Син тіні

Герман

Сніг лежить від краю і до краю. Я дивлюся в ніч, у степ, але не бачу кінця ні тому, ні іншому. Сьогодні ще потемки зателефонували, якраз тоді, коли в тумані починають вимальовуватися велетенські вени підвісного мосту, а тіні западають чорними жолобами на стіни, — і дзвоник довго, відчайдушно бився кутками. Навіть я побачив, як вилазять налиті похмільним синдромом, видно, можна порахувати сині й червоні капіляри. Я бачу себе в люстрі. Мені соромно, але я нічого не можу вдіяти. Це мене рятує. Холод собачий. Я звик, що в Оклахомі трохи по-іншому. Зовсім по-іншому. За годину почнеться гуркіт. Сусід почне крушити, ламати, дрібнити стіну. Видається, що ці люди народилися тільки срати, жерти, стругати собі й ближнім гроби. Як водиться. Вони однакові з обличчя: пласкі, жовті, гнилозубі — коли їм вже за тридцять. Більшість з них випускає струмінь кислоти, а не сечі. Більшість з них мочиться кров'ю, а не сечею. Вони як один ненавидять державу, в якій народилися. Вони довели себе до відчаю нездійсненними ідеями. Це в них у крові. Найчудніше дивитися, як азіат вбирає у себе всі європейські надбання. Навіть у культурному плані ця держава, що географічно належить до Європи, — Азія. Тож навіть у культурному плані азіат так і лишається азіатом. Смердючий, іноді навіть добродушний кочівник. Він голосно чаламкає за столом, відверто псуючи настрій золотавого полудня за широкими вікнами «Макдональдса», хоч і дешевого, але окультуреного крокування до світлого майбутнього цивілізації. Він ще голосно бздить, точно купа гансів.

Тож мало з тим. Чийсь єхидний, з запопадливим хихотінням голос зарипів у трубку, намагаючись улесливо збити балачку на щось інше, щоб не кликати мене до Філармонії. Але єхидненький смішок змінив чийсь владний голос, і тому мене трохи перестало мутити, і я починав уже думати, хто б то міг бути. Це був радник. Найулюбленіший з усіх радників. Він пив багато, розмовляв мляво, але багато, проте більшість зі сказаного — тріпотня. Одного разу я застав у нього жінку. Таких я бачив на картинах Фрагонара. Про таких жінок, напевне, мріяв Едгар По. Велетенські очиська, у стані сама вишуканість. Легка втома, невеличкі купки зморщок тільки додавали шарму. Радник перехопив мій погляд, усміхнувся посмішкою задоволеного пацюка. Іноді мене забавляло урочисте гудіння паровозних составів, і я чомусь думав про цю жінку. Я наперед знав цю жінку. Я знав цей тип жінок: ними повні бруклінські чи вашингтонські борделі. Але специфіка цієї країни така, що вони посідають тут найвищий ієрархічний щабель; і коли я думаю про неї, то я вслухаюся в торжественне як на їхніх похоронах, так і на їхніх весіллях: торжеств енне гудіння паровозних составів, що калатали у смолу ночі колесами тоскний прощальний тамтам; це нагадувало, вигадувало, що світ у цій частині земної кулі не зупинився, що здоровий глузд вкладений в якусь дивну подорож, і є надія, що состави везуть не тільки смерть, а щось інше.

У цій країні я навчився спілкуватися, знаходити людей виключно по запахах. Так мене вчив радник — цапобородий, з виряченими, ледь-ледь азіатськими очима, з поблажливою ухмилюгою. Щоправда, лукавенька ця усмішка закралася і в'їлася не так давно, але радник розпоряджався нею, як чимось природним, жонглюючи направо і наліво, бо влада чудодійно впливає на цих людей — замість відчуття відповідальності вони невідомо чому відпружнюються, дають волю власним почуттям, найменше дбаючи про діло, забуваючи, що у цьому світі є найсильніші, могутніші за них. Тому в цій країні, де так багато богомольців, юродивих, пророків, святих, усе вщерть, наче вигрібна яма, заповнене атеїзмом. Тому, видно, вони плутають віру із забобонами.

Дзвоник теленькав у густій тиші з чорним вікном, з висірілим простором, а я вже складав у пам'яті добре викарбуваний образ одного радника, затим іншого, ще іншого. їх дуже багато, цих радників, як на душу населення, вже не говорячи про Парламент, що тільки усно називався Парламентом, бо країна пчихала, як допотопний паротяг, на старих законах ще диктаторської системи. Мене одного часу займали ось такі хитрі, з вивертами махінації, що зводилися до елементарного і абсурдного: хто і кому в який час потиснув руку.

Мені телефонував радник. Зовсім інший. Не найголовніший з усіх радників, але, мабуть, найхитріший, бо в голові виношував тисячі божевільних ідей, що йому підкидали його радники, а вони, в свою чергу, похоплювали у своїх невірних дружин, коханок, з несмачними китайськими фізіями порнопроституток. Азія. її благотворне дихання із засмерділим європейським акцентом, мов клин у голову після веселої історії. Цей радник, що телефонував, курирував фінансові питання десь у нетрях секретних служб. Він був по рахунку п'ятим радником, і за числом, напевне, п'ятим. Під час п'янки він все хотів мене розсекретити як агента ЦРУ Насамкінець — ФБР. Він вигадував якісь дурнуваті, зовсім неіснуючі, абсурдні штукарства, з підставлянням ноги, несподіваними запитаннями, якось поперед себе багатозначно дивлячись у простір, але більше був подібним не на колишнього агента, а на повію протилежної статі, котрих зараз розвелося в цій країні занадто, якщо не сказати більше, у зв'язку з легалізацією гомосексуалізму, і тому до содомського солоду призвичаювалися люди зовсім іншої сексуальної орієнтації, — мода потребує жертв: стара теза спрацювала бездоганно; і трохи пізніше, десь через півроку по нашому знайомству, після кількох гучних пиятик, його застрелили в авто; потім загинула дружина. З коханками трапилася зовсім туманна історія: вони чомусь в один день потруїлися шампіньйонами, придбаними у фірмових магазинах. Проте злі язики намагаються скинути на щось інше, уквітчуючи воланами, різноколірними хвостами салонних балачок, що у старій добрій Європі нагадують кабацькі теревені найупослідженішого ґатунку. Я дивився на нього, виваляного у власних мізках, у крові, у жовтому дитячому лайні, наче намагаючись вгадати п'яницю і джиґуна, що змушував тремтіти своїх підопічних клерків, того, що примушував танцювати голими своїх коханок перед п'яними гостями: такий собі дріб'язковий казанова, що в балачках між життєвим свинством, засадивши чергового свого компаньйона, розводив теревені про справедливість, — він би міг дожити до старості, милуючись рожевими сходами, заходами, він міг би до свого статевого вигасання стати добропорядним сім'янином і довгими зимовими вечорами розповідати дітям, онукам про тяжке становлення незалежної держави, до якого він начебто був причетний; він міг би умлівати, як герой, в обіймах вірної коханки, яка б таки не тримала його за грошовий мішок і яка б не виказала одного гожого дня дорогу його авто, коли він летів без охорони назустріч смерті… Але Божа справедливість — це не порожнє слово. Йому треба було для цього міцно тримати язик за зубами, тільки і всього; він був надто дурним, щоб не робити цього. Тільки і всього. Рожева піна зазнайства притаманна цим людям, що вибудували до цього часу невідому світові ієрархічну драбину, на якій ламали собі ноги. Безжальний, але пустопорожній кінець, з прокушеним синім язиком, з перспективою в нікуди, з десятком смертей. Без пафосу. Тварини не можуть помирати з пафосом.

