Шрам

41

Армада рухалася на північ крізь нерухоме повітря, крізь такі безвітряні помірні фронти, що погода, здавалося, чогось чекала, і поки громадяни повнилися цим передчуттям, Белліс лежала у липкій гарячці.

Два дні у неї взагалі не було ніяких думок. Белліс горіла від такої високої температури, що навіть її доглядальниці захвилювалися, коли вона сахалася від якихось своїх марень і заходилася нападами криків, котрі потім ніколи не згадає. Аванк невтомно тягнув Армаду — не швидко, але швидше, ніж місто коли-небудь рухалося самотужки. Форма хвиль змінювалася з течіями.

(Таннер Сак витриваліший за Белліс. Його відпустили на поруки Шекелеві, й він скрикує та згрібає того в обійми зі сльозами і схлипуваннями, побачивши, що Таннер ледве човгає. Таннер скрикує, коли Шекелеві руки торкаються його посмугованої спини, тож їхні голоси сплітаються, й Шекель веде Таннера туди, де чекає Анджевіна.

— Що вони з тобою зробили? — раз по раз голосить Шекель. — За що?

І Таннер цитькає й, затинаючись, каже, що були причини, що вони не будуть зараз про це говорити, тема закрита.

Це важливі дні, коли приймають великі рішення. Проводять масові зустрічі, щоб обговорити війну та історію міста, аванка, погоду й майбутнє.

Белліс нічого про це не знає.)

Через кілька днів Белліс Колдвин змогла сісти на ліжку, гарячка майже спала. Вона їла і пила самотужки, розливаючи більшість на себе — її пальці шалено тремтіли. Кожен рух викликав гримасу болю. Вона не знала, що всі охоронці в коридорі уже звикли до її криків.

День за днем спиналася на ноги, рухаючись повільно й обережно, як страшенно постаріла людина. Вона змогла сяк-так підв'язати волосся й натягла на себе довгу, безформну сорочку.

Двері в її тюрму були не замкнені. Вона більше не в'язень. Уже тиждень як.

У коридорі, що в глибині тюремної палуби «Ґранд Оста», вона підкликала одного з охоронців і спробувала зазирнути йому у вічі.

— Я йду додому, — сказала й ледве не розплакалася, почувши власний голос.

Белліс не могла повірити очам, коли не хто інший, як Утер Доул прийшов провести її додому.

«Хромоліт» був лише за кілька суден по лівий борт від «Ґранд Оста», проте Доул узяв таксі. Вона відсіла подалі від нього у гондолі, нажахана тим, що відчуває, як страх, котрий поволі розтанув за ці три місяці, а його заступили геть інші емоції, тепер повертався. Доул оглядав її без видимого жалю.

Він їй вирок не виносив, це зрозуміло. Але щоразу, коли Белліс поверталася думками до тієї безкінечної, кривавої години тортур минулого тижня, з розрізненими образами болю, власними криками, вона побачила Утера як є — агентом Армади, уособленням влади, що вчинила з нею так. Чоловік, який тримав батіг, не мав жодного значення.

Коли вона зайшла до своїх кімнат, Доул пішов за нею й заніс її пожитки. Вона ніяк не відреагувала на його присутність у кімнаті. Рухаючись якомога обережніше, знайшла дзеркало.

Здавалося, ніби насильство, яке вчинили з її спиною, поширилось і спустошило ще й обличчя. Воно було геть безкровне. Зморшки, що повільно борознили її лице більше десяти років, тепер перетинали його як рани, вирізані на обличчях Коханців. Белліс із жахом обмацувала свої щоки й очі.

У неї тріснув зуб, і коли вона помацала його, він висипався осколками. Белліс зламала його, закусивши дерев'яний кляп, що запхали їй у рот.

Тканина сорочки зачіпала свіжі шрами на розтерзаній спині, й від болю Белліс зашипіла.

Доул стояв позаду, його присутність здавалася брудною цяткою на склі. Вона хотіла, щоб він пішов, але не змогла змусити себе звернутися до нього. Белліс украй слабкими ногами пошкандибала кімнатою. Відчувала, як марля прилипає до спини там, де сочилися рани.

Після цього біль у спині був неприємним і постійним. Белліс до цього ставилась, як до білого шуму, ігноруючи його, поки він не став для неї болісним нічим. Зупинившись на порозі, вона роззирнулася довкола на птахів і дирижаблі, легкий вітер бездумно грюкав бортами Армади. Гуділа робота, довкола невтомно трудилися чоловіки та жінки, як і того першого дня, коли вона розсунула шторки на вікні «Хромоліта» й побачила своє нове місто.

Вона поволі усвідомлювала: щось змінилося. Повітря було інше, те, як місто їхало на потоках... саме море. Кораблі, що оточували Армаду, більше не кружляли якимись своїми маршрутами від горизонту до горизонту: маса суден тісною групою пливла за містом, ніби боячись його загубити.

Море теж якесь не таке.

Вона повернулася й поглянула на Доула.

— Ви вільні, — сказав той із деякою м'якістю в голосі, — й послуги ваші поки не знадобляться. Крюах Дум уже нормально обходиться без вас. Вам потрібен час, щоб оклигати. Заради блага міста будь-яка інформація про вашу випадкову роль у війні була прихована. Впевнений, бібліотека залюбки візьме вас назад...

— Що сталося? — жалібно каркнула вона. — Щось змінилося. Все якесь... не таке. Що сталося?

— Два дні тому, наскільки можна бути точним, ми пройшли певний поріг. Усі це відчувають. Флот... — він указав на судна за містом. — Їм зараз непросто. На морі дивні потоки. Їхні двигуни геть ненадійні.

— Ми вийшли з Бряклого океану, — додав Доул опісля і спокійно поглянув на неї. — Ми на межі нового моря. Це, — рука обвела воду від горизонту до горизонту, — це Прихований океан.

«Так далеко від дому, — подумала Белліс, дивуючись своїй люті. Все далі й далі вони ведуть нас, мене, далі й далі. Вони отримують своє. — Вона почула всередині себе дзвін, як шум у вухах. — Усе, що ми зробили — правильне і неправильне, — нічого не означає. Вони так легко відвезли нас сюди, до цього порожнього краю моря, до якого не допливе жоден корабель. Але ми йдемо вперед, а мій дім залишається десь там».

Навіть думка про Коханців жахала її: їхнє огидне воркотання, безкінечні хворобливі клятви. Вона була в їхніх руках. Сюди їм треба було. Белліс намагалася їх зупинити, але не змогла.

— Значить, вони таки довезли нас сюди? — сказала вона Утерові, холодна і знову безстрашна, й випнула підборіддя. — А далі — Шрам.

Якщо він і здивувався, то нічим не видав цього. Мовчки, з непроникним виразом обличчя, поглянув їй у вічі.

«Значить, Фенек затягнув зі своїми агітками й чутками, — подумала вона. — Але це ще не кінець. Це не означає, що я мушу з цим миритися».

Коли Шекель відчинив двері та побачив Белліс, то довго мовчки дивився на неї, геть розгубившись.

Він упізнав її, але чомусь був певний, що помиляється. Здавалося, ця пополотніла пані з темним волоссям, що сухими ріденькими пасмами спускалося їй на лице, мовби пожухла трава, пані з гримасою багаторічного болю на обличчі не могла бути Белліс Колдвин — певно, якийсь волоцюга з вулиці, просто зі схожими рисами.

— Шекелю, — сказала вона таким голосом, аж сама не могла повірити, що він належить їй, — впусти мене. Мені треба поговорити з Таннером Саком.

Ошелешений, хлопець мовчки відійшов убік, і вона, тяжко дихаючи, зайшла в тінь приміщення.

Таннер Сак повернувся на ліжку, бурмочучи собі якусь лайку і тручи очі, що постійно сльозилися, й раптом скочив на ноги, скинувши простирадло. Він тицяв пальцем у Белліс.

— Забери її к бісу, Шекелю! — крикнув. — Забери цю блядь звідсіля!

— Послухай мене! — молила Белліс. — Прошу...

— Я вже наслухався від тебе достатньо, суко! — Таннера трясло від люті.

Позаду Белліс почулося пахкання мотора — до них підкотила Анджевіна.

— Почуй же мене, — захрипіла Белліс, намагаючись перейти на крик. — У тебе є друзі, ти можеш розказати всім...

Вона замовкла й майже зігнулася навпіл від болю, коли Анджевіна поклала їй руку на спину.

— Ти хоч знаєш, куди ми пливемо? — спромоглася вичавити Белліс. — Знаєш, чого ми в цьому морі, де все рухається не як слід?

Вона побачила, як Таннер поглянув на Шекеля, потім перевів погляд на Анджевіну, й усі троє витріщилися на неї в повному збентеженні.

— Послухайте ж! — крикнула Белліс, і Анджевіна виштовхала її за двері під акомпанемент Таннерової лайки.

Поки Белліс повільно додибала містками до бібліотеки, крізь бинти просочилася кров і на сорочці проступили червоні плями. Вона дійшла до розбомбленого кварталу «Пінчермарна», де бібліотекарі рятували з-під завалів уцілілі томи.

— Белліс! — скрикнула, ошелешена її з'явою Керіенн.

У Белліс знову почалося марення.

— Послухай, послухай мене, — пробурмотіла вона.

Вони знову опинилися надворі, й рука Керіенн надійно лягла на її плече. Спину Белліс пекло пеком, і вона, кривлячись од болю, сказала Керіенн:

— Йоганнес. Тиарфлай. Керіенн, поможи мені знайти Йоганнеса Тиарфлая...

— Знаю, Белліс, — кивнула Керіенн. — Ти щойно казала.

Вони були в кімнаті, яку Белліс не впізнавала, а тоді в іншій, і вона так утомилася, що відчувала: от-от зомліє. І вони з Керіенн витали над містом у нічному повітрі, й армадські вогні гасли згідно з якимсь районним розпорядком. Белліс кілька разів чула власний голос, хоча він лунав дещо дивно.

Вона відчула екстатичний холодний біль, підняла голову й опинилася на власному ліжку, у своїй кімнаті в димарі й побачила (радше як стрибок уяви, ніж спогад), як Керіенн відлущила бинти з її спини й почала мастити рани маззю. Белліс заплющила очі. Вона щось чула, якийсь тихий, рівномірний звук.

— Боги. Боги. Боги. Боги.

Це був голос Керіенн. Повернувши голову набік, Белліс крізь каламуть ув очах побачила над собою лице подруги — та стурбовано дивилася вниз, кривлячись і кусаючи губу, і втирала мазь.

«Що сталося?» — хотіла сказати Белліс, на мить подумавши, що подрузі погано, але потім зрозуміла, що не так, і не змогла стримати жалісливого схлипу.

Коли вона розплющила очі, біля її ліжка сиділи Керіенн і Йоганнес: пили чай та ніяково перекидалися словами.

Була ніч. У голові в Белліс трохи прояснилося.

Йоганнес скинувся, побачивши, що вона ворухнулася.

— Белліс, Белліс, — проказала стиха Керіенн. — Боги мої, жінко... що ти зробила?

Керіенн вжахнулася. Белліс була до глибини душі вдячна їй за догляд, але про рани вона нічого не могла розказати.

— Вона не хоче з нами про це говорити, — сказав, нервуючись, Йоганнес. Він мовби направду хвилювався за неї, але почувався ніяково. — Це ж зрозуміло, що... вона... їй узагалі дуже пощастило, що вона тут.

— Чорти їх дери, Белліс! — розсердилася Керіенн. — Та кому яке діло до них? — Махнула рукою в бік правителів Армади. — Скажи нам, за що вони з тобою так?

Крізь силу Белліс тільки посміхнулася. «А він правий, — подумала вона, піднімаючи каламутні очі на Йоганнеса. — Яким би малодушним трясогузом він не був, якою б чудовою, хороброю, вірною (лише богам відомо чому) не була ти, Керіенн, він тут має слушність. Не варто тобі в це вплутуватися. Подобається це тобі чи ні, а я з цим допоможу. Я — твоя боржниця».

— Значить, ти його таки знайшла? — спромоглася сказати Белліс.

— Керіенн проявила надзвичайну завзятість, — мовив Йоганнес. — Вона передала мені послання.

Белліс трохи випрямилася на ліжку і скривилася від болю у розтерзаній спині.

— Мені треба з вами поговорити, — сказала вона, і голос її трохи зміцнів. Повільно похитала головою. — Я була... Весь минулий тиждень... мені було самотньо. І все, все навколо нас змінювалося. Ви, певно, бачили. Але я точно знаю, що це, я знаю, що відбувається.

Вона заплющила очі й на мить затихла.

— Ви знаєте, де ми? — зрештою спитала Белліс. — Знаєте, в які води ми зайшли?

Керіенн із Йоганнесом перезирнулися й поглянули на неї.

— Ми у Прихованому океані, — сторожко озвалася Керіенн.

Белліс знову вичавила слабеньку посмішку.

— Правда, — сказала вона. «Щоб вас усіх, — подумала. — Не потрібен мені той зрадник Фенек. Я сама все зроблю». — І ви знаєте, куди ми прямуємо?

Вона знову примовкла, і по хвилі заговорив Йоганнес.

— До Шраму, — сказав, і слова застрягли в Белліс у горлі.

Вона дивилася на нього, бачила, як він оглядає її стурбованим та розгубленим поглядом, а потім переводить очі на Керіенн, і та киває.

— Шрам... — почула Белліс свій голос, несміливий, дурнуватий. Не одкровення, а нездале відлуння.

Вони її зламали. Вони виграли. У ній не лишилося нічого, геть нічого.

Коли Йоганнес пішов, Белліс із Керіенн ще довго сиділи й балакали. Керіенн усе їй розповіла.

«Оце тиждень, — думала Белліс, і то було абсурдне применшення. — Оце тиждень я пропустила».

Коханці зробили оголошення.

Від пілотів, капітанів і навскопістів Армади неможливо було приховати характер змін у повітрі й воді. Важко було не помітити раптові перехресні потоки і приховані течії, що текли просто під поверхнею назустріч хвилям. Компаси всі як один шалено закалатали, раз по раз гублячи на кілька хвилин північ. Вітри тут були непередбачувані. Відстань до горизонту постійно змінювалася. Армадському флотові було непросто.

Аванка ці сили мало хвилювали. Він сунув своїм незмінним курсом, а місто — за ним.

Подейкували багато різного, але в місті стачало досвідчених начитаних моряків, тож правду вже неможливо було приховати. Аванк, яким керували пілоти Гарватера, тягнув Армаду в Прихований океан. Про який, очевидно, всі історії були правдивими.

А тоді, чотири дні тому, шостого ханді кварто плоті Коханці провели низку масових зібрань у всьому Гарватері й союзних кварталах.

— Нічогенький він оратор, цей Коханець, — сказала Керіенн. — Чула його у Книжковому містечку. «Коли я прибув сюди, я був ніким, — казав він. — І я почав створювати себе, і процес завершився завдяки моїй Коханці, яка створила мене, себе та це місто, — його голос аж тремтів. — То хіба ми не зробили Армаду потужною?» І людям сподобалося. Бо він справді зробив це. То були хороші роки: добрі врожаї і багато трофеїв. А «Сорго»? Ти ж не була ще тут, коли його привезли? — Керіенн усміхнулася і схвально закивала. — Він зробив із нас велику державу, без сумнівів. А ще ж аванк...

— Я думала, ти вірна Сухій Паді, — сказала Белліс, і Керіенн кивнула.

— Так і є, але я про те, що тут... Бруколак може... думаю, може помилятися щодо їхніх планів. Це якось... дуже вже сходиться.

— «На краю світу є джерело сили, — звернувся до юрби Коханець. — Дивовижне місце — розрив, крізь який у реальність накочувалися гігантські хвилі потужної енергії. Один чоловік в Армаді має доказ цього, — сказав Коханець, — і знає, як використати цю силу. Але довгі роки ніхто не міг туди дістатися.

Є один звір, неймовірна істота, яка перетнула Бас-Лаґ і час од часу висковзувала з нього. Армада найняла відомих людей, котрі змогли придумати, як ту тварину зловити».

«Жінка, яка створила мене, — прогримів за мить Коханець, вказуючи на Коханку, — усвідомила, що ці два факти пов'язані».

«На дальньому боці Прихованого океану, — мовив Коханець, — джерело цієї сили. Але, кажуть, ще жоден корабель не перетнув Прихований океан. Друзі... — Керіенн із тріумфом розвела руки, як він тоді перед юрбою, — аванк — не корабель».

Ну от Коханець і визнав, що він і ця його дама роками приховували від міста правду: в них уже був план, коли вони взяли на роботу Тінтіннабулума, викорчували «Сорго», поїхали на острів анофелесів, підняли аванка. Коханець визнав істинність таких планів і зробив це так, що його не закидали камінням за маніпуляції та брехню, а підтримали оплесками.

«Ми можемо перетнути Прихований океан, — крикнув він під оплески і схвальні вигуки. — Ми можемо ввійти у Шрам».

Отак ми дізналися назву, — сказала Керіенн.

— Але ж це настільки неточно, — сказала Белліс, і Керіенн кивнула.

— Звісно.

— Кораблі, флот... — і Керіенн знову кивнула.

— Деякі з них уже припнули до міста. А коли інші за нами не поспіватимуть, то нічого страшного. Наші кораблі завжди плавали десь самі місяцями, і завжди знаходили дорогу додому. Ті, хто йде за нами, знають, що відбувається, а ті, хто відстав, ну, це не якась дивина. Місто завжди рухалося якимись своїми маршрутами. Тож ми не зникнемо у Прихованому океані, Белліс, не затримаємося тут... Ми прийшли знайти Шрам, а тоді знову попливемо геть.

— Але що це за місце взагалі? — озвалася слабко Белліс. — Ми гадки не маємо, що там, які сили, які істоти, вороги...

Керіенн нахмурила чоло й похитала головою.

— Це правда, — сказала. — Я розумію. — Вона знизала плечима. — Ти проти цього плану. Ти не одна така. За два дні, здається, з міста відпливає корабель назад до Бряклого океану. Там усі будуть незгодні з планами Коханців і чекатимуть, поки місто повернеться. Хоча... — і замовкла. Вони обоє розуміли, що Белліс точно не дозволять відплисти за межі міста. — Більшість із нас думають, що воно того варте, — підсумувала Керіенн.

— Зовсім ні, — тихо сказала Керіенн згодом. — Я довіряю Бруколакові, певна, що в нього є підстави не схвалювати цей план. Але я думаю, він неправий. Боги, Белліс, я така схвильована... Чому б нам не спробувати? Це може бути... це може стати найвизначнішим часом в нашій історії. Ми мусимо спробувати.

Белліс відчула щось таке, що спершу й не розпізнала. Не депресія, сум, цинізм чи розпач. Це було відчуття того, як ламаються всі плани, усі варіанти.

«Я програла», — подумала вона без мелодраматичності й навіть без тіні злості.

Керіенн не була дурепою з промитими мізками, її нелегко захопити пафосними промовами. Вона чула аргументи — хоч і такі неповні й упереджені. Вона мала б здогадатися, що цей задум планували не один день, а тому її та всіх довкола обдурили.

І все одно, враховуючи усе це, Керіенн вирішила, що план Коханців — таки вдалий. І вартий усіх зусиль.

«Хитрий трюк, — подумки сказала Белліс Коханцям. — Нижче пояса. Я це не передбачила».

«Брехня, махінації, маніпуляції, хабарництво, насильство, корупція, я очікувала що завгодно, — подумала вона. Але ніколи не сподівалася, що ви просто вдастеся до розумних аргументів і переможете».

Промайнула думка про мертвонароджену брошуру Фенча, і Белліс повела плечима від безгучного сміху. «Правда! — уявила вона заголовок. — Гарватер тягне Армаду до ШРАМУ!

Правда».

«Ви перемогли, — подумала Белліс, полишивши надію. — А я буду тут до скону. Я тут постарію, стану дратівливою бабою, ув'язненою на човні, й чухмаритиму шрами на спині (а ті будуть страшенні), й буркотітиму, і скаржитимуся на долю. А може, помру разом з вами усіма, а також із вами, мої правителі, в якійсь дурній, жахливій аварії у Прихованому океані.

Так чи інак, я ваша, подобається мені це чи ні. Ви перемогли.

Ви забираєте мене із собою. Забираєте мене до Шраму.

42

Там, де тривалий час панувала тінь, небо було чисте.

«Зарозумілості» на її місці не було.

На палубі, де дирижабль був прив'язаний до «Ґранд Оста», лежав оцупок мотузки. Її обрізали, тож аеростат полетів геть.

«Гедріґал», — долинало звідусіль. Белліс стояла серед юрби й з усіма витріщалася на діру в міському ландшафті. Йомени кілька разів спробували відтіснити зівак, але відступили — тих було забагато.

Белліс рухалася вже вільніше. Вона все ще сахалася від найменшого дотику до спини, але кров не сочилася. Деякі з найменших шрамів уже лущилися по краях. Белліс ходила обережно, стараючись не влізати в гущу натовпу.

«Гедріґал — він був сам», — казали всі.

Армада пливла вглиб Прихованого океану, і її флотилії було все важче за нею поспівати. Вони тяглися слідом, як перелякані каченята, а кілька прив'язаних до країв міста суден вимкнули двигуни, і ці кораблі тягнув аванк.

Наступного дня після відвертої розмови Белліс і Керріенн решта суден та підводних човнів на орбіті Армади повернулися назад. Вони більше не могли боротися з Прихованим океаном. Зібралися в нервовий конвой, пливучи під капризними вітрами, а потім повернули назад на південь. Не відходили одне від одного для захисту й на випадок, якщо доведеться потягнути якесь назад, назад до Бряклого океану, в його безпечніші, зрозуміліші води, де чекатимуть на інших.

Місто повернеться до них за місяць, може, два, не більше.

А далі? Якщо Армада не повернеться? Значить, їм можна вважати себе вільними людьми. Цю можливість передбачили аж під самий кінець і наслідки не обговорювали.

Белліс спостерігала з вікна за відходом армадських суден. Інші залишилися, тепер приковані, як молюски-блюдечка, до міських боків або в доках Базиліо та Морського їжака. Вони нервово кружляли, оточені суднами, якими були втикані пристані й набережні, але потрапили в пастку. Не встигли вчасно відплисти і тепер могли хіба безцільно погойдуватися, припнуті, й чекати.

Армадці ніколи не бачили свого міста без німба його кораблів. Тож з'юрмилися на краю міста, щоби поглянути на порожнє море. Та навіть акри пустинної води турбували не так сильно, як те, що нема дирижабля.

Ніхто нічого не бачив, ніхто не чув ані звуку. «Зарозумілість» зникла непоміченою. Для Гарватера це була надзвичайна втрата.

«Як таке взагалі можливо?» — запитували люди. Дирижабль був старий і ледве живий, а Гедріґала всі знали як відданого чоловіка.

— У нього були сумніви, — мовив Таннер Шекелеві й Анджевіні. — Казав мені про них. Він був лояльним, без сумніву, але ніколи не вважав, що цей план з аванком — найкращий варіант для міста. Думаю, що Шрам здавався йому ще гіршим, але його не дуже слухали.

Таннера вжахнув учинок Гедріґала. Уразив у саме серце. Але він висловлював і висловлював міркування вголос, намагаючись поглянути на все так, як його загадковий друг. «Він, певно, відчував себе у пастці, — подумав Таннер. — Усі роки Гедріґал прожив тут, щоб раптом побачити, як місто робить усе по-своєму, по-новому. Він більше не належить до Дрир Самгера, і якщо він думав, що й до цього міста не належить... що ж тоді сталося?»

Таннер уявляв, як Гедріґал ремонтував неробочі мотори, в рідкісні вільні години, коли йому вдавалося залишитися на борту самому. Всі знали, що Гедріґал — одинак, який проводив на «Зарозумілості» часу більше, ніж необхідно по роботі. Може, йому вдалося розрівняти стабілізатори? Випробувати поршні, які не рухалися десятиліттями?

«Як довго ти планував це, Гедріґале?» — подумав Таннер Сак.

Невже не міг він сперечатися? Невже так сильно відчував, що нема сенсу і спробувати поборотися за свій дім? Він сумнівався, що Армада взагалі була його домом?

«Де ж ти тепер, друже?»

Таннер уявив, як великий незграбний аеростат прямує на південь, а за штурвалом сидить самотній Гедріґал.

«Я певний, він плаче».

Це було самогубство. Гедріґал не міг накопичити достатньо палива, щоби дістатися хоч до якогось клаптя суші. Якби він дістався до флоту, який чекав повернення Армади, то флотські захотіли б знати, що сталося і чому він покинув місто, тож він їх уникатиме.

Вітри нестимуть його над пустельним морем. Газові балони в аеростата міцні — він роками зможе плисти по небу. «Скільки ж ти їжі запас, друже?» — задумався Таннер.

На думку спала картина: «Зарозумілість» роками пливе в повітрі за чотири, п'ять сотень футів над водою, і труп Гедріґала повільно розкладається в капітанській каюті. Вічно гнана вітрами гробниця.

Або він виживе. Можливо, спустить велику, безглуздо довгу вудку з дверей «Зарозумілості». Таннер уявив, як та летить у повітрі, як розкручується котушка і гачок з наживкою падає у воду. Какти були вегетаріанцями, але могли, якщо треба, прожити на рибі чи м'ясі.

Там Гедріґал міг сидіти на краю люка, звісивши ноги, як дитина, й ловити рибу. Слизькі пружні тільця зіпали ротами і, напившись повітря, підіймалися на волосіні вже мертвими. Він міг би прожити так роками, гнаний вітром по світу. Потоки носитимуть його колами по Бряклому океану, він постаріє, характер його зіпсується на нехитрому одноманітному раціоні, зелена шкіра піде брижами, а колючки посивіють. Сам-один він поволі божеволітиме, розмовляючи з портретами та геліотипіями на стінах «Зарозумілості».

