Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

Як придалася б їй тепер щира приятелька!

Одного травневого вечора в житті Ольги сталося щось незвичайне. Міфічне, вважає вона.

Після вечері вийшла вона на ганок, щоб зачерпнути свіжого повітря (а насправді, щоб побути на самотині з своїми думками), коли почула в саду якийсь шерех.

Спочатку не могла зорієнтуватися, з якої сторони він походить і хто його спричиняє: людина чи звірина. (Бувало, теля сусідів заблукувалося в саду Річинських).

Ольга чула не відгомін кроків, а тільки шелест вишневих гілок, крізь які продиралося щось живе з боку городів (значить, не сусідське теля!).

Вона інстинктивно оглянулася позад себе, чи двері за її спиною відчинені навстіж на випадок, коли б їй довелося шукати сховища в них.

— Хто там? — спитала притишено, щоб не стривожити Марині.

Чоловіча постать вийшла з садової хвіртки. У сутінках заясніли зуби Бронка Завадки.

— То я, — вчула його теж стишений голос.

Обминув смугу світла від вікна й став на два кроки перед ганком, навпроти Ольги Річинської.

— Думав, панно Річинська, — в голосі його так і бриніла іронія, — що витримаю довше. Не витримав.

Що ж, вільно вам сміятися з мене, слабодуха! Ех, вимучили ви мене, панно, аж сам за це прав би себе по писку! Ви теж очікували мене?

— Я? Чекала на вас? — Ольга не знала, що її більше вразило: його нахабство чи гострота інтуїції. Біла полоска рота у того під ганком розтягнулася від вуха до вуха.

— І чого ви так лякаєтеся правди? Ну і вихованнячко дали вам, панно Олю! Ви обурюєтеся за моє нахабство, а я даю голову навідріз, що мучився не лише я один, але й ще хтось. Скажіть мені, чого вам так до вподоби робити з мене дурня?

— Ви забуваєтеся, пане Завадка. Я не давала вам права так розмовляти зі мною. Як ви смієте…

Бундючним словам суперечить їх м'який тон, і Бронко Завадка вловлює цей дисонанс.

— Почекайте ще трішки, і я не таке посмію! Я вам, здається, говорив колись, що я не з скромних.

І він, наче для підкріплення своєї заяви, підходить упритул до ганку. Ольга стоїть на якийсь метр вище у місячному сяйві, наче героїня з опери.

— Слухайте, чого ви така?

— Яка?

— Така-о, що я, дурень, трачу до решти голову через вас. Ось яка ви. Ще й питає, наче на сміх! Чого ви лукавите зі мною, Ольго? Ви хочете, щоб я повірив вам, що ви ні разу не зверталися думками до мене?

— Мало про кого ми думаємо знічев'я!

— Ох, — застогнав, наче з великого болю, — як ненавиджу у вас цю, пробачте мені, Олю, за відвертість, цю… попадянську маніжність! Чого ж ви, молода, здорова, вродлива, боїтеся правди? Чого ж ви соромитеся того, що… що… прикрашає життя, опоетизовує його будні, коли хочете знати? А втім, — Ольга замітила й при світлі місяця, як змінився рисунок його обличчя, — хто його знає? Слухайте, Ольго, може, я й справді дурень? Якщо я, ідіот, тільки вбив собі в голову, що я вам не чужий, якщо це все тільки витвір моєї дурнуватої фантазії, якщо я дійсно антипатичний вам, то даю слово честі… Даю слово: скажіть мені правду — тільки й будете мене бачити біля себе.

Ольга зволожує язиком губи, які неможливо пашать. Ошелешена силою його вибуху, мовчить у муці. Ніколи досі не доводилося їй так ультимативно вирішувати свою долю і… чиюсь. Оскільки знає з чужих любовних історій і з романів, завжди в таких випадках кавалери давали панні кілька днів на роздуми. Хоч, власне, над чим їй роздумувати? Він, напевно, це відчуває однаково, як і вона, але йому навмисне, може, з помсти (за віщо?), хочеться її упокорити, пригнути, змусити признатись в самозрозумілім для обох, щоб пізніше не могла викручуватись та заперечувати.

Хіба йому мало того доказу, що не прогнала його з свого подвір'я, не сховалася від нього, а німіє отут перед ним, здана на його жорстоку ласку?

— Не треба зі мною так, — жаліється йому на нього самого. — Я така рада, що ви є… що прийшли.

Чи не сказала забагато?

Бронко простягує руки, начеб збирається схопити її.

— Як ви сказали, Ольго? А може, мені причудилося? Люба моя, прошу вас, повторіть.

— Я боялася, що з вами, може, щось погане притрапилося. Я так боялася за вас, Бронку, ви навіть не знаєте.

Чого він тре так долонями лице? Що сталося, рідний?

— Ольго, чуєте, не може бути… ні, то не може бути, бо мене теж пригнав страх за вас.

Хіба якесь непорозуміння. Чого ж мав би він за неї боятися? Адже їй абсолютно нічого не загрожує. Тому перепитує ще раз:

— Страх за мене, Бронку, за мене?

— Брів сюди чужими городами, як ідіот, толочив чиїсь грядки, заблукав, нарешті, у вашому вишенникові, бо видалося, що вас у мене вкрали. Ви розумієте, який це жах? Я б оце приплентався до вашої хати, а замість вас вийшов би з сіней ваш чоловік і спитав би мене, чого мені треба? Що шукаю на чужому подвір'ї? Ви собі уявляєте, що тоді діялося б зі мною?

Від його розпашілого лиця, з вологої душної глибини саду, з зоряного навислого неба, з нагрітих за день стін, від грядок з матіолою пливе гаряча безумна сила і бухає на Ольгу з таким напором, що хвилинами їй стає млосно. Почуває, що доконче мусить доторкнутись Бронка і через точку доторку, наче через електричний провід, перетрансфузувати трохи цього горючого безум'я від себе до нього.

Перехилившись через поруччя ганку, вона занурює пальці в його чуприну.

Він не знає, — а якщо вона йому скаже, то чи повірить, що він, Бронко Завадка, перший мужчина, крім татка чи стрийка Нестора, якого вона погладила по голові.

— Дивний, — пестливо шепоче Ольга, маючи на увазі його, себе, цей вечір і взагалі те, що сталося вже поміж ними.

Раптово Олі захотілося заплакати. Скільки разів до неї викликав Бронко подібний ураган у крові і серці принагідних жінок, брав і дарував себе без взаємного зобов'язання, без повинності пам'ятати, от так собі, для хвилевого шалу, з надміру чоловічої енергії?

Бронко бере Олину руку, але не цілує, а прикладає до розпаленого чола, як прикладають м'яту при болю голови.

— Чого ж принишкла, моя маленька?

До речі, та голова дійсно потребувала б холодної м'яти.

Стоїть перед нею без слова, сам насолоджуючись бурею, що бушує в ньому. Лише похитується злегка то в один, то в другий бік, ніби крона дерева, якою термосять вихри.

Не може заспокоїтись від того, що біла панна так ніжно і велично дала згоду на себе.

Слухай, здуріти можна від щастя. Недосяжне, фата-морганне, немислиме стало дійсністю, хоч ще й не фактом. Мав Ольгу Річинську заброньовану виключно для себе. Сказитися можна, брате! А проте не мав права тепер, власне, тепер не мав права давати волю своїм почуттям. Спрагнений, з почорнілими, потрісканими губами, бачив склянку джерельної води перед собою, і не вільно йому було хоч би пригубитись до неї.

Ух, чому то для інших кохання — одна блаженна радість, а йому воно, прокляте, мусило перепалити все нутро.

Бере її руки (як вони жадібно віддаються йому самі) і по черзі цілує їх. «Прийде час, — думає з ненаситністю голодного, — що на тому білому тілі не залишиться сантиметра, якого не торкнулися б мої губи».

— Я вже піду, моя, але скоро прийду. Відтепер приходитиму, коли тільки зможу.

— Я знаю, — на все згоджується Ольга, — а я чекатиму кожного вечора…

Відпустив її руки, а потім ще взяв їх, щоб скласти пальці у пучок і ще раз прикластись губами до них, як до букетика квітів.

Бронко вже відійшов, коли Ольга вихилилася за поруччя. Зробив кілька кроків і став на розі будинку. Дала йому знак рукою, щоб обійшов хату і став на вулиці навпроти її вікна.

Ольга увійшла до хати. Олена сиділа в кухні за столом і пила чай.

Побачивши маму в тій самій позі, що й перше, Ольга усвідомила собі, що все ж таки за цей короткий час, що провела вона його поза внутрішніми стінами, світ перемінився докорінно.

Хотілося обняти маму або бодай поцілувати дорогу руку, але побоялася, що на шкірі її рук міг залишитися запах Бронкової голови й видати її.

Згадалася зрадлива травинка на п'ятці з часу дитинства.

— Як там надворі? — спитала Олена, старанно крутячи ложечкою в склянці, щоб цукор не залишився на дні. — На дощ не заноситься?

— Ні. Чудовий сьогодні вечір, мамо.

— То добре, — відразу заспокоюється Олена.

Думає про Славу. Щодня, щогодини паралельно з іншими поточними справами думає про свою наймолодшу дочку. Вірить, що у тиху погоду з її дитиною не може статися жодного лиха.

Думає про Аркадія.

Якщо не буде зливних дощів, то братки другого насадження біля гробівниці зацвітуть дуже скоро. Спеціально просила садівника, щоб дібрав самих синеньких. Буде лежати собі небіжчик, наче у віночку.

Стривайте, а чому на лісничівці ніколи не садили братків? А, напевно, тому, що їх треба рік наперед висівати, потім пересаджувати, а там ніколи не було часу. Так, так, напевно, тому!

Ольга увійшла в дівочу. Підійшла до вікна, не засвічуючи лампи. Бронко стояв на вулиці, якраз проти її вікна.

Пішла. Помилася. Роздягнулася. Лягла у ліжко, а потім піднялася і ще раз глянула у вікно.

Бронко не сходив з місця.

«Моє щастя береже мене», — подумала, безумна від щастя.

Друга зустріч могла бути випадковою, але, мабуть, було навпаки. Романик влучив момент, коли Неля поверталася з церкви сама, без товариства сестер і матері.

Оперуючи то недомовками, то не зовсім відвертими запитаннями, він вправно поновив колишню розмову поміж ними про Івашкова, і Неля сама стала розповідати йому про своє ставлення до Маркіяна.

Романик слухав дівчину уважно, з нахиленою до неї головою. Потім перебив Нелю. Зробив це жестом, мовби просив слова.

— Така справа, панно Нелю. Все це слова. Пєнкне романтичне слувка[88], як каже поляк, а хлопові треба реальної допомоги. Якби ви захотіли, ви змогли б багато зробити в цій справі.

Що за збіг обставин! Не так давно Катерина теж переконувала її, що вона, Неля, зможе багато допомогти родині, якщо зважиться на візит до Сулімана.

Але, попри все, хотілося вірити, що в даному випадку вона справді може відіграти якусь позитивну роль у житті Маркіяна.

Нелина романтична натура жадала, щоб вироком долі саме їй судилося що-небудь змінити в житті того хлопця.

В чому могла б проявитися її допомога? Може, зважаючи на близький судовий процес, піти до когось щось попросити, дізнатися про щось?

Не дуже звертаючи увагу на її гарячкові запитання, Романик чвиркнув крізь зуби.

— То ви аж такі певні себе, панно Нелю? Вам здається, кицю, що ваша гарна бузя може хлопа від шибениці врятувати?

Як же грубо з його боку і несправедливо! Сам же казав, що вона могла б багато допомогти Маркіянові. Навіщо тоді ця несмачна іронія? Чому не викладе до ладу, як повинна виглядати допомога з її боку?

Чекає, що Романик скаже що-небудь конкретне. Ладна повернутися з ним з-під брами і ще раз повторити пройдену дорогу, аби лише дізнатися чогось певного про свою участь в долі Маркіяна.

Романик не виявляв наміру повертатися ще раз в сторону міста, тим більше, що по вулиці Легіонів рушили валки селянських возів, здіймаючи неймовірну куряву.

Перед брамою на вулиці Куліша схопив Нелю за руку і по-чоловічому стис її.

— Незабаром розпочнеться процес Маркіяна, а потім і ми почнемо з вами діяти. А поки що настроюйте себе, гарна панно, на те, що ви будете співпрацювати з нами.

— З вами?

— Я ще не такий дурень, щоб на себе «ви» говорити. З організацією. Я думаю, що вам не треба багато пояснювати, що таке ОУН.

— Чула, — півголосом промовила Неля, перемагаючи страх. Боялася не за своє життя. Боялася, що може раніше втратити Маркіяна, ніж встигне допомогти будь-чим йому.

— Чого ж ви ніби сторопіли?

— Я?

— А хто? Польський ксьондз? Я ще повинен вас попередити, що відтепер треба тримати язичок за зубами, бо інакше… Пощади не буде.

Попередження чи погроза? Мабуть, одне і друге.

— Але чому аж після процесу, ви кажете? Тоді і так усе пропало. Мені здається, що коли і є якась можливість допомогти йому, то тільки тепер, доки ще його не засудили, не вивезли з Нашого.

— Ви так вважаєте? — сміється з неї у вічі. — Я радив би вам, паннунцю, менше метикувати на цю тему і взагалі не тикати свого гарного носика в цю справу. Відразу після процесу його не вивезуть. Потім буде ще одна така справа, де Маркіян виступатиме як свідок, а ви як підсудна. А ще потім, можливо, обоє будете на волі.

Нервові сльози захитують Нелі світ. Не допитується, яким це чином опиниться вона в ролі підсудної. Задовольняється тим, що, можливо, згодом будуть обоє на волі.

— Про деталі ще поговорять з вами.

— Скільки йому загрожує?

Романик встромляє в неї очі, наче збирається її загіпнотизувати.

«Позер», — відразу облітає з Нелі попередній страх.

— За участь у вбивстві політичного діяча і зраду найяснішій Речі Посполитій Польській — шнурок. Навіть не куля, а вульгарний шнурок. Ви чого зблідли? Не здумайте мені хляпнути тут… Але, ви чуєте, шибеницю замінять йому на досмертну тюрму. Дякуйте бозі, що не попав під воєнно-польовий суд. Ходили би-сьте тепер у подвійній жалобі. Але з вас ще романтична панніца!

— А адвокат? Хто його боронитиме? Не могла б я з адвокатом переговорити?

Романик демонстративно всуває руки в кишені штанів.

«Дурень, сподівається, що це мене буде шокувати». Високий, кудлатий, на широко розставлених ногах, сходив на клоуна.

— Т-те-е. Можете поговорити з адвокатом, якщо він взагалі схоче говорити з вами. Він вас спитає перш за все, в яких ви взаєминах з арештованим, а що ви йому скажете? Ким вам доводиться Маркіян Івашків? Скільки вам не шкода грошей на нього? — невідомо, на адвоката чи Маркіяна.

— В мене зовсім нема грошей.

— Зате у вашої мамці…

— У мами теж нема.

— Якраз я вам повірю! На всякий випадок є ще швагер доктор Безбородько. Якщо притисне («хто? що?»), не бійтеся, гроші знайдуться. Запевняю вас.

