Сестра моєї самотності

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Цей рядок з відомого вірша відомого поета Станіслав вигукував щоразу, тільки-но я починала нарікати на нові порядки. Але вигукував, звісно, не від страху перед реальністю, як на зорі радянської влади його автор, тим більше не від захвату перед ще страшнішим грядущим, а з оптимістичним сарказмом. Точніше навіть: «про-трез-вля-ю-щим» сарказмом! Бо щоразу від цієї цитати я ніби «тверезіла» і ловила себе на думці, що будь-який час, незалежно від політичної ситуації, у будь-якому його вимірі: епоха, рік, день, хвилина, — справді прекрасний і неповторний, і такий… такий приречено минущий! На жаль! Останнім часом я просто фізично відчуваю його плин! Він тече, стікає, невблаганно, як вода крізь пальці, мов пісок з розбитої клепсидри! Здається, лише вчора була осінь золота 1991, дощова зима 1994, холодне літо 1998, як уже сонячна весна 2000 року… І те, що було таким особистим, суб'єктивним: тривогами, радістю, страхом, болем — стало відсторонено-об'єктивними фактами і датами історії, які сьогодні, з висоти проминулого десятиліття по-новому бачу і розумію. Воістино, не тільки велике, а й дрібне краще видно на віддалі…

Що ж до згаданих поетичних гіпербол, то Лора гнівно заперечувала плітки про те, нібито сотворити їх Тичину змусив страх перед чекістами. Була свято переконана, що поет, який, безперечно, був містиком (як і вся тогочасна підрадянська інтелігенція), і вірив у магічну силу слів, написав ці рядки як своєрідне заклинання до жорстокої, кривавої епохи — стати прекрасною! Або ж, була ще одна версія у Лори, тим гнітючим безталанням помстилася Павлу Григоровичу його Муза, яку він з богині Поезії спочатку перетворив на комсомолку-трактористку, а згодом «підвищив» до секретарки Голови Верховної Ради України, яким був призначений по всіх екзикуціях…

Мені ж інтуїція підказує, що то так Павло Григорович, за прикладом Тараса Григоровича, помстився своїм царям-благодійникам: нищівним, байдуже, що прихованим сарказмом. Бо не могла, не могла скрипка його душі так сфальшивити! Бо не може небесна гармонія збожеволіти какофонією! Цей «дир-дир, ми — за мир»… Навіть за лаври і золоті литаври — не може…

Хоча це тільки припущення… Правду про справжні почуття, які водили рукою Поета, ніхто ніколи не дізнається… Н-да, непростим чоловіком був Павло Григорович! Та й чоловік, який так часто цитує його, непростий і досі нерозгаданий. І поведінка його, і слова, і настрій мені не завжди зрозумілі. Тим паче зараз, у цю хвилину, коли час насправді був прекрасним. На вулицях Києва кипіла каштановим цвітом весна двохтисячного (подумати тільки!) року, сповнюючи душі вільних і незалежних громадян надією на краще життя. А мою — смиренням і спокоєм. Слава Богу, ось уже минає десятий рік під зорею незалежності, а ми, хоч і не зовсім здорові, зате живі! І «прокляте» радянське минуле здається майже сном, а нинішнє, «благословенне», — усвідомленою реальністю…

— Прекрасний час великої зради! — із вдаваним пафосом каже Станіслав, і сумно зітхає. — Що поробиш?.. «ЗРАДА» — ключове слово усієї української історії… А сьогодні — основна інтрига української політики.

Я ж мовчу. Справді, що поробиш, коли чоловік і досі сприймає розвал Радянського Союзу як власну трагедію, а Горбачова — як призвідцю цієї драми і як взірець найбільшого зрадника. Та, власне, так вважали тисячі «вірних ленінців». З цим відчуттям гірким більшість із них і в могилу пішли, не пробачивши зради ні Горбачову, ні Кравчуку. Правда, більш помірковані, рядові чесні партійці стали під прапори соціаліста Мороза. Запеклі ж, а це були переважно ветерани війни і праці та низові «вожді», потяглись за Симоненком. Наївні! Вони просто не можуть уявити, що той, хто їм присягався відновити справедливість і соціальну рівність, насправді, зовсім не той кришталево чесний ленінець, яким вони його вимріяли!..

Однозначно, що всі ці метаморфози з вождями пролетаріату в кінці «перебудови» і на початку «руїни» певною мірою обурювали амбітного Станіслава. Однак він вперто принципово зостався осторонь цієї метушні з багатьох причин: по-перше, вважав себе «білою кісткою», таким собі партократичним аристократом, якому колишній рівень посади не дозволяв «носити шлейф» за новими вождями, вихідцями з народних і партійних низів, по-друге, не хотів брати участь у безперспективних проектах, по-третє, вважав, що минула пора його активного життя, по-четверте, вибрав позицію спостерігача, такого собі «беушного сірого кардинала», який пильно вивчає ситуацію і сучасні політичні розклади, впевнений, що його знову затребують. Однак даремно Станіслав лукавив зі мною, вдавав байдужого до всього, що відбувалося в країні і відбивалося на екрані телевізора. Я ж бачила, що симпатії чоловіка, як і мало бути, на боці Кравчука! Бачила, як Станіслав, затамувавши подих, спостерігав за головуванням свого шефа у новій, так званій демократичній Верховній Раді, і ждав, коли його згадають і покличуть.

І діждався. Спогади знову повертають мене у тривожне передвесня 1991 року, коли весь народ кинувся на вулиці і площі із синьо-жовтими прапорами… Якось опівночі, добре пам'ятаю, що опівночі, різко, бо несподівано, в сонній тиші задзвонив телефон. Але не міський, а той, про який ми забули, оскільки він давно онімів, — урядовий. Станіслав автоматично кинувся до «вертушки», однак пересилив себе і не взяв слухавки. По виразу обличчя було видно — остерігався. Бо й справді, хто йому міг дзвонити в таку пізню годину з кабінету Щербицького, якого там уже давно не було?

Але телефон не вгавав, дзвонив з впертою впевненістю, що от-от хтось таки візьме трубку. І я, незважаючи на німі протести Станіслава, взяла. І впізнала голос…

Так, це був голос Кравчука. Природно, що я здивувалась і розхвилювалася… Виявляється, він знав про мою хворобу, вибачався, що тільки тепер знайшов час зателефонувати і т. д. і т. п.

Я слухала, думаючи, що взагалі-то, раніше Макарович був непоганою людиною, хоч і хитруватим, але добрим і, головне, не конфліктним. Принаймні, Станіслав зізнавався, що йому з Кравчуком було, і, я думаю, було б цікаво працювати…

— Та ви що… не вибачайтесь!.. Ми ж розуміємо… ви ж… Президент! — розчулена увагою, залепетала, плутаючи посади і, взагалі, грішне з праведним, та прощаючи за цей дзвінок Макаровичу всі гріхи, аж до зради комуністичних ідеалів. Що вдієш: слаб чєловєк! І запнулась, почувши у слухавці кахикання, а далі й знічене:

— Та… який президент… Поки що лиш голова сільської ради… Але… вашими молитвами та мудрими порадами Станіслава Альбертовича, може, й справді… колись ним стану…

— І не колись, а скоро! Це я вам гарантую! — пожартувала, не відаючи, що наразі напророкувала Макаровичу президентство. Трохи спантеличений Кравчук, подякував за гарантію, і, спішно попрощавшись, попросив до бесіди Станіслава. І я, люто вирячившись на чоловіка, аби не подумав віднікуватись, грубо тицьнула йому в руки гарячу слухавку.

А потім, спостерігаючи, як міниться лице Станіслава, молила Бога, щоб він хоча б вислухав Кравчука, бо чим чорт не шуткує, може й справді є шанси повернути бодай на одну шпицю колесо історії назад?! У добрі старі часи, ну, може, не для всіх такі добрі, та все ж… Отож, якби тоді комуністи усі гуртом підставили плечі під стіни держави, поставили на місце «дах», який «з’їхав» з вини кремлівських старперів, цього б не сталося! Правда, ще не пізно зупинити трагедію! Не допустити, щоби була похерена вимріяна людством ідея комунізму…

І раптом чую глумливий сміх:

— Ви ж її, комуністи, і похерили ненаситністю своєю!

Лора! Слава Богу, Станіслав не чув! Був зайнятий розмовою з Макаровичем. Відтак, посвітлівши на виду, попрощався, поклав слухавку, одягнувся і, нічого не пояснюючи, вийшов спішно з хати.

Повернувся під вечір в доброму гуморі. Сказав, що був на екстреному засіданні «колишніх», яке збирав Кравчук. Далі, пом'явшись, пояснив:

— Розумієш, Макарович просить підтримати ідею від’єднання від Союзу, але розумно, щоб, у разі перемоги, всі думали, що це його ініціатива, а на випадок провалу, звісно, ні за що не відповідати… Думаю, що єдино правильний вихід у даній ситуації — референдум… Хай народ вирішує, як йому жити. І вовки ситі, і вівці цілі… Ну і просить підтримати його на президентських виборах. Обіцяє, що його перемога буде і… нашою. Головне, утримати владу і зберегти на керівних посадах усіх рівнів і напрямків свої кадри… Переконує, що самостійність вигідна не так самостійникам, як комуністам, втомленим від усіх цих горбачовських реформ та заворушок… Мовляв, відділившись від Москви, нарешті, станемо повноправними господарями у власному домі.

— А як же Рух? — вжахнулася, «не врубавшись» у зміст сказаного. — Ти подивися, що робиться?! А ці заклики: «Комуняку — на гілляку»? Вони ж скоро вішати почнуть?! Або стріляти! Як в Югославії! Ти подивись, що з Чаушеску зробили?! Не пожаліли навіть бідної Єлєни! Боюсь, що рухівці теж на все здатні!

Станіслав лиш плечима стенув. Можливо, тоді він, як і я, теж не знав, що на «горах компартійних» повним ходом іде… свій «рух». Що під шумок оксамитової національно-визвольної революції партноменклатура гарячково випотрошує банки, партійні і комсомольські каси, переховує по закордонах «золото партії», спішно закриваючи державні, створює нові, «спільні підприємства», «комерційні структури», одно слово, чисто по-ленінськи, бере в руки всі стратегічні об'єкти аж до Головпошти, зовсім не збираючись капітулювати, а якщо й доведеться, то лиш з капіталом і під прикриттям рекетирських банд і бригад, укомплектованих із спортсменів і бійців «спецназу»…

Та все ж мені досі не зрозуміло: невже про цю «мобілізацію-прихватизацію» нічого не відав Станіслав? Або ж, навпаки, відав, але мовчав, добре знаючи, що «верхи» ні з ким ніколи не ділилися «по-крупному»: ні з рідним народом, ні з вірними слугами. Правда, згодом і нам перепадуть якісь крихти, принаймні, не пропадуть на ощадкнижках власні збереження… Тому мене й досі так гостро шкребе та «всенародна», у Москві придумана, шкуродерська «приватизація» з міфічними акціями, завідомо фальшивими ваучерами! Авжеж, саме та, отримана від держави, дуля з маком, і ріднить мене з рідним народом. Але — це тепер. А тоді я журилася долею соцтабору і Чаушеску, і боялася Руху… І сердилась на Станіслава, який на моє святе переживання катастрофою «комуністичного раю», сказав з досадою:

— Не мели дурниць! Кравчук — не Чаушеску! Знає, що будь-яку стихію можна приборкати, очоливши ініціативу… Або домовитись… У даний момент головне — не допустити до влади ярих «нациків»!

— Кого?

— Ну, цих… реабілітованих націонал-демократів! А коли й допустити, то лиш кількох поміркованих, своїх хлопців. З інтелігенцією, ну, твоїми писаками, каже, нібито домовився…

— Бачиш, а ми недооцінювали його… — обережно кинула своїх п’ять копійок на Кравчукову шальку. — Добре, що добре… Я так втомилася жити в страху і непевності!

— Твоя правда, часом і зі сміху люди бувають, — зітхнув не дуже весело Станіслав, і це мене насторожило: невже він і зараз не сприймає Кравчука серйозно? Чи боїться ризикувати? Але ж — не має чим! А по-справжньому ризикують тоді, коли вже нема чим ризикувати. Тож якомого лагідніше попросила:

— Не жартуй так сумно… Прошу тебе, ризикни, поможи йому на виборах! Ти ж не можеш допустити, щоб владу взяли ці… тюремники?! Я їх боюсь! Я боюсь людей, які побували у наших тюрмах! Я знаю порядки й умови наших в’язниць: звідти практично вийти нормальною здоровою людиною неможливо! Одне з трьох: люди там або гинуть, або стають каліками, і моральними теж, або — паханами! І ти це знаєш! Але через свою… впертість, так впертість! не хочеш йому допомогти! Якби не хвороба, я б… я б уже була там, біля Кравчука! Мені здається, що в даній ситуації його кандидатура найбільш підходяща на… першого президента.

— Другого… Першим, здається, був Грушевський, — усміхнувся іронічно, — якщо, звичайно, починати перелік президентів за історичним календарем нациків. Тож, мабуть, ти маєш рацію… Схоже, що й справді немає іншого виходу… і претендента… Гаразд! Умовила. Завтра ж вирушу до Кравчука проситися в демократи.

На цьому наша розмова закінчилась. Уночі не спали обоє. Станіслав — у кабінеті, я — в спальні. Була рада, що переконала чоловіка. Станіслав мусить бути там, де всі — з Кравчуком. Той лис знає, що робить… Гріх віддати цьому повсталому бидлу, очоленому тюремниками, таку золоту Україну! Злочин!

О, Олександро! Чула твоя душечка — Кравчук усе зробить, аби таки стати президентом!

І таки став, і, звичайно ж, не без допомоги, розуму і досвіду відставного «сірого кардинала» ЦК КПУ… Тому, з огляду на цей мало відомий широкому загалу факт, мала всі підстави вважати перемогу Кравчука на президентських виборах і нашою із Станіславом. Принаймні, після інавгурації всенародно обраного першого (чи другого?) Президента України, розтривожені суспільними бурями наші душі, нарешті, ввійшли в береги.

І все було б добре, якби не ті дві традиційні українські біди: фатальне протистояння у середовищі «козацької старшини», метання між «сходом і заходом» і… тотальна зрада! Собі! Власній ідеї! Оплаканій-оспіваній ненці-Україні! Зрада усіх поспіль посполитих: від гетьмана — до козака-нетяги. Від рядового громадянина — до президента! І поголовна — чужість! Так, саме — чужість!

О, Олександро! Чи могли, до прикладу, ви із Станіславом сказати про Кравчука, поклавши руку на серце: «Мій Президент»? Можливо… Адже Кравчук, хоч йому й далеко було до Щербицького, витримав випробування не на любов до України, а тільки на ідейну (чи кланову?) стійкість: не порушив кодексу честі справжнього комуніста, виконав свою обітницю перед товаришами і «колишню» велику партійну номенклатуру зробив «теперішньою», повернувши їй владу разом з народним добром і привілеями (високі посади, зарплати, пенсії, Феофанію!..), а дрібнішу — відпустив під прапори, точніше під надійний патронат Симоненка — боротися за світле минуле, якого його, радянський народ, нібито позбавили демократи. І новоспечений вождь з ентузіазмом довершив святу справу розколу суспільства: мрією про комунізм і ненавистю до націоналістів зцементував поріділі ряди наївних і порівняно чесних бійців партії в монолітний електорат, готовий хоч щодня йти в «последний и решительный бой против бандеровцов»…

Не знаю, чи мав до того причетність Станіслав, але тоді ж була розроблена стратегія і тактика захоплення влади, а під неї створена надійна і віддана комуністичній ідеї армія резервістів, яка перекриє уже пригодованим олігархами демократам усі підступи до булави: на других президентських виборах 1994 року посадить на український престол космополіта Кучму, а на третіх, 1999-го, — уже самі «рухівці» спровокують населення, ба, навіть «національно свідомих» галичан дружно переобрати президентом того ж таки Кучму, «аби тільки не прийшли до влади комуняки на чолі із Симоненком». Націонал-демократи такий тоді організований хай здійняли, ніби той піонер з його контуженими фронтовиками, той штучно вигаданий «жупел» і вічний технічний кандидат, був рогатим «ісчадієм», а оспівана-облизана ними компартія проклятим пеклом! От лукаві!

Коли ж у березні 1999-го прибрали з дороги (і з виборчих перегонів) «зарвавшегося» рухівця Чорновола, влаштувавши йому автокатастрофу, а за ним й інших гіпотетичних опонентів-претендентів на українську булаву, ти зрозуміла, що з убієнними спочила у Бозі і фантомна утопічна мрія націоналістів збудувати українську Україну…

Але чомусь не відчула ні щасливої втіхи, ні тим паче зловтіхи… Навпаки, нежданий гіркий жаль стиснув серце.

— О, Олександро, невже твоя кров українська виявилась чеснішою за твій космополітичний розум?! А туга за прогавленими гетьманськими клейнодами сильнішою, ніж за втраченим інтернаціональним радянським раєм?!

Хто це питає? Ах, це знову ти, сестро моєї самотності?.. Виходить, Лоро, що так…

— І ти тоді вперше злякалася… за Станіслава. Авжеж, він більше знав «політичну кухню», ніж його дружина, тому й не бажав повертатися до її пекельної печі простим кухарем-технологом! Тепер ти розумієш, чому вони, ці многоликі, лучезарні і заново перефарбовані, так ненавидять тебе: бо ти — свідок!

«Авжеж, дорога Саню-Лесю-Олександро, як і Станіслав, — ти небажаний свідок їхньої зради… А свідкам, як ти вже мала щастя не раз переконатися, вони не прощають… Тож застібни пельку на петельку і сиди у своїй норі тихо стільки, скільки тобі ще відпущено… Зрозуміла?»

Але це вже говорила не Лора… А твій, о, Олександро, генетичний страх! Н-да, в нелегкі часи, панове-братове, живемо…

— Нечесно обурюватись хаосом, знаючи добре усіх тих, хто його придумав і продумав, аби в його каламутній воді ловити золоту рибку, — цитує когось мудрого Лора.

— Ти думаш, Лоро, що за цими політичними комбінаціями стоїть колишній «сірий кардинал» ЦК КПУ? Не знаю… Що ж до самого Станіслава, то він свою гіпотетичну епохальну роль в «капіталізації» чесних ленінців ніколи не афішував. Навпаки, навіть коли провокувала його, відповідав одне і те ж:

— Велику політику роблять не великі політики, а великі гроші. А в мене, як тобі відомо, інші принципи і правила…

І Станіслав мав рацію. На ту пору велику політику уже робили великі гроші, за які не жаль було «продати і маму рідну, аби тільки щасливо і багато жили рідні діти». Продажність і зрада стала нормою життя. Тільки, як твердив чоловік, не для нього. Адже, коли на те пішло, зраджують тільки тоді, коли комусь на щось присягали. Наприклад, народові — збудувати рай на Вкраїні милій. А він, Станіслав, у цьому не клявся…

— Авжеж, він тільки перевірив свої професійні здібності, чи то пак старі методи маніпуляції народною свідомістю в нових умовах!

— Обережно, Лоро, а то ми, здуру, бідному Станіславові припишемо і винахід 25-го кадру! Але, якщо це так, то мушу вітати мужа свого, що його методи «спрацювали»! А таки спрацювали! Навіть Хівря, що вже Хівря премудра — і та купилась! Або купили?.. Забувши, що я «недобита комуняка», захлинаючись, агітувала «за Льоню», натякаючи, нібито вона щойно із якогось патріотично-демократичного форуму, на якому було ухвалено — «голосувати за Кучму, щоб не допустити до влади комуністів».

Від цієї безпросвітної дурості мене аж перекрутило. Хотілося, ні, не спитати, а крикнути в обличчя цій несусвітній дурепі:

— А Кучма — хто? Чи вам пам'ять відібрало?! Чи розум? Але — не мала права розсекречувати Станіслава. Тому, пославши Хіврю разом з усіма вождями і претендентами в президенти до біса, сказала, що голосуватимеш категорично за другого, і кинула слухавку. Взагалі, вже сама заплуталася у цій хитросплетеній політичній павутині. А коли попросила прояснити ситуацію у самого гіпотетичного автора фантастичних комбінацій, чоловік знехотя відповів, підтвердивши твої здогади:

— Я ж тобі уже казав: у політиці найсуттєвішу роль грають гроші.

І тобі аж запекло задзвонити Хіврі, хай знає, які її «кумири» святі та божі! Навіть слухавку вхопила — правою рукою, але тут же вибила її лівою, облаявши себе язикатою Феською.

Ох, Лоро, сестро моєї самотності, не повіриш, але те, що нині твориться в державі, розсікло мене навпіл. Як черв'яка. Прокручуючи подумки усю недовгу історію незалежної України, жахаюся: Боже-Боже, яким наївним був народ, і як хитро обвели його круг пальця нові його очільники у спілці зі старими! Звичайно, шкода народ, але — так йому й треба, марновірному! Адже ж мав усе, по мінімуму, але мав: безкоштовну освіту, медицину, роботу, а, головне, стабільність! Ста-біль-ність! Нє, мало було! Не такий їм соціалізм, замандюрилось у капіталізм! Нате! Оближіться! Авжеж! Президентські вибори 1999 року стануть вирішальною фатальною помилкою і поразкою демократів, які, по правді, не знали, що з державою робити. І вирішальною перемогою нової сили — номенклатурної олігархії, до якої долучиться кримінальний бізнес та розбагатілі на лобіюванні антинародних законів народні депутати.

Але все це буде згодом. А тоді, у 92-му, нам обом із Станіславом було і сумно, і смішно з тих виборів. Справді, «страна чудес і беззаконія»! Бо хто із керівників ЦК КПУ гадав собі, кидаючи на розтерзання Рухові Леоніда Кравчука, що не мине й двох років, як той стане першим — ПЕРШИМ! — Президентом України! Господи, дійсно шляхи твої несповідимі! Але: смішно — не страшно! Кравчук виявився мудрішим і хитрішим, аніж сам сподівався. Феномен Кравчука у його девізі: «ні вашим, ні нашим». Така собі погранична, межова, нейтральна фігура «цвєта хакі», яка з’являється на стикові двох ідеологій, на грані протистояння двох сил, такий собі буфер між двома локомотивами… Спочатку на нього не звертають увагу, потім підсміюються, аж раптом він починає усіх влаштовувати, особливо егоїстичних амбітних претендентів на булаву, яким легше віддати владу останній сірячині, аніж поступитися нею один перед одним.

Якось Станіслав обмовиться, що допоміг Кравчукові зіграти на сліпій революційні пристрасті націонал-демократів, які не мали досвіду ані державного керівництва, ані державного будівництва. Для них Україна асоціювалася з вічною боротьбою за неї. Ці романтики, начитавшись авторських історій про козаків-гетьманів, знали, як за державу боротися, але не відали, як її будувати. Для Станіслава очевидним було, що в Україні кінця XX століття один до одного повторювалася ситуація 1905–1920 років: от-от нинішні Винниченки з Грушевськими мали кинути з переляку зброю, прапори і втекти за найближчий кордон. Врятувало їх від ганьби те, що більшовицька імперія не наступала на Україну, а відступала від неї, розвалюючись на очах, як стара халупа. Та й діаспора, чи то пак політична еміграція стримувала, з одного боку підсобляючи морально й матеріально, а з іншого, навіть на думку її заклятого опонента Станіслава, заважала, і передовсім тим, що привнесла у спонтанний, а тому хаотичний та ідейно незрілий «визвольний рух» застарілу тактику запілля, чисто більшовицьку руйнівну стратегію «до основанья, а затем…», а головне — задавнений запеклий розбрат у своїх же рядах, звісно, що плеканий для власної безпеки спецслужбами тих «демократичних» країн, які прихистили колись усю цю «вибуховонебезпечну» масу ізгоїв, цих шукачів правди і справедливості…

Кажу ж, що навіть Станіслава, ідеолога інтернаціоналізму і лютого ворога націоналізму, та затяжна ворожнеча, вияснення стосунків і «хто більший патріот», обурювали. Особливо тоді, коли «мельниківці» й «бандерівці», замість того, щоб об’єднатися в єдиний фронт, розпочали змаги в перетягуванні каната і навперебій вихваляли хитрість Кравчука, аби ближче сісти коло трону та отримати більше винагород за всі свої муки у боротьбі за вільну Україну. Але, повторюю, Станіслав не був би самим собою, якби не допоміг Кравчукові скористатися шансом і прийти до влади, а «вічному борцеві» Чорноволові навпаки — відмовитися взагалі від влади і перейти в опозицію.

