Шагренева шкіра

II. Жінка без серця

Помовчавши хвилинку, Рафаель безтурботно махнув рукою й почав:

— Просто не знаю, чи приписувати випарам вина й пуншу те, що я в цю мить здатен охопити поглядом усе моє життя, мов одну картину, де постаті, кольори, тіні, світло, відтінки передані несхибно. Ця поетична гра моєї уяви не дивувала б мене, якби вона не супроводилася чимось схожим на зневагу до моїх страждань і колишніх радощів. Я дивлюсь на своє життя ніби з відстані, і воно під дією якогось духовного феномена видається стисненим. Довгу й повільну муку, що тривала десять років, тепер можна відтворити кількома фразами, в яких скорбота буде тільки думкою, а втіха — філософською рефлексією. Я міркую, замість відчувати.

— Ти говориш так нудно, ніби пропонуєш довгу поправку до закону! — вигукнув Еміль.

— Можливо, — покірно відповів Рафаель. — Що ж, аби не втомлювати твого слуху, я промину перші сімнадцять років свого життя. Доти я жив так, як ти, як тисячі інших, шкільним чи ліцейським життям, сповненим уявних нещасть і справжніх радощів, що тішать нас у спогадах. Адже нам, розпещеним ласолюбам, і досі кортить тих овочів, що їх нам тоді подавали щоп’ятниці, — так, наче відтоді ми й не куштували ніяких овочів. Чудове життя: його труднощі тепер смішні нам, але ж вони й навчили нас працювати.

— Ідилія... Переходь до драми! — сказав Еміль з комічно-жалібним виглядом.

— Коли я скінчив колеж, — знову почав Рафаель, жестом звелівши не перебивати, — батько почав привчати мене до суворої дисципліни; він оселив мене в кімнаті, суміжній з його кабінетом. Я лягав спати о дев’ятій годині вечора, а вставав о п’ятій ранку, він хотів, щоб я сумлінно вивчав право, і я вчився й у Правничій школі, і в адвоката; але закони часу й простору так суворо регулювали моє життя, а батько за обідом вимагав від мене такого точного звіту...

— Яке мені до цього діло? — перебив Еміль.

— Ет, тобі ні до якого біса немає діла, — відказав Рафаель. — Як же ти зможеш зрозуміти мої почуття, коли я не розповім тобі про все, що непомітно впливало на мою душу, вселяло в неї несміливість, через яку я довго не міг позбутися юнацької наївності? Отож до двадцяти одного року я гнувся під деспотизмом, таким холодним, як монастирський статут. Щоб ти зрозумів, яке гнітюче було моє життя, мабуть, слід описати мого батька. Високий, сухорлявий, блідий, обличчя — як лезо ножа, мова уривчаста, сварливий, як стара панна, причіпливий, як столоначальник. Його батьківська воля весь час тяжіла над моїми веселими, грайливими думками, покривала їх ніби свинцевим ковпаком; коли я хотів виявити до нього якесь тепле й ніжне почуття, він поводився зі мною як з дитиною, що хоче сказати дурницю. Я боявся його куди дужче, ніж ми боїмося вчителів, і почував себе при ньому восьмирічним хлопчаком. Я наче зараз бачу його перед собою. У каштановому рединготі, прямий, як великодня свічка, він скидався на копченого оселедця, вгорненого в червонясту листівку. І все ж я любив батька: він по суті був справедливий. Суворість, коли вона виправдана сильною вдачею вихователя, його бездоганною поведінкою, коли вона сполучається з щирою добрістю, навряд чи може озлобити нас. Батько ніколи не лишав мене без уваги, до двадцяти років ні разу не дав десяти франків у власне моє розпорядження, десяти паршивих франків, незмірного скарбу, про який я мріяв без надії, як про джерело невимовних насолод, одначе про деякі розваги для мене він усе ж таки дбав. Кілька місяців обіцявши цю приємність, він урешті вів мене до Італійської опери, на концерт, на бал, де я мав надію знайти свою кохану. Кохана! Я бачив у цьому свою незалежність. Але, сором’язливий натурою, не знаючи мови салонів, не мавши знайомих, я щоразу повертався додому з серцем так само невинним і так само переповненим жаданнями. Другого дня, загнузданий батьком, як драгунський кінь, я повертався до адвоката, до Правничої школи, до суду. Відхилитись від постійного маршруту, визначеного для мене батьком, означало накликати на себе його гнів; він погрожував, що за першу провину вирядить мене юнгою на Антільські острови. А як жахливо тремтів я, коли часом наважувався сходити кудись побавитися годину-дві! Уяви собі найбуйнішу фантазію, найпалкіше серце, найніжнішу душу, найпоетичнішу натуру, що весь час перебуває під наглядом людини найчерствішої, найпохмурішої, найхолоднішої в світі, одне слово, звінчай молоду дівчину з кістяком, і ти зрозумієш моє життя, все цікаве в якому я можу тільки перелічити: плани втечі, що враз розвіювалися при погляді на батька, холодний відчай, угамовуваний тільки сном, придушені бажання, похмурий настрій, який проганяла хіба музика. Я виливав свою тугу в мелодіях. Бетховен і Моцарт часто бували моїми повірниками. Зараз я всміхаюся, згадуючи всі забобони, що бентежили моє сумління в ту пору невинності й чесноти. Якби я переступив поріг ресторану, то вважав би себе марнотратом; моя уява обертала кав’ярню в кубло розпусти, де люди втрачають честь і занапащають маєток; а щоб ризикувати грішми в азартній грі, треба було їх мати. Ох! Може я навію на тебе сон, але мушу розповісти про одну з найжахливіших утіх мого життя, хижу втіху, що стромляє пазури в наше серце, ніби розпечене залізо в плече каторжника. Я був на балу в герцога де Наварена, батькового родича. Та щоб ти міг виразно уявити моє становище, я тобі скажу, що на мені був витертий фрак, погано пошиті черевики, краватка, мов у кучера, і ношені рукавички. Я примостився в кутку, щоб наїстися досхочу морозива й надивитись на гарних жінок. Батько помітив мене. З якої причини, я так і не розгадав — до того приголомшив мене цей його вчинок, — він мені віддав свій гаманець і ключі. За десять кроків від мене грали в карти. Я чув, як бряжчить золото. Мені було двадцять років, я хотів бодай на один день віддатись молодечим гріхам. То була розпуста подумки; подібної не знайдеш ні в примхах куртизанок, ні в мріях юних дівчат. Вже з рік я в мріях малював собі, як їду в екіпажі поруч прекрасної жінки, вдаю з себе великого пана, обідаю у Вері, а ввечері їду в театр і повертаюсь додому аж уранці, придумавши для батька вимовку, ще хитромудрішу, ніж «Весілля Фігаро», а він так і не добере, що це вигадка. Я оцінював усе це щастя в півсотні екю. Чи не був я ще під наївним чаром пропущених у школі уроків? І ось я зайшов до якоїсь кімнати й там тремтячими пальцями, з щемом у очах порахував в батьковому гаманці: сто екю! Розбуджені цією сумою, всі вимріяні спокуси затанцювали перед моїми очима, мов Макбетові відьми круг свого казана, тільки знадливі, трепетні, чарівні! Я наважився на злочин. Не слухаючи, як задзвеніло у вухах і закалатало серце, я взяв з гаманця дві двадцятифранкові монети — мов зараз їх бачу! Рік на них уже стерся, обличчя Бонапарта ніби кривилося. Сховавши гаманець у кишеню, я повернувся до грального столу і, затиснувши дві монети в спітнілій жмені, крутився коло гравців, мов яструб над курником. Мене охопили невимовні страхи, і я швидко окинув усіх довкола пронизливим поглядом. Певний, що ніхто знайомий мене не бачить, я доклав свої гроші до ставки якогось низенького, веселого товстуна й подумки проказав над його головою стільки молитов та обітниць, що морякові б їх вистачило на три бурі. Потім, з несподіваним у моєму віці інстинктом злочинності чи макіавелізму, я став коло дверей і втупив невидющий погляд у анфіладу зали. А моя душа й зір витали коло фатального зеленого сукна. Того вечора я вперше спробував удатись до фізіологічних спостережень, яким я завдячую певну прозірливість, що дозволила мені збагнути деякі таємниці нашої двоїстої натури. Я повернувся спиною до столу, де вирішувалося моє майбутнє щастя, щастя, можливо, тим повніше, що воно було злочинне; між двома гравцями й мною була ціла стіна людей, чотири чи п’ять рядів уболівальників, гамір заважав розрізняти дзенькіт золота, що зливався з громом оркестру, та попри всі ці перешкоди, завдяки привілеєві пристрасті, який дає їй здатність перемагати простір і час, я виразно чув слова обох гравців, я знав, скільки в кого очок, знав, чому один крив короля, і немов бачив його карти; аж за десять кроків від гри я бліднув від її випадковостей. Раптом повз мене пройшов батько, і я збагнув тоді слова Святого письма: «Дух божий пройшов перед лицем його!» Я виграв. Крізь тисняву круг столу я пропхався до нього спритно, мов вугор крізь прорвану сітку. Гнітюча напруга змінилася радістю. Я був наче стратенець, що, йдучи на ешафот, дістав помилування. Та враз якийсь чоловік з орденом заявив, що в банку бракує сорока франків. Усі погляди підозріливо звернулись на мене, я поблід, на лобі виступили краплі поту. Видно, це кара за те, що я обікрав батька. Та славний товстунець сказав просто-таки ангельським голосом: «Усі ці панове ставили», — і сам виплатив сорок франків. Я втер чоло й кинув на гравців переможний погляд. Поклавши в батьків гаманець узяті звідти гроші, я лишив свій виграш цьому доброчесному добродієві; той вигравав і далі. Ставши власником ста шістдесяти франків, я загорнув їх у носовичок, щоб вони не бряжчали в кишені, й покинув грати.

«Що ти робив коло грального стола?» — спитав мене батько, коли ми сідали в фіакр.

«Дивився», — відповів я, весь тремтячи.

«Але ж, — відказав батько, — нічого б не було надзвичайного, якби самолюбство спонукало тебе й самому поставити скільки-небудь. В очах людей ти вже досить дорослий, щоб мати право робити дурниці. І я пробачив би тобі, Рафаелю, якби ти скористався моїм гаманцем».

Я не відповів. Коли ми повернулись, я віддав батькові ключі й гаманець. У себе в кімнаті він висипав усе з гаманця на камін, перелічив гроші, озирнувся на мене з досить приязною міною і сказав, розділяючи фрази значущими паузами: «Сину, тобі скоро двадцять років. Я задоволений тобою. Треба призначити тобі якесь утримання, хоч би для того, щоб ти навчився ощадити, вести свої справи. З цього дня я тобі даватиму сто франків на місяць. Витрачатимеш їх, як захочеш. Ось тобі гроші за перші три місяці», — сказав він, погладжуючи купку монет, ніби перевіряв суму.

Признаюся, що мало не кинувся йому до ніг і не вигукнув, що я злодій, негідник і... навіть гірше: брехун. Сором стримав мене, я хотів обняти батька, та він легенько відштовхнув мене. «Тепер ти чоловік, дитино моя, — сказав він. — Те, що я зробив, — проста й справедлива річ, тож не треба дякувати. Якщо я маю право на твою вдячність, Рафаелю, — додав він ласкавим, але сповненим гідності тоном, — то хіба за те, що я вберіг твою молодість від лих, які занапащають у Парижі всіх юнаків. Віднині ми будемо друзями. Ти через рік станеш доктором права. Ціною деяких прикрощів та боротьби ти набув ґрунтовні знання й любов до праці, такі необхідні людям, покликаним вести справи. Постарайся, Рафаелю, зрозуміти мене. Я хочу зробити з тебе не нотаріуса, не адвоката, а державного мужа, що ним би міг пишатись. До завтра!» — додав він, таємничим жестом відпустивши мене. Від того дня батько відверто розкривав переді мною свої наміри. Я був його єдиним сином, а мати моя вже десять років, як померла. Колись, не дуже дорожачи правом обробляти землю зі шпагою при боці, батько, старший у своєму історичному роду, майже забутому в Оверні, подався до Парижа шукати щастя. Мавши тонкий розум, що часто робить людей з півдня Франції визначними особистостями, коли поєднується з завзяттям, він без великої підтримки здобув неабияку посаду. Революція незабаром знищила його маєток, та він устиг одружитися з багачкою, і за часів Імперії відновив давню славу родини. Реставрація повернула мамі чималу частину майна, але батька розорила. Скупивши колись землі, які імператор роздавав своїм генералам у чужих краях, він уже десять років воював з ліквідаторами та дипломатами, з прусськими й баварськими судами, щоб визнали його права на ці нещасливі здобутки. Мій батько кинув мене в безвихідний лабіринт цього нескінченного процесу, від якого залежало наше майбутнє. Суд міг стягти з нас уже одержані нами прибутки, міг присудити й до відшкодування за вирубані з 1814 до 1817 року ліси, — і тоді материного маєтку ледве стало б, щоб урятувати честь нашого імені. Отже, того дня, коли батько нібито дав мені якусь волю, я опинивсь у найнестерпнішому ярмі. Я мав битись, як на бойовищі, працювати день і ніч, ходити по установах, присипляти сумління урядовців, зацікавлювати їх матеріально, спокушати їх самих, їхніх жінок, слуг, собак і вбирати це огидне діло у вишукані форми, супроводити всякими жартами. Я спізнав усі прикрощі, від яких змарніло обличчя мого батька. Майже рік я провадив світське на вигляд життя, але й розваги, і намагання зав’язувати стосунки з впливовими родичами або з людьми, що можуть бути корисними нам, коштували великих зусиль. Мої розваги були, власне, судовими клопотами, а розмови — доповідями. Доти я був доброчесний, бо не мав змоги віддатись юнацьким пристрастям; але тепер, боячись якимсь промахом занапастити батька й себе, я став своїм власним деспотом і не смів дозволити собі ніяких утіх чи витрат. Поки ми молоді, поки наші контакти з людьми та обставинами ще не стерли з нас ніжного пилку почуття, не відібрали свіжості думки, шляхетної чистоти сумління, що не дозволяє нам укладати угоди зі злом, ми ясно усвідомлюємо свій обов’язок, наша честь промовляє голосно і ми не можемо не чути її, ми відверті й не хитруємо; такий був і я! Я хотів виправдати довіру батька, колись я з насолодою вкрав у нього мізерну суму, але тепер, несучи разом з ним тягар його справ, його імені, його роду, я потай віддав би йому все своє добро, свої надії, як уже пожертвував йому свої втіхи і був би щасливий цією самопожертвою! Отож коли пан Де Віллель[65], ніби заради нас, розкопав імператорський декрет про втрату прав і ми позбулися всього, я підписав акт продажу своїх земель, зберігши тільки нічого не вартий острів посеред Луари, де була могила моєї матері. Тепер, можливо, всякі докази, виверти, філософські, філантропічні та політичні міркування змогли б переконати мене не робити того, що мій адвокат назвав дурістю. Та в двадцять один рік ми, кажу знов, до кінця щедрі, палкі й добрі. Сльози, які я побачив у батькових очах, тоді були для мене найбільшим багатством, і спогад про ці сльози часто втішав мене в нещасті. Через десять місяців після виплати боргу батько мій помер від туги; він мене обожнював і він же зубожив. Ця думка його вбила. 1826 року, в двадцять два роки, під кінець осені, я сам-один провів у останню путь свого першого друга — батька. Мало є на світі юнаків, що йшли б отак на самоті зі своїми думками за катафалком, загублені в Парижі, без майбутнього, без грошей. Сироти, підібрані громадською доброчинністю, мають принаймні таке майбутнє, як бойовище, такого батька, як уряд або королівський прокурор, такий притулок, як сирітський дім. А я не мав нічого! Через три місяці поцінувач вручив мені тисячу сто дванадцять франків — весь виторг з батьківської спадщини. Кредитори змусили мене продати меблі. Змалечку привчений дуже високо цінувати предмети розкоші, серед яких жив, я не міг стримати подиву, що все те коштувало так мало.

«Таж то все ро-ко-ко», — пояснив оцінювач.

Жахливе слово, що розвіяло всю віру мого дитинства й позбавило мене перших, найдорожчих ілюзій. Моє багатство звелося до реєстру проданих речей, моє майбутнє вмістилось у торбинці з тисячею ста дванадцятьма франками, суспільство прийшло до мене в особі чудового оцінювача, що говорив зі мною не скидаючи капелюха. Один слуга, Жонатас, що любив мене і що йому моя мати колись відписала довічну ренту в чотириста франків, сказав мені, покидаючи дім, з якого я ще дитиною так часто радісно виїздив у кареті: «Будьте ощадні, пане Рафаелю!» — і заплакав, добряга.

Отакі, любий Емілю, були події, що поламали мою долю, перенастроїли мою душу й поставили мене, зовсім молодого, в щонайфальшивіше соціальне становище, — трохи помовчавши, додав Рафаель. — Родинні узи, хай слабкі, прив’язували мене до кількох багатих сімей, але гордість не дозволила б мені звернутись до них, навіть якби людська зневага й байдужість не зачинили переді мною дверей ще раніше. Хоч мої родичі були дуже впливові й охоче протегували чужим людям, я лишився без родичів і без протекторів. Раз по раз натикаючись на перепони в своїх прагненнях, моя душа врешті замкнулася в собі. Мавши вдачу відверту й безпосередню, я мимохіть став холодним і потайним; батьків деспотизм відібрав мені всю впевненість у собі; я був боязкий і незграбний, я здавався сам собі вкрай непривабливим, я сам остогид собі, вважав себе бридким, я соромився свого вигляду. Всупереч тому внутрішньому голосові, який має підтримувати обдарованих людей у їхній борні і який кричав мені: «Сміливіше! Вперед!» — всупереч несподіваному відчуттю своєї сили, яке приходило до мене в самотності, всупереч надії, що окрилювала мене, коли я порівнював нові твори, які вкидали в захват публіку, з тими, що снувались у моїй уяві, я, наче дитина, не був певний у собі. Я був жертвою надмірного честолюбства, я вірив, що народився для великих справ, а тим часом скнів у нікчемності. Я потребував людей, а друзів не мав. Я мусив прокласти собі шлях у світі, але лишався самотнім не стільки через страх, скільки через сором’язливість. У той рік, коли батько кинув мене в вир вищого світу, я вступив із незайманим серцем, зі свіжою душею. Як усі великі діти, я потай мріяв про кохання. Серед своїх однолітків я натрапив на гурток фанфаронів, що ходили задерши носа, теревенили про всякі марнички, без трепету сідали поруч жінок, що здавались мені особливо неприступними, зі всіма говорили зухвало, покусуючи головки своїх ціпочків, манірились, ганили найвродливіших жінок, щиро чи вдавано запевняли, що для них приступне ліжко будь-якої, і прикидалися, ніби вже пересичені втіхами й не прагнуть їх, а на найдоброчесніших, найскромніших дивились як на легку здобич, що її можна скорити одним словом, одним сміливим натиском, одним зухвалим поглядом! Я тобі кажу цілком щиро, завоювання влади чи гучної літературної слави здавалось мені легшим, ніж успіх у жінки з вищого світу, молодої, розумної й витонченої. Одне слово, моя сердечна тривога, мої почуття, мої ідеали були в незгоді з правилами вищого світу. Я був сміливий, але тільки в думках, а не в поведінці. Згодом я дізнався, що жінки не люблять, коли в них благають про кохання, не одній я поклонявся здалеку, ладен був віддати серце й душу, віддав би всі свої сили, не злякався б ні жертв, ні страждань, а вони віддавалися дурням, яких я б не взяв і за швейцарів. Скільки разів, безмовний і нерухомий, я милувався жінкою моєї мрії, що з’являлась на балу, подумки вкладаючи все своє життя в довічні пестощі, я виражав усі свої надії в одному погляді, в екстазі складав їй до ніг любов юнака, що поривається назустріч омані. Були хвилини, коли я віддав би життя за одну ніч. І що ж? Не знаходячи вух, що вислухали б мої жагучі слова, очей, у яких міг би втопити свій погляд, серця, що злилось би з моїм, я чи то за браком нагоди, чи то через свою недосвідченість зазнавав усіх мук безсилої снаги, що пожирає сама себе. Може, я втратив надію, що мене зрозуміють, а може, боявся, що зрозуміють надто добре. А тим часом у моїй душі здіймалась буря від кожного ласкавого погляду, зверненого, як мені здавалось, на мене. Попри мою готовність сприйняти цей погляд чи начебто ласкаві слова за ніжну обіцянку, я то не наважувався заговорити, то не вмів замовкнути вчасно. Від надміру почуттів я щось мурмотів незначуще, а мовчанка моя була дурна. Звісно, я був занадто наївний для того штучного товариства, в якому люди живуть напоказ і виражають свої думки умовними фразами або словами, диктованими модою. До того ж я не вмів ні красномовно говорити про дурниці, ні промовисто мовчати. Одне слово, хоча в мені горіло полум’я жаги, хоча я мав саме таку душу, яку звичайно прагнуть спіткати жінки, хоча я був під владою тієї екзальтації, яку вони так люблять, хоча мене сповнювала та енергія, якою хваляться дурні, але всі жінки були до мене по-зрадницькому жорстокі. Ось чому я наївно захоплювався тими, хто в дружніх розмовах вихваляється своїми тріумфами, й гадки не мав, що вони брешуть. Я, безперечно, помилявся, сподіваючись зустріти там щире почуття, прагнучи знайти щось велике й могутнє в душі жінки розпусної й легковажної, жадібної до розкошів, сп’янілої від суєти, — знайти такий океан пристрасті, як той, що бурхав у моєму серці. О! Почувати, що ти народжений кохати, дати щастя жінці, і не знайти нікого, бодай якоїсь сміливої й шляхетної Марселіни[66] або хоч старої маркізи! Носити скарб у простій торбині й не спіткати хоч би дитину, якусь юну дівчину, яка замилувалась би ним! Не раз я з розпачу хотів відібрати собі життя.

— Веселенький же сьогодні вечір! — вигукнув Еміль.

— Не заважай мені судити своє життя! — відказав Рафаель. — Коли ти не можеш, як друг, вислухувати мої елегії, коли ти не хочеш задля мене півгодини терпіти нудьгу, то спи! Але не розпитуй мене більше про моє самогубство! Воно кричить, воно дибиться переді мною, кличе мене, і я його вітаю. Щоб судити про людину, треба принаймні знати її таємні думки, її страждання, її тривоги; а коли тебе цікавлять тільки зовнішні факти її життя, то воно зведеться до голої хронології — історії для дурнів.

Гіркота, що бриніла в цих словах, уразила Еміля, і далі він уважно слухав Рафаеля, втупивши в нього зчудований погляд.

