Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

Негарно було, коли найде на нього діловий гешефтярський дух або навістить його манія цитувати псалми Давида чи перських поетів.

Найбільш правомочною розводиться на цю тему почувала себе Мариня. Аякже ж! Хто, як не вона перша звернула увагу їмосці, що з Суліманом щось не в порядку? Але чи їмосць хотіли прислухатись до її слова? Тої самої! Певно, певно, тепер усі мудрі, а хто перший помітив, що Суліман баламутить? Їй ідеться тільки про чисту правду: хто перший звернув увагу на це? Їмосць, наприклад, казали, що у Сулімана добре серце і тому він видається Марині дивним. Ха-ха!

Мариня ходила з міною переможця і тільки чигала, де б схопити терпеливого слухача. Мала великий запас всяких дивовижних історій з життя маклера і горіла бажанням поділитися ними.

Чому раніше мовчала про них?

Ага, мудрі які! А кому було розповідати, коли їй ніхто не повірив би?

А чи знаєте, що Суліман перед сном переодягається в дитячу сорочечку (певно, що пошиту на його міру!), лягає на перинку, а бідна Бабеле підкладає під нього церату, пелюшки, сповиває його, як дитину, дає йому в рот літрову пляшку з соскою, і щойно так він засинає. А то файс[113], що?

Річинським, зокрема Катерині, було не до Марининих файс розповідей. Голова докторової Безбородькової була до очманіння забита одним: згоріло її грошове зобов'язання у сейфі Сулімана чи, боронь боже, уціліло? Відомо було (очевидно, дуже загально), що частину грошових купюр і цінних паперів урятовано.

Від салонів через базар до шинків велися розмови про те, чи банк прийме засмалені банкноти.

Катерину цікавило ще інше: а якщо на грошовому зобов'язанні буде підсмалений підпис, зберігатиме воно юридичну чинність?

Коли сумніви надто перевтомлювали її, для розрядження нервів віддавалася Катерина заспокійливим мріям: її зобов'язання згоріло, а Суліман ніколи не повернеться до психічної рівноваги. І вона нарешті може сказати самій собі:

«Я — щаслива!»

Та це уявлюване щастя було дуже короткочасне. Наче морський прибій, знову і знову повертався сумнів: а що, коли її зобов'язання Суліманові, ціле й неушкоджене, попало в руки слідчих органів?

Нещастя примирило Катерину навіть з богом. Не могла не вірити в його всемогутність, але вже зідеалізувала собі його, як у дитинстві.

«Бог зарозумний, щоб бути милосердим, але він і не садист. Не може бути, щоб він піддавав мене аж таким випробуванням. Зобов'язання згоріло. Його нема. Будемо вважати, що його ніколи й не було, хіба що у… хворій уяві маклера. А якщо згорів підпис, а на рештках залишився мій почерк? А якщо збереглося повністю?»

Випадок з пожежею на Кінській ще раз дав Катерині нагоду пересвідчитись, які вони чужі з Теофілом. Коли вона, вдень заклопотана хворими, готуванням одежі для майбутньої дитинки чи, врешті, роботою в кухні, вночі звивалася і стогнала від мук непевності, Безбородько зберігав олімпійський спокій, що остаточно виводило Катерину з рівноваги.

— Я доти не матиму ні у сні, ні наяву спокійної години, доки не переконаюся, доки не впевнюся, що моє зобов'язання пішло з димом. Боже, де той, що сказав би мені, як воно насправді? Я йому ноги цілувала б з вдячності. Ти тільки уяви собі, — обняла чоловіка за шию, — зобов'язання згоріло. Нема! Ми — вільні! Все, що в хаті і твоєму кабінеті, — наше! Я лягаю спати і думаю про борги, а тут нараз — ми вільні! Я перестаю думати про них. Я — вільна. Вільна! Ти уявляєш собі, яке б це було неземне щастя?

— Не можу уявити собі, — уф, яка духота, визволяється Безбородько з обіймів дружини під приводом надто високої температури в кімнаті, — не можу, бо я так ніколи про це не думав.

— Ти не думав про наші борги? Ти не думаєш про наше зобов'язання? Ти, ти маєш відвагу признаватись у такому? Ти не думав? — Катерина з обуренням відсувається від нього. Не може зрозуміти, щоб двоє людей у ліжку були такими чужими.

— Чого ти кидаєшся? Та я для того й оженився, жіночко, з тобою, щоб не треба було думати.

— Не говори мені про своє оженення… Ти полакомився на гроші!

— Маєш рацію. Я сто разів розкаявся в цьому, але що вдієш постфактум! А ти ще хочеш, щоб я думав. Хай кінь думає, в нього велика голова… — розсміявся по-простацьки, свідомий, як подіяв цим на нерви дружині.

Зціпенівши від зненависті і погорди до того мужика з титулом доктора, Катерина вмовкла. Його і її щастя, що вибухи злоби у Катерини були хоч високої напруги, зате короткотривалі.

Уміла за кожним таким вибухом переконати себе, що причиною її озлоблення до чоловіка було (і на майбутнє буде) її глибока любов до нього: як кожна закохана людина, хотіла бачити свій предмет обожнювання якомога більше наближеним до ідеалу. Крім того, свідомо залишалася вірною свому прогнозові, висловленому колись в Олени за чаєм: Річинські — минуле, Безбородьки — майбутнє.

Не минуло й місяця з дня пожежі на Кінській, коли Наше струснула нова сенсаційна вістка: повернулася з варшавського публічного дому жінка Сулімана Рифка.

Після вбивства на Вузькій та трагічного випадку під час місії у Вишні місто сприйняло факт повернення молодої Суліманихи у Наше, як веселу комедію.

Правда, серед глядачів цієї життєвої комедії знайшлися і обурені тим, що нашівське староство дозволило проститутці прописатись у містечку.

Делегації нашівських матрон староста відповів, що Ревекка Суліман письмово зобов'язалася раз назавжди порвати з ганебним ремеслом. Повернулася вона під стріху свекрухи з єдиною метою — доглядати хворого чоловіка і його стареньку матір. Беручи до уваги вищенаведені благородні мотиви колишньої грішниці, адміністративні органи Нашого не мали підстави відмовити їй у проханні.

Як у добрій комедії і незначна репліка викликає сміх глядачів, так і ці чутки послужили нашівцям предметом для веселих розмов.

Нашівські франти реготали, як жеребці, з того, що літні дами зчинили стільки галасу з приводу ще одної проститутки в Нашому.

— Ти, слухай, — штовхали по-батярськи один одного ліктем під бік, — може б, улаштувати нам ревю нашівських корінних дівиць легкої поведінки, аби переконати тих старих сов, що Наше не таке вже відстале місто, як їм здається?

Заява Рифки, що у Наше пригнало її почуття сімейних обов'язків, теж добре розвеселила нашівців.

Не забавлялися поверненням Рифки у Наше тільки ті, хто свого часу підписував Суліманові векселі, чи, як панна Катерина Річинська називає, грошові зобов'язання. Вони знали, що коли стару Бабеле можна було загуляти цукром, наче малу дитину, то з кутою на всі чотири ноги варшавською проституткою справа туга.

Отець Нестор, що в силу обставин (серйозна недуга дружини звільнила отця Сидора від цього почесного обов'язку) взяв на себе роль заступника і репрезентанта роду Річинських, розвіяв останню ілюзію щодо незаконного шлюбу Рифки з Суліманом. Незадовго до свого захворювання (якщо він взагалі коли-небудь був здоровим) той півголовок, той йолоп, той бовдур поїхав до Варшави і не лише записав Рифці частину свого майна, але й упросив її взяти з ним цивільний шлюб.

Один цей вчинок ілюструє стан душевного здоров'я Сулімана, але від цього не легше його боржникам.

Отже, Ревекка поруч старої Бабеле по смерті Рафаїла являється законною спадкоємницею всього, що належало йому за життя.

Не варто перечисляти тут усіх боржників Сулімана й описувати їх самопочуття. Досить буде, коли скажемо, що пані докторова Річинська так пройнялася долею свого грошового зобов'язання, що Безбородько серйозно вжив заходів, щоб запобігти передчасним родам у дружини.

Одне беззастережно поєднувало всіх нашівців: цікавість, як виглядає Рифка тепер.

Хто знав її колись, тому залишився у пам'яті образ молодої, семітського типу, вродливої, але ненормально товстої, з жировими обручами на шиї та перев'язками на руках, лінивої в рухах, завжди наче сонної жінки. Сиділа переважно на стільчику під Сулімановою хатою проти сонечка, а в жару в тіні єдиної деревини на тому подвір'ї.

Як же нашівці уявляли собі Рифку після повернення її з варшавського дому розпусти?

Не можна сказати, щоб у цьому випадку хто-небудь з них, від матрон до франтів, спромігся на оригінальність фантазії. Спільне джерело, яке підживлювало їхню уяву в тому напрямі — екран та ілюстрації в бульварних виданнях, — і породило спільний стереотипний образ проститутки великого міста. Рифка уявлялася їм дебелою, з яскраво намальованими губами, в яскравій червоній сукні з декольте по пуп, з дешевими блискітками на шиї, пальцях та зап'ястях, в екстравагантному капелюсі набакир, в рожевих панчохах, з цигаркою в устах, крикливою, безсоромною бабою, яка не дає порядним чоловікам дороги перейти.

І тому нашівські матрони були ошарашені, коли вони її побачили. Їх очам представилася перш за все струнка, по-великоміському елегантна, тобто скромно одягнена молода дама.

Не було в Нашому, мабуть, жодної франтихи, яка б не позаздрила Рифці на її туфельки з крокодилячої шкіри на віденському каблучку (власне, не на французькому, а на віденському), чи на сумку з того самого матеріалу, чи на капелюшок-берет з справжньої соломки «панама».

Розуміється, що так скромно й притому елегантно одягнена дама не буде показуватись на вулиці з цигаркою в зубах і тим більше чіплятись до перехожих чоловіків.

Нашівські дами дістали новий привід для обурення: як сміла та шмата підробитись під даму з товариства? Хай не думає собі та панніца, що коли вона тимчасово здала у поліцію свою реєстраційну книжечку[114], то вже й відразу очистилася від усіх гріхів. Гарно б то виглядало на світі білому, якби можна було зі зміною одягу міняти й душу!

Рифка, яка раніше майже не показувалася на вулицях Нашого (була залінива для цього!), тепер статечно шпацирувала з чоловіком під руку по Нашому, щось без угаву нашіптуючи йому.

А Суліман?

Він посміхався своєю загадковою сумною посмішечкою, невідомо тільки, чи на слова Рифки, чи до своїх видінь.

Поскільки отець Нестор особисто не мав жодних фінансових оборудок з Суліманом (був клієнтом тітки Клавди), Катерина звернулася до нього з проханням винюхати, як фактично обстоїть справа з її злощасним зобов'язанням.

Нестор зразу не дуже був радий цій місії. Приводив слушні аргументи, як, наприклад, такий, що справа пахне тонким шпіонажем, а він, гусарин, звик рубати з плеча.

Йому висували контраргументи: добре, а якщо не він, то тоді хто ж з родини? Де той серед Річинських, якому можна б доручити цю делікатну справу? Чей же не вуйкові Михайлові й не Зенкові? І не докторові Гукові. Вуйко Сидір, який, можливо, міг би офіційною дорогою, тобто через свого знайомого у старостві, дещо дізнатись про цю справу, був зайнятий тільки хворобою дружини.

Отже, не було Несторові іншої ради, як, символічно висловлюючись, замінити мундир гусарина на фрак дипломата.

На перших порах Нестор чимало нашлякувався[115], пане добродію. Ремствував на себе, що при своїй паршивій відкритій москальській натурі не здатний бути ані дипломатом, ані виконувати роль слідчого. Тим паче, що та панніца має більше хитрощів, ніж усі Річинські разом. Вона відразу розкусила його наміри, а тепер грається ним, як кішка мишкою.

Після кожної зустрічі з Суліманихою Нестор забігав до Олени чи Безбородька здавати реляцію з поля бою.

Одного дня, заскочивши до Олени зранку (не встигла його розпитати, чи ночував у Нашому, чи так удосвіта вибрався з дому), поспішив обрадувати Гелю, що Неля дуже схожа на Рифку Суліман.

Бідна Олена аж присіла з образи за такий глум над її дитиною.

— Бійся бога, Несторе! Я не знаю направду, як тобі язик повернувся порівнювати квітку з такою… такою… — не могла зважитись назвати ремесла Рифки.

— Гелюню, — за дурною звичкою поплескав братову по щоці, — а я тобі кажу, що всі славетні мадонни Рафаеля, Леонардо да Вінчі, знаєш, хто були? Жінки легкої поведінки, пане добродію, вуличниці. От тобі й матки боски.

— Несторе, я тебе прошу, залиш матір божу в спокої!..

Далебі, не знала, чи самій тікати, чи йому показувати на двері. Не раз за життя Аркадія виникав у неї сумнів, чи її чоловік щирий у проповідуванні Христових істин, чи вірить він у те, що виголошує з амвона, проте формально ніхто не міг йому нічого закинути. Може, не завжди був щирим, але напевно завжди був галантним супроти бога.

— Бо ти, Гелюню, не даєш мені слова сказати. Подумай і скажи сама, яка порядна дама в той час дозволила б малювати себе з оголеною цицею? Я думаю, — поцілував для примирення худеньку ручку братової, — що ти не така наївненька, щоб повірити, що мати божа зійшла з престолу, щоб позувати художникові… хай би й геніальному?..

Пізніше Олена звідкись чула, ніби Суліман і оженився з Рифкою тільки тому, що вона подібна до Нелі.

Ба й Неля якось спитала по-дитячому в Олени:

— Мамцю, це правда, що я подібна до Рифки Суліманової? Мені смішно, а мамі?

Олені не було смішно.

Не зраджуючи нікому з домашніх свого наміру, Олена вирішила сама придивитись до жінки Сулімана. Побачивши Рифку, Олена, зберігаючи безсторонність, мусила сказати: так!

Як їй цього не прикро було визнати, а якась подібність між молодими жінками таки була.

Оскільки Олена розуміється на жіночій красі, то одне з певністю можна сказати: в обох перш за все бездоганно чистий профіль.

З ледь помітною горбинкою носик, витончене, Олена сказала б, якщо б це не прозвучало смішно, ювелірне викінчення ніздрів, бездоганна лінія підборіддя і шиї в них справді тотожні. Обидві мають малі, але повні, ніби набряклі від молодечих соків, губи. Різниця хіба в тому, що Рифка злегка підмальовує свої (все ж таки вовка в ліс тягне!), а в Нелі вони блідо-блідо-рожеві. І шкіра у Рифки темно-оливкова, притаманна південній расі, а у Нелюсі вона шляхетно-блідава, з кремовим відтінком, через що і порівнюють її шкіру з пелюстками чайної троянди.

