоюєшся.

— Помиляєшся, сестро, мені зовсім не смішно. Мені радісно, що в тебе цілком нормальні внуки, які хочуть жити в нормальній цивілізованій демократичній державі. І вони вийшли на Майдан не ради жовтогарячих чи сіро-буро-малинових, а заради себе, і жоден режим, якої б він не був масті, не посміє переступити через них, тим більше пустити проти них танки. Біда, Саню, нашого народу в іншому… — зітхає Лора. — В тому, що лукаві його вожді, усі без винятку, досі сидять по груди у своєму щасливому соціалістичному минулому, а ручками уже загрібають з іще щасливішого капіталістичного майбутнього. І челядь їхня, всі ці холуї і смерди, теж переполовинені. Люди-половинчики… І ти, Санько, зі своїм сірим кардиналом-провокатором! І доки ви живі — а ви живучі! — доти не буде пуття на «нашій, не своїй землі». Пам’ятай це і згадуй щоразу, коли тебе пориватиме звинувачувати у всіх гріхах свій народ!

— Я нікого не звинувачую! Я переживаю! І маю на це право!

— Кажу ж тобі, Саню, все буде гаразд! Ніхто не посміє почати війну проти свого народу. Сама ж розумієш: не ті часи…

— Ти хочеш сказати, Лоро, ніби те, що відбувається на майдані, звичайне передвиборне шоу? Щось не віриться… Дуже вже народ… щиро переживає події… Боюсь, аби цей політичний бутафорний спектакль, як у нас водиться, та не закінчився справжньою кров'ю!

— Ох, Саню, як я тобі заздрю! Стільки вражень, стільки переживань! Тільки творити! Саню, пиши! Сідай і пиши всю правду про свій час! Ти ж мріяла написати чесну талановиту книгу!

— Ксанфт, випий море! Ти що, знущаєшся! Тут з хвилини на хвилину може початися кривава бойня, а ти товчеш про якусь дурню!

— Кажу ж тобі, Саню, не ті часи… Хоча, маєш рацію, все у Божій волі…

— Тільки не революції!

— А я думаю, що й революції; звичайно, у тих випадках, коли вони комусь дають шанс і вибір…

Господи, що ж це діється? Ця розмова з Лорою відбулася на початку жовтня 2004 року, а от вже й листопад, а Майдан не розходиться! Другий місяць ніхто не працює, не вчиться! Здається, весь народ з'їхався до столиці, розклав намети на Хрещатику, кашу варить, святкує, веселиться… Чекає результатів виборів, ніби це щось змінить у його житті! Кричить, вимахуючи оранжевими прапорцями: «Ющенко — так! Янукович — ні!» Ніби вони не одним миром мазані! Щасливі, збуджені повстанці зізнаються телевізійникам, що готові не лише зустрічати на Майдані новий 2005 рік, а й боротися доти, доки не переможе Ющенко. І тільки Ющенко! Все частіше на трибуні посеред Майдану з'являється Юля, видно по ній, що ревнує народ до Віктора Андрійовича. Щасливий народ кричить: «Юля! Юля!». І Юля теж входить в образ рятівниці нації. Очі горять «досвітніми вогнями», коса сяє короною царською у морозному промінні зимового сонця. Соціаліст Мороз теж узяв сторону Ющенка. Підпирає хиткий лібералізм Ющенка авторитетом серед пролетаріату та значимістю соціальних проблем. Значить, Лора казала правду: перемога буде за помаранчевими. До речі, де вона, ця фантомна совість моя, ця сестра моєї самотності? Певно, теж Майданом тиняється… Вічна революціонерка! Справді, вже — вічна… Певно, тішиться, що бодай посмертно, а таки дочекалася справедливості! Думаю, що душі таких, як вона, неупокоєних борців за свободу і незалежність, нині хмарами літають над Хрещатиком! Цілі полки петлюрівців, оунівців, дисидентів…

Катя теж з головою в політиці. З'являється раз на тиждень, нашвидкоруч щось там приготує, пробіжиться з пилососом і ганчіркою по квартирі і гайда знов на свій майдан! Катю не впізнати: аж помолоділа, вся світиться від радості і почуття власної гідності. От що з людьми робить революція!

Станіслав пропадає у штабі Януковича. Я одна. Тож маю досить часу, аби подумати, як відомий персонаж Ільфа і Петрова, на тему: «Васисуалій Лоханкін і судьби руской… чи то пак української революції».

— За що я люблю тебе, Саню, так це за невечерпне почуття гумору.

— Лора? Слава Йсу, явилась! Не запилилась! Дякую, що не забуваєш, сестро… Ну, як там, на майдані? Революція іде? Чи скінчилася?

— Та ні, схоже, почалися вибори…

— Ах, справді… Вибори! Нарешті! А то мені боляче дивитися, як вони там замерзають, ті повстанці! Вони думають, що мають вибір… Що скористаються цим правом і виберуть тих, хто зупинить «бєспрєдєл» і «дерибан» місцевих посадників, зупинить корупцію, наведе порядок у країні, врешті, дасть шанс і їм, маленьким українцям, на нормальне, гідне людини життя… Але підозрюю, що їх, як завжди, використали, просто і примітивно, розділивши на ворожі табори. Але ця громадянська війна, судячи по щасливих обличчях на майдані, всім навіть подобається! От і Хівря, недавно дзвонила, аж захлинається від радості, кричить: «Ти не повіриш, напруга пристрастей зашкалює! Жах! Пішов брат на брата, сестра на сестру! Чоловік — на дружину! Не повіриш, почалися масові розлучення! Громадянська війна! А молодь навпаки — жениться! Тут же! На Майдані!».

Ти чула, Лоро?! Ці люди наче подуріли! Тішаться, що почалася громадянська війна! І це справді так! Он, Дора розповідає, що вона з сином — «сині», а невістка з онуками — «помаранчеві»! Каже: у хаті — революція! Ледь не різня!

— Як у Яновського в «Чотирьох шаблях»…

— Уявляєш собі обстановочку?! Та чого далеко ходити: Станіслав і Сашуня нині — по різні боки барикад!

І раптом різко задзвонив телефон. Я глянула злякано у той бік, де у зимових сутінках кімнати темнів Лорин тонкий силует, ніби питаючи її, чи це знов у голові мені дзвенить?

— Ні, цього разу телефон, — здалося, Лора усміхнулася. — Сестра Хаврона. Візьми слухавку.

Справді, дзвонила Хаврона. Питала так, ніби я їй була підзвітна:

— Ти не забула, що сьогодні вибори? Сподіваюся, що ти все-таки віддаси голос за Ющенка. Ти ж хочеш, щоб твої внуки і правнуки жили у вільній українській Україні, а не в зоні?! Дивись мені, а то я тебе знаю!.. Не бійсь, за комуняків або бандитів зібралася віддати голос?! Не смій того робити, хоча б ради Сашки!

Нахабний тон подруги неприємно шкрябнув за саме серце, хотілося послати Хаврону до Харона, але, знаючи підступну її натуру, спробувала відчепитися мирно — пожалілася, що нема кому мене відвезти на виборчу дільницю, бо Станіслав пропадає на дачі, а Сашуня — на іподромі… Та ж пліткарка, та Хаврона-ворона, не довго думаючи, візьми та й каркни:

— Теж мені ще: знайшла ким журитися! Станіславом! Твій благовірний, де б він не пропадав зараз — в таборі синьо-білих чи коло тої молодої лярви, з якою я частенько бачу старого козла, — не пропаде. Таке не пропадає! Хіба від передозування віагри, ги-ги-ги… Ой, вибач, сестро, мушу бігти… Якось і до тебе забіжу, коли будеш чемна!

— «Сестро»! Ти бачила таку сестру! Тамбовська вовчиця тобі сестра, суко! А таки — сука, ця клята Хівря! Бо дзявкне від заздрості, а ти думай! — кинувши слухавку, спересердя накинулася на Лору.

— А ти не думай! — радить Лора. — Ти — пиши! Пиши усе, що відчуваєш! Але — не лукав! Злукавиш — нічого не вийде. Справжня література — це щирість!

— І про тебе можна всю правду?! — єхидно питаю.

— І про мене, і про себе, і про Катю, і про Хаврону, і про Станіслава… Та-а-акі-і типажі-і-і! До речі, Станіслав — один із найскладніших персонажів твого роману, Саню, зокрема, й житейського… І вся складність у тому, що ти найменше про нього знаєш, байдуже, що прожила з ним життя. Крім того, з ревнощів часто гіперболізуєш, домальовуючи прісний його образ демонічними фарбами… Що поробиш, усі ми такі, жінки…

— Ти хочеш сказати, що Хаврона бреше?!

— По-перше, Хаврона не бреше й правди не каже. Хаврона, як ти кажеш, каркає. По-друге, давай уточнимо — про що «бреше»? Якщо про Станіслава, то звідки їй знати, де нині Станіслав, коли його взагалі немає ніде?

— А де ж він? Слухай, ти чого мене лякаєш? Може, ти ще скажеш, що й мене немає, або я сама собі привиджуюсь?!

— Можливо… На жаль, тут, на землі, кожен живе у вигаданій реальності… Хто — в боротьбі з самим собою, хто — в мирі і злагоді зі світом…

— Гаразд, признаюсь, твоя теорія мені до вподоби. Вона дуже мудра і вигідна, особливо в моєму стані і становищі. Значить, я всю цю революцію сама собі вигадала, замість того, щоб жити у мирі й злагоді з ближніми?

— Усі вигадали… Усі ці події — результат нездійсненної мрії народу про щасливе життя, яку він плекав безнадійно цілих чотирнадцять років… І помаранчеві переможуть, навіть тоді, якщо це буде навпаки, тому що на їхнім боці — народ. І цього не визнати, теж саме, що визнати зараз себе ворогом народу. А це нікому не вигідно за будь-яких обставин.

— Бо той народ — темний! Він дивиться по телевізору шоу, яке перед ним розігрують на всіх каналах скоморохи олігархів, і не розуміє, що довкола нього діється. Та де?! Він навіть не здогадується, що доки він шоу дивився, його не те що обікрали — кишені вивернули! Бідний «совок»! Він досі думає, що про нього хтось там, угорі, думає!

— Саню, прошу тебе, не юродствуй, як ті, про кого ти говориш! Ніби не знаєш, як там, угорі, думали, думають і будуть думати про цей бідолашний народ у всі часи й епохи?!

— Все одно тоді такого цинізму не було! Ти ж подивися — вони вже все прихопили! Усе — їхнє! Дніпро, навіть Дніпро! До нашої дачі уже не проїдеш — шлагбаум стоїть! А за ним — приватна власність! Володіння якогось бідного нувориша-скоробагатька Пукченка-Пупченка!

— Але, перепрошую, поряд із новобудовами Пукченка — твоя дача і щойно зведений розкішний маєток твоєї приятельки, принаймні, колись ви дружили, ну, отої, забула прізвище, секретарем ЦеКа комсомолу була за Союзу, за Кравчука і Кучми — міністром, а тепер якийсь інститут якихось досліджень очолює…

— Ну, вона хоч заслужила…

— Чим? Якою такою працею задля України? І якої України? Де вона, та Україна, якій усі вони, всі ви — колишні — служили і служите?

— Там же, де й та Україна, за яку ти здуру життя поклала, а твої колишні однодумці помагають моїм колишнім її розкрадати! Зрозуміла?! А коли ні, то знай, що всі ті вчорашні гнані і голодні, так звані дисиденти і мучні за неньку, звичайно, ті, хто вижив, теж збудували собі свою багату і незалежну Україну: магазини свої мають, аптеки, банки, іпотеки… Казав колишній президент, не буду тикати пальцем, що в перші роки незалежності, щоб мовчали, дозволив їм перекачати на свої рахунки мільйони, виділені на розвій культури і духовності. І що ти думаєш? Так одухотворилися, що он церкви по рідних селах будують, щоби Бог простив казнокрадство! А інші заробили добрий гріш, лобіюючи у всенародно обраному парламенті антинародні закони! Дехто ж так вдало, що прикупив прибутковий нафтогазовий бізнес! Жаль, що ти вмерла!

— Прошу, не кажи цього слова…

— Гаразд: пішла за вічну межу… Ото ж бо й шкода, що пішла, бо, може, теж би коло них зорієнтувалася і прикупила б собі елітне житло в центрі Києва чи заміський будиночок, або ж нерухомість у Лондоні чи Монако! Замість тої… «хрущоби» два на два… — спересердя натякаю на Лорину заповітну мрію про велику власну квартиру.

— Ну от, а ти жалієшся, що писати не можеш… Такий потужний викид блискучої метафори! Жаль, що в повітря… Тож притьмом — до машинки! Записуй, поки ще гаряче, доки тебе ще пече — пиши! Хай це буде тільки твоя правда — але це буде правда! А не, вбачай, ідеологічна брехня на новий штиб!

— Ах, Лоро, кому це треба: одкровення ізгойки, чужої серед «своїх» і «чужих»?..

— А така доля всіх, хто хоче сказати, хай навіть не зовсім правдиву з погляду людства і вічності, але «свою» правду. Власне, це те, в чому ти мені дорікаєш… Не вписалася б я, Саню, у це, «нове», життя… Може б, у революційний Майдан і вписалась, тільки не в те, чим він завершиться… — каже печально Лора. — Тож Бог знав, що робив, коли покликав мене…

— Чого ж ви всі такі безсилі, там, на Небі, чи де ви обитаєте?! — правдиво обурююсь. — Отак! Заварите кашу, а доварити до кінця не годні! Гірше! Всю цю неїстівну бовтанку благородно-ідейну мусить народ хлебтати! От поясни: чому так? Чому пропадають пропадом усі добрі, світлі і благородні наміри, вся праця многовічна марно пропадає, а чесні люди — або гинуть так, як ти, або живуть так, як я?! Чи ти мене вже й за людину не маєш?! Себто… чесну?

І знову наш з Лорою діалог перервав дзвінок. Цього разу — дзвонили у двері. Я подумала, що то хтось із близьких, тому гукнула, щоб відчиняли самі. Але згадала, що сьогодні вибори і пошкандибала відчиняти. Так і є: стоїть молода пара із скринькою. Прошу на кухню. Хлопець з дівчиною, певно, студенти, побачивши у серванті між посудом помаранчеві прапорці, попри усі приписи вести себе нейтрально, відкрито демонструють свою політичну орієнтацію. Уявляю, як, вийшовши за двері, вони заахкають: «Ах, потрясаюче! Навіть колишня партійна номенклатура, бо в цих будинках одні колишні цеківські бонзи живуть, так і вони за помаранчевих! Ах-ох!». А от і не вгадали! Тож принципово довго читаю довжелезний список претендентів у президенти. От гади! Хто лиш не преться до трону! Звісно, добра половина — божевільні. Решта — злодії і їхні ставленики. І тільки кілька справді достойних. Мій — у самім кінці і притім — синьо-білий. Авжеж! Ставлю навпроти хрестик. Отак! Я свій вибір зробила!

Пара «випаровується» за двері, а я повертаюся назад у свою іржаву клітку.