— Але тепер, — повів далі оповідач, — усі ці події постають у інакшому світлі. Той стан речей, який колись видавався мені нещастям, можливо, й розвинув у мені чудові якості, якими я згодом став пишатися. Хіба ж не філософській цікавості, невтомній праці, любові до читання, які з семирічного віку аж до першого виходу в світ заповнювали моє життя, завдячую я свою здатність, як ви кажете, легко висловлювати свої думки і рухатися вперед по широчезному полю людських знань? Хіба не самотність, на яку я був приречений, і не звичка стримувати почуття й жити внутрішнім життям дали мені вміння порівнювати й міркувати? Хіба ж моя вразливість, не загубившись серед світської метушні, що принижує і найпрекраснішу душу, робить із неї якусь ганчірку, не зосередилась у моєму нутрі так, що стала досконалим органом, волі, вищим, ніж жадоба пристрасті? Не визнаний жінками, я вдовольнявся тим, що спостерігав їх із проникливістю відринутої любові. Тепер я розумію, що моя щирість тільки дратувала їх! Можливо, жінкам навіть подобається, коли чоловік трошки хитрує. А я можу бути протягом однієї години то дорослим, то дитиною, то пустоцвітом, то мислителем, можу бути вільним від забобонів і сповненим їх, а тому жінки, можливо, сприймали мою наївність за цинізм, а чистоту думок — за розбещеність? Ученість моя здавалась їм нудьгарством, жіночна млосність — слабкістю. Надмірна жвавість уяви, це прокляття поетів, напевне свідчила в їхніх очах про нездатність щиро кохати, про несталість, брак завзяття. Коли я мовчав, то мовчав, як дурень, а коли пробував сподобатись їм, вони лякались, і тому жінки засудили мене. Присуд вищого світу я сприйняв зі смутком і сльозами. Але це страждання принесло свій плід. Я вирішив помститися світському товариству, заволодіти душами всіх жінок, владарюючи над умами, щоб усі погляди звертались на мене, коли слуга оголосить моє ім’я на дверях вітальні. Я вирішив стати великою людиною. Ще змалечку я ляскав себе по лобі й казав, наче Андре Шеньє[67]: «А тут щось таки є!» Я ніби відчував, що в мені визріває думка, яку варто висловити, система, яку варто розробити, знання, які слід викласти. Ох любий мій Емілю! Тепер, коли мені щойно минуло двадцять шість років і я певен, що помру невідомим, не ставши навіть коханцем жінки, про яку мріяв, дозволь мені розповісти про свої безумства! Хто з нас якоюсь мірою не сприймав бажаного за дійсне? О, я б не хотів мати за друга юнака, що не вдягав у мріях корони, не ставив собі п’єдесталу, не тішився товариством піддатливих коханок! Я сам часто був генералом, імператором; я був Байроном, а потім — нічим. Побавившись на вершині людської слави, я помічав, що всі гори, всі труднощі попереду. Мене врятувало безмірне самолюбство, що кипіло в мені, прекрасна віра в своє призначення, а можливо, і в геніальність, якщо тільки я не дам усяким життєвим дрібницям скубти мою душу, як ото колючки вискубують шерсть на вівці, що йде крізь кущі. Я вирішив укрити себе славою, працюючи в тиші, задля своєї майбутньої коханої. Всі жінки для мене злились в одну, і ту єдину жінку я вбачав у першій стрічній; але, вбачаючи в кожній царицю, я вважав, що вона, як то чинять цариці, має перша ступити назустріч мені, несміливому й нещасному бідакові. О, ради тієї, котра пожаліла б мене, я беріг у серці стільки вдячності й любові, що обожнював би її довіку. Згодом спостереження відкрили мені жорстоку правду. Отже, любий мій Емілю, я ризикував лишитись навіки самотнім. Жінки завдяки якійсь особливій рисі натури бачать у талановитій людині самі лише вади, а в дурневі — тільки його добрі якості; вони відчувають більшу симпатію до принад дурня, бо ті принади виставляють у кращому світлі їхні власні вади, тоді як те щастя, що може їм дати обдарований чоловік, не відшкодовує їм їхньої недосконалості. Талант — це ніби триденна пропасниця, і жодна жінка не прагне поділяти тільки його муки; всі вони вбачають у коханцеві лише засіб для задоволення їхнього марнолюбства. Вони люблять у нас самих себе! А хіба в біднякові, в гордому митці, наділеному здатністю творити, нема образливого себелюбства? Навколо нього — якийсь вир думок, і до того виру затягується все, навіть коханка. Як може жінка, оточена поклонінням, вірити в любов такого чоловіка? Чи домагатиметься вона її? Адже такий коханець не має дозвілля, щоб на м’якій канапі поринати в оті ніжні пустощі, що їх так цінують жінки, і що на них такі вдатні чоловіки нещирі й безсердечні. Адже йому бракує часу навіть на працю, тож як може він марнувати його на всякі витребеньки, на кокетство? Ладний віддати все життя зразу, я не здатен був розміняти його на дрібнички. Одне слово, митцеві ненависна поведінка біржового маклера, що виконує доручення якоїсь розніженої манірниці. Великій і бідній людині не досить любові половинчастої, він хоче цілковитої самопожертви. Дрібні створіння, що все життя тільки й знають приміряти кашемірові шалі й стають вішалками для модних товарів, не здатні до самопожертви, вони тільки вимагають її від інших, а в коханні хочуть наказувати, а не коритись. Справжня дружина, дружина за покликанням, покірливо йде туди, куди йде чоловік, і в ньому все її життя, сила, слава, щастя. Обдарованому чоловікові потрібна східна жінка, чия єдина думка — вгадати його бажання; бо все нещастя таких людей — у незгоді між їхніми прагненнями і змогою їх задовольняти. А я, що вважав себе геніальним, любив якраз модниць, чепурух. Виношуючи ідеї, такі протилежні загальновизнаним, збираючись видертися на небо без драбини, володіючи скарбами, що не мали безпосередньої цінності, озброєний знаннями, що переобтяжили мою пам’ять, але ще не систематизувалися, не засвоїлися глибоко, не маючи ні родичів, ні друзів, самотній посеред жахливої пустелі, — пустелі забрукованої й залюдненої, мислячої, живої, де все вороже нам або — що навіть гірше — байдуже до нас, я прийшов до природного, хоча й нерозумного рішення; в ньому було щось неможливе, але це й додавало мені духу. Я ніби побився об заклад із самим собою, отож я й вигравав, і програвав. Ось який був мій план. Моїх тисячі ста франків мені мало вистачити на три роки життя, і я поклав собі за цей час видати твір, який мусив привернути увагу публіки, дати мені багатство або гучне ім’я. Мене тішила думка, що я житиму на хлібі та молоці, немов фіваїдський пустельник, поринувши в світ книжок та ідей, у неприступній сфері праці й тиші посеред гамірного Парижа, де, ніби лялечка комахи, збудую собі гробницю, щоб відродитися в сяйві слави. Щоб жити, я ладен був ризикнути життям. Звівши свій побут до найпростіших потреб, до найнеобхіднішого, я вирішив, що трьохсот шістдесяти п’яти франків на рік вистачить для прожитку. І справді, цієї мізерної суми вистачало для життя, бо я залюбки корився власному монастирському статутові.

— Не може бути! — вигукнув Еміль.

— Так я прожив близько трьох років, — відказав Рафаель не без гордості. — Порахуємо? — запропонував він. — На три су хліба, на два су молока, на три су ковбаси — це не давало мені вмерти з голоду й підтримувало дивовижну ясність думок. І знаєш, що я спостеріг? Піст чудесно впливає на уяву. Помешкання коштувало мені три су за день, на три су я спалював за ніч оливи в лампі, прибирав сам, ходив у фланелевих сорочках, щоб не витрачати більше двох су щодня на прання. В грубці топив кам’яним вугіллям — це в середньому коштувало не більше двох су на день. Одягу, білизни, взуття мені вистачило на три роки: я вбирався пристойно, тільки коли йшов на публічну лекцію або до бібліотеки. Всі ці видатки разом становили вісімнадцять су, і мені ще лишалося два су на щось непередбачене. Мені не часто доводилось за цей довгий період праці проходити мостом Мистецтв[68] і ні разу я не купував води, бо сам ходив щоранку на площу Сен-Мішель, на ріг вулиці Гре, набрати її з фонтана. О, я зносив своє вбозтво гордо! Хто передчуває прекрасне майбутнє, той іде крізь злидні без сорому, як без вини засуджений іде на страту. Я не хотів і думати про хвороби. Як Акіліна, я думав про лікарню без жаху. Я ні на мить не сумнівався, що у мене чудове здоров’я. А втім, бідняк має право лягти хіба для того, щоб умерти. Я стригся коротко, аж поки ангел любові чи доброти... Але я забігаю вперед у своїй розповіді. Завваж тільки, любий друже, що, не маючи коханки, я жив великою думкою, мрією, оманою, в яку ми всі спочатку до певної міри віримо. Тепер я сам сміюся з себе, з того себе — можливо, святого й прекрасного, — котрого більш нема. Суспільство, вищий світ, наші звичаї, наша мораль, розглянуті зблизька, відкрили мені, яка небезпечна була моя невинна віра, які безплідні були мої ревні труди. Така запасливість непотрібна честолюбцеві. Хто женеться за щастям, хай не бере на себе важкої ноші! Помилка обдарованих людей — у тому, що вони марнують молоді літа, аби стати гідними ласки долі. Поки бідняки збирають силу й знання, щоб згодом легше було нести тягар могутності, яка втікає від них, інтригани, багаті на слова й убогі на думки, шастають повсюди, обморочують дурнів, утираються в довіру до роззяв; одні вчаться, другі сунуть уперед; одні скромні, другі зухвалі; геніальна людина приховує свою гордість, а інтриган виставляє її напоказ і неодмінно допне свого. Люди, наділені владою, мають таку потребу вірити заслугам, які лізуть в очі, нахабному талантові, що для справжнього вченого було б дитячою наївністю сподіватись на людську вдячність. Я, звичайно, не збираюсь плести банальні слова про чесноту, оту пісню над піснями, що її без перестану співають невизнані генії; я хочу логічним шляхом вивести причину того успіху, якого так часто досягають люди посередні. На жаль, наука така по-материнському добра, що було б, мабуть, злочином вимагати від неї інших нагород, ніж чисті й тихі радощі, якими вона живить своїх дітей. Я пам’ятаю, як весело часом снідав хлібом та молоком, сидячи коло вікна й дихаючи свіжим повітрям, а очима блукаючи по дахах — бурих, сіруватих або червоних, шиферних і черепичних, порослих жовтим або зеленим мохом. Спочатку цей краєвид здавався мені одноманітним, та скоро я відкрив у ньому своєрідну красу. Ввечері промені, що пробивалися крізь нещільно причинені віконниці, відтінювали й оживляли чорні глибини цього своєрідного світу. А часом ліхтарі кидали знизу крізь туман блідо-жовтаве світло, вириваючи з темряви понад вулицями звивисту лінію тісно збитих дахів, цей океан нерухомих хвиль. А вряди-годи серед цієї похмурої пустелі з’являлись людські постаті: серед квітів повітряного садочка я розрізняв гострий профіль старої жінки, що поливала настурції; а то в рамці трухлявого мансардного вікна показувалась молода дівчина й прибиралась, не маючи й гадки, що на неї дивляться, а я бачив тільки її прекрасне чоло й довгі коси, підняті прегарною білою рукою. Я милувався хирлявими рослинками в ринвах, мізерними травинками, що їх невдовзі зносила геть злива. Я спостерігав, як мох після дощу зеленіє, а під сонцем висихає на бурий сухий оксамит, що міниться різними відтінками. Одне слово, несталі поетичні ефекти денного світла, смуток туманів, раптові зблиски сонця, чарівна тиша ночі, таїнство світанку, дим над димарями, всі явища цієї незвичайної природи стали для мене звичними й розважали мене. Я любив свою в’язницю: адже ув’язнення було добровільне. Оті паризькі прерії, складені з дахів, схожі на голу рівнину, ховали під собою населені безодні, і вони пасували до моєї душі, гармоніювали з моїми думками. Втомливо буває, спустившися з небесних висот, де ми віддавалися філософії, враз побачити перед собою цей світ; саме там я до кінця збагнув монастирську простоту. Постановивши жити за новим планом, я почав шукати помешкання в найпустельніших кварталах Парижа. Одного вечора, вертаючись із Естрапади, я йшов вулицею Кордьє. На розі вулиці Клюні я побачив дівчинку років чотирнадцяти, що гралася у волан із подругою, бавлячи сусідів сміхом та пустощами. Була чудова погода, теплий вечір — вересень ще не скінчився. Перед кожними дверима сиділи жінки й гомоніли, наче в провінційному містечку у святковий день. Я спочатку звернув увагу тільки на дівчинку, на її прегарне виразисте личко і на постать, ніби створену як натура для художника. Сценка була чарівна. Я спробував з’ясувати собі, звідки така простота звичаїв у самому серці Парижа, й помітив, що вулиця нікуди не веде, й перехожих тут нема. Згадавши, що десь тут жив Жан Жак Руссо, я розшукав будинок «Сен-Кантен»; він був геть занедбаний, отже, можна було сподіватися, що помешкання тут недорогі. Я зайшов туди. Увійшовши до кімнати з невисокою стелею, я побачив класичні мідні свічники з лойовими свічками, вишикувані на поличці, кожен над своїм ключем від кімнати, мене вразив порядок у цій залі: звичайно в таких місцях буває не дуже чепурно, а тут усе чистеньке, мов на картині. В ліжку, з блакитним покривалом, у хатньому начинні, в меблях була якась узвичаєна кокетливість. Господиня, жінка років сорока, що, видно, зазнала в житті чимало лиха й пролила чимало сліз, які затьмарили їй погляд, підвелась і підійшла до мене; я скромно сказав, скільки зможу платити, і вона, зовсім не здивована, вибрала з в’язки ключа, провела мене нагору й показала мансардну кімнатку, з якої видно було покрівлі та подвір’я сусідніх будинків, з, вікон яких вистромлялися довгі жердини, завішані випраною білизною. Яка жахлива була ця мансарда з жовтими брудними стінами, що тхнула злиднями, — якраз житло для бідного вченого! Стеля була похила, в щілини між черепицею світило небо. Там могло поміститися ліжко, стіл, кілька стільців, а в кутку під похилою стелею я міг поставити своє фортепіано. Не маючи грошей, щоб умеблювати цю клітку, не кращу від венеціанських підземних темниць, бідна жінка не могла знайти пожильця для неї. Від розпродажу свого майна я лишив собі трохи меблів, якими до певної міри дорожив. Я швидко домовився з господинею і другого дня перебрався до неї. Я прожив у цій повітряній гробниці майже три роки, працюючи день і ніч без перепочинку з такою насолодою, що навчання здавалось мені найпрекраснішим ділом у житті, найшляхетнішою метою його. Спокій і тиша, необхідні для вченого, мають у собі щось невимовно приємне, п’янке, мов кохання. Робота думки, пошуки ідей, спокійна споглядальність науки дають нам невимовну втіху, таку глибоку, як усе причетне до розуму, вияви якого непомітні для наших зовнішніх чуттів. Тому ми завжди змушені пояснювати таємниці духу матеріальними порівняннями. Насолода, якої зазнаєш, пливучи один по озеру з чистою водою, серед скель, дерев та квітів, у пестощах теплого вітерцю — для необізнаних досить блідий образ того щастя, яке я відчував, коли моя душа купалась у хвилях якогось незнаного світла, коли я чув грізні й бентежні голоси натхнення, коли з невідомого джерела в мій трепетний мозок вливались образи. Споглядати, як, ніби сонячне світло вранці, за полем людських абстракцій світить ідея й підноситься вище, як сонце, а краще сказати — виростає, як дитя, досягає зрілості, помалу мужніє — це втіха вища за всі земні втіхи, це божественна насолода. Навчання сповиває якимись чарами все, що нас оточує. Хиткий письмовий стіл, за яким я працював, коричневий сап’ян, що вкривав його, моє фортепіано, ліжко, крісло, химерно вицвілі шпалери, меблі — всі ці речі оживали й ставали для мене скромними друзями, мовчазними співучасниками мого майбутнього. Скільки разів розкривав я перед ними душу, дивлячись на них! Часто, блукаючи очима по вижолобленому різьбленню, я натрапляв на нові шляхи, на разючі потвердження моєї системи або на слова, що вдало передавали думки, яким я доти нізащо не міг знайти вираз. Споглядаючи довколишні предмети, я почав знаходити у кожного з них власне обличчя, власний характер, вони часто озивались до мене, коли в моє вузеньке вікно падав мимобіжний промінь призахідного сонця, вони забарвлювалися, блідли, яскріли, сумнішали або веселішали, дивуючи мене щораз новими ефектами. Ці дрібні події самітницького життя, непримітні для суєтного світу, — розрада в’язнів. Адже я був бранцем ідеї, ув’язненим у системі — правда, в’язнем не смутним, бо попереду було життя, сповнене слави. Поборовши якісь труднощі, я щоразу цілував ніжні руки жінки з прекрасними очима, ошатної й багатої, що колись мала гладити мої кучері й ласкаво казати: «Скільки ти страждав, бідолашний мій!» Я розпочав два великі твори. Комедія, яку я писав, мала за кілька днів дати мені ім’я, багатство, доступ у вищий світ, де я хотів з’явитися з царськими правами генія. Ви всі побачили в цьому шедеврі першу помилку юнака, що тільки-но вийшов з колежу, справжню юнацьку бредню. Ваші глузи підрізали крила плідним ілюзіям, які відтоді не прокидалися. Самий тільки ти, мій любий Емілю, загоїв глибоку рану, яку інші завдали моєму серцю! Ти один захоплювався моєю «Теорією волі», цим великим твором, заради якого я вивчив східні мови, анатомію, фізіологію і якому присвятив так багато часу. Цей твір, сподіваюся, доповнить праці Месмера, Лафатера, Галля, Біша, відкриє новий напрям у науці про людину. На цьому закінчується моє прекрасне життя, щоденна жертва, невидима світові робота шовкопряда, єдина нагорода за яку полягає, мабуть, у ній самій. З початку свого свідомого життя й до того дня, коли я закінчив свою «Теорію», я спостерігав, вивчав, писав, читав без перепочинку і моє життя було присвячене тільки обов’язкові. Коханець, розніжений східними лінощами, чуттєвий, закоханий у свої мрії, я весь час працював, відмовляючи собі в утіхах паризького життя. Гурман, я присилував себе до здержливості; люблячи ходити й плавати човном по морю, стільки мріявши про чужі краї, й досі, мов дитина, знаходячи втіху в киданні камінців у воду, я проте невтомно сидів за письмовим столом; балакун вдачею, я ходив слухати в тиші публічні лекції в бібліотеці й у музеї, я самотньо спав на своєму твердому ліжку, мов чернець ордену святого Бенедикта, хоча жінка була моєю мрією, яку я віддавна плекав і яка весь час утікала від мене. Врешті моє життя стало жорстокою суперечністю, постійною брехнею. От і судіть про людей! Часом мої природні нахили розгорялись, ніби пожежа, що довго тліла під сподом. Мене, що не знав жінок, хоча так жадав їх, злиденного пожильця студентської мансарди, образи знадливих коханок оточували, ніби марево, ніби видива гарячкової маячні. Я їздив по вулицях Парижа, вмостившись на м’яких подушках розкішної карети. Мене точили пороки, я поринав у розпусту, жадав усього й домагався всього; я був п’яний без вина, як святий Антоній в години спокус. На щастя, сон урешті гасив ці палючі видіння; а вранці наука, усміхаючись, знов кликала мене, і я був їй вірний. Я гадаю, що жінки, яких називають доброчесними, часто бувають під владою таких спалахів жадань і пристрастей, що закипають у нас мимоволі. Такі мрії не позбавлені чару, і чи не нагадують вони розмову зимового вечора, коли ви, сидячи вдома біля каміна, подорожуєте до Китаю. Але що стається з чеснотою під час цих приємних подорожей, у яких думка переборює всі перешкоди? Перші десять місяців свого усамітнення я провадив життя вбоге й відлюдне, таке, як щойно змалював; уранці, щоб ніхто не бачив, я виходив купити собі щось із їжі, я сам прибирав у кімнаті, сам був собі хазяїн і слуга, я жив, як Діоген, і це сповнювало мене неймовірною гордістю. Та згодом, коли господиня і її дочка спостерегли мою натуру й мої звички і взагалі роздивились мене, збагнули, який я вбогий, можливо, тому, що й самі вони були дуже нещасні, ми неминуче зблизилися. Поліна, чарівне створіння, чия наївна, ще не розкрита привабливість почасти й принадила мене до цього дому, робила мені деякі послуги, від яких я не міг відмовитись. Усі нещасливі долі — сестри, в них та сама мова, та сама щедрість, щедрість тих, хто, не маючи нічого, багатий на почуття й жертвує своїм часом і собою. Якось непомітно Поліна стала дбати про мене, забажала слугувати мені, а мати не заперечувала. Я бачив, як і сама мати лагодила мою білизну й червоніла, коли я заставав її за цим милосердним ділом. Проти моєї волі вони почали опікуватися мною, і я приймав їхні послуги. Щоб зрозуміти цю дивну прихильність, треба знати те захоплення працею, тиранію ідей і ту інстинктивну нехіть, що її почуває до всякої буденщини людина, яка живе думкою. Чи міг я опиратися делікатній увазі, з якою Поліна, помітивши, що й вже сім чи вісім годин нічого не їв, нечутно приносила мені мою вбогу страву? По-жіночому граційно й по-дитячому простосердо вона всміхалась мені й подавала знак, щоб я не звертав на неї уваги. Ніби Арієль[69] влітав, як сильф, під мою покрівлю, вгадавши моє бажання. Якось увечері Поліна зі зворушливою щирістю розповіла мені свою історію. Батько її був командиром ескадрону кінних гренадерів імператорської гвардії. На переправі через Березину його взяли в полон козаки; потім, коли Наполеон запропонував обмін полоненими, росіяни ніяк не могли розшукати його в Сибіру; як казали інші полонені, він утік, щоб пробратися до Індії. Відтоді пані Годен, моя господиня, не мала жодної звістки про чоловіка. Настали злигодні тисяча вісімсот чотирнадцятого й тисяча вісімсот п’ятнадцятого років. Сама, без грошей, без будь-якої опори, вона вирішила держати мебльовані кімнати, щоб якось прогодувати дочку. Вона й досі надіялася, що чоловік повернеться. Найтяжча її турбота була та, що Поліна лишиться без освіти, її Поліна, хрещениця принцеси Боргезе, Поліна, яка повинна була справдити чудесну долю, напророчену їй царственою опікункою. Коли пані Годен розповіла мені про своє горе, що вбивало її, й закінчила трагічним тоном: «Я б віддала і той клаптик паперу, що зробив Годена бароном Імперії, і наше право на прибутки з маєтка Вічнау, аби тільки знати, що Поліна здобула виховання в Сен-Дені[70]!» — і раптом я здригнувся: мені спало на думку, щоб віддячити за турботи, якими мене оточили мати й дочка, запропонувати себе в учителі Поліні. Щира втіха, із якою обидві прийняли мою пропозицію, була рівна наївності, що продиктувала її. Отак у мене з’явилися години відпочинку. Дівчина була дуже здібна й так легко навчалася, що скоро вже грала на фортепіано краще за мене. Звикнувши думати вголос біля мене, вона відкривала мені чарівні якості душі, що розгортається назустріч життю, ніби чашечка квітки, яка повільно розпукується на сонці. Вона слухала мене уважно й радо, не спускаючи з мене чорних оксамитних очей, що неначе всміхались; повторювала уроки голоском ніжним і ласкавим, а коли я був задоволений нею, тішилась, мов дитина. Її мати, щодень дужче занепокоєна тим, щоб уберегти від усіх небезпек юну дівчину, яка, виростаючи, справджувала всі надії, які подавала ще змалечку, тепер була спокійна, бачачи, що дочка вчиться цілий день. Грати вона могла тільки на моєму фортепіано і, коли я кудись виходив, користалася з того, щоб повправлятись. Повертаючись, я заставав Поліну в себе, вбрану якнайскромніше, але з кожним рухом гнучкий стан і вся прегарна постать вимальовувались під грубою тканиною. Наче героїня казки про Ослячу шкуру, вона виставляла малесеньку ніжку в недоладному черевику. Але всі ці милі скарби, все багатство, вся ця дівоча краса не впливала на мене. Я наказав сам собі бачити в Поліні тільки сестру. Я боявся ошукати довіру її матері, я милувався цією чарівною дівчиною, як картиною, як портретом померлої коханки. Врешті, то було моє дитя, моя статуя. Новий Пігмаліон[71], я хотів зробити з живої, рум’яної, чутливої, наділеної мовою дівчини мармурову статую; я був дуже суворий з нею, та що більше я давав їй відчути свій учительський деспотизм, то лагідніша й покірніша робилась вона. Хоча шляхетні почуття спонукали мене до стриманості й скромності, проте й прокурорських міркувань не бракувало. Я не уявляю собі чесності в грошових справах без чесності в думках. Обдурити жінку чи оголосити себе банкрутом для мене те саме. Любити молоду дівчину чи заохочувати її любов до тебе — це те саме, що укласти з нею шлюбну угоду, умови якої треба визначити наперед. Ми маємо право покинути жінку, яка нам продається, але не дівчину, що віддається нам, бо вона не знає всіх наслідків своєї жертви. Я міг би одружитися з Поліною, але це було б безумство. Чи не означало б це вкинути невинну й ласкаву душу в жахливі злигодні? Моє вбозтво промовляло своєю егоїстичною мовою і весь час простягало свою залізну руку між цим добрим створінням і мною. Крім того, признаюся з соромом, я не визнаю кохання в злиднях. Можливо, це в мені озивається розбещеність, спричинена тією недугою людства, яку ми називаємо цивілізацією, та жінка, хай буде вона чарівна, як Єлена Троянська чи Гомерова Галатея, не може скорити мого серця, коли вона хоч трошечки нечепурна. О! Хай живе кохання в шовках і кашемірі, серед чудес розкоші, які прикрашають її так чудесно, бо вона й сама, можливо, розкіш! Я люблю в пориві жаги м’яти вишукані туалети, зривати квіти, підносити зухвалу руку над прегарною спорудою напахченої зачіски. Палкі очі, прикриті мереживною вуаллю, яку їхній погляд пронизує, ніби той вогонь, що крізь дим виривається з жерла гармати, фантастично принадні для мене. Моєму коханню потрібні шовкові драбинки, щоб у тиші видиратись ними до коханої в зимову ніч. Яка це насолода — геть засніженому з’явитись у кімнаті, сповненій пахощами, обтягненій барвистими шовками і побачити там жінку, яка теж струшує з себе сніг, бо як іще назвати оті покриви зі знадливого мусліну, крізь які вона невиразно просвічує, мов ангел крізь хмару, і з яких вона ось-ось вирине? І ще мені потрібні були боязке щастя й зухвала певність. А врешті я хоч побачити ту саму таємничу жінку, але в усьому блиску, посеред світського товариства, доброчесну, оточену знаками поваги, прибрану в мережива, в діаманти, володарку всього міста, так високо піднесену й таку шановану, що ніхто не зважиться залицятися до неї. Стоячи посеред свого почту, вона кидає мені погляд, що зневажає всі ці умовності, погляд, що промовляє: вона ладна принести мені в жертву світ і людей! Звичайно, я сто разів сміявся сам із себе, зі своєї закоханості в мережива, оксамит, тонкий батист, у подвиги перукаря, в свічки, в карету, в титул, у геральдичні корони на кришталі, у вироби ювелірів — одне слово, в усе, що є фальшивого й не дуже жіночного в самій жінці, я глузував із себе, переконував себе — все марно. Мене чарує аристократка, її тонка усмішка, вишукані манери, її гідність; коли вона ставить бар’єр між собою і світом, то будить у мені марнолюбство, а це вже й є наполовину кохання. Ставши предметом загальної заздрості, моє щастя стає солодшим для мене. Коли моя коханка поводиться не так, як інші жінки, не ходить пішки, живе не так, як вони, одягається в те, чого вони не можуть мати, пахтить не так, як інші, вона подобається мені куди більше: що далі вона від землі, — навіть у тому, що в коханні земного, — то прекрасніша вона в моїх очах. Моє щастя, що у Франції вже двадцять років нема королеви, а то б я закохався в королеву! Щоб поводитись як принцеса, жінка повинна бути багатою. Супроти моїх романтичних фантазій — що таке була Поліна? Чи могла вона продати мені ночі, варті цілого життя, кохання, яке вбиває, яке ставить на карту всі людські здібності? Ми не вмираємо через бідних дівчат, що віддаються нам! І я не можу вбити в собі ці почуття, ці поетичні мрії. Я народився для кохання неможливого, і випадкові заманулось підсунути мені те, чого я не бажав. Скільки разів я подумки взував у атлас маленькі Полінині ніжки, вдягав її стан, стрункий, як молоденька тополька, в шати з серпанку, накидав їй на плечі легенький шарф, вів, ступаючи по килимах її палацу, до розкішного екіпажу! Я обожнював її такою, я наділяв її гордістю, якої вона не мала, я віднімав у неї всі її чесноти, її наївну грацію, її природжений чар, її чудову натуру й щиру усмішку, щоб кинути її в Стікс наших пороків і дати їй невразливе серце, щоб оздобити її нашими злочинами, зробити з неї штучну салонну ляльку, тендітне створіння, яке засинає вранці, щоб прокинутись увечері, при світлі свічок. Поліна була втілене почуття, втілена свіжість, а я хотів, щоб вона була суха й холодна. В останні дні мого безумства пам’ять явила мені Поліну, як вона показує нам сцени нашого дитинства. Не раз я бував зворушений, згадуючи ті чудові хвилини; то я знову бачив чарівну дівчину, як вона сидить коло мого столу й шиє, сумирна, мовчазна, стримана, прегарні чорні кучері сріблясто полискують від кволого денного світла, що проникає в дахове віконце; а то чув її юний сміх або дзвінкий голос, що виспівує премилу пісеньку, щойно складену. Часто моя Поліна за фортепіано впадала в захват, і тоді її обличчя разюче нагадувало образ Італії на картині Карло Дольчі. Моя жорстока пам’ять викликала чистий образ дівчини серед безумств мого життя, як докір, як символ чесноти! Та полишмо сердешну дитину її долі! Хай яка вона нещаслива, та принаймні я врятував її від жахливої бурі, я не потяг її за собою до свого пекла. До минулої зими життя моє текло спокійно, сповнене вченими трудами; я змалював їх тобі, як зумів. У перші дні грудня 1829 року я зустрів Растіньяка, і той, попри жалюгідний стан мого вбрання, подав мені руку й спитав про моє життя зі справді братнім інтересом. Зворушений його поведінкою, я коротко розповів йому про своє життя, про свої надії, а він розреготався й сказав, що я і геній, і дурень. Його гасконська веселість, його обізнаність зі світським життям, багатство, яке він завдячував своїй практичності, справили на мене невідпорне враження. Растіньяк сказав, що я помру в шпиталі невизнаним нікчемою і тільки він ітиме за моєю труною до могили для бідняків. Він заговорив про шарлатанство з властивою йому дотепністю, що робить його таким чарівливим, він доводив, що всі генії — шарлатани. Він заявив, що я осліпну або оглухну, а то й помру, коли й далі житиму в самотині на вулиці Кордьє. На його думку, мені слід піти між люди, привчати людей вимовляти моє ім’я й позбуватися своєї скромності, яка зовсім не личить великій людині.