Цей телефонний дзвінок додав, налив у мене самотності. Я нишпорив по кухні, не вмикаючи світла, шукаючи пляшку, але скоро облишив: сидів, обливаючись липким потом, у передчутті чогось, так, як ото бачиш — один день хоронить у собі інший. Життя проходить. І я в цій країні намагався жити сім'єю, проте з того нічого доброго не вийшло, але з яких причин, то краще промовчати, бо неможливо щось вгадати тут наперед; це з розряду дрімучих друїдських містиків. Ідіотство, якому варто повчитися нашим американським кінематографістам.

Я сидів у темряві, слухаючи, як з гуркотом провалюється, котиться трубами людське відходне; я кожною жилою, кожною порою прочував сморід, віддалено вгадуючи їхні вичахлі трагедії, неіснуючі для більшості людства, і дивився у вікно, де між будинками, в світлі пройому, в перспективі велетенським павуком у молоці туману піднімався міст; я блукав у темряві очима, блукав і бродив думками, бо завжди до мене вкрадався тонкий страх, коли мене запрошували на великосвітський раут. Невідомість прибивала мене до підлоги. Я чекав чого завгодно. Тим паче, мені сказали, що покажуть того чоловіка, а можливо, познайомлять. І прізвище у нього дивне — Блох.

Вони всі збиралися у Філармонії. Я під'їздив сюди втретє чи учетверте. Моє око завше милувало накопичення будинків, зв'язане чарівним безладом, що дивно рухалося у перспективі повз тебе у велетенських синіх прогалинах неба, з вікнами, жовтими проти сонця, наче очі велетенських добрих тварин. Жовте сяйво над вулицями з іграшковими будинками, з тишею: видавалося, що хтось клав на долоні велетенське безпам'ятство і муки цього народу. Виходило так, що ця країна, окрім мене, нікому не потрібна.

Філармонія нагадує пишно, без смаку відреставрований сарай, або церкву сектантів-сімдесятників, або нігерський склад на далекому Півдні. Коли я початком говорив про це людям, то вони вилуплювали на мене недовірливі очі, а потім на них сходило, вони відшукували неіснуючі перипетії, неіснуючі перегородки в негнучких звивинах слов'янського мозку: мовляв, це ж американець, він нічого не розуміє, хоча п'є не гірш наших ідіотів.

Усі три відвідання Філармонії закінчувалися доволі нудно, а для мене трагічно: я напивався і йшов шукати містом повій; я знав їхні пристановища в «Інтуристах», їхніх вугруватих сутенерів, чимось подібних на аргентинських, але ці короткі зустрічі, іноді вони заповнювали цілу ніч, закінчувалися кисло і безрадісно. Перші роки на континенті, коли я кохався, знайомився з їхніми дівчатами, коли я злягався з ними навіть по коханню, мені видавалося, що я займаюся онанізмом. Потім, з часом, з довгими і сирими роками звички я нарешті дочовп, що радість любові, велетенське блаженство, що накопичується в організмі, то зовсім інше, зовсім не потрібне тут, коли тебе розгризає ностальгія за домом. І коли я в порожньому готелі виглянув з вікна, так, за пустою звичкою, із неба упав обрухом дощ, і так несподівано, як у мене в Оклахомі. І я дивився на розпростерту дівчину, гарніше якої ще не бачив, але продажну і відверту в цьому, то мені піддавило під груди, і тому я думав про матір, про дім, про все, що там лишилося за невідомою межею втрати. А просто йшов дощ. Просто собі.

Тому збіговиська у Філармонії, а початком я їх тільки так і називав, не викликали у мене ніяких позитивних емоцій. Я колишній конгресмен, тому ця мілкота, що називала себе правителями, керівниками держави, спочатку викликала у мені зачаєний і тихий сміх без злоби. Я навіть дивувався, що їхні особи, обтяжені владою та зв'язками, сприймаються іззовні серйозніше, ніж жонглювання циркового блазня. Але це початком. Це нагадувало погляд дитини одного милого шовкового вечора, що споглядає гру карликів і тільки невдовзі помічає жорстокість їхньої поведінки; що там смерть, а не гра.

Іноді я чув, як їхні дуті знаменитості, з ослячою претензією на світове визнання, гидили, лаяли і сміялися з найбільшого свого національного поета; але несподівано я зачарувався одинокими, самотніми голосами у сирих підземних переходах; так я зустрів чоловіка, зовсім сивого, в заяложеному драповому пальті, з червоними очима і прозорим геть поглядом від вічного кон'юнктивіту; і він з тремтінням у голосі розказував мені, як загинув під артилерійським вогнем ескадрон їхніх солдат, що боровся за незалежність. Я живо бачив перед собою ртуть тремтячого серпневого сонця, як вітер ріже степ, а ескадрон у синіх жупанах, з червоними шликами, під картеччю, змикаючи і розмикаючи ряди, топчучи трупи і поранених копитами коней, несеться вперед, оголивши синю крицю клинків; як вони без жодного крику оголюють шаблі й летять назустріч смерті; як дико, зовсім по-людськи, піднімають свої сливові очі коні, а крупи їхні сходять милом і кров'ю; кіннота змикає і розмикає ряди, і ніхто не повернеться, навіть коні будуть збиті.

Мене такі речі захоплюють, навіть розчулюють, але не цих громадян. Сьогодні я прибув трохи пізніше, бо біля виходу вже стояло двоє броньованих автомобілів першого радника, з бородою, з телячими витрішкуватими очима, з уподобанням на східний манер; найперший радник якраз виходив попід руку з дружиною, зачаєною і тихою істеричною акторкою, що ніякими косметичними фанаберіями не могла втримати одвислого гузна; вони не привіталися зі мною, хоча дружина подала якийсь хитрий знак, якого мені, напевне, до самої смерті не розгадати. За ними, блискаючи зневажливо поглядом, але навчено і тупо луплячи очі поперед себе, з дружиною, що намагалася вискочити наперед, а він осмикував її, все намагаючись вимушено триматися на відстані, йшов радник із фінансів, колишній спецслужбовець, той, що після чергового «похорону» свого кореша, чи то пак товариша, розповідав про справедливість; він для поважності відпустив вуса, щось муркочучи своїй переполошеній дружині, якій, у свою чергу, скрізь ввижалися коханки.

На млі ока з'явилася охорона; вона бігла, низько, по-хортячому схиливши голови, світячи у прибулий люд бритими потилицями, у тихому сонці, що падало віхтями з-за паркової гори, — я певен, що на горах, порослих парковим деревом, зачаїлося до десятка башибузуків, озброєних найновітнішою ізраїльською зброєю. Всі чекали Головного. В їхній уяві він не був головним. Усі вони його ненавиділи, досить абстрактно, а частина навіть, потайки пукаючи під ковдру, готувала кишеньковий державний переворот; але зараз усі вони чекали на нього, бо без Головного цей театр, захований у маленькій коробочці, освітленій жовтим, майже восковим світлом, під назвою Філармонія, дійство у цьому ящичку не почне рухатися, як заплановано насправді, а значить, частина втіхи пропала.

Потім вони всі повинні пройти під аркою, що на вході; і вони її проходять; там повинно дзенькнути, якщо у когось є зброя або щось негаразд. Але радники один за одним обминають арку, наче ганебний стовп; приниження дістаються таким, як я, меншим рангом, гостям, ще комусь… Охорона топчеться у задзеркаленому вестибюлі, кавчить щось у рації, вигукує приглушеним голосом, тупо гублячи у невідомості туалетів погляди; вони притримують руками пістолети, що аж дами прибулих гостей тріпочуть в екстазі й вириваються з роздумів: чи допоможе від імпотенції кефір їхнім чоловікам. Гості Філармонії парами походжають холами, вищать м'якими підборами, дами тріскають каблуками, брязкають золотими ланцюжками, кулонами і браслетами; сліпучі коштовності давно забивають природний блиск очей, і головне: ніхто не вітається, хоча знають одне одного з самого народження, вважай, двері їхніх кімнат виходили в один і той же коридор, зі спільною кухнею, сральником і коритом, що називалось ванною. Ех, поворот долі. В цій країні більше чуда, ніж правди. І це ще одна особливість. Тут можна все життя бути повією найвищого ґатунку, а клеїти з себе великомученицю. Тому, напевне, у людей і довіра дуже маленька до всіляких там власних новоявлених святих, якщо їх можна назвати такими.