— Здрастуй, Янус Краснобаєвич Стукачов-Інформаторський! Як ти могла так обманути віру в тебе цих прекрасних молодих людей? А ще лицемірство тавруєш?! Ох, Саню, Саню… — дорікає Лора, доводячи мене до сказу.

— Не вчи! І взагалі, іди к бісу! Ні, ліпше піди в церкву і постав свічку за всіх сіро-буро-калинових, за всі партії, хай множаться, бо якби не вони, то мене перераховані тобою так звані демократи давно б згноїли там, куди вони відсилали раніше таких, як ти! — кричу, бо Лора таки дістала мене. — У, змія позасвітня! Приповзе зі свого пекла, заповзе тобі в душу і мучить, мучить, вивертає, як рукавицю, кров останню цідить! Чого тобі треба від мене? Я що — Папа Римський, що маю бути найсвятіша? Я що — месія чи у мене місія така? Нема в мене ніякої місії! То вони мене зробили спочатку ісчадієм, а тепер — закланною вівцею! А я — ніхто! І хочу дожити віка безіменним ні-ким! І непомітно піти! Назавжди… Як ідуть у землю мільйони простих, маленьких, убогих, забутих Богом людей…

Лора тільки зітхає. Певно, згадує своє життя серед тих людей, маленьких і незахищених. Раніше, в радянські часи, про таких селюків заведено було казати з пафосом: «Вони знають справжнє життя»! Єдине, на що я Лорі не заздрила, то це на її «знання справжнього життя». Надто після того, як самій довелося пережити подібний… шок. І то з маминої ласки, яка все агітувала мене: «Поїдь та поїдь до тьоті Люсі на Донбас, побачиш справжнє життя».

Щоб не образити маму, я, дочекавшись перших своїх студентських канікул, вирішила відбути родинну повинність. Однокашники гуртувались у студентські будзагони, їхали на будови віку, а я — в гості до тьоті Люсі, маминої сестри, яку Бог нагородив пролетарською долею, простим, як правда, чоловіком-пияком і сином-босяком.

Гостила один єдиний раз, але була настільки вражена «простотой нравов», що навіть згодом до тітки на похорон не поїхала. Мене й досі охоплює відчай клаустрофобії і жах перед буденністю смерті… Здавалося, смерть тут була звичним і звичайним явищем, ба, хай мене Бог простить і ці люди нещасні, навіть… можливістю підробітку!.. По молодості літ думала, що то тільки моє «викривлене» бачення радянської дійсності, про яке або криком треба кричати, або… забути! Що й зробила. Згадала через роки, коли мені, на той час уже відомій людині і впливовій жінці впливового чоловіка, котрийсь із тамтешніх маловідомих поетів прислав правдивий до натуралізму вірш про те, як, забувши поховати загиблих у шахті гірників, їхні родичі б’ються за «казенные дубленки да сапоги», якими держава намагається по-казенному компенсувати їм непоправні втрати.

Не відаю, з яким умислом він це зробив: щоб надрукувала чи «вгору» передала? Та оскільки подібні твори тоді не друкували, то я передала вірш Станіславу. Для ознайомлення. Станіслав уважно прочитав, далі зібгав папірець з віршем, але подумавши, акуратно розгладив і спалив у попільничці. Мовчки. Але я без слів зрозуміла його. Більше цієї теми ми не торкалися.

Але я часто питала себе: як можуть ці нещасні люди жити в стані перманентного похорону? Світ же великий і ніхто нікого до лави не прикував… Надто тепер. Їдь, шукай кращої долі! Але ж ні, не їдуть, а лізуть, як на заклання, у старі, сто років неремонтовані шахти-руїни!

Ось що залишається до сьогодні для мене страшною загадкою!.. Чи цинічною вигадкою?! Я вже й не знаю! Адже по тих директорах, керівниках і народних депутатах Донецького регіону, які останнім часом навідувалися до нас додому, не скажеш, що вони живуть в такому приреченому краї та ще й на таку зарплату!

Зазвичай, вони довго не затримувалися, «донецкие гости». Залишали щедрі дари, забирали Станіслава і їхали кудись. Поводилися дуже тихо, як у палаті з тяжко хворою людиною. Певно, чоловік їх попередив. Це мене не ображало, бо й сама намагалася не з’являтися їм на очі.

Але одного разу мимоволі стала свідком бурхливої розмови. Деталей не пригадую, але йшлося про політичну ситуацію на Донбасі, особливо, про всезростаючу в робітничому середовищі популярність правих, націоналістичних ідей і в тому ж дусі. Розмова велася російською і дуже емоційно:

— Вы представляете, бандеровцы к нам приезжают каждый день, как на работу?! Кстати, где эти люди вообще работают? Вешают флаги, поют свои бандеровские песни! У нас уже все почти талдычат по-хахляцки!

— Мы им Донбасс не отдадим…

— Правильно. Пробовали натравить бандюков?

— Пробовали! Отказываются, говорят, политика их не интересует. У них, видишь ли, свой базар, а у нас — свой!

— Тогда надо заинтересовать их капиталом или… сделайте депутатами! Ну, конечно, сделайте их депутатами местных советов! Дайте почувствовать им власть! Вот посмотрите: им это понравится. И под рукой будут!

— Нехорошо как-то… Сращивание капитала с криминалом — это еще куда ни шло… Но власти — с «бригадами»?.. Журналюги вой подымут! Потом — с этими парнями прийдется делиться, и не только наваром, а по крупняку. А нет — закатают в асфальт или сбросят в старую штольню.

— Запомните: с партнерами, особенно матерыми, всегда надо делиться! Между прочим, мы забыли историю советского государства! Так вот, опыт революционной борьбы большевиков свидетельствует о том, что очень часто им приходилось идти на контакты как с порядочными богатыми людьми, так и с босяками-бандитами и даже мелкой шпаной. Начните со шпаны. Займитесь ее воспитанием. Думаю, ничего сложного: шпана тоже бывшие комсомольцы. А вы — бывшие комсомольские вожаки. Думаю, связь поколений еще не потеряна. А парочку братков депутатами местных советов стоит сделать…

— Не вопрос! Они, эти чорноволы, посмотрите, что вытворяют! Президент дает Крыму автономию, а они — запускают туда татар, и те строят свои кишлаки рядом с Российским флотом. А мы в пику или в пыку ихним сичовым стрильцам — бандитские группировки! Как идея?

— Отлично! Валяйте!

Серед чужих войовничо-рішучих голосів не чула Станіславового. Чи, може… не воліла чути?

— О, Олександро! Часом ти прагнеш бути правдивою і справедливою! Радше, думаю, не воліла…

— А, ти ще тут, Лоро?! А я думала, повіялася по майданах чи канулась у свою Лету… Звичайно, не-хо-ті-ла! Бо хто, як не я, знав усю… подноготную… того, що діялось у державі… і тих, хто величався її рятівниками!..

— Коротше, панам Ясінським сепаратизм ближче, аніж соборність…

— Лоро! Не плутай грішне з праведним, а грішників — з праведниками, бо того не дозволяє собі навіть Господь Бог! Я схилю голову навіть перед тим, хто прийде мене вбити ради України! Але не перед цими… учительськими синками, які в сто разів гірші за шахтарських сиріт-босяків!

— Авжеж! Де ти бачила боротьбу за владу без крові, переступів, врешті, примітивного криміналу? І де ти бачила справжніх вождів без «трудного босяцкого детства» або «тюремних університетів»? Хіба що читала у своєму геніальному, відомому далеко за межами історично-правдивому та ідейно-виваженому романі «Криваві заграви»!.

— Не іронізуй, Лоро! Якщо вже зайшло про справедливість, то ніхто краще за тебе не знає, що якби не моє прізвище, то хрін би люди прочитали правду про революцію 17-го в Києві!

— А хто, Саню, напише правду про революцію 2004-го? І справжнє життя малих українців?

— Мене це не цікавить. Я не збираюся більше бабратись у політичному лайні! Досить! Сита по горло! Не бажаю нічого чути! Мені б пережити ці дні благополучно, щоб нічого не трапилось із моїми рідними… І більше мене волоком ніхто не затягне ані в політику, ані в літературу! Всьо, сестро, адью, на фіг з пляжу, бо я хочу заспокоїтись… і спокійно дожити віку!

Не сказавши ні слова на мої пасажі, Лора тихо висоталась у своє позасвіття. Лиш вітерцем прохолодно-бузковим війнула… І слава Аллаху!

Нарешті вибори скінчилися. За третім разом у боротьбі і дрібних сутичках вибрали Президентом Віктора Ющенка. Як жартує Станіслав: Месію-Сина. Того самого опального прем'єр-міністра, якого Кучма вигнав, а праві сили, граючи на цьому, зробили своїм кандидатом в гетьмани і головним супротивником чинного Кучми. Народ від Карпат до Дніпра з ентузіазмом підтримав молодого і красивого претендента на булаву. Певно, народові забажалося бачили на чолі неньки України не рудого аж кислого з бодуна секретаря заводського парткому, а свіжого, як вітер степовий, романтичного лицаря на білому коні, з шаблею в правиці, і з ключами від банківських сейфів — у лівиці! Так воно й вийшло: перед «правими-правобережними» націонал-демократами вимріяний гетьман вимахував символічною козацькою шаблею, а з «лівими-лівобережними» соціал-шовіністами — «без базара и пантов» ділив реальні гроші, при тім оточивши себе центристами-лібералами. Отакий заплутаний карколомний кульбіт!

Але це ми зрозуміли тільки після виборів. А перед ними Віктор Андрійович ледь сам не зостався «без люльки і табаки». Народний висуванець на президента несподівано в одному інтерв'ю необачно заявив, що, попри всі скандали і вибори, у нього з чинним президентом Кучмою стосунки «як у сина з батьком». Народ від Карпат до Дніпра таке почувши, не хотів вірити власним вухам, і, може, й не повірив би і зробив остаточні, трагічні для Ющенка висновки, якби друга половина народу, розселена від Дніпра до Дінця, не висунула в піку першій свій ідеал «руководителя страны» — теж красеня і козака, ще й «стахановца в законе» Віктора Януковича.

Та все ж переміг Ющенко… Ото вже було радості на нашій кухні! Станіслав політкоректно терпів влаштовану Катею «помаранчеву вакханалію», а мені й байдуже: Ющенко так Ющенко. Головне, аби не стріляли. Страх перед імовірною бойнею тримав мене міцно у своїх лабетах усі ці роки. Але Станіслав заспокоїв:

— Цей стріляти не буде, тому що знає: гроші люблять тишу…

А Станіслав Ясінський завжди знав, що казав… Ясно, що несподівана перемога Ющенка на виборах гнітила його, хоч і не показував. Я теж намагалась не лізти в душу. Бачила: Станіслав вирішив спокійно і гідно прийняти поразку і непомітно відійти від політики… І я розуміла його, бо сама втомилася від цього шаленого, шаленого, шаленого світу.

Прибігала Хівря, щаслива, збуджена. Показувала власні фотки на тлі «помаранчевого Майдану»: то серед повстанців, то з бабою Параскою попідручки. Документальні свідчення її участі у революції про той випадок, коли почнуть давати ордени, ордери і надбавки до пенсії. Такі маленькі хитрощі великої «акули пера» уже не раз спрацьовували за довге її життя. Дякуючи фотографіям, які були розтиражовані у 70-ті роки у всіх комсомольських газетах Союзу, монументальна постать юної журналістки Зої Хавроненко на тлі «уходящей в никуда железной дороги», стала символом БАМу — цього безпрецедентного навіть в історії СРСР довгобуду, а її нариси удостоїлись республіканської комсомольської премії ім. М. Островського.

Світлини Хіврі на тлі розваленого четвертого реактора ЧАЕС були підставою незаперечною для надання їй статуса чорнобильця і всіх, зв'язаних з цим пільг аж до пенсії.

Зосталося тільки прикрасити високі груди орденом героїні помаранчевої революції.

О tempora! О mores! О часи, о звичаї! Дивлюся та цей світ і все, що в нім твориться, і питаю себе: о, Олександро, невже наша славна Україна приречена на незавидну долю глухої провінції?! От вже скільки років як самостійна, вільна, незалежна, а — глухомань! От вже й Президента маємо нового, європейського взірця, а досі в Азії пребуваємо… Так і хочеться взяти тих усіх урядників з їхніми радниками, народними зрадниками за одні барки і сказати: «Ставаймо європейською державою, любі друзі!».

Та все ж — Європа Європою, а як мені часом не вистачає Москви! Така ностальгія, що аж дихати нічим на рідному хуторі! Раніше я туди тікала, а тепер… Тепер і там майже те ж, що й у нас: провінція і задуха… та все ж, здається, не така. Тож у хвилини туги за безповоротно минулим, іноді телефоную в Білокам’яну. То до Міші Крутого, то до котрогось з Михалкових, то до комсомольців-добровольців, які після розвалу Союзу не забажали повертатися у рідну незалежну глухомань, однак продовжують трудитися на батьківщину в українському посольстві та інших представницьких установах та недержавних організаціях…

І чую: «Ах, Сашенька, ох, Сашенька, вы что там, в своей Хахляндии, с ума все посходили или апельсинами наколотыми объелись? Все москали да москали… А мы вас, хахлов, братьев своих меньших, любим, жалеем, и ждем-с, когда же наконец наш царь-батюшка да вашего гетмана назначит губернатором Украины».

Вони жартують, а мені плакати хочеться: навіщо було руйнувати таку велику могутню державу? Країну, в якій ти, о, Олександро, була однією з найвідоміших, найяскравіших жінок! А в цій ти — ніхто! Порожнє місце… Нова держава Україна знати тебе не хоче, взагалі не потребує. Для неї ти — колишня… лишня… Тож справді єдиний вихід із тупикової ситуації — вирівняти спину і кинутися напропаще у блуд піару, як би тобі не хотілося спокою та рівноваги! Як би тобі не хотілося послати до біса усю цю сучасну чортівню!

О! Лиш згадала про чортівню, а вона — на проводі! Питає приємним баритоном, чи не хочу я взяти участь у телепередачі про екстрасенсів?

— А яке відношення до екстрасенсів маю я? — щиро дивуюся.

Баритон, помовчавши, обережно так спокушає:

— Ви? Жодного. Тому ми й запрошуємо вас, відому людину, письменницю, щоб ви сказали своє вагоме мудре слово: хто вони — ці екстрасенси, які вони і чи потрібні суспільству взагалі? І чи зіграло це явище, далебі не сьогоднішнє, якусь роль в історії людства? То як? Давайте згоду — не пожалкуєте.

— Ви мене заінтригували.

— Це було моїм завданням.

— І коли?

— Завтра.

— Завтра?!

Хотіла обуритись: «Ну от маєш! Телефонують за день до передачі!», — та що поробиш: на вулиці 2006 рік, а отже диктую умови не я! Навпаки, маю дякувати, що мене кудись ще кличуть. Тому й довелося згадати заповідь свекрухи: «Головне в житті — рівно тримати спину!», і додати до неї єдиний мудрий Хавронин «афоризм»: «А в нашій ситуації — піар»!

— Вибачте за такий цейтнот, ми, звичайно, повідомили б вам раніше, але не знали, як вас… кх-кх… знайти.