Неля мовчить, піднявши брови. Думає, як би їй чимскоріш дістати адресу адвоката і відв'язатися від цього грубіяна. А може, могла б трохи грошей випросити у коханого доктора Гука? Єдина людина, в якої не соромно було б просити.

— То старий чоловік, — торочить Романик далі, — і я боюся, що такі екзальтовані панєнки можуть припасти йому не до густу[89]. Спортик, панно Нелю?

— Для мене це не спорт, пане Романик.

— Серйозно? А це я тільки хотів почути від вас, панно Нелю.

«Як він мене ловить на кожному слові!»

В канцелярії Неля адвоката не застала. За маленьким столиком під стіною сиділа чубата блондинка з губами серденьком і, висолопивши язичка, спилювала мініатюрним пильничком нігті на руці.

— Де пан меценас?

— Дома. Тобто, можливо, дома. (Друкарка, як видно, була привчена точно висловлюватись).

— Сьогодні не буде в канцелярії?

— Цього ніколи не можна з певністю сказати.

— А яка приватна адреса пана меценаса?

— Чи справа аж така нагла?

— Так. Дуже.

— Тоді Глинчарська, 43.

— Дякую. До побачення.

Глинчарська? Глинчарська… Де це може бути? А, попри старе єврейське кладовище вгору, ліворуч цегельні.

Виявилося, що від цегельні треба ще йти шмат дороги вулицею. Скісною, бо стежка ліворуч була ще з весни заорана.

Будинок, позначений номером 43, був вузький, але вгорі поширювався критими і відкритими балконами, обсадженими центуріями так, що здалека справляв враження великого вазона. На жаль, вхід до нього був анітрохи не поетичним, крізь дірку у дерев'яних сходах, що вели до квартир з балконами, не вихиляючись за поруччя, можна було побачити всю перспективу сходової клітки.

Бруд, який тут панував, належав до категорії тих понять, що їх конкретно не можна собі уявити.

Неля подзвонила в потрібну їй квартиру.

Двері відчинила молода жінка на останніх місяцях вагітності, з підпухлими очима і роздутим носом. Відразу якось до смішного незграбно загородила своєю дебелою фігурою вхід досередини. Сама вона вся опливла жиром.

— Чи пан меценас дома?

— Нема, — скорботно видихає жінка, недалека того, щоб розплакатись. — Нема його дома, а я так просила його. Повинен був би послухати. Так себе зле почуваю, а тут ще й прання треба було скінчити. Нема дома. Може, в суді, не знаю…

Неля приклала хусточку до рота і збігла вниз. Липкий бруд — хто б повірив! — чіплявся підметок.

«У випадку Маркіяна, — розмірковувала, перебігаючи з тротуару на тротуар навздогін за тінню, — треба сам по собі злочин піднести на щит такого безумного героїчного пориву, щоб перед його високою безкорисливістю схилилися б навіть і вороги».

Єдиною метою, єдиною ідеєю оборонця, єдиним його диханням повинна бути воля Маркіяна.

«Воля, — марить Неля, — це простір, свіжий запах озону, відчинені навстіж вікна, просторі, залиті сонцем кімнати, мелодія струнких юнацьких ніг у марші. Так сказала б Слава».

Яке моральне відношення до цих речей може мати людина, яка щодня видирається на третій поверх липкими від бруду сходами?

Никаючи по судових коридорах за адвокатом, Неля прийшла врешті до висновку, що вона могла б ужити перед слідчим тих самих аргументів, що адвокат на суді, лише з більшим внутрішнім переконанням, з більшою щирістю та серцем.

Які б то були аргументи, Неля не зовсім конкретно уявляла собі.

З тієї пори, відколи Маркіян Івашків посів місце в її житті, Неля змінила думку про так звані підпільні організації; в політичній сегрегації вона не дуже розбиралася.

Не завдавала собі питання, чи особисто їй вистачило б снаги і відваги включитися в цю сковану гру, але саме існування опозиційної організації серед молоді вважала за природне явище, як і те, що старі засуджують підпільну діяльність молодих. Неля була тієї думки, що історія неспроможна уточнити, хто першим почав убивати. Першопричина загубилася. Тривали одні наслідки. Підпільники вбивали з-за рогу тому, що їх побратимів засуджували на шибеницю. Тамті засуджували на кару смерті тому, що підпільники вбивали їхніх функціонерів. І так закрутилося колесо подій без кінця і початку, зав'язалося в тугу каблучку, — хто його зможе розв'язати?

Так до свого знайомства з Маркіяном думала й Неля.

Тепер Неля починала втрачати впевненість, що всі оті, зламані в самому розквіті життя в ім'я високого всенародного ідеалу, матимуть хоча б історичне виправдання.

— Панна Річинська знову тут? Чи, може, до мене?

Янічек наздогнав її і, як здогадалася Неля, впізнав її по фігурі, а може, й по зачісці.

Пропустив її по праву руку, переклавши при тому теку з паперами в ліву. «Тека людських доль», — майнула у Нелі думка.

— Так, до вас.

Янічек відчинив двері до своєї канцелярії, пропустив Нелю першою.

— Прошу сідати, панно Річинська. Мушу вам признатися, панно Нелю, що ви мене трохи здивували. Наприклад, цілковитою несподіванкою був для мене ваш візит до мами Івашкова.

Неля зашарілася. Її збентежило, що він знає про це. Звідки? Адже навіть мама Маркіяна не знає ні її імені, ні прізвища. В дорозі теж не входила ні з ким у відверту розмову.

— Знову вас привело сюди побачення з нареченим?

— Ні. Я знаю, що доки не закінчиться слідство…

— Слідство у справі Івашкова вже закінчено.

«І ти вже вирішив його долю».

— Для чего пані так змартвіла сєн[90], панно Нелю? Події розгортаються за наміченим планом. Я хотів би знати лише одне, чи подякували б ви мені, коли б я вам зараз дав побачення з Івашковим? Я готовий припустити, що ви серйозно зацікавились тим паничем. Єден варунек[91], побачення відбудеться не в моєму кабінеті, як тоді, — пані розуміє, тим разом була своєрідна психологічна конфронтація[92], — а в тюрмі. Там є спеціальна приймальня для побачень.

— Буду вам вдячна.

— І все? — спитав хіба для жарту.

— Ні…

— Ов? Слухаю вас.

— Я хотіла б просити дозволу поговорити з моїм нареченим три хвилини сам на сам… Тільки три хвилини.

Весело розсміявся. Мусила видатись йому забавною дурочкою.

— Ви поцєшна, панно Річинська, як бозі кохам! Коли ви так гарно-складно заявили, що не просите побачення, бо слідство ще не закінчено, мені, як юристу, було приємно, що ви хоч трохи знайшли потрібним познайомитись з карним кодексом. Тепер єстем змушони поставіць пані двує[93] з юриспруденції. Я й без того допускаю порушення уставу, що дозволяю побачення не у визначений день і годину. Убавіла[94] мнє пані, слово дає.

Камера, або цимбра, як сказав ключник, який ввів туди Нелю, була подовгаста, темнава, з одним загратованим віконечком під стелею кімната, з одним столом і двома кріслами.

Заносило, хоч як дивно, поганою пастою для черевиків. Цей запах домінував над смородом вогкості й бруду.

Маркіяна ввели раніше, ніж Неля сподівалася. Власне, не була ще внутрішньо підготовлена до цього.

При першій зустрічі з Івашковим Нелина увага була націлена на його зовнішність. Був відкриттям для неї, з яким треба було освоїтись. Тепер сприйняла Маркіяна як самий біль. Болем були запалі темні щоки. Болем були ненормально блискучі очі. Біль завдали його оголені (невже ж авітаміноз?) зуби. Проте найдошкульнішим болем була його сором'язна несміливість. Здавалось, ніби йому хотілося дати їй зрозуміти, що йому відома його доля і тому не має права на дальші зустрічі з нею, Нелею.

Мусила перша простягнути до нього руки. Щойно тоді повірив у себе й притулив її до грудей. Свідомо глибоко вдихнула грибковий запах його одягу. Мала на увазі: все, все, що тільки вдасться, запам'ятати, забрати з собою.

Вже знав, що була у його мами.

— Який я тобі вдячний, що ти їздила до моїх. Ти ще й добра? Така гарна й з добрим серцем? Ти не дивуйся, але я не можу дати собі ради з тим усім, — він узяв її обіруч за голову і, міцно стискаючи в долонях, притягнув її впритул до свого лиця. — Хто ти така? — раптом спитав з злою підозрою. — Чого ти шукаєш у мені? Що це — авантюра? Тобі жаль мене? Чи, може, ще полюєш за емоціями? Я питаю тебе: чого тобі треба від мене? Чого знову прийшла?

Неля, заскочена такою непередбаченою зміною настрою, зразу начеб злякалася, але тепер вдивляється в нього закоханими, затуманеними щастям очима, які просять: ще! ще! Хай буде біль! Хай буде образа! Хай незаслужена кривда, аби тільки це від тебе. Аби лише не твоя байдужість.

— Не знаю, — з ніяковою щирістю признається Неля, — не знаю. Правду кажу. Мені здається, що тепер твоя доля — моя доля.

Він пускає її голову з своїх рук. Починає кусати собі нігті («І це прийму від тебе, хоч мої помліли б від таких манер»). Потім ніжно бере Нелю за плечі й повертає до тьмавого світла під стелею:

— Яка ти все ж таки гарна, але ти… якась ненормальна, дівчино!

Той високий, у брудному лахмітті кістяк нагло валиться їй на плече, щоб приховати там свої ридання.

— Не дивись, прошу тебе, не дивись на цю дурну пику. В нас з освітленням погано, і тому, коли хвилююся, очі… пасують… І нерви… до біса… розгулялись, розумієш?..

Неля підтримує долонею його велику голову і мимоволі робить спостереження для себе: все брудне здається розміром більше. Відчуває велике бажання, вірніше, непереможну потребу сказати, що вона вдячна йому за те, що він взагалі появився в її житті. Була сіра, безнадійна пустка, і раптом у цій пустці засвітився вогник.

«Люблю його, бо я йому безмежно вдячна. Любов — передусім вдячність. Дякую, що ти на світ народився. Дякую, що ти живеш в один час зі мною. Дякую, що я знайшла тебе. Дякую. Дякую. Дякую».

— Як це не по-людськи, — схлипує він, — що ти, така чиста, така прекрасна, допіру в цьому, в цьому проклятому місці з'явилася до мене. Так пізно. Я почуваю, — зніяковіло підвів голову, що для тебе я міг би поетом стати, але й це запізно…

Він говорив повільно, надумуючись, ніби чужою мовою, яку досконало вивчив по підручнику.

Неля вгадує, що він у своїм ув'язненні мусив багато чого позбутися з того, що було ним засвоєне на волі. Напевно, вони тут користуються вульгарним жаргоном, і йому тепер важко культурно будувати речення. Ось він стоїть перед нею і не знає, що робити з руками після того, як зняв їх з її плечей.

— Найгірше, що я до цього часу не знаю тебе. («Романик збрехав. Романик збрехав»). І тому не можу уявити собі, як ти, наприклад, ходиш по вулиці. Хоч мені здається, що я колись уже бачив тебе. Мусив бачити, але нічого не пам'ятаю. Находить на мене страх, що я плутаю тебе з кимсь. Я говорю дурне, а ти не дивуйся. І мене це мучить, і я мушу конче знати, чого ти приходиш до мене. Що це за фантазія? Тобі нудно, і ти шукаєш пригод, так? А потім котрогось дня передадуть мені від тебе записку, що тобі вже відхотілося забави. Що ти помилилася. А ти знаєш, у моїх життєвих обставинах це було б рівнозначне моральній смерті. Хоч чого варте моральне життя, коли на тебе чигає фізична смерть? Моя велика помилка, — та яка до дідька помилка! — моя трагедія в тому, що я за життя не знав тебе. А мені, — брутальним рухом відслонив їй чоло, не випускаючи волосся з кулака, — а мені нікого не треба було, крім тебе. Ні, не так, не думай, не так. Мені тепер взагалі не треба було знати, що ти є на світі. Нікого мені не треба було. А ти прийшла, відшукала мене й забрала те єдине, що я ще мав, — спокій. Я ж уже відтяв себе від живих. Я погодився вже серйозно, не для пози, що я по той бік. А ти прийшла і, як того конаючого, знову повернула до життя і мук. Навіщо ти це зробила? Чому в очах сльози?..

«Невже ж він нічого не знає про те, що йому готує Романик? Тоді він нічого не знає і про мене. Про мою роль у цій грі. Але мені організація не дала права говорити з ним про це. Можливо, він навмисне перед сторожем так зі мною поводиться. Мовчатиму. Що б там не було — мовчатиму».

— Ти розумієш, — пускає її волосся, приклавши його до губ, — мені боляче про це говорити, але я не знаю навіть, як твоє ім'я. Неля — це звучить, як мелодія. А як насправді? У метриці?

— Неонілія-Марія.

— Селяни теж греко-католики, але в нас немає подвійних, потрійних імен. Це польський вплив?

— Можливо.

Ревнощі за зміст щоденничка, за його найперше, безумне кохання до Орисі Лісної знову починає шарпати Нелине серце. Не могла стриматися.

— Ти повинен знати, — завагалася, звогчила язиком губи і докінчила: — Ти повинен знати, що ми з тобою навіть посвоячені до деякої міри.

— Ми? — зрадів і водночас засумнівався. — Ми з тобою? Яким чином? Та цього не може бути! Ти ж бачила мою маму. Я з селян, а ти…

Не хотіла болю для нього. Мусила лише знати, наскільки Орися відійшла в тінь в його житті.

— Орися Лісна вийшла заміж за мого кузена, Славка Ілаковича.

— Вийшла заміж? — так розгубився, що почав щось шукати очима по підлозі. — Коли? І вже по шлюбі? Чому ніхто не дав мені знати? — Був розчарований, скривджений, обійдений. Не могла відповісти йому нічого заспокійливого. Сльози капали їй з очей, хоч дивилися прямо, не змигаючи. Не зразу побачив, що Неля плаче. Досить невміло він притягнув її за руки до себе. — Чого ти плачеш, мавко?

— Яка я тобі чужа, яка страшенно тобі чужа…

Брудною рукою навідліт, по-сільськи, витер їй очі.

— Ти мені рідніша, ніж ти думаєш. Ти ненормально, — та що я буду тобі говорити, — ти непристойно, коли хочеш знати, стала рідна мені. Ти моя велика… от, — ляснув пальцями, — забув словечко, а, ти моя велика рекомпенсата[95] в житті. Та ти знаєш це? До всього треба звикнути. Мені теж треба звикнути, що ти є в мене. А Орися… Що мені до того, я, навпаки, не маю нічого проти, що Орися нарешті зловила собі чоловіка… Але чому, — ти, пробач, кажеш, що то твоя рідня, — але чому якраз Ілакович? Чим він узяв ту панну? Не про це йдеться. Але я?.. Дурень я — от що! Я все ж таки вище шацував[96] Оришку. Повинна була бодай дати знати мені, що вискакує заміж. Тільки і всього. Та не будемо про це.