Пригадую, якось, повернувшись із своєї «масонської ложі» чи, як натякає Хаврона, «ложа», чоловік признався:

— Ти знаєш, от дивлюся на них, слухаю, і самому хочеться крикнути, як той американський мільйонер українського походження недавно на якомусь їхньому конгресі: «Дурні! Не махайте прапорами! Рано святкувати! Беріть владу! Беріть банки! Пошту і телеграф! Заводи і фабрики! А тоді аж, з грішми і владою в кишені, за „Просвіту“ боріться! І за освіту!». Ти думаєш, його послухали? Аякже! Перейшли в опозицію! Назад в запілля. В криївки! Оце вожді! Справжні українські!

Так поступово до Станіслава повертався політичний азарт, який передавався й мені, повертаючи водночас й інтерес до життя. Тепер часто думала:

— Де була би сьогодні Лора, у чиїх рядах? ЩО Лора про ЦЕ сказала б чи написала? І взагалі, як повелися б усі ті дисиденти, борці за свободу, у яких не вистачило ні сили, ні хитрого хисту, ні здорового глузду — вижити за радянської влади?

І щось підказувало: усе було б по-іншому. І не на користь Кравчука… О! Браві хлопці — бійці невидимого фронту знали, кому «перекривати кисень» і на сибірських лісоповалах, і в тісних київських квартирках…

Ой-йой-йой… Олександро, балакай та не забалакуйся! Їхня свобода слова — не про тебе, як частенько застерігає Станіслав. Не забувай, що розвинений інстинкт самозбереження не тільки зберігає і береже homo sapiens'а у соціумі, а й робить з нього президента. Авжеж, Кравчука, крім вірних поплічників, привів до престолу саме інстинкт самозбереження, особливо розвинений у простих хлопців-комсомольців, які всіма силами проривалися з народної грязі у компартійні князі. Безперечно, допомагав партійний вишкіл. Та все ж першими особами ставали найздібніші муніпулятори. Не могла намилуватися, як Макарович, ловко граючи на пробуджених Перебудовою національних почуттях української інтелігенції та підігруючи визвольно-сепаратиським настроям, прихиляє до себе трудящий народ! Ну просто-таки козак-дармограй і Богдан Хмельницький в одній особі! А після Референдуму 1 грудня 1991 року, на якому народ сам вирішив долю української державності, Кравчук взагалі став національним героєм і єдиним реальним претендентом на президентський трон.

Світ любить, коли його одверто, але майстерно дурять! Не минуло й півроку Кравчукового президентства, як він став «своїм хлопцем» і для ще недавно озлоблених проти нього, комуніста, дисидентів, націоналістів, і навіть діаспори. А коли один із найзапекліших антикомуністів привселюдно взявся вихваляти Кравчука на всі заставки, щоправда, на свій штиб: «Кравчук, кажу вам, то ще той лис, котрий вкраде у вас курку і вас же переконає, що це ви йому ту курку самі подарували», тоді ти, о, Олександро, вперше по-справжньому оцінила мудрість його «сірого кардинала»…

Станіслав, як завжди, залишався в тіні. Звичайно, колишні цекісти і чекісти знали, чия тінь туманіє за таким народним і демократичним Президентом, і незлобливо підсміювалися над цим «театром», надто коли Леоніда Макаровича обрали на якомусь козацькому святі в піку Чорноволу Гетьманом України. Проте в глибині душі кожен завдячував йому «животом» і добробутом своїм. Я ж дякувала за те, що не дав пролитися крові. А в наших краях, щедро политих «рудою», це вельми переконливий аргумент!

Що ж до мене, то, як не крути, а найбільше схвилювала інавгурація першого, чи то пак другого Президента України, яку я разом з усім українським народом дивилася по телевізору. Особливо той момент, коли він, ще вчора «комуняка», зразковий атеїст, поклавши правицю на Пересопницьке Євангеліє, клявся служити Україні. Згодом Президент зізнається Станіславові, який писав йому «тронную речь», що в ту мить йому здалося, ніби хтось інший промовляє його вустами, якась вища сила благословляє кожне його слово!

Вірю! Адже сама відчула наплив такої буйної радості, що, не втримавшись, заверещала, обливаючись сльозами:

— Станіславе! Ми перемогли! Уррра! Слава Україні! Хай живе Президент! Ти чуєш, Станіславе?!

Але Станіслав не чув. У цю урочисту хвилину мій «сірий кардинал» сидів серед почесних гостей у сесійній залі Верховної Ради України. Кілька разів на екрані телевізора промайнули його окуляри і рожеве від щасливого хвилювання обличчя.

Та все-таки святу правду казали мудрі: не можна вступити двічі в одну і ту ж воду… І, певно, тільки біблійні вітри час від часу повертаються на кола свої… Люди ж, на жаль, майже не вписуються у старі повороти судьби. О! Олександро! Але ви із Станіславом спробували… Раз — за Кравчука, вдруге — за Кучми.

Хоча, взагалі-то, чоловік мав рацію: його височайші особи відійшли в минуле, а нові королі потребували нових кардиналів, які вже й величали себе по-новому — політтехнологами, іміджмейкерами, спікмейкерами… Виростала ця комп’ютеризована челядь, мов гриби після дощу, поодинці і цілими грибницями — інститутами й інституціями, нахабно намагаючись маніпулювати не тільки свідомістю мас, а й очільників держави.

Отож, витримавши майже десятилітній виборчий марафон, і привівши до влади двох «своїх парнєй», Станіслав зрозумів, що пора і честь знати. Тому на другий же день після другої інавгурації Кучми дав зрозуміти і «више стоящім», що покидає велику політику і буде займатися тільки благочинністю у створеному Кравчуком після свого президентства фонді під довгою і туманною назвою. Насправді ж, як мені здалося, Станіслав переходив із тіні великої політики у її золотий запас. Але не уточнювала. У нас в сім'ї не було заведено «мендальничать» на теми державні та політичні ще з тих благословенних часів, коли ми були «на Горі», рідні стіни якої мали «ушки-прослушки», і після кожного гостя Станіслав примушував мене повзати по квартирі у пошуках «жучків». Отаким був наш радянський рай! А ви що думали, вовчики-братчики, що лишень вас шугали?! Как би нє так! Просто ми, на відміну від вас, знали, що за все треба платити, тим більше — за рай, де на кожній райські яблуньці між плодів золотих причаїлося по змієві лукавому, вухатому-окатому, видющому-завидющому і всі вони так і чигають, так і чекають, щоби спочатку спокусити вас, а потому «доложити-заложити куда нада». Тому й не кричимо нині, що ми — жертви репресій! І не обпльовуємо минуле. А й далі ударно трудимось на рідну Україну.

Моя нейтральна позиція до його такого, можна сказати, доленосного рішення, певно, зачепила Станіслава. Мабуть, не міг зрозуміти, чи мені байдуже, а чи просто вичікую слушної нагоди, щоб почати скандал. Тож почав розмову сам. Пояснював свій відхід від політики тим, що йому, як людині, що все життя працювала на державу з єдиною партійною системою і генеральною лінією розвитку і поступу вперед, стає все важче орієнтуватися у внутрішній, тим паче зовнішній політиці країни, роздертої багатопартійністю, багатоконфесійністю, боротьбою криміналу і капіталу, і взагалі — про яку ідеологію може йти мова, коли сам глава держави привселюдно зізнається, що не відає, яку «державу будує»!

Це була правда. Цього разу Станіслав був щирий. Йому важко було зрозуміти Кучму, який на відміну від партократа Кравчука, представляв уже не рідну партократію, а великий капітал, новоявлену вітчизняну буржуазію, яка, хоч і вийшла з рядів будівників комунізму, але вже мислила категоріями «проклятого» капіталізму. Притому кожен норовив здійснити свою комсомольську мрію — стати генеральним секретарем, але вже власної «кишенькової» партії.

Сіяли суєту і смуту в країні і демократи, котрі, попаливши привселюдно партійні квитки, як виявилось, не годні були собі, безпартійним і вільним, ради дати! Тож енергійно заходилися зорганізуватись у партії, партійки, блоки… Одно слово, ХАОС!

Тим часом стара добра земна куля, обліплена густо біомасою під назвою людство, котилася-котилася небесними просторами і докотилася до Мілленіуму. А з нею — з горем навпіл і з дурнями впереміш — дотяглась і Україна, а з Україною і ми зі Станіславом.

Крім цього слова, запам’яталися ще яскраві телевізійні шоу. Світ святкував Новий 2000 рік і початок третього тисячоліття. Точніше, ще одну перемогу над власним страхом перед кінцем світу і, в певній мірі, торжество розуму над безумом.

Сьогодні важко навіть уявити, скільки разів людство стояло над прірвою третьої світової війни!.. А ті жахливі протистояння двох світів у брежнєвські 70-ті? Ті затяжні, як стрибок з парашутом у невідь, роки «холодної війни», коли нас усіх тримали в постійному страху перед атомним монстром?! Їх важко забути… Однак утричі було страшніше тим, хто знав, під рукою яких монстрів знаходиться секретна чорна кнопка війни, яка мала бути останньою…

Станіслав правду казав, що не допомагала навіть віра у мудрість і розум партії. Тому кожен потаймиру уповав на мудрість іншого, ВИЩОГО РОЗУМУ, звичайно, відклавши вбік партквиток разом з «атеистическим мировоззрением». Та все ж… навряд чи варто було Кравчукові так зопалу, не порадившись з розумними людьми, роззброювати Україну, віддавати Москві весь ядерний потенціал, якщо вже так свербло бути незалежними? Та Станіслав виправдовується, нібито вся справа у тій триклятій чорній кнопці, що зосталася в Москві, і, звісно, в «пястукові, над нею занесеному»…

З екрану телевізора у мою темну «спаленьку-келію» летять іскри від феєрверків у Нью-Йорку, Бангкоку, Парижі, Мадриді, Римі, Москві… Як би я хотіла знову побувати у цих «столицях світу»! Або ж постояти перед Президентською ялинкою на лужку біля Білого Дому у Вашингтоні… Хоча нині у нас, у Києві, казав Віталик, не згірш, як у Вашингтоні. Принаймні, вивіски усі англійською… З телевізора пре один секс, різанина-стрілянина. І нахабні мармизи нових знаменитостей, зірок шоу-бізнесу, телеведучих, напівграмотних писак, серед яких, здається, уже немає професійним письменникам, місця… Отака внутрішня еміграція-резервація! Чом не Америка? До речі, чому Віталик не дзвонить із тієї Америки? О! Вже дзвонить! Ні, не син… Зате, як завжди, першою вітає Сашуня. З іподрому. Там у них гулянка. Але скоро всі поїдуть на Майдан! Кажуть, що Мілленіум треба зустрічати разом із усім людством!

Авжеж, і радіти, що дожили, що Всевишній відсунув на невизначений строк кінець світу! Це я так думаю, але вголос теж вітаю Сашуню, і питаю, хоча наперед знаю відповідь:

— Тато ще не дзвонив? До речі, коли ти, нарешті, поїдеш в Америку? Там уже всі діти і внуки наших знайомих… А тобі…

— А мені добре тут! З новим щастям, Бусю!

Отакий патріот-націоналіст моя Сашуня! Чисто я! І хоч дорікаю внучці непрактичністю, а серце щемить від гордості: щоб ви не патякали, сестрички-лисички і вовчики-братчики, а мою родову генетичну порядність засвідчують внуки.

Що ж до генетичних виродків, то буквально напередодні Нового року таки задзвонила Полятицькому, знаючи, що в передсвяткові дні навіть рецидивісти і маніяки беруть слухавку, бо кому не хочеться почути добрі слова привітань і побажань? Цей теж взяв. Почувши моє ім’я, здивувався, певно, що жива ще. Але вдав, що радий чути, та, коли попросила про зустріч, старий пес, завертів хвостом: у Канаду їду! у Мюнхен… пишу книгу про репресованого… І заткнувся. Певно, про когось із тих, на кого доноси в ЦК і КДБ носив. І я про це знала. І він про те, що я знала, теж знав. Отакий глухий кут, псявіро! Тож нічого цьому холуєві усіх режимів не зоставалося, як врешті-решт таки погодитись на зустріч зі мною. Що ж, Господь милосердний і для цього грішника день Страшного Суду відкладається…

Але менше з тим! Геть з душі погані спомини, геть чорні тіні минулого, геть думки про нинішні клопоти! Оскільки кінець світу відсувається на невизначений час, можна кликати Станіслава до новорічного столу. Катя ж недаремно цілий день поралась на кухні, парила-шкварила, готувала святкову вечерю за традиційним меню. На столі у цей вечір, окрім холодних закусок і гарячих м’ясних страв, обов’язково мали бути кулінарні атрибути-символи минулого щасливого життя: салат «олів’є», холодець з риби, «Советское шампанское».

Гукаю Станіслава, котрий, чути, теж дивиться телевізор у своєму кабінеті, і ми разом йдемо на кухню. Вечеряти будемо, звичайно, в інтимній обстановці, удвох, але на нейтральній території. Молодець Катя — усе зробила, як я веліла. Стіл уже сервірований, грає всіма барвами колишнього радянського добробуту — тарілками знаменитого сервізу «Мадонна», кришталем, навіть серветки — з тих часів — з білоруського льону, вишиті синіми квіточками… Н-да, «а льон цвіте синьо-синьо…» Посеред усієї цієї розкоші — смарагдовий бутель шампану… Станіслав підігріває у «мікрохвилівці» гарячі страви, знамениті Катині пироги з калиною, я ж розкладаю закуски. Ідилія! Від цієї неспішної святкової суєти, від гарно сервірованого столу стає затишно і світло. Справді, як мало треба людині для щастя! На жаль, людина про це рідко здогадується… І ще рідше — цінує.

— З новим Мілленіумом, дорогий! З новим щастям!

Слава Богу, Земля не зійшла зі своєї осі, дещо повернулось на кола свої, і дай Боже, дочекатися, щоб нас знову покликали!

Новорічне побажання здійснилося буквально на другий день: нас покликали. Цього разу на президентський прийом з нагоди Нового тисячоліття, який мав відбутися за кілька днів. Це було справді приємною несподіванкою — така увага з боку Президента, хоча, як на мене, за великим рахунком, заслуги Станіслава перед владою і державою варті були більшого… Та менше з тим, тим більше, пардон за каламбур, що за обережного Кравчука, який старався і нашим, і вашим, ми й того не мали. Тоді на Віденських балах вальсували із своїми дружиноньками-калиноньками націонал-демократи. А тут раптом — такий сюрприз!

Диво дивне, але мене охопило таке радісне, чисто дівоче хвилювання, як Наташу Ростову перед її першим великосвітським балом. Звісно, рефлекторно кинулась до шафи, і, звісно, в моєму гардеробі нічого годящого для цієї урочистої події не знайшлось. Та й звідки могло взятися серед цього ще радянського лахміття, колись дорогих костюмів і суконь, допотопні фасони яких давно вийшли з моди? Та що фасони?! Уже не те, що таких тканин — фабрик, які їх ткали, давно нема! А в шикарні, хоч теж уже фізично застарілі лахи від паризьких кутюр’є, не влазила… Н-да… Розкоровіла ти, девушка… Цікаво, що сказали б, мене побачивши, колишні мої «воздыхатели»? Та ну їх… усіх… Я ще маю журитися! Тим паче, що навіть подруга бойова Хаврона «заливає», нібито я зовсім не постаріла. Звичайно, бреше. Те, що я за ці страшні для мене роки не зійшла на пси, правда. Проте дзеркало — не Хаврона, воно, на жаль, каже правду. Але… ж я не до шлюбу збираюся і не на конкурс краси, а на поважне прийняття…

О, ліпше б не згадувала! Уявляю, в яких ексклюзивах від яких «арманів» являться на бал дружини тих олігархів! Лишень від однієї думки про той «гламурный беспредел», на який здатні розбагатілі плебейки, настрій падає нижче плінтуса. Звичайно, можна не йти. Тем более, милая Сашенька, что девушки в вашем возрасте уже никуда не ходят… Та з іншого боку: чому б не скористатися нагодою ближче подивитися на те, що там твориться, на теперішній «Горі»?! Які вони, нинішні небожителі?

І раптом… Раптом стає так прикро, так гірко, так люто на мінливу долю-мачуху! За секунду переживаю увесь крах, увесь жах катастрофи, падіння… Так! Падіння!

О, Олександро, де ти думала, що так високо літаючи, можна так низько впасти! І не піднятися… Бо це прийняття, як і повернення Станіслава в політику, насправді тільки… підтвердження того, що справжнього повернення на Гору не може бути. Бо святі місця на ній давно вже зайняті іншими!

Та все ж, та все ж… якось ніби й відмовитись не зручно… Ні, таке пропускати — великий гріх. Врешті, в цій ситуації, як вчить премудрий американець Карнегі, можна вибрати ігрову роль такої собі відстороненої спостерігачки, або таємничої жони таємничого кардинала…

Що ж, у даній патовій ситуації, це ідея! Але, о, Олександро, невже ти забула науку свекрухи: головне — завжди і при всіх обставинах — рівно тримати спину?! І на все чхати!

Не буду згадувати, скільки пішло нервів на пошуки вечірньої сукні. Скажу лишень, що довелося викликати Сашуню, наймати Станіслава у фірмани і їздити по модних магазинах, де на мене чекав, як каже моя золота внучка, ще не один шок.

Авжеж, перше, що вигукнула нікому невідома рядова українська пенсіонерка, переступаючи поріг дорогого приватного бутика, було: «Але ж і ціни!». А друге: «Хто ж це може купити?!» На жаль, серед тих, хто ЦЕ міг купити і носити, тебе не було, о, Олександро Рибенко-Ясінська! Помітила, що Станіслава теж пригнічують чужі розкоші, тому волів сидіти в машині, щоправда, віддавши мені гаманець. Врешті, серед того дорогого, а насправді, нікому непотрібного мотлоху спільними зусиллями знайшли відповідний моєму вікові і розмірам чорний італійський костюмчик і, віддавши за нього три державні пенсії Станіслава, щасливі поїхали додому.

А потім довгі два дні чекання-нервування: чи впишемось у президентське оточення, у коло тих, хто там треться біля першої особи держави? І нетерплячка: коли ж, нарешті, настане той день? І, нарешті, той день настав, і пристаркувата Попелюшка вийшла зі своєї карети-драндулети, і під руку зі своїм сивим принцем ступила на червоні килими царської резиденції…

І яким же було моє здивування, коли в шикарному ресторані «Президент-готелю», замість страшних монстрів-олігархів, побачила весь колишній партійний Олімп! Блаженно усміхненого Кравчука, усіх старих компартійних зубрів, змужнілих колишніх комсомольських секретарів, між якими мерехтіли відомі з телеекрана «зірки» естради та «смущенные лица» розбагатілої самотужки донецької шпани… Ах, ось ви які — рідні наші буржуа-капіталісти — власники заводів і фабрик, пароплавів і аеродромів, земних надр та «голубого ефіру», «мальчиши-плохиши»! Такі знайомі, такі близькі люди, от тільки мені цікаво, чого нас із Станіславом серед вас нема? Хоч ми нібито і є, і нас навіть помітили. І покликали. Та, як любить повторювати біблійну сентенцію мій улюблений поет Борис Олійник: «Багато покликаних, та мало обраних»…

І хоч ми були тільки «покликані», нас все одно — вітали, шанували, робили компліменти, хто здалеку головою кивав, хто підходив потиснути руку. Особливо ті, хто здогадувався про таємничу роль Станіслава у «відродженні нашої України», або кому він колись допоміг чи став у пригоді. Їхня щирість поволі розтопила в моїй душі лід печальної образи на власну долю невдахи-ізгоя на чужому святі життя. Ба! Мені навіть почало здаватися, що ті роки на грані двох тисячоліть, які нам довелося пережити, були тільки поганим нічним кошмаром, що завтра буде все по-іншому, по-колишньому… Однак серце… дурне серце так і не змогло до решти повірити, що ми у своєму оточенні, у звичній з минулих років святковій суєті урядових новорічних прийомів. Бо й справді — довкола нас вурдились ніби й колишні, та все ж нові, щойно збиті, свіжісінькі вершки нового суспільства, нової держави.

Це змішане відчуття новизни і дежав’ю не покидало весь вечір. Приміром, коли до мене підійшли колись перші державні жінки Української Радянської Республіки Марія О., Валентина Ш. — такі свіжі, квітучі, ніби сьогодні не 5 січня 2000 року, а 7 листопада 1977-го, я від щастя просльозилась. А тут з келихом у лівій руці підходить сама перша леді незалежної України, така мила, привітна, і подає правицю. Почувши моє ім’я, зізнається, що давно хотіла познайомитись «з такою видатною жінкою». Хотіла — не хотіла, а приємно. Кинувши кілька фраз, що нам усім обов’язково потрібно створити благодійний фонд на підтримку геніальних творчих жінок, перша леді відпливає, а мені вже руку цілує з комсомольським завзяттям віце-прем’єр з гуманітарної політики.

— Ви мене впізнаєте? — питає.

— А як не впізнати свого улюбленого учня? — теж розквітаю радісною усмішкою, впізнаючи Матвія Романовича, якого у ті далекі щасливі радянські роки влаштовувала спочатку аспірантом на кафедру історії КПРС Київського університету, а згодом — і секретарем ЦК ЛКСМУ.

Бачу, що й Станіслав знайшов компанію: у розмитих роками рисах облич впізнаю багатьох його соратників. Але… Овва! Перепрошую, а що тут, на цій комуняцько-олігархічній оргії, серед кучмістів — гнобителів неньки України роблять борці за її свободу і незалежність?! А нічого — веселяться, і, на відміну від тебе, бідна Саню, почуваючись цілком у своїх санях!

От хто не міняється з роками ні тілом, ні душею, так це мої колеги по перу, пензлю і сцені — всюдисущі-невмирущі Янус Многоликий, «душка Краснобай», Лучезар Гундосий, як ніжно називала їх геніальна Лариса Орленко! Давненько я їх не лицезрела… А четвертий, який коло них треться, хто? Яка ж личина ховається під бородою Грушевського, вусами Шевченка, чубом Франка? Здається, впізнаю… Авжеж! Колишнього секретаря якогось провінційного обкому ЛКСМУ, вічного протеже, джуру і епігона Янусового — Зеника Чупердяка. Колись йому на прохання Многоликого кам’яницю у рідному місті через обком партії «вибивала», і премію Миколи Островського. Впізнаю, хоч і сальцем обріс. Зате він мене не впізнає… Н-да, давненько не бачились! Та й де? На вечори їхні ювілейні по три рази на рік — не ходжу, по телевізору їх рідко показують — минули їхні деньочки, настали дні інші й для інших — і в парламенті, і в уряді, і в мистецтві та літературі. Але з цього, бачу, совість нації не робить собі проблем та й не почувається, як бачу, не на своєму возі чи не в своїй тарілці, навпаки, з повними тарілками їдла не відходить від Президента. Так, ніби й не відходила ніколи… Хоча… так воно й було! «Королі» мінялися, а ця побита міллю «свита королівська» не мінялася, лиш притиралися щораз до іншого, аж доки не протерлась до дірок…

Отакі молодці! Це ж тільки чесний ленінець Станіслав, як Станіславський, хоче правди в театрі політичного абсурду. Ці ж братове цілком творчо сприймають минуще життя, переосмислюють ідеї, перетасовують ідеали, тому й вічно великі і незборимі у своїй любові до України!

О, Лоро! Де ти? Швидше вибовтуйся зі свого позасвіття та полюбуйся: такого ще лукавства світ не бачив! Ти, чуєш, Лоро? Гони сюди: тут уже всі твої дружбани в зборі! Лиш тебе бракує, щоб оцінити кожного… «по достоїнству»! Нє, щось тра робити! Тим паче, що й вони, яснозорі, позиркують у наш із Матвієм бік, впізнають, певно. Не здивуюся, коли, згадавши минуле, не посоромляться просити «замовити за них слівце» перед гуманітарним прем’єром… А може, когось іншого запримітили, потрібнішого за мене: тут же ж стільки сановитих, грошовитих, іменитих! Але самій підходити до цієї компанії трохи не той… Тож лагідно торкнувшись рукава закордонного піджака віце-прем’єра (таких елегантних закордонних костюмчиків за моєї пам’яті урядовці не носили), кажу:

— Бачу, у Президента неофіційний прийом класиків, може, і в мене є шанс представитись?

