Шагренева шкіра

III. Агонія

У перших числах грудня вулицею Варен ішов під зливою сімдесятирічний дід; піднімаючи голову біля кожного будинку, він наївно, мов дитина, і самозаглиблено, мов філософ, розшукував, де живе маркіз Рафаель де Валантен. Боротьба владної вдачі з тяжкою скорботою полишила виразний слід на його обличчі, облямованому довгими сивими пасмами, висохлому, як старий пергамент, що жолобиться над вогнем. Коли б якийсь художник зустрів цю дивну постать у чорному, худу, кощаву, то він би, прийшовши до своєї майстерні, відтворив би її в альбомі й підписав: «Поет-класик у пошуках рими». Знайшовши потрібний номер, цей воскреслий Ролен[94] тихо постукав у двері розкішного особняка.

— Пан Рафаель дома? — спитав старий у швейцара в лівреї.

— Маркіз нікого не приймає, — відповів швейцар, запихаючи в рот кусман хліба, спершу вмочивши його в велику чашку кави.

— Його карета тут, — заперечив старий, показуючи на пишний екіпаж, що стояв біля під’їзду, під різьбленим дерев’яним дашком у подобі шатра. — Він зараз виїздить, я його зачекаю.

— Ну, діду, так ви можете прождати до ранку, карета весь час стоїть напоготові для маркіза, — сказав швейцар. — Будь ласка, йдіть собі: адже я позбудуся шестисот франків довічної пенсії, коли хоч раз самовільно впущу в дім когось чужого.

В цю хвилину високий літний чоловік, убранням схожий на міністерського кур’єра, вийшов з передпокою й швидко збіг униз, змірявши поглядом сторопілого прохача.

— А втім, ось пан Жонатас, — сказав швейцар, — побалакайте з ним.

Двоє старих людей, скоряючись, мабуть, почуттю взаємної симпатії, а може, й цікавості, зійшлись посеред просторого подвір’я на круглій площинці, де між кам’яних плит пробивалася трава. В домі стояла жаска тиша. При погляді на Жонатаса мимоволі хотілось проникнути в таємницю, якою дихало його обличчя, таємницю, про яку промовляла кожна дрібничка в цьому похмурому домі. Першою турботою Рафаеля, після того як він отримав дядькову величезну спадщину, було відшукати свого старого відданого слугу, бо на нього можна було покластися. Жонатас заплакав від щастя, побачивши Рафаеля; адже він гадав, що розпрощався з молодим паном навіки; і як же зрадів він, коли маркіз поклав на нього високі обов’язки управителя! Старий Жонатас був посередником між Рафаелем і рештою світу. Верховний розпорядник маєтку свого пана, сліпий виконавець його невідомого задуму, він був ніби шостим чуттям, за допомогою якого життєві бурі доходили до Рафаеля.

— Мені треба поговорити з паном Рафаелем, — сказав старий Жонатасові, зійшовши на ґанок, щоб сховатись від дощу.

— Поговорити з паном маркізом? — вигукнув управитель. — Та він і зі мною майже не розмовляє, а я ж був його молочним батьком!

— Так і я ж його молочний батько! — закричав старий. — Ваша дружина колись годувала його груддю, а я вигодував його молоком муз. Він мій вихованець, моє дитя, carus alumnus[95]. Я сформував його розум, я викохав його мислення, розвинув його таланти — смію сказати, на власну честь і славу! Хіба це не один із найпримітніших людей нашої доби? Під моїм керівництвом він учився в шостому класі, в третьому і в класі риторики. Я його вчитель.

— А, то ви пан Порріке?

— Атож! Але...

— Тс! Тс! — сикнув Жонатас на двох кухарчуків, що порушили монастирську тишу, яка панувала в домі.

— Слухайте, а може, маркіз хворий? — провадив учитель.

— Ох дорогий пане Порріке, Бог один знає, що скоїлося з маркізом, — відповів Жонатас. — Та ж у всьому Парижі не знайдеться й двох таких домів, як наш. Розумієте? Двох домів. Далебі, не знайдеться. Цей дім належав герцогові, перові, і маркіз наказав його купити. Тільки на обставу витратив триста тисяч франків. А це ж великі гроші! Зате вже кожна річ у нашому домі — просто диво. «Добре, — подумав я, коли побачив усю цю пишноту. — Це як у їхнього покійного дідуся! Молодий маркіз прийматиме в себе все місто й двір!» Та де там!.. Він не захотів нікого бачити. Дивним життям він живе, розумієте, пане Порріке? Невблаганним життям. Щодня встає о тій самій годині. І ніхто, крім мене, не сміє ввійти до нього в кімнату. Я відчиняю двері о сьомій, що влітку, що взимку. Такий дивний звичай у нас заведено. Входжу й кажу: «Пане маркізе, пора вставати й одягатись». Маркіз устає й одягається. Я мушу подати халат; йому їх шиють завжди однакові, однакового крою, з однакової тканини. Один зноситься — я повинен замовити другий, тільки щоб маркіз не мусив нагадувати про новий халат. І придумає ж! Ну що ж, любому хлопчикові можна витрачати хоч тисячу франків на день, от і робить, що хоче. Та я ж його так люблю, що, як ударить по правій щоці, підставлю ліву! Накаже зробити щось якнайважче — зроблю, аякже! Але клопотів у мене стільки, що світа білого не бачу. Газети він, звісно, читає. Наказав класти їх щодня на те саме місце, на той самий стіл. В ту саму годину власноручно голю його, і руки не тремтять. Кухар позбудеться довічної пенсії в тисячу франків, коли сніданок не стоятиме перед маркізом рівно о десятій уранці, а обід — рівно о п’ятій. І це невблаганно. Меню на кожен день складено на рік наперед. Маркізові й побажати нема чого. Як з’являться полуниці — йому подають полуниці, перша макрель, яку тільки привезли до Парижа, — в нього на столі. Меню надруковане, він ще зранку знає, що буде на обід. Одягається щодня в ту саму годину, вбрання й білизна завжди такі самі, й кладу я їх, розумієте, на те саме крісло. Я маю ще стежити за тим, щоб і сукно було однакове, при потребі, якщо сурдут, скажімо, приноситься, я маю принести новий, а маркізові про це й слова не казати. Коли година гарна, я входжу й кажу: «Може, проїдетесь?» Він відказує: «Так» або «Ні». Надумає проїхатись — коней чекати не треба: вони весь час запряжені й кучерові невблаганно наказано сидіти з батогом у руці — от, бачите ж. Після обіду маркіз сьогодні їде в Оперу, завтра в Іта... Ой ні, в Італійському театрі він ще не був, я дістав ложу щойно вчора. Потім, рівно об одинадцятій, повертається й лягає. Коли нічим не зайнятий, то все читає, читає, читає, і спало йому, бачте, на думку ось що. Мені наказав першому читати «Вісник книгарства» й купувати нові книжки — як тільки надійдуть у продаж, того ж дня маркіз їх знаходить у себе на каміні. Я одержав розпорядження входити до нього щогодини — наглядати за каміном і за всім, і щоб йому нічого не бракувало. Дав він мені вивчити напам’ять книжечку, а там записані всі мої обов’язки — катехізис, та й годі. Влітку витрачаються цілі гори льоду, бо в кімнатах повітря має бути завжди однаково прохолодне, а свіжі квіти мають стояти всюди цілий рік. Він багатий! Він може витрачати тисячу франків щодня, може задовольняти всі свої примхи. Бідолаха так довго жив в убозтві! Нікого не кривдить, м’який як віск, ніколи слова не скаже — зате вже, правда, вимагає, щоб було тихо в саду і в домі. І ніяких бажань у мого пана не буває, все йде йому в руки само, тільки на очі потрапить, і все. І він має рацію: слугам тільки-но попусти, все піде шкереберть. Я йому кажу, що він має робити, і він слухається. Ви не повірите, до чого воно в нього доходить! Покої у нас ідуть отією, як її... анфіладою. Відчиняє, скажімо, двері зі спальні або з кабінету — трах! Решта дверей відчиняються самі, такий механізм. Він може обійти весь дім і жодних зачинених дверей не натрапить. Це й йому зручне та приємне, і нам добре. А скільки воно коштує! Одне слово, пане Порріке, дійшло до того, що він мені сказав: «Жонатасе, ти маєш про мене дбати, як про немовля». Про немовля! Атож, пане, так і сказав: про немовля. «Ти за мене думатимеш, що мені треба». Виходить, я — розумієте? — ніби пан, а він ніби слуга. Нащо воно? Е, що там балакати! Цього ніхто на світі не знає, тільки він сам та Бог. Невблаганне діло...

— Він складає поему! — вигукнув старий учитель.

— Ви так гадаєте? Адже це каторжна праця — складати вірші! Але не схоже на те. Він часто каже, що треба жити бруслинним життям. Ось учора, пане Порріке, він, одягаючись, глянув на тюльпан і каже: «Оце моє життя... Я живу бруслинним життям, бідний Жонатасе!» А хто каже, що в нього манія. Невблаганне діло!

— Все мені доводить, Жонатасе, — сказав учитель поважним, повчальним тоном, який викликав у старого слуги глибоку пошану, — що ваш пан працює над великим твором. Він заглиблений у поважні думки й не хоче, щоб йому перешкоджали турботи повсякденного життя. За розумовою працею геніальна людина забуває про все. Якось знаменитий Ньютон...

— Хто? Ньютон? — перепитав Жонатас. — Я такого не знаю.

— Ньютон, великий геометр, — провадив Порріке, — двадцять чотири години думав, зіпершись на стіл; а коли другого дня вийшов із задуми, йому здалося, що це вчорашній день, ніби він проспав... Я піду до нього, до любого свого хлопчика, я йому придамся...

— Стійте! — гукнув Жонатас. — Хай би ви були французьким королем — звісно, колишнім, — і то б ви ввійшли тільки через мій труп, виламавши двері. Та ось що, пане Порріке: я піду скажу йому, що ви тут, і спитаю, чи впускати вас. Він мені відповість «так» або «ні». Я ніколи не питаю: «Може, хочете чогось? Може, бажаєте того чи того?» Ці слова мені сказано забути. Якось одне в мене вихопилось, то він розсердився: «Ти що, — каже, — смерті моєї хочеш?»

Жонатас покинув старого вчителя в передпокої, кивнувши, щоб не йшов за ним, але невдовзі повернувся із ствердною відповіддю й повів поштивого старого через розкішні покої, всі двері в яких стояли навстіж. Порріке здалеку помітив свого учня: той сидів коло каміна. Закутавшись у халат з лапатим візерунком, сидячи в глибокому кріслі, Рафаель читав газету. Крайній ступінь меланхолії відбивався в хворобливій позі розслабленого тіла, на чолі, на всьому обличчі, блідому, як зниділа квітка. Якась жіночна зграбність, а також дивацтва, властиві багатим хворим, були помітні в ньому. Як у гарненької жінки, руки його були білі, м’які й ніжні. Біляве поріділе волосся витончено-кокетливо кучерявилось на скронях. Грецька шапочка з легкого кашеміру під вагою китиці зсунулась набік. Він упустив додолу малахітовий із золотом ніж для розрізання паперів. На колінах у нього лежав бурштиновий мундштук розкішного індійського кальяна, емалева спіраль якого зміїлась на підлозі, і він уже не втягував у себе його бадьорливого аромату. Але очі не відповідали млявості молодого тіла: здавалось, наче в цих синіх очах зосередилось усе його життя, в них іскрилось незвичайне почуття, що вражало з першого погляду. В такі очі боляче було дивитись. Одні могли вичитати в них відчай, інші — вгадати внутрішню боротьбу, грізну, як докори сумління. Такий глибокий погляд міг бути в безсилої людини, що приховує свої бажання в тайниках душі, або в скнари, що подумки заживає всіх насолод, які могло б дати йому багатство, і відмовляє собі в них, боячись зменшити свої скарби; такий погляд міг бути в скованого Прометея або в поваленого Наполеона, коли 1815 року, дізнавшись у Єлісейському палаці про стратегічну помилку ворога, він вимагав, щоб йому на двадцять чотири години довірили командування, але дістав відмову. То був погляд завойовника й приреченого! А краще сказати — такий самий погляд, яким за кілька місяців до того сам Рафаель дивився на воду Сени або на останню золоту монету, яку він ставив на карту. Він підпорядковував свою волю, свій розум грубому здоровому глуздові старого селянина, ледь зачепленого цивілізацією за п’ятдесят років служби в панів. Майже радий з того, що він стає чимось подібним до автомата, він відмовлявся від життя для того, щоб тільки жити, і відбирав у душі всю поезію жадань. Щоб краще боротися з жорстокою силою, чий виклик він прийняв, він став цнотливим, як Оріген[96], — він кастрував свою уяву. Другого дня після того, як він несподівано одержав багату спадщину й виявив зменшення шагреневої шкіри, він прийшов додому до свого нотаріуса. Там один досить відомий лікар цілком серйозно розповідав за десертом, як вилікувався один сухотний швейцарець. Протягом десятьох років він не вимовив ні слова, привчив себе дихати тільки шість разів на хвилину густим повітрям стайні, а їжу вживав тільки прісну. «Я буду таким, як він!» — вирішив Рафаель, прагнучи жити будь-що-будь. Оточений розкошами, він перетворився на автомат. Коли старий Порріке побачив цей живий труп, він здригнувся: все здалось йому штучним у цьому мізерному, кволому тілі. Погляд у маркіза був жадібний, чоло насуплене від постійної задуми, і вчитель не пізнав свого учня, — він-бо пам’ятав його свіжим, рожевим, по-юнацькому гнучким. Якби цей простосердий класицист, тонкий критик, охоронець доброго смаку читав лорда Байрона, він подумав би, що побачив Манфреда там, де сподівався побачити Чайльд-Гарольда[97].

— Добридень, шановний Порріке, — сказав Рафаель, потискаючи крижану руку старого своєю гарячою й вологою рукою. — Як ся маєте?

— Та я непогано, — відповів старий, і його вжахнув доторк цієї руки, немовби охопленої гарячкою. — А ви?

— По-моєму, я здоровий.

— Ви, певне, працюєте над якимсь чудовим твором?

— Ні, — відповів Рафаель. — Exegi monumentimi...[98] Я, любий мій Порріке, написав свою сторінку й навіки розпрощався з наукою. Не знаю навіть до пуття, де рукопис.

— Ви подбали про чистоту стилю, правда? — спитав учитель. — Сподіваюся, що ви не засвоїли варварської мови нової школи[99], яка думає, ніби сотворила чудо, витягши на світ Ронсара?

— Моя праця — твір чисто фізіологічний.

— О, цим усе сказане! — підхопив учитель. — У наукових працях вимоги граматики повинні пристосовуватись до вимог дослідження. І все ж, сину мій, стиль ясний, гармонійний, мова Массільйона, Бюффона, великого Расіна, — одне слово, стиль класичний — нічому не шкодить... Але, друже мій, — урвавши свої міркування, сказав учитель, — я забув, чого прийшов; Я навідав вас у справі.

Надто пізно згадавши про вишукане багатослів’я та пишномовні перифрази, до яких звик його навчитель за довгі літа викладання, Рафаель майже шкодував, що прийняв його, і вже ладен був побажати, щоб той швидше пішов, але зразу затамував своє таємне бажання, нишком зиркнувши на шагреневу шкіру, що висіла перед його очима, прикріплена до клаптя білої тканини, на якій зловісні контури були акуратно обведені червоною лінією. З часу фатальної оргії Рафаель придушував у собі найменші забаганки й жив так, щоб ані найлегший рух не пробігав по цьому грізному талісманові. Шагренева шкіра була для нього чимось на взірець тигра, з яким доводиться жити в близькому сусідстві під постійним страхом — не пробудити б у ньому кровожерності, Тому Рафаель терпляче слухав балаканину старого вчителя. Добру годину дядечко Порріке розповідав, як його переслідували після Липневої революції. Старенький Порріке, прибічник сильного уряду, виступив у пресі з патріотичним побажанням, вимагаючи, щоб крамарі зоставалися за своїми прилавками, державні діячі — при виконанні громадських обов’язків, адвокати — в суді, пери Франції — в Люксембурзькому палаці; але один з популярних міністрів короля-громадянина звинуватив його в карлізмі й прогнав з кафедри. Старий зостався без місця, без пенсії, без шматка хліба. А він же утримував бідняка небожа, платив за нього в семінарію Святого Сульпіція, де той учився, і тепер він прийшов не стільки заради себе, скільки заради названого сина, просити свого колишнього учня, щоб той поклопотався перед новим міністром — не про поновлення його, Порріке, на службі, а хоч би про місце інспектора в будь-якому провінційному колежі. Рафаель був під владою нездоланної дрімоти, коли монотонний голос старого затих у його вухах. Вимушений із чемності дивитись у тьмяні, майже нерухомі очі вчителя, слухати його повільну, кучеряву мову, він був приспаний, заворожений якоюсь нез’ясовною силою інерції.

— Так ось, любий мій Порріке, — сказав він, сам до пуття не тямлячи, на яке запитання відповідає, — я нічого не можу тут удіяти, анічогісінько. Щиро бажаю, щоб вам удалося...

І враз, не помічаючи, як відбились на жовтому зморшкуватому чолі старого ці банальні слова, сповнені егоїстичної байдужості, Рафаель зірвавсь на ноги, мов сполохана сарна. Він побачив тоненьку білу смужку між краєм чорної шкіри й червоною лінією і скрикнув так жахливо, що бідолаха вчитель перелякався.

— Геть, стара тварюко! — крикнув Рафаель. — Вас призначать інспектором! Чи ви не могли попросити в мене тисячі екю довічної пенсії, замість вимогти це смертоносне побажання. Тоді ваш візит не завдав би мені ніякої шкоди. У Франції сто тисяч посад, а в мене тільки одне життя! Людське життя дорожче за всі посади на світі. Жонатасе?

Увійшов Жонатас.

— Що ти накоїв, йолопе! Нащо ти сказав мені, щоб я його прийняв? — спитав Рафаель, показуючи на приголомшеного старигана. — Хіба на те я доручив тобі свою душу, щоб ти розтерзав її? Ти в мене щойно видер десять років життя! Ще одна така помилка — і тобі доведеться проводжати мене в ту оселю, куди я провів свого батька. Чи не краще володіти красунею Феодорою, ніж робити послуги старому шкарбунові? А йому можна було просто дати грошей... Та й хоч би всі Порріке на світі з голоду поздихали, яке мені діло?

Рафаель зблід від гніву, на тремтячих губах виступила піна, обличчя набрало кровожерного виразу. Обидва старигани затремтіли, ніби діти, що побачили гадюку. Молодий маркіз упав у крісло; якась реакція відбулась у його душі, з запалених очей ринули сльози.

— О моє життя? Прекрасне моє життя! — нарікав він. — Ні благодійних думок, ні любові! Нічого! — Він обернувся до вчителя. — Сподіяного не виправиш, старий мій друже, — провадив він лагідно. — Що ж, ви дістанете щедру нагороду за ваші турботи, і моє нещастя принаймні піде на добро славній, гідній людині.

Він вимовив ці малозрозумілі слова з таким глибоким почуттям, що обидва старигани заплакали, як плачуть, почувши зворушливу пісню чужого мовою.

— Він епілептик? — тихо сказав Порріке.

— Впізнаю ваше добре серце, друже мій, — так само лагідно провадив Рафаель, — ви хочете знайти мені виправдання. Хвороба — це випадковість, а нелюдяність — вада. А тепер лишіть мене, — додав він. — Завтра або післязавтра, а може, й сьогодні ввечері ви дістанете нову посаду, бо опір узяв гору над рухом[100]... Прощавайте.

Охоплений жахом і глибокою тривогою за Валантена, за його душевне здоров’я, старий пішов. Для нього в цій сцені було щось надприродне. Він не вірив самому собі й допитував себе, як після тяжкого сну.

— Слухай, Жонатасе, — звернувся Рафаель до старого слуги. — Зрозумій нарешті, які обов’язки я на тебе поклав.

— Слухаюсь, пане маркізе.

— Я перебуваю ніби поза життям.

— Слухаюсь, пане маркізе.

— Всі земні радощі виграють круг мого смертного ложа й танцюють переді мною, ніби прекрасні жінки. Коли я покличу їх, я помру. В усьому смерть! Ти маєш бути перепоною між світом і мною.

— Слухаюсь, пане маркізе, — сказав старий слуга, витираючи краплі поту на зморшкуватому обличчі. — Та коли ви не хочете бачити гарних жінок, то як же ви поїдете ввечері до Італійського театру? Одна англійська родина повертається до Лондона й відступила мені свій абонемент. Отож у вас чудова, можна сказати, розкішна ложа в бенуарі.

Рафаель не слухав його. Він запав у глибоку задуму.

Гляньте на цю розкішну карету, зверху скромну, темного кольору, — але на дверцятах її герб старовинного вельможного роду. Коли карета проїздить, гризетки милуються нею, жадібно розглядають жовтий атлас оббиття, пухнатий килим, ніжно-солом’яного кольору позумент, м’які подушки, дзеркальні шибки. На задку цього аристократичного екіпажу — два ліврейних лакеї, а всередині, на шовковій подушці — бліде обличчя з темними підковами під очима, з гарячковими рум’янцями, обличчя Рафаеля, сумне й задумливе. Фатальний образ багатства! Рафаель летить по Парижу, як ракета, під’їздить до театру Фавар; підніжки карети відкинуто, два лакеї підтримують його, юрба проводить його заздрісними поглядами.

«І за що йому припало таке багатство?» — питає бідний студент-юрист, за браком одного екю позбавлений змоги слухати чарівні звуки Россіні.