Поки одного дня випадок може зіштовхнути його з тих кругових вітрів, і тоді аеростат вихором понесе на волю, на південь, чи північ, чи ще бозна-куди, поки одного дня він, може, побачить землю.

Гедріґал плистиме понад горами. Кине якір, зачепиться за корч дерева і спуститься. Знову торкнеться ногами землі.

«Невже це настільки поганий план — шукати Шрам, Гедріґале?»

Гедріґал — зрадник. Утік, викрав армадський марс і збрехав своїм правителям та друзям. Він боягуз, тому й боявся виказати незгоду. Він відступник, і Таннер добре це розумів. Як вірний гарватерець мав би його засудити, але не міг.

«Удачі тобі, друже, — подумав він, несміливо піднявши руку, й кивнув. — Я не можу не побажати тобі удачі».

Прихильники Гарватера відчули відсутність Гедріґала як докір.

Усі знали, що він був чоловіком лояльним і своєю втечею породив іще більше обговорень, більше невизначеності й засудження проеєкту Коханців, аніж досі.

За милі під морем аванк продовжував свою путь. Хіба трохи стишив хід, зайшовши у нові води.

Таннер Сак плавав, море заспокоювало зболену спину. В ці дні мало хто спускався під воду, мало хто плавав. Усі боялися потрапити у хтозна-яку непередбачувану течію, що віднесе їх у якусь смертоносну вирву Прихованого океану.

Таннера це не турбувало. Він, риболюд та Паскуда Джон перепливали з місця на місце й кружляли поміж велетенських ланцюгів. Пливли швидко, аби не відстати від міста, проте у воді наче ніякої небезпеки не було. Хаос діяв лише у значному масштабі — на великих неорганічних прибульців, як кораблі й батискафи. Навіть морські вірми вже не могли тягти знавіснілі тепер кораблі-колісниці, й вони разом із флотилією кораблів відплили геть із Прихованого океану.

Тут було тихо та спокійно, і майже ніхто й ніщо не відволікало увагу Таннера. Значну частину роботи в Армаді припинили.

Звичайно, фермери все ще, як могли, піклувалися про врожаї і худобу, над водою й під нею. Було ще тисяча маленьких робіт з ремонту та обслуговування. Внутрішня робота міста тривала: пекарі, лихварі, кухарі, аптекарі виставляли свої знаки і брали гроші. Проте Армада — місто, що живе піратством і торгівлею. Тепер звична метушня довкола доків — навантаження, розвантаження, підрахунок, ремонт — спинилася.

Тож Таннерові не треба було пірнати щодня, щоби замазувати тріщини, розриви чи ремонтувати несправності або щось подібне. Він плавав просто так і щоб заспокоїти біль у спині й відчував, як сіль повертає його шкіру до життя.

— Залазь, Шеку, — сказав.

Тепер усвідомлював напругу, що ширилася Армадою, невпевненість, ніби Гедріґал, покинувши їх, випустив отруту. Тож хотів запропонувати Шекелю місце, де той міг би розвіятися.

У людей були причини боятися. До Таннера доходили дивні чутки. Він уже тричі чув, що якийсь чоловік чи жінка, якийсь йомен чи гарватерівський інженер зникли, їхні будинки та речі лишилися недоторканими (в одній історії йшлося про з'їдені запаси їжі). Одні казали, що вони теж утекли, а інші — що це каверзи духів із Прихованого океану.

Коли Таннер опинявся у воді, його відчуття небезпеки чи невизначеності розсіювалося з потоками. Такий самий перепочинок запропонував Шекелю: переконав хлопця поплавати з ним. Басейни між суднами Армади залишалися майже порожніми. Шекель був у захваті від того, що стане одним із сміливців, які зайдуть у воду. Гігантські скабки кораблів мляво пливли довкола — їх обох не лишать позаду. Шекель щосили молотив руками-ногами, і Таннер намагався показати йому, як краще гребти, але зрозумів, що не знає, як пояснити це комусь, хто дихає повітрям.

Шекель насунув на очі важкі окуляри й занурив голову вниз доти, доки під них не почала затікати вода. Вони з Таннером дивилися на косяки риб таких видів, яких ніколи не бачили. Кольорові та плавно виточені, такі ж насичені й химерні, як тропічні види, тут, у цих помірніших водах. Як у скорпіонів та гідролагів, їхні плавкі форми переривалися веретеноподібними придатками, а очі світилися неправдоподібними барвами.

Коли Шекель із Таннером виповзли з води, на них чекала з пляшкою пива чи чогось міцнішого Анджевіна. І навіть якщо Таннер з Анджевіною все ще говорили одне з одним трохи насторожено й розуміли, що так буде завжди, те, що вони ділили в Шекелі та як вони навчилися ділити це, збудувало між ними повагу.

«Як сім'я», — подумав Таннер.

Белліс було не складно знову знайти Утера Доула. Треба було лише почекати на палубі «Ґранд Оста», знаючи, що він зрештою з'явиться. Белліс заціпеніла від обурення й образи і сама на себе за це сердилася. Вона не могла повірити, що він отак кинув її.

Коли вона підійшла, він стояв і дивився на неї. Не з огидою, чого Белліс боялася, не з ворожістю, інтересом чи бодай якимось натяком, що він її впізнав. Просто дивився.

Вона опанувала себе й знову підв'язала волосся, знаючи, що з обличчя поволі сходить гримаса болю. Рухалася все ще дерев'яно, але за неповних два тижні після бичування майже стала собою.

Белліс не привіталася.

— Хочу побачити Фенека, — єдине, що сказала.

Доул подумав якусь секунду, потім схилив голову набік.

— Гаразд.

І хоча це те, що Белліс хотіла, вона його за це ненавиділа, бо знала: він дозволив їй, бо вона вже не могла сказати чи зробити Фенеку нічого такого, що могло би завадити Армаді. Тепер, коли вона не становить загрози, коли всі карти відкрито.

Белліс стала непотрібна, тож можна було і зробити таку поблажку.

Його плавник забрали, але було зрозуміло, що Гарватер усе ще боявся Силаса Фенека. Коридор на шляху до його камери пильнували вартові. Усі двері могли бути тільки герметично зачинені: приміщення містилося нижче ватерлінії.

Перед дверима Фенекової камери сиділи жінка й чоловік і длубалися в якомусь загадковому пристрої. Белліс відчула на шкірі сухий заряд тавматургічних часточок.

Камерою служила велика кімната з кількома ілюмінаторами, крізь які можна було побачити темні вихорці води. Половина кімнати розділена залізними ґратами, а позаду них, у невеликому алькові, відрізаний од вікон та входу, сидів на дерев'яній лавці, спостерігаючи за нею, Силас Фенек.

Белліс окинула його поглядом. У голові промайнув калейдоскоп образів (той час, що вони проводили разом, усі дружні, прохолодні, сексуальні, потаємні миті). Подивившись на Фенека, вона скривилася, немов скуштувала щось дуже кисле.

Він був худий, а одяг на ньому — брудний. Фенек зустрів її погляд. Із раптовим потрясінням вона зрозуміла, що навколо його правого зап'ястя накладена пов'язка, а долоні й пальців нема. Він побачив, що Белліс помітила його травму, і не зміг стримати гримасу на обличчі.

Зітхнувши, Фенек поглянув їй просто у вічі.

— Що ти тут робиш? — запитав. У голосі чоловіка була ворожість.

Белліс не відповіла. Вона мовчки роздивлялася його камеру: неохайна купа одягу, папір, вугільний олівець і товстий записник. Оглянула ґрати, що відділяли його від неї. Вони були обгорнуті кабелями, які зміїлися по підлозі до дверей. Фенек простежив за її поглядом.

— Вони приєднані до он тих машин, — сказав. Голос у нього був утомлений. — Це гаситель. Понюхай — його чутно навіть у повітрі. Він убиває тавматургони. Жодного, навіть найменшого закляття тут не вийде зробити. — Фенек чмихнув носом і безрадісно посміхнувся. — На випадок, якщо в мене є якийсь таємний план. Я сказав їм, що зможуся хіба на кілька слабеньких заклять, і жодне мене звідсіля не витягне, але... Сама розумієш, мені не повірили.

Белліс кинула оком на дивної барви плоть під його сорочкою — некротичну, вцятковану якимись водянистими плямами. Вона пульсувала, і Фенек защібнув сорочку.

Широко розплющивши очі, Белліс розвернулася і закрокувала кімнатою.

— Не треба, — сказав раптом він, і це пролунало майже ласкаво.

— Це що, блядь, означає? — запитала вона, рада, що голос її пролунав холодно і твердо.

Він подивився на неї знаючим поглядом, від якого Белліс захотілося його вдавити.

— Не треба, — повторив. — Не ходи сюди, не питай мене, не треба. Нащо ти прийшла, Белліс? Не для того ж, щоб вилаяти — не твій стиль. Не позловтішатися. Ну зловили мене, ну і що? Тебе зловили теж. Як спина?

Її це шокувало настільки, що на мить вона забула, як дихати. Закліпала, проганяючи туман в очах. Фенек дивився на неї без якоїсь особливої жорстокості чи злості на обличчі, та й голос не змінився.

— Ти від мене нічого не дізнаєшся, — сказав. — Нічого тобі з цього не буде. І не стане це твоїм катарсисом, і тобі не полегшає, коли вийдеш за двері. Так, розумієш? Так, я збрехав тобі, використав тебе. І ще багато кого. І зробив це без роздумів. І зробив би ще раз. Я хотів потрапити додому. Якби ти була поруч і це не становило б зайвих проблем, я взяв би тебе зі собою, а якби ні, то не взяв би. Белліс... — Він нахилився вперед на лавці й потер обрубок руки. — Белліс, тобі нема чим мені дорікнути.

Повільно похитав головою, геть не соромлячись своїх слів.

Її трясло від ненависті. Він правильно розрахував, не розказавши їй про те, чим насправді займається. Вона б тоді ніколи йому не допомогла, хай як розпачливо їй хотілося додому.

— У тобі нема нічого особливого, Белліс, — ти лиш одна з багатьох. Я ставився до тебе так само, як і до інших. І думав про тебе не більше й не менше. Єдина різниця між тобою й іншими — в тому, що ти тут зараз. І ти ще вирішила, що в цьому є якийсь сенс. Що ти мусиш... що? Прояснити щось між нами?

Силас Фенек, Прокуратор Нового Кробузона співчутливо похитав головою і сказав:

— Нема між нами нічого, Белліс. Іди геть, — він улігся на лавку і втупився у стелю. — Геть! Я хотів дістатися додому, а ти була під рукою. Ти знаєш, що я зробив, і знаєш нащо. Нема ніякої загадки і розгадки нема. Іди геть.

Белліс постояла ще кілька секунд, але зуміла вчасно піти й не заговорити знову. Вона сказала тільки шість слів. Відчула, як шлунок звело спазмом од відчуття, якому годі було дати назву.

«Вони його не вб'ють, — подумала похмуро. — Навіть не покарають його. Фенека навіть не бичували. Він занадто цінний, занадто страшний. Вони думають, що він може щось розповісти, що вони витягнуть із нього якусь інформацію. Може, й витягнуть».

Вийшовши з дверей, вона не могла не визнати, що Фенек має слушність щодо одного точно.

Їй не стало легше.

Белліс із подивом виявила, що Йоганнес залишився в її житті. Був час, коли він, здавалося, відчував до неї огиду і навряд чи дуже бажав побачити її в майбутньому.

Вона усе ще вважала його безхребетним. Навіть коли її власна вірність Новому Кробузону була дивною, безсистемною, Белліс не могла не думати про Йоганнеса як про перебіжчика. Швидкість, з якою він призвичаївся до Армади, викликала у неї огиду.

Але тепер у ньому було щось жалібне. Його нововиявлене прагнення стати її другом видавалося трохи жалюгідним. І хоча Белліс проводила якнайбільше часу з Керіенн, чия непоштивість та прихильність були справжньою втіхою, й хоча Керіенн не дуже-то любила Йоганнеса, траплялися випадки, коли Белліс дозволяла йому залишитися на деякий час. Вона жаліла його.

Після всієї його роботи, коли аванка зловили і припнули, а екіпаж Тінтіннабулума поїхав геть, тепер Крюах Аум працював з тавматургами Коханців та Утером Доулом, опинившись у новому внутрішньому колі, щоб відкрити секрети видобутку можливостей, — праця Йоганнеса закінчилася. Белліс припускала, що він розумів: попереду чекає багато років у цьому місті, а він — його бранець.

Йоганнес усе ще працював із групою, яка наглядала за аванком: будував графік його швидкості, оцінюював біомасу й тавматургічні потоки в цьому районі. Але це була робота для годиться — її ледве стачало на пів дня. Випивши, він починав скиглити про те, як його використали й позбулися. Белліс із Керіенн потай глузували з нього за його спиною.

Йоганнес обережно висловлював невпевненість щодо їхньої траєкторії та присутності у Прихованому океані. Белліс гріли такі прояви незгоди з Коханцями. Частково тому вона могла терпіти Йоганнесову присутність.

Він був занадто боягузливий, щоб визнати це, але, як і Белліс, хотів, аби вони повернулися назад. Минали дні, Армада просувалася все далі й далі у незвідані води, углиб Прихованого океану, і Белліс виявила (з пульсуванням несподіваної надії), що вони з Йоганнесом не одні.

Травма від дезертирства не заживала.

Армада рухалася в моря, що не корилися жодним законам океанології. Це могло здатися пригодою чи якоюсь богом даною долею громадянам, усе ще розпаленим тріумфом у війні та риторикою найвизначніших в історії Гарватера лідерів. Але тоді втік вірний, надійний Гедріґал, і вся подорож набула страхітливого забарвлення.

Місце «Зарозумілості» швидко зайняло інше судно. Тепер над «Ґранд Остом», обзираючи горизонт, нависав інший аеростат. Але він не був ані великий, ані дуже високий, і видно з нього було не так далеко, як із «Зарозумілості», тож метафоричність цього факту тривожила вірних містян.

— Що ж він передбачив? — бурмотіли вони. — Що він знав, цей Гедріґал?

Місто рухалося з власною динамікою. Голоси, що радили повертати назад, лунали геть слабко. Навіть ті інші правителі, які не схвалювали планів Коханців, замовкали або критикували тільки за наглухо зачиненими дверима. Але дисидентський привид Гедріґала бродив районами, і торжество, хвилювання, з якого почалася подорож, ущухли.

Таннер і Шекель дали нові імена створінням, яких вони побачили під водою: бігобігуни, танцюючі мухи та жовтяки.

Обоє спостерігали, як природознавці Армади плавають над допитливими істотами, хапають кількох у сітки, тримаючись подалі від великих, тупоносих жовтяків, геліотипуючи їх громіздкими водонепроникними камерами та фосфорними спалахами.

Табунці тварин шугали по трубах і корпусах, що стриміли внизу, мов коріння. Вони змішувалися з упізнаванішою рибою — мерланги й усіляка дрібна рибина водилися навіть у Прихованому океані — їли їх чи самі ставали їжею.

Таннер Сак пірнав і дражнив щупальцями пару таких рибин, не більших за долоню. На поверхні Шекель поглянув на шрами Таннера.

Усе далі й далі в море.

Уночі лунали дивні звуки, шлюбні сигнали невидних тварин, схожі на рев бика. Бували дні, коли плавати не ходив ніхто, навіть найсміливіший чи найдопитливіший водолаз, та й морські рибки ховались у своїх маленьких печерах на дні міста. Це були небезпечні води. Армада проходила крізь непередбачувані краї киплячих припливів, по мисливських угіддях піаси, живих вихорів, які голодно кружляли довкола міста, але трималися осторонь.

У безмісячній темряві під водою пульсували вогні, як біолюмінесценція бентосних організмів, збільшена в багато сотень разів. Бувало, хмари над прихованим морем рухалися набагато швидше, ніж вітер. Одного дня, коли повітря було сухим, як елітриктичність, по правому борту міста з'явились якісь тіні, наче крихітні острівки. То були плоти невідомих водоростей, великі згустки рослин-мутантів, що раптово відійшли від міста під впливом якоїсь власної сили.

У всій Армаді, в кожному районі, у нетрях та найелегантніших таунгаусах зависли напруга, невротичне очікування. Люди погано спали. Коли це почалося, Белліс пополотніла, пам'ятаючи про кошмари, які мучили Новий Кробузон і які, зрештою, привели її сюди. «Від одних нічних жахіть до інших», — подумала вона, промучившись кілька нестерпних годин без сну.

У такі темні моменти Белліс ходила до «Ґранд Оста» і спостерігала за рухом міста таємничими морями. Вона дивилася на спокійні милі води доти, доки, настрашена її масштабом, не втікала у коридори великого корабля, сама не розуміючи чому.

Вона бродила серед кліток порожніх проходів і йшла у забуту зону пароплава, до маленького закапелка, який їй показав Доул. І там незручно присідала та з тривогою вслухалася у звуки, що лунали зі спальні Коханців.

Їй самій ця звичка була огидна, та вона не могла позбутися підступного відчуття сили, яке вона їй давала. «Мій маленький бунт, моя маленька втеча — хтось підслуховує, а ви і не знаєте», — думала, чуючи сласне шепотіння Коханців, звірячу нестримність, яка незмінно вселяла у неї жах.

Белліс ніколи не дізнавалася нічого нового. Вони ніколи не говорили про щось важливе. Тільки лежали разом і мурмотіли фетишистські зізнання. Коханка звучала з кожною ніччю дедалі гарячіше, її голос міцнів, і Коханець утихав, прагнучи розчинитися в ній.

«Я не хочу тут бути», — билася гарячкова думка в голові Белліс знов і знов. Одного вечора вона нарешті сказала її вголос Керіенн, знаючи, що подруга не погодиться.

— Я не хочу тут бути, — Белліс жадібно відпила вина. — Тепер іще ці нічні жахіття, а далі марення почнуться. Це я вже бачила. Ні до чого доброго наша подорож не приведе — а що далі? Ми або загинемо... або Коханці захоплять у свої руки страшні, жахливі сили. Ти направду їм довіряєш, Керіенн? — п'яно запитала вона. — Цьому поштриканому виродкові та його психопатці-подружці? Ти б їм довірила таку силу і владу? Я не хочу тут бути.

— Знаю, Белліс, — відповіла Керіенн, добираючи слова. — Але хочу побачити, що там. Думаю, там щось дивовижне, розумієш? Чи отримають Коханці... те, що там є, чи ні. І ні, я не те, що довіряю їм. Я зі Сухої Паді, не забула? Але от що тобі скажу... Після втечі Гедріґала багатенько людей починають із тобою погоджуватися.

І Белліс зненацька кивнула та підняла келих, немов виголошуючи тост. Карріенн сардонічно відповіла тим самим.

«Вона має слушність, — раптом подумала Белліс. — Вона справді має слушність. Щось змінюється».

Аванк почав стишувати хід.

Днів через десять після того, як Армада увійшла до Прихованого океану, люди стали це помічати.

Першими зауважили зміни Паскуда Джон, риболюд, лангусти, Таннер Сак та кілька людей, які спускалися поплавати. Їм стало легше поспівати за містом. Після кількох годин плавби уздовж обліплених рачками днищ міста м'язи в них пекли не так сильно, як вони очікували.

Скоро зміни помітили й надводні жителі міста. Однак без суші, у цих загадкових морях не так просто зрозуміти, які відстані долає місто. Але були методи їх виміряти.

Щось сталося із багатомильною істотою в морських глибинах. Щось змінилося. Аванк сповільнювався.

Спочатку всі сподівалися, що це тимчасова зміна, що аванк знову набере темп. Але дні тривали, і звір усе-таки сповільнився.

Йоганнес тішився і тріумфував — він знову пригодився. Коханці зібрали його стару команду, аби з'ясувати, що сталося.

Белліс здивовано виявила, що він усе ще розмовляв з нею та Керіенн про свою роботу — тепер, коли його повернули у тісне внутрішнє коло.

— Нема в місті таких, хто б не помітив цього, — сказав він їм одного вечора, втомлений і спантеличений. — Коханці чекають, поки ми розв'яжемо проблему. — Він похитав головою. — Навіть Аум не може осягнути, що не так. Двигун на гірському молоці все ще працює, аванк не зупиняється... він просто сповільнився.

— Щось у водах Прихованого океану? — висловила припущення Белліс.

Йоганнес закусив губу.

— Навряд чи. Що в усьому Бас-Лаґу може тягатися з аванком!

— Він, мабуть, хворіє, — сказала Керіенн.

— Напевно, — кивнув Йоганнес. — Крюах переконаний, що ми можемо усе виправити. Але я не певний, що нам відомо достатньо, аби його вилікувати.

Повітря над Прихованим океаном раптом стало сухим і гарячим. Міські рослини в'янули.

Усі райони опустіли, і сміховинна подоба нормальності, яка недавно запанувала в Армаді, почала руйнуватися. Роботи майже не було. Громадяни піратського міста чекали, поховавшись по хатах, під нестерпно палючим небом. Місто немов вицвіло й розмилося від спекотного марева. Майже непорушне, воно погойдувалося на хвилях, як рятувальна шлюпка.

Кільватер за містом із кожним днем слабшав у міру того, як сповільнювався аванк.

Районами повільно ширилася паніка. Скликали зустрічі. Вперше за весь час їх організовували не правителі, а народні комітети, які діяли в усіх районах. І якщо спершу вони майже повністю складалися з чоловіків та жінок із Кергауза й Сухої Паді, то згодом із кожним днем зростала частка представників із Джгура, Книжкового містечка і Гарватера. Вони обговорювали те, що відбувається, шукаючи відповіді, які їм ніхто не міг дати.

У головах людей повторювався жахний образ. Армада пливе за течією, без рушійної сили, в безплідних водах Прихованого океану. Або прив'язана до нерухомого аванка — якоря немислимої ваги.

Швидкість міста невмолимо спадала.

(Опісля, коли все стихло, Белліс зрозуміла, що день, коли стан аванка став шокувально очевидним, день, коли стільки людей загинуло, був за кробузонським календарем 1 меруалія — Рибний день. Від цього факту вона зайшлася безрадісним сміхом, подібним радше до кашлю).

Був майже обід, коли в морі з'явилися плями.

Спочатку ті, хто їх бачив, думали, що це скупчення напіврозумних водоростей, але швидко стало очевидним, що то щось інше. Вони були світлішими і перебували глибше під водою — розпливчасті кольорові плями, рідкі по краях.

Плями ці з'явилися на шляху міста за кілька миль попереду. Вони поволі наближалися, і містом перебігла звістка; у Шаддлерівському Саду скульптур зібралася юрба — поглянути, що ж то таке.

Це була маса якоїсь в'язкої рідини, густої, наче твань. Там, де хвилі сягали її зовнішніх країв, вони зводилися до негарних брижів, які слабко наповзали по поверхню плями і щезали.

Речовина була мертвотного блідо-жовтого кольору.

Белліс зглитнула, відчуваючи, як від тривоги до горла підходить жовч, а тоді зненацька зрозуміла, що вітер повіяв у інший бік і що це зовсім не тривога. А сморід.

На них накочувалася хвиля смороду. Містяни змінювалися на обличчі, блідли і блювали. Белліс із Керіенн заточилися й перезирнулися, бліднучи, стримуючи блювоту серед хору спазматичного ригання. Біла маса, що погойдувалася на хвилях, смерділа септичною гниллю, тухлою плоттю.

— Джаббере, спаси нас! — видихнула Белліс.

Над її головою кружляли птахи-стерв'ятники Армади, збуджено пурхаючи, мов якась жива хмара, у бік огидної речовини, а потім, наблизившись, раптом відлітали геть, наче ступінь гниття не приваблював навіть їх.

Місто сягло зовнішніх країв смердючої речовини — попереду були великі мазки її, велика гнійна маса.

Більшість тих, хто зібрався подивитися, бігли назад до своїх будинків палити ладан. Белліс із Керіенн залишилися спостерігати за Йоганнесом та його колегами біля краю парку. З просоченими парфумами ганчірками навколо обличчя дослідники Гарватера перехилилися через поручні й закинули через борт відро, прив'язане до троса. Зачерпнувши речовини, витягли його і почали оглядати.

А потім сипонули від нього врозтіч.

Йоганнес, побачивши Белліс і Керіенн, підбіг до них та зірвав з лиця пов'язку. Він тремтів усім тілом, блідий і лискучий від поту.

— Це гній, — сказав і тицьнув у бік моря тремтячим пальцем. — Це плівка гною.

43

Аванк хворий.

Намагаючись продовжити свій бездумний рух за командою двигуна, він сповільнюється дедалі більше. Що з ним? Кров іде, він поранений? У нього пропасниця? Подразнення від чужої реальності довкола? Аванк занадто спокійний, дурний чи слухняний і не відчуває та не виказує болю — рани його не заживають. Вони скидають свої мертві тканини нагноєннями згустків, що вихорцями випливають на поверхню, як нафта, й розповзаються, коли тиск води зменшується, обволікаючи і душачи рибу та водорості.

Десь за дві-три милі вглиб Прихованого океану плив хворий аванк.

За кілька миль від огидних гнійних плям аванк зупинився повністю.

Відчайдушно посилювалися сигнали від двигуна, їх надсилали повторно, але відповіді не було. Аванк був абсолютно нерухомий.

Він завмер, не міг чи не хотів рухатися там, глибоко під містом.

І коли було зроблено все, що могли зробити захисники та лікарі аванка, й нічого не сталося, коли марно випробували різні довжини хвиль, намагаючись повернути велике створіння в рух, лишався єдиний варіант. Не можна було дозволити місту зоставатися на місці та гнити.

Аванк був хворий, і ніхто з науковців не знав чому. Їм доведеться оглянути його зблизька.

Із крана на «Годлінґу» — фабричному кораблі на носі «Ґранд Оста» — важким маятником гойдався гарватерський батискаф. Це була оцупкувата сфера, утикана рурками й заклепками з міцного заліза. Мотор випинався ззаду, наче турнюр. Скло завтовшки як долоня закривало чотири ілюмінатори й хемічну лампу.

