Син Начальника сиріт

Частина перша

Мати Чона До була співачкою. Тільки це розповідав про неї батько Чона, Начальник сиріт. Він тримав її фотографію у своїй кімнатці в «Довгому майбутньому». Мати була гарна з лиця - на фото великі очі дивляться кудись убік, із трохи стиснутих губ немовби готове зірватися ще не вимовлене слово. Оскільки всіх красивих жінок із провінції звозили до Пхеньяна, то, вочевидь, з матір’ю Чона До сталося саме так. Справжнім доказом того був сам Начальник сиріт. Ночами він пив, і сироти з бараків чули його плач і голосіння, якісь нерозбірливі спроби домовитися з тієї жінкою на фотографії. Тільки Чонові До було дозволено втішати його й урешті забрати з його рук пляшку.

Як найстарший хлопчик у «Довгому майбутньому», Чон До мав певні обов’язки: розподіляв їжу, приписував кожному нари, перейменовував новоприбулих хлопчиків відповідно до списку 114 Великих Мучеників Революції. І Начальник сиріт серйозно ставився до того, щоб не виділяти з-поміж інших свого сина, єдиного хлопчика в «Довгому майбутньому», який не був сиротою. Якщо в кролятнику було брудно, то на ніч у ньому замикали саме Чона До. Коли хтось із хлопців намочував нари, саме Чон До мусив відшкрібати з підлоги замерзлу сечу. Чон До не хвалився перед іншими, що він - син Начальника, а не просто дитина, яку батьки «загубили» дорогою до табору 9-27. Коли б хто хотів розібратися, то для нього це було б очевидним: Чон До потрапив до табору раніше за всіх інших, і його ніхто не всиновив саме тому, що батько б нікому свого єдиного сина не віддав. Цілком розумним було припустити, що коли матір хлопця забрали до Пхеньяна, то батько влаштувався на єдину роботу, яка дозволяла йому водночас і заробляти на життя, і доглядати сина.

Найпевнішим свідченням того, що жінка на фотографії - мати Чона До, була та безжальність, із якою Начальник сиріт його карав. Це могло означати тільки те, що в особі Чона До він бачив щоденне нагадування про той непроминальний біль і образу, які відчув, утративши дружину. Тільки батько, який несе в душі таке страждання, може забрати в сина взимку чоботи. Тільки справжній батько, з плоті й крові, може припекти сина розжареною лопатою для вугілля.

Уряди- годи групу дітей переводили з табору на якийсь завод, а навесні люди з китайським акцентом приходили вибирати когось для себе. Або ж будь-хто, здатний нагодувати дітей і піднести пляшку Начальникові, міг забрати їх на день. Навесні вони насипали пісок у мішки для баласту, узимку залізними ломами збивали кригу біля причалів. У цехах -за миску холодної локшини вигрібали лопатами жирні кучеряві металеві обрізки. А найкраще годували на залізниці: там давали наваристий пряний суп. Якось, прибираючи в товарних вагонах, діти вимітали звідти рештки порошку, схожого на сіль. А щойно спітніли - стали повністю червоні: і руки, і обличчя, і зуби. Потяг був завантажений хімікатами для фабрики, де виробляли фарби. Кілька тижнів діти так червоними й ходили.

А потім був рік Чучхе 85-й, повені. Три тижні лив дощ, але з гучномовців ані слова не чути було про змиті водою тераси, знесені дамби, про села, які повалилися одне на одне, підхоплені потоком. Армія була зайнята: рятували від повені завод «Сунлі-58», тож хлопцям видали мотузки та багри з довгими ручками, щоб виловлювали людей з річки Чхонджин, поки тих не знесло до гавані. Воду суцільно вкривали дрова й колоди, бочки з-під бензину, діжки від сортирів. На поверхні гойдалися тракторна шина, радянський холодильник. Дітям було чути, як по річковому дну гуркотять товарні вагони. Пронесло мимо навіс від військового фургона, за який відчайдушно чіплялася ціла сім’я. І тут із води висунулася молода жінка з безмовно розкритим ротом, сирота на ім’я Бо Сон простяг їй руку - і його теж забрав потік. Бо Сон прибув до сирітського табору слабким хлопчиком, і, коли виявилося, що він не чує, Чон До дав йому ім’я Ун Бо Сон[3] на честь 37-го Мученика Революції, котрий, як відомо, заткнув вуха землею, щоб не чути звуку пострілів, які він без ліку спрямовував у японців.

Але хлопці продовжували гукати його: «Соне, Соне!» - і бігли понад річкою туди, де мав би опинитися Бо Сон. Промчали вони повз зливні труби сталеплавильного заводу «Зрівняння», грузькими переходами між соляними ямами Рьонсона, але Бо Сона більше ніхто так і не побачив. Хлопці зупинилися вже біля бухти, де темні води рясніли людьми - тисячі тіл відчайдушно гойдалися, боролися з хвилями, нагадуючи здалеку грудки липкої пшонки, яка починає ворушитися й підстрибувати, коли нагрівається сковорода.

Хоча вони про це ще не знали, то був початок голоду - спочатку зникли електрика й залізничне сполучення. Коли затихли заводські гудки, Чон До зрозумів, що справи погані. У якийсь момент рибальське судно вийшло на промисел і не повернулось. Із зимою прийшло чорне обмороження, старі люди заснули й не встали. То були перші місяці, ще до того, як почали їсти кору. Гучномовці називали голод «важким березнем», але той голос ішов із Пхеньяна. Чон До ніколи не чув, щоб у Чхонджині це називалося такими словами. Те, що діялося, не потребувало назви - то просто було все: кожен відгризений і з’їдений ніготь, кожен рух повіки вгору після прокидання, кожен похід до сортиру, коли вичавлюєш із себе грудки тирси. Коли ж надія померла, Начальник сиріт пустив на дрова нари, і хлопці спали навколо жаровні, що жевріла всю їхню останню ніч. Зранку Начальник зупинив на дорозі радянський «цир» - військовий фургон, який у народі прозивали «вороном» через чорний тент позаду. Залишилося тільки дванадцятеро хлопчаків - якраз стільки вміщувалося в кузові. Урешті, усім сиротам була одна дорога - в армію. Отак чотирнадцятирічний Чон До став солдатом підземель, спеціально навченим мистецтва бою за нульової видимості.

Там і знайшов його вісім років по тому офіцер Со. Старий, власне, спустився під землю подивитися на Чона До, який зі своєю командою був на нічному завданні в тунелі, що тягся під демілітаризованою зоною на десять кілометрів, мало не до передмість Сеула. Із підземелля вони завжди виходили спиною вперед, щоб очі звикли до світла, - і Чон До мало не наскочив так на офіцера Со, чиї плечі й добре розвинений торс свідчили про те, що цей чоловік виріс у добрі часи, ще до кампаній Чхолліма[4].

- Ти - Пак Чон До? - спитав він.

Коли Чон До обернувся на голос, світло сяяло з-за коротко постриженої сивини офіцера. Шкіра на його обличчі була темніша, ніж під волоссям чи на підборідді: офіцер справляв враження чоловіка, який щойно поголив бороду й густе, здичавіле волосся.

- Я, - відповів Чон До.

- Це ім’я мученика, - сказав він. - Сирітський загін?

Чон До кивнув.

- Так. Але сам я не сирота.

Погляд офіцера Со спинився на червоному значку тхеквондиста на грудях юнака.

- Чесно, - відзначив офіцер і кинув Чон До торбу.

Там були сині джинси, жовта футболка з поні, спорядженим для гри в поло, і взуття, що називалося «найками», таке Чон До вже бачив, коли сиріт посилали зустрічати пороми з корейцями, яких привабили з Японії обіцянками партійної роботи та квартирами в Пхеньяні. Діти тримали транспаранти з написами «Ласкаво просимо!» і співали партійних пісень, щоб японські корейці спустилися трапом попри страшний вигляд міста Чхонджин і «воронів», які чекали неподалік і мали відвезти новоприбулих до трудових таборів кванлісо[5]. Чон До немовби тільки вчора спостерігав цих акуратних хлопчиків у новеньких кросівках, які нарешті повернулися додому.

Він узяв жовту футболку.

- І що я маю з цим робити? - спитав він.

- Це твоя нова форма, - відказав офіцер Со. - Ти ж хитавиці не боїшся, еге ж?

Чон До не боявся. Вони сіли на потяг до східного порту Чхольхван, де офіцер Со зафрахтував рибальське судно; команда так злякалася військових гостей, що аж до японських берегів не знімала значків із портретом Кім Ір Сена. Біля поверхні моря Чон До бачив маленьких рибок із крилами, а туман пізнього ранку був такий густий, що кожне вимовлене слово немов зникало в ньому. Цілий день кричали гучномовці, а в кожного з рибалок на грудях був витатуйований портрет дружини. Море було таке примхливе, яким він іще ніколи його не знав: тіло не мало жодної певності, куди переносити свою вагу кожної миті, а проте з цим можна було зжитися. Вітер у снастях, здається, був у згоді з хвилями, які підставляли плечі під корпус судна. І, лежачи на даху стернової рубки під нічними зорями, Чон До відчував, що тут саме те місце, де людина може просто заплющити очі й полегшено зітхнути.

Офіцер Со також узяв на борт перекладача - такого собі Ґіля. Ґіль читав японські романи на палубі та слухав маленький касетний плеєр через навушники. Чон До тільки раз спробував заговорити з Ґілем: спитав його, що той слухає. Але не встиг Чон До розтулити рота, як Ґіль зупинив плеєр і промовив слово: «Опера».

Вони мали взяти когось - когось на пляжі - і привезти цю людину з собою додому. Більше нічого офіцер Со про їхню мету не казав.

На другий день у сутінках їм стало видно далекі вогні міста, але капітан не дозволив матросам підпливти ближче.

- Це Японія, - пояснив він. - Я не маю документів на ці води.

- Я скажу, наскільки близько треба, - мовив капітанові офіцер Со, і вони попрямували до берега, контролюючи глибину рибальським лотом.

Чон До перевдягнувся, міцно затягнувши пояс цупких джинсів.

- Це одяг останнього з тих, кого викрали? - поцікавився він.

Офіцер Со відповів:

- Я багато років нікого не викрадав.

Чон До відчув, як напружуються м’язи обличчя, як по всьому тілу пробігає відчуття жаху.

- Розслабся, - сказав офіцер Со. - Робив я це сто разів.

- Правда?

- Ну двадцять сім.

Офіцер Со витяг невеликий ялик і вже біля берега наказав рибалкам спустити його на воду. Там, на заході, у Північній Кореї сідало сонце, холодало, і вітер перемінився. Човник крихітний, подумав Чон До, у ньому ледве стане місця для однієї людини, що вже казати про трьох людей і викраденого, який буде борсатися й вириватися. Офіцер Со сів у ялик, узявши бінокль і термос. За ним пішов Ґіль. Коли Чон До сів поруч із Ґілем, чорна вода хлюпнула через борт і моментально промочила йому ноги. Чон До завагався, чи признаватися, що він не вміє плавати.

Ґіль усе намагався навчити Чона деяких фраз японською. «Добрий вечір. - Конбан ва ». «Вибачте, я заблукав. - Чотто сумімасен, мічі ні майоймашіта ». «Чи не могли б ви допомогти знайти мого кота? - Ваташі но неко ґа майґо ні нарімашіта? »

Офіцер Со розвернув ніс човна до берега, витискаючи всі сили з підвісного мотора - заїждженої радянської «пресни». Вони повернули на північ і йшли понад берегом. Піддаючись руху хвиль, човен хилився то в бік суходолу, то в бік відкритого моря.

Ґіль узяв бінокль, але подивився не на берег, а на високі будинки, на яких уже оживали нічні неонові знаки.

- Що я вам скажу, - мовив Ґіль. - У цих краях «важкого березня» не було.

Чон До й офіцер Со перезирнулися.

Офіцер Со звернувся до Ґіля:

- Повтори йому, як буде «Як справи?».

- Оґенкі дес ка , - сказав Ґіль.

- Оґенкі дес ка , - повторив Чон До. - Оґенкі дес ка.

- Говори так, як казав би: «Як твої справи, співвітчизнику?» Оґенкі дес ка , - зауважив офіцер Со. - А не так ото: «Як справи? Я тебе зараз на хрін спишу з берега».

- А що це означає - «спишу з берега»? - поцікавився Чон До.

- Колись ми так це називали. - Со скривив губи в якійсь несправжній посмішці. - Просто скажи це як слід.

Чон До спитав:

- А чому Ґіля не послати? Він же по-японськи говорить.

Офіцер Со знову втупився у хвилі.

- Ти знаєш, навіщо ти тут.

- А навіщо? - уточнив Ґіль.

- Бо він уміє битися в темряві, - відповів офіцер Со.

Ґіль розвернувся до Чон До.

- Тобто це твоя робота, твоя кар’єра? - спитав він.

- Я керую командою нападу, - пояснив Чон До. - Ми здебільшого бігаємо в темряві, але так, і б’ємося теж.

Ґіль сказав:

- А я думав, це в мене робота фігова.

- А яка в тебе? - поцікавився Чон До.

- Перед мовними курсами яка була? Наземні міни.

- Типу їх знешкоджувати?

- Якби ж то, - мовив Ґіль.

Вони наблизилися до берега метрів на двісті, а тоді попливли понад пляжами префектури Каґошіма. Що темніше ставало, то краще Чон До було видно, як місто відображувалося в архітектурі кожної хвилі, яка гойдала човен.

Ґіль підняв руку:

- Ось. Хтось на березі. Жінка.

Офіцер Со приглушив мотор і взяв бінокль. Потримав його рівно, налаштував, ворушачи кущистими білими бровами.

- Ні, - заперечив він, повертаючи бінокль Ґілеві. - Глянь уважно, там їх дві. Гуляють разом.

- А ми хіба не чоловіка шукали? - поцікавився Чон До.

- Нема різниці, - сказав старий. - Головне, щоб людина була сама.

- Що, ми взагалі будь-кого маємо схопити?

Офіцер Со нічого не відповів. Якийсь час не було чути нічого, крім «пресни».

Тоді офіцер озвався:

- Раніше в нас був цілий підрозділ, бюджет був. Тобто і катер, і пістолет із транквілізатором. Ми вели спостереження, проводили якісний відбір, мали чіткий підхід. Ми не брали людей сімейних, дітей ніколи не брали. Я пішов на пенсію з ідеальною характеристикою. А тепер гляньте на мене. Мабуть, я один такий уже зостався. Об заклад б’юся, що вони, крім мене, не могли знайти нікого, хто цю справу пам’ятає.

Ґіль роздивлявся щось на березі. Він протер скельця бінокля, але насправді було вже так поночі, що це не допомагало. Дав бінокль Чонові До.

- Розбереш що-небудь? - спитав він.

Коли Чон До підняв бінокль, він ледве вирізнив чоловічу постать, яка рухалася понад пляжем, над водою: то була просто світліша пляма на темнішій плямі. Раптом в око Чона До впав якийсь рух. До чоловіка берегом бігла якась тварина - мабуть, собака, але великий, завбільшки з вовка. Чоловік щось зробив, і собака знову відбіг.

Чон До розвернувся до офіцера Со:

- Там чоловік, з собакою.

Офіцер Со сів і поклав руку на мотор.

- Він сам?

Чон До кивнув.

- Що за собака - це акіта?

Порід Чон До не знав. Раз на тиждень сироти чистили місцеву собачу ферму. Собаки - то були брудні тварини, які за першої можливості кусаються; було видно, як вони кидалися на стовпи своїх загорож, гризучи дерево. То й усе, що Чонові До треба було знати про собак.

- Поки він махає хвостом - нема чого хвилюватися, - запевнив офіцер Со.

Ґіль додав:

- Японці вчать своїх собак різних штучок. Скажи собаці: «Хороший собачка. Сидіти. - Йоші-йоші. Осуварі каваї дес не ».

- Та заткнись ти вже з тією японською, - кинув Чон До.

Чон До хотів спитати, чи є якийсь план дій, але офіцер Со просто повів човен до берега. Там, удома, у Пханмунджомі, Чон До командував тунельним загоном, тож йому видавали спиртне і щотижневі талони на жінок. За три дні в нього мав бути чвертьфінал національного турніру з тхеквондо.

Загін Чона До раз на місяць прочісував тунель під демілітаризованою зоною, і ці дії велися без освітлення: треба було бігти по кілька кілометрів у повній темряві, вмикаючи червоні лампи тільки в тому випадку, коли попереду був кінець тунелю й треба було перевірити печаті й натягнуті над долівкою дроти. Працювали вони так, що були готові в будь-який момент зустрітися з південними корейцями, і щодня, крім дощового сезону, коли тунелі ставали занадто грузькими, тренувалися пліч-о-пліч при нульовому освітленні. Подейкували, що в Південній Кореї солдати мали американські прилади нічного бачення. Єдиною зброєю Чона До та його команди була темрява.

Коли хвилі стали сильнішими, Чон До занервував і звернувся до Ґіля:

- А що то була за справа з мінами, яка гірша за їхнє знешкодження?

- Наносити їх на мапу, - обізвався Ґіль.

- Як - із детектором?

- А металошукачі тут не допоможуть, - сказав Ґіль, - в американців тепер міни пластикові. Ми робили карти, позначаючи ймовірне розташування мін, з огляду на місцевість і психологію. Коли дорога сама тебе змушує пройти якусь ділянку або шлях залежить від коріння дерев, то ми припускаємо, що там міна, і позначаємо її. Ми всю ніч проводили на мінному полі, на кожному кроці ризикуючи життям, - і заради чого? Ранок настає, міни лишаються, де були, ворог теж.

Чон До знав, кому зазвичай дістаються найгірші роботи - тунельна розвідка, субмарини на дванадцять матросів, міни, біохімія, - і раптом він побачив Ґіля геть із інакшого боку.

- То ти сирота, - сказав Чон До.

Ґіль вражено подивився на нього.

- Зовсім ні. А ти?

- Ні, - відповів Чон До. - Я - ні.

Загін Чона До складався з сиріт, хоча самого Чона це не стосувалося. У КНДРівських документах він був прописаний за адресою «Довгого майбутнього», і тепер це його присуд і вирок. Цю проблему ніхто в Північній Кореї не міг би розв’язати, така його доля. Він провів життя з сиротами, розумів їхній особливий стан, тож не мав до них тієї відрази, яка була в більшості людей. Просто він не був одним із них.

- Ти тепер перекладач? - спитав Чон До.

- Якщо достатньо довго поповзати мінними полями, - сказав Ґіль, - то тебе винагородять. Пошлють у якесь тепле місце, як-от мовні курси.

Офіцер Со невесело реготнув.

Біла піна з бурунів тепер перекидалася через борт у човен.

- Головне лайно в цьому, - зізнався Ґіль, - що тепер, коли я йду вулицею, все думаю собі: «Отут я б поставив міну». Чи ловлю себе на тому, що обминаю певні місця, наприклад пороги. Або й боюся просто перед пісуаром стати. Уже й у парку погуляти спокійно не можу.

- У парку? - перепитав Чон До. Він ніколи не бачив парків.

- Годі, - увірвав розмову офіцер Со. - На курси японської потрібно знайти нового викладача.

Він приглушив мотор, і голос прибою посилився, а човен захитався на хвилях.

Вони бачили чоловіка, який спостерігав за ними, але тепер вони безпорадно бовталися метрів за двадцять від берега. Коли Чон До відчув, що човен починає перевертатися, він вискочив за борт, щоб його вирівняти, і, хоча глибина була лише по пояс, хвилі збивали з ніг. Приплив проніс Чона До над піщаним дном, а потім він, закашлюючись, висунувся з води. Чоловік на пляжі нічого не сказав. Було майже зовсім темно, коли Чон До вибрався на берег.

Глибоко вдихнув, витер з волосся воду.

- Конбан ва , - звернувся він до незнайомця. - Оденкі кес да?

- Оґенкі дес ка , - поправив із човна Ґіль.

- Дес ка, - повторив Чон До.

Прибіг собака з жовтим м’ячем.

Якусь мить чоловік не рухався. Потім зробив крок назад.

- Бери його! - крикнув офіцер Со.

Чоловік швидко побіг, і Чон До в мокрих джинсах, в обліплених піском кросівках кинувся навздогін. Собака був великий і білий, він біг, збуджено підскакуючи. Японець мчав прямо вздовж пляжу, майже невидимий: тільки собака білою плямою маячив то з одного, то з другого боку від хазяїна. Чон До біг, напруживши всі сили. Зосередився він лише на тупоті ніг попереду, ритмічному, як пульс. Потім заплющив очі. У тунелях у Чона До розвинулася здатність відчувати людей, недоступних зору. Якщо вони були поблизу, він міг на них націлитися, зосередитися. Його батько, Начальник сиріт, завжди створював у нього враження, що мати померла, але Чон До відчував, що це неправда: вона була жива й здорова, але десь поза доступом. Навпаки, не чувши жодних новин про долю Начальника, Чон До відчував, що батько вже не на цьому світі. Головний принцип бою в темряві не відрізнявся: треба сприйняти супротивника, відчути його, а до уяви в жодному разі не вдаватися. Та темрява, що в голові і яку уява заповнює о`бразами та історіями, не має нічого спільного зі справжньою темрявою навколо.

Попереду почувся глухий звук падіння - таке Чон До чув тисячі разів. Підбіг туди, де чоловік обтрушувався. Обліплене піском, його обличчя було наче в привида. Вони, сопучи, боролися, і їхнє дихання біліло в темряві.

Правду кажучи, Чон До ніколи не мав надзвичайних результатів на турнірах. Якщо бій відбувається в темряві, прямий удар тільки показує супротивникові, де ти є. У темряві треба бити немов крізь людину. Важливі якнайбільший розмах руки й удар ногою з розвороту - вони потребують багато простору, але ж одразу збивають з ніг. А на змаганні супротивник може розпізнати подібний рух іще здалеку. І просто відскакує. Що зробить поночі оцей чоловік, який щойно зіп’явся на ноги? Чон До вдарив його з розвороту ногою по голові - і незнайомець упав.

Собака був надзвичайно енергійний - чи то від хвилювання, чи від досади. Він підбіг до непритомного хазяїна, впустив свій м’яч. Чон До хотів був кинути м’яч, але боявся наблизитися до собачих зубів. І раптом зрозумів: тварина не махає хвостом. Побачив у пітьмі якийсь зблиск - як виявилося, то були окуляри японця. Надягнув їх - і розпливчасте світло над дюнами перетворилося на чіткі ясні цяточки вогнів у вікнах. Японці, виявляється, жили не у великих житлових будівлях, а в менших, відокремлених бараках.

Чон До сунув окуляри в кишеню, тоді взяв чоловіка за ноги й потяг по піску. Пес гарчав і коротко, сердито гавкав. Коли Чон До озирнувся, собака гарчав в обличчя хазяїна і шкріб лапою його щоки й лоб. Чон До тягнув далі, схиливши голову.

Перший день у тунелі - це ще нічого, але коли наступного дня прокидаєшся, розплющуєш очі - отоді ти по-справжньому починаєш бачити. Якщо заплющити очі, то голова почне показувати тобі всіляке божевільне кіно, щось таке, ніби на тебе ззаду кидається собака. А от якщо очі розплющити, то перед тобою стоїть ніщо - власне те, що ти робиш.

Коли нарешті Чон До знайшов у темряві свій човен, він опустив ношу на алюмінієві поперечини. Чоловік розплющив очі й повів ними туди-сюди, нічого не розуміючи.

- Що ти зробив із його пикою? - спитав Ґіль.

- А ви де були? - відказав Чон До. - Він же важкий.

- Ну я ж тільки перекладач, - виправдався Ґіль.

Офіцер Со поплескав Чона До по спині.

- Непогано для сироти, - похвалив він.

Чон До спалахнув:

- Я вам не сирота! І ви, блядь, хто такі, що кажете, ніби сто разів це робили! Ми припливли сюди без жодного плану, і тільки я тут бігаю, ловлю невідомо кого, сам! А ви навіть підтягти його до човна не допомогли!

- Мені треба було побачити, з якого ти тіста, - мовив офіцер Со. - Наступного разу будемо думати.

- Так не буде ж наступного разу! - вигукнув Чон До.

Ґіль і Чон До розвернули човен проти хвиль. Їх добряче потріпало, поки офіцер Со заводив мотор. І ось уже всі четверо опинилися в човні й попливли у відкрите море.

Офіцер Со сказав:

- Слухай, воно потім простіше стає. Просто не думай про це, та й усе. Я тобі тоді локшини навішав, коли ото казав про двадцять сім викрадень. Хто ж їх рахує? Зробив - і забуваєш, раз за разом. Спіймав когось руками, а душею - відпусти. Не рахуй, навпаки - забудь.

Навіть за торохтінням мотору було чути собаку з берега. Вони відпливали чимдалі, а гавкіт нісся над водою, і Чон До розумів, що чутиме цього пса вже довіку.

Вони зупинилися на базі Сонґун неподалік порту Кінчхе. База була оточена земляними бункерами зеніток, і, коли сонце сіло, їм видно було, як блищить при місяці метал пускових установок. Оскільки вони щойно прибули з Японії, то ночувати мали окремо від простих солдатів КНДР. Їм дали три з шести койок у маленькому лазареті. Єдиними ознаками медичного закладу були самотня шафка з інструментами для взяття крові та старий китайський холодильник із червоним хрестом на дверях.

Японця вони замкнули в одному з карцерів біля плацу, і Ґіль поки що був там: практикувався в японській мові через помийну дірку у дверях. Чон До й офіцер Со висунулися з вікна лазарету, передаючи одне одному цигарку і споглядаючи, як Ґіль там, сидячи в грязюці, шліфує своє володіння фразеологією з чоловіком, якого допоміг викрасти. Офіцер Со похитав головою, мовляв, чого лишень я не бачив. У палаті був один пацієнт, дрібний солдатик років шістнадцяти, від якого голод залишив саму шкіру та кістки. Він лежав на койці й цокотів зубами. Від тютюнового диму на нього напав кашель. Чон До з офіцером перетягли його койку якнайдалі, наскільки це можна було в такому малому приміщенні, але солдат усе не вгавав.

Лікаря не було. Лазарет був просто таким місцем, де хворого солдата тримали доти, доки ставало ясно, що він уже не одужає. Якщо молодому солдатові не покращає до ранку, то підключать систему й викачають з нього чотири одиниці крові. Чон До бачив таке раніше, і, судячи з побаченого, то був найкращий спосіб піти з життя. Усе триває лише хвилини зо дві: спочатку дрімотність, якась ніби замріяність, а коли в кінці трохи паніки, то це вже не важить, бо людина не може нічого сказати, і, нарешті, перед тим як уже все, вигляд у них був приємно розгублений, як у цвіркуна з відірваними вусами.

Вимикався табірний генератор: світло поступово згасло, затих холодильник.

Офіцер Со і Чон До завалилися спати.

Ось, був собі японець. Пішов гуляти з собакою. І тепер він ніде. Для тих, хто його знає, він уже назавжди ніде. Так Чон До думав про хлопців, яких обирали оті люди з китайським акцентом. Були тут - а тепер ніде. Їх, як Бо Сона, понесло в невідомі краї. Отак він і думав про більшість людей: вони з’являються у твоєму житті, наче зна`йди на порозі, і потім їх колись неначе забере потік. Але Бо Сон не зник у нікуди: він або пішов на дно до зубатих вугрів, або втримався на воді і його перенесло на північ до Владивостока - кудись він та пішов. І японець, він не ніде - онде він, за вікном, у карцері, просто біля плацу.

І Чона До раптом осяяло: мати! - і вона теж десь, просто в цю хвилину, у якійсь столичній квартирі, може, біля дзеркала, зачісується перед сном.

Уперше за багато років Чон До заплющив очі й дозволив собі пригадати її обличчя. Небезпечно отак мріяти про людей. Якщо цим займаєшся, то скоро ця людина прийде до тебе в підземелля. Таке траплялося з ним не раз, коли він згадував дітей з «Довгого майбутнього». Отак утратиш пильність - і раптом цей хлопчик уже йде в темряві за тобою. Буде тобі щось казати, питати, чого не замерз саме ти, чого не ти впав у цистерну з фарбою, і передчуваєш замашний удар ногою просто в обличчя.

Але його мама була тут. Чон До лежав, слухав, як труситься хворий солдат, і тут до нього зійшов її голос. «Аріран…»[6] - співала вона, і болів йому цей голос, на межі шепоту, що прилетів з невідомих місць. Блін, навіть останній сирота знає, де його батьки.

Пізньої ночі приплентався Ґіль. Відчинив холодильник, що було заборонено робити, і поставив щось у нього. А тоді впав на койку. Ґіль спав, розкидавши руки-ноги, і Чон До зрозумів, що в дитинстві цей чоловік мав власне ліжко. Перекладач одразу заснув.

Чон До й офіцер Со встали в темряві й пішли до холодильника. Коли офіцер Со смикнув за ручку, звідти легко дихнуло холодом. З глибини, з-за штабелів пакетів із кров’ю, офіцер Со витяг наполовину надпиту пляшку соджу[7]. Швидко зачинили холодильник: кров призначалася для Пхеньяна, і, якщо зіпсується, будуть великі неприємності.

Узяли пляшку до вікна. Десь удалині в загорожах гавкали собаки. На обрії, над ракетними бункерами, небо сяяло: місячне світло відображувалося в океані. Ґіль позаду них почав пускати вві сні гази. Офіцер Со випив.

- Мабуть, старий Ґіль не звик до дієти з пшоняних перепічок і соргового супу.

- А хто він, в біса, такий? - спитав Чон До.

- А, забудь, - сказав офіцер Со. - Не знаю, нащо Пхеньян знову затіяв ці штуки через стільки років, але, сподіваюся, за тиждень ми його позбудемося. Одна місія, і якщо все буде гаразд, то ми вже цього типа не побачимо.

Чон До й собі випив - шлунок стиснувся, схопив алкоголь, наче спіймав плід із дерева.

- А яка місія? - уточнив він.

- По-перше, ще один вихід, для тренування, - відповів офіцер Со. - А потім буде хтось особливий. Токійська опера влітку гастролює в Ніїґаті. Там є співачка, сопрано. Звати Руміна.

За другим разом соджу пішов легко.

- Опера? - спитав Чон До.

Офіцер Со знизав плечима.

- Певне, якесь цабе з Пхеньяна почуло про неї й захотіло її собі.

- Ґіль сказав, що пережив мінні поля, - мовив Чон До. - Що за це його послали на мовні курси. Так і є - за це потім винагороджують?

- Та вже відчепись від того Ґіля, годі. І не слухай його. Мене слухай.

Чон До мовчав.

- Ну, а в тебе є щось на думці? - поцікавився офіцер Со. - І ти навіть знаєш, якої винагороди хочеш?

Чон До похитав головою.

- Ну то й не парся.

Офіцер Со пішов у куток і став над відром. Довго стояв, спираючись на стіну. Нічого не вийшло.

- Свого часу я дечого наробив, - сказав він. - Нагороду отримав. Ну і глянь тепер на мене.

Він похитав головою:

- Тобі ось якої нагороди треба - не стати таким, як я.

Чон До подивився на карцер за вікном.

- А з ним що буде?

- З отим, що з собакою? - перепитав офіцер Со. - Та, мабуть, із Пубйока вже двоє по нього поїздом їдуть.

- Ну так, але ж що буде з ним?

Офіцер Со востаннє натужився над відром, намагаючись вичавити з себе хоч кілька крапель сечі.

- Не став дурних питань, - процідив він крізь зуби.

Чон До уявив свою матір у потязі з Пхеньяна.

- А можна людину в нагороду просити?

- Яку людину - бабу чи що? - Офіцер Со з досадою потрусив свій умкйоун . - Ну так, таке можна.

Він пішов і допив майже все, що лишилося в пляшці, крім дрібки на дні. Ту решту він по краплі влив у рот помираючому солдатові. Офіцер Со поплескав його на прощання по грудях, а тоді запхнув порожню пляшку під зігнуту спітнілу руку хлопця.

Вони зафрахтували нове рибальське судно, знову перепливли через кордон. У Цусімській протоці їм було чути потужне чи то клацання, чи то бухання - наче удари кулаком в груди: під ними полювали кашалоти, а неподалік острова Доґо з моря раптом поставали гранітні шпилі, угорі білі від пташиного посліду, а внизу помаранчеві від морських зірок. Чон До дивився на північний мис острова, вулканічно-чорний, оздоблений дрібною хвойною паростю. Цей світ був улаштований сам заради себе, без жодної ідеї й мети, цей пейзаж нічим не промовляв про те, що на зміну одному вождю приходить інший.

На острові був відомий курорт, і офіцер Со гадав, що на пляжі можна спіймати якого-небудь самотнього туриста. А коли вони наблизилися на п’ятсот метрів від острова, побачили на воді порожній човен, чорний надувний «ейвон», шестимісний, із підвісним мотором «хонда» на п’ятдесят кінських сил. Вони попливли шлюпкою розвідати. «Ейвон» був покинутий, на воді навколо - ані душі. Піднялися на борт, офіцер Со завів «хонду». Вимкнув. Витяг зі свого човна бак із бензином, усі гуртом узялися й перевернули суденце - старий човен швидко набрав води й пішов на дно задом наперед під вагою «пресни».

- Отепер ми - правильна команда, - сказав офіцер Со, тішачись новому човну.

І тут сплив пірнальник.

Піднявши маску, він невпевнено і зчудовано подивився на трьох людей, які раптом опинилися в його човні. Але він передав їм торбу з морськими вушками й узявся за простягнуту йому руку Ґіля, залазячи на борт.

Пірнальник був більший за кожного з них, крізь гідрокостюм було видно міцні м’язи.

- Скажи йому, що наш човен потонув, - попросив офіцер Со Ґіля.

Той обізвався до пірнальника, а він сплеснув руками й розсміявся:

- Та знаю, що потонув. Мало на голову мені не впав.

Тут пірнальник помітив на віддалі рибальське судно. Кивнув на нього.

Ґіль поплескав пірнальника по спині і щось йому сказав. Той уважно подивився в очі перекладачеві, а тоді запанікував. Як виявилося, ловці молюсків носять на нозі особливий ніж, і Чонові До довелося довгенько з ним поборотися. Нарешті Чон До схопив пірнальника ззаду і став душити, так що аж воду з гідрокостюма витиснув.

Коли в хід пішов ніж, Ґіль стрибнув за борт.

- Що ти, бля, йому сказав? - гаркнув Чон До.

- Правду, - відказав Ґіль з води.

Офіцер Со отримав неслабий удар ножем у передпліччя. Заплющив очі від болю.

- От і ще тренування, - тільки й мовив він.

На судні вони посадили пірнальника в трюм і попливли далі в бік великої землі. Увечері вони спустили на воду «ейвон» біля містечка Фукура. Біля фукурського довгого рибальського причалу стояв літній парк розваг із розвішаними вгорі ліхтариками, зі сценою, де старенькі співали караоке. Отут Чон До, Ґіль і офіцер Со зупинили мотор і гойдалися в човні за межею пляжу, чекаючи, доки погасне неон на американських гірках, доки затихне мавпяча синтезаторна музика на головній алеї. Нарешті на краю причалу з’явилася самотня людська фігура. Помітивши червоний вогник цигарки, вони зрозуміли, що то чоловік.

Офіцер Со завів мотор.

Неквапом, на холостому ходу, вони рушили, лишивши за кормою високий причал. Там, де на його палі накочувався потужний прибій, панував хаос: одні хвилі йшли просто вгору, а інші розверталися перпендикулярно до берега.

- Ти там із ним по-японськи: скажи, що цуценя загубив чи що, - наказав офіцер Со Ґілеві. - Наблизься. І - через поруччя його. Падати далеко, водичка холодна. Як вирине, то сам у човен полізе.

Ґіль устав, коли вони підпливли до пляжу.

- Ясно. Він - мій.

- Ні, ні, - заперечив офіцер Со. - Ідіть удвох.

- Я сам впораюся. Серйозно, - запевнив Ґіль.

- Вилазь, - наказав офіцер Чону До. - І окуляри свої собачі не забудь.

Тож вони вдвох перейшли лінію припливу й вийшли на маленьку площу. Навколо відкритого місця стояли лавочки, поряд - чайний кіоск із замкненими віконницями. Здається, ніде не було жодної статуї, і вони геть не зрозуміли, що ця площа прославляє. На деревах висіли сливи, такі стиглі, що репалися від дотику і сік тік по руках. Це здавалося неможливим, не вартим довіри. На лавці спав неохайний чоловік, і їх це зчудувало: отак просто - де захотів, там заснув.

Ґіль роздивлявся міські будинки навколо. Вигляд у них був народний: темні балки, череп’яні дахи, але ж було помітно, що будинки новісінькі.

- Хотів би я повідчиняти всі ці двері, - мовив він. - Посидіти на їхніх стільцях, послухати їхню музику.

Чон До витріщився на нього.

- Розумієш? - сказав Ґіль. - Просто подивитися.

Тунелі завжди закінчувалися драбинами нагору, до вузької нори. Солдати Чона До один поперед одного намагалися проскочити туди і трошки побродити Південною Кореєю. Поверталися вони з байками про машини, які видають гроші, про людей, які підбирають собаче лайно і складають у мішок. Чон До ніколи не ходив дивитися. Він знав, що там і величезні телевізори, і рису стільки, що й не з’їси. Але він не хотів цього й крихти - йому було страшно, що коли він сам це побачить, то все його життя більше вже нічого не означатиме, не матиме сенсу. Украв ріпу в дідуся, який осліп від голоду, - заради чого? Послав іншого замість себе чистити цистерни на заводі, де виробляли фарбу, - заради чого? Та отож.

Чон До викинув свою над’їдену сливу:

- Та, я й кращі їв.

На причалі вони йшли дошками, у які в’їлися сліди багаторічної риболовлі. Попереду, у кінці, їм було видно обличчя в блакитному світлі мобільного телефона.

- Просто кинь його через поруччя, - сказав Чон До.

Ґіль глибоко вдихнув.

- Через поруччя, - повторив він.

На причалі валялися порожні пляшки, недопалки. Чон До спокійно йшов уперед, відчуваючи, як Ґіль поруч намагається підлаштуватися під таку саму спокійну ходу. Знизу почулося хрипке булькання холостого ходу мотора. Фігура попереду перестала говорити по телефону.

- Даре? - крикнула вона їм. - Даре нано?

- Не відповідай, - сказав Чон До.

- Голос жіночий, - зауважив Ґіль.

- Не відповідай, - повторив Чон До.

Капюшон куртки був відкинутий - їм відкрилося молоде жіноче обличчя.

- Я для цього не створений.

Ґіль сказав:

- План є план.

Їхні кроки пролунали неймовірно гучно. У Чона До сяйнула думка, що колись якісь чоловіки отак прийшли по його матір, а тепер він сам - один із них.

І ось вони вже біля неї. Під своєю курткою вона була зовсім невеличка. Розкрила рот, ніби для крику, і Чон До побачив, що в неї на всіх зубах якась залізяка. Вони скрутили їй руки й закинули на поруччя.

- Зензен ойоґенаї’н дес! - сказала вона, і хоча Чон До зовсім не знав японської, але відчув, що то було раптове, благальне зізнання, щось на зразок «Я незаймана».

Вони кинули її через поруччя. Вона впала мовчки, ані слова, ані глибокого вдиху. Але Чон До побачив у її очах якийсь спалах - то був не страх, не відчуття безглуздя того, що діялося. Певне, відчув він, вона думає про своїх батьків, які ніколи не дізнаються, що з нею сталося.

Унизу почувся сплеск і задирчав мотор.

Чонові До не йшов із голови той її погляд.

На причалі лишився її телефон. Він підняв його і приклав до вуха. Ґіль хотів був щось сказати, але Чон До йому не дав. «Маюмі? - почувся в телефоні жіночий голос. - Маюмі!» Чон До став натискати якісь кнопки, щоб його вимкнути. Коли перехилився через поруччя, човен гойдався на хвилях.

- Де вона? - спитав Чон До.

Офіцер Со дивився у воду.

- Униз пішла, - відповів він.

- Як це - вниз?!

Він розвів руками:

- Упала туди - і все.

Чон До розвернувся до Ґіля:

- Що вона сказала?

- Сказала: «Я не вмію плавати».

- «Не вмію плавати»?! Вона сказала, що не вміє плавати, а ти мене не зупинив?!

- За планом же треба було кинути. Сказано було діяти за планом.

Чон До знову подивився вниз, у чорну воду, яка тут, під причалом, була глибока. Вона була там, і цю величезну куртку напинає, немов вітрило, течія, перекочуючи тіло піщаним дном.

Задзвонив телефон. Засвітився синім і забринів у руці Чона До. Вони з Ґілем мовчки дивилися на нього.

Ґіль натис кнопку і став слухати, широко розплющивши очі. Навіть із відстані Чон До чув, що це голос жінки, матері.

- Викинь, - сказав він Ґілеві. - Кинь його.

Ґіль слухав, очі його бігали, рука трусилася. Він кілька разів кивнув. Коли промовив: « Хаї », - Чон До вихопив у нього телефон. Став тицяти пальцями в усі кнопки.

На екрані телефона з’явилася фотографія немовляти. Викинув апарат у море.

Чон До підійшов до поруччя.

- Ну як можна їх не рахувати? - заревів він до офіцера Со. - Як?!

На тому тренування скінчилося. Настав час для оперної діви. Офіцер Со мав перетнути Японське море на рибальському судні, а Чон До з Ґілем сіли на нічний пором із Чхонджина до Ніїґати. Опівночі, уже зі зловленою співачкою, мали зустрітися на пляжі з офіцером Со. Як сказав офіцер, простота - це ключ плану.

Чон До і Ґіль сіли на денний потяг на північ, до Чхонджина. На вокзалі під товарними платформами спали сім’ї, чекаючи, поки стемніє, щоб перебратися до Сінийджу, за яким просто на другому березі річки Туманґан починався Китай.

До порту пішли пішки повз сталеплавильний завод «Зрівняння»: високі крани заіржавіли на місці, усі мідні деталі печі давно розтягли на брухт.

Будинки стояли порожні, вікна видачі харчування заклеєні папером. Ані випране не сушилося, ані цибулею не пахло. Усі дерева були спиляні в голодний час, а тепер, кілька років по тому, нова парость була однакової висоти, молоді стовбури завтовшки з тонку кістку ноги, свіжі пагони витикалися в найнесподіваніших місцях: з бочок для дощової води, з водостоків, а одне - узагалі з сортиру, де людський скелет досі намагався вичавити з себе нестравне насіння.

«Довге майбутнє», коли Чон До з Ґілем підійшли ближче, здалося не більшим за лазарет.

Краще б Чон До не звертав на табір уваги, бо Ґіль одразу захотів зайти й роздивитися.

Були там тільки тіні. Усе, що можна, навіть одвірки, розтягли на дрова. Залишився тільки список 114 Великих Мучеників Революції на стіні.

Ґіль не повірив, що Чон До давав імена всім сиротам.

- Ти що, правда всіх Мучеників пам’ятаєш? - спитав він.

- Оце Ха Шінь, - пояснив Чон До. - Коли його спіймали японці, він одрізав собі язика, щоб вороги не змогли нічого від нього дізнатися. У нас був один хлопчик, який не говорив, - то я так його назвав.

Ґіль провів пальцем по списку.

- Ось і ти, - сказав він. - Мученик номер сімдесят сім, Пак Чон До. А в цього яка пригода?

Чон До помацав чорний слід від жаровні на підлозі.

- Хоч він і вбив багато японських солдатів, - промовив він, - революціонери з його загону не довіряли Пакові Чон До, бо в нього кров була нечиста. Щоб довести свою вірність, він повісився.

Ґіль здивовано подивився на Чона.

- Ти себе назвав його іменем? Чому?

- Він пройшов найвище випробування честі.

Кімната Начальника сиріт виявилася не більшою за солом’яний матрац. А від портрета тієї жінки, яка йому так боліла, Чон До знайшов тільки слід - дірку в стіні, де колись був цвях.

- Оце тут ти спав? - спитав Ґіль. - У кімнаті Начальника?

Чон До показав дірку від цвяха:

- Отут висів портрет моєї матері.

Ґіль уважно придивився.

- Еге ж, тут був цвях, - відзначив він. - Слухай, ти ж із батьком жив, навіщо тобі було сирітське ім’я?

- Він не міг дати мені своє прізвище, бо тоді всім би відкрилося, як ганебно він був змушений виховувати сина. А переназвати мене по-іншому в нього духу не вистачало, навіть на честь Мученика. Тож я мусив сам.

Обличчя Ґіля нічого не виражало.

- А мама? - спитав він. - Її як звали?

Удалині почувся гудок порома «Манйонбон-92».

Чон До відповів:

- Якщо моєму горю дати ім’я, хіба воно стане меншим?

Уночі Чон До стояв у темряві на кормі судна, дивився вниз на хвилі. «Руміна» - весь час крутилося в його голові. Він не чув її голосу, не дозволяв собі уявити її. Просто думав, як би вона провела свій останній день, коли б знала, що по неї вже пливуть.

Пізно вранці вони ввійшли в порт Бандай-Дзіма - над митницею майоріли прапори різних країн. Великі кораблі, пофарбовані в гуманітарний темно-блакитний колір, біля причалу приймали на борт вантажі. Чон До з Ґілем мали підроблені документи і в сорочках-поло, джинсах та кросівках спустилися трапом до центру Ніїґати. Була неділя.

Ідучи до глядацької зали, Чон До побачив, як угорі пролетів літак, лишивши за собою білу смугу. Він закинув голову, вирячив очі з такого дива. Усе було таке неймовірне, що він вирішив удавати, ніби воно йому звичне, наприклад кольорові вогники, які керували дорожнім рухом, автобуси, які присідали, немов воли, щоб впустити стареньких пасажирів. Звичайно, лічильники на стоянках уміють говорити, двері громадських приміщень самі відчиняються і впускають їх. Звичайно, у туалеті ні бочки з водою, ні черпака.

Денний концерт був мозаїкою з того, що оперна трупа збиралася показати цього сезону, тож усі співаки по черзі співали короткі арії. Ґіль, здавалося, усі пісні знав і підмугикував у лад. Руміна - невеличка, з широкими плечима - вийшла на сцену в сукні кольору графіту. Її очі були темні під рівним чубчиком. Чон До бачив, що цій жінці знайома печаль, але вона не могла й передчувати, що найважчі її випробування попереду, що цього вечора, коли спустяться сутінки, саме її життя стане оперою і Чон До в ній - чорна постать у кінці першого акту, яка понесе героїню до країни плачу.

Вона співала італійською та німецькою, а потім японською. Коли нарешті вона заспівала корейську пісню, стало зрозуміло, за що її обрав Пхеньян. Пісня була прекрасна, голос її летів легко, а співала вона про двох закоханих на озері, то була пісня не про Великого Керівника, не про перемогу над імперіалістами, не про передову північнокорейську фабрику. У пісні співалося про хлопця й дівчину в човні - дівчину в білому чосон-оті[8], хлопця з душевним поглядом.

Руміна співала корейською, її сукня мала колір графіту, і могла б вона співати хоч про павука, що тче біле павутиння, - однаково зачарувала б глядачів. Чон До з Ґілем бродили вулицями Ніїґати, і їх тримала ця павутинка, а вони вдавали, що зовсім і не збираються викрасти дівчину з гастрольного містечка. Чона До не полишали слова пісні про те, що на середині озера закохані вирішили не пливти далі.

У якомусь трансі вони блукали містом і чекали, доки смеркне. Чона До особливо заворожувала реклама. У Північній Кореї не було реклами, а тут - і на автобусах, і на плакатах, і на відеоекранах. Безпосередня й наче благальна - пари, які обіймаються, сумна дитина - він питав Ґіля, про що там ідеться, а відповіддю виявлялося всього- на- всього автострахування чи плата за телефон. Крізь вікно він бачив, як кореянки стригли японкам нігті на ногах. По приколу спробували скористатися торговельним автоматом, той дав їм пакет якогось продукту помаранчевого кольору, скуштувати який жоден із них не наважився.

Ґіль постояв перед вітриною крамниці, де продавався інвентар для пірнальників і тих, хто досліджує морське дно. За вікном був великий мішок для підводного спорядження. Чорний, нейлоновий. Продавець показав, як у нього може вміститися все, що потрібне для підводного плавання на двох. Вони купили той мішок.

Спитали в чоловіка з візком, чи можна його позичити, той відповів, що вони можуть узяти в супермаркеті такий самий. Усередині магазину було майже неможливо сказати, що лежить усередині тієї чи іншої пачки чи коробочки. Таких важливих речей, як ящики з редискою та відра з горіхами, тут не було видно взагалі. Ґіль придбав собі рулон міцної ізоляційної стрічки і прихопив із дитячого відділу маленьку жерстяну коробочку акварельних фарб. Ґіль принаймні мав кому купити сувенір.