«Але, господи ти наш, — подумала Олена, — яке значення має ця зовнішня облудна схожість з тими різними світами, що кожна з них носить у своїм серці?»

В середу (навіть коли б Олена забула, який день був, то їй пригадали б його вареники з картоплею) з самого ранку приїхала Несторова. Було близько дев'ятої. Ще ніколи не приїжджала так рано. Мусила хіба що до схід сонця встати?

Що Олена може розказати про Несторову, яка вона була того дня?

Мала, як звичайно, червоні, підпухлі від плачу чи безсоння повіки (а може, від одного і другого разом?). Була неуважна більше, ніж завжди. Шукала, наприклад, сумку і не бачила, що та лежить перед нею на столі, чи питалася про те, на що тільки що дістала відповідь. Відчувалася в її мові така непритаманна її лагідному характерові опришкуватість. І, як усі нервові люди, була досить нетерпляча.

Скаржилася Олені (старалася сісти спиною до світла), що різні справи затримують тепер Нестора часто на ніч у Нашому. Знову в нього якийсь там план з експортом пшениці чи поставкою вівса для армії.

У всякому разі, гешефти змушують його більше перебувати в Нашому, ніж на селі, вдома.

А він, зрештою для Гелі це не секрет, такий нехлюй, що може в тій самій сорочці бігати цілий день по місту, а ввечері покластися в ній спати. Крім того, вона завжди старається подати йому каву до ліжка, щоб не курив натще, а в готелі, заки засяде за снідання, напевно, зо три цигарки висмалить. Він на око, зовні, нічого собі, добре виглядає, але серце в нього нікудишнє, Гелюню. Тримається на волосинці, як то кажуть.

Тому вона хоче спитати Гелюні, чи та не мала б нічого проти, аби Нестор ночував у Річинських?

Сьогодні годі Олені сказати, чи була це лише турбота про здоров'я чоловіка, чи дипломатія жінки, яка дещо вже підозрівала…

Розуміється, Олена ні одною гримасою не подала вигляду, що вона не захоплена пропозицією Несторової. Навпаки, обіцяла бідній жінці зайнятись нехлюєм і припильновувати, щоб переодягався до сну в нічну сорочку, мився щодня до половини, виходив з дому у виглянцьованих черевиках («а мені завжди здавалося, що австрійські гусари були такі підтягнуті!»), а щодо цигарки, то йому взагалі буде заборонено курити там, де спить.

Оленина готовність зайнятись шалапутом відразу добре вплинула на настрій Несторової. Погодилася випити чашку кави, від якої часочок тому відмовлялася, поцікавилася приготуванням до весілля в Меланії, ще пожартувала, що на це весілля обов'язково мусить справити собі нову сукню, аби вийшло так, як з весільним обідом в Катерини. Проте весь час крутилася в кріслі і чекала на Нестора. Само собою, якщо Нестор є в Нашому, то напевно забіжить до Гелюні.

Так було тієї середи до полудня.

Після обіду, коли Олена збиралася посилати Мариню до Безбородьків — чи не там, бува, застряг Нестор, — до Річинських з'явилася стара Бабеле, мати Сулімана.

Незважаючи на близькі стосунки сина з родиною каноніка, Бабеле ніколи ще не була в домі Річинських. Тим-то її поява викликала в Олени зрозуміле зачудування.

Суліманова увійшла беззвучно у своїх повстяних домашніх пантофлях, в голубій, в білі горошини, по-дівочому ясній сукні, в сніжно-білій накрохмаленій хустині на голові, за староєврейським звичаєм зав'язаній поза вуха, зі зніяковілою усмішечкою, що відкривала порцелянові зубки. Акуратненька, голубо-біла, накрохмалена старенька.

Олена, як тепер пригадує собі, чогось відразу не те щоб злякалася старенької, але дістала недобре передчуття. Щастя, що хоч Несторова була поруч.

— Що скажете нам доброго, Бабеле? Сідайте.

Ні-ні, замахала руками від себе. В неї немає часу сідати. Вона хоче лише щось запитати вельможної пані.

— Говоріть, Бабеле, питайте…

Мати Сулімана боязко оглянулася позад себе.

— Сюди ніхто не увійде, — відгадала її думку Олена.

Нікт? Напевне? Стара Бабеле хоче запитати, бо вона нічого не розуміє: де гріх, а де велика честь для неї і її сина дім.

Говорила вона польсько-українським жаргоном, нехтуючи всякі граматичні правила. Просто не знати було, чим пояснити, що, родившись на галицькій землі, вона так погано засвоїла мову її народу.

— В неї не всі дома, — пошепки сказала Несторова, відсунувшись з кріслом від матері Сулімана.

— Що за честь? Що за гріх? Про що ви говорите, Бабеле?

Бабеле значуще похитала головою: вона знає, що говорить. Якби вона не знала, то хіба прийшла б сюди докучать вельможне панство?

— То скажіть і нам…

Бабеле пожувала, пожувала порцеляновими зубками й почала сльозним рівним голоском:

— Пан ксендз Річинські приходе й сидить допузьна, потім бере і іде до лужка з моїм невістком, з Рифком. І там сплять. Дужко від то є, аби спати в нім, але не треба з чужом жінком то робити. А син Рафаїл лежить сам у свій лужко. В нашій віра то великий гріх. Бабеле не знає. Може, у католицька віра то велика честь, але в нашій — то паскудний гріх. Дзісяй рано Рафаїл потребував вийти, я пшепрашам бардзо, до вітру, як кажуть мужики. Ну, і добре. І хай собі йде, на здоров'я. Я дивлюся, а він входить в хату з сікіра і кладе його під свій лужко. То може бути велике нещастя від той сікіра. Бабеле хотіла це сказати. А тепер… пшепрашам і до відзенє.

Задкуючи до дверей, Бабеле зникла за ними, як і увійшла, наче гномик.

Хвилину спаралізувала повітря мертвецька тиша. Буває так при покійникові, коли найближчі вичерпають свої сили плачем.

Олена, не дихаючи, боялася глянути на Несторову. Уздріла тільки жовте, наче з білого воску, вухо братової.

— От бачиш, — досить нормальним голосом, як здалося Олені, промовила Несторова, тримаючись за скроні, — і як тут не збожеволіти!

І — все! І більш нічого тієї пропам'ятної середи. Несторова встала і так, стискаючи долонями скроні, почала поспішати до поїзда. Ні хвилини довше не хотіла залишатись у місті, де кожної миті могла зустрітись з невірним мужем.

Нестор того дня так і не показався в Олени. Не було його і в Безбородьків, хоч знайшлися люди, які бачили його в Нашому.

Все це стосується середи. В п'ятницю вдосвіта Річинських збудив різкий дзвінок, який звичайно попереджував телеграми.

Нестор!

Без капелюха, розпатланий, змарнілий (щоб за несповна два дні так подалася людина!), з божевільно розширеними зіницями, з загуслою піною в кутиках рота розбудив весь дім, щоб сповістити несамовиту новину: Несторова вмерла!

Стільки навколо ненормальних, що Олені в першу хвилину, прости господи гріха, стукнуло в голову, що й Нестор втратив здоровий глузд.

Як же могла Несторова вмерти, коли вона ще передучора була в Річинських, сиділа тут, за оцим столом, і розмовляла з Оленою? Як же ж може отак ні з сього ні з того померти жива людина? Нещасливий випадок, чи що? Може, щось з серцем? А може, чи чуєш, Несторе, то не смерть, а летаргія? Лікар оглядав її? Треба було прикласти дзеркало до рота, чуєш, Несторе?

Як Олена не випитувала його, як не термосила ним, не могла нічого путнього добитися від нього.

Щойно на похороні (треба віддати справедливе, Меланія взяла на себе всі клопоти від початку до кінця) дізналася Олена правду.

Смерть Несторової спричинив нещасливий випадок. Несторова, замість прийняти крапель від серця, накапала в келишок тих, що були призначені для її хворих очей. В очних каплях був ціанистий калій, і тому смерть наступила відразу.

Півгодини тому зайшла ще в кухню й наказала служниці нагріти у великому баняку води, щоб на ніч намочити білизну, і хто б тоді був думав, що тепла вода якраз пригодиться, щоб помити тіло покійної Несторової.

Нестор, який уже трохи прийшов до себе, показував збентеженим, проте цікавим родичам пляшечки з-під одних і других ліків.

Дійсно, були однаковісінькі.

Якщо вірити йому, то рідини і кольором були схожі, так що помилитися було неважко.

«А чому ніхто не спитає, — ходила Олена поміж приїжджими з настороженим вухом, — куди поділася з очних ліків етикетка з намальованим на ній черепом? Не може такого бути, щоб у аптеці відпускали отруйні ліки без застереження!»

Ходили чутки, що має приїхати судова експертна комісія, але це були тільки розмови, бо отець Ілакович особисто поїхав до староства просити, щоб звільнити родину від такої прикрості.

Справа була і в тому, що якби було слідством доведено, що Несторова сама наклала руки на себе, то й похорон мусив би відбутися без священика. Крім того, за прапрадідівським звичаєм, незважаючи на її становище за життя, треба було б ховати її за огорожею кладовища.

З консисторії через нашівського декана передали, щоб похорон покійної відбувся якнайскромніше. Нехай ховає лише один священик, і то з родини, а щоб на тризні були присутні виключно найближчі родичі.

— Такий нещасливий випадок! Така трагічна помилка. Така несподівана-негадана смерть у розквіті віку! — бідкались приїжджі родичі, а серед них — найбільше тітка Рузя з Зеленої. До її свідомості ніяк не могло дійти, як могла померти Несторова, коли вона на вісім років молодша від неї! Вісім років!

Оскільки Олена останньою розмовляла з покійною, всі сунулись до неї з запитаннями: чи дійсно її очі робили враження хворих? Чи не нарікала покійна на своє життя? Жартувала? Мала апетит того дня? Не розповідала часом якогось віщого сну? Не скаржилася на погані передчуття?

Олена мовчала, посилаючись на неможливий біль голови. Вона одна знала більше за інших.

Не трагічна помилка, мої дорогенькі, не нещасливий випадок, а ще один доказ великої любові і душевної делікатності тієї нещасної жінки.

Той шалапут довів її до самогубства, а вона, бідненька, зважившись на смерть, пам'ятала, що треба замести сліди так, аби охоронити того негідника від неприємностей.

Лежала Несторова в найбільшій кімнаті на плебанії, в так званому салоні. У миготливому світлі свічок при заслонених вікнах і серед повені квітів годі було розібрати, чи були на лиці трупні плями, чи їх не було. Якось ніхто їх не бачив. Здавалася погідною і, як це нерідко трапляється з мерцями, ніби усміхненою.

Брили льоду під Несторовою, штучно замасковані простирадлами, не допускали розкладу тіла. Селяни дивувалися, що надворі така спека, а їмосць аніраз не чути. Знаючи дещо про нелегке життя Несторової, зв'язували цю обставину з місцевою легендою: бог по її смерті послав ангелів, щоб прокадили повітря в хаті, де вона лежатиме.

Нестор ходив поміж родичів і безнастанно розповідав, як це могла стати можливою така трагічна помилка. Коли ж тільки-но звільнялося місце біля покійниці, йшов туди, ставав у головах і безугавно питав те саме:

— Пощо? Пощо ти це зробила? Пощо? Пощо, скажи?

Видно, мав претензію до неї, що без порозуміння з ним, на власну руку зважилася на такий серйозний крок. Напевно, вірив, що коли б зрадилася йому з своїм наміром, то зумів би вмовити її, витлумачити, переконати у своїй безвинності, як багато разів до того.

Олена, яка, може, з усіх найбільше (в середу ще розмовляла з нею!) не могла примиритися з наглою смертю покійної, спроквола приходила до переконання, що, власне, Несторова не могла інакше вчинити.

Власне, тому, що ціле життя була така тиха, така покірна, така без своєї волі, така вся під тягарем його розгнузданої натури, мусила бодай раз у житті запротестувати, і то в такий крайній спосіб.

Видно, не бачила іншої розв'язки для себе.

Скориставшись з великого блага, що його дала природа людині в заміну за всілякі ущерби, а саме з неспроможності контролю над чужими думками, Олена над могилою Несторової подумала:

«Ти, Несторова, була мужня жінка, і за це схиляю голову перед тобою. Там буде тобі спокійно. Не болітиме тобі більше ні серце, ні очі».

Коли у свіжу могилу вкопали хрест з бляшаним написом: «Тут спочиває раба божа Христина з Лозинських Річинська», — дехто прочитав цей напис вголос, як би дивуючись, що Несторова мала ще й ім'я.

В більшості випадків смерть забирає у людини її ім'я разом з тілом, а Несторовій повернула вона її гарне наймення — Христина.

На думку Теофіла Безбородька, покійна Христина розплатилася за гріхи всіх Річинських оптом. Ця ідеалістична філософія зводилася до конкретного факту, що зобов'язання панни Катерини Річинської, дане у свій час Суліманові, мусило бути принесене на жертовник великого морального викупу. Не був це факт документального ствердження, як і не було доказів про існування документа. Проте проста логіка підказувала, що якби документ не згорів, то він сьогодні був би в руках Нестора.

До речі, Нестор і надалі вважав себе за жертву родини. Ореол мученика відповідав його уподобанням більше, ніж волосяниця розкаяного грішника. Зрештою, сам Безбородько вважав, що це суто особисті справи самого стрийка: жертва він грішниці (во ім'я блага родини) чи сам грішник. Теофіл задовольнявся переконанням, що Христина передчасно пішла з цього світу, крім інших причин, ще й тому, щоб він з Катериною могли спокійно доживати свого віку.

Якщо немає злощасного зобов'язання, то натомість існує інша реальна можливість: вільний від усяких сплат і боргів добробут. Сам собі признавався, що не був щирий з Катериною в ту ніч, коли на зло їй заперечував, начеб він не думав про борги, які тяжать над ними. Думав, але без страху й нервових болів у шлунку саме тому, що свою пайку з них переклав на Катерину.

У доктора Безбородька завелася звичка післясніданкову цигарку випалювати в себе в кабінеті на гінекологічній кушетці. Чому гінекологічна кушетка, а не вигідна софа у їдальні? Річ у тому, що Безбородько не любив своєї квартири так, як людина любить сімейне кубелечко. У себе в кабінеті почуває себе Теофіл доктором Безбородьком, а в спальні лише зятем каноніка Річинського. Оті золотоброкатові портьєри, дорогі килими (для нього й досі не зрозуміло, чому ті дорогі предмети повинні валятися на підлозі замість висіти на стінах), вази, в яких не знаходив практичної доцільності, кришталь, заломлення світла чи звук якого не робив на нього враження, подвійні занавіски на вікнах, ультрамодерні картини давили його своїм, якщо можна так висловитись, соціальним походженням.