Інженери та робітники поспішно перевіряли і переоблаштовували глибоководне судно.

Екіпажники батискафа «Ктенофор» готувалися до занурення на палубі «Годлінґа», надягаючи комбінезони та перевіряючи книги і трактати, що вони брали зі собою. Там стояли струпарка Чіон з понівеченим од рештків ритуальних порізів обличчям, Крюах Аум (і Белліс похитала головою, побачивши свого колишнього учня, котрий схвильовано ухав сфінктером-ротом), а попереду всіх, порівну схвильований, гордий і нажаханий стояв Йоганнес Тиарфлай.

Він не мав іншого вибору — він більше, ніж будь-хто, крім хіба Крюаха Аума, розумів аванка, що було вкрай важливо для лікування звіра. Белліс знала, що Йоганнес пішов би на це навіть без примусу Коханців.

— Ми спускаємося, — пояснив він Белліс згодом, дивлячись на неї з тим самим виразом обличчя, з яким він зараз стояв на палубі «Годлінґа». — Поглянемо, що з ним. Доведеться його лікувати.

Чоловік здавався нажаханим і схвильованим водночас.

Як учений він був у захваті. Вона побачила в ньому страх, але ніяких недобрих передчуттів. Белліс згадала, як Йоганнес описував шрам, яким його колись наділив сардула. Йоганнес міг здаватися надзвичайно малодушним, але його боягузтво було лише соціальним. Вона ніколи не бачила, щоб він сахався від небезпеки, яку могло спричинити дослідження. Він не відступив і перед цією страшною місією.

— Ну, — обережно почала Белліс, — побачимося з вами за кілька годин, так?

І Йоганнес був настільки розбурханий, що на її розмірений голос, дбайливий нейтралітет тону, котрий геть протирічив значенню її слів та підкреслював небезпеку, яка висіла над ним, навіть не звернув уваги. Він наївно кивнув і незграбним жестом стиснув її плече, а потім пішов.

Підготовка зайняла багато часу. Вздовж кормової частини міста зібралося не дуже багато народу — поспостерігати за спуском. Напружена атмосфера в місті відлякувала людей — не те, щоб їм було все одно, просто усім забракло енергії, немов усі події геть вичавили з них соки.

Йоганнес поглянув на небагатьох глядачів, помахав і заліз у кабіну «Ктенофора».

Белліс спостерігала, як за ним міцно задраюють люк. Вона дивилась, як глибоководний батискаф піднімають над хвилями й він страшенно хилиться набік, і згадала той самий рух, коли її опускали в Салкрікалтор-сіті. Величезне колесо на «Годлінґу» почало обертатися, розмотуючи посилений прогумований кабель, і батискаф наблизився до води.

Він із приглушеним сплеском торкнувся поверхні Прихованого океану і занурювався дедалі нижче. Десь за три години батискаф сягне аванка. Белліс спостерігала за брижами, що розходилися над батискафом, поки не відчула, що у неї за спиною хтось стоїть, й, повернувшись, опинилася лицем до Утера Доула.

Насупившись, вона мовчки чекала. Доул спокійно поглянув на неї та кілька хвилин нічого не говорив.

— Ви хвилюєтеся за свого друга, — сказав. — «Ґранд Ост» закритий на час надзвичайної ситуації, але якщо хочете, можете почекати, поки він повернеться, там.

Він відвів її в маленьку кімнатку на кормі «Ґранд Оста», ілюмінатор у якій виходив на «Годлінґ». Не сказавши і слова, Доул вийшов і зачинив за собою двері. Але він відвів її до кімнати, зручнішої та вмебльованої краще, ніж її власна кімнатка, і через п'ять хвилин один із управителів Гарватера приніс їй чай, просто так, вона навіть не просила.

Белліс попивала чай і дивилася на воду. Поведінка Доула дивувала і не вселяла довіри. Вона не розуміла, чому він так потурає їй.

У крихітній сферичній кабіні «Ктенофора» спершу було просто тепло від дихання трьох тіл. Вони незручно тиснулися, перебалакуючись із-під рук та ніг, і визирали в маленькі ілюмінатори.

Світло гасло з дивовижною швидкістю, і Йоганнес із нервовим захопленням завважив слабку видимість. Вони спускалися біля одного з великих ланцюгів, які тримали аванка на припоні, ковзаючи повз масивні порослі молюсками й поколіннями водоростей ланки одна за одною. Їхнє світло привабило безтурботну рибину з булькатими коров'ячими очима, й та вдивлялася у перепону на своєму шляху вниз, кружляючи довкола рурок, які подавали їм повітря, сахаючись од бульбашок, що видихало судно.

Зі спуском море темнішало, і ланцюги виглядали дедалі моторошніше, їхні чорні ланки падали майже вертикально, вплітаючись одна за одною у візерунки, що здавалися раптово незрозумілими і зловісними, схожими на загадкові ієрогліфи.

На краю цілковитої темряви море здавалося абсолютно нерухомим, не розрізаним течіями Прихованого океану. Екіпаж не розмовляв. У каюті стало геть чорно. На борту були хемічні вогні та ліхтарі, але дослідники не могли ризикувати й марнувати їх під час спуску — вони пригодяться їм унизу. Так і сиділи тісною купою, у найглибшій темряві, яку будь-хто з них коли-небудь відчував.

Було чути лише хрип дихання і слабкий перестук, коли вони ворушили затерплими кінцівками і гупали ними об метал або один об одного. Шепіт накачаного повітря. Двигун не працював — судно вниз несло тяжіння.

Йоганнес прислухався до дихання — власного та всіх довколишніх, і зрозумів, що воно автоматично синхронізується. Що означало, що після кожного видиху наставала павза, момент, коли він на секунду міг удати, що тут нікого нема, крім нього.

Зараз вони були далеко за межами досяжності сонячного світла. Вони зігрівали море. Тепло просочувалося з котлів у кабіну, а через металеву «шкіру» посудини — у воду, що жадібно пожирала його.

Час не міг пережити цю невпинну темну спеку, монотонне шурхотіння повітря та скрип шкіри. Час зламався, знекровлений. Моменти не переходили один в одний, а народжувалися мертвими. «Я поза часом», — подумав Йоганнес.

На одну-єдину страшну мить він відчув, як підступає клаустрофобія — немов жовч до горла, але опанував себе і заплющив очі (некомфортна темрява виявилася не більш та не менш глибокою, ніж та, від якої сховався за приплющеними повіками), зглитнув і здолав її.

Простягнувши руку, Йоганнес намацав скло ілюмінатора і був вражений холодною мокрою поверхнею конденсату — вода зовні була, наче крига.

Після незліченних хвилин темряву за бортом на мить прорізало світло, й екіпажники ахнули, коли відчуття часу повернулося до них, як еліктричний шок. Якась жива лампа проходила повз них, якась істота зі щупальцями, що вивернула своє тіло перистальтичною хвилею, загорнувшись у люмінесцентні нутрощі, шугнула геть, і скупий проблиск згас.

Чіон запалила ліхтар на передній частині батискафа. Той уривчасто спускався, його фосфорне сяйво кидало в пітьму конус світла. Вони могли бачити його краї так чітко, ніби ті були мармурові. У світлі ліхтаря не було видно нічого, крім юшки з дрібного сміття, частинок, що, здавалося, вихорцями піднімалися, коли «Ктенофор» поринав. Не було видно ні океанського дна, ні глибоководного життя — геть нічого. Ця нищівна освітлена порожнеча гнітила більше, ніж пітьма. Тож вони продовжили спуск, вимкнувши ліхтар.

Залізний корпус почав скрипіти під тиском. Кожні десять-дванадцять секунд лунало рипіння, ніби тиск раптово зростав у різних зонах.

З глибиною удари ставали все сильнішими, поки раптом Йоганнес не зрозумів, що тремтить не просто їхнє судно, не лише метал навколо них, а море — ціле море, тонни води з усіх боків — вібрують, спазмують у відгомоні громових ударів, що піднімаються знизу.

Серце Аванка.

Коли на величезному колесі на «Годлінґу» розкрутилися милі дроту, запобіжник клацнув і зупинив спуск батискафа. «Ктенофор» смикнувся, погойдуючись від артеріальних вібрацій довкола. Серце аванка твердо гупало крізь метал судна.

Чіон запалила ліхтар. Три батинавти пильно дивилися на вологі від поту сепії облич одне одного. Вони виглядали гротескно в пітьмі батискафа. З кожним ударом серця, від якого батискаф здригався, кожен у кабіні нервово посмикувався від страху й захвату. Темрява мерехтіла навколо тісної кабіни, над її давачами та циферблатами.

Чіон заходилася тиснути на кнопки й запихати картки в аналітичну машину поруч. На мить серця в усіх пропустили удар, коли нічого не сталося, а вже наступної секунди сфера здригнулася від гуркоту двигуна.

— Він за кілька сотень ярдів під нами, — сказала Чіон. — Підемо повільно.

Невдоволено чмихнувши, «Ктенофор» пішов униз по дузі, підбираючись ближче до аванка.

Знову спалахнув ліхтар. Холодний промінь розтинав непроникну підводну ніч. Оглянувши воду й завислі в ній часточки, Йоганнес побачив, як ті здригаються від биття аванкового серця. На думці про мільйони тонн води, що кожної миті можуть їх розчавити, Йоганнес відчув, як у роті зібралася гірка слина.

Під ними щось виднілося — щось схоже на примару. Йоганнес похолов. Вони спускалися до великої пласкої зони світлішої темряви, розірваного галькового поля, що потрапило у видимість. Спочатку геть слабке, воно набирало форму, його нерівні контури заповзали під фосфорний промінь. Укрите мулом і камінням, воно простилалося з усіх боків, де-не-де вцятковане плямами, наростами-лишайниками найглибших глибин моря. Воно було притулком глибоководного тваринного життя. Йоганнес помітив слабке мерехтіння сліпої, схожої на в'юна міксини, оцупкуватих ехіур, товстих блідих трилобітів.

— Ми не туди запливли, — обізвалася Чіон. — Ідемо над океанським дном.

На останньому слові її голос зірвався й перейшов у тремтячий шепіт, коли вона зрозуміла свою помилку. Йоганнес кивнув зі своєрідним тріумфом і благоговінням, як людина перед лицем бога.

Серце аванка гупнуло ще раз, і величезна хвиля струснула підводним пейзажем, раптово переналаштовуючи його, піднімаючись на двадцять футів, а довкруги вихором закружляли частинки пилу й мулу. Поверхню вузлуватої рівнини розітнув товстий гребінь, тягнучись ген далі, куди сягав промінь «Ктенофора», і двоївся, троївся, прокладаючи доріжки по плато.

Це була вена.

Вона пульсувала, повна крові, напиналася, а потім знов опадала.

Батискаф розташувався ідеально. Вони були просто над аванковою спиною.

Навіть беземоційний Крюах Аум здавався приголомшеним. Вони тулилися одне до одного, бурмотячи щось заспокійливе.

Краєвид під ними був одним гігантським звіром.

«Ктенофор» повільно курсував за двадцять п'ять футів над поверхнею аванка, над долиною між двома жилами. Йоганнес дивився вниз крізь густу воду. Його зачарували барви істоти. Він очікував на анемічний білий колір, але ця крапчаста шкурка містила смуги сотень відтінків, закручених у вихорці, виразні, мовби відбитки пальців: сірий, як галька, червоний, вохристий.

Місцями шкіра аванка рясніла визубнями, схожими на скелі чи роги, — вуса, що розкинулися навколо «Ктенофора», наче окостенілі дерева. Чіон обережно скеровувала батискаф поміж них.

Вони проходили над отворами — поморщеними плямами на тілі аванка, які могли зненацька розширятися, зяючи чорними ямами, пульсуючими тунелями, що вели углиб тварини, вистелені альвеолами завбільшки як дебелий чоловік.

«Ктенофор» пурхав, ніби пилина, над шкірою звіра.

— Що в ім'я богів ми робимо? — прошепотів Йоганнес.

Крюах Аум несамовито писав нотатки, поки Йоганнес не міг відвести погляду від істоти, яку анофелес допоміг викликати.

— У нас світла — не більше, ніж на кілька годин, — нервово повідомила Чіон.

Судно обійшло невеличкий лісок волосин — кожна завбільшки як дзвінниця, й опустилося між двох наростів — може, краї зябер або шрами чи плавники. Поверхня звіра здималася і брижилася підшкірними рухами. Контури його поволі змінювалися, рівнина спускалася, переходячи у схил.

— Підходимо до його боку, — сказав Йоганнес.

Зненацька коріум під ними круто пішов униз; мозолиста шкірна круча спускалася в густу пітьму. Йоганнес почув власний уривчастий віддих, коли «Ктенофор» пірнув униз уздовж боку аванка. Світло грало над шарами клітин і паразитичного життя, що раптово виринуло поруч з ними в цій органічній безодні.

Географія пацієнта приводила їх у благоговійний захват.

Почали з'являтися зморшки, безліч великих складок, схожих на краї тектонічних плит, де шкіра аванка накладалася сама на себе складками, вигинаючись у те, що могло бути стегном, плавником або хвостом.

— Я думаю... — почав Йоганнес, показуючи іншим. — Думаю, це кінцівка.

Вода пішла брижами й заспокоїлася, а потім знову по колу. Зморшки на шкірі з'являлися все частіше. З кожним ударом аванкового серця тут випиналися величезні розгалуження вен, такі складні, як найменші тріщини на склі, й обвивали схожі на гори м'язи. Сполохані світлом краби шугали у свої нори в аванковій шкірі.

У воді виднілися домішки. Ліхтар вихопив з темряви смугу темної рідини, схожої на чорнило.

— Що це таке? — прошепотів Йоганнес, і Крюах Аум написав щось для нього.

«Кров».

Серце знову гупнуло, і вода наповнилася темною речовиною. Вона швидко розсіювалася, розповзаючись на всі боки. Світло ліхтаря вихопило щупальця крові й дещо за ними. Тверду, рівну поверхню.

У батискафі охнули. Це був масивний залізний край армадської збруї. Порослої кіркою з останків морських блюдечок, давно мертвих од тиску, і примітивних форм життя, що населяли ці глибини. Один кут, одна застібка, що охоплюють тіло аванка.

— Боги, — прошепотіла Чіон. — Може, це через нас. Може, то просто ці застібки й вуздечки натерли його до крові.

«Ктенофор» погойдувався на струмках крові над тілом аванка. Кров піднімалася звідкись із-за пагорбів на шкірі звіра.

— Гляньте! — раптом скрикнув Йоганнес. — Он!

За двадцять футів під ними шкіра аванка була здерта і кровоточила. Це був наче розкоп: широка, рвана траншея, завглибшки футів тридцять і невідь-скільки завдовжки, що звивисто спускалася в темряву. Внутрішні її стінки — безлад зруйнованих клітин, забруднених залишками цього маслянистого гною. Згустки напіврідкої субстанції відділялися від тіла просто на очах, а за ними піднімалися обірвані клапті матерії.

У найглибшій частині рани, біля самої її основи, фосфор вихопив із темряви вологу червону плоть.

— Джаббере! — зойкнув Йоганнес. — Не дивно, що він зупинився.

Крюах Дум шалено почав писати та підняв свій аркушик на світло.

«Це взагалі дрібниця, — прочитав Йоганнес. — Подумайте про величину аванка. Має бути ще щось».

— Гляньте, — прошепотіла Чіон, — краї порізу... вуздечка їх навіть не торкається. Річ не в металі. — На цьому в кабіні запала тиша. — Ми щось пропустили.

Рваний епідерміс аванка здимався по обидва боки від них, коли вони спускалися у траншею.

Наче дослідники в якійсь загубленій річці, простежили рану до її джерела.

V-подібний розріз рваної плоті тягнувся далеко вперед, але темрява поглинала його задовго до видимого кінця. З кожним ударом серця навколо них піднімалися хмари крові, на кілька секунд осліплюючи, поки їх не розсіювала вода.

Під ними і по обидва боки від них виднівся рух — роз'ятрену аванкову плоть гризли падальники.

Батискаф повільно рухався в тіні цього м'ясного яру. І всі у маленькій бульбашці металу та повітря подумали, проте не сказали: «Що ж це зробило з ним?»

Вони повернули слідом за вигином рани, коли перед ними замаячили тверді краї пошкодженої шкіри. «Ктенофор» розвернувся у воді.

— Ви бачили, там щось рухалося?

Чіон побіліла на лиці.

— Онде! Он! Он же! Бачили?

Тиша. Смуга крові. Тиша.

Йоганнес першим спробував розгледіти, що там побачила Чіон.

Ущелина розширюється. Вони на краю глибокої ями.

На самому дні — кров та гній. Яма тягнеться на десятки ярдів ушир. Це — рана аванка.

Щось рухається. Йоганнес це бачить і скрикує, а інші озиваються луною.

У хмаринах крові під ними видно якийсь рух.

— Боги милі, — шепоче він, і його голос втихає й перетікає в думку.

«Боги». Розгортається щось неминуче і дуже погане.

«Ктенофором» гойдає, всі кричать. Щось уперто буцає його по корпусу.

Йоганнес заціпенів, і в думках тільки: «Треба знайти і вилікувати, знайти, що не так, і вилікувати, вирізати все хворе і вилікувати». Але в міру того, як вони спускаються в безодню, у центр хвороби, його душить страх.

(«Він був у мені з того моменту, як над головою зімкнулися хвилі»).

Гнила кров під ними пульсує дивними припливами. Судно знову здригається, коли щось невидиме гатить у його корпус. Чіон починає голосити.

Повільно рухаючи головою у раптово застиглому часі, Йоганнес спостерігає, як руки струпарки хапаються за важелі, такі повільні й незграбні, як пеньки. Вона здає назад, намагаючись відвести судно подалі, але батискаф здригається від наступного удару й шалено кружляє.

Йоганнес чує власні крики — і луною крик струпарки: «Тікаємо, скоріше тікаємо».

Щось іззовні грюкає в люк «Ктенофора».

Йоганнес кричить, дивлячись на криваву рівнину внизу.

Темний урожай, гуща чорних квітів вирвалася з неї в хисткому блиску ліхтаря; ці дивні квіти потяглися вгору до того холодного штучного сонця — на своїх товстих стеблах, жилавих і мускулястих, які насправді не стебла, а передпліччя, це не квіти, а руки, кігті, й руки широко розкинуті та хижі, а ось груди, голови й тіла піднімаються, виринають з-під слизу крові, де вони гризли плоть і впорскували отруту.

Як духи, що виринають з-під землі кладовища, тіла піднімаються, розсіюючи кров хвостами, дивляться на прибульців колосальними очима, в які Йоганнес узирається із благоговійним трепетом і жахом. Їхні обличчя застигли у мимовільних глузливих посмішках, клаптики плоті випурхують з-поміж зубів — кожен більший за його палець.

Вони з грацією в'юнів пливуть у бік судна, яке розгойдується під їхньою вагою, й несуть його на витягнутих руках, ілюмінатори гойдаються і раптом перевертаються вгору, перекидаючи трійцю в кабіні одне на одного, де вони лежать, дивлячись угору, і кричать у слабкому світлі ліхтаря, угледівши обличчя у вікнах і руки, що тягнуться до них.

Йоганнес відчув, як у безмовному крику розтягуються його губи. Руки б'ються об тіла екіпажу, а ті, перелякані, молотять своїми у відповідь, але він нічого не відчуває.

Із «Ктенофора» ллється світло просто в пащеку безодні. Йоганнес бачить, як сонм немислимих створінь тисне на скло ілюмінаторів. «Вони — хвороба, — метається істерична думка. — Вони — хвороба».

Дедалі більше істот оточує батискаф. Вони розбивають фосфорний ліхтар, і той гасне, випустивши хмарину бульбашок, і тепер їхні жаскі лиця підсвічуються слабким жовтявим мерехтінням ліхтаря зсередини судна.

Йоганнес вдивляється крізь скло в пару очей назовні, за чотири милі нижче моря. На крихітну частку секунди він абсолютно яскраво та чітко бачить, яким постає перед цими очима: обличчя, закривавлене від ударів об чужі кінцівки й кабіну, кожна зморшка — чітка риска у світлі ліхтаря, застиглий, заціпенілий вираз.

Він бачить, як вкриваються мереживом тріщин ілюмінатори. Як тріщини діловито наповзають одна на одну, прокладаючи собі путь, пронизуючи скло, поки воно з тріскотом не піддається. Батискафом нещадно струснуло. Він відповзає від розбитого вікна, так ніби ті кілька дюймів його врятують.

Коли «Ктенофор» тремтить у свої останні хвилини, коли закривавлені аванковою кров'ю істоти та море назовні клубочаться з голодним очікуванням, ліхтар блимає й гасне, а посеред спеки, хаосу та трьох голосів три тіла збиваються докупи; і Йоганнес геть один.

44

Сонце зайшло, але вода була все ще тепла. Панувала тиша. Під водою сузір'я світлових куль лангустів вихоплювало з темряви днища Армади.

Таннер із Шекелем пропливали між «Годлінґом» і «Добером», закостенілим китом, у канавці води не ширше сорока футів. Сюди не сягав міський шум, тільки сміття підпливало до їхніх голів, гойдаючись на хвилях.

— Краще близько не підбиратися, — попередив Таннер. — Може бути небезпечно. Давай триматися цього борту корабля.

Шекель хотів пірнути на кілька футів і поглянути через окуляри на дріт, що тягнеться до батискафа. Його завжди зачаровували Таннерові описи ланцюгів аванка, але для нього вони виднілися хіба розмитими темними сильветами, навіть якщо він, зібравши всю сміливість, підпливав під найнижчі кораблі міста. Шекель хотів побачити, як такий мотуз тягнеться з повітря в темряву. Він прагнув зіткнутися з масштабом цього.

— Сумніваюся, що ти там щось побачиш, — попередив Таннер, дивлячись, із яким ентузіазмом хлопець молотить у воді кінцівками. — Але ми спробуємо підібратись якомога ближче, добре?

Море обхлюпувало Таннера з усіх боків. Він розкошував у воді, розгорнувши пару додаткових кінцівок, а потім пірнув у різко потемнілу воду, оточений холодним світлом ліхтарів лангустів.

Вдихнувши воду, Таннер поплив на кілька футів нижче Шекеля, спостерігаючи за його рухами. Йому здалося, ніби у воді чулись якісь вібрації. Він став чутливий до найменших брижів у морі. «Кабель, напевне, і досі спускає батискаф униз, — подумав Таннер. — Ото і все».

За триста футів од них з води піднімалися громіздкі ноги-балки «Сорго». Сонце сходило за буровою установкою, а плетений метал її підкосів темними стібками прошивав небо.

— Близько не підходимо, — знову попередив Таннер, але Шекель не слухав.

— Диви! — гукнув він і показав Таннеру рукою, але, втративши рівновагу, пішов під воду, випірнув і, сміючись, знову показав на дальній край «Годлінґа». Товстий дріт опускався у воду, тугий, як струна.

— Тримайся подалі, Шеку, — попередив Таннер. — Ближче не підходь.

Кабель розтинав воду, як голка.

— Шекель, — голос Таннера пролунав рішуче, і хлопець, відсапуючись, повернувся до нього. — Ну все, годі. Давай глянемо, що там ще можна побачити, поки є світло.

Таннер дістався до Шекеля і підплив під нього, дивлячись, як хлопець натягнув окуляри на очі, сапнув повітря і шугнув униз, тримаючись за руку Таннера.

Обриси міста нависали грізно, як грозові хмари. Таннер подумки відлічував двадцять секунд, на яких стачить Шекеля під водою. Крізь потемки Прихованого океану він знову пошукав очима струну кабеля.

Виринувши на поверхню і потягнувши зі собою Шекеля, Таннер помітив усмішку на хлоп'ячому обличчі.

— Це ж просто шикарно, Таннере, — сказав той і закашлявся, ковтнувши морської води. — Давай ще!

Таннер поплив із ним глибше. Секунди тягнулися повільно, й Шекель гріб абсолютно спокійно.

Вони опустилися на десять футів, гребучи біля порослого блюдечками боку «Годлінґа». Воду прорізав місячний промінь, і Шекель вказав туди рукою. За сорок, п'ятдесят футів від них на мить чітко зблиснув кабель.

Таннер кивнув, але повернув голову до темноти, що загусла під фабричним кораблем. Він почув звук.

«Пора підніматися», — подумав і повернувся до Шекеля. Смикнув хлопця за одіж і показав рукою вгору. Шекель розтягнув губи в широкій усмішці, блиснувши зубами, й з відкритого рота випурхнули бульбашки повітря.

Звідкись раптом ринув вал води, і Таннер краєм ока встиг помітити звивистий прудкий сильвет. Він то з'являвся, то щезав, як лискуча рибина. Таннер ошелешено закліпав. Шекель дивився на нього усе ще з тривогою на обличчі. Хлопець насупив чоло й відкрив рота щось сказати, та з могутнім ревом вивергнув із себе все повітря.

Таннер здригнувся усім тілом від шоку й потягнувся руками до друга. Побачив, як разом з бульбашками щось випурхнуло зі Шекелевого рота темною плямою. На мить Таннер подумав, що це блювота, але то була кров.

Усе ще дивлячись із розгубленістю на лиці, Шекель почав тонути. Таннер обхопив його, помагаючи собі щупальцями, й погріб угору. В його вухах дзвеніло, кров шугала не тільки з рота, а й із жахливої рани на хлопцевій спині.

Здавалося, ніби до поверхні ще так далеко.

У думках Таннера було тільки «ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні».

Він безгучно закричав у воді, вчепившись поліпами-руками у шкіру хлопця, судомно тягнучи його на повітря, а довкола маяли нечіткі тіні, жаскі й хижі, як баракуди. Вони рухалися з такою плавкою грацією підводного жителя, що він сам собі здавався незграбним і важким, тягнучи хлопця, утікаючи з моря. Тут він зайда, втікач, нажаханий виглядом справжніх морських істот. Його перероблене тіло здалося раптом жахливим жартом, коли він кричав і борсався зі своїм тягарем, б'ючись у воді, що раптом стала зовсім чужою.