Смеркло, вітрини крамниць раптово спалахнули червоно-синіми неоновими вогнями, а верби почали моторошнувато підсвічуватися знизу. Фари машин так і били в око. Чон До почувався на незручній видноті, занадто в центрі уваги. Де ж комендантська година? Чому ці японці не шанують темряву, як усі нормальні люди?

Вони стояли біля бару, їм іще треба було згаяти час. Усередині люди сміялися й гомоніли.

Ґіль витяг їхні єни.

- Немає сенсу їх берегти, - сказав він.

Вони замовили по віскі. У барі ще сиділо двоє жінок, і Ґіль замовив випити і їм. Ті всміхнулись і продовжили свою розмову.

- Бачив, які в них зуби? - спитав Ґіль. - Такі білі й акуратні, як дитячі.

Коли Чон До не погодився, Ґіль сказав:

- Не напружуйся, гаразд? Розслабся.

- Тобі легко казати, - відповів Чон До. - Ти не маєш сьогодні ввечері нікого хапати. А потім її ще містом нести. А якщо ми не знайдемо офіцера Со на тому пляжі…

- Ніби ото найгірше. Щось тут не видно нікого, хто вигадує план утечі до Північної Кореї. Та й з наших берегів вони чомусь нікого не викрадають.

- Такі балачки не допоможуть.

- Візьми ось, випий, - запропонував Ґіль. - Нехай я ввечері співачку в мішок посаджу. Знаєш, не тільки ти можеш жінку перемогти. Що тут важкого?

- Співачкою займусь я, - сказав Чон До. - А ти просто складеш мені компанію.

- Я ж можу вкинути співачку в мішок, хіба ні? Можу її у візку магазинному повезти. А ти пий до дна - коли ти ще Японію побачиш?

Ґіль спробував завести розмову з японками, а ті все всміхалися й не звертали на нього уваги. Тоді він пригостив барменку. Та підійшла, поговорила з ним, поки наливала. Плечі в дівчини були вузенькі, але сорочка дуже обтисла, а волосся - чорне-пречорне.

Вони випили разом, він сказав їй щось, і вона розсміялася. Коли вона пішла виконувати замовлення, Ґіль розвернувся до Чона До.

- Якби ти переспав із кимось з оцих дівчат, то це було б лише тому, що їй цього хочеться. Це зовсім не з військовою проституткою, яка намагається отримати дев’ять печаток на день у свою книжечку, чи з якоюсь фабричною дівчиною, яку рада будинку видає заміж. Удома красиві дівчата навіть не глянуть на тебе. З такою навіть просто чаю не вип’єш, якщо не домовишся з її батьком про шлюб.

«Красиві дівчата?» - з тугою подумав Чон До.

- Світ думає, що я сирота, і це моє прокляття, - сказав він Ґілеві вголос. - Але як це хлопець із Пхеньяна влип у таку хрінову справу?

Ґіль замовив іще, хоча Чон До своєї чарки майже не торкнувся.

- Ти від життя в сиротинці щось із головою не дружиш, - зауважив Ґіль. - Коли я зараз не витираю носа рукавом, це ще не означає, що я не сільський. Із Мйонсуна я. І ти не застрягай на цьому. У Японії взагалі можна стати ким хочеш.

Вони почули, як під’їхав мотоцикл, у вікно було видно: якийсь чоловік ставить його поряд із двома іншими. Ключ запалювання він сховав під баком. Ґіль і Чон До перезирнулися.

Ґіль потягував віскі, раз у раз злегка збовтуючи й делікатно підносячи голову з кожним ковтком.

- Ти п’єш не як сільський.

- А ти - не як сирота.

- А я не сирота.

- От і добре, - сказав Ґіль. - Бо в моєму саперному загоні сироти тільки й знали, що тягти все, що під руку потрапить: твої цигарки, шкарпетки, соджу. От тебе не бісить, коли хтось потягне твоє соджу? У мене в загоні вони взагалі пожирали все, до чого дотягнуться, - як сука цуценят ковтає. Свиснуть що-небудь, а замість подяки лишають тобі грудки свого лайна.

У Чона До на обличчі з’явилася така усмішка, яка має приспати пильність ворога, перш ніж ти його вдариш.

Ґіль продовжив:

- Але ти чоловік порядний. Такий чесний, як отой твій мученик. Тобі не треба казати собі: мій батько такий, а моя мати сяка. Ти можеш бути ким захочеш. За одну ніч вигадати себе наново. Забудь про того п’яницю й про слід від цвяха на стіні.

Чон До встав. Відступив на крок назад, готуючись до гвинтового удару. Заплющив очі, відчув простір, уявив, як розвертається стегно, здіймається нога, як різко, з розвороту, врізається в супротивника підйом стопи. Чон До бачив це все життя, і людині з нормальної родини було неможливо відчути себе на його місці, уявити, що чоловік може бути настільки розчавлений стражданням і не мати змоги визнати власного сина; що найгірше у світі, залишання дітей без матері, відбувається постійно; що про тих, від кого немає особливої користі, люди вже геть буденно кажуть: «Його можна забрати».

Коли Чон До розплющив очі, Ґіль раптом зрозумів, що зараз станеться.

Він покрутив у руках чарку.

- Ого, - сказав він. - Ну, я помилився, гаразд? Я сам із великої родини. Про сиріт геть нічого не знаю. Нам час іти, справа є.

- Ну гаразд, - погодився Чон До. - Зараз побачимо, як у вашому Пхеньяні з красунями поводяться.

За глядацькою залою було гастрольне містечко - багато будиночків навколо гарячого джерела. З вікон було видно потік, який, паруючи, біг униз від купальні. Мінерально-біла вода мчала з гладеньких, вибілених скель униз до моря.

Вони сховали візок, Чон До підсадив Ґіля через паркан. Ґіль пішов відчиняти металеву хвіртку зсередини. Але перш ніж впустити товариша, він на кілька секунд завмер, і вони з Чоном До подивилися одне на одного крізь ґрати.

Маленькі гостроверхі ліхтарики освітлювали викладену плиткою стежку до бунгало Руміни. Угорі небо затуляла магнолія - густа зелень, білі квіти. У повітрі пахло глицею, кедрами, трохи океаном. Чон До відірвав кілька шматків ізоляційної стрічки й почепив Ґілеві на рукави.

- Ось так, - прошепотів він, - усе буде напохваті.

Ґіль дивився на нього збентежено й недовірливо.

- Що, ми маємо просто туди ввірватися? - спитав він.

- Дверима займусь я, - сказав Чон До. - А тоді ти їй рота заклеїш.

Чон До підважив одну з великих плиток на стежині і приніс до дверей. Приставив її до ручки, наліг стегном - і двері піддалися. Ґіль побіг до жінки, яка сиділа в ліжку, її обличчя освітлював лише телевізор. Із дверей Чон До дивився, як Ґіль заклеїв їй стрічкою рот, але тут немовби з-під м’яких простирадл ударила хвиля. Ґіль утратив жмут волосся. Тоді жінка схопила його за комір і збила з ніг. Нарешті він добрався до її шиї, і вони впали на підлогу, де він усім тілом на неї навалився, так що вона від болю зігнула ноги. Чон До довго роздивлявся її пальці на ногах: нігті були пофарбовані в яскраво-червоний колір.

Спочатку в Чона До виникали різні думки: «Схопи її тут, притисни там», - але чомусь до горла підступало млосне, недобре відчуття. Коли ці двоє качалися по підлозі, Чон До помітив, що вона обмочилась, і жорстокість, брутальність того, що відбувалося, відчув якось по-новому. Ґіль приборкав її, зв’язав руки й ноги, і тепер вона стояла на колінах, а він витяг мішок і розстібав його. Коли мішок відкрився, її очі - широкі, вологі - заплющились, вона заточилася. Чон До зняв окуляри - на це було легше дивитися розмитим.

Надворі він віддихався. Чув, як Ґіль намагається згорнути її та запхнути в мішок. Зорі над океаном, тепер розпливчасті, нагадали йому про ту свободу, яку він відчув тоді вночі в Японському морі, як затишно, по-домашньому почувався на рибальському судні. Зайшовши в будиночок, він побачив, що Ґіль уже застібає торбу, з неї видно тільки обличчя Руміни, яка жадібно хапає ніздрями повітря. Ґіль стояв над нею, стомлений, але з усмішкою на губах. Він притис до тіла свої штани в пахвині, щоб вона побачила обрис його ерекції. Коли очі жінки розширилися, Ґіль застібнув мішок.

Вони швидко переглянули її речі. Ґіль сунув у кишеню гроші й намисто з червоних і білих камінців. Чон До не знав, що хапати. На столі стояли пляшечки з якимись ліками, косметика, пачка сімейних фотографій. Побачивши на вішаку оту графітну сукню, він узяв її.

- Хулі ти це робиш? - спитав Ґіль.

- Не знаю, - признався Чон До.

Важко навантажений візок гучно торохтів на кожній нерівності тротуару. Вони мовчали. Ґіль був подряпаний, сорочка на ньому подрана. Вигляд у нього був такий, ніби він нафарбувався, а косметика розмазалася. На тому місці, звідки було вирване волосся, виступила прозора жовтувата рідина. Коли дорога йшла під гору чи треба було з’їжджати з бордюру, колеса мали схильність крутитись абикуди, так що візок перевертався й вантаж із нього випадав.

Понад вулицями стояли стоси картону від коробок. Над рівчаками посудомийники полоскали зі шлангів кухонні килимки. Мимо промчав яскравий порожній автобус. Біля парку чоловік гуляв із великим білим собакою: пес зупинився й уважно подивився на них. Мішок трохи повозився, а тоді затих. Біля рогу Ґіль сказав Чонові До повернути ліворуч: там, під крутим спуском, за автостоянкою, починався пляж.

- Я прикрию тебе ззаду, - кинув Ґіль.

Візок рвався на свободу - Чон До вчепився в його ручку з подвійною силою.

- Добре, - погодився він.

Ззаду Ґіль сказав:

- Дарма я з тобою ото про сиріт почав. Я ж не знаю, як це, коли батьки померли або відмовилися від тебе. Я був неправий. Зараз це розумію.

- Без образ, - запевнив Чон До. - Адже я - не сирота.

Ґіль, знову зі спини, попросив:

- То розкажи, як ти востаннє бачив свого батька.

Візок і далі рвався з рук. Щоразу Чон До мусив відхилятися назад, підошви ковзали.

- Ну, якогось прощального вечора чи що не було…

Візок рвонув і протягнув Чона До за собою метрів зо два, доки той зміг його приборкати.

- Я був там найдовше з усіх - мене ж не всиновлювали, батько б нікому єдиного сина не віддав. У кожному разі, він тієї ночі прийшов до мене, ми спалили нари, тож я опинився на долівці. Ґілю, допоможи тут трохи.

Раптом візок помчав, Чон До перечепився й випустив його з рук, і візок покотив з гори сам.

- Ґілю! - закричав Чон До, дивлячись на це. Візок на повному ходу хитався з боку в бік, пронісся через автостоянку, налетів там удалині на бордюр, підскочив високо в повітря, і чорний мішок упав на темний пісок.

Чон До став шукати очима Ґіля, але той зник.

Чон До вискочив на пісок, пробіг повз мішок, який лежав якось химерно. Зупинившись коло води, став виглядати офіцера Со, але нічого не побачив. Порився в кишенях: ні мапи, ні годинника, нічим присвітити. Він присів, переводячи подих. Буйний морський вітер проніс повз нього графітну сукню, то роздуваючи, то стискаючи, погнав її пляжем, доки вона зникла в темряві.

Чон До знайшов мішок, перевернув його. Трохи розстібнув - звідти дихнуло гарячим повітрям. Відклеїв стрічку з обличчя Руміни, яке вже вкрилося саднами від ударів крізь нейлон.

Вона щось сказала йому японською.

- Не розумію, - відповів Чон До.

Тоді вона звернулася до нього корейською:

- Слава Богу, що ви мене врятували.

Він уважно придивився до її обличчя. Яке воно було зранене й припухле…

- Мене сюди посадив якийсь психопат, - бідкалася вона. - Слава Богу, що ви нагодилися, я думала, що загинула, аж тут ви мене звільнили.

Чон До роззирнувся, шукаючи Ґіля, хоч і розумів, що того вже годі знайти.

- Дякую, що звільнили мене, - сказала Руміна. - Справді, дуже вам вдячна за свободу.

Чон До пальцями перевірив стрічку - вона вже була не настільки липка. До неї пристало пасмо волосся. Він відклеїв його й пустив за вітром.

- О Боже, - сказала вона. - І ти - один з них!

Вітер кидав пісок у мішок, в очі.

- Повірте мені, - сказав він. - Я розумію, як вам зараз.

- Ти ж зовсім не погана людина, - сказала вона. - У тобі є доброта. Я її відчуваю. Випусти мене, і я співатиму для тебе. Ти не повіриш, як я можу співати.

- Твоя пісня не йде мені з голови, - сказав Чон До. - Та, де хлопець вирішує зупинити човен посеред озера.

- То просто арія, - сказала вона. - З великої опери, де багато різних паралельних сюжетів, поворотів і зрад.

Чон До нахилився ближче:

- Скажи, він зупинив човен, бо врятував дівчину, а на тому березі мусив би передати її старшим? Чи, може, викрав її й розуміє, що на нього чекає кара?

- То історія про кохання, - сказала вона.

- Розумію, - сказав він. - Але яка ж відповідь? Може, він розуміє, що на нього чекають табори?

Вона вдивилася в його лице, наче це він мав знати відповідь.

- Що там далі? - спитав він. - Що було потім?

- Відпусти - і скажу, - мовила Руміна. - Відкрий цей мішок, і я доспіваю тобі, що було далі.

Чон До взявся за блискавку і застібнув мішок. І звернувся до чорного нейлону, за яким було її лице:

- Не заплющуй очей. Розумію, там нема на що дивитись, але, хоч би що сталося, хай вони будуть розплющені. Темрява й тіснота тобі не вороги.

Чон До поволік мішок піском до води. Крижана хвиля торкнулася його взуття, коли він виглядав удалині офіцера Со. Коли висока хвиля накотилася далі й лизнула мішок, жінка всередині скрикнула - такого зойку він ніколи не чув. Із далекого краю пляжу зблиснуло світло. Офіцер Со почув її голос. Підвів ближче чорний надувний човен, Чон До підтяг мішок до прибійної смуги. Удвох вони на ременях затягли мішок у човен.

- Де Ґіль? - спитав офіцер.

- Пропав, - сказав Чон До. - Весь час був біля мене й раптом зник.

Стоячи по коліно у воді, вони вирівнювали човен. В очах офіцера Со відображувалися вогні міста.

- Знаєш, що сталося з іншими офіцерами з цих місій? - спитав він. - Нас таких було четверо. Лишився тільки я. Решта - у тюрмі номер 9, чув про таку, тунельний солдате? Уся під землею. То така шахта, і коли заходиш туди - уже більше ніколи сонця не побачиш.

- Слухайте, якщо ви мене будете лякати, це ж не допоможе. Я не знаю, де він подівся.

Офіцер Со вів далі:

- Там спочатку залізна брама до шахти, і коли в неї пройшов - то все: там ні варти, ні лікарів, ні їдальні, ні туалетів. Просто копаєш, довбаєш у темряві, а коли добудеш руди, то тягнеш нагору, щоб крізь ґрати виміняти на їжу, свічки чи кайло. Звідти не виходять навіть трупи.

- Він може бути де завгодно, - сказав Чон До. - Він же знає японську.

З мішка почувся голос Руміни:

- Я можу вам допомогти. Я знаю Ніїґату як свої п’ять пальців. Випустіть мене, і присягаюся, що його знайду!

Уваги на неї не звернули.

- А хто ж він такий? - спитав Чон До.

- Балуваний синок одного міністра, - сказав офіцер Со. - Мені так розповідали. Його батько послав сюди, щоб став мужиком. Ти ж знаєш - син героя завжди найслабший.

Чон До озирнувся на вогні Ніїґати. Офіцер Со поклав руку на плече Чона До.

- Ось ти - бравий солдат, - похвалив він. - Коли що, усе можеш і сам.

Він зняв із мішка ремінь, яким його перекидали через плече, і зробив на одному кінці зашморг.

- Цей довбаний Ґіль тримав петлю в нас на шиї. Отепер його черга.

Чон До йшов між портовими складами, і на душі в нього було навдивовижу спокійно. Місяць віддзеркалювався в кожній калюжі, а коли поряд зупинився автобус, водій подивився на Чона До і навіть не спитав грошей за проїзд. В автобусі не було нікого, крім двох старих корейців на задніх сидіннях. Вони сиділи в паперових кухарських шапочках. Чон До спробував до них заговорити, але вони тільки похитали головами.

Щоб мати хоч якийсь шанс знайти Ґіля в цьому місті, Чонові До був потрібен мотоцикл. Але коли в Ґіля є голова на плечах, то отой мотоцикл давно вже поїхав разом із ним. Коли Чон До врешті завернув за ріг до того самого бару, чорний мотоцикл поблискував біля бордюру. Він перекинув ногу через сідло, помацав руль. Але під баком ключа не знайшов. Зазирнув у вікна бару - і там, за склом, виявився Ґіль, який жартував із барменкою.

Чон До сів коло Ґіля, а той був зайнятий малюванням акварелями. Фарби були відкриті, він умочав пензлик у чарку з водою, яка вже стала фіолетово-зеленою. Малював він пейзаж: кам’яниста рівнина, а на ній - зарості бамбуку, стежки. Ґіль звів очі на Чона До, тоді помив пензель і взяв на нього жовтий колір для відблисків на бамбукових пагонах.

- Ну ти ж, блін, і йолоп, - сказав йому Чон До.

- Сам ти йолоп, - відповів Ґіль. - У вас уже є співачка - чого вам по мене повертатися?

- А треба. Діставай-но ключ.

Ключ від мотоцикла лежав на шинквасі, і Ґіль пересунув його до Чона До.

Ґіль крутнув пальцем у повітрі, показуючи, що треба ще налити. Прийшла барменка. На ній було намисто Руміни. Ґіль щось їй сказав, тоді відділив половину своїх єн і сунув Чонові До:

- Я сказав, що цього разу платиш ти.

Барменка налила три чарки віскі, тоді щось сказала Ґілеві, і той засміявся.

Чон До спитав:

- Що вона сказала?

- Каже: на вигляд такий сильний чоловік - тільки шкода, що боягуз.

Чон До подивився на Ґіля.

Ґіль знизав плечима:

- Мабуть, я розказав їй, що ми тут увечері через жінку побилися. Я був уже перемагав, і тут ти вирвав у мене жмут волосся.

Чон До сказав:

- Ти ще можеш спокійно піти зі мною. Ми не скажемо нічого, обіцяю. Просто повернімося, ніби ти й не тікав.

- Я що, дуже схожий на втікача? - спитав Ґіль. - Та й не можу я свою дівчину отак покинути.

Ґіль вручив їй малюнок, і вона причепила його на стіну просохнути, поряд із іще одним - її портретом з осяйною усмішкою і в червоно-білому намисті. Примружившись із відстані, Чон До раптом зрозумів, що Ґіль намалював не пейзаж, а буйно-зелену, пасторальну мапу мінного поля.

- То ти був на мінних полях, - сказав він.

- Мати відправила мене до студії Мансуде[9] вчитися на художника, - почав розповідати Ґіль. - А батько вирішив, що мінні поля зроблять із мене мужчину, то залучив свої зв’язки, - Ґілеві нічого не лишалося, як розсміятися від думки про те, що можна по блату бути відправленим до загону самогубців. - Я знайшов спосіб більше малювати карти, ніж розвідувати місцевість.

Говорячи, він малював уже наступну акварель: жінка з широко розкритим ротом, освітлена знизу, так що очі виявляються затемненими. Вона одразу стала подібна до Руміни, хоч і важко було сказати, співає вона чи кричить, щоб її врятували.

- Усе, замовляй востаннє, - наказав Чон До й передав барменці всі гроші.

- Вибач, друже, мені дуже шкода, але я нікуди не піду. І все. Вважай оперну співачку моїм подарунком і попроси вибачення в неї за мене.

- Чи не твій батько замовив співачку і тому ми тут?

Ґіль нічого не сказав.

Він почав малювати себе й Чона До - обидва на портреті показували великий палець. Вони посміхалися демонстративно, аж натягнуто, і Чон До не хотів, щоб той домальовував портрет.

- Ходімо, - сказав Чон До. - Ти ж не хочеш спізнитися на караоке в Янґакто[10], чи де там ваші розважаються.

Ґіль і вухом не повів. Він прописував м’язи Чона До, роздувши їх, наче в горили.

- Що правда, то правда. Я куштував яловичину й м’ясо страуса. Бачив «Титанік» і десять разів виходив в Інтернет. Ну й так, караоке. Щотижня там є порожній столик, за яким сиділа якась сім’я, але їх зараз нема, ані згадки про них - і ті пісні, які вони співали, вилучено з апарата.

- Я тобі обіцяю, - запевнив Чон До. - Повернись, і ніхто не дізнається.

- Питання не в тому, піду я чи ні, - мовив Ґіль, - а в тому, чого ти не йдеш зі мною.

Коли б Чон До хотів утекти, він би вже разів десять міг це зробити. У кінці тунелю все було елементарно: вилізти драбиною, відчинити люк на пружині.

- В усій цій дурній країні, - сказав Чон До, - єдине, що для мене мало значення, - це кореянки, які, стоячи на колінах, чистять ноги японкам.

- Я б тебе хоч завтра повів у південнокорейське посольство. Просто на поїзд сісти - і приїдемо. Шість тижнів - і в Сеулі. Ти для них будеш дуже корисний, просто як знахідка.

- А мати, а батько? - спитав Чон До. - Їх же відправлять у табори!

- Чи добре ти співаєш караоке, чи погано, колись і до тебе доходить черга. Це просто питання часу.

- А офіцер Со? Хіба якесь наворочене віскі дасть тобі забути про нього з кайлом у тюрмі номер 9?

- У нього є причини тікати, - зауважив Ґіль. - Не ставай як він.

- То привіт від офіцера! - І Чон До накинув нейлоновий зашморг на шию Ґілеві, туго затягнувши.

Ґіль похлинувся віскі.

- Ну я ж просто людина. Просто маленька людина, яка хоче на волю.

Барменка побачила зашморг. Прикривши долонею рот, вона сказала:

- Хомо джанай.

- Мабуть, мені немає потреби це перекладати, - усміхнувся Ґіль.

Чон До потягнув за ремінь, і обидва встали.

Ґіль закрив свої фарби, тоді вклонився барменці.

- Чоусенджін ні туресарареру йо, - сказав він їй.

Вона сфотографувала їх своїм телефоном, тоді налила собі. Підняла келих за Ґіля.

- От чортові японці. Ну як їх не любити? Я сказав, що мене викрадають до Північної Кореї, і глянь на неї.

- Надивляйся, - відповів Чон До й узяв із шинкваса ключ від мотоцикла.

На березі вони в’їхали просто у хвилі, розкуйовджені вітром, - чорний надувний човен то злітав на них, то осідав. Руміна сиділа на носі, її руки були зв’язані наново. Офіцер Со накинув їй на плечі свою куртку - більше на ній нічого не було, вона вся посиніла від холоду.

Чон До і Ґіль сиділи на протилежних краях човна, але Ґіль не дивився йому в лице. Коли вийшли у відкрите море, офіцер Со приглушив двигун, так що можна було почути голос Чона До.

- Я пообіцяв Ґілеві. Сказав, що забудемо про його спробу втечі.

Руміна сиділа спиною до вітру, її волосся маяло попереду.

- Посадіть його в мішок, - сказала вона.

Офіцер Со розреготався.

- Оперна діва має рацію! - погодився він. - Ти спіймав дезертира, хлопче. Він, гівнюк, як пістолет нам до голови приставив. Але нас не перехитруєш. Можеш починати обмірковувати свою нагороду. Передчувай її.

Від думки про те, щоб знайти матір і вирвати її з рук долі в Пхеньяні, Чонові До тепер стало недобре. У тунелі, бува, заходиш у хмару газу. Її саму не помічаєш: просто голову охоплює різкий біль, темрява починає червоно пульсувати. Він відчув на собі палючий погляд Руміни. Раптом він замислився, чи не його, Чона До, на її думку, треба засунути в мішок. Але ж він не бив її і не скручував. Не його батько замовив її викрадення. І який у нього був вибір, хоч би в чомусь? Що ж він зробить, коли походить із містечка, де бракує електрики, тепла і дров, де заводи застигли в іржі, де здорові чоловіки або в таборах, або знесиліли від голоду. Не винний же він, що всі ті хлопчики, за яких він відповідав, збайдужіли, відчуваючи, що нікому не потрібні, безнадійно сприймали перспективу стати вартовими у в’язницях чи опинитися в загонах самогубців.

Ремінь і далі лишався на шиї Ґіля. На радощах офіцер Со потягся за ним і щосили смикнув, просто щоб відчути, як ремінь напинається:

- Я б тебе за борт викинув. Але тоді пропустимо все те, що мають із тобою зробити вдома.

Ґіль скривився від болю:

- Чон До тепер це вміє. - Він тебе замінить, а тебе пошлють у табори, тож ти вже не говоритимеш про ці справи.

- Нічого ти не знаєш, - сказав офіцер Со. - Ти слабак і боягуз, а я, блін, практично придумав усю цю гру. Я викрав для Кім Чен Іра особистого суші-майстра. Витяг спеціально для Великого Керівника лікаря просто з Осаки, з лікарні, серед білого дня, оцими руками.

- Ти не знаєш, як робляться справи в Пхеньяні, - відказав Ґіль. - Інші міністри її побачать, то й собі оперних співачок захочуть.

На них війнуло холодними білими бризками. Руміна різко вдихнула, наче кожна дрібниця намагалася витягти з неї життя. Вона знов обпекла Чона До поглядом. Хотіла щось сказати - він бачив, що з її губ ось-ось злетить слово.

Він розгорнув свої окуляри, надів їх - тепер йому стало видно синці на її горлі, розпухлі від пут зап’ястя. Побачив обручку на руці, шрам на животі від кесаревого розтину. А вона все так само вогненно на нього дивилась. Її очі просто бачили ті рішення, які він приймав. Вони знали, що оцей самий Чон До доповідав, хто з сиріт перший усе з’їдає, а хто скніє над водянистою юшкою. Вони бачили, що це саме він записував за кимось нари біля пічки, а за кимось - у коридорі, де до пальців тяглося чорне обмороження. Записував тих, хто осліп від вогню електродугової печі. Посилав когось із хлопців на хімзавод тоді, коли від нього аж небо жовкло. Він послав Ха Шіна, німого, який не міг сказати «ні», на фабрику чистити цистерни з-під фарби. Саме Чон До дав багор у руки Бо Сону.

- Ну, який у мене був вибір? - спитав її Чон До.

Йому просто необхідно було знати, що ж сталось із закоханими з тієї арії.

Вона підняла ногу й показала Чонові До свої червоні нігті, які аж горіли в платинових сутінках. Вона промовила якесь слово - і вдарила його ногою в обличчя.

Кров була темна. Вона потекла на сорочку, що колись належала тому чоловіку, якого спіймали на пляжі. Великий палець нігтем розірвав йому ясна, але тепер усе було гаразд, йому покращало, він дізнався, яке слово на її губах чекало свого часу. Щоб зрозуміти слово «помри», йому не треба було добре знати японську. І опера теж, він був переконаний, закінчилася смертю. Саме це сталося із закоханими в човні. Але, по суті, то не була сумна історія. Це була історія про кохання - хлопець і дівчина, принаймні, знали долю одне одного, тож їм ніколи не бути самотніми.

Потім було ще чимало викрадень - власне, не один рік. Була стара жінка, яку вони зустріли в припливному басейні на острові Нішіно. Вона, підгорнувши штани, вдивлялася в об’єктив фотоапарата на трьох дерев’яних ногах. Її волосся було сиве й скуйовджене, і вона пішла з ними, не опираючись, в обмін на портрет Чона До. Був японський кліматолог, якого вони побачили на айсбергу в протоці Цуґару. Прихопили вони разом із ним його наукове спорядження і червоний каяк. Був селянин-рисівник, інженер - будівельник дамб і жінка, яка сказала, що прийшла до моря втопитися.

А потім викрадення припинилися так само раптово, як і почалися. Чона До записали на мовні курси, він рік учив англійську мову. Поцікавився в офіцера-розподільника в Кьонсоні, чи не є нове призначення нагородою за те, що не дав дезертирувати синові міністра.

Офіцер узяв військову форму Чона До, продкартку на алкогольні напої та книжку з талонами на проституток. Побачивши, що книжка майже заповнена, він усміхнувся й сказав:

- Аякже.

У Мачхон- ні в горах Онджин було так холодно, як у Чхонджині ніколи не бувало. Чон До був вдячний за сині навушники, які не знімав цілий день, бо вони заглушали звук нескінченних танкових навчань Дев’ятого механізованого підрозділу, який базувався там. Керівництво курсів не було жодним чином зацікавлене в тому, щоб навчити Чона До говорити англійською. Він мав просто писати транскрипцію, завчати слова та граматику через навушники і, клацаючи клавішами, повторювати все на ручній друкарській машинці. « I would like to purchase a puppy »[11], -промовляв у навушниках жіночий голос, а Чон До за ним друкував. Нарешті, десь наприкінці, на курсах з’явився живий викладач, доволі печальний і схильний до меланхолії чоловік, якого Пхеньян отримав із Африки. Корейської мови викладач не знав і всі заняття ставив учням поважні запитання, на які годі було відповісти, - і це дуже посилило їхнє володіння питальним порядком слів.

Цілий рік Чонові До вдавалось уникати отруйних змій, часу самокритики, а також правцю, який спалахував серед солдатів мало не щотижня. Усе починалося з доволі безневинної подряпини об колючий дріт, із порізу об бляшанку з харчами - але невдовзі розвивалася лихоманка, людину починало трусити, і, врешті, усі м’язи скручувало й заціплювало, так що тіло навіть у труну класти було незручно. Нагородою за ці досягнення для Чона До стала посада радиста в Східному морі на рибальському судні «Чунма». Його каюта була в кормовій частині трюму «Чунми» - залізна кімнатка, де було досить місця для столу, стільця, друкарської машинки та цілої батареї приймачів, витягнутих зі збитих у війну американських літаків. Освітлювалося приміщення тільки зеленими вогниками радіоапаратури, відображеними у воді, що постійно просочувалася від риби на підлогу. У Чона До навіть через три місяці після служби на кораблі перед очима поставало те, що по той бік тих металевих стін - камери, тісно напхані рибою, яка ловить ротом останній подих у темряві холодильників.

Вони вже кілька днів ішли в міжнародних водах, тож спустили північнокорейський прапор, щоб не накликати біду. Спочатку ловили на глибині скумбрію, потім - косяки блискучої пеламіди, які спливали там, де крізь хмари пробивався сонячний промінь. А тепер їхньою здобиччю мали стати акули. Уночі рибалки з «Чунми» закинули на них перемети на краю океанської западини, і на світанку Чон До чув згори рипіння лебідки та бухання витягнутих із води акул, які вдарялися об корпус судна.

Від заходу до сходу сонця Чон До прослуховував регулярні передачі: здебільшого в ефірі були перемовляння капітанів риболовецьких суден, озивався пором Уйчі - Владивосток, був навіть нічний вихід в ефір двох американок, які на веслах пливли навколо світу: одна веслувала всю ніч, а друга - весь день, руйнуючи гіпотезу матросів, ніби вони попливли до Східного моря, щоб займатися там між собою сексом.

У снастях «Чунми» була схована потужна антенна решітка, а над румпелем - спрямована антена, яка могла обертатися на триста шістдесят градусів. США, Японія та Південна Корея шифрували всі свої військові повідомлення, і в навушниках тільки пищало і скавучало. Але скільки й де чути це пищання, виявляється, є важливою інформацією для Пхеньяна. А поки Чон До фіксував це, то міг слухати що захоче.

Зрозуміла річ, матроси йому не були раді. Чоловік із сирітським ім’ям усю ніч стукотить на машинці у своїй темній каптьорці. Складалося враження, що, коли на борту з’явився той, хто займається вловлюванням і записуванням малозрозумілих загроз, ці молоді люди з порту Кінчхе теж стали принюхуватися, чи не пахне небезпекою. І ще був капітан. Він мав свої підстави для підозр, і щоразу, коли Чон До казав йому змінити курс, щоб спіймати якийсь незвичайний сигнал, капітанові лишалося тільки стримувати гнів і досаду, що на борт його рибальського судна посадили якогось підслуховувача. Тільки коли Чон До почав розповідати команді новини про тих двох американок-мандрівниць у човні, матроси стали до нього прихильніші.

Коли Чон До закінчував свій щоденний обов’язок із виловлювання військових позивних, він просто блукав ефіром. Свої радіостудії були в прокажених, у сліпих, передавали радіосигнал родичі манільських в’язнів, щоб їхні близькі в тюрмі дізнавалися новини: там цілий день говорили про шкільні оцінки, про дитячі зубки, про нові перспективи роботи. Був такий собі доктор Рандеву - британець, який щодня переказував свої еротичні «сни», разом із координатами, де наступного дня кине якір його вітрильник. На Окінаві була радіостанція, що передавала описи жінок і дітей, яких не визнали за своїх американські військові. Раз на день китайці передавали зізнання в’язнів - і не важило, що ті зізнання вимушені, брехливі, незрозумілою мовою, - Чон До ледве міг їх розібрати. А тоді в ефір виходила та, що веслувала вночі. Кожної ночі вона зупинялася й передавала свої координати, розповідала, як почувається її тіло, про атмосферні умови. Часто вона відзначала якісь деталі: обриси перелітних птахів, китову акулу, яка ловить морських рачків попереду. Як вона казала, у неї дедалі більше розвивалася здатність спати, веслуючи.

А куди дивляться носії англійської мови, що дозволяють їм отак балакати по радіо, робити з неба щоденник? Коли б так говорили корейці, Чон До, мабуть, краще б їх розумів. Мабуть, він зрозумів би, чому одні люди приймають свою долю, а інші - ні. Може, він би дізнався, чому людина може обійти всі сиротинці, шукаючи якусь конкретну дитину, коли кожна б їй згодилася, усюди чудові діти. Він би дізнався, чому в усіх рибалок на «Чунмі» на грудях наколоті портрети дружин, а він сидить у темному рибному трюмі в навушниках на судні, яке двадцять сім днів на місяць перебуває в морі.

Не те що він заздрив тим, хто веслує вдень. Світло, небо, вода - удень ти весь час дивишся крізь них, повз них. А вночі вдивляєшся в них: у зірки, у темні хвилі і несподівані платинові спалахи на їхніх вершечках. Хіба дивиться хтось на тліючий кінчик цигарки вдень; хіба тоді, коли сонце в небі, ставиться вахта? Разом із ніччю на борт «Чунми» спускалася якась гострота, принишклість, тиша. В очах кожного матроса з’являлося щось водночас далеке і спрямоване вглиб. Може, десь на іншому рибальському човні плаває ще один спеціаліст із англійської мови й без мети блукає ефіром від заходу до сходу сонця. Звичайно, десь сидить іще якийсь скромний записувач, такий, як він. Він чув, що мовні курси, де вчать говорити англійською, є в Пхеньяні, і там повно янбанів - дітей еліти, які служили в армії, щоб готуватися до партійної, а відтак дипломатичної кар’єри. Чон До міг тільки уявити їхні патріотичні імена і модний китайський одяг, коли вони там у столиці цілий день практикувалися в діалогах про замовлення кави й купівлю нетутешніх ліків.

Угорі на палубу ляпнулася нова акула, і Чон До вирішив: тепер хай буде ніч. Вимикаючи приладдя, він спіймав хвилю-привида: приблизно раз на тиждень в ефір проривався отакий короткий - буквально на дві хвилини, - але потужний сигнал. Сьогодні на цій хвилі говорили з американським і російським акцентом, і, як завжди, передача почалась із середини діалогу. Співрозмовники обговорювали стикувальний маневр із увімкненим двигуном та проблеми з пальним. Минулого тижня з ними був іще і японець. Чон До покрутив ручку спрямованої антени, але, хоч як він її виставляв, сила сигналу була однакова, а це було неможливо. Не може ж сигнал іти з усіх боків.

Сигнал обірвався так само раптово, як і почався, але Чон До схопив приймач УВЧ та ручну параболічну антену і вибіг на палубу. Корабель був старим, радянського виробництва судном, оббитим сталлю, призначеним для холодних вод, і його гострий високий ніс дозволяв йому легко й рівно йти серед високих хвиль.

Тримаючись за поруччя, Чон До спрямував «тарілку» в ранковий туман, перевіряючи кожен напрям. Спіймав якісь балачки з контейнеровозів, які пливли в бік Японії, усі метеоповідомлення, поверх яких увірвалася ультракоротка християнська хвиля. На палубі була кров, і військові чоботи Чона До залишили п’яну стежку слідів до самої корми, де єдиними сигналами було вищання й гавкання морської шифровки США. Він швидко прочесав небо, натрапивши на нарікання тайванського пілота, який наближався до авіапростору КНДР. Але все - той сигнал безслідно зник.

- Мені треба знати, що відбувається, - поцікавився капітан.

- Усе гаразд, - відповів Чон До.

Капітан кивнув на спрямовану антену над штурвалом, замасковану під гучномовець.

- А ця трохи точніша, - виправдався Чон До.

Вони з капітаном домовилися, що Чон До не робитиме дурниць, наприклад не витягатиме шпигунське обладнання на палубу. Капітан був старший. Це був важкий чолов’яга, якийсь час він провів за кордоном на російському в’язничному судні; праця там виснажила його так, що тепер шкіра висіла на ньому мішком. Одразу можна було сказати, що цей чоловік колись був сильним капітаном, мудро віддавав команди, навіть якщо рибалити доводилось у водах, які вважала своїми Росія. Був він, вочевидь, і сильним в’язнем, працював ретельно під постійним контролем і не скиглив. А тепер, схоже, цей чоловік лишився і тим, і тим.

Капітан закурив, запропонував цигарку Чонові До й повернувся до підрахунку акул, клацаючи кісточкою рахівниці, щойно машиніст підіймав на борт нову рибину. Акули перед тим висіли в морі на свинцевому переметі, тож вилітали з води, бились об борт і падали на палубу очманілими від браку кисню. Вони повзали по палубі повільно, схожі на сліпих цуценят, роззявляючи й закриваючи рота, немов хотіли щось сказати. Другий помічник, молодий і новенький на судні, мав відчіпляти від них гачки, а перший помічник сімома швидкими рухами ножа відтинав акулам усі плавці - від спинного до анального - і скочував риб назад у море. Там акули, позбавлені можливості маневрувати, могли пливти тільки вниз і зникали в темній воді, лишаючи за собою тільки тонку цівку крові.

Чон До перехилився з борту і дивився, як одна така йде на дно, ведучи за нею антеною. Вода, проходячи крізь акулячі зябра, приведе рибу до тями.

Тепер вони стояли над западиною завглибшки майже чотири кілометри - мабуть, це з півгодини вільного падіння, - і в навушниках фонове шипіння провалля більше нагадувало повільне, моторошне потріскування смерті від високого тиску. Знизу не було чути нічого - усі підводні човни перемовлялися на ультранизьких частотах. А проте Чон До спрямував свою параболічну антену на хвилі й повільно пройшовся нею від носа до корми. Мав же звідкись іти той загадковий сигнал. Як же інакше він був ніби з усіх боків, коли йшов не знизу? Чон До просто фізично відчував на собі погляди матросів.

- Що, знайшов там щось? - поцікавився машиніст.

- Та ні, - сказав Чон До. - Навпаки, загубив.

Коли світало, Чон До спав, а тим часом команда - стерновий, машиніст, перший і другий помічники, навіть сам капітан нарівні з ними - увесь день пакувала акулячі плавці в ящики, пересипаючи льодом і сіллю. Китайці платили твердою валютою, а ці плавці їх дуже цікавили.

Чон До прокинувся перед вечерею, яка для нього була сніданком. Доки посутеніє, йому ще треба було надрукувати звіти. На «Чунмі» колись була пожежа, яка охопила камбуз, носову частину, половину койок, від яких лишилися тільки бляшані полиці, чорне дзеркало й туалет, де унітаз від жару тріснув надвоє. Але пічка ще працювала, і було літо, тож усі їли, сидячи просто на палубі, звідки було видно рідкісний захід сонця. На обрії бовваніла група транспортних суден американського флоту - такі великі, аж важко уявити, що вони можуть рухатися, тим більше плавати. Здалеку вони скидалися на архіпелаг, настільки постійний і давній, що на ньому мали б бути свої народи, своя мова, свої боги.

Переметом спіймали групера, щоки якого одразу з’їли сирими, і черепаху, яка рідко ловиться на гачок. Готувати черепаху треба було цілий день, а рибу вони одразу спекли цілою і повитягали пальцями кістки. Спіймався й кальмар, але капітан не потерпів би його на борту. Він не раз читав команді цілу лекцію щодо кальмарів. Капітан уважав восьминога наймудрішою істотою в океані, а кальмара - найлютішою.

Вони познімали сорочки, хоча сонце й сідало, і закурили. «Чунма» пливла без стернування, підскакуючи серед хвиль, по палубі качалися рятувальні кола, і навіть кабелі та поруччя засяяли помаранчево від схожого на піч призахідного світла. Рибалкам жилося добре - не треба було постійно доганяти нескінченні фабричні норми, на кораблі не було гучномовця-матюкальника, який цілий день вигукував урядові повідомлення. Їсти було що. І хоч вони й почувалися незатишно через цього підслуховувача-радиста на борту, його присутність означала, що в судна є всі необхідні талони на пальне і, навіть якщо Чон До поведе корабель туди, де вилов буде гірший, їм однаково дадуть додаткові талони на харч.

- Ну що, третій помічнику, - сказав стерновий, - як там наші дівчата?

Іноді вони жартома називали Чона До третім помічником.

- Підпливають до Хоккайдо, - розповів Чон До. - Принаймні минулої ночі були там. Роблять тридцять кілометрів на день.

- Що, і досі голі? - поцікавився машиніст.

- Тільки та, що вночі, - відказав Чон До.

- Пливти навколо світу! - промовив другий помічник. - Тільки гарна, сексуальна жінка на таке здатна. Це таке безглуздя й самовпевненість. Лише красиві американки можуть думати, що світ - це щось таке, що можна подолати.

Другому помічникові було не більш ніж двадцять. На його грудях була свіжа наколка з портретом, який свідчив, що його дружина - красуня.

- А хто сказав, що вони такі? - спитав Чон До, хоча теж саме красунями їх і уявляв.

- Та я знаю, - відповів другий помічник. - Сексуальна жінка думає, що їй усе можна. Повір мені, я це щодня бачу.

- Якщо в тебе дружина така штучка, - засумнівався машиніст, - то як це її не забрали працювати офіціанткою в Пхеньяні?

- Усе просто, - пояснив другий помічник. - Її батько не хотів, щоб вона стала офіціанткою чи курвою в Пхеньяні, то по блату влаштував на рибний завод. Ось вона й там, така гарна, а тут я з’явився…

- Повірю, коли побачу, - наголосив перший помічник. - Є ж якась причина, що вона не прийшла тебе проводжати.

- Дай їй час, - запевнив другий помічник. - Вона ще звикає. Я вам її колись покажу.

- Хоккайдо, - сказав стерновий. - Там мерзлота найгірша влітку. Шматки льодовика відколюються, течія їх крутить. І той лід, якого ти не бачиш, - він тебе й губить.

Заговорив капітан. Без сорочки було видно всі його російські наколки. У скісних променях вони здавалися важкими, немовби саме вони обважнили йому шкіру.

- Там така зима, - сказав він, - що все заморожується. Сеча в тебе на кінці, риб’яча кров у бороді. Ножем ткнеш, а витягти не можеш - примерзає. Якось ми були в цеху нарізки, а тут корабель налетів на шмат айсберга. Усе як затруситься, нас усіх покидало пиками в тельбухи. З палуби бачили, як той лід пройшов уздовж борту, здорові вм’ятини полишав.

Чон До подивився на груди капітана. Портрет дружини на його грудях розплився і став наче акварельним. Одного дня капітанів корабель не повернувся, його дружині дали чоловіка на заміну, і тепер капітан був сам. До того ж роки, що він провів у в’язниці, додали до його службового боргу державі, тож пенсії в нього не буде.

- Мороз може розчавити судно повністю, - раптом промовив капітан, - скувати все: металеві одвірки, замки, зачинити тебе наглухо внизу, де баки з відходами, і ніхто, ніхто не прийде з відром гарячої води тебе визволяти.

Капітан ні на що не дивився, і Чон До гадав, чи не йому призначаються ці тюремні спогади: бо приносив же на палубу ту апаратуру, і ось капітан, викликаючи свої спогади, натякає, що може з того бути.

Коли споночіло й усі пішли вниз, Чон До запропонував другому помічникові три пачки цигарок, щоб той виліз на стернову рубку й покрутив трохи стовп із гучномовцем.

- Зроблю, - сказав другий помічник. - Тільки давай не цигарками віддячиш: я хочу веслувальниць послухати.

Хлопець усе питав Чона До, які з себе такі міста, як Сеул і Токіо, і не вірив, що той ніколи не бував у Пхеньяні. Хлопчина лазив не надто швидко, але його розбирала цікавість, як працює радіо, а це вже півділа. Чонові До він допомагав потягти шплінт так, щоб антену можна було підіймати й спрямовувати на воду.

Потім вони сиділи на коробці лебідки, ще теплій, і курили. Вітер досі гув у їхніх вухах, роздмухував вогники цигарок. Іншого світла на воді не було, і лінія обрію відділяла абсолютну чорноту води від молочної темряви повного зірок неба. Угорі пливла парочка супутників, кудись на північ - немов слідами падучих зір.

- Оці дві кралі в човні, ти як гадаєш, вони заміжні? - спитав другий помічник.

- Не знаю, - відказав Чон До. - А яка різниця?

- Це ж уявляєш - років зо два пливти навколо світу? Навіть якщо в них нема чоловіків, а як же всі інші, люди, які в них там лишилися? Цим дівкам що, правда на всіх насрати?

Чон До прибрав дрібку тютюну з язика і глянув на хлопця, який примружено дивився на зірки, заклавши руки за голову. Хороше питання: «А як же люди, які в них там лишилися?» - тільки чого другому помічникові про таке питати?

- Це ж увечері, - нагадав Чон До, - тут усі говорили про сексуальних мандрівниць, усі були за них. Вони тебе чимось напружують?

- Я просто думаю собі, що це їм стукнуло - отак узяти й попливти навколо світу?

- А ти б хіба не зробив так, коли б міг?

- По-моєму, так не можна. Хто їх виручить - тут ці хвилі, крижини, і човник такий маленький? Хтось мав їх зупинити. Хтось мав цей дур їм із голови вибити.

Хлопцеві, схоже, нечасто випадало серйозно над чимось замислюватися, він сам дивувався, що в нього в голові робиться.

Чон До вирішив спробувати його переконати.

- Вони вже на півдорозі, - зауважив він. - До того ж вони, мабуть, нехилі спортсменки. Вони для цього тренувалися, може, вони це дуже люблять. І коли ти кажеш «човен», то не треба уявляти таке старе корито, як оце в нас. Вони ж американки, у них і човен із технікою всілякою, зручностями, електронікою - що ж ти їх уявляєш, як дружин партійних шишок на веслах у якійсь розвалюсі?!

Другий помічник не дуже це слухав.

- А що, як правда весь світ обпливеш - і як після того повернутися у свою гуртягу й стояти в черзі до сортиру, коли пам’ятаєш Америку? Може, в іншій країні пшонка смачніша й матюкальників не так багато. Раптом виявиш, що це якраз у тебе вода з крана не так гарно пахне, - і що тоді робити?

Чон До не відповів.

Уставав місяць. Угорі виднівся літак, що вилетів із Японії, - він повільно робив великий гак, обминаючи повітряний простір Північної Кореї.

Через якийсь час другий помічник задумливо мовив:

- Мабуть, акули до них доберуться…

Щиглем викинув недопалок.

- То нащо оце все, антени оці крутити всілякі? Що там?

Чон До не знав, що сказати.

- Голос.

- Це в океані? А який, що він каже?

- Якісь американці, росіянин там із ними по-англійськи говорить. Був і японець. Говорили про всякі маневри, стикування.

- Без образ, але це схоже на ті балачки про змови, які я у своєму будинку від старих вдів чую.

Коли другий помічник сказав це вголос, воно прозвучало якось параноїдально. Але, правду кажучи, Чон До не був такий уже далекий від ідеї про змову. Що якісь люди між собою заодно, що все робиться для чогось, що є якийсь план, і намір, і мета в тому, що люди роблять, - йому треба було в це вірити. Нормальні люди, розумів він, потреби так думати не мають. Та, що веслує вдень, бачить той обрій, з-за якого випливла, а якщо озирнеться - той, до якого прямує. А та, що веслує вночі, має тільки сплеск із кожним помахом і віру, що всі ці сплески разом приведуть додому.