— Не будемо.

Неля звернула мову на адвоката. Призналася врешті, що прийшла сюди заради нього. Знову зробила йому боляче. Скривився, як дитина до плачу.

— А я думав, що ти мене захотіла побачити.

— Який ти несправедливий. Я завжди хочу тебе бачити, але я просто не надіялася. Побачення дістала випадково. Я прийшла в суд, щоб поговорити з адвокатом.

— Мені не треба адвоката, — наїжується. Знову чужий і далекий. Не дивиться на неї. Не помічає її біля себе. Неуважно, відсутнім поглядом розглядає цимбру.

Неля просить, вона дуже просить погодитися на адвоката, а водночас думає: «А кошти? Господи, звідки кошти? Може, організація? Романик? Славко Ілакович? Може, випишуть когось з відомих адвокатів зі Львова? Якої думки про це він, Маркіян?»

Маркіян тієї думки, що вирок йому був зумовлений ще тоді, коли поліцай накладав йому наручники. Який би захист не дали йому, однаково вироку ніхто вже не відмінить. Зрештою, в дуже рідких випадках, і то підозрілих, трапляється, що захист витягує когось у політичному процесі. По-друге, ті славетні адвокати (він назвав три прізвища), що часом люблять і безкоштовно виступати у політичних процесах, не є такими вже непорочно безкорисливими чи аж такими патріотами, як Нелі здається. Такі їхні виступи — це перш за все вдячна нагода для реклами. Розуміють це, зрештою, і прокурор, і присяжні. І тому, аби Неля знала, і прокурор, і суддя, і менш наївні з присяжних сприймають ті бучні оборонні промови, як виступи акторів на сцені. Не розуміється на них хіба що частина публіки, отакі наївні, як Неля, які охають та ахають з приводу тих знаменитих виступів.

Ні, він категорично проти того, щоб йому давали адвокатів. Можна пошанувати його останню волю? Він через Нелю просить пробачення у публіки, перепрошує у громадськості, що його процес буде нецікавий, бо він для цього давно фініта ля комедіа[97].

— А ти чого знову плачеш? Яке свинство, що мушу коротати тут свій вік! Мені треба було б хоч здалека охороняти тебе від злих вітрів, ти — моя квітко! Не плач, маленька, бо я не знаю, як поводитись, коли дівчата плачуть. Орися теж раз плакала. Тут, — безнадійно похнюпив голову, — тут уже не плачуть… Я тобі говорив, що для тебе міг би я і поетом стати, коли б не оте прокляте запізно… — Незграбним, ніжним рухом гладив її по голові і спині. — «Не в'яжи своєї долі зі мною, — сказав вітер плакучій вербі, — в мене характер поганий. Сьогодні я тут — завтра там. Очі не висихатимуть тобі від сліз, моя хороша». — «Що ж, — відповіла плакуча верба, — я створена для того, щоб плакати. А коли вже проливати сльози, то бодай за милим серцю…»

— То про мене? — спитала з солодкою робленою наївністю Неля. Прощаючись (не знала досі Неля, що поцілунки можуть мати солоний смак), Неля все ж таки зуміла шепнути Маркіянові, що в неї була попередня розмова з Романиком. Розуміється, без всякого пояснення, бо тюремний сторож, хоч і з кислим виглядом, не спускав з них ні ока, ні… вуха.

У відповідь Неля почула:

— Йому можеш абсолютно вірити.

Не могла зрозуміти, чи ця фраза стосувалася загальної характеристики Романика, чи, може, була подана їй як гасло для її участі у допомозі (якій?) йому, Маркіянові.

Поверталася Неля додому обнадіяна, сповнена добрих намірів, коли випадково (знову ж таки, чи дійсно випадково) наткнулася на Романика. Вийшов навпроти неї з провулка розхристаний, заболочений (де він болото знайшов при такій погоді?), з перекривленою краваткою, неохайний якийсь, ніби ночував не в постелі, а десь під мостом.

Саме тоді повідомив її, що з нею буде бачитись хтось у справі Маркіяна Івашкова.

Досі кожну можливість звістки про Маркіяна Неля сприймала як заповідь болючої радості, а цим разом відчула, як страх підняв тривогу у всьому її нутрі.

Незважаючи на запевняння Маркіяна, не довіряла Романикові. Аби втратити довір'я до людини, не потрібно, щоб вона двічі обманула нас. Для Нелі, наприклад, цілком вистачало того, що Романик збрехав їй, ніби Маркіян Івашків захоплювався нею ще перед ув'язненням. Справді, хіба, щоб розпізнати в людині злодія, не вистачить того, щоб вона раз полізла своєю рукою до нашої кишені?

Неля сподівалася, що другого чи третього дня незнайомий дасть знати про себе. Попередила Мариню, що можуть питати її, Нелю. Натякнула злегка Олені й Зоні, щоб не були надто здивовані, коли незнайомий мужчина завітає у хату.

— В якій справі? — хоче відразу знати Зоня.

— Не знаю. Здається, йдеться про якусь посаду для мене, чи що, — дуже неохоче сказала неправду Неля.

— І ти говориш про це так байдуже? — з підозрою спитала Зоня. Вся ота Нелина посада видалася їй просто неправдоподібністю. Була певна, що Неля говорить неправду, але не могла здогадатись, що під цим ховається.

Незнайомий не з'являвся.

Неля перестала показуватися на вулиці. Хотіла зустрітися з ним дома. Боялася того невідомого. Коли іноді все ж таки доводилося їй у присмерках повертатись додому, то обминала кожний темний завулок, де він міг чигати на неї. Бувало й таке, що, прийшовши до хати, відразу ставала неспокійною. Здавалося їй, що він був і стероризував домашніх, щоб мовчали про його прихід.

Допитувалася у Марині:

— Ніхто не питав мене? Направду ніхто? Може, приходив, а Мариня забула? Ануко, хай Мариня добре пригадає собі. Ніхто не питав про мене?

Мариня сердиться й собі скоса поглядає на Нелю.

— Паннунця так причепилася до мене, що я вже не знаю, або паннунці щось привиджується, або я до решти здурніла. Як то може бути, щоб якийсь мужчина приходив до нас, питав про паннунцю, а я забула?

Неля дає собі клятву: якщо й завтра не зустрінеться з ним, то піде до Романика і візьме свою згоду назад. Доки можна її за ніс водити?

І якраз тієї самої днини той перестрів її на вулиці. Неля ніяк не може пригадати собі початку тієї зустрічі. Пам'ятає момент, коли їй назустріч ішов яскраво-зелений піджак. Очевидно, проминув її, але як він знову потім опинився попереду неї, не може ніяк второпати.

— Панна Неля? — спитав не галицькою вимовою. Може, був волиняк. Не зняв капелюха, а лише торкнувся його («Які вони всі невиховані!»). — Може, пройдемося в парк?

Ні, він скоріш циган, ніж волиняк. Нелі взагалі не подобаються жагучі брюнети з темно-оливковою шкірою лиця і коричневими губами. Великі чорні очі не завжди мусять бути красивими. Бувають серед них і вульгарні. Дебела фігура ледве вміщується у куценький костюмчик (той яскраво-зелений колір якраз для конспірації!).

Неля просить у душі бога, щоб ніхто не побачив її з тим циганом. Не вміла б пояснити свого знайомства з ним, а сказати правди не має права.

В парку він відразу прямує у бічну алею між плакучі верби. Зелень тут така свіжа, що аж не зелена. Скоріше жовтава. Молоде листя пахне терпко весною. Інакше не можна сказати. Розтерти в пальцях молоденьке липке листя бука, клена, берези чи верби, у всіх них такий самий весняний запах хлорофілової зелені всуміш з вологим видихом землі.

Досить високі і стрункі, як на свою породу, верби замітають віттям молоду траву.

— Така справа, — бубонить над вухом циганський голос. — Я буду говорити, а ви слухайте і не протестуйте. І ще раджу вам якнайменше допитуватися. Такий стиль нашої роботи. Маєте. Придивіться добре до цих фотографій. — Подав їй кілька аматорських, замазаних фото якогось чоловіка. Нелі здавалося, що дуже подібного до нього самого. — Усміхайтеся, когось несе чорт!

Неля виконує наказ.

— І як? Пізнали б при очній ставці?

— Не знаю. Сумніваюся.

— Що?! — рявкає той. Неля інстинктивно оглядається, де ділася бабуся, яку «чорт ніс». — Що, ви прийшли сюди в цю-цю бабки бавитися? Придивіться добре. Пролупіть очі, як належить. Зверніть увагу на ніс. Він на кінці роздвоєний.

— На фотографії не видно цього.

— А ви мовчіть. Хай вам вистачає того, що я говорю. Очі в нього асиметричні. Ліве трохи менше від правого. Якого ще вам дідька треба? Яких ще спеціальних прикмет? Прізвище Шифльований чули коли-небудь?

— Так.

— Гм. Знайомий, значить.

— Ні.

— Ви хочете сказати, що вам ніхто не представляв його.

— Та так.

— А ви забудьте про свої панські витребеньки. Богдан Шифльований, але ви це прізвище мусите забути. Ви раніше ніколи не бачили його.

— Як не бачила? Він же ходив до гімназії в Нашому.

— Він ходив у Нашому до гімназії, може, й бував у вашому домі, ба навіть ночував у вас, а ви його не бачили, зрозуміло? Восьмого жовтня ви були на німецько-польському кордоні, на Шльонську, на станції Рабіце. Запам'ятаєте собі цю назву? Писати не треба.

— Так.

— Повторіть.

Неля слухняно виконує наказ.

— При вас був великий важкий жовтий портфель. З револьверами. Шифльований теж там був, але ви його не знали, хто він і звідкіля. При ньому теж був портфель, але менший за ваш. Він стояв спиною до виходу. Ви — лицем. Тому ви перша побачили поліцію. Ви теж перша зорієнтувалися у небезпеці, що вам загрожує. Ви звернулися до не знайомого вам Шифльованого з проханням хвилинку потримати. Тільки-но ви передали йому свій портфель, як поліція накрила його. Ясно?

— Ні, — вистогнала Неля, — я не зовсім уявляю собі…

— То що, ви якась тупа? Що вам неясно? Чого ви не можете уявити собі?

— Чому поліція тоді не забрала й мене? Міг хтось бачити, як я йому передавала великий важкий портфель.

— Щастя ваше було, що ніхто не побачив. Запам'ятайте собі ще гасло, яким довелося вам користуватись. Ви говорили: «Гутен таг», — вам відповідали: «По-нємєцку нє розумєм». Револьвери ви мали вручити Івашкові.

Неля стрепенулася. Той помітив відразу.

— Ов, панна ще й нервова? Нічого. Ми вам скоро вилікуєм нерви.

— Я… я хотіла сказати, що тут неув'язка. Івашків на той час уже давно сидів у тюрмі.

— Вас це не обходить. Маєте говорити так, як вам кажуть. Івашків підтвердить свою співпрацю з вами у минулому.

— А Івашків знає, що я «співпрацювала» з ним?

— Я б вам радив менше допитуватися. Поза тим на зізнанні будете категорично заперечувати вашу співпрацю з Івашковим. Зрозуміло? Шифльований на очній ставці вкаже на вас. Вас заарештують. Вас можуть і засудити, а може, й не засудять. У вас така дурнувата фізіономія, що можуть вам не повірити й не засудити. Якщо вас не звільнять на суді, то ми визволимо вас з тюрми. Шифльований буде цим разом врятований, бо не буде прямих доказів його вини. Потім відіб'ємо у поліції Івашкова, коли вестимуть його з суду. Він виступатиме як свідок у процесі Шифльованого. Тоді обоє через Рабіце махнете за кордон. Ви, здається, мацє сєн ку собє?[98] — Закурив, потім простягнув Нелі пачку цигарок. — Не курите? Шкода. Цигарка заспокоїла б вас. Хочу ще вам нагадати, що за зраду — куля. От так поміж очі, — підсунув їй кулак до очей, — хоч і які вони у вас гарні. Тепер помрійте собі, а я піду.

Він по-батярськи помацує капелюх ззаду, прямує до огорожі, розсуває дріт, нагинається (і як той вузький костюмчик не тріскає на ньому!), обтрушує штани — і вже на вулиці серед людей.

Неля одна з плакучими вербами.

Набруднять собі коси, коли от так местимуть ними землю. Як же ж потім розчешуть їх перед сном?

Що за нісенітниця чіпляється її голови. Ні, це так страх заговорює їй зуби. Дурниці, Нелі не страшно. Страшно було в ту ніч, як вмирав татко. Страшні були очі Сулімана на Кінській. Тепер нічого їй боятись. Сказано, вони вб'ють її лише в тому випадку, коли вона зрадить. Неля не видасть. Буде виконувати всі їхні накази. Потім втече з Маркіяном за кордон. Навіть коли не вдасться затія з визволенням Маркіяна, їй однаково в тюрмі буде спокійніше, ніж на волі. Ділитиме долю з Маркіяном і не бачитиме Безбородька. Не потребуватиме сплачувати собою Катеринині борги Суліману.

Коли все зміниться до того, що майбутнє стане сучасним і вони з Маркіяном будуть разом, пережиті кошмари будуть тільки утверджувати взаємну вірність і беззастережну відданість.

Проте якось моторошно знятись з місця і пройти через парк на вулицю. Нікого навкіл не видно, а проте хтось є поблизу. Сховався за деревом чи кущем і чигає на неї.

Мамо!!

Страшно і тому, що мама, може, в цю саму хвилину десь топчеться біля квітів чи стирає порох з меблів, не відчуваючи, що загрожує її дитині. А як тоді з материнською інтуїцією? Що це — легенда, міф?

Неля не боїться того грубіяна, що тільки-но розмовляв з нею. Їй страшно, що вона ступить кілька кроків по алеї, а з-за дерева чи куща вискочить до неї черговий новий, якому передав її той кудлач так само, як Романик йому. Стала їх власністю, як дотепер була власністю родини, а свою власність можна дарувати, передавати, продавати, нищити.

Вулицею їдуть улани на конях. Ритмічний цокіт копит асоціюється з Орисею, Орися з Маркіяном.

Важко повірити, щоб Маркіян погодився так активно вмішувати її в цю заплутану, неправдоподібну історію. В Нелі поволі складається враження (його поведінка з нею в тюрмі), що Маркіян взагалі нічого не знає про її участь у цій чортівській грі. І взагалі уся ця затія з викраденням Івашкова починає здаватися їй досить нереальною. Хтось задумав зло побавитися нею. З якою метою? З чийого веління? В одному вона певна, що той, у зеленому костюмі, справді може вліпити кулю межи очі (які б гарні вони не були!).

Дома Неля намагається поводитись, як завжди, але як це важко, коли ти вся наелектризована. Звичайно, мама перша помічає, що Нелюся щось не своя.

— Чого ж ти, дитино, висиджуєш цілими днями в хаті? Дивись, ти аж поблідла. Така чудова погода. Ти б пішла трохи на шпацер.

— Куди я піду, мамцю, і пощо? На ринок і назад? Так, без цілі?

— Візьми малу господиньку, та йдіть до Катрусі.