Час минає дуже нудно. Голови стрибають м'ячами на хвилі випарів. Люди потрохи розходяться, чекаючи на перший дзвоник, але чомусь, за древнім диктаторським звичаєм, бояться податися до концертної зали. Але навряд чи це турбує присутніх. Вони вже в душі ворушать гаддями своїх низьких почуттів, вишукуючи нової жертви. Ось майнув тінню спікер. Охорона щурами розлітається навсібіч, а він пройшов, невиразний чоловічок, тягнучи тінь влади, кинувши на мить оком, відмічаючи друзів і недругів, і точне розташування: часом хтось з його друзів не залип у іншому крилі? Щось відмітивши про себе, муркнув і підійшов до одного радника, до іншого і чемно, але досить холодно привітався з усім натовпом радників легким кивком голови: їхня кількість тільки полегшила неприємну церемонію вітання, від котрої нелегко позбавитися. Спокійним, ледь хриплуватим голосом він сказав, що Президента не буде, то можна не гаятися і розпочинати. Але всі напружено чекали хвилин п'ятнадцять Президента, а радше — перестраховувалися.

Для годиться треба хоча б дочекатися міністра фінансів. Справжнього. Тому атмосфера гусне, набирає мелясної щільності. Люди починають з імітації люб'язності, тієї риси, притаманної азіатам; вони якось видовжуються, обличчя набирають похвилинно форми зовсім іншої, наче перед вами добрий шматок тіста вкинули до розпеченої грубки: підіймаються кінчики їхніх вуст, вертяться носи, посопують зовсім у дитячому ритмі ніздрі, чергуючи то нестримний захват, то на такий манір проявляють гнівливість або обрушливий страх, хапаючи розріджене, насичене немислимо дорогими парфумами повітря; і нарешті — ось він, джеклондонівський герой, з простодушною посмішкою, велетенськими кулаками, чемною вимовою. Його посмішка нічого не обіцяє. Цей чоловік — міністр фінансів, він сама вишуканість, яка може дорого комусь коштувати. Він надто молодий, щоб бути негідником, але якщо негідників розбивати на ранги, розводити на кількість, то він має якесь виключне становище: він породження більше великого діла тисячі негідників, ніж саме зло. І якщо у природі цієї країни дійсно розібратися зі злом, це питання іноді риторично випливає з усього гармидеру суспільного життя.

Президента не дочекалися. Під аркою задзеленчало, і я побачив, як услід охороні міністра фінансів, тримаючи догори дула короткоствольних пістолетів, вскочили дебелі молодики, пасучи навсібіч. Ніхто майже не зреагував. Увага гостей прикута до молодого, сильного, красивого і стильного міністра. Чоловік, що зайшов зразу за охороною, радше розхолодив настрій громадян, що приготували одне одного для вистави, натягнули поміцніше нерви. І в цій мелясній атмосфері, в її тисячі, десятках тисяч маленьких течій змінився напрямок і настрій, і почалися довірливі розмови, що залишалися істинами в останній інстанції; старі, облізлі курви, притрушені пудрою найдорожчих салонів, де десяток кутюр'є змушували помирати на подіумах у немислимих конвульсіях десятки манекенниць, щоб тільки одна дама невідомого напівпідпільного державного чиновника вичавила безцеремонно, а більше по простоті своїй, цілий тюбик. Ці дами, безперечно вищого світу, давали поради молодим, тоненьким, з виблідлими обличчями, млосними фригідними поглядами, загадковим, як модільянівські красуні, дівчатам, радили напутньо своїм близьким, родичам, взагалі знайомим, як краще, в який манер розставляти ноги, бо чоловікам обридають навіть найвродливіші жінки, а значить, треба уміти ловити фарт і вчасно, головне — вчасно розставляти ноги; вони навіть, ці дами, що ними кишить на збіговиськах нижчого ґатунку, радили для таких випадків, який одяг, якість яких парфумів зводить з розуму чоловіка, не обмеженого грошима і владою. Потім розмова перекидалася на їжу — всі вони грудасті, з підтягнутою шкірою, ті, що під сорок або за сорок, — ведуть довгі, велеречиві розмови, від яких фруктів кал м'якшає, а від яких груш виникає запор і може попсувати анусний отвір і цим викликати підозру в невірності, щоправда, до персон, власниками яких вони були, то лишалося тільки сумніватися: будь-яка інша шльондра на Хрещатику виглядала краще, ніж ці довгоносі й довгообразі самочки, замасковані, як індіанці останнього племені на землі, дорогою, немислимо дорогою європейською косметикою; їхні обличчя видають селючок, збризок райкомівської або сільповської знаті. Потім розмова почала обертатися навколо нарядів: їхні чоловіки ловили краєм вуха такі балачки, задоволено хрюкали; затим йшлося про ціни, про нових людей, дуже «антіресних» людей, і про війни, але знову нерухоме і рухоме майно. Дамочки підтакували, але розмова у них більше не в'язалася, ніж в'язалася. Добродії у шикарних костюмах, з довгими червоними носами або рожевощокі українські кола брюньйони, похихикували так, що важність їх черев збільшувалася раз од разу завдяки вібраціям голосів. Так починалися спроквола балачки про справи, зовсім далекі від державних. Але це тільки моя думка. Іноді в розмові випірнало щось середньовічне, коли дуже статечний молодий чоловік чи пристаркувата і замаскована дамочка несподівано вигукували ім'я якогось астролога. Розмова збивалася на сни, містичні прозріння. Містика тут у пошані. Хоча більшість з присутніх були затятими атеїстами, а ім'я Папи Римського викликало не те щоби усміх, а щось навдивовиж непристойне.

Всі ці колотнечі, розмови навколо неіснуючих проблем утихали тільки по прибутті чергового чиновника; знаходились одинаки, які лічили і записували міністрів та радників на кількість: бажаючий міг за будь-яку іншу, теж незначну, послугу звернутися за допомогою до такої ось людини і пересвідчитися в наявності того чи іншого чоловіка або для себе визначити кількість апарату на цей день. Це могло б бути небезпечним, аби це мало необхідність і комусь загрожувало. За моєї пам'яті країна грозилася вибухнути кількома пустопорожніми переворотами, але навряд чи це скидалося на правду.

Нарешті одному з переписувачів, що їх кілька стовбичило під колонами, під велетенськими очиськами люстер, вдалося дізнатися — Президент відсутній у країні; тому натовп жалеподібно зморщився, потягнувся довгим пропарфумленим, прокуреним, проновиненим хвостом розсідатися на заздалегідь приготовані місця; тут запрацювали ще одні підводні течії. Але найголовніше в цій країні — це умовності. Під ножем умовностей падала не одна велика доля. Кажуть, так гинули в недалекому минулому їхні вожді, улюблені й славимі. Треба дивитися на очі цих людей, на купи їхніх зморщок, що збігаються і розбігаються у немислимій міміці, котрій би позаздрили найуславленіші блазні. Вже відповідальність за те, кому потиснути руку, з ким і яким чином привітатися, з ким заговорити належним чином; за час мого перебування виросла, укріпилася ціла наука, що розробляла навіть подуви вітру, і як повертати голову чи плече, як трусити черевом і вертіти носом, як видихати чи вдихати при тому чи іншому чоловікові. Тоді державні справи видаються чимось середнім між клозетом і світським прийомом, що якимось чудом затягнувся на роки, проте справа вирішувалася швидко: одним розчерком пера. Видавалося, що держава існує для того, щоб ти на якійсь вечірці дізнався про нестравлення шлунка одного чи іншого чиновника, виділення потових залоз клерка з адміністрації, а сон генерала, що викрикує команди нецензурною, впливає на розвиток національної гвардії. Нічого нового. Навіть смішно, що світ такий подібний, і від нього нікуди не подінешся. Кожне засідання нагадує якусь середньовічну гравюру, де за столом збираються чорнопикі біси. Вони таки доволі симпатичні, бо намальовані, й навряд чи справжні. Тому в цій країні, ураженій глупим атеїзмом, цей герой сприймається, любиться якнайбільше.