«Йолопи, — вигукнув він, — називають таку поведінку інтриганством, а моралісти її засуджують як марнотратне життя. Не слухаймо людей, а спитаймо себе: які результати? Ти працюєш? Ну що ж, ти ніколи нічого не матимеш. А я годжусь на все, хоч нічого не вмію, я ледачий, мов байбак, а проте досягну всього. Я пропихаюсь, я штовхаюсь, і мені дають дорогу; я вихваляюсь — і мені вірять; я позичаю гроші — і мені їх дають! Марнотратство, любий мій, це політична система. Життя людини, зайнятої тим, як прогайнувати своє багатство, часто буває спекуляцією, така людина вкладає свої капітали в друзів, у розваги, в покровителів, у знайомих. Комерсант ризикує мільйоном, двадцять років не спить, не п’є, не розважається; він висиджує свій мільйон, він пускає його в обіг по всій Європі, він нудиться, він віддається під владу всіх демонів, яких лишень придумали люди; а потім — як я сам не раз бачив — банкрутує й лишається без жодного су, без доброго імені, без друзів. А марнотрат тішиться життям, він тільки поганяє своїх коней. Коли ж ненароком утратить свій капітал, то має ще шанси дістати посаду збирача податків, вигідно одружитися, стати помічником міністра або послом. У нього ще лишилися друзі, репутація, без грошей він не буває. Знаючи пружини вищого світу, він натискає їх, як йому вигідно. Ну як, моя система логічна, чи я, може, зсунувся з глузду? Чи не в цьому мораль комедії, яка щодня розігрується в світі? Твоя праця докінчена, — сказав він по паузі, — ти маєш незмірний талант! Отже, треба тобі починати з моєї вихідної точки. Самому забезпечити свій успіх — так певніше. Ти маєш укласти спілку з різними гуртками, завоювати балакунів. Я хочу бути співучасником твоєї слави, а тому стану ювеліром, щоб уставляти діаманти в твою корону. Задля початку, — сказав він, — приходь завтра ввечері. Я тебе поведу до одного дому, куди ходить весь Париж, наш Париж, Париж красень, Париж мільйонерів, знаменитостей і, нарешті, промовців-золотоустів. Коли ці люди схвалять якусь книжку, вона стає модною: може, вона й справді добра, але вони, даючи їй патент на геніальність, цього не знають. Коли ти маєш хоч трохи розуму, любий мій, то доля твоєї «Теорії» в твоїх руках, аби лише ти збагнув теорію фортуни. Завтра ввечері ти побачиш прекрасну графиню Феодору, модну жінку».

«Я ніколи не чув про неї...»

«Ти справжній кафр! — засміявся Растіньяк. — Не знати Феодори! Самотньої жінки, що має понад двадцять чотири тисячі ліврів ренти, але не любить нікого — а, може, її ніхто не любить! Не жінка, а загадка — парижанка-напівросїянка[72], чи то росіянка-напівпарижанка! Жінка, в якої виходять у світ усі романтичні твори, що не попадають у друк, найвродливіша та найзнадливіша жінка Парижа! Ти навіть не кафр, ти щось середнє між кафром і твариною! Прощавай, до завтра!»

Він зробив пірует і зник, не дожидаючи моїх заперечень, бо не міг і подумати, що розумна людина може відмовитись від знайомства з Феодорою. Як пояснити чарівну силу імені? Феодора переслідувала мене, мов злочинна думка, з якою маєш намір погодитись. Якийсь голос казав мені: «Ти підеш до Феодори». Я міг як завгодно боротися з цим голосом, кричати йому, що він бреше, та він побивав усі мої міркування одним цим ім’ям: Феодора!

Та хіба це ім’я, ця жінка не була символом усіх моїх жадань, метою мого життя? Ім’я відкривало перед моєю уявою штучну поетичність світського життя, від нього загоралися святкові вогні паризького вищого світу, блищала сухозлотиця марнолюбства. Ця жінка постала переді мною з усіма проблемами пристрасті, на яких я схибнувся. А може, не жінка, не ім’я, а всі мої вади збудились у мене в душі, щоб знову спокушати мене. Графиня Феодора, багата, без коханця, непіддатлива на паризькі спокуси, — чи не було це втілення моїх надій, моїх видінь? Я створив цю жінку, намалював її в уяві, вимріяв. Уночі я не спав, я став її коханцем, я за кілька годин прожив ціле життя, сповнене кохання, я знов і знов заживав пекучого блаженства. Вранці, нездатний витримати муку чекання до вечора, я взяв у бібліотеці роман і цілий день читав його, аби не думати й швидше згаяти час. Я читав, а ім’я Феодори відлунювало в мені, наче якийсь далекий відгомін, що не турбує вас, але вловлюється слухом. На щастя, я мав іще досить пристойний чорний фрак і білий жилет; а з усіх моїх грошей лишилося тридцять франків, які я поховав по шухлядах та в комоді серед білизни, щоб спорудити між монетою в сто су й моїми фантазіями колючу загорожу пошуків, знаходити монету випадково, під час довколосвітнього плавання по кімнаті. Одягаючись, я шукав свій скарб в океані паперів. Монети знаходились не часто, і з цього ти зрозумієш, скільки забрали в мене рукавички та фіакр, вони з’їли мій хліб на цілий місяць. Гай-гай! На примхи у нас завжди вистачає грошей, ми жаліємо їх тільки на щось корисне й необхідне. Ми безтурботно кидаємо золото танцівницям, а торгуємося з ремісником, чия голодна родина чекає грошей на хліб. Скільки людей носять фрак за сто франків, діамант на головці ціпка, а обідають за двадцять п’ять су. Видно, нам нічого не шкода для задоволення свого марнолюбства.

Растіньяк, що прийшов, коли обіцяв, усміхнувся, побачивши мою метаморфозу, й покепкував з мене, але дорогою поблажливо давав мені поради, як поводитися з графинею, змалював її як скупу, марнолюбну й недовірливу жінку; але зі скнарістю в ній сполучається любов до розкошів, з марнолюбством — щире серце, а з недовірливістю — добра душа.

«Ти знаєш мої зобов’язання, — сказав він, — і знаєш скільки я втратив би, якби завів роман з іншою жінкою. Стежачи за Феодорою, я був безсторонній, холоднокровний, і мої зауваги мусять бути справедливі. Я надумав познайомити тебе з нею тільки для твого добра. Тому зважуй усе, що казатимеш їй, бо в неї жорстока пам’ять, а своєю спритністю вона може вкинути у відчай дипломата, бо здатна вгадати, коли він каже правду. Між нами кажучи, я гадаю, що її шлюб не визнав імператор, бо російський посол засміявся, коли я заговорив з ним про неї. Він її не приймає, а зустрівши в парку, привітався зовсім недбало. І все ж вона добра приятелька пані де Серізі, буває в пані де Нусінген і де Ресто. У Франції репутація її не заплямована. Герцогиня де Карільяно, найцеремонніша дама серед усієї бонапартистської кліки, часто приїздить на літо до її маєтку. Багато молодих дженджиків, навіть син одного пера Франції, пропонували їй своє ім’я за її багатство, та вона чемно відпровадила всіх. Може, її почуття здатен розбудити тільки графський титул? А ти ж маркіз! Сміливіше, якщо вона тобі сподобається. Це я називаю «давати інструкції».

Цей жарт навів мене на думку, що Растіньяк хоче посміятись і полоскотати мою цікавість, тож моя імпровізована пристрасть дійшла до пароксизму, коли ми зупинились перед заквітчаним перистилем. Піднімаючись широкими сходами, застеленими килимом, я відзначав собі всі тонкощі англійського комфорту, і серце моє гучно билось; я почервонів, я забув про своє походження, почуття, гордість, я став дурним міщанином. Що ж! Я вийшов з мансарди після трьох років злиднів, ще не вміючи поставити над житейською суєтою оті надбані мною самим скарби, оті незмірні інтелектуальні капітали, які збагачують нас у мить, коли влада впаде в наші руки, не роздушивши нас, бо наука наперед підготувала нас до політичної боротьби. Я побачив жінку років двадцяти двох, середнього зросту, в білому вбранні, оточену чоловіками; вона недбало напівлежала на отоманці, тримаючи в руці віяло із пір’я. Побачивши, що входить Растіньяк, вона підвелася, рушила до нас, ласкаво усміхнулася, мелодійним голосом сказала мені слова привітання, явно приготовані наперед; наш спільний друг розповів їй про мої таланти, і його спритність, його гасконська самовпевненість забезпечили мені ласку господині. Я став об’єктом особливої уваги, яка збентежила мене, але, на щастя, Растіньяк уже повідомив про мою скромність. Я зустрів там учених, літераторів, колишніх міністрів, перів Франції. Незабаром розмова, перервана моїм приходом, поновилась і я, відчуваючи, що треба підтримати свою репутацію, набрався певності, а коли трапилась нагода, не зловживаючи увагою товариства, резюмував дискусію словами більш-менш влучними, глибокими й дотепними. Я справив певне враження. В тисячний раз у своєму житті Растіньяк виявився пророком. Коли люду зібралось досить, щоб кожен міг почувати себе вільно, мій покровитель узяв мене під руку й ми пройшлися по кімнатах.

«Не показуй, що ти зачарований господинею, — сказав він, — а то вона здогадається, для чого ти прийшов».

Вітальні були обставлені з вишуканим смаком. Я побачив там прекрасні картини. Кожна кімната, як у дуже багатих англійців, мала свій особливий стиль: шовкові шпалери, оздоблення, меблі, навіть усі дрібниці відповідали загальному задумові. В готичному будуарі, двері якого були прикриті гобеленними портьєрами, все було готичне: меблі, годинник, килим; темні різьблені балки на стелі, що утворювали кесони, тішили око красою й оригінальністю; все було узгоджене в стилі, аж до вікон-вітражів з кольоровими шибками. Особливо здивував мене вигляд невеликої вітальні в сучасному стилі. Декоратор вичерпав там усі новітні засоби оздоблення, легкого, свіжого, приємного, без блиску й надмірної позолоти. Все тут було якесь невиразне, пройняте духом закоханості, як німецька балада; справжній притулок для жаги тисяча вісімсот двадцять сьомого року, сповнений пахощами квітів на жардиньєрках. А в анфіладі кімнат за тією вітальнею я помітив роззолочений будуар з розкішними меблями, де ожили смаки часів Людовіка Чотирнадцятого, що химерно, але й приємно контрастували з сучасним живописом.

«Непогані матимеш апартаменти, — сказав мені Растіньяк з ледь іронічною усмішкою. — Хіба не спокусливе все оце?» — додав він, сідаючи.

Та враз підвівся, взяв мене за руку, повів до однієї спальні й показав ліжко, під балдахіном з білого мусліну та муару, ледь освітлене, справжнє ложе юної феї, зарученої з генієм.

«Чи це не безсоромність, — неголосно вигукнув він, — не нахабство, не безмірне кокетство — виставляти нам напоказ цей трон кохання? Не віддаватися нікому — і дозволяти всім, щоб лишали тут свою візитну картку! Якби я був вільний, то домагався б, щоб ця жінка покірно, в сльозах, стояла коло моїх дверей...»

«А ти певен, що вона така цнотлива?»

«Найсміливіші з наших джиґунів і навіть найспритніші признавалися, що в них нічого не вийшло з нею; вони й досі в неї закохані й лишаються її вірними друзями. Хіба ж ця жінка — не загадка?»

Його слова викликали в мене якесь сп’яніння, моя ревнивість уже тривожилась і за минуле Феодори. Тремтячи від радості, я заквапився до салону, де залишив графиню, й зустрів її в готичному будуарі. Вона зупинила мене усмішкою, посадила поруч себе, спитала про мою працю і неначе жваво зацікавилась, надто коли я виклав їй свою систему в жартах, а не повчальним, докторальним тоном. Їй, видно, дуже сподобалося, що людська воля — це матеріальна сила, так само, як пара, і що в духовному світі ніщо не змогло б опиратися цій силі, якби людина навчилася її зосереджувати, володіти нею в цілості й весь час спрямовувати на душі потік цієї плинної маси; що така людина, відповідно до завдань людства, могла б змінювати все, навіть непорушні закони природи. Феодорині заперечення свідчили про певну вигостреність розуму; щоб полестити їй, я мусив кілька разів визнати за нею рацію, а потім розбив усі ці жіночі заперечення одним словом, звернувши її увагу на повсякденне явище, сон, начебто якнайпростіше, але в глибині сповнене нерозв’язних проблем для вченого, і цим полоскотав її цікавість.

Графиня навіть замовкла на хвильку, коли я сказав їй, що наші ідеї — це організовані, викінчені істоти, які живуть у невидимому світі і впливають на нашу долю, й навів як доказ думки Декарта, Дідро й Наполеона, чиї ідеї владарювали та й досі владарюють над нашою добою. Мені припала честь розважити графиню: прощаючись зі мною, вона попросила мене заходити ще, а по-придворному кажучи, я був наближений до її особи. Чи то за властивою мені похвальною звичкою я побачив у шаблонних формулах ввічливості щиру правду, чи то Феодора побачила в мені майбутню знаменитість і захотіла поповнити свій звіринець ще одним ученим, але мені здалося, що я справив на неї гарне враження. Я закликав на допомогу всі свої знання з фізіології, всі свої давніші спостереження над жінками й цілий вечір вивчав цю своєрідну людину та її натуру; сховавшись у віконній ніші, я намагався розгадати її думки, відкрити їх у її поведінці й придивлявся, як вона в ролі господині ходить по кімнатах, сідає, починає розмову, підкликає когось із гостей, розпитує його і, зіпершись на одвірок, слухає; переходячи з місця на місце, вона так чарівно вигинала стан, так граційно маяла сукнею, так владно збуджувала жадання, що я серйозно засумнівався щодо її цноти. Коли Феодора тепер зневажала кохання, то давніш, певне, була вельми жагуча; досвідчена жриця кохання виявлялась навіть у її манері стояти перед співрозмовником: вона кокетливо спиралась на виступ панелі, як могла б спиратися жінка, готова піддатись, але готова й утекти, коли її злякає занадто жагучий погляд. М’яко схрестивши руки, вона неначе вдихала слова співрозмовника, прихильно слухала їх навіть очима, а сама випромінювала почуття. Її свіжі, червоні губи чітко вирізнялись на живому білому обличчі. Каштанові кучері відтінювали світло-карі очі з прожилками, наче на флорентійському мармурі, а вираз тих очей ніби надавав особливо тонкого змісту її словам. Та й стан її чарував знадливою гнучкістю. Якась суперниця, може, сказала б, що в неї надто густі брови, які зрослись над переніссям, і ледь помітний пушок на щоках, що не скрашує обличчя. А мені здавалося, що на всьому в ній є відбиток жаги. Любов’ю дихали італійські вії, прекрасні плечі, гідні Венери Мілоської, риси її обличчя, нижня губа, надто повна й надто червона. Це було щось більше, ніж просто жінка — це був цілий роман. Але ці скарби жіночності, це гармонійне сполучення ліній, пишні форми тіла, що так багато обіцяли, не узгоджувалися з постійною стриманістю, надзвичайною скромністю, що суперечили загальному виглядові. Потрібна була моя гостра спостережливість, щоб побачити в її натурі ознаки любострастя. Щоб пояснити мою думку, додам, що в Феодорі жили дві жінки: тіло весь час лишалось холодним і тільки голова дихала коханням. Перше ніж зупинитись на якомусь чоловікові, її погляд готувався до цього, ніби в ній діялося щось таємниче, і в блискучих очах щось конвульсивно мерехтіло. Одне слово, чи то мої знання були недосконалі і мені належало розкрити ще багато таємниць у її внутрішньому світі, чи то графиня мала прекрасну душу, почуття й вияви якої надавали її обличчю того чару, що підкоряє й заворожує нас, тієї глибоко духовної сили, тим могутнішої, що вона сполучалася з вогнем жадання. Я пішов додому заворожений, зваблений цією жінкою, сп’янілий від її розкоші, я відчував, що вона розворушила в моєму серці все шляхетне й порочне, все добре й лихе. Схильований, радісно збуджений, я неначе зрозумів, що приваблює сюди всіх цих митців, дипломатів, можновладців, біржовиків, окутих залізом, як їхні скрині; безперечно, вони приходили шукати в неї шаленого хвилювання, від якого й у мені забриніло все моє єство, швидше заструміла кров у найтонших жилках, напружувались найтонші нерви і все в мозку трепетало. Вона не віддавалася нікому, щоб панувати над усіма. Жінка буває кокеткою, поки не покохає.

«А може, — сказав я Растіньякові, — її віддали за якогось старигана, чи то продали йому, і спогад про перший шлюб її жахає».

З передмістя Сент-Оноре, де жила Феодора, я повертався додому пішки. Шлях мій лежав майже через весь Париж, та він не здався мені довгим, хоч надворі тим часом похолодніло. Братися здобувати Феодору взимку, лютої зими, не маючи й тридцяти франків у кишені, а вона живе так далеко! Тільки бідний юнак може знати, скільки грошей треба закоханому на візників, на рукавички, на одяг, білизну тощо. Коли кохання надто довго лишається платонічним, воно стає руйнівним. Серед студентів-юристів трапляються Лозени[73], яким, мабуть, краще й не підступати до коханої, що живе в бельетажі. Як же було мені, слабкому, тендітному, скромно вдягненому, виснаженому, мов митець, який щойно скінчив черговий твір, змагатися з молодими красенями, модно вбраними, гарно зачесаними, в таких краватках, що вся Кроатія лусне з заздрості[74], багатими, захищеними панцером зухвальства, власниками колясок?

«Ні, ні! Феодора або смерть! — вигукнув я, повертаючи на міст. — Феодора — це щастя!»

Прегарний готичний будуар і салон у стилі Людовіка XIV поставали перед моїми очима, я знову побачив графиню в білій сукні, з гарними пишними рукавами, її чарівну ходу, звабливий стан. Коли я повернувся до своєї голої, холодної мансарди, неохайної, як перука природознавця, мене ще оточували образи розкоші. Цей контраст був поганим порадником — так, мабуть, зароджуються злочини. Я тоді прокляв, тремтячи від люті, свої добропристойні й чесні злидні, свою мансарду, плідну стількома кипучими думками. Я вимагав звіту у Бога, в диявола, в держави, в свого батька, в цілого світу за свою долю, своє нещастя; я ліг спати голодний, бурмочучи кумедні прокльони, але твердо наважившися звабити Феодору. Це жіноче серце було останнім лотерейним квитком, на який я міг виграти щастя. Я не описуватиму тобі моїх перших візитів до Феодори, перейду зразу до драми. Намагаючись вплинути на душу цієї жінки, я водночас прагнув заволодіти і її розумом, зачепити її самолюбство, аби примусити її полюбити мене, я давав їй тисячі підстав ще дужче любити саму себе, ніколи не полишав її в стані байдужості. Жінки заради сильних почуттів готові на все, і я обсипав її почуттями, я ладен скорше був прогнівити її, ніж бачити її байдужою до мене. Спочатку, натхнений твердою волею та бажанням закохати її в себе, я досяг деякої переваги над нею, та невдовзі моя жага зросла, я вже не володів собою, я скотився до щирості, я пропав, бо закохався сам до нестями. Не знаю до пуття, що ми в поезії чи в розмовах називаємо коханням, але на відтворення того почуття, що враз виникло в моїй двоїстій натурі, я не натрапляв ніде — ні в риторичних, вигладжених фразах Жана Жака Руссо, в квартирі котрого я, можливо, жив, ні в холодних концепціях нашої літератури двох сторіч, ні в італійському живописі. Хіба, може, вид на Брієнське озеро, деякі мотиви Россіні, Мадонна Мурільйо з колекції маршала Сульта[75], листи Лекомба[76], деякі вислови в збірках анекдотів, а особливо молитви екстатиків та деякі епізоди з наших фабліо могли перенести в божественні сфери мого першого кохання. Ніщо в людській мові, ніякий переклад думки на мову фарб, ніякий вираз її в мармурі, словах чи звуках не передали б напруги, щирості, повноти, несподіваності мого почуття! Так! Хто каже «мистецтво», той каже «брехня». Кохання проходить через безмежне число відмін, перше ніж назавжди злитися з нашим життям, навіки забарвити його в свій полум’яний колір. Таємниця цього непомітного впливу уникає аналізу митця. Справжня пристрасть виражається криком, тоскними зітханнями, нестерпними для холодної людини. Треба щиро любити, щоб, читаючи «Кларіссу Гарлоу»[77], співчувати рикові Ловласа. Любов — це наївний струмок, що тече по камінцях між квіточок і трав, а потім стає річкою, потоком, змінює свою природу й вигляд від кожної нової притоки, і врешті впадає в безмірний океан, у якому недосконалі уми бачать тільки одноманітність, а великі душі він укидає в нескінченне споглядання. Як відтворити ці переливи почуття, ці дрібнички, такі дорогі, ці слова, звук яких вміщує всю скарбницю мови, ці погляди, виразніші за найкращі вірші? В кожній з тик фатальних зустрічей, коли ми непомітно для себе захоплюємося жінкою, відкривається безодня, що може поглинути всю людську поезію. Ех, як відтворити звуками живі й таємничі порухи душі, коли нам бракує слів, щоб змалювати навіть її видимі таємниці? Які чари! Скільки годин пробув я в невимовному екстазі від того, що бачу її! Я був щасливий — сам не знаю чим. У ці хвилини, якщо її обличчя було освітлене, з ним діялося щось таке, що воно аж сяяло; непомітний пушок, що золотив її тонку ніжну шкіру, м’яко позначав контури її обличчя, надаючи йому тієї принадності, яка чарує нас у далеких лініях обрію, коли вони тануть у сонячному світлі. Здавалось, наче сонячне світло пестить її, зливаючися з нею, і з її осяйного лиця ллється світло, ще ясніше, ніж сонячне; потім по милому личку пробігала тінь, ледь забарвлюючи його, різноманітячи вираз, міняючи відтінки. Часто на її мармуровому чолі ніби проступала якась думка, очі загоралися, повіки тремтіли, по обличчю пробігала усмішка; живі коралі уст розтулялись і стулялись; якийсь відсвіт волосся кидав темну тінь на свіжі скроні; і кожна рисочка промовляла. Кожен відтінок вроди був новим святом для моїх очей, відкривав незнані принади моєму серцю. Я прагнув вичитати почуття, надію в кожній зміні цього обличчя. Ці мовчазні розмови переходили з душі в душу, як звук переходить у відлуння, і щедро дарували мені миттєві радощі, які полишали в мене глибоке враження. Голос породжував у мені якусь нестяму, і я насилу міг її стримати. Як то було з якимось там лотарінзьким князем — забув, як його звали, — я б не відчув жарини в себе на долоні, якби в ту мить вона погладила мене по голові своїми лоскітливими пальцями. Це був не захват, не жадання, а якийсь чар, якийсь фатум. Часто, повернувшись додому, я ніби в тумані бачив Феодору в її палатах, ніби поділяв з нею її життя; коли вона хворіла, хворів і я й казав їй другого дня: «Ви хворіли!» Скільки разів вона являлась мені вночі, викликана силою мого екстазу! А то, несподівана, як бризки світла, ламала моє перо, проганяла Науку й Старанність, і вони в розпачі тікали; силувала мене захоплюватись нею, стаючи в звабливу позу, в якій я бачив її колись. А то я сам ішов назустріч їй у світ примар; я вітав її, як надію, просив дати мені почути її сріблястий голос — і прокидався в сльозах. Якось, пообіцявши поїхати зі мною в театр, вона раптом заноровилась, відмовилась виходити з дому й попросила лишити її саму. В розпачі від цієї примхи, що коштувала мені цілого робочого дня і — чи треба казати? — мого останнього екю, я все ж пішов до театру, щоб подивитися п’єсу, яку вона хотіла побачити. Тільки-но я сів, як мене ніби шпигнуло в серце електричною іскрою. Якийсь голос сказав мені: «Вона тут!» Я обернувся й побачив графиню в глибині її ложі, в другому ярусі, в сутіні. Мій погляд прикипів до неї, мої очі зразу побачили її з неймовірною виразністю, моя душа полетіла до неї, як метелик до квітки. Що сповістило мої чуття? Буває таємний трепет, який може здивувати людей поверхових, але ці вияви нашої внутрішньої природи такі ж прості, як і звичайні явища нашого зовнішнього зору, отож я не здивувався, а тільки розсердився. Мої дослідження духовної сили людини, так мало вивченої, принаймні допомогли мені знайти у власній пристрасті живі докази своєї системи. Ця спілка вченого й закоханого, справдешнього ідолопоклонства і наукового дослідження кохання була страх яка химерна. Наука часто була вдоволена тим, що вкидало в розпач коханця, а коли коханець починав вірити в свій тріумф, він проганяв дослідника геть. Феодора побачила мене й насупилась, я дратував її. В першому антракті я пішов до неї в ложу, вона була сама, і я зостався з нею. Хоча ми ще ні разу не говорили про кохання, я відчув, що зараз усе з’ясується. Я ще не розкривав перед нею своєї таємниці, проте між нами існувало щось на взірець умови: вона ділилася зі мною планами розваг і питала в мене з якимсь дружнім неспокоєм, чи прийду я завтра; сказавши якесь гостре слово, вона запитливо поглядала на мене, ніби хотіла потішити тільки мене; коли я сердився, вона робилась ласкавою, коли сердилась вона, я мав ніби якесь право допитуватись, чому; коли я бував у чомусь винний, вона змушувала мене довго перепрошувати її. Ці сварки, які нам дуже подобались, були сповнені любові. Вона була така граційна й кокетлива, а я в цьому знаходив стільки щастя! В ту хвилину наша близькість враз ніби урвалась, і ми весь вечір були чужі одне одному. Графиня була наче крижана, і я передчував лихо.

