Школярка з передмістя

Початок жовтня

Сьогодні наша украля надумалася перевірити, чи спроможні ми написати переказ. Тобто, не підглядаючи в ті потерті збірники, які щороку купують випускники за кілька гривень, щоб на іспиті вирвати потрібні листки, а залишок віддати своїм молодшим друзям. Для цього вона позичила урок в англійки та урок в математика і додала до свого.

Текстець був ще той. Ніякого сюжету, ніякої дії, лиш «роздуми письменника над долею рідного краю». А що там письменникові роздумувати? Нехай пише щось захопливе — і рідний край прославить… В кінці переказу — творче завдання: треба самому наплести щось таке, щоб пов’язати з лейтмотивом тексту. А якщо в тексті чужий мені лейтмотив? Бабуся справедливо зауважує, що нас і досі навчають не з того боку. Але то таке.

Два уроки я шкробала чернетку, і ніби вже й переказала «своїми словами, близько до тексту», як нагадувала украля, та ніяк не могла доштукувати до письменницьких роздумів свої. І вирішила піти навмання. «Про долю рідного краю зараз більше думають ті українці, що поїхали наймитами по всьому світу, бо якби вони сиділи дома без роботи, то їхні родини пішли б жебракувати…» Подруга штовхнула мене в спину: «Дай списати закінчення!» Я посунула зошит на край парти, а сама почала шукати в заплечнику ручку. Подруга засміялася, за що отримала зауваження. Мені не шкода — нехай списує. Якщо її айкю так зреагувало на мої слова, значить не все втрачено.

Ще один урок на переписування із чернетки… Можна здуріти! Під кінець в мене аж рука затерпла. А що буде на іспиті? Та так і буде. Принесуть нові збірники з двома сотнями текстів, ми їх дружно купимо, вирвемо листки… Щоправда, творчі додатки доведеться таки обмізкувати. Але коли то ще буде!

На перерві подруга підійшла миритися. Це було видно з того, як вона дістала з-під парти дві великі ранетки. Ми жували яблука і не згадували про мого сусіда. Мій колишній хлопець стовбичив неподалік і не смів підійти. Я не витримала перша: «Ти не хочеш скористатися своїм законним правом стояти біля нас?» «А маєте для мене яблуко?» — посміхнувся він. «Надкушене будеш?» — відгукнулася подруга. Крига скресла. Він якби знехотя підійшов, відкусив шматок яблука у подруги і так вже й залишився до самого дзвінка. В душі я відчувала над ним якусь зверхність, бо дивилася на нього, а думала про іншого. І від того мене починало лихоманити: нарешті я переживаю те, про що стільки читала в грубих книжках, успадкованих ще від прабабусі, гімназистки-василіянки і випускниці учительської семінарії.

Після уроків зайшла кєра. Ми напали на неї з усіх боків, щоб вона нарешті зорганізувала давно обіцяну поїздку в Карпати, доки нема дощів. Кєра замахала руками, як вітряк. І почала нас виховувати: ми, бачте, тільки й думаємо про розваги, а це ж останній клас, тому потрібно наполегливо вчитися. Така материнська турбота вже всіх дістала! «Та ми ж вчимося…» — несміливо сказала наша вічна відмінниця. «Це ти вчишся! — заперечила кєра, — а решта тілька дарма штани протирають!» «Не всі ж у штанях, хтось і в спідниці..» — це вже я вставила свого п’ятака. «Ну, ви дивіться, яка мудра!» Кєра не приховувала своєї «симпатії» до мене. Далі я почула про «неблагополучні сім’ї», в яких не займаються вихованням дітей, а тільки сподіваються на школу, про ідіотські зачіски (я, до речі, свої кіски розплела), про неповагу до старших. Повний капець! Ніхто в Карпати нас не повезе, а якщо згуртуємося самі, то вдома не пустять. І першою повстане моя бабуся…

