Школярка з передмістя

Листопад-грудень

У школі в мене завал — я не написала контрольної з математики і двічі не відповіла біля дошки. В табелі світить «п’ятірка». З дванадцяти балів. Та я не сумую, бо, виявляється, навіть один бал — це позитивна оцінка. Так вирішили у міністерстві, щоб не травмувати цнотливої школярської душі, за що я особисто дуже вдячна. Мені, в принципі, й такої оцінки досить, бо ж я не збираюся складати математику на вступних іспитах, але, як каже бідна моя кєра, тягну весь клас. Та нікуди я його не тягну!

Подруга, яка ніколи особливо не виявляла зацікавлення до науки, раптом «узялася за розум» і почала зубарити хімію, щоб поступити в медколедж. Вічна відмінниця рівномірними кроками йде до медалі, щоб складати один-єдиний іспит. Правда, не каже куди. Мій колишній хлопець бігає в Малу академію наук і пише реферати, опираючись на дідуся Фройда. І лиш мені хочеться одного — постаршати рівно на один рік, але миттєво, щоб не чекати кінця навчання в школі.

Після маминого від’їзду (бабуся цього разу так плакала, ніби знає щось більше, ніж я) кілька днів мені здавалося, що вона поруч, у сусідній кімнаті, бо лишився її запах на подушці, на рушниках, на піжамі. Ми не поспішали кидати білизну в пральку. Аж коли вона зателефонувала, що доїхала без пригод і в неї все гаразд, тоді прийшло усвідомлення, що ми знову лишилися удвох з бабусею, якщо не брати до уваги нашого пса.

Поступово осінь перейшла в зиму. Сусід влаштувався на роботу — по суботах підміняв ветеринара на ринку, так що бачилися ми тепер в неділю з обіду. Скуштували усіх можливих розваг, і мені часом хотілося просто посидіти на дивані в моїй кімнаті... Бо в понеділок не могла розплющити очей. Кєра вважає, що я гуляю, тобто втратила будь-який сором. І мені, якщо чесно, інколи хотілося підтвердити її припущення. Я б навіть це зробила, якби не бабуся. Вона лиш раз мені сказала: «Я тобі дозволяю все, бо сподіваюся, що ти мудра. Скалічиш себе як жінку, — я цього не переживу». Мені ж хочеться, щоб бабуся жила довго, щоб не хапалася за серце, не міряла тиск по кілька разів на день, як це буває після маминого від’їзду.

Мій колишній хлопець, зациклений на психології, все ще намагався зі мною вияснити стосунки, але я уникала тих розмов, бо ж стосунків якраз і не було. Ну, ходили в кіно, танцювали на шкільних дискарях, та й усе. Та він затявся. Хоче, бачте, розповісти мені, що зі мною твориться. Причепився, як реп’ях! Нарешті я погодилася, і ми пішли на морозиво в наш супермаркет. Бідний хлопчик! Він так заїкався, коли пояснював, що мої почуття до сусіда — «це своєрідний пошук батьківської опіки», яку я, бачте, втратила в дитячому віці. «Я нічого не втратила! Мій тато від мене не відмовився, а те, що вони розлучилися з мамою…» Він не дав мені доказати до кінця: «Ти помиляєшся! Це все на підсвідомості! Ти не любиш його!» Ну, це вже занадто! Чому ж тоді у мене паморочиться в голові від одного лише звуку його голосу? І мені плювати на те, що він по суботах ходить між торговими рядами і перевіряє дозволи на продаж м’яса! І ми ні разу з ним не сварилися!

…Ми таки посварилися — майже «на все життя». Бо він не захотів узяти мене із собою на день народження до свого товариша. Міг би вигадати якусь причину… Сказати, що застудився, тому ми нікуди не підемо. А він, не ховаючи погляду, повідомив: у неділю йде на забаву у гуртожиток. Я ж, бачте, ще мала до таких п’янок. Ну, звісно, він там буде обійматися із своїми однокурсницями, які гронами вішатимуться йому шию! Я щось таке приблизно й сказонула. Сусід зареготав: «А ти мене вже привласнила?» Мені нічого не лишалося, як ображено пирхнути і без прощального ритуалу виштовхати його за двері. Добре, що бабуся в той час дрімала у своїй кімнаті і не була свідком моєї стриманої люті.

