Шрам

Таннер Сак

Тут таке творилося. Не повіриш, що я робив.

Ми вже не прямуємо до Шраму. Ми повернули у води, з яких прийшли. Повертаємося до того, як усе було раніше.

Дивно. Я кажу так, але я ніколи не знав цього місця, коли воно не рвалося у Прихований океан. І ти не знав. Усе, що сталося, все було спрямоване на те, щоб доставити нас туди. Я не жив тут, коли це був просто піратський порт.

Як і ти.

Я трохи проводив час у компанії твоєї Анджевіни. Збрешу, якщо буду твердити, що ми стали ліпшими друзями. Ми трохи сором'язливі, я б так сказав. Але ми бачимося і говоримо здебільшого про тебе.

Нас обманювали, і ми вже не могли терпіти далі. Вони ризикували нашими головами, чорт би їх побрав, і ми змусили їх повернути назад.

Це ніяк не проходить — те, що тебе нема.

Я тут більше не живу. Я не живу ніде. Це місце тебе вбило.

Я не знаю, що то було, ті істоти у воді. Знаю, що те, з чим ми боролися у воді тієї ночі, точно не вампіри. Ніхто про них не говорить. Ніхто не знає, що вони таке. Тільки те, що вони допомогли нам повернути місто.

Паскуда Джон бачив їх. Я бачу це в його свинячих очках. Але він нічого не каже.

Це я повернув місто. Ті істоти, котрі тебе забрали, і вампір, який бився з ними пліч-о-пліч, — вони програли.

Я виконав роботу за них. Повернув нас назад.

Не знаю, чи це смішно. Я тільки знаю, що не хочу тут більше жити і що не можу піти.

Я тепер — морська істота. Який невдалий жарт! Ми обоє знаємо, які насправді морські істоти, як вони рухаються, наскільки швидко. А я що? Важкі незграбні крадені плавники хляпають, піт виходить зі слизом. Пороблений.

І тепер мені страшно. Я заходжу в море і починаю пітніти. Тепер кожна морська собачка видається мені однією з тих істот, що забрали тебе.

Але й на повітрі я не можу жити. У мене більше нема такого варіанта.

Що робитиму? Я не можу повернутися до Нового Кробузона, а якби й міг, то без солоної води загнився б.

Я змушу себе плавати. Стане легше. Все буде нормально.

Вони не можуть мене тут тримати. Я можу піти. Можливо, одного дня ми проходитимемо повз якесь узбережжя і там попрощаємося з містом. Я буду жити там сам на мілководді, щоб під ногами була порода, де у воді зустрічаються дерева й камінь. Я можу прожити там на самоті. Годі з мене цього всього.

У мене нема нічого. Нічого.

Кажуть, із часом стане краще. Я не хочу, щоб час мене зцілив. Тому, яким я став, є причина.

Я хочу, щоб час залишив мене потворним і вузлуватим від утрати тебе. Залишив свої мітки. Не хочу розгладити їх. Не хочу розгладити тебе зі себе.

Я не можу сказати: прощавай.

Пиледілок 2 татіса 1780. Армада.

Аванк знову сповільнюється, востаннє.

Він усе ще не оклигав після нападу ґринділів. Ті рани, що вони йому заподіяли, не зажили, не зарубцювалися, а все ще свіжі й дуже неприємні. Час од часу ми натрапляємо на калюжу його гною.

Думаю, його серце поволі слабне.

Ми всі знаємо, що аванк помирає.

Можливо, він шукає свій дім. Можливо, намагається знайти дорогу назад, у всесвіт безпросвітної ропи, з якої його висмикнули. І весь цей час його хвороба погіршується, він слабшає, кров його густішає, гниє, зсідається, велетенські хвостові плавники рухаються дедалі повільніше.

Це і не важливо. Ми вже дуже близько до краю Прихованого океану. Скоро виринемо з нього — за дні, може, й години — а там нас чекатиме армадський флот. Доти аванк доживе.