Смішно сказати, але я частіш буваю на морі, ніж в Карпатах. На море ми щоліта їздимо з мамою, хоча вона й так засмагає в Греції і не дуже прагне у воду після моціонів старої пані. Мама їде зі мною, щоб я відігрілася на сонці і щоб ми нарешті наговорилися. Я люблю ці десять днів комфортного життя в приватному готельчику, вечірні посиденьки на терасі під шурхіт хвиль і тихі розмови з моєю мамою… У кого мама під боком, той мене не зрозуміє. От і цього літа ми там розкошували. Правда, останні два дні нам трохи попсув підстаркуватий грек, якому би годилося упадати за моєю бабусею… Але ж з нами бабусі не було, бо ні на кого полишити старого пса. Одно слово, той грек ніяк не міг заплатити за якісь сувеніри, бо хитрун-продавець намагався з нього здерти більше, ніж коштували дрібнички. Мама втрутилася і заговорила по-грецьки. Нащадок гомерівських шибайголів з розпачу віддав їй гаманець і попросив розрахуватися. А опісля відпровадив нас до готельчика, всю дорогу захлинаючись в подяках. Мама поводила себе стримано і гідно, подала йому руку, як сеньйора васалу. Що там казати — грек, якби міг, зразу ж повалився би до її струнких засмаглих ніжок і почав би цілувати пальчики!..

Другого дня він приперся з якимось особливим терпкуватим вином і квітами з місцевого ринку. Довелося пообідню спеку пересиджувати з ним. Про що вони розмовляли з мамою, я дізналася потім, а те, що він з усього подивовував, було зрозуміло й так. Мама не приховувала від нього, що вже кілька років «наймитує» в Греції і мову вивчила з потреби самотужки. Грек підскочив на кріслі. Вдруге він повторив цей рух, коли дізнався, що мама знає добре англійську і сяк-так німецьку. Це його вбило наповал. А зовсім його розчавила звістка, що я — мамина донька, а не молодша сестра. І зразу спитався, скільки мені років. «Їй — шістнадцять, мені — тридцять шість», — полегшила мама грекові обрахунки. Коли він пішов, я спиталася мами, навіщо вона так відверто з ним розмовляла. «Ти ще не розумієш, як буває у житті. Часом випадкова зустріч може все змінити…» — відповіла мама. «Ти хочеш за нього вийти?» — аж скрикнула я. «При чому тут «вийти»? Не збираюся ні за кого виходити! Може, мені буде потрібна його протекція… Він людина заможна, впливова, порадить комусь у гувернантки… Я б таку роботу потягла…» — і мама зітхнула, згадуючи примхи своєї жилавої пані. «Заможна людина відпочиває у нас?» — ніяк не вкладалося моїй голові. «Він не відпочиває, а подорожує. Йому цікаво побачити наш край. Що ж тут дивного!» — терпляче втішала мене мама, хоча могла й дорікнути за мої дурні питання. А й справді! Якщо він уже скрізь побував, то чому б і не заїхати на наші хутори?

Засинаючи, я згадала, як зітхнула мама, кажучи про роботу гувернантки. Я й так знала, що їй там несолодко, але вона не скаржиться, щоб ми з бабусею спокійно витрачали її заробіток. Яка я невдячна свиня! То одне мені треба, то інше! Ціла шафа дорогих лахів, придбаних ціною маминого здоров’я! І заревіла вголос! Перелякана мама кинулася до мого ліжка. Вона гадала, що я плачу в передчутті нашої розлуки, і почала заспокоювати, що приїде на кілька днів восени, бо стара пані ляже в лікарню на обстеження… Я не сміла їй зізнатися, що в мені ворухнулася совість. Хай би й справді цей старий пень чимось допоміг мамі там, на чужині, де навіть приятелька взяла з неї гроші за те, що влаштувала її покоївкою.

Останні дні на морі я вже не стріляла очима в торгових рядах і не дозволяла мамі витрачати гроші на різні витребеньки. Мама посміхалася — вона розуміла мій стан: її донька почала дорослішати.

Вдома я з гумором розповіла бабусі про грека, який був ошелешений маминою молодістю і красою, аж вирішив лишитися в Україні… Обіцяв відкрити в нашому передмісті ресторан, у якому відвідувачів навчатиме танцювати сіртакі… І ми втрьох реготали, як ненормальні.

А з Карпатами мені не щастить. Я там була двічі ще дитиною — і все. Коли збиралися класом, бабуся мене не пускала. Казала: «Ти там скакатимеш, як коза, горами, а в мене серце буде не на місці». І я мусила вигадувати якусь поважну причину, щоб з мене не насміхалися за бабусині перестороги. Цікаво, якби мене туди повіз сусід, а не кєра, бабуся би на таке погодилася? Треба її про це запитати…