Розітнувши поверхню води, він усе ще кричав. Перед ним виринуло обличчя Шекеля — воно спазматично смикалося, з рота разом із тихими звуками текла вода впереміж із кров'ю.

— Поможіть! — закричав Таннер Сак. — Поможіть мені!

Але його ніхто не чув, і він приліпився безглуздими кінцівками до борту «Годлінґа» та спробував витягти себе з води.

— Поможіть!

— Щось не так! Щось сталося!

Годинами працівники на палубі «Годлінґа» стерегли великі парові насоси, що нагнітали повітря до «Ктенофора», та готувалися відтягти батискаф назад. Один за одним вони впадали у своєрідний ступор. Узагалі нічого не помітили, поки какта, котра змащувала страхувальний трос, не загорлала:

— Там щось не те!

І всі побігли, налякані панікою в її голосі.

Вони спостерігали за дротом і не могли заспокоїти шалений стукіт сердець. Величезну котушку — майже «голу» тепер, коли трос розгорнувся повністю — шалено трясло на палубі, аж двигтіли гвинти, що стримували її. Кабель почав дзвеніти й вириватися.

— Піднімайте їх! — крикнув хтось, і екіпажі побігли до масивної лебідки.

Почулися тріск і скрегіт шестерень. Поршні гупали один об одного, мов боксери, а шестерні двигуна старалися провернутися, але кабель не піддавався. Він був напнутий, як туга струна.

— Витягуйте їх! Витягуйте! — марно кричав хтось, а тоді величезна лебідка зі жахливим скреготом гойднулася назад на стійці. Двигун чмихав димом і парою й по-дитячому скиглив, працюючи вхолосту. Численні храповики та коліщата крутилися так швидко, що їх майже не було видно.

— Відпустило! — повідомила какта під істеричні вигуки. — Піднімається.

Але батискаф не призначений для такого швидкісного підняття.

Котушка прискорювалась, із запаморочливою швидкістю піднімаючи кабель. Від розпечених шестерень струменів сухий запах розігрітого металу.

«Ктенофор» опускали на дно три години. Диск із намотаним тросом зростав на очах, і всі знали, що буквально за кілька хвилин він повністю намотається назад.

— Трос піднімається занадто швидко! Відійдіть!

Там, де бризками скипіла ропа, воду розітнув міцний, завтовшки як людське стегно кабель. У тому місці, де він черкнув борт «Годлінґа», викресавши сніп іскор, в металі з'явилася глибока вижолобина.

Інженери та стивідори кинулись урозтіч од машини, яка намагалася втримати рештки болтів.

Таннер Сак виповз на палубу «Годлінґа», тягнучи за собою мокре, похололе тіло Шекеля.

— Поможіть! — закричав знов, але його так ніхто й не почув.

(На краю Сухої Паді Бруколак перехилився через борт «Юрока», пильно спостерігаючи за водою. Перед ним у брижах води піднялася куполоподібна, зубата голова, кивнула раз і зникла. Бруколак повернувся до своїх бійців, які стояли на палубі за ним.

— Пора, — сказав).

Зі шлейфом бризок кінець кабелю вирвався з води й загарцював над лебідкою, важкий металевий батіг цвьохкав по палубі, кінець обірваний у тому місці, де раніше був прикріплений батискаф.

Робітники «Годлінґа» зі жахом спостерігали за дійством.

Обірваний кінець дроту врізався у палубу, лишивши на ній довгу смугу дерев'яної стружки й металевих ошурків, лебідка продовжувала обертатися, а кінець дроту цвьохав навколо та під нею і знову й знову періщив корабель.

— Стопоріть! — закричав бригадир, але ніхто його не чув у біснуванні звуків, і ніхто не міг підібратися ближче.

Двигун продовжував крутити велике колесо, хльоскаючи «Годлінґ», поки не вибухнув котел.

Із вибухом на фабричний корабель посипалися поплавлені уламки, й на якусь хвильку все застигло в безмовному шоці. А тоді «Годлінґ» накренився від вогню й нових вибухів зсередини.

У всьому місті завили сирени.

Йомени та озброєні какти з Гарватера та Джгура займали позиції на суднах навколо «Годлінґа», який палав і гуготів у міру того, як розросталося багаття на його палубі. Екіпаж утікав з нього мотузяними містками в місто. «Годлінґ» був величезним кораблем, і з його нутра ринув нескінченний потік чоловіків та жінок — крізь дим і подалі від руїн.

На слабко видній доріжці до містка, зігнутий під вагою безживного тягаря, повільно брів хтось чорним сильветом на тлі полум'я. Рот мав широко відкритий, але слів не було чутно.

— Усім зрозуміло, що треба робити? — прошепотів Бруколак. — Тоді йдіть.

Майнувши занадто швидко для людського ока, з «Юрока» спурхнув сонм фігур.

Вони мчали, як мавпи, легко й безшумно розгойдуючись над дахами і снастями. Військо незрозумілих істот розбилося на менші групи.

«Баск і Кергауз не допоможуть, але й не заважатимуть, — казав їм Бруколак. — Диніч — молодий і нервовий, він почекає й піде, куди вітер дме. Шаддлер — це єдиний район, який нас цікавить. І є швидкий спосіб прибрати їх із рівняння».

Невелика група вампірів пробиралася у напрямку Шаддлера, до «Теріантропа» і Барроу-гола, до Генеральського двору. Основна частина, збуджена й нетерпляча, вистрибом рухалася до корми, витягуючи кінцівки в напрямку Гарватера.

Позаду жвавою ходою, не поспішаючи й не криючись, ішов Бруколак.

На «Годлінґу» щось відбувалося. Чоловіки й жінки, які тікали й падали із сусідніх суден, хапали ротами повітря і кричали застереження.

Щось розірвалося в корпусі корабля, десь у його найнижчій частині, та пробило крізь метал тунель угору. Коли двигун крутився і шмагав палубу обрубком кабелю «Ктенофора», з палуб виринали істоти й атакували тих, хто був на мосту, в котельнях і машинних відділеннях, рвучи корабель на шмаття.

Істоти, яких годі описати, — казали про страшні леза зубів, велетенських, мов плити, про булькаті неживі очі.

Палуба «Ґранд Оста» майже спорожніла, лише час од часу пробігав якийсь слуга чи бюрократ. Йомени охороняли всі входи й виходи, де знизу до них піднімалися містки — вони не могли дозволити такому хаосові поширитися на флагман. Натовпи тулилися якомога ближче до «Годлінґа» на всіх довколишніх дахах і балконах, вежах та суднах. Вони накочувалися вперед, мов хвилі. До палючих поривів над вогнем підбиралися аеростати.

Забута всіма на кормі «Ґранд Оста», Белліс із жахом дивилася зі своєї кімнатки на страхіття, що розгорталося за бортом.

«Йоганнеса не стало», — подумала, глянувши на потрощений двигун і лебідку.

Його не стало, і Белліс не знаходила слів для дивного, тихого шоку від утрати, яку відчувала.

Вона опустила погляд на тралери, що сусідили з «Годлінґом». На їхніх палубах поранених і наляканих чоловіків та жінок відтягували в безпечні від полум'я місця.

На одній із них вона помітила Утера Доула. Він кричав, рухаючись, як завжди, економно, й невпинно бігав очима по палубі.

Вогонь на «Годлінґу» вщухав, проте армадці не встигли загасити його повністю.

Белліс учепилася руками в підвіконня. Вона бачила, як крізь вікна фабричного корабля промайнули тіні. Бачила щось усередині.

Із усіх районів міста прибували озброєні пірати.

Вони зайняли позиції, перевіряючи зброю та групуючись біля мостів, що ведуть до «Годлінґа».

Щось метнулося із задимленого містка фабричного корабля: струмінь, вирвавшись, збурив повітря і вдарив по дерев'яній щоглі шхуни трохи позаду «Годлінґа».

Збуджені частинки закружляли навколо щогли і просочилися в неї. Белліс здивовано охнула. Щогла плавилася, наче віск, великий дерев'яний стовп гнувся, мовби змія, деревина обпливала і сповзала, пошипуючи, вниз, лишаючи по собі пухирчасту реальність, крізь яку Белліс уловила проблиски порожнечі. Складки плавленої деревини сповзали на залюднену палубу, як отруйний мул.

Утер Доул вказував мечем групі кактів, щоб ті зі своїми шакрілуками йшли до вікон «Годлінґа», коли десь з іншого боку фабричного корабля піднявся хор криків. Белліс бачила, як люди внизу переводять туди погляд, як вираз жаху і здивування вражає кожне лице, ніби вірус.

Щось наближалося з корми міста, мчало на піратів, щось, чого Белліс ще не могла бачити. Вона уздріла, як озброєні групи розділилися — частина повернулася назустріч новій загрозі, пронизана жахом. Белліс побігла з кімнати на палубу, щоби роздивитися ближче.

На «Ґранд Ості» панувало сум'яття. Містки все ще охороняли знервовані патрулі. Вони, не маючи чітких наказів, у розпачі стежили за бурею стріл і снарядів, що летіли на «Годлінґ». Пірати поспішали з «Ґранд Оста» на допомогу товаришам.

Белліс підбігла до краю палуби, мимо містка, ховаючись у темряві її приміщень. Вона була на рівні дахів Армади. Хотіла з'ясувати, що коїться в місті.

На «Годлінґ» і все, що на ньому було, повалив вогонь. Невидний ворог сипав химерними вбивчими тавматургічними снарядами, як феєрверками, розчиняючи матерію довколишніх суден і самих армадців. Але за сусідніми суднами Белліс розгледіла невиразний другий фронт, що ширився вглиб міста. Вона бачила недисципліновані, хаотичні атаки, чула раптові стакато стрілянини.

Нові напасники наблизилися до тісного клубка човнів під нею, де більша частина йоменів Гарватера чекала моменту, щоби повернути собі «Годлінґ». Белліс раптом побачила, хто саме розпочав другий штурм, зсередини міста. Війська Гарватера оточували вампіри Сухої Паді.

Белліс роззирнулася, затуливши рукою рот і важко дихаючи. Вона не розуміла, що бачить — якийсь крах довіри, якусь помсту? Повстання на чолі з Бруколаком?

Не поспівала очима за вампірами — ті маяли по місту, як примари. Вони збиралися, розпорошувалися, перегруповувалися й рухалися з нелюдською швидкістю.

Вампіри зі страхітливою грацією спускалися в який-небудь глухий завулок, де на них могли напасти хіба п'ять-шість чи сім бійців водночас, і розправлялися з ними із жаскою, звірячою жорстокістю, протикаючи горла твердими, як роги, кігтями, з диким гарчанням шматуючи хижими зубами, поки їхні підборіддя не лисніли від крові та слини. А тоді перескакували через знекровлені тіла на якийсь бетонний блок, міст чи руїну й, мов ящірки, щезали з виду.

Белліс не могла розгледіти, скільки їх усього. Куди не глянь — бої, але гарватерські війська вона бачила чітко.

Вона зметикувала, що Утер Доул зосередив увагу на вампірах. Розштовхавши людей по дорозі, він забіг на палубу «Ґранд Оста» й звідти узявся стежити за перебігом боїв. Крутився на всі боки й викрикував накази, скеровував підкріплення в різні зони битви. Тоді кинувся до корми давнього військового тримарана біля «Ґранд Оста», оброслого цегляними хатами, де через гущавину потріпаної білизни Белліс угледіла жорстоку сутичку.

Бій точився за добрі дві сотні футів од неї, але Доула вона не могла не помітити. Бачила, як він зісковзнув по крутому містку вниз і на бігу вихопив Можливий меч, що замерехтів, стаючи тисячами примарних мечів водночас, а потім щез за напнутим простирадлом, немов те його проковтнуло. Воно затріпотіло на вітрі, й поза цим Белліс могла почути якісь інші звуки.

Білосніжну тканину забризкало червоним.

Простирадло смикнулося двічі, мовби від нанесених ран, а потім розірвалося посередині, коли на нього впало тіло, вчепившись у тканину зведеними в передсмертній судомі руками, заливши простирадло кров'ю, й те, наче саван, закрило всю сцену позаду. Доул стояв серед юрби поранених, а ті свистіли й викрикували щось радісне, копаючи ногами сповитий у простирадло труп вампіра.

Тріумф тривав недовго. Тавматургічна енергія порскала на «Годлінґ», як гаряча олія, і дерево й метал довкола чоловіків та жінок почав обпливати і сповзати. Утер Доул червоним від крові мечем скерував змучених бійців, які бігли з човна.

Той вампір — не єдиний полеглий. Більшість боїв Белліс не було видно — їх заступали мощені вулиці, будмайданчики, крани й порослі крислатими деревами алеї, але час од часу їй здавалося, ніби вона бачила ще кілька тіл мертвих вампірів. Ті були страшенно прудкі та сильні й лишали по собі слід з безкровних тіл, але їх переважали чисельністю.

Тіні й виступи міської архітектури були їм за союзників, проте кожної з граду куль і кожного удару меча уникнути не могли. І хоча ці рани не були для них смертельними, як для людей, вони завдавали болю та уповільнювали вампірів. І неминуче були місця, де банда нажаханих піратів оточувала одну з прудких фігур та зносила їй голову з плечей або сікла настільки безжально, що навіть надприродна здатність вампірів до регенерації не могла відновити потрощені кістки й пошатковані нутрощі.

Атаку самих вампірів ще можна було якось стримати, але занадто багато гарватерських бійців боролися з невидимим ворогом на «Годлінґу».

На воду спустили низькі човники з гарматами й вогнеметами на палубах. Вони мчали через невеличку бухту до фабричного корабля, щоб оточити його і прикрити з усіх боків.

Та у воді довкола «Годлінґа» виринали тіні.

Море світилося сяйвом пожеж та стрілянини, а за кілька футів Белліс могла розгледіти обриси істот під водою. Одутлі тіла, як мішки гнилого м'яса, злі маленькі свинячі очиці, недорозвинені обрубки-плавники. Широко роззяплені роти щирилися нерівними футовими зубиськами із напівпрозорих хрящових тканин.

Вони зі страшенною швидкістю розтинали воду. «Що воно в Джаббера таке? — подумала Белліс. — Як Бруколакові удається їх контролювати? Що він накоїв?» Підійшли нові бійці, вистрілили залпом снарядів, й істоти знову щезли в морі.

Але коли човники підібралися ближче й чоловіки перехилилися через борт та прицілилися, щось мигнуло з моря — плеснула хвиля, блиснули зуби й чоловіки пішли під воду.

Армаду рвало на шматки. На межі Сухої паді й Гарватера Белліс побачила мерехтіння полум'я, звідти долинули постріли. Наближався людський натовп, і між ними та мореплавцями Гарватера точилися невпинні бої. Тепер це вже було не місто проти вампірів — у міру того, як ширилися новини про повстання, на бої вийшли ті, хто виступав проти планів Коханців. Хотчі били людей голками, дебелі какти сходилися між собою в жорстокій борні.

У боях не було ніякого плану. Місто палало. Над головами панічно шугали дирижаблі. Над усім цим височів «Ґранд Ост». Темний залізний корпус корабля все ще залишався порожнім.

До Белліс повільно, мов крізь туман, дійшло, що це дивно. Вона поглянула на трирему під собою. Мотузяний трап, який з'єднував її з «Ґранд Остом», був розірваний, і так само інший місток наступного корабля.

Вона припала до стіни, обережно підібралася вперед і визирнула з густої тіні на головну палубу Три тьмяні постаті рухалися з вампірською швидкістю, перерубуючи ланцюги й вузли, що прив'язували містки до корабля. Ось вони перерізали одне таке кріплення, і місток полетів у воду, кінець його ляскав борт судна, до якого він був приєднаний, а тіні переходили до наступного і до наступного.

Белліс стало тісно у грудях. Вампіри відрізали її від міста. Вона притулилася до стіни й не могла поворухнутися, немов обросла крижаною кіркою.

На старому тралері під протрухлим піддашшям Утер Доул простромив лезо крізь обличчя людини. Він відвернувся від розсіченої навпіл жертви і загорлав, перекрикуючи бійню.

— Де Бруколак?

Доул став лицем до «Ґранд Оста» і на мить завмер. Його погляд скочив угору, на поруччя пароплава, в бік невидимої палуби й багатомильних коридорів, де він покинув Коханців на екстреній сесії з науковими радниками, й очі його широко розплющилися.

— Чорти б вас! — крикнув і побіг.

Белліс чула голос.

Він пролунав дуже близько, просто за рогом стіни, до якої вона приросла, біля дверей надбудови. Затамувала подих, відчуваючи, як холодіє від страху.

— Ви розумієте? — почула. Хрипкий, гортанний голос. Бруколак. — Він буде десь у цій частині — не знаю, де точно, але не сумніваюся, що ви його знайдете.

— Ми розуміємо, — Белліс заплющила очі, почувши цей огидний голос. Шепіт істоти звучав, наче випадкова луна у твані. — Ми його знайдемо, — продовжив голос, — і повернемо вкрадене, а тоді щезнемо й аванк знову рухатиметься вільно.

— Не баріться, — озвався Бруколак. — Мені ще двох людей треба вбити.

Кроки стихли. Белліс відважилася розплющити очі й на дюйм ворухнути головою. Вона побачила Бруколака — вампір швидкою спокійною ходою рухався до надбудови, під якою були зали засідання «Ґранд Оста».

Белліс почула, як відчинилися двері просто позаду неї, а тоді швидкі мокрі звуки — прибульці переповзли поріг і зайшли досередини.

Від раптового розуміння й подиву вона ледь не поточилася. Знала, хто ці новоприбулі та що — кого — вони шукають.

«Так далеко? — подумала. — Так далеко?» Але не мала ніяких сумнівів.

Затамувавши подих, щоб не видати себе, Белліс визирнула за ріг. Нікого.

Вона розпачливо намагалася придумати, що робити. З кораблів унизу долинули дивні звуки й низка страшних криків. Вона не змогла стримати зойку, побачивши, що накоїла тавматургія напасників, що витворила із жінками й чоловіками Армади. Похитала головою й застогнала, уздрівши кров і понівечені тіла.

Черговий сплеск енергії перетнув повітря з «Годлінґа», й Белліс раптом сповнилася таким гнівом, що нею почало трясти. Страх нікуди не дівся, але ця нова лють була набагато сильніша.

І спрямована вона була на Силаса Фенека.

«Суче падло ти! — подумала жінка. — Свиня самолюбна! Глянь, що ти натворив! Глянь, що ти накликав на нас!» Дивилася на різанину, заламуючи безкровні руки.

«Я мушу це припинити».

І вона знала, як саме.

Вона знала, що вкрали, і знала, де його шукати.

Вампіри допилювали зашкорублі мотузи останнього містка «Ґранд Оста», коли вгорі на сходах з'явилася фігура з мечем. Здивовано позадкувавши, вампіри заходилися намацувати зброю.

Утер Доул скочив на палубу. Найближча до нього вампірка витягла кременівку й наставила на нього, шваркаючи довгим язиком і показуючи йому довгі, як у змії, ікла. Доул зі зневажливою легкістю зніс їй голову.

Її товариші дивились, як ноги вампірки вибивають передсмертний дріб по дощатій палубі. Доул без жодних вагань пішов на них, і вони пустилися навтьоки.

— Де Бруколак? — ревнув він їм услід.

Стогнучи з кожним ударом, Белліс щосили гатила ручку й замок підсвічником, знайденним неподалік. Вона просунула його у тріщину й налягла. Деревина тріщала й ламалася, та двері були товсті, добротні, й перш ніж замок піддався, минуло немало шумних хвилин. Белліс переможно видихнула, коли двері таки розчахнулися з розсипом скіпок.

Вона повисувала шухляди Доула і покопирсалася під ліжком, вистукувала по мостинах, шукаючи статуетку. Її не було ні у стійці для зброї, ні біля дивного інструмента, про який він казав, що той — артефакт Примарної імперії. Минали хвилини, й вона з відчаєм уявляла, яка кривава бійня твориться надворі.

Белліс раптом знайшла статуетку, загорнуту в ряднину, на дні циліндра, в якому Доул зберігав стріли та дротики. З раптовим благоговійним острахом вона притискала до себе важкеньку річ і мчала порожніми коридорами «Ґранд Оста», орієнтуючись на бігу, згадуючи, де її тримали у в'язниці, шукаючи захищене крило старого корабля. Здавалося, наче тримає в руках сповиту дитину.

Коханці зібрали в залі засідань тих небагатьох радників, яких змогли знайти. Бої тривали менше години.

Коханка марно кричала на переполоханих учених, що Аум із Тиарфлаєм мертві, що щось роздирає їхнє місто на клапті та що вони мусять знати, що то таке, здолати його, коли раптом з розгону відчинилися двері й засув розлетівся на шматки.

Запала тиша, всі в кімнаті повернулися до Бруколака.

Він стояв на порозі й важко дихав, скалячи страшні зуби. Мазнув повітря зміїним язиком й обвів зібрання незмигним поглядом жовтих очей. Потім махнув рукою, вказуючи на всіх у кімнаті, крім Коханців.

— Вийдіть, — прошепотів.

Лише за кілька секунд Коханці з Бруколаком лишилися самі.

Вони дивилися на вампіра без страху, проте насторожено.

— Усе закінчиться тут і зараз, — прошепотів він, підходячи ближче.

Не сказавши ні слова, Коханці повільно розійшлися, і тепер перед вампіром було дві цілі. Бруколак став так, щоб жодна з них не пробралася до дверей.

— Я не хочу правити, — сказав він, і в його голосі чулася щира нотка відчаю, — але це мусить закінчитися. То не план, то божевілля. Я не дозволю вам зруйнувати місто.

Він міцно стулив губи і припав до землі для стрибка. Коханці наготували зброю, знаючи, що це марно. Вони обмінялися швидкими поглядами й ураз перевели очі на Бруколака.

— Відійди.

На порозі стояв Утер Доул, меч у його руці зблиснув молочно-білим.

Бруколак не повернувся на голос. Він не відводив очей від Коханців.

— Я знаю одну річ про тебе, Утере, принаймні одну, — сказав Бруколак. — Армада — твій дім, вона тобі потрібна. І попри твої натужні сентенції про вірність, — на якусь мить вампір підвищив голос, — це місто — єдине у світі, яке ти не зрадиш. І ти знаєш, що вони його знищать.

Він немов чекав на відповідь.

— Відійди, — повторив Доул.

— Якщо сраний Шрам таки є, — не повертаючи голови, прошепотів Бруколак, — і якщо вони привезуть нас туди і якимсь дивом ми виживемо, вони все одно нас знищать. Ми не експедиційне військо, ми не в йобаний похід пішли. Це місто, Утере. Ми живемо, купуємо, продаємо, крадемо, торгуємо. Ми — порт. Ідеться не про пригоди. — Він повернувся й утупився в Доула колючим поглядом. — Ти це знаєш. Тому й прийшов сюди. Бо тобі набридли пригоди.

— Давай помізкуємо... Звір нам на фіг не здався і волочитися на край світу ніколи не треба було. Річ не в тім, що хтось там збудував ці ланцюги століття тому, а в тому, що ними не користувалися. І якщо ми переживемо це безумство, поки прив'язані до аванка, вони потягнуть нас у якусь нову подорож, а потім ще одну, і ще, і ще, поки ми всі не повиздихуємо. Це не наша логіка, Доуле, Армада живе за іншими правилами. Не для того ми сюди прибули. Я не дам їм усе так закінчити.

— Не тобі робити цей вибір, Бруколаче, — сказав Доул.

Очі вампіра повільно розширилися, й чоло взялося зморшками.

— Боги... Ти знаєш, що я правий, правда ж, Утере? Я ж, блядь, носом чую. І що ж ти зробиш? Що ти задумав?

— Мрече, — стиха проказав Доул, — тобі доведеться відступити.

— Ти так думаєш, живий Доул?

Голос Бруколака був хрипкий від ледве стримуваної люті. З-поміж довгих зубів вампіра тягнулися струмені слини. Вампір зціпив кулаки, аж хруснули кістки.

— Справді так думаєш? Ти добрий солдат, живий Доуле. Я бачив тебе в бою, я бився з тобою пліч-о-пліч... Але мені більше трьох сотень років, Доуле. Ти вбив кілька моїх людей і вже вирішив, що можеш упоратися зі мною? Я вбивствами проклав собі шлях у це місто, коли тебе ще й на світі не було. Я підкорив собі свій район у війні й вогні. Я вбивав таких істот, яких жоден живий не бачив. Я Бруколак, і твій меч тебе не врятує. Ти вирішив, що можеш протистояти мені?

Коридори «Ґранд Оста» були абсолютно порожні. Белліс бігла лабіринтом проходів униз до сходів, що вели до в'язниці, її кроки лунко відбивалися у тиші.

Навіть коридор перед Фенековою камерою був порожній — усіх вартових зібрали на захист Гарватера. Ось про що вони домовилися, раптом зрозуміла Белліс. Порожні коридори — ось що дав Бруколак прибульцям.

Тільки два тавматурги лишилися перед дверима Фенекової камери, та й ті лежали мертві. Коли Белліс підійшла ближче, з трупів усе ще стікала кров, утворюючи лискучі калюжки. Чоловік спробував видати якісь чари, і з його пальців усе ще шипіли й плювалися крихітні іскри енергії. Поруч лежала жінка, розітнута навпіл, розпанахана.

Белліс заклякла від страху, що піднімався у ній, як блювота. Вона стояла в калюжі крові, рука зависла в повітрі на півдорозі до дверей. Усередині жінки тривала боротьба — вона не знала, що їй робити.

«Просто кинь статуетку тут, — пропонувала якась частина її, — біля дверей, і тікай геть звідсіля». Тієї ж секунди з кімнати почувся крик, сповнений нестримного жаху вереск, і Белліс, не стримавшись, озвалася луною, штовхнула двері й зайшла досередини.

— Вона тут! — крикнула, здираючи ганчірку з огидної статуетки, й простягла її в руці, як приношення. — Годі, зупиніться, ось вона, у мене, можете забрати і йти!