Чон До поглянув на годинник:

- Ось-ось подаватиме сигнал нічна. Чи хочеш денну?

Другий помічник раптом обурився:

- Що це за питання таке? Яка мені різниця - котра? Я з них жодної не хочу. У мене жінка найкрасивіша в усьому будинку. Коли я дивлюся їй в очі, я точно знаю її думки. Знаю, що вона скаже, ще до того, як вона розкриє рота. Ось це і є кохання, спитай будь-кого з людей старого гарту.

Другий помічник закурив іще одну цигарку, а потім викинув її в море.

- Ну, припустімо, сидять там на дні росіяни з американцями. А чого ти думаєш, що вони щось погане замислили?

Чон До думав про всі популярні визначення кохання: що це - як дві голі руки, які тримають жарину, оберігаючи вогонь; що це перлина, яка не потьмяніє навіть у шлунку, коли ковтнути її з молюском; що це ведмідь, який годує тебе медом просто з кігтів. Чон До уявив тих дівчат: вони передають одна одній працю й самоту разом із веслами.

Чон До показав на воду:

- Там сидять американці й росіяни, і я знаю: вони щось замислили. Ти коли-небудь чув, щоб хтось запускав підводний човен заради, бляха, миру і братерства?

Другий помічник відкинувся спиною на лебідку, подивився на широке небо вгорі:

- Ні, мабуть, не чув.

Із рубки вийшов капітан і сказав другому помічникові, щоб не забув винести відра з гальюна. Чон До запропонував капітанові закурити, але, коли хлопець пішов униз, той відмовився.

- Не забивай ото йому голову всяким, - кинув він і повагом пішов темними східцями в бік високого носа «Чунми».

Повз них сунуло щось велике, вантажне, з палубою, всуціль заставленою новими автомобілями. І поки судно пропливало повз «Чунму», прямуючи, імовірно, з Південної Кореї до Каліфорнії, місячне проміння швидкими зблисками вигравало на тисячі свіжих лобових стекол.

Минуло, мабуть, дві ночі, і трюми «Чунми» були повні - судно взяло курс додому, на захід. Чон До саме курив із капітаном і стерновим, коли побачили червоний миготливий спалах у рубці. Віяв попутний північний вітер, то на палубі було тихо, аж здавалося, ніби судно стоїть. Вогник знову замигав.

- Приймете? - спитав стерновий капітана.

Капітан витяг із рота цигарку й подивився.

- Що там?

- Що там? - спитав і стерновий.

- Так, що там таке? Правда, для нас у кожному разі справи лайно.

Урешті капітан підвівся й поправив куртку. Російська відсидка вилікувала його від пияцтва, але він пішов у рубку, немовби передчуваючи неуникненну чарку, а не радіограму від морського міністра з Чхонджина.

- Дай їм волю… - кивнув стерновий у бік рубки, де вже згасло червоне: вони зрозуміли, що капітан прийняв сигнал. Не сказати, що в нього був вибір. «Чунма» весь час була на зв’язку, бо її колишні господарі-росіяни поставили на судні радіо від підводного човна - його довга антена була призначена для передавання з-під води, і воно живилося від двадцятивольтної свинцево-кислотної батареї.

Чон До стежив за силуетом у рубці й намагався уявити, що капітан каже по радіо, за тим, як він відсуває на потилицю шолом і тре очі. Чон До у своїй каютці працював лише на прийом. Ніколи в житті він не передавав сигналів. На суходолі він таємно майстрував передавач і що ближчий був до завершення роботи, то більше хвилювався, що ж він ним передаватиме.

Коли капітан повернувся, то всівся біля отвору в поруччі для лебідки з вантажем, звісив ноги з борту. Він зняв свій шолом - засмальцьований предмет, який надягав лише зрідка, - і поклав поряд. Чон До став роздивлятися мідний шолом, де були вибиті серп і молот на тлі компаса, а також гарпун. Таких головних уборів більше не роблять.

- Ну? - спитав стерновий. - Чого їм треба?

- Креветок, - відказав капітан. - Живих.

- У цих водах? - перепитав стерновий. - У цю пору року? - Він похитав головою. - Ні, це ніяк не вийде.

Чон До спитав:

- А чого вони не можуть просто креветок купити?

- То і я в них спитав, - відповів капітан. - А вони кажуть: треба саме північнокорейських.

Таке замовлення могло йти лише зверху, можливо, навіть із самої верхівки. Вони чули, що в Пхеньяні великий попит на холодноводних креветок. За новою модою, їх їдять живцем.

- І що робити? - спитав стерновий.

- Що робити, - пробурчав капітан, - що робити…

- Ну що ж тут вдієш, - знизав плечима Чон До. - Замовили нам тих креветок, то треба їх дістати, еге ж?

Капітан нічого не сказав, він відкинувся назад, усе ще звісивши ноги з борту, і заплющив очі.

- Вона в усе щиро вірила, - промовив він, - моя дружина. Вважала, що тільки соціалізм знову зробить нас сильними. Вона завжди казала: «Будуть труднощі, потрібні будуть якісь жертви. А потім усе буде добре…» Я, знаєте, і не думав, що колись за отакими словами скучатиму. Не розумів, як мені потрібен хтось, хто завжди скаже мені - чому так .

- Та чого там, - почав було стерновий. - Адже від вас інші люди залежать. Тут ви всім потрібні. От уявіть, що було б, якби другий помічник не мав кому цілий день ставити дурні питання!

Капітан тільки рукою махнув.

- Росіяни дали мені чотири роки, - сказав він. - Чотири роки потрошити рибу на кораблі, весь час у морі, ні разу в порт не заходили. Я домовився, щоб росіяни відпустили мою команду. Вони там усі були молоді, в основному сільські хлопці. А наступного разу? Ох, сумніваюся.

- Ну ми ж просто по креветки попливемо, - заспокійливо мовив стерновий, - а як не зловимо, то й не зловимо.

Капітан на цей план нічого не відповів, а продовжив:

- Весь час припливали траулери. Кілька тижнів походять у морі, а тоді вилов везуть до нас, на тюремний корабель. Ніколи не знаєш, що це. Ти в цеху, і тут чуєш двигуни, траулер суне, а тоді гідравлічний затвор відкривається - ми інколи одразу на столи вилазили - і жолобом, як хвиля, у цех вивалюється риба, тисячі рибин: жовтохвіст, тріска, люціан, навіть дрібні сардинки, - і раптом опиняєшся по пояс у них. І всі вмикають пневматичні пилки, бо ніхто звідси не вийде, поки не прорідить собі шлях у тій рибі. Бувало, що риба вся в інеї, бо шість тижнів лежала в трюмі, а бувало, що з ранкового вилову, аж слиз живий на ній.

- Ближче до вечора, - вів далі капітан, - відкривали шлюзи, щоб спустити відходи, і виливали в море тисячі літрів риб’ячих нутрощів. Ми завжди виходили нагору на це подивитися. Нізвідки налітали цілі зграї морських птахів, а потім риби з акулами - повірте мені, там таке робилося! А потім з глибини здіймалися кальмари, здоровенні, з отих, арктичних, вони біліли, як молоко у воді. Від збудження вони ставали червоно-білими, біло-червоними, а коли кидалися, то осліплювали свою жертву - біліли, аж світилися, ви такого навіть не уявили б. Коли кидається кальмар - це як блискавка під водою…

- Було якось, два траулери вирішили наловити отих кальмарів. З одного скинули сіть і виставили на глибину. Низ цієї сіті причепили на другий траулер, який виконував роль буксира. Кальмари повільно спливли, деякі по центнеру важили, а коли почали кидатися, то сіть під ними вже піднялася - і виходу їм не було.

- Ми це все спостерігали з палуби. Щось їм кричали, підбадьорювали, вірите? Тоді пішли назад працювати, наче й не навалять нам зараз у цех під зав’язку отих самих кальмарів, аж електричних від люті. Ну тисячу акул - то ще нехай, у них же не по десять рук і того чорного дзьобища нема. Акули не так лютують, у них нема таких здорових баньок і присосок з гаками. Як згадаю цей звук, коли кальмари ляпають з жолоба, і чорнило на всі боки, і дзьоби об сталь скрегочуть, і вони з люті аж міняться… Там на борту був такий малий, в’єтнамець, до гроба не забуду. Такий славний хлопчина, салабон іще, десь як наш молодий другий помічник, ну і я щось ніби взяв його під крило. Воно ж дитина, ще життя не знає. І руки, ви б бачили, які дрібні. Зап’ястя ну отаке…

Чон До слухав цю історію так, немовби її передавали по радіо з далекої далини. За такі живі, людські історії можна було не на жарт сісти, однаково про що розповідалося. Не важливо, про стару бабу чи про злих кальмарів - якщо оповідь відволікала почуття від Великого Керівника, це було небезпечно. Чон До відчував, що потрібна друкарська машинка, що це треба записати, і то була серйозна причина слухати в темряві.

- А звали його як? - звернувся він до капітана.

- Штука в тому, - той раптом змінив тему, - що забрали її в мене не росіяни. Росіянам тільки й треба від мене було, що чотири роки. Потім відпустили, і все. А тут воно ніколи не кінчається. Нема кінця-краю.

- Що це значить? - спитав стерновий.

- Це значить - розвертай, - відрубав капітан. - Знову на північ пливемо.

Стерновий вирішив уточнити:

- Ну ви ж нічого дурного не надумали, правда?

- Я збираюся просто йти по креветок.

Чон До поцікавився:

- А тоді, коли вас узяли росіяни, ви ходили по креветок?

Але капітан заплющив очі.

- Ву, - сказав він. - В’єтнамця звали Ву.

Наступної ночі місяць був дуже яскравий, і вони вже були далеко на північ, біля мілин Чурчуксану, спірної групи вулканічних острівців. Увесь день капітан казав Чонові До прислухатися до всього, до «будь-кого, будь-чого будь-де поблизу», - але, коли вони наблизилися до найпівденнішого атола, віддав команду вимкнути все, так щоб усі батарейки можна було поставити в ліхтарики.

Невдовзі стало чути, де з моря витикаються скелі, і від вигляду білої піни на невидимо-чорній пемзі ставало моторошно. Коли не видно скель, навіть місяць не допомагає. Капітан разом зі стерновим стояв коло стерна, а перший помічник із великим ліхтарем - на носі. Другий помічник був біля правого борту, а Чон До - біля лівого, підсвічували воду ліхтариками, щоб знати глибину. З повними трюмами «Чунма» глибоко сиділа у воді й повільно слухалася стерна, тож коло мотора невідлучно сидів машиніст - на випадок, якщо треба буде швидко прискоритися.

Була лише одна протока, яка звивалася полем застиглої лави; навіть припливу непросто було пройти її, і невдовзі приплив поніс їх уперед і майже вбік через неї; дно під ліхтариком Чона До тьмяно зблискувало.

Капітан немовби ожив: на його обличчі грала дика посмішка людини, котра не має чого втрачати.

- Росіяни називають цей жолоб фокстротом, - сказав він.

Удалині, на лінії припливу, Чон До побачив якесь судно. Погукав першого помічника, і вони разом його освітили. То був розбитий патрульний катер, який одним боком сидів на камінні з молюсками. Жодних розпізнавальних знаків на ньому не було, на скелях він пролежав довгенько. Антена була мала й закручена гвинтом, тож Чон До розсудив, що радіо, яке варто рятувати, там нема.

- Певно, що розбилося воно деінде, а катер сюди прибило, - зауважив капітан.

Чон До не був так уже цього певний. Стерновий промовчав.

- Пошукайте шлюпки, - наказав капітан.

Другому помічникові було прикро, що він стоїть не з того боку судна.

- Перевірити, чи хтось вижив? - спитав він.

- Просто присвіти оцим ліхтарем, - сказав йому стерновий.

- Є що-небудь? - поцікавився капітан.

Перший помічник похитав головою: нема.

Чон До побачив червоний вогнегасник, причеплений біля стерна, і, хоч як би йому хотілося, щоб вогнегасник був і на «Чунмі», він промовчав, і вони зі свистом промчали далі повз місце аварії.

- Певне, нема там такої шлюпки, заради якої варто піти на дно, - нарікав капітан.

Вогонь на «Чунмі» гасили відром, тож такий момент, коли треба залишати корабель і другий помічник виявив би, що шлюпок нема, так ніколи й не настав.

Другий помічник спитав:

- А що там із тією шлюпкою?

- Ти світи давай, світи, - нагадав стерновий.

Вони пройшли ту протоку, і, немовби зірвавшись із ланцюга, «Чунма» вскочила в тихіші води. Скелястий зад острова був над ними, а за півкілометра від них нарешті заблищала, замінилася від зовнішніх течій велика лагуна. Отам і могли збиратися креветки. Ліхтарі погасили, приглушили двигун і ввійшли до лагуни за інерцією. Невдовзі круговий приплив потягне їх назад. Течія була постійна, спокійна, поволі наростала, і, навіть коли кіль торкнувся піску, ніхто особливо не хвилювався.

Унизу стирчали прямовисні обсидіанові скелі, берег був крутий і склисто поблискував: уже сам цей блиск здавався таким гострим, що об нього можна порізати ногу. У пісок вчепилися маленькі покручені деревця, і в синюватому світлі видно було, що вітер покрутив їм навіть глицю. Понад водою при місяці було видно купи намитого з проток каміння.

Машиніст розвернув стріли, тоді закинув сіті у воду, намочивши їх, щоб під час швидких прогонів вони були під водою. Помічники перевірили троси та блоки, потім підняли сіть перевірити, чи нема в ній креветок. Із зеленого нейлонового плетива і справді витрусили кілька креветок, але було там і ще дещо.

На палубі, серед кількох десятків креветок, що возилися і світилися фосфором, виявилися дві кросівки. Розпаровані.

- Американське взуття, - визначив машиніст.

Чон До прочитав напис на кросівці:

- «Найк».

Другий помічник схопив кросівку.

Чон До помітив у його очах хвилювання.

- Ні, не бійся, - заспокоїв він другого помічника, - дівчата пливуть далеко звідси.

- Почитай етикетку, - сказав другий помічник. - Це жіночий черевик?

Прийшов капітан і роздивився кросівку. Понюхав, позгинав підошву, щоб подивитися, скільки витече води.

- Не хвилюйся, - заспокоїв капітан. - Він невзуваний.

Він віддав стерновому команду ввімкнути прожектори - і в нефритово-сіруватій воді вони побачили цілу хмару кросівок. Може, кілька тисяч.

Стерновий придивився до води.

- Сподіваюсь, у цій ванні ніде не маячить із-під них контейнер, - промовив він, - і не чекає, щоб нам днище вибити.

Капітан розвернувся до Чона До:

- Сигнали аварії приймаєш?

Чон До відповів:

- Ви ж знаєте політику щодо них.

Другий помічник спитав:

- А яка політика щодо них?

- Та знаю я її, - сказав капітан. - Просто хочу дізнатися, чи не пливе за нами тепер, після відповіді на сигнал, кілька суден.

- Не чув нічого такого, - запевнив Чон До. - Але по радіо вже більше на поміч не кличуть. Є тепер аварійні маячки, які автоматично передають координати GPS на супутник. Я такого й не вловлю. Стерновий має рацію - це, мабуть, тут десь змило з палуби вантажний контейнер.

- То що, сигнали аварії не приймаємо? - спитав другий помічник.

- Коли оцей на борту - ні, - сказав капітан і дав кросівку Чонові До. - Ну то що, товариство, закиньмо знову наші сіті. Нічка буде довга.

Чон До знайшов у Владивостоку радіостанцію з гучним і якісним звуком і ввімкнув її через гучномовець на палубі. Там грав Штраус. Команда кидала сіті в чорні води й не мала часу роздивлятись американське взуття, гора якого росла на палубі.

Поки команда нагорі ловила кросівки, Чон До вдягнув навушники. У них верещало й гавкало, і ці звуки, певне, когось десь тішили. Він не почув китайських зізнань одразу після заходу сонця, та й добре, бо в цих голосах звучала йому така туга й безнадія, а отже, й вина. Він не почув про ті окінавські сім’ї, кожна з яких кликала батька, котрий плив у далеч на своєму кораблі, але Чонові До важко було особливо жаліти дітей, у яких є мама, брати й сестри. Та й від цього «визнай нас» аж нудило. Коли російські родини своїм чоловікам-в’язням просто передають вітання, це надає людині сил. А намагатися вмовити батька-втікача повернутися? Хто ж повернеться на це? Хто б хотів, щоб його знали як таку нещасну, жалюгідну дитину?

Чон До задрімав просто за своїм приладдям - таке з ним бувало рідко. Його розбудив голос тієї, що веслує вночі. Вона веслувала оголеною, розповідала вона, під небесами «чорними й рясними, як гвоздика, яку поставили в чорнило». У неї була фантазія, що люди колись повернуться в море, у них з’являться плавці й дихала, як у кита, людство знову стане океанічним, і не буде ні ворожнечі, ні війни. «Бідолашка, - подумав Чон До, - відпочинь трохи», - і вирішив про це другому помічникові не переказувати.

Уранці «Чунма» взяла курс на південь, її невід був повний: у ньому метлялася навсібіч легка, небувала гора кросівок. На палубі лежали їх сотні, перший і другий помічники сортували їх за загальним виглядом. Гірлянди кросівок, зв’язаних шнурками, звисали з усіх планок і сушилися на сонечку. Зрозуміло, що повноцінних пар знайшлось одиниці. Однак навіть після безсонної ночі всі, здається, були в доброму гуморі.

Перший помічник знайшов пару синьо-білих і сховав собі під койку. Стерновий чудувався сорок п’ятому розміру - яка ж то людина таке носить? - а машиніст нагріб цілу гору кросівок, щоб удома дружина поміряла.

Сріблясті й червоні, з яскравими вставками та смужками-флікерами, білосніжні - ці черевики були на вагу золота: вони дорівнювали харчам, подарункам, хабарам і послугам. На ногах вони не відчувалися взагалі. Поряд із кросівками шкарпетки всієї команди виглядали на рідкість миршаво, а їхні ноги здавалися рябими й линялими серед таких чистих кольорів. Другий помічник перерив усю купу, доки не знайшов собі пару «американських черевиків». Обидва були жіночі. Один червоно-білий, а другий синій. Власне взуття помічник пожбурив за борт, а тоді продефілював палубою в непарних «найках».

Попереду на сході формувалася велика хмарна маса, а перед нею вихором кружляли морські птахи. Це був апвелінг - із глибин западини нагору підіймалася холодна вода й конденсувалася в повітрі. У такій воді полюють кашалоти, вона - дім шестизябрових акул. Нагору в цьому потоці підіймаються чорні медузи, кальмари та глибоководні креветки, білі й сліпі. Подейкували, що саме цих креветок із великими, невідкритими очима живцем із перцем та ікрою споживає сам Великий Керівник.

Капітан схопив бінокль і роздивився. Тоді задзвонив у дзвін - прибігли помічники у своїх обновках.

- Нумо, хлопці! - сказав капітан. - Будемо героями революції!

Капітан сам зайнявся сітями, а Чон До допоміг машиністові зробити імпровізований акваріум із двох бочок для дощової води і баластної помпи. Але виявилося, що ввійти до місця апвелінгу не так просто. Те, що здалеку скидалося на туман, виявилося масою хмар, яка тяглася на кілька кілометрів. Хвилі ходили під несподіваними кутами, утримати рівновагу було важко, а швидкоплинні острівці туману бігли над гребенями хвиль, утворюючи мінливі ліси й галявини видимості.

Уперше кинуті сіті принесли добрий вилов. Креветки у воді були прозорі, білі, коли сіть підняли, і знову прозорі, коли їх вихлюпнули в бочку; їхні довгі вуса то згорталися, то розгорталися. Коли капітан скомандував знову закидати сіті, птахи зникли, і стерновий вів судно крізь туман, вишукуючи птахів.

Глянувши у воду, важко було сказати, що спіймається, але помічники зайнялися сітями, схилившись до води. Раптом на поверхні почався якийсь сильний рух. «Тунці їх знайшли!» - крикнув капітан, і перший помічник знову кинув сіті в море. Стерновий зарипів штурвалом і повів судно колами, а сіті тяглися так повільно, що «Чунма» ледь не переверталася. Зіткнулися дві хвилі, підкинувши судно, так що неприв’язані кросівки попадали у воду, але вилов не згубився, а коли машиніст почав крутити ворот лебідки, у сіті раптом різко блиснуло, немовби вони спіймали кришталеву люстру. Тоді креветки в баку, наче їм це якимось таємним шляхом передалося, почали солідарно фосфоресцувати.

Біля акваріума були потрібні всі: треба було розвантажити вилов, який міг гойднутися над палубою в будь-який бік. Машиніст керував лебідкою, але в останній момент капітан закричав йому, щоб тримав міцно: сіть люто гойдалася на всі боки. Капітан став біля планшира і вдивлявся в туман. Усі решта й собі завмерли, вдивляючись у щось непевне: дуже дивною була ця завмерла поза на тлі стрибків судна і шалених рухів сіті з креветками. Капітан дав знак стерновому ввімкнути сирену, і всі похмуро чекали на відповідь.

- Іди вниз, - наказав капітан Чонові До, - і розкажи, що там чути.

Але було вже пізно. За мить туман розвіявся, і всім відкрився стійкий ніс американського фрегата. «Чунма» скакала й гойдалася на всі боки, а американське судно практично не рухалося, там понад бортом стояли люди з біноклями. І тут до них підплив надувний човен, і американці закинули трос. Серед них були люди з сорок п’ятим розміром взуття.

Перші кілька хвилин американці були сама діловитість, чітко за інструкцією виконали процедуру, яка полягала здебільшого в бадьорому підійманні й опусканні чорних гвинтівок. Вони пішли через рубку та камбуз до долішніх приміщень. З палуби було чути, як вони проходили там, унизу, перегукуючись: «Чисто-чисто-чисто».

З ними був морський офіцер із Південної Кореї, який залишився нагорі, поки американці утримували корабель. Він був бадьорий, у свіжій білій формі, назвався Пак. На ньому був білий шолом із білою та блакитною смугами, облямований сріблястим металом. Він вимагав декларацію, форму реєстрації належності судна й ліцензію капітана - нічого з цього в них не було. Де прапор, цікавився Пак, і чому вони не відповіли на їхній сигнал?

У сітях колихалися креветки. Капітан наказав першому помічникові звантажити їх у бочку.

- Ні, - мовив Пак і показав на Чона До. - Хай це він зробить.

Чон До подивився на капітана. Той кивнув. Чон До пішов до сіті і спробував зупинити її, щоб не гойдалася. Хоча він багато разів бачив, як це роблять, сам ще ніколи не розвантажував. Спробував вирахувати, коли сіть гойднеться над бочкою, смикнув за шнур, і креветки посипалися в бочку, а тоді - й мимо, на палубу, на дошки для потрошіння риби і, нарешті, на черевики Чона До.

- А ти зовсім не схожий на рибалку, - засумнівався Пак. - Поглянь на свою шкіру, руки. Зніми сорочку.

- Тут командую я, - сказав капітан.

- Зніми сорочку, шпигуне, або я скажу американцям, щоб вони з тебе її зняли!

Не встиг Чон До розстібнути й трьох ґудзиків, як Пак побачив відсутність татуювання.

- Я неодружений, - пояснив Чон До.

- Значить, неодружений… - повторив Пак.

- Він сказав, що неодружений, - підтвердив капітан.

- Північна Корея не випустила б тебе в море нежонатого. Хто за тебе сяде, якщо втечеш?

- Послухайте, - втрутився стерновий. - Ми рибалки, ми повертаємося в порт. То й усе.

Пак розвернувся до другого помічника.

- Як його звати? - спитав він про Чона До.

Другий помічник нічого не сказав. Подивився на капітана.

- Ти на нього не дивись! - прикрикнув Пак, підійшовши ближче. - Яка його посада?

- Посада?

- На кораблі, - уточнив Пак. - Гаразд, яка твоя посада?

- Другий помічник.

- Гаразд, другий помічнику, - сказав Пак і показав на Чона До. - Оцей безіменний товариш. У нього яка?

Другий помічник відповів:

- Третій помічник.

Пак зареготав.

- Авжеж, третій, значить, помічник! Це чудово, просто клас! Я колись шпигунський роман напишу й назву його «Третій помічник». Шпигуни срані, як ви вже мені набридли. Ви шпигуєте за вільними народами, намагаєтеся підірвати демократію.

Нагору вийшли деякі з американців. На обличчях і плечах у них були чорні смуги після лазіння вузькими обгорілими переходами. Обшук закінчився, гвинтівки в них були за спинами, вони розслабилися та обмінювалися жартами. На диво молоді вони були - такий гігантський військовий корабель і в руках у таких дітей. Тільки зараз вони, здається, помітили все те взуття. Один із моряків підняв кросівок.

- Блін! - вигукнув він. - Це ж нові «Air Jordans» - такого навіть на Окінаві не купиш!

- Ось і доказ, - сказав Пак. - Оці всі - вони шпигуни, пірати й бандити, ми їх усіх арештуємо!

Моряк із кросівкою в руці захоплено глянув на рибалок. Сказав: «Смокі, смокі?» - і запропонував їм цигарок. Узяв тільки Чон До. То було «мальборо», дуже запашне. На запальничці була намальована усміхнена крилата ракета, одне з крил якої являло собою руку з накачаним біцепсом.

- Молодчина, - похвалив моряк. - Північна Корея приростає бандитами.

Решта двоє моряків похитали головами - ну й судно, он як заіржавіли кріплення тросів безпеки понад бортами.

- Шпигуни? - спитав один із них. - Та в них навіть радара нема. У них, блін, самий компас. У рубці - жодної мапи. Вони це йобане корито, по ходу, навмання ведуть.

- Ви не знаєте, які дияволи ці північні корейці, - не здавався Пак. - Там у них усе стоїть на обмані. Заждіть, цю посудину розпиляємо, то й побачите, що я правду кажу!

Він нахилився й відкрив люк до трюму перед собою. Усередині, заморожені заживо, лежали дрібні ставриди з розкритими ротами.

Чон До раптово зрозумів, що вони б глузували з його обладнання, коли б знайшли, що вони б повиносили його на світло і насміхалися б, яке воно старе і як його зліпили докупи.

І він уже більше не почує еротичних історій доктора Рандеву, не дізнається, чи російських в’язнів випустили достроково, і вічною таємницею залишиться, чи допливуть дві мандрівниці додому на веслах. Він так утомився від вічних таємниць.

Один моряк вийшов зі стернової рубки, загорнувшись у прапор КНДР.

- Ти мудак! - сказав йому колега. - Як ти, сука, до такого додумався? Ти - ганьбовище американського флоту, я це в тебе просто заберу.

Знизу піднявся ще один військовий. На його нашивці було написано «лейтенант Джервіс», він мав планшетку й ручку в руках.

- Рятувальні жилети маєте? - спитав він у рибалок.

Джервіс спробував на мигах показати, який із себе рятувальний жилет, але команда «Чунми» тільки похитала головами. Джервіс поставив позначку у своєму списку й продовжив перевірку.

- Ракетниця? - і показав, ніби стріляє в повітря.

- Ні в якому разі, - відказав капітан. - Ніякої зброї на моєму кораблі!

Джервіс розвернувся до Пака.

- Ти перекладач чи як? - спитав він.

- Я - офіцер розвідки, - відказав Пак.

- Ну ти, бля, переклав би хоч разок?

- Ви що не чуєте - вони шпигуни!

- Шпигуни? - перепитав Джервіс. - На погорілому кораблі! Та тут навіть посрати нормально нема де. Хоч про вогнегасник у них спитай.

Очі в Чона До зблиснули.

- Ось глянь, - зауважив Пак. - Оцей тебе точно зрозумів. Вони, мабуть, усі тут по-англійськи говорять.

Джервіс жестами й звуками спробував показати вогнегасник.

Машиніст тільки молитовно склав руки.

Хоча в Джервіса була рація, але він усе одно гукнув своїм на великому кораблі:

- Дайте вогнегасник!

На борту засперечалися. Потім йому крикнули у відповідь:

- Там що, горить?

- Та Господи! - крикнув Джервіс. - Передайте, та й усе!

Пак сказав:

- Та вони ж його просто на чорному ринку продадуть. Це ж такий народ - бандит на бандиті!

Коли Чон До побачив, що з американського судна спускають на мотузці вогнегасник, він раптом зрозумів, що американці їх відпустять. Він раніше майже не говорив по- англійськи, його такого не вчили - але спромігся на слово:

- Рятувальний пліт.

Джервіс подивився на нього:

- У вас нема рятувального плота?

Чон До похитав головою, мовляв, немає.

- І човен надувний спустіть, - скомандував Джервіс до своїх.

Пак відчував, що ось-ось упустить своїх шпигунів. Він зняв шолом і повозив пальцями по його пласкому верху:

- Ну хіба не очевидно: їм же заборонено мати рятувальні плоти!

- Ну що, треба сказати, ти мав рацію, - кинув Джервіс Пакові. - Оцей справді розуміє по-англійськи.

У рубці хтось із солдатів бавився з радіо. Було чути, як вони передають звідти якісь повідомлення. Один узяв навушники з мікрофоном і промовив:

- Особисте повідомлення для Кім Чен Іра від Том Джон Сона. Ми перехопили ваше косметичне судно, але не можемо виявити там ваш лак для волосся, стягуючу білизну й черевики на платформах, прийом.

Капітан чекав, що спустять шлюпку, тож коли побачив на мотузці якусь жовту штучку, не більшу за двадцятикілограмовий мішок рису, то розгубився. Джервіс показав йому, де червона ручка для надування, і розмахом здоровенних рук окреслив розміри надутого човна.

Усі американці мали маленькі фотокамери, тож коли один став фотографувати, усі решта й собі почали, знявши гору «найків», побурілу раковину, над якою команда голилася, панцир від черепахи, що сушився на сонці, дірку, яку машиніст прорізав у поруччі, щоб можна було справляти велику потребу в море. Один із моряків схопив капітанів календар з актрисою Сан Мун із кадрами її найновіших фільмів. Американці гигикали, що в Північній Кореї дівчата на календарях носять сукні до підлоги, але капітан цього не стерпів, а пішов і забрав календар. Тут один з американців вийшов із рубки з корабельним портретом Кім Чен Іра. Якось він зумів віддерти його від стіни і тепер переможно тримав над головою.

- Беремо трофей! - вигукнув він. - Це їхній головний!

Команда «Чунми» завмерла.

Пак одразу стрепенувся:

- Ні, ні, ні, - запротестував він. - Це дуже серйозно! Портрет треба повернути назад!

Але матрос не хотів розлучатися з портретом.

- Ти ж сказав, що вони шпигуни, еге ж? Хто знайшов, той і взяв, правда ж, лейтенанте?

Лейтенант Джервіс намагався розрядити ситуацію.

- Та хай уже візьмуть хлопці парочку сувенірів, - мовив він.

- Але ж це не жарти! - заперечив Пак. - За таке там у тюрму саджають. У Північній Кореї це може означати смерть!

З рубки виліз другий матрос, який відколупав портрет Кім Ір Сена.

- А ось і його брат! - оголосив він.

Пак виставив руки перед собою:

- Стоп. Ви не розумієте. Ви, може, зараз людей просто в могилу відправляєте. Їх треба затримати й допитати, а не підписувати їм смертний вирок!

- А гляньте, що в мене є, - похвалився ще один американець. Він вийшов з рубки в шоломі капітана. Другий помічник у два стрибки опинився поруч і приставив матросу до горла свій ніж для акулячих плавців.

З півдюжини гвинтівок миттєво скочило з плеча і майже одночасно клацнули затворами. Угорі, на палубі фрегата, моряки так і завмерли зі стаканчиками кави в руках. Стало так тихо, що було чути лише легке деренчання снастей і хлюпання води в бочці з креветками. Чон До відчував, як хвилі, що відбивалися від американського борту, підкидали «Чунму».

Капітан дуже спокійно звернувся до другого помічника:

- Синку, це всього-на-всього шапка.

Другий помічник відповів капітанові, не зводячи, утім, очей з моряка:

- Не можна плавати навколо світу й робити все, що заманеться. Є правила, і їх треба дотримуватися. Не можна отак просто красти в людей шапки.

Чон До сказав другому помічникові:

- Просто відпусти його.

- Я знаю, де проходить межа! - відповів другий помічник. - І не переступаю її - а вони переступають. Хтось має зупинити їх, вибити їм цей дур з голови.

Джервіс витяг з кобури свій пістолет:

- Паку, - попросив він, - прошу, переклади, що його зараз застрелять.

Чон До зробив крок уперед. Очі другого помічника були холодні й блищали непевним блиском, а американець благально дивився на Чона До. Той обережно зняв шолом з голови американця й поклав руку на плече другому помічникові. Той сказав:

- Якщо людина ось-ось упоре дурницю, її треба зупинити! - тоді відступив назад і викинув ніж у море.

Моряки підняли дула вгору й озирнулися на Джервіса. Лейтенант підійшов до Чона До:

- Я дуже вам зобов’язаний, ви допомогли вашому колезі відступитися. - Він потиснув Чонові руку й дав свою візитну картку. - Раптом будете у вільному світі.

А тоді востаннє довгим, уважним поглядом озирнув «Чунму» і сказав:

- Тут немає нічого. Контрольовано залишаємо судно, шановні.

Далі був майже балет: дуло опущене, відхід, спуск, наступний, дуло вгору - і восьмеро американців залишили «Чунму» так, що сім гвинтівок весь час цілилися в бік рибальської команди, а при цьому за кілька безшумних секунд усі пішли з палуби, і шлюпка відпливла.

Стерновий одразу повернувся до штурвала, щоб «Чунма» знову лягла на курс, і сірий корпус фрегата вже почав зникати в тумані. Чон До замружився, намагаючись подумки зазирнути досередини того судна, уявляв його зв’язкову рубку та обладнання, яке могло вловлювати що завгодно, має силу спіймати будь-яке сказане у світі слово. Подивився на картку в руці. То був узагалі не фрегат, а перехоплювач, військовий корабель США «Стійкість». А в його кросівках, він тільки зараз відчув, лазять креветки.

Хоч пального й було обмаль, капітан скомандував тримати курс на захід, і команда сподівалася, що він веде їх у безпечні північнокорейські води, а не в якусь мілку бухту, щоб пустити там на дно зганьблену «Чунму». Вони йшли по хвилях доволі швидко, і було дуже дивним пливти так, що їх видно з суходолу, а на судні немає прапора вгорі. Стерновий у своїй рубці все поглядав на два білі прямокутники на стінах, де раніше були портрети вождів.

Чон До, який у середині дня втомився, позмітав розсипаних креветок у воду, повертаючи їх до того загадкового світу, який їх створив. Але це було лише вдавання роботи, так само як і те, що помічники возилися коло бочки з креветками, а машиніст крутив лебідку, яка була скоріше реквізитом. Капітан ходив по палубі колами, дедалі більше лютував, судячи з його бурмотіння під ніс, і ніхто не хотів до нього наближатись, а водночас ніхто й не спускав з нього очей.

Капітан знову пройшов повз Чона До. Шкіра в старого почервоніла, і чорні татуювання на ній аж димилися.

- Три місяці! - сказав капітан. - Три місяці на борту, і ти навіть нормально рибалку з себе вдати не можеш?! Ти ж сто разів бачив, як ми сіть розвантажуємо, - чи ж не їв ти з тих самих мисок, що й ми, не срав у те саме відро?!

Усі дивились, як капітан іде на бак, а коли він повернувся, помічники припинили вдавати діяльність, а стерновий вийшов із рубки.

- Розсівся там у своїх навушниках, крутиш ручки, стукотиш уночі на машинці! Коли ти прийшов на корабель, про тебе казали, що ти знаєш тхеквондо, що можеш убивати. Я думав, настане час - і ти будеш сильним. Ну, який же з тебе розвідник - ти навіть не можеш просто селюка, такого як ми, з себе вдати!

- А я не розвідник, - виправдовувався Чон До. - Мене просто послали на мовні курси.

Але капітан не слухав його.

- Другий помічник зробив дурницю, але він діяв, захищав нас, а не підставляв під небезпеку. А ти відморозився, і тепер це може скінчитися погано для всіх.

Перший помічник спробував щось пояснити, але капітан тільки кинув на нього лютий погляд.

- Сказав би, що ти журналіст, пишеш матеріал про скромних рибалок. Чи що ти з університету Кім Ір Сена, досліджуєш креветок. Цей офіцер не намагався з тобою подружитися. Ти йому до одного місця, - потім капітан махнув рукою в бік берега, - а оті - ще гірші! Для них люди нічого, узагалі нічого не значать!

Чон До спокійно дивився в очі капітанові.

- Ти зрозумів?

Чон До кивнув.

- Тоді скажи.

- Люди для них нічого не значать, - мовив Чон До.

- Отож. Їм цікаво тільки, що ми розкажемо, чи корисна їм буде оця історія. Коли нас спитають, що сталося з нашим прапором і портретами, що ми скажемо?

- Не знаю, - відповів Чон До.

Капітан розвернувся до машиніста.

Машиніст запропонував:

- Була ще одна пожежа, тепер уже в рубці, і портрети, на жаль, згоріли. Можемо влаштувати пожежу, а коли все достатньо обгорить, загасимо вогнегасником. Треба, щоб судно димилося, заходячи в гавань.

- Гаразд, - промовив капітан, - гаразд. - І спитав машиніста, яка буде його роль у цій історії.

- Я обпік руки, намагаючись урятувати портрети!

- А причина займання? - спитав капітан.

- Дешеве китайське пальне! - сказав другий помічник.

- Добре, - похвалив капітан.

- Розбавлене південнокорейське пальне! - запропонував перший помічник.

- Ще краще! - посміхнувся капітан.

Стерновий запропонував:

- А в мене обсмалилося волосся, коли я намагався врятувати прапор!

- Ну, а ти, третій помічнику, - спитав капітан, - що ти робив на пожежі?

Чон До замислився.

- Ну… Воду відрами носив?

Капітан скривився. Він підняв із палуби кросівку і роздивився її кольори: жовте й зелене з бразильським ромбом.

- Ні, так ми нічого не пояснимо, - мовив він і викинув кросівку за борт. Підняв іншу, білу зі срібною галочкою. Теж викинув.

- Скромні риболови вийшли в щедрі північнокорейські води, - почав капітан, - своєю працею збагачуючи найдемократичнішу націю світу. Хоч як вони втомилися, хоч вони й перевиконали свою революційну норму, вони знали, що наближається день народження Великого Вождя Кім Ір Сена і що достойники з усього світу прибудуть віддати йому шану.

Перший помічник приніс ті кросівки, які беріг під ліжком. Глибоко, болісно зітхнувши, викинув їх у море. І продовжив:

- Що ж могли зробити ці скромні рибалки, щоб ушанувати Великого Вождя? Вони вирішили добути вишуканих північнокорейських креветок, предмет заздрості всього світу.

Стерновий підгилив ще одну кросівку в море.

- Славлячи Великого Вождя, креветки радо пострибали з океану в рибальські сіті.

Машиніст став спихати за борт цілі купи кросівок.

- Аж тут, боязко ховаючись у тумані, підкралися американці, - додав він, - на величезному судні, купленому на криваві долари капіталізму!

Другий помічник на мить заплющив очі. Він зняв кросівки й залишився босим. В очах його читалося: «Найбільша несправедливість відбувається просто зараз!» І з його рук кросівки теж вислизнули й упали у воду. Він удав, що дивиться в далечінь, щоб ніхто не побачив його обличчя.

Капітан звернувся до Чона До:

- Яка ж твоя роль, громадянине, у цій історії неприхованої імперіалістичної агресії?

- Я все бачив, - сказав Чон До. - Юний другий помічник занадто скромний, щоб хвалитися своєю хоробрістю, але я бачив, я бачив усе: як американці скочили на наше судно, щоб захопити нас зненацька, як південнокорейський офіцер вів їхніх солдафонів, немов псів на ланцюгу. Я бачив, як вони ображали нашу країну й загорталися в наш прапор, але коли вони торкнулися портретів наших вождів, тут, немов блискавка, немов дух вірної самопожертви, з’явився другий помічник, витяг ніж і хоробро кинувся на цілий загін американських свиней! За мить американці відступили, боячись за своє життя! Отаку хоробрість і революційну звитягу виявив наш другий помічник!

Капітан підійшов і поплескав Чона До по спині. По тому всі «найки» було скинуто в море, так що за «Чунмою» простяглася ціла вервечка кросівок. Зібране за цілу ніч викинули за борт протягом кількох хвилин. Тоді капітан звелів принести вогнегасник.

Машиніст приніс його до борту, і всі дивилися, як вогнегасник занурюється під воду. Носом донизу червоний балон опускався в глибини. Настала черга рятувального плота, який поклали на поруччя. Усі на прощання подивилися на нього в жовтому надвечірньому світлі, але коли перший помічник зібрався скидати, капітан його зупинив.

- Зажди. - Капітан замислився на мить. - Хоч погляньмо, як він працює.

Капітан смикнув за червону ручку, і, як обіцяв лейтенант, човен вибухоподібно надувся, не встигнувши навіть торкнутися води. Він був новенький, чистий, з подвійним краєм, з навісом від поганої погоди, у ньому могла б уміститися вся команда. Нагорі поблискувала маленька червона лампочка. Усі разом провели очима їхній рятувальний човен, який поплив у безвість без них.

Чон До проспав, доки дійшли до порту Кінчхе під вечір. Уся команда начепила червоні партійні значки. У доках їх зустріла велика група: кілька солдатів, морський міністр із Чхонджина, якісь місцеві партійні чиновники та журналіст із місцевого відділу «Родон сінмун»[12]. Вони всі знали про зухвалі радіосигнали американців, хоча ніхто й не збирався кинути виклик американському флоту й урятувати «Чунму».

Чон До розповів свою легенду, а коли журналіст спитав, як його звати, Чон До сказав, що це неважливо, адже він лише скромний громадянин найвеличнішої країни світу. Журналістові це сподобалось. У доки прийшов і літній добродій, якого Чон До спочатку не помітив, - у сірому костюмі і з їжачком сивого волосся. Але руки в нього були такі, що, побачивши, неможливо було забути: колись переламані, вони неправильно зрослися. Вигляд у них, власне, був такий, ніби їх засунули в механізм лебідки на «Чунмі». Коли все скінчилося, старий і журналіст відвели другого помічника вбік, щоб отримати підтвердження цієї історії й записати пряму мову.

Коли стемніло, Чон До пішов рейками вагонеток для риби на новий консервний завод. На старому виробили невдалу партію бляшанок риби, і багато громадян загинуло від ботулізму. Проблему виявилося неможливо локалізувати, тож вирішили збудувати новий завод поряд зі старим. Чон До пройшов повз рибальські судна, повз пришвартовану «Чунму», яку вже розвантажували якісь люди в сорочках із комірами на ґудзиках. Якщо чхонджинські бюрократи не виявляли надзвичайної вірності й послуху, то мусили вирушати в паломницьку подорож до Вонсана чи Кінчхе й тижнів зо два послужити, займаючись революційною працею, наприклад, день і ніч розвантажувати рибальські судна.

Чон До мешкав у домі начальника заводу - великому, красивому будинку, у якому всі інші боялися селитись з огляду на те, що сталося з начальником заводу і його сім’єю. Чон До жив лише в одній кімнаті - на кухні, де було все, що треба: лампочка, вікно, стіл, пічка й спальне місце, яке він собі сам влаштував. На суходолі він проводив лише два дні на місяць, і якщо в будинку й було щось загадкове, то привиди, здається, його не турбували. На столі вмостився передавач, який Чон До збирав. Якщо передавати короткими періодами, як тоді американці з морського дна, то, може, йому вдасться лишитися непоміченим. Але що ближче було до завершення роботи, то повільніше вона йшла, бо про що він говоритиме по радіо? Розповість про солдата, який говорив: «Смокі, смокі?» Чи про обличчя капітана, коли вони пливли на південь понад широкими пустельними піщаними пляжами Вонсана, про який усім пхеньянським бюрократам розповідають, що їх відправлять туди раювати на пенсії?

Чон До заварив собі чаю на кухні, поголився вперше за три тижні. З вікна дивився, як розвантажують «Чунму» в темряві люди, які, певне, благають долю, щоб швидше настала та мить, коли вимкнуть електрику й можна буде лягти на свою койку. Спочатку він поголив навколо рота, а потім замість того, щоб допити чай, хильнув китайського віскі; у звуках бритви йому чувся ніж, що ріже акулячу шкіру. Справді, щось захопливе було в тому, як він розповідав журналістові свою історію, і на диво передбачливим виявився капітан: журналістові не було навіть потрібне його ім’я.

Пізніше вночі, коли вимкнули електрику й зайшов місяць, Чон До пішов на дах і в повній темряві навпомацки знайшов димар. Він сподівався встановити антену, яка б висовувалася з димаря, якщо смикнути за шнур із кухні. Цієї ночі він лише проводив шнур, і навіть це треба було робити якнайбільш непомітно. Чонові До було чути океан, морське повітря дихало йому в обличчя. Але, сидячи на похилому даху, він зовсім не бачив океану. Він бачив море за дня, безліч разів виходив у море - а якби ні? Що собі уявляє людина, коли попереду - безмірна, величезна темрява? Акули з обрубаними плавцями принаймні бачили, що там, на споді океану, і втіхою їм було те, що вони знали, куди падають.

На світанку залунали гудки. Для Чона До це зазвичай було сигналом лягати спати. Прокинувся гучномовець і почав вигукувати ранкові повідомлення:

- Вітаю вас, громадяни!

Тут у двері постукали - і, відчинивши, Чон До уздрів другого помічника. Хлопець був добряче п’яний і, схоже, побував у запеклій бійці.

- Чув новину? - спитав другий помічник. - Я тепер герой Вічної Революції - тобто мені медалі дадуть, а як прийде час - платитимуть геройську пенсію!

Вухо в другого помічника було порване, і не завадило, коли б капітан йому трохи підшив рот. Обличчя розпухло загалом, хоча на ньому виділялося кілька виразних окремих ґуль. На грудях у хлопця сяяла медаль - малинова зірка.

- Зміївки[13] не маєш? - поцікавився він.

- Може, перейдемо до пивця? - запропонував Чон До і відкрив дві пляшки «рьоксону».

- Люблю тебе, друже, - ти завжди готовий квакнути зранку! Як тобі такий тост: «Що довша ніч, то коротший ранок!»

Коли другий помічник узяв свою пляшку, Чон До помітив: у хлопця не було ніяких слідів бійки на суглобах пальців. Він зауважив:

- Схоже, у тебе вчора завелися нові друзі?

- Що я тобі скажу, - мовив другий помічник. - Здійснити подвиг просто, а стати героєм - це пиздець.

- То вип’ємо ж за подвиги!

- І їхні наслідки! - додав другий помічник. - Серед яких той, що я тобі свою жінку покажу, - ото надивуєшся, яка вона красуня!

- З нетерпінням чекатиму, - відповів Чон До.

- Ні, ні, ні, - сказав другий помічник. Він підійшов до вікна й показав на жінку, яка стояла на рейках для рибних вагонеток. - Онде, глянь. Правда, вона ого? І скажи, що ні!

Чон До визирнув у вікно. Дівчина мала вологі, широко розставлені очі. Чон До впізнав цей вираз обличчя: вона немовби відчайдушно хотіла, щоб її вдочерили, але не ті люди, які зараз приїхали на оглядини.

- Ну, скажи, хіба не дивовижна? - не вгавав другий помічник. - Покажи мені красивішу жінку!

- І сперечатись нема про що, - погодився Чон До. - Так я її теж радий бачити, прошу до хати.

- Вибач, - сказав другий помічник. - Вона сюди ані ногою. Боїться привидів. Наступного року я їй, мабуть, дитинку зроблю - тоді в неї груди наллються молоком… Можу її попросити підійти ближче, щоб тобі краще видно було. А то попрошу, хай заспіває. Ти як почуєш, то й з вікна випадеш!

Чон До відпив зі своєї пляшки:

- Нехай заспіває про істинних героїв, які не просять нагороди.

- Збоченське в тебе почуття гумору, - зауважив другий помічник, прикладаючи холодну пляшку до ребер. - Ти знаєш, що дітей героїв беруть до партійних шкіл, отих, де з червоними галстуками? Може, я наплоджу цілу купу діточок і оселюся в отакому будинку. Може, просто в оцьому!

- Селися на здоров’я, - відказав Чон До. - Тільки, схоже, жінка твоя сюди не захоче.

- Ой, та вона як дитина, - відповів на те другий помічник. - Вона зробить усе, що я скажу. Правда, я можу її сюди привести. Ти побачиш, вона зробить для мене що завгодно.

- А ти як, привидів не боїшся? - спитав Чон До.

Другий помічник роззирнувся, заново оцінюючи будинок.

- Я б не хотів сильно замислюватися над тим, як усе скінчилося для дітей начальника заводу. А де воно сталося?