Рафаель неквапно походжав круг зали для глядачів, його вже не вабили насолоди, колись такі жадані. Очікуючи другого акту «Семіраміди», він гуляв по фойє, по коридорах, забувши про свою ложу, в яку навіть не зазирнув. Почуття власності більш не існувало в його серці. Як усі хворі, він думав тільки про свою хворобу. Зіпершись на виступ каміна, повз який, походжаючи по фойє, сновигали молоді й старі чепуруни, колишні й нові міністри, пери невизнані або фальшиві, породжені Липневою революцією, безліч комерсантів та журналістів, — Рафаель помітив у натовпі за кілька кроків від себе дивну, надприродну постать. Він пішов назустріч цьому незвичайному створінню, безцеремонно примруживши очі, щоб краще його розглядіти. «Оце то колорит!» — подумав він. Брови, волосся, борідка комою, як у Мазаріні — незнайомець видимо пишався нею, були пофарбовані на чорне, та оскільки він був, мабуть, уже добряче посивілий, це надало їм якогось неприродно лілового відтінку, що мінився під тремтячим світлом. Його вузьке, плескате обличчя, на якому зморшки були замазані густим шаром рум’ян та білила, виражало хитрість і стурбованість водночас. Непофарбовані місця, де проступала землиста, зів’яла шкіра, прикро вирізнялись; годі було дивитися без сміху на цю фізіономію з гострим підборіддям, з опуклим лобом, яка нагадувала ті прекумедні фігурки, що їх на дозвіллі вирізьблюють німці-пастухи. Коли б якийсь спостережливий чоловік придивився спершу до цього старого Адоніса, а потім до Рафаеля, то помітив би, що в маркіза молоді очі за старечою маскою, а в незнайомця — тьмяні старечі очі за маскою юнака. Рафаель силкувався пригадати, де він бачив цього щуплявенького дідка в чудовій краватці, в високих чоботях із дзвінкими острогами і схрещеними на грудях руками — одне слово, з таким виглядом, ніби він зберіг весь юнацький запал. В ході його не було нічого робленого, штучного. Елегантний фрак, старанно застебнутий на всі ґудзики, створював враження, що його власник по-старовинному міцно збудований, підкреслював прямий стан цього старого дженджика, що й досі стежив за модою. Валантен дививсь на цю оживлену ляльку, мов заворожений, ніби перед ним з’явився привид. Дивився, як на старе закурене полотно Рембрандта, недавно реставроване, полаковане і вставлене в раму. Це порівняння навело його на слід істини: віддавшись невиразним спогадам, він раптом пізнав антиквара, котрому завдячував своє нещастя. В ту саму хвилину на холодних губах цього фантастичного персонажа, що прикривали вставні зуби, заграла безмовна усмішка. І ось живій Рафаелевій уяві відкрилась разюча подібність цього чоловіка до тієї ідеальної голови, якою митці наділяють Гетевого Мефістофеля. Безліч забобонних думок опанувало душу скептика. Рафаель у ту хвилину вірив у могутність демона, в усі види чарів, про які оповідають середньовічні легенди, відтворювані поетами. З жахом відкинувши шлях Фауста, він раптом палко, як це буває з умирущими, повірив у Бога, в діву Марію й заволав до небес. У яскравому, променистому світлі побачив він небо Мікеланджело й Санті Урбінського; хмари, сивобородого діда, голівки з крильцями, прекрасну жінку, оточену сяйвом. Тепер він осягав ці чудовні створіння; фантастичні й водночас такі близькі людині, вони пояснювали йому те, що сталося з ним, і ще лишали надію. Та коли погляд його впав знову на фойє Італійської опери, то замість діви Марії він побачив чарівну дівчину, нікчемну Ефразію, танцівницю з тілом гнучким і легким, у блискучій сукні, обсипаній східними перлами; вона поволі підійшла до свого нетерплячого старигана — безсоромно, з гордо піднятою головою, блискаючи очима, вона показувала себе заздрісному й спостережливому світові, щоб усі бачили, який багатий той купець, чиї незліченні скарби вона розтрачує. Рафаель згадав про насмішкувате побажання, яким він відповів на фатальний дарунок старого, і тепер він заживав усю насолоду помсти, дивлячись на глибоке приниження цієї найвищої мудрості, падіння якої ще так недавно видавалося неможливим. Ветхий дід усміхнувся до Ефразії висохлими устами, і та сказала йому у відповідь щось ласкаве; він подав їй свою висхлу руку й кілька разів обійшов з нею фойє, радісно ловлячи палкі погляди та компліменти натовпу, адресовані його коханці, й не помічаючи зневажливих посмішок, не чуючи злобних кпин на свою адресу.

— На якому цвинтарі дівчина-вампір викопала цього трупа? — спитав найелегантніший з романтиків.

Ефразія всміхнулась. Дотепник був білявий, стрункий молодик із вусами, з блискучими голубими очима, в куцому фраку, в капелюсі набакир; швидкий на язик, він так і сипав модними слівцями з романтичного лексикону.

«Як часто старі люди кінчають дурощами своє чесне, трудяще, добропорядне життя! — подумав Рафаель. — У нього вже ноги холонуть, а він тягається...»

— Слухайте! — гукнув він, зупиняючи купця й підморгуючи Ефразії. — Ви що, забули суворі правила вашої філософії?

— Ох, тепер я щасливий, як юнак, — рипучим голосом відповів дідок. — Я хибно розумів буття. Все життя — в єдиній годині кохання.

В ту хвилину глядачі, почувши дзвінок, рушили на свої місця. Старий і Рафаель розійшлися. Увійшовши до своєї ложі, маркіз саме навпроти себе, в другому кінці зали, побачив Феодору. Очевидно, вона щойно приїхала й тепер відкидала за плечі шарф, відкриваючи декольте й роблячи при цьому безліч дрібних невловних рухів, як і годиться кокетці, що виставляє себе напоказ; усі погляди звернулись на неї. Її супроводив молодий пер Франції; вона попросила в нього свій лорнет, якого давала йому потримати. З її жесту, з манери дивитись на свого нового супутника Рафаель зрозумів, як тиранічно підкорила вона його наступника. Зачарований, мабуть, не менше, ніж Рафаель колись, обморочений, як і він, цей юнак, що, як і він, усією силою почуття боровся з холодним розрахунком цієї жінки, він мав зазнавати тих самих мук, від яких звільнився Валантен. Невимовна радість осяяла обличчя Феодори, коли, навівши лорнет на всі ложі й швидко оглянувши туалети, вона дійшла висновку, що своїм убором і красою затьмарила найелегантніших жінок Парижа; вона сміялась, щоб показати свої білі зуби; красуючись, повертала голову, прибрану квітами, переводила погляд із ложі на ложу, глумилася з недоладно зсунутого на чоло берета в однієї російської княгині або з невдалого капелюшка, що псував уроду дочки банкіра. Несподівано вона зустрілась очима з Рафаелем і поблідла; відринутий коханець уразив її пильним, нестерпно презирливим поглядом. Тоді як усі відштовхнуті нею поклонники не виходили з-під її влади, Валантен, один в усьому світі, звільнився від її чарів. Влада, з якої безкарно глумляться, близька до загибелі. Ця істина глибше закарбована в серці жінок, ніж у мозку королів. І ось Феодора побачила в Рафаелі смерть для свого чару й кокетства. Дотеп, кинутий ним напередодні в Опері, підхопили вже й паризькі салони. Укол цієї жахливої насмішки завдав графині незагойної рани. У Франції ми навчилися припікати виразки, але ще не вміємо втамовувати біль, завданий однією-єдиною фразою. В ту хвилину, коли всі жінки дивились то на графиню, то на маркіза, вона ладна була вкинути його в один із кам’яних мішків якоїсь нової Бастілії, бо, попри властивий Феодорі хист приховувати почуття, її суперниці зрозуміли, що вона страждає.

Та ось і остання розрада відлетіла від неї. В солодких словах: «Я за всіх вродливіша!», в цій незмінній фразі, що пом’якшувала всі скрухи враженої пихи, вже не було правди. Перед початком другого акту якась дама сіла в сусідній з Рафаелевою ложі, що доти була порожня. По всьому партеру пролетів шепіт захвату. По морю людських облич заходили хвилі, вся увага, всі погляди звернулись на незнайомку. Всі, старе й молоде, так загули, що, коли підіймалась завіса, музиканти з оркестру обернулись, аби поновити тишу, але гомін ще погучнішав, бо й вони приєднались до загального захвату. В усіх ложах загомоніли. Дами попідносили до очей лорнети, дідки, зразу помолодівши, заходились протирати лайковими рукавичками скельця біноклів. Та помалу гомін захвату стих, зі сцени залунав спів, порядок відновився. Вище товариство, засоромившись того, що піддалося природному поривові, віднайшло аристократично-церемонний світський тон. Багаті намагаються ні з чого не дивуватись; вони повинні з першого погляду відшукати в чудовому творі гандж, аби звільнитись від подиву — вельми вульгарного почуття. А втім, декотрі чоловіки так і не могли отямитись: не чуючи музики, поринувши в наївний захват, вони невідривно дивились на Рафаелеву сусідку. Валантен помітив у бенуарі, поруч із Акіліною, огидне, налите кров’ю обличчя Тайфера, що схвально моргав йому. Потім побачив Еміля, що, стоячи коло оркестру, ніби промовляв до нього: «Глянь же на те чарівне створіння, що сидить поруч тебе!» А ось і Растіньяк, сидячи поряд пані де Нюсінген та її дочки, взявся м’яти в руках рукавички, всім виглядом виказуючи відчай, що він прикутий до місця й не може підійти до божественної незнайомки. Життя Рафаелеве залежало від угоди з самим собою, доти ще не порушеної: він зарікся дивитись уважно на будь-яку жінку і, щоб уникнути спокуси, замовив собі лорнета зі зменшувальними скельцями, вельми хитро виготовленими; вони руйнували гармонію найпрекрасніших рис, спотворювали їх. Рафаель іще не подужав страху, що охопив його вранці, коли через звичайне люб’язне побажання талісман так швидко стиснувся, і тепер він твердо вирішив не озиратись на сусідку. Він повернувся до її ложі спиною і, розлігшись у кріслі, зухвало затулив від красуні половину сцени, нібито нехтуючи сусідку й не бажаючи знати, що поряд сидить гарненька жінка. Сусідка наче копіювала Валантенову позу: вона зіперлась ліктями на край ложі й, напівобернувшись до сцени, дивилась на співаків так, ніби позувала перед художником. Обоє нагадували коханців, що посварились і відвернулись одне від одного, але з першим же ласкавим словом обнімуться. Час від часу легенькі пір’їни марабу в зачісці незнайомої або її волосся торкались Рафаелевої голови й викликали в ньому солодке відчуття, з яким він, проте, мужньо боровся; невдовзі він відчув ніжний доторк мережива, почувся жіночний шелест сукні — легкий трепет, сповнений чарівної млості; нарешті викликаний диханням цієї вродливої жінки непримітний порух її грудей, спини, всього її звабливого єства передавсь Рафаелеві, ніби електрична іскра; тюль і мережива, полоскотавши плече, ніби донесли до нього приємну теплоту її оголеної білої спини. Примхою природи ці двоє створінь, розділених світськими умовностями, розділені безоднями смерті, в ту саму мить зітхнули і, може, подумали одне про одне. Вкрадливий запах алое остаточно сп’янив Рафаеля. Уява, під’юджувана забороною і тому ще полум’яніша, за одну мить вогненними штрихами намалювала йому жінку. Він жваво обернувся. Мабуть, збентежена тим, що доторкнулась до чужого, невідома теж повернула голову; їхні погляди, оживлені тією самою думкою, зустрілись...

— Поліна!

— Пан Рафаель!

Хвилину обоє, скам’янівши, мовчки дивились одне на одне. Поліна була в простій, вишуканій сукні. Крізь серпанок, що цнотливо прикривав груди, досвідчене око могло розрізняти лілейну білість і уявляти собі форми, що зачарували б навіть жінок. І все та сама дівоча скромність, небесна чистота, все та сама чарівність рухів. Тканина її рукава ледь тремтіла, виказуючи дрож, що охопив її тіло так само, як і серце.

— О, приїздіть завтра, — сказала вона, — приїздіть до «Сен-Кантена» по свої папери. Я там буду опівдні. Не спізніться.

Вона зразу підвелась і вийшла. Рафаель хотів був піти за нею, але побоявся скомпрометувати її й лишився; він глянув на Феодору — та здалась йому бридкою; він не здатен був зрозуміти жодної музичної фрази, він задихався в цьому залі й нарешті з переповненим серцем поїхав додому.

— Жонатасе, — сказав він старому слузі, коли ліг у ліжко, — дай мені крапельку опію на грудочці цукру, а завтра розбудиш за двадцять хвилин до дванадцятої.

— Хочу, щоб Поліна кохала мене! — вигукнув він уранці, з невимовною тугою дивлячись на талісман. Шкіра не ворухнулась — вона неначе втратила здатність стискатися. Звичайно, вона не могла здійснити вже здійснене бажання.

— А! — крикнув Рафаель, відчуваючи, що він ніби скидає з себе свинцевий плащ, який він носив з того самого дня, коли йому подаровано талісман. — Ти одурив мене, ти не коришся мені, угоду порушено. Я вільний, я житиму. Отже, все це було лихим жартом?

Вимовляючи ці слова, він не смів вірити своєму відкриттю. Він одягся так само просто, як одягався в давні дні, й вирішив дійти пішки до своєї колишньої оселі, пробуючи думкою перенестись у ті щасливі часи, коли він безбоязно віддавався шалові жадань, коли ще не звідав усіх земних насолод. Він ішов і бачив перед собою не Поліну з «Сен-Кантена», а вчорашню Поліну, ідеал коханої, що так часто являвся йому в мріях, молоду, розумну, сповнену любові дівчину з мистецькою натурою, здатну зрозуміти поета й поезію, до того ж дівчину, що живе в розкошах; одне слово — Феодору, але тільки з прекрасною душею, або Поліну, але вже графиню й мільйонерку, як Феодора. Коли він опинився коло стертого порога, на розколотій плиті коло дверей старого будинку, де він стільки разів упадав у розпуку, з зали вийшла стара жінка й спитала:

— Чи це ви пан Рафаель де Валантен?

— Так, тітусю, — відповів він.

— Пам’ятаєте вашу давню квартиру? — провадила вона. — Вас там дожидають.

— Дім ще орендує пані Годен? — спитав Рафаель.

— Та що ви, пане! Пані Годен тепер баронеса. Живе в чудовому власному домі, за Сеною. Чоловік її повернувся. Скільки грошей привіз!.. Кажуть, вона могла б купити весь квартал Сен-Жак, якби захотіла. Вона подарувала мені все майно, яке є в домі, й задарма відступила контракт до кінця терміну. Добра жінка все-таки. І така сама проста, як була.

Рафаель хутко піднявся до себе в мансарду і, коли ступав на останні сходинки, почув звуки фортепіано. Поліна чекала його; на ній було скромне ситцеве платтячко, але з його крою, з капелюшка, рукавичок, шалі, недбало кинутих на ліжко, видно було, яка вона багата.

— Ах! Ось і ви, нарешті! — вигукнула вона, повернувши голову й підводячись назустріч йому в пориві наївної радості.

Рафаель підійшов і сів поруч Поліни, залившись рум’янцем, збентежений, щасливий; він мовчки дивився на неї.

— Нащо ви покинули нас? — спитала Поліна і, червоніючи, опустила очі. — Що з вами сталося?

— Ох Поліно! Я був дуже нещасний, та й досі я такий.

— Ой, — зітхнула вона зворушено. — Вчора я зрозуміла все. Бачу — ви добре одягнений, наче багатий, а насправді — ану, признавайтесь, пане Рафаелю, все як і було, правда?

На очі Валантенові навернулись непрохані сльози, він вигукнув:

— Поліно! Я...

Він не договорив, у очах його світилась любов. Погляд був сповнений ніжності.

— О, ти кохаєш мене, ти кохаєш мене! — вигукнула Поліна.

Рафаель тільки нахилив голову — він не міг промовити й слова.

І тоді дівчина взяла його за руку, стиснула її в своїй і заговорила, сміючись і плачучи воднораз:

— Багаті, багаті, щасливі, багаті! Твоя Поліна багата... А мені... мені треба тепер бути бідною. Скільки разів я казала собі, що за саме лише право сказати: «Він мене кохає», — я віддала б усі скарби світу! О мій Рафаелю! В мене мільйони. Ти любиш розкіш, ти будеш задоволений, але ти повинен любити й мою душу, вона повна любові до тебе! Ти знаєш, мій батько повернувся. Я багата спадкоємиця. Батько й мати віддали мою долю в мої руки. Я вільна, розумієш?

Рафаель тримав Поліну за руки і, ніби в нестямі, так палко, так жадібно цілував їх, що ті поцілунки схожі були на корчі. Поліна відняла руки, поклала йому на плечі й притягла його до себе; вони обнялись, пригорнулись і поцілувалися з тим солодким і святим запалом, вільним від усіх поганих думок, яким буває позначений тільки один цілунок, перший, той, яким дві душі беруть одна одну у владу.

— Ох! — зітхнула Поліна, падаючи на стілець. — Я не можу без тебе жити... Не знаю, звідки взялось у мене стільки відваги, — додала вона, почервонівши.

— Відваги, Поліно? Ні, тобі боятись нема чого, це не відвага, а кохання, справжнє кохання, глибоке, вічне, як моє, правда ж?

— О, говори, говори, говори! — сказала вона. — Твої уста були так довго німі для мене!

— То ти мене кохала?

— О Господи! Чи я кохала? Знав би ти, скільки разів я плакала, прибираючи твою кімнату, горюючи через те, що ми з тобою вбогі. Я ладна була продатись демонові, аби лиш розвіяти твій смуток. Тепер, мій Рафаелю, адже ти мій: моя оця прекрасна голова, моїм стало твоє серце! О так, надто серце, оте вічне багатство!.. На чому ж я спинилася? — сказала вона. — А, так! У нас три-чотири мільйони. Може, п’ять. Якби я була бідна, мені, мабуть, дуже хотілось би носити твоє ім’я, щоб мене називали твоєю дружиною, а тепер я б віддала за тебе весь світ, залюбки була б довіки твоєю служницею. І ось, Рафаелю, пропонуючи тобі своє серце, себе й своє багатство, я все ж даю тобі не більше, ніж тоді, коли поклала сюди — вона показала на шухляду столу, — монету в сто су. О, якого болю завдала мені тоді твоя радість!

— Нащо ти багата? — вигукнув Рафаель. — Нащо в тебе немає марнолюбства? Я нічого не можу зробити для тебе!

Він аж руки заломив від щастя, від розпачу, від кохання.

— Я тебе знаю, небесне створіння, коли ти станеш маркізою де Валантен, ні титул мій, ні багатство не будуть для тебе варті...

— Однієї твоєї волосинки! — докінчила вона.

— У мене теж мільйони, але що тепер для нас багатство. Моє життя — ось що я можу тобі подарувати, візьми його!

— О, твоє кохання, Рафаелю, для мене дорожче від цілого світу! Як, твої думки належать мені? Тоді я найщасливіша зі смертних.

— Нас можуть почути, — зауважив Рафаель.

— О, тут нікого нема! — сказала вона, грайливо стріпнувши кучерями.

— Іди ж до мене! — закричав Рафаель, простягаючи до неї руки.

Вона впала йому на коліна й охопила руками його шию.

— Обійміть мене за всі прикрощі, яких завдали мені, за всі муки, що я терпіла через ваші радощі, за всі ночі, що я просиділа, розмальовуючи віяла...

— Віяла?

— Коли вже ми багаті, золото ти моє, я можу сказати тобі все. Ох дитино! Як легко дурити розумних людей! Хіба ж могли в тебе бути двічі на тиждень білі жилети й свіжі сорочки за три франки на місяць для пралі? А молока ти випивав удвічі більше, ніж можна було купити за твої гроші! Я дурила тебе на всьому — на паливі, на оливі, навіть на грошах. О мій Рафаелю, не бери мене за дружину, — сміючись додала вона, — я дуже хитра.

— Як же тобі вдавалося це?

— Я працювала ночами до другої години й половину заробленого на віялах віддавала мамі, а половину тобі.

Якусь хвилину вони дивились одне на одного, ошалілі від радості й любові.

— О, колись ми, мабуть, заплатимо за таке щастя якимсь страшним горем! — вигукнув Рафаель.

— Ти одружений? — спитала Поліна. — Я нікому тебе не віддам.

— Я вільний, рідна моя.

— Вільний! — повторила вона. — Вільний — і мій!

Вона стала навколішки, склала руки й молитовно звела очі на Рафаеля.

— Я боюся збожеволіти. Який ти чарівний! — провадила вона, гладячи рукою біляву голову коханого. — Яка ж вона дурна, ота твоя графиня Феодора! Яку втіху відчувала я вчора, коли всі вітали мене! Її ніколи не зустрічали так! Слухай, любий, коли я торкнулася спиною твого плеча, якийсь голос шепнув мені: «Він тут!» Я обернулась — і побачила тебе. О, я втекла, щоб не почепитись тобі на шию при всіх!

— Щаслива ти, що можеш говорити! — вигукнув Рафаель. — А в мене серце стискається. Хотів би плакати й не можу. Не забирай своєї руки. Здається, отак би довіку дивився на тебе, щасливий і вдоволений.

— Скажи ці слова ще раз, коханий!

— Що для нас слова! — відповів Рафаель, і гаряча сльоза його впала Поліні на руку. — Колись я розповім про своє кохання; тепер я можу тільки відчувати його.

— О, прекрасна душа, дивний геній, серце, яке я так добре знаю, — вигукнула вона, — все це моє і я твоя?

— Назавжди, ніжна моя душе, — схвильовано промовив Рафаель. — Ти будеш моєю дружиною, моїм добрим генієм. Твоя присутність завжди розвіювала мої прикрощі й дарувала мені розраду; тепер твоя янгольська усмішка ніби очистила мене. Я ніби заново народився на світ. Жорстоке минуле, мої жалюгідні безумства — і все це здається мені лихим сном. Я очищуюсь душею коло тебе. Відчуваю подих щастя. О, лишися тут назавжди! — додав він, побожно пригортаючи її до свого розкалатаного серця.