«Проведіть мене», — сказала вона, коли п’єса скінчилась.

Погода тим часом зіпсувалася. Коли ми вийшли з театру, йшов мокрий сніг. Феодорин екіпаж не міг під’їхати до дверей театру. Побачивши жінку, змушену переходити бульвар, якийсь посильний розкрив над нами парасольку й попросив на чай, коли ми сіли в екіпаж. Я не мав нічого, я б тоді віддав десять років життя за два су. Всі вияви моєї гордості були розчавлені пекельним стражданням. Ці слова — «Я не маю дрібних, голубе!» — були сказані сухим тоном, бо моя пристрасть була зачеплена, і їх вимовив я, брат того чоловіка, я, що знав злидні, я, що колись так легко зрікся семисот тисяч франків! Слуга відштовхнув посильного, і коні рвонули. Дорогою Феодора була замислена щиро чи вдавано, відповідала на мої запитання уривчасто-зневажливо. Я мовчав. Це були жахливі хвилини. Приїхавши до Феодори, ми сіли перед каміном. Коли слуга розпалив вогонь і вийшов, графиня обернулася до мене з якимсь незбагненним виразом і заговорила якось аж урочисто:

«Відколи я повернулась до Франції, моє багатство спокушало багатьох юнаків, і я вислухувала освідчення в коханні, що могли б задовольнити моє самолюбство; зустрічала я й таких, чия прихильність була щира й глибока, і вони б одружилися зі мною, якби навіть я була просто бідною дівчиною, як колись. То знайте ж, пане де Валантен, що я могла б набути нові багатства й нові титули; але знайте й те, що я після цього не хотіла більше зустрічатися з людьми, настільки недотепними, що вони заводили зі мною мову про кохання. Якби моє ставлення до вас було легковажне, я б не остерігала вас отак — із приязні, а не з гордості. Жінка ризикує почути образу, коли, гадаючи, що її люблять, наперед відхиляє почуття, завжди почесне для неї. Мені відомі сцени з Арсіноєю й Арамінтою[78], і я знаю, як можуть мені відповісти в таких обставинах, але я сподіваюся, що переді мною — людина, вища за своє оточення, і ви не осудите мене за те, що я відкрила вам свою душу».

Вона говорила холоднокровно, мов адвокат чи нотаріус, який пояснює своїм клієнтам умови судового процесу чи статті контракту. Чистий, приємний тембр її голосу не виказував ніякого хвилювання; обличчя й постава, як завжди, шляхетні й скромні, наче набули дипломатичної холодності й сухості. Вона, звичайно, обміркувала свої слова й склала програму цієї сценки. Ох любий мій друже, коли жінки знаходять утіху в тому, щоб краяти нам серце, коли вони зібралися вгородити нам у серце кинджал і повертати його в рані, хіба вони не чарівні, хіба вони не люблять і не прагнуть, щоб їх любили? Колись вони нас винагородять за наші страждання, як це нібито робить Бог, згадавши наші добрі діла: вони стократ віддячать нам утіхами за те зло, жорстокість якого вони самі розуміють; і їхня злість хіба не сповнена жаги? Та коли вас мучить жінка, що вбиває вас байдуже, чи це не страшні тортури? В ту мить Феодора топтала, сама того не знаючи, всі мої надії, розбивала моє життя й руйнувала моє майбутнє з холодною безтурботністю, з невинною жорстокістю дитини, яка з самої лише цікавості обриває крильця метеликові.

«Згодом, — додала Феодора, — ви, сподіваюся, збагнете, яка міцна та прихильність, що її я дарую своїм друзям. Для таких, як ви, я завжди буду доброю і відданою. Я зуміла б віддати за вас своє життя, та якби я піддалась вашому коханню, не поділяючи його, ви б мене зневажали. Ну, годі про це. Ви єдиний чоловік, якому я сказала таке».

Спочатку я не міг знайти слів і насилу вгамував бурю у своїй душі. Але скоро я затаїв у душі хвилювання й змусив себе усміхнутись.

«Якщо я скажу вам, що кохаю вас, ви мене проженете; якщо я звинувачу себе в байдужості — ви мене покараєте. Священики, судді й жінки ніколи не надягають своїх убрань навиворіт. Мовчанка нічого не підказує, тож краще я змовчу. Коли ви звернулись до мене з таким братнім остереженням, то ви боїтеся мене втратити, і ця думка могла б задовольнити мою гордість. Та залишмо особисте осторонь. Ви, можливо, єдина жінка, з якою я міг би обговорювати по-філософському рішення, таке суперечне законам природи. Супроти інших зразків жіночої статі ви — справжнє диво. Що ж, пошукаймо сумлінно причину цієї психологічної аномалії. Може, у вас, як у багатьох жінок, гордих собою й закоханих у власні переваги, промовляє почуття витонченого егоїзму, і ви з жахом думаєте про те, що належатимете чоловікові, що вам доведеться зректися своєї волі, підкоритись умовній вищості, образливій для вас? Коли так, то ви для мене стократ прекрасніша. А може, перше кохання лишило у вас прикрі спогади? Може, ви так дорожите струнким станом, чарівною фігурою, що боїтеся невигод материнства? Чи не це головна причина, що не дозволяє вам надто палко кохати? Чи у вас є якісь вади, що ви лишаєтесь мимохіть доброчесною? Не сердьтеся, я тільки дискутую, вивчаю, я за тисячу миль від пристрасті. Природа, що творить сліпорожденних, може створити й жінок, глухих, німих і сліпих до кохання. Справді, ви неоціненний об’єкт для медика! Ви самі не знаєте собі ціни. Ви можете відчувати цілком законну відразу до чоловіків, і я з вами згоден, вони й мені здаються бридкими, осоружними. Але ви маєте рацію, — додав я, відчуваючи, як калатає моє серце, — ви повинні зневажати нас, бо чоловіка, гідного вас, нема на світі».

Не буду повторювати всіх саркастичних слів, якими я, сміючись, обсипав її. Проте найуїдливіші слова, найгостріша іронія не викликали в неї жодного знаку обурення. Вона слухала мене, а з її губів і очей не сходила звична усмішка, та усмішка, що її вона ніби одягала на обличчя — однакову для друзів, для просто знайомих і для чужих...

«Хіба ж я справді не добра, коли дозволяю вам отак анатомувати мене? — спитала вона, улучивши хвилину, коли я замовк. — Бачте, — провадила вона сміючись, — я не така дурна, щоб зважати на кожне слово у дружбі! Більшість жінок покарали б вас за нахабство, показавши вам на двері».

«Можете вигнати мене без пояснень», — сказав я, відчуваючи, що здатен убити її, якщо вона справді заборонить мені приходити.

«Ви божевільний!» — вигукнула вона, усміхнувшись.

«А ви думали коли, — відказав я, — в що може вилитись палке кохання? Буває, що чоловік із розпачу вбиває коханку».

«Краще вмерти, ніж бути нещасною, — холодно відповіла вона. — Такий пристрасний чоловік колись прогайнує її маєток і покине жінку ні з чим».

Ця арифметика приголомшила мене. Я виразно побачив прірву між цією жінкою й собою. Ми ніколи не могли зрозуміти одне одного.

«Прощавайте», — холодно сказав я.

«Прощавайте, — відповіла вона, приязно кивнувши головою. — До завтра».

Я хвильку дивився на неї, вкладаючи в погляд усю любов, якої щойно зрікся. Вона стояла і всміхалась завченою усмішкою, і ця ненависна усмішка мармурової статуї неначе виражала любов, але холодну. Ти можеш, друже мій, зрозуміти, який біль терзав мене, коли я, все втративши, під дощем і снігом ішов додому цілу милю по закрижанілій набережній? О, як гірко було знати, що вона зовсім не думає про мої злидні й гадає, що я багатий, як вона, і їжджу в теплій кареті! Скільки катастроф і розчарувань! Ішлося вже не про гроші, а про всі багатства моєї душі! Я йшов навмання, перебираючи в думці слова цієї дивної розмови, я так заплутався в своїх коментарях, що врешті засумнівався в прямому значенні слів і понять! Я все ще кохав, я кохав цю холодну жінку, чиє серце прагнуло, щоб його здобували знов і знов, а вона, зрікаючись усіх учорашніх обіцянок, назавтра являлася новою людиною.

Проходячи повз Інститут, я затремтів, ніби в пропасниці. Я згадав, що нічого не їв. У кишені я не мав і мідяка. На додачу до всіх нещасть, від дощу збігся мій капелюх. Як же мені тепер наблизитись до елегантної дами, як увійти до салону з капелюхом, який треба викинути! Хоч як я кляв дурну безглузду моду, що прирекла нас демонструвати наші капелюхи, весь час тримаючи їх у руці, я все ж примудрявся досі утримувати свого в більш-менш пристойному стані. Мій капелюх не впадав у очі ні новизною, ні старизною, не був ні облізлий, ні лиснючий надміру і міг видаватись головним убором дуже акуратної людини, але тепер його штучно підтримуване існування досягло кінця: він перекривився, зіпсувався, став нікуди не годящим лахманом, гідним свого власника. За браком тридцяти су на фіакр я втратив свою так тяжко досягнуту елегантність. Ох! Скільки нікому не відомих жертв склав я перед Феодорою за три місяці! Часто я витрачав гроші, яких вистачило б на хліб цілий тиждень, аби побачитися з нею на хвилину. Занедбати роботу й голодувати — то ще пусте! Але перейти весь Париж і не забрьохатись, бігти бігом, аби уникнути дощу, й приходити до неї так само пристойно вбраним, як ті дженджики, що крутяться коло неї — ох, для закоханого й задуманого поета це завдання було надзвичайно складне! Моє щастя, моє кохання залежали від чорної крапочки на моєму єдиному білому жилеті! Відмовлятись від зустрічі з нею, коли забрьохаєшся або вимокнеш! Не мати п’яти су, щоб заплатити чистильникові взуття, який зітре тобі з черевиків ледве помітну цяточку! Моя пристрасть ще виростала від цих дрібних, нікому не знаних мук, безмірних для дратливої людини. Бідняки приречені на жертви, про які вони не можуть казати жінкам, що живуть у розкоші й красі, вони бачать світло крізь призму, що золотить людей, речі. Оптимістки з егоїзму, жорстокі задля доброго тону, ці жінки заради втіх відмовляються думати й виправдують свою байдужість до чужого горя любов’ю до насолод. Для них мідяк ніколи не варт мільйона, ні, їм мільйон здається мідяком. Кохання не тільки має відстоювати себе великими жертвами, воно ще й має делікатно прикривати їх серпанком, ховати їх у мовчанні, але, розтрачуючи багатство й життя, жертвуючи собою, багаті люди здобувають користь із світських забобонів, що завжди надають певного блиску їхнім безумствам у коханні, у них мовчанка промовиста, а покрив гарний, тоді як моє жахливе вбозтво прирікало мене на гіркі страждання, не дозволяючи мені навіть сказати: «Я кохаю!» або «Я вмираю!» Та чи це врешті, справді самопожертва? Хіба я не був щедро винагороджений тією втіхою, яку відчував, усім жертвуючи заради неї? Графиня надавала надзвичайного чару, надзвичайної вартості найбанальнішим епізодам мого життя. Колись байдужий до свого вбрання, тепер я шанував свій фрак, ніби своє друге «я». Перед вибором — дістати рану самому чи порвати фрак — я б не вагався! Ти можеш собі уявити моє становище й зрозуміти шалені думки, нестямну лють, що розгорялась у мені, поки я йшов додому, а хода ще дужче розпалювала їх. Я відчував справді пекельну втіху від того, що впав у таке нещастя. Я хотів бачити передвістя щастя в цій останній кризі, але скарбниця лиха не має дна.

Двері мого дому були прочинені. Крізь вічка у віконницях, прорізані в формі серця, на вулицю падало світло. Поліна з матір’ю розмовляли, дожидаючи мене. Я почув своє ім’я й прислухався.

«Рафаель, — казала Поліна, — куди вродливіший за отого студента з сьомого номера! У нього такі гарні біляві кучері! Тобі не здається, що в голосі його є щось таке, що зворушує серце? Крім того, хоч він гордий на вигляд, але дуже добрий, а манери в нього такі вишукані! О, він справді дуже гарний! Я певна, що всі жінки шаленіють за ним».

«Ти говориш так, наче закохана в нього», — зауважила пані Годен.

«Ет, я люблю його, як брата, — сміючись, відповіла дівчина. — Я була б дуже невдячна, якби не почувала приязні до нього! Чи не він навчив мене грати, малювати, грамотно писати — одне слово, всього, що я знаю? Ти не дуже примічаєш, як я розвинулась, матусю, а я тепер така освічена, що могла б давати уроки, і тоді ми б найняли служницю».

Я тихенько відійшов, а потім, тупаючи ногами, увійшов до вітальні взяти лампу, яку Поліна засвітила для мене. Бідна дівчина пролила чудовий бальзам на мої рани. Ця наївна хвала повернула мені трохи мужності. Мені треба було вірити в себе й чути безсторонню оцінку своїх переваг. Мої надії, відроджені цим, можливо, осяяли своїм блиском і все довкола мене. Можливо, я ще не розгледів тієї сценки, що так часто розігрувалась перед моїми очима посеред цієї зали; але тоді я по-справжньому замилувався прекрасною живою картиною, подібною до тих, що їх за скромною натурою так наївно відтворювали фламандські художники. Мати, сидячи коло напівпригаслого каміна, плела панчоху, і на устах її застигла ласкава усмішка. Поліна розмальовувала віяла, і фарби та пензлики, розкладені на столику, промовляли до ока яскравими плямами; та коли вона встала й випросталася, щоб засвітити мою лампу, світло враз ясно осяяло її білу постать; тільки хтось підкорений невгамовною пристрастю міг не замилуватись її рожевими руками, крізь які просвічувало світло, її бездоганною голівкою і дівочою поставою. Ніч і тиша сповивали своїм чаром цю пізню роботу, цю мирну домашню сценку. Постійні труди з веселим серцем свідчили про благочестиву покору, сповнену високих почуттів. Невимовна гармонія панувала там серед людей і речей. У Феодори розкіш була бездушна, вона будила в мені лихі думки, а це скромне вбозтво і ця природність та простота освіжали мою душу. Може, розкіш принижувала мене, а коло цих двох жінок, серед цієї темної зали, де просте життя знаходило притулок у щирих порухах серця, я, можливо, мирився з самим собою, бо мав кого захистити, а чоловікові завжди приємно бути захисником. Коли я підійшов до Поліни, вона кинула на мене майже материнський погляд і вигукнула, швидко ставлячи лампу тремтячими руками: «Боже! Який ви блідий! Ох, ви ж наскрізь мокрий! Мама висушить вашу одежу. Пане Рафаелю, — хвильку помовчавши, знов почала вона, — ви любите молочне... У нас сьогодні є вершки, може, покуштуєте?» Вона підскочила, мов кицька, до порцелянового глека з молоком і подала його мені так швидко, поставила переді мною так ласкаво, що я завагався.

«Ви не хочете?» — зміненим голосом спитала вона. Обоє горді, ми зрозуміли одне одного: Поліна, видно, страждала від своєї бідності й докоряла мені за пиху. Я злагіднів. Може, ті вершки — то був її сніданок на завтра, але я взяв його. Бідна дівчина намагалася приховати радість, що мигтіла їй в очах.

«Так, я голодний, — сказав я, сідаючи. (По її чолу майнула тінь турботи). — Ви пам’ятаєте, Поліно, те місце з Боссюе, де він каже нам, як Бог може винагородити за склянку води щедріш, ніж за перемогу?»

«Так», — відповіла вона. Груди в неї ходили ходором, як у пташеняти в дитячих руках.

«Що ж, нам доведеться скоро розлучитись, — додав я не дуже твердим голосом, — то дозвольте мені засвідчити вам свою вдячність за всі турботи, що я мав від вас і вашої матусі».

«Ет, що там рахуватися», — мовила вона, сміючись. Той сміх маскував таке хвилювання, що мені стало недобре.

«Моє фортепіано, — провадив й, ніби й не чув її слів, — це один з найкращих виробів Epapa. Я дарую його вам. Прийміть дарунок не вагаючись, бо я не можу забрати його з собою в подорож».

Можливо, мій меланхолійний тон змусив їх обох замислитись, вони неначе зрозуміли мої почуття й дивилися на мене з лячним зацікавленням. Прихильність, якої я шукав у холодних сферах вищого світу, була тут, проста, зате щира, і, можливо, тривка.

«А навіщо вам така морока? — сказала мати. — Зоставайтесь у нас. Мій чоловік уже в дорозі, — додала вона, — Цього вечора я читала Євангеліє від Іоанна, а Поліна держала в пальцях ключа, прив’язаного до Біблії. І той ключик обернувся. Це віщує, що Годен живий, здоровий і в нього все гаразд. Поліна ворожила для вас і для отого юнака з сьомого номера, але ключ повернувся тільки для вас. Ми всі будемо багаті. Годен повернеться мільйонером. Я бачила його вві сні на кораблі, повному гадюк, на щастя, вода була каламутна, а це означає золото й самоцвіти з-за моря».

Ці дружні, хоча й пусті слова, схожі на нехитру пісеньку, якою мати присипляє хвору дитину, чомусь заспокоїли мене. Тон і погляд жінки були повні тієї теплоти й щирості, що не проганяють горя, але втамовують його, присипляють і заспокоюють. Проникливіша за матір, Поліна дивилась на мене запитливо й тривожно, її розумні очі неначе вгадували моє життя, моє майбутнє. Я подякував матері й дочці, схиливши голову, а потім квапливо вийшов, боячися розчулитись. Коли я опинився сам у себе в мансарді, то весь поринув у своє горе. Моя невблаганна уява малювала мені тисячу прожектів без підстав і підказувала нездійсненні рішення. Коли хтось уже звик до злигоднів, він знаходить у собі ще деякі сили; але я не знаходив анічого. Ох любий друже, ми надто легко звинувачуємо в усьому злидні. Будьмо поблажливі до наслідків найдошкульнішого з усіх суспільних лих. Там, де панують злидні, нема ні сорому, ні злочинів, ні чеснот, ні розуму. Я тоді не мав ні думок, ні сили, ніби юна дівчина, що впала навколішки перед тигром. Людина без пристрастей і без грошей лишається господарем собі, але бідняк, що кохає, вже не належить собі й не може себе вбити. Кохання дає нам щось ніби релігійне почуття до самих себе, ми шануємо в собі інше життя; воно тоді стає найжахливішим з нещасть нещастям, не позбавленим надії, і надію, яка змушує нас терпіти тортури. Я заснув з думкою, що вранці розкажу Растіньякові дивну постанову Феодори.

«Ох! — сказав Растіньяк, коли я вранці о дев’ятій прийшов до нього. — Тебе, певне, вигнала Феодора. Якісь добрі душі, що заздрили твоїй владі над графинею, вже оголосили про ваш шлюб. Бог знає, на які лишень дурниці не готові твої суперники і яких наклепів на тебе не зведено!»

«Все зрозуміло!» — вигукнув я.

Згадав усі свої нахабні вчинки й побачив, яка шляхетна графиня. Сам я був негідник, якому перепало ще не досить, і в її поблажливості я вбачав тільки терпляче милосердя любові.

«Не хапайся так, — сказав мені обережний гасконець. — Феодора має природну проникливість, властиву глибоким егоїсткам, і вона, може, винесла свій присуд ще тоді, коли ти не бачив у ній нічого, крім багатства та розкоші; попри всю твою спритність, вона читала в твоїй душі. Вона сама добре вміє прикидатися, але не любить, коли прикидаються перед нею. Мабуть, — додав він, — я штовхнув тебе на поганий шлях. Попри свій витончений розум і манери, ця жінка, по-моєму, так само владна, як і всі жінки, що визнають тільки розумові втіхи. Для неї щастя полягає цілком у побутовому добробуті, в світських розвагах; для неї почуття — це роль, вона зробила б тебе нещасним, обернула б тебе в свого головного слугу!»

Растіньяк промовляв до глухого. Я перебив його, з удаваною веселістю окресливши своє фінансове становище.

«Вчора ввечері, — відповів мені він, — лиха доля забрала всі гроші, якими я міг розпоряджатись. Якби не ця банальна невдача, я б залюбки поділився з тобою. Але ходімо снідати в кабаре; може, над устрицями надумаємо».

Він одягся, наказав запрягати тільбюрі, потім, наче два мільйонери, ми приїхали до «Паризької кав’ярні», нахабно, мов ті зухвалі спекулянти, що живуть на уявні капітали. Той чортячий гасконець приголомшував мене вільністю манер і непохитністю. За кавою, після вельми вишуканого й обміркованого сніданку, Растіньяк, привітавшись уже з цілою юрбою молодиків, що привертали увагу приємною зовнішністю й елегантним убранням, сказав мені, загледівши одного такого чепуруна:

«Он твоя жертва».

Кивком він підкликав того добродія в гарній краватці, що наглядав собі місце.

«Цей жевжик, — шепнув мені Растіньяк, — дістав орден, надрукувавши твори, яких сам не розуміє: він хімік, історик, романіст, публіцист; він має чверть, третину, половину гонорару за бозна-скільки п’єс, а сам він — пень пнем. Це не людина, це ім’я, етикетка, знайома публіці. Він стережеться входити до тих кабінетів, де є напис: «Тут можна писати самому». Він такий хитрий, що обморочить цілий конгрес. Одне слово, це моральний метис — не зовсім чесний і не зовсім падлюка. Та тихше! Він уже бився на дуелі, а людям більш нічого й не треба, кажуть про нього: «Це шановна людина».

«Що, любий мій друже, мій шановний друже, як справи у вашої премудрості?» — спитав Растіньяк, коли той чоловік сів за сусідній столик.

«Та сяк-так. Я завалений роботою. Я маю в руках усі необхідні матеріали, щоб написати дуже цікаві історичні мемуари, а не знаю, як це оформити. Це не дає мені спокою, треба поспішати, поки мемуари не вийшли з моди».

«А які вони: сучасні, дані про придворне життя, про що?»

«Про справу з кольє».