- Нагорі.

- У ванній?

- Там дитяча кімната.

Другий помічник відкинувся назад і подивився в стелю. Потім заплющив очі. На якусь мить Чон До подумав, що його товариш задрімав. І тут другий помічник обізвався:

- Діти. Це все через них, правда? Так розповідають.

- Еге ж, розповідають, - кивнув Чон До. - Але люди роблять будь-що заради того, щоб вижити, а потім не можуть жити з цими вчинками.

Другий помічник у дев’яності роки був зовсім малим, тож для нього цей час після голоду, напевне, видавався надзвичайним процвітанням. Він зробив великий ковток:

- Якби всі, кому було зле й хто з тим дуба врізав, справді випускали якийсь дух, - сказав він, - так на світі й продихнути не можна було б, ти розумієш, про що я?

- Та мабуть.

- Тож я в духів і привидів не вірю, ясно? Здохла в кого-небудь канарка, йому в темряві цвірінчання якесь почулося, а він думає: «Ах, це привид моєї пташки». А якщо мене спитати, то привид - це якраз навпаки. Це те, що ти відчуваєш, розумієш, що воно там є, але нічого не розумієш. Як у того капітана «Квана Лі», - якому лікарі ампутацію робили. Не знаю, чи чув ти про нього.

- Не чув.

- Він прокинувся в лікарні й питає: «Де моя рука?», - а лікарі йому: «Нам дуже шкода, але ми мали її ампутувати», - а капітан їм: «Я знаю, що в мене рука відрізана, але де вона?» - а вони йому не сказали. Він казав, що відчуває, як вона без нього стискається в кулак. У ванній відчував, як на відсутню руку тече гаряча вода. Але де вона: викинули її чи спалили? Він знає, що рука десь там, він буквально її відчуває, тільки сили в ній нема.

- Як на мене, - зауважив Чон До, - головна помилка щодо привидів - це те, що вважається, ніби вони мертві. За моїми спостереженнями, привиди виникають від живих - тих, кого знаєш, але їх немає поряд.

- Як дружина капітана?

- Як дружина капітана.

- Я ніколи її не бачив, - сказав другий помічник, - але бачу її обличчя на грудях у капітана й не можу втриматися - гадаю, де вона, з ким, чи думає ще про капітана.

Чон До підняв свою пляшку й випив за цей глибокий здогад.

- Чи, може, оті твої американці на дні, - продовжував другий помічник. - Ти чуєш, як вони там балакають, ти розумієш, що вони важливі, але вони просто тобі недоступні. Тільки це й важить, розумієш, якраз відповідає твоїй біографії.

- Якій ще моїй біографії?

- Ой, ну це я так, - сказав другий помічник. - То капітан колись казав.

- Ну?

- Він лише сказав, що ти сирота, що сироти завжди тягнуться до того, чого в них немає…

- Правда? А ти певен, що він не казав, що сироти намагаються вкрасти життя в інших людей?

- Не засмучуйся. Капітан просто хотів сказати, щоб я не дуже з тобою дружбу водив.

- Чи про те, що сироти, коли помирають, люблять прихопити ще кого-небудь із собою? Чи про те, що сиротами стають не просто так? Про сиріт усяке говорять, розумієш.

Другий помічник підняв руку:

- Слухай, капітан просто сказав мені, що тебе ніхто не вчив вірності.

- Можна подумати, ви з цього такі спеціалісти. А коли хочеш знати, як є, то я навіть не сирота.

- Він сказав, що ти будеш це заперечувати. Капітан нічого поганого не хотів. Він просто каже, що військові забирають собі всіх сиріт і особливим чином навчають їх нічого не відчувати, коли іншим людям погано.

За вікном на снастях рибальських суден вигравало сонце. А молода жінка раз у раз відступала вбік, коли повз неї везли тачку з рибою.

- А не скажеш мені, що ти робиш тут? - поцікавився Чон До.

- Я ж і сказав, - відповів другий помічник. - Дружину хотів тобі показати - правда ж, красуня?

Чон До просто подивився на нього.

Другий помічник продовжив:

- Ну звичайно! Вона, розумієш, як магніт, цій красі неможливо опиратися. Моє татуювання не бреше. І в нас уже, уважай, родина. Я тепер герой, звичайно, і зараз уже майже певна річ, що колись буду капітаном. Просто хочу сказати, мені є що втрачати, і то чимало.

Другий помічник замовк, добираючи слова, а тоді продовжив:

- А ти - у тебе нікого немає. У тебе тільки і є, що койка на кухні в будинку з привидами.

Жінка знадвору покликала його жестом, але другий помічник відмахнувся.

- От коли б ти дав тому американцеві в пику, був би зараз у Сеулі, на волі. Такого в мене не буде. А якщо в чоловіка немає ниточок, як у маріонетки, то чим його зупиниш?

Як же пояснити другому помічникові, що єдиний спосіб скинути з себе всіх привидів - це знайти їх, і єдине місце, де Чон До може це робити - тут. Як пояснити свій невідступний сон, що він слухає радіо, уловлює шматки важливих повідомлень, від матері, від знайомих по сиротинцю. Налаштувати приймач на них було складно, і раніше він прокидався, учепившись в узголів’я, неначе то ручка налаштування ультрависоких частот. Іноді повідомлення переказують якісь люди від інших, котрі чули, що хтось бачив його матір. Мати хоче, щоб він терміново з нею зв’язався. Хоче сказати йому, де вона, пояснити, чому так, вона повторює своє ім’я, знову й знову, але він ніяк не може розчути його. Як тут поясниш, що в Сеулі матері не буде чути?

- Ходімо, - сказав Чон До. - Давай-но до капітана сходимо, хай пащу тобі зашиє.

- Жартуєш? Я ж герой! Тепер я до лікарні піду!

Коли «Чунма» знову вийшла з порту, на ній красувалися нові портрети Великого Вождя й Великого Керівника - Кім Ір Сена та Кім Чен Іра. На камбузі поставили новий стіл, також зробили й новий стільчак у гальюні, бо негоже героєві справляти потребу у відро, хоча герої Північної Кореї пройшли й не такі випробування без скарг і нарікань. Завівся в них і новий прапор КНДР, який вони спустили, відійшовши на одинадцять кілометрів від берега.

Капітан був у чудовому гуморі. На палубі з’явився новий рундук, і, поставивши на нього ногу, капітан скликав команду. Відімкнув рундук і дістав ручну гранату.

- Оце, - пояснив він, - мені дали на випадок повернення американців. Я матиму кинути це в кормову частину трюму - і підірвати нашу славну «Чунму».

Чон До аж очі вирячив:

- А чому не в машинне відділення?

Машиніст подивився на нього поглядом, у якому читалося: «Щоб ти всрався!»

І тоді капітан викинув гранату в море, і вона з тихим «бульк!» зникла під водою.

А до Чона До сказав:

- Не хвилюйся, я б спочатку постукав, коли що.

Капітан відкрив рундук ударом ноги й показав усім надувний рятувальний човен, напевне, витягнутий із радянського пасажирського літака. Колись він був помаранчевий, а нині полиняв до тьмяного персикового; біля червоної ручки стояло зловісне попередження не курити під час розгортання човна.

- Коли граната вибухне і наше любе судно піде на дно морське, я отримав наказ надути оце, щоб зберегти життя нашого героя. Не мені розповідати вам, яку довіру виявлено до нас таким подарунком.

Другий помічник вийшов наперед, майже боячись цієї речі, і став роздивлятися кириличні написи.

- А цей більший, - зауважив він.

- Сюди може вміститися повний літак людей, - посміхнувся машиніст, - або велич одного героя!

- Ага, - погодився перший помічник. - А я, наприклад, матиму честь пливти поряд, тримаючись за пліт, у якому сидить Герой Вічної Революції!

Але капітан ще сказав не все.

- І я гадаю, що настав час зробити третього помічника офіційним членом нашої команди.

Він видобув із кишені складений у кілька разів промащений папірець. У ньому були дев’ять з’єднаних тонких швацьких голок. Кінчики їх почорніли від численних татуювальних процедур.

- Хоч я й не росіянин, - мовив він Чону До, - але побачиш, я цією штукою теж дещо можу. А тут можна навіть не перейматися замерзанням чорнила.

На камбузі Чона До поклали на стіл і сказали зняти сорочку.

Коли стерновий побачив оголені Чонові груди, то весело вигукнув:

- А, незайманий! - і всі зареготали.

- Слухайте, - засумнівався Чон До. - А чи треба так? Я ж навіть не жонатий.

- Ну й нехай, - відповів капітан. - Я тебе зараз оженю з найкрасивішою жінкою на світі!

Поки стерновий із першим помічником гортали календар з актрисою Сан Мун, капітан натрусив у ложку чорнильний порошок і замісив із кількома краплями води в рідкувату пасту. Календар давно висів у рубці, але Чон До ніколи особливо до нього не придивлявся, бо календар відгонив тим самим патріотизмом, який транслювався через гучномовці. Кіно він краєм ока бачив, може, двічі в житті, і це були китайські фільми про війну, які показували його загонові, коли погода не підходила для підземних навчань. Звісно, йому інколи траплялися на очі афіші з фільмами Сан Мун, але вони наче його й не стосувалися. Тепер, дивлячись, як перший помічник зі стерновим гортають той календар, обговорюючи, з якої картинки краще взяти обличчя, він дещо їм позаздрив: вони пригадували відомі сцени й цитати з фільмів із народною артисткою КНДР. Чон До побачив, які глибокі й печальні очі в Сан Мун, помітив тоненькі зморшки навколо них - свідчення сильної волі перед лицем утрат, - і мусив зібрати всі сили, щоб придушити в собі спогади про Руміну. І водночас сама думка про портрет - будь-чий, зрештою, - який завжди житиме над твоїм серцем, видавалася йому надзвичайно привабливою. Чому ми навіки не набиваємо на своєму тілі зображення всіх тих людей, які для нас по-справжньому важливі? І тут Чон До згадав, що зараз у нього немає жодної такої людини - тому йому зараз і наколють на грудях портрет ніколи не баченої актриси з календаря в рубці рибальського судна.

- Якщо вона відома актриса, - припустив Чон До, - то всі в країні її впізнають і зрозуміють, що вона не моя жінка!

- Це татуювання, - пояснив капітан, - для американців і південних корейців. Для них це просто буде жіноче обличчя.

- Правду кажучи, - зізнався Чон До, - я не знаю навіть, чому ви, хлопці, наколюєте на грудях портрети дружин.

Другий помічник сказав:

- Так ми ж рибалки!

- Щоб можна було впізнати тіло, - уточнив стерновий.

Мовчазний машиніст додав:

- Щоб вона завжди була поряд, коли про неї думаєш.

- Як шляхетно звучить! - посміхнувся перший помічник. - Але це й для дружин робиться. Вони вважають, що чужа жінка не спатиме з чоловіком, у якого таке татуювання, хоча буває по-різному й дівчата трапляються всякі.

- Причина лише одна, - мовив капітан. - Це робиться для того, щоб вона завжди була у твоєму серці.

Чон До замислився над цим. У нього виникло дитяче питання, питання людини, незнайомої з любов’ю в жодному її вияві:

- То ви оселяєте Сан Мун назавжди в моєму серці?

- Ох, юначе, - промовив капітан, усміхаючись до всіх, хто зібрався навколо. - Вона - актриса. Коли ти бачиш її в кіно, це не зовсім вона. Це просто її героїні.

- Я не бачив її фільмів, - зізнався Чон До.

- Ну то й порядок, - сказав капітан. - Нема чим і перейматися.

- Що це за ім’я таке - Сан Мун? - спитав Чон До.

- Думаю, вона знаменитість, - відповів капітан. - У Пхеньяні, мабуть, в усіх янбанів дивні імена.

Вони вибрали кадр із «Далеких тиранів». Це був великий план обличчя, і героїня дивилася не на далеку армію імперіалістів поглядом, сповненим гордої відповідальності, - її очі споглядали вершину гори Пекту[14], шукаючи духовної підтримки. Також в очах Сан Мун - повага й благоговіння перед усім, що і вона, і глядачі втратять до того моменту, як підуть фінальні титри.

Стерновий рівно тримав календар, а капітан почав з очей. Працював він дуже технічно - витягав голки зі шкіри, особливим чином ворушачи їх туди-сюди; подібним вібруючим рухом затягують боцманський вузол. Так біль був меншим, а кінчики голок входили в шкіру під кутом, уводячи в неї чорнило. Зайве чорнило й кров капітан витирав мокрою ганчіркою.

Працюючи, капітан міркував уголос:

- Що варто третьому помічникові знати про свою нову дружину? Її краса очевидна. Вона з Пхеньяна, якого ніхто з нас ніколи не побачить. Її помітив сам Великий Керівник і обрав на головну роль в «Істинній дочці Батьківщини», першому фільмі виробництва КНДР. Скільки їй тоді було?

- Шістнадцять, - підказав перший помічник.

- Наче так, - сказав стерновий. - А тобі скільки? - спитав він другого помічника.

- Двадцять.

- Двадцять років, - повторив стерновий. - Отже, цей фільм зняли в рік твого народження.

Хитавиця, схоже, ніяк не заважала капітанові.

- Вона була улюбленицею Великого Керівника, єдиною актрисою. Більше нікого не ставили в кіно на головні ролі, і так тривало роками. Також, незважаючи на її красу, а може, якраз через її красу, Великий Керівник не дозволяв їй виходити заміж, тож усі її ролі були тільки ролями, сама вона не знала кохання.

- І тут з’явився командир Ґа, - уставив слово машиніст.

- Так, з’явився командир Ґа, - повторив капітан відсутнім тоном людини, яка губиться в дрібних деталях. - Так, і через нього тобі не треба перейматися, що Сан Мун оселиться у твоєму серці занадто глибоко.

Чон До чув про командира Ґа: він був практично кумиром військових - чоловік, який успішно керував шістьма місіями з ліквідації в Південній Кореї, здобув золотий пояс із тхеквондо й очистив армію від гомосексуалістів.

Другий помічник додав:

- Командир Ґа навіть із ведмедем бився.

- Щодо цього я не певен, - мовив капітан, прокреслюючи делікатну лінію шиї Сан Мун. - Коли командир Ґа поїхав до Японії й переміг Кімуру, усі дізналися про це, щойно він повернувся до Пхеньяна. І він назвав, що хоче в нагороду. Великий Керівник зробив його міністром тюремних шахт, це дуже вигідне місце, бо там не треба нічого робити. Але командир Ґа вимагав собі актрису Сан Мун. Минув час, у столиці були деякі проблеми. Урешті Великий Керівник неохоче виконав його прохання. Пара одружилася, у них народилося двоє дітей, і тепер Сан Мун живе відлюдно, самотньо і в печалі.

Усі затихли, коли капітан це промовив, і Чон До раптом зрозумів, що співчуває їй.

Другий помічник болісно подивився на нього.

- Це правда? - спитав він. - Ви знаєте, що з нею зараз, чим усе закінчилося?

- Так закінчують усі дружини, - сказав капітан.

Тієї ночі свіже татуювання боліло, і Чон До аж до болю хотів почути ту, що веслує вночі. Капітан казав, що морська вода не дасть татуюванню запалитися, але Чон До боявся піти нагору по воду й пропустити її позивні. Він дедалі більше почувався єдиною людиною у світі, яка розуміє цю мандрівницю. Таким був вибір Чона До - стати нічною істотою в країні, де на ніч вимикають електрику, - але це був і його обов’язок, як узятись за весла із заходом сонця чи дозволити гучномовцеві заповнювати твою голову вигуками, але не прокидатися. Навіть команда думала про неї, як про ту, що веслує на схід сонця, немовби той схід був метафорою чогось надприродного, утопічного. Чон До розумів, що вона веслує до сходу сонця, коли, стомившись і виконавши своє, можна було вкладатися спати. Тільки глибоко вночі він нарешті знайшов її хвилю, ледве чутну, бо човен уже далеко, з півночі.

- Щось сталося з системою навігації, - розповідала вона. - Вона постійно повідомляє неправильні дані. Ми не там, де вона каже, ми там бути не можемо. Попереду на воді щось є, але ми не можемо його розгледіти.

Стало тихо, і Чон До покрутив ручку, спробував налаштуватися.

Вона повернулася:

- Це працює? - питала вона. - Працює? Там судно, судно без світла. Ми вистрілили ракетою. Червоний спалах відобразився від корпусу якогось судна. Чи є тут хто-небудь? Врятуйте нас, будь ласка!

«Хто на них може напасти?» - гадав Чон До. Який пірат нападе на жінку, якій не треба нічого, крім як просто пливти крізь темряву? Чон До почув якийсь різкий звук в ефірі - постріл? - і в його голові закрутилися всі причини, з яких він не може її врятувати: вона занадто далеко на півночі, її знайдуть американці, у нього навіть немає мапи цих вод. Усе це так, але, звичайно, головна причина була в ньому. Через нього, Чона До, вони не можуть узяти курс туди й урятувати її. Він простяг руку й вимкнув приймач, і в його очах ще лишилися зелені плями від лампочок. Знявши навушники, раптом відчув тихе й холодне повітря. Вийшов на палубу й став вдивлятися в далину, шукаючи самотнього червоного спалаху сигнальної ракети.

- Щось загубив? - спитав капітан. Просто голос із рубки.

Чон До розвернувся й побачив червоний кінчик його цигарки.

- Так, - промовив Чон До. - Гадаю, так.

Капітан не виходив із рубки.

- Малий зараз сам не свій, - сказав він. - Тільки твоїх божевільних штучок йому бракувало.

Чон До спустив на тросі відро, зачерпнув води та облив собі груди. Біль відчувався, немов якийсь далекий спогад. Знову подивився на море. Чорні хвилі здіймалися, хлюпали, а в провалах між ними можна було уявити будь-що попереду. «Хтось тебе врятує, - думав він. - Тримайся! Якщо достатньо протримаєшся - обов’язково врятує».

Команда цілий день ставила перемети, і коли ввечері прокинувся Чон До, уже витягали перших акул. Тепер після приходу американців капітан таких візитів уже не боявся. Він попросив Чона До вивести радіо на палубу через гучномовець. Чон До попередив, що оголена веслувальниця може вийти в ефір пізно, якщо вони сподіваються почути її.

Ніч була ясна, з північного сходу йшли рівномірні буруни, палубні ілюмінатори просвічували на глибину, і там червоним зблискували очі якихось створінь, що їх годі було роздивитися. Чон До застосував антенну решітку й прокрутив перед командою весь спектр від ультранизьких перегуків субмарин до гавкання ретрансляторів, які вели крізь ніч реактивні літаки. Дав їм почути перешкоди, які з’являлися, коли їхнє судно потрапляло в поле охоплення радарів далеких суден. У верхній частині діапазону було пронизливе торохтіння брайлівської трансляції, а на самому вершечку - гіпнотичне шипіння сонячного випромінювання на радіаційних поясах Землі. Капітана зацікавив п’яний спів росіян, які працювали на морській буровій платформі. Він повторював кожен четвертий-п’ятий рядок і казав: «Дайте хвилиночку, і я назву вам цю пісню».

Перших трьох зловлених акул з’їла якась більша, полишавши самі голови. Чон До знайшов якусь жінку в Джакарті, що на коротких хвилях читала англійською сонети, і переказував їх; тим часом капітан з помічниками гадали, якого ж розміру була паща тієї акули, і дивилися крізь порожні голови, що лишилися на гачках. Чон До знайшов рибалкам розмову двох чоловіків з невідомих країн, які разом намагалися розв’язати математичну задачу по аматорському радіо, але перекласти їхню бесіду було дуже складно. Якийсь час Чон До просто дивився на північ, потім змусив себе не робити цього. Вони слухали літаки й судна, наслухали якісь дивні відлуння з-за вигину земної кулі. Чон До спробував пояснити, що таке, наприклад, служба FedEx, і рибалки стали сперечатися, чи правда можна переслати посилку в будь-яку точку Землі за двадцять чотири години.

Другий помічник усе питав про оголену веслувальницю.

- Мабуть, у неї зараз соски, як бурульки, - уявляв він. - А ляжки всі білі й у гусячій шкірі.

- До світанку ми її не почуємо, - сказав Чон До. - А до того немає чого обговорювати.

Машиніст припустив:

- Ото, мабуть, здорові в неї американські ноги!

- У веслярів сильна спина, - відзначив перший помічник. - Певно, вона може скумбрію навпіл голими руками розірвати.

- Хай вона мене навпіл рве, - зауважив другий помічник. - Почекайте, вона дізнається, що я герой, я стану послом, і ми могли б укласти мир!

Капітан сказав:

- Ага, жди, вона побачить, що тобі подобаються жіночі черевики.

- Зате в неї, певне, чоловічі, - докинув стерновий.

- Зовні холодна, усередині гаряча… - вів далі другий помічник. - А то як же ще?

Чон До розвернувся до нього:

- Чи не закрив би ти рота, га?

Раптом радіо на палубі перестало бути новиною. Воно звучало, але команда працювала мовчки, було чути тільки лебідку, хлопання черевних плавців і ножі. Перший помічник перевернув акулу горічерева, щоб зрізати анальний плавець, коли раптом під ним відкрився отвір і звідти вилетів цілий виводок акулят, слизьких, укритих жовтком, більшість із них іще дихала в оболонках яєць. Капітан поспихав їх у море й оголосив перерву. Акулята не занурювались у воду, а лежали на поверхні, пливли разом із судном, і їхні ще не сформовані очі нерівно випирали з-під шкіри.

Рибалки курили «Консоль»[15] і, сидячи на люках, відчували вітер на обличчі. Вони ніколи не дивилися в бік Північної Кореї в такі моменти: завжди на схід, у бік Японії, а то й далі - у нескінченний Тихий океан.

Попри всю напругу до Чона прийшло таке відчуття, яке не раз бувало в дитинстві, після роботи на полях сиротинця чи десь на заводі, куди їх водили. Таке він відчував, коли важко працював зі своєю групою хлопчиків: попереду ще нелегка робота, але кінець близько і скоро на них чекає обід - пшоняна каша, капуста, а може, суп із шкоринок дині. Потім усі гуртом сплять - сто хлопчиків на чотирьох поверхах нар, і спільна втома робить їх одним цілим. То було не що інше як відчуття, що він - свій, він разом із кимось, і воно не було особливо глибоким чи сильним, просто найприємнішим із тих, які в нього бували. Відтоді Чон До все життя намагався бути сам собою, але на «Чунмі» траплялися моменти, коли він почувався їхнім , і приходило задоволення, коріння якого було не всередині, а зовні.

Приймач гуляв частотами, рибалки чули всього потроху, і саме другий помічник перший підвів голову, почувши знайомі голоси.

- Вони! - вигукнув він. - Американці-привиди!

Притьмом роззувся й поліз босоніж на верх рубки.

- Вони знову під нами! Але тепер ми до них доберемося.

Капітан вимкнув мотор лебідки, щоб було краще чути.

- Що вони кажуть? - спитав капітан.

Чон До побіг у свою каптьорку і старанно налаштувався на них, хоча прийом був і так добрий.

- Ферзь бере коня з четвертої клітини, - переклав Чон До. - Це американці. Там один з російським акцентом, є ще один із японським. - Тут американці зареготали й загомоніли, вочевидь, просто над душею в того, хто виходив в ефір. Чон До перекладав далі: - Глядіть, командире! Дмитрій уже на туру зуби гострить!

Капітан пішов до борту й подивися у воду. Похитав головою.

- Там же западина, - сказав він. - Так глибоко ніщо не пірне.

Перший помічник підійшов до нього:

- Чуєте? Вони там, на дні, у шахи ріжуться.

Чон До закинув голову вгору: як там другий помічник? Той возився на стовпі, відчіпляв спрямовану антену.

- Обережно з кабелем, - гукнув він йому, а сам перевірив годинник: майже дві хвилини триває сигнал. Потім у хвилю вліз якийсь кореєць, говорив про досліди чи щось у такому дусі. Чон До побіг униз звузити діапазон, щоб ніщо не накладалося, але корейця з ефіру усунути не виходило. Це була не інша хвиля: він усе ж намагався не думати, що там із ними ще й кореєць.

- Що кажуть американці? - спитав капітан.

Чон До замислився і переклав:

- Ці дурні пішаки кудись попливли…

Капітан знову подивився у воду:

- Що вони там роблять?

Коли другий помічник зняв зі стовпа спрямовану антену, усі замовкли, коли він розвернув її до води. Він тихо поводив антеною над поверхнею океану, сподіваючись виявити джерело передачі. Але нічого не було чути.

- Щось негаразд, - засмутився Чон До. - Мабуть, вимкнулося.

І тут Чон До побачив руку, яка вказує в небо. Капітанову руку, яка показувала на світляну цятку, що мчала між зірок.

- Онде вони, синку, - показав капітан, і, коли другий помічник розвернув антену в бік світляної дуги, сигнал повернувся, верескнув зворотний зв’язок і раптом почулися американець, росіянин і японець - так, наче всі вони сиділи просто тут, на палубі.

Чон До переклав:

- Росіянин каже: «Шах і мат!» - а американець: «Блін, тут усі фігури розлітаються, так що не рахується, почнімо заново!» - а росіянин йому: «Та нехай, давай поки дошку відкладемо. До наступної орбіти ще буде час провести наступний матч Москва-Сеул!»

Вони дивилися, як другий помічник веде антену за цяткою до самого обрію, і коли вона згасла, зник і зв’язок. Уся команда дивилася на другого помічника, а той - у небо. Нарешті він обернувся до них.

- Вони разом у космосі, - сказав він. - Вони, з ідеї, наші вороги. І що ж, сміються там і дурня клеять, - а тоді мовив тихіше, до Чона До: - Ти помилився. Вони це справді заради, бляха, миру і братерства!

Чон До прокинувся в темряві. Зіпершись на руки, сів на койці, прислухаючись у тиші - до чого? Пара з рота відчувалася як щось, що заповнює простір перед ним. Світла вистачало, щоб роздивитися калюжі на підлозі, які пересувалися в такт рухам судна. Риб’ячий жир, який просочувався крізь шви перекриття, зазвичай чорно поблискував під заклепками, а тепер затвердів і побілів від холоду. Чон До вгледів серед тіней у маленькій кімнаті щось ніби людську постать, яка завмерла й майже не дихала. Чон До на якийсь час і сам затамував подих.

Перед світанком Чон До знову прокинувся. Почув ледь помітне шипіння. Перевернувся обличчям до корпусу й уявив, як по той бік металу відкрите море найтемніше саме перед світанням. Притулився до металу лобом і прислухався - і відчув шкірою, як щось злегка зіткнулося з бортом.

Нагорі, на палубі, вітер пробирав до кісток. Чон До замружився. У рубці не було нікого. І раптом Чон До побачив по носові корабля щось у морі, щось сірувато-рожеве гойдалося на хвилях. Трохи придивившись, він зрозумів, що це - рятувальний пліт із російського літака. З того боку, яким він був пришвартований до «Чунми», стояло кілька бляшанок із консервами. Чон До не повірив і взявся за трос, щоб перевірити.

Другий помічник висунувся з човна, щоб забрати останні консерви.

- А-а-а… - відкрив рота він, побачивши Чона До. Глибоко зітхнув, зібрався на слові й попросив: - Передай мені оті бляшанки.

Чон До подав їх униз.

- Одного разу я бачив утікача, - сказав він другому помічникові. - І бачив, що з ним зробили, коли спіймали.

- Хочеш зі мною - сідай! - запропонував другий помічник. - Нас ніхто не знайде. Тут течія на південь. Ніхто назад нас забирати не буде.

- А дружина?

- Вона затялася, то її не зміниш, - мовив він. - Дай-но мені мотузку.

- А капітан, а ми всі?

Другий помічник потягнувся й відв’язав човен сам. Відштовхнувся від борту. І, пливучи у відкрите море, сказав на прощання:

- Це ми на дні океану сидимо. Ти допоміг мені це зрозуміти.

Уранці світло було яскраве, і, коли команда вийшла на палубу прати, виявилося, що другий помічник зник. Рибалки стали перед порожнім рундуком, спробували подивитися вдалину, але хвилі блищали, як тисячі дзеркал. Капітан відправив машиніста перевірити речі в каюті: виявилося, що, крім плота, майже нічого не зникло. Стерновий знизав плечима й махнув рукою на схід, мовляв, він, певне, десь там. Так вони й стояли там, дивились і намагалися не зазирати в майбутнє.

- Бідна його дружина, - зітхнув машиніст.

- Її точно в табори відправлять, - приєднався перший помічник.

- І нас теж, мабуть, - додав машиніст. - Із жінками, із діточками…

- Слухайте! - звернувся до всіх Чон До. - А ми скажемо, що він випав за борт. Підступна хвиля змила.

Капітан, який доти мовчав, обізвався:

- Що, коли вперше вийшли в море на надувному човні?

- Ну і пліт теж змило, - запропонував Чон До і показав на сіті й поплавці, - оце теж можемо в море покидати.

Капітан скинув шолом і сорочку, жбурнув їх убік, не дивлячись. Він сів посеред палуби й обхопив голову руками. І саме тоді команда відчула справжній страх.

- Я більше так жити не можу, - сказав капітан. - У мене нема ще зайвих чотирьох років.

Стерновий запропонував:

- Не просто хвиля, а кільватер із південнокорейського контейнеровоза. Ледь не затопили нас.

Перший помічник запропонував:

- Може, сядемо на мілину біля Вонсана - і вплав до берега. Тоді вийде, що другий помічник просто не доплив. Попливемо до пляжів, там же повно пенсіонерів, буде купа свідків.

- Нема там пенсіонерів, - відказав капітан. - Це вам просто розказують, щоб ви працювали.

- То можемо попливти його шукати, - подав ідею Чон До.

- Роби як знаєш, - мовив капітан.

Чон До приставив долоню козирком до очей і поглянув на хвилі.

- А ви думаєте, він там виживе? Він зможе?

Перший помічник став дивитися й собі.

- От, бля, бідолашна його дружина!

- Чи плота не буде, чи матроса, а все нам буде непереливки, - сказав капітан. - А без обох - так вони нам узагалі ніколи не повірять!

На палубі лежала суха риб’яча луска і блищала на сонці. Капітан від люті ходив колами:

- Якщо «Чунма» піде на дно, і ми з нею, дружини помічників отримуватимуть пенсію, жінка машиніста отримуватиме пенсію, і жінка стернового. І всі вони будуть живі.

- Вони житимуть із чоловіками, яких їм дадуть на заміну, - зауважив перший помічник. - Як це - моїх дітей виховуватиме якийсь чужий мужик?

- Вони житимуть! - наголосив капітан. - І не потраплять до таборів!

- Американці розлютилися, - утрутився Чон До. - Вони повернулися й забрали його!

- Що? - перепитав капітан. Він приклав долоню до лоба козирком і подивився на Чона До.

- Вони жадали помсти! - продовжив третій помічник. - І вони припливли забрати того, хто їх переміг. Вони знову залізли на наше судно й викрали другого помічника!

Капітан так і ліг на палубу в химерній позі. Вигляд у нього був такий, ніби він упав із поруччя й саме лежав не ворушачись та перевіряв, чи цілий. Капітан сказав:

- Якщо в Пхеньяні справді вирішать, що нашого громадянина викрали американці, то вони так просто не відчепляться. Напосядуться, і врешті правда випливе. Та й нема в нас доказів, що американці приходили, - минулого разу нас урятувало тільки те, що їхні ідіоти погралися з нашим радіо.

Чон До витяг із кишені візитну картку, яку дав йому Джервіс, із печаткою військового флоту США.

- Може, американці хотіли, щоб у Пхеньяні точно дізналися, хто тут прийшов і надавав нашим по задниці. Та й це були ті самі хлопці - ми їх усіх чудово пам’ятаємо. Можемо спокійно всі розповісти те саме.

Машиніст долучився:

- Ми саме витягали перемети, коли на борт зненацька скочили американці! Вони підкралися непомітно. Вони схопили нашого другого помічника, трохи з нього поглумилися й кинули акулам.

- Точно! - вигукнув перший помічник. - Ми спустили рятувальний пліт, але акули роздерли його зубами!

- Ага, - сказав стерновий. - А американці просто стояли зі своїми гвинтівками й реготали, коли наш товариш гинув!

Капітан роздивлявся картку й посміхався. Простягнув руку, і йому допомогли підвестися. Очі в нього горіли диким вогнем.

- І тут один із нас, - промовив він, - важачи власним життям, стрибнув у море, повне акул, рятувати другого помічника. Цього нашого товариша люто покусали акули, але він не зважав, бо думав тільки про те, як урятувати другого помічника, героя Корейської Народно-Демократичної Республіки. Але було надто пізно - напівз’їдене тіло другого помічника зникло в морських глибинах. Його останніми словами були слова слави Великому Керівнику, і ми швидко витягли з моря на борт «Чунми» нашого другого сміливця, закривавленого й ледь живого.

Раптом стало значно спокійніше.

Капітан сказав машиністові запускати лебідку:

- Нам потрібна свіжа акула.

Капітан підійшов до Чона До та обійняв його за шию, підтягнувши так близько, що вони майже торкалися лобами. Ніхто ніколи не робив такого з Чоном, і в нього виникло відчуття, ніби крім нього й капітана на світі нікого немає. Капітан промовив:

- Це не за те, що ти вклав усі ці дурниці в голову другому помічникові. І не тому, що тільки в тебе на грудях актриса замість справжньої жінки, яка вдома від тебе залежить. Це тому, що серед нас тільки ти пройшов військове больове тренування. І тому, що тебе ніхто не вчив жити в сім’ї й жертвувати собою, як тільки треба, щоб захистити своїх!

Очі капітана були широко розплющені, спокійні й так близько, що Чонові До здавалося, ніби вони спілкуються подумки, без мови. Рука під потилицею була вагома, і Чон До відчув, що киває.

Капітан сказав:

- Тебе не було кому вести, але в тебе є я, і я кажу, що вчинити так буде правильно. Оці люди - твоя сім’я, і я знаю, що заради них ти готовий на все. Нам залишилося тільки отримати свідчення.

Акула провисіла на гачку всю ніч і зовсім очманіла, відчуваючи близьку смерть. Коли її витягли з води, вона слабко відкривала й закривала рот - радше заради кисню, ніж щоб знищити того, хто прирік її на повільну смерть.

Капітан попросив стернового тримати руку Чона До.

- Ні, - відмовився Чон До. - Я сам.

Перший помічник із машиністом підняли акулу, яка від носа до хвоста була завдовжки майже два метри.

Чон До глибоко вдихнув і розвернувся до капітана:

- Акули, зброя, помста, - сказав він. - Розумію, я сам це вигадав, але в таку байку навряд чи хто повірить.

- Твоя правда, - погодився капітан. - Зате цю історію вони зможуть використати.

Коли вони покликали допомогу по радіо, береговий патруль супроводив їх до Кінчхе, де на причалі зібрався цілий натовп. Там була парочка представників міністерства інформації, двоє журналістів із «Родон сінмун», якісь місцеві правоохоронці, яких ніколи в житті не побачиш, якщо ти не п’яниця. Труби нового консервного заводу парували, отже, там відбувався цикл стерилізації, тож працівники сиділи на перекинутих відрах, виглядаючи того чоловіка, який бився з акулами. Навіть вуличні хлопчаки й діти-каліки прийшли поглянути на це видовище, тихцем визираючи крізь скло баків з рибою, і їхні обличчя витягалися й змінювали форму, коли повз пропливали косяки японської ставриди.

До Чона прийшов лікар із пакетом крові. Він став шукати вену на пораненій руці, але Чон До зупинив його:

- Якщо ви переливатимете в цю руку, вона назад не виллється?

- Послухай, я лікую тільки героїв, - мовив лікар. - Так що на крові я знаюсь. І заливати треба якраз туди, звідки витікає.

Тоді він вставив катетер у вену за кісточкою пальця, відкрив клапан системи і дав Чону До пакет, щоб він тримав його вгорі здоровою рукою. Лікар розгорнув закривавлену футболку, і щодо рани сумнівів не було: акулячі зуби. Вони, як шматки битої пляшки, пройшли на всю глибину; коли рану промили, то в глибині кожного сліду зуба стало видно білу кістку руки.

Репортерові з міністром Чон До коротко переповів своє зіткнення з американською агресією. Багато запитань йому не ставили. Схоже, їх цікавили додаткові докази. Раптом перед ним виріс той самий старший чоловік - сива стрижка й покручені руки, - який того разу забрав другого помічника. Одягнений він був у той самий сірий костюм, і зблизька Чон До бачив, що повіки в нього такі важкі, ніби він, говорячи, давав очам відпочити.

- Мені потрібно підтвердити деталі вашої історії, - промовив він і показав срібний значок, без жодної назви агенції. На ньому була зображена тільки потужна кам’яна стіна, яка висить у повітрі над землею.

Чон До пішов стежкою вниз. У здоровій руці він тримав пакет із кров’ю, друга висіла на перев’язі. Попереду йшов капітан, який розмовляв із дружиною другого помічника. Вони стояли біля купи цегли, і молодиця не плакала. Вона уважно подивилася на того сивого чоловіка, потім на Чона До, потім розвернулася до капітана, який злегка обійняв її, намагаючись утішити. Чон До озирнувся й побачив метушню в доках і своїх товаришів, які, розмахуючи руками, переказували історію про акул - і раптом вони здалися неймовірно далекими.

Старий повів його на покинутий консервний завод. Від заводу з високими стелями залишилися тільки величезні парові камери, самотні газові маніфолди й іржаві рейки, вмуровані в цементну підлогу. Крізь дірки в даху пробивалися промені сонця; там стояв складаний стіл і два стільці.

На столі був термос. Сивий чоловік сів і повільно, з рипінням, відкрутив кришку руками, що працювали наче у великих рукавицях. Знову здалося, що він дав своїм очам відпочити й заплющив їх, але він просто був старий.

- Тож ви інспектор чи якось так? - спитав Чон До.

- Що вам відповісти? - промовив задумливо старий. - На війні я був відчайдушним. А коли ми перемогли, то й далі був готовий до всього.

Він нахилився вперед, промінь освітив його голову, і Чон До помітив силу-силенну шрамів під його коротким сивим волоссям.

- Тоді я міг би називати себе інспектором.

Чон До вирішив повести безпечну гру:

- Війну виграли такі великі люди, як ви, ви прогнали імперіалістичних загарбників!

Старий налив чаю в кришку термоса, але не пив, просто тримав і поволі крутив її двома руками, а кришка парувала.

- Ця історія з вашим юним рибалкою - вона дуже сумна. Смішно те, що він же справді був героєм. Я сам підтвердив його історію. Він справді кинувся на озброєних американців із самим рибальським ножем. Таке шаленство додає людині поваги чужих, але відбирає в неї друзів. Я про таке добре знаю. Може, оце й сталося між командою і юним другим помічником.

Чон До сказав:

- Другий помічник не кликав американців на наше судно. Він не шукав проблем на свою голову, не кажу вже про смерть. Ви ж чули, що його з’їли акули, так?

Старий нічого не відповів.

- У вас немає олівця чи паперу, чогось такого?

- Ми спіймали вашого товариша на плоту сьогодні вранці. То було навіть раніше, ніж ви передали повідомлення про той так званий напад. У нього було багато цигарок, але сірники він не вберіг, і вони промокли. Кажуть, що ваш товариш плакав над своїм учинком і не міг зупинитися.

Думки Чона До відразу кинулися в інший бік. «Бідний дурник», - подумав він. Чон До раніше гадав, що він і слідчий більш-менш заодно, але тепер розумів, що він сам-один і все, що в нього є, - оця історія.

- Краще б ця брехня була правдою, - відповів Чон До, - бо тоді другий помічник був би живий, а не загинув би на очах у всіх нас. І капітан би не мусив розповідати його дружині, що вона ніколи більше його не побачить…

- Його ніхто більше не побачить, у цьому я можу вас запевнити, - мовив старий. І знову здалося, ніби він задрімав. - Чи хочете знати причини, чому він утік? Гадаю, він казав про вас.

- Другий помічник був гарний товариш і герой! - вигукнув Чон До. - Може, ви б виявили трохи поваги до покійного?

Старий підвівся.

- Напевне, мені потрібно перевірити вашу історію. - І перша атака була короткою і прямою - кілька різких ударів у лице. З хворою рукою і з зайнятою пакетом із кров’ю здоровою, Чон До нічого не міг йому протиставити. - Скажи, хто це придумав, - мовив старий і вдарив Чона До по черзі в обидві ключиці.

- Чому його не випустили південніше, ближче до ДМЗ[16]?

Чон До якимось чином застряг на стільці, і два рубані удари по рухомих ребрах зовсім його так зафіксували.

- Чому не дезертирували інші? Чи ви його вигнали?

Спалахи болю пробігли його шиєю, носом, вухом - і після того в очах почало пливти.

- Американці повернулися, - тримався свого Чон До. - У них грала гучна музика. Одягнені вони були по-вуличному, навіть у черевиках зі сріблястими галочками. Один із них погрожував спалити корабель. У нього на запальничці була крилата ракета. Раніше вони сміялися з нас, що ми не маємо унітаза, а тепер сміялися з того, що він з’явився.

Старий ударив Чона До просто в груди, роз’ятривши свіже татуювання: обличчя Сан Мун загорілося вогняними лініями над серцем. Старий зупинився й налив іще чаю, але не пив, просто погрів руки об кришку. Чон До тепер розумів, як це буде. В армії його тренером з болю був Кімсан. Увесь перший тиждень вони сиділи за столом, доволі схожим на оцей, і споглядали свічку, яка горіла між ними. На її вершечку колихався малий і гарячий вогник. На їхніх обличчях було світло й тепло. А далі, за межами світла, починалася темрява. «Ніколи не давай болю зіштовхнути тебе в темряву, - навчав його Кімсан. - Немає нікого, тільки ти один. Коли ти відвернешся від вогника, він зникне ».

Старий продовжив допит. Тепер запитання були не про другого помічника на рятувальному човні, а про нього на «Чунмі», про кількість акул, наскільки далеко в морі це відбувалося, чи були гвинтівки в американців на запобіжниках. Старий тримав темп, завдаючи довгі, повільні серії прицільних ударів: від щік і рота до вух, здається, переходячи до м’якших частин тіла тоді, коли кулаки починали боліти.

«У вогнику свічки пучка болить, а решта тіла - у теплому сяйві й світлі. Біль має бути на самій пучці, а тіло - у сяйві». Чон До ставив у своєму тілі блоки: від удару в плече має боліти тільки плече, воно має уявно відмежуватися від решти тіла. А коли старий бив в обличчя, Чон До розвертав голову, щоб кулак не влучав у місце, по якому вже бив. «Вогонь має бути тільки на кінчиках пальців, пальці в русі, а решта тіла хай спочиває у світлі».

Гримаса болю скривила обличчя старого, і він зупинився розправити спину. Нахиляючись туди-сюди, він промовив:

- Про війну багато всіляких розмов. Героями майже всіх зробили. Навіть були дерева-герої. Правда. У моєму підрозділі всі були герої війни, крім, звичайно, новачків. Може, ваш товариш став героєм, а вам це було не до вподоби. Може, і ти хотів стати героєм?

Чон До намагався тримати тіло у світлі уявної свічі, але не міг зосередитися. Він усе гадав, куди старий битиме цього разу.

- Якщо мене спитати, - сказав старий, - то в героїв вдача непередбачувана й нерівна. Вони своє роблять, але побий мене грім, коли з ними легко працювати. Повір, я вже знаю. - І він показав на довий шрам уздовж руки. - У моєму підрозділі всі новачки були зі студентів…

Коли очі старого знову заблищали, він схопив Чона До за шию, щоб утримати рівновагу. Далі було кілька тупих ударів у живіт.

- Хто кинув його за борт? - спитав він і вдарив у груднину. - Якими були його останні слова? - і знов удар, другий, третій. - Чому ти не знаєш, що робив капітан? - кулаки вибивали повітря з легень. - Чому не покликали на допомогу по радіо?

Тоді старий відповів на всі запитання сам:

- Бо не було ніяких американців. Бо вас дістав цей ненормальний тип і ви викинули його за борт. Ви всі підете до таборів, ти це знаєш, це вже вирішено. То можеш уже й розказати, яка різниця.

Старий зупинився. Застиг на якусь мить, тримаючи одну руку в другій, заплющивши очі з якимось ніби полегшенням. Тоді Чон До почув голос Кімсана, так чітко, ніби він був тут, поруч, у цій кімнаті. «Вогонь - це ти, - мовив Кімсан. - Цей старий торкається тебе, вогню, голими руками, - Кімсан міг би додати, що також ліктями, колінами, ногами, - але це його руки торкаються вогню, і поглянь, як він його обпікає».

- Не можу сказати, що я про щось думав, - промовив Чон До. - Але коли я стрибнув, на свіже татуювання потрапила солона вода, і я відчув паніку. Акули спочатку кусають потроху, куштують тебе й аж потім починають їсти, а американці реготали на палубі на всі свої білі зуби, і всі ці зуби для мене стали неначе чимось одним.

Старий розчаровано розплющив очі:

- Ні. Ти брешеш.

І знову взявся до справи. Бив і казав, що все насправді було не так, що вся команда заздрила новому званню другого помічника, що Чон До не міг запам’ятати, хто в що був одягнений, що…

«Вогонь - дуже маленький. Щоб спалити всю шкіру на тобі, він має горіти цілий день. Залишайся на світлі. Ні в якому разі не відходь у темряву, бо там ти будеш сам, звідти не повертаються». Кімсан казав, що цей урок для Чона До - найважчий, бо в дитинстві з ним сталося саме це - він пішов у темряву. Цього його навчили батьки, хто б вони не були. Якщо ти підеш у темряву, якщо відвернешся від світла, то зможеш робити будь-що. Зможеш чистити цистерни на заводі Панґу, де роблять фарбу, доки не почнеш відкашлювати червоним і небо над тобою не пожовкне. Зможеш по-хорошому всміхатися, коли інших дітей забиратимуть на сталеплавильний завод чи м’ясокомбінат, і, скулившись у пітьмі, казати: «Щасти тобі!» чи «Бувай!» тим, кого забирають люди з китайським акцентом.

Важко сказати, як довго старий обробляв Чона До. Усі його слова зливалися в одне довге, беззмістовне речення. Чон До був там, у воді, він бачив перед собою другого помічника.

- Я намагався його схопити, - розповідав Чон До, - але його тіло весь час вислизало, смикалось, гойдалося, і я розумів, що з ним робиться, розумів, що діється під водою. У моїх руках він був узагалі невагомий, це було все одно, що намагатися врятувати подушку сидіння, але все одно в мене нічого не виходило.

Коли Чон До від’єднав чуття від пульсуючого болю в очах і гарячої крові в носі, спинив біль на губах і у вухах, заблокував свої руки, плечі й торс від цього відчуття, коли він відключився від усього - залишилася сама серцевина, і виявилося, що там по-дурненькому всміхається маленький хлопчик, який і гадки не має, що коїться з тим чоловіком, який у нього зовні. І раптом уся історія стала правдивою, вбилася в нього, і Чон До заридав, оплакуючи смерть другого помічника й те, що він ніяк, нічим не зміг його врятувати. Він раптово побачив його в чорній воді - усю цю сцену осяяв спалах єдиної сигнальної ракети.

- Мій друг! - промовив Чон До. По його обличчю текли сльози. - Я не зміг його врятувати. Він був сам-один у тій чорній воді. Я не зміг урятувати навіть його частину. Я дивився в його очі: він не розумів, де він. Він кликав на допомогу, казав: «Напевне, мене треба рятувати…» - і голос у нього був моторошно спокійний. І тут у мене нога сама перекинулася через борт - і я опинився у воді.

Старий зупинився. Він стояв, тримаючи руки в повітрі, як хірург. Вони були вкриті слиною, слизом, кров’ю.

Чон До вів далі:

- Він сказав: «Темно, я не знаю, де я», - а я йому: «Я тут, слухай мій голос». Він спитав: «Ти там?» Я поклав його руку на своє обличчя, і вона була бліда й холодна. «Я не там, де мені здається, не можу там бути. Корабель десь далеко, я не бачу світла». Оце й були його останні слова.

- «Я не бачу світла»? Чому він це сказав?

Не дочекавшись відповіді Чона До, старий спитав:

- Але ж ти намагався його врятувати, так? Це тоді тебе акула вкусила? А американці - ти казав, вони в тебе цілилися, так?

Пакет із кров’ю в руці Чона До важив наче сотню кілограмів, і він усіма силами тримав його. Коли він зміг сфокусувати погляд на ньому, то побачив, що кров у пакеті скінчилася. Звів очі на старого:

- Що?

- Раніше ти казав, що його останні слова були: «Слава Кім Чен Іру, Великому Керівникові Корейської Народно-Демократичної Республіки». Ти визнаєш, що це - брехня.

Свічка згасла. Зникло і полум’я, і світло, і темрява - і раптово не стало нічого. Кімсан нічого не казав про те, що робити після болю.