У дальньому кінці кімнати, відокремлений від неї ґратами, Силас Фенек із криками задкував поповзом, аж поки не забився в кут камери. Він навіть не глянув на Белліс. Як дитина, молотив кінцівками, дивлячись остовпіло на те, що прийшло по нього.

Із жахливою повільністю, повертаючи голову крізь густе повітря, Белліс простежила за його поглядом і зі спазмом холодного шоку, поточившись, побачила ґринділів.

Їх було троє. Вони дивилися на неї.

Ніби висунуті уперед щелепи з випнутими зубами завмерли в бездумних гримасах, булькаті очі, безпросвітно темні, незмигно стежили за нею. Руки і груди в цих істот були гуманоїдні, обвиті тугими м'язами й напнутою шкірою, сіро-зеленою, подекуди чорною та лискучою, немов оповитою слизом. І, звужуючись на попереку, тіла ґринділів видовжувалися, на величезні вугри, у пласкі хвости, в кілька разів довші за їхні тулуби.

Ґринділи плавали в повітрі. Вони мигтіли, завиваючи довгі хвости, мов змії, плавко перетікаючи з місця на місце. Махали руками, як плавці під водою, й стискали-розтискали перетинчасті руки.

Істоти не видавали жодного звуку. Їхні жаскі обличчя були повернуті до Белліс, і та стояла, зачарована неспішним невпинним рухом мовчазних істот. Їхні тіла перебували на одному рівні з Белліс — хвости брижилися в повітрі, за кілька дюймів над підлогою.

Одного з них прикрашали низки намист із каменю та кістки. Усі вони були залиті людською кров'ю.

«Боги мої й Джаббере рідний, — подумки заголосила Белліс. — Це ж з якої далі ви сюди припливли...»

Ґринділи чекали.

— Ось... — Белліс ледве вичавила слово зі зведеного спазмом горла. Вона обережно простягнула їм статуетку, боячись, що та впаде з її шалено тремтячих пальців. — Ось я вам її принесла. Ви можете повертатися додому.

Холодні й тихі, як глибоководна риба, ґринділи просто дивилися на неї, поводячи хвостами.

— Прошу, візьміть, — сказала вона. — Я принесла те, що у вас украли. Візьміть, прошу і... можете повернутися. Назад до Ґенґріс.

«Залиште нас у спокої, — молилася вона. — Пливіть собі додому». Статуетка важко відтягувала простягнуту руку.

Одним блискавичним махом хвоста ґринділ у намисті підплив до неї так близько, що міг торкнутися її рукою. Белліс нажахано сахнулася, почувши крики Силаса: «Белліс, забирайся звідси!»

Ґринділ покрутив головою, допитливо схиливши її набік. Кров збігала по його шкірі в усіх напрямках попри силу тяжіння. З лінивим позіхом істота роззяпила щелепи.

Белліс сахнулася й зойкнула.

Але з глибин його горлянки почувся низький, здушений кашель. Намистини крові із зубів забризкали статуетку в руках Белліс. Потім знову кашель, і знову в розміреному ритмі: «Ех... Хех... хех».

Ґринділ сміявся.

Жахлива, невміла пародія на людський сміх.

Ґринділ дивився на неї, не кліпаючи, й вона опустила тремтячі руки. Він з хрускотом клацнув зубами, потім знову розціпив їх, розкрив рота, й горло його скорочувалося з точністю людських губ.

— Ти думаєш, це? — безбарвно прошепотів голос. — Ти, жінко, вирішила, що це вкрали? Що заради цього ми пройшли весь світ? Ми, з темного холоду озера, від кормових веж і чанів, палацу водоростей, із Ґенґріс. Ми відстежували це місце за чотири, вісім, багато тисяч миль, багато тисяч. Натомлені, голодні й дуже злі. Багато місяців. Ми сиділи та чекали під вашим містом, полювали — й нарешті почули вістку і весь час шукали цього чоловіка. Цього крадія. І заради цього?

Ґринділ забриживсь у повітрі перед Белліс, не зводячи з неї погляду, й указав на фігурку.

— Ти думаєш, по це ми прийшли? По наш плавник? Як і всі ви, примітивні створіння, ти вирішила, що ми колінкуємо перед богами, висіченими з каменю? Перед парою фокусів у брязкальцях?

Ґринділ різко викинув уперед руку, і Белліс охнула й відсмикнула свою, немов статуетка могла її обпекти. Ґринділ зловив її, не встигла та пролетіти й кількох дюймів, і підніс її фігурку ближче до очей, а потім притулився щокою до складок її шкіри.

— Тут є своя могуть, але все одно — заради цього? — хрипіла горлянка. — Ти думаєш, ми діти? Щоби перетнути світ заради могутньої іграшки?

Довгим, перебільшеним та уповільненим рухом ґринділ замахнувся рукою по великій дузі й драматичним рухом швиргонув фігурку в повітря. Вона, напевно, полетіла швидко, але Белліс дуже чітко побачила її політ у напрямку ґрат.

Фігурка з гучним звуком ударилася об метал і розбилася.

По камері розлетілися уламки й холодні краплі якоїсь маслянистої рідини.

Белліс отеретіла. Вона спостерігала, як осідають уламки, й відчула, як щось завібрувало в етері й вилетіло геть.

Посеред підлоги лежав, оточений кам'яним пилом і драглистим осадом, шматочок плоті. Магічний плавник, схожий на гниле зморщене філе.

Ґринділи не звернули на нього уваги й затріпотіли хвостами, підібравшись до Фенека, котрий щулився за ґратами.

— Ми знайшли те, що в нас украли, — прошепотів ґринділ.

А тоді він тяжко поплив у повітрі, немов те йому опиралося, й потягнувся руками та розсунув ґрати, немов ряску, розтягуючи їх так, що, здавалося, от-от порвуться на стьожки. Проте вони вціліли та зійшлися, знову прямі й тверді, коли ґринділ пройшов крізь них на інший бік.

Істота завмерла над Силасом Фенеком, а той шалено борсався в її тіні.

Белліс не могла дивитися на те, як деградує Фенек. Вона й уявити не могла, що його може щось настільки лякати.

— У нас є те, що було вкрадене, — промурмотів ґринділ і, занісши над собою гострі, як ножі, пальці, штрикнув ними вниз. Не почувши ні крику, ні якогось вологого звуку проткнутої плоті, Белліс наважилася розплющити очі й побачила, що ґринділ копирсався в купі лахміття, що лежало на підлозі, як скинута шкіра, а звідти витягнув записник Силаса Фенека.

Белліс добре його пам'ятала: товстий, у чорній палітурці, одутлий від вставлених папірців. Їй згадалися стоси розпливчастих нотаток, геліотипій, невмілих замальовок, питань, записок і нагадувань.

Ґринділ неспішно гортав сторінки. Час од часу він брав сторінку і підносив її до ґрат, показуючи Белліс щось, що їй узагалі нічого не казало.

— Соляні чани. Ферми зброї. Замок. Наша анатомія. Географічний довідник другого міста. І дивися тут, — сказано з якимсь дивним торжеством, — карти берегової лінії. Гори між океаном та морем Холодний Кіготь. Там, де ми розташувалися. Там, де є тріщини, де порода найслабша.

Перші пуп'янки усвідомлення заворушилися в думках Белліс.

— Хотів сказати своїм господарям, де краще починати копати, так, злодію? — сказала істота.

Обнімаючи обрубок руки, Фенек старався відповзти якомога далі.

Белліс поглянула на сторінку, яку відкрив ґринділ. Вона вже бачила її, у своїй кімнаті та в Крум-парку кілька місяців тому. Схематичні зображення двигунів, червоні силові лінії та смужки різних порід, заштриховані чорнилом. Секретні позиції Ґенґріс із боку Холодного Кігтя, тильні траверси й захисні споруди пастки.

Усвідомлення пронизало її, як щупальця холодної води. Белліс згадала розмови з Фенеком, коли вони тільки зблизилися. Спливли у пам'яті його історії, дивовижні байки про мандри. Вона згадала все, що він розповідав.

Якщо вам удасться перетнути Холодний Кіготь, дістатися до островів і далеких берегів, якщо вдасться пройти милі й милі немилосердних земель, до шахт Шаттерджек і Хінтера, до тих голодних торгових партнерів і тих неторкнутих миль ресурсів, тоді вам пощастило.

Але більшість мандрівників туди не доходила, бо маршрут жахливий, бо туди не зайдеш з півдня, бо Ґенґріс контролює південний край моря Холодний Кіготь і не пропустить до себе непроханих гостей.

«Але що, як туди можна було б дібратися з півдня, навпрошки? — подумала Белліс. — Не з якимсь сонним розгойданим надземним караваном, з якого по горах та пасовищах вивалюватиметься товар, а кораблем. А що, якби з Нового Кробузона можна було би безпечно минути Ґенґріс і вирушити просто на північ?»

— Боги рідні, — стиха проказала вона й подивилася на Фенека. — Канал. Вони планують прокласти канал.

Усе сходиться. Скелястий вододіл між прісною водою моря Холодний Кіготь та ропою Бряклого океану місцями був хіба тридцять, сорок миль завширшки, його хребти поморщені долинами. Белліс уявила собі цю роботу. Неохопний проект, це правда, але вартий того.

Кораблі пливуть на північ від Залізної затоки, перекриваючи голу берегову лінію Лубоцьких заростів та гір Бежек, а потім виходять у море, щоб обійти руїни й результати Крутня біля Суроча, пливуть протоками між Піратськими островами і материком; а потім за тиждень плавби на північ від Нового Кробузона, по лівому борту на заході здіймуться кременеві хребти, що загороджують собою море Холодний Кіготь.

Тільки тепер вони вже не є непроникними.

Широка канава тягнеться у нижній частині гірської долини. Високі кораблі й пароплави поважно проходять між виступами та кам'янистими осипами.

І там будуть шлюзи. Величезні шлюзи по всій довжині каналу поступово підніматимуть солону воду. Кораблі підніматимуться каналом, а океанські вусоногі, приліплені до їхніх корпусів, слабшатимуть і вмиратимуть, коли вода очиститься від солі.

А тоді?

Море.

Скельні моноліти розступляться перед кораблями, і канал витече у глибокі води прісноводного моря: моря Холодний Кіготь.

Можливо, праці Фенека, його дослідження передбачали прохід, що з'явився б на північ від Ґенґріс та його ширших кордонів. Можливо, торговці, промисловці та солдати Нового Кробузона могли б проігнорувати ґринділів, проплисти мимо них, а ті лютували б, жалюгідні й безпорадні, у своєму закапелку на півдні.

Але цього, напевно, було недостатньо. Праця Фенека містила занадто багато ретельно зібраних деталей, стратегій, зброї та планів ґринділів.

Можливо, будь-яке таке втручання Нового Кробузона неминуче призвело б до війни, і Фенек зібрав інформацію, аби переконатися, що його господарі переможуть.

Новому Кробузону відкриється плеяда місць, які досі вважали не більше ніж міфом. Із торгівлею, колоніями та всім, що це за собою тягне. Белліс згадала розповіді, які чула про Нова Есперіум, багатства та звірячу жорстокість.

Що б не трапилося, монополія на терор у морі Холодний Кіготь буде порушена. Канал Нового Кробузона відкрив би вільний ринок влади — контроль над ним міг би захопити лише Новий Кробузон.

Белліс, немов не вірячи, похитала головою. Це не були якісь романтично-драматичні витівки. Фенекова операція була ретельно спланована, всі плюси й мінуси — фахово проаналізовані. І наскільки зрозумілішою стала поведінка ґринділів. Вони не прийшли сюди мстивими дитячими страшилками з історій, які Белліс читала Шекелеві. Їхні мотиви абсолютно чіткі. Вони захищали джерело всієї своєї влади, свої інтереси та існування.

— Статуетка — це просто брязкальце, так? — сказала Белліс, і переляканий Фенек на секунду зустрів її погляд. — Приємний бонус особисто для тебе? Новий Кробузон не по це тебе послав туди, і не по це прийшли ґринділи. Ти детально оцінював потенційний проект...

Він міг відправити результати додому. Міг приховати свої папери у повідомленні, яке потім дав Белліс, щоб та, ідіотка, взялася виконувати роль посильного, але тоді, звичайно, його господарі не прийшли б його врятувати. Тож він продовжив свої дослідження, знаючи їхню справжню ціну, знаючи, що за цими каракулями Новий Кробузон відправить свій флот хоч на край світу.

Але вони не змогли забрати його чи оті цінні нотатки. «Не буде каналу, — подумала Белліс, дивлячись на ґринділів. — Поки не буде».

Фенек щось мимрив собі під ніс. На якусь мить Белліс подумала, що в нього напад і він бульботить випадкові звуки, але потім зрозуміла, що він розмовляє якоюсь слабенькою людською версією мови ґринділів. Фенек щулився до стіни, ледве стримуючи паніку. Певно, благає не вбивати, вирішила Белліс.

Але у ґринділів було те, що вони хотіли, і він не мав чого їм запропонувати.

Плавка фігура занесла перед ним пазурі й заговорила повільно і гучно своєю мовою. Силас верескнув.

Белліс відчула, як шурхнуло потурбоване повітря, коли інші двоє вихилясом попливли вперед: від плечей, через тугі животи й униз до продовгастих хвостів наче пройшли брижі. З тією ж раптовістю морського жителя вони шугнули до ґрат, а їхній лідер помахав руками, поки залізо знову не стало плавким і впустило двох інших.

Фенек заверещав гучніше, коли всі троє оточили його.

Із якимось млосним передчуттям Белліс була певна, що зараз побачить, як його вбиватимуть, і почула власний слабкий протест. «Годі», — подумала.

Але ґринділи схопили Фенека, і він кричав та відбивався, однак вони легко підхопили його немилосердними пальцями і, з'єднавшись разом у химерну безформну масу, три глибоководних істоти обплели нещасного клубком кінцівок та почали підніматися.

Вони зависли над підлогою. Фенекові крики втихли. Його ноги відірвалися від землі.

Ґринділ в одній руці міцно стиснув зошит, а іншою потягнувся, на мить відпустивши своїх товаришів та полоненика, і вказав на явно найбільший ілюмінатор на стіні маленької в'язниці. Вона почула, як навколо його шиї моторошно брязнули кістки.

Скло ілюмінатора забрижилося, наче рідина, немов спокійна гладінь ставу, в який кинули камінь. Белліс зрозуміла, що робив ґринділ, коли скло почало тріщати. Оговтавшись від свого нажаханого ступору, вона метнулася до дверей, посковзнувшись на калюжі крові.

Фенек іще раз скрикнув, а потім вона почула видих і огидний вологий звук, коли ґринділ присмоктався масивним ротом до Фенека, розтерзавши тому обличчя гострими зубами, але вдихнув у нього повітря, коли скло під дією заклять тріснуло й у кімнату ринуло море.

За секунди набралося над підлогою на кілька дюймів води, і вона все прибувала. Белліс потерплими пальцями смикнула дверну ручку, вода летіла крізь люк у кімнату. Відчинивши двері, Белліс на пів секунди зупинилася на порозі й повернулася: спідниця вологою ганчіркою обліпила стегна, холодна вода потоком шугнула в коридор мимо її ніг.

Ґринділи зависли серед цього океанського потоку. З їхньої щільно зліпленої маси вистромилися, стискаючись і розтискаючись, Фенекові руки. Рівень води під ними зростав, і тріумвірат із приголомшливою швидкістю завібрував у повітрі, неймовірно тісно переплівшись між собою, поки з одночасним змахом хвостів вони не метнулися до ілюмінатора. Не зупиняючись, просковзнули крізь нього, тягнучи за собою в море Фенека разом із украденими секретами й інформацією.

Белліс крутнула замок на дверях, замкнувши кімнату з пробитим ілюмінатором, а в коридорі вже хлюпала вода. Тонким шаром вона гойдалася туди-сюди разом із «Ґранд Остом».

Притулившись до стіни і сповзаючи вниз, Белліс упала стегнами й задом у воду. Вона немов заніміла, пройнята хвилею дрожу. Не плакала, але коли тілом розсіявся адреналін, зайшлася хрипким звірячим виттям, абсолютно безконтрольним, а потім виблювала, коли весь накопичений страх вилетів назовні.

Сиділа так ще тривалий час.

Десь у ночі, в холоді й пітьмі глибоких вод був Силас Фенек. Його кудись тягнуть. На допит чи немислиме покарання. Живого.

Белліс знадобився довгий час, щоби повернутися з тюремних підвалів «Ґранд Оста» тією ж дорогою, якою вона сюди прийшла. Вперто йшла далі, шкіру ятрила довга, шкарубка від солі спідниця. Жінка старалася ні про що не думати. Вона ще ніколи в житті так не втомлювалася й не мерзла.

Коли нарешті вийшла у нічне повітря, згори легенько погойдувалися снасті та величезні залізні щогли, й вона відчула якийсь тупий подив, що все було так, як було, що все на місці.

Вона стояла сама. Усе ще лунали крики й гуготіння вогню, але десь іздалеку.

Повільно дибаючи, Белліс задихано дібралася до краю човна і притулилася щокою до поруччя, заплющивши очі. Піднявши голову, зрозуміла, що дивиться на «Годлінґ». Обриси тлустого корабля повільно прийшли у фокус. Пожежі на його борту вщухли.

Із-поза стін судна не порскали струмені дивних енергій. Не було глибоководних чудовиськ, котрі охороняли його, як рів. На його палубах снували чоловіки й жінки — без поспіху, але втомлено і зневірено.

Вона побачила, як хвилі обхлюпують краї міста, і з чутливістю, котра розвинулася в ній без її знаття, Белліс зрозуміла, що Армада знову рухається.

Дуже повільно, ще не швидше, ніж коли його тягнула маса буксирів, місто сунуло вперед. Аванк рухався, біль від його рани відступав.

Ґринділи щезли.

(а Силас живий)

Учепившись за перила, Белліс пішла до носа «Ґранд Оста» й, обійшовши низку приземкуватих кают, почула звуки. Попереду були люди.

Зупинившись, вона кинула оком на Гарватер, Суху Падь, Джгур і Книжкове містечко. Шум боротьби стих. Уже не було чутно тупоту юрби, невтомного стрекоту пострілів. Лише кілька хрипких криків і поодинокі сутички.

Війна втихала. Повстання закінчилося.

Вона не чула врочистих промов повстанців чи влади, ніщо довкола не натякало на те, хто переміг. І все ж чомусь, обігнувши останню стіну й побачивши сцену на баці «Ґранд Оста», Белліс зовсім не здивувалася.

По краях палуби стояли похмурі чоловіки та жінки усіх рас, поранені й закривавлені. Усі тримали в руках зброю.

Перед ними лежала маса трупів. Багато тіл були вщент понівечені, їхні груди розпанахані, випалені або випотрошені. Більшість обезголовлені; голови тут і там встилали землю: роззяплені роти, ікла, зміїні язики.

Вампіри. Десятки вампірів. Переможені. Страчені й покарані. Коли зі зникненням таємничих союзників баланс сил змінився, спонтанні заворушення на підтримку вампірів розгублено заглохли. Ця авантюра була приречена — без підтримки людей їхнього власного району, без повстанського руху. Зрештою бійці Гарватера втратили страх, і їх уже було не залякати.

Над головою щось слабко ворушилося. Піднявши очі на найвищу щоглу «Ґранд Оста», Белліс здригнулася. «А... он коли це все закінчилося. Після поразки солдатів Сухої Паді. Після того вони не могли перемогти. Коли нагорі замаяв цей жаский вимпел, страх, що вони навіяли, розсіявся, мов луна».

Із ногами й руками, туго прив'язаними товстими мотками мотузки, з висолопленим, як у мертвої тварини язиком, із закривавленими зубами й губами за десять футів від палуби на щоглі висів розіпнутий Бруколак.

45

Коли благословилося на світ, Бруколак знайшов у собі сили закричати.

Сонце випалювало його. Вампір заплющив очі, марно трясучи головою й намагаючись заховати очі від світла. Шкіра почала репатися, немов на неї вилили їдкий хемікат. Вічно бліде обличчя спалахнуло червоним і взялося гнійними пухирями під світлом дня.

Він тріпався там, як викинута на берег рибина. Сили повільно покидали його, а з горла вихоплювалися зболені зойки.

Бруколак був сильний — сонце не могло відразу вбити його, зате могло ослабити, а найбільше — завдати нещадного болю. Через дві години по світанку він уже не міг видати і звуку. Слина й отрута скрапували, роз'їдаючи палубу.

Сонячне світло також випалювало плоть полеглих вампірів. Сонце піднімалося, й десятки закляклих понівечених тіл бралися пухирями. Надвечір їх змели в купу й викинули у море.

Темрява опустилася на змучену Бруколакову шкіру, як бальзам. Біль потиху вщухав, і він розліпив залиті слизом та гноєм очі. Його тіло почало відновлюватися, але опіки були сильними, й тільки майже по півночі він знайшов сили заговорити.

На його хрипкі крики ніхто не звертав уваги. Ніхто не підійшов оглянути його рани, нагодувати. Потерплі кінцівки немов закостеніли від болю.

Усю ніч він молив про допомогу чи милосердя, пробував кидатися погрозами, але його слова переходили у відчайдушний тваринний рев. Тим часом текли мляво години, і він побачив, як на сході рідшає нічна пітьма.

Бруколак лише почав заживати. Його рани були ще геть свіжі, коли сонце дотяглося і заходилося обмацувати їх садистськими пальцями, і, наче покрутилося зубчасте колесо у якомусь бездоганному двигуні, знову почався день.

Настала пора неспішного прибирання. Бригади розійшлися по майже остиглому після пожеж «Годлінґу» оцінити масштаби завданої шкоди й поглянути, що ще можна врятувати.

Цілі кімнати та коридори поплавило вогнем, їхні краї оплили. Було багато тіл: якісь цілі, якісь по-різному понівечені.

Через увесь Гарватер та на межі сусідніх районів тяглася низка битого скла, дірок від куль і калюж крові у ринвах. Усі знайдені уламки змітали докупи та вивозили на фабрики й ливарні на переробку чи переплавку.

Лоялісти Гарватера патрулювали вулиці. Баск і Кергауз мовчали, їхні правителі нічого не знали про заколот і чекали, паралізовані, спостерігаючи за ним, ретельно оцінюючи сили, готові об'єднатися проти переможеного Гарватера. Але вампіри зазнали поразки. Правителі Баска і Кергауза притихли у страху перед Коханцями.

Генерал Шаддлера був мертвий, його вбили вампіри, які тримали його в заручниках. Вони запанікували, почувши, що їхнього правителя захопили в полон. Вампіри були вбиті, своєю чергою, великою ціною для струпарів. Стіни Барроу-голу спотворили великі темно-червоні скульптури, де розбризкувалася кров струпарів.

Ніхто точно не знав, скільки вампірів становили військо Бруколака, і ніхто не був точно впевнений, скільки з них загинуло. Без сумніву, деякі вижили. Переможені, вони, мабуть, забилися в підпілля, стали непримітними новими громадянами. Пересиджують опалу в руїнах, ночують у дешевих нічліжках. Невидимі.

Тепер їм треба було бути дуже обережними під час годування. Вампірам доведеться бути ретельними у виборі, стриманими й по-звірячому жорстокими — жодна жертва не могла піти від них живою. Бо якщо їх знайдуть — а їх знайдуть, як клялися екіпажі Гарватера, — їх уб'ють.

Страх перед ними щез.

А тим часом головний зрадник, сам Бруколак був розіпнутий на металевому хресті, поволі зсихався й помирав від голоду.

Аванк продовжив свій бездумний, млявий рух. Усе ще повільний і уривчастий. Він волочив місто, то прискорюючись, то стишуючи хід, але так і не зміг сягти швидкості, з якою йшов раніше.

Минали дні й години, і штурмани прийшли до висновку, що рани звіра, отримані за таємних обставин, відомих тільки тісному колу армадців, не гояться. Аванк стікав кров'ю і незмінно слабшав.

На громадян Сухої Паді не відкрили полювання — Коханці коротко оголосили їх невинними у злочині їхніх правителів. Бунтівникам навіть оголосила амністію. Це був хаотичний час, усіма правили Коханці, ніхто не знав, що відбувається, всюди плутанина — саме пора з'єднати місто, а не шукати винуватих.

Усе ж патрулі гарватерських йоменів та озброєні громадяни були найбільшими і найкраще озброєними групами в Сухій Паді. А місцеві обурено спостерігали за ними з порогів, ховаючи синці й рани, геть не довіряючи милості Коханців.

Як дим від пожеж після заворушень, щось тієї ночі ширилося містом: нестерпна невизначеність, злість. І вони торкнулися навіть тих, хто боровся проти Бруколака.

Кров, насильство і страх. Така спадщина проектів Коханців. Після століть миру Армада двічі воювала менше ніж тридцять днів, і раз — проти себе. Тонкощі дипломатії Армади розвалилися під запалом Коханців, тонка мережа зобов'язань та інтересів розкололася, розриваючи місто навпіл.

Коханці підпорядковували все своєму пошукові абстрактної сили Шрама. Це був розрив із меркантильною природою Армади; така ж невстрашимість, така подорож підпорядковувалася іншій, древнішій логіці. Громадяни Армади були піратами, і в міру того, як зростало усвідомлення природи проекту Коханців, зростало і їхнє невдоволення. Коханці не пропонували ні злодійства, ні лихварства, ні навіть тактики виживання. Це було щось цілком інше.

Поки Армада залишалася на висоті, поки її сила зростала й одна неймовірна перемога змінювала іншу, Коханці підбадьорювали громадян риторикою і завзяттям.

Викрадення «Сорго» стало найбільшою військовою перемогою Армади за нещодавній час. Усі бачили, що потужність Армади збільшилася, що кораблі та двигуни працюють на кращому паливі. Коли з моря підняли аванка, Коханці розповідали всім про стародавні ланцюги, про виконання таємної історичної місії Армади, про те, що тепер можна швидко дібратися від порту до порту, про швидкі пошуки трофеїв у всьому світі.