— Хай смерть прийде коли завгодно! — в захваті крикнула Поліна. — Я жила!

Щасливий той, хто збагне їхню радість, — вона йому знайома!

— Любий Рафаелю, — сказала Поліна, коли вже цілі години минули в них у мовчанні, — я б хотіла, щоб ніхто ніколи не входив до нашої милої мансарди.

— Треба замурувати двері, вставити у вікно грати й купити цей дім, — вирішив маркіз.

— Так, правда! — погодилась вона. Хвилину помовчала й додала: — Ми наче забули шукати твої рукописи!

Обоє засміялися милим, невинним сміхом.

— Я тепер зневажаю будь-яку науку! — вигукнув Рафаель.

— А як же слава, ласкавий пане?

— Ти — моя єдина слава.

— Тобі було дуже тяжко на серці, коли ти писав оцю базгранину, — сказала вона, гортаючи папери.

— Моя Поліно...

— Атож, я твоя Поліна... То що?

— Де ти живеш?

— На вулиці Сен-Лазар. А ти?

— На вулиці Варен.

— Як далеко будемо ми одне від одного, поки...

Не доказавши, вона кокетливо й лукаво позирнула на коханого.

— Але ж ми будемо в розлуці щонайбільше два тижні, — заперечив Рафаель.

— Правда... Через два тижні ми звінчаємось. — Поліна підстрибнула, як дитя. — О, я безсерда дочка! — провадила вона. — Я не думаю ні про батька, ні про матір, ні про що на світі. Ти знаєш, любий, мій батько тяжко нездужає. Повернувся з Індії зовсім хворий. Трохи не помер у Гаврі, коли ми поїхали його зустрічати. Ох Боже! — скрикнула вона, глянувши на годинника. — Вже третя година! Я маю бути вдома: він прокидається о четвертій. Я господиня в домі, мама робить усе, що я хочу, батько на мене молиться, але я не хочу зловживати його добротою, це було б негарно! Бідолашний батько, це він послав мене вчора до Італійського театру... Ти навідаєш завтра його?

— Маркіза де Валантен виявить мені честь, пішовши зі мною під руку?

— Ключі від кімнати я заберу з собою! — оголосила вона. — Це ж палац, це наша скарбниця!

— Поліно, ще один цілунок!

— Тисячу! Боже, — сказала вона, глянувши на Рафаеля. — І так буде завжди? Мені здається — це сон.

Вони повільно спустилися сходами, потім, ідучи в ногу, разом здригаючись під тягарем того самого щастя, пригортаючись одне до одного, як двоє голуб’ят, ця дружна пара дійшла до площі Сорбонни, де стояла Полінина карета.

— Я хочу побувати в тебе, — сказала вона. — Подивитись на твою спальню, на твій кабінет, посидіти за столом, де ти працюєш. Це буде як давніше, — зашарівшись, додала вона. — Жозефе, — звернулась вона до лакея, — я заїду на вулицю Варен, а вже потім додому. Вже чверть на четверту, а я маю бути дома о четвертій. Хай Жорж їде швидше.

І за кілька хвилин закохані вже під’їздили до Валантенової оселі.

— О, яка я рада, що оглянула тут усе! — вигукнула Поліна, смикаючи шовкову запону коло Рафаелевого ліжка. — Коли засинатиму, подумки буду тут. Уявлятиму собі твою милу голову на подушці. Скажи, Рафаелю, ти ні з ким не радився, коли опоряджав свій дім?

— Ні з ким.

— Правда? А чи не жінка тут...

— Поліно!

— О, я страшенно ревнива! В тебе добрий смак. Завтра ж замовлю собі таке ліжко.

Сам не свій від щастя, Рафаель обняв Поліну.

— Але мій батько! Мій батько! — сказала вона.

— Я проведу тебе, щоб довше з тобою не розлучатися! — вигукнув Валантен.

— Який ти хороший! Я боялась попросити...

— Хіба ти не життя моє?

Було б нудно до слова переповідати всю розмову закоханих, якій надають справжньої ціни тільки тон, погляд, непередаваний жест. Валантен провів Поліну додому й повернувся з найпрекраснішим почуттям, яке лишень може зазнати й знести людина тут, на землі. А коли він сів у крісло перед каміном, думаючи про раптове й цілковите справдження своїх мрій, його мозок пронизала холодна думка, як криця кинджала пронизує груди; він глянув на шагреневу шкіру — вона трохи поменшала. Він круто лайнувся рідною мовою, без будь-яких єзуїтських недомовок андуйлетської абатиси[101], відкинувся на спинку крісла і втупив застиглий, невидющий погляд у розетку, що підтримувала драпрі.

— Господи! — вигукнув він. — Як! Усі мої жадання, всі... Сердешна Поліна!

Він узяв циркуль і виміряв, скільки життя коштував йому цей ранок.

— Мені лишилося всього два місяці!

Його кинуло в холодний піт, та раптом у нестямному пориві шалу він схопив шагреневу шкіру й крикнув:

— Який же я дурень!

З цими словами він вибіг із дому, добіг до колодязя в саду й кинув туди свій талісман.

— Хай буде, що буде... До біса всю цю маячню!

Отже, Рафаель віддався своєму щастю й зажив з Поліною в любові й згоді. Їхнє весілля, відкладене з причин, про які тут розповідати нецікаво, мали відсвяткувати в перших числах березня. Вони перевірили себе й уже не мали сумнівів щодо своїх почуттів, а оскільки щастя відкрило їм усю силу їхнього взаємного потягу, то на світі не було двох душ, двох натур, споріднених більше, ніж Рафаель і Поліна, коли їх поєднало кохання. Що глибше вони пізнавали одне одного, то дужче любили: з обох боків — та сама чуйність, та сама сором’язливість, та сама жага, але жага щонайчистіша, ангельська; ні хмаринки на їхньому обрії, бажання одного — закон для іншого. Обоє були багаті, могли задовольняти будь-які свої примхи — отже, ніяких примх у них не було. Дружині Рафаеля були властиві тонкий смак, почуття краси, щира поетичність, до всяких жіночих витребеньок вона була байдужа, усмішка коханого здавалась їй прекраснішою за ормузькі перли, найбагатшою окрасою її були муслін та квіти. А втім, Поліна й Рафаель уникали товариства, усамітнення здавалось їм таким чудесним, таким живлющим! Цікаві щодня бачили цю прекрасну нешлюбну пару в Італійському театрі або в Опері. Спочатку злоязикі глузували з них по вітальнях, та невдовзі вихор подій, що промчав над Парижем, змусив усіх забути про невинних коханців; до того ж про весілля вже оголосили. Це більш-менш виправдовувало їх в очах поборників моральності; та й слуги в них дібралися напрочуд скромні, — таким чином, вони не були покарані за своє щастя ніякими аж надто неприємними плітками.

Наприкінці лютого, коли досить теплі дні вже дозволяли мріяти про радощі весни, Поліна й Рафаель снідали вдвох у невеликій оранжереї, схожій на повну квітів вітальню з дверима просто до саду. Бліде зимове сонце, проміння якого пробивалося крізь ріденькі кущі, вже прогрівало повітря. Строкате листя, купи яскравих квітів, примхлива гра світлотіні — все голубило зір. Тоді як парижани ще грілися біля нудних камінів, це юне подружжя вже веселилося серед камелій, бузку та вересу. Їхні радісні обличчя видніли над нарцисами, конваліями та бенгальськими трояндами. Ця любострасна, пишна оранжерея була застелена африканською матою під колір лугової трави. На обтягнених зеленим тиком стінах не було й сліду вогкості. Меблі були дерев’яні, грубуваті на вигляд, але чудово відполіровані й чисті-чистісінькі. Поліна вмочила в каву писочок кошеняти, що скочило на стіл, принаджене запахом молока, дражнила його, то підсовуючи йому блюдце з вершками, то відсовуючи, аби розтягти гру; сміялася з кожного поруху кошеняти і витівала всякі жарти, не даючи Рафаелеві читати газету, що й так уже разів із десять випадала йому з рук. Як усе природне й щире, ця вранішня сценка дихала невимовним щастям. Рафаель прикидався заглибленим у газету, а сам позирав нишком на Поліну, що бавилася з кошеням, на свою Поліну в довгому пеньюарі, який тільки сяк-так прикривав її, на її розсипані коси, на білу ніжку з голубими жилками в чорній оксамитовій пантофельці. Вона була чарівна в цьому домашньому вбранні, чарівна, як фантастичні образи Вестолла[102]; схожа і на дівчину, і на жінку, скоріш навіть на дівчину, ніж на жінку, вона впивалася чистим щастям і спізнала тільки перші радощі кохання. Тільки-но, до решти поринувши в тиху замрію, забув про газету, Поліна вихопила її, зіжмакала, шпурнула в сад, і кошеня побігло за політикою, що, як і завжди, крутилася круг самої себе. А коли Рафаель, чия увага була поглинута цією дитячою розвагою, захотів читати далі й нахилився, щоб підняти газету, якої вже не було, почувся сміх, щирий, радісний, заливистий, як пташиний щебет.

— Я ревную тебе до газети, — сказала Поліна, витираючи сльози, що виступили в неї на очах від цього дитинно-веселого сміху. — Хіба це не зрада, — провадила вона, раптом знов обертаючись на жінку, — при мені захоплюватись російськими відозвами й віддавати перевагу прозі імператора Наполеона перед словами й поглядами кохання?

— Я не читав, ангеле мій, я дивився на тебе.

В цю хвилину біля оранжереї почулась важка хода садівника, — пісок рипів під його підкованими чобітьми.

— Вибачте, пане маркізе, що перешкодив вам, і, ви, пані, теж вибачте, але я приніс таку дивину, якої ще зроду не бачив. Я щойно, дозвольте пояснити, брав воду в колодязі й витяг у відрі якусь чудернацьку морську рослину. Ось вона! Бач як звикла до води: зовсім не намокла й не відвологла. Суха, наче з дерева, і не слизька зовсім. Звісно, пан маркіз ученіший за мене, то я й подумав: треба віднести, їм буде цікаво.

І садівник показав Рафаелеві невблаганну шагреневу шкіру, що вже мала не більш як шість квадратних дюймів площі.

— Дякую, Ваньєре, — сказав Рафаель, — Справді дуже цікава річ.

— Що з тобою, серце? Ти поблід! — вигукнула Поліна.

— Ідіть, Ваньєре.

— Твій голос мене лякає, — сказала Поліна, — він раптом якось дивно змінився... Що з тобою? Як ти себе почуваєш? Що в тебе болить? Ти занедужав? Лікаря! — гукнула вона. — Жонатасе, поможіть!

— Не треба, Поліно, — сказав Рафаель, уже опановуючи себе. — Ходімо звідси. Тут якісь квіти надто сильно пахнуть. Може, вербена?

Поліна накинулась на безневинну рослину, вирвала її з корінням і викинула в сад.

— Ох, серце моє! — вигукнула вона, стискаючи Рафаеля в обіймах таких палких, як їхнє кохання, і млосно-кокетливо підставляючи червоні губи для цілунку. — Як ти поблід, я зрозуміла, що не пережила б тебе: твоє життя — це моє життя. Рафаелю, ось проведи рукою по моїй спині. Там у мене ще мороз, пестощі смерті. Твої губи горять. А рука? Крижана, — додала вона.

— Пусте, — відказав Рафаель,

— А чого ж сльоза? Дай я вип’ю її.

— Поліно, Поліно, ти надто сильно кохаєш мене!

— З тобою щось негаразд, Рафаелю... Кажи, бо я однаково розкрию твою таємницю. Дай-но сюди, — сказала вона й узяла шагреневу шкіру.

— То мій кат! — вигукнув Валантен, з жахом дивлячись на талісман.

— Що ти кажеш! — жахнулась Поліна і впустила страшний символ фатуму.

— Ти кохаєш мене? — спитав він.

— Чи я тебе кохаю? Ще й питаєш!

— Тоді покинь мене, йди від мене!

Бідолаха пішла.

— Як! — зоставшись сам, скрикнув Рафаель. — У нашу освічену добу, коли ми дізналися, що діаманти — це кристали вуглецю, в добу, коли на все знаходиться пояснення, коли поліція заарештувала б нового месію, а чудеса, здійснені ним, розглядали б у Академії наук, коли ми віримо тільки в нотаріальні написи, я повірив — я! в якесь «Мене-Текел-Фарес»[103]? Але, свідчусь Богом, я не можу повірити, ніби вищій істоті приємно катувати добропорядну людину... Треба поговорити з ученими.

Незабаром він уже був між винним ринком, цим велетенським складом барил, і шпиталем Сальпетрієр, цим величезним розсадником пияцтва, коло невеликого ставу, де хлюпотались качки найрізноманітніших пород, яскріючи на сонці переливами кольорів, схожих на барви церковних вітражів. Тут були зібрані качки з усього світу: крячучи, перекидаючись, плещучись, вони були ніби палатою качачих депутатів, скликаною помимо їхньої волі, але, на щастя, без хартії й без політичних принципів, вони жили тут, не боячись мисливців, але часом попадаючи в поле зору природознавців.

— Ось пан Лавріль, — сказав сторож Рафаелеві, який розшукував цього великого жерця зоології.

Маркіз побачив невисокого панка, що з глибокодумним виглядом роздивлявся двох качок. Учений був середнього віку, риси обличчя мав симпатичні, привітні, якісь незвичайно лагідні, і в усій його подобі відчувалась безмежна відданість науці. З-під перуки, яку він безперестану смикав, врешті кумедно стяг на потилицю, видні були сиві пасма; таке недбальство виказувало в ньому безмежну пристрасть до науки і до її відкриттів, а ця пристрасть — як, між іншим, і будь-яка пристрасть — так владно виокремлює нас із зовнішнього світу, що змушує забувати про самих себе. В Рафаелі явився вчений і дослідник, і в ньому пробудив захват цей природознавець, що не спав цілі ночі, розширюючи коло людських знань, і навіть своїми помилками служив славі Франції, а втім, чепуруха, мабуть, посміялась би з того, що між поясом штанів і смугастим жилетом ученого виднілася щілинка, щоправда соромливо прикрита сорочкою, яка збилася жужмом, бо пан Лавріль безперестану то нахилявся, то випростувався, як цього вимагали його зоогенетичні спостереження.

Після перших слів привітання Рафаель вирішив, що повинен сказати панові Лаврілю якісь банальні компліменти щодо його качок.

— О, на качок ми багаті! — відповів природознавець. — А втім, як ви, певне, знаєте, це найпоширеніший рід у родині перетинчастолапих. У цьому роду є сто тридцять сім видів, дуже відмінних один від одного — починаючи з лебедя й кінчаючи качкою зінзін. У кожного своя назва, свій особливий норов, своя батьківщина, свій зовнішній вигляд, а подібності між ними не більше, ніж у негра з білим. Справді, коли ми їмо качку, то навіть не здогадуємось, яка вона поширена.

Йому впав у око невеликий гарний птах, що виходив з води.

— Дивіться, ото краватковий лебідь, бідна дитина Канади, що прибула здалеку показати нам своє сірувато-буре пір’я, свою чорну краваточку. Дивіться, він чухається... А то знаменита пухова гуска, або ж гага; під її пухом сплять наші модниці. Яка вона гарна! Гляньте на її черевце, червонясто-біле, на зелений дзьоб. Я щойно був присутній при паруванні, якого й не сподівався, — провадив він. — Поєднання минуло цілком успішно, і тепер я нетерпляче дожидатиму результатів. Тішусь надією, що матиму сто тридцять восьмий вид, якому, можливо, дадуть моє ім’я. Ось вони, ця парочка, — він показав на двох качок. — Ото — гусак-реготун (anas albifrons), а це велика качка-свистуха (anas ruffina, за Бюффоном).Я довго вагався між качкою-свистухою, качкою-білобровкою й качкою-широкодзьобом (anas clypeata). Дивіться, он широкодзьоб, огрядний брунатно-чорний розбишака з кокетливою зеленаво-райдужною шийкою. Але качка-свистуха має чубчик, і я, розумієте, більш не вагався. Нам бракує тут тільки качки чорно-ковпачної. Наші панове природознавці в один голос твердять, що вона — тільки зайвий дублікат чирка гачкодзьобого, що ж до мене... — (Враз він однією дивною гримасою виказав водночас і скромність, і гордість ученого — гордість, у якій відчувалась упертість, і скромність з відтінком задоволення) — ...то я так не гадаю, — докінчив він. — Самі бачите, добродію, ми тут часу не гаємо. Я саме працюю над монографією про качку як рід... Але я до ваших послуг.

Поки вони підходили до гарного будинку на вулиці Бюффона, Рафаель уже встиг віддати шагреневу шкіру на дослідження панові Лаврілю.

— Цей виріб мені знайомий, — сказав нарешті вчений, оглянувши талісман крізь лупу. — Ним була накрита якась шкатулка. Шагрень дуже стара! Тепер шкатульники воліють уживати тигрин. Тигрин, як вам, певне, відомо, це шкіра з raja sephen, червономорського ската.

— Але що ж це таке, скажіть, будьте ласкаві...

— Це, — відказав учений, — щось зовсім інше. Між тигрином і шагренню така різниця, як між океаном і землею, рибою й четвероногим. Правда, риб’яча шкіра міцніша за шкіру наземних тварин. А це, — провадив він, показуючи на талісман, — це, як ви, мабуть, знаєте, один з найдивовижніших продуктів тваринного світу.

— Що ж саме? — спитав Рафаель.

— Це шкіра віслюка, — вмощуючись вигідніше в кріслі, відповів учений.

— Я знаю, — сказав молодий маркіз.

— У Персії є надзвичайно рідкісна порода віслюків, — провадив природознавець. — Старовинна назва його онагр, equus asinus, татари називають його кулан. Паллас спостерігав його й опублікував свої спостереження. Адже ця тварина дуже довго мала славу фантастичної. Вона, як вам відомо, згадується в Святому письмі; Мойсей заборонив парувати її зі спорідненими видами. Та ще більшу славу дав онагрові той вид розпусти, об’єктом якого він бував і про який говорять біблійні пророки. Паллас, як вам, мабуть, відомо, в «Acta Acad Petropolitana», том другий, повідомляє, що перси й ногайці ще й тепер святобливо шанують ці дивні збочення як чудовий засіб при хворобах нирок і запаленні сідничного нерва. Ми, бідні парижани, й уявлення не маємо про онагра! В нашому музеї його нема. Яка незвичайна тварина! — провадив учений. — Це створіння таємниче, в його очах є відбивна оболонка, якій жителі Сходу приписують магічну силу; шкіра в нього тонша й рівніша, ніж у найкращих наших коней, вона вся в ясно-рудих і блідо-рудих смугах і дуже схожа на шкіру зебри. Шерсть у нього м’якенька, хвиляста, слизька на доторк; зір його не менш гострий, ніж у людини; він трохи більший за найбільших наших свійських віслюків і надзвичайно сміливий. Коли на нього нападуть, він напрочуд успішно відбивається від найлютіших хижаків; а швидкістю з ним можуть змагатися хіба птахи. Найкращий перський чи арабський кінь не наздогнав би онагра. За визначенням, яке дав ще батько сумлінного вченого Нібура, чию недавню смерть ми, як вам, мабуть, відомо, оплакуємо, середня швидкість бігу цих дивних створінь — сім географічних миль за годину. Наш звироднілий віслюк не дає й уявлення про це незалежне й горде створіння. Онагр моторний, рухливий, погляд у нього розумний і хитрий, будова тіла доладна, рухи сповнені жвавості. Це зоологічний цар Сходу! Турецькі й перські забобони приписують йому таємниче походження, і Соломонове ім’я домішується до розповідей тібетських і татарських оповідачів про подвиги цієї шляхетної тварини. Треба зауважити, що приручений онагр вартий величезних грошей; спіймати його в горах майже неможливо, він бігає, як сарна, літає, як птах. Казки про крилатих коней, про нашого Пегаса напевне виникли в тих краях, де пастухи могли часто бачити, як онагр стрибає зі скелі на скелю. Верхових віслюків, що народились у Персії від схрещення свійської ослиці з прирученим онагром, фарбують у червонястий колір — так повелося з давніх давен. Можливо, звідси пішло й наше прислів’я: «Злий, мов червоний віслюк». У ті часи, коли природознавство у Франції було геть занедбане, якийсь мандрівник, мабуть, завіз до нас цю дивовижну тварину, що дуже погано зносить неволю. Звідси й прислів’я. Та шкіра, що ви мені показали, — сказав учений, — це шкіра онагра, її назву тлумачать по-різному. Одні гадають, що Шагpi — слово турецьке, інші — що Шагрі — місто, де ці зовнішні покриви тварини обробляють хімічно — цей процес непогано описав Паллас, саме він і надає шкірі своєрідної зернистості, що так дивує нас. Мартеленс писав мені, що Шагрі — це річка...

— Дякую за пояснення: якби ще існували бенедиктинці, то якому-небудь абатові Кальме все це послужило б основою для чудових приміток, але я маю честь звернути вашу увагу на те, що цей клапоть шкіри спершу був завбільшки... ось із цю географічну карту, — Рафаель показав на розкритий атлас, — але за три місяці він помітно зменшився...

— Так, — відповів учений, — розумію. — Рештки живих організмів підлягають природному знищенню, яке легко виявляється й залежить від атмосферних умов. Навіть метали відчутно розширяються і стискаються, бо інженери помічали досить значні проміжки між великими каменями, які спочатку були скріплені смугами заліза. Наука розсягла, а людське життя дуже коротке. Тому ми не претендуємо на те, щоб пізнати всі явища природи...

— Наперед прошу вибачення за своє запитання, — трохи збентежено провадив Рафаель. — Чи ви цілком певні того, що ця шкіра підлягає загальним законам зоології, що вона може розширюватись?

— Ну звісно!.. Що за чорт! — пробурчав пан Лавріль, намагаючись розтягти талісман. А втім, добродію, — додав він, — сходіть до Планшета, знаменитого професора механіки, — він напевне знайде спосіб подіяти на цю шкіру, розм’якшити її, розтягти.