- Ви що, не бачите? Це все брехня, - сказав Чон До. - Чому ми не покликали підмогу? Чому я не організував, щоб команді вдалося врятувати його? Якби команда працювала злагоджено, ми б змогли його врятувати. Я мав їх благати, мав стати на коліна перед ними. А я нічого не зробив. Намок та й усе. Єдине, що відчув, - це як татуювання болить.

Старий сів на другий стілець. Знову налив чаю й тепер уже випив.

- Але ж більше ніхто не намок, - промовив він. - Ти ж більше нікого з акулячим укусом не бачиш. - Він роззирнувся навколо, немовби гадаючи, де це вони сидять. - Я скоро вийду на пенсію. Скоро все старше покоління піде. Не знаю, що тоді буде з країною…

- А що з нею буде? - спитав Чон До.

- Із дружиною другого помічника? Не хвилюйся, ми їй кого-небудь хорошого знайдемо. Знайдемо когось вартого його пам’яті.

Старий витрусив із пачки цигарку й не без складнощів закурив її. То була «Чхолліма», таку марку курили в Пхеньяні.

- Просто не корабель, а якась фабрика героїв.

Чон До намагався викинути порожній пакет, але пальці не розтискалися. Можна вимкнути руку, щоб нічого не відчувати, а назад як увімкнути?

- Даю офіційне підтвердження, - промовив старий. - Твоя історія підтверджена.

Чон До подивився на нього:

- Ви про яку історію?

- Про яку історію? - повторив старий. - Та ти тепер герой.

Старий запропонував Чонові До цигарку, але той не зміг її взяти.

- А факти? Вони ж не узгоджені. Де відповіді?

- Немає такої речі, як факти. У моєму світі всі відповіді на запитання йдуть ось звідки. - І він показав на себе, але Чон До не зрозумів, на яку саме частину тіла: серце, живіт чи яйця.

- А де вони? - спитав Чон До. Він бачив перед собою дівчину на веслах, яка стріляє своєю сигнальною ракетою, відчував холод щоки другого помічника, якого акули тягнуть під воду. - Ми їх коли-небудь знайдемо?

Уві сні Чона До кусали акули, актриса Сан Мун кліпала й мружилась, як Руміна, коли їй в очі потрапляв пісок. Снився другий помічник, який плив далі й далі в різке світло. Раптовий біль - але спить він чи ні? Очі блукали під набряклими, непідйомними повіками. Нескінченний запах риби. Гудки сповіщали про світанок, і наставала ніч, коли затихав маленький холодильник.

Усі суглоби, здавалося, задерев’яніли, і кожен глибокий вдих перетворював груди на горнило болю. Коли він нарешті зміг здоровою рукою знайти поранену, то намацав товсті нитки хірургічного шва. Краєм пам’яті згадав, як капітан допоміг йому піднятися сходами житлового будинку до квартири, де мешкали другий помічник і його дружина.

Гучномовець - «Громадяни!» - цілий день складав йому компанію. Після обіду вона приходила з консервного заводу, і на її руках ще залишався запах мастила. На плиті торохтів і свистів маленький чайничок, вона підмугикувала під «Марш Кім Чер Іра», який позначав завершення випуску новин. Потім її руки, крижані від спирту, дезінфікували його рани. Ці руки перевертали його в ліжку, щоб змінити постіль чи спорожнити міхур, і він був певен, що відчуває на її пальцях слід від обручки.

Невдовзі повіки відтухли, запалення майже зійшло, але очі все одно були склеєні засохлим слизом. Вона намочила шматинку в гарячій воді і промила їх.

- Ось і він! - сказала, коли до Чона До нарешті повернувся зір. - Чоловік, який кохає Сан Мун!

Чон До підвів голову. Він лежав на матраці на підлозі, голий під світло-жовтим простирадлом. Він упізнав жалюзі на вікнах житлового будинку. У кімнаті на мотузці сушилися, як прання, дрібні окунці.

- Мій батько вважав, що коли його дочка вийде за рибалку, то ніколи не голодуватиме.

І тут у його полі зору з’явилася дружина другого помічника.

- Ми на якому поверсі? - спитав він.

- На десятому.

- Як ви мене сюди занесли?

- То було не так уже й важко. Як мені тебе чоловік описував, так ти мені здавався набагато більшим.

Вона провела шматинкою по його грудях, а він постарався не скривитися від болю.

- Бідолашна твоя актриса, уся в синцях. Це її дуже зістарює, наче її час уже минув. Ти бачив її фільми?

Хитати головою виявилося боляче.

- І я теж. Не в цьому болоті їх дивитися. Єдине кіно, яке я бачила, - то було іноземне, про кохання. - Вона сполоснула шматинку, а тоді змочила краї його шрамів. - Про корабель, який налетів на айсберг, і всі загинули.

Дружина другого помічника всілася поруч на матраці. Двома руками із зусиллям перевернула його на бік. Піднесла до нього банку й підставила так, щоб його умкйоун опинився всередині.

- Давай, - сказала вона й пару разів плеснула його по спині. По тілу прокотився больовий розряд, а тоді пішов струмінь. Коли він закінчив, вона підняла банку до світла. Рідина була каламутна й іржавого кольору. - Уже краще, - промовила вона. - Скоро ходитимеш коридором у туалет на поверсі, як великий хлопчик.

Чон До спробував самостійно перевернутися на спину, але не зміг, так і лишився лежати на одному боці в напівзігнутій позі. На стіні, під портретами Великого Вождя й Великого Керівника, на маленькій поличці лежали «американські черевики» другого помічника. Чон До намагався здогадатися, як же той примудрився довезти їх додому, коли вся команда бачила, що він викинув свої кросівки за борт. На стіні на цвяшках висіла велика головна карта з «Чунми». На ній було видно всі корейські моря, і саме з нею звіряли решту мап на борту. Усі думали, що вона тоді згоріла в пожежі. Кнопками на ній було позначено всі рибальські угіддя, до яких вони плавали, а олівцем - координати кількох точок на півночі.

- Це курс мандрівниць? - спитав Чон До.

- Мандрівниць? - спитала вона. - На цій карті всі місця, де він бував. Червоні позначки - це міста, про які він чув. Він завжди розповідав, куди б хотів мене взяти з собою.

Вона подивилась у вічі Чона До.

- Що? - спитав він.

- А він справді це зробив? Правда кинувся з ножем на американських командос, чи це ви, хлопці, усе набрехали?

- А чому тобі важливо, що я скажу?

- Бо ти офіцер розвідки. Бо тобі по барабану абсолютно всі в цьому завалящому містечку. Закінчиш свою місію, повернешся до Пхеньяна й більше нас, рибалок, і не згадаєш.

- А що ж у мене за місія?

- Буде війна на дні океану, - прошепотіла вона. - Може, моєму чоловікові й не слід було про це мені розповідати, але він розповів.

- Не обманюй себе, - сказав він. - Я простий радист. І - правда, твій чоловік кинувся на військового моряка США з ножем.

Дружина другого помічника похитала головою в мовчазному захваті.

- У нього було стільки шалених планів. Коли ти мені це сказав, то я тепер розумію: якби він лишився живим, то неодмінно б узявся здійснювати який-небудь із них.

Вона нагодувала Чона До з ложки підсолодженим рисовим відваром, потім перевернула його й знову накрила простирадлом. У кімнаті темніло, скоро вимкнеться електрика.

- Чуєш, мені треба буде вийти, - сказала жінка. - Як раптом що, крикни, і зразу прибіжить відповідальна за поверх. Вона така - тільки-но хтось у квартирі бодай пукне, то вона вже й під дверима.

Вона помилася шматинкою в тазику біля дверей, де він не міг її бачити. Тільки чув тихий звук дотику тканини до її шкіри і звук води, що капала в таз. Він гадав, чи не тією самою шматинкою вона промивала йому очі й рани.

Перед тим як іти, вона зупинилася біля нього в сукні, на якій були сліди викручування й сушіння на мотузці. Хоч і споглядав він її крізь океанський зір щойно розплющених очей, проте бачив, що вона справжня красуня - висока, з рівними плечима, а при тому вся м’яка й заокруглена. Її очі були великі й непередбачувані, а чорне волосся в округлій стрижці обрамлювало кругленьке обличчя. У руці вона тримала англійський словник.

- Я бачила людей з усякими травмами на заводі, - сказала вона. - Ти одужаєш.

І додала англійською:

- Sweet dreams.[17]

Уранці він, здригнувшись, прокинувся - сон закінчився спалахом болю. Простирадло пахло цигарками й потом, і він зрозумів, що вона спала поряд. Біля матрацу стояла банка з сечею такого кольору, ніби туди додали йод. Але принаймні прозорою. Помацав банку - холодна. Коли зміг сісти, то ніде не побачив жінку.

Світло, підсилене морем, наповнювало собою кімнату. Стягнув із себе простирадло. На грудях у нього був цілий розсип синців, на ребрах - садна. Шви взялися струпами, і, понюхавши, він зрозумів, що треба буде вичавити звідти гній. Гучномовець привітав його: «Громадяни, сьогодні оголошено, що в Америку буде направлено делегацію, щоб розв’язати деякі проблеми, які виникли перед двома грізними народами…» Далі передача пішла за звичною схемою: свідчення всесвітньої любові до Північної Кореї, приклад божественної мудрості Кім Чен Іра, новий спосіб боротьби з голодом для громадян і, нарешті, попередження для цивільного населення від усіляких міністерств.

З вікна тягло, від чого сушені рибини гойдалася на мотузках, і хрящі на їхніх плавцях були як із паперу для ліхтариків. З даху чувся дзявкіт, виття й постійне клацання кігтів по цементу. Уперше за кілька днів він гостро відчув, що хоче їсти.

Потім двері відчинилися й увійшла, важко дихаючи, дружина другого помічника. Вона несла валізу й два п’ятилітрові бідони води. Вона спітніла, але якось дивно посміхалася.

- Як тобі моя нова валіза? - спитала вона. - Я її виміняла.

- Нащо?

- Не будь дурником, - сказала вона. - Віриш, у мене ніколи не було валізи?

- Мабуть, ти ніколи нікуди не їздила.

- Мабуть, я ніколи нікуди не їздила, - промовила вона сама до себе.

Налила йому ополоником рисового відвару в пластиковий стакан.

Він трохи випив і спитав її:

- А там що, на даху собаки?

- Оце життя на верхньому поверсі, - зітхнула вона. - Ліфт не ходить, дах тече, унітаз забивається. Я вже на тих собак і уваги не звертаю. Їх розводить домком. Ти їх іще в неділю не чув.

- А нащо домовому комітету їх розводити? І - стій - що робиться по неділях?

- Хлопці в караоке-барі казали, що в Пхеньяні собаки заборонені.

- Кажуть, авжеж.

- Цивілізація.

- А тебе на заводі не шукатимуть?

Вона нічого не відповіла. Натомість опустилася на коліна й стала перевіряти кишені валізи, шукаючи, чи не залишилося там чого-небудь від попереднього господаря.

- Тобі влаштують час самокритики, - сказав Чон До.

- А я на консервний завод не вернуся.

- Ніколи?

- Ні, - кивнула вона. - Поїду до Пхеньяна.

- Поїдеш до Пхеньяна…

- Отож.

У закутку валізи під підкладкою вона знайшла вже застарілі дозволи на пересування, у яких стояли штампи всіх пунктів перевірки від Кесона до Чхонджина.

- Зазвичай на це йде тижнів зо два, але хтозна, це може статися в будь-який момент, - продовжила ділитися планами жінка.

- Що саме?

- Мені видадуть чоловіка на заміну.

- І ти гадаєш, він буде в Пхеньяні?

- Я ж дружина героя!

- Тобто ти хочеш сказати, удова героя.

- Не кажи такого слова, - обурилася вона. - Мені воно огидне.

Чон До допив свій відвар і повільно, обережно ліг назад.

- Послухай, - сказала вона, - те, що з моїм чоловіком трапилося, це жах. Навіть думати про це не можу. Серйозно, щойно думка в мене спрямовується в той бік, у мені щось просто відвертається від цього. Але ми й одружені були всього-на-всього кілька місяців, і більшу частину того часу він був у морі з тобою.

Щоб сісти, він зробив титанічне зусилля, тож, коли голова вже торкнулася матрацу, приємно було здатися на милість утоми, і ця приємність перекрила всі неприємності лікування. У Чона До боліло майже все, а проте тілом розлилося блаженне відчуття, неначе він цілий день пропрацював на кораблі зі своїми товаришами. Чон До заплющив очі й відчув, як у голові шумить. Коли ж розплющив, сонце вже хилилося на захід. У Чона До було таке відчуття, ніби він прокинувся від звуку дверей, які вона зачинила за собою. Трохи перевернувся й зміг побачити куток кімнати. Там стояв тазик, у якому вона милася. Йому хотілося дотягтися й помацати, чи вода в ньому ще тепла.

Споночіло, і нагодився капітан. Засвітив пару свічок і сів на стілець. Чон До помітив, що капітан приніс якусь торбу.

- Слухай, синку, - промовив капітан і дістав з торби шматок тунця й дві пляшки «рьоксону». - Пора повертати тобі здоров’я.

Капітан відкрив пляшки й нарізав сиру рибу боцманським ножем.

- За героїв! - сказав капітан, і обидва мляво випили. А от тунець - це було якраз те, чого Чону До дуже хотілося. Жир моря пахнув дивовижно, наповнював ароматом весь рот, і Чон До насолоджувався цим смаком.

- Добрий був вилов? - спитав Чон До.

- Вода аж кипіла. Але без вас із другим помічником усе, звичайно, не те. Ми двох матросів узяли на підмогу з «Квана Лі». Чув, що їхній капітан залишився без руки?

Чон До кивнув.

Капітан похитав головою:

- Ох, мені дуже шкода, що вони так тебе обробили. Я й попередити тебе хотів, але це однаково не допомогло б…

- Нехай, усе вже позаду.

- Найважче позаду, і ти пройшов його гідно, ніхто, крім тебе, так не зміг би! Ну, а тепер - нагорода, - мовив капітан. - Вони дадуть тобі трохи часу зализати рани й розібратися, що до чого, а потім почнуть із тобою носитися. Герой, який ризикнув життям під дулами гвинтівок, рятуючи іншого героя, якого американці кинули акулам! Та ти ж будеш легендарною особою. Вони спробують якось тебе використати. Після цих двох історій із начальником консервного заводу і капітаном «Квана Лі» вони хочуть добрих новин. Тож - усе, що захочеш, вибирай.

- На мовні курси я вже ходив, - сказав Чон До, а потім додав: - А ви як гадаєте, з усіма цими течіями не вийде, що він повернеться?

- Ми всі любимо цього хлопчиська. І він зробив свою помилку, але повернутися вже не може. Його в нашій історії вже не буде. Така зараз наша історія. Тож так собі в голову і вклади. А дівчинка його, вона як, нормально це пережила?

Але не встиг Чон До відповісти, як капітан помітив карту на стіні. У кімнаті було темно, і він підійшов ближче і присвітив.

- Що за лиха година?! - вигукнув капітан. Він став виривати кнопки й покидав їх на підлогу. - Тиждень минув, а цей хлопчисько мені спокою не дає!

Він зняв мапу зі стіни.

- Послухай, - мовив капітан, - я маю тобі дещо сказати. Раніше ми думали, що другий помічник нічого з собою не забрав, але це ми не додивилися. Ми не лазили в трюм до твого обладнання.

- Що ви маєте на увазі?

- Пропав один із твоїх приймачів. Він радіо з собою взяв.

- Чорне? - спитав Чон До. - Зі сріблястими ручками?

- Ні, з зеленою шкалою, - відповів капітан. - Це не проблема? Нам від цього погано не буде?

Чон До тепер чітко побачив другого помічника у човні в темряві: при ньому лише батарея, радіо, що світиться зеленим, і цигарки без сірників.

- То дуже простеньке радіо, - запевнив Чон До. - Таке саме ще знайдемо де-небудь.

- Оце бойовий дух! - усміхнувся капітан. - Ох я ж і дурень, мало не забув - з’їж іще тунця! А що дівчинка, що ти про неї думаєш? Я оце поговорив із нею. Вона про тебе дуже високої думки. Чи можу я тобі щось принести, може, щось треба?

Пиво пішло через організм Чона До транзитом.

- Там банка стоїть, - сказав він. - Не могли б ви мені її передати?

- Авжеж, звичайно, - сказав капітан, але, узявши, подивися на банку з підозрою. Здавалося, він її зараз понюхає, але натомість передав її Чонові До.

Чон До ліг на бік і засунув банку собі під простирадло. Якийсь час єдиним звуком у кімнаті було нерівне дзюрчання сечі в банці.

Капітан заговорив, перекриваючи цей звук.

- То таке, бач, подумай гарненько. Ти тепер герой, і вони питатимуть, чого ти хочеш. Тож чи є щось таке, чого попросиш?

Закінчивши, Чон До заплющив очі. Тоді обережно віддав банку капітанові.

- Мені б хотілося лише одного, - сказав Чон До, - залишитися на «Чунмі». Мені там затишно.

- То будь ласка. Там усе твоє обладнання.

- І світло вночі є.

- І світло вночі є! - погодився капітан. - Можеш вважати, що вже домовлено. Ти тепер житимеш на «Чунмі». Це мені зовсім просто. Але чого ти от насправді хочеш, такого, що тобі можуть дати чиновники?

Чон До завагався. Він приклався до пива і спробував подумати, чим держава може покращити його життя.

Капітан відчув його вагання та став наводити приклади з життя - якої нагороди просили й отримували ті, хто вчинив подвиг:

- Ось хлопці в Йонбьоні загасили пожежу на атомній електростанції - одному з них дали машину, у газеті про це писали. Інший захотів собі телефон - і будь ласка, без питань, провели йому в квартиру телефон. Коли ти герой, то воно отак.

- Мені треба подумати, - сказав Чон До. - Це якось трохи несподівано. Я так, не задумуючись, і не скажу…

- Атож, я знаю. Я це розумію, бо ми - одна сім’я. Ти з тих, хто не хоче нічого для себе. Тобі треба небагато, але коли йдеться про інших людей, ти гори звертаєш. Цими днями ти це показав і тепер поводишся як наш, рідний. Ти знаєш, я відсидів за свою команду. Я не герой, але я віддав чотири роки свого життя за те, щоб мої хлопці вернулися додому. Я так це показав.

Вигляд у капітана був збуджений, навіть збентежений. Він і далі тримав банку з сечею, і Чон До хотів допомогти йому її поставити. Капітан посунувся на край стільця, наче збирався перебратися на матрац.

- Мабуть, річ просто в тому, що я старий. Тобто, хочу сказати, у людей бувають різні проблеми. У багатьох - набагато гірші, ніж у мене, але я просто не можу без неї жити, просто не можу. Саме до неї думкою повертаюся весь час, і я не те що злюся чи ображаюся через те, що сталося, але мені просто необхідна моя дружина, я хочу її повернути. І, розумієш, ти це можеш, ти зараз можеш усе. Дуже скоро ти зможеш мовити слово, і станеться все, що ти скажеш.

Чон До зібрався був щось сказати, але капітан його зупинив.

- Вона стара - я знаю, що ти зараз подумав. І я теж старий, але це з віком ніяк не пов’язане, тільки здається, що з кожним роком гірше. Хто б подумав, що буде гірше? Ніхто ніколи тобі про таке не розповідає.

Капітан почув, як дахом бігають собаки, і глянув на стелю. Поставив банку й підвівся.

- Якийсь час ми будемо як чужі, - сказав він. - Коли я поверну її собі, буде між нами й таке, про що вона не зможе говорити, я знаю. Але й почнеться щось ніби відкриття. Я цього певен. І тоді до нас повернеться те, що було між нами.

Капітан узяв карту.

- Нічого не кажи. От просто нічого не кажи. Просто подумай над цим, я саме про це тебе прошу.

Потім капітан при свічках двома руками згорнув мапу. Чон До спостерігав цей його жест тисячу разів. Він означав: курс узято, команда отримала завдання, і хай там попереду будуть повні сіті чи порожні, але рішення ухвалено і процес почався.

Знизу знадвору почувся галас, а потім чи то сміх, чи то плач, і Чон До якимось чином відчув, що посеред тих п’яних людей - дружина другого помічника. Згори почулося клацання кігтів: собаки зацікавилися, і можна було простежити, як вони побігли до краю даху. Навіть на десятому поверсі вікна вловлювали звук, і в усьому будинку зарипіли вікна з причепленими жалюзі, люди висовувалися подивитися, що там за громадяни й що вони коять.

Чон До підібрався до вікна, виставивши перед собою стілець і спираючись на нього. Місяць був зовсім тоненький, але внизу у дворі він почув грубий сміх і помітив кількох людей - темні плями. Але він міг уявити блиск її волосся й сяйво її шиї та плечей.

Місто Кінчхе було темне: зерносховище, міськрада, школа, пункт видачі пайок. Мовчав навіть генератор караоке-бару, згасла його неонова вивіска. Старим консервним заводом гуляв вітер, а з парових камер нового хвилями здіймався жар. Біля причалу вгадувався обрис будинку начальника, а в гавані горів єдиний вогник: капітан на «Чунмі» читав пізно ввечері.

А далі - тільки темне море. Чон До почув сопіння і, глянувши вгору, побачив мордочку цуценяти, яке дивилося на нього з даху.

Засвітив свічку й сів на стілець, загорнувшись у простирадло, коли до квартири ввійшла вона. Заплакана.

- Козли! - сказала вона й закурила.

- Повернись! - долинуло знадвору. - Ми просто пожартували!

Вона підійшла до вікна й кинула в них сушену рибу.

Потім звернулася до Чона До:

- На що дивишся?

Витягла з комода щось із чоловікового одягу.

- Надягни-но майку! - кинула йому білу майку.

Майка була замала й різко пахла другим помічником. Просунути в неї руки було справжнім кошмаром.

- Напевне, караоке-бар - не місце для тебе, - зауважив Чон До.

- Козли, - повторила вона й закурила, сидячи на другому стільці; подивилася вгору, наче там було щось таке, що треба було розгадати. - Вони всю ніч пили за мого чоловіка, за героя. - Вона провела рукою по волоссю. - Я випила, мабуть, з десяток чарок сливового вина. Тоді вони стали вмикати сумні пісні на автоматі. Коли я співала щось із «Почхонбо»[18], у мене вже ніяких сил не було. І тоді вони почали боротися за те, «щоб відволікти мене від цього»!

- Чого ти взагалі з ними водишся?

- Мені вони потрібні, - промовила вона. - Мені скоро виберуть нового чоловіка. Мені треба справити на людей гарне враження. Треба, щоб вони знали, що я вмію співати. Це - мій шанс.

- Ці типи - просто місцеві бюрократи. Вони - ніхто.

Вона схопилася за живіт, їй було недобре.

- Я так стомилася від того, що заражаюся риб’ячими паразитами й маю пити хлорні таблетки. Ти ж чуєш, від мене цим тхне. Ти можеш повірити, що це зі мною зробив рідний батько? Ну, як я можу приїхати до Пхеньяна й тхнути рибою та хлоркою?!

- Послухай, - сказав Чон До. - Я розумію, це виглядає не дуже гарно, але, певне, твій батько знав, які є варіанти. Звичайно, він вибрав для тебе найкраще.

Яким ницим і потворним виявилося зараз для нього це - практично повторити твердження, яке він стільки разів говорив іншим хлопчикам: «Ти ж не знаєш, через що вони проходили, твої батьки не відправили б тебе до сиротинця, коли б то не був найкращий варіант із можливих - а може, узагалі єдиний!»

- Пару разів на рік оці люди приїжджали до міста. Поставлять у шеренгу всіх дівчат, і красиві - вони просто… - вона закинула голову й випустила дим угору, - просто зникають. У мого батька були зв’язки, він завжди дізнавався, коли це, і я тоді лишалася вдома, буцімто хвора. Потім він узяв та й послав мене сюди на берег, на цей завод. Але сенс який? Для чого бути в безпеці, для чого виживати, коли ти матимеш п’ятдесят років потрошити рибу?!

- А хто тепер ці дівчата? - спитав Чон До. - Барменки, покоївки чи щось гірше ? Думаєш, оцим п’ятдесят років займатися краще?

- Якщо воно і справді так - то скажи. Якщо саме це з ними й відбувається - то скажи мені точно.

- Та я не можу точно знати. Я зроду в столиці не був.

- То й не кажи, що вони повії, - сказала вона. - Ці дівчата були моїми подругами. - Вона люто кинула на нього оком. - Який же ти шпигун?

- Та я просто радист.

- Чого я тобі не вірю? Чому в тебе нема справжнього імені? Я про тебе знаю тільки те, що для мого чоловіка, який ще з підліткового віку не виріс, усе як тринадцятирічний хлопчисько, - ти кумир. Тому він і возився з твоїм радіо. Саме тому він ледь не спалив судно, коли читав при свічках у туалеті твої словники.

- Чекай-но. Машиніст казав, що то проводка.

- Ну сам дивись.

- Що, він почав пожежу?

- Ти хочеш знати й інші речі, яких він не розповідав?

- Я міг би трохи навчити його англійської, якби він попросив. А навіщо вона йому?

- Ой, та в нього була повна голова безглуздих планів.

- Утечі?

- Він казав: головне - сильно замилити всім очі. Ось гарна ідея, - казав він, - як той начальник заводу, улаштувати таку страшну сцену, що ніхто й близько не схоче підійти. А тоді легко зникнути.

- Але ж сім’я начальника не втекла.

- Ні, не втекла.

- Ну, а після того, як очі замилити, що далі?

Вона знизала плечима.

- Я ніколи по-справжньому не хотіла туди, у зовнішній світ. Для мене це - Пхеньян. Я, урешті, чітко дала йому це зрозуміти.

Від усіх тих зусиль Чон До дуже втомився. Він міцніше обгорнувся жовтим простирадлом навколо пояса, але насправді просто хотів лягти.

- Ти такий стомлений, - сказала вона. - Тобі банку треба?

- Мабуть, так, - відповів він.

Вона взяла банку, але, коли він по неї потягнувся, не відпустила. Так вони вдвох її й тримали, і при свічці її очі здавалися бездонними.

- Тут краса нічого не означає! - промовила вона. - Тільки те, скільки риби ти можеш обробити. Усім байдуже, що я вмію співати, крім отих хлопців, які хотіли «відволікти мене від цього». Але ж у Пхеньяні є театр, опера, телебачення, кіно. Тільки в Пхеньяні я щось означатиму. Мій чоловік, попри всі свої вади, саме це мені намагався подарувати.

Чон До глибоко зітхнув. Коли банка наповниться, настане ніч, а він цього не хотів, бо, коли вона задме свічку, кімната стане темна, як море з другим помічником на його хвилях.

- Сюди б моє радіо.

- Ти маєш радіо? - спитала вона. - А де?

Чон До кивнув у бік вікна, у бік будинку начальника заводу:

- У мене в кухні, - пояснив він.

Чон До проспав усю ніч, а вранці прокинувся: його режим перелаштувався. Уся сушена риба з кімнати зникла, натомість на стільці стояло його радіо; неприєднані частини стояли поряд у пластиковому тазику. Коли ввімкнулися новини, він почув, як весь будинок загув двома сотнями гучномовців. Він дивився на те місце на стіні, де раніше була карта, а тим часом йому розповідали про майбутні переговори в Америці, про те, що Великий Керівник відвідав цементний завод у Сінпхо, про те, що північнокорейська команда з бадмінтону всуху перемогла лівійців, і врешті нагадали про заборону їсти ластівок, оскільки ті регулюють чисельність шкідників рису.

Чон До важко зіп’явся на ноги, знайшов шмат бурого паперу. Тоді натяг зашкарублі від крові штани, у яких був чотири дні тому, коли з ним оте все сталося. За дверима, у кінці коридору, стояла черга до туалету десятого поверху. Оскільки всі дорослі були на консервному заводі, то вона складалася з бабусь і дітей; усі чекали, тримаючи в руках шматки паперу. Коли настала його черга, Чон До побачив, що в кошику повно пожмаканих сторінок «Родон сінмун», яку заборонено було рвати, не кажучи про те, щоб нею підтиратися.

Просидів він там довго. Нарешті вилив в унітаз два черпаки води, а коли виходив, його зупинила якась старенька в черзі.

- Це ти живеш у домі начальника заводу? - спитала вона.

- Так, - відказав Чон До.

- Краще б той будинок згорів! - сказала старенька.

Коли він повернувся, квартира була відчинена. Там Чона До зустрів той самий чоловік, який його допитував. У руках він тримав пару «найків».

- Що це, в дідька, у вас на даху?

- Собаки, - відказав Чон До.

- Смердючі створіння. У Пхеньяні вони заборонені. Так і тут повинно бути. Та й свинину я можу в будь-який день отримати.

Чоловік підняв своїми покрученими руками «найки»:

- А це що таке?

- Якісь черевики американські, - сказав Чон До. - Одного вечора в сіті нам потрапили.

- Та невже! А для чого вони?

Було важко повірити, що слідчий із Пхеньяна ніколи не бачив хороших кросівок. Проте Чон До пояснив:

- Напевне, для фізкультури.

- Чув про таке, що американці займаються безглуздою працею для розваги. А це що таке? - Він показав на радіо.

- Це з роботи, - відповів Чон До. - Я його лагоджу.

- Увімкни!

- А воно ще не зібране. - Чон До показав на тазик із деталями. - Та й коли б зібрав, то антени нема.

Слідчий поклав кросівки й пішов до вікна. Сонце було високо, але ще йшло вгору, і глибоке море під його промінням блакитно сяяло.

- Ти тільки поглянь! Дивився б на це й дивився.

- Так, дуже гарне море, - шанобливо відказав Чон До.

- Якщо зараз піти в доки й закинути вудку - клюне? - спитав слідчий.

Добре клювало південніше, де з консервного заводу зливали відходи в море, але Чон До сказав:

- Так, мабуть.

- А північніше, у Вонсані, - промовив старий, - там пляжі, еге?

- Ніколи там не був, - відповів Чон До. - Але пісок з корабля видно.

- Ось, я приніс тобі оце.

Він вручив Чонові До оксамитову малинову коробочку:

- Це твоя медаль за героїзм. Я почеплю її тобі, хоча, маю сказати, ти якийсь не медальний хлопець. Мені це в тобі подобається.

Чон До не відкрив коробочку.

Старий слідчий знову поглянув у вікно.

- Щоб вижити в цьому світі, мусиш бути сто разів боягузом, але принаймні раз - героєм. - І він засміявся. - Принаймні так мені один сказав, коли я його колошматив.

- Я просто хочу назад на своє судно.

Старий слідчий поглянув на Чона До.

- Щось у тебе сорочка від солоної води зсілася, - зауважив він. Він відгорнув рукав Чона До і подивився на рани, з червоними краями й мокрими кутками.

Чон До відсмикнув руку.

- Спокійно, спокійно, тигре. Ще нарибалишся. По-перше, нам треба показати цим американцям. Хай отримають своє. Я знаю, що план уже запущено в дію. Тож треба тебе трохи причепурити. А то зараз таке враження, ніби акули перемогли.

- Це все - якесь випробування, так?

Старий слідчий посміхнувся:

- Тобто?

- Оці запитання про Вонсан, наче я дурник якийсь, - усі ж знають, що там немає ніяких пенсіонерів. Усі ж знають, що туди просто приїжджають на відпустку головні військові. Чому не сказати прямо, чого вам від мене треба?

На обличчі сивого слідчого проскочив вираз непевності, який одразу змінився на уважне оцінювання й урешті перетворився на посмішку.

- Що ти?! - мовив він. - Я не той, хто мав би тебе лякати. - І розсміявся. - А серйозно, з погляду закону ми обидва герої. Ми в одній команді. Наша мета - показати американцям, які отаке з тобою зробили, де раки зимують. Але спочатку я маю знати, чи нема в тебе яких непорозумінь із капітаном. Сюрпризів нам не треба.

- Ви про що? - спитав Чон До. - Ні, ніколи!

Він визирнув у вікно. Половина суден уже вийшла в море, але команда «Чунми» розклала сіті в доках на просушку, щоб потім поладнати.

- Добре, тоді забудь. Якщо ти йому нічим не допік, то я тобі вірю.

- Капітан - це моя сім’я, - запевнив Чон До. - Якщо ви зібралися щось про нього сказати, то краще кажіть.

- Та нічого. Капітан просто прийшов і попросив мене перевести тебе на інше судно.

Чон До з недовірою подивився на нього.

- Капітан сказав, що втомився від героїв, що йому не так уже багато залишилося й він просто хоче спокійно робити свою справу й ловити рибу. Я докопуватися не став - капітан сильний чоловік, справжня міцна рука, але з роками людина втрачає гнучкість. Я таке не раз бачив.

Чон До сів на стілець.

- Річ у його дружині. Певне, що в ній. Це ваша робота - її в нього забрали.

- Сумніваюся, що штука в цьому. Я його ситуації не знаю, але ж вона стара, еге? Небагато чоловіків, яких дають на заміну, так уже хотіли, щоб їм дісталася стара. Капітан сів, і вона його залишила. Скоріш за все, саме так і було. Як сказав Великий Керівник, найпростіша відповідь зазвичай і є правильною.

- А дружина другого помічника, її справою ви займаєтеся?

- Вона гарненька, у неї все буде гаразд. За неї можеш не перейматися. Під собаками вона вже точно не житиме, можеш мені повірити.

- А що буде з нею?

- Є там начальничок у Сінпхо, він один із перших номерів у списку, а у Чхонвані є партійний чиновник на пенсії, який уже теж відкрито заповзявся забрати її собі.

- Я гадав, що таких відправляють до Пхеньяна.

Старий подивився вгору.

- Вона вже не незаймана, - урешті промовив він. - Плюс їй уже двадцять, а ще вона вперта. Більшість дівчат, яких відсилають до Пхеньяна, мають сімнадцять років і вміють лише слухати. А тобі що? Ти ж її для себе не хочеш?

- Ні. Зовсім ні.

- Бо це зовсім не по-геройськи. Хочеш дівчину - знайдемо тобі дівчину. Але дружина загиблого товариша - це не вітається.

- Я не кажу, що я цього хочу, - сказав Чон До. - Але я герой. Я маю права.

- Привілеї, - поправив слідчий. - Ти отримуєш деякі привілеї.

Весь день він возився з радіо. На підвіконні було хороше світло. Зі сплющеного кінця дроту зробив мініатюрну викрутку, а припій плавив над свічкою. Також звідти йому було видно гавань і капітана, який ходив по палубі.

Ближче до сутінків прийшла вона. У чудовому настрої, аж сяяла.

- Бачу, дещо в тобі ще працює, - зауважила вона.

- А я не міг лежати без риби над головою. Вона в мене була як каруселька над ліжечком.

- О, оце б я справила враження, - усміхнулася вона, - у Пхеньяні з повною валізою риби!

Потім вона відкинула волосся назад і показала нові тоненькі золоті сережки.

- Ну що, гарні я вторгувала? Мені буде треба робити таку зачіску, щоб їх було видно.

Підійшла до радіо.

- Воно працює?

- Ага, - сказав він. - Антену я зробив. Тільки її треба поставити на даху до того, як світло вимкнуть.

Вона схопила «найки».

- Гаразд. Тільки в мене є ще справа перед тим.

Вони обережно спустилися сходами на шостий поверх. Проминули квартири, з яких долинали сімейні сварки, але в більшості стояла могильна тиша. Стіни прикрашали гасла про Великого Вождя й Великого Керівника, а також зображення дітей, які співають, розкривши перед собою книжки з революційними піснями, селян, які, піднявши серпи, відірвалися на мить від збирання небувалих урожаїв і споглядають чисте світло вічної мудрості.

Дружина другого помічника постукала у двері, почекала кілька секунд, а потім увійшла. Вікна були закриті папером від продовольчих пайок, і в кімнаті стояв запах прілої пахвини, як у тунелях під ДМЗ. Там на пластиковому стільці сидів чоловік, поклавши перев’язану ногу на табуретку. З обрису бинтів можна було помітити, що під ними немає пальців. На ньому був комбінезон із консервного заводу, а на нашивці стояло «Бригадир Ґун». Коли Ґун побачив кросівки, його очі спалахнули. Він жестом попросив їх, покрутив у руках, навіть понюхав.

- Зможеш іще таких принести? - спитав він.

- Можливо, - сказала вона. Вона побачила на столі невелику пласку прямокутну коробку. - Це воно?

- Так, - кивнув Ґун, милуючись «найками». Потім він указав на коробку. - Це дістати було непросто, розумієш? Прямо з Південної.

Вона взяла коробку під пахву, навіть не дивлячись, що там.

- А що хоче твій друг? - спитав Ґун.

Чон До роззирнувся в кімнаті: коробки з якимись дивними китайськими напоями, кошики зі старим одягом, обірвані дроти на місці гучномовця. Стояла пташина клітка, напхана кролями. Він сказав за себе сам:

- Мені нічого не треба.

- А я питав, чого ти хочеш, - мовив Ґун, уперше всміхнувшись. - Ходи-но, тут для тебе подарунок. Здається, у мене є пояс на тебе.

Він потягнувся до кулька на підлозі, повного ношених поясів.

- Не турбуйтеся, - запевнив Чон До.

Дружина другого помічника побачила пару черевиків, які їй сподобалися. Вони були чорні й майже нові. Поки вона їх міряла, Чон До дивився на ящики з товарами. Були папіроси, торбинки таблеток, надписані вручну, і повна миска сонячних окулярів. Стояли пачкою чималі сковороди, для великої сім’ї, їхні ручки стирчали в різні боки, і в цьому видовищі для нього було щось майже трагічне.

На маленькій полиці він виявив свої англійські словники, проглянув свої старі позначки на берегах - відзначав вирази, які йому колись здавалися неможливими, на зразок «холостий хід» чи «віддати кінці». Далі він помітив капітанів помазок із борсучої щетини. Чон До не засуджував другого помічника чи його дружину за крадіжку речей, навіть особистих, але коли озирнувся й побачив, як вона міряє нові туфлі перед дзеркалом, то раптом відчув, що не все одно, хто з подружжя приніс сюди ці речі.

- Добре, - сказала вона. - Я хочу їх.

- Гарно виглядають, - похвалив Ґун. - Шкіра тут іде японська, якраз найкраща. Принось іще пару «найків», поміняємось.

- Ні. «Найки» надто цінні. Коли я дістану ще пару, подивимося, що тут у тебе є рівнозначного.

- То дістанеш іще пару, неси мені. Домовилися?

- Домовилися.

- Гаразд, - сказав він. - Бери оці, будеш винна мені кросівки.

- Авжеж, - погодилася вона.

- Не роби цього, - спробував застерегти її Чон До.

- А я не боюся, - відказала жінка.

- Добре, - мовив Ґун. - Як прийде час, що ти мені знадобишся, прийду до тебе й розрахуєшся.

Вони зібралися йти з тією коробкою. Але щось на маленькому столику привернуло увагу Чона До. Він узяв цю річ. То був годинник на ланцюжку, як у начальника станції. Такий був у Начальника сиріт, і з ним він керував усім їхнім життям від світанку до відбою, здаючи хлопців в оренду чистити відстійники чи спускатися на мотузках із відром на дно нафтосховищ. Усе робилося за годинником, і хоча він ніколи не казав хлопцям, котра година, вони навчилися за його обличчям визначати, чого чекати до наступного погляду на годинник.

- Візьми оцей годинник, - запропонував Ґун. - Він мені дістався від одного діда, який казав, що ця штука ніколи не підводить.

Чон До поклав годинник на місце. Коли вони вийшли й двері за ними зачинилися, Чон До спитав:

- А що в нього з ногою?

- Торік потрапив нею в паропровід під тиском, щось таке.

- Торік?

- А рана не загоюється, так каже начальник цеху.

- Ти б краще з ним справ не заводила, - зауважив Чон До.

- Коли він прийде по борг - я вже буду далеко, - заспокоїла вона.

Чон До подивився на неї. У цю хвилину йому стало її по-справжньому шкода. Він подумав про тих чоловіків, що хочуть забрати її собі: про «начальничка» із Сінпхо і старого партійця з Чхонвана, які просто зараз готують свої помешкання до її приїзду. Чи показували їм її фотографію? Чи щось розповіли? Чи вони просто почули з гучномовців трагічну новину про героя, який загинув серед акул і залишив молоду красуню вдову?

Піднялися сходами на дах, штовхнули в темряву металеві двері, побачили зірки. Дорослі собаки були вільні та обережні, вони помітили людей на даху. Посеред даху була споруда, завішена тканиною, щоб не пускати комах до собачатини, натертої крупною сіллю і товченим зеленим перцем, яка в’ялилася на океанському повітрі.

- Як тут гарно вгорі, - сказав він.

- Іноді я виходжу сюди подумати, - промовила вона.

Обоє подивилися вдалину, туди, де вода.

- А як воно там, у морі? - спитала вона

- Щойно з очей зникає берег, - відповів Чон До, - ти можеш стати ким завгодно звідки завгодно. Наче в тебе немає минулого. Там усе непередбачуване - кожен дотик води, кожен птах, який падає на воду мов нізвідки. По радіо люди говорять таке, що тобі й не снилось. А тут такого нема, тут усе, як за планом.

- Не дочекаюся твого радіо! - сказала жінка. - Ти зможеш поп-музику з Сеула зловити?

- Ні, то не таке радіо. - Він увіткнув антену в ґрати вольєру з цуценятами, ті перелякано розбіглися.

- Не розумію.

Чон До перекинув кабель через поруччя так, щоб його можна було спіймати з вікна внизу.

- Це радіо не отримує передачі, - пояснив він. - Воно передає.

- А навіщо?

- Ми маємо відправити повідомлення.

У квартирі Чон До спритними пальцями причепив кабель від антени й маленький мікрофон.

- Мені наснився сон, - сказав він. - Мабуть, це безглуздий сон, але я бачив твого чоловіка з радіо в човні, що він пливе вперед хвилями, які сяють, мов тисячі дзеркал!

- Цікаво, - посміхнулася вона.

Чон До ввімкнув радіо, і вони разом стали дивитися на жовте світло його ватметра. Чон До виставив частоту шістдесят три мегагерци, тоді стиснув ручку переривника:

- Третій помічник - другому помічникові, прийом.

Чон До повторив ці позивні кілька разів, розуміючи, що так само, як він не чує, так другий помічник не може відповісти. Нарешті він додав:

- Друже, я знаю, що ти там. Не впадай у відчай.

Чон До міг пояснити, як відділити смужку міді з виводу акумулятора, потім з’єднати її з обома полюсами, щоб вийшла іскра й можна було прикурити цигарку. Міг розповісти йому, як зробити компас із магніту від радіо або що конденсатори загорнуті у фольгу, тож її можна використовувати як сигнальне дзеркало.

Але для виживання другому помічникові були потрібні витримка, здатність пережити самоту й незнайоме, тут Чон До на дечому розумівся.

- Спи вдень, - сказав він йому, - і вночі матимеш ясну голову. Ми щоночі дивилися на зірки - звіряйся з ними. Якщо вони на своєму місці, то все гаразд. Вмикай свою уяву лише на майбутнє, не на минуле чи теперішнє. Не намагайся докладно уявити обличчя: ти будеш у відчаї, якщо вони здаватимуться нечіткими. Якщо до тебе прийдуть люди здалеку, стався до них не як до привидів. Прийми їх як родичів, як гостей, розпитуй їх, будь добрим господарем.

- Тобі потрібна мета, - мовив він другому помічникові. - У капітана була мета безпечно доправити нас додому. Твоя мета - лишатися сильним, щоб бути в змозі врятувати ту, яка веслує вночі. Вона в біді, їй потрібна допомога. Тільки ти можеш їй допомогти. Дивись на обрій уночі, виглядай сигнальні ракети. Ти повинен урятувати її заради мене. Мені шкода, що я тебе підвів. Я мав тебе доглядати. Мав урятувати тебе, але не зміг. Ти був справжній герой. Коли прийшли американці, ти врятував нас усіх, а коли тобі були потрібні ми, нас поряд не було. Колись настане день, і я все виправлю.

Чон До зупинив передачу, і стрілка ватметра впала.

Дружина другого помічника не зводила з нього очей.

- Мабуть, то був дуже сумний сон. Бо це найпечальніші слова, які на моїх очах одна людина сказала іншій…

Чон До кивнув, і жінка спитала:

- А хто це - та, що веслує вночі?

- Не знаю, - відповів він. - Вона була в моєму сні.

Він вручив їй мікрофон.

- Гадаю, і тобі варто щось йому сказати, - запропонував Чон До.

Вона не зрозуміла:

- Ну це ж твій сон, а не мій. Що я йому скажу?

- А що б ти йому сказала, коли б знала, що більше ніколи його не побачиш? Або нічого не кажи. Він казав мені, що любив, як ти співала.

Чон До сів на коліна, розвернувся й ліг на матрац. Лежачи на спині, кілька разів глибоко зітхнув. Спробував зняти сорочку - і не зміг.

- Не підслуховуй! - обернулася жінка.

Він заткнув вуха - відчуття було, як від навушників, - і дивився, як ворушаться її губи. Вона щось сказала, дивлячись за вікно, а коли зрозумів, що дружина другого помічника співає, то відпустив вуха й впустив у них звук, дитячу колискову:

Її голос був простий і чистий. Кожен знає свої колискові, але як він упізнав свою? Чи хтось співав її йому, задовго до того, як він пам’ятає себе?

Доспівавши, вона вимкнула радіо. Невдовзі світло згасло, і вона запалила свічку. Сіла поруч, і її очі якось змінилися.

- Мені було це потрібно. Я не знала, що мені це треба. - Вона глибоко зітхнула. - Раптом настільки легше стало.

- Це було так красиво, - мовив Чон До. - Я впізнав твою колискову.

- Ну, звісно. Її ж усі знають. - Дружина другого помічника поклала руку на коробку. - Я оце носилася з цією штукою, а ти навіть не спитав, що там.

- То покажи, - сказав Чон До.

- Заплющ очі!

Він так і зробив. Спочатку почув звук розстібання змійки на заводському комбінезоні, потім - відкривання коробки, шурхіт цупкого атласу, її крок усередину одежі й рух угору, ледь чутне лопотіння тканини, що вкладається на тіло, майже безгучний рух рук у рукави.

- А тепер можеш розплющити! - дозволила вона, але він не хотів.

Із заплющеними очима він відчував її шкіру довгими тепловими хвилями, затишну й невидиму. Жінка повністю довіряла йому, він просто не хотів, щоб це закінчувалося.

Дружина другого помічника знов опустилася на коліна біля нього, і коли Чон До все ж розплющив очі, на ній була блискуча жовта сукня.

- Такі носять на Заході, - запевнила вона.

- Яка ти гарна! - усміхнувся він.

- Знімімо цю сорочку.

Жінка перекинула ногу через нього, так що її жовта сукня накрила Чона До трохи вище пояса. Ставши над ним, вона дала йому руки й допомогла сісти, а потім узяла його сорочку за низ і стягла її через голову.

- Мені звідси видно твої сережки! - сказав Чон До.

- То, мабуть, мені не треба стригтися.

Він поглянув на неї: яскрава жовтизна сукні відтіняла чорноту її волосся.

Вона спитала його:

- А як так вийшло, що ти не одружився?

- Поганий сонбун[19].

- Твоїх батьків засудили?

- Ні, - відповів він. - Люди гадають, що я сирота.

- Еге, тоді зрозуміло, - мовила жінка й раптом завагалася. - Вибач, будь ласка, це я негарно сказала.

- А що ж ти мала сказати? - знизав плечима Чон До.

Вона перемінила тему:

- Ти сказав, що мета мого чоловіка - якась жінка з твоїх снів, що веслує вночі.

- Я просто порадив йому лишатися сильним і не втрачати пильності, - пояснив Чон До. - Його мета - лишитися в живих.

- Але ж мій чоловік не живий? Ти б мені сказав?

- Так, сказав би, - мовив Чон До. - Так, він не живий.

Вона подивилася йому в очі.

- А мою колискову що, будь-хто міг почути?

- Будь-хто на Східному морі.

- А в Пхеньяні?

- Ні, - відповів Чон До. - То дуже далеко, там гори. Сигнал іде над водою.

- Але всі, хто слухав…

- Кораблі, навігаційні станції, військовий флот - оці всі. І я не сумніваюся, що й він теж почув.

- У твоєму сні?

- Уві сні - так. У тому сні, де він пливе далеко-далеко, і ясне сонце, і в його човні приймач. Це так само реально, як і акули, що здіймаються з темних вод, і їхні зуби в моїй руці. Я знаю - кожен є і сном, і явою, але весь час забуваю, де що, а правдиве і одне, і друге. Більш нічого не скажу. Не знаю, що більш правдиве.

- Оберімо красиву історію, де ясне сонце й де ніхто нас не почує, - сказала жінка. - Вона і є правдою. А не та страшна, з акулами.