— А ви ще не знайомі? — дивується Матвій, реагуючи на мій дотеп безгучним сміхом.

— Ні, ми зазнайомились тільки з першою леді.

— А я думав… Вибачте! Та звичайно, та обов’язково!

І от я вже простягаю руку Президенту:

— Олександра Рибенко-Ясінська! — і чую, як западає в радіусі десяти метрів гробова тиша. Чи це мені так здається?

— Та ми ж з вами знайомі! Пригадуєте… який це був рік?.. коли у вас вийшла книга… да, ви до нас на завод приїжджали… А потім на якихось засіданнях, конференціях… де тільки не зустрічалися!

— Та-а-ак… Звичайно, але стільки літ минуло… — намагаюся приховати розгубленість, оскільки не пригадую жодної зустрічі: чи це пам’ять мене підводить, чи Президент навмисне… фантазує, щоб відчепитися від цієї групової-гуртової любові «совості нації»? «Совість нації», певно, відчула це, тишком відвертає писки, відступає у натовп, повернувшись до мене спинами, але я встигаю у ті вічно згорблені в поклоні плечі вгатити по кинджалу свого нищівного сарказму:

— О! А що роблять біля вас, пане Президенте, наша національна еліта, герої і співці нашої незалежності? А я чула, ніби у них є свій, незалежний, тіньовий чи що… президент… якийсь Чор… Перепрошую, забула. Чи може, я помиляюся?

І бачу, як одна спина з моїм кинджалом розвертається, бачу, як червоно спалахують і гаснуть жовті вовчі очі, як міниться лице Януса Многоликого, і чую у відповідь нахабно-викличне:

— Дорога моя, ви помиляєтесь, бо якраз ми, як ви кажете, національна еліта, демократи обрали Леоніда Даниловича Президентом! Згадайте, як стіною за нього стала Галичина! Пригадуєте? А ви, дорога моя, у цей час разом з іншими комуністами і соціалістами голосували за Симоненка!

Від такого цинізму я блідну: да-а-а, не-по-о-то-пля-ємий… Диявол би позаздрив його геніальній здатності відбріхуватися з таким виразом, ніби читає проповідь з амвону. Н-да… Цей викрутиться навіть з-під надгробної плити! Але і я не пальцем роблена і за словом у кишеню не лізу:

— Колись, ще в ті часи для вас благословенні, коли дехто з присутніх тільки проривався до столиці, тобто «за совітів», один наш колега жартував, що деяким, вибачайте, запопадливим западенцям зосталося захопити в Києві тільки пошту і телеграф… А ви, бачу, вже й Маріїнський палац взяли!

Бог свідок, я готова була роздерти цього безсмертного смерда на шматки, розтерзати, як Шарик грінку, але мене врятував від убивства Президент…

— Та ні, ваші звинувачення цих людей не стосуються, — кисло скривившись, демонстративно взяв мене під руку, відвів у бік, ніби для конфіденційної розмови. А позаяк на даний момент у нас з Леонідом Даниловичем спільні теми для розмов вичерпались і мені пора було й честь знати, вдячно усміхаючись, поступаюся місцем великій промисловій буржуазії, що вже підступає до нього з усіх сторін, як важка артилерія, впевнено і невідворотно. Та все ж встигаю зі сльозами вдячності на очах вимовити красиво і… клятвено, як в американських фільмах:

— Спасибі, мій Президенте!

І швидко відходжу. Звісно, що я люта, як вовчиця, і прагну крові! Але — агов! Олександро, схаменися, подумай, що така пристрасть може вилитися нам, кохана, новим крововиливом під череп! Отож візьми негайно себе в білі руки! Чорт з ними, смердами! Тим паче, ці вампіри тільки й чекають, вражини, крові! А дзуськи! Треба знайти Станіслава, і йти, по-англійськи.

Шукаю очима Станіслава і натикаюся на… Так це… авжеж, Полятицький! Власною персоною! А що він тут робить? Хочу запитати, але Полятицький, помітивши, що я рушила до нього, спішно розчиняється у «вершках». Злякався… Але кого? Мене чи, може, Лориної тіні?! Агов, Лоро, ти вже тут? А! Тепер зрозуміло… Слухай, подружко, а ти часом не навідуєшся до свого полюбовника ночами, не душиш, бува, його подушкою, що він так «резво ретировался»?! Сучий потрух! Убила б!

Аж клекочу благородним гнівом, але той клекіт лагідно гасить «гуманітарний» віце-прем’єр, що став мимовільним свідком моєї перепалки з колегами.

— Та не звертайте уваги… Хіба ви не знаєте їх? Не псуйте собі такий прекрасний вечір! А взагалі-то я хотів вас попросити, у разі, якщо виникнуть проблеми, звертатися безпосередньо до мене. Допоможу… без проблем! А от і Станіслав Альбертович! Передаю вам вашу дружину, а сам мушу розкланятись. Справи! Тим більше, що на вас обох, як я помітив, уже полюють журналісти.

І справді, не встиг віце-прем’єр відійти, як на нас із Станіславом, певно, нюхом відчувши «смажене», накинулась уся придворна журналістська челядь. Але, помітила, зверталися піарщики тільки до мене: «Ми хочемо… статтю… дозвольте… інтерв’ю… коли? Гаразд, зателефонуєм!».

Позаяк не мала візитівки, то масмедійники змушені були старанно записувати усі мої основні дані: від імені та по батькові — до номера телефону, тикали свої картки, обіцяючи «обов’язково подзвонити і зробити інтерв’ю».

Саме так — життя триває! З того новорічного прийняття і закрутилася-завертілася довкола мене шалена круговерть. Так довго була всіма покинута і забута, аж раптом — така затребуваність! То мене на засіданні якоїсь жіночої ради кличуть, то на міжнародний симпозіум філософів (?), то на прем’єру спектаклю в театр російської драми імені Лесі Українки, то на бенефіс в театр української трагедії (жарт!) імені Франка… То на прийняття, то на раут, то на презентацію…

А за кілька днів, коли Станіслава не було вдома, явилися безпардонні трудівники «жовтої преси» просто на квартиру, правда, перед тим зі мною домовившись.

Три години ці хамовиті молодики мене діставали: один — різними фривольними запитаннями, другий — фотографуванням. Правду кажучи, я більше переймалася якістю тих знімків, аніж змістом інтерв’ю, а тому й наварнякала, стара дурка, як згодом виявилось, чортзна-чого! Хоча цікавило «жовтячків» теж чорті-що, а точніше — інтимне життя колишньої номенклатурної королеви. А ще точніше, мої стосунки з Аркадієм Пришембовським. Виявляється, Аркашка місяць тому проїздом з Америки в Росію зупинявся в Києві і дав інтерв’ю їхньому бульварному тижневику, звісно, згадавши «злим і нетихим словом» і мене.

— І як він мене згадував? — цікавлюся якомога байдужіше.

— Ви не читали цього інтерв’ю? — дивуються «жовтяки» так, ніби я Біблії не читала.

— Я не читаю вашої газети, — уточнюю.

— Жаль… Ви знаєте, після цього інтерв’ю рейтинг нашого тижневика зріс неймовірно!

— І що ж ця наволоч про мене напатякала? — здають нерви, адже я приблизно здогадуюся, ЩО міг після всього наговорити Аркашка! Тим паче, що він нині недосяжний — за морями-океанами!

«Жовтяки» в мент притихають, нашорошують вушка: нарешті, рибка проковтнула наживку! От сучі дітки! Знають, як розколошкати співрозмовника, як роз’ятрити душу на одкровення!

— Ну, сказав… ну, щось на зразок того, що певний час ви були не тільки його… коханкою, а й тим… медіумом, чи як це у вас, екстрасенсів, називається?

— У нас — екстрасенсів?! Та ви хоча б уявляєте, з КИМ розмовляєте? Себто, КИМ я в той час була?! Так, ким була я і ким був той покидьок?! Та сволоч?! — обурююсь так різко, що бувалі бульварні журналюги лякаються. Я ж задля більшого ефекту переходжу на російську мову. І майже кричу:

— А ни-и-икем! Подзаборником! Медбратом провинциального дурдома! Психушки! Никому неизвестным шарлатаном!

«Жовтячки», хоч з усього видно, хлопці — не лохи, та все ж аж дубіють від такої реакції, та й сама я заднім розумом починаю розуміти, що мене «понесло», що втрачаю контроль над собою, і першою ознакою цього є російська мова, на яку я переходжу у хвилини несамовитої люті. Так було у той день, коли Пришембовський скалічив мене! Щойно почув, що я перейшла на «общепринятый, великий и могучий», взяв і вимкнув мене!.. Щоби його вимкнуло і викинуло з літака в океан, як буде повертатися з Росії у свою Америку!

«Жовтячки» лякаються ще дужче, та замість тікати, присуваються з диктофоном і фотоапаратом ще ближче, і просто-таки атакують запитаннями:

— Значить, ви з самого початку знали, що він шарлатан?

— Звідки я могла знати? Навпаки, я думала, що він справді щось уміє і може, і мені захотілося допомогти талановитому психологу. Тоді ж такий бум був… був бум… вибачте, я не хочу на цю тему говорити…

Бо й справді — про що говорити? Хіба що — бум-бум… Але «жовтяки» не відстають:

— Ще він сказав, що у вас були інтимні стосунки. Це правда, що ви були коханцями?..

— Він так сказав?! На всю країну?! Тоді він просто скотина! І мені жаль, що я не дозволила чоловікові запроторити цього брехуна на довічне! Всі ж підстави були! Склад злочину! Після його сеансів умирали люди! Просто на стадіонах! Йому загрожувала «вишка»! Ви чу-є-те? Йо-му заг-ро-жу-ва-ла ви-шка!

— А він каже, що навпаки, ваш чоловік запроторив його в тюрму через ревність… ну, мовляв, приревнував…

— Що? Яку ревність? Та Аркашка не вартий був п’яти мого чоловіка! І я його ніколи не любила. Він просто закодував мене!

— Його сексуальний вплив на вас був таким сильним чи він справді володів гіпнозом надзвичайної сили?

— Та нічим він не володів — ні гіпнозом, ні тим самим… впливом! Просто він пообіцяв, що закодує мене на схуднення. Тоді ж іще не було в нас усіх цих… клінік, технологій, пластичних операцій! А мені конче треба було мати форму! Я була відома людина! Крім того, у мене тоді, пардон за одвертість, накльовувався роман, а точніше, потрібний для справи флірт… От що привело мене до цього шар-ла-тана!

«Боже, що я говорю?» — врозумляв мене розум, але лють брала верх. Авжеж! Хай навіть я ославлюсь на цілу країну, але й люди нехай знають, хто їм «установки давав», хто їх дурив за останні їхні копійки!..

Тепер я знаю: спрага помсти сильніша не тільки за здоровий глузд, а й за інстинкт самозбереження. Вивалюючи перед журналістами всю свою брудну білизну, звісно, усвідомлювала, що оголюю себе, стаю беззахисною, спокушаючи тим самим кожну підлоту плюнути мені в душу, розтоптати, знищити, але нічого не годна була зробити із собою. Вийшовши з берегів, я зливала і зливала на бідних бульварних журналюг увесь біль окраденої жіночої душі, увесь бруд свого життя і підступи долі-мачухи, ніби хотіла втопити в цьому своїх кривдників…

Зате, коли задоволені «жовтячки» раптом посеред моєї сповіді, ніби справді, щоб не втопитися, спішно попрощавшись, вискочили з квартири, почувалася відомщеною на всі сто!

А наступного дня рівно о дванадцятій прийшла кореспондентка журналу «Карби» чи «Скарби», я так і не зрозуміла, та й байдуже було, де напишуть про мене, аби лиш написали! Несподівано для себе, входила в раж популярності. Молода, стильна дівчина, манерами, якби не голий пупець, схожа на монастирську черничку, когось нагадувала… дуже близького мені. Щось кольнуло у серце… Кого, о, Олександро, могло нагадувати тобі це дівча? Пригадала? Авжеж! Як не пригадати! Лора! Буквально за місяць «большой любві» з Полятицьким, впевнена, осяяна славою і геніальністю, Лора перетворилася на затовчену послушницю-черничку, яка, замість рятуватися від спокусники-облудника, заховалось у винному погребі і крадьки цмулила для розради монастирський кагор.

О! Олександро! В тому, що цю дитину прислав до тебе той сексот Полятицький, ти впевнилася остаточно, помітивши, що запитуючи тебе, та гола пупця поглядає у блокнотик, який ховає у лівій руці, тим часом правою тикаючи тобі під ніс портативний диктофон.

Питаннячка теж були — як на підбір. Авжеж, цю юну акулку пера цікавили мої стосунки з «колись відомою талановитою письменницею Ларисою Орленко, яка загинула дуже рано і за нез’ясованих обставин». Складалося враження, що дівчина або вивчала мою справу в архівах Служби безпеки, або знала мене з колиски. Сучий сексот! Як він вміє принижувати! Але зі мною в нього і цього разу нічого не вийде, клянусь!

А тим часом Евеліна (так звати кореспондентку) питає, чи можна побачити мої книги?

— Чого ж — ось вони… у шафі, на полиці. Не дуже багато… Дитячі книжки, сценарій фільму, який зняв відомий кінорежисер Остап Розум. Збірник п'єс. І роман «Криваві заграви». Тричі перевидавався, але давно. Так, на жаль, невеликий творчий доробок… Усе життя я була зайнята родиною, чоловіком, сином, потім внучкою… А для творчості потрібна самотність і… свобода.

— А можна їх придбати? Для реклами? — питає Евеліна.

— Ні, на жаль, вони в мене в одному екземплярі. Давно не перевидавалися…

— А це правда, що вам… за вас… ну, ходили такі плітки… ніби за вас писала твори Лариса Орленко?

— Ні, неправда, що писала. Правда, що іноді редагувала. За що я їй платила. Якщо ви знаєте це ім’я, то мусите знати дещо і про її життя. Наприклад, те, що її було переслідувано за погляди, як тоді казали, націоналістичні, і за… вільнодумство, скажемо так. Бачите, вона думала і писала, не взирая на лица, от за це ті самі «герої», які нині видають себе за найбільших націонал-патріотів, і здавали її! А за доносом одного з них, якому Лора симпатизувала чисто по-жіночому, до речі, теж нині здравствующего і непогано, останню її збірку оповідань «Витязі Свитязя», уже підготовлену до друку, як говорили в ті часи, цензура «зарізала», а набір (тоді ж кожен рядок відливався в металі) у друкарні розсипали… А її саму вигнали з роботи без права працювати в пресі, і довгий час вона не могла ніде влаштуватися, майже голодувала… І всі, всі її колишні колеги, друзі, дружки, обминали її десятою дорогою, як прокажену. Усі, крім мене. Одна я не боялася підтримувати Лору, Ларису Орленко, і морально, і матеріально. Вона ж, як людина горда, щоб не бути в боргу, сама запропонувала мені відредагувати мій перший… великий твір — історичний роман. Ось він: «Криваві заграви».

— Той, за який вас звинувачували у… плагіаті?

— Не знаю, хто, в чому і коли мене звинувачував, але над цим романом я працювала зі студентських років. На цю тему і дисертацію захистила. До речі, у роботі над ним допомагав мені мій чоловік — теж історик.

— Це той, що працював… десь там… ну, як це тоді називалося? Не секретаріат, а…

— ЦеКа. Центральний комітет компартії України.

— Ага, точно… в ЦеКа!

— Так точно: він там працював. Але не один. Багато нині живих і здорових демократів там працювало… Навіть трохи і ваш босс…

— Справді?! — заблимала оченятами гола пупця, але, спохопившись, перевела розмову у «заданий формат». — А вам не приходила думка видати твори Лариси Орленко?

— Приходила, і не раз, але я не знаю, де вони?

— Рукописи?

— Так!

— А кажуть, що ви присвоїли архів цієї письменниці і кращі її твори видали під своїм прізвищем? Вибачте, так говорять…

— Я приблизно знаю, хто це каже і говорить… Але це — брехня! Усе, що написала Лора, було надруковане за її життя, окрім хіба що тих злощасних, арештованих цензурою «Витязів». Але новели з цієї книжки теж майже всі друкувалися в періодиці, і були настільки оригінальні, крім того розхвалені класиками і критиками, що присвоїти їх важко було. На жаль, Лору надто рано змусили піти з життя… деякі покидьки! Такий талант згубили! Не дали розквітнути… До речі, про це я теж збираюся нарешті повідати людям усю правду. І про тих, хто насправді був призвідцями її загибелі. А щодо архіву, то я не знаю, де він? Цілком можливо, комісія із спадщини його віддала у Інститут чи Музей літератури… А може, він у когось на руках…

— А це правда, що з вашої легкої руки, тобто впливової колись у владних колах жінки, почався в Україні відьмацький шабаш? Ну, йдеться про захоплення екстрасенсами всілякими, цілителями народними, контактерами з космосом…

— Він почався без мене, цей шабаш, і не тільки в Україні, а спочатку у світі, а потім — на всій території Радянського Союзу, що розсипався під рукою Горбі, як хатка із сірничків. Горбачов! От з чиєї легкої руки почалася не тільки Перестройка, а й уся ця дияволіада, яка досі не закінчується! І про це написав Борис Олійник…

— У яких стосунках ви перебували із таким екстрасенсом як… е-е, Аркадій Прише… чи Про-ше-мбовський?

— І про нього вам розповіли? Чудово… У ділових. Я, справді, спершу вірила в його талант цілителя, і тому намагалася допомогти, але не так йому, як тисячам хворих людей…

Гола пупця пішла, а я впала замертво на свою «дівоцьку» постіль і проспала до приходу Станіслава.

— Тобі погано чи щось трапилось? — стривожився він, помітивши, певно, мій збуджений стан по нервовому сіпанню щоки.

— Все нормально, мабуть, я просто перепрацювала над редагуванням роману «Криваві заграви». Я ж казала тобі, що хочу його перевидати без правок. Але мені потрібні гроші. Ти допоможеш мені? Чи мені просити Матвія… Ти чуєш?

Але Станіслав не відповів, демонстративно зачинившись у своєму бункері-кабінеті.

Так, це скидалось на злу містифікацію: усі, як змовились, як подуріли, питають мене про Ларису Орленко! Я ж бо думала, що її давно забули… Аж ні — масова ексгумація жертв більшовицького терору продовжується, але вже терором розгнузданої демократії і свободи слова… І я здогадувалася, хто за цим стоїть! Чуєш, Лоро?! Я здогадуюсь! Даремно ти вдаєш, нібито забула мене, і що взагалі тебе нема і не було… Що ти — просто вигадка моєї хворої фантазії, фантом божевільних ідей і невдоволених амбіцій, тобто виплід старечого маразму. Дурна! І дурний той, хто сказав, ніби мертві не старіють, що старість — жереб печальний живих! Але — яке відношення вічно юна душа має до тлінного тіла?! Хто-хто, а ти Лоро, мусила би це знати, принаймні зараз… Чи там, де ти нині перебуваєш, теж душі змушені носити це недовговічне, старіюче, хворе тіло? Хоча, як я помітила, у вас там у моді щось на зразок сутінків чи тіней. Думаєш, не бачу, як ти просотуєшся з якоїсь шпарини легким туманцем і сновигаєш-сновигаєш, як сновида, перед моїми очима, висотуючи з мене спогади, спомини, спеціально починаєш розмови, розворушуєш минуле, а з ним і забуте бажання… Так! Писати! Писати! Писати!

— Тихо… Не треба кричати, коли можна розмовляти й мовчки, — шелестить Лорин голос над самісіньким моїм вухом. — Ти ж лякаєш Станіслава… і Катю теж…

А, то ти тут, подружко?! А вдаєш, що нема тебе. Я не кричу, Лоро, я не кричу… Мені просто осточортіло чути з усіх боків, що я вкрала твій архів, що я не пишу тому, що… нема тебе! І взагалі, що письменниця Рибенко-Ясінська — це псевдонім Лариси Орленко! Добрі жарти! А те, що я не пишу, бо просто хвора, нікому в голову не може прийти! Мене взагалі були забули! Як… стару куфайку у старій розваленій хаті. Точніше — на руїнах імперії зла! І, може, зовсім не згадали б, якби не ти! Так! Якби не ти, товаришко дорога! Ти мені, голубко, не даєш ні вмерти, ні жити! І хочеш знати, чому?! Тоді — все по порядку! Лиш уважно слухай! Спочатку ми із Станіславом тихо-мирно коротали свої дні, намагаючись не вкорочувати один одному життя, хто де: він — у фонді, я — у своїй келії. Отож мала досить часу, аби нарешті, віддатися цілковито письменницькій праці. Правда, це надто пафосно звучить, та й не дуже схожі на письменницьку працю ті вбогі потуги щось мудрого вичавити з себе… Тож часто замість того, щоб писати, я, ізольована від світу хворобою, покинута товаришками, марнувала час у теревенях із… звичайно, з тобою! Більше достойних співрозмовниць у мене не було. Усі кудись пощезали! Навіть Пришембовський… До речі, про цього монстра. Випадково у якійсь телепередачі почула, що він нібито потрапив під амністію, достроково відбув покарання і виїхав спочатку у Польщу, а згодом в Америку, але позаяк там на його «спасительсько-цілительські» таланти попиту не було, то зайнявся дрібним бізнесом. О! Нарешті цей дрібний шахрай має те, що заслужив — дрібний бізнес! Я не зловтішаюсь, я просто констатую факти і більше про цього фігляра не хочу згадувати.

Але ти, Лоро — зовсім інша справа… Ти завше зі мною. Завше — поряд! Я ж це відчуваю! Часом мені навіть мулько від твоєї присутності, але я терплю, бо знаю: навряд хтось іще на цьому світі з тобою говорить, окрім мене. А коли хтось і згадує, то мимохіть, але щоб розмовляти годинами, розповідати все про поточні події, революцію, демократію і свободу слова?.. То тільки може така дурка одинока, як я! Повір, Лоро, я дуже шкодую, що ти так рано пішла з життя, не доживши до всього цього колоту. Бо це твій час, Лоро! Ти так прагла свободи, національної незалежності, державної самостійності!.. Ну, от — маєш… І незалежність, і націоналістів, які з’їхалися до Києва з усього світу, і ходять вільно Хрещатиком, живуть тут, займаються бізнесом, верховодять у Верховній Раді, і твій друг Янус Многоликий їх не проклинає з партійної трибуни, а навпаки, на пару з твоїм коханим Полятицьким цілується з ними на їхніх конгресах. І Марчук їх разом зі своїм КДБ не хапає, хоч вони й бандерівці, оунівці, вояки УПА, а навпаки — усіх реабілітував і від імені усіх колись ним чи такими, як він, репресованих гордо пішов у президенти! Ти таке чула? Схоже, світ наш пострадянський став на хвору свою голову. А ти, бідненька, в землі гниєш тільки за те, що була більш-менш національно свідомою українською письменницею… Я ж тобі казала: не ліз на рожен! Любиш свою Україну — люби! Мовчки, з вигодою великою для себе, як інші колеги. Любиш мову українську — пиши нею свої геніальні творіння! Не можеш, як інші, «восхвалять и воспевать» радянську дійсність, пиши історичні романи. Наприклад «Криваві заграви». І не переживай за день насущний — він минає.