Увечері, коли ми з нею сиділи за університетськими тестами, обклавшись з усіх боків стосами книг, вона помітила мою неуважність: «Ти не думаєш над питаннями! Щось не так?» «Бабусю, — схитрувала я, — хіба можна вважати, що людина не знає літератури, якщо вона не пам’ятає, в яких чоботях сватався персонаж — червоних чи чорних?» «Доречно сказано. Я б таких питань у тести не давала… Але ж ти мусиш знати ці деталі, бо тобі йти на іспити, а не мені!»

Якби я тоді відала, що за події мене спіткають влітку, то не витрачала б даремно часу… Колір чобіт у сільського парубка так ніколи мені й не знадобився. І згодом, коли нам з бабусею хотілося розсмішити одне одного, ми питалися: «Із яких квітів був вінок на голові у Наталки Полтавки?»

Сусід зателефонував дуже пізно, з перепрошеннями, щоб повідомити, що він повернувся із гуртожитку, не лишився там до ранку, як планував раніш. Я суворо відповіла: мовляв, нормальні люди й повинні спати вдома. Так ніби мені вже доводилося пережити подружню зраду. Він ображено поклав слухавку…

Моя подушка змокріла від сліз. Навіщо я йому, якщо задля мене він не відмовиться від гуртожитської вечірки? Він мене не кохає… Якби я була сміливіша і наважилася на все… На що — на все? І які будуть наслідки? Подруга обіцяла, що зникнуть прищики…

Ми не бачилися два тижні. Наша заметена кучугурами вулиця не сприяла навіть випадковій зустрічі — він рано їхав автом на свою науку і пізно повертався. Я ж після школи не стовбичила під ворітьми з подругою до самої темряви, як це часом бувало восени. Бабуся мене не розпитувала, тільки зауважила, що у мене попереду все життя і ще буде не один кавалер, то ж нема чого так себе їсти. Я притримувалася іншої думки: не буде, крім нього, нікого!

Мої шкільні справи шкандибали без особливих змін. Підхвалювала мене за старанність лиш «англійка» — решта педагогів махнули рукою. Вічна відмінниця списувала з мого зошита вправи з англійської першою, потім це робила подруга, прохаючи мене підказати кілька дрібних помилок, щоб скидалося на те, що вона працювала сама. Мій колишній хлопець так і бігав у свою Малу академію, і його все частіш бачили в місті із вічною відмінницею. Та мене це не зачіпало: вони обоє затялися прорватися до науки, слави та грошей. Нехай їхні діти живуть у Філадельфії! Ні, що це я — у Флориді!

Ми б довго не помирилися, якби не злягла бабуся. У неї ні з того ні з сього піднявся тиск, і лікар «швидкої допомоги» порадив покласти її в лікарню. Бабуся вперлася, як, перепрошую, ослиця, бо ж нема на кого полишити онуку. Лікар питально поглянув на мене, підозрюючи, що в нашій хаті є мала дитина. Коли ж довідався, що йдеться про мене, то заспокоїв бабусю: «Та ваша онука не сьогодні-завтра заміж вийде, а ви все над нею сокочете!» Щодо швидкого заміжжя він трохи перегнув, але це, як не дивно, переконало бабусю. Вона лиш попрохала, щоб я повідомила тата. Можна подумати, що він би мене в чомусь обмежив!

«Швидка» біля наших воріт не лишила байдужими нікого із сусідів, і увечері вже вся вулиця знала, що бабуся в лікарні. Першою прибігла подруга, щоб я не боялася сама ночувати, з пластиковим пакетом, в якому були підручники, зошити і нічна сорочка. Потім зателефонував сусід… Він наполягав: хоч зараз може зайти. «Нема потреби, — відповіла я, — ми тут з подругою…»