«Чи це не чудо? — сміючись, сказав мені Растіньяк. Потім обернувся до спекулянта й повів далі, показуючи на мене: — Пан де Валантен — один з моїх друзів, і я його рекомендую вам як одну з наших майбутніх літературних знаменитостей. Колись його тітка, маркіза, мала велику силу при дворі, і він уже два роки працює над історією революції в роялістському дусі[79]. — Потім, нахилившись до вуха твого своєрідного комерсанта, сказав йому: — Він обдарована людина, але простак, і може написати ваші мемуари від імені своєї тітки, по сто екю за том».

«Згоден, — відповів той, поправивши краватку. — Гарсоне, вустриць!»

«Так, але ви мені заплатите двадцять п’ять луїдорів комісійних, а йому аванс за один том», — сказав Растіньяк.

«Ні, ні! Я не дам авансу більшого, як п’ятдесят екю, так я швидше матиму рукопис».

Растіньяк пошепки переказав мені цю меркантильну розмову. Потім, не чекаючи моєї відповіді, сказав:

«Згода. Коли зайти до вас, щоб домовитись остаточно?»

«Ну, приходьте сюди завтра обідати, на сьому годину».

Ми підвелись, Растіньяк кинув гроші гарсонові, рахунок поклав до кишені, і ми вийшли. Я був приголомшений тією легкістю й безтурботністю, з якою він продав мою шановну тітку, маркізу де Монборон.

«Я волів би відпливти до Бразілії й навчати індіанців алгебри, якої не знаю, ніж торгувати честю мого роду!»

Растіньяк перебив мене реготом:

«Та й дурний же ти! Візьми спочатку п’ятдесят екю й напиши мемуари. А коли будуть готові, відмовся надати їм тітчине ім’я, йолопе! Пані де Монборон, що померла на ешафоті, її фіжми, її ім’я, врода, креми, черевички варті куди більше, ніж шістсот франків. Коли видавець не схоче потім заплатити за твою тітку стільки, скільки вона варта, він знайде якогось старого лицаря зиску або ще бозна-яку зачухану графиню, щоб підписала ті мемуари».

«Ох! — зітхнув я. — Нащо я покинув свою доброчесну мансарду? Цей світ такий брудний, такий підлий з другого боку!»

«Ет, — відказав Растіньяк, — це все поезія, а нам ідеться про діло. Ти як дитина. Слухай: щодо мемуарів, то судитиме про них публіка. Що ж до мого літературного звідника, то хіба не витратив він восьми років життя й не оплатив своєї причетності до книгарства болючим досвідом? Ви ділите з ним не порівну працю над книжкою, але хіба твоя частка грошей не краща? Двадцять п’ять луїдорів — це для тебе більша сума, ніж тисяча франків для нього. Та ж ти можеш написати історичні мемуари, це ж буде твір мистецтва, а Дідро складав шість проповідей за сто екю...»

«Врешті, — сказав я схвильовано, — для мене це необхідність, і я, мій друже, дякую тобі. Двадцять п’ять луїдорів — це для мене багатство».

«Ще більше, ніж ти гадаєш, — відказав він, сміючись. — Коли Фіно дає мені комісійні, то хіба ти не здогадуєшся, що й вони будуть твої? їдьмо до Булонського Лісу; там побачимо твою графиню, і я покажу тобі гарненьку вдовичку, що з нею збираюсь одружитися. Чарівна жіночка, ельзаска, тільки трохи товстувата. Читає Канта, Шіллера, Жана-Поля[80] і цілу купу книжок з гідравліки. В неї манія про все питати моєї думки, і доводиться удавати, ніби розумію всі оті німецькі мудрощі, знати цілу купу балад, усе оте снодійне зілля, яке мені забороняє лікар. Я ще не зміг відучити її від літературного ентузіазму, вона плаче, читаючи Гете, і я мушу теж пускати сльозу співчуття, бо в неї півсотні тисяч франків ренти, друже, і чарівна ніжка, найчарівніша в світі ручка! Ох, якби вона не казала «мій друше» і «парон» замість «мій друже» і «барон», це була б довершена жінка».

Ми побачили графиню, розкішну в розкішному екіпажі. Кокетка привітала нас палко і подарувала мені усмішку, що тоді здавалась мені божественною, сповненою любові. О! Я був щасливий, я вірив, що мене кохають, я мав гроші й скарби жаги, я вже не був знедолений. Мені стало легко на серці, весело, я був задоволений усім і вважав кохану свого друга чарівною. Дерева, повітря, небо, вся природа неначе повторювали усмішку Феодори. Повернувшись на Єлісейські Поля, ми пішли до Растіньякових капелюшника й кравця. Справа з кольє[81] дозволила мені перейти від свого нужденного мирного стану до грізного стану війни. Відтепер я міг без страху змагатися в елегантності з юнаками, що крутились коло Феодори. Я повернувся додому. Я замкнувся, на вигляд спокійний, і сів коло вікна, прощаючись навіки зі своїми покрівлями. Я вже був у майбутньому, бачив своє життя, наче на сцені, наперед смакував кохання та його втіхи. О! Яким бурхливим може бути життя в чотирьох стінах мансарди! Людська душа — це фея, вона обертає солому в діаманти; під її чарівною паличкою заворожені палаци розкриваються, як польові квіти під гарячим промінням сонця. Другого дня, опівдні, Поліна тихо постукала в мої двері й подала — вгадай що! — листа від Феодори. Графиня просила мене прийти до Люксембурзького саду, щоб удвох оглянути музеї та Ботанічний сад.

«Посланець чекає відповіді», — хвильку помовчавши, сказала Поліна.

Я швидко начеркав подячного листа, і Поліна віднесла його. Я одягнувся. В ту хвилину, коли я, досить задоволений із себе, докінчував свій туалет, мене охопив крижаний дрож від думки, чи Феодора приїде в екіпажі, чи прийде пішки? Чи буде дощ, чи погода? Але байдуже, чи буде вона пішки, чи в екіпажі, хто ж угадає жіночі примхи? В неї може не бути з собою грошей, і вона захоче дати сто су малому савоярові, бо він буде в мальовничому лахмітті.

У мене не було ані мідяка, і я мав одержати гроші тільки ввечері. О, як у цих кризах нашої молодості дорого платить поет за ту розумову силу, яку дають йому аскетичне життя й праця! За мить цілий рій пекучих думок ужалив мене. Я глянув у вікно на небо; погода була непевна. Правда, можна буде взяти екіпаж на цілий день, але ж тоді моє щастя щохвилини труїтиме страх: а що як Фіно ввечері не прийде? Я не почував себе досить сильним, щоб терпіти такі страхи в години радості. Хоч і знав, що нічого не знайду, та я заходився обнишпорювати кімнату, шукати уявних монет навіть у своєму матраці, перешпортав усе, витрусив і старі чоботи. Охоплений нервовою гарячкою, я оглядав поперекидані меблі. Ти зрозумієш ту радість, що охопила мене, коли, всьоме висунувши з письмового столу шухляду, я обшукав її із недбальством розпачу й помітив, що до бічної стінки притулилась блискуча, ясна, як зірка на сході, прекрасна, щляхетна монета в сто су? Не дорікаючи їй, що вона мовчала, чому так жорстоко затаїлась, я поцілував її, як вірного друга в нещасті, й привітав криком, що озвався луною ззаду. Я різко обернувся й побачив зблідлу Поліну.

«Я гадала, — мовила вона схвильовано, — що ви поранились. Посланець... — І замовкла, ніби їй здушило горло. — Мама йому заплатила».

Потім утекла, дитинна й грайлива, мов утілена примха. Бідолашечка! Я побажав їй щастя. В ту мить мені здавалося, що в моїй душі вмістились усі втіхи землі, і я хотів віддати знедоленим ту частку, яку ніби вкрав у них. Нас майже ніколи не дурять погані передчуття: графиня відіслала екіпаж. Через одну з тих примх, яких вродливі жінки не можуть пояснити навіть собі, вона захотіла йти до Ботанічного саду бульварами, пішки.

«Але ж буде дощ», — сказав я.

Та їй забаглося суперечити мені. Як навмисне було сонечко, поки ми гуляли в Люксембурзькому саду. Та щойно ми вийшли звідти, з темної хмари, що весь час тривожила мене, впало кілька крапель, і ми сіли в фіакр. Коли добрались до бульварів, дощ перестав, небо роз’яснилось. Коло музею я хотів відпустити фіакр, але Феодора попросила, щоб я його затримав. Які муки! Розмовляти з нею, стримуючи таємний захват, що, певне, відбивався на моєму обличчі дурною усмішкою, блукати по Ботанічному саду, по його алеях, відчувати, що її рука спирається на мою, — в цьому було щось фантастичне, ніби сновиддя наяву. Та в її рухах, чи то ми йшли, чи спинялися, попри видиму втіху не було нічого ніжного, нічого любовного. Коли я намагався хоч трохи пристосуватись до її рухів, то відчував у ній затаєну внутрішню напругу, щось поривчасте, неврівноважене. В рухах жінок без душі нема лагідності. Тому наші серця бились не в лад і не в лад ступали наші ноги. Не існує слів, щоб передати таку фізичну дисгармонію між двома людьми, бо ми ще не звикли розпізнавати думку в рухах. Цей феномен нашої природи вгадується інстинктивно, його не можна пояснити.

— Під час цих шалених спалахів пристрасті, — трохи помовчавши, знову заговорив Рафаель, ніби відповідав на власне заперечення, — я не анатомував своїх почуттів, не аналізував насолод, не прислухався до ударів серця, як ото скнара розглядає й зважує свої золоті зливки. О ні! Досвід тільки тепер кидає своє смутне світло на минулі події, і спогад приносить мені ці образи, як у добру погоду морські хвилі викидають на берег один за одним уламки корабля.

«Ви можете зробити мені важливу послугу, — сказала графиня, збентежено дивлячись на мене. — Визнавши перед вами свою нехіть до кохання, я почуваю себе вільнішою просити у вас послуги в ім’я дружби. Чи не більша буде заслуга, — сміючись, провадила вона, — коли ви допоможете мені тепер?»

Я скорботно глянув на неї. Не відчуваючи до мене нічого, вона лукавила, а не любила, вона неначе грала роль, як досвідчена артистка. Потім її вираз, і погляд, і слово раптом збудили в мені надію; та коли мої очі загорались відродженою любов’ю, вона дивилась так само незворушно; наче в очах тигра, в її очах блищав метал. У таку мить вона була мені ненависна.

«Протекція герцога де Наварена, — провадила вона з ласкавими нотками в голосі, — була б дуже корисна мені перед однією всемогутньою особою в Росії; втручання тієї особи необхідне, щоб я повернула собі свої законні права, бо від цього залежить і моє багатство й становище, — мені треба, щоб цар визнав мій шлюб. Адже герцог Наваренський ваш родич? Його лист усе б вирішив».

«Наказуйте, я до ваших послуг», — відповів я.

«Ви дуже люб’язні, — запевнила вона й потисла мені руку. — Приходьте до мене обідати, і я розповім вам усе, як сповідникові».

Ця жінка, така недовірлива, така стримана, що від неї ніхто й слова не чув про справи, все ж хотіла порадитись зі мною.

«О, як я радий тепер, що ви наказали мені мовчати! — вигукнув я. — Та я хочу ще суворішого випробування!»

В ту мить вона не лишилась байдужа до захвату в моєму погляді, не відштовхнула його, отже, вона все ж любить мене! Ми приїхали до неї. На щастя, вмісту мого гаманця вистачило візникові. Я провів той день як у раю — з нею, на самоті, в неї вдома, це вперше я мав змогу бачити її отак. До того дня світ, його стримана ввічливість, холодні умовності завжди розділяли нас, навіть на її розкішних обідах. А цього разу я почував себе з нею так, ніби ми жили під одним дахом, — вона немовби належала мені. Моя полум’яна уява розбивала кайдани, з власної волі визначала події, кидала мене в блаженство щасливого кохання. Я уявляв себе її чоловіком і відчував захват, коли вона бавилася різними дрібничками; бачити, як вона скидає шаль і капелюшок, було для мене вже щастям. На хвильку вона лишила мене самого і, поправивши зачіску, повернулась — напрочуд зваблива! І такою вона хотіла бути для мене! За обідом вона була дуже уважна до мене, її безмежний чар виявлявся у всяких марничках, що начебто не мають ціни, але складають половину життя. Коли ми вдвох сіли в крісла, обтягнені шовком, біля каміна, в якому тріщав вогонь, серед найкращих вигадок східної розкоші, коли я побачив так зблизька жінку, чия уславлена врода змушувала битися стільки сердець, коли ця неприступна жінка заговорила зі мною, звернула на мене всю свою кокетливість, — моє блаженство стало просто нестерпним. Та я згадав, що мені, на жаль, треба довершити важливе діло, і вирішив піти на побачення, призначене мені напередодні.

«Що? Вже йдете?» — сказала вона, побачивши, що я берусь за капелюха.

Вона мене кохала! Принаймні так я подумав, почувши, як ласкаво промовила вона ці двоє слів. Щоб продовжити свій захват, я б тоді віддав два роки життя за кожну годину, яку вона ладна була присвятити мені. А думка про втрачені гроші тільки підсилила моє щастя! Була вже північ, коли вона мене відпустила. Правда, другого дня мій героїзм дорого мені обійшовся: я злякався, що проґавив справу з мемуарами, таку важливу для мене, побіг до Растіньяка, і ми ще застали в постелі того, хто мав поставити свій підпис під моєю майбутньою працею. Фіно прочитав мені невеликий контракт, де не було й згадки про мою тітку, ми його підписали, і Фіно відрахував мені п’ятдесят екю. Ми поснідали втрьох. Коли я купив новий капелюх, заплатив наперед за шістдесят обідів по тридцять су, сплатив усі свої борги, мені лишилося тільки тридцять франків, але на кілька днів усі труднощі життя відступили. Якби я схотів послухатись Растіньяка, я міг би набути скарби, удавшись до «англійської системи». Він хотів неодмінно забезпечити мені кредит і змусити мене залізти в борги — бо, як запевняв він, борг зміцнює кредит. На його думку, майбутнє — це найпевніший і найбільший з усіх капіталів світу. Під заклад моїх майбутніх прибутків він доручив своєму кравцеві одягти мене; той розумів, що таке юнак, і ладен був не тривожити мене аж до мого шлюбу. Від того дня я порвав з чернецьким життям ученого, яким жив уже три роки. Я почав учащати до Феодори, де намагався перевершити всіх нахаб та улюбленців вищого світу, що ходили туди. Гадаючи, що я назавжди позбувся злиднів, я віднайшов дотепність, я громив суперників і вважався за невідпорного, чарівного ловеласа. Тим часом мудрі люди говорили про мене: «В такого дотепного хлопця пристрасті лише в голові!» Вони ласкаво вихваляли мій розум за рахунок чутливості. «Щасливий він, що не закоханий! — вигукували вони. — Якби він кохав, то чи мав би стільки веселості, запалу?» А поки що, як справжній закоханий, я тупів у присутності Феодори! На самоті з нею я не знав, що сказати, а коли говорив, то розводився про кохання й був жалюгідно-веселий, як придворний, що хоче приховати тяжкий смуток. Одне слово, я пробував зробитися необхідним у її житті, для її щастя, для її марнолюбства — щодня коло неї, я був рабом, постійною іграшкою. Змарнувавши отак день, я повертався додому, щоб попрацювати вночі, а спав лише дві-три години вранці. Але, не мавши, як Растіньяк, звички до «англійської системи», я скоро знову зостався без грошей. Відтоді, друже, я, чепурун без багатства, дженджик без грошей, таємний закоханець, я знову зажив життям непевним, серед злиднів, тих глибоких, холодних злиднів, що їх старанно ховають під оманливою подобою розкоші. Повернулись мої недавні муки, тільки не такі гострі, бо я, мабуть, уже звик до їх жорстоких нападів. Не раз пиріжки й чай, що їх так скупо подають у світських вітальнях, були моєю єдиною їжею. Часом я мусив два дні жити з розкішного обіду в графині. Я витрачав увесь свій час, усі зусилля і спостережливість, щоб глибше спізнати незбагненну вдачу Феодори. Досі на мої думки впливали надія й розпач, я бачив у ній то палко закохану жінку, то холодну як крига, але ці переміни радості й смутку стали нестерпні, я прагнув кінця цієї жахливої боротьби, хотів убити свою любов. Часом похмуре світло горіло в моїй душі, і я бачив безодню між нами. Графиня підтверджувала всі мої страхи, я ні разу не помітив сльозини в її очах; у театрі найзворушливіша сцена полишала її холодною й насмішкуватою, вона берегла для себе всю витонченість розуму, не здогадувалася про чужі радість і горе. Вона таки гралася мною! Щасливий, що приношу їй жертви, я майже принизився заради неї, пішов до свого родича герцога Наваренського, егоїста, що соромився мого вбозтва і, дуже винний переді мною, ненавидів мене за те. Він прийняв мене з тією холодною ввічливістю, від якої в словах і рухах з’являється щось образливе. Неспокійний погляд його викликав у мене жаль. Я соромився, що він такий нікчемний у своїй величі, такий убогий серед такої розкоші. Він заговорив зі мною про свої великі збитки на трипроцентній позиці, тоді я сказав йому, чого прийшов. Він став зі мною ласкавішим, а мені було гидко. Що ж, друже мій? Він пішов до графині й стер мене на порох. Феодора знайшла для нього незнані чари, зачарувала його, без мене влаштувала свою таємничу справу, про яку я так нічого й не дізнався. Я був для неї тільки засобом! Вона наче не помічала мене, коли в неї був мій родич, і приймала мене тепер, можна сказати, з ще меншою приємністю, ніж тоді, коли ми познайомились. Якось увечері вона принизила мене перед герцогом одним із тих поглядів і жестів, яких не можуть передати ніякі слова. Я вийшов у сльозах, укладаючи тисячу планів помсти, найжахливіших намірів насильства. Часто я супроводив її до Італійського театру, там, коло неї, весь під владою кохання, я дивився на неї, віддаючись чарам музики, виснажуючи душу подвійною насолодою — любити й знаходити в музичних фразах відтворення порухів моєї душі. Моя пристрасть витала навколо нас і над сценою; вона тріумфувала всюди, тільки не в серці моєї коханої. Тоді я брав Феодору за руку, вдивлявся в її обличчя й очі, молячись про злиття почуттів, про ту несподівану гармонію, яку часом будить у нас музика, змушуючи душі звучати в унісон; але її рука лишалась байдужою, а очі не промовляли нічого. Коли вогонь серця, що бив з кожної моєї рисочки, надто сильно вдаряв їй у очі, вона кидала мені штучну посмішку, ту умовну посмішку, яку відтворюють усі салонні портрети. Музики вона не слухала. Божественні сторінки Россіні, Чімарози[82], Цінгареллі не будили в ній ніяких почуттів, ніяких поетичних спогадів; її душа була безплідна. На цих виставах Феодора виставлялася сама. Її лорнет весь час мандрував з ложі до ложі; неспокійна, хоч і незворушна на вигляд, вона була жертвою моди, її ложа, її капелюшок, її екіпаж, її власна особа були для неї всім. Ми часто зустрічаємо людей — на вигляд колосів, а серце в їхньому тілі, наче вилитому з бронзи, добре й ніжне. Зате в неї під граційною, тендітною оболонкою билося бронзове серце. Моя фатальна наука роздерла переді мною багато запон. Якщо добрий тон полягає в тому, щоб забувати про себе ради інших, весь час зберігати лагідність голосу й рухів, подобатися співрозмовникові, пробуджуючи в ньому упевненість у собі, то Феодора, попри всю свою хитрість, не могла стерти з себе слідів плебейського походження: вона явно тільки прикидалася, ніби забуває про себе, її манери були не природжені, а старанно завчені, і в її люб’язності було щось рабське. Проте улюбленці вважали її медові слова за вираз доброти, претензійну перебільшеність — за шляхетний ентузіазм. Тільки я вивчив її гримаси, я здер з її внутрішнього єства тоненьку плівку, якої було достатньо світові, й мене вже не вводили в оману її мавп’ячі хитрощі, я спізнав її душу, душу кішки, до дна. Коли якийсь бевзь вихваляв її, лестив їй, мені було соромно за неї. І все ж я любив її! Я сподівався розтопити кригу теплим повівом від крил поетової любові. Якби я зміг хоч раз розкрити її серце для жіночої ніжності, якби причастив її до високої жертовності кохання, тоді вона стала б досконалою, янголом для мене. Я любив її як чоловік, як коханець, як митець, а тим часом, щоб її здобути, треба було не любити її; пихатий дженджик, холодно-розрахований, можливо, її скорив би. Марнолюбна, нещира, вона б напевне послухалась голосу свого марнолюбства й дала б заплутати себе в тенета інтриги; холодний і сухий чоловік панував би над нею. Прикрий біль пронизував мою душу, коли вона наївно виявляла свій егоїзм. Я скорботно передбачав, що колись вона лишиться посеред життя сама, не знаючи, до кого простягти руки, не зустрічаючи дружнього погляду. Якось увечері я наважився змалювати їй у яскравих барвах її самотню, порожню й сумну старість. Перед образом цієї жахливої помсти зневаженої природи вона відповіла жорстокими словами: «Багатою я буду завжди. А маючи гроші, завжди можна знайти круг себе почуття, потрібні для нашого добробуту». Я вийшов приголомшений логікою цієї розкоші, цієї жінки, цього світу, картаючи себе за своє дурне ідолопоклонство. Я не любив Поліни, бо вона бідна. Чи ж багата Феодора не має права відштовхнути бідного Рафаеля? Наше сумління — непомильний суддя, поки ми ще не вбили його.

«Феодора нікого не любить і не відштовхує, — кричав у мені голос софіста. — Вона вільна, а колись продалася за золото. Як коханець чи як законний чоловік, російський граф володів нею! Вона ще матиме спокуси! Чекай». Ні праведниця, ні грішниця, ця жінка жила далеко від людства у власному світі, чи то був рай, чи пекло. Жіноча таємниця, вбрана в кашемір, мережива, гралася в моєму серці всіма людськими почуттями: гордістю, честолюбством, любов’ю, цікавістю... Через примху моди чи з прагнення здаватись оригінальними, властивим нам усім, багатьох тоді охопила манія вихваляти один театрик на бульварі. Графиня виявила бажання побачити обсипаного борошном актора, що тішив деяких недурних людей, і мені припала честь супроводити її на прем’єру якогось поганого фарсу. Ложа коштувала всього сто су, але я не мав ані мідяка в кишені. Не дописавши ще півтома мемуарів, я не важився канючити грошей у Фіно, а Растіньяк, мій добродійник, десь поїхав. Безгрошів’я весь час отруювало мені життя. Якось ми вийшли з Італійського театру під зливу, і Феодора примусила мене їхати додому екіпажем; я ніяк не міг ухилитись від її вдаваної турботи, вона не слухала ніяких відмовок, що я люблю дощ і що я хочу ще до казино. Вона не здогадувалась про моє безгрошів’я ні з мого збентеження, ні з силуваних жартів. Очі в мене налилися кров’ю, та чи розуміла вона хоч один мій погляд? Життя молодих людей підлягає дивним випадковостям! У дорозі кожен поворот будив у мені думки, що краяли серце; я пробував відірвати дошку ззаду екіпажу, щоб вислизнути на вулицю, але не спромігся, і я істерично зареготав, а тоді запав у похмурий тупий спокій, мов людина біля ганебного стовпа. Коли я приїхав додому, на перших словах Поліна мене перебила:

«Якщо в вас нема грошей...»

Ох! Музика Россіні — ніщо проти цих слів. Та вернімось до театру. Щоб мати змогу водити графиню туди, я вже хотів був заставити золотий обідок від материного портрета. Хоча ломбард завжди уявлявся мені брамою до каторги, все ж краще самому віднести туди своє ліжко, ніж просити милостині. Погляд людини, в якої ви просите грошей, завдає стільки болю! Позичити в декого — означає позбутися честі, а відмова з дружніх уст відбирає останню ілюзію. Поліна працювала, мати вже лягла. Кинувши побіжний погляд на ліжко, запона на якому була ледь відгорнута, я побачив, що пані Годен спить глибоким сном; у затінку виразно виднів її спокійний жовтий профіль на тлі подушки.

«У вас якийсь клопіт», — сказала Поліна, поклавши пензлика на віяло, яке саме розмальовувала.

«Дитя моє, ви можете зробити мені велику послугу», — відповів я.

Вона глянула на мене так ущасливлено, що я аж здригнувся. «Невже вона кохає мене?» — подумав я. Тоді сказав:

«Поліно!»

І сів коло неї, щоб краще бачити її. Вона зрозуміла мене, — такий допитливий був мій тон, — і опустила очі, а я розглядав її, гадаючи, ніби читаю в її серці, як у своєму, таке невинне й чисте було її лице.

«Ви мене любите?» — спитав я.

«Трошечки!» — вигукнула вона.

Не кохає... Насмішкуватий тон і чарівний жест виявляли тільки вдячність юної жартунки. Я розповів їй про свої труднощі з грошима й попросив допомогти мені.

«Як! — вигукнула вона. — Ви, пане Рафаелю, не хочете йти до ломбарду, а посилаєте мене?»

Я почервонів, збентежений логікою дитини. Тоді вона взяла мене за руку, ніби хотіла пестощами зм’якшити мимовільний докір.

«О, я б пішла, звісно, — додала вона, — але це непотрібне. Вранці я знайшла за фортеп’яно дві монети по сто су, видно, закотились туди, а ви й не побачили. Я вам на стіл поклала».