— Ой мамцю…

— Клопіт мені з вами, діти. Коли татко жив, то мені все здавалося, що ви тримаєтеся купки, ніби курчата. Що поміж вами така згода та любов, а виходить, що я й тут помилялася… То візьми бодай книжку і піди собі у сад посидіти.

Вийшла собі на біду. Мусила чигати на неї, бо щойно вмостилася на лавці в тіні (улюблене місцечко стрийка Нестора і Орисі), щойно відкрила книжку, як через паркан, точніше попід паркан крізь дірку, що її випорпали кури, проліз чорномазий хлопчина і передав їй записку.

Від Романика. Домагався негайної зустрічі з нею. Сам визначив час і місце.

— Що сказати? — ділово спитав хлопчина. Мусив бути обізнаний у цих справах.

— Скажи, що так.

Анітрохи не вагалася. Після зустрічі з цим бандитом у зеленому не боялася Романика. Знала його з дитинства. Знала вулицю і дім, в якому живе. Знала його батька. Сестру. Бувала в домах, куди і він заходив, не могла відчувати страху перед людиною, яку знала. (Хоч треба сказати, що Романик декілька разів забував знайомство з нею, тобто не вітався на вулиці, доки знову хтось із спільних знайомих не представив йому Нелі). Не довіряла йому з того часу, відколи впіймала на брехні, а це дві зовсім інші речі.

Крім того, незважаючи на всю плутанину з тією нібито її участю в допомозі Івашкову, Неля все ж таки мала мізерненьку надію: а ось вона справді буде потрібна. Ніколи не простила б собі, якби пропустила таку нагоду.

У мами (нікого так легко не обманеш, як бідну маму) відразу створився рожевий настрій, коли вчула, що Неля має охоту пройтися.

— То добре, то я дуже рада.

Малій господиньці Олена признається:

— Нелюся від когось дістала записку. Мариня підстерегла, але ти не кажи їй. Хай їй здається, що ніхто не бачив. Я журилася, що вона серйозно закрутила собі голову тим кримінальником, а то, як кажуть, живий живе гадає. Відразу так оживилася. Аж рум'янці виступили на щічках. Я рада. Хто б він там собі не був, я рада. Найбільша кривда для людини, коли її обійде любов.

Олі не хочеться вірити, щоб так скоро, ніде не буваючи, ні з ким не зустрічаючись, Неля знайшла собі симпатію. Та не буде у мами відбирати ілюзію.

Олена обтинає сухі листочки пеларгоній (ніколи у неї думки не снуються такою рівною ниткою, як при цьому занятті) і в душі розмовляє з Аркадієм: «Жалобною лентою обведений наш дім, але бачиш, це не відлякує любові. Кажуть, що навіть серед прокажених вона є.

Тільки й дивись, коли вчуємо, що й Зоня закохалася. Але ця наша дитина, Аркадію, поведе себе по-інакшому. З цією треба мені бути приготованій до всього. І до того, що одного дня приведе чужого чоловіка до хати й скаже: «Познайомтеся, мамо, з моїм чоловіком».

Звичайно, гірше було б, якби завела роман, як тепер увійшло у моду, з якимсь жонатим. На наше щастя, Зоня для цього надто амбітна. І слава богу, що так, а то з її характером ніхто не стримав би її від гріха».

Олена виглянула крізь вікно: «Як поспішає моя дівчинка, а чи добрій долі назустріч?»

Романик здалека вишкірив зуби до Нелі.

«Вже знає, що його колега повів себе як останній грубіян».

— Добрий день, панно Нелю! Хочу вам сказати, що мій товариш переказував через мене (не перепрошував, ні!), що він не знав, що ви двоюрідна сестра Ілаковича.

— Але ви знали…

Кисла посмішка.

— Що? Я знав? А Славко не знав?

— Славко? — Нелі робиться смішно. В них дома щораз частіше його ім'я заміняють символічним — чоловік Орисі.

— Ваш товариш перш за все дуже невихований. Грубий.

— О, щодо того, то він може. Я повинен був вас попередити, що він трохи безцеремонний.

Неля усвідомлює собі, що її шанси зросли від того, що вона сестра Ілаковича. Обставина ця надає їй більшої сміливості. Вона, сестра Ілаковича, може йому сказати:

— Я не знаю, але Янічек нізащо не повірить мені, що я належу до організації. Я вже раз скомпрометувалася перед ним тим своїм нареченством з Івашковим.

Роман розреготався. Либонь, так щиро.

— А хто каже, що повірить? Теж щось! Нам треба заплутати справу, аби виграти у часі. Ясно, що не повірить, але коли ви заявите, що саме ви були тією жінкою, яка передала Шифльованому портфель з револьверами, то він буде змушений якось реагувати на це. Коли ви самі приходите і заявляєте. Справа, — він за звичкою, яку встигла помітити в нього Неля, майстерно ляснув пальцями, — справа ускладнюється тим, що Івашків щось крутить. Одним словом, не хоче вас уплутувати в цю історію. Але Це нічого. Ви так і скажете Янічекові, що Івашків з джентльменства не признається, а вас гризе совість і ви прийшли сказати правду. До речі, чого ви лазили до Янічека? (Вислів!)

— Він сам дав мені побачення з Маркіяном.

— А чому я про це нічого не знаю?

— Розмова була… Я думала, що то моя особиста справа.

— Яка там, до дідька, може бути особиста справа в члена організації?

— А хіба я член організації?

— Знаєте, чоловіка може шляк трафити з вашою наївністю! Ви хотіли, щоб я вам посвідчення виставив з печаткою і фотографією? Спитайте своєї сестри, що волочиться з комуністом, чи в них виписують легітимації з фотографіями.

— Пане Романик, ви знаєте, хто я, хто мої сестри?

— Хто ви, то я добре знаю, але хто ми, то ви ще дізнаєтеся. Ви не вірите? Вам треба, щоб я назвав ім'я вашої сестри, що тягається з комуністом? Можу. Ольга.

Ця виссана з пальця брехня не зробила на Нелю жодного враження.

— Ви нічого кращого не могли придумати? Якщо ви думаєте, що це мене зачепило, то дуже помиляєтеся.

Він з зачудовання роззявив рота.

— Ні, направду, вас можна або полюбити, або зненавидіти за вашу безпрецедентну наївність. Ну, мені ніколи теревені з вами тут розводити. Слухайте. Янічек дома сам. Жінка з дитиною і служницею виїхали.

Неля дістає інформацію, на якій вулиці, в якому номері будинку і квартири живе слідчий, скільки входів має помешкання, о котрій порі дня Янічек повертається з суду, о котрій виходить на прогулянку, до якого кафе ходить читати газети, в котрому магазині купує туалетні прибори, як звати собаку слідчого, довідується, що Янічек з аматорства займається фотографією.

— А нащо мені всі ці відомості? — не може второпати Неля. Чей же не стане Романик вимагати від неї, щоб пішла на квартиру до слідчого. Досить з неї, що колись піддалася умовлянням Катерини відвідати Сулімана в його квартирі.

— На всякий випадок.

Для Нелі ясно: людина, яка користується правом тримати під ключем Маркіяна Івашкова, сама не є ані така можновладна, ані така вільна, як це на перший погляд могло б здаватися.

— До Янічека підете ще до суду. Ясно? Так?

— Так. А коли саме?

Роздумує. Для чогось заглядає у кишеньковий календарик.

— У четвер, скажемо.

— Добре.

Розмова відбулася в суботу. В середу вранці Неля прокинулася й не змогла підняти голови з подушки.

Передучора дістав Завадка завезванє[99] до поліції. Переслухував його той самий комісар, що вже раз викликав Йосифа у справі Бронка. Ніби, рахувати, старий знайомий.

— Що ж, пане Завадка, обрік у вас грає? Революції захотілося на старість? Не подобається пану польська влада? Ще не привикли до неї за двадцять років? А що ви з нами думаєте робити, коли накличете сюди більшовиків з-за Збруча? У Нашому замало ліхтарів, щоб ви могли всіх нас повішати. А синок ваш боягуз, пане Завадка.

Чи від такого, слухайте ви мене, не може людину на місці шляк трафити? Його Бронко — боягуз! Та ба! Мовчи й не допоминайся правди, старий, аби якої біди не накликати на сина.

А той мляскає язиком, позіхає раз у раз і далі шпигає:

— Пан, пане Завадка, ніколи не займався фізкультурою?

— Нє… ні…

— Та я й бачу, що вузькі плечі у пана Завадки. Треба би трішки вперед випнути груди. Ануко, попробуйте…

Мусило чисто якесь затуманення найти на Йосифа, коли він, слухайте ви мене, не бажаючи цього, не думаючи, по-військовому втягнув живіт і виставив уперед груди.

Комісар розреготався, бог би його побив!

— Не фатигуйтеся, не фатигуйтеся, пане Завадка, бо як би ви не напиналися, я однаково бачу, як з-за вашої спини виглядає і Таненбрух, і Скиба, і глуха Вечеркувна, і, розуміється, герой, панський синок, і решта тих усіх батярів, — переходить комісар на чисту українську мову, — що хотіли прикрити свої чорні діла вашим чесним ім'ям. Скажіть мені не як комісарові поліції, не як полякові, але як мужчина мужчині, ви вже немолода людина: Що у вас могло бути спільного з пройдисвітом Скибою? Чи хоч би з шмаркачем Таненбрухом? То товариство для вас? Ваша то компанія?

— Я не знав, що то комуністична газета. Там нічого такого не друкувалося.

— Тобто, як у вас кажуть, я не винен, вуйна винна… Припустимо, хоч я в це не вірю, що ви не второпали, що вся газета від початку до кінця була пройнята більшовицьким духом. Добре, припустимо. Але яку марку в Нашому має Каминецький, то ви, мабуть, знали? Цього не можете заперечити?

— Не заперечую, пане комісар, але Борис Каминецький не належав до редакції…

— Ви хочете сказати, що не підписував статей своїм прізвищем? Пане Завадка, — нахмурився комісар, — якщо ви будете зі мною так говорити, то я теж інакше промовлю до вас. Я вас викликав сюди не для того, щоб у цю-цю бабки з вами бавитись.

— Я направду, пане комісаре, нічого не знаю. Казали, що хочуть видавати громадсько-господарську газету, я собі подумав, що то не було б зле… ну, й попросили мене підписувати газету, а я пристав на це. Але якби я був знав, що до такого дійде…

— Киньте, пане Завадка, — не сердиться, а поплескує його по плечі, наче якого холуя, — грати роль невинної дівиці, яка несвідома, звідкіль у неї дитина взялася в череві. Ви нічого не знаєте? Як це мило, як це зворушливо з вашого боку! А може, ви знаєте бодай те, що незнання закону не рятує від кари? Ви старий поліграфіст і прекрасно відаєте, що при конфіскації газети водночас з забороною дальшого видання карну відповідальність несе відповідальний редактор. Що ж, покуштуєте на старість, як тюрма смакує! Ваша газета вела цілу рубрику «Досягнення на Радянській Україні»! Якось не пасує вам, пане Завадка, бути тим дзвоном, що до церкви закликає, а сам у ній не буває. Досі в тюрмі не сиділи?

— Ні-ні! — відкидає з образою цю підозру Йосиф.

Той продовжує сотати з нього жили.

— Який же ви борець за світле майбутнє людства, коли ні разу в тюрмі не сиділи? З того всього я бачу, що ми вас не караємо, а реабілітуємо в очах ваших однодумців. Ану, подивіться, — витягує з шухляди бюрка якісь папірці, — ці шифри пороблені вашою рукою?

Які там до дідька шифри! Під деякими прізвищами передплатників галочки, і тільки.

— Не моєю…

— Не вашою? Може бути, а відповідати перед судом доведеться вам.

Завадці відлягає від серця. За що відповідати? За галочки? З ними, отими галочками, ще як-небудь впораємося! Що ж, як не можна інакше, то підемо і в тюрму. Поміж злодіїв і шахраїв сидить там і чесний — і то ще який! — народ. Отак сказав собі Йосиф і відразу відчув, як добра половина тягаря звалилася з нього. Добре то хтось сказав, що наш розпач найбільший тоді, коли ще блимає вогник надії!

Павлини тільки дуже жаль. Буде вистоювати, небога, попід тюремними мурами з передачами, вартові будуть понукувати та сюрчати на неї, а він на мигах через грати буде давати їй знаки, що йому нічого не треба, вона ж буде думати, що він просить, аби йому ще чогось принести… Ні, слухайте мене, від цього одного може тріснути серце, гейби достигла грушка «дуля».

…Заходячи до своєї домівки, Йосиф поправив собі краватку, стягнув на череві камізельку і, як завжди, коли боявся розкиснути, підвищив голос:

— Слухай ти мене, жінко, ніяких мені тут лементів, ламань рук і так далі. Прийдеться мені відсидіти в тюрмі — і кінець.

Не заридала, не схопилася за голову чи серце, не зомліла, а тільки гикнула голосно.

— Ти чого! Іди напийся води. Не бійся, не стану жадати від тебе, аби-сь носила мені передачі.

Не витримала такої чорної несправедливості Павлина і зайшлася плачем.

Кинулася до нього, почала обіймати за плечі!

— Гей, жінко, та ти мене і змолоду не дуже-то обіймала!

— Не говори таке, Йосифе, не говори…

Кажуть, що щасливі хвилини зближають людей, але як нещастя може скувати одного з одним, то хай сховається не одне щастя.

Коли повитирали одне одному сльози та почастувалися взаємно водою, Павлина, не випускаючи з своєї руки долоню чоловіка, сказала:

— Не може такого бути, щоб ти мав у тюрму сідати.

— Такий параграф, жінко!

— Ей, лиши мене з параграфами! Ксьондзи теж з амвона проповідують одне, а роблять інше.

Якби Йосиф не соромився своїх років, то притис би жінку до грудей і поцілував так, як, може, досі й не цілував. Знав, що Павлина чуда не вчинить, і не збирався своєї ноші звалювати на її жіночі плечі, але був гордий за свою подругу життя, що в біді вміє так гарно триматися! Слухайте ви мене, люди добрі, вміти вистояти в біді — та це в подружжі, може, й важливіше за гарячі поцілунки!

Гей, жінко, двадцять вісім років прожив я з тобою, а ти щойно на двадцять дев'ятім відкрила до решти вічко свого великого, доброго серця! Слухай ти мене, а може, й тепер я ще не спізнав тебе всю? Може, ти там ще якісь скарби душі ховаєш переді мною? Ану, зараз признавайся мені тут!

Добре Йосифові жартувати, а їй голова ходором ходить.

До кого вдатися?

Хто має силу, хто буде мати добру волю помогти в біді її чоловікові? Адже то не жарти. Діло зв'язане з поліцією і судом! Добре каже Йосиф: параграф.

І коли отак ломила собі голову, в кого б попросити порятунку, освітила її щаслива думка: український посол повинен врятувати її чоловіка!

Хотіла ще почути думку сина в цій справі.

— Що з нашим татом буде, сину? Ти для чужих завжди маєш час і голову, а що твого тата чекає, тебе не обходить…

— А чому ви так говорите, мамо? Звідки ви можете знати, що я думаю про це?