— Ох, я вам завдячую життям!

Рафаель попрощався з ученим природознавцем і, покинувши добрягу Лавріля в його кабінеті, серед склянок та гербаріїв, побіг до Планшета. Тепер, після цього візиту, він, сам того не усвідомлюючи, володів усією людською наукою — номенклатурою! Добряга Лавріль, як Санчо Панса, коли той розповідав Дон-Кіхотові історію з козами, розважався тим, що перелічував тварин і перенумеровував їх. Стоячи однією ногою в могилі, вчений знав тільки малесеньку часточку того незліченного стада, що його Бог із незнаною метою розсіяв по океанові світів.

Рафаель був задоволений.

— Триматиму свого віслюка в шорах! — вигукнув він.

Ще до нього Стерн сказав: «Побережімо віслюка, коли хочемо дожити до старості!» Але ця худобина норовлива!

Планшет був високий, сухорлявий, справжній поет, заглиблений у безперервне споглядання; він весь час зазирав у бездонну прірву, назва якої — РУХ. Обивателі вважають безумцями вчених — людей з високим розумом, цих незрозумілих, дивовижно байдужих до розкошів і світськості людей, які з ранку до вечора смокчуть погаслу сигару і входять до вітальні, застебнуті не на ті ґудзики. Настає день, коли вони, довго перед тим виміряючи порожній простір або нагромаджуючи ікси під Аа — gG, проаналізують якийсь природний закон і розкладуть якесь нерозкладне начало; і ось юрба вже милується новою машиною або яким-небудь візком, що його будова вражає й пантеличить нас своєю простотою. Скромний учений з усмішкою каже своїм шанувальникам: «Що ж я створив? Нічого. Людина не винаходить силу, вона її спрямовує, наука полягає в наслідуванні природи».

Коли Рафаель увійшов до механіка, той стояв мов укопаний, і можна було подумати, що це повішений, який, зірвавшися з шибениці, став стійма. Планшет стежив за агатовою кулькою, що котилась по циферблату сонячного годинника, й чекав, коли вона зупиниться. Бідолаха не мав ні ордена, ні пенсії, бо не вмів показати себе. Він був щасливий тим, що стоїть на порозі відкриття, і не думав ні про славу, ні про світ, ні про самого себе, він жив наукою, заради науки.

— Це нез’ясовна річ! — сказав він. — Ох! — скрикнув він, побачивши Рафаеля. — Я до ваших послуг. Як живе ваша матуся?.. Зайдіть до дружини.

«Таж я й сам міг би так жити», — подумав Рафаель. Він показав ученому талісман і, спитавши, як можна подіяти на нього, вивів Планшета з задуми.

— Може, ви посмієтеся з моєї легковірності, — сказав на закінчення маркіз, — але я не приховаю від вас нічого. Мені здається, ця шкіра має таку силу опору, якої ніщо не здатне подолати.

— Світські люди аж надто вільно поводяться з наукою, — почав Планшет, — усі вони в розмові з нами нагадують одного дженджика, що сказав астрономові Лаланду, привівши до нього після затемнення кілька дам: «Будьте ласкаві, почніть спочатку». Як вам треба подіяти на неї? Мета механіки — застосовувати закони руху або нейтралізувати їх. Що ж до руху самого по собі, то я мушу смиренно оголосити вам: ми безсилі визначити його. Обмеживши себе таким чином, ми спостерігаємо деякі постійні явища, котрі керують діями твердих і рідких тіл. Відтворивши першопричини таких явищ, ми можемо переміщувати тіла, надавати їм рушійної сили, при певній швидкості, кидати їх, ділити на частини або на нескінченно малі частинки — залежно від того, розбиваємо ми їх чи розпорошуємо; можемо скручувати їх, надавати їм обертового руху, видозмінювати їх, стискати, розширювати, розтягувати. Вся наша наука стоїть на єдиному факті. Бачите кульку? — спитав Планшет. — Ось вона на цьому камені. А тепер там. Як ми назвемо цю дію, фізично таку природну, але незбагненну для розуму? Рух, пересування, переміщення? Але ж за цими порожніми словами нічого не стоїть. Хіба найменувати вже означає розв’язати задачу? А це й є вся наука. Наші машини використовують або розкладають цю дію, цей факт. Цей малоістотний феномен, коли його прикласти до речовин, висадить у повітря Париж. Ми можемо збільшувати швидкість за рахунок сили й силу за рахунок швидкості. Що таке сила й швидкість? Наша наука не може на це відповісти, як не може створити рух. Рух, хоч би який, це величезна енергія, а людина енергії не винаходить. Енергія єдина, як і рух, що являє собою саму суть енергії. Все є рух. Думка є рух. Природа грунтується на русі. Смерть є рух, мета якого нам маловідома. Якщо Бог вічний, — повірте, він теж у русі. Бог — це, може, й є сам рух. Ось чому рух нез’ясовний, як він, глибокий, як він, безмежний, незбагненний, невідчутний. Хто будь-коли відчув рух, збагнув його й зміряв? Ми відчуваємо наслідки, не бачачи самого руху. Ми можемо навіть заперечувати його, як заперечуємо Бога. Де він? І де його нема? Звідки він виходить? Де його початок? Де його кінець? Він охоплює нас, діє на нас і втікає. Він очевидний, як факт, темний, як абстракція; він — і наслідок, і причина разом. Йому, як і нам, потрібен простір, а що таке простір? Він відкривається нам тільки в русі; без руху це пусте слово. Це проблема нерозв’язна; як порожнеча, як сотворіння світу, нескінченність, — рух бентежить людську думку, і людині дано збагнути тільки одне: вона ніколи не збагне руху. Між кожними двома точками, які послідовно займає в просторі ця кулька, для розуму людського є прірва, та прірва, куди зірвався Паскаль. Щоб подіяти на невідому речовину, яку ви хочете підкорити невідомій силі, ми повинні спочатку вивчити цю речовину, в залежності від своїх природних властивостей вона або розірветься від прикладення сили, або виявить їй опір; якщо вона розпадеться на частини, а в наші наміри не входило ділити її, ми не досягнемо мети. Якщо ви хочете стиснути його — треба надати однакового руху всім часточкам речовини, так, щоб однаково зменшити проміжки, які їх розділяють. Коли бажаєте розтягти її — ви повинні надати кожній молекулі однакову відцентрову силу, бо без точного дотримання цього закону ми виконаємо розрив безперервності. Існує без ліку способів, без ліку комбінацій руху. Якого результату хочете ви досягти?

— Я хочу досягти такого тиску, щоб розтягти цю шкіру до нескінченності... — промовив Рафаель нетерпляче.

— Речовина — сутність скінченна, а тому й не може бути розтягнена до нескінченності, — заперечив математик, — проте сплющування неминуче розширить її поверхню за рахунок товщини; шкіру можна розплющувати доти, доки вистачить її речовини.

— Досягніть такого результату, і ви одержите мільйони! — вигукнув Рафаель.

— Брати за це великі гроші — просто нечесно, — флегматично, ніби голландець, сказав професор. — У двох словах я розповім вам про машину, що й самого Бога розчавила б, як муху. Вона здатна сплющити людину в аркуш промокального паперу — людину в чоботях з острогами, в краватці, в капелюсі, з золотом, з коштовностями, з усім...

— Яка жахлива машина!

— Замість того, щоб кидати дітей у воду, китайці мали б утилізувати їх так, — провадив учений, не думаючи про те, яке обурливе його ставлення до нащадків.

Цілком віддавшись своїй ідеї, Планшет узяв порожній вазон з дірочкою в денці й поставив його на плиту сонячного годинника, тоді пішов до садка по глину. Рафаель був у захваті, мов дитина, що їй розповідають чарівну казку. Поклавши глину на плиту, Планшет видобув з кишені садівницького ножа, зрізав дві гілочки бузини й заходився видовбувати їх, насвистуючи, ніби він був у кімнаті сам.

— Оце складові частини машини, — сказав він. За допомогою виліпленого з глини колінця він приєднав одну бузинову трубочку до дна вазона, навпроти дірочки. Споруда нагадувала величезну люльку. Потім він розім’яв глину, виліпив з неї на плиті фігуру в подобі лопати й поставив на ту «лопату» вазон, так, щоб трубочка лягла на «держак». Потім грудочкою глини приліпив до другого кінця трубочки сторчма ще одну бузинову трубочку — так, щоб у цій імпровізованій машині могли циркулювати повітря або рідина і проходити зі сторчової трубочки по лежачій у вазон.

— Цей апарат, — заявив він Рафаелеві поважно, мов академік, що промовляє вступне слово, — одне з найбільш незаперечних свідчень про право великого Паскаля на наше схиляння перед ним.

— Не розумію...

Учений усміхнувся. Відв’язав від плодового дерева пляшечку, в якій аптекар прислав йому липучий засіб проти мурашок, відбив денце, зробивши з пляшечки лійку, і вставив її в сторчову бузинову трубку, приєднану до горизонтальної, яка вела до резервуара — вазона; потім налив з поливайки стільки води, що вона наповнила до одного рівня вазон і сторчову трубочку...

А Рафаель все думав про свою шагреневу шкіру.

— Вода, ласкавий пане, й досі вважається тілом не стисливим, не забудьте цієї основної тези, — попередив механік, — правда, вона стискається, але так мало, що її стискуваність треба прирівняти до нуля. Бачите поверхню води у вазоні?

— Бачу.

— Так ось, припустіть, що ця поверхня в тисячу разів більша за перпендикулярний перетин бузинової трубки, якою я налив рідину. Дивіться, я знімаю лійку...

— Так.

І ось, добродію, коли я якимось чином збільшу об’єм цієї маси, вливши крізь отвір трубочки ще якусь кількість води, то рідина змушена буде переміститись і почне підніматись у резервуарі-вазоні, поки знов досягне однакового рівня і там, і тут.

— Це ясне діло! — вигукнув Рафаель.

— Але, — провадив учений, — різниця ось у чому: якщо тонкий стовпчик води, долитий у сторчову трубку, являє собою силу, рівну, скажімо, одному фунтові, то її тиск неминуче передається всій масі рідини, і його зазнає в кожній своїй точці поверхня води у вазоні, — так що тисяча стовпчиків води, прагнучи піднятись, немовби до кожного була прикладена сила, рівна тій, що змушує опускатись рідину у вертикальній бузиновій трубочці, неминуче вивільнить тут... — Планшет показав на вазон, — енергію в тисячу разів більшу, ніж та, що діє звідси.

І вчений показав пальцем на бузинову трубку, сторчма встромлену в глину.

— Все це дуже просте, — сказав Рафаель.

Планшет усміхнувся,

— Іншими словами, — провадив він з упертою логічністю, властивою математикам, — щоб вода не виливалася з великого резервуара, треба прикласти до кожної часточки її поверхні силу, рівну силі, що діє в сторчовій трубці, та коли висота нашого водяного стовпчика буде рівна цілому футові, то висота тисячі стовпчиків у великому резервуарі буде зовсім незначна. А тепер, — стукнувши пальцем по бузинових трубках, сказав Планшет, — замінимо цей кумедний пристрій металевими трубами відповідної міцності та розміру; тож коли накриємо поверхню рідини в великому резервуарі міцною рухомою металевою плитою, а паралельно їй закріпимо нерухомо іншу, теж достатньої міцності, та ще й забезпечимо можливість доливати рідину крізь сторчову трубку, то предмет, затиснутий між двома міцними площинами, неминуче буде сплющуватись дедалі більше під дією прикладених до нього величезних сил. Безперервно вводити рідину в трубку й передавати її енергію плиті — для механіки це іграшки. Вистачить двох поршнів та кількох клапанів. Зрозуміло вам, любий мій, — спитав він, узявши Валантена під руку, — що нема такої речовини, яка, поміщена між двома силами тиску, що збільшуються необмежено, не буде змушена розплющитись?

— Як? Це винайшов автор «Листів до провінціала?» — вигукнув Рафаель.

— Так, саме він. Механіка не знає нічого простішого й прекраснішого. На протилежному принципі — розширюваності води — побудовано парову машину. Але вода розширюється тільки до певної міри, тоді як її нестискуваність, сила в певному розумінні негативна, неминуче виявляється нескінченно великою.

— Якщо ця шкіра розтягнеться, — сказав Рафаель, — я обіцяю вам поставити величезний пам’ятник Блезові Паскалю, встановити премію в сто тисяч франків за розв’язання найважливіших проблем механіки, що буде присуджуватись раз на десять років, дати посаг усім вашим кузинам і, нарешті, збудувати притулок для збожеволілих або зубожілих математиків.

— Це було б дуже добре, — озвався Планшет. — Завтра ми підемо з вами до Шпіггальтера, провадив він незворушно, як люди, що живуть у сфері виключно інтелектуальній. — Шпіггальтер знаменитий механік, і він нещодавно за моїм проектом збудував удосконалену машину, за допомогою якої дитина зможе упхати в свою шапочку тисячу копиць сіна.

— До завтра.

— До завтра.

— Оце то механіка! — вигукнув Рафаель. — Хіба це не найпрекрасніша з наук? Лавріль зі своїми онаграми, класифікаціями, качками, видами та всякими почварами в банках годиться хіба в маркери.

Другого дня Рафаель у чудовому настрої заїхав до Планшета, і вони вдвох подались на вулицю Здоров’я; в назві можна було вбачити добру прикмету. Незабаром молодик опинився в величезній Шпіггальтеровій майстерні, серед безлічі розжарених ревучих горнів. То був цілий потоп вогню, злива цвяхів, океан поршнів, гвинтів, важелів, брусів, терпугів, гайок, море чавуну, дерева, клапанів та сталевих штаб. Від залізних ошурків аж дерло в горлянці. Залізо було в повітрі, залізом були вкриті люди, від усього аж било залізом; залізо мало своє життя, воно було організоване, топилось, ходило, думало, набираючи всіх форм, скоряючись усім примхам. Під сопіння міхів, під дедалі гучніший гуркіт молотів, вищання верстатів Рафаель зайшов до великого приміщення, чистого й добре провітреного, і там йому надали змогу оглянути докладно величезний прес, про який напередодні згадував Планшет. Його вразила товщина чавунних плит і залізні стояки, з’єднані незламною основою.

— Коли ви швидко крутнете сім разів оцю корбу, — сказав Шпіггальтер, показуючи на балансир з полірованого заліза, — то сталева плита розлетиться на скалки, і вони голками повпиваються вам у ноги.

— Оце так! — вигукнув Рафаель.

Планшет власноручно вклав шагреневу шкіру між дві плити всемогутнього преса і, сповнений тієї впевненості, якої надав науковий світогляд, швидко крутнув ручку балансира.

— Лягайте всі, а то повбиває! — несподівано крикнув Шпіггальтер і сам кинувся додолу.

В майстерні пронизливо засвистіло. Вода, що була в машині, прорвала чавун, ринула зі страшною силою, але, на щастя, попала в старе горно, перекинула його, покотила, скрутила гвинтом, як ото смерч обвивається круг якогось будинку й несе його геть.

— Oгo! — незворушно зауважив Планшет. — Шагрень ціла й неушкоджена! Пане Шпіггальтер, мабуть, у чавуні або в великій трубі була тріщина.

— Ні, ні, я свій чавун знаю. Заберіть, пане, цю річ, у ній сидить диявол!

Німець ухопив ковальський молот, кинув шкіру на ковадло й зі страшною силою, яку вселяє в людей гнів, завдав талісманові найстрашнішого удару, який будь-коли гримів у його майстерні.

— Навіть знаку не лишилося! — вигукнув Планшет, погладжуючи непокірну шагрень.

Збіглись робітники. Підмайстер узяв шкіру й кинув у кам’яно-вугільне пекло горна. Постававши півколом круг вогню, всі нетерпляче дожидали дії величезних міхів. Рафаель, Шпіггальтер і професор стояли в центрі притихлого чорного натовпу. Дивлячись на ті білки блискучих очей, на обличчя в залізних ошурках, на чорну засмальцьовану одіж, Рафаель перенісся думкою в нічний фантастичний світ німецьких балад. Помічник майстра, потримавши шкіру в горні хвилин із десять, кліщами вийняв її.

— Дайте-но, — сказав Рафаель.

Помічник майстра жартома простяг шкіру Рафаелеві. Той незворушно зіжмакав її голими руками — вона була так само холодна й м’яка. Пролунав крик жаху, робітники розбіглися, в збезлюднілій майстерні лишились тільки Валантен та Планшет.

— Справді-таки в ній є щось диявольське! — з розпукою в голосі вигукнув Рафаель. — Невже ніяка людська сила не годна подарувати мені хоч би один зайвий день?

— Ласкавий пане, це я винен, — скрушно відказав математик, — треба було пропустити цю незвичайну шкіру крізь металургійні вальці. І як це мені спало на думку запропонувати прес?

— Я сам вас про це попросив, — нагадав Рафаель.

Учений зітхнув, мов обвинувачений, якого визнали невинним двадцятеро присяжних. Але зацікавлений дивною загадкою шагреневої шкіри, він хвилинку подумав і сказав:

— Треба подіяти на цю невідому речовину реактивами. Сходімо до Жафе — може, хімії пощастить більше, ніж механіці.

Валантен, сподіваючись застати славетного хіміка Жафе в його лабораторії, пустив коня клусом.

— Ну, старий друже, — сказав Планшет, звертаючись до Жафе, що сидів у кріслі й розглядав якийсь осад, — як справи у хімії?

— Засинає. Нічого нового. А втім, Академія визнала існування саліцину, але саліцин, аспарагін, вокелін, дигіталін — це все не відкриття...

— Неспроможні винаходити речі, ви, здається, дійшли до того, що винаходите назви, — зауважив Рафаель.

— Щира правда, юначе!

— Слухай, — сказав професор Планшет хімікові. — Спробуй-но розкласти оцю речовину. Коли добудеш із неї якийсь елемент, то я наперед називаю його «дияволіком», бо, пробуючи його стиснути, ми щойно поламали гідравлічний прес.

— Побачимо, побачимо! — радісно вигукнув хімік. — Може, вона виявиться новим простим тілом!

— Та це просто шматок ослячої шкіри, — сказав Рафаель.

— Добродію!.. — обурився хімік.

— Я не жартую, — сказав маркіз і подав йому шагреневу шкіру.

Барон Жафе доторкнувся до шкіри своїм шершавим язиком, звиклим куштувати солі, луги, гази, і, кілька разів плямкнувши, сказав:

— Ніякого смаку. Ану, дамо йому трохи фтороводневої кислоти.

Шкіру змочили цією речовиною, що так швидко розкладає тваринні тканини, але в ній не відбулось ніяких змін.

— Це не шагрень! — вигукнув хімік. — Припустімо, що цей таємничий незнайомець — мінерал, і стукнімо його по носі, тобто покладімо до вогнетривкого тигля, де в мене, як навмисне, червоний поташ.

Жафе вийшов і зразу повернувся.

— Дозвольте мені взяти шматочок цієї незвичайної речовини, — сказав він Рафаелеві. — Вона така, незвичайна...

— Шматочок? — вигукнув Рафаель. — І волосинки б не дав. А втім, спробуйте, — додав він сумно й водночас насмішкувато.

Вчений зламав бритву, намагаючись надрізати шкіру, спробував розітнути її сильним електричним струмом, піддав її дії вольтового стовпа — всі блискавки науки нічого не могли вдіяти зі страшним талісманом. Була сьома година вечора. Планшет, Жафе й Рафаель, дожидаючи результатів досліду, не помічали, як летить час. Шагрень вийшла переможницею з жахливого зіткнення з чималою кількістю хлористого азоту.

— Я загинув! — вигукнув Рафаель. — Це воля самого Бога. Я помру.

Він покинув обох учених у цілковитій розгубленості. Вони довго мовчали, не наважуючись поділитися враженнями; нарешті Планшет заговорив:

— Тільки не розповідаймо про цю подію в Академії, а то колеги засміють нас.

Обидва вчені схожі були на християн, що встали з могил у день Страшного Суду, а Бога на небесах не побачили. Наука? Безсила! Кислоти? Проста вода! Червоний поташ? Зганьбився! Вольтів стовп і блискавка? Іграшки!

— Гідравлічний прес розломився, як шматок хліба, — додав Планшет.

— Я вірю в диявола, — помовчавши хвильку, заявив барон Жафе.

— А я — в Бога, — озвався Планшет.

Кожен лишався вірний собі. Для механіки всесвіт — це машина, якою повинен керувати робітник, а для хімії — витвір демона, що розкладає все, а світ — це газ, наділений здатністю рухатись.

— Ми не можемо заперечувати факт, — провадив хімік.

— Ет, щоб нас утішити, панове доктринери вигадали туманну аксіому: дурне, як факт.

— Але не забувай, що твоя аксіома — теж факт! — зауважив хімік.

Обидва засміялись і спокійнісінько сіли обідати: для таких людей чудо — тільки цікаве явище природи.

Коли Валантен повернувся додому, його охопила холодна лють; тепер він уже ні в що не вірив, думки його плутались, кружляли, розбігались, як у кожного, хто наткнеться на щось неможливе. Він ще міг припустити, що в машині Шпіггальтера був якийсь таємний дефект, — безсилля механіки й вогню не дивувало його; але гнучкість шкіри, яку він відчув, коли взяв її в руки, а водночас нездоланність, яку вона виявила, коли всі руйнівні засоби, які лишень мала в розпорядженні людина, були спрямовані проти неї, — ось що жахало його. Від цього неспростовного факту голова йшла обертом.

«Я збожеволів, — думав він. — Зранку я нічого не їв, але мені не хочеться ні їсти, ні пити, а в грудях наче вогнем пече».

Він повісив шагреневу шкіру на давнє місце і, знов обвівши контури талісмана червоним чорнилом, сів у крісло.

— Вже восьма година! — вигукнув він. — День проминув, наче сон.

Він зіперся на бильце крісла і, підперши голову рукою, довго сидів так, заглиблений у ті похмурі роздуми, в ті гнітючі міркування, таємницю яких забирають із собою засуджені на смерть.