«Скоро у вас буде багато грошей, пане Рафаелю, — озвалась і матінка, вистромивши голову з-за опони. — А поки що я можу вам позичити кілька екю...»

«Ох Поліно! — вигукнув я, стиснувши їй руку. — Як я хочу бути багатим!»

«Ет! А нащо?» — жартівливо спитала вона.

Її рука в моїй тремтіла в такт із ударами мого серця, вона висмикнула пальці й почала роздивлятись мою долоню.

«Ви одружитеся з багатою, — сказала, — але вона вам завдасть клопоту! Ой Господи! Вона вас зі світу зведе! Я знаю!»

В голосі її звучала забобонна віра в материну ворожбу.

«Яка ви легковірна, Поліно!»

«Так, так, та жінка, що ви покохаєте, занапастить вас!» — повторила вона, з жахом дивлячись на мене.

Взяла знову пензлика, вмочила в фарбу, вкрай схвильована, і вже не дивилась на мене. В ту мить я ладен був повірити в ці химери. Забобонна людина не може бути зовсім нещасною! Забобон часто подає надію. Зайшовши до своєї кімнати, я справді побачив на столі двоє блискучих екю, поява яких видалась мені незбагненною. Засинаючи, я все думав, думав, підраховував свої видатки, щоб пояснити цю несподівану знахідку, але так і заснув, не додумавшись. Уранці Поліна перестріла мене, коли я виходив замовити ложу.

«Може, вам мало десяти франків? — спитала мене добросерда, мила дівчина, вся зашарівшись. — Мама дала мені оце для вас. Беріть, беріть!»

Вона кинула на мій стіл три екю й хотіла вийти, але я затримав її. Захват висушив сльози, що виступили мені на очах.

«Поліно, ви янгол! — сказав я. — Не так мені дорогі ці гроші, як ваша щирість, що з нею ви їх принесли мені. Я мріяв про дружину багату, елегантну, титуловану; але тепер я б хотів сам мати мільйони й зустріти молоду дівчину, як ви, й щедру серцем, як ви, і зректись фатальної пристрасті, що вб’є мене. Ви, мабуть, сказали правду».

«Годі!» — відказала вона й вибігла; на сходах залунали дзвінкі рулади її солов’їного голосу.

«Яка вона щаслива, що не кохає ще нікого!» — подумав я, згадавши свої муки за кілька місяців. П’ятнадцять франків від Поліни були для мене неоціненні. Феодора, зміркувавши, що в переповненому простолюдом залі, де ми мали пробути кілька годин, буде задуха, пошкодувала, що не взяла букет, я пішов по квіти і підніс їй, а водночас — своє щастя й усе своє багатство. Я й тішився, й мучився докорами сумління, подаючи їй букет, ціна якого показала мені, наскільки марнотратна ота узвичаєна в товаристві поверхова галантність. Скоро вона поскаржилась, що мексіканський жасмін надто сильно пахне, вигляд залу викликав у неї нестерпну відразу, а лава була тверда, і вона дорікнула мені, що я привів її сюди. Хоч вона сиділа коло мене, їй захотілось додому, і вона поїхала. Приректи себе на безсонні ночі, витратити два місяці життя — й не догодити їй! Ще ніколи цей демон не був такий чарівний і такий безсердий. Дорогою, сидячи поруч неї в тісному екіпажі, я вдихав її віддих, торкався напахченої рукавички, виразно бачив скарби її вроди, відчував запах, солодкий, мов від квіток ірису: наскрізь жінка й нічого жіночого. В ту мить наче спалах світла осяяв для мене таємничі глибини її життя. Враз я згадав книжку, недавно видану одним поетом; задум справжнього художника був виконаний досконало, як статуя роботи Поліклета[83]. Я неначе побачив цю потвору: то в подобі офіцера вона приборкує шаленого коня, то, як юна дівчина, чепуриться перед дзеркалом, щоб зводити з розуму закоханих, то, як коханець, зводить з розуму скромну милу дівчину. Неспроможний інакше витлумачити Феодору, я розповів їй цю фантастичну історію, та вона нічим не виявила, що вбачає в цій поемі про неможливе аналогію з власним життям; вона щиро потішилась, як дитина казкою з «Тисячі й однієї ночі».

«Певне, якась таємниця дає Феодорі силу встояти перед коханням юнака мого віку, перед заразливим жаром цієї прекрасної душевної недуги, — думав я, повертаючись додому. — Може, її пожирає рак, як леді Делакур? Вона, безперечно, живе штучним життям».

Від цієї думки я похолов. Потім у мене виник план, такий несамовитий і водночас такий розумний, який лишень може придумати коханець. Щоб вивчити цю жінку в її тілесній подобі, — так як я вивчив її душу, — я вирішив пробути ніч у її спальні потай від неї. Ось як я виконав цей задум, що пік мені душу, як жадання помсти пече серце корсіканського ченця. В приймальні години у Феодори збиралось товариство таке численне, що портьє навряд чи міг устежити, скільки гостей увійшло і скільки вийшло. Певний, що зможу зостатись у домі, не викликавши скандалу, я нетерпляче дожидав наступної вечірки у графині. Одягаючись, я поклав у жилетну кишеню англійського складаного ножика, бо кинджала не мав. Якби в мене його знайшли, це знаряддя літератора не викликало б підозри, а я, не знаючи, куди заведе мене мій романтичний задум, хотів бути озброєним.

Коли гості почали заповнювати кімнати, я зайшов до спальні оглянути, що там є, і побачив, що жалюзі й віконниці зачинені: це сприяло мені, а що покоївка могла прийти спустити завіси на вікнах, то я спустив їх сам. Я неабияк ризикував, наважившися зробити це раніш за покоївку, але я вже все вирішив і все холодно розрахував. Перед північчю я сховався в заглибині одного з вікон. Аби не видно було ніг, я вчепився в шпінгалет і зіп’явся підборами на плінтус, а спину притиснув до стіни. Пристосувавшися зберігати рівновагу тіла в тій позі, на таких опорах, прикинувши відстань до завіси, я освоївся з труднощами свого становища й певен був, що мене не викриють, якщо тільки я не чхну, не закашляюсь, або мене не схоплять корчі. Щоб не втомлюватись марно, я стояв на підлозі, дожидаючи критичної хвилини, коли доведеться повиснути, як павук на павутинні. Білий муар та муслін завіс звисав переді мною грубими складками, схожими на органні труби, і я ножиком прорізав у них дірочки, щоб визирати, немов крізь бійниці. Я невиразно чув гомін у салонах, сміх і вигуки гостей. Декотрі заходили взяти свої капелюхи, покладені на графининому комоді. Коли вони торкалися завіси, я здригався, думаючи про те, що ці люди в поспіху можуть зазирнути куди завгодно. Уникнувши цих небезпек, я вже вітав себе з успіхом свого задуму. Ось уже забрав свого капелюха останній гість — закоханий у Феодору стариган; вважаючи, що він тут сам, він подивився на ліжко й гучно зітхнув, тоді щось вигукнув досить енергійно. Графиня була в сусідньому будуарі, з нею там ще було п’ятеро чи шестеро найближчих приятелів, вона частувала їх чаєм. До всіх дотепів, епіграм, дзвону чашок та ложечок домішувалось лихослів’я — єдине, в що ще вірить нинішнє світське товариство. Не даючи пощади моїм суперникам, Растіньяк викликав регіт своїми шпильками.

«Пан де Растіньяк, — сказала сміючись графиня, — така людина, що з ним краще не сваритись».

«Ще б пак, — простодушно відповів той. — Коли я когось ненавиджу, то не без підстави... І кого люблю — теж, — додав він. — Мої вороги корисні мені, можливо, не менше, ніж друзі. Я спеціально вивчав сучасну мову й ті штучні викрути, до яких удаються, щоб на все нападати й усе захищати. Міністерське красномовство — це досягнення суспільства. Якщо хтось із ваших друзів не дуже розумний — ви кажете, що він чесний, щирий. Коли хтось надрукував незграбно написану книжку, ви зображуєте її як сумлінну працю. Якщо книжка написана погано, ви хвалите її за ідеї. Хтось ні в що не вірить, не має сталості, ненадійний — зате він привабливий, показний, чарівний. А як ідеться про ворогів, валіть на них грішне й праведне; ради них слова можна вивернути і викривати їхні вади так само спритно, як ви підкреслювали чесноти друзів. Уживати лорнета, розглядаючи моральні проблеми, — оце весь секрет світських розмов, усе мистецтво придворного. А не вдаватись до цього — однаково що битися без зброї з людьми, закутими в крицю, мов лицарі. І я вживаю лорнета! Навіть часом надуживаю. Через те мене й поважають — мене й моїх друзів, — бо, між іншим, шпага моя теж варта мого язика».

Один з найпалкіших поклонників Феодори, юнак, відомий своїм зухвальством, що служило йому засобом вибитись у люди, підняв рукавичку, так зневажливо кинуту Растіньяком. Заговоривши про мене, він почав надмірно вихваляти мене й мої таланти. Про цей вид лихослів’я Растіньяк забув сказати. Глузливі дифірамби спершу обманули графиню, і вона почала безжально ганити мене; аби розважити своїх друзів, вона не пожаліла моїх таємниць, моїх претензій і сподівань.

«Це людина з майбутнім, — сказав Растіньяк. — Можливо, колись він жорстоко помститься за все, таланти його не менші від його мужності, і тих, хто нападає на нього, я б назвав сміливцями, бо в нього добра пам’ять...»

«Отож він і пише «спогади», — озвалась графиня, якій неприємна була глибока мовчанка, що запала по тих словах.

«Спогади фальшивої графині», — пояснив Растіньяк. — Щоб їх написати, треба мати інший вид сміливості».

«Я знаю, що він сміливий, — відповіла графиня. — І відданий мені».

Раптом мені закортіло вийти зі схованки, наче дух Банко в «Макбеті». Я втратив кохану, зате я маю друга! Проте кохання підшепнуло мені один із тих боягузливих і вигадливих парадоксів, якими воно вміє приспати всі наші страждання.

«Якщо Феодора любить мене, — подумав я, — то чи не доречно їй приховувати своє почуття удаваною злостивістю? Хіба рідко серце завдає брехню вустам?»

Урешті мій зухвалий суперник, що зостався на самоті з графинею, зібрався йти.

«Що? Вже йдете? — мовила вона ласкавим голосом, від якого я задрижав. — Не хочете лишитися ще на хвилинку? Невже вам більш нічого сказати мені і ви не хочете пожертвувати ради мене ніякими втіхами?»

Він пішов.

«Ет! — вигукнула графиня, позіхнувши. — Які вони всі нудні!»

І, сильно смикнувши за шнурок, задзвонила, аж луна відгукнулась у всьому помешканні. Графиня ввійшла до спальні, співаючи «Pria che spunti»[84]. Ніхто ніколи не чув, щоб вона співала, і щодо цього йшли химерні балачки. Казали, нібито вона пообіцяла своєму першому коханцеві, зачарованому її хистом і ревнивому вкрай — він навіть до майбутньої могили ревнував її, — що нікого не потішить своїм голосом, тільки його самого. Я напружив усі сили душі, слухаючи той спів. Нота за нотою голос набрав сили, Феодора неначе запалилась, голос заграв усіма тонами, а в мелодії зазвучало щось божественне. Графиня мала добрий слух, сильний і чистий голос із надзвичайно гармонійними переливами, що аж за серце брали. Музикальні жінки майже всі мають палку вдачу. Та, котра співає так, повинна вміти й кохати. Краса цього голосу була найбільшою таємницею в і без того таємничій жінці. Я бачив її так, як оце тебе; вона ніби слухала сама себе з якоюсь особливою чуттєвістю; вона ніби відчувала любовну втіху. Докінчуючи головний мотив того «рондо», вона підійшла до каміна, а тоді раптом обличчя її змінилося, скривилося, і вся постать виражала втому. Вона скинула маску — актриса дограла свою роль. Та й у цій в’ялості, що відбилась на її вроді — чи то після напруженого прикидання, чи то від утоми, — був свій чар. «Оце вона справжня», — подумав я. А вона, ніби хотіла погрітись, поставила ногу на бронзовий бар’єрчик перед каміном, стягла рукавички, познімала браслети, з шиї скинула золотий ланцюжок, на якому був підвішений флакончик для парфумів, оздоблений самоцвітами. Я відчував невимовну втіху, стежачи за її рухами, такими делікатними, як у кицьки, що вмивається на сонечку.

Вона глянула в дзеркало й раптом сказала вголос із досадою: «Я була негарна цього вечора, колір обличчя в мене марніє страшенно швидко. Може, треба раніш лягати спати, облишити це безладне життя? Та де це Жюстіна, що вона, глузує з мене?» І подзвонила знову. Вбігла покоївка. Де вона спить? Я не знав. Вона прибігла по потайних сходах. Я зацікавлено дивився на неї. Моя поетична уява вже часто приписувала щось таємниче цій невидимій служниці, високій, гарно збудованій чорнявій дівчині.

«Ви дзвонили, пані?»

«Двічі, — відповіла Феодора. — Ти що, глуха?»

«Я готувала для вас мигдалеве молоко».

Жюстіна стала навколішки, розшнурувала своїй пані високі черевички, роззула її, а Феодора тим часом, напівлежачи в м’якому кріслі коло каміна, позіхала, перебираючи руками волосся. Всі її рухи були цілком природні, ніщо не свідчило про таємні страждання чи пристрасті, які я приписував їй. «Жорж закохався, — сказала вона, — треба його звільнити. Знову спустив завіси! І що він думає?»

Від цих слів я весь похолов, але вона більш і не згадувала про завіси.

«Життя таке порожнє, — знов почала графиня. — Ох, обережніш, не подряпай мене, як учора. Ось глянь, — вона оголила гладеньке, як атлас, коліно, — і досі знак від твоїх пазурів».

Вона встромила босі ноги в оксамитові капці на лебединому пуху і почала розстібати сукню, поки Жюстіна прибирала їй коси.

«Вам треба заміж, пані, та діток народити».

«Діток? Ще мені цього бракувало! — вигукнула графиня. — Чоловіка! Де ж його взяти такого, щоб я... А сьогодні я гарно була зачесана?»

«Ні, не дуже».

«Що ти тямиш!»

«Вам не личить пишно підбита зачіска, — відказала Жюстіна. — Великі буклі, гарно вкладені, вам більше до лиця».

«Правда?»

«Атож, пані, підбита зачіска личить тільки білявим».

«Вийти заміж? Ні, ні. Заміжжя це не те, для чого я народилась».

Яка жахлива сцена для закоханого! Ця самотня жінка, без родичів, без друзів, атеїстка в коханні, не вірила ні в які почуття; хоч яка слабка була в ній властива кожній людині потреба вилити серце, вона мусила задовольняти ту потребу в розмові з покоївкою, сухими й пустими словами. Мені стало жаль її. Жюстіна розшнурувала їй корсет. Я зацікавлено оглянув її, коли з неї спав останній покров. Мене аж засліпили її дівочі перса; крізь сорочку, при свічках, біло-рожеве тіло світилось, ніби срібна статуя, завинута в серпанок. Жодної вади, через яку вона могла б соромитися перед закоханими очима. Та що ж — прекрасне тіло завжди зломить найвойовничіші наміри. Графиня сіла перед каміном, мовчазна, замислена, а покоївка засвітила свічку в алебастровому світильнику, підвішеному над ліжком. Принесла грілку, постелила ліжко, допомогла господині лягти; потім ще довгенько морочилася з дрібничками, які свідчили про велику увагу Феодори до власної особи, і врешті вийшла. Графиня переверталася з боку на бік, неспокійно зітхала; з губів її зривались ледь чутні звуки, що свідчили про нетерплячку. Вона простягла руку до столика, взяла там якусь пляшечку, накапала з неї в молоко якоїсь темної рідини й випила; врешті, гірко зітхнувши кілька разів, вигукнула: «Господи!»

Цей вигук, а ще дужче — його тон краяв мені серце. Помалу вона затихла й не ворушилась. Мені стало страшно, та скоро я почув рівний, сильний віддих заснулої людини; я прогорнув шелестючий шовк, вийшов зі схованки, став у ногах ліжка і втупив у неї погляд із почуттям, яке важко передати. Вона була чарівна в ту хвилину: руку закинула за голову, як дитя, а спокійне, миле обличчя, облямоване мереживом, було таке ніжне, що мене як вогнем обпалило. Я взяв на себе надто багато, не знаючи, що це буде така мука: бути так близько від неї — і водночас так далеко. Але я мусив витерпіти всі тортури, які сам собі напитав. «Господи!» Цей клаптик недоказаної думки, який тільки й міг щось освітити мені, враз перемінив усі мої уявлення про Феодору. Це слово, чи то незначуще, чи то важливе; чи пусте, чи сповнене значення, можна було витлумачити і як символ щастя, і як знак страждання, тілесного болю й турботи. Це був докір чи молитва, спогад чи передчуття, жаль чи страх? У цьому слові було все життя, в злиднях чи в розкошах; а може, за ним таївся злочин? Переді мною знов поставала загадка в подобі цієї вродливої жінки: Феодору можна було з’ясувати на стільки способів, що вона ставала нез’ясовною. Нерівний віддих із її уст — то тихий, то гучніший, то важкий, то легкий, був ніби мовою, в яку я вкладав думки й почуття. Я снив разом з нею, я сподівався розгадати її таємниці, проникнувши в її сон, я зависав між тисячею протилежних думок і суджень. Дивлячись на це гарне обличчя, спокійне й чисте, я не міг думати, що в неї нема серця. Я вирішив зробити ще одну спробу. Розповісти їй про своє життя, кохання, принесені жертви; може, так я зможу розбудити в ній жаль, видушити з неї сльозу, хоч вона не плакала ніколи. Я вкладав усі свої надії в цю останню спробу; аж ось із вулиці почувся гамір; наближався день. На мить я уявив, що Феодора прокидається в моїх обіймах. Я міг би тихенько лягти поряд неї, пригорнути її. Ця думка так мучила мене, що я, аби не піддатись їй, вибіг до вітальні, зовсім не остерігаючись; та, на щастя, я побачив таємні двері, що виходили на вузенькі сходи. Як я й гадав, ключ був у замку; я шарпнув двері, сміливо спустився в подвір’я і, не дбаючи про те, чи мене хтось побачить, трьома стрибками опинився на вулиці.

Через два дні в графині мав читати свою комедію один автор, і я пішов туди з наміром пересидіти всіх і звернутися до неї з досить дивним проханням: хай віддасть наступний вечір мені самому, не приймаючи більш нікого. Коли я лишився на самоті з нею, моє серце впало. Кожен удар маятника лякав мене. Лишалося чверть години до півночі.

«Якщо не заговорю з нею, — подумав я, — лишається розбити собі голову об камін».

Я дав собі ще три хвилини, вони минули, і голови я не розбив, а серце обважніло, наче губка, що набралась води.

«Ви сьогодні надзвичайно люб’язні», — сказала Феодора.

«Ох пані, — відказав я, — якби ви могли мене зрозуміти!»

«Що з вами? — спитала вона. — Ви поблідли».

«Я не наважуюсь попросити у вас однієї ласки».

Вона жестом підбадьорила мене, і я попросив дозволу поговорити віч-на-віч.

«Можна, — сказала вона. — Але чого не поговорити зараз?»

«Щоб не вводити вас в оману, я хочу вам пояснити, яку велику ласку ви мені виявляєте: я хочу пробути цей вечір коло вас так, ніби ми з вами брат і сестра. Не бійтесь, я знаю, чого ви не любите; ви досить знаєте мене, щоб розуміти: нічого неприємного для вас я не домагатимусь; до того ж зухвалі люди так не чинять. Ви засвідчили мені свою приязнь, ви добра й поблажлива. То знайте ж: завтра я розпрощаюся з вами. Не зрікайтеся слова!» — вигукнув я, бачачи, що вона хоче говорити, і подався геть.

Одного травневого дня цього року, близько восьмої години вечора, я лишився наодинці з Феодорою в її готичному будуарі. Я не тремтів, я вірив, що буду щасливий. Кохана стане моєю, або ж я кинусь в обійми смерті. Я прокляв своє боягузливе кохання. Людина стає дуже сильною, усвідомивши свою слабкість. Графиня в блакитній кашеміровій сукні лежала на канапі, поклавши ноги на подушку. Східний тюрбан, яким художники прикрашують голови стародавніх євреїв, надавав їй якоїсь дивної, надзвичайної принадності. З обличчя світився той невловний чар, який доводить, що ми з кожною новою хвилиною інші, неповторні, не схожі на себе минулих і майбутніх. Я ще не бачив її такою осяйною.

«Ви знаєте, що розбудили мою цікавість?» — сміючися, сказала вона.

«І я не ошукаю вас, — холодно запевнив я, сідаючи коло неї й беручи її руку. Вона не відняла руки. — Ви так чудово співаєте!»

«Але ж ви ніколи не чули мого співу!» — вигукнула вона зчудовано.

«Коли треба, доведу, що чув. То ви тримаєте в таємниці свій чарівний спів? Не турбуйтесь, я не хочу її розкривати».

Ми з годину по-дружньому розмовляли. Я обрав тон і манери чоловіка, якому Феодора не може відмовити ні в чому, але й дотримував закоханої шанобливості. Бавлячись так, я здобув ласкавий дозвіл поцілувати їй руку, вона граційним рухом скинула рукавичку, і я з насолодою поринув у ілюзію, в яку намагався вірити; моя душа розтанула, розквітла в цьому поцілунку. Феодора з неймовірною покорою дозволяла пестити й тішити себе. Та не кажи, що я був по-дурному нерішучий; якби я захотів ступити крок далі за цю братерську ніжність, вона зразу показала б котячі пазури. Ми хвилин десять просиділи в глибокій мовчанці. Я милувався нею, вгортав її в ілюзорний чар. В ту мить вона була моя, тільки моя. Я володів цією знадливою жінкою, наскільки можна кимсь володіти подумки; я сповивав її своїм жаданням, тримав, стискав у обіймах, моя уява злилася з нею. Тоді я переміг графиню могутністю магнетичних чарів. І досі я шкодую, що не заволодів цією жінкою до останку; але в ту мить я не жадав її тіла, я жадав душі, життя, отого досконалого, ідеального щастя, прекрасної мрії, в яку ми не віримо довго.

«Пані, — сказав я нарешті, відчуваючи, що настає остання хвилина мого хмелю, — вислухайте мене. Я вас кохаю, ви це знаєте, я це вам казав тисячу разів, та ви й самі могли здогадатися. Я не хотів здобувати ваше кохання ні дженджикуватістю, ні дурними лестощами та зухвальством; а ви не розуміли. Скільки я витерпів через вас! Але ви в цьому не винні! Та за хвилину ви складете мені вирок. Бідність буває двох видів, пані: та, що відважно ходить вулицями в лахмітті й, сама того не знаючи, наслідує Діогена, харчується вбого, живе вкрай простим життям; вона, може, щасливіша за багатство чи принаймні безтурботніша, вона здобуває цілий світ там, де могутні не знаходять нічого. І є бідність розкошів, бідність на іспанський лад, що ховає жебри під титулом; вона горда, розпушена, ця бідність у білому жилеті й жовтих рукавичках, вона їздить в екіпажах і за браком одного сантима втрачає цілі статки. Перша — то бідність народу; друга — бідність шахраїв, королів і обдарованих людей. Я не простолюдець, не король, не шахрай; може, я і не обдарований. Я виняток. Моє ім’я велить мені вмерти, але не жебрати. Не турбуйтеся, тепер я багатий, я маю все на світі, що мені потрібне, — сказав я, побачивши на її обличчі той холодний вираз, яким ми зустрічаємо несподіваних прохачок із доброго товариства. — Пам’ятаєте, як ви надумали піти в «Жімназ» без мене, гадаючи, що мене там не буде?»

Вона ствердно кивнула головою.

«Я тоді витратив останнє екю, щоб побачити вас. А пригадуєте, як ми гуляли в Ботанічному саду? Я всі свої гроші заплатив за екіпаж для вас».

Я розповів їй про свої жертви, змалював перед нею своє життя — не так, як змальовую оце тобі, сп’янілий від вина, а в шляхетному сп’янінні серця. Моя пристрасть виливалась у полум’яних словах, у спалахах почуття, забутих відтоді; їх не відворить ні мистецтво, ні пам’ять. Це не була холодна розповідь про відринуте кохання; моє кохання в усій силі й красі надій надихнуло мене на слова, що відбили все життя, повторюючи зойки розшарпаної душі. Я промовляв так, як промовляє передсмертні молитви поранений на бойовищі. Феодора заплакала. Я замовк. Господи праведний! Ці сльози походили з штучного хвилювання, яке можна купити за сто су коло дверей театру; я здобув успіх, як добрий актор.

«Якби я знала...» — сказала вона.

«Мовчіть! — вигукнув я. — Я ще кохаю вас досить сильно, щоб убити...»

Вона простягла руку до шнурка від дзвоника. Я зареготав:

«Не кличте нікого. Я дам вам мирно дожити життя. Убити вас — це був би поганий вияв ненависті! Не бійтесь насильства: я пробув коло вашого ліжка цілу ніч і не...»

«Що? — вигукнула вона й почервоніла, та після цього першого поруху соромливості, властивого кожній жінці, навіть найнечутливішій, кинула на мене осудливий погляд і додала: — Вам, певне, було дуже холодно!»