А ти не вірила і не могла пережити… І даремно. Бо ти не одна така була! Ти думаєш, мені було легко?! Авжеж! Ти навіть не уявляєш, під яким «наглядом» були дружини державних мужів! Тим паче ті, хто наважився жити активним, як тепер кажуть, публічним життям! Тим більше, я — жінка «сірого кардинала», в руках якого були справжні, хоч і невидимі «бразды правления» країною. Відстежували і фіксували кожен мій крок, знали всі мої «романи» і їхніх героїв, навіть коли, де і від кого зробила аборт. Так, усе фіксували! Ба! Знімали на плівку. І треба ж було мені дожити до демократії, аби в соте в цьому переконатися! Часом, коли дивлюся московські телепередачі про птиць вищого польоту і пілотажу, аніж я була, — Катерину Фурцеву, Галину Брежнєву, серце тенькає у п’ятах: цікаво, у яких спецфондах припадають пилом «кіношедеври» про мене?.. А я ж про це тоді знала! Це тобі, вибач, можна було на своєму літературному… поприщі хандрити, пити… Я ж змушена була бути святішою за Папу Римського! От хто був жертвою комуно-більшовицького режиму, мучеником за ідею — так це я! От кому Героя України треба дати! За чесність. Порядність. Незламність духу… Так, уяви собі, на тлі нинішнього розгулу свободи, поряд з героями і героїнями нашого часу, які не тільки не соромляться вивертати перед людські очі свою брудну білизну, а й власні смердючі тельбухи, і вважають це нормою, я таки свята! А народ — що?! Ти питаєш про народ? Лоро, ти у своєму репертуарі! А що — народ? Мабуть, вчиться жити за новим моральним кодексом будівника капіталізму…

Вибач, Лоро, за безтактність, але добре, що ти вчасно вмерла. Бо якби не вмерла, то на таке дивлячись, шість би інсультів мала з твоїм характером. Клянусь, якщо вже в душі толерантної, як вона каже сама про себе, Хаврони закипає час від часу благородним гнівом папа-фронтовик, то ти би точно вмерла. Або, як і личить Жанні д’Арк, очолила б повстанську армію, не дай Боже!.. А може, і варто було б…

Ти бачила, на що вони перетворили святий, принаймні, для нашого покоління, Храм літератури? У бордель! Що вже я на своїм віку надивилася на агресивних графоманів та бездарних наложниць класиків радянської літератури, але таких «звєздонутих» нахаб, які правлять оргії у святая святих, не лиш я — світ не бачив! Верховодить ними якась хитра молодичка, що, як повідомила мені наша з тобою подруга Зоя Хавроненко, за своє відносно коротке творче життя встигла побувати не лиш під «класиками», а й під вождями десяти партій нового типу, почавши, звісно, в юності з комсомолу і компартії, ощасливила націоналістів, есдеків, лівих і правих, центристів і лібералів, за що була одноголосно удостоєна звання найбільшої патріотки і «Шевченка в спідниці». Ти таке чула?! Бідний Шевченко! Мало йому було кожуха, шапки-бирки і Ликери…

От бачиш, Лоро, які зараз в моді? В пошані. На видноті! Для них література, як секс: «приятное времяпровождение»… А для тебе — була справою честі, та де — усього життя! Ти вся палала на кострищі Слова!.. І згоріла! І мене штовхала у те пекло! І досі штовхаєш… Пробач… знаю! Інакше не могла. Шевченко не дозволяв, той, що сидів у твоїй повстанській душі! Знаю: ти й мене повернула з того світу, скупавши у водах Лети, не просто так, а з особливою місією. Історичною! Атож! Щоб я перевидала без купюр і цензурних правок твій… вибачай, МІЙ… роман «Криваві заграви»! Щоби, так би мовити, звільнила від брехні своє ім’я і твою совість! Хіба не так?

О, як я тебе, сестро моєї самотності, розумію! Цікаво, що робить зі своїми безсмертними творами минулих років, наприклад, твій друг Янус Многоликий, де, що не слово, то хвала рідній комуністичній партії і прокльон буржуазним націоналістам, або коханий Полятицький, де, що не абзац, то політичний донос на талановитішого колегу?! Спалили чи причепили в туалеті — перечитувати на сон грядущий? Та менше з тими хамелеонами! Але справді жах охоплює, коли подумаєш, скільки вас там, на небесі, колишніх класиків, творців, геніїв, знівечених, куплених і проданих тими, котрі сьогодні віддали б царствіє небесне, аби лиш переписати СЕБЕ заново, начисто, на біло! Як же ж, певно, мучаться їх душечки, пурхаючи поміж нас, живих, знаючи, що приречене новим часом на забуття їх нещире, нечесне слово! Як гірко їм, певно, за розтрачений талант… Пропаща сила!.. Бідна література!.. Нещасна земля, нещасний народ, генії якого, пророки якого не мають спокою і на тому світі!.. І нема кому їх порятувати, повернути втрачене ім’я. Правда, читала в «Літературній Україні», що в когось там із сучасних письменників виникла ідея адаптувати твори класиків до теперішніх духовних запитів суспільства, але його затюкали, закричали, мов, «на класиків руку підняв»!.. І ніхто не подумав, що для багатьох давно забутих покійників та затія могла би бути щасливим поверненням у духовну ноосферу… Та й самі ті, класики, там, у задзеркаллі, не рипнулись! А ти — мудра! Зметикувала… Я ж то думаю, чого це тебе кілька років не чути було, а тут, нате, явились — не запилились! Та, на жаль, Лоро, невдалий твій вибір. Нічим не можу допомогти. Маєш рацію: «Криваві заграви» треба відредагувати, але я — надто хвора, надто безталанна, щоб це зробити. Я взагалі розучилась писати. Хоч… Боже, як мені того хочеться!

— Саню, пригадуєш, як давно колись, коли ти… просила подарувати тобі той злощасний роман, я у відповідь просила тебе: «Не мудрствуй лукаво, сестро, не наймай наймитів. А сядь камінчиком, напиши про своє життя, про свою Гору, про її богів і жреців, героїв і повій. Ти ж так багато знаєш такого, чого ніхто не знає!».

— Та пригадую… Тоді я вибухнула! Розверещалась, обзивала тебе поганими словами, думала, що ти мені очі колола тими наймитами, і це тоді, коли я, єдина в цілому світі, хотіла врятувати тебе РОБОТОЮ від падіння… Врешті, від голодної смерті… А ти таки колола! Ніби той роман справді був бозна-яким шедевром! Авжеж, просто — Шекспір! До речі, є підозра, що на Шекспіра теж наймити горбатились. Як тепер, казала Хівря, на Мариніну. Нібито на цей детективно-ментовський бренд, вироджений Москвою, каже Хівря, нині працюють десятки літературних негрів. А ти… не можеш забути один роман… Ніби він мені тоді хтозна-яку славу приніс! Фавор!

— Зате тепер ти у фаворі, Саню. Усі рекорди побила популярністю! Просто-таки на розхап! Куди там проти тебе тим, як ти кажеш, «звєздонутим» молодицям…

Ти кажеш, що я нині у фаворі?! Ти, що, Лоро, жартуєш?! Та який це, в біса, фавор, коли тебе витягають із шафи, як… кринолін… ні, як старі панталони з радянським начосом, і показують для сміху по телевізору?! Ти дивишся на себе і ще гостріше відчуваєш: мій час минув. І я минула. Просто забули поховати… Лоро, по-чесному, мені не цікаво жити. Точніше мені дуже хочеться писати, але я… не вмію… На жаль, це так! Але кому про це скажеш-поскаржишся? Єдина людина, з якою не боюся бути одвертою і щирою, це ти, Лоро.

Господи, що я кажу?! Яка людина?! Fantome d’opera! Привид моєї вічної опери-комедії! Радше, моя про-буд-же-на совість… А мені просто здається, що то ти зі мною ведеш бесіди… Спасибі й за це, коли на більше не заслужила. Хоча ти, Лоро, здається, переконана, що мені гріх на Бога нарікати, бо ускладнення після такого «обширного» інсульту бувають набагато важчими, але мене — Бог милував.

Так, ти маєш рацію, Лоро, Бог — милосердний, от тільки люди жорстокі: забули поховати…

Як це: «не жартуй так жорстоко»? А хіба не ти колись пожартувала: «Смерть — сестра моєї самотності»? Я теж не могла тридцять років тому зрозуміти іронію цієї фрази. Ти її зронила, усміхаючись, тихо, як сльозу, а вона каменем упала на мою душу і ніяк не можу скинути її, забути… збутися…

Але чому тільки тепер, в кінці життя, збагнула весь трагізм кривди і правди твоєї фрази? Адже з колиски була смертельно одинока… одинока у чорториї боротьби за себе… за себе!.. За себе! Жодного друга, лиш соратники і вороги. Навіть у рідній хаті — соратники, сковані одним ланцюгом кровної спорідненості!.. Тільки соратники…

Ще донедавна мене влаштовувало, ба навіть збуджувало шалене метання на бруствері окопу під перехресним вогнем чужих і… своїх. О, скільки їх було, ближніх, що стріляли в спину тишком-нишком!.. Але це було — життя! А тепер… тільки імітація… Той, як ти кажеш, фавор чи кураж: подриґалась трохи, пошарпалась, і знову — пустка, і нудьга безпросвітна, і водночас, ця пекуча мука — бажання писати… Писати!!!

— Так пиши… через муку… через «не можу»…

— Не можу. От, здається, вже й ніби знову все стало в державі на свої місця, а я все одно лежу на дні окопу, в холодній калабані протверезіння, в снігах прозріння, на полі брані, після бою… і питаю себе — за що? Знамена потоптані, ідеали зґвалтовані, мої висоти провалилися свинськими ямами, а я… ясна королева — перетворилася на каліку-недоріку… Так, не перебивай мене! Звичайно — МОЇ знамена і мої ідеали! Але світ не став від того кращим! Він, як і вчора: підступний, безжальний, безлюдний… А ти: «фавор!»

От ми, сестро моєї самотності, й дійшли, нарешті, істини. Я часто думаю: невже, невже ти, Лоро, осягнула жахливу марноту марнот цього світу ще тоді, коли я, темна, втішалася нею? Осягнула і пішла… І так роблять, так чинять генії… Так, Лоро, ти була, всіляка… Я ж завжди та сама — сіра пересічність, агресивна бездарність, якою навіть смерть гордує…

— Смерть ніким не гордує. Просто — кожному свій час. То тільки живі думають, що вона буває передчасною, чи навпаки… Твій час ще триває — не марнуй його…

— Боже-Боже… Збожеволіти можна — як це не марнуй?! Ах, пробач! Це ти так мене провокуєш! Знову витягаєш за вуха з багна, з лайна і змушуєш, змушуєш вставати і — метушитись! Фавор! Я — у фаворі! А ти не подумала, що вся ця суєта піарна, увесь цей лемент, який я зчиняю довкола себе, ради тебе, Лоро! Прошу тебе, не відвертайся! І не смійся… Правда, от хрест святий, правда, що тепер, ну, принаймні від нині, моє життя осяяне благородною метою — перевидати НАШ роман, а заодно, як я зрозуміла, і всі твої твори. Чудово! Спасибі, що нагадала про обітницю, яку я дала тобі на твоїй кухні в той день, коли тебе знайшли мертвою…

Пригадуєш це гасло? Коли це було? Тридцять… сорок років тому? Цілу вічність? Притому, в іншій державі… Тоді я була інша. Рукописи?… Рукописи… Я не зрозуміла, про які рукописи ти, Лоро, мені триндичиш?! Коли про свої, то їх усі, здається, забрала комісія зі спадщини… Авжеж! У той самий день, коли… ти… коли ЦЕ сталося з тобою… Не хочу навіть згадувати! Я тоді такий жах пережила, коли сповістили…

Ну от! Знову повертаюся подумки у ті дні… Майже вибігаю по сходах на твій п’ятий поверх. Торкаю двері у твою вбогу квартирку: вони незамкнені. З острахом переступаю поріг. Вікна — навстіж! Але все одно дух смерті не вивітрився! Відчинений балкон — як двері в потойбіччя. Пронизливі протяги шелестять газетами, паперами, якими встелена підлога в коридорчику і кухні. З кімнати долітають чоловічі голоси. Перше враження: як після погрому. Перша думка: обшук. Але — ні. Свої — письменники, хоч мало мені відомі. Комісія зі спадщини. Твоєї. Так зосереджено риються в архівах, що не помічають мене. Тепер я розумію — вони щось шукали. Але — що? Заборонену літературу, чи може твою, Лоро, крамольну писанину, бо хтозна, що ти могла з відчаю написати?! Чи, може, як і я, компромат?! Пригадуєш, як ти обмовилась, ніби у всіх твоїх нещастях винен Янус Многоликий. Нібито мстить тобі за те, що відмовилась написати про нього хвалебну статтю. Я здивувалася: чому відмовилась? Не поганий же письменник!

Для мене насправді була незрозумілою твоя відмова. На ту пору Янус саме робив стрімку літературну кар’єру. Хоч як дико звучить нині цей оксюморон, але тоді це означало: щорічне видання книжок, премії, керівні посади у Спілці, в Літфонді, журналах і видавництвах. Тож чому б не допомогти чоловікові, який, пробившись, можливо, й тобі допоможе? Рука ж руку миє!

— А от я не хочу його рук відмивати… Рука не піднімається. На совісті цього палкого сексота стільки загублених душ, що горіти йому в пеклі і не згоріти!

— Звідки ти знаєш?! — вдаю, що здивована.

— Знаю! — зойкнула Лора й осіклась. Зрозуміла, що сказала зайве, хоча я й без того здогадувалася про твої, Лоро, зв’язки з дисидентами. І не розуміла, на біса вони тобі здалися, ті… хворі люди! Бо справді треба бути слабим на голову, щоби щось там булькати чи «возбухати» проти держави, з такою могутньою службою безпеки, розвиненою мережею самовідданих інформаторів! Але, чесне слово, я не стукала на тебе, Лоро. Це було негідне і мого статусу, і людської гідності! Тепер, склавши все до купи, думаю, що то робили не тільки януси лучезарні, а передовсім — Полятицький. Адже, саме в той час він був об’єктом твого захоплення. Та не соромся: був то й був! Мало хто з ким спав! Правда, не знаю, чи була взаємність, але те, що ти звіряла цьому шакалу свою душу, не сумніваюсь. Авжеж, з кимось треба було ділитися наболілим… Мене ж ти, через моє суспільне становище, звісно, остерігалась, а от тому шшшшакалу — довіряла! Як сама собі!

Тому-то, пробач, мені важко згадувати, в той печальний понеділок я й прискакала до тебе на квартиру. Буду чесною, та й ти сама знаєш: боялася твоєї передсмертної записки! Що ж до рукописів, то, пардон, Лоро, провал у пам’яті… Таке зі мною нині часто буває. Пригадую тільки, що, вражена моєю нежданою з’явою, комісія з твоєї спадщини почала поспіхом пакувати ту спадщину в мішки. Все підряд: газети, книжки, рукописи… Як сміття! Мотлох!

Пригадую, я ще спитала, що вони збираються робити з твоїми рукописами? І нібито старший над ними, забула вже хто з колишніх спілчанських функціонерів, сказав, що будуть видавати. Але, як бачиш, подружко, по сей день! Хоч би твій коханий Полятицький здогадався… Між іншим, тоді мене навіть здивувало, що не він очолює комісію з твоєї спадщини… Та ще більше була здивована, почувши, що ніхто з присутніх нічого не відав про ваші з ним стосунки. Як?! У такому тісному Києві, де всі про всіх усе знають? Неймовірно! Тоді й закралася в мене підозра, що Полятицький був «приставлений» до тебе, голубко… І здав, не моргнувши оком. І, схоже, побував тут ще раніше за комісію, і, цілком вірогідно, що й рукописи забрав…

— Він був напередодні… І нічого не брав…

— Он як! Я так і знала! То це ти з ним пиячила напередодні загибелі?!! Так це він… накачав тебе і… відправив на той світ?!

— Не злосвідч, Саню! Це великий гріх. Я сама пішла… Та не про те мова, Саню. А про те, що рукописи роману і «Витязів» взяла ти.

— Та ти що, Лоро?! Знову містифікуєш? Я забрала твої рукописи?! Зачекай… щось подібне мерещиться… Ти думаєш, що через стільки років, після інсульту, в мене та сама голова, що й раніше?! Чи мені нема про що більше пам’ятати?! І де ж я їх поділа? Справді, де я могла заховати твої рукописи? На антре-со-лях?! На яких ще антресолях, дівко?! Ти при свому розумі?! Стінної шафи у передпокої?! Ще й прикривши їх вишитим портретом Брежнєва?! Ти знущаєшся… Інтригуєш мене, стару і хвору… Містифікуєш, аби мені жизнь медом не здавалася! Хоча… це ж можна перевірити! Авжеж, перевірити!

І я, заінтригована, примусила себе приволокти табурет, вилізти на нього і… Це ж треба?!! На антресолях під вишитим портретом Леоніда Брежнєва справді припадали пилом і тліном пожовклі від часу, перев’язані шпагатом Лорині рукописи! Так, це були вони! Я впізнала її почерк. І ніби блискавка осяяла темні провалля пам’яті. Так! Того ж дня я буквально вирвала ці рукописи з рук ошелешеної комісії, сказавши, що видам, насправді ж, боялась, що серед паперів може бути її щоденник або передсмертні послання до рідного народу, чи листи до коханого Полятицького… Авжеж, самотні старі діви мають дурну звичку звіряти свої потаємні думки білим аркушам паперу, занотовуючи скрупульозно до найменшої подробиці усі події свого безбарвного самотнього життя. Оскільки тоді ще «була при владі», мені не заперечували, і, мабуть, повірили, але найімовірніше раді були здихатися, бо одна думка про видання «суспільно небезпечної авторки» здавалася тоді крамольною. Тільки не мені. У ту хвилину я справді пообіцяла собі в пориві каяття видати на зло всім усе написане і невидане опальною Лорою, а ще більше від радості, що не знайшла на себе компромату.

Однак уже вдома, наткнувшись серед «заборонених» новел на рукописний варіант роману «Криваві заграви», звичайно ж, під іншим, твоїм, Лоро, іменем і прізвищем, передумала. А що я — ворог собі?! Уявляєш, щоби було, якби раптом «випливло», що роман, який у видавництві редагували у машинописному варіанті під іменем Олександри Рибенко-Ясінської, написаний іншою рукою і під іншим прізвищем? Твоїм! От чому я й засунула рукопис якомога далі, прикривши його від цікавих очей, зокрема, Станіславових, вишитим портретом «дорогого Леоніда Ілліча»!..

Хоча, за великим рахунком, Лоро, не страх за власну шкуру, а радше якась сила невидима примусила мене врятувати твої рукописи. Чого смієшся? Авжеж, врятувати! Бо ще невідомо, куди б та комісія їх здала! Хоча, чого ж, відомо: туди, куди тебе здавали! А я от — не здала! Не спалила, не викинула на смітник, а заховала на антресолях! Зберегла до кращих часів, будь-вони не ладні! Бо я теж могла через них з усіх вершин «злетіти»…

Що ти там бубониш, людино-невидимко? Я не змінилась? Життя не вчить?! А чого б це я мала мінятися, скажи на милість?! Я що тобі… Янус Многоликий? Он тебе смерть не змінила, а ти хочеш, щоб я тут перевертухом ходила!

А що забула про рукопис, то… Господи, та з цим життям маму рідну забудеш! Закрутило-завертіло і все шкереберть полетіло: то, блін, Чорнобиль, то перестройка, то незалежність, то… ці революції нескінченні, як трясця!

І от, нарешті, ніби випогоджується. Повертаються вітри на кола свої, а у владні кабінети повертаються, як журавлі з вирію, давні знайомі… Ріка життя входить у своє звичне русло… Можливо, Лоро, настане той день, коли я перевидам свій… ладно, наш роман… Але ж, сама розумієш, щоб ТОЙ роман перевидати, скільки ж то треба буде у архівах посидіти, поритися…

— Санько, нічого не треба — тільки передрукувати. Повір. Навіть перечитувати не треба. Там усе написано так, як має бути написаний історичний роман — по правді і згідно з архівними документами. Пробач, що не можу тобі допомогти… навіть із стільця злізти. Але ти собі уяви…

— Ну, слава Богу, голос прорізався… Вилазь з моєї голови, бо й без тебе вона тріщить! І говори, як людина, а не… привид!

Уявивши, що Лора подає мені руку і підставляє плече, крекчучи, злізаю з табурета, йду на кухню, здуваю з течки пил, розв’язую шпагат: усе, як і було. Аркуші рукопису акуратно складені у стосик і пронумеровані. На титульній сторінці, над заголовком «Криваві заграви» — Лорине прізвище. На другій — замість автографа — віршик одного з моїх улюблених російських поетів Миколи Ушакова про Велику жовтневу соціалістичну революцію в Києві. Єдиний мій внесок у написання роману…

Пригадуєш, Лоро, як ти розвеселилася, читаючи цей «декаданс», який я тобі приперла? Хотіла викинути, але, повагавшись, залишила, ніби передбачала, що вся ця ліро-епічна трагікомедія ще не раз повториться на наших теренах, але навиворіт. І жоден дощ не зможе погасити «красной ночи антрацит», і навіть через сто років буде той диявольський антрацит «рдеть» і над Києвом, і в моїй «лилейной спаленке-келье», і не давати спати новоспеченим банкірам…

О, Лоро! Це містика! Усе, що стосується тебе — містика. Скажи мені, яку таку страшну таємницю ти забрала із собою, якщо твої ідейні соратники, а в їх числі і Полятицький так «напрочь» забули про тебе? Про мене не йдеться! Повір. Я змирилася з тим, що вони все зробили, щоб забути мене і навіть викинули на смітник історії та літератури… Але про мене не йдеться, я — «ісчадіє минулого пекла». Врешті, якщо бути чесною, я, Лоро, — зовсім маленьке ніхто… Йдеться про тебе, «провісницю досвітніх вогнів» і поки що єдину досі не реабілітовану жертву совєцького геноциду… Вже всіх згадали, пом'янули, описали, воскресили, всіх, окрім тебе. Не думаю, що твоє забуття на совісті Станіслава чи якихось спецслужб… На цій задавненій історії я бачу відбитки інших пальців, звісно, якщо робити висновки з того, що сьогодні чомусь згадують про тебе лиш тоді, коли хочуть дискредитувати мене. Тобто, мене — спаскудити, а тебе — принизити, зробити всього-на-всього одним із моїх гріхів… А не трагічним персонажем пізнього «розстріляного відродження», чи як там нині класифікують «останні жертви комуністичного» терору 70–80-х років?

Чи, може, тема стала не актуальною? Бо ж тепер ті, хто підозрювали мене у нібито присвоєнні твоїх рукописів, самі пішли у найми до президентів, прем’єрів, банкірів, партійних вождів і, нічтоже сумняшеся, пишуть замість них епохальні твори. До речі, нічого нового: раніше теж існував такий жанр як «літературний запис». Яскравий приклад — творчість Леоніда Ілліча… А згодом і Леоніда Макаровича. І Леоніда Даниловича… Нині ж у нас, як у Росії, стають модними видавничі синдикати, де за гроші наймані талановиті, але невідомі раби працюють на «брендове» (слово ж яке!), розкручене ім'я якогось творця «масової літератури». І нормально, що література, нарешті, стає бізнесом. Одним — слава, іншим — гроші, третім — чтиво. Ми з тобою теж за таким принципом працювали. Не розумію тільки, чого з цієї співпраці роздули майже політичний скандал?!

Та менше з тим… «Кто прошлое помянет, тому глаз вон»! Просто, думаю собі, що якби ти, подружко, крім таланту, мала ще й розум, то ми з тобою були б живі-здорові і багатші та знаменитіші за «маму» Гарі Поттера. А так… і світ змінився, і виросли цілі покоління зовсім інших людей, для яких ми з тобою — далека історія. Тож єдине, що залишається нам, — переписати заново, набіло цю далеку і забуту історію.

Лоро, ти чуєш, де ти, в біса, знову ділася? Слухаєш? Гаразд, слухай… Мабуть, ти маєш рацію, почнемо з перевидання «Кривавих заграв» і видання твоїх «вибраних творів» — тієї збірки новел, яку, як ти підозрювала, за чиїмось доносом, було «розсипано» у друкарні. Пригадуєш, ти грішила на мене і на Станіслава… Не казала, але я відчувала і не сумнівалася, вкотре тобі повторюю, що це зробив не хто інший, як твій коханий «почарківець»… Він же, падло, мав совість натякати на мою причетність до цієї мокрої справи! Тож тепер мені цікаво буде подивитися у його підлі очі! Дарма, що він тепер пришпандьорив до морди вурдулацької маску великого патріота і борця за національне відродження…

От я й чекаю, коли ці слуги лукавого, впевнившись у своїй безкарності, зачнуть ексгумувати, вишпортувати з того світу і тих, кого туди… відіслали. Думаю, що першою будеш ти, Лоро. Їм совість не завадить. Але мені дуже хочеться бути присутньою при цій акції покути, а ще точніше — оборудці.