Я його запримітив одразу. Довга, густа і страпата тінь, що її відкидав ескорт міністра фінансів, напханий чиновниками провінційних банків, колишніми бухгалтерами, колишніми радниками і стукачами і просто підбріхувачами та казнокрадами, що тріщали наперебій, затулила його постать. Нарешті він виринув з-за колон. Невисокий, але доволі дужий чоловік з невиразним обличчям, бо занадто чіткі у нього риси, навіть витончені, але про цю витонченість поволі у цій країні забулося, і витонченість у них стала межувати з брезклістю, солодкавістю. Радники, котрі трималися купи, але врізнобій, переглянулися між собою, навіть усміхнулися. Це трохи розрядило атмосферу, але дивина: люди припинили рух у бік концертної зали; вони зупинилися, так поволі зупиняється течія річки, коли у гирловині трапляється обвал. Люди припинили потік, наче купа диких мавп, чекаючи команди ватажка; невідомість розповзлася по очах і лицях страхом, і десяток пар очей закипіли переляком, його, переляк, можна навіть вловити на запах; лоби запітніли, шукаючи неіснуючу відповідь. А пан Блох, наче усвідомлюючи свою неминучість, стояв, засунувши руки до широких сірих вовняних, англійського виробництва штанів; він думав, але навряд чи це було правдою. Він просто вибирав жертву.

Першим отямився бородатий радник; він так повів бородою, що дружина його аж зойкнула, задріботіла, напевне, на місці. Вона й потім заговорила відривчасто, запально щось на вухо раднику. Радник намагався робити розумний, а не переляканий вигляд; нарешті, трохи повагавшись, скосивши оком на вусатого радника, він ступив крок уперед. Блох у квадраті охорони, не виймаючи руки з кишень, пішов йому назустріч. Вони зупинилися і кілька секунд ввічливо міряли один одного поглядами. Стало так тихо, що було чутно, як налаштовують музиканти скрипки. Радник простягнув руку Блох легко потиснув її, і вони рушили поруч, паралельно, але порізно. Радник хитро косував своїм азіатським оком. Блох ішов, пропікаючи сірим оком відстань тільки попереду, аж жовна бігали під натягнутою шкірою. Туга, пещена, цупка шкіра. Чомусь у мене забилося нездорово в голові про Бухенвальд — такою шкірою оббивали крісла німецькі гауляйтери.

Мені розповідали, що він зробив собі капітал, підторговуючи пиріжками. У кожен пиріжок чи піцу він недоважував десять грамів м'яса. І з того вийшов неабиякий капітал. Але це радше чутки. Достеменно я знаю, що з відома одного знайомого мого банкіра він, тобто Блох, враховуючи великий інфляційний курс, взяв у держави позику на кілька мільярдів і повернув ту ж суму рівно через рік, як і було обумовлено, але тоді, коли за ці гроші можна було придбати пару черевиків. Говорили, добрі відсотки здобиччя поклав у кишеню і банкір. Радник цього разу виявився не при ділі.

Потім дружина першого радника тихо підійшла до мене, взяла під лікоть і, торкаючись легенько пальцями, у неї так здорово це виходило, говорила в нікуди; вона говорила: «Він до вас підійде… Я просила… Так…» І вона голосно дзвякнула коштовностями на пухкенькій, але доволі гарній шиї: я вже знав від неї, що це подарунок легендарного і міфічного пана Блоха; як і багато інших, дуже цікавих речей, що з'являлися у булькатого, пелехатого радника. Багато золота і всіляких брязкалок, кажуть, Блох дарував усім дружинам радників. Радники мало цікавилися речами, їхньою історією і передісторією. Час від часу це навіювало досить невеселі думки, але життя, рух по ієрархічній драбині, рух у широкому просторі своїх колег, а зрештою, власна невштивість у подібних ситуаціях, але рангом нижче, змушували закривати очі. Проте всі говорили про пана Блоха. З інтонації голосу, так вдало прихованої, можна необізнаному чоловікові потрапити в халепу, зазначивши про себе: говорять не інакше, як про велетенську рептилію або справжнього кентавра. Та час від часу про нього намагалися говорити відверто: іноді зневажливо, іноді весело, і ніколи з повагою. Це щось радше межувало. Ці люди дуже багато часу проводять у розмовах про безкорисливість, про свободу, про любов: усі перелічені добродійства швидко зникають, як тільки ртутним поливом наллється надворі біда. Вони дивовижні, як діти: готові убити пророка, а слухати бандюгу.

Люди поновили течію, пхаючи свої обважнілі тіла, заклопотані голови до наготованих лож; радники проходили через інший хід. Я маю надію, що Судного дня нам не доведеться стовбичити у черзі, — тут запахло мускатом, східними травами, і вже зовсім безлюдний майданчик, весь, навіть білетер, повернув голову і побачив дивного чоловіка в червоному індійському сарі; голомозий, з правильними рисами обличчя, навіть ніжними, велетенськими чорними віями, він прикривав свої темні, великі, у півобличчя, майже жіночі очі з зачаєним, притравленим вогнем самолюбування. Він очолював охорону. Високий на зріст, і видно, як упівслова його починає слухатися охорона. Не тільки розуміти. Говорив він мало, майже не звертав ні на кого уваги, бавлячись лівою рукою вервечками, а правою раз по раз торкаючись пояса. У нього були атлетичні плечі, й при ході він ледь розхитувався. І тут я знову побачив ту жінку. Одягнена вона була зі смаком, витончено, без крику. Так одягаються тут повії, що досягли статку, перестали займатися роботою, але всі навички проституції були для них за життєве кредо, хотіли вони того чи ні. Чоловік у червоному індійському сарі досить безцеремонно розпихав людей, але ті нічого не говорили, не обурювалися, не галасували, тільки запопадливо усміхалися. Театр, де актори перегравали настільки, що це вже зробилося новим мистецтвом. І нарешті Блох зайшов до самої зали. Він зайшов і кахикнув. Неголосно. І ніхто не обернув голови. Люди чекали на виставу, а радше дотримувалися неписаного закону субординації. Блох щось сказав чоловіку в червоному, і слимача усмішка забігала у голомозого на устах. Жінка піймала мене своїми зеленими очиськами. Окрім втоми, я не побачив нічого. Вперше у житті я перелякався. Про такий погляд мріяли десятки відомих кінорежисерів. Погляд романтичний, порожній, і десь на дні лежала смерть. Вона торгувала нею. Вона уміло витягувала її з дна своєї свідомості; у цих витончених порухах, у гарному тілі, у розмові — сама смерть. Маленька машинка, що виготовляла смерть. У неї, напевне, жарке і ненаситне лоно, але тяжко лишатися з нею більше доби. Таких жінок називають дитям природи. До двадцяти років вони не мають своєї думки, а коли вона з'являється, то це думки усіх негідників світу. І ця особа вже не розуміє: так необхідно. І вона мене помітила в натовпі. І я потрапив під її погляд. Погляд якось зволожився, як мені видалося, і вона мені усміхнулася. Значить, я був потрібний цьому чоловікові, невисокому на зріст, у сірому костюмі, з широкими штаньми, з гострими рисами обличчя, якого чомусь ніхто не хотів помічати, але всі думали про нього. Один міністр фінансів припідійнявся і помахав поблажливо пану і пані Блохам рукою з лож. Блох не відповів, відповіли дружина і чоловік у червоному сарі.