В кабінеті почував себе самим собою.

Влаштовуючи лікарський кабінет чоловікові (чим більше пізнавав Теофіл дружину, тим більше зростав його подив з її гнучкого розуму), Катерина била перш за все на зовнішній ефект: якнайбільше сліпучого металу, виблискуючої білістю емалі, фаянсу, фарфору та скла. Це останнє було таке дешеве і таке ефектне. Наповнені розчином марганцево-кислого калію, ріванолю, брильянт-грюну та сулеми різноформні колби та слоїки давали на абсолютно білому тлі кабінету приємні оптичні ефекти.

Скляна шафа з інструментарієм, гордість кожного провінційного лікаря, у кабінеті Безбородька стояла так, щоб на метал за склом падало сонячне світло. Ввечері освітлювалося електрикою дно шафи, і метал блистів ще яскравіше.

Нікельовані бікси з стерильним матеріалом, гінекологічні дзеркала, стерилізатор, ба навіть кружка Есмарха були розміщені в кабінеті на декоративний лад.

Будучи фактично ізольованим від конкретних питань життя, Безбородько знову став залюбки, як колись у ранній молодості, віддаватись абстрактним роздумам в області філософії і психології. Сьогодні з великою мірою критицизму ставився він до модних ідей фрейдизму, палким прихильником і пропагандистом яких колись був. Смішно йому тепер, з яким молодечим, безкритичним, схильним до абсолютних тверджень запалом доводив у свій час, що основний мотор людської свідомості — це конфлікт між лібідо[116] і соціальним середовищем людини. Хоч метикував: його одруження з Катериною і захоплення Нелею — що ж це, як не конкретний приклад саме такого конфлікту? У зрілому віці при допомозі вчень філософії Нейгофа, який відкидав фрейдівську підсвідомість, заперечуючи одну з основних її тез — фаталістичну приреченість долі людини, Безбородько дійшов до думки, що підпорядкування свідомості підсвідомості — це, по суті, пряме виправдання найнижчих інстинктів людини. Коли під цю теорійку підкласти реальний соціальний грунт, тоді можна виправдати все, включно до вбивства людини, а доктор Безбородько ані не збирався сам вбивати, ані тим паче не бажав, щоб його позбавляли життя.

Відійшовши від фрейдизму, Безбородько попав під вплив іншого реакційного філософського напрямку. Його захопив своїм вченням неогегеліанець італієць Джентіле. Філософія, яка відкидала об'єктивно діючі закони, а признавала тільки активність суб'єкта, що може диктувати світові свої закони, якраз відповідала психічному станові Теофіла Безбородька, який приїхав у рідну «Галілею», щоб здобути гроші і становище, становище й гроші.

Сьогодні філософія доктора Безбородька зводилася до того, аби зберегти незмінним свій модус вівенді[117]. Безбородько втратив усяку цікавість до того, що може ще принести йому час. Єдиним вугликом, що жеврів у цій купі попелища, був страх перед будь-яким рухом.

Рух, — міркував, — це зміна, а всяка зміна в потенції може похитнути його блаженний модус вівенді. І тому хай буде, як бувало від сьогодні, до кінця його днів.

Кинув оком на стіл, на якому лежало запрошення на якесь спортивне свято. Ненавидів спорт. Мав на це свою психологічну причину.

Постійно оселившись у Нашому, доктор медицини Теофіл Безбородько шукав засобів, якими міг би створити популярність. Якраз у той час почав спинатися на рахітичні ніжки український спорт. Біда була в тому, що ні українські спортивні організації, ні ті установи, що їм патронували, не були спроможні фінансово підтримувати цей корисний почин, а меценатів було мало. Крім того, здібнішого спортсмена переманювали польські спортивні організації, забезпечуючи його матеріально так, як ніколи не могла б це зробити своя спортивна організація зі всіма меценатами разом.

Тому на Нашівщині можна було дозволити собі тільки масову легку атлетику і гімнастику, тобто такі види спорту, що не були пов'язані з великими фінансовими вкладами.

Скоро український спорт підпав соціальному розшаруванню. Футбол став масовим, а теніс чи лижі були ознакою належності до спортивної аристократії, яка могла собі дозволити придбання відповідного спортивного приладдя, до костюма включно.

Польська влада дивилася кривим оком на організацію українського спорту. Можливо, що декому з представників влади замість маршируючих колон спортсменів ввижались шеренги війська не у польських мундирах. Крім того, спортивні організації, як і всякі інші, ховали в собі ту небезпеку, що залежно від місцевих обставин підпадали то під урядову, то під протиурядову політичну орієнтацію. Це залежало від політичного кредо людей, які входили в управління організації.

Нашівському старості не раз доводилося розпускати спортивні організації, як, наприклад, «Луг» чи філіали «Сокола-батька», тільки через те, що в правління дістався комуністичний елемент, а самі організації перетворювалися на передшкілля військового виховання.

На початку своєї кар'єри на Нашівщині Безбородько зразу записався у батьки українського спорту. Полюблялося йому стояти на трибуні в позі генерала і приймати дефіладу збірної команди. Вважав, що це один з кращих засобів популяризації його персони.

Після того, як став зятем Річинських, усунувся зовсім від цієї діяльності. Мав потрібну популярність. Тепер ненавидів спорт через те, що він в його очах був простісіньким втіленням руху, тобто вже у самім зародку носив бацилу зміни, а єдиним прагненням Теофіла було зберегти статус кво.

Лежачи на кушетці, Безбородько ловив вухом рип дверей у приймальні. Зранку здебільшого відвідували його селянки. З цими найменше церемонився.

Заки хвора готувалася до огляду, кількома вправними питаннями він вивідував про майновий стан пацієнтки. Залежно від її фінансової спроможності отримувала вона шпильку чи просвітлення. Справа в тому, що укол чи рентген були в очах селян тими магічними функціями, що давали Безбородькові право завищувати гонорари, як сам висловлювався, до «плюс-мінус безконечність».

Час від часу давав шпильку чи просвітлював для автореклами безкоштовно. Вживав і такого прийому: при двох перших візитах залякував пацієнтку страшною, мало що невиліковною хворобою, а згодом, застосовуючи найдивовижніші процедури, «чудотворно» виліковував жінку. Наприклад, майже півроку масував здорову матку однієї з околишніх поміщиць, яка не могла завагітніти, а тим часом потай лікував її чоловіка від імпотенції. Вся пікантність була в тому, що одне від одного втікали з кабінету доктора Безбородька чорним ходом. Коли народився спадкоємець, вдячні батьки назвали його ім'ям доктора — Теофіл. Безбородько, крім гонорару, отримав ще дарунок від батька, щоб не знала мати, і дарунок від матері, щоб не знав батько, та спільний від імені сина.

Були це поодинокі випадки, коли панове шляхта віддавала перевагу лікареві-українцеві перед поляком. Така зрада патріотичним почуттям пояснювалася тим, що національна відрубність доктора давала більший процент гарантії збереження таємниці.

Була категорія пацієнток, що потрапляли до кабінету Безбородька за попередньою домовленістю з Катериною. Клієнтура ця складалася переважно з елегантних дам, які мали нещастя забутися в час відсутності своїх чоловіків. Були це переважно жінки офіцерів та великих промисловців, сама професія яких вимагала довгого перебування поза домом. Ці входили в його кабінет не через приймальню, а просто з спальні Безбородьків. Являлись заплакані, нещасні, нерідко перебрані, перестрашені, а водночас безсоромні у своїй робленій розгубленості, спітнілі від нервового напруження, з єдиним проханням, щоб абсолютно таємно.

Дами часто розплачувалися не грішми, а золотими предметами, які нібито губили, коли пізніше доходило до звіту перед чоловіками.

Будучи позбавлений інших емоцій, Безбородько знаходив у собі майже хворобливу насолоду в розпитуванні, власне, таких пацієнток.

Ставив начебто у зв'язку з випадком, що їм трапився, непристойні, завуальовані латинською мовою запитання і відчував садистичну приємність, спостерігаючи, як ті горді, неприступні, цнотливі на вулиці дами знічувалися під його поглядом, який вимагав детальної відповіді.

Цими самими дверима входили у кабінет Безбородька і малолітні дівчатка. Декотрі залякані, захриплі від плачу, інші спокійні, просто несвідомі становища, в якому опинилися, а ще інші зухвалі, бувалі, незважаючи на свій вік. Приводили їх і платили за них гонорар старші панове, які з порога заповідали, що гроші не грають ролі, аби тільки все благополучно і абсолютно секретно.

В таких випадках Катерина набиралася нахабства і заломлювала суми, що переходили всякі межі пристойності.

Останньою з пацієнток того ранку увійшла бліда, негарна, з синцями під очима молодиця в чистій сорочці. Ця деталь запам'яталась Безбородькові. Чиста сорочка на пацієнтці був його коник. Могли мужики в себе дома жити поспіль з свиньми, але, коли вибиралися до лікаря, повинні б, до дідька, вимитись і надіти чисту сорочку. На жаль, цього не міг втовкмачити у їхні порожні голови. Дехто з них просто не міг зрозуміти, чого треба переодягати сорочку в будень. Ця анемічна селянка була в цьому відношенні приємним винятком.

— На що скаржитеся?

Не певний, чи жінка зрозуміла його, перепитав:

— Що вам хибує?

Жовтавий рум'янець покрив щоки селянки. Зі спущеними додолу очима соромливо призналася:

— Ади, віддала-м ся та й не можу в тєжу зайти. А тато хочуть внука і гризуть мене, а я… Що я?

Поверховий огляд переконав його, що має справу з рідкісним випадком.

— Злазьте з крісла і одягайтеся.

Молодиця тремтячими руками почала натягувати на себе спідницю, задихана, з відкритим ротом, палаючими від нетерпіння очима вдивлялася в Безбородька і чекала вироку для себе.

— От що я вам скажу, молодице, ви не заходите в тяжу тому, що ви не богородиця.

Не розуміла, що пан доктор до неї говорить.

— Для того, щоб зайти в тяжу, треба спати з чоловіком, — відрубав він.

— А в мене є, прошу пана доктора, шлюбний чоловік.

— Таким чоловіком, як ваш, можна кагли затикати. Ви з якого села?

— Ади, з Вишні.

— А, Вишня. — Заново охопила його злість на бабу, що не знає, до кого попала. Може, ще ширше розкрила б рота, коли б довідалася, що перед нею зять самого каноніка Річинського. — А як ви пишетеся? — спитав немов з співчуттям до покійного тестя, який мав нещастя жити серед тих туманів.

— Явдокія Курочка писала-м ся, а тепер по чоловікові Савицька.

— Слухайте, Савицька, чоловік вас любить?

— А звідки я можу знати, прошу пана доктора?

— А хто може знати? Б'є вас чоловік?

— Нє! Відколи побрали-сьмо ся, ще не поклав на мене руки.

— То зле, що чоловік не хоче на вас руки покласти. І не обіймає вас? Не зачіпається ніколи з вами?

— Нє… — сказала по надумі, начеб мусила насамперед пригадати собі, аби не сказати неправди.

— От видите, тому ви й у тяжу не можете зайти. Скажіть свому чоловікові, хай прийде сам до мене.

З-під опущених вій покотилися сльози.

— А він мене не послухає, прошу пана доктора.

— Так? То він у вас такий бутний?

— Ади, такий, що не послухає.

— То, може, в нього любаска є, коли він не хоче жінки слухати?

— Нє, нема.

— А ви звідки знаєте? Він вам казав?

— А де б я з ним у таку бесіду заходила? Люди кажуть.

— Ага, люди кажуть, що у вашого чоловіка нема любаски. Ну, як люди кажуть, то мусить бути правда. А тепер слухайте, що я вам скажу: ви не можете мати дітей, бо ви ще дівка. Розумієте мене? Тому перекажіть свому чоловікові, що доктор казав, тобто я, аби він зайшов до мене, бо інакше не буде у вас дітей. Так і скажіть чоловікові, що наколи він не прийде до мене, то так і не зайдете в тяжу.

Сльозина скотилася по масному блідому лиці і впала на намисто.

— А він не хоче дітей, прошу пана доктора.

— Так? Не хоче? Якщо він сам не хоче дітей, то можете не переказувати, аби приходив до мене. Нічого я на це не пораджу вам, молодице. Ще учені не винайшли такої машини, щоб замість чоловіків робила жінкам діти. Давайте п'ятку та й ідіть з богом.

Жінка стояла наче вкопана. Можливо, не зрозуміла, за що має п'ятку давати, коли й так нема надії, щоб вона могла матір'ю стати.

— Пане доктор, а може б, ви таки щось помогли?

— А, ви хочете, щоб я зробив те, чого не доробив ваш чоловік?

Спустила голову ще нижче. Вимагала від лікаря хірургічного втручання, тільки не знала, як це висловити у пристойній формі. Лікар зрозумів, про що їй ідеться, але гейби завзявся, аби не допомогти їй.

А може, падоньку мій, п'ятки замало? Вона може дати й більше. Стати її на це.

— Якби треба доплатити, прошу пана доктора…

— Ідіть, жінко, додому, бо я вже втомлений. І доплати вашої мені не треба (дала б мені жіночка, коли б чула, що мені доплати не треба!). Треба, щоб чоловік любив вас, бо інакше нічого з того не вийде.

— А як би то… прошу пана доктора, зробити?

— Ідіть до ворожки, вона вам порадить.

— Я вже ноги свої виходила. Нічого не допомагає.

— Як ворожка вам нічого не допомогла, то і я безсилий в цих справах. Давайте швидко п'ятку і йдіть з богом.

Хвильку наче вагалася:

— А то ніби… за що?

Безбородька зірвало:

— За те, дурна бабо, що час стратив з тобою!

Не чекаючи, поки жінка вибереться з приймальні, не помивши, як звичайно, рук, увійшов у спальню. Крізь відхилені двері у їдальню побачив за столом невістку Ілаковичів. Любив поговорити собі з жінкою Славка Ілаковича. Імпонувала в Орисі безпардонність, з якою вона прибирала до рук аристократів Ілаковичів. Цього він, чорт би то взяв, не зумів у стосунках з Річинськими!

Орися сиділа, спершись ліктями на стіл і заклавши по-чоловічому ногу на ногу. Вузька костюмна спідниця не дозволяла їй на таку позу.

Масивні, обтягнуті шовком коліна надавали молодій Ілаковичевій вульгарної жіночності.

Безбородько, згустивши трохи фарби, розповів пригоду з Савицькою.