Заскочити його зненацька. Це буде моя відомства за ті плітки, що він розносив на хвості про наші з тобою стосунки. Думаю, Лоро, що ти не заперечиш, якщо я звернуся до нього за передмовою до твоєї відродженої книжки? А це цікаво… Дуже цікаво… Байдуже, як він відреагує, головне — хай цей сучий син відчує холодний подих потойбіччя, нехай затремтить душа його шакаляча від усвідомлення неминущості розплати! Тремти, вурдулако! Ніхто не забутий! Ніщо не забуто! О-о-о! Ло-о-оро! Це буде ще та містифікація! Згодна ти чи ні, а я це зроблю! Задля нас обох! Бо й мені вже пора власяницю скинути разом з муками совісті і виною перед тобою, дорога подруго!

Світ, нарешті, побачить твоїх «Витязів Свитязя» і факсимільні, без купюр «Криваві заграви»!

— МІНЯЙ НАЗВУ, ЯКЩО НЕ МОЖЕШ НАТУРУ, — сказав Станіслав, коли я вкотре нагадала йому про свою мрію перевидати роман.

Я вжахнулася:

— Та ти що?! Міняти назву! Я ж збираюся перевидати скалічений цензурою роман у його первинному вигляді!

— Не поділяю твого ентузіазму. Бачу, тобі скучно без скандалів. Хочеш, аби знову почався гавкіт з усіх сторін, і вони, ці перелицьовані, нам пригадали навіть те, що нам і не снилося? Досить мені того, що я пережив… з твоєю… подругою…

— Слухай, доки ти будеш мені дорікати тою нещасною Лорою? Її нема уже… а справді, скільки ж це її нема?!. Двадцять? Тридцять? Так, майже… чи то понад двадцять років! вже всі про все забули, а ти довбеш мене! І потім — ніколи не думала, що ти — такий страхопуд! Чого ти боїшся, надто сьогодні? Наша ж влада! А де наша влада — там наша правда! Хто тобі нині посміє цвікнути у вічі? Тим більше, що у мене є докази, що причиною її смертельного запою був не хто інший, як той виродок Полятицький. Він до неї був приставлений, сам знаєш, ким… Тому й залицявся, може й спав, але більше споював, щоб випитувати і доносити. Я в цьому впевнена. А сам розповсюджував про мене плітки, і про роман, і про наші стосунки. Робив мене винною, щоб самому відмитися. Але так уже не буде. У мене є всі докази, що це він ТОДІ її «накачав», а сам змився… покинув здихати! Або, гад, довів до того! Ви ж, мужики, можете довести до того, що… І я це доведу.

— Ти що?! Тільки спробуй розворушити це мокрушне лайно! Досить того, чого ми натерпілися від твоєї гри в літературу! — кричав, як із цепу зірвавшись, Станіслав.

— Як ти можеш!.. Література для мене — не гра, не гра! Це — усе, що в мене зосталося, це — моє життя!

— А моя смерть! Ти мене своїми… окололітературними дєлішкамі скоро в гріб заженеш! — не на жарт розходився Станіслав. Побагровів, очі — рогом, піна — з рота. От-от «кондратій» вхопить. Мусила гамувати:

— Гаразд, гаразд… Я тебе, як і ти мене, більше не буду вплутувати у свої справи. Єдине прошу: не вчи мене жити, краще допоможи матеріально. Знайди гроші на перевидання мого роману. І на видання Лориної збірки новел «Витязі Свитязя». Ось, вона… До речі, вона і на вашій совісті, сеньйоре Сірий Кардинал…

О, Лоро! Бачила б ти цю німу сцену! Щоб врятувати бідного Станіслава від інфаркту, змушена була зізнатися в усьому.

— Ти… ти переховувала заборонені твори Лариси у нас… на антресолях?! І про це всі знали, ті… писаки?!! А я голову ламаю, звідки ці брудні плітки: вкрала! Списала! Ти хоч уявляєш, чим це могло скінчитися ТОДІ, якби…

— Доказуй: якби не розпався Союз!

— Дура! Якби дізналися і ти знаєш, хто!

— А що, було б краще віддати їм, тим писакам, у руки те, що могло свідчити проти нас обох?! Ти при свому розумі?! Ну, вибач, але тепер я не дивую, що розвалився Союз! Навпаки, дивуюся, як взагалі з ТАКИМИ ідеологами, як ти, він, бідний, проіснував сімдесят років!

Станіслав від образи зеленіє і намагається втекти з хати, аби не вбити мене. Але я хапаю його ззаду за піджак і він з несподіванки падає на підлогу! Я — зверху. «Мала купа — давай слупа!» Але нам не до жартів. Аби хоч не покалічитись, а то — прощай не лиш творчість, а й білий світ! Але ніби Бог милував. Кістки цілі, тільки потовчені добряче. Тож, крекчучи, допомагаємо одне одному піднятися, і, крекчучи, розповзаємося по своїх норах.

Знаючи ослячу впертість Станіслава, розумію, що здійснення моїх мрій відкладається, дай Боже, щоб не до Страшного Суду. Доведеться Сашуню просити, щоб знайшла грамотну друкарку, чи то пак — спеціаліста з комп’ютерного набору, а поважного автора передмови до Лориного вибраного я, здається, вже знайшла…

Знайти то знайшла, але ловити Полятицького довелося довго, оскільки цей пияк тепер великий чоловік, по цілому світу його потребують. Але підозрюю — просто в руки не давався. Не бажав зустрічатися із свідком свого стукацького минулого. Я його розумію, бо самій не з усіма хочеться здибатися, а ще більше хочеться половину з них викреслити з пам’яті… Але зустрітися нам доведеться, ховайся — не ховайся, бо, якщо вже я вийшла на полювання, то вполюю тебе, скунсе, як каже Сашуня, «тіпа по любому».

Жах, як вони зараз говорять, ця молодь? Як блатняки чи зеки на зоні! Та втім… чого дивуватися, коли країна — суцільна зона. В радянські часи була зоною посиленого режиму, за перебудови — чорнобильською, за незалежності — кримінальною… А кричать: «Демократія! Свобода!» Авжеж, свобода, бля свобода! Вільний — хоч луснути кричати, хоч валуючи завішатись на стовпі, хоч бісером розсипатись перед свиньми — ніхто й не гляне! Точніше — не посягне на свободу твого вибору! Свобода ж, бля, свобода!

Але: на мисливця і звір біжить! Буквально на другий день чую по радіо — Полятицький захлинається про свою поїздку до Америки та життя-буття тамтешньої української спільноти. Та все порівнює, та все вчить, як нам, дурням, «невиїзним», капіталістичний рай будувати на руїнах комуністичного. Ах ти ж мій вовчику-братчику, обізвався!

Нічого не сказавши Станіславу, замовила таксі і… заскочила Полятицького на місці — у шикарному офісі на Подолі, при вході в який на мармуровій плиті було написано золотом:

Міжнародний благодійний фонд запомоги жертвам репресій

Редакція журналу «Карби»

Видавництво «Скарби»

А я що казала! Ще один «непотопляємий»! Ади, які карби-скарби собі пристарав! Боже, чому ці мікроби незнищенні такі до болю, до судоми передбачувані? І як їм вдається зі своїм нутряним примітивізмом бацил, пожираючих одна одну, цинічно пожинати такі золоті скарби з таких кривавих карбів рідної історії, нормальною головою важко зрозуміти?!

Ох, Лоро, Лоро, а ти сподіялась, що на таких прийде кара Божа… ой, не прийде, а як і прийде, то не скоро! Однак падати у відчай не варто, а треба все робити, аби час розплати прискорити!

І чую, ніби у відповідь, авжеж, Лорин голос:

«Ох, Олександро, Олександро, а коли хтось, та навіть той же Полятицький у цей час, про своє спасіння дбаючи, замовляє в Неба кари Божої на тебе? Хоча у таких офісах ворогів типу забутої „партдамочки“, як колись когось обзивали, навряд чи згадують, тим паче бояться. Шшшшикарний офіс і секретарка „под стать — красіва дєвочка“, і вихована, бо, побачивши респектабельну даму, чемно пропускає до шефа. А шшшшеффф! І не впізнала спершу: лайковий теракотовий піджак, тої ж барви і якості мешти, а пика — сита, вдоволена, нахабна, посаджена просто на тлустий круглий живіт, що починався зразу ж від потрійного підборіддя. Дивиться — не бачить. Та враз скис, помарнів, помалів, потемнів фейсом та піджаком з мокасинами. Впізнав, ненаглядний мій! Заусміхався масненько-кисленько. А в очках — по двоє жал зміїних тріпотять, попереджають: укус їхній смертельний!»

Та не на ту натрапив, гаде підколодний! Такий пильний, такий вже обережний, а не бачиш змієлова перед собою?! У, начувайся, дябле!

І, мило усміхаючись, спокійнісінько кладу перед ним рукопис Лориної книжки «Витязі Свитязя».

— Впізнаєте? — питаю ніби між іншим, ніби не помічаючи, як його мармиза пожовтіла береться трупними плямами. — Другий екземпляр. Перший — уже у видавництві. Хоч завтра готові запустити у виробництво, але бракує передмови. Я довго думала, кого б це попросити. Звісно, ніхто із відомих письменників, навіть класиків, не відмовився б. Але я згадала про вас… Ви ж були її другом… До останньої хвилини… Чи не так? — і, безневинно дивлячись в очі зміїні, роблю паузу, аби до мого дорогого візаві дійшов підтекст мого запитання. Схоже, дійшов… Ага! До самих кишок дійшов, он як здуло! Тож доки не луснув, продовжую:

— На мою думку, це було би чудово. Ми з вами… як найближчі Лорині друзі, просто таки зобов’язані відродити пам’ять про неї… Адже ж ви не заперечуєте, що вона була геніальною письменницею? Але, на жаль… так сталося… Трагічний збіг обставин… Точніше, за не невідомих обставин…

Від мого багатозначного натяку з трьома крапками в кінці пожовкла фізіономія Полятицького розквітає рум’янцем теракотовим, а мешти, якраз «под цвет лица», соваються під столом, наче в передсмертних конвульсіях… Знак, що нам більше нема про що говорити. Та я ще не збираюся прощатися. Прошу дозволу зателефонувати. Мовчки підсуває телефон. Набираю номер Станіславового фонду, чую його голос, і прошу, аби забрав мене з офісу пана Полятицького, що на вулиці такій-то на Подолі. Чекатиму під будинком… Так, десь за кілька хвилин…

Хай знає, жаба теракотова, що в мене є свідки. І не хто інший, лиш мій власний чоловік, про норов і можливості якого Полятицький начуваний. Щоб не кортіло так палко (по очах бачу) придушити мене в темному під’їзді. І тільки тоді прощаюсь мило, і виходжу, попросивши позеленілого від люті смерда зателефонувати мені, як тільки буде готова передмова.

О! Олександро! Один нуль, як жартує Сашуня, на твою користь! Чуєш, Лоро?! І на твою теж! Щойно ми, дівчата-терористки, найлютішого ворога свого зробили соратником! Отак! «Трепещите, урррооды!»

Знаючи шпигунську натуру Полятицького, струнко і чітко карбую крок за ріг вулиці, подалі від його очей затуманених ненавистю до мене. А от і наша стара добра «Волга», і здивований Станіслав за кермом. Схоже, чоловік не дуже тішиться моїм відносним одужанням. Прости йому, Господи, таку специфічну любов до ближнього!

Влажу в салон, вмощуюсь, і, не чекаючи запитання, повідомляю стримано:

— Замовляла передмову в Полятицького до Лориного вибраного… Книжка готова до видання. Роман «Криваві заграви» — теж. Слово — за тобою і твоїм фондом, товаришу Ясінський!

— Чого ти вчепилась у ті «Криваві заграви»? Не можеш придумати щось інше? — обурюється вкотре Станіслав. Я ж навпаки — радію, бо це перша ознака того, що він не відмовить мені.

У добрій злагоді підіймаємось із Подолу до Європейської площі і Майдану Незалежності. По дорозі, ніби між іншим, вимкнувши, як кажуть, емоції, розповідаю про зустріч з Полятицьким, його шикарний офіс, фонд і цілий видавничий холдинг. Не хочу дратувати Станіслава, та все ж відчуваю зворотну реакцію чоловіка. Ще б пак! Навряд чи ще хтось у цьому місті знає краще Полятицького, ніж Станіслав?! Хіба що спецслужби. Ну от, треба було мені базікати! Станіслав буряковіє і люто питає:

— Тільки не зрозумів, чому я маю цим займатися, коли в цього… «покимона»… і видавництво, і фонд запомоги жертвам всіляких геноцидів? А подруга твоя, як мені недавно стало відомо з газет, якраз найбільша жертва цих репресій!

Я вражена: Станіслав — геній компромісу дає мені уроки новочасних політтехнологій — як побивати ворога його ж зброєю! Гура-а-а-а! Хоча, які вони новочасні, ці технології?! Старі, як світ. Та чорт з ними! Тепер мені головне примусити Полятицького спокутувати вину перед Лорою, авжеж, видати за його кошт і в його видавництві книгу, яка була «зарізана» за його ж доносом! І Станіслав свідок! Ну як, як ми обставили твого друга, Лоро?! Правда, ловко?! Отож-бо! Знай наших!

— Станіславе, ти — геній! Ти навіть не знаєш, який ти геній! Справді! Саме він мусить! Повинен! І я… о, «как красиво я буду отомщена»! І за Лору — теж!

Я вдоволено сміюся, готова цілувати свого домашнього генія, але — що це?!! Вся площа, Хрещатик і Майдан Незалежності заповнені демонстрантами. Мають прапори, кричать люди, горить якесь опудало! Чорно від міліції. Глуха, ниюча тривога, яка останнім часом трохи була попустила, знову стискає залізним обручем бідну мою голову. Що за колотнеча?

Що за «времена смутные»… Ледве пробиваємося крізь натовп на перехресті, але доводиться об’їжджати десятою вулицею, щоби потрапити у наш двір на Хрещатику.

— Що це? Знову революція?!

— Акція: «Україна — без Кучми».

Станіслав спокійний. Добрий знак: він спокійний буває тільки тоді, коли володіє інформацією. Так, але він, вибачайте, не володіє ситуацією! Стає лячно. Як кожен яскраво виражений індивідуаліст я ненавиджу юрбу, яку найменшими зусиллями будь-який навіжений може перетворити і в отару овець, і в стадо бізонів, і в зграю голодних вовків.

— Чого цей народ хоче від цього Кучми?! — дратуюся. Станіслав мовчить, вчепившись у кермо, намагається виплутати машину із в’язкої маси роззяв, що весело тусуються довкола цього театралізованого повстання. Але я чітко чую чийсь голос:

— Ах, Саню, щоб ЦЕЙ, як ти кажеш, народ зрозуміти, треба самій ним стати.

Лора! Авжеж… Це вона. Але «відбрити» їй належно не встигаю, бо ми вже приїхали. Біля нашого будинку — натовп збуджених молодих людей. Але, побачивши подружню пару в літах, що виповзла з допотопної «Волги», вони розступаються, пропускають до дверей. Якби вони знали, КОМУ дають дорогу, то, напевно, спалили б нас разом із машиною, як те опудало Кучми!

Заспокоююсь тільки у квартирі. З нашого вікна видно криваву заграву над Києвом. Чи то сонце заходить, чи палає Хрещатик? Крізь відчинену кватирку чути скандування:

— Кучму геть! Кучму — геть!

— Подивись, ти тільки подивися на цю заграву! — кличу Станіслава. — Яка кривава… А ти кажеш, придумай щось інше!

Але Станіслав не обзивається. Він комусь телефонує, стримано лається. Значить — знову революція!

— Ну от! Тільки все стабілізувалося, як ці націоналісти знову зачинають бучу, зчиняють вереск!

— Це не націоналісти, — поправляє Станіслав. — Це соціалісти!

Я не помітила, як він підійшов, задивися на заграву.

— Слухай, поясни мені, що відбувається? На вулиці початок третього тисячоліття, а колотнеча, як у кінці першого… а ти казав, що «Криваві заграви» — застаріла назва. Щось мені здається, вони ніколи не погаснуть у нашому небі…

— По-перше, не діставай мене своїми «загравами». По-друге, ти ж розумна, сама знаєш: усі революції починаються з невирішених соціальних питань. У тім числі і національно-визвольні рухи. Ясно, як білий день, що ситий і задоволений життям, за вила не хапається. А радянські комуністи забули про це… Зажерлися і втратили пильність, а відповідно і контроль над ситуацією… І повергли країну у безкінечну боротьбу за владу… Боюся, що ми так непомітно докотимось до нової соціалістичної революції… Принаймні, дуже скоро, протверезівши від солодкого хмелю «буржуазних свобод», наш бідний народ заспіває під ліру: «За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче».

— Ти що, серйозно?! Та хай Бог милує від тих революцій! Хоча… як подивишся на те, що «вгорі» діється… самій за вила хочеться братися… — зітхаю, сподіваючись викликати Станіслава на одверту розмову. Цікаво знати, що думають ті, які… керують процесами… І які ще експерименти нас чекають?!

Однак старий лис Станіслав не збирається ділитися зі мною ані секретами, ані плітками-чутками. Кинувши: «А доведеться звикати!» — зачиняється в кабінеті.

— Що ти маєш на увазі? — гукаю стривожено. Але він не відповідає. Комусь дзвонить, з кимсь говорить. А що, про що? — через двері не чути. А на ранок кудись іде і повертається через три дні, коли все уже стихло, і каже, що був у фонді. Однак по його «відлучках» нібито на роботу у той таємничий фонд, а надто впевненості, яка повернулася до нього в останні роки, починаю підозрювала, чи не організували старі «зубри» на чолі із «біловезьким» справді якусь масонську ложу, підпільний штаб «сопротивления» спочатку націонал-патріотам, а тепер вже й соціалістам? Тобто самій ідеї фантомної, утопічної національної і соціально справедливої держави, з якою попервах носилася купка колишніх «в’язнів сумління», згодом підхопила на щит «постколоніальна», як каже Лора, творча інтелігенція, яка теж поспіль вважала себе жертвою системи і не бажала її повернення. Воно й зрозуміло, але, скажіть на милість, хто не був її жертвою? Та ж найперше — самі її архітектори і зодчі! Не кажучи вже про обласканих системою класиків і корифеїв!

Не обійшла чаша сія і батьків Станіслава, і його самого, та й мене, але ми були з тих, хто не кусає цицьку, яку ссе, і не плює у криницю, з якої п’є. І не козириться утопічною ідеєю соціальної рівності. Для Станіслава над усе була і є — держава. Його кредо: служити вірою і правдою хай навіть і не завжди справедливому до синів своїх «ОТЕЧЕСТВУ». Так, Станіслав, як китаєць, справжній державець: держава, в даному разі СРСР, була і зосталася його релігією… І зректися, зрадити її — понад його сили. Навпаки, він і мертвий їй служитиме… І цього не можуть йому простити ті, для кого найвища релігія — зиск!

Що стосується мене, то після того… позасвітнього рандеву з Лорою, коли лежала в реанімації, щось змінилось у моїй свідомості чи в підсвідомості, не знаю… І то настільки, що часом жахаюся: це я ТАКЕ сама думаю, чи, як папуга, наслухавшись телевізора, чуже клішую, чи, може, мене той клятий Мефісто-Пришембовський досі на кодовому цугундері тримає? А може це вже втрутився голос крові, або позаземні цивілізації? Чи просто банальні патології, які відбуваються у психіці людини після клінічної смерті, а чи справді, як Лора каже, подарований вищими силами шанс спокутати свої гріхи?..

Блін, одні запитання! Але, як би не було з моєю бідною голівонькою, а думає вона останнім часом про речі дуже трагічні. Зокрема і про те, що віковічна мрія українців про власну ідеальну державу зосталась утопією, і тільки тому, що не було й немає ідейної єдності в суспільстві, а в очільників, виплеканих колоніальним минулим з його ідеалами й цінностями «верноподданическими», ніколи не було чітких орієнтирів, а головне — чесної одержимості… Цим і скористалися зцементовані вірою у світле комуністичне «уже-сьогодні», вишколені партійною дисципліною, пов'язані круговою порукою і наснажені всеперемагаючою любов'ю до влади і метою ніколи з нею не розлучатися, старі кадри та нові, виховані в комсомольських лавах і дитячих колоніях, під егідою таємних членів таємничих фондів, лицарських орденів чи масонських лож…

Ну от… такий спіч… Чом не Чорновіл чи Левко Лук'яненко?! Але інтонації безсторонньої констатації, ніби про дні давно минулі… Лора! Так, щось подібне вона мені блемкотіла років тридцять чи й сорок тому, коли поривалася змінити світ. Ой Лоро, Лоро, мені з тобою, як із моєю бідною головою! Невже, зерно, кинуте тобою, проростає у моїй хворій голові? А де ж в цей час перебуває голова твого коханого народу?! Розкажи! Ви ж там, у тих засвітах, усе знаєте! І про таємничий фонд Станіслава… Бо, може, я гіперболізую, може, старий ловелас товариш Ясінський «фондом» називає якусь сексапильну дівегу, яку, чого доброго, ще й утримує?! Зараз таких нахлібниць розвелося велике множество. Тим більше, що про справжні статки Станіслава, його рахунки, ніхто з нас, його рідних і близьких, ніколи не знав і не знає! Усі ми, ближні його, вірили і віримо, що ті кілька квартир і дача, придбані на зорі (чи під зорею?) незалежності, ото й усе наше багатство…

І взагалі, Лоро, скажи, ради усього святого, може, і той «підпільний обком», і причетність до нього Станіслава, насправді, «бред сивой кобылы по кличке Санька»?

Але Лора не озивається… І тільки один Бог знає, як мені не вистачає якраз її, ірреальної Лори, аби збагнути нашу таку майже нереальну реальність…

На щастя, за якийсь тиждень в Україні випогодиться і наш вутлий човник знову загойдається на дрібній хвильці у тихій гавані житейського моря. Та ненадовго, бо знову вибухне буря, але вже — у склянці води на моїй кухні…

Авжеж! Це була буря, яку я сама собі накаркала! Та де! Дванадцятибальний шторм, який ледь не зруйнував наш із Станіславом причал!

А почалося буря з блискавки, яка розпанахала Станіслава у той момент, коли він, випадково розгорнув якусь жовту газетку, яку нам кинули у поштову скриньку «доброзичливці», і прочитав інтерв'ю зі мною… Це… таке не по-радянськи одверте одкровення від святої великомучениці Олександри повергло його в кому! Він змертвів у буквальному сенсі цього слова! А було й чого… Продажні «жовтяки» з таким смаком, з таким азартом і фантазією розписали в деталях моє життя моїми нібито вустами-словами, що, здавалося, більшої збоченки, маразматички і монстра на пострадянському просторі, аніж я, годі було шукати. Та що — Станіслав?! Я сама була, як каже Сашуня, в шоці. Та де?! На грані нового інсульту. Але тепер, побачивши реакцію чоловіка, зрозуміла, що вмру смертю страшнішою — від його руки. А прочитавши підтвердження у білих від люті очах Станіслава, від жаху й відчаю заверещала:

— Сучі діти! Ти бачив, що вони понаписували?! Я ж і близько усього цього не говорила! Я їх повбиваю!

Певно, мій вереск протверезив Станіслава і відвернув від гріха. Отямившись, він одягнувся і хряснув дверима, залишивши мене наодинці із своєю сумнівною і скандальною славою.

Де він пропадав цілий тиждень, я не питала… І не спитаю. Боюся спровокувати Станіслава на вбивство…

А тим часом рекламне торнадо навколо мене розкручувалось з неймовірною швидкістю! Через день — інтерв'ю, виступ — по радіо, на телебаченні, і в кількох газетах зразу! Я знову була на вершині слави і справді була щаслива. І плювати мені було на бзіки Станіслава! Врешті решт, я не лізла в його справи кардинальські! В його партійно-державні інтриги! Не питала, де бродить місяцями, як пакосний кіт? І чи не пора було пошанувати свій патріарший вік?!