Мені гірко зізнаватися, але тривога за бабусю кудись зникла, коли ми почали одна поперед одної «розкривати душу». Якби хтось підслухав нашу нічну балачку, то, певне, мав би такий компромат! Ми, здавалося, залізли в усі шпарини утаємниченого сховку і вічної відмінниці, і кєри, і деріка, і мого колишнього хлопця, і нинішнього хлопця моєї подруги, який працював напарником «дальнобійника» і привозив їй дорогі шмотки. Дійшла черга й до сусіда. Подруга зізналася, що у восьмому класі на танцях (мене тоді ще не пускали увечері до «акваріума») сусід кілька разів її запросив, але проводити додому не пішов, бо якраз з’явилася одна дівка з іншої вулиці. Подруга вирішила простежити за ними і подибала назирці. Сусід із тою дівкою зайшли просто до її хати. «І в чому ж кримінал?» — спиталася я. «Та ти що! Отак запросто йти спати до чужих!» «Та не зовсім чужих, якщо вони не ховалися!» Мене, звісно, така звістка вразила, але ж я не могла зізнатися перед подругою… Мені тоді здавалося, що вдавана байдужість до його минулого — це саме те, що треба.

Я хоча й виховувалася бабусею з деякими пересторогами, та розуміла, що такий фізично розвинений юнак не міг лишатися неспокушеним. І не бачила в цьому нічого осудливого. Якби я мала хоч трохи незалежності і хоча б двадцять літ, я б сама його спокусила! Але мене зупиняла моя недосвідченість і обіцянка бабусі не скалічити себе… «То ти йому нічого й не скажеш?» — не вгавала моя подруга із своїм низьким айкю. «Ні! Хіба це щось змінить?» — відбивалася я. І справді, тільки дурепи ставлять питання своїм хлопцям: «А скількох жінок ти мав до мене?» Так буває в американських мелодрамах… Хоча мені й справді хотілося спитати… Довелося виправдовувати його перед подругою, що три роки тому ніхто не передбачав нашої зустрічі. «То ви ще не дійшли до ліжка?» — поцікавилася подруга. «Ні!» «Ну, то перепрошую…» Я вчула в її голосі розчарування — вона жадала подробиць.

Ми заснули під ранок і запізнилися до школи. Після уроків подруга знову впала мені на хвіст, але я категорично відмовилася від її компаньйонських послуг. По-перше, мені треба було навідатися у лікарню, потім — зустрітися десь у місті із татом. Я навіть збрехала, що можу заночувати в нього.

Біля бабусиного ліжка сидів тато із своєю дружиною. На тумбочці, що стояла при ліжку, вилискували боками кілька невеличких горщиків, у яких в ресторані подають печеню. Так, з харчами вони постаралися!

Певно, я не вмію приховувати свого невдоволення, бо тато якось знітився, а його дружина почала метушливо збиратися. Я подумки висварила себе і чемненько подякувала обом за турботи. Тата поцілувала в чисто поголену щоку, від якої заносило все тими ж парфумами «Дубельвіскі». Він якось жалібно мені посміхнувся.

Бабуся виглядала понервованою: ще троє хворих у палаті з важким запахом немитих тіл, хлорки і якихось ліків — все це не сприяло швидкому пониженню тиску. Вона прохально подивилася на мене: «Я не можу тут бути… Краще домовимося приватно з медсестрою, щоб колола вдома. І тиск міряла…» «Бабусю, я тільки за, але ж лікарі не дозволять!» «Дозволять! Тут все дозволяють! Лишень треба засвідчити на папері, що хтось бере на себе відповідальність. Ти ж не візьмеш?» Каюся, перше, що мені спало на думку: якщо бабуся хворітиме вдома, то можна не ходити до школи… І я гайнула коридором у пошуках лікаря.

Сивобородий дідусь із обручкою на лівій руці вислухав моє прохання і байдуже повідомив, що я не маю права гарантувати «безпечне перебування» хворої в домашніх умовах, бо школярка. От якби хтось старший, на кого можна й справді покластися. Хто ще є в родині? «Ще один онук — студент!» — я й бровою не повела. Це вискочило автоматично — не збиралася втягувати сусіда в таку справу. «Ну, якщо студент, то нехай прийде… З паспортом!» — дідусь навіть розчарувався, що йому не довелося мене довго переконувати у надзвичайній відповідальності за бабусине здоров’я.

Під вечір ми з сусідом привезли бабусю додому. Вона так розчулилася, що мало не плакала. Сусід жартував, що він хоч і собачий лікар, та міряти тиск і робити заштрики здатен навіть людям. Якщо потрібно, може й почергувати біля неї ніч. «Ну, я розумію тебе, — відповіла бабуся, — тобі не біля мене хочеться чергувати…» Значить, почала моя рідненька одужувати.