Ну от! Як швидко вони забувають тих, кого ще вчора не знали на якому каналі показувати… Отож — уперед! Хай там що, а ти, о, Олександро — тільки вперед! Одне зле, що знову морока Сашуні, Станіславу, Каті, і лише Дорі — вигода. Тепер Дора, яка колись в статусі офіційної перукарки ЦК КПУ стригла-брила усю вищу партійну номенклатуру ще й «завивала й укладала» їхніх дружин, приватний підприємець, або, як вона жартує, «девушка по вызову». Я ж її називаю ніжно — «домушниця», за те, що працює тепер невтомна стара Дора переважно у себе «на дому», або ж ходить по хатах, конторах і організаціях та причісує рядовий народ.

… Дивно, але того дня усе йшло, як по маслу, і настрій був чудовий, і душу переповнювали світлі передчуття якщо не успіху, то бодай нових вражень. Не хотілося, правда, голосних ток-шоу у велелюдній студії, якими нині грішать усі телеканали, мавпуючи Америку й Росію, але загадувати наперед не стала, бо головне для нас — піар!

Так вважав і Станіслав, який поволі теж входив у смак, і вже не докоряв мені «брутальною одвертістю» публічних виступів, а час від часу навіть мене супроводжував, щоб, як зізнався, не наговорила чогось зайвого. Тож, коли юна асистентка, зустрівши нас на прохідній телекомпанії, привела у вщерть заповнену людьми студію, я не дуже розстроїлась. Як вже є. Головне — піар.

Станіслава посадили серед публіки, мене ж — у крісло на подіумі, де вже сиділи поважного «професорського» вигляду чоловік та молодий священик у підряснику, певно, теж експерти, а трохи далі — жінка і чоловік, з легким нальотом дивакуватості. Видно по них, ті самі екстрасенси. Поряд з ними порожній стілець свідчив, що ще не всі «ясновидющі» явилися.

Телеведуча, юна довгонога білявка, помітно нервувала: або тому, що передача була для неї дебютом, або ж вона у цій чортівні так розбиралася, як я в астрономії.

Нарешті, після довгого мудохання, освітлювачі ввімкнули софіти, оператори — камери, і білявка, коротко пояснившися присутнім у студії і телеглядачам мету і тему телешоу, спитала:

— Отже, перше запитання: «Екстрасенси — добро чи зло?».

Звісно, що дивакувата парочка навпроти ринулися захищати себе і своє ремесло з таким чортячим завзяттям, що не тільки ведуча малявка, а й поважні експерти розгубилися: не було чим крити цю нахабну самовпевненість! Крім того, і глядачі були явно на боці дурисвітів, плескали їм за кожним словом.

Білявка благально глянула в наш бік і першим пішов в атаку «професор», побиваючи блудосвітів науковими аргументами і фактами. За сценарієм і законами ток-шоу, другою мала підключитися я — письменниця, «інженер людських душ» і знавець суспільного буття. Відповідно, святим обов’язком священика було до решти розвінчати усе це диявольське поріддя, врятувати заблудлі душі і навернути їх на стезю до Бога. Крапка!

Однак, зорієнтувавшись, я з жахом зрозуміла, що не знаю з чого почати свою… рєчь. Адже, з чого б я не починала, починалося… з Пришембовського! Ненависть до цього дурисвіта підступала до горла, як розпечена магма до кратера вулкана, а голова йшла обертом від палкого бажання, нарешті, розправитись раз і назавжди з цим… містечковим… чортополохом, який, подумати тільки, уявив себе всемогутнім дияволом! Та щось мене зупиняло… Можливо, строгий погляд Станіслава, який попереджав: мовчи! Не смій торкатися неприємної для нас обох теми!

Але саме тоді, коли я все-таки вирішила попри всі застороги поквитатися з Пришембовським і тільки чекала команди ведучої, яка намагалася зупинити балакучого професора, у студію швидко зайшов невисокий чоловік і сів на порожній стілець поряд з екстрасенсами.

— Дякую… дякую… дякую, пане професоре, а зараз я хочу попросити до слова жінку, якій у минулому пощастило співпрацювати і навіть бути медіумом у всесвітньо відомого екстрасенса Аркадія Пришембовського. Прошу, пані…

Почувши таку інформацію, я здивувалася і мимоволі пошукала очима ту невідому мені «пані», яка, виявляється, була в Аркашки… медіумом! Цікаво, що ж то за сволоч… та пані?

— Пані Олександро, прошу, — ведуча зверталася… авжеж! до мене! Я не зрозуміла. Тоді білявка повторила прохання, ввічливо, але з натяком, що — час ефірний летить, отож швидше, пані, метикуйте!

Я отерпла! Значить, це я той… медіум?! Значить, мене покликано на цю ганьбу не як експерта, а як… дурисвітку, як оці, що навпроти на стільцях сіпаються з козирками на бєкрень?! Ну-у-у, хай вибачає Станіслав, але я таку наругу стерпіти не годна, та й не маю морального права не стати на свій захист!! А тому вибухаю, як атомна бомба:

— Це ви — до мене?! Тоді слухайте: я ніколи, повторюю, ні-ко-ли не була медіумом цього… цього!.. — голос мій зривається на крик, але продовжити речення я не можу! Слова неначе застрягли в горлянці, а щелепи звела судома — ні стулити їх, ні розтулити. А голова… бідна моя голівонька болезна! Мов… казан, налитий гарячим оловом, тільки справа над вухом пульсує пекуча жива жилка. Я вже колись таке пережила… І цей гнів, і цей пекучий біль, і… і цей, о жах!.. важенний погляд розлюченого диявола з-під бичачого лоба… Аркашка! Так і є! Аркадій Пришембовський! Так це він щойно зайшов?! І… тепер дивиться просто на мене… просто в душу… Мовчки, але я чую… я впізнаю його голос… Він наказує:

— Вставай і йди. Двері справа! Іди й не оглядайся.

І я встаю, і на очах онімілої ведучої, притихлої публіки, зблідлого Станіслава — покірно, як сомнамбула, йду до дверей, що справа.

— А зараз — рекламна пауза, — тремтячим голоском сповіщає телеведуча, в студії гасне світло, і наразі відчуваю, як чиясь знайома до болю рука лягає мені лагідно на плече і знайомий до сліз голос тихо каже:

— Ти єдина жінка, яку я любив…

О Олександро! Ти так ніколи й не признаєшся собі, чий то був голос — того диявола, чи святого терпеливця Станіслава? Як і не зізнаєшся ніколи нікому, що була за міліметр від повторного інсульту, але цього разу він, той розвінчаний колись тобою диявол, не посмів нанести тобі смертельний удар…

«Саню, пробач, але всі твої монологи до мене схожі на сповідь „колишньої“. Не розумію, чого ти вчепилася намертво у своє минуле? Та ж цей гріх є в кожного, але про нього згадують лиш у провідну неділю, як про рідні могили… А ти… ти начебто живеш на цвинтарі», — якось пожартувала Лора.

Але це зовсім не так… А радше зовсім навпаки. Просто приходить така пора, коли починаєш нарешті цінувати кожну хвилину життя, як найбільшу, подаровану тобі Богом ні за що, ні про що — цінність… Цю безмежну, ні з чим незрівнянну радість, коли хочеться одного дня встати вранці і почати життя з чистого аркуша. І ніщо вже тебе не може збити з цього високого духовного лету, жоден зовнішній фактор, хіба що смерть.

Після «Помаранчевої революції» і президентських виборів 2004 року наше із Станіславом життя знову ввійшло у звичне тихе русло. Спочатку, правда, я нервувала, як у достопам’ятні дев’яності, боялася, щоб помаранчева влада не почала виконувати свої передвиборчі обіцянки: «ловити бандитів та по тюрмах садити», і не тому, що жаль було «оних»… Боялася, що, як завше, не з тих почнуть…

Та, слава Богу, мудрий Соломон — Станіслав правду казав:

— Сьогодні світом править не ідеологія, і навіть не політика, а політика великого капіталу. А там свої зоряні війни, свої правила гри: прибирають серйозних конкурентів, поглинають — дрібних, а всіх решту незадоволених просто ігнорують. І тільки в тому разі, коли хтось із цих убогих починає вештатися під ногами і заважати робити великий бізнес, його просто оголошують терористом або ворогами демократії. Так що доживай віку спокійно, нікому ти не потрібна. А між собою вони скоро порозуміються. Бо жодна любов так не зближує людей, як любов до грошей.

Помаранчевий Майдан поволі розходився. Роз'їжджалися по Україні його рядові учасники-герої, з вірою і надією, що боролись і перемагали вони недаремно, і з ностальгією світлою за тими днями золотими, коли вони, увесь український народ, і галичани, і примкнулі до них шахтарі, і багаті, і бідні стояли пліч-о-пліч за свободу, справедливість і демократію, і, мабуть, з легким страхом: а як воно далі буде? Тому поспішали по гарячих слідах Майдану братися до роботи. Принаймні, так говорили повстанці з екрану телевізора.

Тільки бомжі, реготала по телефону всезнаюча Хівря, які сповзлися на дармову юшку і братерські багаття Майдану з усіх усюд, не хотіли покидати залишені їм намети на зігрітому ідеями християнської рівності і любові до ближнього Хрещатику…

Йшли дні за днями, стихали революційні пристрасті, святковий буремний Київ знову перетворювався на сірий нудний мурашник, над яким часом де-не-де спалахували-звучали помаранчеві гасла-слогани, але їх вже не чули новообрані батьки нації за дубовими дверима своїх кабінетів на вулицях Банковій та Грушевського. Та поки що ощасливлений народ цього не помічав, як і того, що омріяний «месія», його лицар на білому коні, його гетьман у вишиванці виявився, справді, «гідним сином свого батька», себто лібералом і популістом, який розумів, що чесним буває тільки бідний дурень, що всіх розумних і багатих не пересадиш, та й навіщо, коли утопічна ідея вселюдської соціальної рівності щойно похерена нашими ж руками заради щасливого капіталістичного майбутнього?!

А тільки зрозумів і розчаровано забуркотів, як нова біда трусонула Україною: отруїли Президента! Зрадили, іуди, як Христа Спасителя, на якійсь «тайній вечері» на дачі генерала спецслужб при таємничих обставинах! І знову милосердний народ забув власну біду й образу, і все всім простив, і знов готовий був полюбити владу, незважаючи на свари-чвари «на Горі» та дерибан «під шумок» його добра.

Отакі ми всі, в Україні сущі, добрі й милосердні! Сама така… От злюся на всіх, сварюся, а душа кров'ю обливається: ну що ж ви за душогуби такі?! Дайте чоловікові попрацювати! Не зможе, переоберіть! Законно! І самі керуйте! Так ні ж!

Станіслав на моє обурення відмовчується. Тепер він далекий від політики. Тепер він займається тільки своїм фондом, який жартома називає «клубом колишніх», оскільки в правління і наглядову раду фонду входять колишні секретарі ЦК КПУ, народні депутати і навіть один Президент України. Бо інший колишній глава держави недавно сам заснував подібний фонд, але свого імені.

Дивлячись на Станіслава, теж намагаюся абстрагуватися, точніше, вийти на путь істинний. Послухалася Лори і серйозно взялася за творчість. І тепер, як вона научала, із самого ранку сідаю за друкарську машинку і по-давньому, по-допотопному цюкаю: буквочка за буквочкою… Про все, що накипіло. Що мучить і болить. Що з того вийде, поки що не відаю. Може, «Щоденник дочки свого часу», чи роман-хроніка «На межі тисячоліть», а можливо, «Сповідь „колишньої“»…

Останнім часом Лора приходить рідко, зате Катя — частіше. Зазвичай — ополудні. Я відчиняю їй двері і ми йдемо на кухню. Катя готує обід, а я — допомагаю. За цим приємним заняттям і бесіда точиться, хоч не завжди приємна, бо — про сучасне життя. А, значить, про малі пенсії що в Каті — санітарки, що в мене — письменниці. Про високі ціни на Бессарабському ринку і про трохи нижчі — на Лісовому і Троєщині, з якою в межу її село.

Отож у нашому домі знову мир і благодать. Із Станіславом теж суцільна гармонія. Часом згадуємо Помаранчеву революцію. Катя зізнається, що на Майдан її загнало тяжке життя і віра в краще. Незважаючи на те, що після революції мало що змінилося в її долі на краще, але спогади зосталися гарні. Особливо про те, як вони, добровольці і жінки-мироносиці, на кухні в якомусь кафе варили вареники з картоплею, а потім — роздавали їх повстанцям.

— О! — вигукую радісно, — Катю! Давай наваримо вареників! Від учора пюре зосталося. Підсмажимо шкварок з цибулькою і будемо пирувати!

Катя не проти. В мент знаходить борошно у шафочці, в мент замішує і місить прісне тісто. У звичної до всілякої роботи Каті це виходить гарно й «ловко», як вона каже.

І вареники виходять ловкі. А до них — юшка з риби.

— Катю, ти пригадуєш, скільки за Радянського Союзу було риби? І яко-о-ої риби?! В роті танула… — питаю, згадуючи сто сортів риби, яку доставляли в партійні розподільники просто з морів-океанів та озера Байкал. Та в Каті — свої враження про радянську рибу:

— А мені видається, що зараз риби більше і якої хочеш. А тоді лиш хек був, камбала, тюльки навалом і цих, різинових, як їх — а, кальмарів! Цих було навалом! Я їх так тоді наїлася, що зараз не можу дивитися… А ще рибні дні були — по четвергах по всьому Києву і навіть в нашій лікарні. Аж якось чудно, що таке було…

— Катю! Правда, важко повірити, що ми жили тоді, як одна сім’я, у прекрасній країні, де для всіх було одне меню, і спільні рибні четверги! А тепер що робиться?! Одні жирують, а інші бідують! Ти бачила тоді хоч одного бомжа? Чи бурлаку? Чи наркомана? Усі працювали. Був порядок.

— Ой, і тоді було, і тепер є… — з досадою каже Катя і вмовкає. Не хоче зі мною сваритися. Ті копійки, які їй платить Станіслав, для неї чимала добавка до мізерної пенсії.

— Але лікарі тоді, Катю, не відмовлялися робити операцію, не залишали хворого вмирати, тільки тому, що в нього не було грошей їм хабара дати!

— Ой, було тоді, і тепер є, — відмахується Катя.

— А ліки! Хіба тоді ліки були такі дорогі?

— Бо ви не хворіли… І по-іншому жили… — натякає Катя на моє заможне минуле, пораючись коло вареників. — А мені: що тоді — що тепер… Без разніци! А проблемам — кінця краю не видно. А ось уже й варенички. А які ловкі! А смачні! А ми їх зверху ще й шкварочками з цибулькою! Наїмося — і горя не будемо знати!