- Але чи не страшніше опинитися самому-одному в морі, повністю відрізаним від усіх, від друзів, сім’ї, без точного напрямку, без жодної розради, крім радіоприймача?

Вона торкнулася його щоки:

- То твоя історія. Ти ж намагаєшся мені розповісти про себе, чи не так?

Чон До подивився на неї довгим поглядом.

- Бідолашний хлопчику. Бідолашний мій хлопчику. Воно не має бути так. Повернися зі свого моря, усе може бути інакше. Тобі не потрібне радіо, я з тобою. Тобі не треба обирати самоту.

Вона нахилилася до нього й ніжно поцілувала в лоб і щоки.

Потім сіла й задивилася на нього. Погладила його по руці. І коли знову нахилилася, немовби щоб знову поцілувати його, завмерла, дивлячись на його груди.

- Що таке? - здивувався Чон До.

- Ой, та дурниці… - сказала й затулила рот рукою.

- Ні, це не дурниці. Скажи.

- Я просто звикла дивитись отак на свого чоловіка й бачити на його грудях своє обличчя. Я ніколи не знала нічого іншого.

Коли загули ранкові гудки й будинок перетворився на вулик гучномовців, вони пішли на дах знімати антену. М’яке ранкове сонце блищало на воді, але ще не пекло й не будило мух чи сморід собачого посліду. Собаки, які, здавалося, цілий день гиркались між собою й товклися по даху, тепер спали суцільною масою, і у свіжому ранковому повітрі їхню шерсть вкривали краплини роси.

Дружина другого помічника підійшла до краю даху й сіла, перекинувши ноги через край. Чон До зробив те саме, але, побачивши під собою двір з висоти десяти поверхів, мусив на мить заплющити очі.

- Я не зможу довго використовувати траур як виправдання, - сказала вона. - На роботі влаштують мені самокритику й перезатвердять норму роботи…

Унизу двір перетинала процесія робітників у комбінезонах; вони рівною ходою виходили з будинків, перетинали рейки для візків з рибою й повз колишній будинок начальника проходили до брами рибоконсервного заводу.

- Навіть очей не підведуть. Щоразу тут сиджу й дивлюся на них. Жоден ні разу не глянув угору й не помітив мене.

Чон До набрався духу й собі подивитися на них - це було зовсім не те, що дивитися в глибини океану. Сто футів[20] морем униз, як і сто футів повітрям униз, - це однаково смерть, але вода поволі вводить тебе в інший світ.

Сонце над морем уже світило так, що очі боліли дивитися на нього, блищала вода. Якщо їй це й нагадувало сон Чона До про її чоловіка, то вона цього не показувала. «Чунму» в гавані можна було вирізнити з-поміж інших суден за особливим коливанням від носа до корми навіть від найменшої хвилі, піднятої іншим судном, що пливе повз. Сіті на «Чунму» вже повернулися, і скоро їх уже мали знову закидати в море. Наставивши руки козирком і примруживши очі, Чон До вже міг вирізнити фігуру біля поруччя, яка дивилася вниз. Так дивитись у воду міг лише капітан.

У двір під ними в’їхав чорний «мерседес». Він дуже повільно переїхав вузьку, нерівну доріжку, якою возили рибу, і зупинився на траві під вікнами. З нього вийшло двоє людей у синіх костюмах.

- Очам своїм не вірю, - сказала вона. - Це відбувається.

Люди в цивільному внизу приклали руки до чола й зміряли довгим поглядом будинок. Коли вони захлопнули дверцята машини, собаки попідскакували та обтрусилися від роси. Вона глянула на Чона До:

- Таки справді відбувається!

І подалася до металевих дверей на сходи.

Перш за все вона вбралась у свою жовту сукню, уже не просячи Чона До заплющити очі. Вона відчайдушно заметушилась однокімнатною квартирою, кидаючи речі у валізу.

- Повірити не можу, вони вже тут! - Вона роззирнулася кімнатою; на обличчі в неї було написане хвилювання: усі потрібні речі зникають з поля зору. - Я не готова. Я навіть підстригтися не встигла. Навіть і близько не готова!

- Мені не байдуже, що буде з тобою, - сказав Чон До. - І я не можу дозволити їм таке зробити з тобою.

Вона витягала різні речі з комода.

- Це гарно, - промовила. - І ти славний, але це моя доля. Мушу їхати.

- Треба тебе звідси вивести. Може, до твого батька? Він, певне, щось придумає.

- Чи ти здурів? - здивувалася жінка. - Він же мене сюди й запхав!

Вона навіщось сунула йому оберемок одягу.

- Я маю дещо тобі сказати, - обізвався Чон До.

- Про що?

- Той старий слідчий - він мені описав, кого для тебе вибрали.

- Це про що?

- Чоловіків на заміну.

Вона припинила збиратися.

- Що, їх там навіть кілька?

- Один - якийсь начальник у Сінпхо. А другий - старий, партійний чиновник у Чонвані. Слідчий не знав, кому тебе дадуть.

Жінка підвела голову, нерішуче глянула вгору.

- Тут якась помилка.

- Тобі просто треба звідси вислизнути. Цим виграєш трохи часу, доки вони знову повернуться.

- Ні. - Вона рішуче подивилася на нього. - Ти тут можеш зарадити, ти герой, тебе послухаються. Вони не зможуть тобі відмовити.

- Я так не думаю… - сказав Чон До. - Я не певен, що тут воно так робиться, правда.

- Скажи, хай забираються, бо ти зі мною одружуєшся!

У двері постукали.

Вона міцно схопила його за руку:

- Скажи їм, що ти зі мною одружуєшся! - повторила жінка.

Він подивився на її обличчя, таке беззахисне, - він іще ніколи не бачив її такою.

- Так ти ж за мене не хочеш.

- Ти герой, - сказала вона. - А я - дружина героя. Тобі просто потрібно було прийти до мене.

Вона взялася за поділ сукні й наставила його, як фартух:

- Ти - малятко на дереві, стрибай, тобі просто треба довіритися мені.

Він пішов до дверей, але зупинився, перш ніж відчинити.

- Ти говорив про мету мого чоловіка, а твоя яка? А раптом я - твоя мета? - спитала жінка.

- А я не знаю, чи є в мене мета, - відповів Чон До. - Але ти знаєш свою - і це Пхеньян, а не якийсь радист у Кінчхе. Не треба себе недооцінювати - ти виживеш.

- Отак, як ти?

Він нічого не відповів.

- Знаєш, хто ти такий? - спитала жінка. - Ти - той, хто вижив, але не має заради чого жити!

- А що, краще, щоб я помер за те, що для мене важливе?

- Саме так і зробив мій чоловік, - відказала вона.

Двері різко штовхнули, і вони піддалися. Там стояли ті самі двоє з «мерседеса». Після підняття сходами вони були не дуже щасливі.

- Пак Чон До? - спитав один з них.

Чон До кивнув, і той сказав:

- Ви маєте пройти з нами.

А другий спитав:

- У вас є костюм?

Чоловіки в костюмах повезли Чона До понад консервним заводом, а потім військовою дорогою, яка звивалася пагорбами над Кінчхе. Чон До озирався й дивився, як усе зникає за горами в задньому вікні. Між пагорбами він інколи бачив, як маячать у синяві судна в гавані, зблискує черепиця на даху будинку начальника. Якоїсь хвилі в око йому впав червоний шпиль серед міста на честь 15 квітня. Містечко раптом стало схоже на якесь веселе село, як малюють на стінах пунктів видачі пайок. З-за пагорба вже виднів тільки стовп пари з труби консервного заводу, останній краєчок океану, а далі вже не стало видно нічого. Дійсність повернулася - дається нове робоче завдання, і Чон До не плекав ілюзій щодо його природи. Він розвернувся до людей у цивільному. Вони розмовляли про хворого колегу. Розмірковували, чи є у хворого запас харчів і кому дістанеться його квартира, якщо він помре.

У «мерседеса» були склоочисники, небачена дивина, і фабричне радіо, яке могло ловити Південну Корею та «Голос Америки». Одне тільки порушення цього закону могло відправити людину на рудники - якщо ця людина сама не є вища від закону. Поки ті двоє розмовляли, Чон До помітив у них золоті зуби - таке можливе тільки в Пхеньяні. «Еге, - подумав новоявлений герой, - оце, мабуть, буде найогидніше моє завдання».

Двоє в цивільному привезли Чона До вглиб півострова, на покинуту авіабазу. Деякі з ангарів були перетворені на теплиці, і на лужках навколо злітної смуги Чон До бачив відсунуті вбік з дороги старі розбиті вантажні літаки, що так і сяк лежали на траві й тепер слугували вольєрами для страусів - маленькі голівки птахів дивилися на них крізь запилюжені вікна кабін. Вони підійшли до маленького авіалайнера, який заводив двигуни. З нього трапом спустилися ще двоє в синіх костюмах. Один був старший і якийсь дрібний - немов дідусь, що вбрався в одяг онука. Старий поглянув на Чона До, тоді розвернувся до свого супутника.

- А де його костюм? Товаришу Бук, я ж казав вам, йому необхідний костюм!

Товариш Бук був молодий і худорлявий, у круглих окулярах. Його значок із Кім Ір Сеном був причеплений бездоганно. Але над правим оком товариш мав глибокий вертикальний шрам. Шкіра неправильно зрослася, так що брова була розірвана на дві частини, які не сходилися.

- Ви чули, що сказав доктор Сон? - спитав він водіїв. - Цьому чоловікові необхідний костюм!

Товариш Бук підвів нижчого водія до Чона До і поставив їх спиною до спини, зрівнявши плечі. Тоді так само поставив поряд із Чоном До вищого водія. Коли його лопатки торкнулися спини Чона До, той раптово вповні усвідомив, що більше ніколи не вийде в море, ніколи не дізнається, як склалася доля дружини другого помічника, - хіба що зможе уявити, як пальці старого «начальничка» з Сінпхо беруться за край її жовтої сукні. Він подумав про те, чого більше не почує по радіо, про те, як життя триватиме без нього. Усе життя його посилають на якусь роботу, нічого не пояснюючи, ні про що не попереджаючи. І ніколи не було сенсу питати, чому так, чи думати над цим - однаково робота від того не змінювалася. Але знов-таки, раніше він не мав чого втрачати.

Доктор Сон сказав вищому водієві:

- Ану, давай-но його сюди!

Водій почав скидати піджак.

- Це костюм із Шеньяна, - бідкався він.

Товариш Бук не бажав нічого слухати.

- Він у тебе з Гамбурга, сам знаєш.

Водій розстібнув сорочку, манжети на ній, і, коли він її зняв, Чон До простягнув йому робочу сорочку другого помічника.

- Прибери свою смердючу сорочку, - скривився водій.

Перш ніж Чон До вбрався в нову сорочку, доктор Сон сказав:

- Не спіши. Дай-но я гляну на твій акулячий укус.

Доктор Сон зсунув окуляри на ніс і нахилився. Дуже обережно помацав рану, покрутив руку, оглядаючи шви. При яскравому світлі Чон До розгледів почервоніння навколо шва, те, яка мокра була рана.

- Дуже переконливо, - промовив доктор Сон.

- Переконливо? - обурився Чон До. - Та я ледь не загинув.

- Усе дуже вчасно, - зауважив товариш Бук. - Ці шви скоро треба буде знімати. Як краще - нам самим зняти чи хай би вони були красномовнішими, якщо це зроблять їхні лікарі?

- Ви медик? - спитав Чон До.

Доктор Сон нічого не відповів. Його водянисті очі вивчали татуювання на грудях Чона До.

- О, бачу, наш герой - покровитель кіномистецтва, - зауважив доктор Сон. Він торкнувся плеча Чона До, подаючи йому знак одягатись, а тоді спитав: - Чи ти знаєш, що Сан Мун - коханка товариша Бука?

Товариш Бук посміхнувся, на радість старому.

- Вона моя сусідка, - виправив він.

- У Пхеньяні? - уточнив Чон До, одразу усвідомивши, що це запитання характеризує його як неотесаного селюка. Щоб не виглядати зовсім невігласом, він додав: - То ви знаєте її чоловіка, командира Ґа?

Доктор Сон і товариш Бук замовкли.

Чон До продовжив:

- Він володар золотого пояса з тхеквондо. Кажуть, він очистив армію від гомосексуалістів.

Грайливі бісики в очах доктора одразу зникли. Товариш Бук відвів очі.

Водій вийняв із кишень гребінець і пачку цигарок, віддав піджак Чонові До й почав розстібати штани.

- Годі про подвиги командира Ґа, - сказав доктор Сон.

- Так, - підхопив товариш Бук. - Гляньмо, як піджак сяде.

Чон До накинув піджак. Він не розумів, добре він сів на нього чи ні. Водій, у спідньому, віддав йому штани й останню річ - шовкову краватку. Чон До роздивився її, пройшовся поглядом від широкого до вузького кінця.

- Слухайте, - водій закурив і випустив дим. - Та він же навіть не знає, як її зав’язати.

Доктор Сон узяв краватку.

- Ходи-но сюди, зараз познайомимо тебе з тонкощами західного шийного одягу, - промовив він і спитав товариша Бука: - В’яжемо віндзор чи напіввіндзор?

- Четвірку, - сказав Бук. - Так зараз молодь ходить.

Удвох вони провели Чона До вгору сходами. Із самої гори товариш Бук крикнув водієві:

- Заповни ордер у місцевого відповідального за розподілення - тебе поставлять у чергу на новий костюм.

Чон До озирнувся на свій старий одяг, який так і лишився на землі. Невдовзі його розкидає між страусових вольєрів реактивним струменем.

У салоні на перекриттях красувалися портрети Великого Вождя й Великого Керівника в позолочених рамах. У літаку пахло цигарками та брудним посудом. Чон До також відчував, що на борту бували й собаки. Оглянув ряди порожніх крісел, але жодних ознак цих тварин не побачив. Попереду самотою сидів чоловік у чорному костюмі й військовому кашкеті з високим краєм. До нього підійшла стюардеса з ідеальним кольором обличчя. У хвості літака з півдюжини молодих людей були зайняті якимись паперами. Один із них користувався комп’ютером, що міг складатися й розкладатися. Чон До помітив кинутий на кілька сидінь жовтий рятувальний пліт із червоною ручкою надування та інструкціями російською мовою. Чон До поклав на нього руку - море, сонце, банка тушонки. Стільки днів у відкритому морі…

Підійшов товариш Бук.

- Боїшся літати? - спитав він.

- Не знаю, - відповів Чон До.

Загули двигуни, літак покотив у далекий кінець злітної смуги.

- Я відповідаю за забезпечення, - мовив товариш Бук. - Цей літак носив мене в усі куточки світу: до Мінська по свіжу ікру, до Франції - по коньяк просто з підземних печер. Тож не бійся, він не впаде.

- А що я тут роблю? - спитав Чон До.

- Слухай, - відповів товариш Бук, - доктор Сон хоче, щоб ти познайомився з міністром.

Чон До кивнув, і вони пішли в носову частину літака, де доктор Сон розмовляв із міністром.

- Називай його просто «міністр», - прошепотів товариш Бук. - І ніколи не звертайся до нього безпосередньо, тільки через доктора Сона.

- Міністре, - сказав доктор Сон. - Це Пак Чон До, істинний герой Корейської Народно-Демократичної Республіки, ні?

Міністр заперечно похитав головою. У нього були сиві вуса й навислі над глибоко посадженими очима брови, з-під яких годі було розібрати погляд.

- Звичайно, міністре, - продовжив доктор Сон. - Ви ж бачите, це сильний і красивий молодий чоловік, так?

Міністр кивнув.

- Ми скоро ще проведемо час усі разом, мабуть? - поцікавився доктор Сон.

Міністр знизав плечима і глипнув з-під брів поглядом, який міг означати: може, так, а може, ні.

Цим їхня розмова обмежилася.

Відходячи, Чон До спитав:

- А чого саме він міністр?

- Бензину й шин, - сказав доктор Сон і розсміявся. - Це мій шофер. Але не переймайся, цей чоловік бачив, напевне, усе, що можна побачити на світі. Він сильний. Його єдине завдання - нічого не казати в цій подорожі й зображувати на обличчі «так», «ні» й «мабуть» залежно від того, як я закінчую свої питання. Ти ж зрозумів, як я керую його відповідями? Це відволікатиме американців, поки ми трохи почаклуємо.

- Американців? - перепитав Чон До.

- А ті водії тобі що, нічого не сказали? - здивувався доктор Сон.

Літак розвернувся в кінці злітної смуги й став прискорюватися. Чон До вчепився в спинки крісел.

- Гадаю, наш герой ще ніколи не літав, - припустив товариш Бук.

- Що, справді не літав? - поцікавився доктор Сон. - То ми маємо зайняти свої місця, літак ось-ось здійметься в повітря.

Доктор Сон із просто-таки китайською церемонністю посадив їх.

- Ось ремінь безпеки, - сказав він Чонові До. - Герой може його пристібати чи ні на свій розсуд. Я людина вже стара, мені не потрібна безпека, а от вас, товаришу Бук, прошу пристебнутися. Ви людина молода, у вас дружина й діти.

- Тільки з огляду на вашу турботу, - погодився товариш Бук і пристібнув ремінь.

ІЛ здійнявся в західний вітер, а потім заклав віраж на північ, так що берег стало видно праворуч. Чон До бачив, як тінь літака тремтить на воді, - і далі сині простори моря. Він бачив не ті води, де рибалив на «Чунмі» з капітаном, а течії, що несли його на японські завдання, одне напруженіше від іншого. Найгірше завжди було довго повертатися додому, слухати, як викрадені в трюмі кричать, б’ються об стіни, намагаються скинути пута. Він роззирнувся в салоні, уявив собі викраденого, прив’язаного до крісла. Уявив собі, як вони б затягали в літак якого-небудь американця, а потім шістнадцять годин сиділи з ним у цьому літаку.

- Гадаю, ви не ту людину взяли на цю справу, - спромігся на слово Чон До. - У моїй справі, напевне, написано, що я досвідчений викрадач, і це правда. Я виконав чимало завдань, і хіба що два об’єкти при мені загинули. Але я вже не такий. Оці руки тепер налаштовують радіо. Вони вже забули те, чого ви від них хочете.

- Як гідно й щиро, - відзначив доктор Сон. - Чи не так, товаришу Бук?

Товариш Бук відповів:

- Чудовий вибір, докторе Соне. Американці просто розтануть від такої щирості.

Доктор Сон звернувся до Чона До:

- Юначе, на цьому завданні працюватиме твоє слово, а не твої кулаки.

Товариш Бук пояснив:

- Доктор Сон їде до Техасу зондувати ґрунт для майбутніх переговорів.

- До переговорів бувають ще переговори, - мовив доктор Сон. - Нічого офіційного, ні делегації, ні фотознімків, ні охорони. Ми просто відкриваємо канал.

- А говорити про що будемо? - спитав Чон До.

- Неважливо про що, - сказав доктор Сон. - Важлива позиція. Янкі дечого від нас хочуть. І ми дечого хочемо - наприклад, одним із перших пунктів буде, щоб вони перестали лазити на наші рибальські судна. Адже відома річ, що в нас рибальські судна мають багато важливих завдань. Коли настане слушний час, розкажеш, як твого друга кинули акулам солдати військово-морського флоту США. Американці дуже виховані. Така історія справить на них глибоке враження, особливо на їхніх дружин.

Стюардеса принесла докторові Сону склянку соку, а на Чона До й товариша Бука уваги не звернула.

- Красуня, правда? - спитав доктор Сон. - Усю країну прочісують, щоб таких знайти! Молоді люди, вам узагалі все байдуже, крім задоволень, знаю, знаю. Ви мене не обманете. Б’юсь об заклад, що ви аж слину пускаєте, так хочете побачити справжню агентку ЦРУ. Ну то запевняю вас, у них там не всі такі спокусливі красуні, як у кіно.

- Я ніколи не бачив кіно, - сказав Чон До.

- Ніколи не бачив кіно? - перепитав доктор Сон.

- Повністю - ніколи, - відповів він.

- О, ну ці американки в тебе з рук їстимуть. Чекай-но, коли вони побачать твою рану! Чекай, коли почують твою історію, - ото буде!

- Але моя історія - неймовірна. Я й сам ледве в неї вірю.

- Прошу, мій друже, принесіть мені тигра, - попросив доктор Сон товариша Бука.

Коли Бук пішов, доктор Сон звернувся до Чона До:

- Там, звідки ми родом, історії мають вагу фактів. Якщо селянина держава оголошує музичним віртуозом, то всі вважають за краще називати його маестро. І, по секрету кажучи, з його боку дуже мудрим кроком буде почати грати на піаніно. Для нас історія важливіша за людину. Якщо людина і її історія не пасують одне до одного, то змінитися має саме людина.

Тут доктор Сон випив трохи соку. Він підняв палець, який трохи тремтів.

- А от в Америці історії людей весь час змінюються. Там важлива людина. Словам твоїм вони, може, повірять, а може, і ні, але тобі, Чонові До, - тобі вони повірять.

Доктор Сон підкликав стюардесу.

- Цей чоловік - герой Корейської Народно-Демократичної Республіки, йому необхідний сік.

Коли вона побігла по сік, він сказав:

- Ба як?

Потім похитав головою й додав:

- Але спробуй поясни це все в центральному бункері.

Доктор Сон показав униз, маючи на увазі самого Керівника Кім Чен Іра.

Прийшов товариш Бук із портативним холодильником. Вручив його Чонові До.

- Ось тигр, - промовив він.

Усередині лежав шматок м’яса, загорнутий у брудний поліетиленовий пакет. До теплуватого на дотик м’яса прилипли травинки.

Чон До зауважив:

- Може, ще льоду попросити?

Доктор Сон посміхнувся:

- О, американці, уявляю, які вони міни робитимуть.

- Тигр! Уявляєте, що вони скажуть, - засміявся товариш Бук і сказав англійською: - Я б охоче, але я їв тигра на обід.

- Як апетитно! - докинув доктор Сон. - Шкода, що я на леопардовій дієті.

Товариш Бук сказав:

- Чекайте, ще міністра підключимо.

- Міністр хотів би приготувати це особисто, так? - уточнив доктор Сон. - Міністр наполягає, що всі американці повинні долучитися, так?

Чон До подивився на холодильник, на якому був зображений червоний хрест. Він такий бачив і раніше: у подібних возили кров до Пхеньяна.

- Про американців треба знати передусім дві речі, - сказав доктор Сон. - По-перше, вони швидко метикують, по-друге, над усім замислюються. Треба загадати їм загадку, щоб переспрямувати їхні думки. По-перше, ми показуємо їм міністра. По-друге, нам потрібно, щоб вони відчували свою моральну перевагу. Вони без цього не вміють вести переговори. У них все завжди починається з розмов про права та свободи людини й таке інше. Але тигр це все змінює. Вони вжахнуться, що ми можемо спокійно їсти рідкісну тварину, і одразу відчують себе на висоті. Тоді можна буде швидко перейти до справи.

- Прошу, сенаторе, дозвольте передати вам страву, - промовив товариш Бук англійською.

- Так, сенаторе, - додав доктор Сон. - Вам потрібна добавка!

Вони сміялися, доки не побачили обличчя Чона До.

- Ти ж розумієш, - сказав доктор Сон, - що в цьому холодильнику проста яловичина. Тигр - тільки історія, легенда. Тож ми насправді пригощаємо їх легендою.

- А що буде, як вони це з’їдять? - спитав Чон До. - Якщо вони повірять, що це м’ясо тигра, а з ввічливості його їстимуть і відчують себе морально нижчими. Це не позначиться на ході переговорів?

Товариш Бук подивився на доктора, чекаючи, що він скаже.

- Якщо американці прислухаються до своїх відчуттів і не втрачають голову, - мовив доктор Сон, - то ніякими байками про тигра їх не одуриш. Вони ж на смак відчують, що це яловичина. А якщо американці просто граються, якщо не планують розібратись у фактах і вести серйозні переговори, то відчують смак тигрятини.

- Ви гадаєте, якщо вони повірять в історію з тигром, - поцікавився Чон До, - то повірять і в мою?

Доктор Сон знизав плечима.

- Ну, твою, звичайно, важче буде розжувати, - мовив він.

Один із молодих людей із команди забезпечення товариша Бука приніс три однакові годинники. Товариш Бук узяв їх.

- Один - міністрові, - сказав він, а решту два видав докторові Сону й Чону До.

- На них виставлено техаський час. Годинники однакові, щоб показати американцям корейську рівність і солідарність.

- А ви? - спитав Чон До. - Де ваш годинник?

- О, я не маю справ у Техасі, - відповів товариш Бук.

- На жаль, товариш Бук не складе нам компанію, - сказав доктор Сон. - У нього інше завдання.

Товариш Бук підвівся:

- Так, я маю підготувати мою команду.

Салоном пройшла стюардеса з рушниками й дала один докторові Сону.

- Ну, що мені робити? - спитав товариш Бук, коли вона відійшла.

- Вона інакше не може, - мовив доктор Сон. - Жінки за своєю природою зачаровуються старшими чоловіками. Тільки немолодий чоловік може по-справжньому задовольнити жінку - це факт.

Товариш Бук засміявся:

- А я гадав, ви завжди кажете, що тільки чоловік невеликої комплекції може задовольнити жінку.

Доктор Сон сказав на свій захист:

- Ну я не такий уже й малий. Мої розміри точно збігаються з розмірами Великого Керівника, навіть нога така сама.

- Це правда, - підтвердив товариш Бук. - Я займаюся забезпеченням Великого Керівника. Таких самих людей тільки двоє.

Чон До сидів біля вікна, коли пролітали над Сахаліном, Камчаткою, Охотським морем, де був ув’язнений капітан - десь на цих синіх хвилях. Вони випередили захід сонця, рухаючись на північ, у вічне літнє світло. Зупинилися на російській військовій авіабазі в Анадирі, щоб заправитися, і всі старі пілоти вибігли подивитися на ІЛ-62, вік якого, за їхніми оцінками, становив сорок сім років. Вони помацали пузо літака та обговорили проблеми, виправлені в новіших конструкціях; у кожного знайшлася в запасі страшна байка про польоти на такому, доки рештки цих ІЛів у кінці 1980-х відправили до Африки. Наперед вийшов велетень диспетчер, і Чон До розпізнав на його обличчі й руках сліди давнього обмороження. Диспетчер розповів, що навіть ті літаки, які прийшли на заміну ІЛам - перші АНи і ТУ - вже стали рідкістю.

- Я чув, ніби останній ІЛ-62 розбився в Анголі в 1999 році, - додав він.

Доктор Сон заговорив російською:

- Як печально, що колись великий народ, який створив цей чудовий літак, більше на це не спроможний!

Товариш Бук додав:

- Хай вам буде відомо, що повний розвал вашої країни наш народ зустрів із сумом і співчуттям!

- Так! - проголосив доктор Сон. - Ваш народ і наш колись були двома маяками комунізму в цьому світі. На жаль, тепер тільки ми несемо цю непросту ношу.

Товариш Бук відкрив валізу зі свіжими стодоларовими купюрами, щоб заплатити за пальне. Але диспетчер тільки похитав головою.

- Євро! - сказав він.

Доктор Сон обурився:

- Я особистий друг мера Владивостока!

- Євро! - не відступався диспетчер.

У товариша Бука виявилася ще одна валіза, повна європейської валюти.

Відлітаючи, доктор Сон загадав пілотам показати, на що вони здатні. На зльоті двигуни розігналися на повну потужність, і корпус немилосердно заторохтів.

Алеутські острови, міжнародна лінія зміни дат. З висоти в дев’ять тисяч метрів вимальовувалися чіткі обриси контейнеровозів на побриженому легкими хвилями зелено-білому морі. Капітан розповідав Чонові До, що за східними берегами Японії океан має глибину дев’ять кілометрів, і тепер стало зрозуміло, що він мав на увазі. Побачивши обшири Тихого океану, - яка ж монументальна справа перепливти його на веслах! - він зрозумів, чому ті мандрівниці так рідко виходили на зв’язок.

«Де рука капітана “Квана Лі”?» - раптом подумав Чон До. У чиїх руках тепер його словники, хто зранку голиться капітановим помазком? Яким тунелем зараз біжить його загін, що сталося з тією старенькою японкою з фотоапаратом, яку вони викрали, - тією, яка сказала, що охоче піде з ними, коли їй дозволять його сфотографувати? Яке в нього тоді було обличчя? Що потім розповідала знайомим барменка з Ніїґати, після того як випивала з викрадачами? Раптом йому явилася дружина другого помічника у своєму робочому комбінезоні, з блиском риб’ячого жиру на шкірі, з волоссям, розкуйовдженим парою, - і шурхіт жовтої сукні огорнув Чона До, і він провалився в сон.

Десь над Канадою доктор Сон зібрав усіх на інструктаж щодо американців. Він звернувся до міністра, Чона До та ще до шістьох із команди товариша Бука. Другий пілот і стюардеса підслуховували. Доктор Сон почав із короткої розповіді про жахіття капіталізму та згадок про злочини американської воєнщини проти пригноблених народів. Потім згадав про поняття Ісуса Христа, висвітлив особливе становище американських негрів і перелічив причини нелегальної міграції мексиканців до США. Далі пояснив, чому багаті американці самі сідають за кермо й розмовляють із прислугою як із рівними.

Один із молодих людей спитав, що йому робити, коли раптом зустріне гомосексуаліста.

- Розкажіть, що це для вас новина, - порадив доктор Сон, - що таких осіб у вас на батьківщині не існує. А далі ставтеся до нього, як до приїжджого з далеких країв - Бірми, України чи Куби, - що вивчає ідеї Чучхе.

Далі доктор Сон перейшов до практичних моментів. Пояснив, що бути взутим у приміщенні тут уважається нормальним. Жінкам в Америці дозволяється курити, і їм із цього приводу зауважень робити не можна. Закликати до порядку чужих дітей в Америці не заведено. Намалював на папірці, як виглядає футбольний м’яч. Дуже неохоче торкнувся американських стандартів особистої гігієни, прочитав коротку лекцію про усмішки. Закінчив собаками, до яких американці ставляться особливо сентиментально, мають до них слабкість. «В Америці ніколи не можна ображати собаку», - сказав він. Собак вважають членами родини, їм дають імена, як людям. У собак є власні ліжка, іграшки, лікарі й будинки, які не можна назвати загорожами.

Коли літак нарешті пішов на зниження, товариш Бук знайшов Чона До.

- Щодо доктора Сона, - він хитнув головою, - у нього довга й славетна кар’єра, але в Пхеньяні кожен у безпеці до першого провалу.

- У безпеці? - спитав Чон До. - У безпеці від чого?

Товариш Бук торкнувся годинника, який тепер був на руці Чона До:

- Ти просто допомагаєш йому успішно виконати завдання.

- А ви з нами не підете?

- Я? - спитав товариш Бук. - Я маю за двадцять чотири години з’їздити до Лос-Анджелеса, купити DVD-дисків на триста тисяч доларів - і назад. Ти що, справді ніколи не бачив кіно?

- Я не якийсь там селюк. Просто можливості не мав.

- То маєш шанс! Доктор Сон, наприклад, замовив фільм про оперних співачок-сопрано.

- Мені немає на чому дивитися DVD, - сказав Чон До.

- Знайдеш! - переконував його товариш Бук.

- А Сан Мун? Я б із нею фільм подивився.

- Наших фільмів в Америці не продають.

- А вона справді сумує?

- Сан Мун? - товариш Бук кивнув. - Її чоловік командир Ґа і Великий Керівник - суперники. Командир Ґа надто відома особа, щоб його карати, тож просто його дружині не дають ролей у кіно. Нам чути, що в них удома робиться: вона весь день грає на каяґемі[21] й навчає цієї печальної, неприкаяної музики своїх дітей.

Чон До уявив, як її пальці перебирають струни - кожна нота викрешується, палає і згоряє, обвуглюючись, наче сірник.

- Останній раз питаю - хочеш американський фільм? - сказав товариш Бук. - Це кіно - єдина справжня причина вчити англійську.

Чон До спробував прикинути масштаб пропозиції. В очах товариша Бука він побачив відомий з дитинства вираз: так дивиться хлопчик, який вважає, що завтра буде краще, ніж сьогодні. Такі довго не протримувалися. Але Чон До все одно любив їх найдужче.

- Гаразд, - погодився він. - А який найкращий?

- «Касабланка», - порадив товариш Бук. - Кажуть, це найкращий фільм.

- «Касабланка», - повторив Чон До. - Беру його!

Того ранку вони приземлилися на авіабазі Дайс на південь від Абіліна в штаті Техас.

Тепер нічний спосіб життя Чона До став йому в пригоді в іншій півкулі. Він почувався свіжим і бадьорим; у жовтувате вікно ІЛа йому було видно, що на гудронове покриття в’їхали дві старі машини: їх зустрічали. Там було троє американців у капелюхах - двоє чоловіків і жінка. Коли ІЛ вимкнув двигуни, прикотили металевий трап.

- За двадцять чотири години! - замість прощання сказав доктор Сон товаришеві Буку.

Товариш Бук швидко вклонився й відчинив двері.

Повітря було сухе. У ньому пахло гарячим металом і сухим кукурудзинням. Військові літаки - цілий ряд - стояли вдалині й блищали: таке Чон До бачив лише на монументальних стінних розписах.

Господарі чекали під трапом. Посередині стояв сенатор, який роками був, напевне, старший за доктора Сона, але високий і засмаглий; убраний він був у вишивану сорочку й сині штани. У його вусі Чон До помітив якийсь медичний апарат. Якщо доктор Сон мав шістдесят років, то сенатор, певне, старший років на десять.

Томмі, друг сенатора, був чорний, приблизно того самого віку, тільки більш худорлявий; волосся в нього вже посивіло, а обличчя було глибше пооране зморшками. Також із ними була Ванда - молода, тілиста, а з отвору на її кашкеті з написом «Блеквотер»[22] витикався жовтий хвостик. На ній була червона сорочка-ковбойка на сріблястих кнопках.

- Міністре, - сказав сенатор.

- Сенаторе, - відповів міністр, і всі з усіма стали вітатися.

- Ходімо, - запропонував сенатор. - У нас запланована невеличка прогулянка.

Він провів міністра до старої американської машини. Коли міністр відчинив двері з боку водія, сенатор делікатно спрямував його до других дверей.

Томмі показав на білий автомобіль з відкидним верхом, на якому хромованими літерами стояло «Мустанг».

- Я маю їхати з ними! - наполягав доктор Сон.

- Вони в «сандербьорді», - намагалася пояснити Ванда. - Там є місце тільки для двох.

- Але ж вони не говорять однією мовою, - наполягав доктор Сон.

Томмі зауважив:

- У нас пів-Техасу не говорять однією мовою!

«Мустанг» з опущеним верхом поїхав за «сандербьордом» окружним шосе. Чон До разом із доктором Соном сиділи позаду Томмі, той вів машину.

Ванда підняла голову, підставивши обличчя вітру; їй це подобалося, вона розвертала лице то так, то сяк. Удалині, попереду і позаду, Чон До міг розгледіти чорні машини охорони. На узбіччі зблиснуло бите скло. Для чого країною розкидано гострі, мов бритва, скалки? Чонові До здавалося, що на кожному розі сталася якась трагедія. А де всі люди? Вони проминули загорожу з колючим дротом, схожу на звичайну пропускну зону. Але замість бетонних стовпів з ізоляторами для електрики, там були ввіткнуті в землю вузлуваті, вибілені сонцем гілляки, схожі на поламані коричневі кінцівки, а то й на старі кістки - ніби заради будівництва кожних кількох метрів цього паркану хтось загинув.

- Це особлива машина, - відзначив доктор Сон.

- Вона сенаторова, - сказав Томмі. - Ми дружимо ще з армії. - Рука Томмі звисала з вікна, він підставляв її вітрові. Потім двічі поплескав по металу. - Я пам’ятаю в’єтнамську війну. І я пізнав Христа, але тільки коли позичив оцей «мустанг» з його висувними задніми сидіннями, я по-справжньому познайомився з Мері Мак-Парсонз і відчув себе чоловіком!

Ванда засміялася.

Доктор Сон зайорзав на шкіряному сидінні.

Чон До побачив на обличчі доктора Сона глибоку образу: йому повідомлено, що там, де він сидить, Томмі колись здійснив статевий акт.

- Ой, - продовжив Томмі, - мені й самому ніяково, як згадаю, який я був. Слава Богу, я вже не такий. І, до речі, я з нею одружився. І правильно зробив, царство їй небесне.

Доктор Сон помітив на узбіччі політичну рекламу з портретом сенатора й американським прапором.

- Скоро вибори, чи не так? - спитав він.

- Так, - відповів Томмі. - У сенатора попередні вибори в серпні.

- Ми маємо щастя, Чоне До, - сказав доктор Сон, - бачити американську демократію в дії.

Чон До подумав, що сказав би на це товариш Бук.

- Дуже цікаво, - озвався він.

Доктор Сон спитав:

- Чи утримає сенатор свою представницьку позицію?

- Дуже ймовірно, - сказав Томмі.

- Дуже ймовірно? - перепитав доктор Сон. - Якось недемократично звучить.

- Нас вчили, що демократія працює не так, - долучився до розмови Чон До.

- Скажіть, будь ласка, - звернувся доктор Сон до Томмі, - якою буде явка виборців?

Томмі глянув у дзеркало заднього огляду.

- Тобто скільки зареєструвалося як виборці? На попередні вибори десь відсотків сорок.

- Сорок відсотків?! - вигукнув доктор Сон. - Явка виборців у Корейській Народно-Демократичній Республіці становить дев’яносто дев’ять відсотків - найдемократичніша країна світу! Проте Сполученим Штатам немає чого соромитися. Ваша країна однаково може стати прикладом для країн із нижчою явкою, як-от Бурунді, Парагвай і Чечня.

- Явка дев’яносто дев’ять відсотків?! - здивувався Томмі. - Ну з такою демократією у вас скоро за сто перевалить!

Ванда засміялася, потім озирнулась і, зустрівшись поглядом із Чоном До, хитрувато, змовницьки до нього всміхнулася.

Томмі подивився на них у дзеркало заднього огляду:

- Ну, ви ж усерйоз не вірите в оцю «найдемократичність», правда? Ви ж знаєте правду про те, звідки ви, так?

- Не можна їх про таке питати, - попередила Ванда. - Неправильна відповідь тут може потім принести їм лихо вдома.

Томмі натомість продовжив:

- Ну хоча б скажіть, що знаєте, що війну виграли південні корейці. Будь ласка, хоча б це зрозумійте.

- Але ж ви помиляєтесь, мій любий Томасе, - сказав доктор Сон. - Я переконаний, що війну програла конфедерація. А перемогла якраз північ!

Ванда всміхнулася до Томмі:

- Ну що, показав вам наш гість?

- Атож, - засміявся Томмі.

Вони з’їхали з шосе біля ковбойської крамниці. На стоянці був лише «сандербьорд», і чорна машина стала поряд. Усередині кілька продавців чекали, щоб дати гостям одяг у стилі Дикого Заходу. Доктор Сон переклав міністрові, що ковбойські чоботи - це подарунок сенатора й він може брати собі, які захоче. На міністра справили враження екзотичні чоботи, і він поміряв пари зі шкіри ящірки, страуса й акули. Урешті зупинився на зміїній шкірі, і продавці почали шукати пару його розміру.

Доктор Сон коротко переговорив із міністром, а тоді оголосив:

- Міністр має справити велику потребу.

Американці помітно стрималися, щоб не засміятися.

Міністр надовго вийшов. Чон До вподобав пару чорних чобіт і відклав їх убік. Він переглянув багато жіночих чобітків, поки знайшов такі, які підійшли б дружині другого помічника. Вони були цупкі, жовті та з красивою вишивкою біля носків.

Докторові Сону пропонували дедалі менші розміри, поки нарешті не знайшли пару простих чорних чобіт на підліткову ногу. Щоб допомогти докторові зберегти обличчя, Чон До звернувся до доктора Сона.

- Правда, - спитав він уголос, - що у вас точно такий самий розмір ноги, як і у Великого Керівника Кім Чен Іра?

Усі подивилися, як доктор Сон із приємністю пройшовся в нових чоботах зі своїми черевиками в руках. Він зупинився перед манекеном у ковбойському одязі.

- Ось поглянь, Чоне До, - сказав він. - Замість своїх найкрасивіших жінок американці використовують штучних людей, аби показувати одяг.

- Яка винахідливість, - зреагував Чон До.

- Може, - зауважила Ванда, - наші найкрасивіші жінки зайняті іншою справою.

Доктор Сон зустрів це правдиве твердження поклоном:

- Звичайно. Як це недалекоглядно з мого боку.

На стіні за склом була розміщена сокира.

- Ось дивись, - зауважив доктор Сон, - американці завжди готові до раптового сплеску насильства!

Сенатор поглянув на годинник, і Чон До зрозумів, що з нього цієї гри вже досить.

Міністр повернувся, йому дали пару чобіт. Здавалося, кожна лусочка їхньої зміїної шкіри так і блищала. З недвозначно задоволеним виразом міністр зробив у них кілька кроків, як бандит.

- Чи ви бачили фільм «Рівно опівдні»? - спитав доктор Сон. - Це улюблений фільм міністра.

Сенатор раптом знову посміхнувся.

Доктор Сон звернувся до міністра:

- Гарно сидять, ні? - спитав він.

Міністр засмучено подивився вниз на свої нові чобітки. Похитав головою.

Сенатор клацнув пальцями:

- А принесіть-но ще чобіт, - попросив він продавців.

- Вибачте, будь ласка, - сказав доктор Сон. Він сів і став роззуватися. - Але міністр вважає, що буде образою Великого Керівника прийняти в дар нові чоботи, тоді як Великому Керівникові нових чобіт не дістанеться.

Чон До повернув чобітки, які вибрав для дружини другого помічника. Усе одно це була просто фантазія, і він це розумів. Міністр також сів і почав стягувати свої чоботи.

- Так це легко виправити! - запевнив сенатор. - Звичайно, ми можемо передати також чоботи для містера Кіма. Адже ми знаємо, що він має такий самий розмір, як і присутній тут доктор Сон. Просто ще одну пару можна взяти!

Доктор Сон тим часом зашнуровував власні черевики.

- Тільки тоді образа полягатиме в тому, - сказав він, - що такий скромний дипломат, як я, носитиме чоботи, які підходять найшанованішому вождеві найвеличнішого народу світу.

Ванда стежила очима за всіма учасниками цієї сцени. Її погляд зупинився на Чонові До, і вона розуміла, що саме цей чоловік викликає в неї питання.

Делегація пішла без чобіт.

Ранчо було підготоване так, щоб дати гостям відчути смак техаського життя. В’їжджаючи на його територію, вони перетнули загороду для худоби, потім завернули слідами пікапів. Знову сенатор їхав із міністром, а решта групи сіла в чотиридверну машину з кузовом. Вони їхали піщано-глинистою ґрунтівкою, проминаючи покручені вітрами кущі й вузлуваті дерева, які здавались обпаленими й розколотими, навіть їхнє високе гілля гнулося до землі. Було поле колючих рослин, з полум’яними шипами, мов акулячі зуби. Кожна з них окремо, самотньо чіплялася в кам’янистий ґрунт, і Чонові До вони здавалися якимись ніби жестами тих, хто похований під ними.

Дорогою на ранчо американці, здавалося, не звертали уваги на корейців, обмінюючись зауваженнями про худобу, якої Чон До не бачив навколо жодних ознак, а потім перейшли на розмову про щось своє, геть незрозуміле для Чона До.

- «Блеквотер» - нова форма? - поцікавився Томмі у Ванди.

Вони наближалися до якихось дерев, з яких вітер зривав білі, схожі на віналон квіти.

- «Блеквотер»?

- Ну в тебе ж на шапці.

- То просто безкоштовна шапка, - пояснила вона. - Зараз я працюю радше на цивільну дочірню компанію, у якої урядові контракти з армією. Немає сенсу весь час працювати на одному місці. У мене три перепустки до внутрішньої безпеки, а я туди ні ногою.

- І назад до Багдада? - спитав він.

Вона окинула поглядом суху техаську рівнину.

- У п’ятницю, - відповіла.

Сонце світило просто на них, коли вони вилізли з великої машини. Чон До одразу набрав у вихідні туфлі піску. Перед ними був накритий стіл із барильцем лимонаду й стояли три кошики з подарунками, кожен загорнутий у целофан. У кожному кошику були ковбойський капелюх, пінта бурбону, блок цигарок «American Spirit», трохи в’яленої яловичини, пляшка води, сонцезахисний крем, червона хустка й пара рукавичок з телячої шкіри.

- Моя дружина подбала, - сказав сенатор.

Сенатор запросив їх дістати з кошиків свої капелюхи та рукавички. Перед гостями з’явилися мотопилка й косарка, щоб розчищати кущі; корейцям видали захисні окуляри. Крізь їхній пластик очі доктора Сона аж палали обуренням.

Томмі завів косарку і вручив її міністрові, який, здається, знаходив химерне задоволення в тому, щоб водити нею туди-сюди по шорстких, сухих чагарях.

Коли настала черга доктора Сона, він скривився:

- Що ж, схоже, і я матиму таке задоволення.

Він насунув окуляри, а потім повів косарку крізь чагарі й стерню, доки лезо в нього не застрягло в піску.

- Боюся, що в мене невеликий талант до землеробства, - сказав доктор Сон сенаторові. - Але, як учить Великий Вождь Кім Ір Сен, «не питай, що Корейська Народно-Демократична Республіка може зробити для тебе; питай, що ти можеш зробити для Корейської Народно-Демократичної Республіки!».

Сенатор втяг повітря крізь зуби.

Томмі спитав:

- А це не той великий вождь, який шкодував, що його громадяни мають лише одне життя, щоб віддати за свою країну?

- Ну гаразд, - примирливо мовив сенатор. - Спробуймо порибалити.

Вудки було закинуто у великий ставок, вода в який подавалася глибинними насосами. Сонце пекло, і доктор Сон у своєму темному костюмі, здавалося, не дуже міцно тримався на ногах. Сенатор витяг із кузова два складані стільці, і доктор сів у тіні дерева. Хоча він, як сенатор, і обмахувався своїм капелюхом, усе ж краватку не попустив.

Томмі негучно, з повагою розмовляв із міністром. Чон До перекладав.

- Закидайте он під те повалене дерево, - пропонував Томмі. - Порухайте вудкою туди-сюди, щоб наживка потанцювала, і трохи підтягуйте її.

До Чона підійшла Ванда з двома фужерами лимонаду.

- Колись я рибалив за допомогою електричних кабелів, - сказав міністр. - Дуже ефективно!

Оце міністр уперше за той день обізвався. Чон До не зміг нічого придумати для того, щоб пом’якшити це твердження. Нарешті він переклав його для Томмі так:

- Міністр хоче сказати, що перемога близько.

Чон До взяв із рук Ванди лимонад; вона з підозрою підняла брову. Це дало Чонові До зрозуміти, що вона - не стюардеса з бездоганним кольором обличчя, яка підносить напої впливовим чоловікам.

Міністр навчився описаного Томмі трюку з кількох закидів: Томмі показував йому, як треба.

- Ось, - сказала вона. - Це від мене до твого кошика.

Вона вручила йому маленький світлодіодний ліхтарик.

- Їх роздають на виставках, - пояснила вона. - Я завжди такими користуюся.

- Ви працюєте в темряві? - спитав він.

- Бункери - це моя спеціальність. Я аналізую укріплені бункери. До речі, я Ванда. Якось раніше не виходило відрекомендуватися.

- Пак Чон До, - назвався він. - А звідки ви знаєте сенатора?

- Він побував у Багдаді, я поводила його Саладін-комплексом Саддама Хусейна. Потужна структура. Швидкісні залізничні тунелі, потрійні фільтри для повітря, захист від ядерного удару. Якщо побачити чий-небудь бункер, можна одразу все дізнатися про його господаря. Ви чуєте новини про війну?

- Постійно, - відповів їй Чон До.

Він натис на кнопку ліхтарика і накрив його долонею, щоб зрозуміти рівень його яскравості.

- Американці в тунельних сутичках використовують ліхтарики?

- А як же без них? - здивувалася Ванда.

- А хіба ваша армія не має окулярів, у яких видно в темряві?

- Коли чесно, - сказала вона, - то, гадаю, американці так не воювали від часів В’єтнаму. Мій дядько там служив - тунельним щуром. Зараз, якщо під землею якась ситуація, то посилають бота.

- Бота?

- Ну, розумієте, ро`бота на радіокеруванні, - пояснила вона. - Є в них такі красені.

Вудка міністра зігнулася, риба пробувала втекти з наживкою. Міністр роззувся й по кісточки ввійшов у воду. Почалася серйозна боротьба, вудка гнулася на всі боки, а Чон До подумав, що в такі ставки треба б селити якусь тихішу рибу. Сорочка міністра вся просякла потом, коли він нарешті підтяг рибу ближче. Томмі дістав її з води - товста біла істота. Томмі вийняв гачок, підняв рибу вгору, поклавши їй у роззявлену пащу палець, щоб показати розміри щелеп. І тут Томмі вкинув рибу назад у ставок.