— Ох Поліно, бідне дівча! — вигукнув він. — Є безодні, яких не подолає навіть кохання, хоч які могутні його крила.

Та раптом він почув здушене зітхання і завдяки одній з найзворушливіших якостей, що ними наділені закохані, впізнав Полінин віддих.

«О, ось і вирок! — подумав Рафаель. — Якщо вона справді тут, я хотів би померти в її обіймах».

Почувся веселий невимушений сміх. Рафаель повернувся обличчям до ліжка й крізь прозору запону побачив Полінине лице, вона всміхалась, як дитина, задоволена тим, що її хитрощі вдалися. Її прекрасні кучері розсипались по плечах; у цю мить вона була схожа на бенгальську троянду серед букету білих троянд.

— Я підкупила Жонатаса, — сказала вона. — Я твоя дружина, то хіба це ліжко не належить мені? Не гнівайся на мене, любий, я тільки хотіла заснути коло тебе, несподівано з’явитися перед тобою. Вибач мені ці пустощі.

Вона, мов кицька, стрибнула на постелі, вся аж променіючи в білому мусліні, й сіла до Рафаеля на коліна.

— Про яку безодню ти говорив, коханий? — спитала вона, і обличчя її набуло стурбованого виразу.

— Про смерть.

— Ти мене мучиш, — сказала вона. — Є такі думки, до яких нам, бідним жінкам, краще не звертатись, бо вони нас убивають! Чи це від сили кохання, чи від браку мужності — не знаю. Смерть мене не лякає, — провадила вона сміючись. — Померти разом з тобою, хоч би завтра вранці, востаннє цілуючи тебе, було б для мене щастям. Мені здається, я прожила б за цей час більше сторіччя. Що для нас число днів, коли за одну ніч, за одну годину ми вичерпали все життя, сповнене миру й кохання?

— Твоя правда, твоїми милими устами промовляє саме небо. Дай я поцілую тебе, і помремо, — сказав Рафаель.

— Що ж, і помремо, — засміялась вона.

Було близько дев’ятої години ранку, світло проникало крізь щілини жалюзі; його пом’якшував муслін завіс, і все ж видні були яскраві барви килима та обтягнені шовком меблі у спальні, де лежали коханці. Подекуди іскрилась позолота. Промінь сонця ковзнув по м’якій пуховій ковдрі, що серед любовних ігрищ упала додолу. Полінина сукня, що висіла на високому дзеркалі, здавалась туманним привидом. Малесенькі черевички валялись далеко від постелі. Соловей прилетів на підвіконня; його щебет і шурхіт крил, коли він спурхнув, відлітаючи, розбудили Рафаеля.

— Коли мені належить померти, — сказав він, додумуючи те, що виринуло в голові його уві сні, — то в моєму організмі — в цій машині з м’яса й кісток, оживленій моєю волею, що й робить із мене особистість, — є серйозні ушкодження. Лікарі повинні знати симптоми серйозної хвороби й можуть сказати мені, здоровий я чи хворий.

Він подивився на заснулу дружину, що однією рукою обіймала його голову, навіть уві сні виражаючи щиру турботу кохання. Чарівно розкинувшись, мов дитина, й повернувшись до нього обличчям, Поліна неначе ще дивилась на нього, простягаючи йому свої гарні губи, напіврозтулені чистим і рівним диханням. Дрібні, наче порцелянові, зубки відтінювали червоний колір свіжих уст, на яких витала усмішка; в цю мить на її обличчі вигравали яскраві рум’янці, й біла шкіра її, коли можна так висловитися, була ще біліша, ніж у хвилини найпалкішої жаги. Граційна невимушеність її пози, її мила довірливість надавали принаді коханої чару заснулої дитини: навіть найщиріші жінки — і ті в денні години ще коряться деяким світським умовностям, що сковують їхні наївні сердечні звіряння, але сон ніби повертає їх до безпосередності почуття, що є окрасою дитячого віку. Одне з тих милих небесних створінь, чиї рухи позбавлені будь-якої нарочитості, в чиїх очах не прозирає затаєна думка, Поліна ні від чого не червоніла. Її профіль чітко вимальовувався на тонкому батисті подушок, пишні мережива переплуталися з розпатланими косами, що надавали їй якогось хвацького вигляду; але вона заснула в хвилину насолоди, її довгі вії були опущені, ніби захищаючи очі від занадто яскравого світла або допомагаючи зосередитись душі, що прагне подовжити хвилину жаги, всеосяжну, але скороминущу; її рожеве вушко, облямоване пасомцем волосся, на тлі фландрського мережива, звело б з розуму митця, живописця, старого, а безумцеві, можливо, повернуло б розум. Бачити, як ваша кохана спить і всміхається вві сні, пригорнувшися до вас, і далі кохає вас у сонному забутті, коли всяке створіння ніби перестає існувати, як вона й далі тягнеться до вас устами, що безмовно промовляють про останній поцілунок; бачити жінку довірливу, напівголу, але вкриту покривом любові й цнотливу серед розкиданої постелі; дивитись на її кинуте в безладді вбрання, на шовкову панчоху, що її вона вчора задля вас так квапливо стягла з ноги; на розв’язаний пояс, що свідчить про безмежну довіру до вас, — хіба це не невимовна радість? Хіба не ціла поема цей пояс? Жінка, яку він охороняв, більш не існує поза вами, вона належить вам, вона стала частиною вас самих. Розчулений Рафаель обвів очима кімнату, напоєну коханням, повну спогадів, де саме освітлення набувало любострасних відтінків, і знову звернув погляд на цю жінку, чиї форми були чисті і юні, яка ще й тепер випромінювала кохання, а що найважливіше — всіма своїми почуттями неподільно належала йому. Він хотів би жити вічно. Коли його погляд упав на Поліну, вона зразу розплющила очі, ніби в них ударив сонячний промінь:

— Доброго ранку, любий, — сказала вона, посміхаючись. — Який ти красень, капосний!

Ці дві голови, що дихали принадністю, якої надавали їм кохання й молодість, напівморок і тиша, являли собою божественну картину, чар якої минущий і належить тільки першим дням жаги, як наївність і чистота властиві дитинству. Гай-гай, цим весняним радощам кохання, як і усмішкам юного нашого віку, судилося зникнути й жити тільки в нашій пам’яті, щоб із примхи наших таємних дум доводити нас до відчаю або віяти на нас пахощами розради.

— Нащо ти прокинулася? — спитав Рафаель. — Я з такою насолодою дивився, як ти спиш, я плакав...

— І я теж, — сказала вона, — і я плакала вночі, дивлячись, як ти спиш, але плакала не сльозами радості. Слухай, Рафаелю, слухай! У сні ти важко дихаєш, щось відлунює у тебе в грудях, і мені робиться страшно. У тебе такий самий короткий сухий кашель, як у мого батька, а він же помирає від сухот. Я вловила ознаки цієї хвороби з особливого скрипу в твоїх легенях. А потім у тебе була гарячка, я певна, — твоя рука була вогка й гаряча... Любий мій... Ти ще молодий, — додала вона, здригнувшись, — ти ще можеш видужати, якщо, на лихо... Та ні, — радісно вигукнула вона, — ніякого лиха нема: лікарі кажуть, що ця хвороба заразна. — Обома руками вона обняла Рафаеля й перехопила його віддих тим поцілунком, яким впиваєш душу. — Я не хочу жити до старості, — сказала вона. — Помремо обоє молодими й піднесемось на небо з оберемками квітів у руках.

— Такі бажання тішать нас, поки ми цілком здорові, — зауважив Рафаель, бавлячись Поліниним волоссям.

Та враз він закашлявся тим глибоким, лунким кашлем, що виходить ніби з могили, зловісним кашлем, від якого хворі бліднуть і їх кидає в дрож і в піт, — до такої міри напружуються їхні нерви, стрясається тіло, втомлюється спинний мозок і наливаються свинцем кровоносні судини. Блідий, змучений, Рафаель повільно відкинувся на подушку — він ослаб так, ніби в ньому вичерпались останні сили. Поліна пильно глянула на нього широко розплющеними очима й завмерла, бліда, оніміла від жаху.

— Не треба більше шаліти, коханий, — нарешті сказала вона, намагаючись утаїти від Рафаеля свої жахливі передчуття.

Вона затулила обличчя руками: перед очима в неї стояв огидний кістяк смерті. Обличчя Рафаеля посиніло, очі запали, воно нагадувало череп, видобутий з могили задля наукових дослідів. Поліні згадався вигук, що напередодні вирвавсь у Валантена, і вона подумала:

«Так, є безодні, яких навіть кохання не подолає. Але тоді йому треба поховати там себе».

Одного березневого ранку, за кілька днів після цієї тяжкої сцени, Рафаель був у себе в спальні, оточений чотирма лікарями, що посадили його в крісло біля вікна, ближче до світла, і по черзі з підкресленою увагою мацали його пульс, оглядали його й розпитували. Хворий намагався вгадати їхні думки, стежив за кожним їхнім рухом, за найменшою зморшкою, що з’являлась у них на чолі. Цей консиліум був його останньою надією. Верховний суд мав скласти йому вирок: життя чи смерть. Для того, щоб вирвати в людської науки її останнє слово, і скликав Валантен оракулів сучасної медицини. Завдяки його багатству й знатності перед ним тепер постали всі три системи, між якими коливається людська думка. Троє з цих лікарів, що уособлювали боротьбу між спіритуалізмом, аналізом і таким собі насмішкуватим еклектизмом, принесли з собою всю філософію медицини. Четвертий лікар був Орас Б’яншон, всебічно освічений учений з великим майбутнім, можливо, найзначніший з нових лікарів, розумний і скромний представник працьовитої молоді, що готується успадкувати скарби, за півсотні років назбирані Паризьким університетом, і, може, спорудить нарешті пам’ятник із маси різноманітних матеріалів, нагромаджених попередніми сторіччями. Приятель маркіза й Растіньяка, він-таки лікував кілька днів Рафаеля, а тепер допомагав йому відповідати на запитання трьох професорів і часом не без наполегливості звертав їхню увагу на симптоми, які, на його думку, свідчили про сухоти.

— Ви, мабуть, дозволяли собі ексцеси, жили безладним життям? Чи забагато працювали розумово? — спитав Рафаеля один із трьох знаменитих лікарів, у якого високе чоло, широке обличчя й могутня комплекція, здавалося, свідчили про потужніше обдаровання, ніж у його супротивників.

— Три роки зайняла в мене одна велика праця, якою ви, може, колись зацікавитесь, а потім я вирішив до решти спалити себе в розвагах...

Великий лікар задоволено кивнув головою, ніби промовляючи: «Я так і знав!» То був знаменитий Бріссе, проводир органічної школи, наступник наших Кабанісів і наших Біша, один із тих позитивних, матеріалістичних умів, котрі дивляться на кожну людину, як на істоту раз назавжди визначену, підпорядковану виключно законам своєї власної організації, так що причини нормального стану її здоров’я, як і смертельних аномалій, завжди очевидні.

Діставши відповідь, Бріссе мовчки подивився на чоловіка середнього зросту, червоним видом і вогнистими очима схожого на античних сатирів, — той, зіпершись на одвірок, мовчки й уважно розглядав Рафаеля. Чоловік побожний і екзальтований, доктор Камерістус, проводир віталістів, пишномовний захисник абстрактних доктрин Ван-Гельмонта, вважав людське життя якимсь вищим началом, нез’ясовним феноменом, який глумиться з хірургічного ножа, обдурює хірургію, не піддається медикаментам, алгебраїчним іксам, анатомічному вивченню й знущається з наших зусиль, — якимось своєрідним полум’ям, невідчутним і невидимим, підпорядкованим незнаному божественному закону і нерідко горить далі в тілі, приреченому, на загальну думку, до скорої смерті й водночас згасає в організмі найжиттєздатнішому.

Сардонічна усмішка грала на устах третього — доктора Могреді, надзвичайно розумного, але великого скептика й насмішника, який вірив тільки в скальпель, припускав разом з Бріссе, що людина квітучого здоров’я може померти, і визнавав разом з Камерістусом, що людина може жити й після смерті. В кожній теорії він визнавав певні переваги, але жодної з них не приймав, вважаючи за найкращу медичну систему — не мати ніякої системи, а триматися тільки фактів. Панург у медицині, бог спостережливості, великий дослідник і великий насмішник, готовий на будь-які, найвідчайдушніші спроби, він саме розглядав шагреневу шкіру.

— Мені дуже хотілось би самому поспостерігати збіг, який існує між вашими бажаннями й стисканням шкіри, — сказав він маркізові.

— Навіщо? — вигукнув Бріссе.

— Навіщо? — підхопив Камерістус.

— А, то ви однієї думки! — зауважив Могреді.

— Адже стискання пояснюється дуже просто, — сказав Бріссе.

— Воно надприродне, — докинув Камерістус.

— Справді, — знову заговорив Могреді, прикидаючись серйозним і повертаючи Рафаелеві шагреневу шкіру. — Затвердіння шкіри — факт непоясненний, а проте природний: від сотворіння світу він укидає в розпач і медицину, і вродливих жінок.

Спостерігаючи трьох лікарів, Валантен у жодному з них не бачив співчуття до його хвороби. Всі троє спокійно вислухували його відповіді, байдуже оглядали його і розпитували з незворушною холоднокровністю. Крізь їхню чемність прозирала цілковита зневага. Від самовпевненості чи від замисленості, але слова їхні були такі скупі й мляві, що Рафаелеві хвилинами здавалось, ніби вони думають про щось інше. Хоч би на які грізні симптоми вказував Б’яншон, самий тільки Бpicce зрідка цідив у відповідь: «Добре! Так!» Камерістус заглибився в роздуми. Могреді схожий був на драматурга, який, намагаючись нічого не пропустити, вивчає двох диваків, аби вивести їх у комедії. Лице Opaca виказувало глибоку муку й скорботне співчуття. Надто недавно став він лікарем, щоб лишатися байдужим до мук хворих людей і безпристрасно стояти коло смертного ложа; він іще не навчився стримувати сльози співчуття, що застилають людині очі й не дають їй вибирати, як це повинен робити полководець, в сприятливий для перемоги момент не слухаючи стогону вмирущих. Близько півгодини лікарі, коли можна так висловитися, знімали мірку з хворого, як кравець знімає мірку для фрака з юнака, що замовляє собі весільне вбрання; вони відбувалися загальними фразами, поговорили навіть про останні новини, а потім забажали вийти до Рафаелевого кабінету, щоб обмінятися враженнями й поставити діагноз.

— Мені можна бути присутньому на вашій нараді’? — спитав Рафаель.

Бріссе й Могреді рішуче повстали проти цього і, незважаючи на наполегливі прохання хворого, відмовилися проводити обговорення в його присутності. Рафаель скорився звичаєві, вирішивши прослизнути в коридор, звідки було добре чути медичну дискусію трьох професорів.

— Ласкаві панове, дозвольте мені коротко висловити свою думку, — сказав Бріссе, — Я не маю наміру ані нав’язувати її вам, ані вислухувати спростування; по-перше, це думка тверда, остаточна, й випливає вона з цілковитої подібності між одним із моїх пацієнтів і цим суб’єктом, якого нас запросили обстежити; по-друге, мене чекають у лікарні. Важливість справи, яка вимагає моєї присутності, хай буде мені виправданням у тому, що я перший узяв слово. Обстежуваний суб’єкт однаково втомлений і розумовою працею, і... Над чим це він працював, Орасе? — звернувся він до молодого лікаря.

— Над теорією волі.

— О, широка тема, хай йому біс! Ще раз кажу: він утомлений і надто напруженою роботою думки, і порушенням правильного способу життя, і частим уживанням сильних засобів стимуляції. Підсилена діяльність тіла й мозку підірвала його організм. Низка ознак, як у загальному вигляді, так і виявлених при обстеженні, виразно свідчить, панове, на сильне подразнення шлунку, на запалення головного симпатичного нерва, на чутливість надчеревної області й стиснення підчеревини. Ви помітили, що в нього збільшена печінка? Нарешті, пан Орас Б’яншон, спостерігавши травлення хворого, повідомив, що воно протікає болісно, утруднено. Власне кажучи, шлунку вже нема; нема й людини. Інтелект атрофований, бо людина вже не перетравлює їжі. Переродження надчеревної області, цього життєвого центра, прогресуючи, зіпсувало всю систему. Звідси постійна і явна іррадіація: через нервове сплетення розлад зачепив і мозок, звідси надзвичайна подразливість цього органу. З’явилась мономанія. У хворого нав’язлива ідея. В його уявленнях шагренева шкіра справді стискається, хоча, можливо, вона завжди була така, як ми щойно бачили; та стискається вона чи ні, ця шагрень для нього однаково що муха, яка сиділа на носі в одного великого візира. Поставте швидше п’явки на надчеревину, зменшіть подразливість цього органу, в якому міститься вся людина, змусьте хворого дотримуватись режиму — і мономанія минеться. На цьому я закінчую. Доктор Б’яншон сам повинен установити курс лікування в загальному й у деталях. Можливо, хвороба ускладнилась, можливо, дихальні шляхи також подразнені, але я вважаю, що лікування кишкового тракту багато важливіше, потрібніше, невідкладніше, ніж лікування легенів. Наполеглива праця над абстрактними матеріями і певні бурхливі пристрасті дуже розладнали життєвий механізм; та час виправити пружини ще не згаяно, надто важливих пошкоджень не видно. Отже, ви цілком можете врятувати вашого друга, — докінчив він, звертаючись до Б’яншона.

— Наш учений колега взяв наслідок за причину, — заговорив Камерістус. — Так, зміни, чудово підмічені ним, справді є у пацієнта, але не від шлунку помалу виникло в організмі це подразнення, що йде нібито в напрямі мозку, як від удару розходяться тріщини по шибці. Щоб розбити шибку, потрібен був удар, а хто ж його завдав? Хіба ми це знаємо? Хіба ми достатньо спостерігали хворого? Хіба нам відомі всі події з його життя? Панове, в нього уражений життєвий нерв — архея Ван-Гельмонта; життєва сила ушкоджена в самій своїй основі; божественна іскра, розум-посередник, що є ніби передавальним механізмом і породжує волю, цю науку життя, перестав регулювати повсякденну роботу організму й функції кожного органа зокрема, — звідси й усі розлади, слушно відзначені моїм ученим колегою. Рух ішов не від надчеревної області до мозку, а від мозку до надчеревної області. Ні, — вигукнув він, ударивши себе в груди, — ні, я не шлунок, що став людиною! Ні, це ще не все. Я не наважуся твердити, що, як у мене справна надчеревина, то все інше неістотне... Ми не можемо, — вже м’якшим тоном провадив він, — пояснювати все тою самою фізичною причиною сильні струси, які тою чи тою мірою спіткали різних суб’єктів, і призначати їм однаковий курс лікування. Люди не схожі одне на одного. Кожен з нас має органи, по-різному збуджувані, по-різному живлені, з різним призначенням, які по-різному виконують те, що задане їм незнаним для нас порядком речей. Частина великого цілого, призначена вищою волею до того, щоб витворювати й підтримувати в нас феномен одухотвореності, в кожній людині виражається по-різному й перетворює її в істоту, на погляд скінченну, але в якійсь одній точці дотичну до причини нескінченної. Тому ми повинні розглядати кожного суб’єкта осібно, вивчити його наскрізь, знати, як він живе, в чому його сила. Між м’якістю мокрої губки й твердістю пемзи є безліч переходів. Те саме стосується й людини. Не розрізняючи губкоподібної будови лімфатиків і металевої міцності м’язів у декотрих людей, створених для довгого життя, яких лишень помилок не припуститься єдина невблаганна система, що вимагає лікувати ослабленням, виснаженням людських сил, які, на вашу думку, завжди перебувають у стані перезбудження! Отож у даному випадку я наполягав би на лікуванні виключно духовної сфери, на глибокому вивченні внутрішнього світу. Шукаймо причину хвороби в душі, а не в тілі! Лікар — істота натхненна, наділена особливим даром, Бог дав йому здатність проникати в суть життєвої сили, як пророкам він дав очі, щоб прозирати майбуття, поетові — здатність відтворювати природу, музикантові — розставляти звуки гармонійним ладом, прообраз якого, може, в іншому світі!..

— Знов він зі своєю абсолютистською, монархічною, релігійною медициною! — промурмотів Бріссе.

— Панове, — встряв Могреді, поквапившись заглушити вигуки Бріссе, — повернімось до нашого пацієнта...

«То ось до яких висновків приходить наука! — невесело подумав Рафаель. — Моє зцілення — десь між пацьорками і п’явками, між ножем Дюпюїтрена й молитвою князя Гогенлое. На грані між фактом і словом, матерією й духом стоїть Могреді зі своїми сумнівами. Людські так і ні переслідують мене повсюди. Вічне Карімарі-Карімара Рабле. У мене недужий дух — карімарі! Болить тіло — карімара! Чи зостанусь я живий — цього вони не знають. Планшет принаймні був відвертий, він просто сказав: «Не знаю».

В ту мить Валантен почув голос доктора Могреді.

— Хворий — мономан? Гаразд, не перечу! — вигукнув він. — Але в нього двісті тисяч ліврів ренти. Такі мономани трапляються дуже рідко, і ми, в усякому разі, повинні дати йому пораду. А чи надчеревина вплинула на мозок, чи мозок на надчеревину, це ми, певне, з’ясуємо, коли він помре. Тож резюмуймо. Він хворий — це факт незаперечний. Він потребує лікування. Залишмо осторонь доктрини. Поставмо п’явки, щоб заспокоїти подразнення кишківника й невроз, наявність яких ми всі визнаємо, а потім пошлімо його на води — таким чином ми будемо діяти зразу в двох напрямках. А коли це хвороба легенів, ми не можемо його вилікувати. А тому...