«І горя не будемо знати!» — улюблений Катин вислів. І щоразу вона вимовляє його так, наче заклинання-побажання…

Ставить переді мною тарілку з цією смакотою, а сама біжить одягатися. Катя ніколи не обідає разом зі мною — пам’ятає про субординацію і дистанцію. Та й часу ніколи не має. Підозрюю, що вона іще десь підробляє. Мабуть, у якогось нувориша в маєтку, яких біля їхнього села, розказує, набудовано стільки, що часом моторош бере: звідки в людей такі гроші? Ох, Катю, Катю… Бідний мій, наївний і темний народе, ти такий мудрий, стільки про все знаєш, але тобі навіть в голову не може прийти, що ті гроші — з твоєї кишені…

Сашуня недавно повернулася з Польщі, куди їздила зі своїм конюхом вивчати досвід розведення скакунів, каже: там такого будівництва маєтків нема. Може, тому, що Польща — вже Європа? Зате в нас, в Азії, таке є. Особливо, в нашій Кончі-Заспі. Поряд з тими палацами наша дача, на яку мені так заздрили і очі колола навіть Лора, здається хижою дядька Тома.

Згадка про Лору несподівано дратує мене. Мабуть, я втомилася від її візитів. Або ж навпаки, злюся, що вже котрий день не з’являється? Мені не вгодиш, як жаліється Станіслав.

Та все-таки, де Лора? Де нині блудить ця Бумбарашка? І раптом серце стискає правдива печаль і жалість: за що ж вона так гірко карається, душа неприкаяна?..

Ох, Лоро, Лоро, і таки так — ніким не відспівана. Ні попом, ні друзями-поетами… Забули, всі забули… за суєтою-мамоною забули… Залишили між небом і землею… От вона й мучиться, і метається, берега не годна знайти. О, Олександро! Бездуша Олександро, а ти злишся, що заважає тобі… Сама ж винна! Могла б хоч свічку у церкві поставити за її душу, невинно убієнну… Боже-Боже, що ж я за людина така?

І раптом, сама не відаючи для чого, притьмом кидаюся за Катею, що вже береться за клямку дверей. Намагаючись приховати тривогу, що раптом охопила мене, вдавано байдуже кажу:

— Катю, зачекай. Давно хотіла тебе спитати: ти нічого не помічала дивного у нашій квартирі?

— Нє, а що? — лякається Катя.

— Та останнім часом, ніби щось в ній завелося… якась барабашка. Здається часом, ніби хтось ходить, брязкотить посудом на кухні, розмовляє… Щоб це могло бути і як з цим боротися? — хитрую. — Чи то мені вже мерещиться?..

Катя лякається ще дужче, дрібно хреститься і каже:

— Я не знаю, але чула, що таке буває, коли до хати прибивається чиясь неупокоєна душа, яка або померла не свою смертю, або її не відспівали в церкві, або гріб не запечатали… Тоді вона приходить або до рідних, або до свого кривдника, і доти мучить, доки по ній панахиду в церкві не відправлять або хату не висвятять… Або доки когось із собою не забере на той світ… І таке буває… Але це я не про вас, бо кого ви могли скривдити?

— Катю! Ти про що?! Про яку душу?! — й собі лякаюся, чи, бува, не здогадується Катя про Лору?

— Ні про яку… Свят-свят… Я просто часом чую, як ви з кимсь говорите… То тихо-мирно, а то сердито, наче сваритесь, і так голосно, що аж на кухню чути. Ну, думаю, люди… вашого… нашого віку часто говорять самі з собою, але ви ще й кидаєтесь… наче у когось і то всім, що під руку попаде. Видать, та душа вам дозоляє…

— Та ні! — серджуся. — Просто — чую, ніби щось нипає. Думаю, може, миша? А може, мені причуватися стало через те, що сиджу цілими днями вдома?

— І таке може бути… Але зараз багато людей жаліються на… таке. І по телевізору привидів показують. Ви ж бачите! Колись не вірили ні в що, то й не бачили, а тепер повірили, то й увиджається всіляке… Тому, кажуть, коли таке заводиться, треба попа кликати або самому покропити хату свяченою водою. А у вас нема… святої води?

— Катю, та звідки?!

— Ну да… понімаю… То може я принесу? З Лаври або Володимирського собору? Там черниці наливають усім, хто хоче… А чо’ ви усміхаєтесь? Не вірите.

— Ні, вірю. Просто фраза: «наливають усім, хто хоче» — нагадує мені зовсім інші… завєдєнія…

— Таке скажете! — хреститься Катя. — Вони справді усім наливають свяченої води… Тільки треба прийти із свою посудою. Якщо ви не проти, то я принесу. Я щонеділі у Володимирський на Службу Божу їздю…

— Принеси. І зроби все, як знаєш, — згоджуюся ніби відчепно, а в самої, відчуваю, морозець по шкірі: «Так он воно що: душа неупокоєна, невідспівана, скривджена… До кривдника мучити приходить. І не заспокоїться, доки із собою не забере?!»

— Тоді я й службу замовлю за упокій душі… Сороковуст… якщо скажете, як звати… — лепече Катя, мабуть, відчуваючи моє «замішання», або ж… остерігаючись мого «помішання».

— Лариса… звати… Лариса. Роби Катю, як знаєш…

— Ну тоді я побігла.

— Біжи…

Катя біжить, а я знову зостаюся на самоті зі своїми думками. Справді, не завадило б висвятити квартиру. Стільки тут накопичилося всього: і доброго, і злого… Скільки у цих стінах думок надумувалось і «ділов» задумувалось, та й долечка не одна вирішувалась і вирішувалась по-всілякому… Що поробиш, таке життя… А скільки пристрастей спалахнуло і згоріло чуттів! Коли подумати — на попелищі сиджу, на цвинтарі… Не дивно, що небіжчики в гості занадились.

Н-да, Катя права, але, здається мені, щоб висвятити ці Авгієві конюшні, замало Йордану і Священного Синоду! А може, мені самій скупатися в йорданській воді? Піти на Дніпро на Водохреще і скочити в ополонку разом з новим Президентом. Просто в шубі… Дасть Бог, попустить і я, нарешті, зможу висповідатись… якщо не перед попом, то перед чистим аркушем паперу. О! Це однаково, що почати заново життя! Себе почати… Така сповідь — набагато мужніша, бо — привселюдна, а люди… На жаль, Олександро, люди не такі милосердні, як Бог… Певно, тому так лякає біла непорочність чистого паперу… Як чорна безодня. Але, якщо ти самотужки хочеш вийти чистою з цієї каламутної калабані життя, Жінко, то маєш ступити крок, байдуже, який слід залишиться: слово на білих снігах паперу чи крик над чорним проваллям. Отож — вперед, о, Олександро!

А там, дивись, з першими сутінками і Лора прийде…

Отака в нас із нею катавасія: то любов, то ненависть. То бачити не хочу, то за нею тужу… Вона, як відчуває — тихенько висотується із свого позасвіття, іноді туманцем, а часом і не видно її, але я чую, я знаю, що вона вже тут, поряд… Але нині, певно, не хоче тривожити, бо хочу попрацювати… На жаль, життя не безкінечне. Навпаки, як казали древні, «аrs longa, vita brevis!»

З відкриття людиною цієї істини почалася цивілізація. Древні вірили, що смерть можна перемогти тільки творчістю, тому й творили «на віки», на вічність. І не помилилися. Залишилися в ній невмирущими шедеврами… А чим ти, о, Олександро, переможеш невблаганну смерть? Яким шедевром? Лора права, доки ще осталося трохи часу, сідай, дорога, за машинку!

Отож, натхненна досвідом попередників і побажаннями Лори, щоранку сідаю за стару свою друкарську машинку, втуплююсь у білий аркуш паперу і… згадую… Сашуня хотіла купити комп’ютер, та я відмовила — пізно мені освоювати нову техніку і новітні технології художнього пізнання і відтворення цього грішного білого світу… А машинка — якраз… Стук-стук, клац-клац… І на білому полі — чорні слідочки. Чорні сльози про білу душечку.

Ох, Лоро! Бідна душечко неупокоєна, невідспівана, тяжко скривджена… Н-да, Лоро… Мучити приходиш, а не признаєшся… Ох, Лоро-Лоро! Така ти потайна була і за життя…

Клац! Ставлю крапку. Перечитую. Отака виходить сповідь… Катя має слушність, щось треба робити: або «лічитись, або святитись»…

Тим паче, що останнім часом Лора приходить все рідше, і все частіше повторює, що втрачає інтерес до того, що ТУТ, на землі, відбувається, і до життя як форми вічного буття — теж. А земна слава здається їй таким гріхом, про який і говорити гріх!

І тоді я питаю:

— Тоді чого ти мені радиш писати? Для чого я тоді жебраю у Станіслава гроші, принижуюся перед якимсь Полятицьким?!

Лора слухає, а далі й каже, дратуючи мене позасвітнім спокоєм:

— Ради власної довершеності…

— … «бо власною смертю вмирає тільки довершений»! — з досадою перебиваю. — Це вже ми чули!

Та Лора не ображається. Каже, що земна суєта її не цікавить ще й тому, що ТЕ, ЩО починається після неї, — набагато цікавіше, а головне — духовніше. Однак не деталізує. Дає зрозуміти, що їй не велено говорити зайве про те, що за межею людського розуміння, мовляв, воно настільки неосяжно недосяжне і безмежне, що розум живої людини не витримає…

Точно, натякає на мою хвору голову! Але я теж не серджусь, бо знаю, що насправді Лора жаліє мене. Єдина на цім і на тім світі — жаліє мене, а я — співчуваю їй… Теж, мабуть, єдина. І це нас зближує і навіть ріднить. Та все ж, аби моє було зверху, кажу:

— А мене, навпаки, не цікавить те, що чекає мене на тім світі. Господи, вічність — така нудота…

Несподівано Лора обурюється:

— Як ти можеш звинувачувати Господа у недосконалості насправді досконалого!

— Звідки ти взяла, що я богохульствую?! — щиро дивуюся, уже не розуміючи: веду з нею бесіду наяву, сьогодні, чи згадую про вчорашню. — Я просто, як кожен живий труп, іноді згадую всує Його ім’я! Ти що, стала забувати людську мову?! Бо мені часом здається, що в хаті щось ніби цвірінькає… То не ти? А знаєш, що мені прийшло в голову, тебе слухаючи?! Хочу написати сценарій для фільму — про двох подруг, які живуть на межі між двох світів, але з одним іменем — Леся, і часто плутають, хто з них живий, а хто… навпаки.

— Це цікаво, — жвавішає Лора. — Принаймні, від тебе я такого не чекала. Точніше, від тебе я чекала широкого художнього полотна про твій час. Але ти баришся, думаєш, що тобі рокована вічність тут, на землі. На жаль, час летить… тому треба писати. Знаєш, я би хотіла навідуватись до тебе, Лесю, тільки добрими звістками. Правда, остання буде поганою. Тож наперед прошу вибачення за мою жорстокість.

Не встигла перепитати, що вона має на увазі, як раптом звідкілясь згори полилася прекрасна божественна мелодія… Пісня-псалом… Ніжно і злагоджено-небесно звучали жіночі чисті голоси. Так, це була якась молитва, але з тексту я запам’ятала тільки приспів:

— Що це було? — спитала, коли пісня стихла, ніби відлетіла.

— А, це ж я була у Володимирівському соборі на Службі Божій… — зітхнула Лора. — Цей псалом мені так сподобався, що не хотіла з ним розлучатися… Правда, гарний? Особливо та фраза — «життя безкінечне»… Ти теж, Саню, запам’ятай цих два слова, і згадуй завжди, коли тобі буде важко чи страшно… «Он воно, що — у Володимирівському була… Мабуть, бідну Лорину душечку туди тягне, або ж підслухала нашу з Катею розмову», — думаю, а в голос питаю:

— Лоро, скажи мені, це всі душі отак-о світом нипають чи тільки твоя?

І раптом… ніби легкий прохолодний бузковий вітерець війнув по хаті, почулося зітхання і я знову чітко побачила, як відходить у своє потойбіччя Лорина душа… Ніби висотується у шпарину в стіні димок від сигарети…

— Не йди надовго, — кажу вслід, як кажуть людині, з якою прожили справді «душа в душу» довге людське життя. — Не йди надовго, бо без тебе мені так самотньо у цій людній, велелюдній пустелі! Душа моя болить, а тіло хворіє. Без тебе усе, щоб я не написала, здається убогим, брехливим, безталанним… І стає так безнадійно й невтішно, що аж темно в очах… І здається, що

— Ах, Лоро, ти не повіриш, — кажу в надії, що вона недалеко відійшла, — але чим більше імітую громадянську і творчу активність, тим гостріше відчуваю, що кожен мій день — напередодні останнього. Здається, ніби стою на самісінькому краєчку урвища, бездонної прірви, що от-от обвалиться разом зі мною. Передчуття апокаліптичного фіналу навіть сниться. І з кожним сном прірва обступає мене, а латочка землі піді мною все меншає й меншає, але я не можу втекти, зрушити з місця, бо мої п’яти прибиті до неї зашпорами страху. Душа рветься, метається, хоче вирватись із приреченого на погибель тіла, полетіти, злетіти у чисте срібне небо — геть від чорної неситої пащеки пекла, та не може, прицвяшкована до тіла гріхами.

І тоді я згадую, в котре згадую, що з дня мого єдиного поки що «офіційного візиту» до Бога у Володимирський Собор восени 1991 року я так і не наважилася більше переступити поріг Твого храму, Господи! А минуло ж, страшно подумати, стільки років… А не наважилась… Воліла сповідатись Тобі на самоті, без свідків. Хтозна, може ченці тому й замуровують себе у підземних печерах, що на волі лукавий спокушає замість молитви на суперечку з Богом? А ще прости, що не змінилася, що, спрагла Тебе завжди, не підтримую моду на Тебе, не б’ю поклони разом з твоїми недавніми хулителями і не розумію тих казнокрадів, які нині зводять церкви, як золоті ворота, через які сподіваються пересунутись із царства земного у небесне.

А тим часом, каже Хаврона, села розорюються, школи розвалюються, бібліотеки закриваються, безпритульні, безграмотні діти заполонили Київ, а пенсіонери вистоюють у чергах за мискою супу в приватній богодільні пройди банкіра, щоб назавтра на подяку обрати його міським головою. Невже, Господи, не лише владоможцям, а й Тобі не потрібен грамотний, освічений, не принижений злиднями народ?..

Але Господь мовчить. Бо хто я така, щоб Він мені відповідав, чи вступав зі мною в дискусію? Але це несправедливо, бо з ким тоді говорити тій, у якої немає приятеля серед живих, тій, яка чужа серед своїх і чужих?..

Так, це про мене, Лоро! За вікном моєї спальні-келії — осінь 2007-го року, розгул демократії, розпал виборів-перевиборів, воля-свобода така, що вільнішої не придумаєш. Народ хвилюється, нуртується-гуртується, перебирає-переобирає… Мститься-веселиться… А мені, як у тій давній радянській частушці:

Выйду я на улицу, гляну на село: всем девчатам весело, а мне тяжело.