— Думаєш! А що з твого думання? Тут треба кинутися, поки не пізно, і щось робити. Слухай, Бронку, я гадаю, що тобі треба піти до Осадчука. Підеш і скажеш: так і так, пане посол, тато мої хворі, старі, неосвічені… Може би, ту в'язницю, що їх чекає, дати їм у завішенні[100] або таки цілком звільнити їх, тому що вони хворі, немічні, темні. Отож, сину, піди і скажи. Ти в мене говорити вмієш.

Вислухав її спокійно, не шарпнувся, як любив іноді синок, а потім каже:

— Не можу я піти до Осадчука.

— Не можеш? Як то не можеш за тата піти? Чому?

— Не знаю, чи ви мене зрозумієте…

— Та, може, ще-м не така дурна, щоб не зрозуміти того, що рідний син казатиме мені.

— Та тому, мамо, що він ундівський посол.

— Та хай собі буде і чортівський! Теж мені знайшов причину! Я й направду гадала, що то щось велике на перешкоді. І що з того, що ундівський посол? Тато голосував за нього, то хай тепер витягує тата з біди!

— Мамо, до ундівця не піду просити. Як ви цього не годні зрозуміти?

— А ти, сину, годен зрозуміти, що йдеться про здоров'я, а може, й життя твого тата? Бо як тата запхають у тюрму, то він з своїм здоров'ям вже не вийде звідти. То тобі твоя політика дорожча за життя твого тата? Так це маю розуміти чи інакше?

— Мамо, чуєте, мамо, якби татові треба було моєї крові на ліки, то я без надуми віддав би свою, але іти до Осадчука просити… Зрозумійте, мамо, що не можу. Не знаю, як це вам пояснити, щоб ви могли повірити, що це понад мої сили.

Хоче взяти її за руку, може, думає поцілувати, попросити пробачення за те, що такий є, який є, але Павлина виривається від нього. Хай іде їй з очей! Не хоче такого сина, якому політика дорожча від життя його батька, а її чоловіка. Сама не знає, хто перед нею: з залізним характером чоловік чи кат? Мабуть, такий уже характер проклятий у тих Завадків, бо старий теж не хоче йти просити за себе.

Може, то й добре. А може, то дуже зле. Павлина вже нічого не знає.

Що ж, коли вже на таке пішло, що двоє хлопів у хаті, а їй треба надівати кучму, то, видно, так мусить бути.

Не була ходжена, коли надіялася до такого пана попасти за першим разом. Почала з того, що пішла просто на квартиру до посла. Двері від великого заскленого ганку були замкнені, але чути було, що всередині знаходяться люди. Знову почала стукати та термосити клямкою. Якась дівчина з кучерявою гривкою виглянула з-за фіранки й показала рукою, щоб Павлина обійшла хату та зайшла кухонними дверима.

«Певно, — подумала, — цей вхід тримають для ліпших гостей, а такі прості заходять через кухню. Кожна хата має свій порядок. Може, воно й краще так».

— Що скажете? — спитала її на порозі кухні дебела кирпата куховарка.

— Я до пана посла.

Куховарка блиснула на неї злими, водянистими очима:

— Ви, кубіто, на голову впали? То пан посол має вас у кухні приймати чи, може, у салоні? Забирайтеся звідціль. Від того є канцелярія (назвала вулицю). Там будете говорити з паном меценасом.

Досить скоро знайшла Павлина потрібну вулицю, а на ній канцелярію доктора Осадчука. У великій, майже порожній кімнаті сидів за столом якийсь молодий, хоч уже й лисий, довгов'язий чоловік і записував щось у вузьку, довгу книгу. Павлина якось не придивилася добре і розігналася до писаря, як до самого посла.

— Я прийшла, прошу пана посла…

— Я не посол. Ви в якій справі?

«Та коли ти не посол, то мені нічого говорити тобі про свою справу. Але хай там!»

— Справа така, прошу пана, що мого чоловіка хочуть за дурно-пусто до тюрми всадити.

Панок поморщив носа.

— Таки зовсім за пусто-дурно? Говоріть правду, що там було?

— Нічого не було, прошу пана. Був тим редактором на ніби у «Волі Покуття».

— А, так? — почервоніла лисина панкові. — То у вас це називається «за пусто-дурно»? Капітально! Ваш чоловік — комуніст. Ви це знаєте? Його газета виступала проти уряду, проти церкви, проти священиків, проти УНДО, проти таких, як пан посол, а ви тепер, як тривога, то й до бога, маєте лице приходити до пана посла? Це крайня безличність з вашого боку! Капітально! А чому ви до іншого адвоката не звертаєтесь, а тільки до пана Осадчука?

— Бо мені не треба адвоката, мені треба пана посла, щоб заступився за мене.

— Певно, певно, маєте рацію, — почав панок виляскувати пальцями Павлині перед носом, — бо адвокатові треба заплатити, а пан посол порадить вам задурно. Але пан посол заступаються за тих, хто їх підтримує, тобто хто за політику УНДО, а не риє проти них, як ваш чоловік і його газета. Ідіть до тих, що їм служив ваш чоловік, вони теж мають своїх адвокатів…

Павлина подумала собі:

«Що я буду з тобою багато говорити, коли ти не посол, а пащекуєш за двох послів. Я собі зачекаю на справжнього посла, а ти або злосться на мене, або взагалі не дивися в мій бік, мені однаково».

— Ідіть, жінко, і не заважайте мені працювати.

— А я до вас не відзиваюся. Мені треба з самим паном послом говорити.

— Ви хочете, щоб я вас попросив за двері?

Але зробити це йому не довелося, бо якраз до канцелярії увійшов сам Осадчук.

Агі!

Як же могла так помилитися і прийняти писаря за посла! Цей високий, довгов'язий, булькатий, а Осадчук низький, повний, широколиций, коротконосий. Знала ж його. Лише побачила, відразу пригадала його собі. Мав колись Йосиф справу до адвоката (йшлося про спадок по матері), в якого молодий ще тоді Осадчук служив писарем.

— Пані Завадкова?

Ади, по стількох роках і впізнав її! Відразу видно, що інтелігентний чоловік.

— А ваш чоловік що, може, хворий, пані Завадкова?

Хворий? Хто таке сказав? Її чоловік, слава богу, здоровий.

— Здоровий? А чого ж тоді він не зволив особисто потрудитися до мене, а післав жінку?

— То я йому не казала йти, бо, по-перше, що нездужає, а по-друге, жінка завжди вміє краще витлумачити, ніж чоловік.

— Е, пані Завадкова, то як який. Не забувайте, що пан Завадка був відповідальним редактором. Це вам не з Грицем справа.

— Прошу пана посла, — не знає вже, з якого боку захищати старого, — таким редактором могла б бути і я! Бо підписатися то ще вмію.

— Е… е… — смішно грозить їй пальцем Осадчук, — я бачу, що старий Завадка має ліпшого адвоката від мене.

— Та адвоката, може, й має, але йому треба не адвоката, а посла.

— Маєте рацію, пані Завадкова, бо адвокатові треба гроші заплатити, а посол зобов'язаний задарма обслуговувати своїх виборців. Лишіть, лишіть, — вигукнув, коли побачив, що Павлина не на жарти відчиняє сумку, — не треба. Я пожартував. Так, так, значить, ваш старий не захотів звертатися до ундівського посла. Певно, синок йому заборонив, бо самого пана Завадку я знаю як порядного чоловіка.

Павлина далі бреде у брехню:

— Мій Бронко навіть не мішається у ці справи. Ще ми, старі, дамо собі раду без шмаркача.

— Маєте рацію. З нього досить, що допоміг зредагувати резолюції…

— А він до редакції, прошу пана посла, ніц а ніц не мав, — не зрозуміла натяку Павлина.

— Добре, а чого вам треба від мене?

«От тобі й на! Мучив мене півгодини, а тепер ніби не знає, чого мені треба від нього!»

— Та ми просили б, щоб пан посол заступилися…

— Слухайте, жінко, то ж ви просите, а ваш чоловік вважає нижче своєї політичної честі звертатися до мене. То як пан Завадка аж так високо заноситься, то чому я маю собі ставити нижчу ціну? Як ви гадаєте, воно має так бути? Як йому потрібне моє втручання, то хай, прошу дуже, потрудиться сам, попросить мене гарненько, а я ще подумаю, пані Завадкова. Аякже ж, ще подумаю, як мені повестися з батьком, синок якого писав резолюції проти мене і моєї партії.

Що писав Бронко? Коли писав? Павлина нічого не знає. Як же тут боронити сина, коли не знаєш, що він встругнув? Коли стане випитувати, то ще, чого доброго, Осадчук запитає її, а яка з неї мама, якщо не знає, що робить син? Ніби інші діти, ніби його рідні діти так вже дуже розповідають, що вони замишляють робити.

Гай, гай, добре-то бити того, в кого руки зв'язані!

Спробує вмовити старого, щоб сам вибрався до посла. Натура в нього угурна, як у синочка (а в синочка, як у старого), але все ж воно легше зламати суху гілку, аніж зелену.

Застала Йосифа вдома. Лежав на причі в кухні, витягнувшись, хай преч кажеться, гейби мрець. Під ноги підстелив газету, з чого відразу зміркувала Павлина, що не мав сили роззути черевики. Лежав горілиць і дивився, як мухи шпацирують по стелі.

Коли дізнався, що ходила до Осадчука, відразу махнув рукою.

— Шкода було, жінко, твоїх ніг та часу.

— А ти як не знаєш, то не говори. А він якраз прийняв мене дуже добре. Пізнав мене, чуєш, а скільки-то років, га? Все буде добре, лише треба, щоб ти сам прийшов до нього, бо я то не вміла так витлумачити йому, як треба та треба… Ще гейби й образився. «Що це, — каже, — ви самі прийшли, а пан Завадка не знає дороги до мене?» А то, я тобі скажу, на таке й виходить. Я ніби казала, що ти нездужаєш, а ти тепер іно збирайся і йди сам до нього. Я тобі кажу, що все буде добре.

— Сам! Того він і хоче! Сам! Тож-то і є, небого, слухай ти мене, що я не хочу йти до нього.

— Мусиш піти, Йосифе.

— Тільки вмерти, жінко, мус.

— Я вже бачу, що ти скоріше доведеш до того, що я помру. Йосифе, ти чуєш, Йосифе, то таки посол, а не якийсь там писарчук. Він поміг би тобі, але сказав, мусиш сам піти до нього.

— Знаю, жінко. Певно, слухай ти мене, він запанібрата і з комісаром, і з старостою. Я знаю, він міг би, але мені не хочеться йти до нього, бо він задорого схотів би з мене.

Які ті чоловіки нерозумні та нерозумні! Та чи на таке діло жалкувала б вона грошей?

А для чого тулила вона ціле життя гріш до гроша, як не для чорної години? А що тепер нависло над їх домом, як не вона, ота чорна, щезла би?

— Дурна ти, бабо Павлино, хоч дотепер сам я готовий був повірити, що ти найрозумніша жінка в цілому Нашому. Слухай ти мене, та чи Осадчукові моїх нещасних грошей потрібно? Йому хочеться, щоб я прийшов до нього, а він щоб взяв мене трохи на гоцки. А я якраз цього не хочу. І все.

— То ти волієш… кримінал?

— Ти мене, жінко, криміналом не страш, бо я не страшка син. Ти не дивись, що я той… ревматизмом покручений, але за свою честь, як треба, гей той казав, можу і криміналом відстояти.

— Мовчи, старий, мовчи, вже ти раз полакомився на гонори, і видиш, до чого тебе довело те лакімство.

— Я вже те чув, жінко. Тепер іди собі до своєї роботи, а мені, слухай ти мене, дай спокій, бо в мене голова болить.

Йосиф повертається спиною до кухні — і розмова скінчена. Може Павлина до вечора стирчати над ним і тарахкотіти йому над головою, він не озветься ні півсловом. Вдасть мертвого, як отой жучок-сонечко, коли торкнутися його хоч би соломинкою.

На судову розправу вибрався Йосиф Завадка з твердим наміром відмовитися від останнього слова. Не збирався ані виголошувати політичної промови, ані просити ласки в суду. Навіщо йому здалося оте останнє слово?

Адвокат скаже за нього, що треба буде. Порадили йому практичні в судових ділах люди взяти для оборони доктора Гука, бо він хоч і загонистий, зате має бути дуже чесною людиною. Побачимо.

Коли суддя сказав йому встати і відповісти на вступні питання, як прізвище, коли народився і т. д., почував себе досить бадьоро. Трошки занепав старий Завадка духом, коли почали читати йому акт звинувачення. Самому страшно стало, який з нього вивротовець та яку величезну моральну шкоду завдав він Польській Речі Посполитій.

Слухайте мене, та такого збуя[101] повісити мало!

Прокурор просив для нього три роки, і Завадка, слухайте ви мене, після того як дізнався, хто такий був відповідальний редактор «Волі Покуття», признав, що той мав рацію!

Що ж, Йосифе, не вкрав ти, не підпалив, не зробив каліки з людини, не вбив, не образив чоловіка по-п'яному, а вмирати і так незадовго тобі прийдеться, то яка тобі різниця, слухай ти мене, чи вмирати на в'язничному, чи на своєму ліжку? Хіба від того, що Павлина голоситиме над тобою, буде тобі легше на той світ переправлятися? Вважай, аби не важче. І ще одно, старий, слухай. Може, коли твоє прізвище затягнуть у в'язничні книги, то поліцейські циглі поплутають тебе з Бронком і дадуть тут хлопцеві спокій?

А тюрма в наш час, слухайте ви мене, то деякою мірою й гонор, коли хочете знати. Мало сидить у ній всяких докторів, та магістрів, та всяких інших професорів? І взагалі порядних, невинних людей?

Отак кріпив себе Йосиф з усіх боків і був би, слово честі, витримав, якби якась незрима сила не наказала йому оглянутися позад себе.

Повернув голову (не дуже воно й можна крутити головою, коли сидиш на лаві підсудних) — і зустрівся з таким благальним, таким перестрашеним поглядом Павлини, що не зміг інакше.

Осуджуйте, смійтеся з нього, обзивайте, як вам подобається, перестаньте його поважати, можете й руки йому не давати, він, Йосиф Завадка, зламався.

Тут, як на те, спитав суддя:

— Що підсудний просить в останньому слові?

Замість з достойністю відмовитись від нього, він, слухайте мене, промимрив:

— Я прошу високий суд врахувати мій немічний вік, і те, що досі не був осуджений, і що я не по свідомості, і звільнити мене.

Отаке-то, Йосифе! Не просив ти ні в кого нічого, хіба що води, та й то ще дивився, аби яка гарна молодиця чи дівка нагодилася, а на старість попросив ти милостині, та ще в кого! У свого ворога. У ворога свого сина. У ворога свого народу.

Це тобі, старий дурню, наука, аби-сь ніколи не зарікався.

Що ж, пани інколи, слухайте ви мене, люблять показати свою великодушність тому, хто їх чемно просить. По своїй великодушній милості замість трьох років тюрми дали тобі, слабаку, рік умовно, з завішенням.