І взагалі, що я такого зробила?! Подумаєш, інтерв'ю! Та он шмонді різні політичні і затички артистичні не злазять з екранів, сповіщаючи, що їдять і чим какають! А я все-таки прожила життя, є що розказати, поділитись думками… А якщо муж має що ховати від людей, то хай сидить у своєму запічку-коконі! Теж мені — «человек в футляре»! А я-хо-чу-йти-в- но-гу-з-ча-сом і епохою суцільної відкритості і свободи моралі! Жити життям відомих, публічних і успішних людей! VIP-персон! Хай навіть це буде наївна красива ілюзія! Ну то й що?! Я прагну красивих ілюзій! Я хочу красивого життя! З усіма його прибамбасами! Хочу, щоб мене перетирали в зубах перекупки на Бессарабському ринку, щоб мені мили кістки посудомийки і заздрили лютою заздрістю усі українські мисткині! Як заздрили колись! Хаврона, наприклад… Хоч вона й так вже від заздрості сатаніє. Дзвонила недавно: «У-у-у, ти що, здуріла? Посміховище з себе робиш! Розпатякалась… Увесь Київ сміється! Хочеш, щоб тобі голову відкрутили? Той самий Пришембовський! Але я тобі гарантую — лиш щось ляпнеш про мене — уб'ю!».

Ага, Хавроно — стара вороно, докаркалась? Тебе ніхто за язик не тягнув — сама зізналася, що боїшся правди про своє минуле, демократко бісова! Але не бійся. Тебе ніхто піарити не буде. Так і зачучвирієш вічно голодним хлебталом коло своїх патріотів! Від заздрості! До моєї слави! У-у, шакали! А ви хотіли, аби я здохла в невідомості?! Стара, хвора… А не вийде! Бо в цій сліпучій суєті, у сяйві прожекторів я забула про хворобу! Шкода тільки, що вона, клята, мене не забуває… І часто після запису на телебаченні чи розмови з черговою газетяркою починає мене просто терзати: моторошно болить голова, терпнуть ноги і руки, дерев'яніє язик…

Але я не здаюсь. Так, ради хвилини, короткої миті зіркового життя, я ладна навіть умерти! І можливо, так воно і сталося б, якби не Лора…

…Одного золотого осіннього вечора 2003 року, повернувшись додому після чергового запису на телебаченні, я раптом відчула, що вмираю… Ніби хтось виймає з мене душу… І я не маю сили боронитися… і боротися за життя. Тож лежала розпростерта посеред кімнати і спокійно наслухала, як з мене виймають душу, мов шовковий носовичок з кишені… Я навіть чула, як він лоскоче мені легені… І коли потемніло в очах, прийшла Лора. Сіла поряд, поклала холодну долоню на моє гаряче чоло і спитала:

— Саню, що ти собі думаєш? На що тратиш і себе, і життя? Навіщо оббріхуєш себе? Виставляєш на показ свій… негатив? Начебто повія яка! Нащо тобі ця слава дешева? Ти ж мудра, талановита, добра… Ти ж розумієш, що не для того тут залишена… Тож навіщо примножуєш темряву, коли можеш примножувати світло? Життя безконечне, але не тут. Тут воно відміряне кожному на стільки, на скільки він здатний множити світло. Ти ж обіцяла перевидати наш роман і написати свій… Ти порушуєш обітницю. Втретє. Четвертого разу не буде… Ти чуєш, четвертого разу не буде!

Сказала, гірко зітхнула і пішла назад у свій потойбічний чи паралельний світ. І то так швидко, що я не встигла навіть обуритись. Зате відчула біля серця легкий трепет і зрозуміла: то повернулась до мене моя душа…

Ніхто не вірить, а я напевно знаю, чи то пак, дякуючи Лорі, переконалася, що він існує — паралельний світ чи задзеркалля, потойбіччя, позасвіття, засвіти… Називайте, як хочете, а він є, і там зараз Лора. Живе чи існує — не знаю, як це назвати, і вона не каже, і взагалі не бажає на цю тему говорити. Але я підгледіла… Авжеж, за довгі роки нашого з нею спілкування, я спостерегла, що з'являється вона переважно в один і той же час — коли заходить сонце і на землю опускаються легкі фіалкові тіні. Цей час, здається, кінематографісти називають режимним… Тоді на мить розмивається тонкий перестінок між ЦИМ і ТИМ світами і з'являється Лора. Як моя «сутінкова дівчинка» із давньої казки для Сашуні… Іноді я чітко бачу її тонкий дівочий силует… Він трохи густіший за сутінки в кімнаті. Бачу, як вона, розмовляючи зі мною, ходить по квартирі, йде за мною на кухню, у ванну, підходить до вікна, до книжкової шафи, сідає на боковинку крісла. Мені цікаво за нею спостерігати, тому не вмикаю вечорами лампи, щоб не сполохати її. Чомусь здається мені, що теперішня Лора, на відміну від живої, боїться всього різкого, протестного, зокрема яскравого світла і гучного голосу. Любить присмерк і тишу. У всьому — присмерк й тишу. Навіть у стосунках. І мене приохотила до цієї стриманості. Хоча на загал, вона має рацію: це так романтично — сидіти, розмовляти, ніби ширяти, у тихих сутінках, у сутінковій тиші…

А якось Лора мені призналася, що на цьому світі майже жодна із її мрій не збулася. Звичайно, тепер вона розуміє, що все те, навіть мрії — тимчасова суєта, та все ж шкодує, що ніколи не мала великого, просторого власного помешкання, про яке мріяла дитиною, коли вони всією сім'єю тіснилися у комірному, та й згодом, коли жила в однокімнатній квартирці в Києві. І хоч там, звідки вона приходить, їй комфортно і просторо, але все одно шкода, що тут їй було тісно й незатишно…

Цього разу Лора слово в слово повторила своє зізнання, але з іще більшим смутком. Навіть її силует здавався похнюпленим і печальним, як осінній туман…

— «Комфортно й просторо» — це, мабуть, якась алегорія? Адже я не розумію, як може бути просторо в домовині? — цим дурним запитанням я хотіла спровокувати Лору бодай на скупу інформацію про ТОЙ СВІТ, але раптом пролунав різкий дзвінок. Лора злякано метнулася, впала тінню на стіну і розтанула.

А я у полоні сновидіння довго не могла збагнути, звідки той дзвін, а коли втямила, не бажала озиватися до світу. Однак телефон настійливо вимагав взяти слухавку. І я взяла.

— Я перепрошую, чи можна чути пані Ясінську? — спитав у слухавці діловий жіночий голос з відчутним акцентом.

О! Олександро! А це ще хто по твою душу? Чи не ті самі патріоти, які з відомих причин так затято ігнорують тебе?

— Ви поми… — хотіла сказати, що вони помилилися, що тут така не живе, але передумала:

— Так, це я… я слухаю…

— Вам телефонує а-а прес-секретар пані Христини Юрчишин-Вейс… Мене звуть Ірен, і мені а-а доручено повідомити вам, що вас запрошено на прийняття до пані Юрчишин-Вейс з нагоди виходу у світ її роману а-а про Булгакова. Нам відомо, що ви теж а-а романістка, а-а тому пані Христина хоче вас бачити а-а у себе на прийнятті, що відбудеться завтра о сімнадцятій годині у неї в салоні, — чітко і чемно, як автомат, повідомила незнайома Ірен…

— Дякую, але я навряд чи зможу… бачите… мені нездоровиться…

— Нам це відомо та все ж пані Хористина дуже просила… По вас приїде авто рівно о шістнадцятій нуль-нуль. А-а прошу, кажіть адресу… Або… що передати пані Юрчишин-Вейс?

Запрошення було таким несподіваним, що я розгубилася. Що за пані і звідки вона все знає про мене? І взагалі цікаво, навіщо я їй на тому прийнятті?

— Перепрошую, що передати пані Христині? — чемно перепитала Ірен, і мені, заскоченій так зненацька, нічого не зоставалося, як дати згоду.

Була зла на саму себе, що піддалася на авантюру, та водночас рада, бо підготовка до «прийняття», себто прийому, врятує мене від зайвого і небезпечного для моєї голови нервування через ту революцію.

Та й цікаво, хто і що за цим запрошенням стоїть? Перебрала у пам’яті всіх знайомих, але жодного не знайшла, хто б у такі тривожні дні мав совість влаштовувати вечірки чи ходити по гостях. Люди, агов! Надворі осінь 2004 року! У Києві революція! Початок парламентських виборів. Знову український світ розколовся на дрібні друзки! Майдан вирує повсталим людом! Люд скандує: «Ющенко! Юля!» Кипить жовтогарячими прапорами! На Хрещатику — зелені намети! Палають багаття! Фронт! По телевізору показують: на залізничному вокзалі висадився біло-синій гірничий Донбас на підтримку Януковича. От-от почнеться громадянська війна! А цій американці раути в голові! В такий час… А справді, є над чим замислитись… А може, піти?.. З цікавості, що вони там затівають, ті американці?! Он вже й Сорос вчора, показував якийсь канал, прилетів, певно, проконтролювати, на що пішли його гроші… Ні, відмовлятися не варто. Там щось таки має бути… Гадаю, пані Юрчишин-Вейс недурно кличе мене у свій паралельний світ… Тож треба з усією відповідальністю поставитися до запрошення. І вже викликати колись персональну перукарку, а тепер просто подругу Дору, щоб «сделать голову, а заодно и лицо».

Стара Дора, свідок усіх моїх злетів і падінь, прилетіла як на крилах, ахала-охала, що, нарешті, мене поцінували і скрізь кличуть, і на радіо, і на телебачення, ах, вона так любить мене слухати і дивитися, а тому вона все зробить, аби я була, «как звезда голливудская». І через пів години під її руками я справді стала трохи схожа на підстаркувату Грету Гарбо.

Заплативши Дорі щедро за добрі слова і метаморфози, випровадила за двері, а сама, одягнувши подаровану Сашунею модну блузку, стала чекати. Рівно о шістнадцятій приїхала Ірен, гламурна, ніби щойно з подіуму, посадила в сріблясте «volvo» і привезла під особняк на Тарасівській, який пані Юрчишин-Вейс, як пояснила, ось уже третій рік разом із чоловіком — відомим американським бізнесменом — винаймали під житло. Яким бізнесом займається пан Вейс, Ірен не відала, але знала, що він, як і дружина, великий патріот України. І шанує патріотів. Якщо цей комплімент стосувався мене, то… ну, просто я не знала, як реагувати, позаяк, звичайно, вважаю себе патріоткою, але трохи іншого штибу, ніж пані Вейс із своїм мільйонером, хоч вони, по величезному особняку було видно, таки великі патріоти. І ось зараз я їх побачу на власні очі, по-українськи гостинних, по-американськи собі на умі…

Одначе ні в під’їзді, ні у просторому передпокої, що переходив у широку, яскраво освітлену залу, мене ніхто не зустрів, а кілька десятків гостей, що звільна походжали приміщенням, взагалі не звернули на мене уваги. Цілком в американському дусі! Отакий парастас!

Жжжжах, як з мене пруть ці допотопні радянські штампи! А тут, з усього видно, зібралося товариство суперсучасне, модерне… Гламурне! Незнайоме! Воістино, паралельний світ, у якому всім до всіх паралельно, окрім, звичайно, власної геніальної і коханої персони… Хоча це на перший погляд. А коли уважніше придивитися, то побачиш звичайний, давно описаний в літературі, невмирущий і незнищенний, разом з тим цілком реальний і суто український

І всі тут про це знають. А тому й збіглися, щоб побазарювати в прямому і переносному значення цього слова, і якщо не продатися, то поторгуватися, або просто «показать товар лицом». Як он та розфуфирена волоока красунечка дуже скидається на літературну «поп-звєзду», яка не злазить з телеекрана, розпатякуючи, як вона неждано-негадано сіла і ненароком написала культовий роман, який у неї тут таки купило таке ж культове видавництво і тут таки видало, і тут таки шанувальники культової літератури, прості пострадянські «культяпки-головотяпки» розхапали книжку ще гарячою, а вона сіла зразу ж писати паралельно аж чотири нових культових романи, авторські права на які вже закупили ще три, ні, чотири культових видавці… Отака, вся культова наша Параша!

Н-да! Оце талантище! Тут цілий вік мучишся, усіх мучиш — і мертвих, і живих, і спокутуєш гріхи перед Її Величністю Літературою, витираєш ноги до дір у підошвах, перед тим, як до неї у двері постукати, а тим часом усі, кому не лінь, витирають ноги об тебе, а ця «звезда», невідомо звідки вона впала на наші Парнаси, лиш пукнула і вже — там, у Храмі Літератури! Поряд з Толстим, Чеховим, Шевченком, Франком, Українкою… Принаймні, так вона думає! Хоча навряд чи взагалі ця самовпевнена пава здогадується про їхнє існування… Що поробиш, коли для неї література — щонайменше тусовка з пивом у кафе-кнайпі «Павіан» з такими ж «великими і всесвітньо знаними» у наших Васюках, як вона сама.

А щодо класиків, то вона їх разом з їхньою нудною мурою і ще нуднішою вчителькою літератури навіки забула у своїй старій школі на Солом'янці чи в пристоличному райцентрі. Або в передмісті Києва, як ота міщаночка, що блудить неприкаяна поміж гостей… Печальне дитя комуналки, яке виростало і формувалося в письменницю, як зізнавалося нещодавно по радіо в інтерв’ю, не серед пахощів квітів під щебет солов’я і шум лісів, а під скрип залізних койок, сварки сусідок у задушливому смороді спільної кухні, про що й пише… Років зо два тому її так активно «розкручували» на всіх засобах масової інформації, що в бідної досі голова йде обертом.

А може, бідачині так незатишно, що її забули на тій самій кухні, і взялися «крутити» якогось ще крутішого романіста Крутобокова?

О! І він тут, цей «всесвітньо відомий письменник», якого всі друкують, але ніхто не читає. Навіть Хівря, яка конче мусить бути в курсі укрсучпроцесу (таким «терміном» обзивають нині те, що в радянські часи вважалося святою святих, — творчу потугу сотень і тисяч одержимих графоманією), інакше її просто не пустять на тусню з бутербродами.

До речі, де ж вона, вєліколєпная Хавронья? Невже не пробилася? Жаль, а то б познайомила он з тим паном, що здалеку схожий на містера Х., авжеж, того самого «розвінчувача міфів» про Шевченка та решту класиків, якого стара літературознавча гвардія, загартована в запеклій боротьбі за торжество комуністичних ідей в українській літературі, затаврувала гнівно ганьбою… за розтління національної цноти, попрання високого духу і всього нашого героїчного минулого. Отак!

«Бачите, — бува кричить по телефону ідейно-незбагненна Хівря, — цього мудрагеля пригнало з Америки святе бажання „відкрити“ українцям очі на „справжнього“ Шевченка, невигадану Лесю Українку і Франка без „каменярського тавра“, бо ті, „міфічні“ образи світочів, які темні українці „витворили“ у сліпій своїй любові-заблуді, заважають їм будувати нову капіталістичну Україн!».

Крім того всезнаюча подруга таємничо натякає, нібито їй достеменно відомо, що не так новочасні заморські ідеї, як тугий гаманець і, певно, ще тугенький «живчик» цього член-кора заокеанського спородили серед наукового жіноцтва справжній ажіотаж і силу-силенну послідовниць. Цілу секту! Вау! А Хівря не бреше: он як в’ються коло цього дебелого і досить-таки привабливого гуру юні літературні діви!

Однак, думаю, моя вічно вимушено-вимучена цнотливиця-подруга у своїх білялітературних дискурсах дещо помиляється: при нинішній сексуальній свободі цим амазонкам-феміністкам не так в ліжко хочеться застрибнути, як в Америку, або ж бодай якогось гранта запопасти. Що поробиш, завжди, в усі часи з нащадасвіту двері перед кволою жінкою відчиняла дужа чоловіча рука…

ТИ чуєш, Лоро?! Агов, де ти там, у якому позасвітті? Давай, вали до нас на тусню-пупсню!

Між іншим, Лорі, непорочній діві Орлеанській, коли вона починала свій шлях у літературу, було приблизно стільки ж літ, як цій рано попсутій попсовій «діві» — популярній авторці порнушного читва… Хоча, ні, набагато менше, бо юна панна зблизька виявилася сорокарічною, виснаженою бурхливим творчим життям, тіткою, а Лорі… а Лорі ТОДІ було… вісімнадцять… Бо-о-жжже! Лише вісімнадцять! Ні! Станіслав має рацію: не варто було так затискати гайки інтелігенції! Не варто… Переборщили ленінці-дзержинці! А коли спохватилися, було вже пізно — підточила шашіль книжна залізобетонні стіни неприступної імперії…

Та як би мене не точила короїдом ностальгія за тими часами, а свобода і демократія, які вони вже не є в нас мучені-кручені, таки, грубо кажучи, кращі за дорогу мені автократію-партократію. Так, і це доводиться визнати, навіть попри увесь цей божевільний шабаш сірятини, збоченців та ідіотів, які, відтіснивши справді талановитих, поперли з усіх дір, як таргани, і захопили усі стратегічні висоти і то на всіх суспільних рівнях, опустивши їх нижче пупа і навіть плінтуса.

О! А ось і яскравий представник племені тарганячого, який промишляє у сфері духовності — культовий видавець, назвемо його пан Богдан-Іван Кізякевич… Перший продуцент вітчизняного порночтива, хресний татко усіх цих «наколотих пісятельниць». Навіть у наші «прокляті часи» «этакого мелкого беса» не пустили б на жоден поріг. А нині він формує смаки літературні… А точніше, втілює в життя «програму національного відродження і виховання підростаючого покоління»… Хотіла б я на цю тему поговорити із Станіславом, спитати, хто ж нині контролює цю «свободу» під девізом: «Їм — ваучери й порнуху, нам — владу і житуху»?.. Здається, вони передали куті меду… Деградація, як епідемія чуми, не питає, де цар, а де злидар, косить на всі боки… І, схоже, косовиця почалась.

Тим часом, помітивши мою печальну одинокість серед нинішнього «цвіту нації», до мене підрулює моя добра знайома Ірен. «Вам не скучно?» — питає. «Ні», — відповідаю. — «Мені цікаво. Стільки знаменитостей!» Ірен від гордості шаріється, готова віддячити люб’язністю за люб’язність. А коли так, то скористаємось цим, тим паче, що нам так бракує інформації про, авжеж, он ту пані, що корчить із себе «світську левицю».

— Та пані у вечірній сукні і в діамантовім кольє?! — рожевіє ще густіше «Ірен без колья» і переходить на шепіт, — то дружина олігарха М. Вона пише гламурні романи…

— Так вони ж ці… надцяті за рахунком зазвичай співають! Маліна, Мальвіна, Мівіна…

— Зазвичай — так. Але ця — виняток… До речі, вона ще й малює.

— Боже, як бідному олігарху пощастило! Що вона малює, видно по її, вибачайте, автопортрету, а от про що пише, цікаво було би почути…

— Пані, вибачте, але я… нічого не читала…

— А та пані, біля жони олігархової, трохи старша, у вишиванці і народно-демократичних коралях?

Ірен, за зовнішнім лискучим гламуром якої проглядається репана простолюдинка з чернігівських лісів Ірина, мій невинний жарт подобається, але посада зобов’язує до стриманої політкоректності. Н-да, поняття демократії — «понятие растяжимое»…

— То дружина народного депутата К. Теж романістка. І видавець. У неї своє видавництво…

— Ах, чували-чували…

Авжеж, наші «чували» про ваших чували… Але більше про мужа державного, замішаного в «газових» аферах… А що до самої «чували»… то яка тільки «чувала» маєтна нині не пише, не співає і не займається політикою! Свобода ж! А головне — гроші! Ох, Лоро, Лоро… ти уявляла собі таку «свободу»? Ох, якби уявляла, то не вмерла б наглою смертю, і нині дефілювала б собі на цьому великосвітському прийнятті з оголеним по саму цноту талантом.

— А та блонда пані, що бесідує з нашим геніальним художником? — хотіла сказати точніше — «треться коло художника», але політкоректність не дозволили…

— А-а, це дружина футболіста С. — галерейниця… Вона тримає приватну художню галерею… Її хобі — живопис… Ну, а пана Н. — нашого геніального художника ви знаєте, як бачу.

Авжеж, знаємо! І нам приємно, що в акваріумі-тераріумі пані Вейс рибка водиться не лишень золота і з «хобами», а й талановита. Однак, по перстенцях на білих рученьках та й одежинці видно, що живописне хобі в білявки на останньому місці, а на першому — ювелірне.

Ірен, переконавшись, що новій гості, тобто мені, дуже цікаво продавати витрішки на цьому ярмарку марнослав’я, відкланюється, мовляв, вона мусить поговорити із присутніми тут журналістами.

Невже з Хавроною? Ні, ті юні дівчатка, яких виловила в цьому багатолюдді Ірен, зовсім не схожі на пошарпану у битвах за копійку і місце на фуршеті акулу пера Зою Хавроненко. Але, справді, де ж вона? Шукаю очима потріпану Хіврю, а бачу… Ба-а-а! Кого ж це я рідного ба-а-ачу? Але зовсім не в тій кондиції, що колись лицезріла… Мій коханий Розум! От коли мені стало млосно і душа забігла в п’яти! Бо якраз цьому «красавцу» найменше мені зараз хотілося потрапляти на очі… А таки — красавєц! Мачо! Роки йому тільки на користь. Он, як обліпили… сучки… Тю! Та що це зі мною?! Призабута ревність в одну мить охопила мене, як полум’я. Як тоді, коли я, мов божевільна, гасала за цим жеребцем по зйомках, втративши розум… Виривала з обіймів артисточок! Досі руки сверблять вхопити за пачіски! Невже я справді любила цю… красиву картинку, за якою нема ні мужчини, ні таланту?

Схиливши голову, обминаю кількох відомих столичних артистів, з якими була знайома з юності, але вони, слава Богу, «не впізнали» мене. А навіщо впізнавати того, хто вже не стане в жодній пригоді?! Та й віддавати добром за колишнє моє добро не дуже хочеться… А бігали ж, ой як дріботіли — звання хто «заслуженого», хто народного хтіли. Аж доки не помогла. Та Бог з ними! А може, справді я так змінилася? Це ж роки пройшли… Можливо… Одна втіха, що бути невпізнаною — принаймні комфортно. Як у шапці невидимці. Хоча… перепрошую, як це — не впізнають?! Чому не впізнають, коли я тепер теж — телезірка?! Як ця… актриса Кумська! А вони не впізнають! Аж зло бере! Н-да, щось підозріло… А може, вони, ці «продвинуті», ніким, окрім себе геніальних, не цікавляться? А жаль, бо знає мене навіть пані Вейс, котра, як всі культурні люди, дивиться українське телебачення і читає газети.

А он, мабуть, і вона, моложава, висока, з американізованими слов’янськими рисами обличчя, — обходить гостей, обдаровує привітною славнозвісною американською усмішкою. От, здається, і до нас дійшла черга…

— Пані Ясінська? Я дужє, а дужє щєслива вас вітатати у себе вдома. Сьогодні ви — окраса нашого рауту. Я багато про вас чула доброго, шєную вашу працу і прошу до бібліотеки, де ми зможемо поговорити на теми літератури. Але за хвилин десять, доки зійдуться всі гості. А поки що хочу вам зарекомендувати цього джентльмена, гадаю, вам знайдеться про що поговорити…

Ще б пак! Знайдеться… Ще один підозріло несподіваний удар нижче пояса… Відрекомендований джентльмен не хто інший, як мій колишній залицяльник, а нині «біограф» Петько Курій. А цей старий пес що тут робить? Невже спеціально прийшов на побачення з обожнюваною спочатку, а тоді обпльованою жінкою? Але, видно по перекошеній морді, для нього наша зустріч теж не вельми приємна несподіванка. Певно, не сподівався зустріти героїню своїх бездарних опусів серед бомонду та ще й у салоні мадам Вейс.