Істину сказав Екклезіаст, що від великого знання багато печалі. Та ще більше печалі, мудрий чоловіче, від бажання бути справедливим. Тепер я знаю, Лоро: ніщо нам так тяжко не дається, як справедливість. Врешті, знала це й раніше, тому й лютилася на тебе, сестро моєї печалі, на якого біса вона тобі здалася, та правда?! Та вселюдська, планетарна справедливість?! Тримайся своєї, власної, зручної, вигідної тобі і тим, хто довкола тебе. Тої, від якої хоч якась користь. А не тої, від якої один клопіт. І від тебе був один клопіт. Одні проблеми. Чужа серед своїх і чужих… Такою ти була. І такою мене зробила… Я ж то думаю, що нас єднало?! Авжеж, щось таки єднало нас, таких різних, таких… чужих серед своїх і чужих… Як валізи без ручки, напхані компроматом, — ані нести, ані лишити…

Ух, яке гарне порівняння! Якщо мені колись доведеться писати про Лору, я почну з цієї метафори…

Н-да, Лоро, на старість я стаю схожою на тебе молоду. Бач, запрагла справедливості, як в Петрівку льоду. Чому? Адже з колиски була впевнена: справедливість — вигадка лінивих невдах і озлоблених лінтюхів, які не здатні побудувати собі нормальне людське життя в умовах конкуренції. Тому й волають правди у Бога, і вимагають від влади гуманного розподілу соціальних благ, і затівають соціалістичні революції, і кров проливають! А в результаті? В результаті виходить ще більша несправедливість… Приклад — СРСР! Країна нерозвиненого соціалізму, незбудованого комунізму… Втраченого раю… Утопія, в якій втопилася безповоротно віковічна мрія людства про соціальну рівність! А чому? А тому, що класова нерівність — основна інтрига земного буття, «двигатель прогресса». Не було б її — людство досі ходило б у шкурах звіриних, або ще гірше — обросле мавп'ячою шерстю… А в конкретному випадку — яскравим підтвердженням цієї аксіоми є доля дівчинки з глухої провінції Саші Рибенко, якій класова нерівність допомогла стати «на рівні» і нарівні з могутніми світу цього…

Отак думала все життя і раптом — як затемнення чи, навпаки, просвітлення: не годна зрозуміти, як Бог може допускати таку несправедливість?! Раніше в мене хоч якісь були політичні симпатії-антипатії. Точніше, була злість на перелицьованих в демократи комуністів, «комутантів», як назвав їх, здається, Борис Олійник. Хотілося самій декого, прости Господи, за ногу — і на гіляку. А тепер мені вони, різнобокі-різноликі, — на одне лице. До всіх — одні претензії і одна любов. Буквально днями у теленовинах показували відкриття відбудованого давнього православного монастиря десь на Слобожанщині за участю одного із симпатичних мені очільників держави. Не згадую імені, бо він для мене вмер тої самої хвилини, коли настоятель відродженої святині, звертаючись до цього урядника, сказав:

— Прошу вас, дорогой… (чорте-бісе ім’ярек) у ваш монастырь! — і півчі разом із паствою радісно заспівали хвалу цьому… «святому», на совісті якого, як і його «братків», сотні бездарно загублених шахтарських життів, і мільярди доларів, украдених в народу з державної казни!

… От яка я сама сука натуральна по життю, а такого сучого сина втопила б в унітазі! Разом з утопією про справедливу владу! Бо є всьому — МЕЖА! Тим паче, коли це стосується БОГА! БО-ГА! Того Самого, Який вчить: немає любові до мене без любові до ближнього!

А я за цю людину — голосувала! Підтримувала навіть після того, як побачила ті жахітливі фотографії обгорілих на вугіль донецьких гірників… ті жертви уже бозна-якого за рахунком трагічного вибуху на шахті імені Засядька. Що то за бісів засядько засів у тій проклятій шахті і рве її на шматки разом з людьми уже стільки часу?! І всім — по цимбалах! Та й мені було байдуже, доки не прийшла та жінка… ніби теж з того світу…

О, Лоро! Цю майже містичну історію мушу розповісти. Прошу, не вдавай, ніби тебе нема. Ти тут. Чую по запаху бузку… Признайся, ваші привиди, або душі в тих райських кущах настоюють на квіткових пахощах, чи перетворюють на аромати? Коли так, то скажи там, що, як умру, воліла б стати запаморочливо-духмяною душею матіоли… Пригадуєш, як ніжно-переможно пахли вони на дачі у Кончі?! Так матіоли ще пахли колись у мами на городчику… О, незабутні божественно-спокусливі пахощі щасливого дитинства…

А ти казала, що любиш бузок… Розповідала, нібито виросла в непролазних бузкових джунглях, які починались на старому й забутому сільському цвинтарі, а потім перебігали городами до школи, обступали комірчинку на її затилках, в якій ви тулилися всією родиною, темною густою хащею, крізь яку навіть взимку ледь пробивалося сонячне проміння. Зате навесні непролазні драпаті кущі якось ураз, неждано-негадано спалахували п'янким ліловим квітом, перетворюючись на запахущі райські кущі. Тому тобі, розповідала, здавалося, що цвинтар пахне трішки раєм, а рай — цвинтарем…

Мабуть, так воно і є, якщо з тих щілин позасвітніх, з яких ти просочуєшся до мене у цей світ, тягне бузковим прохолодним протягом…

Але про що це я хотіла тобі розповісти, Лоро? А-а-а… згадала: про шахтарів! Тоді саме божевільно, як сказав поет, цвіли бузки у палісаднику під моїми вікнами, коли зателефонувала та жінка. Назвалася Інною (чи Ніною) і попросила дозволу зайти. Тільки зайти. Мовляв, вона має передати мені фотографії, які нібито їй передав якийсь мій знайомий письменник із Донецька на прізвище Палагута…

Оскільки я такого не знала, то подумала, чи це, бува, не каверзні розіграші невгамовної Хаврони? Однак, як я не намагалася відкараскатись від настирної незнайомки, та майже плачучи, наполягала, казала, що стоїть уже біля під’їзду і телефонує з мобільного. І тут я згадала! Авжеж! Я згадала рядки страшного, вбивчого своєю гіркою правдою вірша про «дележ дубленок и сапог на могилках Вити и Алеши», які мені прислав колись шахтарський поет! Але ж його вже давно немає, він помер років десять тому! Що за містика? Чи, може, то син його, чи однофамілець? Не думаю ж, що той поет з потойбіччя нагадує мені про не виконаний обов'язок! Як оце Лора!

О, Лоро, чуєш, часом, не твої це «козні» потойбічні?! Невже, не дай Боже, ви всі там, на тім світі, подуріли, що проти мене ополчилися, наче я найбільше зло на цім?! Ні, пора попа кликати! А поки що кличу Катю, яка, на щастя, щойно поріг переступила, і прошу, щоб зійшла вниз, взяла в якоїсь жінки якусь передачу для мене, оскільки запрошувати непрохану гостю до хати немає сил, та й вигляд у мене не для гостей…

Катя довго не поверталась. Я вже було затривожилась, чи не якусь терористку мені підсунули доброзичливці? Та, схоже, невідома жінка й Катя знайшли спільну мову, бо повернулася служниця схвильована, і зі сльозами не очах подала мені величенький товстий конверт.

— Полюбуйтесь! — скрикнула і пішла до своїх горшків з таким виглядом, ніби кинула мені виклик, або ж у чомусь звинувачувала. Останнім часом Катя справді позиркувала на мене так, ніби знала про мене якусь таємницю неприємну.

Дещо здивована, я з цікавістю розкинула по столі світлини і… все зрозуміла! Так, це був справді жах! Переді мною лежали жахливі фотосвідчення чергової аварії на котрійсь із шахт… Обгорілі на чорний вугіль гірники-вуглярі! Мов чорні шматки антрациту… Тільки очі… очі, повні чорної пекельної муки і… якогось нетутешнього світлого здивування… Ніби вони дивилися не в об'єктив фотоапарата, а в очі Господа Бога і бачили там… Що вони бачили? Невже твій бузковий рай, Лоро?

Знімки відзняті, мабуть, у ті хвилини, коли цих нещасних гірників тільки-но витягли із палаючої штольні. На першому плані — їхні обгорілі на чорний вугіль голови… І контрастними білими плямами — обличчя лікарів «швидкої допомоги», спотворені буденною, якоюсь аж роздратованою огидою!

Очевидно, місцеві ескулапи настільки вже звикли до цього безглуздого горя, що їм уже бридко. Чи може, це найвища точка людського відчаю?.. Або найнижча — морального падіння суспільства, для якого навіть життя — ніщо!..

Не народ, а бідні безвільні вівці, приречені на заклання ради чужого «золотого тельця»! Люди, які не розуміють, що за таке ставлення до них не тільки прем'єрів і президентів треба скидати з високих крісел, а й Всевишнього — з Неба! Звичайно, якщо це правда, що кожна влада — від Бога!

Господи, прости мені, грішній… Що я говорю?!. Цих людей уже нема… А я їх звинувачую… Але не тільки їх… Бо, знаю, що нема цих людей тому, що ті гроші, які мали піти на ремонт трухлявої шахти, пішли на відбудову отого монастиря! Боже, не карай мене тяжко, я не хулю Тебе, всепрощаючого, я тільки питаю: а що — Твої заповіді: не убий, люби ближнього свого, як себе самого, — писані не для цих нуворишів, цих новоспечених державців-можновладців, які себе величають елітою, батьками нації?! Чи у них — свої заповіді, свої понятія! І чому, чому вони думають, що купити можна навіть Тебе, Господи, разом з усіма святими і священиками, які їм наперед, оптом і без ПДВ усі гріхи відпустять?

Господи, як прикро, як незатишно на душі: одні розчарування! Ще ж тільки вчора я так симпатизувала цьому простакуватому «рабочему парню», цьому шахтарчуку з важким сирітським дитинством! Віддала за нього свій голос, охриплий у дискусіях з Катею і Хавроною. Кричала останній по телефону, як навіжена:

— Державі потрібна сильна, владна рука! Кулак гегемона! Ну то й що, що той хлопець щось там наколобродив, щось прихопив, щось прихватизував! Назви мені когось із своїх знайомих, які чесно дорвались до влади, нічим не поживились і досі живуть на Дарниці у «хрущовці»! — вколола Хіврю її ситим дитинством у квартирі на Хрещатику під крилом папи-генерала. Зоя Хавроненко аж зашкварчала від злості і жбурнула слухавку, залишивши мене на самоті з праведним гнівом, який я тої ж миті, мов смолу киплячу, вилила на Станіслава. На мій подив завжди стриманий Станіслав теж спалахнув гнівом:

— Яка рука?! Голова, го-ло-ва державі потрібна! З розумом і серцем! Та де ти її візьмеш у цьому безголов'ї? — і вийшов за двері, щоб не заводитись зі мною.

Тільки тоді, коли почула шум його допотопної «волги», зрозуміла, що переступила межу політкоректності. Н-да, через кляту хворобу я часто буваю некоректно чесною сама із собою, і хочу того від ближніх, забуваючи, що вони при повному розумі. Справді: було би смішно, якби не було так печально… Як я могла забути, що Станіслав не просто симпатизував вінценосному «будівничому храмів», а в певній мірі був одним з його хрещених батьків…

Але його слова, роздратований тон — свідчили, що Станіслав і до виборів 2004 року не мав особливих ілюзій щодо свого «хрещеника». Тепер же, коли побачив фотозвинувачення його «господарської» діяльності, спохмурнів, а далі визвірився:

— Де ти взяла це?! І навіщо?! Навіщо тобі, хворій, безправній жінці, влазити у це… лайно?! Викинь і забудь!

Хотіла заперечити, запротестувати, але… на жаль, Станіслав мав рацію: що могла змінити у житті країни жінка, яка не годна була дати раду сама собі? Та все ж Станіслав був неправий… Не можна так зневажати власний народ… Не можна! Хоч не про Станіслава йдеться. З ним все ясно: «колишній», «давно зужитий продукт радянської епохи»… Йдеться про тих, хто проголосив себе борцями за демократію і незалежність, дорогих наших «многоликих і лучезарних пшиків-краснобаїв», які нині проклинають сепаратистів разом з «русскоязычным сбродом», забувши, що на початку 90-х ці ж самі донбасівські «русскоязычные» гірники підтримали націоналістичний РУХ, і молоду демократію, і незалежну Україну, і йшли «походом гідним» на Київ щоразу, як над нею нависала небезпека! Тож хіба вони винні, що їх, довірливих і неспокушених політичним блудом, забули при розподілі благ, і, перетворивши з гегемона у бидло, загнали у вугільні нори і глухий кут злиднів?!! Невже ж сьогодні, бодай із вдячності в жодного з «героїв України» не знайдеться крихта совісті і мужності, щоб захистити колишніх своїх соратників по боротьбі? Та навряд… бо для цього треба буде наступити… о, ні, не на горло власній лукавій пісні, навіть не на улюблений мозоль кагана донецького, отого самого хрещеника Станіславового, що храми собі будує, а на, перепрошую, власні інтереси. А бізнес, на відміну від політики, справа безкомпромісна! І набагато серйозніша за усілякі народницькі мульки-бульки. Та й сам народ, очевидно, вже осточортів добряче всім чільникам-очільникам на владних верхотурах…

Особливо, його вічно невирішені духовні проблеми! Надто його мрії наївні і надія свята на доброго царя-батюшку або батька рідного гетьмана! Отаке суцільне каліцтво — суспільство само собі ради не може дати в незалежній, вільній ненці Україні!

Взяти тих же гірників: якщо є мужність дивитися смерті в очі щодень, то раз в рік можна прийти до Києва і подивитися в очі президенту з прем’єром і спікером, та спитати їх: «Чого це ви тут гадраєтесь між собою, забувши, що народ — не отара овець, вирощена на заклання!..»

І тим паче не мені, безправній хворій жінці, а їм — їм кинути в обличчя ці передсмертні світлини своїх братів, чоловіків, батьків! Не мені! Бо я така ж сама упосліджена і безсила, приречена разом з усіма лохами дивитися до одуріння по їхніх телеканалах або тупі кіносеріали, або несусвітенні казки про «їхнє світське життя»… А ви кажете, що ми жирували! Може, дехто й жирував, але не так! Або ці вистави з театру політичного абсурду, які нам крутять у той самий час, коли з наших дірявих гаманців «батьки нації» витрушують останні копійки… От вам і справедлива демократія!..

Ні, мені таки пора сповідатися: забагато печалі від великого знаття накопичилося… Важко нести, і скинути з душі нема як і нема кому, бо дізнаються — уб’ють… Без суду і слідства: перегородять фурою дорогу, коли поночі будемо з дачі їхати, або ж Катю підкуплять… Крапне-сипне якогось дусту в борщ і — поминай як звали!

Та не так смерть страшна, як усвідомлення, що доведеться перти на собі на той світ цей лантух важенний, по зав'язку натоптаний гріхами-боргами… А з таким приданим — пряма дорога в пекло! Бррр! Спаси й помилуй!

Розумом я все розумію, а от душа… душа не може наважитись на сповідь… Їй страшно — отак взяти і розчинитися навстіж, розчахнутися навпіл і вилити перед Богом і біль, і гнів, і гній… Усе пережите, передумане, пересміяне, перемучене і запечене на камінь кривавий минуле, що випалює, гнобить, терзає і тягне в преісподню! Часом мені здається, що я сама боюся його вирушити… Але… пора! Стільки разів пізнавши гріхопадіння перед Люцифером, пора спізнати і таїнство євхаристії — прилучення до Бога через сповідь і причастя.