«Невже ви, графине, гадаєте, що мені така дорога ваша врода? — відказав я, розгадавши думки, що хвилювали її. — Ваше обличчя для мене — це обіцянка, що душа ще прекрасніша. Таж чоловіки, що бачать у жінці лише тіло, можуть щовечора купувати одалісок, гідних сералю, і бути щасливими невеликою ціною! Але я гордий, я хотів жити з вами душа в душу — а ви не маєте душі. Тепер я це знаю. Я вбив би чоловіка, якому ви б віддалися. А втім — ні, ви б же його кохали, і його смерть, може, завдала б вам болю. Як я страждаю!» — вигукнув я.

«Якби ця обіцянка могла вас утішити, — відказала вона сміючись, — я радо запевнила б вас, що не належатиму нікому».

«Та ви ж ображаєте самого Бога, — перебив я, — і будете за це покарані! Колись ви лежатимете на канапі, нездатна терпіти яскраве світло й гамір, приречена жити ніби в домовині, й спізнаєте нечувані муки. Коли шукатимете причину цих повільних, заслужених тортурів, згадайте ті страждання, які ви так щедро розсипали на своєму шляху! Посіявши всюди прокляття, ви пожнете тільки ненависть. Ми самі власні судді, кати правосуддя, що панує на землі й стоїть вище за суд людський, але нижче за Суд Божий».

«Ох, яка ж я, певне, злочинниця, що не кохаю вас! — сказала вона сміючись. — Та чи це моя вина? Ні, я вас не кохаю: ви чоловік, і цього досить. Я щаслива в самоті, нащо ж мені віддавати своє життя — егоїстичне, коли ваша ласка, — за примхи володаря? Подружжя — це таїнство, в якому ми причащаємось тільки до прикрощів. Крім того, діти дратують мене. Хіба я не попередила вас чесно, яка в мене вдача? Чому ви не хочете вдовольнитись моєю дружбою? Я б хотіла мати змогу зцілити ті рани, яких завдала вам, не порахувавши ваших грошей; я ціную всю велич ваших жертв, та за вашу відданість, вашу делікатність можна відплатити тільки любов’ю, а я люблю вас так мало, що ця сцена мене тільки прикро вразила».

«Я відчуваю, який я смішний, пробачте мені, — сказав я смиренно, нездатний стримати сльози. — Я люблю вас так, що для мене солодкі й ваші жорстокі слова. О, якби я міг засвідчити кохання до вас усією своєю кров’ю!»

«Всі чоловіки кажуть нам більш-менш уміло ці класичні фрази, — засміялась вона. — Та виявляється, що вмерти біля наших ніг дуже важко, бо я всюди зустрічаю цих живих мерців. Уже північ, дозвольте мені лягати спати».

«А через дві години ви вигукнете: «Господи!» — сказав я.

«А, позавчора! Так... — знову засміялась вона. — Я тоді подумала про свого біржового агента: я забула сказати йому, щоб поміняв п’ятипроцентні папери на трипроцентні, а вдень же курс трипроцентних упав».

Я втупивсь у неї з люттю в очах. Ох, часом злочин може стати поемою, це я зрозумів у ту хвилину. Найпалкіші освідчення, напевне, не були для неї новиною, і вона вже забула мої сльози й слова.

«А за пера Франції ви б вийшли?» — холодно спитав я.

«Можливо — якби він був герцог».

Я взяв капелюха й попрощався.

«Дозвольте провести вас до дверей», — сказала вона з нищівною іронією в тоні, в жесті, в нахилі голови.

«Пані...»

«Що, пане?»

«Я вас більше не побачу».

«Сподіваюся», — відповіла вона, гордовито мотнувши головою.

«Ви хочете стати герцогинею? — спитав я, охоплений шаленством, яке той рух збудив у мені. — Ви шалієте за титулами й почестями? Що ж, тільки дозвольте мені кохати вас, веліть моєму перу писати, а моїм устам говорити тільки ради вас, станьте таємною основою мого життя, моєю зіркою! Згодьтесь вийти за мене, тільки коли я стану міністром, пером Франції, герцогом. Я стану всім, чим тільки ви захочете».

«Ви недарма вчились у доброго адвоката, — усміхнулась вона, — у вашій промові є запал».

«За тобою — теперішнє, — вигукнув я, — а за мною — майбутнє! Я втрачаю тільки жінку, а ти — ім’я й родину. Час помститься за мене: тобі він принесе бридоту й смерть у самоті, а мені славу!»

«Дякую за ефектне закінчення!» — сказала вона, стримуючи позіх і виказуючи всім виглядом бажання більш не бачити мене. Я вмовк. Глянув на неї ненависно й пішов геть. Треба було забути Феодору, зцілитись від безумства, повернутись до праці в самоті або померти. І я поставив собі надзвичайне завдання: докінчити початі твори. П’ятнадцять днів я не виходив з мансарди, кожну ніч просиджував за роботою. Попри всю рішучість і натхнення розпачу, я працював важко, ривками. Муза відлетіла. Я не міг прогнати осяйного й глузливого привиду Феодори. Кожну думку здоганяла інша, хвороблива думка, якесь невиразне бажання, жахливе, ніби докір сумління. Я поводився, як фіваїдські самітники[85]. Хоча й не молився, як вони, але, як вони, жив у пустелі й розривав свою душу, як вони рили печери. Я ладен був підперезатися поясом з колючками, аби перебити фізичним болем біль душевний.

Одного вечора до мене в кімнату зайшла Поліна.

«Ви ж убиваєте себе, — благально мовила вона. — Треба виходити, бачитися з друзями».

«Ох, Поліно, ви правду сказали. Феодора мене вбиває, я хочу вмерти. Життя для мене нестерпне».

«Хіба на світі більш нема жінок? — відказала вона, всміхнувшись. — Нащо ви так себе мучите? Життя коротке!»

Я отупіло дивився на Поліну. Вона вийшла. Я й не помітив, як вона пішла, я чув її голос, але не розумів слів. Невдовзі я зібрався віднести рукопис спогадів своєму замовцеві. Поглинутий своєю пристрастю, я не думав про те, як можна жити без грошей, я тільки знав, що чотирьохсот п’ятдесяти франків, які я мав одержати, вистачить на сплату боргів; отож я пішов по платню й зустрів Растіньяка. Той сказав, що я змінився, схуд.

«З якої лікарні ти вийшов?» — спитав він.

«Ця жінка мене вбиває, — відповів я. — бо я не можу ні зневажати її, ні забути».

«Краще вже вбити, тоді ти перестанеш мріяти про неї», — сміючись, вигукнув він.

«Я вже думав і про це, — сказав я. — Не раз я тішив себе думкою про злочин — ґвалт, чи вбивство, чи й те й друге, але насправді я до цього не здатен. Графиня — чарівне страховище, вона благатиме милосердя, а не кожен з нас Отелло!»

«Вона така, як усі жінки, що їх ми не можемо здобути», — перебив мене Растіньяк.

«Я божеволію! — вигукнув я. — Інколи я чую, як божевілля виє в мене в голові. Думки мої — наче привиди, вони танцюють переді мною, а я не можу впіймати жодної. Краще вмерти, ніж так жити. І я сумлінно шукаю найкращого способу припинити цю боротьбу. Йдеться вже не про живу Феодору, Феодору з передмістя Сент-Оноре, а про оцю Феодору, що тут, — сказав я й постукав себе по лобі. — Якої ти думки про опій?»

«Ет! Жахливі муки», — відповів Растіньяк.

«А газ?»

«Паскудство!»

«А Сена?»

«І сітки, і морг занадто брудні».

«А куля з пістолета?»

«Не влучиш — тільки скалічишся. Слухай-но, — повів він далі, — я, як і всі юнаки, думав про самогубство. Хто з нас до тридцяти років не вбивав себе двічі-тричі? Я не знайшов нічого кращого, як витратити життя на втіхи. Поринай у глибоку розпусту, так ти вб’єш і свою жагу, і себе. Нездержливість, любий, цариця всіх смертей. Чи не призводить вона до раптової апоплексії? А це той постріл з пістолета без промаху. Оргії дають нам усі фізичні насолоди, це той самий опіум, тільки дрібняками. Силуючи нас пити понад міру, бенкет кидає нам виклик на смертний бій. Чи ж бочка мальвазії герцога Кларенса[86] не смачніша за намул у Сені? Коли ми чесно сповзаємо під стіл, чи це не та сама млость від чаду? А коли нас підбирає поліція і ми лежимо на холодних нарах у буцегарні, чи не зазнаємо тоді ми всіх утіх моргу, опріч хіба здутого, тугого, синього, зеленого живота, зате зі свідомістю кризи? Е, — провадив він, — це довге самогубство, не те що смерть збанкрутілого бакалійника. Гендлярі зганьбили річку — вони стрибають у воду, щоб розжалити кредиторів. Бувши тобою, я б умер вишуканіше. Коли хочеш створити новий вид смерті, то бийся з життям так, як я сказав, — я буду твоїм секундантом. Мені нудно, я розчарований. Та ельзаска, що її за мене сватають, має на лівій нозі шість пальців, я не можу жити з такою жінкою! Усі ж дізнаються й сміятимуться з мене. В неї всього вісімнадцять тисяч франків ренти, і статки її меншають, а пальців прибуває. Хай йому біс! Живімо, як шаленці, то, може, наскочимо зопалу на щастя!»

Растіньяк захопив мене. Його задум знадив мене дуже сильними спокусами, розпалив багато надій — барви цієї картини були занадто поетичні, щоб не зачарувати поета.

«А гроші?» — спитав я.

«В тебе ж є чотириста п’ятдесят франків!»

«Так, але я винен кравцеві й за помешкання».

«Ти платиш кравцеві? З тебе ніколи не вийде нічого, навіть міністра».

«Але що можна зробити з двадцятьма луїдорами?»

«Грати на них».

Я здригнувся.

«Ти що! — сказав він, побачивши мою нехіть. — Хочеш поринути в мою «систему розпусти», а боїшся зеленого сукна».

«Слухай, — відказав я, — Колись я пообіцяв батькові, що ноги моєї не буде в казино: не тільки ця обіцянка для мене священна, я ще відчуваю непереможну огиду, проходячи повз таке місце. Ось тобі сто екю, йди грай сам. Поки ти ризикуватимеш нашим капіталом, я дам лад своїм справам і прийду до тебе додому».

Оце так, друже, я й занапастив себе. Досить юнакові зустріти жінку, яка його не любить або любить його занадто сильно, й життя його поламане. Щастя поглинає наші сили, нещастя нищить чесноти. Повернувшись до свого, дому, я довго розглядав мансарду, де жив цнотливим життям ученого, життям, яке, може, принесло б мені шану й довгі літа і якого не слід було кидати ради пристрастей, що тягли мене в прірву. Поліна застала мене засмученого.

«Що з вами?» — спитала вона.

Я холодно підвівся, відрахував гроші, які був винен її матері, і додав піврічну плату за помешкання. Вона глянула на мене з якимось жахом.

«Я вибираюсь, люба Поліно».

«Я так і знала!» — вигукнула вона.

«Слухайте, дитино моя, я ще, може, й повернуся. Зоставте кімнату на півроку за мною. Якщо я не повернусь до п’ятнадцятого листопада, ви будете моєю спадкоємницею. Оце, — я показав їй пакунок, — запечатаний рукопис мого великого твору «Про волю», ви його здасте до Королівської бібліотеки. А з тим, що зостанеться тут, робіть що хочете».

Її погляд гнітив мені серце. Вона стояла переді мною, наче втілене сумління.

«То уроків більш не буде?» — спитала вона, показавши на фортепіано.

Я не відповів.

«А ви хоч писатимете мені?»

«Прощавайте, Поліно».

Я лагідно пригорнув її й по-братньому, ніби старий чоловік, поцілував у любе, чисте, як сніг, що не торкнувся землі, чоло.

Вона вибігла. Я не хотів бачити пані Годен. Поклав ключа на звичайне місце і вийшов. Повертаючи з вулиці Клюні, я почув за собою жіночу ходу.

«Я вам вишила гаманець, невже ви не візьмете?» — спитала Поліна.

При світлі ліхтаря мені здалось, наче в неї в очах блиснули сльози, і я зітхнув. Нас підганяла, видно, та сама думка, бо ми розпрощалися так поквапно, наче втікали від чуми. Безладне життя, яке я починав, явилось мені в химерній подобі — в усьому вигляді кімнати Растіньяка, де я дожидав його. На каміні висів годинник з Венерою, що сиділа на черепасі, а в обіймах держала недокурену сигару. Елегантні меблі, даровані від щирого серця, стояли як попало. Старі шкарпетки валялись на пишній м’якій канапі. Вигідне крісло на пружинах, у яке я сів, було все в шрамах, мов старий солдат, воно виставляло перед очі зранені руки та плями помади й оливи, зоставлені на спинці головами Растіньякових гостей. На ліжку, на стінах, повсюди видніло наївне сполучення розкоші й злиднів. То був ніби неаполітанський палац, де жили лаццароні[87]. Або кімната картяра, пройдисвіта, що має своє уявлення про розкіш, живе почуттями й не дбає про невідповідності. А втім, цій картині не бракувало поезії. Життя тут являло себе з усіма своїми блискітками й лахміттям, несподіване, недосконале, як і в дійсності, але живе, примхливе, як на біваку, куди мародер стягує все, що запопаде. Повидиравши сторінки з книжки Байрона, розпалив свій камін цей юнак, що ставив на карту тисячу франків, хоч не мав часом і поліна дров, а їздив у тільбюрі, не маючи цілої сорочки. Завтра якась графиня, артистка або карти нагородять його царською білизною. А он свічка, застромлена в зелену бляшанку від фосфорної запальнички; а он валяється жіночий портрет, видертий із золоченої рамки. Хіба ж може юнак, жадібний до відчуттів, зректися принад життя, такого багатого суперечностями, життя, що дарує йому насолоди війни в мирний час? Я аж задрімав, коли раптом Растіньяк штовхнув двері й гукнув:

«Перемога! Тепер можна вмирати по своїй уподобі!»

І показав мені капелюх, повний золота. Поставив його на стіл, і ми затанцювали навколо, як два канібали біля здобичі: тупали ногами, дриґалися, стрибали, стусали один одного так, що могли б, мабуть, повалити носорога, виспівували, дивлячись на всі втіхи світу, що їх містив для нас капелюх.

«Двадцять сім тисяч франків, — повторював Растіньяк, кладучи на золото ще кілька банкнот. — Іншим цих грошей вистачило б на життя, хіба ж нам їх не вистачить на смерть? Так, так, ми сконаємо в золотій купелі. Ура!»

І ми знов почали викаблучуватися. Наче спадкоємці, поділили все, почавши з подвійних наполеондорів, від великих монет перейшли до дрібніших, процідили всю свою радість, примовляючи: «Це тобі! Це мені!»

«Спати не будемо! — вигукнув Растіньяк. — Жозефе, пуншу! — і кинув золотого своєму вірному слузі. — Це тобі, на помин душі!» Другого дня я купив меблі в Лесажа, найняв помешкання на вулиці Тебу, де ти зі мною познайомився, й доручив найкращому шпалерникові опорядити його. Я придбав коней. Я кинувся у вир розваг, пустих і воднораз реальних. Я грав, виграючи й програючи величезні суми, але тільки на вечірках у друзів, а не в казино, перед якими й далі почував давній жах. Помалу в мене з’явилися приятелі. Їхню приязнь я завдячував чварам або тій довірливій легкості, з якою ми виказуємо свої таємниці, запобігаючи перед товариством; але, можливо, ніщо не поєднує нас так, як наші вади? Я наважився випустити кілька літературних праць, і їх схвалили. Великі люди прибуткової літератури, не вбачаючи в мені небезпечного суперника, хвалили мене, звісно, не через мої особисті чесноти, а тільки щоб допекти своїм приятелям. Я став бонвіваном, коли скористатись мальовничим виразом із лексикону оргій. Моє самолюбство було спрямоване на те, щоб швидше вбити себе, перевершуючи найвеселіших гультяїв завзяттям і витривалістю. Я завжди був свіжий і чепурний. Мене вважали дотепником. Ніщо не виказувало в мені того жахливого життя, що робить із людини лійку, машину для травлення їжі, виїзного коня. Незабаром гульня постала переді мною в усій своїй жахливій величі, і я зрозумів її! Звичайно, мудрі й статечні люди, що наліплюють етикетки на пляшки для спадкоємців, не можуть зрозуміти ні теорії такого широкого життя, ні його нормального плину; спробуйте-но прищепити провінціалам його поезію, коли для них такі джерела насолоди, як опій і чай, — це ще й досі тільки ліки? В самому Парижі, цій столиці думки, хіба не натрапляємо ми на непослідовних сибаритів? Нездатні до надміру втіх, хіба ж вони не виснажуються після першої оргії, як оті добрі буржуа, що, вислухавши нову оперу Россіні, клянуть музику? Чи не так вони зрікаються цього життя, як поміркована людина відмовляється від страсбурзького паштету, бо, скуштувавши його вперше, розладнала собі шлунок? Гультяйство — це, безперечно, теж мистецтво, як і поезія, і потребує сильних душ. Щоб збагнути його таємниці, щоб пізнати смак його красот, треба старанно вивчати його. Як усі науки, спочатку й ця буде неприємна, колюча. Безмірні перешкоди стоять між людиною і великими насолодами — не дрібними розвагами, а тими «системами», що роблять звичкою найрідкісніші почуття, об’єднують їх в одне ціле, запліднюють і творять особливий драматизм життя, змушуючи людину до нестримної, швидкої витрати сил. Війна, Влада, Мистецтво — це теж спокуси, настільки вищі за людські сили, такі бездонні, як і гульня; і все це важкодоступне. Та коли хтось узяв приступом ці великі таємниці, чи не входить він у якийсь новий світ? Полководців, державців, митців — усіх їх тою чи тою мірою тягне до розпусти потреба протиставити своєму життю, далекому від звичайного існування, такі інтенсивні розваги. І врешті війна — це кривава гульня, як політика — війна інтересів. Усі надмірності — рідні сестри. Ці соціальні потворності притягують до себе, наче безодні, як вабив Наполеона острів Святої Єлени: від них паморочиться голова, вони зачаровують, і ми прагнемо зазирнути в прірву, самі не знаючи нащо. Може, там є ідея безмежжя, може, прірва містить щось дуже почесне для нас — чи не привабимо ми тоді до себе загальної уваги? Заради контрасту з райськими годинами творчої праці, радістю зачаття нового твору втомлений митець вимагає для себе чи то відпочинку в неділю, як Бог, чи то насолод пекла, як сатана, щоб урівноважити діяльність розуму діяльністю почуттів. Для лорда Байрона не могли бути розвагою теревені за бостоном, що так ваблять рантьє; йому, поетові, була потрібна Греція, щоб зіграти з Махмудом[88]. Хіба на війні людина не стає янголом-нищителем, своєрідним катом, але в гігантських масштабах? Чи не потрібні надзвичайні чари, щоб змусити нас прийняти жорстокі муки, згубні для нашої тендітної плоті, ті муки, що ними, мов колючою огорожею, оточені пристрасті? Накурившись тютюну понад міру, хіба не корчиться курець, ніби в агонії! Зате ж у яких лишень краях, на яких розкішних бенкетах побував він! І хіба Європа, не встигнувши обтерти ноги, в крові по кісточки, не починала нових і нових воєн? Може, людські маси теж відчувають сп’яніння, як ото в природи бувають любовні корчі! А для окремої людини, для якогось Мірабо мирного часу, що нидіє в тиші й мріє про бурі, гульня означає все; це безперервний бій чи, краще сказати, двобій усього життя з невідомою силою, з якимсь страховищем. Спочатку те страховище жахає, його треба вхопити за роги, і це надзвичайно важке діло. Скажімо, природа вам дала надто малий або надто млявий шлунок; ви його підкоряєте, розширюєте, привчаєте засвоювати вино, ви опановуєте пияцтво, проводите ночі без сну, врешті виробляєте в себе вдачу кірасирського полковника, створюєте себе вдруге, ніби всупереч Богові! Коли людина отак переміниться, подібно до того як старий солдат уже привчить свою душу до грому гармат, а ноги до походів, коли цей неофіт ще не належить потворі й ще невідомо, хто з них пан, вони кидаються одне на одного й нагорі опиняється то одне, то друге, а все це відбувається в такій сфері, де все чудесне, де сплять душевні муки, а оживають тільки привиди ідей. Ця запекла боротьба вже стає необхідною. Відроджуючи в собі казкових героїв, які, за легендами, продали душу дияволові, щоб дістати могутність для злочинств, гультяй платить власною смертю за втіхи життя та за те, які вони багаті, які плідні! Замість повільно текти між одноманітними берегами Прилавка або Контори, життя їхнє кипить і біжить, мов гірський потік. Урешті гульня для тіла — це, безперечно, те саме, що для душі містичні втіхи. Пияцтво занурює нас у марення, повні фантасмагорій, не менш цікавих, ніж екстатичні видіння. Тоді у нас бувають години, чарівні, як примхи юної дівчини, любі розмови з друзями, слова, що змальовують усе життя, вільні й некорисливі втіхи, подорожі без утоми, цілі поеми в кількох фразах. Коли в нас натішиться та тварюка, що в ній науці нелегко було б відшукати душу, настає солодке заціпеніння, за яким зітхають люди, втомлені власним розумом. Чи не відчувають вони необхідності цілковитого спокою, і чи гульня не є своєрідним податком, що його геній виплачує злу? Глянь на всіх великих людей: вони або любострасники, або природа створила їх хирляками. Якась глузлива чи ревнива сила псує їм душу чи тіло, щоб нейтралізувати зусилля їхнього дару. В п’яні години люди й речі постають перед вами в подобі, створеній вашою уявою. Цар творіння, ти перетворюєш їх, як тобі хочеться. Під час цієї безперервної гарячки гра за твоєю згодою вливає тобі в жили розтоплений свинець. І ось одного дня ти опиняєшся у повній владі страховища, і тоді настає, як колись у мене, грізне пробудження: у тебе в голові сидить безсилля. Ти старий воїн — тебе з’їдають сухоти; ти дипломат — у тебе аневризма серця, і твоє життя висить на волосинці; може, й мені хвороба легенів скаже колись: «Ходімо!» — як уже сказала Рафаелеві з Урбіно, вбитому надмірностями в коханні. От як я жив! Я з’явився на світ чи то зарано, чи то запізно; і, напевне, сила моя була б тут небезпечна, якби я не витратив її так, — адже геркулесова чаша під кінець оргії звільнила світ від Александра![89] Зрештою тим, кого ошукала доля, потрібні рай або пекло, гульня або шпиталь. Щойно мені не стало відваги напучувати оцих двоє створінь, — він показав на Ефразію й Акіліну. — Хіба ж вони не втілення моєї історії, не образ мого життя! Я не міг звинувачувати їх, вони самі здавались мені суддями.

Посередині цієї живої поеми, в обіймах цієї снодійної хвороби все ж двічі я мав напади пекучого болю. Перший стався за кілька днів після того, як я, ніби Сарданапал, кинувся в своє вогнище: в фойє Італійського театру я зустрів Феодору. Ми чекали екіпажів. «А він ще живий!» — так можна було зрозуміти її усмішку й ті підступні нерозбірливі слова, з якими вона звернулась до свого чичисбея, звичайно, розповівши йому мою історію й визначивши моє кохання як банальне. Вона тішилася своєю гаданою прозорливістю. О, помирати через неї, й досі обожнювати її, бачити її перед собою, навіть віддаючись надмірностям у хвилину сп’яніння на ложі куртизанок, — і усвідомлювати себе мішенню її глузів! Бути неспроможному розірвати собі груди, видерти звідти кохання й кинути їй до ніг!