Рафаель поквапився сісти на своє місце. Трохи згодом чотири лікарі вийшли з кабінету; слово надали Орасові, й він сказав Рафаелеві:

— Лікарі одноголосно визнали за необхідне негайно поставити на живіт п’явки й зразу заходитись лікувати як фізичну, так і духовну сферу. По-перше, дієта, щоб заспокоїти подразнення у вашому організмі... — (Тут Бріссе схвально кивнув головою). — Потім гігієнічний режим, що має впливати на ваш настрій. У зв’язку з цим ми одноголосно радимо вам поїхати на води в Екс, до Савойї, або, якщо волієте, до Мон-Дора, що в Оверні. Повітря й природа в Савойї приємніші, ніж у Канталі, але вибирайте на свій смак. — (Цього разу доктор Камерістус дав утямки, що він згоден). — Лікарі, — провадив Б’яншон, — знайшли у вас невеликі зміни в органах дихання і одностайно визнали мої недавні приписи корисними. Вони гадають, що ви скоро видужаєте і що це залежатиме від правильного чергування названих мною різних засобів... Ось...

«Ось через що в вас дочка оніміла!»[104] — усміхнувшись, підхопив Валантен і повів Opaca до себе в кабінет, щоб вручити йому гонорар за цей марний консиліум.

— Вони послідовні, — сказав йому молодий лікар, — Камерістус відчуває, Бріссе вивчає, Могреді сумнівається. Адже в людини є й душа, й тіло, й розум, чи не так? Котрась із цих першопричин діє в нас сильніше. Людська натура завжди виявить себе в людській науці. Повір мені, Рафаелю: ми не лікуємо, ми тільки допомагаємо вилікуватися. Між системами Бріссе й Камерієтуса є ще система вичікувальна, але, щоб успішно застосувати її, треба знати хворого років десять. У основі медицини, як і всіх інших наук, лежить заперечення. Отже, отямся, спробуй поїхати в Савойю; найкраще довіритись природі, це завжди буде найкраще.

Через місяць, чудового літнього вечора, дехто з тих, що приїхали на води в Екс, зібрався після прогулянки в курзалі. Рафаель довго сидів сам біля вікна, спиною до решти; на нього напала та мрійна задума, коли думки виникають, нанизуються одна на одну, тануть, не набувши ніякої форми, й пропливають, ніби прозорі бліді хмари. Смуток тоді тихий, радість неясна й душа майже спить. Віддаючись цим приємним відчуттям, щасливий тим, що він не зазнає ніякого болю, а головне — примусив нарешті замовкнути погрози шагреневої шкіри, Валантен купався в теплій атмосфері вечора, впивав у себе чисте й запашне гірське повітря. Коли на вершинах погасли багряні відсвіти й почало холодніти, він трохи звівся, щоб зачинити вікно.

— Будьте ласкаві, не зачиняйте вікна, — звернулась до нього одна літня дама. — Ми задихаємось.

Слух Рафаеля різонула ця фраза, вимовлена якимсь особливо злим тоном, — так людина, в чию дружню прихильність нам хотілось вірити, необережно кидає слово, що руйнує солодку ілюзію наших почуттів, оголивши безодню людського егоїзму. Рафаель зміряв стару холодним як у незворушного дипломата, поглядом, покликав лакея і, коли той підійшов, сухо сказав йому:

— Відчиніть вікно!

По тих словах на всіх обличчях проступив глибокий подив. Усі зашепотілися, більш або менш промовисто поглядаючи на хворого, ніби він припустився якогось аж надто зухвалого вчинку. Рафаелеві, що не зовсім іще звільнився від юнацької сором’язливості, стало ніяково, але він зразу струснув із себе скутість, опанував себе й спробував пояснити собі цю дивну пригоду. В голові у нього все зразу прояснилось, перед ним виразно виступило минуле, і тоді причини почуття, яке він викликав, вималювались, наче жили на трупі, щонайменші відгалуження яких природознавці вміло забарвлюють ін’єкціями; він упізнав себе в цій миттєвій картинці, він простежив своє життя день за днем, думку за думкою: не без подиву Рафаель відкрив, що він похмурий і замислений серед цього безтурботного товариства; весь час думає про свою долю, постійно зайнятий своєю хворобою, зневажає ту короткочасну близькість, яка так швидко встановлюється між подорожніми, — найімовірніше тому, що вони не сподіваються зустрітися ще колись; до всіх, просто-таки до всіх байдужий, одне слово, схожий на якусь скелю, нечутливу ні до пестощів хвиль, ні до їхньої люті. Незвичайне інтуїтивне прозріння дозволило йому тепер читати в душах оточення; помітивши освітлений свічками жовтий череп і сардонічний профіль старого чоловіка, він згадав, що якось виграв у нього й не запропонував відігратись; трохи далі він побачив гарненьку жіночку, до зальотів якої він зостався холодний; кожне ставило йому на карб якусь кривду, на перший погляд мізерну, але вона завдала невеличкого уколу самолюбству, і її не забуто. Він несвідомо зачіпав суєтні почуття всіх, з ким лишень стикався. Тих, кого він кликав до себе в гості, кому пропонував коней, дратувала розкіш, що оточувала його; уражений їхньою невдячністю, він звільнив їх від цього приниження — тоді вони вирішили, що він їх зневажає, і звинуватили його в аристократизмі. Зазираючи до людей у душі, вгадуючи найпотаємніші думки, він жахнувся: що це за товариство, яке ховається під цією чемністю, під цією вилощеністю! Йому заздрили, його ненавиділи тільки тому, що він багатий і надзвичайно розумний; своєю мовчанкою він ошукував надії цікавих; людям дріб’язковим і поверховим його скромність видавалася пихою. Він зрозумів, який таємний, непрощенний злочин чинив щодо них: він уникав влади посередності. Непокірний їхньому інквізиторському деспотизмові, він насмілювався обходитись без них; прагнучи помститись йому за горду незалежність, що таїлася під цим, усі інстинктивно об’єдналися, щоб дати йому відчути їхню силу, піддати його своєрідному остракізмові, показати, що вони теж можуть обійтися без нього. Таке обличчя вищого світу викликало в нього спершу почуття жалю, але потім він мимовільно здригнувся, сам злякавшися своєї проникливості, яка послужливо здіймала перед ним запону плоті, що огортала душевний світ, і він заплющив очі, ніби не бажаючи бачити нічого. Ця похмура фантасмагорія істини зразу ж затяглась завісою, але Рафаель опинився в страшній самотності, неминучій при будь-якій владі й пануванні. В ту ж мить він сильно закашлявся. Ніхто не сказав йому жодного слова, хай байдужого й пустого, та все ж трохи схожого на вираз чемного співчуття, як-то заведено в таких випадках серед людей з доброго товариства, хоч би вони й зібрались випадково, — навпаки, він почув ворожі вигуки, обурений шепіт. Товариство навіть не вважало за потрібне вдаватись перед ним до якихось прикрас, можливо, розуміючи, що Рафаель розгадав його до кінця.

— Його хвороба заразна.

— Розпорядникові не слід би пускати його до зали.

— Слово честі, в порядному товаристві так кашляти не дозволяється!

— Коли людина така хвора, їй не слід їздити на води...

— Тут більше неможливо лишатися.

Щоб утекти від цієї зловорожості, Рафаель устав і почав ходити по залі. Сподіваючися знайти підтримку хоч у комусь, він підійшов до молодої дами, що сиділа сама, й хотів був сказати їй якусь люб’язність, але при його наближенні вона повернулася спиною й удала, ніби дивиться на танці. Рафаель боявся, що за цей вечір він уже витратив увесь свій талісман; не бажаючи, та й не наважуючись зав’язати з кимсь розмову, він утік із зали до більярдної. В більярдній ніхто з ним не заговорив, ніхто йому не вклонився, ніхто не глянув на нього хоч трошечки зичливо. Від природи наділений здатністю до глибоких роздумів, він інтуїтивно відкрив справжню й загальну причину тієї огиди, яку він викликав. Цей маленький світ — може, сам того не знаючи — підкорився великому законові, що правив вищим товариством, уся нещадна мораль якого пройшла перед очима в Рафаеля. Озирнувшись на своє минуле, він побачив її викінчений образ у Феодорі. Тут він міг спіткати не більше співчуття до своєї хвороби, ніж колись у неї — до своїх сердечних страждань. Світське товариство виганяє зі свого тіла смертоносне начало. Світ гребує стражданнями й нещастями, жахається їх, як зарази, ніколи не вагається у виборі між ними й нечестям — нечестя — це та сам розкіш. Хоч яке величне горе, товариство завжди вміє применшити його, осміяти в епіграмі; воно малює карикатури, кидаючи в обличчя поваленому королеві образи, яких нібито зазнало від нього; ніби юні римлянки в цирку, ця каста нещадна до повергнутих гладіаторів; золото і знущання — основа її життя... Смерть слабким! — ось заповіт вищого стану, що виникав у всіх народів світу, бо всюди підносяться багаті, і ці слова закарбовані в серцях, народжених у достатку й вигодуваних аристократизмом. Гляньте на дітей у школі. Ось вам у зменшеному вигляді образ суспільства, особливо правдивий через дитячу наївність та відвертість: тут ви неодмінно знайдете бідних рабів, дітей страждання й скорботи, до яких завжди відчувають щось середнє між зневагою й співчуттям; а Євангеліє обіцяє їм рай. Спустіться нижче по шкалі живих істот. Якщо в курятнику заслабне котрась курка, інші наскакують на неї, скубуть її, клюють і врешті забивають на смерть. Вірний цій хартії егоїзму, світ щедрий на суворість до нещасних, які насміли псувати йому святковий настрій і заважати в насолодах. Хто слабує тілом або духом, хто бідний і безпорадний, той парія. І хай він скніє в своїй пустелі! За її межами всюди, куди не глянь, його зустрічає зимовий холод: холодні погляди, холодне ставлення, холодні слова, холодні серця; щастя його, коли він іще не пожне кривди там, де мала б розцвісти для нього розрада! Ті, хто вмирає, — лишайтесь забуті на своєму ложі! Старі, сидіть у самотності, коло своїх погаслих вогнищ! Бідні відданиці, мерзніть чи задихайтесь від спеки в своїх мансардах, — ви нікому не потрібні. Якщо світ терпимо ставиться до чийогось нещастя, то чи не для того, щоб пристосувати його до свого вжитку, мати з нього користь, нав’ючити його, загнуздати, осідлати, сісти на нього верхи для власної втіхи? Вразливі компаньйонки, напускайте на себе веселість, покірливо терпіть поганий настрій вашої так званої благодійниці, носіть на руках її цуциків; змагаючись із ними, розважайте її, вгадуйте її бажання — й мовчіть! А ти, королю лакеїв без лівреї, безсоромний підлабузнику, покинь своє самолюбство вдома, перетравлюй їжу, коли її перетравлює твій амфітріон, плач його сльозами, смійся його сміхом, захоплюйся його жартами; коли хочеш попліткувати про нього, дочекайся його падіння. Так вище товариство шанує недолю: вбиває або цькує, принижує або катує її.

Ці думки заклекотали в Рафаелевому серці так бурхливо, ніби поетичне натхнення; він подивився круг себе й відчув той зловісний холод, яким дихає вище товариство, щоб вижити нещасливців, і який охоплює душу швидше, ніж грудневий крижаний вітер пронизує тіло. Він схрестив руки й зіперся плечем на стіну, запавши в глибоку тугу. Він думав про те, як мало радості дістається світові через цю похмуру добропристойність. І що це за радощі? Розваги без насолоди, веселощі без утіхи, свята без веселості, нестяма без жаги — іншими словами, непідпалені дрова в каміні або охололий попіл без іскринки вогню. Рафаель підняв голову й побачив, що він один; гравці розійшлися.

«Якби я виказав перед ними свою силу, вони б почали обожнювати мій кашель», — подумав він.

По тій думці він укрився зневагою, ніби плащем, і захистився нею від світу.

Другого дня його навідав курортний лікар і люб’язно спитав про здоров’я. Слухаючи лікареві ласкаві слова, Рафаель відчув радісне хвилювання. Йому здалося, що в обличчі лікаря багато лагідності, що буклі його білявої перуки дихають любов’ю до людей, що крій його фрака, складки на штанях, його черевики, широконосі, як у квакера, — все, аж до пудри, яка з кіски перуки сипалась півколом на трохи згорбатілу спину, свідчило про апостольську вдачу, виражало істинно християнське милосердя, самопожертву, яка сягала аж до того, щоб з любові до хворих грати з ними у віст і в трик-трак, та не абияк, а весь час виграючи в них.

— Пане маркізе, — сказав він на закінчення розмови, — я можу зараз потішити вас. Тепер мені достатньо відомі особливості вашої конституції, і я кажу, що високоталановиті паризькі лікарі помилилися щодо природи вашої недуги. Ви, пане маркізе, проживете Мафусаїлів вік, якщо, звісно, не загинете від нещасливого випадку. Ваші легені — це ковальський міх, ваш шлунок не гірший, ніж у страуса; та якщо ви й далі житимете в гірському кліматі, то можете дуже швидко опинитися просто в сирій землі. Ви зрозумієте мене з півслова, пане маркізе. Хімія довела, що людське дихання — не що інше, як горіння, сила якого залежить від нагнітання або розрідження горючих речовин, які нагромаджуються в організмі, інакшому в кожної людини. У вас горючих речовин удосталь: ви, коли можна так висловитись, пересичені киснем, бо маєте палку вдачу людини, народженої для великих пристрастей. Вдихаючи свіже й чисте повітря, що прискорює життєві процеси в людей слабкої конституції, ви таким чином ще сприяєте згоранню, й так надто швидкому. Отже, одна з умов вашого існування — це долини й густа атмосфера стайні. Так, животворне повітря для людини, виснаженої роботою думки, можна знайти на буйних пасовиськах Німеччини, в Баден-Бадені, в Тепліці. Коли вас не лякає Англія, то її туманне повітря остудить ваш внутрішній жар; але наш курорт, розташований на висоті тисячі футів над рівнем Середземного моря, — для вас загибель. Така моя думка, — зауважив він, прибравши нарочито скромного вигляду, — висловлюю вам її, хоч це й не в наших інтересах, бо, погодившись із нею, ви завдасте нам прикрості своїм від’їздом.

Якби медоустий лікар не сказав цих останніх слів, його показне добросердя підкупило б Рафаеля, але він був спостережливий і по інтонаціях лікаря, по жестах і поглядах, що супроводили цю жартівливу фразу, здогадався, що цей чоловік виконує доручення збориська веселих курортників. Отже, ці нероби з квітучими обличчями, знуджені старі дами, мандрівці-англійці, чепурухи, що втекли від чоловіків із коханцями, придумали спосіб вигнати з курорту нещасну присмертну людину, кволу, нездатну, як їм здавалося, захистити себе від щоденних переслідувань! Рафаель прийняв виклик, побачивши в цій інтризі нагоду розважитись.

— Щоб не засмутити вас своїм від’їздом, я спробую скористатися вашою порадою, живучи тут, — сказав він лікареві. — Завтра ж почну будувати дім, і там у мене буде таке повітря, яке ви вважаєте необхідним для мене.

Правильно зрозумівши гірку посмішку, що скривила Рафаелеві уста, лікар не знайшов що сказати і квапливо попрощався.

Озеро Бурже — це велика чаша в горах, чаша з зазубленими вінцями, в якій на висоті семисот — восьмисот футів над рівнем Середземного моря виблискує крапля води такої синьої, якої нема більш ніде в світі. З висоти Котячого Зуба озеро — ніби впущений кимось бірюзовий камінець. Ця прегарна крапля води має дев’ять миль в околі й у деяких місцях досягає близько п’ятисот футів глибини. Опинитись у човні серед водної гладіні, під ясним небом і чути тільки рипіння весел, бачити в далині самі лиш гори, повиті хмарами, милуватися блискучими снігами французької Мор’єни, пливти то повз гранітні скелі, вдягнені в оксамит папороті або невисоких чагарів, то повз веселі пагорби, бачити з одного боку розкішну природу, з другого — пустелю (немов бідняк прийшов на бенкет до багатія) — стільки гармонії й стільки суперечностей у цьому видовищі, де все велике й усе мале! В горах свої особливі умови оптики й перспективи; стофутова сосна здається тростинкою, широкі долини — вузькими, як стежки. Це озеро — єдине місце, де серце може відкритися серцю. Тут мислиш, тут любиш. Ніде більше ви не натрапите на таку дивну згоду між водою й небом, горами й землею. Тут ви знайдете цілющий бальзам від будь-яких життєвих знегод. Це місце збереже таємницю страждання, полегшить їх, приглушить, надасть коханню якоїсь особливої значливості, зосередженості, від чого пристрасть буде глибша й чистіша, поцілунок стане більш цнотливим. Та насамперед це — озеро спогадів; воно сприяє їм, забарвлюючи їх у колір своїх хвиль, а його хвилі — дзеркало, де відбивається все. Тільки серед цієї прекрасної природи Рафаель не відчував свого тягаря, тільки тут він міг бути безтурботним, мрійливим, вільним від бажань. Після лікаревого візиту він подався на прогулянку й наказав човняреві причалити біля виступу пустельного мальовничого пагорба, на другому схилі якого лежить село Сент-Інносан. З цього високого мису погляд охоплює й гори Бюже, біля підніжжя яких тече Рона, і дно озера. Але Рафаель особливо любив дивитися звідси на протилежний берег, на меланхолійне абатство От-Комб, цю усипальницю сардінських королів, що спочивають біля скелястих урвищ, ніби прочани, що скінчили свої мандри. Раптом рівне, розмірене рипіння весел, одноманітне, як спів ченців, порушило тишу природи. Здивований тим, що хтось іще вибрався на прогулянку в цю частину озера, звичайно безлюдну, Рафаель, не виходячи з задуми, кинув погляд на людей, що сиділи в човні, й побачив на кормі літню даму, що так різко говорила з ним напередодні. Коли човен порівнявся з Рафаелем, йому вклонилася тільки компаньйонка цієї дами, бідна дівчина з доброї родини, яку він бачив, здавалося, вперше. Човен зник за мисом, і за кілька хвилин Рафаель уже забув про дам, як раптом почув коло себе шелест сукні й шурхіт легкої ходи. Озирнувшись, він побачив компаньйонку; по її збентеженому обличчю він здогадався, що їй треба щось йому сказати, й підійшов до неї. Жінка років тридцяти шести, висока, худорлява, суха й холодна, вона, як усі старі панни, бентежилась від того, що вираз її очей був невідповідний її ході, нерішучій, незграбній, позбавленій гнучкості. Пристаркувата й водночас молода, вона трималася з гідністю, тим показуючи, що вона дуже високої думки про свої чудові якості. А рухи в неї були по-чернецькому обережні, як у багатьох жінок, що перенесли на саму себе всю нерозтрачену ніжність жіночого серця.

— Ваше життя в небезпеці, не ходіть більше до курзалу! — сказала вона Рафаелеві й зразу ж відступила назад, ніби вона вже заплямувала свою честь.

— Добродійко, прошу вас, висловтесь ясніше, коли ви вже такі ласкаві, що прийшли сюди, — усміхнувшись, відказав Валантен.

— Ох, без важливої причини я нізащо б не наважилась накликати на себе невдоволення графині, адже як вона колись дізнається, що я вас попередила...

— А хто може їй розповісти? — вигукнув Рафаель.

— Ваша правда, — відповіла стара панна, кліпаючи очима, наче сова на сонці. — Але подумайте про себе, — додала вона, — одні юнаки, що хочуть вижити вас звідси, обіцяли викликати вас на дуель і примусити битися з ними.

Вдалині почувся голос літньої дами.

— Дякую вам, добродійко... — почав був маркіз.

Але його захисниця вже зникла, зачувши голос своєї пані, що знову вискнула десь за узгір’ям.

«Сердешна дівчина! Нещасливці завжди зрозуміють і підтримають одне одного», — подумав Рафаель і сів під деревом.

Ключем до будь-якої науки, безперечно, є знак запитання; запитанню: Як? — ми завдячуємо більшість великих відкриттів. Життєва мудрість, можливо, в тому й полягає, щоб при всякій нагоді питати: Чому? Але, з другого боку, вироблена звичка все передбачати руйнує ваші ілюзії. Так і Валантен, звернувшись без будь-якої філософської націленості своїми розкиданими думками до доброго вчинку старої панни, відчув сильну гіркоту.

«Що в мене закохалась компаньйонка, в цьому нема нічого дивного, — вирішив він, — мені двадцять сім років, у мене титул і двісті тисяч ліврів ренти! Але що її пані, яка боїться води не менше, ніж коти, прокатала її в човні повз мене, — оце дивна, незвичайна річ. Дві дами приїхали до Савойї, щоб спати, як байбаки, опівдні питають, чи зійшло вже сонце, а сьогодні встали о восьмій годині ранку й подалися за мною, щоб розважитись випадковою зустріччю».

Стара панна зі своєю сорокарічною наївністю скоро стала в Рафаелевих очах ще одним різновидом підступного й сварливого світу, втіленням ницої хитрості, незграбної підступності, тієї любові до дріб’язкових чвар, яка буває в жінок та священиків. Чи дуель була вигадкою, чи, може, його хотіли залякати? Нахабні, настирливі, як мухи, ці дрібні душі зуміли зачепити його самолюбство, пробудили в ньому гордість, розворушили цікавість. Не бажаючи ні пошитися в дурні, ні набути слави боягуза і, видно, забавляючись цією невеличкою драмою, Рафаель того ж вечора подався до курзалу. Зіпершись на мармуровий карниз каміна, він стояв у головному залі, вирішивши не давати ніякого приводу до сварки, але уважно розглядав обличчя і вже самою настороженістю в певному розумінні кидав товариству виклик. Він спокійно чекав, щоб вороги самі до нього підійшли; так дог, певний своєї сили, не гавкає без пуття. Під кінець вечора він прогулювався по гральній залі, від вхідних дверей до дверей більярдної, час від часу позираючи на молодих гравців, що зібралися там. Трохи згодом хтось із них вимовив його ім’я. Хоч вони розмовляли пошепки, та Рафаель легко здогадався, що став предметом якоїсь суперечки, й нарешті вловив кілька фраз, вимовлених уголос:

— Ти?