Цікаво, що сказав би Станіслав, прочитавши мої думки і бажання? Певно, тільки дверима хряснув…

Наразі в голову стрельнула рятівна ідея: а що, як задзвонити Бережному?! Звичайно! Як я могла його забути, святого старця Валеріана? От хто порадить і порятує душу заблудлу!

Знайшовши у старих записах домашній телефон колишнього колеги по університету Валери Бережного, а тепер, як поінформувала всезнаюча Хаврона, отця Валеріана, настоятеля одного з київських храмів, задзвонила, молячи Бога, щоб узяв слухавку батюшка, бо до матушки, теж колишньої колеги, не хотілося признаватися.

І Бог почув і покликав до слухавки свого слугу. Отець Валеріан впізнав мене одразу, зачав розпитувати про здоров’я, чим зворушив і до решті полонив мою стражденну душу. Зізналася, як на сповіді:

— Хочу висповідатись, адже в такому віці… кожен день — напередодні останнього, але… не можу зважитись… З різних причин…

Гадала, зачне «проповідь читати»… А він вислухав та й каже:

— Я тебе розумію. Сам через це пройшов. Ми ж з одного покоління, тож гріхи і сум’яття схожі… Радив би тобі поїхати у якусь сільську церкву і просто повідати про те, що тебе мучить, невідомому священикові, якого ніколи ніде більше не стрінеш.

— А цю нашу розмову ти… вибачте, отче Валерію, ви не могли б зарахувати мені як ну… трошки сповідь?

— Можу, — каже цілком серйозно. — Але формально. Тому, що ти повинна здійснити таїнство євхаристії сама, у храмі, через священика. І тоді тобі справді полегшає. Повір. По собі знаю…

— Вірю, бо мені вже полегшало. І не формально… Спасибі, що вислухав…ли і зрозумів…ли, — дякувала, не знаючи, як тепер звертатися до Бережного — на «ти» чи на «ви», як до колеги чи як до духовної особи, та й не наважувалась запитати, в якому Валера тепер званні чи сані?..

Одно слово, зовсім заплуталась. Але одне уяснила собі чітко: за вікном твоєї печери, о, Олександро, вирує нове, невідоме тобі життя. І якщо ти хочеш вижити в ньому — виходь на світ Божий.

На жаль, неформальну сповідь доведеться відкласти на невизначений час, бо Станіслав, навряд чи буде шукати по далеких селах невідомого попа для очищення моєї грішної душі. І я знаю чому: він, як і я, боїться… Боїться, що зайвого наговорю… А я багато знаю зайвого, як на цей непевний час.

Прокидаюся — наді мною нахилилися такі рідні, добрі, чисті очі. Чую ніжний янгольський голосок:

— Бусю, що з тобою?

— Я спала…

— Але чому на підлозі… посеред кімнати? Ти, що, впала? Тобі стало погано? — рідні очі стривожені, янгольський голосочок тремтить від хвилювання… Сашуня. Єдина моя внучечка. Але, дивлячись на яснооку лагідну білявку, нікому це в голову не прийде! Іноді це мене обурює. Особливо, її спосіб життя. Замість того, щоб піти в політику, стати за сприяння впливового поки що діда і його ще впливовіших товаришів депутатом, банкіром, дизайнером, як це нині роблять внуки усіх «колишніх», Саша вискочила заміж за тренера з кінного спорту і тепер живе з ним за містом на іподромі, у комірчині для збруї, чистить «авгієві конюшні» і розносить своїм чистокровним породистим конячим аристократам сіно… Чи що там вони жують, ці арабські скакуни?!

— Бусю, я щаслива, — муркоче кішечкою коло свого конюха оте колись дике тигреня, що подавало мені та-кі надії!

Із сина теж — мало толку. Повернувшись несподівано із Штатів, не вписався у це шалене, розшарпане життя. Станіслав прилаштував на фірму до когось із колишніх, але що Віталій там робить, мені важко второпати.

— Бусю, ти чого мовчиш?! — лякається Саша, що мене знову звалив удар.

— Думаю… Думаю, чи доживу до правнуків.

— А-а… Тоді все о’кей! Доживеш, я тобі обіцяю, але тільки через двадцять років, бо я хочу, щоб ти жила довго-довго!

Сашуня обіймає мене, допомагає піднятися, турботливо укладає на дивані, серед подушок і густо списаних аркушів.

— Бусю, це буде новий роман? — питає Саша. — Про що, якщо не секрет?

— Про життя. Гола правда про наше життя…

— Цікаво. А я там буду? Серед героїв?..

Та я не встигаю відповісти — дзвонить телефон. Переконавшись, що зі мною все гаразд, Сашуня ніжно цілую мене в щоку і жене галопом, як молода лошичка, до свого конюха. Яке щастя, що ця дитина не вдалася у свою бабу! О, Олександро, дякуй Богові… Дякуй, що твоїй онуці так мало треба для щастя…

Телефон дзвонить різко і впевнено. Значить, хтось чужий і солідний.

«Що ти вигадуєш, телефон дзвонить завжди однаково», — сердиться зазвичай, Станіслав. «Якби ти сидів прикутий до телефону двадцять років, ти б навчився розрізняти його дзвінки», — зазвичай відповідаю.

І що ж?! Як завжди, я вгадала. Незнайомий жіночий голос представляється редактором видавництва «Скарби», чи то видання «Карби» і просить завітати на презентацію.

— З якої нагоди? — цікавлюсь.

— З нагоди виходу у світ книги вашої е-е-е подруги е-е, вибачте, забула її прізвище, кхм-кмх, — у слухавці чується знічене покашлювання.

— Яка презентація і якої ще подруги? — нічого не можу второпати, але колючий морозець злегка хапає за плечі.

— А ви що — не знаєте? — дивується голос, і, певно, прикривши долонею слухавку, з кимсь радиться. Далі каже:

— Прошу вибачення, сталося непорозуміння. Та дівчина, котра мала вас запросити, Евеліна, захворіла. Тому це роблю я. Отже, запрошуємо вас на презентацію книги Лариси Орленко «Витязі Свитязя», яка відбудеться сьогодні о 16 годині в актовій залі видавничого холдингу «Скарби». Там і поговоримо. Сподіваюсь, ви прийдете?

І тільки тепер до мене доходить зміст її слів! «Витязі Свитязя»… Невже Полятицький ВИДАВ Лорину книжку?! Ту саму, яку «розсипали» колись за його доносом, і дублікат рукопису якої я йому занесла, щоб написав передмову?!! Так блискавично?! Якщо це справді так, то я ще в такій дурній ситуації не була… Таке враження, ніби грала в підкидного, і зосталася в дурнях. Із власної волі! А власна воля, як відомо, гірше неволі… Отож не знаю навіть, як реагувати: сердитись, що видав, не порадившись зі мною, чи тішитися, що тепер мені не треба буде принаймні шукати гроші? Мабуть, останнє — тішитися: баба — з воза, коням — легше!..

— Так ви прийдете? — нетерпляче перепитує редакторка.

— Так, звичайно! Обов’язково!

Так, тепер я прийду обов’язково, мені цікаво, який ще такий жарт придумав для мене цей смерд Полятицький?!

— Лоро! Ти чуєш? — кричу в позасвіття. — Ти чуєш, що витворив із нами твій коханий стукач?! Видав твою книжку! Невже, щоб спокутувати вину перед тобою? Цікаво! Справді, мені вже цікаво… Хоча — душа неспокійна… Ой, не спокійна! Бо знаю, знаю цього чоловічка… Але, якщо він затіяв зі мною гру в дурня, то хай начувається! Мені вже нічого втрачати! Ти чуєш, Лоро?!

Та Лора не обзивається. Або не чує, або не хоче чути, або їй просто «паралельно» у її паралельних засвітах до наших земних перпендикулярно-перманентних проблем! А мені ніколи виясняти, бо вже… Хай тобі грець! Дванадцята година дня! А мені ще треба встигнути причесатися, прибратися, дзвонити у фонд, домовлятися із Станіславом, щоб підвіз машиною…

Як я метушилась?! Мов у лихоманці! Завернула з дороги Сашуню, викликала Дору. А доки вони добиралися до мене, з’явилася Лора. Сіла на підвіконні, спитала жартівливо:

— Ну, що, сестро, — пограємо у пінг-понг, як пише Ліна Костенко?

— Ти все чула?!

— Того й прийшла…

— І що порадиш мені робити у цій ситуації?

— Звичайно, йти! Цікаво… що він задумав?

— Повір, нічого цікавого! Просто цей сучий син хоче мені відомстити за те, що я все знаю про нього! Він думав, що я здохла. А коли почув, що я не тільки не здохла, а й зібралася видати твоє вибране, скористався моєю добротою, вирішив зробити це сам, звісно, щоб дозолити мені! І прибрати з дороги! Його методи ти знаєш, але МЕНЕ йому не сколупнути! Якщо він думає, що виведе мене на чисту воду у своєму поганому журнальчику, чи бодай з рівноваги, то гірко помиляється!..

— Тоді відмовся…

— Відмовся?! О ні! Я його помучу так, як ти мучиш мене! Але спершу використаю, як він тебе використав!

— Я думав, ти розмовляєш по телефону… — не помітила, як у хату зайшов Станіслав.

— Ні, я граю в пінг-понг чи то пак в підкидного, — похмуро жартую. І Станіслав, збагнувши, що я в поганому гуморі, зачиняється в кабінеті. За годину, дочекавшись, коли Дора із Сашунею приведуть мене до божеського вигляду, виходить, допомагає взути туфлі, одягнути плащ, і всі троє виводять мене, як королеву, з хати. На вулиці Дора із Сашунею прощаються, а ми із Станіславом ідемо до машини. Але, що це? Я не бачу машини! Ще цього бракувало! Що за день?! Мало мені презентації з тим Полятицьким, так ще й… на тобі!..

— Вкрали?! Я так і знала, що колись вкрадуть! Викликай таксі, потім розберемось! Я мушу їхати! — нервую, готова розридатися. Не розумію тільки, чому Станіслав замість того, щоб стривожитись, викликати таксі, спокійно розблоковує «пікалкою» чужу круту іномарку, точнісінько таку, якими їздить попри наші вікна національна «еліта»? Здурів старий чи що?! Але Станіслав спокійнісінько відчиняє дверцята, підсаджує мене в салон, а сам за кермо сідає… Мовчки. А мені аж подих перехоплює! Ого! Нічого собі машинка! Супер! Куди тій «чайці» із нашого цеківського щасливого минулого! Оце то сюрприз! Купив?! Подарували? Службова? Стільки запитань, але мовчу, відчуваючи інтуїтивно, що не час для подібних запитань… Та й приблизно здогадуюсь, звідки шикарне авто… Але не це головне. Головне те, що ми знову — «на коні»! Ще й на такому гоноровому — вороному, елітному, з царських конюшень! А коли так, то що ж, начувайтеся, вовчики-братчики, лисички-сестрички і прочії шаккккали!!! На цьому рисакові вам мене вже точно не дістати!..

От що значить — соціальна нерівність!.. Варто людині пересісти з драндулета старого в дорогу іномарку, як все, все міняється: світ, принципи, правила і поняття про справедливість, свободу і демократію! Починаєш розуміти, що є: свобода від грошей і свобода — за гроші. І важко розібратися, що краще і де справедливість?..

По дорозі викладаю чоловікові усе, як є: від Полятицького можна чекати чого завгодно, навіть провокації. Так, нарешті я розкусила його: він не просто стукач «по життю» — він провокатор «по суті»! Тому треба бути готовим до най… неприємнішого…

— Тільки не лізь в пузир, — попереджає Станіслав. — Роби вигляд, ніби ти усе знала наперед, а тому приїхала.

— Але й ти мене підстраховуй, — кажу, насолоджуючись новим, точніше колишнім тембром свого голосу, впевненим спокійним тоном.

— Та вже ж… підстрахую, — хмикає Станіслав, теж, певно, відчувши переміни в моєму настрої.

А ось і знайомий під’їзд, і заздрісні погляди перехожих, і двері до «Карбів-Скарбів», а за ними — зала, повна людей. Чимось вона мені нагадує іншу залу, ту, що в Будинку кіно… майже сорокалітньої давності… Пригадуєш, Лоро, презентацію мого фільму? МОЮ презентацію?! Ти тоді ще жива була… І ледь не зіпсувала мені свято. Але я тобі прощаю, тим більше в такий день великий — ДЕНЬ ТВОЄЇ ПРЕЗЕНТАЦІЇ! Не тільки прощаю — я рада, що нарешті восторжествувала справедливість: тебе згадали і от — вшановують!.. Боже, скільки людей! І всі вони прийшли ради тебе, Лоро! Поглянь, який транспарант над сценою: «Ласкаво просимо на презентацію книги Лариси Орленко „Витязі Свитязя“ та роману „Криваві заграви“!»

Стоп! Що-що?! Роману «Крававі заграви»?! Я чогось не зрозуміла, чи мені ввижається? Ні! Чорним по білому: «Криваві заграви». Не може такого бути! Станіславе, назад! Мені погано, негайно назад! Цей сучий потрух Полятицький, він таки щось затіяв! Він таки щось затіяв… Гад підколодний!..

Хочу крикнути, але слова колом застряли в горлі, а тут іще двоє дебелих мужиків, помітивши нас із Станіславом, у мент відривають мене від нього і ведуть, майже несуть попідруки на сцену і садять за стіл президії під цим жахливим транспарантом! Та це ще не все! А чорт! Біля мене справа всідається червоний від пихи і прихованого злорадства Полятицький, а зліва — нерозлийвода — Янус Многоликий і «душка Краснобай», котрі невідомо звідки з’явилися на мою бідну голову! Та це ще не всі герої! Із зали на сцену дереться академік шарової академії патріотознавства Лучезар Гундосий на пару з моїм колишнім завкафедри історії КПРС, нині ярим борцем проти комунізму Пшиком-Троянським…

Справжній парад недодохлих динозаврів, і я серед них квіткою — черепаха Тортила… До повного комплекту бракує тільки Хаврони… А от і вона! «При полном параде»: на голові — оранжева «треуголка» часів Петра Першого, на крутих раменах — пончо роботи індіанців з берегів озера Тітікака, а на шиї… гуцульський гердан! Махає мені рукою, як це роблять перед телакамерами голлівудські «зірки» на кінофестивалях, але на сцену не лізе — стільця нема, а сідає позаду Станіслава, готова хоч уже поділитися спогадами про незабутню подругу.