А що скаже йому син, коли дізнається, як ганебно батько повів себе на суді? Може, й нічого не скаже, але що подумає! І матиме повну рацію, слухайте ви мене, з позиції… своїх двадцяти п'яти (невже ж двадцять п'ять уже?). Може, коли б ми отак посідали собі під хатою, закурили, я поклав би йому руку на плече…

Ні, даремні тут слова. Молодому неможливо було б зрозуміти, що іноді заради погляду старої, невродливої жінки мужчина може пожертвувати своїм принципом.

А ти, Павлино, все розумієш. І мовчиш. Добре робиш, жінко. Я теж мовчатиму.

Нелина хвороба стала тією граничною лінією, від якої по-новому почали числити події в родині Річинських.

«Це було до хвороби Нелі», «це сталося місяць після хвороби Нелі» і т. д.

Важке захворювання, як твердила Неля, а пізніше за нею це стала повторювати й Олена, скоїлось протягом однієї ночі. Звечора лягла Неля до ліжка цілком здоровою. Хіба що за вечерею, як тепер пригадує собі Олена, була трохи не в гуморі (а втім, для Нелі це було звичайним), а вже вранці не могла підняти голови з-над подушки. Власне, це був не звичайний біль голови. Неля відразу попросила заслонити вікна, мовляв, світло разить її очі.

«Химерить дитина», — подумала Олена, бо якраз на ту пору випав безсонячний день. Проте не стала доводити хворій дочці нелогічність її вимоги, а запнула вікна фіранками згори до самого низу.

— Добре так, донечко?

Неля очима подала знак, що добре.

— Чого ще хочеш? Скажи. Мама зробить. Чого тобі треба?

— Сорочка…

Олені видалось, що Нелі важко вимовляти слова.

— Яка сорочка, Нелюсю?

— Сорочка заважає мені…

Хтось обережно рипнув дверима. Неля показала рукою, щоб Олена нахилилася до неї. Попросила не стукати, бо їй від цього ще дужче голова болить. Котрась з сестер пройшлася навшпиньках по кімнаті. Неля зараз же поскаржилась матері, що вічно хтось тупає.

За кілька днів Неля взагалі перестала для себе будь-що вимагати. Запала в якесь сонне запаморочення. Проте, як міркувала Олена, душа її надалі залишалася неспокійною, бо Неля щохвилини кидалася, робила якісь дивні рухи, начеб відбивалася від когось або пливла по воді. Згодом почала зриватися з ліжка. Хотіла бігти кудись.

Куди? Навіщо? Не розуміла, коли її питали. Переконування не знаходили відгуку в Нелиній скаламученій свідомості. Треба було насильно класти її в ліжко та ще й притримати за руки, бо знову намагалася схоплюватись.

При цьому температура була невисокою. Найвища — тридцять вісім і вісім. Навіть Олена при своїх скупих медичних відомостях знала, що така температура не може спричинити втрати свідомості. До того ж у хворої почалися блювоти. Блювала Неля, як спостерегла Олена, без нудоти, без зв'язку з їжею, яку приймала, і, здавалося, без болю.

Якою наївною показала себе Олена, коли тлумачила зятеві і лікареві, котрого привіз Суліман із Львова, що Нелюся нічого такого не їла і блювоти, слава богу, не від шлунка.

Коли Олені сказали, що в Нелі менінгіт, вона зомліла. Поблідла раптово (пізніше Ольга говорила, що ця хвилина чомусь нагадала їй збігаюче молоко на кухні), і, заки встигли підбігти до неї, Олена лежала вже на землі. Коли опритомніла, львівський лікар терпеливо пояснив їй, що існує декілька форм запалення мозку, а у дочки добродійки за всіма симптомами гострий лімфацитарний менінгіт, який повинен би («Повинен би, а не напевно!» — нотує собі в пам'яті Олена) пройти без ускладнень і наслідків.

— Я перепрошую пана доктора, а може, то помилка? Звідки у моєї дитини така паскудна недуга? В нас у родині, прошу мені вірити, ніхто ніколи не хворів менінгітом.

— Могло статися від запалення вуха.

— Не пам'ятаю, щоб вона скаржилася будь-коли на запалення вуха. Лягла звечора здорова, а вранці вже не могла підняти голови з подушки. Так задубіла їй шия, ніби, не дай боже, паралізувало її.

— Правильно, наступила рігідність м'язів потилиці.

— Потім почала скаржитися, що заважає їй сорочка на тілі. Що б це могло бути, пане докторе?

— Звичайна гіперестезія шкіри.

— Як пан доктор кажуть?

— Кажу, що при цьому захворюванні буває така ознака.

— То пан доктор зовсім певні, що в Нелі пройде воно безслідно?

Посміхнувся співчутливо:

— На жаль, пані добродійко, в медицині ще так мало зовсім певного. Будемо сподіватися кращого. Особливо вважаю, що хвороба протікає нормально. Поки що без ускладнень.

Передбачення лікарів справедливе: Неля пролежала в ліжку рівно два тижні.

Тим часом відбувся процес Маркіяна Івашкова. Судили його не в Нашому, а у Станіславі. З цього приводу кружляли різні версії, але жодна з них не здавалася Олені досить правдоподібною. Десь Мариня принесла в хату відомість, що процес перенесено до Станіслава тому, що нібито у Нашому готувався напад на підсудного. Побратими збиралися відбити його у поліцаїв.

Сам процес тривав небувало коротко. Всього три дні. Доктор Гук був обурений недбалістю цієї судової процедури. На його думку, трьох днів було замало, щоб прочитати бодай акт обвинувачення.

Вирок у справі Івашкова ні для кого не був несподіванкою: кара смерті з заміною на довічне ув'язнення.

Олена, яка весь час тремтіла за Нелині нерви, боялася, що газети з одного і другого табору, тобто націоналістичні і проурядові, будуть розписувати процес на цілі сторінки. Воліла, щоб лише мимохідь згадали про засуд.

Отець Сидір пояснив Олені, що при теперішній політичній ситуації, тобто перед обличчям спільної небезпеки, не час роздувати взаємні нападки. Тим-то одна й друга сторони обмежилися короткою інформацією про вирок. Крім того, по секрету кажучи, у ці справи втрутилися і церковні власті. Прошу взяти до уваги, що детальні, з співзвучливою тенденцією описи «героїчних» вчинків підсудних, тобто нападів на поштові карети та банки, виготовлень пекельних машин, мали рішуче негативний вплив на підростаючу молодь. Зрештою, дорога кузино, преса переситилася вже описами політичних процесів, а редактор, чи то пак, видавці газет мусять рахуватися з уподобаннями своїх передплатників чи взагалі читачів. Як то кажуть, дивись, з чого хліб їси. Сьогоднішня публіка, прошу панства, воліє, пробач, Гелю, трагедії на грунті сексуальнім, а не політичнім. Зрештою, «волєнті нон фіт ініурія», тобто бажаючим не діється кривда. Знають, на що ідуть, хай відпокутують своє.

Олена мала тепер лише один клопіт: подбати, щоб Нелюся в якнайлагіднішій формі, якомога пізніше дізналася про засуд Маркіяна Івашкова.

У час нещастя в домі Мариня визначила кожному його функцію: ліки довірила Безбородькові, інформування родичів і знайомих про стан здоров'я Нелі передала малій господиньці (Зоню не допускала до хворої), Олені залишила молитви, сльози та бідкання. Сама облюбувала роль ходити коло Нелюськи, аби вона виглядала, як ангелятко.

Коли Неля так одужала, що могла сидіти на ліжку підперта подушками, Мариня стала одягати її, наче напоказ. Насамперед повитягала з куфрів стару, ще з Олениного приданого, постільну білизну, з не модними вже ручними мереживами та гаптами, й нарядила нею ліжко. В кімнаті відразу війнуло передвоєнною атмосферою. Потім саму Нелю стала одягати у старосвітські нічні сорочки з рюшками та бантиками, ще й поверх того у матіне, так що з розпущеним по подушці волоссям (випадало тепер їй цілими жмутами!) змарніла, щупла Неля виглядала, як велика лялька прабабуні.

Суліман був тепер щоденним гостем у Річинських. Мариня домоглася, щоб з'являвся викупаним, виголеним, щодня у свіжій сорочці. На все погоджувався. Не міг лише перемогти себе, щоб стримувати сльози перед Нелею.

— Чого Суліман шмаркає? — брутально приводила його до порядку Мариня. — Нелюсі для здоров'я треба бачити довкола себе веселі обличчя, а Суліман, як навмисне…

— То від великого щастя, що Нелюська взяла хворобу під ноги. Хай Мариня гляне, що то за краса. Ци… ци… ци… Бог забувся і втратив міру. Така слічна… ци… ци…

— Не для пса ковбаса, — відтинає йому різко Мариня, а потім скаржиться Олені на маклера: — Чого той Суліман вічно лазить сюди? Їмосць не зауважують, як він пасе очима нашу Нелюську? Я на місці їмосці гнала б його з хати під сто чортів. Я кажу їмосці, згадають їмосць мої слова, що з його очей зло світиться.

— Тепер Мариня гнала б його під сто чортів, але як спровадив лікаря аж зі Львова, як носив помаранчі та цитрини під час Нелюсиної хвороби, то було все в порядку? Не можна так, Мариню. Мариня любить у всьому тільки чогось поганого дошукуватися. Суліман побожний чоловік і тому має милосердя до хворих. В свою чергу я ніколи була б не подумала, що ізраїліт може мати таке серце до християн, — повторила колись уже нею сказане, хоч і не з тим глибоким переконанням. Суліман уже і на Олену справляв враження не зовсім нормального. Аби не зрадити своєї підозри перед Маринею, сказала: — А як його любили покійний наш отець, не пригадує собі Мариня?

— Йой, їмосць як щось скажуть! Отець мали з ним інтерес, а їмосць зараз «любили». Яка любов могла бути між ними?

— Любов не любов, а те, що Мариня скора кожного лише обчорнити, то правда. А то великий гріх, Мариню!..

— А я гріх у міх, а зверху буком!

Першим з-поміж чужих, кого побачила Неля, коли прийшла до свідомості, був Суліман.

— Суліман, ви давно тут?

— Я завжди при вас, Нелюська.

Мариня внесла додатково пояснення:

— Як паннунця захворіли, то всі ніби голови втратили. Всяке припускали, а ніхто не міг вгадати, що таке паннунці. Панна Оля чомусь думала, що то тифус, преч би ся казав. Панна Зоня видумала якусь еспанку. Їмосць тільки все своє, що то від жолудка. А тітка Меланія так перестрашилася того тифусу, що ще й дотепер носа не показала. Один ви, Суліман, нікого не побоялися і приходили щодня. Він казав, прошу паннунці, — хихикнула злобно Мариня, — що хоче або заразитись і разом з паннунцею вмирати, або разом жити. А я йому казала, що вмирати може, а жити — не для пса ковбаса.

— То правда, правда, Суліман? — по-дитячому допитувалася Неля.

Розповідь Марині бавила Нелю. Відколи перемогла хворобу, світ і все в ньому видавалося їй інакшим, як до того часу. Ніби побувала в далекій і довгій мандрівці, а за час її відсутності якась всемогутня рука зробила генеральний порядок на світі й все замінила на краще.

Реально жила Неля тільки тим, що їй потрібно буде зголоситись до Янічека, після чого замкнуться за нею ворота цього світу.

Саме з цієї причини терпеливо зносила візити Безбородька і Катерини. І слухала їх тільки у піввуха. Всі її думки були у невідомому, але не страшному (адже так, Маркіяне?), недалекому майбутньому.

З підозрілої поведінки Катерини (надто вже сестричка вихваляла таткового заушника) Неля здогадувалася, що Безбородькова плете нову сіть довкола неї, але це її найменше цікавило, а тим паче хвилювало. Абсолютна впевненість у тому, що вона, Неля, тимчасовий гість серед них, додавала їй сили і відваги.

Зоня, адвокат у спідниці, перша запримітила ненормальний спокій у Нелі і взагалі її відмежованість від усіх справ родини. «Мама така рада, що Неля видужує, а я мамі кажу, що вона залишиться ненормальною».

— Бійся бога, дитино, звідки ти таке взяла? І завжди тобі щось таке прийде в голову…

— А я кажу мамі. Чого вона така байдужа до всього? Ніби якась не з цього світу. Ще бракувало поголоски, що в нас у родині — вар'яти…

— Що ти, дитино, насправді? Яка ти все ж таки, Зонцю. Замість тішитися, що сестричка, слава богу, видужує…

— А я мамі ще раз кажу, що з Нелею не все в порядку.

На щастя, Олена не дуже переймалася пророцтвом Зоні. Хіба психічнохворі бувають такі погідні, такі спокійні, так прихильні до всіх, як Неля? Єдине, що пригнічувало тепер Олену, це те, що вона й досі не придумала, як сповістити Нелі оту жахливу вістку про Маркіяна.

Лікарі, як на те, весь час нагадували Олені, що видужуючій (слава богу, вже не хворій) потрібний спокій, спокій і ще раз спокій.

Всі, хто заходив чи міг заходити до Річинських, були попереджені, щоб, не дай боже, не проговорилися перед Нелею про засуд Івашкова. В тому числі й Орися. Проте, власне, вона, ота невістка Ілаковичів, під час відсутності Олени проговорилася Нелі. В перший момент це був такий удар для Олени, що з нею самою мало що не скоївся припадок. Але, видно, дитина сама передбачала й те найгірше і, мабуть, тому сприйняла цю звістку спокійно.

— Я ж її попереджала, просила, можна сказати! Як же ж вона… — бідкалася Олена.

Неля боронила кузину:

— Вона не хотіла, мамцю, в неї це просто вихопилося. Вона залінива, щоб робити комусь добро чи зло.

Олена начебто задовольнилася цим поясненням і урвала розмову на цю тему. Наївна дитина! Справа не в душевному лінивстві Орисі, а в тому, що дружина Славка Ілаковича якраз в ту пору буквально з розуму сходила за тим гульвісою, шибайголовою, за тим… тим чаркодуєм Нестором Річинським. Той батяр (прикро таке говорити про родича, та ще й священика, але куди ткнешся з правдою?) зовсім збив з пантелику невістку Ілаковичів. Зразу ніби нічого такого поміж ними й не було. Він впадав біля молоденької невістки Сидора (а біля котрої нової істоти у спідниці він не впадає?), а вона, як годиться порядній жінці, відбивала його зальоти. Звичайнісіньке явище в житті Нестора, так що й дивуватись надто не доводиться. Тим паче, що й сама Несторова якось наче освоїлася з цим неподобством. Перед очима у всіх відбувалися зальоти Нестора до Орисі, й ніхто не спостеріг, коли саме помінялись ролі між ними. Можна лише припускати, що, коли Нестор мав досить великої Орисі, вона щойно набрала охоти до любовної гри і тепер переслідувала того шибеника з більшою ревністю і нетактовністю, ніж він її колись.

Досі Олена не уявляла собі, що пристрасть може так оплутати та споневірити жінку.

Орися почала часто, через день-два, відвідувати Річинських в надії перехопити там стрийка Нестора.