— Між іншим, баба з Вишні. Мені аж язик свербів сказати їй, що перед нею зять їх покійного отця пароха.

Катерина погладила його по щоці. Їй лестило, що чоловік гордиться належністю до роду Річинських. Було це висловлено щиро чи в насмішку, Катерина не забивала собі голову такими тонкощами.

Раптом Орися по-чоловічому потерла долоню об долоню, по-шельмовському засміявшись при тому. Катерина і Теофіл водночас спитали її очима, що спричинилося до переміни настрою в кузини.

— Мені здається, що я знаю того гагатка[118].

— Ти про кого?

— Та про нього, того з Вишні.

— І який він з себе? Бо вона, пожалься боже…

— Ет, згадала дурне! Лишім це. Я приїхала дізнатися, що ви робите, що ви задумуєте робити взагалі?

Обоє Безбородьки не зрозуміли самої суті питання. Катерина злякалась, що, може, сталася якась важлива подія в громадськім житті і всі визначили своє ставлення до неї, крім них, Безбородьків.

— Ми нічого не знаємо, Орисю. Скажи, що сталося? Я нікуди з хати не показуюся, а Філько вічно з тією мужичнею…

— Та ще нічого не сталося, але як станеться, то буде вже запізно.

— Так, але в чому річ?

— В тому річ, що люди організуються в громади, однодумці об'єднуються. Адже війна висить на волоску.

Теофіл зітхнув на повні груди: слава богу, що тільки це!

— Моя люба кузиночко, війна висить на волоску ще з вісімнадцятого року… і якось, слава богу, досі не обірвалася з того волоска.

— Ти знаєш, Фільку, що я не люблю панікувати, але ти глянь, що твориться кругом.

Безбородько відчув велике бажання погладити Орисине коліно в панчішці-павутинці. Тепер, коли реальна загроза для його статус кво зникла, захотілося йому пустощів. Крім того, бавило його, як невістка Ілаковичів стає в позу оракула у громадських питаннях. Бере темпи молодиця!

— В Нашому засновується організація власників будинків.

— Стара історія, Орисю.

— Так, я знаю, але тепер це питання набирає особливої актуальності. Служниці домагаються своєї організації.

Катерині ввірвався терпець, вона перебила кузину:

— Орисю, організація служниць існує вже добрих тридцять років, а ти нам тут відкриваєш Америку…

— Так, ти маєш рацію, близько тридцяти років існує організація служниць при церкві, а тепер це їх не влаштовує. Вони хочуть своєї профспілки.

— Даруй мені, але ніколи не повірю, щоб наша Мариня захотіла профспілки, — розсміявся, як не раз траплялося, Безбородько з власного дотепу.

— А про кооперативи здоров'я панство чували?

— Це стара утопія, Орисенько!

— Це ти так думаєш, докторе, а тим часом питання це дуже актуальне. В Медведичах, у Лісках, ще десь є вже такі кооперативи здоров'я.

— Я не розумію. — Катерина вимагала точної інформації, щоб наперед знати — чи засуджувати, чи вітати їй це нове суспільне явище.

Безбородько хотів пояснити жінці, але Орися випередила його:

— Є кооперативний лікар з платнею, як кожний інший службовець.

Катерині вистачило:

— Так, кооперативний лікар такий самий голодранець, як усякий інший кооперативний діяч. Ні, то не для нас. Правда, Фільку?

— Справа не лише в тому, — Безбородько відчув, що ця розмова починає нервувати його, — не лише в заробітках. Вона, прошу панства, має і далекосяжне політичне значення, тобто може-таки мати. Якщо може бути кооперативний лікар, то чому не може бути кооперативний млин, кооперативний лан, пасовиська і так далі? Панство уявляють собі, як на цьому можуть погріти ноги комуністи?

— Нестор каже, стрийко Нестор каже, — облизала губи Орися, — що кооперативи здоров'я — це знахідки для бездарних лікарів, але для здібних, таких, як наш Філько, — це початок краху.

«Ти дурна гуска. Ти корова. Ти безтактна свиня», — думав Безбородько, вдивляючись просто у вічі Орисі.

Закурив, щоб заспокоїтись.

— Я думаю, — заявив авторитетно, щоб нарешті заткати рота некомпетентній в медичних справах невістці Сидора, — що кооперативні лікарі в майбутньому можуть бути помічниками, а водночас і конкурентами міських лікарів з приватною практикою. Я зараз поясню вам, пані, чому, — він відкинувся на спинку крісла. Простягнув перед собою ноги, зручно сперся на поруччя і, пахкнувши димом, на мить уявив себе ще в ролі конкурента в домі Річинських, коли його слово сприймалося з такою побожною увагою, а кожна його мисль зростала, до аксіоми.

— Якщо на селі, прошу панства, буде безплатний лікар, то наш вуйко звертатиметься забездурно до лікаря частіше, аніж тепер, коли треба за пораду платити гроші та ще й транспортувати хворого до міста. Це раз. По-друге, кооперативний лікар у серйозніших випадках сам не візьметься вирішувати, а пошле хворого до лікаря у місто. По-третє, такий безплатний лікар — це перший борець з знахарями і бабками.

— Добре, але Нестор, стрийко Нестор каже, що коли на селі заведеться гігієна, то зменшаться і хвороби.

— Так, Орисенько, захворювання зменшаться, але страх перед ними подвоїться. Тепер найстрашніше не те, що мужик не лікується, але що він взагалі у своїй несвідомості не боїться хвороб. Що йому говорити про небезпеку стовбняка, коли він свіжу рану присипає порохом?

Я згоден, що гігієна знизить процент захворювань, але це не повинно б ударити по кишені нас, міських лікарів. Бо, скажім, коли по селах пануватиме бруд, воші, санітарна темнота і внаслідок цього поширюватимуться різні хвороби, то такий малосвідомий дядько однаково звернеться до міського лікаря або — що ще гірше — привезе тобі хворого в такому стані, що стараєшся чимскоріш випхати його з кабінету, аби тільки не вмер на твоїй території. Хто його знає, що практика покаже. У всякому разі, недобре пахне сама назва «кооперативи здоров'я». Може, ще переіменують на «артілі здоров'я», то буде зовсім у більшовицькому дусі!

— А ти мовчиш, — зітхнула Катерина, — знаєш, що недобре, а мовчиш…

— Мовчу ще й тому, що мені, як лікареві-українцеві, не пасує виступати проти такого почину. Могли б такий виступ у газеті розцінити як антипатріотичний. Побачимо, що з цього вийде. А поки що, жінко, дай нам з Орисею напитися чогось… здається, в тебе ще десь є трохи коньячку.

Катерина без великого ентузіазму почала накривати стіл. Безбородько налив коньяку Орисі і собі, а перед Катериною поставив символічно, з огляду на її стан, порожній келишок.

Ілаковичка перехилила келишок і підставила ще.

— Файно п'єш, — похвалив Безбородько.

— А що мені інше залишається?

Ні Катерина, ні Філько не допитувалися, що розуміла жінка Славка під тією загадковою фразою.

Зрештою, їх цікавило інше:

— Добре ти кажеш, Орисю, що кооперативний лікар у серйозних випадках направлятиме хворого до міського лікаря. Так, але у Нашому, скажім, є багато лікарів. До котрого саме? В цьому питанні — це основне: до кого саме?

— Нарешті, — вигукнула Орися, ляснувши своєю долонею по пухкенькій руці господаря дому, — ти розумієш, про що йдеться. Кооперативний лікар відішле серйозного хворого до… свого партаймана! А до якої партії, — спитала Катерини, начеб Безбородька взагалі не було поміж ними, — належить твій чоловік?

Катерина розгубилася. Про все подумала, все передбачила, а те, щоб у цей непевний час приділити чоловіка до якоїсь надійної політичної партії, випало з її поля зору.

Донедавна єдиною партією, яка могла дати Фількові не лише пацієнтів, але й депутатський мандат, було УНДО. На жаль, останнім часом щораз частіше чути голоси обурення проти угодницької політики УНДО. А якщо не УНДО, то куди притулитись Фількові? Славкова жінка має рацію, що в наш час безпартійна людина приречена на соціальну самотність, а для лікаря з приватною практикою — це крах у всіх відношеннях.

— А «Католицька акція»? — спитала Катерина з тим розрахунком, щоб почути не Орисю, а Славка Ілаковича думку. Як би там Орися не ставила себе вище Славка, проте всією своєю обізнаністю в області суспільно-політичного життя завдячує вона середовищу Ілаковичів.

Орисю виручив Безбородько. В надії, що Орися не читає першої сторінки газет, велемудро відповів словами передової сьогоднішнього «Діла», перефразовуючи дещо:

— З того видно, мої пані, що процес стабілізації польської державності ще не закінчений. Нікуди правди діти — існуючі закони не витримують іспиту життям.

І сьогодні, після двадцяти років, прошу зважити, як свідчать про це численні факти, ідуть пошукування за новими формами і за новим змістом. Якщо держава витратила двадцять років, будемо так говорити, на стабілізацію свого стану, то яку гарантію чого-небудь певного може дати така порівняно молода організація, як «Католицька акція»?

Катерина з деякою підозрою прислухалася до того, що говорив Безбородько. Стиль і логіка викладу нагадували їй давнього Безбородька з часів їх короткого нареченства. Чому завдячувати зміну?

— А я вам скажу, прошу панства, — поволі влазив у стару шкіру доктор Безбородько, — говоріть собі що хочете, але лікарська професія таки найкраща з усіх. Так! При будь-якій суспільній формації — лікар потрібний. Я вам скажу — ти, Орисю, можеш і не повірити мені, — мені й більшовиків не дуже страшно. Кажуть, що в них лікарі у великій пошані. Моє соціальне походження теж прима!

— Перестань плести дурниці, — гримнула на нього дружина. Ще бракувало, аби той йолоп почав вихвалятися перед невісткою Ілаковичів, як йому втікав язик з рота, коли його мама раз на тиждень приготовляла для всієї родини каву з цукром.

По від'їзді Орисі (власне кажучи, чого вона приїздила?) Катерину обсіли невеселі думки.

…Якщо бодай одна сота є правди в тому, що пророчать більшовицькі агітатори, якщо всі оті робітничі страйки та заколоти по селах, демонстрації, маніфестації мають хоч якийсь реальний грунт, якщо та Радянська Україна має хоч яке-небудь міжнародне значення, то, може, дійсно був би якийсь сенс в тому, щоб Філько, очевидно, в раціях пристойності став загравати з ними?

Якби знаття!

О, коби знайшовся такий ворожбит, щоб передрік майбутнє хоч на найближчих десять років!

Так, Філько має рацію: лікар завжди потрібний.

Крім цього, Філько з своєю ерудицією і подвійним дипломом (нострифікація[119], по суті, другий диплом!) не мусив би нидіти на посту дільничного лікаря. Перед ним відкрилися б двері в інститут, а там — кафедра! Кажуть, що науковці в них чудово оплачувані.

Катерина в розпалі будування планів на майбутнє і незчулася, як прогляділа одну преважливу деталь: адже мала б діло з ворогами уніатської церкви!

Напевно, дорікнули б кандидатові у совєтські професори попівське походження його дружини, його власні радянські антипатії, за громадську діяльність ганьбили б покійного татка, який стільки добра зробив для свого народу! Безперечно, націоналізували б кам'яницю тітки Клавди, якої стара панна не забере на той світ. Крім того, всі попівські родичі, за винятком Нестора (той, напевно, при першій можливості скочив би у торгівлю), зубожілі внаслідок зміни державного ладу, оббивали б пороги професора за подачками. Безбородьки були б змушені йти за офіціальним курсом, чим настроювали б проти себе ту частину місцевої інтелігенції, яка проголосила б тихий бойкот новій владі. Потім, в разі повернення старого ладу, та інтелігенція показувала б пальцем на них, Безбородьків.

Перед очима Катерини постали потворні сцени з антирадянських фільмів з часів громадянської війни: п'яний натовп вдирається у панські палаци, стріляє у портрети на стінах, об каміни розбиває кришталь, дере шовкові портьєри на онучі.

Хай тепер там більш-менш устабілізувалося. Хай там сяка-така дисципліна і порядок, проте смердючі солдатські чоботи, російська матерщина, сякання носа пальцем, махорка, водка і сельодка, сем'ячки під час оперної вистави, звертання на ім'я і по батькові, «що твоє — то моє», порнографічні частівки, — то хіба ще не перевелося?..

Хай чорт, дідько, диявол займає Галичину, ні в якому разі більшовики. Ніякого компромісу!

Свого, тільки свого треба триматися зубами і руками, питання лише: з котрого кінця хапати за своє і що, власне… в цих апокаліпсичних часах можна визнавати за своє?

Стащина гаряча кров запрагла перепочинку, як його хочуть перевтомлені ноги чи руки. Нічого того, що сталося з нею, не забула. Нікому з тих, що її скривдили, не простила. Нічого, що надумала у своїй помсті, не зреклася.

Просто-напросто її серце перевтомилося і забажало відпочинку.

Фі, до Дунаю їй, що про неї торочать пліткарки з Мнихівки!

Хай мелють, доки час їхній не вийшов, а то либонь, скоро він урветься їм, а тоді доведеться поїдати кашу, яку самі заварили.

Відколи перестали у Сташки бушувати нерви, з'явилася в неї статечність, якої раніше не знала її гаряча натура.

Насамперед Стаха не почуває себе дівчиною, яку покинув хлопець, а жінкою, що розійшлася з чоловіком. А це велика різниця!

Багато справ, що до цього вабили Стаху, перестали тепер цікавити її. От відпала їй зовсім від серця колись така улюблена розвага, як оглядання вітрин з галантереєю і готовим жіночим одягом. Фі, не бачила вона дамської нічної сорочки чи порцелянової ноги в панчосі-павутинці!

Не займала тепер Стахи і розмова про кавалерів. Дрібними, малозначними, а то й зовсім не гідними уваги видавалися тепер Сташці страждання подруг у порівнянні з тим, що сама пережила.

Можливо, це була одна з причин, чому вона так тісно подружила з Мариською. Тепер після роботи не квапилася додому, бо там не чекав її Бронко, а волочіння з дівчатами по головному проспекту Нашого, так званій лінії А — Б, не вабило Стахи.

Воліла провести Марисю додому, а часто й допомогти їй в домашній роботі. Витягне води з криниці чи врубає дров — і то бідній жінці допомога.

Крім того, Мариська була єдина людина, з якою Стаха могла поговорити про Бронка. Не мала дівчина, як її мамунця, звички виливати душу перед першим-ліпшим, ніби помиї.

Горе Сташки було й у тому, що вона тільки тепер по-справжньому покохала Бронка. Коли впадав за нею, коли могла його мати біля своїх ніг у всяку пору дня чи ночі, то і ставилася до нього, як до цуцика, що й незваний потягнеться за ногами.