Проте з дня на день місто зупиниться.

Ми застрягнемо, прив'язані до органічного якоря, до мільйонів тонн мертвої туші, що гнитиме на дні безодні.

П'ять ланцюгів — п'ять ланок. На кожну ланку — два перерізи. Кожна ланка завтовшки, як багато ніг, і тавматургічно загартована. Мине певний час, але, врешті-решт, одна за одною милі металу впадуть на дно.

Яка, певно, це буде катастрофа для глибоководних жителів — як божествений гнів. Тонни металу падають, прискорюючись, чотири, п'ять миль, урешті б'ються об твань на дні моря, прориваючись до породи внизу. Лягають на тіло бідолашного аванка, можливо, розпанахують їх, ці милі нутрощів у темній вогкій пітьмі.

Може, з часом довкола цього немислимого багатства розвинуться потужні екосистеми.

Нас тоді тут уже не буде.

Ми допливемо до флоту, й вони увіллються у тканину міста, й Армада стане такою, як і була. Її зможуть тягти менше суден — після такої різанини Кробузонської війни, але місто скине незчисленні тисячі тонн ланцюгів. І здобуде рівновагу.

Армада буде такою, як була.

Повернеться назад до Бряклого океану, до рясних морських шляхів, до портів і торговців. Армадські пірати, які не один місяць чекали на повернення міста, відстежуючи це химерними пристроями, знайдуть його знову. Ми попливемо назад до Джентльменського моря, Гебдомаду, Ґнурр Кетту й Василіскового каналу.

Назад до Нового Кробузона.

Минув місяць відтоді, як місто покинула жінка, імені якої я так і не дізналася. Багато чого змінилося.

Бунтівники дуже скоро втратили контроль. У них не було ні програми, ні партії. Вони були лишень розрізненою групою, яка дізналася, що їм усім брехали, і яка не хотіла помирати. Вони захопили владу миттєвим анархічним переворотом і легко її здали.

За кілька днів виринув Коханець. Він вийшов із «Ґранд Оста» й заходився роздавати накази. Ніхто йому не перечив.

Проте він геть розгублений. Усі це бачать. Його очі не можуть сфокусуватися, його накази нечіткі. Утер Доул шепоче йому над вухом, і Коханець киває й дає якесь вагоме розпорядження. Доулові слова губами Коханця.

Доул це довго не терпітиме. Він найманець, він працює за гроші, продає свою вірність. Якщо йому так потрібна влада, не думаю, що він хоче її мати таким очевидним шляхом. Якщо він і править, то приховує це заради свободи найманця, котрий отримує за послуги платню.

Не знаю, що з ним сталося, чому він так сахається неприкритої влади.

Я ніколи не зустрічала складнішої людини чи, радше, трагічнішої. Його власна історія заронила ідеї, які привели нас сюди, так далеко від того, що він шукав у Армаді. Важко сказати, що в ньому було навмисним, а що — реакцією на події. Я не вірю, що його це влаштовує, що він дивиться на своє становище і на становище Коханця, киває і каже: «Все так, як я хотів».

Або він витратить своє життя на контроль над усім, або проживе в панічному страху. Або розпланував усе до дрібниць, або відчайдушно веде усіх нас від кризи до кризи, не знаючи, чого хоче, жодним мускулом на лиці не видаючи емоцій.

Коханець не зводить безживного погляду з горизонту. Хоча під кінець жінку зневажали й боялись, як небезпечну і брехливу особу, але вона ніколи не була жалюгідною, а її минулий коханець саме таким і став. Підозрюю, що він це не переживе. Можливо, одного разу виявить, що Доул уже не на його боці. Особливо тепер, коли Сухою Паддю знову править Бруколак.

Мало хто насправді бачив ґринділів, і ще менше містян говорили про це. Тільки я не можу їх забути.