- Моя риба! - закричав міністр. Він люто посунув вперед.

- Міністре! - гукнув йому доктор Сон і помчав до нього. Він поклав руки на плечі міністрові, які рухалися то вгору, то вниз. - Міністре, - лагідніше сказав йому доктор Сон.

- Чом би нам тепер не перейти до стрільб? - запропонував сенатор.

Вони швидко рушили пустелею. Докторові Сону було важко йти нерівною місцевістю у вихідних туфлях, але допомоги він не приймав.

Міністр говорив, а Чон До перекладав:

- Міністр чув, що в Техасі водиться найотруйніша змія. Він хоче застрелити таку, щоб подивитися, чи сильніша вона за нашу найстрашнішу змію - кам’яного щитомордника.

- У середині дня, - розповів сенатор, - гримучі змії сидять у норах, у холодку. А от зранку виповзають.

Чон До переклав це міністру, і той запропонував:

- Скажи американському сенаторові, хай його чорний помічник наллє в нору води, і я пристрелю собі змію, коли вона вилізе.

Почувши відповідь, сенатор посміхнувся й похитав головою:

- Річ у тому, що гримуча змія охороняється.

Чон До переклав, але міністр не зрозумів:

- Від чого? - спитав він.

Чон До поставив це запитання сенаторові:

- Від чого охороняється змія?

- Від людей, - пояснив сенатор, - змія охороняється законом.

Міністрові здалося надзвичайно смішним, що люту, смертельно отруйну змію охороняють від її жертв.

Вони підійшли до імпровізованого тиру, де на столі рядком лежали кілька револьверів у стилі Дикого Заходу. На відстані, як мішені, стояли різноманітні бляшанки. Револьвери 45-го калібру були важкі й потерті. Сенатор запевнив гостей, що вся ця зброя колись відібрала в когось життя. Його прадід був шерифом цього округу, і всі ці пістолети були конфісковані як знаряддя вбивства.

Доктор Сон відмовився від стрільби:

- Я не довіряю своїм рукам, - сказав він і сів у затінку.

Сенатор теж признався, що своє вже відстріляв.

Томмі почав заряджати пістолети.

- У нас тут їх багато. Не хочете нам продемонструвати? - запропонував він Ванді.

Вона поправляла свій хвіст.

- Хто, я? - уточнила вона. - Гадаю, не варто. Сенатор розсердиться, якщо я змушу наших гостей ніяковіти.

А от міністр був у власній стихії. Він заходився коло револьверів, наче все життя з цигаркою на губі крутив барабан і стріляв у розставлені слугами мішені, а не ставив машину на узбіччі й не читав «Родон сінмун», чекаючи зі зборів доктора Сона.

- Корея, - сказав доктор Сон, - країна гірська. Постріли швидко відлунюють в ущелинах. А тут звук летить кудись і не вертається!

Чон До погодився. Щось у цьому справді було особливо самотнє: пейзаж поглинав увесь гуркіт, і ані найменша луна не приходила у відповідь на постріл.

Міністр виявився на диво влучним, і невдовзі вже потрапляв у мішень з маху й демонстрував різні вигадливі постріли, поки Томмі перезаряджав йому пістолети. Усі дивилися, як міністр розряджає барабан очко за очком, стріляє з двох пістолетів із цигаркою в зубах, а бляшанки лускають і скачуть. Сьогодні справді він був міністром, хтось інший катав його , і на гачок натискав він .

Міністр обернувся до них і промовив по-англійськи, здуваючи дим із дула:

- «Хороший, поганий, злий».

Будівля ранчо мала один поверх і наполовину ховалася за оманливою густотою дерев. У ближчій загороді стояли стіл для пікніка й польова кухня-гриль, біля якої вже кілька людей очікували обід. Співали цикади, і Чон До чув запах жару, на якому готувалася їжа. Злегка зітхав полуденний вітерець, удалині маячили купчасті хмари, надто далекі, щоб обіцяти дощ.

Пси вільно сновигали територією, перестрибуючи через загороду. У якийсь момент собаки помітили, як у кущах щось заворушилося. Вони завмерли, шерсть у них на хребтах стала сторч. Проходячи повз них, сенатор наказав: «Фас!» - і за його командою собаки туди помчали й злякали якихось птахів, котрі швидко забігли в чагарі.

Коли собаки повернулися, сенатор дав їм ласощів зі своєї кишені, і Чон До зрозумів, що за комунізму собаку приборкують, а за капіталізму підкуповують.

За їжею не розрізняли звань чи посад: поряд стояли сенатор, працівники ранчо, хатня прислуга, агенти безпеки в чорних костюмах, дружини техаських чиновників. Коли міністр сів за стіл, дружина сенатора принесла йому страву, доктор Сон і Чон До стали в чергу з тарілками, зробленими з паперу. Поряд із Чоном До опинився молодий чоловік, котрий сказав, що він в університеті пише дисертацію про північнокорейську ядерну програму. Він нахилився ближче й тихо спитав:

- Ну ви ж знаєте, що війну виграв Південь, правда?

Їм подали яловичі реберця, кукурудзу, спечену на грилі в лушпинні, мариновані помідори та ополоник макаронів. Доктор Сон і Чон До пішли туди, де їли міністр, сенатор і його дружина. Собаки побрели за ними.

Доктор Сон сів поряд із ними.

- Приєднуйся, будь ласка, - запропосив він. - Тут багато місця, ні?

- Вибачте, - відповів Чон До. - У вас, напевне, обговорюються важливі справи.

Він сів окремо за дерев’яний столик для пікніка, на якому вандали нашкрябали свої ініціали. М’ясо виявилося водночас солодким і гострим, помідори - солоними й запашними, а от кукурудзу та локшину зробили геть неїстівними, зіпсувавши все маслом і сиром - про ці субстанції він знав лише з діалогів, які слухав на мовних курсах: «Я хотів би купити сиру»; «Передайте, будь ласка, масло»…

Угорі колами ширяв якийсь птах. Чон До не знав, який саме.

До нього підсіла, облизуючи пластикову ложечку, Ванда.

- Божечки! - сказала вона. - Дивіться пиріг із горіхами не пропустіть!

Він щойно доїв ребро, і в нього всі руки були в соусі.

Ванда кивнула в кінець столу, де терпляче, не зводячи з них очей, сидів собака. Очі в нього були каламутно-блакитні, а шкура сірувато-плямиста. Ну як може пес, вочевидь, добре годований, настільки точно відтворити вираз обличчя хлопчика-сироти, якого поставили в самий хвіст черги під час роздачі?

- Ну, спробуй. Чом би й ні?

Вона кинула кістку, яку собака зловив на льоту.

- Це леопардовий катахула, - сказала вона. - Подарунок губернатора штату Луїзіана за допомогу після урагану.

Чон До взяв ще ребро. Він їв м’ясо й не міг зупинитися, навіть якби відчув, що воно вже стоїть у нього в горлі й далі не сунеться.

- Хто всі ці люди? - спитав він.

Ванда подивилася навколо:

- Парочка розумак з інститутів, трохи з неурядових організацій і роззяви всякі. Не щодня ж із Північної Кореї гості бувають.

- А ви? - спитав він. - Ви з розумак чи з роззяв?

- Я - похмура фігура з розвідки! - відповіла Ванда.

Чон До вирячився на неї.

Вона всміхнулася:

- Ну що ви, я хіба справді похмуро виглядаю? Я таке собі доступне джерело інформації. Охоче поділюся, не жадібна. Можете питати про що хочете!

Територію загороди перетнув Томмі зі стаканчиком холодного чаю в руці: він прийшов звідти, де зберігалися вудки й пістолети. Чон До спостерігав, як Томмі став у чергу, як йому насипали страву, як він, приймаючи тарілку, подякував, кивнувши головою.

- Ви на мене так дивитесь і, мабуть, думаєте, ніби я ніколи чорну людину не бачив, - сказав Чон До Ванді.

Вона знизала плечима:

- Таке може бути.

- Я раніше бачив американських моряків, - продовжив він. - Там багато чорних. І мій викладач англійської був з Анголи. Єдиний чорний у КНДР. Він казав, що йому не так самотньо, якщо він виробляє в нас африканський акцент.

Ванда посміхнулася:

- Мені колись розповідали, що в 70-х роках якийсь американець перейшов ДМЗ - хлопець із Північної Кароліни, п’яний він був чи що. Північні корейці зробили його вчителем англійської, але були змушені припинити його викладання, коли всі агенти заговорили як рагулі.

Хто такі «рагулі», Чон До не знав.

- Ніколи такого не чув, - сказав він. - Та і я не агент, якщо ви про це.

Ванда дивилася, як він обгризає наступне ребро.

- Мені дивно, що ви мене ні про що не питаєте, хоча я пропонувала. А я готова була побитися об заклад, що спитаєте, чи знаю я корейську.

- А знаєте? - спитав Чон До.

- Ні, - відповіла вона. - Але можу зрозуміти, коли людина мудрує з перекладом. Тому я й подумала, що ви більше, ніж просто скромний перекладач.

Доктор Сон із міністром стояли біля свого столика. Доктор Сон проголосив:

- Міністр бажає зробити подарунки сенаторові та його дружині. Для сенатора - «Вибрані твори Кім Чен Іра».

Тут доктор Сон витяг перев’язаний одинадцятитомник.

Повз Чона До з Вандою пройшла мексиканка з тацею, заставленою їжею.

- EBay[23], - сказала вона Ванді.

- Пілар! - гукнула їй Ванда. - Ну ти й вредна!

Сенатор з усмішкою прийняв подарунок.

- Вони підписані? - поцікавився він.

Обличчям доктора Сона пробіг розгублений вираз і миттєво зник. Він порадився з міністром. Чон До їх не чув, вони швидко перекидалися словами. Потім доктор Сон усміхнувся.

- Великий Керівник Кім Чен Ір був би радий підписати вам ці книжки особисто, якщо сенатор завітає до нас у Пхеньян.

Сенатор, своєю чергою, вручив міністрові iPod, повний записів музики кантрі.

Доктор Сон почав перед усіма вихваляти красу й грацію дружини сенатора, а тим часом міністр готувався вручити їй свій холодильник.

Чон До наче знову відчув запах того м’яса. Він відклав ребро й відвернувся

- Що? - спитала Ванда. - Що в тому холодильнику?

Це в якомусь розумінні ставало вирішальним моментом: доти всі хитрощі доктора Сона були просто жартами, але фокус із тигром був іншого ґатунку; щойно понюхавши, американці зрозуміють, що м’ясо підробне, що розігрується якась некрасива гра, - і все зміниться.

- Мені треба знати, - сказав Чон До, - ви серйозно говорили?

- Звичайно, - відповіла вона. - А про що ви?

Він узяв Ванду за руку. Написав на її долоні ім’я другого помічника.

- Я маю знати, чи йому вдалося, - пояснив Чон До. - Чи він виплив?

За допомогою телефона Ванда сфотографувала свою руку. Двома пальцями набрала повідомлення й натисла «Відправити».

- Спробую дізнатися! - пообіцяла вона.

Доктор Сон закінчив свої дифірамби красі сенаторової дружини, і міністр вручив їй холодильник.

- Від громадян Корейської Народно-Демократичної Республіки! - промовляв доктор Сон. - Свіже тигрове м’ясо, узяте зовсім недавно від величного звіра, вибраного на верхів’ях гори Пектусан. Ви навіть не можете собі уявити, яким білим було його хутро! Міністр бажає, щоб ми всі ним побенкетували сьогодні ввечері, так?

Міністр гордо кивнув.

Доктор Сон лукаво посміхнувся.

- І пам’ятайте, - звернувся він до сенаторової дружини, - хто їсть тигра, стає як тигр!

Усі, хто їв, завмерли, щоб побачити реакцію дружини сенатора, але вона нічого не сказала. Починало хмаритися, у повітрі запахло дощем, який, можливо, і не прийде. Сенатор узяв холодильник зі столу.

- Ану погляну, чи зможу я дати цьому раду, - діловито посміхнувся він. - Тигр - це скидається на чоловічу справу.

Дружина сенатора перемкнула увагу на собаку, що сидів поруч: вона поклала долоні на його вуха і щось лагідно сказала.

Схоже, церемонія дарування в доктора Сона дещо зім’ялася. Він не розумів, що пішло не так. Тоді підійшов до Чона До.

- Як тримаєшся, синку? - спитав доктор. - Рука сильно болить, я бачу, так?

Чон До разів зо два покрутив плечем.

- Так, але все буде добре, докторе Соне, упораюсь.

Доктор Сон, вочевидь, панікував:

- Ні, не треба, синку. Я знав, що цей час настане. Бажати медичної допомоги не шкодить мужності. - Він поглянув на Ванду. - У вас не знайдеться ножа чи ножиць?

Ванда подивилася на Чона До.

- Болить рука? - поцікавилася вона. Коли він кивнув, Ванда покликала дружину сенатора, і вперше Чон До уважно до неї придивився: худорлява жінка з сивим волоссям до плечей і блідими, перламутровими очима.

- Здається, наш друг поранений, - сказала Ванда.

У дружини сенатора доктор Сон спитав:

- Чи можна взяти трохи спирту й ніж? Нічого страшного. Просто треба зняти шви.

- Ви медик? - уточнила дружина сенатора.

- Ні, - відказав доктор Сон.

Вона звернулася до Чона До.

- Де вас поранено? - спитала вона. - Я раніше була лікаркою.

- Та нічого, - сказав доктор Сон. - Мабуть, треба було зняти шви до вильоту.

Вона уважно й сердито подивилася на доктора Сона. Її очі палали гнівом, доки той не відвів погляд. Дружина сенатора вийняла окуляри й наділа їх на кінчик носа.

- Покажіть, - звернулася вона до Чона До.

Він зняв піджак, відгорнув рукав сорочки. Дав сенаторовій дружині оглянути руку. Вона підняла голову, щоб скористатися лінзами. Отвори швів були червоні й запалені. Коли вона натиснула пальцем, з них виділилася рідина.

- Так, - мовила дружина сенатора. - Їх треба зняти. Ходімо, у мене на кухні хороше світло.

Невдовзі Чон До сидів без сорочки на кухні на кухонному столі, а навколо клопоталися дружина сенатора й Ванда. Кухня була яскраво-жовта, на стінах були сині шпалери в клітинку і з соняхами. На холодильник магнітами були причеплені фотографії дітей, а також групи молодих людей, де всі обіймали одне одного. На одному знімку стояв сенатор у скафандрі та з космічним шоломом під пахвою.

Дружина сенатора ретельно мила руки в раковині, де парувала вода. Те саме зробила й Ванда на випадок, якщо знадобиться її допомога. Жінка, яку Ванда назвала Пілар, прийшла на кухню з тим самим холодильником із тигром. Побачивши Чона До без сорочки, вона щось промовила по-іспанськи, а коли побачила рану, вигукнула ще інше іспанське слово.

Дружина сенатора мила руки до ліктів. Не підводячи очей, вона сказала:

- Чоне До, це Пілар, особлива помічниця нашої сім’ї.

- Я покоївка, - пояснила Пілар. - Джон Доу? Це так кажуть про людину, якої немає?

- Я Пак Чон До, - сказав він, а тоді вимовив повільно: - Чон До .

Пілар поглянула на холодильник, придивляючись, як хтось намагався стерти з нього червоний хрест:

- Мій племінник Менні водить машину, яка возить між лікарнями всілякі органи, очі… У нього точно такий холодильник.

Дружина сенатора вдягла гумові рукавички.

- Власне, - зауважила вона, - я б не сказала, що Джон Доу - це той, кого немає. Це радше коли йдеться про людину, але не особу.

Ванда дмухнула у свої гумові рукавички:

- Джон Доу - це особа, - промовила вона й поглянула на пацієнта. - Тільки цю особу ще треба встановити.

Дружина сенатора полила руку Чона До перекисом водню, злегка втираючи його в рани.

- Це послабить шов, - пояснила вона.

Якусь мить було чути тільки шипіння білої піни на руці. Вона й не те що боліла - було таке відчуття, що по ній, зовні і всередині, бігали мурахи.

Ванда спитала:

- Нічого, що вас лікує жінка?

Чон До кивнув.

- Більшість лікарів у Кореї - жінки, - відповів він. - Хоча я такої ані разу не бачив.

- Лікарку не бачили? - перепитала Ванда.

- Чи взагалі лікарів? - уточнила дружина сенатора.

- Узагалі, - сказав Чон До.

- Навіть в армії, на медкомісії? - спитала дружина сенатора.

- Та, мабуть, я не хворів ніколи, - виправдовувався Чон До.

- Хто вас зашив?

- Друг, - відповів Чон До.

- Друг?

- Колега.

Поки рана пінилася, дружина сенатора підняла його руки, розвела їх у боки, потім виставила вперед; її очі рухалися невидимими лініями тіла. Чон До стежив, як вона помічає опіки на нижній частині рук - сліди свічки, больове тренування. Торкнулася пучками пальців країв шрамів.

- Погане місце для опіку, - відзначила вона. - Тут шкіра дуже чутлива.

Жінка провела рукою по його грудях до ключиці:

- Кісткова мозоль. Тут свіжий перелом ключиці.

Вона взяла його за руку так, немов збиралася її поцілувати, але насправді вона вивчала, як розташовані кістки його пальців.

- Може, я б вас оглянула? Скаржитеся на щось?

Чон До був уже не настільки мускулястий, як в армії, але все одно міцний, і він відчував, як дивляться на нього жінки.

- Ні, - відповів він. - Тільки шви. Сверблять страшенно.

- Це ми миттю, - запевнила вона. - Чи можу я спитати, що з вами сталося?

- Там така історія, що я б краще не розповідав, - сказав Чон До. - Але це акула.

- Madre de Dios![24] - вигукнула Пілар.

Ванда стояла поряд із дружиною сенатора. Вона тримала розкритою білу аптечку завбільшки з валізку-дипломат.

- Ви маєте на увазі отих, що з плавцями, які в океані водяться? - спитала Ванда.

- Я втратив багато крові, - продовжив Чон До.

Жінки просто мовчки дивилися на нього.

- Моєму товаришеві не так пощастило, - додав він.

- Розумію, - кивнула дружина сенатора. - Глибоко вдихніть.

Чон До вдихнув.

- Зовсім глибоко, - попросила вона. - Підійміть плечі.

Він вдихнув якомога глибше. Було боляче.

Побачивши вираз його обличчя, дружина сенатора кивнула:

- Одинадцяте ребро. Ще не зрослося. Серйозно, вам потрібен повний огляд, зараз маєте таку можливість.

Чи вона принюхалася до його дихання? Чон До відчував, що ця жінка помітила ще дещо, але вголос не сказала.

- Ні, пані, - відмовився він.

Ванда знайшла пінцет і маленькі манікюрні ножиці з гострими кінцями.

У Чона До було всього дев’ять рваних ран, усі зашиті, і дружина сенатора почала з найдовшого шва, понад верхнім кінцем біцепса.

Пілар показала на його груди:

- Хто це?

Чон До опустив очі. Не знав, що сказати. Урешті-решт промовив:

- Моя дружина.

- Дуже гарна, - сказала Пілар.

- Вона красуня, - погодилася Ванда. - І чудове татуювання. Можна, я сфотографую?

Чон До фотографували тільки раз у житті - ота стара японка з фотоапаратом на дерев’яному штативі, і він так і не побачив, що в неї вийшло. Але це його заворожило, певне, вона це помітила. Але Чон не знав, як відмовити.

- Чудово! - вигукнула Ванда й маленьким фотоапаратиком зняла зображення на його грудях, потім його поранену руку, нарешті, підняла об’єктив до його обличчя, і спалах ударив йому в очі.

Пілар поцікавилася:

- Вона теж перекладачка?

- Моя дружина - актриса, - відповів Чон До.

- Як її звати? - спитала Ванда.

- Її? - перепитав Чон До. - Її звати Сан Мун.

Ім’я було красиве, і він відчув, як його приємно вимовити, сказати його цим жінкам - ім’я його дружини Сан Мун .

- Що це таке?! - здивувалася дружина сенатора. Вона тримала витягнутий зі шва матеріал - десь світлий, десь жовтуватий, десь іржавого кольору.

- Волосінь, - пояснив Чон До.

- Гадаю, коли б вас заразили правцем, то це б уже проявилося… - мовила вона. - У медінституті нас завжди вчили ніколи не використовувати мононитку, уже геть не пам’ятаю чому.

- А що ви їй привезете? - спитала Ванда. - Як сувенір із Техасу?

Чон До похитав головою:

- А що б ви запропонували?

Дружина сенатора розгублено спитала:

- А яка вона?

- Любить народний одяг. Мені дуже подобається її жовта сукня. Вона збирає волосся на потилиці, щоб було видно золоті сережки. Любить співати караоке. Кіно любить.

- Ні, - уточнила Ванда. - Яка вона, що за людина?

Чон До на мить замислився.

- Їй потрібно багато уваги, - мовив він і поміркував, що сказати далі. - Вона не вільна у своєму коханні. Її батько боявся, що чоловіки негідно скористаються її красою, що вона їх приваблюватиме не так, як годиться, і, коли їй виповнилося шістнадцять, він улаштував її працювати на рибоконсервний завод, де люди з Пхеньяна не могли б її знайти. Цей досвід сформував її як людину, змусив боротися за бажане. Але вона все ж натрапила на чоловіка, якому змушена підкорятися. Кажуть, він може бути просто сволотою. І в державі вона не вільна. Не може сама обирати собі роль у кіно. Крім караоке, вона може співати тільки ті пісні, які їй скажуть. Мабуть, річ саме в цьому, бо попри свій успіх, попри те, що вона зірка, що вона красуня й мати двох дітей, Сан Мун - печальна жінка. Вона невимовно самотня. Цілими днями грає на каяґемі, і музика в неї самотня й сумна.

Запала мовчанка, і Чон До відчув, як уважно дивляться на нього всі три жінки.

- Ви - зовсім не сволота, - зауважила Ванда. - Я знаю, як такі виглядають.

Дружина сенатора відволіклася від швів і щиро, без тіні хитрощів, подивилася в очі Чона До. Поглянула на татуювання в нього на грудях. І спитала:

- Можна мені як-небудь із нею поговорити? Я відчуваю, що, коли б поговорила з нею, змогла б чим-небудь допомогти.

На столі лежав телефон, де слухавка крученим шнуром з’єднувалася з базою.

- Зможете зв’язатися з нею? - спитала вона.

- У нас мало телефонів… - сказав Чон До.

Пілар відкрила свій мобільний телефон:

- У мене є міжнародні хвилини.

Ванда зупинила її:

- Навряд чи з Північною Кореєю можна так просто зв’язатися.

Дружина сенатора кивнула й мовчки закінчила знімати шви. Потім знову полила рану перекисом і зняла рукавички.

Чон До вдягнув сорочку водія, яку не знімав два дні. Рука здавалася такою самою розпухлою й болючою, як у день укусу. А краватку він тримав у руці, поки дружина сенатора застібала ґудзики, міцними й управними пальцями заганяючи кожен на місце.

- Сенатор був космонавтом? - спитав він її.

- Він пройшов навчання, - сказала дружина сенатора. - Але в космос його не відправляли.

- Ви знаєте про супутник? - спитав Чон До. - Про той, який ходить по орбіті з людьми з різних країн на борту?

- Космічна станція? - уточнила Ванда.

- Так, - кивнув Чон До. - Певне, це вона. Скажіть, вона збудована заради миру й братерства?

Жінки перезирнулися.

- Так, - запевнила дружина сенатора. - Певно, що так.

Дружина сенатора порилася в шухлядах і витягла кілька упаковок антибіотиків. Два блискучі листки з таблетками вона поклала в кишеню Чона До.

- Це на потім, якщо захворієте. Пити, якщо буде лихоманка. Ви можете відрізнити бактеріальну інфекцію від вірусної?

Чон До кивнув.

- Ні, - сказала Ванда сенаторовій дружині. - Гадаю, він не зможе.

Дружина сенатора пояснила:

- Якщо у вас лихоманка і в горлі й носі зелений чи бурий слиз - пийте тричі на день, доки не минеться. - Вона витягла з фольги першу капсулу й дала йому. - Почнемо зараз цикл, про всяк випадок.

Ванда налила в склянку води, а Чон До вкинув таблетку в рот і, розжувавши, сказав:

- Дякую, я пити не хочу.

- Ну це ж треба! - вразилася дружина сенатора.

Пілар відчинила холодильник.

- Ох ти ж, - сказала вона й відразу його зачинила. - Що ж мені з цим робити? Сьогодні в нас техасько-мексиканська кухня.

- Отакої! - похитала головою дружина сенатора. - Тигр.

- Навіть не знаю. - знизала плечима Ванда. - Мені трохи й цікаво, яке воно.

- Ти запах чула? - спитала Пілар.

- Вандо, - утрутилася дружина сенатора. - Та ми всі в пеклі, мабуть, будемо горіти за те, що в цьому холодильнику!

Чон До зіскочив зі столу. Однією рукою він почав заправляти сорочку.

- Коли б тут була моя дружина, - почав він, - то вона сказала б мені викинути це й натомість приготувала б стейк із яловичини. Вона б сказала, що смак усе одно не відрізнять, і всі спокійно їстимуть, не втрачаючи обличчя. За обідом я б хвалив, яке воно смачне, що це найсмачніше м’ясо в моєму житті, і вона б усміхалася.

Пілар подивилася на дружину сенатора й запропонувала:

- Тигрові тако?[25]

Сенаторова дружина теж спробувала на смак ці слова:

- Тигрові тако…

- Пак Чон До, вам зараз необхідний відпочинок, - сказала дружина сенатора. - Я проведу вас до кімнати, - промовила вона з приглушеною люттю, наче усамітнення разом із Чоном До було для неї якимось переступом.

У будинку було багато коридорів, де на стінах висіла сила-силенна родинних фото в металевих і дерев’яних рамках. Двері до кімнати, де він мав спати, були прочинені, і коли він відчинив їх зовсім, з ліжка стрибнув на підлогу собака. Дружину сенатора це, здається, не хвилювало. На ліжку лежало клаптикове покривало, і вона його розправила, щоб прибрати вм’ятину, яку залишив собака.

- Моя бабуся була справжня майстриня, - промовила вона й подивилася йому в очі. - Оце - мистецтво зібрати ціле полотно з клаптиків свого життя. Це грошей не потребує, а водночас ковдра розповідає історію.

Далі вона показала Чонові До, як читати клаптикову ковдру:

- В Одесі був млин, де на мішках із борошном друкували картинки з біблійних оповідей. Ці відбитки були як церковні вікна - вони допомагали людям побачити історію. Оцей шматочок мережива - з фіранки на вікні в домі, який моя бабуся залишила, вийшовши заміж у п’ятнадцять років. Ось картинка Виходу, а тут - Христос у пустелі, обидві від мішків із борошном. Чорний оксамит - з краю сукні, у якій поховали її матір. Вона померла незадовго після того, як бабуся приїхала до Техасу, і родичі прислали їй цей чорний клаптик. Це відкриває печальний час у її житті: клаптик пелюшки дитини, яка померла, клаптик випускної мантії, яку вона придбала, але так і не вдягла, линяла бавовна військової форми чоловіка. А тут, погляньте, - бачите кольори нового весілля, дітей, достатку? Ну і, звичайно, остання картина - райський сад. Вона пережила стільки втрат і поневірянь, доки змогла пришити до своєї історії такий кінець. Якби я змогла поговорити з вашою дружиною Сан Мун, то розповіла б їй про це.

На тумбочці коло ліжка лежала Біблія. Дружина сенатора принесла її Чонові До.

- Ванда має рацію - ви не чоловік-сволота, - промовила вона. - Я бачу, що ви думаєте про неї, хочете подбати про неї. А я просто жінка з іншого кінця світу, яка її ніколи не бачила, але чи не могли б ви їй оце передати? Ці слова завжди втішали мене. Святе Письмо завжди буде поряд, хоч які двері зачинятимуть перед нею.

Чон До взяв у руки книгу, відчув м’якість її палітурки.

- Я б могла трохи з вами почитати, - сказала дружина сенатора. - Ви чули про Христа?

Чон До кивнув:

- Мені коротко розповіли.

У кутиках її очей з’явилася печаль, жінка кивнула.

Він повернув їй книгу.

- Вибачте, будь ласка, - пояснив Чон До. - Там, звідки я прибув, ця книжка заборонена. Зберігання її суворо карається.

- Ви навіть не уявляєте, як сумно мені це чути, - сказала вона, а потім пішла до дверей, де висіла біла мексиканська сорочка. - Руку промивати гарячою водою, чуєте? І сьогодні ввечері, будь ласка, надягніть оцю сорочку.

Коли вона вийшла, пес знову стрибнув на ліжко.

Чон До стягнув із себе вихідну сорочку й роззирнувся по гостьовій кімнаті. У ній було повно пам’ятних речей сенатора: фотографії його в компанії гордих людей, золоті та бронзові декоративні тарілки. Стояв маленький письмовий стіл, там на білій книзі лежав телефон. Чон До підняв слухавку, послухав її міцний і надійний звук. Узяв книжку з-під апарата, погортав. Там були тисячі імен. Він не одразу зрозумів, що в ній записані всі люди центральної частини штату Техас із повними іменами, прізвищами й адресами. У нього в голові не вкладалося, що можна взяти будь-кого й знайти в цій книзі, що для того, щоб довести, що ти не сирота, треба всього-на-всього відкрити книжку й показати в ній своїх батьків. Незбагненним видавалося, що тут назавжди були записані всі матері, батьки й загублені колеги, що тут їх увічнено друкованими літерами. Він став гортати сторінки: Дональдсон, Сміт, Хіменес… - усі вони разом складали книжку, невелика книжка могла звільнити людину від довгих років непевності й марних здогадів. Раптом він відчув неприязнь до своєї маленької, відсталої батьківщини, країни секретів, привидів і людей не з тими іменами. Він вирвав з кінця книжки сторінку й написав зверху: «Живі й здорові в Північній Кореї». Нижче він перелічив імена всіх людей, у викраденні яких брав участь. Поряд із іменем Маюмі Нота - дівчини з пірсу - він поставив зірочку, маючи на увазі виняток.

У ванній стояв повний кошик нових бритв, мініатюрних тюбиків із зубною пастою і маленьких окремо запакованих шматочків мила. Він їх не торкнувся. Натомість задивився в дзеркало, побачивши себе таким, яким його бачила дружина сенатора. Помацав сліди швів, поламану ключицю, одинадцяте ребро. Потім торкнувся обличчя Сан Мун - прекрасної жінки у вінці з синців і струпів.

Чон До пішов до унітаза й подивився в нього. Усе вийшло швидко - три клубки м’яса, і його шлунок став порожнім. Шкіра стяглася, він відчув слабкість.

У душі Чон До ввімкнув гарячу воду. Постояв там, підставляючи під струмені руку, відчуваючи, як вона горить. Заплющивши очі, Чон До уявив, немов його знову лікує дружина другого помічника - так, як тоді, коли очі в нього були ще запухлі й заклеєні й вона була лише запахом жінки, звуками жінки, а він лежав у лихоманці й не знав, де він, і мав лише уявляти обличчя тієї, яка його врятує.

Коли почало сутеніти, Чон До вбрався в білу сорочку-ґуаяберу з жорстким коміром і багатою вишивкою. У вікно він бачив доктора Сона та міністра, які виходили з блискучого будинку на колесах, де ще від обіду вели переговори з сенатором. Пес устав і підійшов до краю ліжка. На собаці був нашийник. Щось у цьому було сумне - собака без вольєра. Десь заграла музика, заспівали, мабуть, по-іспанськи. Коли Чон До зібрався виходити надвір у сутінки, пес пішов за ним.

У коридорі на всіх стінах висіли фото родини сенатора, усі всміхалися. Ідучи в бік кухні, людина ніби поверталася в давніший час - на зміну випускним фотографіям приходили спортивні, а далі - скаутські клуби, косички, дні народження і, нарешті, немовлята. Це отака сім’я, отак вона росла - рівно, як дитячі зуби? Ну так, десь у когось рука була в гіпсі, і з якогось моменту зі знімків пропадали бабусі й дідусі. Змінювались урочистості, собаки теж. Але це все була сім’я, від початку до кінця, без війни, голоду, без політичного ув’язнення, без невідомих, які припливають до твого містечка й топлять у морі твою дочку…

Надворі повітря було прохолодне й сухе, пахло ребристими кактусами й гарячим алюмінієм. Техаська земля віддавала небесам останній жар, і зорі колихалися. Чон До пішов на голос мексиканських співаків і дзижчання блендера до загороди, де вже зібралися чоловіки в білих сорочках і жінки в кольорових шалях. На тринозі стояла жаровня й освітлювала лискучі обличчя гостей. Це було дуже незвичайно - палити дрова просто для того, щоб люди могли спілкуватися й насолоджуватися товариством одне одного в темряві. У мигтінні цього вогню сенатор грав на скрипці й співав пісню «Жовта троянда Техасу».

Прийшла Ванда з таким великим оберемком лаймів, що була змушена притискати їх до грудей. Коли Чон До зупинився, зупинився й пес - його шкура у відблисках вогню мінилася чорним і рудим.

- Добре, собако, - сказав Чон До й твердою долонею погладив пса по голові, як американець.

Ванда вичавлювала з лаймів сік дерев’яними товкачами, а Пілар виливала в блендер одну за одною пляшки міцного напою. Ванда натискала кнопку пристрою в лад із музикою, а потім Пілар красивими жестами розлила напій по жовтих пластикових стаканчиках. Щойно побачивши Чона До, Ванда піднесла йому такий.

Чон До, не розуміючи, подивився на сіль по краю стакана.

- Це що таке? - спитав він.

- Ну ж бо, - сказала вона. - Будьте молодцем. Знаєте, що було в Саддама в найглибшому приміщенні бункера? Під усіма тими укріпленими військовими приміщеннями та командними центрами? У нього там була відеогра «Xbox» з однією-єдиною кнопкою!

Він подивився на неї запитально.

- Кожному треба розважитися! - пояснила Ванда.

Чон До відпив - напій виявився терпким і сухим, як сама спрага.

- Я пошукала інформацію щодо вашого товариша, - сказала Ванда. - У Японії та Південній Кореї нікого відповідного не знайшлося. Якщо він потрапив до Китаю, тоді хтозна. І ще, можливо, він не назвав свого справжнього імені. Почекаємо, може, об’явиться. Іноді вони й до самого Таїланду допливають.

Чон До розгорнув свій папірець і дав його Ванді:

- Ви зможете передати це повідомлення від мене?

- «Живі й здорові в Північній Кореї», - прочитала Ванда. - Що це означає?

- Це список викрадених з Японії.

- Ці викрадення були в центрі уваги в новинах, - сказала Ванда. - Такий список міг би скласти будь-хто. Це нічого не доводить.

- Не доводить? - перепитав Чон До. - А я нічого й не доводжу. Просто намагаюся розповісти те, що більше ніхто не може: вони залишилися живі, пережили ці викрадення, у них усе нормально. Адже найгірше - це не знати. Список не для вас - це повідомлення для їхніх родин, щоб їм стало легше, спокійніше на душі. Це все, що я можу їм дати.

- Вони всі живі й здорові, - сказала вона, - крім людини, біля якої зірочка?

Чон До змусив себе промовити її ім’я:

- Маюмі.

Вона ще відпила зі свого стакана й спитала:

- Ви знаєте японську?

- Достатньо, - сказав він. - Ваташі но неко ґа майґо ні нарімашіта?

- Що це означає?

- Чи зможете ви мені допомогти знайти мою кицю?

Ванда уважно глянула на нього й сховала папірець у задню кишеню.

Тільки під час вечері Чон До зміг як слід придивитися до доктора Сона. Чон До намагався здогадатися, як пройшли переговори, за тим, як доктор Сон наливав дамам «маргариту» й кивав, нахвалюючи гостру сальсу. За круглим столом уміщувалося вісім персон, час від часу приходила Пілар, приносячи й прибираючи посуд. Вона розповіла, як називається все на обертовій таці посеред столу: там були флаутас[26], моле[27], фаршировані овочі, тако, начинку в які можна було класти на свій смак, було в чому розігрівати тортильї, стояли тарелі з кінзою, цибулею, нарізаними кубиками помідорами, шаткованою капустою, мексиканською сметаною, чорними бобами й тигрятиною.

Коли доктор Сон скуштував м’ясо тигра, на його обличчі з’явився вираз чистої радості.

- Скажіть, хіба це не найсмачніша тигрятина, яку вам випадало куштувати? - промовив він. - Скажіть, чи можна порівняти з цим американського тигра? Хіба м’ясо корейського не свіжіше, не більш сповнене життя?

Пілар принесла ще таріль із м’ясом.

- Bueno[28], - сказала вона. - Шкода, що не буває мексиканського тигра.

- Пілар, ти перевершила себе, - мовила дружина сенатора. - Просто шедевр техасько-мексиканської кухні!

Доктор Сон із підозрою подивився на них.

Міністр, тримаючи в руці тако, сказав англійською:

- Yes!

Томмі також їв тако, він кивнув на знак згоди.

- Найсмачніше м’ясо в моєму житті, - почав згадувати він, - це коли ми в армії з товаришами взяли вихідний. Ми їли-їли тоді за обідом, аж об’їлися. Так хвалили страву, що нам привели кухаря, і той сказав, що зготує нам ще й на дорогу, бо в нього ще один собака в запасі…

- Томмі! - наморщила ніс дружина сенатора.

- Я колись була в гостях в ополченців, - підхопила естафету Ванда. - Вони на бенкет зварили ненароджених поросят у козячому молоці. То було найніжніше м’ясо…

- Годі! - не стрималася дружина сенатора. - Будь ласка, змінімо тему.

- Але тільки не про політику! - попросив Сенатор.

- Є дещо, про що я хотів дізнатися, - почав Чон До. - Коли я плавав у Японському морі, ми весь час слухали розмови двох американок. Але я не знаю, що з ними сталося.

- Це ті, що йшли на веслах, - уточнила Ванда.

- Яка жахлива історія, - сказала дружина сенатора. - Кошмарна…

Сенатор звернувся до Томмі:

- Човен знайшли, так?

- Знайшли, але без них, - сказав Томмі. - Вандо, а ви часом зі своїх джерел не чули, що там сталося?

Ванда схилилася над своєю тарілкою і їла, по її руці потік соус.

- Я чула, що човен трохи обгорів, - відповіла вона з повним ротом. - На ньому була кров однієї з дівчат, але жодних ознак другої. Можливо, убивство із самогубством.

- То була та, що веслувала в темряві, - сказав Чон До. - Вона вистрілила з ракетниці…

Усі за столом замовкли.

- Вона веслувала, заплющивши очі, - продовжив Чон До. - У цьому її проблема. Так вона збилася з курсу.

Томмі спитав:

- А чому ви питаєте нас, що сталося з дівчатами, коли самі знаєте?

- А я не знаю, що з ними сталося, - пояснив Чон До. - Знаю тільки як.

- Розкажіть нам, що було з вами, - попросила Чона До дружина сенатора. - Ви кажете, що якийсь час плавали в морі. Як ви отримали таку рану?

- Занадто рано про це питати, - попередив усіх доктор Сон. - Рана ще свіжа. Цю історію так само важко слухати, як моєму товаришеві - розповідати. - Він звернувся до Чона До: - Іншим разом, так?

- Та нічого, - відповів Чон До. - Я можу розповісти.

І він детально розповів про зустріч із американцями, про те, як вони висадилися на «Чунму», як солдати рухали гвинтівками й замазалися в сажу. Розповів про знайдені кросівки і про те, як солдати курили й роздивлялися взуття після того, як судно обшукали й визнали чистим, як вони почали красти сувеніри, у тому числі священні портрети вождів, як був витягнутий ніж і американці мусили відступити. Сказав і про вогнегасник. Розповів, як офіцери на американському судні пили каву й дивилися на них згори. Описав крилату ракету з біцепсом на запальничці в солдата.

- Але як же вас, синку, поранили? - спитав сенатор.

- Вони повернулися! - відповів Чон До.

- З якої речі? - не зрозумів Томмі. - Вони ж уже обшукали судно?

- А що ви, власне, робили на рибальському судні? - поцікавився сенатор.

- Напевне, - з деяким притиском промовив доктор Сон, - американцям стало соромно, що один-єдиний кореєць, озброєний тільки ножем, налякав цілий американський загін!

Чон До випив води.

- Я знаю лише те, - сказав він, - що тоді світало, сонце було по правому борту. Американський корабель підплив у його світлі, і зненацька вони опинилися на нашому судні. Другий помічник разом зі стерновим і капітаном були на палубі. Тоді був саме пральний день, і всі гріли морську воду. Почувся крик. Я побіг нагору з машиністом і першим помічником. Чоловік, якого я бачив раніше, лейтенант Джервіс, притис другого помічника до поруччя. На нього кричали: йшлося про той ніж.

- Хвилиночку, - мовив сенатор. - Звідки ви знаєте ім’я лейтенанта?

- Він дав мені свою картку, - сказав Чон До. - Хотів, щоб ми знали, хто звів з нами рахунок.

Чон До дав візитну картку Ванді, і вона прочитала: «Лейтенант Гарлан Джервіс».

Томмі підійшов і взяв у неї картку.

- «Стійкість», П’ятий флот, - прочитав він сенаторові. - Це, певно, з кораблів Вуді Мак-Паркленда!

- Вуді на своєму судні не потерпів би жодних паршивих овець! - заперечив сенатор.

Дружина сенатора піднесла руку.

- А що ж було далі? - спитала вона.

Чон До продовжив:

- Тоді його кинули акулам, а я стрибнув рятувати.

- А де взялись акули? - здивувався Томмі.

- «Чунма» - рибальське судно, - пояснив Чон До. - Акули весь час пливуть за нами.

- То там була ціла зграя акул? - уточнив Томмі.

- Чи він зрозумів, що з ним робиться? - спитав сенатор.

- А лейтенант Джервіс що-небудь сказав? - допитувався Томмі.

- Ну, спочатку акул ще було не так багато, - зронив Чон До.

- Джервіс того хлопця сам кинув, своїми руками? - не повірив сенатор.

- Чи наказав комусь із матросів? - уточнив Томмі.

Міністр поклав руки на стіл.

- Історія, - проголосив він по-англійськи, - правдива!

- Ні! - вигукнула дружина сенатора.

Чон До подивився на неї: очі літньої дами були бліді й туманні.

- Ні, - мовила вона. - Я розумію, що під час війни жодна зі сторін не має монополії на звірство. І я не така вже наївна, щоб уважати, що двигун праведності не живиться неправедним пальним. Але ж це наші найкращі хлопці, плавають під національним прапором. Так що ні, ні, сер, ви помиляєтеся! Жоден із наших моряків не міг учинити такого. Я це знаю. Я знаю, що це факт.

Вона підвелася з-за столу.

Підвівся й Чон До.

- Пробачте, будь ласка, що я вас збентежив, - сказав він. - Мені не слід було це розповідати. Але ви повинні повірити, що я дивився в очі акулам, очманілим від запаху смерті. Коли ви близько, на відстані простягнутої руки, їхні очі зблискують білим. Вони крутяться й висовують голову з води, щоб краще придивитися перед тим, як укусити. Я не відчув зубів у моїх м’язах, але коли вони дістали до кістки, то було крижане, електричне відчуття. Кров - я чув її запах у воді. Я знаю, як це - бачити перед собою людину, яку ніколи більше не побачиш! Раптом це розумієш - ніколи! Я чув незв’язну мову такої людини. Ось вона падає у воду перед тобою, і сам не віриш, і це відчуття невідступно йде за тобою. І ті речі, які залишаються потім по людині: помазок, черевики, - вони здаються такими дурними. Тримаєш їх у руках, дивишся й дивишся на них, але без людини вони нічого не означають…

Чона До трусило.

- Я тримав за руку вдову, його вдову , і вона співала колискову для нього, де б він не був…

Пізніше Чон До опинився у своїй кімнаті. Він дивився в довідник, шукаючи корейські прізвища, усіх цих Кімів і Лі, - і, коли майже дійшов до Паків, пес на його ліжку раптом підскочив.

Коло дверей була Ванда. Вона двічі тихенько постукала, а потім відчинила двері.

- Я воджу «вольво», - сказала вона з порога. - Мені тато віддав. Коли я була маленька, він працював у портовій охороні. У нього завжди був увімкнений морський радіо-сканер, щоб знати, чи який-небудь капітан не потребує допомоги. У мене теж є такий. Я вмикаю його, коли мені не спиться.

Чон До мовчки подивився на неї. Пес знову ліг.

- Я дещо про вас дізналася, - сказала Ванда і знизала плечима. - Хто ти є - може, вже на «ти», коли така справа? Тоді було б чесно й мені дещо тобі про себе розповісти.

- Хоч там що у вашому досьє написано, - сказав Чон До, - це все неправда. Я більше не роблю людям зла. Я зовсім такого не хочу.

«Звідки в неї моє досьє, - подумав він, - коли правильної інформації про мене навіть у Пхеньяні не мають?»

- Я набрала в комп’ютері ім’я твоєї дружини Сан Мун - і ось ти, командире Ґа!

Ванда подивилася на нього, чекаючи реакції. Не побачивши жодної, продовжила:

- Міністр тюремних рудників, золотий пояс із тхеквондо, переможець японця Кімури, батько двох дітей, малинова зірка за неназвані подвиги й таке інше. Фотографій актуальних там немає, то не будеш проти, коли я покладу туди ті, які зробила?

Чон До закрив довідник.

- Ти помиляєшся, - сказав він. - І мене ніколи при інших не можна називати так!

- Командир Ґа! - сказала Ванда, смакуючи звучання цього імені. Вона поглянула у свій телефон. - Тут у мене додаток показує, де проходить орбіта космічної станції, - сказала вона. - Вона за вісім хвилин буде над Техасом!

Чон До пішов за Вандою надвір, на край пустелі. Над ними розкинувся Чумацький Шлях, із гір нісся запах креозоту й сухого граніту. Коли вдалині подав голос койот, собака став між Чоном До і Вандою, його хвіст збуджено трусився, - і всі троє прислухалися, чекаючи відгуку іншого койота.

- Томмі, - спитав Чон До, - це він говорить корейською, так?

- Так, - відповіла Ванда. - Він десять років служив на морі.

Вони приклали долоні козирком до лоба й стали видивлятися в небі супутник.

- От чого не розумію, - перевела дух Ванда, - що робить у Техасі міністр тюремних рудників? І що це за інший чоловік, якого називають міністром?

- Він тут не винен. Він робить, як йому сказано. Вам треба зрозуміти: там, звідки ми, якщо тобі скажуть, що ти сирота, - то ти і є сирота. Якщо скажуть: «Лізь у нору!» - то раптом виявиться, що ти і є той, хто має лізти в нору. Якщо скажуть робити людям зле, то воно й починається…

- Робити людям зле?

- Я хочу сказати, що коли йому сказано поїхати в Техас і розказати те і те, то він і є саме та людина.

- Я тобі вірю, - сказала Ванда. - І намагаюся зрозуміти…

Ванда першою помітила Міжнародну космічну станцію, яка діамантово блищала й мчала небом. Чон До провів її очима, так само вражений і здивований, як і тоді, коли капітан уперше побачив її над океаном.

- Ти ж не збираєшся втекти, ні? - спитала вона. - Якщо ти цього хочеш, то буде купа неприємностей, повір мені. Але це можливо, май на увазі. Я не кажу, що це неможливо.

- Доктор Сон, міністр, ти ж знаєш, що їх тоді чекатиме. Я б ніколи їм такого не заподіяв! - відповів Чон До.

- Звичайно, - погодилася Ванда.

Удалині, так що вже не можна було визначити відстань, гроза пойняла обрій. Проте її спалахи все одно вихоплювали з темряви ближчі гірські кряжі й натякали на якісь гори ще далі. Спалах однієї блискавки показав їм силует сови в польоті - вона тихо летіла, полюючи, між високих, схожих на голки, дерев.

- Ти почуваєшся вільним? - звернулася Ванда до Чона До й струснула головою. - Чи ти знаєш, як це - бути вільним?

«І як їй пояснити нашу країну?» - думав Чон До. Як пояснити, що випливти за її межі в Японське море - це свобода? Чи в дитинстві нишком утекти з того плавильного цеху на годинку погасати з іншими дітьми на купах шлаку, хоч усюди охорона, тому що всюди охорона, - то свобода в найчистішому вигляді? Як пояснити, що вогняна вода, яку вони робили з рису, пригорілого на дні казана, смакувала солодше за будь-який техаський лимонад?

- Тут є табори праці? - спитав він.

- Ні, - відповіла вона.

- Шлюб за вказівкою згори, обов’язковий час самокритики, гучномовці?

Ванда похитала головою.

- То не певний, що можу почуватися тут вільним, - сказав Чон До.