Лоро, Лоро, мабуть, зараз, дивлячись на нас зі свого позасвіття, ти вперше радієш, що вмерла молодою! Цілком згодна з тобою: старість, не освячена благородством, не осяяна чеснотами — жахлива річ! Як і образ патріарха з тавром іуди на лобі… Мабуть, точнісінько так думають і кілька десятків студентів та аспірантів, яких пригнали поперед себе наші професори-академіки: обличчя — напружені, в очах — переляк, ніби потрапили в парк юрського періоду! Напевно, з жахом думають: звідки вони повиповзали, ці ходячі рудименти минулої епохи, ними звеличеної і ними ж проклятої? Старша ж публіка, навпаки, приємно вражена, що «класики» не тільки живі, а й бадьорі, рожевощокі, «наче цицьку ссуть»…

Я ж іншим перейнята: не можу второпати, з якої такої радості позлазились на сцену, на якій сьогодні має панувати і величатися тільки Лора, її люті вороги?! Чи, може, у них таке спецзавдання: перетворити твій, Лоро, п'єдестал — на Голгорфу для нас обох?! Ой, стережімося, Лоро! Бо ці «витязі» на все здатні! Ой, бережімося, Лоро! Бо навряд чи благородство їх сюди пригнало чи світла пам'ять про тебе! Швидше, страх — «как бы чего не вышло» і люди не дізналися, як насправді УСЕ було і чому ця письменниця, набагато молодша від них, «корифеїв», так рано пішла зі світу? І чому забута? Така геніальна і — забута?! Ой, Лоро, я, здається, починаю «шурупати»! Точно: їх зібрала тут — кругова порука! Подивись-но, як вони тісно купчаться, як міцно тримаються один за одного, як ніжно підтримують один одного, такі ще живкі і верткі, такі невмирущі, як і пороки, які вони втілюють! Але, є, звичайно, є в них і чесноти, наприклад, почуття колективізму! О, вони, як ніхто, розуміють: вижити можна — тільки у зграї. Їхнє братерство скріплене кров’ю, правда, чужою. Їхня духовна єдність злютована душами, ними ж проданими і відправленими у позасвіття! Часи змінилися, та не змінилися їхні звичаї і звички. Вони й сьогодні «состоят на государственном… дарственном довольствии» і, як і колись, «при исполнении священного долга блюсти порядок» і найперше в рядах інтелігенції, розслабленої свободою і демократією: кого приструнити, кого заохотити, а кого — зацькувати! А пороху в їхніх порохівницях, в боях потертих, ще вистачить не на одне покоління, благо, що перевірені радянські методи й засоби безвідмовно діють і в наші благословенні дні!

Отака безсмертна мафія! Але й ми, вовчики-братчики, не пальцем роблені, і в бувальцях бували. Нас не залякаєш і руками голими не візьмеш. І навіть в «єжових рукавицях»…

Та все ж, аби цим привидам просраного комунізму не замандюрилось розпочати своє заплановане аутодафе з мене, в уяві зводжу між нами кордон з колючого дроту і пускаю по ньому люту ненависть такої напруги, що саму «дрож пронимає». Сигнал попередження моментально спрацьовує. Усі п'ятеро надуваються і вдають, що ми взагалі не знайомі. Та чорт з ними! Нам з Лорою сьогодні головне перемогти і… не вмерти!

Бадьорюся, а на душі мулько. Певно, «безсмертні» теж відчувають дискомфорт, бо соваються на своїх стільцях та крекчуть. Нарешті вмощуються, заспокоюються і вже сопуть з почуттям власної величі, гордовито, згори вниз поглядаючи на розбурхану святковою метушнею залу.

Я теж підводжу очі — зала вирує, як пучина морська! А з її глибин старою акулою, як писав один графоман, «зорить зірко згасла зірка» радянської журналістики Зоя Хавроненко. Ще один раритет… Господи, яка тоска! Одна відрада — Станіслав. Сидить навпроти у першому ряду, як завжди, шляхетний, поважний, впевнений. Підбадьорливо усміхається, мовляв, тримайся, все гаразд.

Авжеж, краще нікуди! Та все ж моральна підтримка чоловіка заспокоює, трохи, але заспокоює. Тепер можна й передихнути. Зібратися з думками. І чекати, що буде далі. І, звичайно, до всього бути готовою.

Переводжу погляд на стіл, застелений вишитою (а як же інакше!) скатеркою і… ось вона, переді мною, твоя книжка, Лоро! Голуба, як твій улюблений Свитязь, кохане твоє озеро…

А з його срібно-небесних глибин, як витязі в кольчугах, виростають могутні міднокорі сосни… Атож, сосни! Бо ж витязів-лицарів на наших теренах, як то кажуть, в день з вогнем… Навіть серед офіційних Героїв України.

Боже, Боже, і що за мужик пішов — одне потороччя: смерди, шептуни, стукачі, злодії та маніяки, поведені на боротьбі з жіноцтвом. І то на всіх рівнях! А особливо на наших політичних Олімпах і творчих Парнасах. Тут вже точно треба бути або «жінкою з косою» або дупою з цицьками… Третього не дано. Вибач, Лоро, що принижую твоє високе життєве кредо. Але це не я принижую, це життя наше базарне принижує. Бо не потрібні, Лоро, високі і трагічні ідеали там, де правує гендель, або по-науковому — ринкові відносини! Та менше з тим! Головне — є твоя книжка, Лоро! Ось вона, страдниця, переді мною… Нарешті!

І, забувши про все: велелюдну залу, президію, тривогу і підозру, беру книжку, розгортаю. Лора! Дивиться на мене усміхаючись із давнього, ще студентського фото… Таке в мене є, але Полятицькому до книги я його не пропонувала, точно знаю… Певно, Лора йому сама колись подарувала. Або ж дістав з архіву КДБ, чи то, пардон, СБУ… Н-да… Нічого не змінилось у нашому середньовічному королівстві… Ні мораль, ні склад священної інквізиції, ні завдання її: спаливши — канонізувати! І третього не дано! Вибач, Лоро, що знову утрирую твоє кредо, яке тебе, сестро моєї печалі, до речі, зі світу зігнало! От як собі хоч, так і думай!

Читаю коротку анотацію: «Цікава письменниця… репресований, а тому й не реалізований сповна, загублений, понівечений „системою“ талант»…

От змії, і тут «вкусили»! Ну, покидьки реалізовані!

І, забувши, що в даній ситуації головне — Лорина книжка і презентація, знову закипаю гнівом. Полятицький, як звір, шкурою чує небезпеку, завбачливо відсувається! Та сиди каменем, плебею, здався ти мені! Я тут іншим зайнята… Тож читаю далі: «Упорядник О. Рибенко-Ясінська»… Що-що?!! Не зрозуміла жарту… Чи ввижається? Ні! Чорним по білому: «Упорядник О. Рибенко-Ясінська»… Себто я — упорядник Лориного вибраного?! От хитросракі! Як ловко купили?! А заодно й рота закрили! Ну, тепер всім ясно, що я з ними заодно… була і є.

Н-да… краще не придумаєш!.. «Передмова»… Аж дві? Ні, навіть три! Безпрецедентний випадок в історії української літератури! «І аз воздам… за гріхи тяжкії». Під першою передмовою, звісно, — прізвище Януса Многоликого, під другою, звичайно ж, — академіка Лучезара Гундосого. Під третьою, авжеж, «душка» Краснобай підписався… Н-да! «Свята» трійця нечистивців! Полятицький же задовільнився скромною роллю редактора цього грандіозного літературного проекту. Пре-кра-сно… Виходить отака собі «шайка-лєйка», яку хоч уже веди під конвоєм на суд або без суду і слідства відправляй на лісоповал у Сибір! Але поки що не «врубуюсь», для чого весь цей представницький балаган? Тому гортаю далі. А ось і зміст… Пробігаю очима: перша частина — оповідання, друга — роман… «Криваві заграви»! І тільки тепер до мене доходить… Ссссволоч… яка сволота! Цей покидьок під однією обкладинкою і Лориним прізвищем видав і… і мій, так! мій роман «Криваві заграви»!

Краєм ока бачу, що Полятицький теж скоса стежить за моєю реакцією. Стережеться, щоб не вбила, падло! А хочеться, Боже, як мені хочеться вчепитися кігтями у цю тлусту, безбарвну, як недопечений глевтяк, мармизу! І рвати, рррр…

Чорна вогненна кров бухає мені в голову, але беру себе в руки, подумки звертаючись до Полятицького: «Якщо ти, псяюро, бажаєш мені ще одного інсульту, то не діждешся!».

А цей гоблін, здається, вміє читати думки, бо нервово човгає товстим задом по стільці, суче конвульсійно ногами, задихається від стримуваної ненависті до мене. Я чую цей смердючий подих загнаного у кут смерда. Так, у кут! Хотів загнати мене, а потрапив сам. Хай живе школа вітчизняного собаководства! Хай живе театр абсурду і класична наука перевтілення! І я розпливаюсь у щасливій усмішці до велелюдної зали, усім своїм єством демонструючи безмежну радість брати участь у презентації книжки-страдниці репресованої подруги — Лариси Орленко! Відтак, схилившись сяючим профілем до плеча Полятицького, дивуюся пошепки:

— Скажіть, будь-ласка, а де ви віднайшли рукопис роману «Криваві заграви»? Хтось мені з комісії з Лориної спадщини казав, начебто він втрачений… Чи він був у вас? Ви ж були близькими друзями… — про всяк випадок натякаю, що все про нього знаю, зокрема, і про його амурні стосунки з Лорою, які він чомусь приховує. І чую… Боже, що я чую?! Полятицький своєю чергою теж дивується і начебто щиро:

— Як — де взяв?! Ви ж мені його разом з дублікатом збірки оповідань принесли! Рукопис. Від руки написаний… пожовклий від часу… Під прізвищем Лариси Орленко… Я й подумав, що ви…

— Я? Ах, так… звичайно! Просто… Я просто… забула… знаєте — після хвороби… і всього того, що я пережила! Але — як я вам вдячна за те, ЩО ви зробили! І за книжку, і за… це свято… Ви — справжній друг! Думаю, Лорі там, на Небі, теж приємно… Усе — як уві сні…

Усе, направду, як уві сні. Тільки в кошмарному… Значить, я сама йому віднесла рукопис роману?! Цілком можливо з моєю розполовиненою інсультом головою! Ще й затурканою Лорою! Авжеж! Забембаною цими вічними монологами-діалогами з нею! От взяла й прихопила помилково разом з «Витязями…» і «Заграви», ідіотка безпам’ятна! Ну, звичайно… Я ж обидва рукописи тримала в одній течці — збиралася передати Станіславу, щоб віддав у якесь видавництво. А здала Полятицькому — і рукопис, і себе разом з тельбухами!

О, Олександро, бідна Олександро, як ти могла?! А тепер спробуй довести, що ти… не вкрала Лорин архів! І що тепер нам робити, Олександро, коли нас мало вбити?! І спитай: нащо таким, як ми, вороги, якщо ми самі собі гірше ворога лютого?! Так себе покарати! Але, Олександро, Боже борони тобі зірватися чи ще якийсь фінт викинути! Сиди смирно і чекай… розв'язки. Якось воно буде. А головне — роби «хорошу міну» навіть при такій пре-е-епоганій грі! Тим більше, що й презентація уже починається.

Звісно, першим слово бере «за старшинством і першенством» і на правах патріарха — Янус Многоликий. О він, як завжди, як вже сто років поспіль, неперевершений! Стає в позу оратора, викидає вперед, як бронзовий Ленін на бульварі Шевченка, коротеньку правицю, і починає, авжеж, проклинати, того самого Леніна, а далі Сталіна, Берію, Брежнєва із Сусловим і Андроповим, яким ще недавно служив вірою і правдою, а заодно і ще живих-недодохлих «царів та бояр московських». Спочатку полум’яною прозою, далі переходить на ще вогненніші вірші. І жодного слова — про презентовану книжку та її авторку! Здається, Янус забув, що це не його творчий вечір, або… переплутав аудиторії?! Але навряд, бо всі знають, що цей Люципер ніколи нічого не плутає, навіть свої численні лики. Сьогодні ж він — на котурнах і в масці безстрашного борця за національне визволення рідного народу, якого не зламав жоден режим, не поставив на коліна жодний тиран! І це правда, бо, по-перше, Янус з тих колін ніколи не вставав, а по-друге, в цього співця свободи ноги закінчуються не так, як у людей, — ступнями, а мозолистими довбешками колін.

Тим паче Янус нічого не забуває. Не забув він, Лоро, і те, як ти просила його захистити тебе. Замовити про тебе слово. Взяти на роботу в часопис, який він тоді очолював. Але він і пальцем не кивнув. Боявся. І не тільки твоєї «неблагонадійної» репутації. Він боявся твого таланту. От якби ти була не «жінка з талантом», а бездарна і безмозга цицьката молодичка, яких він табунами благословляв у літературу і мистецтво, тоді може б і зглянувся. А так — зробив вигляд, що тебе нема. Хоч, бачу, не забув…

Агов, Лоро! Де ти? Твоє свято почалося, а ти десь бродиш! Ходи швидше, полюбуйся, яким пам’ятником свободи і незалежності намагається постати на твоїй могилі це многолике безличчя! І про мене не забуває… Чуєш, як пристрасно намагається переконати всіх, як страждав за національну ідею, яким він був чесним, мужнім, безкомпромісним! А таки був: у доносах на талановитих колег! Не витримую, підіймаю зневажливий погляд на цього «трибуна». Янус інстинктивно сіпається, але темпу не збавляє. Бреше, аж іскри мече! О, це в нього виходить перфектно! Здається, він кодує публіку не згірш Пришембовського, бо вона вже теж забула, якого дідька і з якої радості сюди приперла! Он як шпарко зривається на рівні і палко аплодує, звісно, стоячи, цьому фарисею!

Боже, Боже, а ти караєш бідного Шевченка за гординю! І не заллєш гарячою смолою брехливу пельку цього… колінвала!

Тим часом на сцену виступає, до народу приступає його народний артист і ще народніший депутат Олесь Красноштан, широко відомий у вузьких колах під прізвиськом «душка Краснобай». Починає свій виступ цей народний оборонець у костюмі від Бріоні і вишиванці з Космача традиційно — з обсервації політичної ситуації, щедро «обсераючи» спочатку своїх опонентів, потім — соратників, і підтирається анекдотом про такого ж, як сам, тріпача, але з іншого політичного табору. І теж, от ввввилупок! — ні слова про небіжку-іменинницю, авторку репресованої ще у задушливі (звісно, не для нього) 70-ті минулого століття книжки «Витязі Свитязя», так ніби й самої мучениці не було, і не лежить перед ним на столі її книжка-страдниця. І взагалі, нікого ніколи ніде не було і нема в України-неньки, окрім нього, вірного сина, героя і пророка, та ще цих «світочів», що величаються бовванами у президії.

Жжжжах! А скільки в словах, у жестах відрепетируваних впевненості господаря життя! Зрозуміло, що не на рівному місці! Казав Станіслав: Красноштан володіє мережею аптек, ресторанів і автозаправок, деревообробним бізнесом. Однак це не заважає йому кричати з усіх трибун і амвонів: «Народе мій! Я — голий, як сокіл. Але я маю більше — небо, Україну і велику любов до тебе!»

І наївний народ ковтає-глитає душевні екскременти цього новоспеченого глитая. От і зараз, забувши, що прийшла гідно пом'янути жертву більшовицького режиму, публіка… аплодує його колишньому апологетові! Отакі чудеса в нашому решеті!