«Ви Герман Нейман?!» — це запитання застукало, ударило розпеченим осиним жалом. Я поволі повертав голову, з подивом спостерігаючи, як вискакують з-під мого погляду однакові голови, з однаковим виразом, з однаковими пісними ліпленими рисами. Я почув найчарівніший жіночий голос, але він перелякав мене настільки, що я навряд міг видавити з себе хоч одне слово. Потім все знову набуло матеріальних рис. Все зупинилося, і я в далекій панорамі побачив скрипачку, з гарними грудьми, але потворним брезклим обличчям, і нарешті — дружину пана Блоха. Мені нічого не лишалося, як чемно підвестися і відповісти: «Так…» — «Ви говорите майже без акценту…» — «Я студіював слов'яністику…» — «Ах, так…» — вона усміхнулася, доволі щиро, так можуть тільки професійні повії, що в Америці заробляють божевільні гроші. «Пан Блох бажає з вами поговорити…» — і вона чекала протесту, але я промовчав і підвівся просто під тарарам звуків, що у програмі називалися «Фантастичною симфонією» Гектора Берліоза. Я йшов за нею, поглинутий страхом, певною мірою відчуваючи, що з таких прогулянок навряд чи можна знайти вихід; я прямував за нею, віддалено вгадуючи невиразну тривогу, так, як ото буває у дитинстві. Ця країна кишить неймовірними пригодами, такими, що в Америці ніколи не побачити, проте у Штатах є щось інше. Ти за якусь миттєвість бачиш, як невидимі перепони ламаються, відкриваючи світу невиданому мій погляд. Але це вже романтика, подібна до Едгара По. Проте з упевненістю можу сказати, коли я слідкував за спиною, рівною і гарною, цієї жінки, то вже, напевне, з долею американського прагматизму, знав, що останнього і слід прохолов. Нічого у світі не могло зупинити падіння. Я йшов і крізь завивання, гармидер звуків чув, як вурчать пуза у закам'янілих перед французьким генієм панів, з орошеними від неймовірної натуги потом лобами, з вибалушеними очима, що нагадували безколірні водянисті кульки: ніхто, рівно як і я, нічого не розумів. Але по гурчанню газових каскадів у черевах, як по дорожніх знаках, можна визначити неймовірний фуршет, або обід, або вечерю, що чекає їх наприкінці вистави. Але ще є буфет. В бік буфету ми і прямуємо.

Ми зайшли до буфету. Банальність обстановки радше вказувала на несмак, а не на нетямущість. За вузьким, але досить довгим столом сидів чоловік у червоному індійському сарі й поволі зтирав якусь жовту рідину собі під ніздрі; він навіть не звернув уваги, а дивився в інший бік, тільки всього раз зловив лихим блиском ока, але наче зразу вцілив, обличчя дівки. Біля нього сиділо ще двоє. І з тих двох я неясно чомусь розрізнив пана Блоха, що сьорбав ріденький чай, вмочуючи туди сухарі. «Індус» перестав набивати ніздрі якоюсь гидотною і подивився на Блоха. Погляд в обох був відсутнім, але щось мені говорило про таку річ, як змова.

До буфету стали заходити, здебільше по одному, ще люди. Вони заходили і сідали за довгого стола, неясно, навіть зовсім незрозуміло кривлячись, як на картині новітнього художника, де не розібрати ні виходу, ні початку, ні ідеї — самі очі, з претензією на погляд у вічність. За якусь хвилину, коли чашки з ріденьким або міцним чаєм — кому як до смаку — потрапили в широкі, з короткими пальцями долоні, мельхіорові ложечки старанно перемішували цукор, і сім пар сьорбнули, прилипли пересохлими губами до брунатної рідини, а в шлунки стравоходами пішла гаряча хвиля, нарешті вони всі на мене подивилися, як на десяте чудо світу. За вікнами велетенськими зеленими комахами висіли ліхтарні вогні. Нарешті голомозий повернувся, коротко засвітивши між нами карий погляд, але бачив він тільки жінку в амбразурі синього вікна з зеленими мухами ліхтарів; пучки у нього іце блищали від рідини, що неприємно подразнювала носові пазухи. Неупереджене око могло це прийняти за наркотик, але навряд чи пан Блох і сам чоловік, доволі розумний на вигляд, могли собі таке дозволити. Потім він повільними рухами витягнув з кишені вервечки, без хрестика, буддійські вервечки, і втомленим голосом заговорив у невідомість: «Ми з вами побачитися давно хотіли. — Пауза. — Проте… Дайте стілець чоловікові, пане… перепрошую, Нейман? Так? Отож нам, тобто нашому підприємству, потрібні люди за кордоном… Враховуючи ваше минуле, тобто ваші заслуги, ми 6 хотіли навести зв'язки, не зі Сполученими Штатами, а з філіями в інших країнах і людьми, що колись працювали з вами у банківській системі чи мали відношення до таких… Взагалі, нам потрібні люди там, чим більше, тим ліпше…» — І він замовк, продовжуючи гіпнотизувати невідомий, але широкий простір паркетом до столу і від столу до вікна з зеленими мухами ліхтарів. Пан Блох початком не виявляв ніякої цікавості. Рипнули двері. У повітрі зависли мелодії вальсу «Фантастичної». Блох якось скривився, його вдарив по носі різкий запах. Він кинув на мене один, всього один-єдиний погляд: мені тільки зараз лишилося вирішити: жити мені чи вмирати. Я міг би пристати на пропозицію, але навряд чи це було 6 чесно і розумно. Я знав репутацію цього чоловіка, але не настільки, щоб давати свої рекомендації, які навряд чи мали 6 силу в самих Штатах, та у Гонконзі чи інших філіях це могло спрацювати стовідсотково. Але меткий погляд пана Блоха вирішив усе. Я не був придатним до таких речей. Я міг або мовчати, або отримати кулю в лоба. З двох одне. Який настрій випаде на цього пана. Я знав, що вони рано чи пізно вийдуть на напівмафіозні азіатські з європейською чи американською орієнтацією фірми, і потік лівого капіталу забезпечений. Але мене навчили обходитися коректно.

З дитинства мене привчили, що життя складається з великих і малих заборон, але все це оповите чарівною невідомістю; і цю чарівну невідомість треба прорвати, а там ось і знаходиться те, що складає наше життя, і як тільки я думав про ці речі — життя давало страшного крену. Батько говорив: якщо можеш дати раду фантазіям, то фантазуй.

Але те, що зараз було переді мною, мало чим нагадувало фантазію. Я теж бачив чарівливу жіночу постать у квадраті вікна, але говорив собі, що на вулицях цієї країни можна побачити мільйони і тисячі жіночих облич, готових віддатися або під пензель, або їхні тіла за найдрібніший кошт поставлять на коліна; цій, напевне, поталанило найбільше, тому що розплата буде, напевне, однаковою. Кількома тисячами років смердючого пекла більше, кількома менше. Ніякої різниці. Тим паче, що це ніколи не перестане боліти. Іноді мені видається, що нас заборонили від самого початку, і смерть не що інше, як справдешній кінець. Але це дурні фанаберії. Божевільні думки, коли тебе відділяють тисячі кілометрів від рідного дому. Тому мені зовсім не хотілося говорити. Почувався я набагато краще. Вигляд у мене був досить шерепкуватий. Проте пан Блох підвів свій холодний погляд від склянки і сказав: «Ми дамо пану… е-е-е-е… Нейману подумати. Але зараз він побуде в ролі гостя. Не більше. Ви 6 хотіли побачити країну більше, ніж того бачив нормальний, тобто пересічний громадянин… е-е-е. Навіть неординарна особистість, ну, припустімо, як наш Кловський, може бачити дуже багато, але не все. Так що у нього є час на подив. Світ, розумієте, надто дивовижна штука, тому я намагаюся ним не захоплюватися. Це прерогатива Кловського. Він естет. Він має більше вільного часу, ніж того заслуговує. Але він творча особистість, яка вдосконалюється. Він мені подобається, хоча я не люблю азіатів, нігерів і масонів… Хоча я є якоюсь мірою масон».