Бачила увечері Бруколака. Він вільно ходить містом.

Бруколак увесь у сонячних опіках і таким буде завжди. Він тихий, пригнічений. Керіенн говорить про нього з якоюсь суворою любов'ю. Його громадяни згуртувалися довкола нього, і більшість інших швидко йому пробачили — навіть ті, хто втратив коханих у ніч бунту. Зрештою, він повів своїх людей проти Гарватера, бо вважав, що ми маємо повернути місто. І він мав слушність, і так сталося.

Між Сухою Паддю та Гарватером — ніяких конфліктів. Керіенн розповідала мені, що Доул часто ходить уночі на «Юрок» до Бруколака.

Я багато днів проводжу з Керіенн. Вона мовчить про свою одноразову підтримку проекту Коханців. Близько двох тижнів взагалі майже не говорила. Можливо, їй було соромно за те, що вона пристала на бік тієї жінки, яка була настільки готова брехати і привести нас до нашої смерті.

Принаймні така загальноприйнята версія подій. Ми віримо у те, що сказав, повернувшись, Гедріґал. Люди в це повірили і тому повернули місто назад.

Із Таннером ми інколи бачимося. Він знову пішов на роботу під містом. Жодного разу не згадав той час, коли я повела його в маленьку кімнатку і збурила місто на заколот.

Чи я це зробила?

Чи бунт — мого розуму справа? Це місто знову рухається на південь, до вод, котрі ми пройшли раніше, до місць, які для мене щось означають. Це я зробила?

А якщо так, чи означає це, що я перемогла?

Можливо, вона благополучно дібралася та об'якорилася на краю води й опустила своє спорядження в безодню і витягла звідти всю необхідну їй енергію й тепер могутня, наче богиня.

А може, вона впала всередину.

Може, не було куди падати.

Нам повідомили, що Гедріґал хворіє, марить, згадуючи все, що його спіткало, захований від очей десь у череві «Ґранд Оста». Мені здається, нам не кажуть правди.

Жінка мала слушність. У який дурний, ідіотський збіг ми повірили, який малоймовірний ланцюжок подій, аби подумати, що наш Гедріґал покинув нас, у сусідньому світі залишився інший, а потім загубився, і його знову знайшли у неохопному морі — ми. Нам не сказали правди.

Я пам'ятаю той Доулів погляд.

Він шукав мене і знайшов, на «Ґранд Ості», й очима сказав мені прийти, послухати і закінчити це. Він так багато сказав одним тим поглядом і стільки залишив непоясненим. Так багато стало зрозуміло. Що він зробив? Його ігри, його маніпуляції...

Я уявляю, як Доул зустрічається з Гедріґалом — відданим кактом, наляканим і здивованим планом Коханців. Як пропонує інший план. Тихцем ховає десь Гедріґала. Потім так тихо, як тільки вміє, вислизає та обрізає пута «Зарозумілості», й та летить геть. Опісля він знову витягне Гедріґала — нажахати народ історіями про ущелину в морі, щоб самому нічого не казати. І лишитися в безпеці своєї вірності місту.

А може, саме Фенек запропонував Гедріґалу сховатися: план на випадок, якщо рятівникам-кробузонцям не вдасться повернути нас у домашні води.

Але я бачила погляд Доула. Якщо все це робив Фенек, то Доул про таке знав і допомагав цей план утілити.

Я думаю про всі часи, коли Доул розповідав мені історії і натякав, даючи знати, куди ми підемо, що будемо робити. Знаючи, що я знаю Силаса Фенека, Саймона Фенча, знаючи, що я передам почуте йому. І розсердився лише тоді, коли я передала не те, що він хотів.

Проводив зі мною час і поволі наближав мене до себе. Я підійшла близько. І тоді він використав мене як провідницю.