— Так, я!

— Не посмієш!

— Закладаюсь.

— О, він не відмовиться!

Коли Валантен, якому нетерпілося дізнатись, про що суперечка, зупинився, прислухаючись до розмови, з більярдної вийшов юнак, високий і плечистий, з досить приємним обличчям, але з пильним і зухвалим поглядом, властивим людям, що спираються на якусь матеріальну силу.

— Шановний пане, — спокійно звернувся він до Рафаеля, — мені доручили повідомити вас про те, про що ви, здається, не здогадуєтесь: ваше обличчя і вся ваша персона не подобаються тут нікому, і мені зокрема... Ви досить виховані для того, щоб пожертвувати собою для загального добра, тому прошу вас більш не приходити до курзалу.

— Шановний пане, так жартували за часів Імперії в багатьох гарнізонах, а тепер це стало вкрай поганим тоном, — холодно відказав Рафаель.

— Я не жартую, — наполягав юнак. — Повторюю: ваше здоров’я може зазнати шкоди від перебування в курзалі. Спека, духота, яскраве освітлення, багатолюдне товариство шкідливе при вашій хворобі.

— Де ви вивчали медицину? — спитав Рафаель.

— Шановний пане, ступінь бакалавра я одержав у тирі Лепажа, в Парижі, а ступінь доктора — у короля рапіри Серізьє.

— Вам лишилось одержати останній ступінь, — відрубав Валантен. — Вивчіть правила ввічливості, і ви будете цілком пристойною людиною.

В той час юнаки, хто мовчки, хто пересміюючись, вийшли з більярдної, інші кинули карти й почали прислухатись до пересвари, що тішила їм душу. Самотній серед ворожих йому людей, Рафаель намагався зберегти спокій і не допустити зі свого боку найменшого промаху, та коли супротивник завдав йому образи в надзвичайно різкій і дотепній формі, Рафаель незворушно зауважив:

— Шановний пане, в наші дні не заведено давати ляпаси, але в мене немає слів, щоб затаврувати вашу ницу поведінку.

— Годі! Годі! Завтра домовитесь, — заговорили юнаки й стали поміж супротивниками.

Кривдником визнали Рафаеля; зустріч призначили коло замку Бордо, на травнистому схилі, недалеко від прокладеної недавно дороги, якою переможець міг від’їхати до Ліона. Рафаелеві лишалось тільки лягти в ліжко або покинути Екс. Товариство тріумфувало. О сьомій годині ранку супротивник Рафаеля з двома секундантами й хірургом перший прибув на місце дуелі.

— Тут дуже гарно. І погода чудова для дуелі! — весело сказав він, окинувши поглядом блакитний небосхил, озеро й скелі, — в цьому погляді не було помітно ні таємних сумнівів, ні смутку. — Коли я зачеплю йому плече, то напевне вкладу його в ліжко на місяць, — провадив він, — правда ж, докторе?

— Щонайменше, — відповів лікар. — Тільки дайте спокій отому деревцю, а то втомите руку й не володітимете як слід зброєю. Замість поранити, ще диви, вб’єте супротивника.

Почувся стук коліс.

— Це він, — сказали секунданти й скоро побачили екіпаж четвернею; правили ним два форейтори.

— Що за дивний суб’єкт! — вигукнув супротивник Валантена. — Їде вмирати на поштових...

На дуелі, як і в грі, на уяву учасників, безпосередньо зацікавлених у тому чи тому результаті, впливає кожна марничка, тому юнак нетерпляче дожидав, поки карета під’їхала й зупинилась на дорозі. Першим важко сплигнув з підніжки старий Жонатас і допоміг вийти Рафаелеві; старий підтримував його кволими руками і, як коханець про свою коханку, виявляв турботу про нього в кожній дрібниці. Обидва рушили стежечкою, що вела від шляху аж до місця дуелі, й зникли з очей. Знову з’явились вони не скоро, бо йшли дуже повільно. Четверо свідків цієї дивної сцени відчули глибоке хвилювання, побачивши Рафаеля, що спирався на руку слуги: виснажений, блідий, він рухався мовчки, похиливши голову й ступаючи, як подагрик. Можна було подумати, що це два старі діди однаково зруйновані: один літами, другий думкою. В першого вік виказувала сива голова, у другого віку не було.

— Добродію, я ніч не спав, — сказав Рафаель своєму супротивникові.

Холодні слова й страшний погляд Рафаеля змусили здригнутися справжнього призвідця дуелі, в глибині душі він уже каявся, йому було соромно за себе. В тому, як поводився Рафаель, у самих звуках його голосу, в рухах було щось дивне. Він змовк, і ніхто не посмів порушити мовчанку. Тривога й нетерплячка досягли вершини.

— Ще не запізно попросити в мене звичайнісінького пробачення, — знову заговорив Рафаель. — Перепросіть мене, добродію, а то будете вбиті. Ви розраховуєте на свою спритність, ви не відмовляєтесь від думки про двобій, бо певні своєї переваги. Так ось, добродію, я великодушний, я попереджую, що перевага на моєму боці. Я наділений грізною силою. Досить мені побажати, й від вашої спритності сліду не зостанеться, ваш погляд стуманіє, рука здригнеться, серце закалатає, та це ще не все: ви загинете. Я не хочу вдаватись до своєї сили, вона коштує мені надто дорого. Не для вас самого це означатиме смерть. Та коли ви відмовитесь перепросити мене, то, хоч ви й звикли вбивати, ваша куля впаде у цей гірський потік, а моя, навіть без прицілу, влучить вам просто в серце.

Глухі слова обурення перебили Рафаелеві мову. Говорячи з супротивником, він не спускав з нього пильного, нестерпно ясного погляду; він випростався, обличчя в нього стало незворушне, як у небезпечного безумця.

— Хай замовкне, — сказав його супротивник одному з секундантів, — а то в мене від його голосу все перевертається всередині!

— Добродію, годі! Марно витрачаєте красномовність! — гукнули Рафаелеві хірург і свідки.

— Панове, я виконав свій обов’язок. Не завадило б і цьому юнакові висловити свою останню волю.

— Годі! Годі!

Рафаель стояв нерухомо, ні на мить не гублячи з ока свого супротивника, який, ніби пташка під поглядом удава, був скутий майже чарівною силою; змушений скоритися цьому вбивчому поглядові, він відводив очі, але знову підпадав під його владу.

— Дайте мені води, я хочу пити... — сказав він секундантові.

— Ти боїшся?

— Так, — відповів юнак. — Очі в нього горять, вони мене заворожують.

— Хочеш перепросити його?

— Запізно.

Дуелянтів поставили за п’ятнадцять кроків один від одного. Кожен мав пару пістолетів і, за умовою цієї дуелі, мав вистрелити двічі, коли захоче, але тільки після знаку, поданого секундантами.

— Що ти робиш, Шарлю! — крикнув секундант Рафаелевого супротивника. — Кладеш кулю, не насипавши пороху!

— Я пропав! — відповів той пошепки. — Ви поставили мене проти сонця...

— Сонце у вас за спиною, — суворим, урочистим тоном сказав Валантен і, не звертаючи уваги ні на те, що сигнал уже дано, ні на те, як старанно цілиться в нього супротивник, неквапно зарядив пістолета.

В цій надприродній певності було щось страшне, це відчули навіть форейтори, яких привела сюди жорстока цікавість. Граючи своєю могутністю, а може, бажаючи випробувати її, Рафаель розмовляв з Жонатасом і дивився на нього під пострілом свого ворога. Шарлева куля зрізала гілку на вербі й упала в воду. Рафаель, вистреливши навмання, влучив супротивникові в серце і, не звертаючи уваги на те, що юнак упав, квапливо видобув шагреневу шкіру — перевірити, скільки йому коштувало життя людини. Талісман був не більший від дубового листка.

— Чого баритеся, форейтори? Час їхати! — сказав Рафаель.

Того ж вечора він прибув до Франції і Овернською дорогою виїхав на води в Мон-Дор. Дорогою в нього виникла несподівана думка, одна з тих думок, що западають у душу, як сонце крізь густі хмари кидає свій промінь у темну долину. Смутні проблиски безжальної мудрості! Вони осявають уже доконані події, розкривають наші помилки, і ми самі тоді нічого не можемо пробачити собі. Він подумав раптом, що володіння могутністю, хоч би яка вона була безмежна, не навчає користуватись нею. Скіпетр — для дитини іграшка, для Рішельє — сокира, для Наполеона — підойма, що нею можна перевернути світ. Влада лишає нас такими самими, які ми є за своєю природою, і звеличує тільки великих. Рафаель міг усе, але не звершив нічого.

На мондорських водах таке саме товариство втікало від нього так само поквапно, як тварини тікають від трупа, зачувши здалеку дух смерті. Ця ненависть була взаємна. Остання пригода навіяла йому глибоку неприязнь до світського товариства. Тому першою турботою Рафаеля було відшукати в околицях відлюдне пристановище. Він інстинктивно відчував потребу прилучитись до природи, до непідробних почуттів, до того рослинного життя, якому ми так охоче віддаємося серед полів. Другого дня по приїзді він насилу видерся на вершину Сансі, оглянув гірські краї, невідомі озера, сільські хатини Мон-Дора, суворий, дикий вигляд яких тепер починає спокушати наших художників. Подекуди тут трапляються гарні куточки, повні чару й свіжості; вони різко контрастують із похмурим виглядом цих гір. Майже за півмилі від села Рафаель опинився в такій місцевості, де грайлива й весела, як дитя, природа, здавалось, навмисне таїла свої найкращі скарби. Тут, у цих відлюдних місцях, мальовничих і милих, він і надумав оселитись. Тут можна було жити спокійним рослинним життям плода на дереві.

Уявіть собі середину перекинутого гранітного конуса, дуже розширеного догори, — щось ніби чашу з химерно викроєними вінцями; тут — рівна, гладенька, позбавлена рослинності голубувата поверхня, по якій, мов по дзеркалу, ковзає сонячне проміння; там — заломи скель, що чергуються з проваллями, звідки звисає напливами застигла лава, і ті напливи помалу підточує, щоб обвалити їх, дощова вода; заломи скель, нерідко увінчаних низькорослими деревами, шарпаними вітром. Подекуди темні прохолодні ущелини, де стоять купи високих, мов кедри, каштанів; де-не-де жовтаві схили пориті печерами, що роззявляють чорну глибоку пащу, зарослу ожиною, квітами, прикрашену смужками зелені. На дні цієї чаші, яка, мабуть, була колись кратером вулкану, є невеличке озерце з прозорою водою, що вилискує, мов діамант. Довкола цієї глибокої водойми в гранітних берегах,. облямованих вербами, лепехою, ясенами, безліччю запашних рослин, які саме цвіли, стелилася лука, зелена, мов англійський газон; трава її, тонка й гарна, зрошувалась водою, що струміла з розколин у скелях, угноювалась рештками рослин, що їх безперестану зносила буря з високих вершин. Озеро мало зубчасті обриси, схожі на рюші, й займало площу зо три арпани. Скелі так близько підходили до води, що луг, мабуть, був завширшки не більше двох арпанів; подекуди ледве пройшла б корова. Вище рослинності не було. На небі вимальовувалися гранітні скелі щонайхимерніших форм, якоїсь невиразної барви, що надає вершинам гір певної схожості з хмарами. Голі пустельні бескиди протиставляли мирному чарові долини дику картину занедбаності: брили, що ось-ось обваляться, скелі такої чудернацької форми, що одну з них називали Капуцином — така вона була схожа на ченця. Інколи промінь сонця освітлював ці гострі шпилі, ці зухвало здиблені кам’яні громадини, ці високогірні печери, і, покірні плинові денного світила та примхам повітря, вони то набирали золотавого відтінку, то забарвлювались у пурпур, то ставали яскраво-рожевими, то сірими, тьмяними. Вершини щохвилі набирали іншої барви, мінячись райдужно, мов шийка в голуба. Інколи, на світанку або при заході сонця, яскравий сонячний промінь, проникнувши між двома застиглими хвилями граніту, немов розрубаного сокирою, діставав до дна цього чарівного коша й вигравав на водах озера, як виграє він, простягнувшись золотавим пасомцем крізь щілину у віконниці, в іспанській оселі, щільно позачиняній на час полуденного спочинку. А коли сонце стояло високо над старим кратером, що наповнився водою ще в часи якогось допотопного катаклізму, його кам’янисті береги нагрівались, погаслий вулкан ніби загорявся, від тепла швидше прокидалися ростки, запліднювалась рослинність, забарвлювались квітки й достигали плоди в цьому глухому, незнаному куточку.

Коли Рафаель заблукав сюди, він помітив, що на луці пасуться корови; пройшовши кілька кроків у напрямі озера, він побачив там, де смужка землі ширшала, скромний будиночок з граніту, вкритий ґонтом. Покрівля цієї незвичайної хатини, що гармоніювала з самою місцевістю, заросла мохом, плющем і квітами, виказуючи глибоку старизну будівлі. Тонка цівочка диму, що вже не відлякувала птахів, здіймалась із напівзаваленого комина. Коло дверей була велика лава між двох величезних кущів запашного козолисту, всипаних рожевим квітом. Стін майже не було видно крізь плетиво винограду, гірлянди троянд і жасмину, що росли вільно, як доведеться. Видно, мешканці не звертали уваги на ці сільські окраси, зовсім не стежили за ними, полишали природі розвиватися в своїй живій незайманій красі. На сонці, розвішана на кущі порічок, сушилась білизна. На терниці, під якою серед картопляних лушпайок лежав свіжоначищений мідний казанок, сиділа кицька. По той бік хатини Рафаель побачив огорожу з сухого терну, поставлену, певне, для того, щоб кури не робили шкоди в садку й на городі. Здавалося, світ кінчався тут. Житло скидалося на ті майстерно зліплені пташині гнізда, що туляться до скель, позначені водночас і винахідливістю, і недбалістю. То була природа наївна й добра, воістину дика, але поетична, бо вона розквітала за тисячу миль від нашої прилизаної поезії й не повторювала жодного чужого задуму, але зароджувалась сама собою, як справжнє торжество випадковості. Коли Рафаель підходив, сонячне проміння падало з правого боку майже горизонтально, від нього рослинність яскріла всіма барвами, і при цьому чарівному світлі чітко вирізнялися плями тіні, сірувато-жовті скелі, зелень листя всіляких відтінків, купи синіх, червоних, білих квіток, стебла й дзвіночки витких рослин, оксамитовий мох, пурпурові суцвіття вересу, а особливо ясна глядінь води, де, як у дзеркалі, чітко відбивались гранітні вершини, дерева, хатина, небо. На цій чарівній картині все сяяло, починаючи з блискучої слюди й кінчаючи китицею білястої трави, що притаїлась у м’якій півтіні. Все тішило око своєю гармонією: і ряба лиснюча корова, і тендітні водяні квіти, що торочками облямовували озеро, а над ними гули лазурові та смарагдові бабки; і деревне коріння, що увінчувало купу кругляків-каменів, наче русяве волосся. Від запашного тепла, що ним дихали води, квіти й печери цього відлюдного притулку, в Рафаеля виникло якесь солодке відчуття.

Урочисту тишу, що панувала в цьому гайку, який, мабуть, не попав до списків збирача податків, раптом порушив гавкіт двох собак. Корови повернули голови до входу в долину, а потім, показавши Рафаелеві мокрі морди й тупо подивившись на нього, знов заходилися скубти траву. Коза з цапеням, ніби якимись чарами завислі на скелях, сплигнули на гранітну площинку недалеко від Рафаеля й зупинились, запитливо поглядаючи на нього. На дзявкіт собак із хатини вибігло опецькувате хлоп’я, потім вийшов сивий дід середнього зросту. Обидва ці створіння гармоніювали з довколишнім краєвидом, повітрям, квітами, хатиною. Здоров’я перехлюпувалось через вінця серед цієї щедрої природи, старість і дитинство були тут прекрасні. Одне слово, від усіх різновидів живих створінь тут віяло первісною безпосередністю, звичним щастям, перед лицем якого розкривався весь фальш нашого святенницького філософування, й серце зцілялось від штучних пристрастей. Старий, здавалося, міг би послужити улюбленою натурою для мужнього пензля Шнетца: засмагле обличчя з мережкою зморщок, мабуть, затверділих на дотик; прямий ніс, випнуті вилиці, помережані червоними жилками, як старий виноградний лист, різкі риси — всі ознаки сили, хоча сила вже вичерпалась; руки, й досі мозолясті, хоч вони вже не працювали, були вкриті рідкими, сивими волосками; старий тримався як людина справді вільна, так що можна було уявити, що в Італії він став би розбійником з любові до неоціненної волі. В хлопчика, справжнього горянина, були чорні очі, якими він міг дивитись на сонце, не мружачись, смагляве обличчя, темні розпатлані кучері. Він був спритний, рішучий, природний у рухах, мов птах; крізь лахміття просвічувала біла свіжа шкіра. Обидва мовчки стояли поряд, із тим самим виразом на обличчі, і погляди їхні промовляли про цілковиту тотожність їхнього однаково дозвільного життя. Старий перейняв у дитини її ігри, а дитина в старого — його забаганки, за особливою угодою між двома видами слабкості: між силою, яка вже вичерпується, і слабкістю, яка ще не розвинулась. Трохи згодом на порозі з’явилась жінка років тридцяти. Ідучи, вона сукала нитку. То була овернка[105]: білі зуби, смагляве, веселе й відкрите обличчя, обличчя справжньої овернки, стан овернки, одяг і зачіска овернки, високі груди овернки, овернська говірка, працьовитість, темнота, ощадливість, щирість — одне слово, все, разом узяте, уособлювало овернський край.

Вона вклонилась Рафаелеві; зав’язалась розмова. Собаки вгамувалися, дід сів на лавці на осонні, а хлоп’я ходило за матір’ю, мовчки прислухалось, не спускало очей з незнайомого чоловіка.

— А ви не боїтеся тут жити, пані?

— А чого боятись? Загородимо вхід, то хто сюди ввійде? Ні, ми нічого не боїмося. Та й що робити злодіям у нас? — додала вона, запрошуючи маркіза ввійти до найбільшої кімнати в хатині.

Вона обвела рукою закіптюжені стіни, єдиною прикрасою яких були розмальовані синьою, червоною й зеленою фарбами картини. «Смерть Кредита», «Страсті господні» та «Гренадери імператорської гвардії», ще було в кімнаті старе горіхове ліжко з колонками, стіл на точених ніжках, лава, діжка, свиняче сало, підвішене до стелі, сіль у горщику, грубка, пожовклі розмальовані гіпсові фігурки на поличці над каміном. Вийшовши з хатини, Рафаель помітив серед скель чоловіка з мотикою в руках, який, нахилившись, зацікавлено поглядав на оселю.

— То хазяїн, — пояснила овернка, всміхнувшися звичайною для селянки усмішкою. — Він там працює.

— А старий — ваш батько?

— Ні, то, з вашої ласки, дід мого хазяїна. Йому вже сто два роки. А проте водив оце днями нашого малого пішки до Клермона! Дужий був чоловік, а тепер, правда, тільки спить, п’є та їсть. З малим бавиться, бува, малий тягне його в гори, а він нічого, йде...

Валантен зразу вирішив поселитися зі старим та хлоп’ям, дихати тим самим повітрям, їсти той самий хліб, спати тим самим сном, наповнити свої жили такою самою кров’ю. Вереди умирущого! Стати слимаком, що приліпився до цих скель, на кілька зайвих днів зберегти свою черепашку, заглушити в собі роботу смерті — це стало для нього основою поведінки, єдиною метою буття, прекрасним ідеалом життя, єдино правильним життям, справжнім життям. Глибоко егоїстична думка ввійшла в саме його єство і поглинула для нього всесвіт. Йому уявлялось, що всесвіту більш нема, — всесвіт зосередився в ньому. Для хворого світ починається в узголів’ї ліжка й кінчається біля його ніг. Ця долина зробилася постіллю Рафаеля.

Хто не стежив хоч раз за трудящою мурашкою, хто не стромляв соломинок у єдиний отвір, крізь який дихає білястий слимак? Хто не спостерігав за химерним летом тендітної бабки, не милувався безліччю жилок, яскраво, мов вітражі готичного собору, вирізнених на червонястому тлі дубових листків? Хто не тішився, подовгу милуючись грою дощу й сонця на темній черепиці даху, не споглядав крапель роси, пелюсток або розмаїтої будови квіткових чашечок? Хто не поринав у такі марення, ніби злиті з самою природою, безтурботні й зосереджені, безцільні й водночас плідні якоюсь думкою? Хто, інакше кажучи, не жив часом життям дитини, життям лінивим, життям дикуна, коли вилучити з нього працю? Так прожив Рафаель багато днів, без турбот, без бажань, — він поліпшив своє здоров’я й почував себе незвичайно добре, і ось угамувались його тривоги, втихли його страждання. Він видирався на скелі й сідав десь на вершині, звідки було видно далеко-далеко. Так він зоставався цілі дні, як рослина на сонці, як заєць у норі. Або, зріднившись із явищами рослинного життя, з перемінами на небі, він стежив за розвитком усього сотворіння на землі, на воді, в повітрі. Він і сам пробував прилучитись до внутрішнього життя природи, по змозі повніше проникнутись її пасивною покорою, щоб підпасти під владу захисного закону, який керує інстинктивним буттям. Він хотів звільнитись від себе самого. В давнину злочинці, переслідувані правосуддям, рятувалися під склепіннями храмів, — так самісінько Рафаель намагався сховатись у святилищі буття. Він досяг того, що став складовою частиною цього неосяжного й могутнього цвітіння; він звикнувся з перемінами погоди, побував у всіх розколинах скель, вивчав звичаї всіх рослин, дізнався, як зароджуються й течуть води, завів знайомство з тваринами; одне слово, він так повно злився з цією одухотвореною землею, що до певної міри збагнув її душу й проникнув у її таємниці. Безмежні форми всіх царств природи були для нього розвитком усе тієї самої сутності, різними сполученнями все того самого руху, могутнім диханням однієї безмежної істоти, яка діяла, мислила, рухалась, росла і разом з якою він сам хотів рости, рухатись, мислити й діяти. Він, як слимак, злив своє життя з життям скелі, він зрісся з нею. Завдяки цій таємничій просвітленості, гаданому видужанню, схожому на благодійне забуття, яке природа дарує, ніби відпочинок від болю, — Валантен на початку свого перебування серед цієї веселої природи втішався радощами нового дитинства. Він міг цілий день блукати в пошуках якоїсь марнички, починав тисячу справ і не кінчав жодної, забуваючи назавтра свої вчорашні плани; не знаючи турбот, він гадав, що врятований.