Я уважно слухав цю словесну кашу, намагаючись вловити в ній здорове зерно. Початком його можна сприйняти за хворого філософа, якщо саму філософію не величати хворобою. Несподівано я дивлюся на жінку і бачу, як у неї ширшають зіниці. Я читаю мрію в її очах. Я починаю повторювати собі синхронно, уперто, що це помилка, я повторював собі, але світ дійсно зупинявся в очах жінки, і світ зараз зупинявся на її очах, і не ховався, пропадав у холодних, але живих очах Блоха. Я люб'язно усміхався, відділений зовсім нереальним світом туману за спиною жінки, що ховав верхівки міста і зелених ліхтарів, що підсвічували велетенські плями домів, і починав поволі перетравлювати жах, ввічливо кланяючись, пояснюючи, що останнім часом у мене склалися досить неприємні стосунки з моєю батьківщиною. Блох усміхнувся, мовляв, він усе знає, а дружба з розумним чоловіком для нього найкраще, що може бути. Він уперто підсовував ще якусь тему, і я бачив, як наливаються смертельною ненавистю, навіть самою смертю очі Кловського. Вже за їхньою давньою слов'янською звичкою, мені почало пригадуватися, що мені снилося, але від того настрій геть зіпсувався. Ми ввічливо обмінялися візитками; потім мені запропонували склянку коньяку. Я не відмовився, вкидаючи одним духом пекучу рідину до шлунка. Чемно розкланявшись, я впіймав розріз її очей, що тріщали вогнищем, іскрами пристрасті. Я думав, що помиляюся.

«Ми зустрінемося після концерту… Так, пане Блох…» — дах Філармонії з усіма вензелями, дебілкуватими квітами і букетами, з картинами і пастушками, з чадом усім повалився мені на голову.

В антракті я намагався всидіти на місці, але щось з тривогою луснуло в повітрі — натягнулось і луснуло, як шість років тому у Вашингтоні. Я вже стояв на східцях і дивився, як під натиском інстинкту, корячись справедливому позову завжди бути з народом, легко і граційно сходив східцями, разом з усіма, перший радник… Тільки зараз я помітив чудову, золотавого кольору засмагу: кажуть, що він відпочивав чи їздив у справах на Кубу. Другий радник, зі щіточкою вусів, теж з дружиною, але вибілілий, навіть з нездорово зеленавим кольором обличчя від сексуальних забаганок, зійшов на майданчик трохи пізніше. Але теж вчасно, щоб продемонструвати свою причетність і любов до народу. Найскромнішим виявився міністр фінансів. Напевне, тому, що він був молодим, і в кулуарах усі цитькали на нього, наче він дійсно з усім скописьком міністрів розкрадав казну. Решта, що уявляла себе народом, дозволяла лаятися зі своїми дружинами, інші вдавали із себе столичних снобів. Я намагався зачепитися поглядом за когось, за щось серед десятка, десятка, десятка заслюнявлених ротів, але марно. Похід до буфету починав набирати пафосної ноти: порухи, рухи, напіврухи — все уповільнювалось, як у старому або модерному кіно. Якось спонтанно, всі в один раз, ставили ноги, наче затримуючи дихання, наче розтягуючи задоволення, наче це набувало значення великого релігійного дійства з містичним гумовим запахом: торжественний, але скромний поворот голови, яблука очей трохи навиліт, зіниці або звужені, або розширені, як у початківця-наркомана, як у першокурсниці педагогічного коледжу, що вперше прийшла віддатися, і не просто віддатися, а віддати честь своєму викладачеві. І вуркіт, що долинав з глибини єства: у кого з грудей, а у кого зі шлунків. Стількох міністрів за один раз, у такій кількості я не бачив у жодній країні. Міністри трималися осторонь щодо загалу. Міністри ходили під вікнами. Вони чинно проходили короткий шлях, розверталися і йшли впоперек. Вони по-старосвітськи трималися подалі один від одного, але ввічливо, з єхидненьким поросячим оскалом їхні дружини віталися з дружинами радників. Вони нікуди не поспішали, але по фосфоричному палахкотінню очей вгадувався лет їхніх фантазій, зачаєних на дні шлунків. Бідний Берліоз. Але потім мені хтось ввічливо роз'яснив, що ціна на більшу частину продуктів у театральному буфеті о цій порі знижена до неможливого; тому антракт має такий чудодійний ефект, якщо не сказати дефект, котрий, в свою чергу, накладає печаті суму, радощів, ну, все як належить при екстремальних ситуаціях, на їхні обличчя, змушував рухатися онімілі члени, готові за тижні, а то й роки бездіяльності атрофуватися в затишних кабінетах; їхні риб'ячі погляди говорили з пафосом, що все життя — це тлін, прах, пилюка в чиїхось ногах. І нічого більше. Кисле дихання доводило, що в їхніх будинках, незважаючи на статок, на видне становище у суспільстві, сонце радості ніколи не виїдає очей. їхні діти — це маленькі злодюжки, що зловживають становищем своїх батьків, а дружини сплять з водіями, щоб потім довести при черговому скандалі, що водій теж людина, але чому цій людині дозволяється більше, ніж іншим людям, як і двірникам, швейцарам у цій країні, — для мене лишається великою загадкою, коли службове становище вказує на чіткі риси характеру людини. Але тут все сплутане у немислимий вузол.

Я опинився несподівано нанизу, відігнаний гарячою людською хвилею під маршами, — на мене подивилося недобрим оком якесь авангардне створіння, з вилицюватим обличчям маргінала на задану національну тему. По хвилині, коли я очухався, прийшов до пам'яті, то перед моїм зором закрутилися задниці. Парад. Половинки задниць, затягнутих у дорогий матеріал, у модний матеріал, у старі, протерті, але акуратні штани чи спідницю. Шик і торжество. Вони живо рухалися, в одному ритмі навіть, перевалюючись під одягом, живо вибравши напрямок буфету, тихенько і акуратно попшикуючи. Вони були різні. До того різні, що я незчувся, як почав їх рахувати, а коли отямився, то кипуча вже пристрастями маса втягла і мене у свій маленький марнославний потік, і я поплив, наповнюючись відчаєм, серед обривків слів, фраз, запахів і звуків.

Це було дивовижно просто. Двері відчинилися, втягуючи чорний людський язик. Маківки голів застрибали, як яблука, пущені водою, але вони ще примудрялися шипіти звуками, клеїти докупи слова; я виринув і побачив перед собою акуратні столики в тиші золотавих абажурів, приємні розмови, манірні рухи поганих акторів, що їх у свою міру, незалежно від професії, виконував кожен з любителів романтичної музики нещасного француза Гектора Берліоза. Вони, щасливі, сиділи і гомоніли між собою, а за вікнами в зелених ліхтарях завмирало щасливе місто, велетенське місто, яке волею чиєюсь злою не стало третім Римом. Але це більше нагадувало пікнік, що закінчувався повальним п'янством. Це навряд чи можна назвати антрактом. Тому я поплівся шукати знайомих, розпихаючи, десь доволі безцеремонно, весь цей набрід велетенських, маленьких, великих, геніальних державних чиновників, що кожного тижня вішали собі заслугу на груди не меншу, ніж рятування батьківщини. Тут увімкнули кондиціонер. Ритмічний сухий звук змусив завмерти початком перший, затим другий десяток людей. Інші намагалися не помічати, тому продовжували рухатися до вільних столиків, але очі у них вже налилися безучасністю жаху. Вони якусь хвилину пхалися у спини. Вони ледь-ледь ворушили своїми головами. І звук повторився. Він нагадав звук автоматного затвора, але з тією різницею, що за звуком потяглось розложисте, гумоподібне хурчання.