А тепер усе це виявилося обманом. Метою цього всього був нікому не зрозумілий щодо бодай якоїсь доцільності пошук Шрама. І хоча тисячі армадців із захопленням чекали закінчення подорожі, тисячам інших було вже все одно, а дедалі більшому числу містян здавалося, що їх надурили.

А коли аванк так заслаб — кожен це розумів — навіть реальна мета всього цього, пошук Шрама, може зійти нанівець. Якщо аванк і далі сповільнюватиметься, хто знає, що може статися?

Після бунту Бруколака, смертей та, як наслідок, утрати довіри, атмосфера в Армаді була безрадісна і погіршувалася. Вірні гарватерські патрулі відчували зростаючу ворожнечу, безформний гнів — навіть у самому Гарватері.

Сотні армадців загинули. Їх розірвали, покусали, спаралізували та осушили вампіри; хтось потрапив під перехресний вогонь чи згорів у пожежі; когось розчавило під завалами; когось забили до смерті. Тут втрат було набагато менше, ніж у боях з Новим Кробузоном, але травма від цих смертей виявилася значно серйознішою. Це була громадянська війна, цих людей убили свої ж. І цей факт вразив місто в самісіньке серце.

Були ті, хто мигцем бачили ґринділів, і хто зрозумів, що Бруколак ніколи не міг би зупинити рух аванка, й жодним чином він не міг викривити реальність із цими тавматургічними вибухами. Але в усій Армаді лише жменька людей знала суть угоди. Люди здебільшого туманно й небагатослівно говорили про дивну вампірську магію, і на цьому їхні розповіді закінчувалися.

Ґринділи прийшли й пішли, і з тих небагатьох, хто їх бачив, майже ніхто не знав, що вони таке. Їхня присутність так і лишилася нез'ясованою й затьмареною громадянською війною.

Загинули сотні армадців. Упали від рук своїх же співгромадян.

Крюах Аум загинув. Белліс не оплакувала анофелеса — той нервував її своїм соціопатичним спокоєм і своїм мозком, що нагадував радше різницеву машину — проте вона знаходила деякий патос у його смерті.

Утікач із острова-тюрми, замкнений у власній історії, він зійшов на найдивніше місто Бас-Лаґу, щоб його використали так само безжально, як досі використовувала кеттайська влада, і де він загинув, досліджуючи істоту, котру сам допоміг зловити. Яке дивне, етіоловане життя!..

Йоганнес Тиарфлай загинув. Белліс здивувало те, як на неї вплинула ця новина. Їй було по-справжньому сумно, по-справжньому шкода, що його нема. На згадці про нього зашкребло в горлі. Смерть його була немислима — так страшно, напевно, було, темно і холодно десь далеко під світом. Вона пам'ятала, як він готувався до спуску, з яким хвилюванням, яким захватом. Вражаюче, як на боягуза.

Шекель загинув.

Наступного дня після заколоту, коли Белліс відчула в ногах достатньо сили для прогулянки, вона вийшла поблукати місцями боїв.

Самотньо човгала серед понівечених війною будівель, повз трупи, замастивши підошви черевиків у кров.

На одному з тралерів розваленого «Годлінґа», у тіні дерев'яного складу, що надимався над закривавленим бруком, Белліс знайшла Таннера Сака. Вона побачила його, зігнутого навпіл біля стіни. Поруч з ним була Анджевіна, Пороблена жінка; сльози брудними патьоками текли її обличчям.

І тоді Белліс зрозуміла і, не стримавшись, побігла до них, затуливши рукою рота. Вона вже знала, що на колінах у чоловіка лежав труп Шекеля. Випотрошений. На обличчі хлопця застиг ошелешений вираз, ніби він сам був шокований своїм виглядом.

Думки заполонили спогади. Вона ненавиділа це. Ненавиділа смуток, горе і подив, який відчула, уявляючи його мертвим. Белліс устигла прикипіти до хлопчини.

Найбільше вона ненавиділа відчуття провини. Захлиналася в ньому. Вона використала Шекеля. Звісно, без злого умислу, та все ж використала. Десь глибоко всередині розуміла: якби не вона, якби не всі її вчинки, Шекель був би живий. Якби не взяла в нього книжку й не скористалася нею, якби ж викинула її геть.

Аум мертвий, Йоганнес мертвий, Шекель мертвий.

Силас Фенек живий.

Значно пізніше Белліс побачила, як Керіенн блукає вулицями навколо її будинку, мовби в тумані. Вона всю ніч ховалася за наглухо зачиненими дверима, а вийшовши, виявила, що стала громадянкою неіснуючого району.

Керіенн не могла повірити, що Бруколак намагався захопити владу, і не могла повірити, що він потрапив у полон. Розгублена, мов дитина, вона спостерігала за подіями, яких не розуміла.

Белліс нічого не могла сказати Керіенн про те, що вона сама зробила і побачила внизу «Ґранд Оста». Тільки сповістила їй, що Шекель загинув.

Вони пішли разом послухати промову Коханців.

Минуло два дні від заколоту, і правителі Гарватера оголосили публічне зібрання на палубі «Ґранд Оста». Спершу Керіенн сказала, що не піде. Вона чула, як учинили з Бруколаком, і не хотіла бачити його таким. Він не заслужив такої жорстокості. Вона була певна: що б він не зробив, такого не заслужив.

Але зрештою Белліс удалося її вмовити. Керіенн мусила прийти — мусила почути. Коханці знали, що на кону, знали, що відбувається з їхнім містом. Це була їхня спроба повернути собі владу.

На баку не було де голці впасти: чоловіки й жінки стояли тісними рядами, в ранах, синцях, на змарнілих обличчях — ані тіні усмішки. Над усіма під сонцем белькотав щось і тоненько попискував Бруколак. Понівечена опіками шкіра вампіра пішла плямами.

Побачивши його, Керіенн скрикнула від огиди й жалю. Вона відвернулася і сказала Белліс, що йде звідси. Але через хвильку повернула на нього погляд. Не могла Керіенн серйозно сприймати той факт, що ця змарніла, обліплена гнійними ранами фігура — то і є Бруколак. Вона не могла без жалю дивитися на цю жалюгідну оболонку.

Коханці стояли на помості та зверталися до натовпу; Утер Доул — як завжди, поруч. Вигляд вони мали вимучений і жахливо стомлений, тож громадяни дивилися на них із дивною сумішшю поваги та викличності.

«Ну, — говорили їхні погляди. — Кажіть. Переконуйте нас знову. Скажіть, що все воно того варте».

І вони впоралися блискуче. Белліс слухала і бачила, що настрій юрби на очах змінювався.

Коханці розумні. Вони не почали з пафосних заяв, не хвалилися силою й доблестю і тим, що відбили загрозу від зрадників.

— Багато загиблих, — почав Коханець, — чимало з тих, кого вбили наші бійці... були вірними громадянами. Вони були хорошими людьми і робили те, що вважали правильним для нашого міста.

І так — шанобливо й не забуваючи про трагедію — він продовжив.

Вони говорили по черзі, благаючи тих, хто зібрався, не занепадати духом.

— Ми дуже близько, — сказала Коханка, і в голосі її чулося хвилювання. — Ми підібралися дуже близько до сил, які раніше ніколи не могли собі уявити. Дуже близько до того, щоби зробити Армаду по-справжньому великою, генератором потенціалу, здатною чинити все, що завгодно, — здатною чинити суперечливі речі.

— Повстання — це не вихід, — мовив Коханець. — Якщо цей проект не стане для нас усім, він приречений. Ви привели нас сюди, — сказав натовпу. Це зробили ви, і це неймовірно.

Тепер не час для міжусобиць, наголосили Коханці, і єдність означає єдність у меті, а метою на даний момент було знайти Шрам.

Винагорода буде. Фантастична, немислима.

Риторика посилювалася в міру того, як вони одне за одним продовжили говорити. Пом'янувши мертвих, перейшли на дітей натовпу — майстерно обіцяючи, яким може бути їхнє життя, їхнє місто, після того, як воно видобуде можливості зі Шраму.

Це була гарна промова, чуйна та щира. Захоплення Коханців Шрамом передавалося іншим. І коли були сказані останні слова, повага натовпу, хоч і стримана, виявилася виразною й беззаперечною. Настрій хоча трохи, але піднявся. Коханці виграли відтермінування — спір іще не закінчився.

«А їм аби незгодні балакали, — подумала Белліс. — Ми, найімовірніше, уже геть близько. Якщо вони праві, якщо Шрам є, то ми скоро там опинимося».

Стоячи трохи позаду Коханців, Утер Доул зустрів її погляд. Вона вперше зрозуміла, що зробила в ніч заколоту, чим ризикнула. Вона увірвалася до його кімнати й украла чужий артефакт, а потім доставила його мародерам. Але вона просто занадто втомилася від страху, щоб відчути його зараз.

Промова закінчилася, юрба почала розтікатися в різні боки, й Доул перетнув палубу і став поруч із Белліс, не виказуючи ні ворожості, ні дружелюбності.

— Що трапилося? — тихо запитав. — Ви були в моїй кімнаті. Забрали статуетку. Я бачив уламки в камері. Плавник лежав там і гнив. Я його спалив. Значить, їм не це було потрібно?

Белліс похитала головою.

— Вони прийшли, — сказала вона, — але не для цього. Я подумала, що саме по неї, саме тому... Вибачте за двері. Я просто хотіла, щоб вони пішли. Ті сказали, що підуть, коли матимуть те, що в них забрали. Але це було не те, чого вони хотіли. Саме їх... Фенек...

Доул кивнув.

— Він живий, — прошепотіла Белліс, хоч і не знала, чи так це.

Очі Доула на мить зблиснули.

Белліс із утомленою нервозністю чекала, що він зробить. У Доула було немало приводів покарати її. Вона позбавила Армаду потужної фігурки ґринділів — намарно. Без особливої потреби. Чи, може, між ними лишилися крихти колишньої близькості?

Але в його поведінці, здавалося, не було нічого, крім байдужості, й Белліс не здивувалася, коли він зрештою кивнув і, розвернувшись, покрокував геть. Вона дивилася йому в спину, відчуваючи, немов з неї вийшла вся енергія. «Що думають про це Коханці? — міркувала вона. Не могла уявити, що ті сприймуть новину про статуетку спокійно. — Невже їм усе одно?»

«А вони взагалі знають? — майнула раптом думка. — А якщо Коханцям відомо, що фігурка розбилася, вони знають, що через мене?»

Того вечора в її двері постукав Таннер Сак. Белліс не могла повірити очам.

Він стояв на її порозі, дивлячись на неї налитими кров'ю очима. Шкіра в чоловіка так посіріла, що він був схожий на наркомана. Неприязно дивився на неї кілька мовчазних секунд, а потім тицьнув їй сніп паперів.

— Візьми, — сказав.

Це були списані та повторно списані клапті паперу, на яких вона впізнала жвавий почерк Шекеля. Списки слів, які він знайшов, які бачив і хотів запам'ятати, посилання на книжки з історіями, котрі цупив з бібліотеки.

— Ти навчила хлопця читати, він це любив, — сказав Таннер. Він із безбарвним виразом на обличчі дивився на неї. — Може, хочеш лишити це собі на пам'ять.

Белліс стало ніяково. Вона не такої вдачі людина. Збирати хворобливі, сльозливо-сентиментальні згадки про мертвих не було в її характері. Навіть коли померли мати чи батько, не кажучи вже про смерть цієї дитини, яку Белліс ледве знала, хай там як вона переживає його втрату.

Збиралася відмовитися. Белліс уже майже сформулювала ухильну відповідь, що нібито вона не заслуговує цього (так, наче можна заслужити клапті потріпаного паперу), але її зупинили дві речі.

Одна з них — провина. «Не тікай від неї, боягузко», — подумала вона. Не могла дозволити собі уникнути цього. Її власне ставлення до смерті, ганила вона себе, не має значення — хоч би якими зручними не були причини відмовити. А крім провини, вона відчувала повагу до Таннера Сака.

Він стояв, простягаючи ці дрібнички, котрі, напевно, дуже цінні для нього, пропонуючи їх тій, яка завдала йому стільки болю. І не тому, що вони ділили одне горе на двох. Запропонував їй ці папірці, бо він — хороший чоловік і подумав, що вона теж страждає від втрати Шекеля.

Присоромлена, вона взяла дар і вдячно кивнула.

— Ще одне, — докинув Таннер. — Ми поховаємо його завтра. — На слові «поховаємо» його голос на мить зірвався. — В Крум-парку.

— Як...? — почала Белліс, здивована.

Армадці ховали своїх померлих у морі. Таннер відмахнувся від запитання неуважним жестом.

— Шек не був... не був у душі морською істотою, — сказав обережно. — Він був міським хлопчиськом, та і є ще традиції, від яких, мені здавалось, я вже відрікся... Хочу знати, де він. Коли мені сказали, що не вийде, я запропонував спробувати мене зупинити.

— Таннере, — гукнула вона, коли він уже повернувся йти. — Чому Крум-парк?

— Ти йому колись про нього розповіла, — відповів. — А потім він сам пішов туди і полюбив те місце. Думаю, воно нагадувало йому Грубліс.

Коли він пішов, Белліс розплакалася і не могла зупинитися. Лютуючи, сказала собі, що це востаннє.

Служба була коротка, ніякова й болісна. Теологічна помісь, звернення до богів Нового Кробузона й Армади, щоб ті подбали про Шекелеву душу.

Ніхто не знав, чи Шекель шанував якихось богів.

Белліс принесла квіти, які висмикнула з клумби в парку.

Місто повзло курсом схід-північ-схід, поступово сповільнюючись у міру того, як стишував хід аванк. Ніхто не знав, наскільки серйозні в нього поранення. І ніхто не ризикнув би послати ще одну команду вниз.

Усі наступні дні після війни й особливо після похорону Шекеля Белліс не могла ні на чому зосередитися. Вона проводила значну частину свого часу з Керіенн. А та була такою самою пригніченою, як вона, й відмовилася навіть обговорювати, куди їде місто. Важко було сконцентруватися на подорожі й неможливо уявити, що буде, коли вони прибудуть на місце.

Якщо вчені Гарватера не помиляються, місто підбирається все ближче. Можливо, за два тижні, може, за один вони будуть там, — так подейкували у місті. Ще кілька днів, і Армада сягне рани в пустинному морі, пустить у хід усі приховані двигуни й таємничу науку, і почнеться видобуток можливостей, якими кишів простір довкола Шраму.

У повітрі зависли очікування й страх.

Коли Белліс уранці розплющувала очі, їй іноді здавалося, ніби етер стає колючим, наче довкола курсують невідомі сили. Містом ширилися дивні чутки.

Найперше азартні гравці, шулери, які пізніми ночами засідали за грою у закладах Ти-і-Твій, розказували, що карти мінялися ще до того, як їх прийняли, барвисті шати мастей мерехтіли, мов у калейдоскопі, видні лише на мить, а потім завмирали в тій чи іншій комбінації вже після того, як їх роздали.

Також переповідали історії про надокучливих духів, браунерів, келкинів, як ті, невидимі, гасають містом і рухають предмети. Поставлені предмети були знову виявлені за кілька дюймів від їхнього старого місця — там, де їх могли залишити, але не залишили. Упавши, речі ламались, а потім виявлялися цілі, тож, можливо, і не падали, а лежали собі збоку.

«Шрам, — подумала зачудовано Белліс. — Він сочиться».

Море та небо стали небезпечними. Нізвідки з'являлися й лютували, а потім зненацька щезали дощові хмари, немов бродячи краями міста. Аванк волочив Армаду крізь шалені потоки, де хвилі раптом робилися неспокійні й високі, але тільки в чітко обмеженій ділянці, а поза нею виднілася спокійна вода.

Таннер більше не плавав, тільки щодня ходив помочити ноги. Він боявся занурюватися надовго. Звуки та вогні з-під води були настільки чіткими, що їх бачили і чули нагорі.

Інколи мимо Армади пропливали згустки якихось напіврозумних водоростей, а бувало, на хвилях гойдалися інші форми, що мали вигляд водночас органічних і штучних.

Бруколак борсався на хресті й не вмирав. Палуба під ним рясніла плямами його виділень.

Белліс бродила палубами та коридорами «Ґранд Оста», й серед міського шуму їй раптом вчулися слабкі звуки музики. Їх важко було простежити — вони розсіювалися в частотах, чутні у різні проміжки часу й у різних місцях. Белліс напружила слух, вихоплюючи їх уривками. Музика була тривожна й невладна: павутиння півтонів та мінорних акордів, мінливих ритмів. Панахида, накладена на струни. Коли наступного вечора вона почула її ще раз, то була майже певна, що звук долинав із кімнати Утера Доула.

Чим далі орав море аванк, тим частіше траплялися дивні течії в морі, всіляке сміття на хвилях і незвичні події на борту Армади. Коли на п'ятий день після заколоту вранці хтось помітив, що за кілька миль від міста на хвилях гойдається якась річ, ніхто не здивувався. Але коли на неї скерували телескопи, місто вибухнуло какофонією схвильованих криків. Дозорці на «Ґранд Ості» гаркали щось людям унизу, а потім оббігали кімнату за кімнатою в пошуках Коханців.

Чутка облетіла кожен район міста зі жахною швидкістю, і на кормовій частині Джгура зібралося немало народу. Над головами людей, над підступними потоками вилетів аеростат. Він погнав до плями, що погойдувалася на хвилях усе ближче до міста. Люди пильно вглядалися у неї, передаючи одне одному телескопи і здивовано бурмочучи, коли ставали чіткішими контури з'яви.

Припавши до обтріпаного плоту з дощок і вохристої парусини, піднімав утомлений погляд на свій дім какт-ренегат Гедріґал.

— Тягніть його сюди!

— Що сталося?

— Ти де був, Геде?

— Та ведіть же його сюди, щоб вас!

Тільки-но стало зрозуміло, що дирижабль, який пішов за ним, повертається до «Ґранд Оста», почулися гнівні вигуки. Купки людей намагалися перебратися з будь-якого судна, на котрому вони стояли, через запруджені вулиці до дирижабля. Юрби в сум'ятті наштовхувалися одна на одну.

Белліс спостерігала за біготнею з вікна, серце її гуготіло від передчуття. Сама не розуміючи своїх дій, вона разом з потоком людей посунула до флагмана. До бака пароплава Белліс дісталася ще до того, як дирижабль пройшов достатньо низько, щоби хтось із пасажирів міг висадитися. Довкола Утера Доула та Коханців зібрався натовп прихильників. Усі чекали.

Белліс приєдналася до юрби, люди штовхалися й напирали на йоменів, намагаючись видивитися какта.

— Гедріґале! — гукали вони. — Що, бляха, трапилося?

Натовп вибухнув ревом, коли він вийшов із дирижабля, сухий і змарнілий, але його хутко оточили озброєні люди. Маленька група на чолі з Доулом та Коханцями пішла до дверей, що вели на нижні палуби.

— Розкажи! — настійні крики зростали і лунали вже загрозливо. — Він один із нас, верніть його.

Вартові нервували під натиском армадців, міцно притискаючи до себе кременівки. Спереду в натовпі Белліс побачила Анджевіну й Таннера Сака.

Вигулькнула похилена голова Гедріґала, вибілена сонцем; колючки на тілі какта були пожовклі й обламані. Він окинув оком зібрання містян, які витріщалися на нього й жадібно тягнули до нього руки.

— Як ви усі взагалі тут? — ревнув він. — Ви мертві, я бачив усіх вас мертвими...

На секунду запала ошелешена тиша, яка вже наступної миті вибухнула какофонією звуків. Натовп знову почав напирати, і йомени відтісняли їх назад. Зависла зловісна тиша.

Белліс побачила, як Утер Доул відвів Коханців убік, щось сказав їм різким шепотом і вказав на двері. Коханець кивнув і виступив наперед, простягнувши руки до людей.

— Армадці! — крикнув. — Зачекайте, заради богів!

У голосі його чулася злість. Позаду нього, немов у гарячці, знову загорлав Гедріґал: «Ви мертві, ви всі мертві!» Йомени почали штовхати його до дверей і зашипіли від болю — колючки какта вражали шкіру.

— Ніхто з нас не знає, що там сталося, — сказав Коханець. — Але погляньте на нього — він же хворий, він ледве стоїть на ногах. Ми відведемо його вниз, у нашу каюту, подалі від усього — хай відпочине й одужає.

Клекочучи від невдоволення, Коханець відійшов туди, де в руках йоменів обім'як Гедріґал. Утер Доул окинув натовп швидким уважним поглядом.

— Неправильно це! — раптом гукнув хтось, випхавшись наперед. Це був Таннер Сак. — Гед! Він мій друг, а Джаббер зна, що ви там з ним зробите.

Довкола залунали схвальні вигуки, але запал натовпу втихав. Бурмочучи прокляття й лайку, ніхто все ж не спробував піти за ними чи перехопити Гедріґала з Коханцями. Занадто все було непевно.

Белліс упіймала на собі пильний погляд Утера Доула.

— Це неправильної — загорлав Таннер. Жили на лобі й шиї чоловіка понадувалися, коли вони зайшли в двері й за ними зімкнувся ряд охоронців.

Утер Доул не відводив з Белліс очей, і та поглянула на нього, ніяково їжачись під його поглядом.

— Він мій друг, — сказав Таннер. — Я маю право, право почути, що він скаже...

Тієї миті, коли він говорив, сталося щось надзвичайне.

Поки Таннер заявляв своє право почути Гедріґала, Белліс, загіпнотизована незмигним поглядом Доула, побачила, як очі його судомно розширилися мало не зі сексуальною чуттєвістю. Вона, немов у ступорі, помітила, як він на якийсь дюйм схилив голову, наче у запрошенні чи згоді.

Доул пильно дивився на неї, навіть коли Коханці вже йшли коридором, і задкував за ними, не відводячи від неї пильного погляду, а потім легенько вигнув брови, немов натякаючи на щось, і зник за дверима.

«Боги мої».

У Белліс було таке відчуття, наче її вдарили прицільно у сонячне сплетіння.

На неї накочувала велетенська хвиля прозріння — Белліс із захватом завважила всі шари маніпуляції, жертвою яких стала. Лише тепер зрозуміла, як майстерно скористалися нею, як її обманювали, підтримували, а потім зрадили.

Вона все ще практично нічого не розуміла з того, що відбувається навколо неї, що було заплановано і що ще чекати, але дещо вона зрозуміла — з раптовою покірністю.

Її власне місце. Стільки всього, стільки планів, стільки зусиль було витрачено, щоб цього моменту привести її до цього місця, щоб вона почула ті слова, які почула. Все зійшлося в одне тут і зараз і стало ясно як день.

І у своєму здивуванні, зачудуванні та у приниженні, й незважаючи на свій гнів, відчуваючи, що вона танцювала, як маріонетка до відведеної їй точки, Белліс низько схилила голову й опанувала себе, знаючи, що в неї є ще одна справа, якщо вона хоче домогтися бажаних змін, і знаючи, що не буде ганити себе за помсту, і що зробить це.

— Таннере, — покликала вона, поки той лютував, лаявся і сперечався, перекрикуючи більшість, яка переконувала його, що він занадто бурхливо реагує, що Коханці знають, що роблять.

Він замовк і втупився у неї в сердитому подиві. Вона поманила його рукою.

— Таннере, — сказала тихо. — Я згодна з тобою, Таннере. Думаю, ти маєш повне право почути, що він скаже там, у каюті Коханців. Ходімо.

Вона з легкістю знайшла шлях через порожні коридори «Ґранд Оста». Охоронці розміщувалися в точках, де хтось міг пробитися до кімнати Коханців, у самому низу човна. Але тільки в тих коридорах, і якраз туди Белліс із Таннером і не підуть.

Белліс провела його іншими проходами, які дуже добре вивчила протягом тижнів того, що вважала не чим іншим, як своїм збоченням.

Вони минули комори, машинні відділення та зброярні. Швидким кроком, проте і не криючись, Белліс вела Таннера все нижче й нижче у слабко підсвічену частину корабля.

Сама того не знаючи, вела поблизу двигунів, що гуділи, чмихали й іскрилися, поїдаючи гірське молоко, і спонукали аванка до руху вперед.

І врешті-решт, у темному та вузькому проході, де на стінах не було старовинних шпалер, геліотипій та офортів, а замість того їх обвивало плетиво труб, настільки хитромудрих, як жилки, Белліс повернулася до Таннера Сака й махнула йому, мовляв, заходь. Вона стояла в тісному закапелку і, повернувши до нього голову, приклала до губ палець.

Деякий час вони стояли непорушно. Таннер роззирнувся, потім поглянув на стелю, на яку так пильно дивилася Белліс, опісля перевів погляд на неї.

Коли нарешті почули, як відчинилися й зачинилися двері, звук був такий гучний та чіткий, що Таннер закляк. Белліс ніколи не бачила кімнату нагорі, але добре знала всі її відгомони. Вона знала, де над нею були стільці, столи та ліжко. Поглядом простежила за чотирма парами кроків — легкі, важчі, важчі, масивні й повільні — ніби бачила крізь стелю-підлогу Коханця, Коханку, Доула та Гедріґала.

Таннер наслідував її приклад, й очі його розширилися від подиву. Вони з Белліс могли простежити розміщення тіл над ними — одне біля дверей, двоє біля ліжка, тепер сіли на стільці, четверте, масивне, човгає туди-сюди до дальньої стіни, зціпивши ноги так, як це робили какти уві сні або коли дуже втомлені. Під вагою велета гнулися дошки підлоги.

— Отже, — почав Утер Доул, і голос його пролунав на диво чітко. — Розказуй, Гедріґале. Розкажи, чому ти втік. І як добрався сюди.

— О боги!.. — голос Гедріґала пролунав утомлено й глухо, геть на нього не схоже.

Таннер шоковано струснув головою.