Далі щось своє про любов до Вітчизни гундосить академік Академії патріотознавства Лучезар Гундосий, і — щось зовсім нічиє, загальнонейтральне — про «розкріпачення духу і розкрилля слова» викрикує в маси фальцетом Пшик-Троянський. Притому жоден не забуває причислити себе до лику «святих», себто — «шістдесятників»! «Авжеж — хочу крикнути. — До тих із шістдесятників, в яких була своя „каторга“: укомплектовувати рабсилу для сибірських лісоповалів! Із своїх колег»!

Та й нині он як мучаться при столі державному крихти підбираючи! Як патріотично труться біля всіх президентів, як палко світять очима сірковими з усіх президій, лементуючи про те, як вони для народу рай капіталістичний тяжко виборювали в лавах комуністичних, у боях підкилимних по парткомах, та нищечком підторговують, як і підторговували, святими ідеями, мов дешевими повіями…

Авжеж! Їм, сірич «совісті й честі нації», без владоможних ніяк! Адже без любові влади важко заслужити любов народу…

Отакою, Лоро, якщо ти мене чуєш, вийшла твоя презентація: цілком у дусі колишніх традицій. Хоча, бачу, вже й публіка починає струшувати з вух локшину: не так палко аплодує, хтось стинає плечима, хтось опускає очі, а хтось і на двері поглядає.

Нарешті слово бере Полятицький. Але промова не клеїться. Ясно, що йому, вбогому, важко дорівнятися красномовством до попередніх промовців. Я б на його місці взагалі не ганьбилась, а просто показала людям книжку, сказала пару слів і сіла. Але ж воно, лукаве, не може, щоб не лукавити. Позаяк про себе, миршавого, якось не з руки хвалитися-вихвалятися, то теж починає про «шістдесятників»: Ліну Костенко, Руденка, Стуса… Драча, Павличка… Говорить довго, нудно, а далі, таки не втримавшись, переходить на власну персону, і тільки в кінці палкої самореклами, згадує «стисло» про книжку-страдницю та її безталанну авторку, і завершує «спіч» пафосним зойком:

— А скільки їх, безіменних, невідомих героїв нашої національно-визвольної боротьби, ще чекають… відродження!

Молодець! Мимоволі хочеться й собі вигукнути:

— Хай цвіте і процвітає бізнес: «закопаймо — відкопаймо»!

Та стримуюсь, боюся, щоб не закопали… Думаю, вони не даремно влаштували мені це… АУТОДАФЕ з презентацією…

Раптом чую — Полятицький цитує мене, звісно, від першої особи і власного імені:

— Я впевнений, що зараз, у цю хвилину, Лариса Орленко дивиться на нас із свого Неба і радіє разом з нами!

І в цю саме мить я щосили наступаю ногою на мокасин Полятицького і кажу тихо:

— Он вона, у дверях… стоїть і дивиться на нас! І… радіє…

Полятицький раптово німіє. Зала теж завмирає в мовчанні, гадаючи, либонь, що це звичайний ораторський прийом, за яким буде сенсаційне повідомлення. Я теж чекаю: скаже чи не скаже Полятицький, що Лора — тут, в цій залі? Адже відчуваю — він теж її бачить! І не фантомним згустком сутінків, не клаптем туману, а во плоті! Он вона… у просвіті дверей… Стоїть, як жива. В моєму вишневому трикотажному костюмчикові, тому самому, в якому її поховали, бо не мала жодної пристойної одежини… От до чого довели бідну дівку… І сумно усміхається, мабуть, теж згадує. Аякже! Мертві усе пам'ятають! «Попіл Клааса стукає в груди живим»! І кличе до відомсти!

— І покути, — каже Лора, не ворухнувши вустами.

І раптом… здогадом, як смертним холодом, прошиває мене наскрізь! Ах, ти ж бестіє лукава! Так це ти?! Ло-о-о-оро? Це ТИ влаштувала цей Судний день для всіх нас, тут присутніх?! Потрясаюче! Геніально! Але, признайся, як це тобі прийшло в голову — зрежисерувати такий спектакль?! Точніше — фінал до трагікомедії усього твого і мого життя! Молодець, Лоро! Я щиро аплодую твоїй геніальності! Браво, Ларисо Орленко! Нарешті ти маєш і ТРІУМФ, і САТИСФАКЦІЮ! Мо-ло-дець! Очевидно, в тім раю чи пеклі, де ти нині тусуєшся, вас усіх, святих та божих, чогось таки вчать! Он як ловко провчила усіх своїх ворогів і кривдників! Потряссса-а-аюче! І мене… не обминула і не обділила… Спасибі! Ну ссспасссибі, сссестро моєї сссамотності…

Однак Лора ніби не чує. Дивиться мені в самісіньку душу і невинно-приязно, нібито співчутливо, усміхається.

Та, здається, пауза затягнулася. Публіка здивовано дивиться на онімілого оратора і теж починає оглядатися, шукати те, на що він перелякано витріщився. Позиркують нервово на колегу і «члени президії», не звиклі ділитися любов’ю глядачів. Що ж, мушу рятувати ситуацію — і вдруге з насолодою наступаю чоботом на модельний мокасин Полятицького, і він схарапуджено пробуджується, починає гарячково шарудіти паперами на столі, щось шукати. Врешті, знаходить і каже несподівано запопадливо:

— Сьогодні у нас ще одна приємна подія. Дозвольте мені… як голові журі вручити диплом щойно заснованої літературної премії імені Лариси Орленко її першому лауреату, письменниці, упорядникові вибраних творів і близькій подрузі Лариси Орленко — Олександрі Рибенко-Ясінській! Прошу привітати цю мужню і самовіддану жінку!

Зала аплодує, і, здається, щиро. Станіслав у першому ряду блідне від несподіванки. Хаврона у другому — чорніє з люті, не годна проковтнути комплімент про «мужню й самовіддану жінку». Я ж з дива — дубію, і зрозуміло чому: тільки ж учора ми обидві, як Феська з Хіврею, обурювались по телефону цією премією, і от, маєш! Як грім з ясного неба! І не знаєш, як цей пасаж розцінювати: як насміх чи похвалу?.. І що робити: тішитись чи гніватись?! Дякувати чи тікати світ за очі?! Бо виходить, що дають мені премію за те, чого не робила… Чи може, за те, що… «знайшла мужність» повернути авторові… «позичений» роман?!!

Оце справді у-а-то-дафф-фе! Певно, що Жанні д'Арк не так пекло на кострищі інквізиції, як мені в цій президії! Ти чуєш, Лоро?! Де ти, Лоро? А! Стоїш і дивишся на всю цю комедію?! Питаю люто, але Лора лиш по-змовницьки підморгує мені, відхиляється від одвірка і повільно, як уві сні чи у сповільнених кінокадрах, виходить — смиренна, відсторонена і недосяжна. Так виходить із в’язниці реабілітований, так із суду виходить виправданий… Напевно, так виходитимуть із Страшного Суду праведники. Але, на жаль, не зараз, не на очах цього натовпу! Ця публіка так нічого і не второпала. А тому знову увінчує лавровими вінками чола твоїх недругів, забувши про тебе, чуєш, Лоро! Уже — забувши! Ти чуєш? Хоч ти так нечесно приєднала мене до них, поставила на одну дошку, але все одно прошу тебе: не йди! Не прощай їм! Бодай один єдиний раз у житті ці вершителі людських доль мають зрозуміти, що зло — карається, що за все треба платити, як плачу і плачу Я! Як платила і плакала ТИ! І сьогодні ще платиш — за всіма рахунками! Чуєш, не йди у своє чортове позасвіття! Не покидай мене одну! Ради Бога, Лоро… Я прощаю тобі усе, навіть ганьбу свою, і це… підступництво! Лиш не йди! Хай вони йдуть, твої інквізитори!

Але Лора йде! Йде геть! І тоді я не втримуюсь, зриваюся з місця і несамовито кричу:

— Браво! Лариса Орленко! Браво! Це твій день і твій тріумф, Лоро! І ці люди — твої читачі! Подивись! Вони не забули тебе! Спасибі вам, люди добрі, що прийшли на свято справжньої літератури — на презентацію вибраних творів Лариси Орленко! Спасибі! Ви не розчаруєтесь — це геніальна письменниця! І реалізований талант! Так, вона пішла зі світу молодою, навіть юною, але встигла зробити більше, набагато більше, ніж ті, які сто років товчуться на цьому світу, вдають із себе геніїв і подвижників, а насправді, тільки псують повітря і коптять небо!

Зрозумівши натяк, президія скрипить застережливо стільцями, невдоволено сопе. Але мені наплювати на їхню реакцію, тим більше, що ці слова можуть стосуватися і мене, бо я теж не зрозуміло з якої радості затрималася на цім світі довше, аніж на те заслуговую.

І… О диво! Несподівано Лора зупиняється! Уже за порогом, але зупиняється! І раптом бачу… так, чітко бачу, як у її небесних очах спалахує звичайне земне здивовання. Авжеж! Вона не приховує, що схвильована моїм першим… точніше, не першим… публічним словом про неї! Звичайно, Лоро, не першим! Пригадуєш той похмурий осінній день у твоєму рідному селі? Сніжно-білі гвоздики?.. Сільський цвинтар, а потім клуб, і… поминки, які тобі влаштували твої земляки? Божжжже, як давно це було, а нібито вчора! Тоді я поступилася перед тобою… першенством… А сьогодні — звела тебе на п'єдестал! І, сподіваюсь, повернула всі свої борги… спокутувала всі свої провини, віддала тобі все, що доброго мала… Залишивши собі тільки мізерну надію, що нікому ніколи у нашій страшній суєті не прийде в голову поцікавитись: чому один і той же роман «Криваві заграви» друкувався під різними прізвищами?

Та… Бог з ним! Я переживала й не таку ганьбу! І не раз! І тільки тому, що… вибирала не чесну перемогу і точно, що не чесну смерть, а… третє! А третє, як правило, завжди виявляється… ганьбою. Господи, про що я? Вибач, Лоро, я хотіла сказати зовсім про інше… про те, що ми з тобою, здається, довели до логічного кінця нашу комедію-трагедію. Як вміли і змогли… І ти геніально виконала свою місію і зіграла свою роль. Що ж, не буду затримувати… Можеш іти у своє позасвіття з легкою душею. І не ображайся на мене… І на Катю — теж. Вона зробила все, Лоро, аби ми з тобою, нарешті, з чистою совістю розійшлися в різні боки — по своїх світах. Звичайно, поки що.

І бачу, як темніє лицем Станіслав, певно боїться, щоб не нагородила казна-чого, а далі схоплюється і, не дослухавши до кінця мою промову, починає шалено аплодувати… Я сердито пропалюю його поглядом, мов, дай договорити! Але Станіслав плеще, як несамовитий, заохочуючи до цього ще й публіку.

І тільки тоді, коли зала враз вибухає оплесками, а Станіслав втомлено опускається на стілець, до мене доходить, що то так безпардонно чоловік рятував мене від провалу й ганьби… Уже вкотре… О, мій добрий, вірний і єдиний лицарю! Спасибі тобі, муже, за надійне плече! І тобі, Лоро… За те, що поряд була у часи найсамотнішої моєї самотності, за те, що не дала зійти з розуму, що виводила з блуду на дорогу до істини…

Здається, я плачу. Лора ж навпаки — усміхається, і чи то вітаючи мене, чи прощаючись зі мною, махає рукою і… тане, розтає у глухій темряві коридору…

Нарешті, фініта! Тріумфальний парад завершено! Зачароване коло от-от зімкнеться. Впаде завіса. Розійдеться спраглий видовищ народ.

Спантеличений, більше! перестрашений несподівано зворушливим фіналом презентації, а надто моїми сльозами, Полятицький тикає мені в руки диплом і щезає. За ним, очевидно, вперше відчувши себе чужими на чужому святі, непомітно линяють Лучезар і Пшик-Троянський, ретируються з гордо піднятими високочолими головами невизнаних пророків Янус Многоликий і душка Краснобай. А може, від страху, що мирні спостерігачі цього дивного аутодафе опам'ятаються і спалять їх на кострищі зі старих розхитаних стільців?

Ах, як хочеться закласти у рот два пальці і-і-і… свиснути їм услід, та так, щоб у вухах позакладало! Проте не піддаюся спокусі. Просто сиджу і плачу, звісивши втомлені ноги з Лориного п'єдесталу! Що ж, певно, й таким буває тріумф…

На сцену виходять люди, тягнуться до розсипаних на столі президії Лориних книжок…

А де ж Хаврона, подруга наша з тобою, Лоро? Де ж цей пильний спостерігач, пристрасний свідок і безпристрасний цензор наших взаємин, чорноротий перебріхувач наших стосунків? Чому не спішить цей tertius gaudens (третій, що тішиться сваркою двох) розділити нашу з тобою радість, наш такий довгожданий тріумф? Агов, Хівро! Де ти, справедлива наша? Невже здиміла? Ан нєт! Он вона — на сцені: розчервонілася, «треуголка» — набакир, у руках — «Криваві заграви». Щось кричить, вимагає тиші. Що ж вона, ця навіжена, кричить? А ось, що вона кричить, мстиво і водночас перелякано позиркуючи у мій бік:

— Пані і панове! Прийшов час нарешті сказати всю правду! Про роман! І про його авторів! Люди добрі! Цей роман!.. Цей роман був украдений! І виданий під чужим прізвищем! І сьогодні! Я хочу!.. Я маю право! І це мій священний обов'язок назвати нарешті прізвище цієї людини! Прошу уваги, товариші!..

Але «назвати прізвище цієї людини» Хаврона не встигає. Двоє здорованів, здається, ті ж самі, котрі недавно занесли мене на сцену, непомітно підхоплюють її попід руки і бігцем виносять за двері, за якими щойно розтанула Лора.

І це останнє, що я бачу… Гострий біль, як чорна блискавка, розколює навпіл мою бідну голову і зловісна кривава заграва заступає білий світ…

— Лікаря! Вона вмирає! — кричить з темряви Станіслав.

— Не треба… лікаря, — наказує зраджена усім світом королева, стискаючи руку свого вірного кардинала. — Finita la commedia…

Але переляканий кардинал не чує. Він вимагає лікаря.

— Не треба, — просить беззвучно втомлена війнами з усім світом королева. — Усі комедії, як і трагедії, рано чи пізно закінчуються… Жаль тільки, що ГОЛОВНИЙ РЕЖИСЕР знову не придумав для мого фарсу-феєрії гідний опальної королеви фінал…

— Чому ж? Здається, цього разу придумав… — каже хтось сумно й ледь чутно, як з позасвіття.

— «Перемога або смерть. Третього не дано»? — питає з надією королева, здогадуючись — хто.

— Радше: «Sic transit gloria mundi». Так минає земна слава… — зітхає хтось безнадійно-смиренно, як з позасвіття.

— Що ж… Не ми перші… Але поговоримо про це при зустрічі, сестро моєї самотності… — усміхається королева, відпускаючи тремтячу руку онімілого від розпачу кардинала.

1990–2009 рр.

Чернівці — Орлівка — Київ — Бровар