Я вражена тим, скільки він знав і бачив. Якби ж знаття, коли це почалося і чи мене використовували багато місяців поспіль, чи тільки в останні дні. Я не знаю, скільки з усього, що робить Доул, — стратегія, а скільки — реакція. Він явно знав набагато, набагато більше, ніж я думала.

Мені невідомо, наскільки мене використали.

Є ще одна можливість. Це мене тривожить.

Я багато разів чула від багатьох людей, що цей Гедріґал не зовсім такий, як наш. Поведінка інша, голос нерішучіший. Кажуть, на його обличчі більше — а може, й менше — шрамів. Він біженець з іншого світу. Люди вірять у це.

Це можливо. Можливо, він сказав правду.

Але навіть так, не могла це бути чиста удача. Я бачила Доула — він чекав на появу цього Гедріґала, чекав на мої наступні дії. Не міг цей Гедріґал з'явитися тут випадково. Має бути інше пояснення.

Можливо, це Доулових рук діло. Я чула музику. Можливо, Доул зіграв на можливостях цілий концерт імовірного й неймовірного.

Чи грав він на своєму можливнику тієї ночі, коли ми наближалися до Шраму, коли можливі світи довкола нас ставали дедалі нав'язливішими? А потім знайшов той, у якому Гедріґал вижив, і висмикнув його сюди, перед наші очі?

Такий хисткий ланцюг. Розрахунок на те, що я буду там з тим, кому повірять, що Доул зможе знайти мене очима. Стільки випадковостей — Доул має бути найудачливішою людиною Бас-Лаґу. Або він планував те, що запланувати неможливо. Готував мене до того моменту.

Чи міг він розіграти такі можливості, як віртуоз? Витягнувши саме ту, в якій я буду там, поруч із Таннером, і з усіма дивитимуся на прибуття Гедріґала, вже готова?

А що, як фактичної Белліс тієї миті не було б там? Знайшов би іншу? Мене? Яка була б у правильному місці у правильний для його планів час?

Я майже-Белліс?

А якщо так, то що сталося з іншою?

Він її вбив? І її тіло плаває десь, гниє та служить кормом рибам? Невже я — заміна? Заміна мертвій жінці, щоб вона опинилася там, де хотів Доул?

І все заради того, щоб він міг повернути місто й ніколи не спробувати піти вперед. Невже не було іншого способу? Він пішов на все це, щоб учинити по-своєму і при тому не мати до цього нібито жодного стосунку.

Я так ніколи й не дізнаюся, що сталося та як і наскільки мене використали серед цього кривавого хаосу.

А мене використали, без сумніву.

Доул утратив до мене будь-який інтерес.

Увесь час, коли ми були разом, він грався мною, зробивши мене своїм засобом повернути місто чужими руками. Вірний найманець, він просто вертає місто до його піратського способу життя.

Тепер, коли виконала свою роботу, я для нього ніщо, менше, ніж ніщо.

Дивно виявитися пішаком у чужій грі. Він принизив мене, та я вже занадто стара, щоби плакати через зраду.

І все ж я вже двічі намагалася зустрітися з ним, зрозуміти, що він зробив. Двічі я стукала у його двері, й він виходив на поріг і дивився на мене без слів, як на незнайомку. Й обидва рази слова застрягали у мене в горлянці.

«Нема між нами нічого». Я добре пам'ятаю, як вичитував мені Фенек.

Це, напевно, найкраща від нього порада.

Тепер є жменька можливостей, які можуть пояснити, що сталося. Будь-яка з них може бути правдою. І якби Доул заявив, що до жодної з них не має стосунку, то для мене усе стало б іще менш зрозумілим, аніж зараз. Мені довелося б обміркувати можливість того, що не було ніякого плану — нічого й пояснювати.

Нащо мені так ризикувати? Нащо відмовлятися від тих пояснень, що їх уже маю?

До мене приходив Таннер Сак. Анджевіна чекала внизу на палубі «Хромоліта». Її гусеничній стрічці ніяк не піднятися моїми сходами.