Звичайно, перша реакція — плюнути в пику. Але пересилюю палке бажання і, вдавши, що не впізнала, і взагалі, нічого не зрозуміла зі сказаного, відходжу слідом за хазяйкою, яка, сяючи ідеальною фарфоровою усмішкою, самодостатня і самовпевнена, як і її країна, милостиво облагодіює увагою гостей. Далі непомітно виходжу із фарватера і з відстороненим виглядом блукаю в натовпі самотою, як рибка поміж рифами, прихопивши для шарму один з бокалів, що стрункими рядами вишикувалися на фуршетнім столі, демонструючи різнобарвні, сподіваюся, що й дорогі, вина. Принаймні, стіл не бідніший, як бувало на урядових прийомах, чи то пак — прийняттях. І дами розкішні… І розкішна колекція картин сучасних українських художників на стінах. По іменах видно, що цю колекцію пані господиня зібрала зовсім недавно і, либонь, майже задарма, бо якому мистцеві не хотілося потрапити до салону, тим паче колекції багатої американки?!

А в пані є смак — картини справді гарні. Публіка якраз зайнята обговоренням цих шедеврів. Найбільше — пензля присутнього тут генія українського сучасного живопису. Тепер коло нього труться кілька підтоптаних політичних повій, колишня нардепка, дві чиновниці з міністерства культури. Але, наскільки мені відомо, свідомість цих віп-персонок далека від тієї, що зветься національною. А може, я помиляюся? Заінтригована, підступаю ближче, щоби послухати, що ж там цей збір богородиці обговорює. Але — не слухається. Мозок довбе дятлом одне «цікаве запитання»:

— Хто і навіщо влаштував мені цей… світський раут із сюрпризами?

Відповіді не знаходжу. Точніше, відповідь однозначна: суки!

Не відаю, вимовила в голос цей синонім до слова «друзі», чи воно було написане у мене на обличчі, бо кілька паній, озирнувшись на мене, відскочили м’ячиками, як ужалені.

Я ж, змавпувавши, що в захваті від мистецтва, спішно обходжу натовп, який совається вздовж стін з картинами, з другого боку, прислухаюся і щиро дивуюся: оце так! Хоча, ні, я просто вражена! Усі гості, окрім національного генія і кількох старших паній у вишиванках, розмовляють російською. Та ще дві пані, з яскраво вираженими семітськими рисами обличчя, перемовляються нібито українською, якщо можна так назвати столичний суржик, яким розмовляла раніше українська інтелігенція не стільки задля «випєндрьожу», а радше, щоб засвідчити свою лояльність чи приналежність до українського народу. Нині часи нібито настали нові, а от традиції старі. Цікаво, яким видом мистецтва займаються ці дами?

Зупиняюся неподалік, сподіваючись ніби ненароком зав’язати світську бесіду. Але жінки, не помічають мене, зайняті своєю. Дещо розчарована, відходжу на пристойну віддаль, роблю вигляд, що теж зацікавлена шедеврами. Але й на віддалі крізь гамір до мене долітають уривки розмови — дами, не криючись, навіть з викликом обговорюють, але не шедеври, а гостей.

«Мабуть, журналістки, — думаю, — цим усе можна. Для них завжди — „свобода, бля, свобода“. — І раптом розумію, що… говорять про мене. Атож!»

— Ти не знаєш хто та стара гримза з бокалом? Та он, оре носом по шедеврах?

— Де? Он та, стрижена, з бокалом? То родзинка сьогоднішнього рауту… А ти, що не впізнаєш її? Та ж зараз цю скандалістку скрізь показують і печатають… Вона ж… того: обсерає, так сказать, демократів… Ну, там — письменників, артистів, художників… Мовляв, були суками, служили режиму, а тепер розказуєте, які ви, бляді, були гнані та голодні, ще й репресовані…

— А-а! Пригадую! Колишня партбаба, яка прославилася скандальними любовними похождєніями і тим, що видавала під своїм іменем чужі тексти?

— Да? А звідки ти знаєш такі… пікантні подробиці? Вона такого про себе не розказувала по тілівізору… А що, вона ті тексти крала чи що? Але як? По хазах ходила і тирила?!

— Точно не знаю, але думаю, що так само, як сьогодні крадуть з Інтернету чужі тексти пісющіє дєвочки. Беруть і пишуть переказ роману якогось Коельйо, а Ванька Кузькевич, он він до всіх марусь клеїться, їх видає як оригінальні геніальні твори…

— Та тоді ж комп’ютера не було! Звідки вона могла стирити ті тексти? Вона, що — у видавництві робила і звідти їх цупила?

— Кажу ж тобі, що не знаю. Мабуть, доступ мала до рукописів… Може, через кагебе?

— Подумаєш, великий гріх — списувала тексти? Ніби у тих динозаврів радянських можна було щось мудре списати? Ти ж вчила у школі українську радянську літературу? Ну?

— Ну, вчила…

— І що? І багато чого навчилася у тих графоманів?! Вони ж всі були — графомани! Творці виробничих романів і ходульних патретів будівників комунізму. Слава партії, слава Іллічу! Було там що красти?.. Отож-бо…

— А хто приволік цей… раритет?

— Звісно, хто! Он дивись, як віддячує собі за послугу хазяйці — жере, як не в себе! Ужас, та в її роки вже не живуть, а вона по фуршетах ще гасає, як коняка!

— І ми ходім жерти! Бо якого хрена ми прийшли в цей… паноптикум? Тільки — жерти!

— І пити!

— Канєшно. Це — святе!

І стервози, зареготавши, ринулися до столу, де вже розпашіла від коньяку Хаврона, а це була саме вона — нестаріюча акула пера Зоя Хавроненко — в гордій самотині, одна, як палець, за столом, зате в три горла запихалася делікатесами. І в ту саму мить, коли я побачила Хіврю, я все зрозуміла…

Суча Хаврона! Так от кому ти, о, Олександро, стара дурко, маєш дякувати за цей раут у місіс Вейс, і за честь бути його «родзинкою»! А ти думала — власній популярності! Убити мало! Звичайно, убити Хіврю! Стара брехля! Розважає плітками про тебе багатійок! Продає за шмат гнилої ковбаси! Рішити мало…

Ледь не лускаю з люті, але тут же гамую себе, бо ж завжди, у кожній, навіть найгіршій ситуації є щось позитивне. Так що, о, Олександро, пригадай науку свекрухи — розправ спину, підніми голову, подивись на це болітце довкололітературне з висоти своєї незалежності від нього, і — шукай позитив! Бо й справді, коли подивитися з іншого боку на все це, то, якби не Хівря, ти навряд чи потрапила б у цей паралельний світ, у цю нереальну мішанину забутого минулого і непізнаного сучасного, та й, врешті-решт, навряд чи почула б усю стервозну правду-матінку про відносність усіх понять, в тім числі і моралі, якими ти переймалася з дуру, а деякі дурки і зі світу пішли! Так що — вище голову, Олександро Рибенко-Ясінська. Ти у своєму човні!

А от знову місіс Юрчишин-Вейс — увагою до твоєї персони засвідчує це. Бере під руку, веде повз фуршетний стіл і оторопілу Хеврону з гамбургером у пащеці — як віп-персону — у бібліотеку.

Заскочена нагло, Хівря червоніє і… радісно «впізнає» тебе. Моя ти кицюню-хитруню: невже впізнала? Ще й як впізнала! Кидається з криком через стіл, як під поїзд, хапає під руку і так утрьох, попереду всіх, ви бадьоро крокуєте в бібліотеку.

Посадивши нас із Хавроною в першому ряду, пані сіла за стіл навпроти і, не чекаючи, доки зайдуть усі гості, почала читати свій роман про Булгакова. Читала пані свій нудний і непрофесійних текст недовго, певно, щоб не почали гості позіхати, а потім по черзі запрошувала до слова молодих «українських письменниць». Усі вони, як одна, хвалили роман хазяйки, перли проти Спілки письменників, водночас переконуючи пані, що вона одна гідна бути єдиним членом тої Спілки… На завершення знайомі (з рекламних роликів про миючі засоби) актори зіграли сценку, в якій Булгаков співав під гітару білогвардійську пісню про корнета Оболенского та поручика Голіцина. Захмелілий від аперитиву різношерстий бомонд дружно, хоч і в різні боки, вторив: «Подайте бокалы, корнет Оболенский, поручик Голицын, налейте вина! Налейте вина! Налейте вина!».

Несподівано у «салон» зайшов той, кого ти, о, Олександро, теж не сподівалася бачити в цьому… світському вінегреті по-американськи, авжеж — Полятицький! Зате пані Христя Юрчишин-Вейс сподівалася, ще й дужє, бо так зраділа, що аж вийшла з-за столу, благаючи метра Полятицького сказати своє слово про її роман.

На жаль, о, Олександро, ти не чула, що варнякав, розпустивши хвіст, той «знаменитий літерат». Тебе перемкнуло і тепер мозок довбала одна тільки думка: «Що робить у салоні добропорядної американської леді цей радянський сексот? Невже „рибак рибака бачить здалека“? Коли так, то вибір теми письменницею Юрчишин-Вейс цілком зрозумілий, як і її любов до Булгакова».

Ніби прочитавши мої думки, пані зиркнула гостро в мій бік, підбадьорливо усміхнулася і… не дала обіцяного слова! Отак! Виявляється, у пані ще й перфектний нюх на тих, хто теж з нюхом…

Наразі зловила себе на думці, що той усміх мені знайомий. Та й сама пані… Десь я її бачила вже… Ах так! Білий Дім. Делегація радянських письменників… Мила дівчина, дочка українських емігрантів, — наш гід і перекладач. Мені, чи не єдиній у всесоюзній групі українській письменниці так хочеться поговорити із сестрою по крові. Та мимоволі ловлю на собі застережливий погляд другого, єдиного в групі нікому поки що невідомого молодого українського поета Степана чи то Панчука чи Пенчука і чую його тільки мені призначене одне єдине слово: «колега». Але його було досить, аби зрозуміла, хто кому який колега, а передовсім згадала, що я — єдина в делегації належу до високої партійної номенклатури, а тому як дружина відповідального працівника ЦеКа, маю бути «бдительной с врагом», про що мене й інструктували перед поїздкою.

Згодом я зустріла цього «поета», здається, на якомусь пленумі якоїсь творчої спілки, але вже в іншій ролі і під іншим прізвищем. Цікаво, під яким прізвищем супроводжувала нас, радянських письменників, юна перекладачка? Не пригадаю ніяк…

Тим часом пані Юрчишин-Вейс, задоволена високою оцінкою Полятицького її роману, встала, подякувала гостям за прихильність до її творчості і запросила до вечері, знову виокремивши мене тим, що особисто попідручки підвела до столу.

Звичайно, я не втрималася, щоб не запитала, чому пані з патріотичної української діаспори написала роман про Булгакова, а не, приміром, про Винниченка чи Олену Телігу, на що та, не моргнувши, відповіла, що «дужє шєнує його творчість».

І раптом… я забула про все: про вечірку, політику, пані Вейс… Серце, бідне моє серце, тріпнулося, як пташина, і занили-закровоточили старі рани… А очі… очам знову, як колись давно, заступив білий світ статний, красивий, ще молодий мужчина з посрібленою раннім інеєм головою. Він стояв навпроти… Ох Остапе, Остапе… Хотіла тебе обминути, але… Ох, цей Розум, забрав в мене розум…

О, Олександро! Кілька разів прозорий погляд Остапа черкнув, мов скалкою криги, по твоєму серці і… не впізнавши, пішов ласо пастися по барвистому квітнику пані Вейс, напевно, шукаючи не позаторішнього сухого бадилля, а свіжу троянду…

Зловила себе на тому, що ревниво біжу очима слідом за його поглядом, зупиняючись на кожному «попутному» жіночому обличчі, обдивляюся, цинічно-панічно оцінюю його, і нічого достойного, вартого нас, таких красивих, таких мачччо, не знаходжу… Аякже, хоч ми й побиті міллю, але ще є, о, є ще порох в порохівницях! І в калитці ще дзенькоче гріш, щербатий, але на каву в забігайлівці якогось підземного переходу (ах, як це амурно-гламурно!) вистачить! Овва! Схоже, на нас, «красивих і молодящихся», ще й режисера колись відомого — ці літературні курочки, ці писучки-несучки клюнули! Авжеж, і першою та сама «бульварна відьмочка», що вже двадцять поспіль років грає роль незайманої романтичної юнки. Дивись, як очима навстріч заграла: тьотка не проти зняти фільм за своєю еротичною галіматнею. Що ж, і ми, такий талановитий, але не затребуваний, не проти такого творчого тандему, бодай на тиждень, бо навряд чи знайдеться якийсь дурень, щоб втелющив у наш проект свої чесно вкрадені гроші. Хоча ми сюди заявилися не ради флірту з бульварними відьмами, а тільки заради пані Юрчишин-Вейс. От чий роман нам би палко хотілося екранізувати, звичайно, за гроші її мільйонера… А досвіду в нас, як робити кар’єру за рахунок рогатих можновладних мужів, — хоч відбавляй!

Що було далі, не бажала знати! О! Олександро, ти ж завжди була вище юрби, навіть творчої. Тож розправ плечі, виструнчи остеохондрозний хребет — і гордо й незалежно паняй звідси по-англійськи.

Так і зробила. Не прощаючись і намагаючись бути не помітною, неспішно (хоч хотілося бігти!), пішла до виходу. Тікала від спогадів, запаморочливих спогадів, тікала від цього ще такого красивого, ще такого молодого чоловіка, і кров крапотіла з бідного серця, застигаючи на паркетах салону пані Юрчишин-Вейс червоними коралями, бо не бажала, не бажала, щоб він бачив мене такою… ой не літньою, ой не осінньою, а зимово-зимною жінкою, бо… воліла зостатися в пам’яті коханого… колись коханого, молодою і гарною, серпнево-спекотною, жаданою…

Але мою спробу втечі помітили. Пані Вейс вартувало лишень підняти здивовано брови, як напереріз мені кинулася Хівря. Зашипіла:

— Ти куди — назад! Це тобі не Англія. Америці треба відробляти по повній програмі! А тепер усміхнися господині і ходімо жерти! — І силоміць поволокла до фуршетного стола.

Що ж, дуже милозвучно у цих світських левиць називалися світські вечірки з фуршетом — «жерти»! Знаючи, що опиратися нахрапистій Хевроні даремно, змирилася. Тим більше, мала підозру, що Хівря «пасла» мене, як я Остапа, а тепер хотіла ще й випитати, яке враження і що я думаю, себто отримати вичерпну інформацію, щоби сьогодні відзвітувати пані Вейс, а завтра цитувати мене на якомусь іншому «рауті», або пліткувати в будуарі іншої закордонної мадам, заробляючи собі право на дармовий фуршет у якомусь іншому салоні… А після всього цього… лізтиме до мене цілуватися?! Бидло бидлом! Але, о, Олександро, писок їй бити сьогодні не будемо. Почекаємо слушної нагоди. А поки що дякуй посестрі за ініційований нею «виїзд у світ» — вголос, а подумки — за безкоштовну інформацію про це задзеркалля, і — жуй канапки, чекаючи, коли після п’ятої чарки Хаврона втратить пильність.

На щастя, це сталося після третьої, і, вислизнувши з ослаблених лабет Хаврони, я все ж таки по-англійськи покинула американське фуршетне застіллям, разом із захмелілим, галасливим бомондом і тверезою, небагатослівною хазяйкою, як мені здалося, трохи розчарованою Хівриним подарунком, тобто мною. Отож, перепрошую, пані, що не вийшло сенсації. Мені самій щиро шкода, що я не монстр і не динозавр-комуняка, а проста хворовита жінка, з якою ви мали честь бути давно знайомою. Але про це — ні слова…

Та все ж гостинна господиня помітила мою втечу, бо слідом за мною у передпокій вийшла Ірен і, мило усміхаючись, за п’ятнадцять хвилин довезла додому живу і неушкоджену.

Не вмикаючи світла, пробралася тихо, щоб не розбудити Станіслава, у свою спальню. А потому довго не могла заснути, думала про те, що побувала одночасно у двох паралельних світах. Адже минуле — теж своєрідне позасвіття… Ох, не варто, не варто туди вертатися… І ворушити спомини не варто… А ще більше — показуватись на очі колишнім коханим через стільки літ. Не може бути, щоб Остап не впізнав мене… Думаю, що й по телевізору бачив… Невже я стала така… стара, що посоромився признаватися до мене при людях?..

Щоб хоч трішки заспокоїти розворушений спогадами біль, «перемкнулася» на салон загадкової пані Христини Юрчишин-Вейс. Згадувала кожне обличчя, кожен погляд, кожне почуте слово, надто плітки про себе тих двох… Скільки за один день… подряпин, несподіваних підніжок і навіть підступних ударів… Н-да… Хотіла би я спитати тебе, о, Олександро, чи варто платити здоров’ям за нові враження та інформацію, навіть коли вони про паралельні світи? Цікаво, що скаже на це Лора? Чогось мені здається, що її душечка теж там витала… А чом би й ні? Якщо вона приходить запросто до мене, то чом би їй не відвідувати світські раути чи літературні тусівки в «Павіані»? До речі, свого мільйонера пані Вейс так і не показала гостям…

…Заснула під ранок. Розбудив, як це часто буває, телефонний дзвінок. Дзвонила, звичайно, Хаврона. Але замість того, щоб випитувати враження про вчорашню тусню, щось заблемботіла-залопотіла, та так пристрасно-схвильовано, що єдиним словом, яке я зрозуміла з її знервованого лементу, і то тільки тому, що вона його часто повторювала, було — «премія».

Яка? Кому? За що? Але ліпше би я не допитувалась. Те, що почула від Зої, було настільки безглуздо цинічне, що досі не можу знайти йому назви! Тим паче — пояснення. Мене всю аж перевернуло від обурення і безсилої люті!

— Лоро, ти чуєш? Де ти, чортова дівко? Чи ти хочеш, аби я луснула від злості?! Агов! Ти чуєш? Чуєш! Ні, ти чуєш: отой твій останній коханий, той облізлий слимак, котрий спав з тобою, жив-пив за твої гроші, щоб на тебе ж доносити, так от він, виявляється, ні більше — ні менше, очолює журі щойно заснованої літературної премії імені… кого б ти думала?! Ніколи в житті чи то пак у своїй вічності не здогадаєшся! Здогадуєшся? Мого імені?! Та ти що?! Не сміши! Тво-го! Твого імені, Лоро! Певно, мої стіни таки мають «ушки-підслушки», Лоро! Бо не встигла я зажуритися, що тебе забули, як вони, всюдисущі, заснували премію імені Лариси Орленко! Ну, як тобі? Тобі ба-а-айдуже??? Тю! Як може бути тобі байдуже, коли ця скотина, яка продавала тебе, споювала, перекривала тобі кисень, тепер твоїм іменем відмиває своє минуле! Самореабілітується! І буде нею реабілітувати собі подібних! Що-що ти кажеш? Спокутує гріхи? Кається?! Тоді, коли так, — хай мене при житті канонізують! Бо проти цього покидька я — свята мучениця!

Ах, кожен має право на покуту?! Можливо! Тільки не цей гад! А якщо ви там, на Небі, чи де, так вважаєте, то вибачай, нащо нам, цим, що на землі, таке Небо?! І ви там — для чого? Коли ви… там… зібралися усі такі… всепрощенні, то я справді волію горіти в пеклі! А тебе — бачити не хочу! Іди к чорту! Ти така ж лукава і жадна слави, як і вони! А я, от хрест святий, їх передушила б і з того світу, якби вони посміли спекулювати моїм іменем, прикривати моєю честю свої голі срамні місця!

— Але ж це ти його спровокувала, Саню!

— Ах, так ти тут?! Спокійно слухаєш, як я репетую, і чекаєш, коли лопну від благородного гніву?! Так… зачекай, що ти сказала? Я його спровокувала?! Чим?

— Ти подала йому ідею. З передмовою… Розумієш?

— Чорт! Авжеж… Тепер розумію! Я, не бажаючи того, його попередила! Ах ти ж… бестіарій бестій! Думала його перехитрити, а він перехитрив мене! Просто я забула, з ким маю справу! Ох і школа, ох і вишкіл! Як там: «щоб знищити ініціативу, треба її очолити»! Щоб уникнути людського поголосу, треба вчасно запустити дезінформацію. І т. д. і в тому ж дусі…

— Так, ти мимоволі злякала… його.

— Я сподівалася, що він скоро зачне «повертати з небуття» тих, кого туди відправив. Але, що додумається очолити журі пре-е-емії твого імені?! Це ж вершина диявольського цинізму!

— Не заводься! Бо у того, про кого ти говориш, є завжди контраргументи.

— На що ти натякаєш?! Якщо на мене, то в гробу я бачила вас усіх! Тим більше — сексота Полятицького! Та я чути про нього не хочу! Та я більше до нього ані ногою!

— Пізно! Ради свого доброго імені, Саню, мусиш довести справу з виданням моєї книжки до кінця, а то він перехопить ініціативу, а тебе спробує знищити вдруге, але вже — безповоротно.

— Гаразд! Якщо ти, Лоро, вважаєш, що це не так вже й погано — мати літературно-мистецьку премію свого імені, і тим більше з моєї мимовільної ініціативи… Ну, то — вибачай! Погарячкувала. Але в дурні він мене пошив вперше і востаннє.

— На жаль, не востаннє…

— Що ти сказала? Лоро?! Ти знаєш, що він затіяв? Ти читаєш його думки? Чи, може, ведеш бесіди?! Коли так, якщо ти з ним теж спілкуєшся… якщо у вас досі… творча дружба, як ти казала, то передай йому, що я його знищу! Звичайно, якщо він посміє з мене робити посміховище, або розводити про мене всілякі нісенітниці, як тоді, коли ти… перепрошую… пішла… Чого ти мовчиш? Ти на його боці? Ти його захищаєш знову, як тоді?!!

— Саню, схаменись! Ти хочеш, аби Небо щохвилини метало блискавки і поливало землю сіркою тільки тому, що на ній живуть… різні паразити? Ти ж добра людина, Лесю…

— Не підлизуйся… І не називай мене цим іменем, яким, здається, зветься кожна баба в Україні, крім, звичайно, Хаврони…

— Гаразд, не буду. І взагалі, Лесю, про що і про кого ми говоримо?! На що тратимо вічність?! Коли стільки ще не зроблено, не написано… Навіщо тратимо слова на свари, коли з них можна звести сонячний палац Поезії, де все земне і суєтне набуває іншого сенсу і змісту… Ти ж колись так любила поезію…

— Так. Мала такий звих… такий безневинний сентимент, особливо до ранніх віршів Лесі Орленко. Була колись така поетеса… Пригадуєш, Лоро? Отой, про поезію…

Пригадуєш, ти ще ображалася, що редактор книжки, здається, це був той стукач Полятицький, викинув «Гуляйполе», бо воно асоціювалося з Нестором Махном… От придурок — таку прекрасну метафору викинув!

— Та хіба лиш він і хіба лише з моїх книжок всю суть викидали? Ми самі себе тоді… препарували. Тому й мало що залишили після себе… І добре, якщо хтось із нині славних зостанеться однією книжкою, одним романом, одним віршем чи — одним рядком… Можливо, Ліна Костенко, Борис Олійник, Вінграновський, юний Драч і закоханий Павличко… Та ще Стуса будуть цитувати, як Лесю Українку і Шевченка. А решта… «Печальна их участь — забвенье». Правда, кілька десятків мають шанс залишитись у працях літературознавців… А такі, як я, взагалі згинуть безвісти… Хоча, все можливе… Українська література щедра на несподіванки й парадокси…

— Ну ти, Лоро, даєш! Щось мені видається, що ти дорікаєш мені… Так, конкретно мені! А що я можу для тебе зробити, коли часи настали ще тупіші, як були?! Звичайно, ніхто нікого не переслідує, не здає, але й не читає! Ти хоч лопни — кричи, а вони там, нагорі, своє роблять! І їм усе до фєні, крім грошей і влади! Так, я, здається, знову заводжусь! А це погано! Особливо в даній політичній ситуації. Давай ліпше дочитай мені того вірша… Пригадуєш:

«Хай святиться твоя сваволя…». Прекрасно! Це про мене. Так — це про мене: «Хочу — сію собі насущний, а ні — на сопілочку граю»! Тепер пригадую: ти написала це у той день, коли тебе вигнали з роботи. Слухай, присвяти цей вірш мені! Хай вони знають, що ми були подругами, і, нарешті, позакривають свої погані роти!