Якось він пролежав у ліжку до полудня — він занурився в ту дрімоту, зіткану з яву й сну, яка надає дійсності фантастичного вигляду, а маренням — чіткості справжнього життя; і раптом, ще навіть не усвідомлюючи, що прокинувся, вперше почув звіт про своє здоров’я, який господиня складала Жонатасові: той щодня приходив довідуватися про нього. Овернка, звичайно, була певна, що Валантен іще спить, і говорила повним голосом — голосом горянки.

— Ні краще, ні гірше, — повідомила вона. — Знов цілу ніч кашляв — так і дивись, Богові душу віддасть. Кашляє, харкає добрий наш пан, просто жаль бере. Ми з хазяїном дивом дивуємося, звідки в нього сила береться так кашляти. Просто серце крається. І що в нього за хворість така проклята? Ні, погано з ним! Весь час мені серце тисне: от устану вранці, а він неживий. А блідий — ну чисто восковий Ісус! Я його бачу, як він устає, — худий, бідолаха, як скіпка! Та й дух від нього йде важкий. А він нічого не помічає. Йому однаково — марнує сили на біганину, мовби в нього здоров’я на двох. Усе бадьориться, аби не показати. А по правді сказати, то в землі йому краще було б, ніж на травиці: так мучиться, мов Господь на хресті! Та нам цього не хочеться: яка нам з того користь! Навіть якби він не дарував нам стільки, ми б любили його не менше, ми не задля інтересу його держимо. Ох Господи Боже, — провадила вона, — тільки в парижан і бувають такі паскудні хвороби. Де вони лишень набираються їх? Бідолаха! Ні, добром воно не скінчиться! І як же вона його точить, ця пропасниця, як же вона його сушить, як же вона його вбиває! А він ні про що не думає, нічого не чує. І не помічає... Тільки плакати не треба, пане Жонатасе! Треба сказати «слава Богу», коли його муки вже скінчаться. Вам би дев’ятину в церкві замовити за його здоров’я. Я своїми очима бачила, як хворі видужують від дев’ятини. Я б сама свічку поставила, аби тільки врятувати такого милого чоловіка, такого доброго, мов ягняточко великоднє.

Голос у Рафаеля був такий слабкий, що він не міг крикнути й був змушений слухати цю жахливу балачку. І все ж він був такий роздратований, що підвівся з постелі й став на порозі.

— Старий паскудо! — гримнув він на Жонатаса. — Ти що, надумав стати моїм катом?

Селянка подумала, що це привид, і втекла.

— Не смій більш ніколи допитуватися про моє здоров’я! — провадив Рафаель.

— Слухаюсь, пане маркіз, — відповів старий слуга, втираючи сльози.

— І надалі добре зробиш, коли не приходитимеш, поки я не покличу.

Жонатас рушив був до дверей, але, перше ніж піти, кинув на маркіза погляд, сповнений відданості й гіркого жалю; Рафаель прочитав у тому погляді свій смертний вирок. Тепер він ясно бачив справжній стан речей; самовладання покинуло його. Він сів на порозі, схрестив на грудях руки й понурив голову. Переляканий Жонатас підступив до свого хазяїна:

— Ласкавий пане...

— Геть! Іди геть! — крикнув недужий.

Другого ранку Рафаель, вибравшись на скелю, всівся в порослій мохом розпадині, звідки видно було стежку, що вела з курортного селища до його житла. Внизу він побачив Жонатаса, що знову розмовляв з овернкою. Його проникливість, що досягла незвичайної сили, підступно шепнула йому, що означає похитування головою, безнадійні жести, весь простосердо-зловісний вигляд цієї жінки, і в тиші вітер доніс до нього фатальні слова. Охоплений жахом, він сховався на найвищих вершинах і пробув там до вечора, неспроможний відігнати похмурі думи, на лихо для нього навіяні тим жорстоким співчуттям, предметом якого він був. Раптом овернка сама постала перед ним, як тінь у вечірньому присмерку; поетична гра уяви перетворила, для нього її чорне вбрання з білими смужечками на щось подібне до сухих ребер привида.

— Вже роса впала, паночку, — сказала вона. — Коли зостанетесь — лиха напитаєте. Пора додому. Шкідливо дихати вогкістю, та й не їли ви нічого з самого ранку.

— Прокляття! — крикнув він. — Дай мені спокій, стара чаклунко, а то поїду від вас! Досить того, що ви мені щоранку могилу копаєте, — хоч би вже ввечері не копали!

— Могилу, паночку? Могилу вам копаю? Та де ж це вона, ваша могила? Та я вам з усього серця зичу, щоб ви прожили стільки, як наші дідусь, а не могили! Могила! В могилу завше поспіємо...

— Годі! — сказав Рафаель.

— Зіпріться на мою руку, паночку!

— Не хочу!

Жалощі — це почуття, яке найтяжче терпіти від інших людей, надто коли справді є привід для тих жалощів, їхня ненависть — це зміцнювальний засіб, вона надає сенсу твоєму життю, вона надихає на помсту, але співчуття убиває нас, воно ще збільшує нашу слабкість. Це — скрадливе зло, це — зневага в подобі ніжності або образлива ніжність. Рафаель бачив до себе в столітнього діда співчуття переможне, в дитини — зацікавлене, в жінки — настирливе, в чоловіка — корисливе, але хоч би в якій формі виявлялось це почуття, воно завжди звістувало смерть. Поет з усього створює поетичний твір, похмурий або веселий, залежно від того, який образ привернув його увагу, його захоплена душа відкидає півтони й завжди вибирає яскраві, різкі барви. Співчуття оточення створило в серці Рафаеля жахливу поему скорботи й смутку. Забажавши наблизитись до природи, він, мабуть, і не подумав про те, які відверті природні почуття. Коли він сидів де-небудь під деревом, як йому здавалось, — у цілковитій самотності, і його терзав невідчепний кашель, після якого він завжди почував себе розбитим, він раптом помічав блискучі живі очі хлопчика, що по-дикунському причаївся в траві й стежив за ним із тією дитячою цікавістю, в якій поєднуються і втіха, і насмішка, і якийсь особливий інтерес, гострий, а воднораз якийсь бездушний. Грізні слова ченців-трапістів «Брате, треба помирати», — здавалось, читалися в очах селян, із якими жив Рафаель; він не знав, чого дужче боявся: чи їхніх наївних слів, чи мовчанки. Все в них сковувало його. Якось уранці він побачив, що якісь двоє в чорному ходять поблизу, позирають на нього нишком, вистежують; а потім, удаючи, ніби вийшли погуляти, вони звернулись до нього з банальними запитаннями, і він коротко відповів на них. Він зрозумів, що це лікар і священик з курорту, підіслані, ймовірно, Жонатасом, або покликані хазяями, а може, просто принаджені запахом близької смерті. Він уявив собі власний похорон, чув співи священиків, міг порахувати свічки, — і тоді красоти розкішної природи, на лоні якої, як йому здавалось, він віднайшов життя, повивалися для нього жалобним флером. Усе, що колись обіцяло йому довге життя, тепер пророкувало близький кінець. Другого дня, вдосталь наслухавшись скорботних і співчутливо-жалісливих побажань, якими його проводжали господарі, він поїхав до Парижа.

Проспавши в дорозі цілу ніч, він прокинувся, коли проїздили однією з найвеселіших долин Бурбонне і мимо, ніби невиразні образи сну, стрімко летіли селища й мальовничі краєвиди. Природа з жорстокою грайливістю виставляла себе перед ним напоказ. То річка Альє розгортала в прекрасній далині свою лиснючу стрічку, то сільця, що притулилися в ущелинах серед бурих скель, показували шпилі своїх церков, то, після одноманітних виноградників, у видолинках раптом виростали млини, мелькали то там, то там гарні замки, село, що тулилось по узгір’ю, шлях, обсаджений величними тополями; нарешті неозора, всипана алмазними іскрами водяна гладінь Луари заблищала серед золотавих пісків. Спокус — без кінця! Природа, збуджена, жива, як дитина, ледве стримуючи жагу й соки червня, фатальним чином притягала до себе потьмарені погляди хворого. Він зачинив віконця карети й знову заснув. Надвечір, коли Кон уже лишився позаду, його розбудила весела музика, і перед ним розгорнулась картина сільського свята. Поштова станція стояла коло самого майдану. Поки перепрягали коней, він дивився на веселі сільські танці, на заквітчаних дівчат, гарненьких, метких, на жвавих юнаків, на розчервонілих підхмелених дідів. Хлоп’ята вибрикували, старі баби гомоніли між собою й пересміювались. Довкола стояв веселий гомін, радість ніби прикрасила й убрання, й розставлені столи. Майдан і церква мали святковий вигляд, здавалось, наче дахи, вікна, двері теж прибрались. Як усім умирущим, Рафаелеві ненависний був бодай найтихіший шум, він не міг придушити в собі гнітючого почуття, йому захотілося, щоб скрипки змовкли, захотілося спинити рух, заглушити крики, розігнати це зухвале свято. Зі скрухою в серці він сів у екіпаж. А коли знову глянув на майдан, то побачив, що веселощі хтось ніби сполохав, що селянки розбігаються, лави спорожніли. На помості для оркестру тільки один сліпий музика грав на кларнеті верескливу танечну мелодію. В цій музиці без танцюристів, у цьому самотньому старому з потворним профілем, що стояв під липою, скуйовджений, одягнений у дрантя, ніби фантастично втілилось побажання Рафаеля. Линув дощ, справжній червневий дощ, який несподівано рине на землю з насичених електрикою хмар і так само несподівано вщухає. Це було так природно, що Рафаель, глянувши, як вихор несе по небу білясті хмари, й не подумав глянути на шагреневу шкіру. Він пересів у куточок карети, і скоро вона знов покотилася шляхом.

Другого дня він уже був у себе вдома, в своїй кімнаті, коло каміна. Він наказав напалити тепліше: його морозило. Жонатас приніс листи. Всі вони були від Поліпи. Він поквапно розкрив і розгорнув першого, ніби це було звичайне звідомлення збирача податків. Він прочитав початок:

«Поїхав! Але ж це втеча, Рафаелю. Як же так? Ніхто не може сказати мені, де ти. А коли я не знаю, то хто ж тоді знає?»

Не захотівши читати далі, він холодно взяв листи і, кинувши їх у камін, став тьмяним, безживним поглядом дивитись, як вогонь пробігає по напахченому папері, як вогонь скручує його, як папір твердне, гнеться й розсипаєтся на шматочки.

На попелі скрутились напівобгорілі клаптики, і на них іще можна було розібрати то початок фрази, то окремі слова, то якусь думку, що її кінець був знищений вогнем, і Рафаель машинально захопився цим читанням.

«Рафаелю... сиділа коло твоїх дверей... чекала... Примха... корюся... Суперниці... я — ні!.. Твоя Поліна... кохаю. Поліни, отже, більш нема?.. Якби ти хотів мене кинути, то не зникнув би так... Вічне кохання... Вмерти...»

Від цих слів у ньому озвалось сумління; він схопив щипці й врятував з вогню останній клаптик листа.

«Я нарікала, — писала Поліна, — але не скаржилась, Рафаелю! Розлучаючись зі мною, ти, певне, хотів уберегти мене від якогось горя. Колись ти, може, вб’єш мене, але ти надто добрий, щоб мене мучити. Більш ніколи не тікай так. Пам’ятай: я не боюся ніяких страждань, але тільки коло тебе. Горе, яке я терпіла б через тебе, вже не було б горем, — у серці моєму куди більше любові, ніж я тобі показувала. Я все можу стерпіти, аби не плакати далеко від тебе, аби тільки знати, що ти...»

Рафаель поклав на камін обгорілі клапті листа, тоді знову кинув їх у вогонь. Цей аркушик був надто живим образом його кохання і його фатальної долі.

— Сходи по пана Б’янщона, — сказав він Жонатасові.

Орас застав Рафаеля в постелі.

— Друже мій, чи можеш ти зготувати для мене питво з невеликою дозою опію, щоб я весь час був у сонному стані й щоб можна було вживати це питво без шкоди для себе?

— Нічого не може бути легшого, — відповів молодий лікар, — але все-таки доведеться вставати на кілька годин щодня — попоїсти.

— На кілька годин? — жахнувся Рафаель. — Ні, ні! Я не хочу вставати більш як на годину.

— Яка ж у тебе мета? — спитав Б’яншон.

— Спати — це все-таки жити! — відповів хворий. — Накажи не приймати нікого, навіть пані Поліну де Вічнау, — сказав він Жонатасові, поки лікар писав рецепта.

— Що ж, пане Орасе, є якась надія? — спитав старий слуга в молодого лікаря, проводжаючи його до дверей будинку.

— Може протягти ще довго, а може й цього вечора померти. Шанси життя й смерті у нього рівні. Нічого не можу зрозуміти, — відповів лікар і з сумнівом похитав головою. — Йому б розважитись...

— Розважитись! Ви його не знаєте, пане. Він якось убив людину — й навіть не зітхнув!.. Його ніщо не розважить.

Протягом кількох днів Рафаель лежав у штучному сні. Завдяки матеріальній силі опію, що діє на нашу нематеріальну душу, людина з такою сильною, живою уявою спустилася до рівня деяких лінивих тварин, що своєю нерухомістю схожі на зів’ялі рослини й не зрушать з місця задля якоїсь легкої здобичі. Він не впускав до себе навіть денного світла, сонячне проміння більш не проникало до нього. Він уставав близько восьмої вечора, в напівсвідомому стані тамував свій голод і знову лягав. Холодні, похмурі години життя приносили з собою тільки безладні образи, тільки видимості, світлотіні на чорному тлі. Він поринув у глибоку мовчанку, життя його являло собою повний відбиток руху та думки. Якось увечері він прокинувся багато пізніше, ніж звичайно, і обід не був поданий. Він подзвонив Жонатасові.

— Геть з мого дому! — сказав він. — Я тебе збагатив, тобі забезпечено щасливу старість, але я не можу дозволити тобі гратися моїм життям. Я ж голодний, паскудо! Де обід? Кажи!

На Жонатасовому обличчі майнула задоволена усмішка, він узяв свічку, що блимала в темряві величезного покою, повів свого пана, вже знов байдужого до всього, по широкій галереї й раптом відчинив двері. В очі хворому вдарило світло, Рафаель був уражений, засліплений небаченим видовищем. Перед ним були люстри, повні свічок; гарно розставлені рідкісні квіти з його оранжереї; стіл, що виблискував сріблом, золотом, перламутром, порцеляною. Царський обід, від якого, пробуджуючи апетит, ішла запашна пара. За столом сиділи його друзі, а разом з ними жінки, пишно вбрані, чарівливі, з відкритими плечима й грудьми, з квітками в зачісках, з блискучими очима, всі по-різному вродливі, всі спокусливі в своїх розкішних маскарадних уборах: одна підкреслила свої форми ірландською жакеткою, друга наділа хвацьку андалузьку спідницю; та, напівгола, була в убранні Діани-Мисливиці, а та, скромна, овіяна любов’ю, — в костюмі пані де Лавальєр, і всі були однаково підхмелені. В кожному погляді іскрилися радість, любов, насолода. Тільки-но мертвотно-бліде обличчя Рафаеля з’явилось у дверях, пролунав дружний хор привітань, тріумфальних, як вогні цього імпровізованого свята. Ці голоси, пахощі, світло, жінки п’янкої вроди збудили його, відродили в ньому тепло життя. На довершення дивних марень звуки прекрасної музики гармонійним потоком ринули з вітальні поряд, запрошуючи на цю солодку гульню. Рафаель відчув, що його руку ніжно потискає жінка, ладна обвити його своїми білими, свіжими руками, — то була Акіліна. І, раптом усвідомивши, що все це вже не млисті фантастичні образи його мимобіжних туманних сновидь, він нестямно скрикнув, грюкнув дверима й ударив старого поштивого слугу по обличчю.

— Потворо! Ти завзявся вбити мене! — вигукнув він.

Потім, увесь тремтячи від думки про небезпеку, якої щойно зазнав, він знайшов у собі сили дійти до спальні, випив велику дозу снодійного й ліг.

Було близько півночі. В цю годину обличчя сонного Рафаеля сяяло вродою — одна з примх фізіології; білість шкіри відтінювали яскраві рум’янці, що вкидали медиків у подив і відчай. Від ніжного по-дівочому чола віяло геніальністю. Життя квітло на його обличчі, спокійному, безтурботному, як у дитини, що заснула під крильцем у матусі. Він спав здоровим, міцним сном, із червоних уст вилітало рівне, чисте дихання, він усміхався, — мабуть, йому марилось якесь прекрасне життя. Може, він бачив себе столітнім дідом, бачив своїх онуків, що зичили йому довголіття, може, йому снилося, що, сидячи на простій лаві, під шатром гілля, освітлений сонцем, він, як пророк з висоти гір, розрізняв у блаженній далечі обітовану землю!

— Нарешті!

Це слово, вимовлене чиїмось сріблястим голосом, розвіяло туманні образи його снів. При світлі лампи він побачив, що на постелі сидить його Поліна, і ця Поліна стала ще вродливіша за час розлуки й горя. Рафаеля вразила білість її обличчя, світлого, як пелюстки латаття, і відтіненого довгими чорними кучерями. Сльози проклали в неї на щоках дві блискучі стежечки й зупинилися, готові впасти при найменшому русі. Вся в білому, з похиленою головою, така легка, що майже не прим’яла постелі, Поліна була наче янгол, що зійшов з неба, наче привид, готовий зникнути від найменшого подуву.

— Ох, я все забула! — вигукнула вона, коли Рафаель розплющив очі. — Я можу сказати тобі тільки одне: я твоя! Так, серце моє повне кохання. Ох, ніколи, янголе життя мого, ти не був такий прекрасний! Очі твої — як вогні. Та я все зрозуміла, все! Ти шукав без мене здоров’я, ти мене боявся... Ну що ж...

— Тікай, тікай! Залиш мене! — глухо промовив нарешті Рафаель. — Іди ж! Якщо ти зостанешся, я помру. Ти хочеш, щоб я помер?

— Помер? — перепитала вона, — Хіба ти можеш померти без мене? Померти? Але ж ти такий молодий! Померти? Але ж я кохаю тебе! Померти! — ще раз повторила вона глибоким грудним голосом і, сама не своя, вхопила його за руки. — Холодні! — сказала. — Чи то мені здається?

Рафаель витяг з-під подушки мізерний клаптик шагреневої шкіри, маленький, як листочок барвінку, і, показуючи його, вигукнув:

— Поліно, прекрасний образе прекрасного мого життя, скажімо одне одному: «прощай!»

— Прощай? — перепитала вона зчудовано.

— Так. Це талісман, що виконує мої бажання й показує, як скорочується моє життя. Дивися, скільки мені лишилось. Один раз глянеш на мене — і я помру.

Поліна вирішила, що Рафаель збожеволів; вона взяла талісман і піднесла лампу ближче. При миготливому світлі, що падало на Рафаеля й на талісман, вона з напруженою увагою розглядала й обличчя свого коханого, й залишок магічної шкіри. Бачачи, яка прекрасна в цю хвилину Поліпа, охоплена палкою любов’ю й жахом, Рафаель не міг опанувати себе: спогади про пестощі, про буйні радощі жаги ожили в його дрімотній душі й розгорілись, як розгорлаться вогонь, що тлів під попелом у погашеному вогнищі.

— Поліно, йди сюди! Поліно!

Жахливий крик вирвався з грудей молодої жінки, очі її розширилися, страдницьки зсунуті брови піднялись від жаху: в очах Рафаеля вона читала несамовите жадання, яким вона колись пишалася, — та в міру того, як воно наростало, клаптик шагреневої шкіри, лоскочучи їй долоню, все стискався й стискався! Стрімголов кинулась Поліна до сусідньої вітальні й замкнула за собою двері.

— Поліно! Поліно! — кричав умирущий, кинувшись за нею. — Я кохаю тебе, пропадаю за тобою, хочу тебе! Прокляну, як не відчиниш! Я хочу вмерти в твоїх обіймах!

З незвичайною силою — останнім спалахом життя — він виламав двері й побачив, що його кохана, напівгола, скорчилась на канапі. Після марної спроби роздерти собі груди Поліна вирішила задушити себе шаллю, аби швидше померти.

— Коли я помру, він житиме! — казала вона, силкуючись затягти зашморг, накинутий на шию.

Коси в неї розсипались, плечі оголилися, сукня розстебнулась, і в цьому двобої зі смертю, в сльозах, з розпашілими щоками, звиваючись у страшному розпачі, тисячею нових спокус вона довела до нестями Рафаеля, сп’янілого від жаги; рвучко, як хижий птах, він кинувся до неї, розірвав шаль і хотів стиснути її в обіймах.

Умирущий шукав слів, щоб виразити жадання, яке поглинало всі його сили, але тільки здушене хрипіння виривалося в нього з грудей, у яких віддих, здавалося, тікав усе глибше й глибше. Нарешті, нездатний більше зронити жодного звуку, він укусив Поліну в груди. Наляканий криками, що долетіли до нього, ввійшов Жонатас і почав відривати молоду жінку від трупа, над яким вона схилилась у кутку.

— Чого вам треба? — сказала вона. — Він мій, я його занапастила, хіба я не передрекла цього?