Упевнена, вони — велика розрада одне для одного. Але я чула, що стосунки між ними сторожкі й напружені, тож підозрюю, дружба їхня триватиме недовго. Напевно, спільна втрата — це ще не все.

Таннер знайшов і приніс мені геліотипію: усміхнений Шекель біля бібліотеки з двома книжками в руках. Таннер вирішив, що все пов'язане зі Шекелем і книжками — тепер моє. Я зніяковіла. Не знаю, як сказати йому, щоби перестав.

Коли він пішов, я подивилася на той шмат сепії, який він залишив мені. Надруковано погано. Нечіткі обриси архітектури і флори вигоріли на папері, лишили свої шрами. Поранили й загоїли в новій конфігурації. Шрами — це пам'ять.

Я ношу свою пам'ять про Армаду на спині.

Кілька тижнів тому зняла пов'язки і за допомогою дзеркал побачила, що Гарватер написав на мені. Це неймовірно потворне послання, грубим брутальним почерком.

Моя спина розкреслена паралельними лініями там, куди лягав батіг. Вони немов з'являються з одного боку спини, розтинають шкіру і щезають з іншого боку.

Як шви. Вони пришивають до мене минуле.

Я з якимсь зачудуванням дивлюся на них. Немов вони і не мають до мене ніякого стосунку. Армада наглухо вшита у мою спину, і я знаю, що нестиму її зі собою всюди.

Стільки всього від мене приховували! Ця жорстока, безглузда подорож просочилася кров'ю, і я до нудоти просякнута нею. І це все: випадкова та кривава подорож, позбавлена будь-якого сенсу. Тут нічому навчитися. Не буде екстатичного забуття. У морі нема спокути.

Я заберу Армаду додому, несучи її на спині.

Додому.

Коли я вдруге постукала у двері Доула, він, певно, щось побачив у виразі мого обличчя і кивнув.

— Усе, годі, — сказав. — Ми відвеземо вас назад.

Додому.

Я не могла повірити. Кивнула й подякувала.

Хоча це він мені дав. І не заради осаду того, що нібито було між нами.

Він мене винагороджує. Платить мені.

За виконану роботу. Оскільки я була йому корисна.

Доул передавав через мене повідомлення Фенеку, щоб той передавав їх місту. Але Фенек зробив не те, що треба було, і Коханці обскакали нас усіх, сказавши правду. Тож Доул знайшов, куди мене приткнути.

А тепер він довезе мене додому. Не від теплих почуттів до мене чи з відчуття справедливості. Він пропонує мені платню.

Я її прийму.

Він не дурний. Він знає: що б я не сказала чи зробила в Новому Кробузоні, це ніяким чином не зможе нашкодити Армаді. Мене ніхто не послухає, хоч би я й у парламент пішла. Та й чого б я туди пішла, я, відступниця?

Скоро відправлять корабель із завданням пограбувати Василісків канал. І я буду на ньому. Напевно, мене повезуть на якомусь крихітному човникові й спустять у той потворний порт Ке' Бансса, який я вперше побачила з палуби «Терпсихори». І я зачекаю там, поки не прибуде корабель Нового Кробузона, який прямує додому до Залізної бухти та Великої смоли і мого міста.

Утер Доул не відмовить мені в цьому. Йому це нічого не вартує.

Багато місяців минуло відтоді, як ми покинули Залізну затоку. Коли доповземо туди знову, мине більше року. Я візьму собі нове ім'я.

«Терпсихора» пропала. У міста вже нема причин ганятися за Белліс Колдвин. А навіть якщо в Новому Кробузоні якась допитлива свиня і згадає, впізнає мене й донесе якійсь падлюці в уніформі, мені вже однаково. Я втомилася бігати. Та й не дуже вірю, що комусь буде до мене діло. Та частина мого життя закінчилася. Нині — нові часи.