Хвороба Нелі була якраз добрим приводом для цього. Щоразу молода Ілаковичка приносила для Нелі нові ліки: то якийсь синтетичний мед з кактусів, то екстракт з шипшини, то настій на корені балабана, хоч Клавда і твердить, що п'ють його лише при ракових захворюваннях.

А як при тому поводилася дочка радника Лісного (справді, щастя для родини, що старого переведено на роботу десь аж у Познань!), невістка аристократа Сидора Ілаковича?

Вдиралася в хату, для годиться запитувала про здоров'я Нелі, похапцем викладала привезене й зараз же допоминалася, чи нема Нестора в Нашому, а якщо був і поїхав, то чи не казав, коли знову завітає до міста?

Домашні лише переглядалися поміж собою і здвигали плечима. Коли Нестор шукав зустрічей з Орисею, то він, бодай для людського ока, підбирав для цього завжди якусь оказію: то похорони, то весілля, то поправини, то заручини, то концерт відомого співака, — а ця зовсім втратила всяку пристойність.

Пізнати було по Орисі, що їй самій неясна причина, чому Нестор уникав її тепер, коли не так давно за всяку ціну добивався зустрічей з нею сам на сам, розмов по кутках, прогулянок по затінених стежках саду. Судячи з розпачу Орисі, про інше можна тільки здогадуватись.

Коли ж бо випадково заставала Нестора в Річинських, то з нею творилося щось неймовірне. Вона то блідла, то обливалася вся червінню і до того хвилювалася, що аж починала загикуватись.

Гусарин не те щоб зовсім ігнорував її, куди там! Старий залицяльник надалі залишався галантним кавалером. Він обдаровував свою колишню пасію якимсь благеньким компліментом, дякував долі (аякже ж!), що дала йому нагоду здибатись з чарівною кузиночкою, і з місця згадував, що йому доконче потрібно кудись летіти у важливих купецьких інтересах.

Тоді Орися (яка ганьба!) намагалася затримати його коло себе. Гидко було дивитися, як вона, потягуючись перед ним, наче пантера спросоння, демонструвала перед тим старим гріховодником свою фігуру, як гойдала вульгарно стегнами, наче дівка в кабаре, як світила перед ним оголеними ногами, буцімто поправляючи щось біля підв'язок, як чіплялася його руками, чи то струшуючи з плеча незриму пушинку, чи поправляючи галстук або папістку[102]. А чого вартий був її визивний сміх! Затівала якусь дурну боротьбу на кулаки чи забаву у вимірювання сантиметром (бралася б танцювати, якби не те, що в хаті лежала хвора людина), закочуючи очі та примліваючи від доторку його рук.

Коли Нестор, незважаючи на всі старання з її боку, таки оглядався за капелюхом, Орися падала на тапчан чи ліжко і заходилася істеричним плачем.

Мариня дала поведінці молодої Ілаковички коротку, але дошкульну характеристику:

— Невістка тітки Наталі, прошу їмосці, чисто як та льоха.

— Но, що Мариня виговорює? Мариня ніколи не навчиться культурної бесіди?

— А то, що виправляє Орися, то культура, прошу їмосці?

— Я не бачу, — рятує брехнею честь родички Олена, — щоб пані Орися аж таке щось виправляла! Не знаю, що Мариня під тим розуміє.

— Те саме, що і їмосць, але я не культурна та й не завиваю у папірчики, а валю просто з мосту.

— Краще буде, як Мариня трохи прикусить свій поганий язик.

— Зараз, прошу, їмосць питалися мене, чому «як льоха». Бо я виділа одного разу, як льоха повзала по землі, бо їй кавалера захотілося.

— Розмова скінчена, Мариню. Прошу братися до роботи.

Олена вже й сама схильна припустити, що пристрасна непогамованість Орисиної натури йде від того, що довга низка попередниць в її роді глушила в собі природні інстинкти, чи, як у Вишні говорили баби, жіночу гарячку. Корсетами шнурували груди, вузькими черевиками в'язнили ноги, прерізними «не пасує» замикали рота, видавали невинних дівчат за нелюбих, збатярованих гульвіс, а те, природою дане, не вижите, не зазнане, не збагнене До кінця, в'януло не достигши. І так громадилася та незужита жіноча гарячка з покоління в покоління, аж доки вибухнула в Орисі.

А Мариня плюється на таке публіцтво[103] разом з дівчатами глузує з охопленої полум'ям шалу Орисі, а нишком любується нею і заздрить їй!

Ой, які ж бо дурні ті хлопи, дурні!..

Якось Олена, перемагаючи сором, затягла Орисю у ванькирчик, щоб поговорити на розум і хоч трохи вговтати Наталину невістку:

— Що з тобою, Орисю? Ти забуваєшся. Непотрібно звертаєш на себе увагу. Вже й Мариня помітила.

Орися не відпирається. Сумирним голосом визнає Оленину правду.

— Я знаю, цьоцю, що веду себе не так, як треба, але, прошу мені вірити, нічого не можу вдіяти з собою.

— Я не хотіла б читати тобі мораль, але не забувай, що ти заміжня, що в тебе шлюбний чоловік.

— Славко? — відразу зло насторожилася Ілаковичка. — Хай мені цьоця нічого не згадує про нього. Чути не хочу про того… євнуха.

— Я просила б не забувати, що з тобою розмовляє старша особа.

— Добре цьоці говорити, а що я маю казати, коли в мене є чоловік і нема його? Я не можу, як моя свекруха, замилювати людям очі: «Овшім, овшім, молоді живуть, як пара голуб'ят». Славко теоретично — розуміє цьоця? — по книжках то він знає, як сплоджувати надлюдину, юберменша, а практично… — Орися почервоніла до поту на лобі. — Цьоця знає, що я маю на думці. Як не матиму дитини, то хіба здурію.

— Дивись, — втішилася Олена, — а я й не знала, що ти так любиш дітей.

Була рада, що бодай щось одне благородне вдалося їй відшукати в невістці Ілаковичів.

— Я дітей, цьоцю, ані люблю, ані не люблю. Не знаю, яка була б з мене мама. Одне певно знаю, що дитина відтягнула б мене від того старого диявола.

— А ти молись…

— Хай цьоця не вмішують у ці діла ще й бога! — крикнула вона.

Олена відступила від молодої Ілаковички, як від гріха.

Найбільше здивувала Олену сама Несторова.

Коли Олена делікатно зробила їй докір, що їй, дружині, мовляв, треба було раніше втрутитись в амури Нестора з Орисею, та казала:

— Ти маєш рацію. Я не повинна була допустити, щоб той шалапут так повівся з Орисею.

— Я ж, власне, говорю, що ти, як законна жінка…

— Ти мене не розумієш, — болісно стягнула лице Несторова. І її відразу знервувало, що Олена не так сприйняла її слова. — Я не про це, Гелю. Я журюся, що йому так скоро набрид роман з Орисею. Можеш мені вірити, що це неспроста. Напевно, запримітив собі якусь іншу, та ще й не знати кого. А так, Орися бодай своя, і гріх залишився б при родині. Я вже така змучена тими його амурами, така змучена, що ходячи сплю, а прийде ніч — я ока не замружу.

На фоні цих усіх невеселих подій Суліман силою факту являвся єдиною розрадою для родини, особливо для Нелі. Свідомість, що вона скоро покине маму і всіх інших, поблажливо настроювала Нелю до кожного зокрема.

Суліманові дозволяла вона годинами сидіти біля себе й говорити, що йому подобалося.

— Я сьогодні бачив… Чуєте, Нелюська?

— Чую. Я все чую. Мені просто вигідніше лежати з заплющеними очима. Говоріть, Суліман, говоріть.

— А чому ви мені ніколи не скажете «Рафаїл»? Я був би щасливий, аби ви мене кликали Рафаїлом.

— Добре, Суліман, буду вас звати Рафаїлом. Говоріть далі… Що ви бачили?

— Рафаїл бачив блідо-рожеві півонії й думав про вас.

— А що я маю спільного з півоніями? Вони не пахнуть і так скоро облітають…

Суліман заклопотаний. Велика біда для людини так багато почувати і так не вміти передати це інтелігентними словами.

— Я не вмію вам цього сказати, Нелюська, але ті півонії були дуже гарні… дуже… Ви, ну, ви… рідна сестра для всього, що гарне. — Був радий, що нарешті вдалося йому передати свою думку. — Я часом читаю псалми Давида і теж думаю про вас, хоч там нема й близько слова «Неля».

— А що ви ще читали?

— Я читав коран…

— Ви читаєте по-перськи, Суліман?

— Чого зараз «по-перськи»? Я читав коран по-польськи.

— І що ви там вичитали?

— Там є одна сура…

— Що за Сура? Що ви говорите, Суліман, опам'ятайтеся!

— А чого я потребую опам'ятовуватись? Сура — то такий короткий віршик. Нелюська не знала цього?

— Не вчили такого в гімназії, Рафаїле.

— Ви сказали, Нелюська, «Рафаїл»? Ви тепер не дивіться на мене. Я не хочу, а дурні очі беруть і самі плачуть. Але я не буду. Я буду вам казати про ту суру в корані.

— Кажіть.

— Магомет каже, що по смерті побожних магометан буде чекати рай з гуріями…

— Гурії… Гурії? Таж то непорядні жінки. Як вони попадуть в рай? Чи ви не наплутали чогось, Суліман?

— А, про гурії вчили панянок в гімназії? То паскудне слово, Нелюська. Не кажіть його більше. Воно не пасує до вашого гарного рота.

— Я вже його забула, Суліман.

— А чому не «Рафаїл»? Нелюська чує? Я не хочу по смерті гурій, а хочу мати рай на землі і дивитись на Нелюську живу.

— Я скоро помру для вас, Суліман.

— Що значить Нелюська помре для свого Рафаїла? Як ви можете для мене вмерти, як ви собі мешкаєте в моєму серці? То треба насамперед, щоб моє серце вмерло, так?

— Чого ви такі до мене, Суліман? Не треба, бігме, не треба.

— Ну, а як я можу до вас інакшим бути? Може би, я і сам хотів інакшим бути, а не можу. Я ж вас люблю, Нелюська. Ще покійний Аркадій знав, що я вас люблю.

— Не говоріть дурниць, — хмуриться Неля.

— Я кажу правду. Чого я вам мав говорити неправду про покійника. То гріх. Аркадій за це був дуже сердитий на мене.

— Не називайте мого татка Аркадієм. Він вам не був товаришем.

— Ну, товаришем не був, а може, був чимсь більшим, як товариш? Але каже Нелюся «ні», то хай буде ні. Яка мені різниця, чи Аркадій, чи отець Аркадій? Отець Аркадій був злий на мене, що я вас люблю.

— Хіба наш татко коли-небудь міг бути злим?

— Ну, за таке хто був би добрий? Він, може, не знав, що я хочу, щоб ви були моєю жінкою, майн вайбеле. Ну, як має бути в порядку, законною жінкою, аби все було, як припис вимагає, щоб все в порядку…

— Я теж хочу, Суліман, щоб у моїм житті було все в порядку.

— Ну, — він схопив Нелю за руки, але зараз же схаменувся і лише гладив ковдру поблизу них, — як ми обоє хочемо того самого, то вже добре.

— Я трохи іншого хочу, Суліман.

— Але Нелюська не є зла на мене, а то вже добрий знак для мене.

— То найгірший знак для вас, Суліман. Ви нічого не знаєте. Ах, всі ви нічого не знаєте. Але я хотіла б вас щось запитатися: вам не було б страшно одружитися з дівчиною, яка вас не любить?

— Що значить «не любить»? Любити або не любити можна лише кавалера, а чоловіка… Ну як можна не любити шлюбного чоловіка? Суліман цього не розуміє.

— А Рифка була ваша шлюбна жінка, а ви її не змогли полюбити?

— Рифка… я перепрошую за погане слово — Рифка була гурія.

— Але щоб стати чиєюсь жінкою, як ви гадаєте — треба трохи його любити? Хоч трохи симпатизувати йому?

— Не треба бути недоброю до нього, от як ви до мене, Нелюська, не є анітрохи недобрі. Якби тільки завжди були до мене такі, як тепер, а Суліман… Нелюська ще не знає, що Суліман може. А Суліман зробить вже так, що Нелюся його полюбить, а всі будуть дивуватися, ци… ци… ци панна Річинська полюбила Рафаїла. Ой, то буде файна чудасія!

— А як ви зробите, Суліман?

— А Нелюська не чула, що Суліман чарівник? Покійний Аркадій, перепрошую, покійний отець Аркадій знав про це.

— А ви мене зачаруєте? Можете мені сказати, як ви це зробите?

— Що значить казати? Казати можна, але нащо казати? То треба робити, розуміє Нелюська?

— А як ви ті чари зробите?

Суліман ніби міркує хвилину. На його лиці блаженний, наче трохи дурнуватий вираз.

— Суліман зробить таке, що Нелюська буде дивитись на Рафаїла, а буде його бачити, ну, буде бачити кого захоче, кого собі Нелюська любить. Це будуть міцні чари. Нелюська буде дивитись на мої очі, на мої губи, на мої Руки, на мою фігуру, а буде бачити його очі, його губи, його руки, його фігуру. Буде слухати, що я говорю До Нелюськи, а буде чути його слова. Ой, вей мір, що то будуть за чари.

Нелі стає моторошно. Так, Мариня справді має рацію. З Суліманом щось недобре.

— Суліман, а звідки пішло ваше прізвище? Воно ж не єврейське?

— То Нелюську цікавить! То я можу сказати. До цісаря Йосифа II…

— Я чула, що був такий Франц-Йосиф.

— Нелюська, то інший. Франц-Йосиф наш з вами цісар, а Йосиф II, уй, він жив… Я не можу сказати, коли він акурат жив, але що він дав таке розпорядження, що до першого січня 1788 року єврейські родини мали вибирати собі родові імена. Що значить родові імена, коли загалом ще не було прізвищ? Ну, і кожний, Нелюся розуміє, кожний, хто міг підмазати, старався для свого роду дістати гарне прізвище. Нове прізвище мусив ствердити кагал і окружний ребе, а апробувати пан крайсгауптман. Що я можу більше казати? Брали хабарі і ребе, і найстарший в кагалі, і через своїх людей сам пан крайсгауптман. Ой, тоді цвіла така спекуляція з тими прізвищами! Пани старости поділили прізвища на першу, другу, третю категорію. Нелюся розуміє? Найдорожче коштувала перша категорія. Це були прізвища квітів або дорогих каменів. Ну, наприклад, Розенталь чи Гольдштейн. Менше коштували звичайні камені, як Айзеншток чи Керн, а хто не мав звідки дати куку в руку або розсердив чимось кагал чи старосту, тому на зло давали погане прізвище. Ну, наприклад, Гунд, Штір.

— А звідки Суліман?