— Боги, боги любі, не починайте знову, — сказав Гедріґал таким голосом, немов ось-ось заплаче. — Я вас не розумію. Я ніколи не втікав з Армади. І ніколи б так не вчинив. Ви хто? — раптом верескнув. — Що ви таке? Я що, в пеклі? Я бачив, як ви загинули...

— Що з ним сталося? — нажахано прошепотів Таннер.

— Ти, блядь, що плетеш, зрадлива ти паскудо! — вигукнув Коханець. — Дивися на мене, собако. Злякався, так? Так злякався, що підлатав тихцем «Зарозумілість» і шукай вітру? Тепер кажи, де ти був і як звідти повернувся?

— Я ніколи не зраджував Армаду! — кричав Гедріґал. — І ніколи б цього не зробив. Круме, це ж я... з мертвим тут сперечаюсь! Як ви можете бути тут? Хто ви? Я бачив вашу загибель. — Какт немов ошалів од горя чи шоку.

— Коли, Гедріґале? — різко й небезпечно пролунав Доулів голос. — І де? Де ми загинули?

Гедріґал прошепотів щось, і від його відповіді Белліс здригнулася, немов саме це й очікувала почути, та кивнула.

— У Шрамі.

Заспокоївши його, Утер Доул із Коханцями відійшли набік порадитися.

—...збожеволів... — майже чутно сказав Коханець. — Або збожеволів... дивно...

— Треба з'ясувати, — знову Доулів голос. — Якщо не безумець, то небезпечний брехун.

— Не в'яжеться це все, — люто відказав Коханець. — Кому він бреше? Нащо?

— Або він бреше, або... — протягнула Коханка.

Таннер із Белліс не могли зрозуміти, чи вона тихенько сказала ще щось, чи замовкла.

— Як це сталося?

— Ми пробули у Прихованому океані вже місяць, більше місяця.

Минуло багато хвилин. Гедріґал замовк, поки Коханці обговорювали, що робити, таким низьким шепотом, що Белліс із Таннером не могли їх почути. А тоді він раптом заговорив настільки монотонним рівним голосом, немов напився заспокійливого.

Коханці й Утер Доул чекали.

Гедріґал заговорив, наче знаючи, що від нього очікують цього.

Його не переривали, і він говорив довго, з неприродною витонченістю, із завченою красномовністю казкаря, але була якась невпевненість у його монотонній оповіді, а під нею — травма, до котрої було страшно діткнутися.

Гедріґал затинався і зненацька замовкав, а потім судомно вдихав повітря, проте говорив довго, а його авдиторія — у кімнаті з ним та під ним — затихла й уважно слухала.

— Ми пробули у Прихованому океані більше місяця.

46

— Ми пробули у Прихованому океані більше місяця, і на морі панував хаос. Ми не могли скласти курс, не могли триматися півночі, куди показували компаси, не могли зорієнтуватися. Щодня визирав я із «Зарозумілості», шукаючи ознаки Шраму, Розколотої землі, хоча б чогось. І не бачив нічого.

Ви вели нас уперед. Ви наполягали, підганяли. Ви розказували, що ми зробимо, коли сягнемо Шраму. Які сили він вам, нам надасть, і що ми з ними зробимо. Ви сказали нам, що у нас буде вся сила і влада.

Не вдаватиму, що не було незгодних. Коли ми просувалися, людей дедалі більше опановував... страх. І пішов поголос, що, може, Бруколак був правий із цим заколотом. Що, може, не так усе й погано було в місті раніше. Вони прийшли до вас... ми прийшли до вас і попросили повертати назад. Сказали, що нас влаштовує все, як було. Що нам це непотрібно, що ми боїмося, далі буде ще гірше. Багатьох із нас мучили страшні сни. Місто було... в напрузі. Як кішка з наїженою наеліктризованою шерстю.

Ми просили повертатися назад. Поки не пізно. Нам було страшно. Не знаю, як ви це зробили, але вам деякий час удавалося тримати нас... не скажу задоволеними. Радше в покорі. І ми чекали й дозволили вам вести нас далі, хай як було страшно.

— Ще тиждень, і думаю, що ми вже б не витримали. Думаю, ми повернули б назад, і тоді ви всі не вмерли б. Але не так усе вийшло. Було вже пізно. О шостій ранку, дев'ятого ігреня плоті з кабіни «Зарозумілості» я побачив щось, за сорок миль попереду, на краю горизонту. Якийсь неспокій у повітрі, дуже слабко видний. І було ще дещо.

Горизонт був занадто близько.

Годину і п'ять миль потому я вже знав, що ми точно до чогось наближаємося. А горизонт був усе ще занадто близько і все наближався. Я подав униз сигнали і бачив, що всі почали готуватися. Бачив, як збирають докупи кораблі — усіх барв і форм. Як бригади установлюють на краю міста крани й заводять двигуни і ще бозна-що. Як готуються, використовуючи всі наукові напрацювання. Маленькі аеростати ковзали з одного кінця міста в інший. Далеко внизу піді мною.

Я бачив, де море зустрічається з небом. І не міг повірити, думав, що привиділося та що от-от побачу щось зрозуміле, але ні. Зрештою, я просто не міг заперечувати побачене. До горизонту було якихось двадцять миль. Я бачив його чітко на поверхні моря. Шрам.

Це було схоже на з'яву бога.

— Коли ви описували його, то нічого нам не говорили. Це була велика рана в реальності, котру заподіяли Примарники, так ви нам сказали, яка сочиться тим, що могло би бути — всіма можливими способами. Велика рана наяву, сказали ви, і я подумав, що це схоже на... поезію. Коли Примарники опинилися на цьому континенті, сила їхнього прибуття розітнула світ, зробила тріщину крізь Бас-Лаґ. Розлом. Він проліг на більш як дві тисячі миль униз, розколовши континент.

Це Шрам. Тріщина. Вона кишить тим, як все не стало і не є, але могло би бути.

Ми були за якісь милі звідти.

Це була ущелина в морі.

— Вона була нерівна і хилилася, коли ми наближалися до неї, тож і горизонт здавався нахиленим. А через те, що вона була нерівна, не прорізана, а тріснута, випинаючись то тут, то там зубцями, я міг зазирнути через її краї. Я бачив боки розколу. Вони були прямовисні.

Океан був неспокійний, сильна течія сунула на північ, хоча вітер дув південний. Хвилі бились об місто, тягнучи його за собою, а там, де вони наближалися до краю Шраму, перетворювалися на стіну, прозору стіну. Вода під прямим кутом спадала вниз, вертикально, гладенька, як скло. Темна, неспокійна вода впиралася у ніщо і застигала. А тоді...

Повітря.

Безодня.

І далеко за її межами, за безмір миль, за сотні миль, ледве видний з іншого боку порожньої прірви, був такий самий пружок. З відстані повитий серпанком. Інший бік тріщини. А між ними — порожнеча, і я відчував, як звідти струмує різного роду потужна енергія. Зі самого Шраму.

— Мені важко уявити, як було всім у місті. Вони, певно, теж бачили. Була паніка? Ви хвилювалися?

Звісно, Коханці не відповіли.

— Я знав, у чому полягає план. Забачивши Шрам, ми мали зупинитися за п'ять миль од нього. А звідти відправити дирижабль і поглянути, чи він перетне цю коротку відстань до Шраму. Я був дозорцем: угледівши якусь небезпеку, мав запалити ракети, вивісити прапори, щоби дирижабль повертав назад.

Не знаю, які, по-вашому, небезпеки вас чекали. Ви гадки не мали. Не думаю, ніби ви знали, що таке Шрам. Думали, що він кишить Можливими звірами? Істотами, які могли розвитися, але не розвилися?

Насправді нічого подібного.

Масштаби цього, цієї масивної штуки. Перед ними невмолимо малієш.

На кілька секунд він замовк. Останнє речення вимовив тим самим гіпнотичним монотонним голосом, що і досі, й лише за кілька секунд Белліс зрозуміла, що воно означає.

Її серце завмерло й затріпотіло.

— Аванк не стишував ходу, — продовжив Гедріґал. — Аж ніяк. Він прискорювався. Ми були за десять миль звідти, і місто не зупинялося, але й не сповільнювалося. Світ стискався... горизонт був уже за кілька ярдів і наближався відповідно до того, як Армада прискорювалася.

— Я тоді почав панікувати, — голос какта лунав беземоційно, немов висох, зів'яв у морі. — Запалював ракети, пробував попередити вас про те, що ви, певно, вже і так знали. Можливо... можливо, тоді вже почалася паніка. Я не міг знати, не бачив. Може, ви були загіпнотизовані, дивлячись уперед осклілими бездумними очима. Але радше ні. Певний, була паніка, коли на видноколі підповзав край світу. А над вашими головами спалахували мої ракети, але на них ніхто не звертав уваги.

Три милі, дві.

Деякий час я не міг поворушитися. Закляк на місці. Південний вітер був сильним, тому «Зарозумілість» почала знижуватися; вона пнулася від Шрама, наче боялася, так само боялась, як і я. Це мене розбудило.

— Хто зна, що сталося? Може, ви дізналися — перед тим, як померти. Мене там не було.

Може, то був аванк. Можливо, через тижні покірності він звільнився від імпульсів, що подавалися в нього. Можливо, якась голка, котра мала увімкнути його мозок, висмикнулася, і звір прокинувся, розгубився й захрипів, і смикнув пута, й шугнув уперед, намагаючись звільнитися.

Можливо, двигуни на гірському молоці вийшли з ладу. Можливо, якась можливість відділилася від Шраму, ймовірність того, що двигуни не працюють. Лише боги знають, що сталося.

Подивившись униз, я побачив, як по боках міста спускають флотилії маленьких човнів, і крихітні екіпажі шалено веслують і напинають вітрила, щоб відійти подалі. Але море бушувало, і я бачив, як їхні вітрила рве в усі боки. Рятувальні човни, яхти, маленькі ялики загойдалися у тих водах і закружляли навколо міста, обганяючи його на північ, хоч і намагаючись плисти в інший бік. Але течії та хвилі тягнули їх, наче голодні.

За якісь кілька хвилин перший із них сягнув Шраму. Я спостерігав, як той човник підплив до краю, і побачив, як цятки — напевно, люди всередині — вискакували в море, а потім корма човна раптом задерлася й пішла вниз. У ту повітряну порожнечу.

Низка човників усипала море між містом та Шрамом і сунула просто на північ, до нього. І так само дирижаблі. Зграйка таких намагалася піднятися в повітря. Чоловіки й жінки відтягували їх униз, намагаючись піднятися на борт, чіпляючись за мотузки, щоби підтягнутися і видертися в гондолу. Набиті під зав'язку, дирижаблі ледве волочилися над краєм міста, а потім просто хлюпнули у воду, де їх забрала течія, й вони кружляли, як мертві туші китів, на ходу скидаючи пасажирів, і мчали до Шраму.

— Армада почала повільно обертатися. Горизонт накренився, й місто завертілося у воді за годинниковою стрілкою. До Шраму лишалося пів милі, я немов остовпів, але вже наступної миті знав, що треба робити. Побіг у нижній відсік «Зарозумілості» й визирнув униз через люки. Відтак узяв свій шакрілук і притулився до краю дверей, а потім вистрілив у мотузку, що мене тримала.

Вона була дебела, завтовшки як стегно, прив'язана до аеростата за тридцять футів од мене й гойдалася, наче пітон. У мене було зі собою шість шакрі. Три випустив намарно. Четвертий поцілив, але перерізав тільки половину каната. П'ятий пролетів мимо, і в мене лишалася тільки одна спроба. І попри те, що прицілився я добре та зміг заспокоїти тремтіння в руках — усе одно промахнувся.

І я знав, що приречений. Впустивши шакрілук, клянучи товсті, геть негодящі пальці, вчепився за ґрати біля краю люка. Мені лишалося хіба дивитись. Я відчував, як через двері мене обдуває вітер, і бачив, як розлізається мотузка — надто повільно, щоб мене врятувати.

— Дахи, шифер, вежі, повітряні кеби, прапори, ошалілі від незрозумілого страху мавпи. Містяни бігали з місця на місце, наче десь можна було врятуватися. Я бачив їх усіх через телескоп. Думав тоді, як воно там, під водою. Що робили Паскуда Джон і риболюд. Може, вони ще живі, хто зна? Може, їм удалося виплисти звідти, від міста, яке зустріло там свій кінець.

«Сорго», Крум-парк, «Ґранд Ост» і я першими сягли краю. Вітер на мить змінив курс, і «Зарозумілість» випурхнула над прямовисною брилою води й зазирнула в саме провалля. Час немов загус, коли «Зарозумілість» проходила над Шрамом. Якісь кілька секунд, але вони тривали вічність.

— Перетнувши край моря, глянув я униз, де крізь люк дригалися мої ноги. Від такого виду паморочилося в голові. Сонячне проміння відфільтровувалося й відбивалося хвилями, а потім знову проходило крізь вертикальну поверхню. Я бачив, як риби, більші за мене, підпливають до межі води з повітрям, за сотні футів під поверхнею. Вода купалася в світлі. Там, по краях цього Шраму, живе, напевне, цілий світ. Навіть за дві, три милі вниз, де тиск просто нещадний, вода була підсвічена сонцем.

Ця рівна поверхня води, зі шарами барв і вихорців, тягнулася вглиб на милі. Униз відкривалася просто запаморочлива перспектива. А тоді багно. Я його добре бачив: товста смужка твані, аж чорна на дні моря. А тоді порода. Вона сягала вниз на стільки миль, що шар води поряд із нею незмірно малів. Червона, чорна й сіра порода, розсічена та з рівними краями. І на багато миль униз — сяйво, рухливе й розпечене. Магма. Ріки з плавленого каменю, геотермальні припливи.

А далі? А під ними?

А далі порожнеча.

Голос Гедріґала лунав гулко й перелякано.

— Я глипнув, вважай, на кілька секунд, — сказав він, — але запам'ятав кожен шар: наче різнобарвний пісок, засипаний у пляшку. Видиво занадто масштабне для нашого ока. Армада на кілька секунд завмерла на краю цієї прірви, а тоді аванк зробив фінальний поштовх. Я бачив його на глибині чотирьох миль, над темним морським дном. Уздрів у глибинах фігуру, нечітку крізь шари моря. Вона раптом почала наближатися, обриси вже можна було розгледіти. А тоді зі звуком, немов розчахнулася земля, почала пробиватися, проштовхуватися через стрімчак солоної води.

Ціла миля плоті.

Голова аванка розітнула поверхню, й вода розсипалася довкола, ярди водоспадів, краплі води завбільшки як з будинок розпадалися й летіли вниз, у безодню, в Шрам.

— Із води випірнули перші ланцюги, колосальні чотирьохмильні струни, розділяючи море між аванком та містом над ним. За цими виринули й інші ланцюги, і морська стіна була посмугована паралельними вертикальними розрізами, немов махом кігтистої лапи. Тіло аванка продовжило рух уперед. Це було щось неохопне: плавники, голки, війки. І коли звір повністю випірнув з води, тяжіння почало хилити його вперед. Ланцюги напнулися, й Армада підійшла до краю та почала перевалюватися.

Аванк видав такий звук, що довкола мене розтріскалося все скло.

Я побачив, як опори, на яких стояв «Сорго», шугнули під пласку гладінь води й випірнули на поверхню. А довкола, за сотні футів з кожного боку, корма Гарватера, Баска й Кергауза сягла краю моря, вистромилася над кручею й шугнула вниз.

— В Армаді стільки кораблів.

Пароплави сягали краю води й зі жахливим масивним гуркотом перекидалися вниз, будинки та вежі висипалися з них, як крихти, дощ із цегли та тіл, сотень тіл, які падали, судомно смикаючись у повітрі. Летіли повз усі внутрішні шари світу.

Я навіть не молився. Сил не було. Міг хіба дивитися.

Містки й мотузи рвалися. Тралери падали й на льоту розпадалися на шматки. Баржі, рятувальні шлюпки, буксири та дерев'яні військові кораблі. Усі розщепилися на скіпки. Вибухнули. Охоплені полум'ям котли летіли в безодню, порскаючи розпеченими вуглинами. Шестифутові кораблі, віком не одне століття, летіли вниз, перекидаючись у повітрі. Корма «Ґранд Оста» стриміла просто над Шрамом.

Армада перекинулася через край океану і розбилася на сузір'я частин, живі й мертві падали в лавині цегли та щогли. Я не чув нічого, крім сплеску води та крику аванка.

Триста футів «Ґранд Оста» тепер стриміли над порожнечею, а навколо нього набагато менші кораблі вивергалися в яр. І раптом вага корабля далася взнаки, і я почув тріск, немов хруснула велетенська зламана кістка, й задня третина корабля, до якої я був прив'язаний, тріснула та шугнула вниз, потягши за собою мене.

Вам цікаво, як ви помрете, так? Чи хоробро, чи з криками, чи в безпам'ятстві? Я от зустрів свою смерть у ступорі, з роззяпленим, як у дурня, ротом, поки срака пароплава тягла мене на дно.

Край води ріс угору, поки я падав униз, під поверхню моря.

— На секунду я міг розгледіти крізь воду кілі кораблів, що падали наді мною, спостерігати, як вони летять назустріч своїй загибелі. Я мчав униз, а решта «Ґранд Оста» і кожен корабель міста поспішали до мене.

Раз чи два я бачив дирижаблі. Маленькі кабіни, всередині люди, які зуміли вистрибнути з палуб суден, коли ті летіли вниз, і потрапляли у повітряні потоки, намагаючись підняти кулі й дирижаблі в небо. Але згори падали блокшиви чи уламки кораблів і чавили їх у повітрі.

«Зарозумілість» прискорювалась. Заплющивши очі, я чекав смерті.

А тоді, за чотири милі піді мною, заворушився аванк.

Тіло звіра, певно, зводило болісним спазмом, шкіра пекла й кровоточила у повітрі. Він склався навпіл, пробивши стіну води, і тепер пів милі його спини опинилися всередині Шраму. І раптом він смикнувся вперед та полетів униз. Він знову заревів, виринула вся туша звіра, і цей ривок потягнув його вниз швидше, ніж сила тяжіння. Аванк похитнувся, його ланцюги раптом напнулись, як тятива, і потягнули до краю решту міста. Корму «Ґранд Оста» теж потягло вниз, і «Зарозумілістю» струснуло так сильно, що благенький канат, який тримав дирижабль, обірвався.

— Він обірвався.

Очі мої широко розплющилися, коли аеростат шугнув угору, повз рештки міста, геть із тіні тієї океанської стіни, геть зі Шраму — в чисте небо. Я з ревом вирвався з тієї прірви і мчав у небо. Що мав сили чіплявся руками за балку й так протримався. Зрозумів, що буду жити.

Піді мною рештки Армади просковзнули у Шрам. Солом'яний ринок — дощем крихітних човників. «Юрок», «Теріантроп», притулок, старі протрухлі судна примарного кварталу — все воно перетворювалося в ніщо. Перекидалося у піні бризок далеко внизу, поки гладінь Прихованого океану не розтинала вже жодна крапка.

Підіймаючись, я дивився просто у Шрам і помітив серпанок, схожий на пил. Армада все падала, а далеко під нею крутився аванк, обплутавшись двадцятимильними ланцюгами, жалібно дригаючи всім тілом, намагаючись плисти в тому безкінечному падінні. Навіть він виглядав незмірно маленьким.

Зрештою я відкинувся на спину, виснажений та ошелешений від того, що живий. І поглянувши вниз, вже не міг розгледіти нічого, геть нічого.

Голос Гедріґала стих. Після кількох секунд мовчання він заговорив знову.

— Я піднявся так високо, як ще ніколи не піднімався. Достатньо високо, щоби побачити Шрам таким, яким він є. Тріщина, от і все. Тріщина у світі.

Не знаю, чи врятувався хтось із інших аеронавтів. Я піднявся на милю або й більше — і нікого не бачив. Вітер був сильний, годинами штовхав мене на південь. Він витягнув мене звідти, з тієї жаскої латки води, де всі течії вели у Шрам. «Зарозумілість» протікала, порізана й попалена уламками. Я починав опускатися. Випиляв собі клапоть шкури чи обшивки й прибив до дощок із кабіни. Знаючи, що мене чекає, я збудував собі пліт. Чекав біля люка, поки ми мчали вниз, а потім скинув свій пліт і стрибнув за ним.

І тільки тоді, скоцюрбившись на маленькому плоті, нарешті дозволив собі згадати, що я бачив.

— Два дні я був на самоті з тими спогадами. Думав, що помру. Я на мить подумав, що, може, якщо протримаюся достатньо довго, мене підхоплять течії і виштовхнуть у Бряклий океан, де чекають інші наші кораблі. Але я не дурень. Я знав, що це неможливо.

А тоді... це.

Уперше за всю цю дивовижну історію здалося, що Гедріґал знову втратить самовладання.

— Що таке? Що це таке? — Істеричні нотки в голосі какта дзвеніли все гучніше. — Я думав, що вмираю. Я думав, ви — міраж, передсмертний сон. Я бачив, як ви загинули... — шепотів. — Я бачив. Що ви таке? Що це за місто? Що зі мною таке?

Тоді Гедріґал замахав руками, заревів, нажаханий і розбурханий. Коханці намагалися його заспокоїти, але крики какта вщухли не відразу, а потім він заснув якимсь раптовим сном.

Запала тиша. Шок від розповіді Гедріґала поволі ослаб, і Белліс немов знову повернулася у своє тіло. Її шкіра потріскувала від еліктрики, вона вся була наїжена напругою.

— Що це було? — холодно процідив Коханець.

— Це Шрам, — прошепотів Таннер до Белліс. — Я знаю, що це. Ми дуже близько підібралися, ми там, де він протікає. А Гед там нагорі...

Він замовк і похитав головою. Змарніле обличчя Таннера побіліло. Белліс уже знала, що він скаже.

— Це не справжній Гедріґал, — продовжив Таннер. — Не фактичний, не... звідси. Наш Гедріґал утік. Той Гедріґал просочився з... іншої можливості. З тієї, де він лишився і де ми їхали трохи швидше й дісталися до Шраму раніше. Він — те, що сталося... що станеться.

— Джаббере милий.

Над ними сперечалися Коханці з Утером Доулом. Хтось — Белліс не розчула, хто саме — сказав те саме, що й Таннер. Коханка відреагувала бурхливо.

— Брехня! — виплюнула вона. — Лайно тут нам згодовуєш! Не так воно працює! Нічого подібного! Ти думаєш, з усього широкого моря ми випадково наткнулися на нього, хай там він і просочився? Це срана підстава. Значить, це в нас Гедріґал, наш Гедріґал, який нікуди не втік. Це все підлаштовано так, щоб ми повернулися назад. Він ніяка не еманація зі Шраму.

Вона лютувала. Нікому не давала і слова сказати. Накинулася на Утера Доула й, на подив Белліс, навіть на Коханця. Той просив її заспокоїтися, просто подумати... Підібравшись настільки близько до бажаного, Коханка не хотіла здаватися, а просто лютувала.

— Я вам так скажу, — процідила вона. — Це все дурня, і ми закриємо цього брехливого паскуду, поки не виб'ємо з нього правду. Скажемо, що він поки видужує. Будемо чекати і дізнаємося, що сталося насправді. А в ці фонтани маячні від нього ми не повіримо.

— Вона здуріла? — зашепотів Таннер. — Що таке верзе?

— Це явно сплановано, щоб розвести паніку, — продовжила Коханка. — Щоб усе зруйнувати. Він у змові з боги знають ким, і ми не можемо дозволити їм перемогти. Утере, забери його звідси. Поінформуй охоронців і вибери таких, в яких упевнений. Мусять знати, які брехні він може залити їм у вуха.

— Це все закінчиться тут і зараз, — різко додала вона. — Ми не дамо цьому підбурювачеві узяти гору. Це все не покине цієї кімнати. Ми поховаємо цю історію тут і зараз. Домовилися?

Можливо, Коханець із Утером кивнули у відповідь. Белліс нічого не почула.

На цих останніх словах вона повернула голову до Таннера. Спостерігала, як він слухає свою правительку, якій беззаперечно вірив і якій був до кінця вірний, коли та оголосила про свої плани обдурити всіх у місті. Втаїти від своїх громадян те, що вона дізналася. І вести всіх далі, у Шрам.

Белліс бачила, як на обличчя Таннера поволі наповзала страхітлива мертва маска. Він міцно зціпив зуби, аж заграли жовна на вилицях, і Белліс знала, що він думав про Шекеля.

Може, він згадував, як сам казав, що це — все, що з ними сталося, що їх підібрали — велика удача? Белліс не знала. Але щось з'явилося на його обличчі, й він поглянув на неї невидющими від люті очима.

— Вона нічого не поховає, — прошепотів Таннер.

47

Таннера Сака знали в місті. Він був тим сміливцем, який боровся з кістяною рибою, щоби врятувати помираючого. Він поробив себе на свого роду риболюда, що було краще для життя в Армаді. Він утратив свого хлопчика.

Таннера знали й поважали.

Його слухали і йому вірили.

Белліс нікому нічого не могла сказати.

Щоби поширити чутку чи новину, доводилося звертатися до інших.

Усі знали Таннера Сака.

Якби Белліс спробувала розповісти те, що почула у цьому неприємному закапелку, якби вона спробувала розказати таємниці, які дізналася там, їй би не повірили. Її не слухали б. Але вона запросила туди когось іншого, щоб він міг говорити за неї й розповісти усім цю історію.

«Боги, як усе тонко зроблено», — подумала вона й кивнула, оцінивши бездоганну роботу. Відчула, як її обплутують ниті причин, наслідків, зусиль і взаємодії. Вона відчула, як все зійшлося разом, штовхаючи її в це місце, щоб вона зробила те, що зробила.

«О, це бездоганна робота».

Це почалося, щойно вони з Таннером вийшли з нижніх палуб корабля.

Вона закліпала і роззирнулася довкола: на прапори, низки випраної білизни, на мости і на вежі, все ще міцні, підмазані вапняним розчином, її переслідували образи з історії Гедріґала. Вона уявляла, як місто розпадається на друзки і падає, настільки чітко, що вигляд цілого й неушкодженого міста подарував значне полегшення.