Тепер — гинула за ним.

А відомо, що немає кращих ліків для наболілого серця, як розбинтувати його і показати рану комусь щирому.

А перед ким, крім Мариськи, могла Стаха розбинтувати своє серце?

Подруги?

Має їх більше, ніж пальців на руках і ногах, але не вірить жодній з них. Надто самовпевнено в свій час твердила, що кохання для неї до Дунаю, фі, спортивна гра — і більш нічого. Надто вже нерозважливо відбивала у подруг їхніх кавалерів, надто високо дерла свого веснянкуватого носа, щоб тепер, попавши сама в біду, могла сподіватись на їхнє співчуття.

Марися була виняток чи, по-мнихівському, інша пара калош. По-перше, відчула велику вдячність до Стахи за те, що та відстояла її права перед старим. Тому трималася своєї рятівниці, наче сліпий посоха.

Воно таки правда, що від випадку з Мариською, чи, точніше, від виступу Стахи на фабриці, він став обережнішим у приписуванні авансів. Тепер і простої з технічних причин, як тут звисока називали несправність розторохканих машин, не падали, як колись, тільки на кишеню робітниць. Щиро кажучи, це таки була заслуга Сташки.

Стаха — людина справедлива. Не візьме чужої неправди на себе, але й не стане приписувати собі заслуг, які не належать їй. Вона, наприклад, дуже добре розуміє, що її пожвавлене зацікавлення громадськими справами не від раптового припливу ідейності, а від того, що її гаряча натура, перепочивши трохи, знову запрагла руху. А може, сподівалася, що саме цим знов наверне до себе Бронка?

Тому й не дивно, що сьогодні, коли поверталася додому (знову засиділася у Мариськи) і крізь вікно побачила обриси плечей чоловіка, що сидів з татом за столом спиною до вікна, згарячу, дуже бажаючи цього, подумала: Бронко!

На превелику тугу, це був не Бронко.

Коли б Стаха придивилася спокійніше, то й крізь шибу побачила б, що той, у хаті, був і нижчий, і у плечах щупліший від Бронка.

«Напевно, — подумала, — прийшов хтось у справі до тата».

У літню пору старий Кукурба підробляв трохи тим, що мазав людям хати. Та коли в сінях учула Стаха запах яєчні та вудженини[120], то зразу зміркувала, що це мусить бути неабиякий гість, якщо мама не пожалкувала для нього шинки. Тих, що приходили до батька у справі, мама не садовила за стіл.

— То хто? — пошепки спитала Стаха. Підозрілою видалася їй мамина метушливість біля плити.

Кукурбиха приклала палець до губ:

— Пс-с! Це до тебе. Іди приберися…

— А чого до мене?

— Ти будеш тихо чи хочеш, щоб я тобі зараз по гембі[121] заїхала? Люди прийшли! Чуєш?

Люди мнихівською говіркою означало жених або старости від нього.

Давній біль озвався у серці, наче зуб сіпнуло: хоч від кого б ті люди були, однаково не від Бронка.

— А ви йому перекажіть, що я не збираюся віддаватися.

— Я тобі «не збираюся»… А ти знаєш, хто це?

— А мені все одно…

— Дурна, то Вовк з Цегельної… колійовий слюсар. Та ти знаєш його…

— А від кого він прийшов? — спитала без особливої цікавості.

— Цить, дурна, ні від кого! Від себе прийшов.

— Що? Такий стариган? До відзеня![122] Можете йому переказати, що я кланяюся низько. — Вона завернула до сіней, але стара Кукурбиха схопила її за коси.

— Ану, марш мені до людей! Я тобі дам коники тут показувати! Вже раз вибрала сама…

— Мамо! — спалахнула Стаха. — Скільки раз я вам казала: не смійте чіпати Бронка!

— Та я нічого, ти завжди починаєш перша… Чекай, я тобі винесу з покою сукенчину, іди приберися! Не бійся, до шлюбу ніхто тебе на воловоді не поведе, а людей ні про що ображати не можна. Чоловік їй честь робить, а вона буде тут свої фохи показувати!

Стаха здалася. Не тому, що її мати переконала. Фі, якби не забажала вийти до гостя, то й мамині штовханці не допомогли б. Просто не хотілося їй сперечатися з мамою з-за чужої людини. А втім, що їй шкодить зробити трохи вар'ята з того дурня?

Згадала, як вона колись крутила хлопцям голови, і їй стало весело. Миттю причепурилася, покусала губи, аби червонішими здавались, і ввійшла до покою.

Вовк не встав, але зашкірився до неї, гейби кобила до грису[123]. І такий простак мав би її чоловіком бути? А завтра не ласка?

Стаха примостилася не поруч, а напроти гостя. Спершись ліктем об стіл, вона немилосердно по часточках розглядала його: мав, певно, під сорок. Тридцять шість — тридцять вісім. Кругле, з безліччю вугрів (пізніше Стаха придивилася, що то не вугри, а сліди залізного пилу), блискуче лице з тонким увігнутим посередині носом нагадує Сташці… чайник… Очі до того глибоко посаджені, що проти світла важко відгадати їх колір. Але яке значення може мати колір очей, коли сама особа немила?

Мама внесла яєчню (ніколи купована вудженина не буде пахнути так, як свого виробу!), поставила її на підстилку з учетверо складеної газети і взялася наливати ще тогорічного, просто з бутля, вишняку на спирті.

— Ану, прошу, сідайте. Як кажуть, чим хата багата. Прошу, прошу з поважанням…

— Я той, хай панна Стаха теж не дармує.

— А, панна, — зробила зневажливий рух Кукурбиха, — панна дістане своє пізніше, в кухні. Я своїх дітей змалечку так привчила: як хто чужий у хаті, то не пхайся до стола. Залише гість на тарілці — на ярмарок не занесу. Правда?

Така засада мами Кукурби сподобалася женихові. Він схвально хитнув головою:

— Слушно. Діти мусять знати дисципліну. Лише я пити от так, без причини, не звик. Бо я, не те щоб себе хвалив, але що правда, то правда, до горілки не дуже. Хоч то ніби й кажуть, що всі колійові пияки, але я не той. Я вже якщо пити, то альбо могорич, альбо запити яке добре діло… гм… гм… Я прошу сказати панні Стасі, чого я… так сказати б, забрів аж у цей дім…

Мама зробила дурнувато-хитре лице, ніби вона вперше про це має сказати Стасі, та не знає, з чого почати!

— Вони, Стасю, чуєш… аж не знаю, як тобі сказати… хотіли б тебе брати, та не знають, що ти на це…

Стаха пересмикнула плечима і не відгукнулася. Не допоміг материн щипок за стегно.

Тоді жених відкашлявся, приклав пальці до рота (а пальці! — жовті, наче у мерця, з чорними обвідками під нігтями — сказитись можна! Бронко, хоч мав справу з фарбою, завжди відзначався акуратними руками!):

— Я такий, що не люблю хвалитись, але й правди таїти не люблю… гм… Відколи я повдовів, то різні баби переказують там до мене… Я розумію: хата є, рахувати, і в хаті не порожньо, робота державна, пенсія по моїй смерті, три рази на рік жінка має право поїхати і на кінець Польщі, вугіль на зиму забезпечений. Це не хвальба, але що правда, то правда, чи як ви кажете? — торкнув ліктем старого Кукурбу. — Правду я кажу?

— Святу правду.

— Але, таїти не буду, мені вже тридцять п'ятий… і хоч ніби я в тілі, але по правді — то здоров'я в мене кволе… катар шлунка, печінка, нирки — я таїти не люблю. Я собі подумав: хто мене вже такого полюбить? І стара, і молода вийде за мене лише з інтересу. Але як не має мене любити ні стара, ні молода, то певне, що я волію молоду, аніж стару. Але з молодою та біда, що діти можуть посипатись. А я такий, що таїти не буду: в мене троє дівчаток від моєї небіжки, і тому я хотів би, щоб хатина дісталася моїм дівчаткам. А жінці, як заслужить собі на те, справлю все нове, але все мамине щоб дітям дісталося, аби мені пізніше не витикали, що мачуха зносила сукенки їхньої матері.

— А певно, певно, що так, — притакували обоє Кукурбів.

— Я такий чоловік, що не люблю правду у папірці завивати, і тому кажу відразу: ці діточки, що є, хай ростуть здорові, а більше мені не потрібно. Але чоловік, гей той казав, не патик… Можна б стару взяти — і був би спокій, але якось неохота. Чоловік як мерзне, то не шукає льоду… гі-гі… а печі… Так чи не так? Я дивлюся, як баба курку на базарі купує, то й то заглядає на ноги та гребінь— чи не стара. А тут… — гість умовк і вп'яв очі у Сташку. — Поскільки знаю набезпечно, що тут дітей не буде, я й рішився…

Стаха так зблідла, що на лиці виступили всі веснянки. Звідки стороння людина може знати це найпотаємніше з її життя? Невже ж Завадка виявився таким підлим, що ляпнув комусь? Ніяк не могла в це повірити. Глипнула на побожну міну старої Кукурбихи, і начеб хто окропом хлюпнув їй межи очі: мама! Мамі здуру звірилася з своїм горем, а та з своїм писком, як у ворони, не втерпіла, і… докотилася Стащина неслава аж на Цегельну.

Як тепер має повести себе Стаха? Заперечити чи признатись щиросердо?

Признатись? Перед ким? Фі, забагато, куме, честі. Вирішила вдавати, ніби не чула його останніх слів або не второпала, кого воно стосується. Все ж таки зняла лікті з стола і, скромно зложивши руки у подолок, примостилася збоку.

Для Стахи ясно, що заміж за цього неотесу не вийде, але й не забуде, що, знаючи таке про неї, він зробив їй честь, попросив її стати йому за шлюбну жінку.

Що голова чайник, то чайник, але що людина з нього порядна, то теж правда.

— А що ж то панна Стася так довго надумується?

Стаха не дивиться на матір, але відчуває на собі шпаги

її очей.

— Або я знаю? Ви мені незнайомі, і ви мене перший раз бачите… — маніжиться, бо на Мнихівці нема старожила, який би її лише сьогодні вперше побачив. Це розуміє і сам пан Вовк.

— Е, щодо того, що я панну перший раз бачу, то я перепрошую. Колись-то, ще моя небіжечка жила, пішли ми з нею до читальні. Я бачив, як там панна Стася танцювала… ех! — цмокнув. — Я тоді змовчав при жінці, бо кубіта є завжди кубітою, але про себе подумав: цьом та й люлю!

Комплімент, хоч і не дуже зграбний, все ж таки якось потішив Стаху, і сам Вовк не видався їй уже таким матолкуватим.

— А щодо того, що ніби ви мене ще добре не знаєте, панно Стасю, то скажу вам таке: кожне подружжя — лотерея, як той казав. Можна знатись до шлюбу десять років і пізніше жити, як кіт з собакою, а можна й через газету познайомитись і жити, як бог приказав. Мою небіжку, я чоловік простий і таїти не вмію, теж мені добрі люди посватали… А щодо того, як ми мали б жити, то скажу правду, я такий, що таїти не вмію… на великі мілосні[124] придибашки я вже трохи застарий, і здоров'я вже такого в мене нема. Мені треба матір дітям і господиню до хати. Хай би ці троєчко росли, а більше — досить з мене… І тому панна Стася якраз мені до густу… бо я завжди волів телятину, аніж воловину… га-га… — зареготав з власного дотепу, показуючи золоті коронки в роті.

На Стаху алкоголь подіяв навпаки. Дивилася на тих двох п'яних мужиків, і чорна жура, ніби ніч землю, огортала її душу.

Батько з матір'ю знайдуть зятя, а чи вона знайде чоловіка?

Вовк, Лис чи Когут — яка різниця, якщо не Бронко Завадка?

«Ой Броник, — стисло щось під грудьми і на мить перехопило віддих, — краще б я була тебе зовсім не знала!»

Коли гість став прощатись (наприкінці до того знахабнів, що при матері став пощупувати її за груди), Стаха збунтувалася і не хотіла проводити його до воріт.

Не допоміг і мамин стусан.

Довелося самій Кукурбисі рятувати честь роду і проводити гостя. Щоб якось виправдати перед ним оцю нову доччину примху, мати стала доводити майбутньому нареченому, що її дочка зроду вже така несмілива до чоловіків. Одне слово — не сьогоднішнього виховання її Стаха, а п'яний Вовк бурмотів у відповідь, що йому, власне, до вподоби такі скромні панєнки, як панна Стася.

Попрощались сердечно, залишаючись вдоволеними вечором і собою взаємно.

Коли мати повернулася до хати й побачила, що батько за той час встиг видудлити до решти все, що залишалося у бутлі, то впала у чистий шал. Накинулася на батька з кулаками і лайкою, а коли той утік надвір, вогонь гніву перекинувся на Сташку.

— Ти, дівуле, доки гадаєш фохи показувати? Чим він тобі не пара? Ти чула, що чоловік казав: баби не дають йому дороги перейти. Вона буде мені тут ще надумуватися! Як тебе надумаюся, то зуби не позбираєш!

— Мамо, — визвірилася на неї Стаха, звівши руки для самооборони, — я вам не тато! Мовчіть, бо гірше буде, як розкричуся! Звідки Вовк знає, що я не можу мати дитину? Чия це робота, як не вашого писка? А ви ще тут голос піднімаєте! Ви ще собі лице робите перед чужим чоловіком! Я через вікно чула, що ви йому теленіли, як до воріт проводжали-сьте. А на якого дідька позволили-сьте мені у тринадцять років дівувати, га? Мовчите? Не маєте що на це сказати? — тріснула спересердя дверима і вибігла надвір.

Обійшла хату і сіла на колоду, де стільки солодких нічок провела з Бронком.

Нічого тут не змінилося від минулого літа. Те саме нацвяховане зірками небо, наче склепіння у нашівській церкві. Той самий пахучий росяний холодок. Така ж, як і минулого літа, срібна від місячного сяйва лука навпроти. Ті ж самі місячні аплікації на скошеній траві у садку. І та ж сама млосна туга на серці, що у такі місячні, як оця, небезпечні ночі кличе людину невідомо куди і за чим. Нічого не змінилося за рік у новому божому світі, лише Бронка немає біля неї.

— Броник! — виривається стогін з наболілих грудей. — Де ти?!

— Стахо, — гукає мати з вікна, — де ти? Іди до хати, бо я замикаю двері на ніч!

Сполохана сова залопотіла крильми і з дровітні перелетіла на грушку.

На другий день Вовк знов з'явився у Кукурбів.

— Таж я просила вас дати мені кілька днів подумати, а ви вже сьогодні прийшли.