— Сянько, ти що?! З глузду з’їхала? Як я можу тобі його присвятити, того вірша?! Де ти, а де я?! До того ж… я вже вічність самописки в руках не тримала!

— А можна, я казатиму, що цей вірш ти присвятила мені?

— Як хочеш… Ти… як дитина…

— Задля твого ж піару, як зараз кажуть. От я скрізь буду читати цей вірш і згадувати твоє ім'я.

— Як ти сказала? Піару?

— Ну, ради твоєї популярності серед рідного народу. Щоб ти зосталася в його пам’яті… А то — забули! Вони забули усіх, крім хіба що Шевченка, бо він ще їм треба як символ, як політичний бренд! І то всім — лівим, правим, заднім, переднім, верхнім, спіднім! Ти таке бачила?!

— Саню, ти ж розумна жінка! Ти ж знаєш, що пам’ять народна карбується не тут, на суєтній землі, і не секретарями з ідеології, не власть імущими і не їхніми політтехнологами, не істориками і літературознавцями, навіть не богословами… А кимсь вищим, високим і справедливим, і там, що ви, живі, називаєте Небом. І залишається в ній тільки те, що записано в КНИГУ БУТТЯ…

— І — слава Богу і всім сорока святим, чи хто там пише ту Книгу Буття?! Бо якби, насправді, все залежало від цих смердів, то вони і небо засмерділи б, струтивши звідти і Сковороду, і Сагайдачного, і Хмельницького, і навіть Шевченка, а почепили би свої пальтрети… Уявляєш, якою була б тоді пам’ять народна?! Барахолка! Блошиний ринок! Бандюганський базар! О, Лоро! Ти тримаєш мене на цій землі! Точніше, наші з тобою розмови… Тут же… якась… людська пустеля! Пустка! Людей повно, а нема з ким словом перекинутись! Чесне слово, якби не ти, я б повісилась!

— Не треба вішатись, Сянько. Треба сідати і писати роман… Я назвала б його, наприклад: «Смерть — сестра моєї самотності»… Я мріяла написати такий роман… роман, під яким би могла підписатися кожна людина… Або сказати: це про мене, про моє життя, про мою душу…

— Те, що ти кажеш — утопія! Гарна утопія! Як я можу написати ТАКЕ, щоб під ним підписався Янус чи той самий Полятицький? Е, ні, не вийде, бо ми категорично не з одного поля ягоди!

— Саню, а, наприклад, під «Фаустом» ти змогла б сама підписатися? Чи під «Електрою»? Чи «Гамлетом»?

— Ну, якби вистачило нахабства… то… можливо…

— Чому ж? Вони ж написані і про тебе, Саню, і про мене, і про Януса, і Краснобая, і про твого коханого Станіслава, і про Полятицького… І про інші людські пристрасті і пороки, які кожен з нас втілює на цій землі…

— Ти що, хочеш сказати, що всі ми — однакі?! Що нема серед нас ані гіршого, ані кращого? Тоді ти перечиш сама собі, навіть більше — сама себе заперечуєш! Бо виходить — нащо життя класти за якусь ідею, як ти от поклала, пішла зі світу, а тепер мені заказуєш цього не робити? Але пізно мене перевчати, як жити!

— Саню, що в тебе за звичка плутати грішне з праведним! Невже ти не розумієш, що, якби одні смертні не клали життя на вівтар правди, справедливості, свободи, то інші смертні навіть не відали б, що є взагалі такі поняття! Пригадуєш:

— Та пригадую! Якби ти не носилася зі своєю свободою, як курка з яйцем, то до сих пір жила б і, напевно, що написала б свій геніальний роман.

— Ти не згадала ще одну умову, за якої я не просто жила б, а жила б розкішно: якби не казала правди. Це, Саню, на жаль, найголовніша умова життя на грішній землі.

— Ні! Не найголовніша! Бо твої вороги, чи «друзі» мали тебе на увазі з твоєю правдою. Тоді в них вже були настільки міцні позиції в певних органах, що навряд чи ти могла підмочити їхню прекрасну репутацію своєю правдою. Справа в іншому — ти складала їм серйозну загрозу своїм талантом. Своїм непростимо потужним і чесним до ідіотизму талантом. Вони що, думаєш, не відчували себе пігмеями, отакими собі домовичками-на-вушко-шептунами, хатніми тарганами поряд з такими я ти, як Григір Тютюнник, Микола Руденко, навіть Роман Андріяшик чи Тарас Мельничук?.. На жаль, Лоро, усе можна простити, усе, крім таланту. І в цьому наша спільна біда.

— Сянько, ти так переконливо, хоч і печально, констатуєш це, ніби факти з власного і сокровенного…

— Можливо, і з власного і сокровенного… Чого таїтися? Грішна азм. На жаль, мені хотілося простого людського щастя: мати в цьому житті — усе! І в тім числі — і славу. Ти ж вибрала — правду і свободу…

— На жаль, я належу до тих смертних, генетична матриця яких пам’ятає, що Бог сотворив людину голою, а тому вільною. А рабом зробила її власна захланність, примітивне бажання прикрити тіло спочатку листям з дерева, а згодом і шкурою з меншого брата чи беззахисної сестри… Ти ж по собі знаєш…

— Так, прошу не переводити розмову на мою многогрішну особу! Ти теж — не янгол! І взагалі, досить дискусій! Повертаємося до наших баранів, чи то романів, написаних і ненаписаних. Значить, ти не проти, щоб я видала твоє «вибране» під назвою «Витязі Свитязя». Воно мені подобається. І щоб перевидала без купюр… наш роман «Криваві заграви», але під своїм прізвищем! Чуєш! Тобі вже однаково: мертві стиду не імуть! До речі, гроші обіцяли дати Станіславові «колишні», які нібито тебе «цькували»! А твої побратими, впевнена в цьому, не дадуть ні копійки. Той самий Полятицький. Та він тебе ще три рази закопає, аби тільки не вилізли на світ білий ваші з ним стосунки. Або «душка» Краснобай, навіть з огляду на те, що теж добряче завинив перед тобою. Щось мені мерещиться, ніби ти просила і його заступитися за тебе, замовити добре слово в ЦеКа, але він і пальцем не кивнув. Потакав-пообіцяв по телефону і навіть не пікнув ніде, цей соловій срібногорлий-злотовустий! А міг же! Хоча — якби пікнув на твій захист, то мав би дулю з маком, а не звання народного артиста СРСР, Державну премію, ролі у фільмах найкращих кіностудій Союзу. От за все це він і «здав» тебе. Що ж до Януса, то він скоріше гадину проковтне, ніж вимовить ім’я твоє! З усіх згаданих вище йому під час «демократичного перевороту» на початку 90-х найбільше перепало від прозрілого народу. Звідусіль пішли в газети листи про його нібито «стукацьке» минуле. На щастя, в газетах сиділи «свої хлопці» з аналогічними біографіями — не дали ходу «суплікам». Та й сам мотнувся — побіг, куди треба, впав на коліна перед ким треба, поміняв політичну орієнтацію, і за ніч написав купу славнів воякам ОУН-УПА, яких ще вчора ганив і проклинав у своїх інвективах. А на ранок другого дня вже стояв за плечима Кравчука під синьо-жовтим прапором. От які спритні і невмирущі твої друзі-вороги, Лоро! А ти мені, бідній, не годна простити якийсь роман нещасний!

— Я не пригадую жодного ворога. Там, де я нині, ворогів забувають і прощають їм тої ж миті, коли перетинають межу…

— Ой, Лоро, повір, тобі ради цього не треба було вмирати! Ти й живою була такою — всім-і-все-прощаючою! Пригадуєш той іронічний вірш, який звався коротко й оптимістично:

ОДА ВОРОГАМ

— Правда, геніально?! Пригадуєш? Слава Богу! А то вже думала, що його тобі стерли з пам’яті, щоб не переймалася земними проблемами у раю. А я цей вірш запам’ятала на все життя. Ти не уявляєш, скільки разів твої іронічні рядки розраджували мене, рятували від депресії, а, було, що й від… сама знаєш, скільки разів поривалася накласти на себе руки… Але мені стачило сили не вчинити над собою такої наруги на радість ворогам. Звичайно, визнаю — не без твоєї підтримки, Лоро… Да, до речі, чого це ти так не хотіла, щоб я теж ТУДИ потрапила? Чого повернула з «труби»? Боїшся конкуренції? Бо не думаю, що мертвим не хочеться, щоб вмирали живі. Думаю, навпаки: «давай, сюди, до нас, додому, а то й так затримався в гостях на землі довше, як треба!». Хіба не так?

— Не зовсім так. ТАМ інші імперативи, інші цінності. Та й вічність не ділиться на часові відрізки — довші чи коротші… І не вимірюється ними, як і земною славою…

— Вимірюється! Не мороч мені голову! Інакше про вас, безсмертних, усі тут, на землі, забули б! На другий же день після того, як закопали. А так, дивись, століття минають, а вас пам’ятають, і це притому, що живим дуже часто, майже завжди, буває не до вас і вашої слави. До речі, про премії. Якщо мені вдасться видати твоїх «Витязів», я вже докладу зусиль, щоб їм… чи то пак тобі дали Шевченківську премію. Посмертно. Не лукав, ти ж мріяла про неї. Не могла не мріяти, бо про неї мріють навіть безнадійні графомани. До речі, серед членів комітету чимало колишніх твоїх шанувальників…

— Мріяла? Можливо, було таке… ще в тому житті…

— Авжеж, це було незадовго до того дня, як ти… пішла за межу. І говорили ми про премію у зв’язку із смертю… точніше, суїцидом одного з претендентів на неї, справді, геніального прозаїка… Коли в черговий раз замість нього «возвеличили» премією чергового графомана, він повісився… Тоді про це всі говорили. А ти сказала: «Одних вони розстрілювали іменем революції, інших — іменем радянської влади, а нас знищують іменем Шевченка»…

— …І що це злочин і непростимий гріх — отримувати премію імені Пророка з рук фарисеїв-прокураторів.

— І ще ти сказала, що імперія суцільного терору, імперія подвійної моралі недовговічна. Ну от, вже давно немає імперії, а закони моралі — ті ж… Значить, державний устрій до людської совісті і моралі не має жодного відношення! І приклад цьому — Тарас Григорович.

— Бідний Тарас Григорович! Ця премія — його прокляття… його пекло… Його безневинна вина і неспокутана покута… Як він гірко страждає через гординю дрібних і мілких!..

— Жаль, якщо Тарас Григорович так тяжко все це сприймає… Надивилась я на цей балаган ще в радянські часи. Як «вони» тоді нищили один одного, щоб її запопасти, а заодно і місце застовпити на Байковому цвинтарі! Заповітна мрія — бути похованим на «алеї славетних». Бодай хоч у такий спосіб потрапити у вічність і пам’ять народну! Там уже місця живого нема, на тім кладовищі, одні кості попередників у десять шарів, а вони ще й свої туди пхнуть! Між іншим, от про що написати б роман і назвати — «Премія»! Оце був би «роман вєка»!

— Так напиши… Чого ж ти не пишеш? Ти ж іще тут…

— Лоро, ти що?! Який роман? Я не зможу підняти руку на… Шевченка. Бо це уб’є його! Точніше, це уб’є його добру славу…

— Ціню твоє благородство… Але причому Шевченко, моя люба Саню, до цієї жабомишодраківки?!

— Бо вся та правда, яку б я, Лоро, написала чи сказала, пофіґ усім тим, хто крутиться у світлі його імені. Вони — як мошва довкола ліхтаря. Ніхто їх поіменно не знає. І знову всі прокльони посипляться на Шевченка… І в першу чергу від тих, хто сьогодні цю інституцію перетворив у репресивний орган… Пригадуєш, свій віршик-хохму:

— Печальна розмова… Справді, страшно подумати, скільки іменем Пророка незаслужено покарано талановитих людей!..

— А скільки пихатої чвані породили! Ти знаєш про кого я…

— Та знаю… А хто їх не знає… Вони на виду при всіх владах, — зітхає Лора. — Така планида в них — злотворяща…

— Але ж їм несть числа, Лоро?! Нещодавно Хівря принесла мені звістку про новий журнал, що видається в нас за гроші якогось закордонного українця-професора, в якому той нібито запопався руйнувати критикою увесь наш Пантеон разом з міфами про наших «богів» — починаючи від Шевченка, мовляв, усі наші світочі чоловіки — були пияками й волоцюгами, а жінки — лесбійками і повіями. Отож тепер маємо не шанувати їх тупо та обожнювати, а всіляко розвінчувати, понижувати до себе, тим самим вивищуючись. Мовляв, тільки в подібному потопті національних святинь і символів, у цьому «проз-рі-нні», ти таке чула? — наше спасіння й прогрес. Як тобі нова ідеологія, сестро моєї самотності? Пригадуєш, в тебе був такий вірш:

Тож як нам жити далі у цьому світі, сестро моєї самотності?

— Якось я розмовляла з тим паном на цю тему… На якійсь конференції науковій, — каже Лора так, ніби й справді ходить по конференціях-симпозіумах. А може, й ходить? — Він захищався. Казав, що його не так зрозуміли, що то так він бачить по-новому із-за свого «бугра» українську історію і літературу… А те що його погляди деструктивні — то зараз такий деструктивний світ живих… В одному він має рацію: розум людський — в агонії, як і цивілізація, ним сотворена… Тому цілком справедливо буде переселити людство у тонкий світ… для очищення, а землю населити тими, хто вже пройшов катарсис і готовий повернутися знову на землю…

— Лоро, ти що?! Усе мертві світочі оживуть і повернуться на землю, а ми, дрібні і темні, на той світ?! Знаєш, я — за! Бо вже не годна дивитися на цей бедлам?! На цей вертеп з переберією, на це політичне маланкування, яке нічим не краще за оте трикляте маланчукування, якого «корифеї» і «патріархи» досі не можуть простити радянській владі, не помічаючи в цьому тяглість, як нині кажуть, традиції! Огляньмося: одні словоблуди — а не парламент! Одні блуди — а не культура! На всіх телеканалах — придуркуваті політичні шоу, дуелі, драчки-срачки! Тьху! Якась суцільна «Глеваха» з «Павлівкою» на додачу! Словом — дурдом!

— Саню, що ти все якимись натяками та недомовками? «Вони» та «вони»! У вас же ж тепер свобода слова! Ні кедебе, ні цензури, ні ідеологічного тиску…

— Хто тобі таке дурне сказав? Точно — Хівря! Звичайно, офіційно все так — свобода слова. Але ти тією своєю ілюзорною свободою можеш тішитись у себе на кухні, в електричці, на базарі, випускаючи «пару», але знай, що жодне твоє слово не долетить до тих, кому воно адресоване. І не черкне полум'ям бунтарським «голубий небесний ефір», бо сотні, тисячі «добровольців», таких, як Хаврона, колишніх і нинішніх «дзержинців», куплених за чималі зарплати пахолків і церберів власть імущих бережуть його чистоту, відстежуючи і контролюючи усі «мутні інформаційні потоки» — засобами масової інформації, соціологічними інститутами, безглуздими конкурсами, преміями, зокрема й Шевченківською. Себто роблять усе, щоб не допустити вільнодумця до народу, затерти, замінити гострослова тупоголовою керованою лялькою! Отака кругова порука і суцільне зачароване коло для усіх невгодних! Так що, не треба ЕнКаВеДе, сестро моєї самотності…

— Саню, ти дозріла до катарсису… якщо ти не проти…

— Якщо ти пропонуєш мені віддати Богові душу, то я — проти! Так і перекажи тим, хто цим ТАМ займається. У мене ще ТУТ повно роботи! А якщо вже почнете переселяти всіх підряд, то мене першою, щоб я ТАМ встигла очиститись і повернутися разом із світочами будувати нову Україну. Але щоб серед нас і близько не було Януса і їже з ним, бо знову по-новому почнуть «стукати» на всіх і знов усе перепаскудять!

— Годі, Саню, іронізувати! Але ти в одному маєш рацію: ця страшна традиція надолужувати доносами на ближніх нестачу власних заслуг, схоже, проросла зміїним корінням через усі покоління… Заради посад, грошей, премій! І нема на те ради!

— Цікаво, що думає Тарас Григорович, таке бачачи? Душа його не ридає?

— Не ридає, а виє совою — щоразу, коли вшановують його іменем нездару, а коли — стукача, то стогне… Але каже, що мусить терпіти, бо така йому покута — страждати через свою земну славу прелукаву.

— Чому — пре-лукаву?! Чи не занадто вже вимогливий наш Тарас Григорович до себе? Та навіть оте навіжене бузило, що бузить, бідне, з бузини на всіх великих, не посміє заперечити, що Шевченко — єдиний поет, який має право сказати: «Ми чесно йшли. У нас нема зерна неправди за собою».

— Зерна неправди, справді нема, а зерно гордині — є.

— Гордині?! Ну, Лоро, вибачай! Коли вже в Шевченка була гординя, то що вже казати?.. Та ж він так понижував себе до тих кріпаків, з яких вийшов, так захищав їх, що загримів у солдати аж у Сибір! До речі, замість того, щоб поїхати в Італію. Життя зіпсував собі! І, взагалі, яка гординя у раба, каторжника совісті?

— Виявляється, була. Пригадуєш: «А слава — заповідь моя»?

— Ну то й що? Правду писав, бо хотів, щоб його знали, читали, набиралися розуму. Без слави ніяк! Сам Бог бачить — без слави світової ніяк! Особливо, Його пророкам…

— Але земна слава не повинна бути заповіддю (чи метою) для пророків, посланих на землю з іншою місією і покликаних жити за іншими, Божими законами…

— Ясно! Будити, термосити, рятувати від гріха народ… Ага! Якраз! Його врятуєш, той народ! Та ти хоч усіх богів розіпни на Голгофі, а пророками встели до неї стежку, воно як було бидлом, так і буде! Хоч кілля йому на голові теши! Невже Тарас Григорович не знає цього? То передай йому, що це я сказала, і хай не мучиться! Сам же писав: «Раби, підніжки!», «Моголи, моголи, славних прадідів великих правнуки погані!». Чого ти регочеш? Наплутала? Нічого я, Лоро, не наплутала. Це ви там з Тарасом Григоровичем сплутали грішне з праведним, і замість того, щоб навести лад на землі, хоч би розігнати усіх, хто ганьбить ім’я Шевченка, ниєте! Я б на місці Бога такої пасивності не терпіла.

— О, Олександро, Олександро, ти невиправна! Та все ж мусиш закарбувати собі на майбутнє, що гріх породжує гріх, а гординя безсмертних — гординю смертних. Сама ж бачиш, як вони гендлюють його іменем, як прикривають свою чорну сутність, як освячують його славою свою захланну ненаситну жадобу. Сама ж кажеш, що, зробивши Шевченка своїм ідолом, вони заховалися за ним, прикрилися ним і гадають, що стали недосяжними для суду людського!

— А що — Суд Божий уже відмінили? Бо лиш такий суд їм поможе! Та ж хіба Шевченко міг подумати, що ця мерва так звана творча перекрутить усе з ніг на голову?!

— Він пророк — він мусив передбачити. А до пророків у Всевишнього — свої вимоги…

— Отож виходить, що пророки наші через нас паряться в пеклі, замість того, щоб помагати Богові наводити лад? Чудово!

— Ну, Саню, в тебе ж і уявлення про рай і пекло!.. А по-друге, навіщо знати те, що не додає знаття, а лиш печаль? Але, якщо хочеш знати правду: ТАМ, як і тут, у кожного свій рай і пекло…

— Гаразд-гаразд! Заспокойся… Не буду допитуватись. Та все ж, коли ви з Тарасом Григоровичем так мучитесь за чужі гріхи, то скажи, що чекає на тім світі того самого Полятицького, Януса, чи Лучезара Гундосого?

— А власна перспектива тебе не цікавить, о, Олександро?

— А я що — в Бога найбільше теля з’їла чи найбільше напаскудила на цій землі?! Чи народ обікрала, а тоді вивела, голого-босого на Майдан танцювати під свою дудку на морозі? Ти глянь, що робиться в Києві! В Україні! Чи вам, безсмертним, то байдуже?! Ви просто звалили на голови цього нещасного народу «великих слів велику силу», а самі — фай-фай! Полетіли собі в Ирій, забувши про Україну та, про всяк випадок, проклявши тих, «хто в огні її окрадену розбудить»! І от — розбудили! На вулиці 2004 рік, а вони, як за Хмельницького, розіклали кострища, палять вогні і б’ють в барабани! Точніше, 1917-ий? Чи 1990-й? Знову революція! І всі цитують Тичину: «На Майдані коло церкви революція іде!». Тичину столітньої давності! Ще один український парадокс: чоловік написав вірша сто років тому, ніби про день нинішній! Ще один не визнаний у своїй вітчизні пророк з переламаним хребтом і кастрованим голосом! Лоро, ти бачила, ЩО там діється, на тому Майдані? Знов Громадянська війна! Як у 20-му! Таж рухайте цією Україною, штовхайте її вперед! До цивілізації! А то як в тупчаку сліпі коні — лиш по колу! По зачарованому колу! Ти чуєш, Лоро?! Ну от — тільки починаєш серйозну розмову, як ти щезаєш!

— Я тут, Саню… І на Майдані була. Але я не про те, а про те, що за першим рядком у вірші Тичини йде другий, який останнім часом не цитують, пригадуєш: «Хай чабан, — усі гукнули, — за отамана буде!» Ти чуєш цей підтекст: «Хай чаба-бе-ба-а-а-ан, — усі гукнули…». Ти чуєш це бекання отари? Я плачу, Саню. Я питаю часом у Бога: коли ця отара стане народом, і народить свого Мойсея, але Бог мовчить. Може, не хоче зі мною, грішною, говорити, а може, це означає, що… «не скоро»? Так що, Саню, або йди на Майдан, або сідай писати роман. Але — щось роби! А зараз я поступаюся місцем Каті. До речі, поговори з нею хоч раз по-людськи, як вона з тобою говорила… в реанімації. Поговори з народом, коли не хочеш з ним стати поруч на Майдані, щоби знову не вибрали чабана…

— А що я можу?! — кричу. — Чи я можу тому народові вкласти в голову розум?! На вулиці 2004 рік!

— Почни з себе, бо ти теж — народ. Принаймні, в даній ситуації.

— Не вчи мене! І йди туди, звідки прийшла! До мудрих! Святих! Борців за правду, які самі повмирали благополучно, а народ залишили на поталу! До біса! — спересердя хапаю, що під руку потрапило, шбурляю в Лору, а поціляю… у Катю, яка мирно роздягається у передпокої…

Катя скрикує, затуляється дублянкою і з жахом дивиться на мене здоровенними, як блюдця, очима.

Чорт! У бідної Каті є погана звичка з’являтися там, де її взагалі не треба. Наприклад, на помаранчевому Майдані. Вона ходить туди щовечора! Простоює на морозі годинами, щось там вигукуючи! Разом з тими, що там навіть ночують! У наметах! Як заволоки які! А ще ж недавно була Катя нормальною жінкою, а тут… ніби пороблено! Чи їх там усіх кодують? Чи наливають їм, що вони готові за Ющенка і Юлю дуба врізати на тих морозах? Одне в голові — помаранчева революція! Вже й назву придумали! Причім тут помаранчі?! Вони що, на деревах у нас ростуть?! Чи це наш стратегічний національний продукт, чи то фрукт? Станіслав правий: ліпше б назвали «капустяною» чи «гарбузовою», хоч би якісь символи народні зберегли. А то так і тхне імпортним! Привозним… Парадокси історії: ще недавно ми «експортували» революцію, а тепер нам її повертають! З верхом! Де та Катя? Де та Клара Цеткін?! От зараз я їй влаштую революцію! Я цій селючці довірливій влаштую такий державотрус, такий державний переворот, що їй надовго відхочеться революційних майданів!

Але тільки хочу роззявити рота, щоб під гарячу руку… поговорити з прислугою на революційні теми, як чую:

— Май совість, Саню! В Україні демократія, а ти, як… вибач, партком колишній! Чи Салтичиха! Май мужність шанувати волю народу. Революції починаються не на рівнім місці…

— Хай починаються, на здоров'я, лиш не на моїй кухні! А то придумали: революція!!!