- І що я маю з цим робити? - спитала Ванда. Здавалося, що вона ось-ось розсердиться на нього. - Це не допоможе мені все зрозуміти.

- Коли ти в моїй країні, - сказав він, - усе просто й зрозуміло. Це найбільш прямолінійна країна на світі.

Вона подивилася вдалину, у пустелю.

Чон До спитав:

- То твій батько був тунельним щуром?

- Дядько, - відповіла вона.

- Гаразд, дядько. От більшість людей, які ходять навколо, - вони не замислюються, що живі. Але коли твій дядько збирався спуститись у ворожий тунель, він же, б’юсь об заклад, думав тільки про це. І коли вилазив нагору, то, певне, почувався живішим, ніж почуваємося ми, найживішим на світі; відчував, що до наступного тунелю ніщо його не торкнеться, що він нездоланний. От спитай його, де він почувався більш живим - тут чи там?

- Я розумію, що ти хочеш сказати, - сказала Ванда. - Коли я була малою, він завжди розповідав страшні історії про ті тунелі, але так, наче в тому нічого особливого. А коли він зараз приїжджає до тата в гості і вночі встаєш води попити - бачиш його на кухні, він там просто стоїть і в раковину дивиться… Це не відчуття нездоланності. Не бажання повернутися до В’єтнаму, де особливо гостро почувався живим. Це - бажання більше ніколи в житті отого всього не бачити. Подумай, як це пов’язується з твоїм образом свободи.

Чон До з печальним розумінням подивився на неї:

- Я знаю, який сон йому сниться. Через який сон він приходить на кухню.

- Повір мені, - заперечила Ванда, - ти не знаєш мого дядька.

Чон До кивнув.

- Справді, - погодився він.

Вона подивилася на нього, знову з прикрістю.

- Гаразд, - сказала вона, - розкажи.

- Я тільки хочу допомогти тобі його зрозуміти.

- Розкажи, - повторила Ванда.

- Що тунель обвалиться, - сказав Чон До.

- У тюремних шахтах?

- Отож, - сказав Чон До. - Коли обвалюється тунель, ми маємо відкопувати завалених. Очі в них тоді пласкі й заліплені. А роти - завжди широко роззявлені й повні землі. На це дивитися просто немає сили - така забита землею горлянка, бурий брудний язик… Це - наш найбільший страх, який закінчується тим, що всі стоять колом навколо тебе й дивляться на жах твоїх останніх хвилин. То твій дядько, коли ти його бачиш уночі біля раковини, - це він прокинувся від сну, у якому вдихає землю. У такому сні повна темрява. Ти затримуєш подих, затримуєш, а коли вже сили нема, коли ось-ось вдихнеш землю - прокидаєшся, задихаючись. Після такого сну мені необхідно вмитися. Якийсь час я просто дихаю - і більш нічого, але весь час здається, що не віддихаюсь.

Ванда якусь мить дивилася на нього.

Сказала:

- Я хочу тобі дещо дати, добре?

Вона дала йому маленький фотоапаратик, який уміщувався на долоні. Схожий він бачив у Японії.

- Сфотографуй мене, - попросила Ванда. - Просто наведи й натисни кнопку.

Він узяв апарат у темряві. На ньому був маленький екран, на якому ледве видніли обриси того, що в об’єктиві. І - спалах.

Ванда сунула руку в кишеню й дістала яскраво-червоний мобільний телефон. Коли вона показала його Чонові До, там на екрані показався його знімок.

- Їх зробили для Іраку, - розповіла вона. - Я давала такі місцевим людям, які до нас ставилися дружньо. Якщо вони відчувають, що мають щось мені показати, то фотографують. Знімок іде на супутник, а потім - особисто мені. Пам’яті в апараті немає, фотографії не зберігаються. Ніхто ніколи не зможе дізнатися, що ти сфотографував чи куди воно пішло.

- А що ти хочеш, щоб я фотографував?

- Нічого конкретного, - сказала Ванда. - Усе, що хочеш. Коли захочеш показати мені щось таке, що допоможе зрозуміти твою країну, просто натисни кнопку.

Він роззирнувся, немовби гадаючи, що можна в такому темному світі сфотографувати.

- Не бійся! - Ванда нахилилася до нього. - Простягни руку і сфотографуй нас!

Він відчув, як вона притислася до нього, закинула йому руку на плече.

Він сфотографував, потім подивився на екран.

- Мені треба було всміхнутися? - спитав він, повертаючи Ванді телефон.

Вона подивилася на знімок.

- Яке інтимне фото, - засміялася вона. - Ну так, ти міг би трохи розслабитись. Усмішка б не завадила.

- Інтимне… - повторив Чон До. - Я цього слова не знаю.

- Ну, розумієш, близьке, - спробувала пояснити Ванда. - Коли двоє людей усім діляться й між ними немає таємниць.

Чон До подивився на фото.

- Інтимне, - сказав він.

Уночі вві сні Чон До почув Бо Сона. Оскільки цей хлопчик був глухий, то говорив дуже гучно, а вві сні це було ще гірше - він міг цілу ніч репетувати, вигукувати незрозумілі плутані фрази. Чон До відвів йому нари в коридорі, де більшість хлопців ціпеніли від холоду: поцокотять зубами, поцокотять - і далі тиша. Але з Бо Соном це не пройшло - від цього він уві сні став ще гучніше кричати. І цієї ночі Чон До чув його ниття й голосіння і якимось чином почав розуміти глухого хлопчика. Набір звуків сходився в слова, і хоча Чон До не міг скласти їх у речення, але розумів, що Бо Сон намагається донести до нього якусь важливу істину. Ця істина була велична й жахлива, і щойно в словах глухого хлопчика став проглядатися певний сенс, щойно глухий відчув, що його чують, - Чон До прокинувся.

Розплющив очі й побачив собачий писок: пес приліз на його подушку. Чон До бачив, як під повіками рухаються очі тварини, що тихенько скавчить у своєму страшному сні. Він простяг руку й погладив тварину вздовж шерсті - скавчання припинилося.

Чон До натяг штани й нову білу сорочку. Босим пішов до кімнати доктора Сона. Там була лише спакована валіза в ногах ліжка.

Нікого не було ні на кухні, ні в їдальні.

Знайшов він доктора лише в загороді, той сидів біля дерев’яного столика для пікніка. Віяв опівнічний вітерець. Через місяць, який щойно зійшов, перебігали хмари. Доктор Сон уже знову перевдягнувся в костюм із краваткою.

- До мене заходила жінка з ЦРУ, - сказав Чон До.

Доктор Сон нічого не відповів. Він дивився на вогонь: жар у посудині ще жеврів, і коли над ним проносився вітерець, то в жаровні пульсувало рожеве світло.

- Знаєте, про що вона мене питала? - продовжив Чон До. - Питала, чи почуваюся я вільним.

На столі лежав ковбойський капелюх доктора Сона, він притримував його рукою, щоб не здуло:

- І що ж ти сказав цій бравій американці?

- Правду, - відповів Чон До.

Доктор Сон кивнув.

Його обличчя здавалося якимсь опухлим; від старості його повіки висіли, затуляючи розплющені очі.

- А вам вдалося? - поцікавився Чон До. - Отримали те, що треба, чим би воно не було?

- Чи я отримав те, що треба? - пожвавішав доктор Сон. - У мене є машина і водій, є квартира на горі Моранбон. Моя дружина, коли вона в мене була, - то було втілення кохання. Я бачив білі ночі в Росії й мандрував Забороненим Містом. Я читав лекції в університеті Кім Ір Сена. Я катався на гідроциклі із самим Великим Керівником на холодному гірському озері, бачив, як на фестивалі Аріран[29] десять тисяч акробаток одночасно перевертаються. А тепер я скуштував техаського барбекю.

Від таких розмов Чона До пройняли дрижаки.

- Докторе Соне, ви хочете мені щось сказати? - спитав він.

Доктор Сон помацав пальцем середину капелюха.

- Я всіх пережив, - зітхнув він. - Колег, друзів. Бачив, як їх відправляють у колгоспи, на шахти, а хтось просто згинув. Перед нами поставало стільки складнощів. Стільки проблем і пригод. Але ж я тут, старий доктор Сон. - Він по-батьківськи поплескав Чона До по нозі. - Непогано для сироти війни.

Чон До й далі мав таке відчуття, ніби це ще продовження сну і йому зараз говориться майже зрозумілою мовою щось важливе. Він озирнувся й побачив, що собака пішов за ним і зараз дивиться на нього звіддалік і візерунок на його шкурі міниться від вітру.

- У цю хвилину, - промовив доктор Сон, - сонце високо над Пхеньяном, але все ж нам треба спробувати поспати. - Він підвівся й додав: - У кіно про Техас про це кажуть: Time to get some shut-eye .

Зранку особливих прощань не було. Пілар поклала в кошик на дорогу кексів і фруктів, усі зібралися перед будинком, де сенатор і Томмі викотили з гаража «сандербьорд» і «мустанга». Доктор Сон переклав прощальні побажання від міністра, які насправді були запрошенням чимшвидше відвідати Пхеньян, особливо це стосувалося Пілар, яка, потрапивши в рай для робітників, напевне, навіть не захоче повертатися додому.

Доктор Сон просто вклонився всім.

Чон До підійшов до Ванди. На ній була спортивна майка, і він бачив, які в неї потужні плечі й груди. Її волосся вперше було розпущене, обрамляло обличчя.

- Щасливих стежок тобі, - сказав він їй. - Так прощаються в Техасі, еге ж?

- Авжеж, - усміхнулася Ванда. - А знаєш, що на це відповідають? «Доки не стрінемося знов!»

На руках у сенаторової жінки було цуценя, вона кінчиками пальців перебирала м’які складки його шкіри. Довгим поглядом подивилася на Чона До.

Він сказав:

- Дякую, що полікували мою рану!

- Я дала клятву допомагати всім, хто потребує допомоги лікаря, - відказала жінка.

- Не знаю, чи повірили ви моїй розповіді, - сказав він.

- Я вірю, що ви прибули із землі скорботи, - промовила вона зважено й звучно - так вона говорила про Біблію. - Також я вірю, що ваша дружина - гарна жінка, тільки їй потрібен друг. Усі мені кажуть, що я таким другом для неї бути не можу. - Вона поцілувала цуценя й простягнула його Чонові До. - Тож оце найкраще, що я можу зробити.

- Який щирий, зворушливий жест! - усміхнувся доктор Сон. - На жаль, собаки в Пхеньяні заборонені.

Вона сунула цуценя Чонові в руки.

- Не слухайте його і його правил, - сказала вона. - Подумайте про свою дружину. Знайдіть спосіб!

Чон До взяв собаку.

- Катахула - собака-пастух, - пояснила вона. - Якщо малим він буде на вас сердитися, то хапатиме вас за п’яти. І коли він захоче показати, як вас любить, то теж хапатиме за п’яти.

- Нам час на літак! - нагадав доктор Сон.

- Ми назвали його Бреґндо, - сказала дружина сенатора. - Але можете переназвати на свій розсуд.

- Брендо?

- Так, - сказала вона. - Бачите в нього на стегні пляму? У такому місці худобі ставлять тавро - brand.

- Тавро?

- Це вічний знак, який позначає належне тобі.

- Як татуювання?

Вона кивнула:

- Як ваше татуювання.

- То хай і зветься Брендо!

Міністр пішов до «сандербьорда», але сенатор зупинив його.

- Ні, - сказав сенатор і показав на Чона До, - він.

Чон До глянув на Ванду, а та знизала плечима й кивнула. Томмі схрестив на грудях руки й задоволено всміхався.

Чон До сів у купе. Поряд умостився сенатор, майже торкаючись своїм плечем його плеча, і вони повільно покотили гравієм.

- Ми вирішили, що говіркий маніпулює мовчазним, - промовив сенатор. Похитав головою. - А тут виявляється, що ви і є той самий. Шановні, ви взагалі що собі думаєте? Контролює його оцими «так» і «ні» в кінці речень. Ну, за яких ви нас дурнів вважаєте? Я знаю, що ви можете розігрувати карту відсталої нації, виправдовуватися тим, що вас можуть у табір запроторити. Але оце як - приїхати й удавати, що ви - ніхто? Навіщо було цю божевільну байку про акул розповідати? І що, в біса, власне, робить міністр тюремних шахт?

Що більше говорив сенатор, то сильніше відчувався його акцент, і, хоча Чон До не міг розібрати всіх слів, головний сенс запитань він розумів.

- Можу пояснити, - запропонував Чон До.

- Ну то слухаю, - пристав сенатор.

- Це правда, - почав Чон До. - Міністр насправді не міністр.

- А хто ж?

- Водій доктора Сона.

Сенатор недовірливо засміявся:

- Господи всемогутній! А ви хоч розглядали можливість із нами по-людськи поговорити? Не хочете, щоб наші висаджувалися на ваші судна, - то є про що вести розмову. Сядемо в одній кімнаті. Ми скажемо, що, може, вам не слід використовувати рибальські судна для контрабанди деталей ракет «тепходон», фальшивої валюти, героїну тощо. Ви щось на це скажете, ми про щось домовимося. А натомість я гаю час на балачки з бовванами, а ви тим часом просто на нас витріщаєтеся, чи що?

- Ну, а коли б ви зі мною мали справу, - поцікавився Чон До, хоча й абсолютно не розумів, про що мова, - що б ви хотіли?

- Що б я хотів? - перепитав сенатор. - Я від вас жодної пропозиції не чув. Ми хочемо чогось суттєвого, такого, що можна помацати, покласти в кишеню. І воно має становити цінність. Усі мають розуміти, що вашому керівникові це недешево обійшлося.

- За якусь таку річ ви б дали нам те, що нам потрібно?

- Судна? Ну так, можемо від них відчепитися, але навіщо? У вас кожне бісове корито навантажене непорядками й тримає курс до проблем. А та цяцька вашого керівника? - Сенатор присвиснув крізь зуби. - То вже геть інша річ. Щоб повернути її, ми з таким самим успіхом могли б посцяти під персиковим деревом японського прем’єр-міністра.

- Але ви визнаєте, - повів далі Чон До, - що ця річ належить Великому Керівникові, що то його власність?

- Кінець перемовинам, - сказав сенатор. - Уже вчора вони були й ні до чого не привели.

Сенатор відпустив педаль газу.

- А проте є ще одне запитання, командире, - сказав сенатор, коли вони з’їхали на узбіччя. - Зовсім не пов’язане з тими переговорами й усілякими вашими іграми.

«Мустанг» нагнав машину сенатора. Ванда з пасажирського місця звішувала у вікно руку. Вона спитала в сенатора:

- Ну що хлопці, у вас порядок?

- Та просто деякі питання розв’язуємо, - сказав сенатор. - Не чекайте, ми доженемо.

Ванда хлопнула рукою по боці «мустанга», і Томмі повів машину вперед. Чон До краєм ока помітив на задньому сидінні доктора Сона, але точно не міг визначити, чи він примружився від страху, чи косився на нього, як на зрадника.

- От що, - промовив сенатор, не зводячи погляду з Чона До. - Ванда казала, що у вас якісь там подвиги й звитяги, що у вашій особистій справі - кров. Я запросив вас до себе в дім. Ви, убивце, спали в моєму ліжку, ходили серед моїх близьких. Кажуть, у ваших краях життя небагато варте, але оці люди, що їх ви тут бачили, - вони для мене страшенно важливі. Я раніше мав справу з убивцями. По суті, наступного разу я буду з вами спілкуватися виключно по-діловому. Але такі справи не робляться отак ні з того, ні з сього, таких інкогніто не саджають поряд із дружиною. Тож, командире Ґа, можете переказати від мене дещо Великому Керівникові, і це буде й на моєму офіційному бланку. Скажіть, що такі штуки тут не цінуються. Скажіть, що тепер жодне судно не буде поза підозрою. І скажіть, що свою дорогоцінну цяцьку він більше не побачить - може з нею розпрощатися.

ІЛ був завалений упаковками з-під фастфуду й порожніми банками з-під пива «текате». Прохід першого класу перегородили два чорні мотоцикли, а більшість сидінь були зайняті дев’ятьма тисячами DVD-дисків, що їх команда товариша Бука закупила в Лос-Анджелесі. У самого товариша Бука був такий вигляд, ніби він ніч не спав. Він примостився у хвості літака, де його хлопці дивилися кіно на розкладних комп’ютерах.

Доктор Сон сів сам і занурився в роздуми. Він не поворухнувся, доки літак не опинився вже далеко від Техасу. Підійшов до Чона До.

- Ти маєш дружину? - спитав доктор Сон.

- Дружину?

- Жінка сенатора сказала, що собаку передає для твоєї дружини. Це правда, ти жонатий?

- Ні, - признався Чон До. - Я збрехав, щоб пояснити татуювання на грудях.

Доктор Сон кивнув.

- А сенатор, значить, розкусив наш фокус із міністром і відчув, що довіряти може лише тобі. Тому він узяв тебе в машину?

- Так, - сказав Чон До. - Хоча сенатор сказав, що це Ванда здогадалася.

- Звичайно, - сказав доктор. - І яка була тема вашої з сенатором розмови?

- Він сказав, що не згодний із нашою тактикою, що на рибальські судна їхні військові висаджуватимуться і що ми більше не побачимо нашу коштовну цяцьку. Він хотів, щоб я це від нього переказав.

- Кому?

- Великому Керівникові.

- Ти - Великому Керівникові? - не зрозумів доктор Сон. - З якої речі він вирішив, що ти з ним особисто говоритимеш?

- Звідки мені знати? - спитав Чон До. - Мабуть, він мене за когось іншого вважав.

- Так, так, це корисна тактика, - відзначив доктор Сон. - Ми таке вітаємо й підтримуємо.

- Я нічого поганого не зробив, - сказав Чон До. - Я навіть не знаю, що він має на увазі під «цяцькою».

- Чесно, - похвалив доктор Сон. Він узяв Чона До за плече й добродушно стиснув. - Мабуть, зараз це не важливо. Знаєш, що таке радіація?

Чон До кивнув.

- Японці винайшли прилад, який називається «детектор фонової радіації». Вони спрямовували його в небо для вивчення чогось про космос. Коли Великий Керівник почув про цей прилад, він спитав у наших учених, чи можна таку штуку причепити до літака. Він хотів, щоб можна було літати над горами і за його допомогою шукати поклади урану. Його вчені були одностайні. Тож Великий Керівник послав команду в обсерваторію Кітамі на Хоккайдо.

- Вони її викрали?

Доктор Сон кинув на Чона До дикий погляд.

- Ця штука завбільшки з «мерседес»! - сказав він. - Ми послали по неї рибальське судно, а тут де не взялися янкі. - Доктор Сон розсміявся. - То була, мабуть, та сама команда, яка згодувала тебе акулам!

Доктор Сон розбудив міністра, і вони втрьох взялися складати історію на виправдання свого провалу. Доктор Сон вважав, що переговори слід описувати як дуже успішні до того моменту, як вони вже майже домовилися, але тут утрутилася вища сила за допомогою телефонного дзвінка.

- Вирішать, що то був американський президент, і гнів Пхеньяна спрямується на цю противну й надокучливу фігуру.

Разом вони розробили сюжет, прорепетирували ключові моменти, згадали важливі американські фрази. Телефон був коричневий. Стояв на високому табуреті. Сенатор сказав у нього три слова: «Так… звичайно… безумовно».

Дорога назад здавалася вдвічі довшою. Чон До згодував цуценяті недоїдену на сніданок половину бурито. Тоді цуценя пірнуло під сидіння й виявилося абсолютно невловним. Коли стемніло, Чон До бачив червоні й зелені вогні інших, далеких лайнерів. Усі врешті поснули, життя в літаку завмерло, тільки пілоти курили при світлі своїх приладів. Тут товариш Бук і знайшов Чона До.

- Ось, тримай диск, - сказав він. - Найкращий фільм усіх часів!

Чон До покрутив коробочку в слабкому світлі.

- Дякую, - сказав він. - Це історія перемоги чи поразки?

Товариш Бук знизав плечима:

- Кажуть, про кохання. Тільки я чорно-білих фільмів не дивлюся.

Потім він уважно поглянув на Чона:

- Слухай, а твій політ насправді не провальний, коли ти про це думаєш.

Він показав на темну каюту. Там спав доктор Сон, а на його колінах примостилося цуценя.

- Ти за доктора Сона не переймайся, - сказав товариш Бук. - Цей не пропаде. У війну він улаштував так, щоб його взяли до себе американські танкісти. Він допомагав їм читати дорожні знаки й вести переговори з цивільними. Вони його годували консервами, він усю війну, уважай, у безпеці просидів, у танку. І це лише в сім років!

- Це ви розповідаєте, щоб запевнити мене чи себе? - спитав Чон До.

Товариш Бук наче й не почув. Він похитав головою й усміхнувся.

- Ну як же я інакше ці блядські мотоцикли з літака спущу?

У темряві вони приземлилися на безлюдний острів Краснатова, щоб заправитися. Не було посадкових вогнів, тож пілоти вирахували, як підлетіти, а потім вирівнялися за фіолетовим блиском освітленої місяцем злітно-посадкової смуги. Ця смуга за дві тисячі кілометрів від найближчої землі була побудована для радянських літаків, що вистежували підводні човни. У сарайчику з батареями для насосів стояла бляшанка з-під кави. Туди товариш Бук сунув пачку стодоларових купюр, потім допоміг пілотам упоратися з важкими шлангами.

Поки доктор Сон спав у літаку, Чон До з товаришем Буком курили на пронизливому вітрі. На острові тільки й були три баки з пальним і смуга, а довкола смуги - скелі, побілені згори пташиним послідом і засмічені шматочками кольорового пластику; де-не-де до них чіплялися викинуті на берег рибальські сіті. Шрам товариша Бука блищав при місяці.

- Ніхто ніколи не буває повністю в безпеці, - промовив він своїм життєрадісним панібратським тоном. За їхніми спинами старенький ІЛ рипів і гойдав крилами, набираючи пальне. - Але коли б я вважав, що хтось у цьому літаку повертається просто в табори, - додав товариш Бук, - то сам би йому голову розбив об оці скелі.

Пілоти витягли з-під шасі колодки й розвернули літак носом проти вітру. Завели двигуни, але перш ніж злетіти над темними неспокійними водами, відчинили люк знизу, спустивши всю каналізацію літака темним потоком на злітну смугу.

У темряві пролетіли Китай, на світанку були вже над залізничними коліями, що йшли на північ від Шеньяна, і до самого Пхеньяна трималися їх. Аеропорт був на північ від міста, тож Чон До не зміг як слід роздивитися легендарну столицю - стадіон Першого травня, мавзолей Мансуде, полум’яну вежу монумента Ідей Чучхе. Краватки було поправлено, сміття прибрано, і, нарешті, товариш Бук приніс Чонові цуценя, за яким його людям довелося добряче поповзати по всьому салону.

Але Чон До собаку не взяв.

- Це - подарунок для Сан Мун, - сказав він. - Ви зможете їй передати його від мене?

Чон До помітив у погляді товариша Бука запитання, і не одне - утім, той ні про що питати не став. Натомість товариш Бук просто кивнув.

Літак випустив шасі, і кози, що бродили злітною смугою, якимось чином здогадалися, що час відійти. Коли літак торкнувся землі, доктор Сон побачив машини, що зустрічали літак, і обернувся назад. На його обличчі відобразилася паніка.

- Забудьте про все! - крикнув він міністрові з Чоном До. - План повністю змінюємо!

- У чому річ? - спитав Чон До. Він подивився на міністра й побачив його переляканий погляд.

- Немає часу, - сказав доктор Сон. - Американці й не збиралися повернути нам те, що викрали. Ясно? Це нова історія.

Вони зібралися на кухні, намагаючись не втратити рівновагу, поки пілот усією вагою тиснув на гальма.

- Ось нова історія, - сказав доктор Сон. - В американців був складний план, вони всіляко нас принижували. Змусили займатися землеробством і стригти кущі біля сенаторового дому, так?

- Авжеж, - додав Чон До. - Ми були змушені їсти надворі, оточені собаками.

Міністр продовжив:

- Нас зустрічали без оркестру й червоної доріжки. Повезли нас у старих машинах.

- Нам показали гарне взуття, але потім довелося його повернути, - сказав Чон До. - За обідом нас змусили вдягтися по-селянськи.

Міністр сказав:

- Я був змушений спати поряд із собакою!

- Добре, добре, - сказав доктор Сон. На його обличчі була відчайдушна посмішка, але в очах грали задерикуваті бісики. - Оце Великий Керівник зрозуміє. І, може, ми врятуємо наші шкури.

Біля злітної смуги стояли три радянські «цири». Усі ті «ворони» були вироблені в Чхонджині на заводі «Сунлі-58», тож Чон До бачив тисячі подібних. У таких возили вантажі й солдатів, та й чимало сиріт привозили саме ними. У сезон дощів тільки «цир» міг десь проїхати.

Доктор Сон не бажав дивитися на «воронів» і їхніх водіїв, що курили гуртом, усівшись на підніжках. Він широко всміхнувся тим двом людям, які прийшли їх опитати. Але міністр із похмурим лицем не зводив очей із височенних шин, баків для пального. До Чона раптом дійшло, що коли когось мають везти з Пхеньяна до таборів, то гірськими дорогами міг проїхати тільки «ворон».

Чон До бачив гігантський портрет Великого Вождя Кім Ір Сена над терміналом аеропорту. Але ті двоє повели їх в іншому напрямку - повз групу жінок у комбінезонах, які, стоячи перед горою лопат, робили ранкову виробничу гімнастику, повз літак, що лежав на землі, розпиляний на чотири частини. Якісь діди, сидячи на відрах, вибирали з нього мідний дріт.

Вони зайшли до просторого порожнього ангару. У ямах на цементній підлозі стояла каламутна вода. Було кілька відсіків для механіків - там лежали купи інструментів, підйомників і верстатів, і доктора Сона, міністра та Чона До посадили в один з них так, щоб вони не бачили одне одного.

Чон До сів за стіл перед опитувачами, які перевіряли його речі.

- Розкажіть про вашу поїздку, - наказав один. - І нічого не забудьте.

На столі стояла друкарська машинка в чохлі, але вони, здається, навіть не збиралися нею скористатися.

Спочатку Чон До сказав лише те, про що було домовлено, - приниження у вигляді собак, паперового посуду та їжі під палючим сонцем. Поки він говорив, опитувачі відкрили його бурбон і, попиваючи, схвально кивали. Поділили його цигарки просто в Чона До на очах.

Здається, їх особливо зацікавив ліхтарик, і вони перервали Чона До, питаючи, чи не має він ще такого де-небудь. Скуштували в’ялену яловичину, поміряли рукавички.

- Ще раз спочатку, - попросив один з них. - Та нічого не забудьте.

Він перелічував приниження - відсутність оркестру в аеропорті й червоної доріжки, сліди життєдіяльності Томмі на задньому сидінні. Вони мусили, як тварини, їсти голими руками. Намагався згадати, скільки куль було випущено зі старих пістолетів. Описав старі машини. Чи казати про собаку на ліжку? Чи міг він випити склянку води?

- Немає часу, - відповіли вони. - Скоро закінчимо.

Один з опитувачів покрутив у руках DVD-диск:

- Висока якість? - спитав.

Другий махнув йому:

- Та нехай. Воно ж чорно-біле!

Зробили кілька знімків апаратом, але подивитися не змогли.

- Він поламаний, - пояснив Чон До.

- А оце? - спитали вони, тримаючи антибіотики.

- Жіночі таблетки, - відповів Чон До.

- Вам доведеться ще раз розповісти нам свою історію, - сказав один із опитувачів. - Ми повинні її записати. Ми скоро повернемося, а поки прийдемо, тренуйтеся. Ми будемо слухати, почуємо все, що ви скажете!

- Від початку до кінця! - додав другий.

- А з чого починати? - спитав Чон До. Чи почалася історія з Техасом, коли по нього приїхала машина, чи коли його проголосили героєм, чи коли хвилі понесли в безвість другого помічника? А де кінець? У Чона До було моторошне відчуття, що ця історія не матиме кінця-краю.

- Тренуйтеся! - повторив опитувач.

Двоє вийшли з ремонтного відсіку, Чонові До було чути приглушений голос міністра, який теж розповідав свою історію.

- По мене приїхала машина, - уголос сказав Чон До. - Був ранок. Кораблі в порту сушили сіті. Машина була «мерседесом» із чотирма дверцятами, у ній сиділи двоє. У ній були склоочисники та фабричне радіо…

Чон До звертався до балок угорі. Там сиділи й кивали голівками птахи, поглядаючи на нього. Що детальніше він розповідав, то неймовірнішою й химернішою здавалася оповідь. Чи правда Ванда принесла йому лимонад із льодом? Чи правда собака приніс йому кістку після душу?

Коли повернулися опитувачі, Чон До дійшов тільки до відкривання холодильника з «тигром» у літаку. Один із них слухав міністрів iPod, другий мав засмучений вигляд. Чон До чомусь сам повернувся до попереднього сценарію.

- На ліжку був собака, - сказав він. - Нас змушували стригти чагарник, а на сидінні були сліди злягання.

- А у вас точно ще такого нема? - спитав один із них, показуючи iPod.

- Мабуть, він його сховав.

- Правда? Ви його ховаєте?

- Автівки були древні, - вів своєї Чон До. - А зброя небезпечно застаріла.

У нього в голові все крутилася попередня легенда, і він параноїдально боявся, що ось-ось скаже, що телефон продзвонив три рази, а сенатор сказав у нього чотири слова. Потім згадав, що було навпаки, що телефон продзвонив чотири рази, а сенатор сказав три слова, а потім Чон До намагався звільнити голову від усього цього - телефон не дзвонив, американський президент на зв’язок не виходив.

- Досить, - обірвав його розповідь один із опитувачів. - Ми спитали в старого, де його фотоапарат, а він каже, що не розуміє, про що ми говоримо. Але ж у вас однакові рукавички, цигарки й усе інше.

- Більше нічого нема, - відповів Чон До. - У вас зараз усе, що я маю.

- Побачимо, що скаже третій.

Йому дали папірець і ручку.

- Час усе записати, - сказали вони й знову вийшли.

Чон До взяв ручку. «По мене приїхала машина», - написав він, але ручка ледве писала. Він вирішив перейти до того моменту, коли вони вже були в Техасі. Потрусив ручку й написав: «І мене привезли до взуттєвої крамниці». Відчув, що в ручці пасти вистачить хіба що на одне речення. Натиснув, як міг, і нашкрябав: «І там почалося моє приниження».

Чон До підняв папірець і прочитав свій короткий звіт. Доктор Сон казав, що в КНДР вагу має не людина, а історія. І що це означає, коли історія - ніщо, просто натяк на життя?

В ангар зайшов один із водіїв. Підійшов до Чона До і спитав:

- Це тебе я маю забрати?

- Куди забрати? - перепитав Чон До.

Прийшов опитувач.

- У чому річ? - поцікавився він.

- У мене фари перегоріли, - пояснив водій. - Або я їду зараз, або не поїду взагалі.

Опитувач звернувся до Чона До:

- Слухайте, ваша історія підтверджується. Можете йти.

Чон До показав папірець:

- Оце й усе, що в мене вийшло. Паста скінчилася.

- Головне, щось та написалося. Ми вже ваші папери послали куди слід. А це так - особисте твердження. Не знаю, навіщо від нас його вимагають.

- Підписати треба?

- Не завадить, - погодився опитувач. - Так, хай буде офіційно. Ось, візьміть мою ручку.

Він дав Чонові До ручку, подаровану докторові Сону мером Владивостока. Писала вона чудово - Чон До не підписувався ще від часів мовних курсів.

- Краще візьміть його зараз, - сказав водієві опитувач. - А то він тут до вечора просидить. Тут один старий ще паперу просить.

Він дав водієві пачку «American Spirit», потім спитав його, чи не їдуть із ним медики.

- Так, вони в машині, - відказав той.

Опитувач повернув Чонові До диск із «Касабланкою», фотоапарат і таблетки. Провів його до виходу з ангара.

- Ці хлопці їдуть на схід, - пояснив він Чонові. - І підвезуть тебе. Медики зараз мають важливе рятувальне завдання, вони справжні народні герої, ви навіть не повірите, як вони потрібні в столичній лікарні. Тож, якщо їм буде потрібна допомога, я не хочу почути, що ви полінувалися чи виявили егоїзм - зрозуміло?

Чон До кивнув. Біля дверей він озирнувся. Йому не було видно ні доктора Сона, ні міністра, запханих у кутки, але він почув чіткий голос доктора Сона:

- То була дивовижна подорож. Яку краще не повторювати.

Дев’ять годин у кузові «ворона». Дорога, схожа на пральну дошку, витрушувала кишки, двигун так тремтів, що Чон До не міг розібрати, де закінчується дерев’яна лава й починається він. Коли намагався поворухнутися, щоб помочитися в щілину між дошками, то не відчував власних м’язів. Куприк спочатку затерп, потім його почало пекти, а потім Чон До взагалі перестав його відчувати. Під навісом стояла стовпом пилюка, з-під коліс залітали камінці, і життя знову ставало випробуванням.

У кузові було ще двоє людей. Вони сиділи обабіч великого білого холодильника, не мали жодних розпізнавальних знаків чи форми. Очі в них були якісь особливо порожні, і Чон До подумав, що ці двоє, напевне, роблять найхріновішу з усіх чорних справ на землі. Проте він спробував із ними розговоритися.

- То ви, хлопці, медики? - спитав він.

Машина налетіла на каменюку. Кришка холодильника підскочила, звідти вихлюпнулася через край рожевувата вода. Чон До спробував знову:

- Мені в аеропорту сказали, що ви справжні народні герої!

Ті навіть на нього не глянули. Бідні сучі сини, подумав Чон До. Він обрав підземну справу, але після того його встигли й послати по кров. Він тільки сподівався, що вони спочатку висадять його в Кінчхе, а вже потім візьмуться до своєї справи. Чон До відволікав себе думкою про легкий рух «Чунми», про балачку на перекурі з капітаном, про ту хвилину, коли він повертав ручку й починало працювати його радіо.

Вони хвацько проскочили всі КПП. Як солдати на постах визначили, що в машині сидить команда, послана по кров, Чон До здогадатися не міг, але він і не бажав, щоб машина зупинялася. Він уперше помітив, що протяг ганяє по дошках підлоги шкаралупки крутоварених яєць, - мабуть, штук із десяти. Одна людина стільки з’їсти в дорозі не могла б, із чужими ніхто ділитися не став би - отже, тут їхала сім’я. Чон До бачив позаду вишки охорони врожаю - на кожній сидів місцевий із гвинтівкою, охороняв посіви від селян, які їх доглядали. Бачив самоскиди з кузовами, повними селян, - їх везли допомагати на будівництві. Уздовж дороги всюди траплялися новобранці з важкими каменями на плечах - вони несли їх, щоб зміцнити розмиті ділянки. Але порівняно з працею в таборі це було за щастя. Чон До подумав про цілі родини, які вивозять у такі місця. Якщо на його місці сиділи діти, якщо на он тій лаві мостилися старенькі, то немає жодної людини поза загрозою: колись така машина може приїхати й по нього. Викинуті шкаралупи дзиґами крутилися на вітрі. У їхньому русі було щось примхливе й легковажне. Коли шкаралупи підлітали до Чона До, він наступав на них.

Уже надвечір машина спустилася в долину річки. На ближчому березі в багнюці й тисняві отаборилося багато людей, щоб бути ближчими до своїх рідних і коханих, які на другому березі. По той бік мосту все змінилося. У щілину чорного тенту Чон До розгледів сотні бараків-«гармошок», у яких мешкали тисячі людей; у повітрі потягло соєвою самогонкою. Машина проминула юрбу малих хлопчаків, які оббирали кору з навалених купою гілок тису. Надгризали край, потім надколупували нігтем кору - і одним рухом маленького біцепса повністю обдирали гілку. Зазвичай подібне видовище заспокоювало Чона До, він почувався більш захищеним. Тільки ніколи йому не доводилося бачити таких жилавих дітей, і вони рухалися швидше, ніж будь-хто з дітей у «Довгому майбутньому» на його пам’яті.

Із брамою все було елементарно: один солдат клацнув вимикачем, а другий відкотив убік частину електрифікованої огорожі. Медики дістали з кишень старі хірургічні рукавички, вочевидь багато разів уживані, і натягли їх. Машина зупинилася біля темної дерев’яної споруди. Медики вискочили й наказали Чонові До винести холодильник. Але він не рушив з місця. Його ноги налилися й затерпли, у них наче поколювали атмосферні перешкоди, і він так сидів і дивився, як жінка котить повз них шину. Обидві ноги в неї були обрубані трохи нижче від колін, на них вона припасувала задом наперед робочі черевики, так що коліна міцно трималися на місці п’яток, а короткі частини кукс від коліна вміщувалися туди, де мала б бути стопа. Черевики були туго зашнуровані, і жінка рухалася на диво спритно, швидко дріботіла, не відстаючи від шини, котру котила.

Один із медиків згріб жменю землі й кинув в обличчя Чона До. Очі, у які потрапили камінці, засльозилися. Чонові До закортіло дати цьому смердюкові ногою в пику. Але тут було не місце для того, щоб помилятися й робити дурниці. Та й міг він усього-на-всього звісити з кузова ноги й утримати рівновагу, спускаючи той холодильник. Ні, краще вже відбути цей номер і - геть звідси якомога швидше.

Чон До пішов за медиками в центр обробки. Там стояли десятки лікарняних койок, люди на яких, здається, перебували на межі життя і смерті - по обидва її боки. Вони лежали там, мляві, дехто щось бурмотів - і нагадували рибу на дні трюму «Чунми», яка під ножем хіба раз ворухне плавцем. Він бачив занурені вглиб погляди в лихоманці, жовто-зелені обличчя людей, у яких щось відмовило всередині, рани, з яких кров не текла, бо вже не було чому текти. Найстрашніше - він не міг розрізнити, де чоловіки, а де жінки.

Чон До важко поставив холодильник на стіл. Очі в нього горіли, він намагався витерти їх сорочкою, але пекло ще дужче. Вибору не лишалося. Він відкрив кришку холодильника і промив очі закривавленою талою водою. У кімнаті був охоронець - сидів на ящику, прихилившись до стіни. Коли медики дали йому цигарку «American Spirit», він викинув ту, яку курив. Чон До пішов узяти й собі.

Медик звернувся до охоронця.

- А хто це такий? - спитав він, показуючи на Чона До.

Охоронець глибоко затягнувся своїм дефіцитом і сказав:

- Якась поважна особа, раз його в неділю привезли.

- Це мої цигарки! - зауважив Чон До, і медик неохоче дав йому теж.

Дим був густий, лагідний, вартий легкого поколювання в очах. До палати зайшла стара жінка. Худа, з руками, обмотаними шматками тканини. Вона принесла великий фотоапарат на дерев’яному штативі - достоту такий, як у тієї японки-фотографа, яку вони викрали.

- Ось і вона, - сказав охоронець. - Час до роботи.

Медики почали відривати шматки пластиру.

Чон До ось-ось мав побачити найчорнішу справу, але цигарка його врівноважувала.

І тут раптом щось привернуло його увагу. Він підняв очі на білу стіну над входом. Вона була абсолютно порожня - там просто не було нічого. Чон До витяг із кишені фотоапарат. І поки охоронець і медики обговорювали переваги різних сортів тютюну, Чон До сфотографував оту білу стіну. «Зрозумій це, Вандо!» - подумав він. Ніколи в житті він не був у кімнаті без портретів Кім Ір Сена і Кім Чен Іра над дверима. Ані в найгіршому сиротинці, ні в найстарішому вагоні поїзда, та навіть у погорілому сортирі «Чунми». Ніколи він іще не був у такому місці, де людей позбавляли споглядання Великого Вождя й Великого Керівника, усвідомлення їхньої турботи. Тепер Чон До зрозумів: оце місце не важливе ні для кого - його ніби не існує.

Ховаючи в кишеню фотоапарат, він зустрівся очима зі старою. Очі в неї були як у дружини сенатора: він відчув, що вона бачить таке, чого він навіть сам про себе не знає.

Один із медиків крикнув Чонові До, щоб той узяв із кутка ящик - там їх лежала ціла купа. Чон До взяв ящик і підійшов до медика в узголів’я жінки, у якої щелепа була підв’язана смужками ганчір’я. Один із медиків почав знімати з неї взуття, що було просто шматками драних шин, примотаних до ноги дротом. Другий почав розпаковувати голку й систему взяття крові - цінне медичне обладнання.

Чон До торкнувся руки жінки - холодна.

- Гадаю, ми прийшли запізно, - сказав він.

Медики не звернули на нього уваги. Вони приєднали по системі до вен на стопах жінки й причепили два пакети. Прийшла стара фотограф із апаратом. Вона спитала в охоронця ім’я жінки, записала його на сірій дощечці та поклала жінці на груди. Потім фотограф розмотала жінці голову. Разом із шапкою в її руках опинилася більша частина волосся, яке чорним кублом наповнювало головний убір.

- На, - сказала Чону До стара. - Візьми.

Засмальцьована шапка здавалася дуже важкою. Чон До завагався.

- Знаєш, хто я? - спитала жінка-фотограф. - Я - Моннан. Я знімаю тут усіх, хто прибуває і хто відбуває. - Вона наполегливо подивилася на шапку. - Це - шерсть. Тобі знадобиться!

Чон До сунув шапку в кишеню, щоб стара замовкла й припинила свою божевільну розмову.

Коли Моннан фотографувала жінку, спалах на мить оживив нещасну. Вона висунула руку й схопила Чона До за зап’ястя. У її очах читалося бажання забрати його з собою. Медики крикнули, щоб він підняв узголів’я койки. Коли він це зробив, вони заштовхали їй під голову ящик, і невдовзі всі чотири пакети добре заповнювалися.

Чон До сказав медикам:

- Давайте швидко все зробимо. Уже темніє, а водій казав, що фари не працюють.

Медики не звернули на нього уваги.

Потім був підліток, груди в нього були холодні і шкіра синювата. Його очі були широко розплющені й оберталися важко. Одна рука звисала з койки до грубих дощок підлоги.

- Як тебе звати? - спитала Моннан.

Він зробив губами такий рух, ніби спочатку хотів їх облизати, щоб спромогтися вимовити своє ім’я, але не зміг і нічого не сказав.

Ніжно, лагідно, як мати, Моннан прошепотіла вмираючому хлопчикові:

- Заплющ очі, - і, коли він це зробив, сфотографувала його.

Медики приклеювали системи пластиром, процес повторювався. Чон До підняв койку, запхав під неї ящик, хлопець тихо зронив голову на груди, і Чона До відправили відносити теплі пакети до холодильника. Життя цього хлопчика, справді життя, буквально перелили в оці пакети, які Чон До тримав у руках, і було відчуття, що в них він іще живий, а Чон До особисто топить його, кинувши в крижану воду. Чомусь він гадав, що теплі пакети спливуть, але вони одразу пішли на дно.

Моннан прошепотіла йому:

- Знайди собі черевики!

Чон До невпевнено глянув на неї, але зробив, як було сказано.

Тільки в одного чоловіка був той самий розмір, що в Чона До. Верх тих черевиків був латаний-перелатаний, а підошви залишилися від військових чобіт. Уві сні власник черевиків видавав якесь хрипке квакання, немовби горлом йому йшли бульбашки й лопалися в роті.

- Бери! - сказала Моннан.

Чон До став розшнуровувати черевики. Вони не змусять його взути робочі черевики, хіба що в них буде в запасі ще якесь гидке завдання для нього; Чон До міг лише сподіватися, що його не змусять ховати усіх цих людей.

Коли Чон До роззував чоловіка, той почав отямлюватися.

- Води! - попрохав він, іще не розплющивши очей.

Чон До завмер на місці, сподіваючись, що той чоловік не опритомніє. Але погляд пацієнта сфокусувався.

- Ви лікар? - спитав він. - Вагонетка з рудою перевернулася - я не відчуваю ніг.

- Ні, я просто допомагаю, - відповів Чон До. І чоловік сказав правду: здається, він навіть не помітив, коли Чон До його роззув. Шкарпеток не було. Кілька пальців на ногах чоловіка були почорнілі й поламані, деяких бракувало, а з решти оцупків текла рідина чайного кольору.

- У мене все гаразд із ногами? - питав чоловік. - Я їх не відчуваю.

Чон До забрав черевики й позадкував туди, де Моннан ставила свій фотоапарат. Потрусив черевики, похлопав один об другий - ніякі пальці не випали. Чон підняв черевики по черзі й постарався висунути язик кожного якнайдалі, щоб зазирнути всередину. Але нічого не побачив. Він сподівався, що відсутні пальці відпали деінде.

Моннан підняла штатив на рівень обличчя Чона До. Дала йому сіру дощечку й крейду:

- Напиши своє ім’я і дату народження.

«Пак Чон До» - удруге за цей день написав він.

- Дата народження невідома, - сказав.

Піднявши табличку до підборіддя, він відчув себе дитиною, маленьким хлопчиком. Він подумав: «А навіщо вона мене знімає?» - але вголос не спитав.

Моннан натисла на спуск, сяйнув спалах - і все здалося інакшим. Чон До опинився по один бік яскравого світла, а оті знекровлені люди на койках - по другий бік спалаху.

Медики крикнули йому, щоб підняв чергову койку.

- Не зважай на них, - сказала вона. - Коли вони все зроблять, то спатимуть у машині, а вранці поїдуть. Треба про тебе подбати, доки не смеркло.

Моннан спитала в охоронця номер бараку для Пака Чон До. Той сказав, і вона написала цей номер Чонові До на тильному боці руки.

- Зазвичай до нас у неділю не поступають, - сказала вона. - Ти наче сам по собі. Першим ділом маєш знайти свій барак. Поспати. Завтра понеділок - а охорона по понеділках люта.

- Я маю йти, - сказав він. - У мене немає часу займатися похованням.

Вона підняла його руку й показала написаний на пальцях номер:

- Ось де ти тепер. Ти в моєму фотоапараті. А оце тепер твої черевики.

Вона повела його до якихось дверей. Він озирнувся через плече, шукаючи портрети вождів. Його раптово охопила паніка. Ну де вони поділися, саме коли потрібні?

- Гей! - крикнув один із медиків. - Він нам ще потрібен!

- Іди! - сказала Моннан. - Я про все подбаю. Знайди свій барак, поки не стемніло.

- А потім? Що мені робити потім?

- Те, що й усі, - сказала вона й витягла з кишені молочно-білу грудку пророслої кукурудзи. Віддала йому. - Якщо всі їдять швидко, їж швидко. Якщо опускають очі, коли хтось приходить, роби те саме. Якщо когось звинувачують, приєднуйся.

Коли Чон До з черевиками в руках відчинив двері, озирнув темний табір, який зусібіч пнувся вгору крижаними ущелинами великого гірського масиву, вершини якого ще відблискували останніми променями призахідного сонця. Він бачив на схилах світліші плями входів до шахт, де мигтять із глибини смолоскипи шахтарів. Звідти люди витягували вагонетки, на яких зблискували прожектори з вишок, вони відображувались у ставках, куди скидали шлак.

Усюди вогні багать, на яких варилася вечеря, відблискували на бараках-гармошках, і він закашлявся від ядучого диму сирого хмизу. Він не знав, де ця тюрма. Не знав навіть її назви.

- Нікому не показуй, свій апарат, коли знімаєш, - сказала йому Моннан. - Я тебе за пару днів знайду.

Він заплющив очі. Здавалося, його вухо могло виокремити тихе скімлення бляшаних дахів під вечірнім вітром, рипіння цвяхів, стиснутих деревиною, що холоне, і людських кісток, які коцюбляться й ціпеніють від холоду на тридцяти тисячах нар. Чувся Чонові До навіть повільний рип, з яким оберталися прожектори на вишках, чулося й гудіння електрики в дротах по периметру й крижане потріскування ізоляторів на стовпах. Скоро він опиниться посеред цього всього - знову в трюмі, тільки тепер не буде ні поверхні, ні палуби, тільки повільна нескінченна хитавиця того, що буде далі.

Моннан показала на черевики в його руці:

- У тебе їх спробують відібрати. Битися ти можеш?

- Ага, - сказав Чон До.

- Тоді взуй їх, - сказала Моннан.

Засовувати ногу в черевик, де щойно були старі липкі пальці, - це десь як відчиняти люк до тунелю під ДМЗ чи ловити незнайомця на японських берегах: просто вдихнути - і вперед. Заплющивши очі, Чон До глибоко вдихнув і сунув руку в сирий черевик, пошурував пальцями в різні боки, промацуючи шлях. Урешті він розвернув зап’ястя так, щоб дістати до глибини, і витяг те, що мав витягти. Побачив і насупив брови.

Він озирнувся, глянув на медиків, на приречених і напівмертвих.

- Я був зразковим громадянином, - сказав Чон До їй. - Героєм держави, - додав.

І тоді зробив крок за двері у своїх нових черевиках - у темну безвість, і відтоді нічого невідомо про громадянина на ім’я Пак Чон До.