Стаха й не намагалася вдавати сердитої. Що тут приховувати: відколи розійшлася з Бронком, то це перший чоловік, що серйозно поцікавився нею. Не любить його Стаха і, що найгірше, почуває, що не полюбить ніколи, але й не відшиє його відразу, а придержить трохи при собі, аби подражнити мнихівських баб, в цьому була певна.

Прагла, щоб чутка про те, що її сватають такі поважні люди, дійшла до Бронка. Може, ревність розбудить у ньому згаслі почуття? Скільки разів траплялося Стасі так, що байдужий їй хлопець привертав раптом її увагу лише через те, що починав залицятись до іншої?

У всякому разі, доки Бронко не оженився, доти в неї надія на нього.

І ще одне. Аби мала у п'ятдесят років вийти заміж за того діда, що під церквою руку простягає, то перша вона не зрадить свого подружжя. Першість хай залишається за Бронком. Як то співається в тій пісні: «Я мам час, я почекам».

— Чого я сьогодні прийшов? А чого я мав чекати? Тут інтерес ясний, як божий день: або так, або ні. Якщо панна Стася не передумала за ніч, то й за кілька днів нічого нового не скаже. Я такий, що на умі, то й на язиці: так захотілося побачити панну Стасю, що не втерпів і прийшов. Не знаєте часом, що це має означати?

Сташці приємно було чути такі слова, від кого б вони не походили. Могла сама не любити, але завжди було їй мило, коли подобалася. Він шукає матері для дітей. А може, вона й справді ніколи не зможе дитини вродити, і оце сам господь подає їй дітей через цього чоловіка, щоб на старість мала коло кого голову прихилити?

Тьфу, згинь та пропади! Що за думки обсіли її голову? Фі, не мала б вона чим іншим та про старість відтепер собі голову забивати!

І, стрижучи очима, ніби польовий коник вусиками, сказала з викликом:

— Та коли я маю виходити заміж не за вас, а за ваших дітей, то хотілося б мені бодай подивитися на них.

Вовк не зрозумів гостроти її натяку, що зрештою відразу відібрало добрий гумор Сташці.

— То дуже добре. Я вас зрозумів. Не треба мені далі говорити, я знаю, про що розходиться панні Стасі…

«Ти дурень, — думала Стаха, — якщо тобі здається, що мене цікавить твій доробок. Я хочу на дітей подивитись, але коли ти цього, телепню, не розумієш, то на лихо ти мені здався…»

Все ж таки через кілька днів взяла Стаха Марисю і пішла з нею на Цегельну.

І хоч сама розсердилася на Вовка за його підозріння, ніби її, Стаху, цікавлять лише його доробки, насправді не була байдужою до того, що тут побачила. Насамперед хата ззовні і город були страшенно запущені. Хата не стара, під бляхою, з заскленою верандою з фронтонного боку, виглядає зовсім непогано, але квітник перед нею — матко боска, сохрани! Кропива вистрілювала мало не до вікон, а лопухи — наче парасолі. Пирій і спориш розрослися так, що тільки по пагорках можна було здогадуватися, де тут були колись клумби. Дерева в садку теж запущені.

Стаха на мить уявила собі, як би це все виглядало, коли б прочистити доріжки, посипати піском, понасаджувати жоржин, пообтинати на деревах усохлі гілки, зішкребти з них лишаї, гарненько попідбілювати… і вчула, як засвербіла в неї в руках господарська жилка.

Всередині дім був ще більш занедбаний, ніж ззовні. Найперше, що впадало тут у вічі, — це брудна, слизька від бруду підлога і незастелені бебехи на ліжках. А Стаха добре знає, як гарно не були б помальовані стіни, якими дорогими меблями не була б обставлена кімната, але якщо не вимита підлога і не застелена постіль, то все те до Дунаю! Це саме можна сказати й про квартиру Вовка. Меблі порядні, з першого погляду видно, що роблені на замовлення, а не яка там магазинна тандета, підлога мальована на улюблений Стащин вишневий колір, стіни теж ще нічого, увійдуть, як то кажуть у нас на Мнихівці, але оте нехлюйство всюди псувало квартиру.

Вовк представив гостям своїх дочок: три дівчинки — як три східці, одна на півголови менша одної, замурзані, розпатлані, в брудних фартушках поверх сороченят — сміливо стали вряд. Стаха взяла наймолодшу, може, трилітню, на руки (від дитини занесло перекислим молоком) і тут подумала, що треба було дітям цукерків взяти. Дитина торкнулася Стащиної кліпси і усміхнулася.

Старшенька, вилитий батько, але по-дитячому гарненька, спитала:

— Цьоцю, а вже будете з нами?

Стаха, заскочена таким питанням, звернула очі на Мариську, мовляв, виручай.

Мариська, яка, напевно, згадавши своїх брудасів, відразу взялася витирати, попльовуючи на носову хустинку, замурзані роти дітей, відповіла, як належить:

— Як будете чемні, то цьоця відтепер приходитиме до вас у гості.

— Е-е… — запищали обидві старшенькі, — хай цьоця в нас ночує. Як тато піде на роботу, а хто нам буде казки розказувати?

— А Вікця боїться, як темно, а я не боюся. Аби лиш дуже місяць світив, — зарепетувала середуща, худенька блондиночка з широкими лопаткуватими передніми зубами.

На зворотній дорозі Стаха спитала у Мариськи:

— Що ти на те?

Мариська зітхнула протяжно-журно.

— Я тобі скажу… мені вже так надоїло оте убозтво, що якби на мене, то й за чорта рогатого пішла б, аби лише підправити своє життя. Але тобі що? Тобі то інша річ…

Так, це правда, що Стаху біда не тисне. Вона коли й вийде колись заміж, то лише задля того, щоб пліткаркам носа втерти. Ох, і закишіло б пліткарське кубло, якби пішла хоч би за Вовка! І сяка, і така, і нестрижена, і немазана, взяв її чоловік з хатою і досмертною пенсією по своїй смерті.

Та поки Бронко не жонатий, доти в її серці жевріє надія на нього.

— А ти б викинула собі його з голови, — сказала Маруся наче навздогін Стащиним думкам. — Хтось-то мені говорив, що видів його з Річинською.

— З котрою Річинською?

— А то ще якісь є Річинські в Нашому? З дочкою покійного каноніка, лише не знаю акурат з котрою.

Стаха, яку сам натяк на те, що хтось бачив Бронка з іншою, першу хвилину начеб оглушив, тепер зайшлася сухим, неприродним сміхом.

— Ой тримайте мене ззаду, бо впаду! Бронко ходить з Річинською? Ой не можу! Та він скоріше з сукою ходив би попідруку, ніж з попівною! А по-друге, то ж таке панство, оті Річинські. Якраз котрась з них дивилася б на друкаря Завадку! Бронко Завадка і попівська дочка — луснути можна зо сміху!

Спочатку було фізично важко і якось по-наївному прикро, що треба щодня схоплюватись перед сьомою ранку, коли Неля й Оля додрімували ще свої сни, але згодом організм призвичаївся і вставання відбувалось механічно.

Проте посада достачала Зоні й радості. Коли вранці з портфелем у руках поспішала діловим кроком на роботу в юрбі десятків сотень чиновників всякої масті, не почувала себе учителькою рідної, читай «бідної», школи. На короткий час, потрібний на дорогу від дому до школи, почувала себе рівною з тими, хто працює на краще оплачуваних, постійних посадах. Це теж підносило Зоню в її власних очах і — нема де правди діти — добре впливало на її самопочуття.

У школі — як учительство, так і батьки дітей — пам'ятали ще, ким був колись канонік Річинський, і Зоня з цього боку не мала найменших причин нарікати. А втім, якщо хто мав коротку пам'ять і хотів забути ці речі, то Зоня відповідним чином уміла нагадати йому про нетактовність.

Ні, правду кажучи, на відносини у школі Зоня не мала найменшої причини нарікати.

Щось через два тижні після того, як Зоня стала на роботу, поліція справ політичних зажадала від учительки Річинської документи, а за кілька днів польська шкільна влада, що мала нагляд над приватними українськими школами, зажадала від Зоні свідоцтва про лояльність.

На щастя, Зоня цей документ мала. Того ж дня, ополудні, занесла його до польського інспекторату. Мала злу втіху від того, коли там здивувались, що вона так скоро представила їм той папір. За два дні Зоню знову закликали до інспекторату. Повернули їй назад свідоцтво про лояльність. Невже панна Річинська не знала, що свідоцтво про лояльність через три місяці після одержання втрачає дію? Панна Річинська мусить дістати нове свідоцтво про лояльність, а до того часу не може виконувати своїх службових обов'язків. «Ах, знову три місяці чекати, не мати спокійної ночі?» — подумала Зоня і, не зраджуючи нікого, постановила поговорити особисто з самим комісаром поліції з відділу справ політичних.

Досить легко пощастило Зоні добитись до самого начальника. Була конче переконана, що допомогло в цьому її прізвище, яке носила.

Комісар, ще дуже молодий (справляв враження, що він ще й бритви не вживає), вродливий, але вже якось занадто акуратненько прилизаний, чемно попросив Зоню сісти. За хвилинку попросив дозволу закурити.

— Чим можу завдячити приємність бачити в себе панну Річинську? — запитав з виразним познанським акцентом.

Слава богу, що не місцевий поляк, а познаняк! Поляки з Познані, як і з Варшави, чула, не так шовіністично настроєні до українців, як поляки галицькі.

— Я, пане комісаре, хочу просити вас продовжити мені свідоцтво про лояльність.

Виглядав так молодо і так салонно при тому, що Зоня не дуже церемонилась. Говорила вільно, з підсвідомим кокетством у голосі, що завжди звідкись проявлялось у неї, коли нагода приводила її сам на сам з молодим вродливим чоловіком.

Комісар мило посміхнувся. Ні, справді виглядав, мов хлопчик з екрана. Не міг мати більше, як двадцять сім років. Зоня позаздрила полькам: їм дозволено закохуватись навіть у комісарів поліції, бо то ж свої.

— Прошу пані, свідоцтво про лояльність — це не реєстраційна картка бюро посередництва праці, яку можна безконечно продовжувати. З свідоцтвом про лояльність не практикується цього. Треба, прошу пані, наново подавати заяву.

— Ай, пане комісар, чому це так? — зробила мінку Зоня.

Комісар відповів їй теж мінкою:

— Я вам щось пораджу, прошу пані…

Зоня нахилилась до нього уважним, пильним обличчям. Скидалось, що він зробить виняток для неї.

— Не морочтеся з проханням, прошу пані, бо свідоцтва лояльності ви й так не одержите. Я цього не повинен вам заздалегідь казати, але…

— Не одержу? — Зоня відчула, як їй стає гаряче. — Чому? Чому, пане комісаре?

Подивився на неї тими своїми чистими, блакитними, типово польськими очима. Залишався благопристойним, тоді як вона почала вже втрачати рівновагу.

— Ви не повинні мені ставити такого запитання. Ви ж самі найкраще знаєте, чому. Кажуть, що ви, українці (еге ж, ужив неслужбової назви «українці»), безпосередній, щирий народ, але, судячи про ваш народ по вас, панно Річинська, не міг би я підтримати таку думку.

— Пане комісаре, — почала квапливо Зоня, — тут вийшло якесь непорозуміння. Ви мене вважаєте за мою сестру Неонілію Річинську, але сестра повнолітня, і за неї я не можу нести жодної відповідальності.

Комісар посміхнувся мрійно.

Це був якийсь кошмар: оцей гарний молодий хлопець — і функція, яку він виконував.

— Прошу пані, хто раз бачив панну Нелю, той ніколи не переплутає її з ким іншим.

За других обставин така відповідь вразила б Зоню, але тепер інше мала на думці.

— В такому разі, пане комісаре, при чому тут я? Що мені можуть пан комісар закинути?

— Чого ви граєте зі мною в піжмурки? — запитав м'яким, трохи ніби ображеним за брак довір'я голосом. — Їздите по селах, бунтуєте мені і без того вже зреволюціонізованих мужиків, закликаєте їх до бойкоту польської влади — чи цього ще мало, панно Софіє?

Зі сплетеними на грудях руками він похитнувся злегка в такт, сам легкий і незламний.

— То була поїздка у справі організації гуртків «Рідної школи»… аполітичної організації…

— Але ж, панно Софіє, — заперечує комісар, — прошу прийняти до відома, що за наших часів не існують аполітичні організації. Все, панно Софіє, все: і ваші кооперативи, і ваші спортивні «Соколи», і ваші «Маслосоюзи», і «Рідні школи» — все це розраховане на боротьбу з закріпленням польськості на цих окраїнах нашої держави. Ви робите, — узагальнив, — стільки галасу з своєю «Рідною школою», алярмуєте[125] навіть своїх земляків за океаном так, що хтось збоку міг би подумати, ніби бідний український народ у морі неосвіченості. А все-таки держава дбає про шкільництво й освіту своїх громадян. Я не знаю, панно Річинська, чи в цілому повіті знайдеться п'ять сіл, де б не було школи, але ви мусите признати мені рацію: годі вимагати, щоб держава утримувала своїм коштом школи, в яких виховувались би нелояльні до держави громадяни. Не такі ми вже наївні «ляхи», як ви нас називаєте… — Він усміхнувся з власного дотепу.

Зоня підвелась. Помітила, що вона ростом якраз під пару йому. Відчула, що програла. Зникла раптом покірливість. Чому має принижуватись, коли це… і так нічого не дасть?

Ах, їй було вже однаково!

— Гаразд, — сказала з силою, яка — відразу помітила — здивувала його, — якщо ви опираєтесь на букву закону, то і я так зроблю. Досі я не зробила нічого протизаконного, хочу знати: чому не даєте мені свідоцтва про лояльність? Де факти проти мене?

Комісар галантно підсунув їй стілець:

— Прошу сідати, панно Софіє. Мені розмова з вами дає справжню приємність. Прошу мені повірити, що кажу правду. Це дійсно велика приємність розмовляти з людьми, які вперше… мають нагоду говорити з представником політичної влади і… ведуть себе так розкішно наївно, як оце ви. Ви хочете знати, чому ми вам не даємо свідоцтва лояльності. А чи ви знаєте, панно Софіє, що я не тільки не зобов'язаний подавати вам причини, а навіть… до деякої міри… мені не вільно цього робити? Але для вас, — підкреслив і на хвилинку зупинив на ній свій погляд, — в нагороду за вашу чарівну наївність — зроблю виняток. Зараз, панно Річинська, зараз, — він підійшов до бічної шафи і пошукав там серед папок, — будемо мати факти. Зараз… зараз… — проказував, злегка насвистуючи якусь мелодію, — о, вже є. Як то було, прошу пані, в селі Підберізці? «Поляки будуть ще звідсіль втікати, аж патинки губитимуть».