Я намагався заговорити то з одним гостем, то з іншим, але з того нічого доброго не вийшло. Тому я прилаштувався біля самого столика, біля пивної стійки і замовив коньяку. Мене тривожило наразі тільки одне запитання: чи продовжиться велика «Фантастична» вічно упослідженого Гектора Берліоза, бо це мало нагадувало антракт. І далі, якщо це не антракт, тоді що це, чого чекати від цього божевілля. Та ось вдалося мені розгледіти знайому постать — це слідчий по боротьбі зі злочинністю. Він спеціалізувався на маніяках. Він знав про цих людей так багато, що міг розповідати годинами; можливо, тому він вже цілих три роки нашого знайомства мав шалений успіх у жінок. Дами ходили до нього і дивилися на цих людей, що мирно, з ніжними поглядами зверталися до них, вже зарюмсаних, про поміч і допомогу, щоб дами в міру своїх можливостей подбали про їхні нещасні сім'ї. Зарюмсані сентиментальні людожери. Більше від усього дами полюбляли спілкування з людожерами і ґвалтівниками. Радше і краще, аби це було сукупно: ґвалтівник тримав у собі людожера. Ця суміш зачаровувала дам. Вона наливала їхні очі невимовно гарним оксамитовим світлом, соком якоїсь небуденності, й вони говорили майже до ранку, якщо те дозволялося патроном, вони тріскотіли на всілякі несексуальні, навіть неземні теми з молодими і немолодими людьми, там, за ґратами. Тогоріч їм найбільше імпонувало тріо новоспечених бізнесменів, що якогось гожого дня вибралося на пікнік. Спиртного у них виявилося не в міру багато, радість бульбами сходила на губах і в голові, тому нічого ліпшого не придумали, як насмажити шашликів з власної подруги і продовжувати гулянку. Це трапилося десь у Донецьку, але випадок чомусь так зачарував столичних лікарів, міліцію і СБУ, що їх доправили у Павлівку, до божевільні. Кілька років знаменитості й не дуже знаменитості збиралися на колоквіуми, на сесії вирішити, що це було. Історія ця, як і всі, швидко захолола, похоплена потоком подій та іншими історіями, від яких холонула, збуджувалася кров у жилах великосвітської публіки.

Ми привітались, як давні приятелі, поляскуючи один одного по плечу. Він зразу почав оповідати про якогось маніяка, новенького і свіжого, про його інтелектуальне поновлення, про книгу рекордів Гіннеса. Ми наливали і випивали. Ми перекидалися на знайомих, заводячи розмову одним і закінчуючи кимось іншим. Навколо буркотіло, наливалося і жило на всю силу. Коли до буфету полилися витончені клозетні запахи, що ще не встигли встоятися кілька ночей, гармидер покрив тріск дзвоника. Натовп не зреагував. Коли до нас підійшов директор по розробці новітньої зброї, а ще він займався розробкою і переходом військових заводів на мирну професію, на виробництво цивільного, про що було сказано упівголоса, мій слідчий відкланявся, і ми продовжили розмову з вельмишановним паном: колись по моєму прибутті він хотів бачити свою безпутну доньку в моїх руках. Натовп наповнився випарами: алкогольними і сексуальними; вони помацували обвислі стегенця чужих жінок, хоча їхні нічим не поступалися новоявленим пасіям. Потиски рук і ніг під столами. Масні погляди. Сентиментальний розпач. Цей розпач забудеться над клозетом, коли шлунок спазмуватиме від позовів блювання. Розмоклий туалетний папір на підлозі нагадуватиме викинутий на кахлю людський ембріон. Директор щиро бубонів про якісь нові конверсії, якусь ахінею, що не притаманна його життю, далекому від усіх інтелектуальних і божевільних віянь салонних протухлих балачок. Він із задоволенням випиває зі мною коньяк, перепитує, чи не бачив такого-то, а чи не трапилася мені така-то; він скидає на мене своїм заворожуючим поглядом полтавського селянина, що знає толк у житті, а це химерне плетиво, кружало інтриг з потисканням рук, вітанням — це для нього невідоме, болюче, як вирваний зуб. І ми домовляємося, що зустрінемося обов'язково якось у офісі. Зараз у нього новий офіс. Шикарний і загнаний під європейські стандарти. Дивні люди, — живуть за азіатськими законами, а марять Європою. Наших американців займає Азія як екзотика, хоча це скоро почало обридати, і люди мріяли про зручні англійські каміни.

Тоді я почув легенький подув, наче вітер слизнув поверхнями столів. Я підняв голову, прошиваючи поглядом простір спорожнілого буфету, і побачив, як з-під вікна, підсвіченого зеленим ліхтарним світлом, відходить втомлена постать буфетника, а над столами подекуди тягнуться і обертаються на протязі вихрі диму від непотушених сигарет. Кондиціонер поламався. Тоді я почув подих. Тяжкий і жаркий. Подих обпік мені щоку, і я обернув голову. І бідні сни великих людей; я вдячний Провидінню, що я народився маленьким і сірим американцем, що досягнув середнього статку в себе на батьківщині, а тут зробився помітною постаттю у політичному житті країни, якщо сітку дрібних, дбаючих про кишеню інтересів можна назвати політикою. Тоді я побачив знову перед собою зелені очі й зелені вікна. Я вже досвідченим оком визначав, на скільки піднявся мороз — у декотрих місцях ліхтарі переливалися малиновим світлом, обтягуючи різнокольоровим коконом скляні лампи. Жінка стояла переді мною, трохи осторонь, вдало вибравши позицію, щоб я бачив струнке тіло, затягнуте у строгий діловий костюм. Подумки мені довелося прицінитися до неї як до повії, але у неї ще, видно, було не досить досвіду, не так розвинена інтуїція, щоб вгадати мої крамольні думки. Те, що вона прийшла мене спокушати, ніякого сумніву не викликало. Я бачив, як палають її очі, — нерівним світлом, у яких вільно вживається демон, любов, зрада, ненависть. Маленька машина смерті. Вона ступила крок уперед, виставивши, мов з дерева точену, ногу, і складки на спідниці окреслили її втягнутий живіт, стегна, що круто ставили ноги, тонкий стан з правильними круглими грудьми азійської форми. Вона ще раз усміхнулася, але вже занадто, бо цього разу переграла. Тривало наше переморгування якісь долі секунди. Мені, напевне, треба зупинитися. Але ми підіймаємося на поверх, ще на один, аж під дах Філармонії. У неї холодні довгі пальці з наклеєними синіми нігтями, а половинки сідничок плавно ходять під тканиною, дивно і вдало з'єднані зі спиною. Мої ніздрі набиваються десятками запахів, що її оточують, і від цього голова йде обертом, від шипучих фантазій, гострих передчуттів задоволення, в передчутті найбільшого. Мені вже не хочеться говорити. Ось тільки ми пролітаємо половину сходинок, як закінчується волання нещасного Гектора Берліоза з його «Фантастичною» — відчиняються двері, висипаючи на білі кахлі чорні трикутнички людей.

Люди метушаться, кидаються до роздягальні, потім до своїх жінок. Радники сходять, не поспішаючи, але тільки з такої висоти досвідчене око може розібрати, де той чи інший радник. Жінка натягується, наче вся вихолоняє, закусивши губи, слідкує. Червоне сарі повільно, розкланюючись голомозою головою, проходить до виходу, гомонячи щось у японський сканер. Я штовхаю її у спину і кажу: «Іди…» Вона їжачиться. Потім чарівно, мовби сама до себе, усміхається і говорить: «Нехай… Я собі можу дозволити набагато більше, ніж ти собі думаєш…» Говорить вона неправильно, не так, як дружини радників, міністрів, депутатів. Але все збивається чарівною мелодикою її голосу, її жестами, її розпашілим себелюбством. Вона прикушує губу, і зараз я бачу, що вона справді боїться. У неї тремтять коліна, ті, які я нещодавно хотів обіймати: переді мною провінційна дівчина у надто дорогому лахмітті. Очі у неї широко дивляться донизу, на чорний мурашник, що слідить сірими патьоками бруду, галасує. Блох, розмахуючи руками, прокрокував, розганяючи навсібіч людей. Я бачу його широку, гладко виголену потилицю; я бачу, як метушиться спокійний завжди Кловський, він то призупиняється, віддаючи команди решті, то знову поринає у сомнамбулічні, наркотичного змісту сни. Я знову намагаюся її зупинити, але вже несподівано потеплілі пальці цупко, зовсім по-дитячому чіпляються, обвивають мої. Зелено за вікнами.