Я швидко розтратив своє багатство, але три роки розміреного життя наділили мене міцнющим здоров’ям, і того дня, коли я опинився без грошей, я почував себе чудово. Щоб подовжити своє самогубство, я видав півдесятка векселів на короткий термін, і день сплати настав. Болісні тривоги! А як бадьорять вони юні душі! Я не народився для того, щоб рано постаріти; моя душа була ще юна, палка, бадьора. Мій перший вексель пробудив був усі мої давні чесноти; вони прийшли повільною ходою й засмучені стали переді мною. Мені пощастило вмовити їх, як старих тітусь, що спочатку бурчать, а тоді таки дадуть грошей. Моя уява була суворіша, вона малювала мені, як моє ім’я мандрує по Європі з міста в місто. «Наше ім’я — це ми самі!» — сказав Євсевій Сальверт[90]. Як двійник одного німця, я після блукань вертався в свою оселю, звідки насправді й не думав виходити, і несподівано прокидався. Колись, зустрічаючись на вулицях Парижа з банківськими посланцями, цими докорами комерційного сумління, вбраними в сіре, в ліврею з гербом свого хазяїна — срібною бляхою, — я дивився на них байдуже; тепер я їх наперед ненавидів. Хіба ж не прийде до мене котрийсь із них якось уранці й не зажадає, щоб я оплатив одинадцять виданих мені векселів? Мій підпис був вартий трьох тисяч франків — стільки, скільки не був вартий я сам! Судові пристави, нечутливі до будь-якого горя, навіть до смерті, поставали переді мною, мов кати, що кажуть стратенцеві: «Пів на четверту вибило!» Їхні писарі мали право схопити мене, нашкрябати моє ім’я в своїх папірцях, бруднити його, глузувати з нього! Я був боржником! Хто заборгувався, той хіба може належати собі? Хіба інші люди не мають права вимагати в мене звіту, як я жив? Нащо я їв пудинги «а-ля чіполата»? Нащо я пив шампанське? Нащо я спав, думав, ходив, розважався, не платячи їм? У ту хвилину, коли я впиваюся віршами, або заглибився в якусь думку, або, сидячи за сніданком, оточений друзями, радощами, милими жартами, — переді мною може постати добродій у коричневому фраці, з витертим капелюхом у руці. І виявиться, що цей добродій — мій Вексель, мій Борг, привид, від якого згасне моя радість; він примусить мене вийти з-за столу й розмовляти з ним; він украде в мене мою веселість, мою кохану — все, аж до постелі. Так, докори сумління поблажливіші, вони не викидають нас на вулицю, не садовлять в Сент-Пелажі[91], не штовхають у мерзенний вертеп пороку; вони нікуди не тягнуть нас, крім такого ешафоту, де кат нас ошляхетнює; під час самої кари всі вірять у нашу невинність, тоді як за зубожілим гультяєм суспільство не визнає ніяких чеснот. До того ж ці двоногі борги, вдягнені в зелене сукно, в синіх окулярах, з вигорілими парасольками, ці втілені борги, з якими ми стикаємось віч-на-віч на перехресті в ту саму мить, коли на обличчі в нас усмішка, мають особливе, страхітне право — право сказати: «Пан де Валантен мені винен і не платить. Він у моїх руках. О, хай тільки посміє показати, що йому неприємно зі мною зустрічатись!» Кредиторам треба вклонятись, і то привітно. «Коли ви мені заплатите?» — питають вони. І ти мусиш брехати, випрохувати гроші ще в когось, кланятися дурневі, що сидить на своїй скрині, зустрічати його холодний погляд, погляд глитая, образливіший за ляпас, терпіти його Баремову мораль[92] і брутальне невігластво. Борги — це супутники сильної уяви, чого не розуміють кредитори. Пориви душі захоплюють і часто уярмлюють того, хто позичає, тоді як ніщо велике не уярмлює тих, хто живе заради грошей і нічого, крім грошей, не знає, ніщо високе не кермує ними. Мені гроші навіювали жах. Нарешті, вексель може перетворитись на старого діда, обтяженого родиною і наділеного всілякими чеснотами. Я міг би стати боржником якоїсь утіленої картини Греза[93], паралітика, оточеного дітьми, вдови солдата, і всі вони почали б із благанням простягати до мене руки. Жахливі ті кредитори, з якими треба плакати; коли ми їм заплатимо, треба ще надавати їм допомогу. Напередодні терміну сплати я ліг спати з тим напускним спокоєм, з яким сплять люди перед стратою, перед дуеллю, дозволяючи оманливій надії вколисати їх. Та коли я прокинувсь і повернувся до тями, коли відчув, що душа моя схована в гаманці банкіра, спочиває в реєстрах, записана червоним чорнилом, то звідусіль, ніби коники-стрибунці, почали вискакувати мої борги: вони були в годиннику, в кріслах, ними були інкрустовані мої улюблені меблі. Мої речі стануть здобиччю судових гарпій, а милих моїх неживих рабів судові пристави повиносять і як попало звалять на площі. Ох, мій скарб був ще частиною мене самого! Дзвінок у дверях озивався у мене в серці, вражав мене в голову, куди й годиться вражати королів. Це було мучеництво без винагороди в подобі раю. Так, для шляхетної людини борг — це пекло, але тільки пекло із судовими приставами та адвокатами. Несплачений борг — це ницість, це шахрайство в зародку, навіть гірше — брехня. Він замислює злочини, він складає дошки ешафоту. Мої векселі були опротестовані. Через три дні я оплатив їх. Ось яким чином: до мене прийшов маклер і запропонував продати йому острів на Луарі, мою власність, де була похована моя мати; я погодився. Підписуючи контракт із покупцем у його нотаріуса, я відчув, як у цій темній кімнаті на мене дихнуло льохом. Я здригнувся, згадавши, що така сама вільгість і холод обвіяли мене над могилою, куди поклали мого батька. Мені це здалося поганою прикметою. Мені вчувся голос матері, примарилась її тінь; не знаю, яким дивом крізь бамкання дзвонів моє власне ім’я ледь чутно пролунало в моїх вухах! Від грошей, одержаних за острів, у мене після сплати всіх боргів лишилося дві тисячі франків. Звичайно, я міг би знов зажити мирним життям ученого, повернутися після всіх експериментів до своєї мансарди — повернутися з величезним запасом спостережень, ставши вже досить відомим. Але Феодора не випускала своєї здобичі. Я часто стикався з нею. Я примусив її поклонників без кінця нагадувати їй моє ім’я — так були вражені всі моїм розумом, моїми кіньми, моїми успіхами, моїми книжками. Вона лишалась холодна й нечутлива до всього, навіть до жахливих слів: «Він занапащає себе через вас», — які сказав Растіньяк. Всьому світові доручав я мстити за мене, але щасливий не був. Я розкопав увесь бруд життя, і мені дедалі більше невистачало втіх неподіленого кохання, я ганявся за примарою серед випадковостей мого гулящого життя, серед оргій. На лихо, я був ошуканий у своїх найкращих почуттях, за благодіяння покараний невдячністю, а за провинності винагороджений тисячею насолод. Філософія похмура, але для гультяя слушна. До того ж Феодора заразила мене проказою марнолюбства. Зазираючи до себе в душу, я бачив, що вона уражена гангреною, що вона гниє. Демон лишив у мене на чолі відбиток своєї півнячої остроги. Відтоді я вже не міг обійтись без трепету життя, яке щохвилини зазнає ризику, і без проклятих витонченостей багатства. Будучи мільйонером, я б весь час грав, бенкетував, метушився. Мені більш ніколи не хотілось побути самому. Мені були потрібні куртизанки, удавані друзі, вишукані страви, вино, щоб забутись. Нитки, що зв’язують нас із родиною, порвались у мені назавше. Я був присуджений до каторги насолод, я мав до кінця здійснити те, що підказувала мені моя неминуча доля — доля самогубця. Гайнуючи останні рештки свого багатства, я віддавався неймовірним надмірностям, але щоранку смерть відкидала мене назад у життя. Ніби якийсь володар дожиттєвої ренти, я міг би спокійно ввійти в охоплений пожежею будинок. І врешті у мене лишилась одна-єдина двадцятифранкова монета, і тоді мені спала на думку недавня удача Растіньяка...

— Е! — раптом згадавши про талісман, вигукнув Рафаель і вийняв його з кишені.

Чи то боротьба цього довгого дня втомила його і він не здатен був кермувати своїм розумом у хвилях вина й пуншу, чи то спогади збуджували його і він непомітно сп’янів від потоку власних слів, — хай там як, але Рафаель наче обезумів від збудження й палкого захвату.

— До біса смерть! — вигукнув він, розмахуючи шагреневою шкірою. — Тепер я хочу жити! Я багатий — отже, володію всіма чеснотами! Ніщо не встоїть переді мною. Хто не став би доброчесним, коли для нього приступне все? Я хотів двохсот тисяч ренти — тепер я їх матиму! Кланяйтесь мені, свинюки, що порозлягались на килимах, ніби на гною! Ви належите мені, оце то майно! Я багатий, я всіх вас можу купити, навіть отого депутата, що так гучно хропе. Що ж, благословляйте мене, світська потолоч! Я папа римський!

Вигуки Рафаеля, доти заглушувані густим безперервним хропінням, несподівано були почуті. Більшість заснулих прокинулись і закричали; але, помітивши, що той, хто перебив їхній сон, насилу стоїть на ногах і галасує сп’яну, висловили своє обурення цілим концертом лайки.

— Замовкніть! — гримнув Рафаель. — На місце, собаки! Емілю, я казково багатий, я подарую тобі гаванських сигар.

— Я уважно слухаю, — озвався поет. — «Феодора або смерть!» Розказуй далі. Та кривляка Феодора обдурила тебе. Всі жінки — дочки Єви. В твоїй історії нема нічого драматичного.

— А, то ти не спав, хитруне!

— Ні... «Феодора або смерть!..» Далі!

— Прокинься! — гукнув Рафаель, ляснувши Еміля шагреневою шкірою, ніби хотів навести на неї електричний заряд.

— Сто чортів! — лайнувся Еміль, схопився й обхопив Рафаеля руками. — Друже, пам’ятай, що ти тут серед жінок легкої поведінки.

— Я мільйонер.

— Мільйонер ти чи ні, але що ти п’яний — це річ певна.

— Я п’яний владою. Я можу тебе вбити!.. Мовчи! Я Нерон! Я Навуходоносор!

— Рафаелю, ми ж у поганому товаристві, ти б хоч заради власної гідності помовчав.

— Я надто довго мовчав у житті. Тепер я помщусь за себе всьому світові! Мені вже не буде втіхою розкидатися на всі боки мерзенним металом, — я буду в мініатюрі повторювати свою епоху; поглинати людські життя, уми, душі. Ось вона, розкіш справжня, а не якась жалюгідна розкіш. Бенкет під час чуми. Не боюсь ні жовтої пропасниці, ні блакитної, ні зеленої, не боюсь ні армій, ні ешафотів. Можу заволодіти Феодорою... Ні, не хочу Феодори, це моя хвороба, я помираю від Феодори! Я хочу забути Феодору!

— Якщо ти так кричатимеш, я потягну тебе до їдальні.

— Ти бачиш оцю шкіру? Це заповіт Соломона. Він належить мені, Соломон, цар-педант! І Аравія моя, і Петрея на додачу. Цілий Всесвіт — мій! І ти мій — якщо захочу. Так, коли захочу — стережись! Я можу купити всю твою крамничку, журналісте, і ти будеш моїм лакеєм. Ти складатимеш мені куплети, лінуватимеш папір. Лакей! — це означає: йому все дарма, він ні про що не думає.

На тих словах Еміль потяг Рафаеля до їдальні.

— Ну гаразд, друже, я твій лакей, — сказав він. — А ти будеш головним редактором газети. Мовчи! З поваги до мене поводься пристойно! Ти мене любиш?

— Чи я люблю тебе? Ти матимеш гаванські сигари, коли вже я володію цією шкірою. А все — шкіра, друже, всемогутня шкіра! Чудовий засіб, навіть мозолі вибавляє. У тебе є мозолі? Я їх вибавлю...

— До таких дурощів ти ще не доходив!

— Дурощів? Ні, друже! Ця шкіра зступається, коли у мене з’являється хоч якесь бажання... Це як запитання й відповідь. Брамін... тут замішаний брамін!.. Так ось цей брамін — жартун, бо насправді бажання мали б розтягувати...

— Атож.

— Я хочу сказати...

— Так, так, цілком слушно, я теж так гадаю. Бажання розтягує...

— Я хочу сказати — шкіру!

— Так, так.

— Ти мені не віриш? Я тебе знаю, друже: ти брехливий, як новий король.

— Сам уважай: чи можна ставитись серйозно до твоїх п’яних теревенів?

— А ось я тобі доведу. Знімемо мірку...

— Ну, тепер він не засне! — вигукнув Еміль, бачачи, що Рафаель уже шукає чогось по їдальні.

Завдяки тим дивним проблискам свідомості, що чергуються у п’яних із сонними мареннями хмелю, Рафаель спритно, ніби мавпа, розшукав чорнильницю й серветку; шукаючи, він весь час повторював:

— Знімемо мірку! Знімемо мірку!

— Ну що ж, — погодився Еміль. — Знімемо мірку.

Двоє друзів розстелили серветку й поклали на неї шагреневу шкіру. Поки Еміль, чия рука була, видно, твердіша, ніж у Рафаеля, обводив чорнилом контури талісмана, його приятель говорив йому:

— Я побажав собі двісті тисяч франків ренти, правда? Так ось, коли я їх матиму, ти побачиш, що шагрень поменшає.

— Ну звісно, поменшає. А тепер спи. Хочеш, я примощу тебе на цій канапці? Ось так, вигідно тобі?

— Так, годованцю Преси. Ти бавитимеш мене, відганятимеш мух. Той, хто був другом у нещасті, має право бути другом у могутності. Отже, я подарую тобі га-ван-ських си...

— Гаразд, проспи своє багатство, мільйонере.

— Проспи свої статті. Добраніч. Ну, побажай на добраніч Навуходоносорові!.. Кохання! Пити! Франція... Слава й багатство... багатство...

Скоро обидва приятелі приєднали своє хропіння до тієї музики, що лунала в салонах. Дикий концерт! Одна за одною гасли свічки, тріскалися кришталеві розетки. Ніч огорнула своїм покривалом тривалу оргію, серед якої розповідь Рафаеля була ніби оргією слів без думок і думок, для яких бракувало слів.

Другого дня, близько дванадцятої, прекрасна Акіліна встала невиспана, позіхаючи; на щоці в неї мармуровими жилками відбився візерунок оксамитового покриття табуретки, на якій лежала її голова. Ефразія, розбуджена рухами приятельки, схопилася, хрипко скрикнувши; її привабливе личко, таке свіже напередодні, тепер було жовте й бліде, як у дівчини, що прямує до лікарні. Гості один за одним почали ворушитися, тяжко стогнучи; руки й ноги в них замліли, кожен відчував, прокинувшись, жахливу кволість у всьому тілі. Лакей повідчиняв у салонах жалюзі й вікна. Тепле проміння сонця заграло на обличчях іще сонних, і все збіговисько попідводилось. Жінки, перевертаючись уві сні, поруйнували вишукані споруди зачісок, пом’яли туалети — і тепер, при денному світлі, являли огидне видовище: волосся звисало патлами, обличчя набуло зовсім іншого виразу, очі, вчора такі блискучі, потьмяніли від утоми. Смагляві обличчя, такі яскраві при свічках, тепер були жахливі, а лімфатичні — такі білі й ніжні, поки не виснажені втомою — позеленіли, губи, ще недавно такі звабливі, червоні, а тепер сухі й бліді, мали на собі ганебні стигмати пияцтва. Чоловіки, бачачи, як зів’яли, як помертвіли їхні нічні коханки, — ніби квіти, затоптані процесією молільників, — зреклися їх. Але самі ці пихаті чоловіки були ще жахливіші. Кожен мимохіть би здригнувся, глянувши на ці людські обличчя з підковами коло запалих очей, осклілих від пияцтва, отупілих від неспокійного сну, що скоріш розслаблював, ніж відновлював сили; ті очі, здавалось, нічого не бачили, а в брезклих лицях було щось холодно-тваринне — фізичне жадання виступало на них оголено, без тієї поезії, що нею прикрашає його наша душа. Таке пробудження пороку, який постає перед нами без покривів і рум’янцю, скелетом зла, обдертим, холодним, порожнім, позбавленим софізмів розуму й чару розкошів, — ужахнуло цих безстрашних атлетів, хоч як вони звикли ставати до бою з Гульнею. Митці й куртизанки мовчали, блудним поглядом окидаючи безладдя в залі, де все було спустошене й зруйноване вогнем пристрастей. Раптом залунав сатанинський регіт — це Тайфер, почувши хрипкі голоси своїх гостей, спробував привітати їх гримасою; при погляді на його спітніле, налите кров’ю обличчя, здавалося, що над цією пекельною сценою постає образ злочину, який не знає докорів сумління. (Див. «Червона корчма»). Картина вийшла завершена. То був бруд на тлі розкоші, потворна суміш пишноти й людського убозтва, образ Гульні, пробудженої після того, як вона захланними руками вичавила всі плоди життя, розкидавши круг себе тільки огидні недоїдки — омани, в які вона вже не вірить. Здавалося, сама Смерть усміхається серед зачумленої родини: ні пахощів, ні сліпучого світла, ні веселощів, ні жадань, тільки огида з її нудотними запахами та вбивчою філософією. Але сонце, осяйне, як правда, і повітря, чисте, як чеснота, контрастували з задухою, насиченою міазмами — міазмами оргії! Попри свою звичку до розпусти, не одна з цих молодих дівчат згадала, як вона прокидалась колись і як вона, невинна, чиста, дивилась у вікно сільського будиночка, обплетене козолистом та трояндами, милувалась ранковою природою, завороженою веселими трелями жайворонка, освітленого промінням світанку, що пробилося крізь туман, і примхливо оздобленою діамантами роси. Інші малювали собі родинний сніданок, стіл, круг якого невинно сміялись діти й батько, де все дихало невимовним чаром, де страви були прості, як і серця. Художник думав про свою мирну майстерню, про цнотливу статую, про чарівну натурницю, що дожидалась його. Молодий адвокат, згадавши процес, від якого залежала доля цілої родини, думав про важливу угоду, яка вимагала його присутності. Вчений скучав за своїм кабінетом, де на нього чекала шляхетна праця. Майже всі були невдоволені собою. В цю хвилину, сміючись, з’явився Еміль, свіжий і рожевий, як найвродливіший продавець модного магазину.

— Ви бридкіші за судових приставів! — вигукнув він. — Сьогодні ви ні на що не придатні, день пропав, моя порада — снідати.

По тих словах Тайфер вийшов віддати накази. Жінки, розслабленою ходою рушили до дзеркал, щоб опорядитися. Всі прочумались. Найрозбещеніші повчали найрозважливіших. Куртизанки підсміювалися з тих, хто, як видно, не знаходив у собі сили повернутися до виснажливого бенкету. За одну хвилину привиди пожвавились, почали збиратися гурточки, звернулись одне до одного з запитаннями, заусміхалися. Спритні, моторні лакеї швидко розставили все в кімнатах на місце. Було подано розкішний сніданок. Гості кинулись до їдальні. Тут усе ще мало незгладимий відбиток учорашньої оргії, але зберігався хоч проблиск життя й думки, як в останніх корчах умирущого. Ніби під час карнавалу, розгул був похований масками, що втомилися танцювати, втомилися пиятикою, але попри все, вперто бажали розважатися далі, аби лиш не признатись у власному безсиллі. Коли безстрашні гості всілись круг капіталістового столу, Кардо, що напередодні після обіду передбачливо зник, аби докінчити оргію в подружньому ліжку, раптом з’явився знову, догідливо й солодко усміхнений. Здавалося, він пронюхав про якусь спадщину й ладнався її посмакувати, складаючи опис, переписуючи його начисто, й розділяючи майно, — про спадщину, щедру на всілякі нотаріальні акти, гонорари, не менш ласу, ніж соковите філе, в яке амфітріон саме стромляв ножа.

— Отже, снідатимемо в нотаріальному порядку! — вигукнув де Кюрсі.

— Ви з’явились саме до речі, щоб облікувати все оце рухоме майно, — сказав банкір, звертаючись до Кардо й показуючи на бенкетний стіл.

— Заповітів складати не доведеться, хіба що шлюбні контракти, — сказав учений, що рік тому одружився вперше і дуже вдало.

— Oгo!

— Ага!

— Хвилиночку, — сказав Кардо, оглушений хором пласких жартів, — я прийшов у важливій справі. Я приніс одному з вас шість мільйонів. — (Глибока мовчанка). — Ласкавий пане, — сказав він, звертаючись до Рафаеля, який саме безцеремонно протирав очі ріжком серветки. — Ваша мати — з дому О’Флаерті?

— Так, — машинально відповів Рафаель. — Барбара-Марі.

— Чи маєте ви документи про народження — ваші й пані де Валантен? — провадив Кардо.

— Звичайно.

— Так ось, ласкавий пане, ви єдиний і повноправний спадкоємець майора О’Флаерті, що помер у серпні тисяча вісімсот двадцять восьмого року в Калькутті.

— Калькуттського багатства не скалькулюєш! — вигукнув знавець.

— Майор у своєму заповіті відписав великі суми деяким громадським установам, і французький уряд виклопотав спадщину в Ост-Індської компанії, — провадив нотаріус. — У дану хвилину вона облікована і вільна від боргів. Я два тижні марно розшукував осіб, зацікавлених у спадщині пані Барбари-Марі О’Флаерті, коли раптом учора за столом...

І враз Рафаель підхопився так рвучко, ніби його поранено. Присутні немовби скрикнули нечутно; першою реакцією гостей була глуха заздрість. Усі звернули на Рафаеля вогнисті погляди. Потім знявся гамір, як буває в роздратованому партері, хвилювання наростало, кожному хотілося сказати щось ніби привітання величезному багатству, принесеному нотаріусом. Умить протверезівши від раптової послужливості долі, Рафаель квапливо розстелив на столі серветку, на якій недавно позначив розміри шагреневої шкіри. Не слухаючи нікого, він поклав на серветку талісман і мимоволі здригнувся, помітивши невеликий просвіт між краями шкіри й контурами, накресленими на серветці.

— Що з ним? — вигукнув Тайфер. — Багатство дісталось йому дешево.

— На допомогу, Шатійоне! — сказав Бісіу Емілеві. — Зараз він помре з радощів.

Жахлива блідість вирізнила кожний м’яз на помертвілому обличчі спадкоємця, риси спотворились, опуклості побіліли, западини потемніли, обличчя набуло свинцевої барви, погляд застиг. Він побачив перед собою смерть. Пишний банкір, оточений прив’ялими куртизанками, пересиченими співбенкетниками, — вся ця агонія радості була втіленням його життя. Рафаель тричі глянув на талісман, що вільно вклався серед невблаганних ліній, накреслених на серветці, він намагався сумніватись, але якесь невиразне передчуття гамувало його недовірливість. Світ належав йому, він усе міг — і не хотів уже нічого. Як у мандрівця в пустелі, в нього лишилося зовсім мало води, щоб угамувати спрагу, і життя його вимірялось кількістю ковтків. Він бачив, скількох днів коштуватиме йому кожне бажання. Він починав вірити в шагреневу шкіру, прислухався до свого віддиху, він уже почував себе хворим і думав: «А може, в мене сухоти? Хіба не від хвороби легенів померла моя мати?»

— Ох Рафаелю, отепер ви повеселитеся! Що ви мені подаруєте? — спитала Акіліна.

— Вип’ємо за смерть його дядечка, майора О’Флаерті! Оце людина так людина!

— Рафаель буде пером Франції.

— Ет, що таке пер Франції після липневих подій! — зауважив знавець.

— Ти матимеш ложу в Італійському театрі?

— Сподіваюсь, ви влаштуєте всім нам бенкет? — спитав Бісіу.

— В такої людини все буде розкішне! — запевнив Еміль.

Привітання цього насмішкуватого товариства лунали у вухах Валантена, але він не розбирав жодного слова. В голові у нього мелькала невиразна думка про машинальне, безцільне існування бретонського селянина, що обробляє своє поле, живиться гречаною кашею, п’є сидр усе з того самого глека, шанує Матір Божу й короля, причащається на Великдень, у неділю танцює на зеленому лужку й не розуміє казань свого кюре. Від видовища, яке являли його очам золочені панелі, куртизанки, страви, розкіш, йому забивало дух, дерло в горлі.

— Хочете спаржі? — гукнув йому банкір.

— Я нічого не хочу! — громовим голосом крикнув Рафаель.

— Браво! — вигукнув Тайфер. — Ви розумієтесь на багатстві. Це право на зухвальство. Ви наш! Панове, випиймо за могутність золота. Ставши шестиразовим мільйонером, пан де Валантен досягає влади. Він король, він усе може, він стоїть над усім, як кожен багатій. Слова: «Французи рівні перед законом» — віднині для нього брехня, з якої починається хартія. Не він буде підлягати законам, а закони — йому. Для мільйонерів нема ні ешафота, ні катів.

— Так, — озвався Рафаель, — вони самі собі кати.

— Ось іще один забобон! — вигукнув банкір.

— Випиймо! — сказав Рафаель, ховаючи шагреневу шкіру в кишеню.

— Що ти там ховаєш? — вигукнув Еміль, хапаючи його за руку. — Панове, — провадив він, звертаючись до збориська, якому Рафаелева поведінка здавалась трохи загадковою, — знайте, що наш приятель де Валантен — та що я кажу! — пан маркіз де Валантен володіє таємницею збагачення. Досить йому задумати якесь бажання, і воно вмить справджується. Щоб не видатись лакеєм або людиною безсердою, він повинен зараз збагатити всіх нас.

— Ох любенький Рафаелю, я хочу перлову діадему! — вигукнула Ефразія.

— Коли він людина шляхетна, то подарує мені дві карети й чудових баских коней, — сказала Акіліна.

— Побажайте мені сто тисяч ліврів ренти!

— Кашемірову шаль!

— Сплатіть мої борги!

— Нашліть апоплексію на мого дядька, жахливого скнару!

— Рафаелю, десять тисяч ліврів ренти — і ми з тобою сквитались!

— Скільки ж тут дарчих! — закричав нотар.

— Хай будь-що-будь вилікує мою подагру!

— Зробіть так, щоб рента впала! — гукнув банкір.

Мов іскри з вогненного фонтану, яким завершується фейєрверк, посипалися ці фрази. І всі ті несамовиті бажання висловлювалися скоріш поважно, ніж жартома.

— Любий мій друже, — з серйозним виглядом заговорив Еміль, — я задовольнюся двомастами тисяч ліврів ренти. Зроби мені таку ласку, прошу тебе.

— Емілю, — сказав Рафаель, — ти ж знаєш, якою ціною це дається.

— Що це за виправдання! — гукнув поет. — Хіба ми не повинні жертвувати собою задля друзів?

— Я ладен усім вам побажати смерті! — відповів Валантен, окинувши гостей поглядом похмурим і глибоким.

— Умирущі страшенно жорстокі, — засміявся Еміль. — Ось ти багатий, — додав він уже поважно, — і не мине й двох місяців, як ти станеш огидним егоїстом. Ти вже подурнішав, не розумієш жартів. Ще бракує, щоб ти повірив у свою шагреневу шкіру...

Рафаель, боячися глузів, мовчав серед того збориська, пив без міри й напився п’яний, щоб хоч на часину забути про свою згубну молодість.