Зоня почервоніла, і відразу їй зробилось вогко між лопатками. Комісар іронічним поглядом стежив за грою її обличчя.

— Я чекаю вашого заперечення, панно Софіє…

— Не маю нічого більше сказати, — відповіла сухо. Кивнула йому головою і вийшла, буцімто ображена недоречністю зауваження.

Бо й що мала сказати? Як могла інакше поступити? Цитовані слова справді належали їй, але речення це, пригадує собі дуже добре, вжила на тій вузькій нараді, де були самі певні, самі віддані справі, самі свої.

Додому повернулась Зоня цілковито знищена морально. Три з половиною місяці минуло від її поїздки до Львова. За цей час Зоня встигла переконати саму себе, що не хотіла деморалізувати хлопських дітей і тому зреклась певного шматка хліба, а те бидло відплатило їй тим, що зробило на неї донос польській поліції! Ай, як же шкодувала, що відмовилась від державної посади, що не калічила дітей, що не спроваджувала на їх голови пацифікацій, що не могла нищити нещадно, упень винищувати оте невдячне, тупе насіння.

Все своє пересердя, всю свою невдачу і кривду зігнала Зоня на Нелі.

— Можу тобі завдячувати! — вигукнула в проміжках між спазмами плачу. — Тобі! Тобі! Іди! Гони! Лети до свого коханця під тюрму! Стань собі серед вулиці і реви на все горло «Ще не вмерла!». Що тебе обходить посада твоєї сестри? Що тебе обходить доля твоєї мами?

— Зонцю, таж Неля нічого такого не робить, — несміливо втрутилась Олена, що останнім часом дуже сердечно ставилась до Нелі.

— Хай мама не втручається, коли мама нічого не розуміє! — затупотіла Зоня. — Я… перестала до церкви ходити… щоб їм тільки не наражуватись… навіть блузку вишивану скинула з себе… відреклась єдиної приємності в моєму житті… перестала на хор «Бояну» ходити… а вона… сестра якась… не могла заради посади, яка б нас усіх на ноги поставила… не могла відректись того кримінальника!

Неля, що мала в тому часі свої особисті переживання, майже не реагувала на цей напад. Байдужість Нелі ще дужче розлютила Зоню.

— Мамо! Хай мама їй щось скаже! Хай вона не поводиться так цинічно байдуже! Мамо! Хай мама скаже їй щось… бо я… не ручусь за себе! Мамо! Я здурію! Мамо!

Зоня почала труситись, як від лихоманки. Олена злякалась її вигляду: Зоня закотила чоловічки під повіки і лупала тільки самими білками. Неля прискочила до неї і силоміць поклала її на отоманку[126].

Хоч з учительською посадою нічого не вийшло, Зоня таки не взялась за філє. Присягла собі, що буде раз на день пити чай без цукру з чорним хлібом, але не поставить себе в один ряд з халупницями. Нарешті обставини склались так щасливо, що Зоня і філє не в'язала, і без праці не сиділа.

Одного дня після полудня, як звичайно, прийшов до Річинських доктор Гук. Як бувало, він, доки добрався до хати, мусив здолати ряд перешкод. Насамперед зупинився біля хвіртки, бо здалось йому, що один її бік зависає. Підозріння виявились слушними: у завісах випали два цвяшки. Як піде далі так, то за якийсь час хвіртка зовсім завалиться. Доктор Гук вийняв блокнот і тут же на місці занотував: не забути про хвіртку при вулиці Куліша. Після смерті Аркадія він сім'ю Річинських, з відомих тільки йому причин, називав не інакше, як «при вулиці Куліша». В садочку тепер, коли зійшов сніг, побачив сухе бадилля лубіну і засмутився від такої безгосподарності. Правда, лубін у дикому стані є добрим угноєнням для землі, але, по-перше, чи культивований має такі самі властивості, по-друге, як же це виглядає: стільки дівчат у хаті, а перед вікнами стирчить сухе бадилля? Увійшовши до хати, він насамперед оглянув печі і наказав Марині у сльотаві дні пропалювати час до часу в кімнатах.

— А я хотіла йому відповісти, — сміялась у кухні Мариня, — хай пан меценас привезуть зо три фіри букових дров, то палитимемо ціле літо.

Пригадав Олені, щоб та не забула наказати Марині, як тільки земля трохи присохне, скопати грядку під шпинат, але треба в «Народній торгівлі» виразно жадати: зелений бельгійський, — і лише тоді сказав, що саме привело його до Річинських, чи то пак заставило вступити «при вулиці Куліша».

— Ти, Зоню, маєш завтра зголоситись в канцелярії доктора Чуйгука. Будеш там на машині писати чи яку біду робити…

— Я? — не могла повірити Зоня, бо звичайно з такими пропозиціями чужі звертались найперше до красуні Нелі.

— Та ти… ти… Пані добродійко, прошу не забути про шпинат. Як тільки земля втягне вогкість в себе, хай Мариня зараз скопає грядку… може бути, навіть десь у холодку… А щодо тебе, — звернувся до Зоні, — то Чуйгук саме відправив свого конціпієнта[127] і просить мене, чи не маю якої інтелігентної дівчини, яка мала б голову на карку, бо воно таке… конціпієнт нібито працює безплатно, але на прибутковий податок має свій вплив. Ольдзю, стань профілем до мене. Слухай, ти скинь цей джемпер.

То не на твою фігуру. Щоб я тебе ніколи не бачив в чомусь обтислому.

Оля сміється. Доктор не знає, що грубе, то любе.

Зоня держить тайну раду з Маринею в кухні. У вирішальну хвилину ці дві завжди знаходять спільну мову. Олена, не зводить з Гука вдячних розмріяних очей: як то добре, коли… все добре.

За годинку вступає Мариня до кімнати з якоюсь пірамідкою на підносі. Перше враження неймовірне. Згодом, коли придивилися, виявляється, що то не що інше, як майстерно декорована кольоровим глазуром бабка й какао.

— Мариня бога не боїться, — шепче їй стиха, щоб, боронь боже, не почув Гук, Олена.

Мариня заспокоює її помахом голови — мовляв, самі знаємо.

Доктор Гук засиджується за десяту. Дівчата обсідають його зі всіх боків, як бджоли соняшник. Оля, для якої не стало вже місця на отоманці, сідає на стільчику йому в ногах. Доктор Гук, немов під впливом магнетивного тепла, що хвиля за хвилею котиться на нього з жіночих сердець, сам розтеплився і розм'якнув до того, що почав розповідати анекдоти з власного життя.

— Я придивляюсь краще, їй-бо, голубко, та ті перлинки не природою тобі дані… я тоді фірмана палицею по плечах: «Гов! Чекай, я не їду далі…»

— Та ні, та ні… То ви через зуби з дівчиною розійшлись?

— Не через зуби, — спростував Гук, — не через зуби, але через брак правдомовності. В мене девіз: гонор передусім.

Вечері не подано, бо ніхто не сподівався, що меценас засидиться так пізно, і нічого не купили в крамничці, а з запасів, наявних у домі, не можна було приготувати їжу, яку годилося б подати на стіл після підвечірку з бабкою.

Проте настрій був дуже милим. Люди типу Річинських схильні невеличкий успіх вважати за початок фортуни, так само як малі клопоти за передвісник нещастя.

На прощанні вийшла Олена за доктором Гуком аж до передпокою, і ще годинку гомоніли нишком.

Дівчата, яких окрилив несподіваний успіх Зоні, були в доброму настрої і стали жартувати щодо материних секретів з доктором Гуком.

Олена, яка не розумілась на жартах, стала ганити їх, що забивають пустим голови.

Проте замислилась: чи зважилася б у своїх літах вийти вдруге заміж, якби — звичайно, це лише нерозумне припущення, — якби… Орест Білинський був вільний?

Подивилась на Зоню. Осяяна внутрішнім задоволенням, в ясно-блакитному світерку, з ясними кучериками довкола високого, інтелігентного чола, з чорними, в коштовній оправі очима, виглядала не тільки гарно, але здавалася й доброю.

«То лише обставини роблять з неї таку їдку, таку незгідливу, таку безсердечну… За життя Аркадія була зовсім інша», — міркувала Олена, ніби не пам'ятала тих істерик, якими й тоді тероризувала всіх домашніх.

Олена наблизилась до Зоні і ніжно поцілувала її в чоло.

«Бідна дитина, — продовжувала думки, — розхворілася б навіть, коли б довідалась, скільки я находилась, скільки напросилась, скільки наскиглилась… доки виходила їй ту посаду. Така горда… не перенесла б цього…»

Раптом згадала, що гордість — це один з головних гріхів, і впала в тяжку задуму.

— Мама закохана… Мама закохана… — заспівала Оля і закружляла довкола Олени. Неля додала, що світ надивується, коли Олена, мати чотирьох дочок на виданні, сама вийде заміж.

— Чому би ні? — уже серйозно спитала Оля. Вона особисто нічого б не мала проти такого вітчима, як доктор Гук.

«Закохана? — замислилась Олена. — Що то означає? Колись любила Ореста Білинського, але чи то було… закохання?»

Тільки десятьом комуністам було дано наказ в означений день з'явитися об одинадцятій годині ночі до розчімханої громом смереки на Косівській дорозі, хоч дороги в тому місці не пам'ятають і найстарші дідугани.

Оподалік від битого шляху, обведене зі сходу й заходу стрімкими яругами, зарослими непрохідними чагарниками, з безпосереднім виходом в темний буковий ліс, місце було зручне для потаємних зустрічей.

Бронко вибрався на Косівську дорогу звечора, і не з дому, а з правого берега Пруту, орієнтуючись на групу смерек, що вибивалися понад гребенем зелені на Монастирській горі.

Дійшовши до підніжжя гори, Бронко оглянувся на Наше. Мале, скупчене, наче під однією покрівлею, містечко блимало кількома збірними вогнями.

Лише вокзал засвітив свою окрему свічку.

Коли увійшов у ліс, відразу відчув, як обліпило його лісове повітря. Подумав, що людина вдень почуває себе в лісі, як господар, вночі — як злодій.

Добирався малосходженою, але відомою йому стежиною поміж смерічок і беріз. У лісі панувала така тиша, що дерева здавалися бутафорними. Що вище добирався — губилися берези, а їх місце заступали буки. Навіть при місячному сяйві, що тут і там пробивалося крізь листя дерев, видно було стрункі й гладенькі стовбури буків.

М'який грунт під ногами глушив кроки, але й відбирав упевненість. Заносило парною вологою перегнилого листя і вічним болотом баюр, які ніколи не висихали. Стежина раз у раз втікала з-під ніг. Бронкові доводилося відшукувати її більш інстинктом, ніж зором.

Звичайно, бувають ночі, як і дні однакової пори року, подібні між собою, проте Бронкові здавалося, що ця ніч особлива і ні у минулому, ні у майбутньому такої ночі не було і більш не буде. Усвідомлював, що ніколи ще не стояв так близько до смерті і ніколи не здавалася вона йому такою нікчемною, як тепер. Як би не розгорнулися події в майбутньому, хтось із них мусить заплатити життям за смерть провокатора.

Недалеко означеного місця просигналізувала йому думка, що тут і засідка не виключена.

Обережно, брате!

Очевидно, загостреність інстинкту самозбереження спричиняли ще й ніч і ліс, оці два невід'ємні елементи всіх страшних казок пори дитинства.

На межі галявини і лісу стовбичили людські постаті.

Тінню прокрався ближче.

Свої.

Бронко прийшов восьмий. Дев'ятою була Рита Валевська. Останнім і десятим — Борис Каминецький.

Коротка перекличка: всі?

Всі.

І знову прошибає серця думка, що котрийсь з-поміж десятьох вже занесений у реєстр смерті.

Хтось торкнувся рукою кишені. Озвалися сірники.

— Не курити, — півголосом остерігає Каминецький.

— Забавно. Ясно, — теж пошепки погоджується Юлько Скиба і встромлює незапалену цигарку в зуби.

— Я скликав вас сюди, хлопці, і вас, товаришки, щоб доповісти одну річ і… ще дещо.

Затинаючись та відкашлюючись, секретар окружкому офіціально сповіщає, що рішенням революційного суду провокатора Мундика засуджено до кари смерті. Вирок виконано.

Хруснула гілка. Хтось переступив з ноги на ногу. Дувід відкашлявся. Борис, запрошуючи рухом, дає знак, щоб присутні підійшли ближче до нього, хоч у даній ситуації аж така конспірація, либонь, зайва.

«Умовний рефлекс», — подумав Бронко. Перед очима душі стала Ольга.

Свиня ти, брате, коли в таку хвилину дівчина тобі в голові.

А може, в цьому якась закономірність, слухай?

Любов і смерть…

— Я хочу вам сказати, хлопці, гм, розуміється, і вам, товаришки, — поправляється незграбно, — що (пауза для того, щоб видихнути з себе повітря)… що… Дмитра Ільчука вбили, хоч, можливо, офіційно він ще числиться у живих. Скористалися і цим разом старим прийомом: куля в спину під час «спроби втечі». А взагалі — засідка. Вшануймо пам'ять товариша хвилинною мовчанкою.

Хтось ліворуч від Бронка по-військовому цокнув каблуками. Може, Мартинчук?

Товариш Вечір не живе. Людина відійшла в забуття скоріше, аніж Бронко встиг влаштувати їй очну явку з міфом про неї. Два слова треба б викинути із словників усього світу. Це «ніколи» і «запізно».

Мурашкова дрож пробігає Бронкові вздовж хребта. Багато швидконогих мурашок мандрує вгору і вниз спиною. Згадалася померла сестра. Мати, голосно приповідаючи, товкла головою об спинку ліжка, на якому лежала небіжка, а Бронко з страху перед мурашками, що бігали по спині, забився під те ж ліжко. Убив собі в голову, що мурашки перемандрували до нього під сорочку від мертвої, бо її кров уже застигла і їм стало нічим живитися.

— Адресу Ільчука знало троє серед нас. Називаю комуністів, яким була відома адреса: Каминецький, — починає від себе, — Скиба і Валевська. Перед обличчям товаришів взиваю признатися, хто виказав?

Немислимо серед трьох відданих, перевірених, вибраних з вибраних знайти місце для зрадника. Виключеність такої можливості лише посилює напруженість хвилини. Мить мертвецької тиші, а потім звучать перші, хоч і не зовсім виразні, але грізні у своїй суті слова обурення.

Ясно, що зрадникові, якщо такий виявиться, самосуду не оминути.

Порушилося півколо. Бронко має враження, що очі всіх звертаються на Скибу. З півкола на середину виступає Рита Валевська.

Якої сили волі треба мати, щоб наказати своїй гортані видавати з себе нормальні звуки!