— Я зараз буду казати. Мій прапрадід був собі зовсім бідний єврей. Ну, що з того, що бідний, але прізвище треба мати? Староста розсердився на нього, що він такий зовсім бідний єврей, і сказав: «Будеш називатися Гунд…» То страшне, ну ні? Але мій прапрадід, хоч зовсім такий бідний, він був хитрий. Він пішов заявив, що пан староста казав записати його так, як називається його вельможний собака. А собака пана старости від 1788 року називався Суліман. Ну, і так пішов рід Суліманів. А чому собаку називали Суліман? Тому, що її подарував панові старості якийсь перський чи турецький купець, який проїздив через Наше у Львів у своїх справах…

— Цікаво…

— Що значить цікаво? Я казав Нелюсьці, що я люблю читати псалми Давида, але я спочатку почитаю історію, а тоді вже псалми. А що Нелюська буде говорити, як їй скажу, що цісарева Марія-Тереза…

— Мала бути дуже гарна…

— Гарна? Що значить гарна жінка, коли в неї немає доброго серця? Може, Нелюся плутає її з цісаревою Елізабет, жінкою Франца-Йосифа? Ой, то була пєнкносць… ци… ци… Вона була майже така гарна, як Нелюська… Але Марія-Тереза, як вона могла бути гарна, як вона видумала закон, аби, ну, я перепрошую, що буду таке говорити при ясних очах Нелюськи, аби євреї не множились. Ну так, аби я здоровий був. Патентом з 1776 року було заборонено галицьким євреям женитися без дозволу губерніум[104]. А бідні взагалі не могли одружуватися. Аби мати право — Нелюська чує? — аби мати тільки право подати прохання до губерніум, потрібно було, аби маєток того, хто подає прохання, коштував щонайменше п'ятсот злотих ринських. А це був великий маєток… а шлюбна такса складала десять процентів від маєтку, то був прогресивний податок… ой, то дуже заплутана справа. Але це було вигідно урядові. Вже у 1784 році ті такси дали урядові сорок тисяч злотих ринських… А хто не мав грошей, ну то що? То брав незаконний, ритуальний шлюб, і діти не називалися по батькові, а по матері, і були, урядово були… я перепрошую за погане слово, байстрюками. Це були важкі часи для єврейського народу у Галіції, а Нелюська каже, що Марія-Тереза була гарна… Але і між нашим народом, як між вашим, в ті важкі часи не було єдності… В 1797-му знайшовся такий падлюка, ну такий паршивий пес Соломон Кофлер, який вніс до держави проект, аби стягати податок від запалених свічок у суботу та свята і від свічок ханукових і весільних. Він разом з іншим таким паршивим псом Тобіяшєм Штайнбергом захотіли орендувати в держави свічкове на Східну Галіцію. Єврейка, яка б не заплатила свічкового, була б визнана за безбожну. А уряд не міг терпіти безбожних у себе… І тому безбожних жінок чекав кримінал, буки, арештантські роботи, а нерідко й конфіската подушок, ну, одягу і таке інше… Така собі трохи менша пацифікація.

— Я не знала, Суліман, що ви так знаєте історію…

— Що-о? Треба бути ще більшим шуєм, як Суліман єсть, щоб не знати історії свого народу. Чи Нелюська згодна зі мною?

Неля була згодна, хоч історію свого народу знала слабо й то, очевидно, спотворено.

Неля, яка так пройнялася спільною героїчною долею з Маркіяном Івашковим, що й уві сні марила нею, у хвилини розсудливості втрачала впевненість, що слідчий повірить в її активне членство в ОУН. Якщо їй доведуть, що вона могла бути тією таємничою жінкою, що на польсько-німецькому кордоні випадково всунула несвідомому Шифльованому портфель з револьверами, то каверзна нитка, яка мала б заплутати справу «Крука», розпадеться, як спопелілий сірничок. У світлі такої можливості (а можливість велика!) всі багатозначні натяки Романика на те, що його хлопці відіб'ють Івашкова з рук охорони, коли та вестиме його на суд, де він мав би виступити як свідок, здаються наївною казочкою для дошкільнят.

У Нелі залишалася ще слабка надія, що її негайно, бодай ненадовго, посадять в тюрму за введення влади в оману неправдивими зізнаннями. Що ж, нехай буде й це. Аби тільки дістатись за грати, а там знайдуться такі, які навчать її, як бути далі.

Залишався для Нелі невиясненим один пункт у цій досить заплутаній історії: чому Романик саме її, не члена організації, втяг у цю конспірацію? Обставина, що вона захопилася Івашковим і Романик знав про це, не витримувала критики. Серед їх гурту є досить дівчат-фанатичок, які пішли б на цю жертву і які в ім'я ідеї признали б себе не лише нареченими, але й полюбовницями Маркіяна.

З іншого боку в цьому мусить бути якась причина, логіка, сенс. Вони з нею не просто бачилися. Той страшний чоловік, що сунув їй револьвера під самі очі, не жартував. Неля інтуїтивно відчула, що він зміг би виконати свою погрозу. Все поміж нею і ними відбувалося не на ніби, а на жаль, серйозно.

Врешті Неля так увійшла в роль тієї незнайомої, яка зустрілася з Шифльованим на польсько-німецькому кордоні, що була певна: Янічек повірить її зізнанням. А якщо повірить, то зрозуміло, що з суду — відразу у в'язницю. Саме тому Неля не попрощалася з мамою. Вважала, що це менш жорстоко, ніж заставити Олену пережити сцену розлуки.

Прямуючи до суду, Неля мала сподівання, вірніше, передчуття (не справдилося ні те, ні друге), що хтось з рідних перейде їй дорогу і бодай… визнає, що вона, Неля Річинська, без страху й жалю йде на подвиг. Це мало б для неї таке велике значення!

Усвідомлення, що її родина по черзі використовувала її як знаряддя, болюче пекло Нелю.

Слідчий не захоплювався її вродою, як перше; навпаки, вдав, ніби насилу впізнав. Не виявив і здивування, що вона знову прийшла до нього. Здавалося, що й поглузувати з неї не мав охоти.

Був ідеально знудьгований.

Неля виклала йому справу, як навчив її Романик: ще раз змалювала сцену, як вона з портфелем, повним револьверів, опинилася на польсько-німецькому кордоні, ревно описала місцевість, вокзальний будинок, портфель, ба навіть погоду того пізнього вечора.

Коли скінчила й підвела очі на слідчого, помітила, що він весь час бавився брелоком біля свого годинника.

— І все? — спитав офіціально.

— Все, — розгублено відповіла вона.

— От і гаразд. Дуже добре, панно Річинська, що ви прийшли і склали зізнання в цій справі. Хоч ви, оскільки мені відомо, мали завдання завіклаць дзєло[105] та вийшло навпаки: внесли потрібну ясність у слідство. Добре. Тепер ми складемо протокол, ви підпишетесь під ним, і вас відведуть у… тюрму.

Неля відчуває, що він стежить за враженням, яке справить на неї його заява.

Тільки не зрадити свого задоволення. Опустити кутики губ. Лице здаватиметься нещасним.

— Не боїтеся?

— Не маю права.

— Гм. Психічно вас підготували добре. Вітаю. І вони трохи навчилися працювати з людьми. Те-ек. Як ваше здоров'я?

Неля почервоніла.

— Нічого.

— То мнє цєши[106]. Все ж таки менінгіт — страшна жеч[107].

Нелі здається, що від останньої зустрічі він потовстів, а скроням додалося срібних волосків. Неприємно, коли у мужчини червона шкіра. Всі м'ясники мають фіолетово-червоний колір обличчя. Добре скроєний костюм. Певно, не нашівський кравець шив. Який буде костюм, що його вперше вбере Маркіян на волі?

— А ви знаєте, панно Нелю, поки що в нас тюрми поганенькі. І місця мало. Це змушує нас політичних тримати в одній камері з посполитими. Пані пшедставя сєбє[108] разом з злодійками і проститутками?

Неля мовчить. Без завзятості, без напруги сили волі, просто не має що сказати на це.

— А що ви зробите, як котра з них захоче вас мати за коханку? Ви знаєте, що таке лесбійська любов?

Тут уже Нелі не залишається нічого іншого, як взагалі мовчати.

— Жаль, що ті негідники граються вами, а першу скрипку веде, скажу вам по секрету, ваш кузенчик Ілакович.

Нелі хочеться недовірливо-насмішкуватою міною показати Янічекові, що їй знайомі, принаймні з розповідей, провокаційні методи слідчих. Не така вона вже недосвідчена в цих справах, як йому здається. Якраз Неля повірить йому, що її кузен Славко замишляв що-небудь проти неї. І з якою б це метою, якщо можна запитати?

— Ви мені вірите, панно Річинська?

— Не вірю.

— Серйозно?

— Так, — відповіла з гідністю.

— А якщо я вам доведу?

— Ви мені цього не можете довести.

Задумався.

— А якщо я вас логікою аргументу переконаю?

— Ваша справа. Я однаково не повірю, щоб мій кузен…

— Ах, панно Нелю, ті кузени тепер! Вони теж перевелися, запевням паньом[109]. Тож слухайте: Ілаковичу як вождеві націоналістів на Нашівщині почало тріщати у хвості. Надто вже лінивим і бездіяльним став ваш кузен. Вони, осли, не знають, що в нього іншого виходу немає. Нам, річ ясна, це на руку, але його молодчикам не до густу. Отож пан Ілакович-юніор вирішив довести компаньйонам, що для справи він ладний і красунею кузиною жертвувати. Вся ота історія з зустріччю на німецько-польськім кордоні — суцільна нісенітниця. Глупота. До речі, ніякої жінки там не було. Не тільки вас, а взагалі. «Крук» признався у всьому без особливих зусиль з нашого боку. І огульнє[110] сама концепція рятувати того махрового з минулим боївкара[111] вплутуванням панни Нелі Річинської в цю справу більш ніж наївна. А проте знайшлися дурні, що йому повірили. Це я, пшепрашам, не вас маю на думці. Точніше, не лише вас, панно Нелю.

— А якщо я сама признаюся у всьому… письмово?

Тільки розпач міг так виявитись. Янічек кривиться.

Навіть наївність панянок повинна мати межі.

— Змушений вам сказати, панно Нелю, що ті панове вас не повністю поінформували. Повинні були вам пояснити, що признання у злочині — це ще не доказ злочину. Ви мусили б нам довести свою вину, а це вам не вдасться. Ви заплутаєтесь при першому ж перехресному допиті…

— А за введення влади в оману? — хапається вона соломинки, як той потопаючий.

— А, це ви знаєте. Добре. Так от, є така стаття, панно Річинська. Якщо ви дуже захочете, то ми можемо підвести її під вашу особу, але, на жаль, з цього нічого не вийде. Ваш швагер, доктор Безбородько, або приятель вашої родини пан Рафаїл Суліман подадуть до суду лікарську довідку, що ви недавно хворіли менінгітом, і ми будемо змушені випустити вас на волю. Тому, аби не було зайвого клопоту і вам, і нам, ідіть спокійно… додому. А своєму кузенові скажіть, хай вдруге вас не дурить. І з вашим нареченим паном Івашковим… Як, залишитесь солом'яною нареченою а чи, може, на зло ворогам, візьмете з ним шлюб у в'язниці? Ех, панно Нелю, панно Нелю, все те разом лише великий фарс. Колись у юності, ще за Царя, я теж бавився у конспірацію, але, дяблі то вєдзон[112], так мені здається сьогодні, якось воно розумніше виглядало. В каждем разє, серед нас не було стільки запроданців.

Неля вийшла від слідчого не менш запаморочена, ніж тоді від Сулімана з вулиці Кінської.

«Лише великий фарс!»

Славкові треба підтримати авторитет у організації, і він вдає, ніби для користі справи, не вагаючись, жертвує близькою родичкою. А де певність, що для створення того авторитету не для вигляду, а насправді не пожертвував він життям Маркіяна Івашкова?

«Один великий фарс!» З тією різницею, що у фарсі герой виходить сухим, а життя Маркіяна знівечено. А що, як дійсно справа, за яку постраждав Маркіян, лише великий фарс?

Мамо! Мені страшно.

Заки Неля дійшла з суду на вулицю Куліша, вона зважилася на один незвичайно сміливий крок.

Хоч як дивно, але на це рішення вплинула і її остання розмова з слідчим Янічеком.

Про пожежу в квартирі Рафаїла Сулімана на Кінській ходили дві версії.

Згідно з першою, Суліман при свічці до пізньої ночі наводив порядок у своєму сейфі. Перевтомлений, задрімав і зсунувся з стільчика на підлогу. Падаючи, певно, зачепив свічку, яка повалилася всередину сейфа і запалила в ньому папери. Від вогню в сейфі зайнялися тороки кушетки, а звідтіль вогонь перекинувся на кімнату. Прокинувшись від жари та диму і усвідомивши, що його майно горить, Суліман стерявся розумом.

За другою версією (яку гаряче підтримував дехто й з родини Річинських), у Сулімана здавна розвивалася психічна хвороба. Доктор Безбородько, крім того, твердив, що то спадкове, отже, Суліман і народився на світ вже несповна розуму. Під впливом якихось психічних струсів хвороба загострилася. В приступі шалу він сам запалив папери у сейфі, а звідти вже вогонь охопив і тороки кушетки, про які стільки мови було у слідчих. Втаємничені в родинні стосунки Річинських діставали додаткове пояснення: Суліман закохався в Нелю (що являється ще одним доказом його психічного захворювання!) і коли здав собі справу, що грішми здобути коханої не зможе, у душевному замряченні вирішив знищити їх за їхню безсилість.

А чому мати Сулімана, стара Бабеле, не взялася гасити пожежу при перших її спалахах?

Одні казали, що стара тієї ночі прийняла снотворний порошок, що, зрештою, не було в неї першиною. Оскільки перед тим дві чи три ночі не спала, заснула так міцно, що її розбудили щойно сусіди, які збіглися гасити пожежу.

Що стосується снотворних порошків, то в домі вони могли бути. Всім було відомо, що у Суліманів була чимала домашня аптечка. Захворіє хто вночі з близьких сусідів, то, замість вдаватись до вартової аптеки, стукав у вікна Суліманів.

Другий варіант цієї події був той, що Суліман, збираючись запалювати сейф, заздалегідь замкнувся зсередини і зовсім не відповідав на волання матері. Лише пожежна охорона виважила двері до його кімнати.

Стара Бабеле, яку першу стала допитувати поліція (виявилося, що майно Сулімана було ще й застраховане на високу суму), лише ойкала і зойкала, і добитись від неї якогось путнього слова було годі. Коли панове з поліції намагалися навідними питаннями допомогти її пам'яті, вона відповідала безкритично, залежно від того, в якому напрямі скеровували її навідні питання, описуючи по-різному один і той самий факт чи дію.

У родині Річинських знову виплила наверх історія ритуального вбивства та несправедливого, голосного на весь світ засуду пращура Рафаїла. Був це козир для тези Безбородька, що внаслідок спадковості Суліман прийшов на світ психічно неповноцінним.

В домі Аркадія стали тепер усі пригадувати випадки підозрілої поведінки маклера. Прийшли на пам'ять забуті висказування самого Аркадія, ба навіть його батька.

Олена згадала, як покійний тесть серйозно перестерігав Аркадія перед надто великою довірою до сина сліпого Мордка не тому, що це був єврейський малоосвічений хлопець, але, власне, через те, що Рафаїл був мішігене. Покійний Аркадій теж не раз з серцем жалівся Олені на неврівноваженість характеру Сулімана.