Таннер почав. Коханці були усе ще внизу, роздавали вказівки, намагаючись заховати Гедріґала. Поки вони внизу планували махінації, Таннер почав.

Він спершу відшукав у натовпі людей, яких добре знав. Говорив швидко й затято. Одною з таких людей стала Анджевіна, і він обережно вплів її в групу докерів, до яких звертався і які її не знали.

Його запал був непідробним, цілком простодушним. Він не ораторствував.

Белліс дивилась, як Таннер іде крізь натовп, який усе ще штовхався на палубах «Ґранд Оста» й сперечався про те, що вони бачили, що бачив Гедріґал — як і чому він повернувся назад. На старому кораблі стояло чимало піратів, і Таннер говорив до них усіх.

Він тремтів од люті. Белліс пішла за ним його звивистим курсом. Вона спостерігала за Таннером, і його запал вражав. Вона бачила, як по юрбі, мов зараза, ширяться обурення й подив. Недовірливість швидко переходила у довіру, страх, злість, а тоді в рішучість.

Таннер наполягав на тому, що всі вони мають право знати правду, і щось непевне заворушилось у Белліс.

Вона не знала правди; не була певна, що вірить. Не була певна, що саме криється за дивовижною історією Гедріґала. Можливими були кілька варіантів. Але це не мало значення. Вона відмовлялася думати про це зараз. Її привели в це місце, і вона зробить усе, що потрібно, й доведе справу до кінця. Белліс дивилась, як ті, кому розповів Таннер, розповідали іншим і додавали щось своє, аж поки ставало неможливим відстежити всю історію. Вона мандрувала за власною інерцією. Дуже скоро більшість із тих, хто розповідав перекручену історію втечі какта зі Шраму, вже самі не могли сказати, звідки вони її дізналися.

Коханці оповіли про Шрам чимало правдивого — наскільки вони все розуміли, у доступній формі. В Армаді дуже мало людей не знали, що з нього відлущуються можливості, що це джерело його сили. Кілька бачили, як вмикався меч Утера Доула — вони знали, що принесе видобуток можливостей. І тут, у глибині Прихованого океану, так близько до самого Шраму, з вірогідностями, що піднімаються з нього, як плазма, не важко було повірити, що Гедріґал — цей Гедріґал, котрий бушує в нижніх палубах пароплава, — говорить правду.

І хоч їхній власний Гедріґал, утікши тижні тому, міг бути за тисячі миль звідси, плисти над океаном, або розбитись, або вижити й жити, як відлюдник на якійсь чужій землі, або потонути у морі, армадці визнали, що той, кого вони підняли на борт, був майже-Гедріґал. Утікач зі страшного Бас-Лаґу, в якому Армада загинула.

— Два дні тому, — Белліс почула, як у жахному ступорі сказала якась жінка. — Ми були мертві вже два дні.

Це було попередження. Важко було його не зрозуміти.

Поки сонце хилилося до горизонту, історія розійшлась усіма районами. Її присутність засмітила атмосферу.

Гедріґала сховали, а Коханці припустилися дурної помилки, залишившись унизу, намагаючись розробити плани. Над їхніми головами Таннер бігав од корабля до корабля, розносячи звістку.

Белліс чекала на «Ґранд Ості», згадуючи історію Гедріґала — щоб та заповнила її думки, і вона знову побачила жахливий кінець міста. Не намагалася оцінити те, що він сказав. Це була історія, дивовижна історія, дивовижно розказана. Все інше — неважливо.

Вона спостерігала, як мимо неї приходять і йдуть армадці, похмуро перемовляються, сперечаються. Будували плани — це вона бачила чітко; був якийсь рух. Щось наближалося до кінця.

Час плинув швидко. Сонце стояло геть низько. В усьому Гарватері зачиняли майстерні, робітники стікалися на «Ґранд Ост».

О шостій вечора з'явилися Коханці. Деяке уявлення про те, що відбувається, просочилося до них униз, якесь зародкове усвідомлення, що їхній район, їхнє місто переживає кризу.

Вони вийшли на світло в супроводі Доула, на лицях обох — нервовий, напружений вираз. Белліс побачила, як закліпали від потрясіння Коханці, забачивши ряди зібраних громадян. Перед ними вишикувалася потріпана армія: хотчі й какти впереміж із людьми, навіть гарватерські лорґісси.

Над ними, посмикуючись у муках на світлі, висів Бруколак. Виступивши наперед і випнувши підборіддя, перед Коханцями став Таннер Сак.

Коханці дивилися на своїх громадян, і Белліс була певна, що бачила, як вони відступили на крок. Глипнувши на них, перевела погляд далі, на їхнього найманця. Утер Доул не дивився їй у вічі.

— Ми поговорили з Гедріґалом, — почала Коханка, не виказуючи тривоги.

Таннер Сак різко перервав.

— Обійдемося без цього, — сказав.

Усі довкола перезирнулися, вражені силою його голосу.

Коханці дивилися на нього з непроникним виразом на обличчях, й очі їхні ледь-ледь розширилися.

— Годі з нас брехні, — сказав Таннер. — Знаємо правду. Ми знаємо, де Гедріґал — цей може-Гедріґал, той, якого ви від нас ховаєте, — ми знаємо, де він був. Ми знаємо, звідки він.

Він зробив крок уперед, і юрба рішуче ступила за ним.

— Джаддок! — крикнув Таннер. — Корсал, Ґуддрунн, знайдіть Гедріґала. Він десь тут унизу. Приведіть його до нас.

Група кактів нервово виступила наперед до Коханців та Утера Доула, наміряючись пройти до дверей за ними.

— Стійте! — крикнула Коханка.

Какти зам'ялися і глянули на Таннера. Той підступив уперед, і натовп — за ним. Осмілілі какти теж рушили далі.

— Доул... — промовила Коханка, і голос її не віщував нічого доброго.

Усі враз зупинилися.

Утер Доул вийшов наперед, і став між Коханцями й армадцями.

За мить до нього підійшов Таннер.

— Що, всіх нас, Доуле? — сказав він так голосно, щоб усім було чутно. — Усіх нас порішиш? Думаєш, у тебе вийде? Бо ми забираємо Гедріґала, а якщо ти їм погрожуватимеш, — він вказав на кактів, — то за ними підемо ми всі, а значить, погрожуватимеш нам усім. Впораєшся з усіма нами? Може, й так, може, й так, але якщо, блядь, так... тоді що? Ким твої начальники будуть правити?

За ним стояли сотні армадців і кивали, деякі схвально вигукували.

Утер Доул перевів погляд із Таннера на люд за ним, потім знову на Таннера. А тоді виявив слабкість: завагався і непевно повернув голову до своїх начальників, щоб отримати підтвердження. Плечі його ледь-ледь здвигнулися, й Доул схилив набік голову, немовби питаючи: «Таннер правий, що ви хочете, щоб я всіх їх повбивав?»

Коли найманець зробив цей крихітний жест, коли виказав сумнів, Таннер переміг. Він махнув рукою, і какти рушили мимо Доула й Коханців на пошуки Гедріґала. Їм було ніяково, але не страшно — вони знали, що будуть у безпеці.

Коханці на них навіть не поглянули. Натомість обоє втупилися у Таннера Сака.

— Що вам ще треба? — різко проказав Таннер. — Вам показали, що з нами буде. Але вам же ж так не терпиться, так треба туди, що на це плювати? Ви все ще хочете йти далі. І ви збиралися приховувати це від нас, брехати нам, пхати нас, покірних та безмозких, куди вам треба, так само, як сраного аванка. Годі. Це закінчиться тут і зараз. Ви нас далі не везете. Ми повертаємо назад.

— Чорти б вас узяли! — Коханка тицьнула пальцем у Таннера, зустрілась із ним поглядом і сплюнула на палубу перед ним. — Боягуз! Ідіот! Ти справді вважаєш, що він розповів правду? Поміркуй головою. Думаєш, таким є Шрам? І що з усього океану, з цілого, блядь, Прихованого океану ми натрапили на нього цілком випадково? Що це збіг такий, що наш Гедріґал утікає, а ми зустрічаємо іншого, з якогось іншого місця, і який травить нам страхітливі байки?

— Це той самий какт! То був його план із самого початку, вам повилазило, чи що? Ми всі думали, що він покинув місто, але це не так. Куди б він поплив? Він відрізав канати «Зарозумілості», а сам десь сховався. А тепер, коли ми підібралися так близько до найдивовижнішого місця у світі, він з'являється, щоб нас настрашити. Чому? Бо він боягуз, як усі ви. Це був його план. У нього навіть не стачило сміливості утекти. Він почекав, щоби потім вас усіх із собою забрати.

На цьому в багатьох закралися сумніви. Навіть у своїй люті вона попала точно в ціль.

Але на Таннера не діяло вже нічого.

— Ви збиралися приховати це від нас, — сказав він. — Брехати нам. Ми разом з вами зайшли так далеко, а ви хотіли нас обманути. Бо вас настільки засліпила жадоба, що ви не могли ризикувати й розповісти усе, як є, своїм громадянам. Ви нічого не знаєте про Шрам, — крикнув Таннер. — Нічого. Не хочу чути про збіг, про те, що це неможливо — може, він саме такий. Ви навіть не знаєте. Усе, що нам відомо, — це те, що один із найкращих гарватерців, яких я будь-коли знав, перебуває у тюрмі й попереджає нас: якщо підемо до Шраму, то помремо. І я йому вірю. На цьому кінець. Ми вирішуємо, що буде далі. Ми беремо контроль. Ми повертаємося, прямуємо додому. Ваші доручення продовжувати рух... відміняються. Ви не можете усіх кинути в тюрму або вбити.

За цим вибухнув схвальний рев, народ видихнув накопичене збудження, й то тут, то там почулося скандування «Сак, Сак, Сак».

Белліс не зважала. Відбувалося щось надзвичайне, майже незриме і нечутне серед схвальних криків довкола.

Коханець спостерігав і слухав за спиною Утела Доула, в його очах горіла невпевненість. Він потягнувся вперед, торкнувся до Коханки, обернув її до себе і сказав щось тихо й настійно, щось нечутне, від чого ту аж пересмикнуло від подиву та люті.

Коханці сварилися.

Юрба затихла, коли стало зрозуміло, що відбувається. Белліс затамувала подих. Вона не могла повірити. Що вони, повільно буряковіючи від люті, аж біліли їхні шрами, шипіли щось одне одному, поки шепіт не перейшов у крик, геть не зважаючи на людей, які витріщалися на них у здивованому ступорі.

— ...він правий, — почула Белліс голос Коханця. — Він правий, ми не знаємо.

— Не знаємо чого? — крикнула Коханка у відповідь. — Не знаємо чого?

Зграйка полохливих міських пташок розітнула небо над головою і щезла з виду. Армада порипувала в затягнутій тиші. Таннер Сак і всі заколотники заклякли на місці. Вони спостерігали за сваркою Коханців у такому зачудуванні, наче стояли перед лицем якоїсь геологічної катастрофи.

Простеживши політ останньої пташки, Белліс зупинила погляд на понівеченій фігурі Бруколака, хоч яка огидна вона їй була. Конвульсії вщухали, й тіло вампіра заспокоювалося. Він розплющив випалені невидющі очі й повільно повернув голову.

Він слухав, Белліс була певна у цьому.

Коханці нічого не бачили й не чули у своїй сварці. Утер Доул тихо відійшов убік, немовби відкриваючи для всіх охочих цю сцену.

Жодних інших звуків не було чутно.

— Ми не знаємо, — знову сказав Коханець. Белліс здалося, ніби очі Коханців мечуть теплові чи еліктричні заряди. — Ми не знаємо, що нас там чекає. Може, він правий. Хіба ми можемо бути певні? Можемо ризикувати?

— Ех... — зітхнула Коханка. Вона дивилася на Коханця з виразом страшного розчарування й утрати на обличчі. — Боги б тебе брали.

Знову тиша і майже відчутний у повітрі шок. Коханці втупилися одне в одного.

— Ми не можемо їх змусити, — зрештою вичавив тремтячим голосом Коханець. — Не зможемо правити без згоди. Це не війна. Ти не можеш відправити Доула битися з ними.

— Не відвертайся від цього зараз, — сказала Коханка, й голос її не слухався. — Ти відвертаєшся від мене. Після всього, що ми зробили разом. Після того, як я тебе зробила. Після того, як ми зробили одне одного. Не відмовляйся від мене...

Коханець роззирнувся на мовчазні лиця довкола. На пошрамованому обличчі відбилася паніка. Він благально простягнув до неї руки.

— Пішли всередину.

Коханка стояла, пряма, як дошка, і шрами палали білим блиском на її лиці. Вона похитала головою, поволі наливаючись гнівом.

— Кому, блядь, яка різниця, хто нас почує? Що з тобою таке? І ти отупів, як усі ці дурні? Думаєш, ці його побрехеньки містять хоч краплю правди? Ти йому віриш?

— Я — все ще ти, — закричав Коханець, — і ти — все ще я? Чи вже ні? Тільки це зараз важливо!

Він утрачав щось. Щось немов вислизало з його рук. Белліс бачила, як у ньому слабнув та в'янув і, висохши, обірвався зв'язок, тісний, як пуповина. Він лютував, розмахував руками, нажаханий, уперше за багато років — самотній.

— Не можна так, не можна. Ми втратимо все...

Коханка дивилася на нього, й на її обличчі застигала холодна маска.

— Я була про тебе кращої думки, — повільно сказала. — Вважала, що зробила свою душу цілісною.

— Так і є, зробила, — поспішив запевнити Коханець, і це виглядало так жалюгідно, що Белліс од сорому відвела очі.

Гедріґала витягли на плечах інших кактів, які пішли по нього, і палуба зустріла його хвилею радісних вигуків.

Звідусіль лунали запитання, але він ухилявся від них, не міг відповісти. Люди танцювали й викрикували його ім'я, а він витріщався на них із розгубленістю й жахом. Не боячись колючок Гедріґала, какти підхоплювали його і садовили собі на плечі, й він гойдався там, дивлячись на всіх ошелешено.

— Повертаємо! — крикнув Таннер Сак. — Ми повертаємо місто! Покличте Коханця! Покличте когось, хто знає, як це зробити. Покличте бригади, які керують лебідками. Ми пошлемо аванку сигнал, що повертаємо назад.

На хвилі піднесення всі роззиралися в пошуках Коханців, вимагаючи, щоб ті сказали, як дати наказ аванку, але Коханці зникли.

У тисняві довкола Гедріґала, в тому карнавалі, Коханка розвернулася й побігла у свою кімнату, а Коханець за нею.

І, уважно спостерігаючи за ними, трохи позаду них, готова будь-якої миті піти іншим маршрутом, щоб востаннє спробувати зрозуміти, що вона зробила і що зробили з нею, ступала Белліс Колдвин.

Коли чоловік зайшов у коридор, вона почула ще одну розмову.

— Я правлю тут, — долинув голос Коханця, глухий, обережний. — Я правлю цим місцем, ми правимо. Це те, хто ми такі... Не роби цього. Ми втратимо все.

Коханка повернулася до нього, й Белліс опинилася в неї просто перед очима. Однак Коханка хіба на секунду затримала на ній погляд, а потім байдуже відвернула пошрамоване обличчя. Їй було уже все одно, хто міг їх почути.

— Ти... — сказала вона, торкнувшись лиця Коханця. Похитала головою і заговорила знову, печально й рішуче. — Ти правий. Ми тут більше не правимо. Я тут була не для цього. Тож не попрошу тебе вирушити зі мною. — На мить її голос зірвався. — Ти украв себе в мене.

Коханець виправдовувався, благав послухати, зрозуміти, вдуматися в аргументи, але вона розвернулася й пішла.

Белліс почула достатньо. Вона довго стояла сама серед старих геліотипій, що за роки втратили будь-який смисл, а тоді влилася у святкову юрбу на вулиці, де Таннер намагався роздавати накази, щоб розвернути місто.

П'яні від успіху галасливі групки повернули лебідки, що смикали за віжки аванка. І аванк поволі, бездумно корячись сигналу, повів місто багатомильною дугою, й Армада попливла в іншому напрямку.

Довгий пологий розворот зайняв майже всю решту дня. І поки місто повертало назад одноманітним безликим морем, пірати-бюрократи Гарватера хаотично бігали районом, намагаючись з'ясувати, хто тепер править.

Істина їх вжахнула: в ті анархічні години ніхто не давав наказів, не було порядку, ієрархії, нічого, крім голої умовної демократії, що встановили армадці, коли вони цього потребували. Бюрократів таке не влаштовувало, і вони побачили очільників у Таннері та Гедріґалі. Але ці двоє були тільки учасниками, не більше — один із палаючими від ентузіазму очима, а другий — ошелешений, на плечах побратимів, як талісман.

«Невже так усе закінчиться?»

Белліс розгублена. Їй млосно від хвилювання. Зараз ніч, і вона біжить разом із юрбою усміхнених містян на край Джгура подивитись, як від човнів із лебідками піднімаються бригади, й відчуває, що теж усміхається. Вона не знає, коли це почалося.

«Невже все закінчилося?»

«Невже це кінець?»

Влада, яка тримала Гарватер у кулаці й поволі ширилася на всю Армаду, щезла. Вона була такою сильною, такою потужною, а тепер розтанула так швидко й безшумно, що Белліс не йняла віри. «Куди вони всі ділися?» — думає вона. Правителі зникли, а разом з ними щезли й атрибути закону і влади, їхні йомени та вплив.

Правителі інших районів поховалися й розсудливо помовкували. У них не вийшло б узяти керування у свої руки на хвилі народного гніву і сп'яніння. Вони не настільки дурні, аби спробувати щось подібне. Вони вичікують.

Усі страхи, обурення та невпевненість, усе, що тижнями та місяцями піднімалося в громадянах, осад від кожного разу, коли вони мали сумніви й нічого не говорили: саме це і живить цей рух. Цей заколот. Надзвичайна, неймовірна історія Гедріґала звільнила їх, надавши впевненості, якої раніше бракувало.

Вони повертають місто в іншому напрямку.

Белліс не бачила ні мародерства, ні бійок, пожеж чи стрілянини. Усі події мали єдину мету. Не загинути, вирватися з цього жахливого моря живими. Рана аванка не зажила, але він суне далі. Белліс бачить зорі й розуміє: він везе місто назад, у Бряклий океан.

Це те, чого вона хотіла. Кожна миля, що віддаляла її від Нового Кробузона, була поразкою. Вона перепробувала все, щоби повернути місто назад, повернутися додому, і тепер, раптово та цілком несподівано, їй це вдалося.

«Як це взагалі сталося?» — думає вона й відчуває, ніби має тріумфувати, пишатися, а не ходити по місту одурманеним щасливим споглядачем.

Белліс знає причину своїх турбот. У неї лишилося стільки запитань і образ. Вона пам'ятає, що побачила тоді в Доулових очах. «Знову використали, — думає з подивом і обуренням. — Знову використали».

В який складний ланцюг маніпуляцій її помістили. Тепер годі його осмислити. Ще не пора.

Із ракет, що слугували сигналами пілотів для бригад на лебідках, випустили здоровенний сніп іскор. То було торжество і демонстративний виклик — нам це більше не знадобиться, немов казали заколотники.

Небо на сході злегка просвітліло, а люди все ще шаленіли й веселилися.

Белліс стояла на «Ґранд Ості», біля входу в коридор, де були кімнати Коханців. Вона деякий час чекала. Згадала, як Коханка сказала: «Я не попрошу тебе вирушити зі мною». Щось підходило до кінця, і Белліс не хотіла це пропустити.

На палубі бродили інші, в основному втомлені та п'яні, співали і дивилися на море, але вони враз затихли, коли сюди вийшла Коханка в супроводі Утера Доула. На мить, одну небезпечну мить люди згадали свій гнів, і щось назрівало в повітрі, але хутко розсіялося.

Коханка несла одутлі клунки, не дивлячись ні на кого, крім Доула. Белліс помітила, що в одній із торбин випинався можливник — химерний Доулів інструмент.

— Тут усе? — спитала Коханка, й Доул кивнув.

— Я зібрав геть усе, — відповів. — Крім мого меча.

На обличчі Коханки панував похмурий вираз. Спокійний і затятий.

— Човен готовий? — спитала вона, і Доул кивнув.

Вони йшли разом під поглядами піратів до правого борту «Ґранд Оста» — туди, де вулиці зміїлися над плутаниною суден, і аж до доків Базиліо. Ніхто не спробував їх зупинити.

Белліс постійно озиралася на двері. Вона очікувала, що ось-ось на порозі постане Коханець і покличе свою коханку чи побіжить за нею і скаже, що він теж їде, що їх нічого не розлучить, але він так і не вийшов.

Вони ніколи не були одне одним. Ніколи не йшли до одної мети. Можливо, вони дійшли так далеко завдяки тільки чистому випадкові.

На краю «Ґранд Оста» Коханка зупинила Утера Доула й повернулася, щоби востаннє поглянути на корабель. Сонце ще не встигло піднятися, але небо було чисте, і Белліс чітко бачила лице Коханки.

Через усю праву щоку від лінії волосся до підборіддя тяглася нова рана. Вона блищала тонким шаром мазі, як лакована. Глибока й темно-червона, перерізала кілька інших, старіших шрамів, немов відмітаючи їх убік.

Белліс ніколи не чула жодної історії про ту останню подорож, і це її здивувало. Протягом усіх наступних днів і тижнів, коли всі говорили про ніч заколоту, вона жодного разу не чула про те, як Коханка з Утером Доулом статечно крокували містом, втомленим та п'яним від повстання.

Проте вона могла детально це уявити. Бачила в пам'яті, як вони спокійно йдуть, як сумна і задумлива Коханка роззирається довкола, вбираючи деталі міста, яким правила так довго. Вона тягне клунки Доула, відчуваючи вагу всіх книг і загадкових наук, трактатів про видобуток можливостей, древні машини.

Доул крокує поряд, його рука лежить на ефесі меча, готова захистити Коханку в її останні хвилини в Армаді. Чи є у цьому необхідність? Чи доведеться йому заступитися за неї? Белліс не чула історій про те, як він косив армадців на своєму шляху.

І чи була Коханка направду сама?

Складно було уявити, що після років її правління не знайшлося б нікого, хто пішов би за нею. Її наративна логіка розходилася з жорстоким меркантилізмом, яким жила Армада, однак чи могла вона бути чужою геть усім громадянам? Коханка не могла самотужки впоратися з кораблем, навіть невеличким. Белліс було легше уявити, що вона дорогою притягувала певних громадян з їхніх укриттів, що вони відчували її наближення й ішли за нею. Чужа серед своїх сусідів, гнана іншими поривами, за Коханкою й Утером Доулом стікається череда людей. Вони крокують у її неспішному темпі, спаковані й готові покинути своє місто.

Романтики, казкарі, невдахи, самогубці й шаленці. Белліс уявила вервечку таких за Коханкою.

Вона не могла не уявляти, як на момент, коли Коханка вийде з-під піддаш й перетне спорожнілі склади доків, за нею ступатиме невеличка групка таких. Белліс подумки малювала, як вони приєднаються до Коханки на палубі приготованого корабля й допомагатимуть запустити двигуни, а потім, попрощавшись, відпливуть.

Але Белліс цього не знала. Коханка могла поплисти сама.

За годину, коли сонце сиділо ще низько над видноколом і містом розлилося густе передрання, через вузький вхід до доків Базиліо в море вийшов вітрильник. Палуба невеликого суденця була втикана маленькими кранами й лебідками, всілякими двигунами, котлами, призначення котрих Белліс не знала. Човен виглядав добре обладнаним і чистим.

Белліс було його ледве видно — над нерівними контурами армадських дахів, цих рівнин і схилів, сірих та червоних, із шиферу, бетону й заліза. Вона тільки змогла розгледіти, як судно йде в маслянистому ранковому світлі мимо інших суден, припнутих у гавані, й випливає крізь діру в корабельній матерії міста. Вона бачила цівку диму з труби судна; дивні потужні потоки Прихованого океану підхопили його й понесли геть од міста.

Неподалік від Белліс стояв і дивився Коханець.

Його очі були такі червоні від сліз, що здавалося, ніби він розтер їх піском. Звісно ж, на його щоці лишилися тільки старі шрами.

А корабель плив далі. Віддалявся з такою незмінною швидкістю, якої Белліс іще не бачила у Прихованому океані. Без суєти, без канонади пострілів чи феєрверків попрямував на північ, у протилежному напрямку від міста, сповзши в кільватер Армади, — й до горизонту, до Шраму.

Перегодя, коли він пропав із виду, на «Ґранд Ост» повернувся Утер Доул — сам-один.

Доул стояв під щоглою, на якій був розіпнутий Бруколак. Зі сходом сонця вампір починав тоненько пищати.

— Зніміть його, — владно наказав Утер Доул групці людей поблизу.

Ті підняли на нього сполохані очі, але перечити не насмілилися.

— Зніміть його й відведіть додому.

І того надзвичайного ранку, коли місто намацувало шлях до нових правил і ніхто не знав, що є допустимим, нормальним, прийнятним чи правильним, милосердному наказові Утера Доула вдячно підкорилися.

«Уже не Коханка», — різанула раптова думка. Белліс дивилася на пружок горизонту, де зникло суденце. Їй згадалися сварка Коханців і новий шрам, що перерізав лице Коханки, відділяючи її, творячи наново. «Ти вже не Коханка».

Белліс спробувала уявити Коханку за стерном її корабля, котрий прямує до найдивовижнішого місця у світі. Спробувала переосмислити її, скласти чітке уявлення про неї, відзначити її заслуги чи вину і подумати про жінку, яка вела одиноке суденце на край світу, не звіряючись ні з чиїми планами чи бажаннями, крім власних.

Белліс усе думала про неї як про Коханку, Коханку, Коханку, хоч і намагалася так не робити.

Вона не знала імені жінки.