— Це я, товариші, дала адресу Мундикові.

Постає замішання. Хто жахнувся, хто не повірив. Хто закляк…

Бронко на боці тих, що не вірять у цю жахливу заяву.

— Слухаємо вас, товаришко Валевська.

Борисів врівноважений голос до деякої міри розряджує наелектризовану атмосферу.

— Було воно так. Каминецького якраз тоді не було в Нашому. Тепер зрозуміло, що Мундик і вибрав саме такий день, коли не було Бориса, і зажадав від мене адресу Ільчука. Сказав, ніби Борис, тобто товариш Каминецький, колись попередив, що якби його випадково не було в Нашому, то з усіма питаннями відносно Дмитра звертатися до мене. Я не хочу, товариші, виправдувати себе, але прошу мені вірити, що все це виглядало дуже правдоподібно. Адже навіть я не знала тоді, що про місцеперебування Дмитра відомо й Скибі. Зрештою, ми мали справу з представником ЦК. Я скінчила.

Людина здається на розсуд товаришів. Друзі раптом виростають до ролі суддів.

Першим бере слово секретар окружкому і, наче камертоном, надає правильний тон цій небувалій, незвичайній дискусії.

— Будемо вважати, товариші (чути, як Борис з полегшенням глибоко відітхнув), що маємо справу з класичною формою провокації.

Дувід шумно віддихується. Провокатор з найближчих — було б занадто й на найздоровші нерви.

— Але ж я вас попереджав, товаришко Валевська, що місце, де переховується Ільчук, абсолютна таємниця. Чому ж ви, незважаючи на мою пересторогу, так легковажно впіймалися Мундикові на вудочку? А може, вже тоді в мене були деякі підозріння щодо його особи? Адже ви могли зробити деякий висновок для себе хоч би з того, що я мав таємницю перед представником ЦК. Чого ж це ви…

— Так, ви мене попереджали, я не заперечую цього. Але Мундик говорив начебто від вашого імені. Крім того, йшлося про життя товариша!

— Маєте рацію. Ішлося про життя товариша. А чому ви не повідомили мене про цей факт зараз, як тільки я повернувся в Наше?

Істинно прокурорське запитання заскакує не лише одну Риту. Справді, думає Бронко, чому вона зразу не сказала Борисові про розмову з Мундиком?

Рита стоїть з опущеною головою та зціпленими на грудях руками, як уособлення покори і провини. Чи це буде для неї хоч до деякої степені злагіднюючою обставиною?

— Я не змогла вас одразу повідомити, бо чекала, що ви з дороги зайдете до мене. Я цілий тиждень вечорами не виходила з дому. Думала, ось-ось надійдете…

Нараз Бронко помічає в Риті щось, що вона роками приховувала своїми напівчоловічими манерами, стилем одягу, характером своїх зацікавлень, ба навіть формою зачіски, а саме — її жіночність. З'являється підозра, що Рита віддавна закохана у Бориса. На ходячу енциклопедію падає додаткове тепле світло: любов підносить людину в очах її оточення. Бути коханим чи кохати самому (в цьому випадку однаково!) — це вже свого роду моральна привілейованість.

«А якщо б я і помилявся, то ця помилка не принижує гідності ні її, ні Бориса».

— Що ж, товариство, — Борис обводить очима півколо, — пропоную пояснення товаришки Валевської прийняти до відома, проте самий цей факт не можемо розцінювати інакше, як порушення партійної дисципліни… і ми б зробили з цього відповідні висновки, якби… не сталося щось інше. Пізніше про це розкажу. Тепер, хлопці, не сьогодні-завтра почнуться арешти. Те, що поліція не розпочала цього зразу ж на другий день після вбивства, вказує на її нову тактику. Є деякі підстави припускати, що арешти цим разом відбуватимуться по персональних списках. Що ж, може, так з їхнього погляду й більш раціонально. Всіх однаково не переарештують, а тюрми і без того тріщать. Крім того, уряд, це ж ясно, не зацікавлений у зайвому шумі. Цим разом не повинні стригти під гребінець, але кого вже заарештують, то умарл в бутах[128]. Тому, хлопці, коли хто з вас ще дещо не спалив чи не закопав, то поспішайте, бо завтра може бути запізно. Поки що невідомо, на кого з нас випаде жереб смерті. Я хотів би… Уф-ф, як мені важко чогось тепер говорити з вами… Правду сказати, боюся, щоб не вийшло надто офіціально чи сентиментально, як той казав: не так давно осліп, а вже не бачить. Товариство, як прийдеться кому-небудь з нас… ви розумієте, то дамо собі слово, що з честю витримаємо той останній іспит. Кінець кінцем, як казав один славний підпільник, всякі тортури можна витримати, бо вони завжди кінчаються або смертю, або знепритомнінням. Одне слово, якби той… то щоб кожний з нас міг показати, як уміє вмирати комуніст.

Бронко думає паралельно: яка пекуча досада, що духовне каліцтво не дає нам змоги належно оцінити наших сучасників. Тільки тепер, під шибеницею, можна сказати, Бронкові стає болюче ясно, наче в годину невідворотно близької смерті, хто такий Борис Каминецький.

Почуття неспокутуваної вини перед Борисом і водночас свідомість, що це побачення може бути останнім, доводять Бронка до того, що йому хочеться підійти до Бориса і при всіх поцілувати йому руку, наче батькові.

Та Борис хоче ще щось сказати. Увага, товариство, увага!

— Товариші, — Борисові заважає комір сорочки, і він мусить його розстебнути, — я повинен ще довести до вашого відома, що рішенням Комінтерну розпущено Комуністичну партію Польщі, а тим самим і Комуністичну партію Західної України як її, той, гм… складову частину. Комінтерн пішов на цей крок тому, що провокатори пролізли в ряди партії, ба навіть до керівництва, і це… і це, хочу сказати, могло б призвести до загибелі організації. Тому Комінтерн визнав за доцільніше, як я вже сказав, розпустити КПЗУ. Хочу попередити, що будь-які спроби продовження діяльності чи взагалі критика цього рішення будуть розцінені як ворожі, провокаторські виступи…

Жах був у тому, що людина говорила зрозумілою мовою, тобто ясним був зміст сказаного, проте Бронкова (та чи й тільки його одного?) свідомість відмовлялася його приймати.

Були це речі настільки неймовірні, настільки дикі своїм браком логіки, що розум бунтувався проти них і відмовлявся брати взагалі будь-яку участь у них.

Тепер, брате, коли Комуністична партія завойовує собі щораз більшу популярність, коли щораз більше ототожнюється з поняттям «народ», тепер, коли під прапори Народного фронту стали тягтись масами безпартійні, коли навіть уряд, слухай, визнав прилюдно КПЗУ реальною загрозою, переривати її діяльність — це, брате, рівнозначне тому, що під час бою відкликати військо з лінії фронту.

— Хлопці, — істерично вигукує Юлько Скиба. — Що ж це діється? Я не можу цьому вірити, я не переживу цього! Хлопці, що діється?! — питає крізь сльози, метаючись на всі боки.

Його зацитькують — без внутрішнього переконання в його неправоті. Борис вважає своїм обов'язком пригадати Скибі, що всякі спроби продовження діяльності і критика рішення Комінтерну будуть розцінюватись як ворожі, провокаторські дії.

Дозволяється Юлькові закурити. Витренуване роками почуття партійної дисципліни бере верх над логікою, над емоціями, над здоровим глуздом взагалі.

Вперше за всю підпільну діяльність у душу Бронка вкрадається сумнів: хіба не може бути так, щоб і найвищі керівники допустилися помилки?

Хіба історія не знає казусів, коли й найбільші полководці робили фатальні ходи?

Бронко розуміє, аякже ж, що рішення Комінтерну — це закон для комуніста. Здає собі водночас справу і з того, що сила закону в даному випадку не в його розумній досконалості, а в тому, що його рішення не піддаються ревізії мас. Він в душі солідаризується з Юльком Скибою, проте поведе себе, як дисциплінований член партії, рішення якої для нього — найвищий наказ.

Інакше не може й не повинно бути.

Бронко маневрує так, щоб стати поруч з Каминецьким. Поза матір'ю для нього тепер немає ближчої людини у світі.

— Борисе, я хочу вам щось сказати.

— Не треба, Броник.

— Ні, треба, — чіпляється Бронко Борисового рукава. — Чого ж ви тоді, над Прутом, говорили мені, що коли вони рискнули Мундиком, — то це доказ сили нашої партії?

— Досить, Броник, — вириває свою руку Борис. — Що тобі треба? Так, я говорив, а виявилося, як бачиш, що то були помилкові міркування. Міг я помилятися, як ти думаєш? Товариші, — ще раз звернувся до всіх, — наші особисті міркування з приводу цієї події, які б у кого не були, залишаться при нас. Всі ми проявим найвищу партійну дисципліну і взагалі громадську зрілість. Наказ партії для нас — закон!

Потім, начеб стало йому ніяково за свою шорсткість до Бронка, сам підійшов до нього:

— Пам'ятаєш, хлопче, як ти завжди мав жаль до мене, що я тебе затираю, не допускаю, не втаємничую. І ось тепер маєш: всі мої таємниці стали твоїми. Ну, бувай здоров, я піду з Ритою.

Бронко вирішив піти останнім. З місця на галяві, де всі стояли, ще побачив, як Борис з Ритою з близько прихиленими головами ввійшли в ліс.

Не може такого бути, щоб у довгій і скучній розповіді про сестер Річинських так мало місця і часу надати особі Боніфація Пєрожека.

Насамперед треба знати, що Пєрожек — перший у своїм роді. Його дід і батько були звичайними українськими Пирогами.

Коли куми принесли хрестити Пирогового сина, який мав отримати благородне ім'я Боніфацій, то ксьондз, уздрівши товстенького голопузика, вигукнув по-польськи:

— Дивіть, дивіть, який товстенький, гладенький пєрожек! — Так його і записав у метричній книзі. Боніфацій дізнався про своє нове прізвище щойно тоді, коли треба було йти в армію. Не запротестував проти фальсифікації. По-перше, це не дало б жодних результатів, бо що затягнеш пером, не витягнеш волом, а по-друге, при польській владі бути серцем українець, а прізвищем поляк не так уже й погано.

Можливо, ця обставина мала згодом деякий вплив на не досить простолінійний характер Боніфація.

Нас цікавить він як представник прошарку людей того часу, які вважали, що незаймана пасивність у громадсько-політичному житті народу, одне слово, їх належність до партії «моя хата скраю» — це найкращий спосіб зберегти себе фізично в тій непевній колотнечі, чи то пак перетривати.

Проте народні кривди і нещастя так тісно перепліталися з особистими, інтереси сім'ї так узалежнювалися від позиції громади, безпека одиниці до тієї міри ставала функцією становища гурту, що пасивність окремої особи, зрештою, шкодила не лише громаді, але й собі самому.

Частково розумів це і Пєрожек. Єдине виправдання, зрештою суперечне логіці самозбереження, яке він знаходив для свого невтручання у громадське життя, було: «В мене жінка-діти». Хотів тим сказати, що елементарні обов'язки супроти своїх найближчих не давали йому права належати до будь-якої, навіть легальної і лояльної організації, тобто бавитися у політику. Така забава, як показувала практика життя, в найкращому випадку кінчалася звільненням з роботи.

Участь Пєрожека у демонстрації Першого травня була непередбаченим, можливо, і для самого Пєрожека, виломом у генеральній лінії його життя. Вийшло це в нього так стихійно, що він і собі самому не вмів пояснити, як опинився в колоні демонстрантів.

Було ж йому тоді від шефа! Пєрожек скромно виправдувався, а в душі багато в дечому признавав рацію Філіпчукову. Зрештою, Пєрожек ніколи не реагував, коли його шеф лаяв справедливо чи не дуже справедливо.

Вважав, що для нього буде краще, якщо Філіпчук вважатиме його трохи придуркуватим.

На роботі ніхто не знав, що, власне, являє собою Пєрожек поза друкарнею.

Яка в нього жінка (найперше свідоцтво уподобань свого чоловіка)? Який з нього батько? Яка його квартира? Який цивілізаційний рівень в ній? Чим він цікавиться поза друкарською справою? Хто його друзі? З його численної родини на роботі знали тільки найстаршого Пєрожекового сина Мирослава, який зрідка заходив до батька у друкарню.

Жінки Пєрожека ніхто не бачив. До церкви, наприклад, Пєрожек ходив сам. Жартував, що тільки один раз пішов до церкви разом з жінкою і по сьогоднішній день не може відкаятися.

Жив Пєрожек біля міського моргу, а це майже те саме, що біля кладовища. Це теж якась дрібна рисочка, що долучалася до характеру Боніфація. Могла його характеризувати як людину, вільну від передсудів.

Та що означає одна скупа риска супроти цілого образу Боніфація?

В цілому ж Пєрожека не знав ніхто, а вже найменше його шеф, пан Кость Філіпчук. Якраз у цьому вбачав Пєрожек свою відплату за всі знущання над ним.

Сам Пєрожек порівнює себе до долі свого народу: український народ у фашистській Польщі теж, як і він, принижений, затюканий, обпльований власть імущими, а фактично справа обстоїть зовсім по-інакшому.

В уяві Боніфація Пєрожека український народ у Галичині — це багач, який ходить у лахмітті тому, що загубив ключі від скринь з своїм майном.

Хай тільки галицький народ знайде свої загублені ключі, тоді побачить світ, якими скарбами він володіє.

Поки що Пєрожек до того боїться видати себе справжнього, що коли шиє собі костюм (готовий коштував би значно дешевше, але справа в тому, що в нього швагер кравець), то завжди просить не шити йому за модою, а відкроїти з попереднього, щоб ніхто, не дай боже, не запідозрив Боніфація в захопленні новизною.

Боніфацій Пєрожек потаємно мріє про велику політичну зміну, яка повинна статись на галицькій землі. Не усвідомлює собі ясно, які саме причини повинні б породити зміну і як вона має виглядати на практиці. Для його задушевних мрій вистачає того, що при новому суспільному ладі він буде кимсь, наприклад, бурмістром міста в Нашому.

Буде дбати про благополуччя міста, опікуватися сиротами та вдовами, розподіляти квартири, влаштовувати на роботу, будувати нові будинки, житлові і громадського користування. Буде добрим і лагідним до людей. І буде мати до них те, чого ніколи не мав до нього його шеф: материнську терпеливість.

І саме тому, що шеф не знав справжнього Боніфація, йому ніяк не могло вкластися в голову, що Пєрожек на власні кошти поїхав до Львова на злиття профспілок, виступив там прилюдно перед делегатами з східних кресів і повернувся в Наше в друкарню Костя Філіпчука вже як член профспілки друкарів.