Після всього, що сталося, після всіх моїх безумних, безрезультатних спроб утечі розумію, що, сама того не відаючи, я зробила все необхідне, щоби потрапити додому, несучи пам'ять про Армаду на моїй посмугованій спині.

Мені дивно, що знову пишу тобі цього листа. Щойно я розказала Утерові Доулу правду про нього, мені здавалося, з ним покінчено.

Визнавши це, відчула себе самотньою дитиною, яку всі покинули. Чи є щось жалюгідніше, ніж ці клаптики паперу, які я так хотіла відправити, навіть не вирішивши кому?

Тоді їх відклала.

Але почався новий розділ, місто повертається у часі, готуючись знову зайнятися простим піратським промислом на багатих берегах біля мого дому Все змінилося, і я відчуваю, як тремчу, схвильована, чекаю свого часу і прагну закінчити цей лист.

Мені не соромно. Я відкрилася завдяки йому.

Це — Можливий лист. До останньої секунди, поки я не напишу твоє ім'я поруч зі словом «Дорогий», написаного всі ці аркуші та місяці тому, це Можливий лист, вагітний потенційністю. Я тепер дуже сильна. Готова здобувати свої можливості, зробити одну з них фактом.

Я не була для тебе найкращим другом і прошу в тебе за це пробачення. Повертаюся думками до своїх друзів у Новому Кробузоні, й мені цікаво, ким з них будеш ти.

І якщо хочу, щоб цей лист був спогадом, яким скажу «прощавай», а не «і знову привіт», то ти будеш Керіенн. Ти мій дорогий друг, і якщо це так, то те, що я не знала тебе, коли почала писати тобі цей лист, нічого не означає. Це все-таки Можливий лист.

Ким би ти не був чи не була, я не стала тобі найкращим другом, вибач мені.

Тепер ми наближаємося до флоту, котрий розташувався за межами вод Прихованого океану, як фаланга неспокійних охоронців, і я пишу тобі цей лист, аби розповісти про все, що зі мною сталося. І коли я тобі це кажу, то розумію, що мною маніпулювали, користувалися на кожному кроці, що навіть коли не була перекладачкою, я передавала повідомлення інших людей.

Річ не в тім, що мені все одно. Не в тому, що я не серджуся на те, що мене використали, чи, хай поможуть мені боги й Джаббер, що я стала причиною страшних, варварських подій.

Але навіть коли я говорила за інших (свідомо чи ні), то діяла заради себе. Я була присутня при всьому цьому, фактична я. І, крім того, сиджу тут, і за десять тисяч миль від Нового Кробузона, по той бік чужоземних морів, я знаю, що ми повільно їдемо додому. І хоча смуток та провина наглухо пришиті до мене стібками шрамів, дві реалії мені зрозумілі.

Перша — все змінилося. Мною вже не можна скористатися. Ці дні закінчились. Я занадто багато знаю. Все, що роблю тепер, роблю для себе. І відчуваю, попри все, що сталося, ніби тепер, тільки тепер, у ці дні, починається моя подорож. Відчуваю, ніби це, все це було прологом.

Друга реалія полягає в тому, що моє нестримне бажання відіслати цей лист, відправити його комусь — тобі — щоб лишити по собі хоч невеличкий слід у Новому Кробузоні, весь цей невротичний запал здувся. Те відчайдушне бажання відправити лист, що я відчувала у Гирлі Смоли в Салкрікалторі, вирішити в останню хвилину, ким ти будеш, та відправити його, щоб лишити по собі вістку, цей панічний страх минув.

Він тепер ніщо. У ньому більше нема потреби.

Я їду додому. Накопичу набагато більше всього, що можу тобі розказати, дорогою назад, яка буде довга, але матиме кінець. Мені вже не треба, щоб цей лист знайшов свого адресата. Ким би ти не був, любий друже, кого б я не обрала, я віддам тобі його сама.

Передам тобі з рук у руки.