Машину кидає з вибоїни у вибоїну. Ми перескакуємо Хрещатик, машину заносить, я потрапляю ногою на білого пластикового слоїка з полуничним йогуртом. Солодкавий запах, подібний на полуницю, повзе салоном. Водій лається. В пам'яті моїй короткій: слизькі східці, і вона біжить донизу, світить у очі білою шиєю з доладно зібраною зачіскою, зовсім домашньою; така неймовірна простота, що аж підтискає до горла, наче ось це стільки чекало на тебе, наче воно створене для тебе. Ось вона запала на ліву ногу, — каблук відлітає з тріском, вона обертає до мене просвітліле обличчя; нарешті я чую чийсь розпачливий, водночас зраділий крик. Це кричить Кловський. Вони зустрічаються біля вбиральні. Жінка симпатично стрибає на одній нозі, але Кловський непорушно щось вичитує, масно блимаючи зіньками, перемотуючи слова, як на відеоплівці, як на древньому магнітофоні; він непорушно, але в такт все ж таки похитується, маячи червоним індійським сарі, перебирає пальцями брунатні горошини буддійських вервечок.

Знову машину заносить, але цього разу водій вертить навіжено кермом. Зелені ліхтарі. Чорні стежки до білих квадратиків будинків. Я відчуваю, як за шибками холодно. Авто зупиняється. Ми мовчимо, потім вона починає сміятися. Сміється вона, як кожна повія на будь-якому іншому шматку землі. Але це мене не стримує. Мені нікуди діватися. Відтоді, як вона усміхнулася і налила в мене отрути. Я розумію все і нічого. Діти біжать додому, тягнучи за собою санки. Я вже починаю думати так, як думає їхній громадянин. Я завжди боявся цього. Але звикаєш до всього. Вона обхоплює мене за шию, її вологі губи закривають мої, і більше вже нічого не потрібно. Водій обертає голову, махає рукою і поволі виводить машину на трасу. Ми їдемо до мене. У мій бардак.

У неї асиметричне обличчя. Ніс з горбинкою. Я це тільки зараз бачу крізь тіні, що падають від довжелезних балок мосту. У водія ще запітніле чоло, пара поволі вихолоняє, і водій намагається з нами заговорити. У неї зелені очі: колись, ще в далекому дитинстві, вони іскрилися, а зараз у поночі нагадують камінчики, просто зелені камінчики. її груди крізь тканину, крізь викіт підіймаються легко, і до мене тільки доходить, що вона давно не відчувала. Машина гальмує перед під'їздом. Ми виходимо, і я боюся втратити, розвіяти на морозі, у поночі, підсвіченій зеленими ліхтарями, ту чарівність, що тремтіла ледь теплим вогником. Я спостерігаю за її рухами, за кожним кроком, і вона відчуває, трохи збивається з ритму, якось навіть незграбно, з перебільшеним артистизмом підтримує сукню. По ходу, — ліфт не працює, а на стінах написано «Комуністи говнюки» або «Мій телефон такий-то, сосу по утрам, даю сосать у вівторок — комуністам знижка» — телефон справжній, — по ходу я намагаюся розпитати її ім'я; вона обертає голову через плече, один тільки край, і говорить простим, але трохи здивованим голосом: «Ліза…» Густий шлейф парфумів, чужих чоловічих парфумів; мене трохи бере моторош, коли я уявляю кількість можновладних чоловіків, що їй довелося затягувати у ліжко: їхня кількість несподівано виникає і хлюпається в моїй уяві, як велетенські ріки соляної кислоти, що роз'їдають це тендітне, трохи грубувате створіння. Я думаю про те, що життя робить їх стервами, але не настільки, щоб вони перетворилися в грубу худобину, як у дешевих привокзальних борделях. Тут одна згадка про привокзальний бордель викликала у мене щемкий відчай. Нарешті вона подала мені руку. Ми пройшли ще кілька прольотів, і перед самими дверима вона потяглася рукою до чорної сумочки, зовсім маленької, мініатюрної, напевне, такі носять зараз голлівудські хвойди. Потім вона зовсім спокійно входить у тугий кисіль незнайомих запахів. Зупиняється, і я чую, як вона тяжко дихає. Я її кличу на ім'я. Але вона не озивається і стоїть, дихаючи поривчасто, але тихо. Я напружено починаю щось вишукувати, мацаючи вимикач, а пальці раз по раз натикаються на пластикові штучки, що їх можна напомацки сплутати з чим завгодно, на розкиданий одяг з кістяками вішалок; я просуваюся в пітьмі до синього квадрата вікна, сопучи, втягуючи повітря велетенськими жерлами ніздрів, туди, де у сизому, вилинялому, цвілого кольору просторі, у сизому морозі розчавленим павуком завмирає підвісний міст. По всьому вона стоїть і дивиться прозорим поглядом на вікно, на підвісний міст, на мою широку спину. Вона поволі звикає, не так швидко, як хотілося. Вона на початку відчуває запахи, вони огортають її плечі, руки. Вузька смужка світла падає на підлогу: круглий жовтий місяць світить з-за хмари. Одна бретелька на плечі спала. Тут я починаю розуміти, що світло не так уже й потрібне зараз: Ліза стоїть і звикає до запахів, до звуків — як об раковину ритмічно вибивають краплі, одна за одною вони руйнують тишу, як камінчики, пущені дитячою рукою у воду, а тиша сходиться назад широкими і тугими колами. Тут я починаю відчувати, що марудність світу пов'язана з жінкою, для мене з цією жінкою, бо — у мене замакітрилось у голові. Тиша розбивалася краплями води, потім знову змикала над нашими головами чорні кола. Хтось з нас спробував відшукати руку іншого, але у вушній раковині розбивалися, опадали звуки — чиргикання нігтів об шпалери, об цупкий одяг. Зараз я розумів свою безпорадність, продиктовану сорока роками цивілізованого життя, наче той хлопчак, що, надивившись фільмів про космонавтів, надумав запускати ракети сам. Я притиснувся до стіни і думав, що нічого доброго з того не вийде, але це «нічого доброго» підстьобувало найбільше, із цього не шукалося виходу — ні мною, ні нею. Тріснув вимикач. Повільно жовта тягучка електричного світла заливала кожен закуток мозку. І видно: вона, не роззуваючись, пройшлася кімнатами, м'яко і граційно, зовсім по десь баченому, пройшлася кімнатами, кинула норкову накидку на тахту, розворушивши кіпи паперів гострим носком черевика, ціна котрого могла прогодувати кілька американських безробітних сімей; вона підняла плечико, викапана Грета Гарбо з древнього пронафталіненого фільму або як Віра Холодна, фальшуючи здебільше умисне, і перше, що спадало на думку, що тут кожна друга подібна на голлівудську шльондру.

Чомусь відразу уявив її коханців, з утробними голосами, м'якими виваженими рухами і порухами, підібраними як на замовлення. Мені поволі підступає до горла відраза, холод сповзає ногами. Я не можу уявити її у своєму ліжку. Вона не склала собі ціни. Вона ходить кімнатами, скидає одяг, зовсім по-школярському, по десь вивченому розкидаючи панчохи. Міст хилитається у молоці туману чорним павутинням. Вона стоїть спиною, в одних трусах, і вертить головою, шукаючи ванну. Нарешті знаходить.

Все добре і зле пов'язане з водою. Я слухаю, як срібні потоки падають їй на тіло, але ніяк не можу уявити це тіло. Це відгонить «чуланною» романтикою; проте я хочу себе переконати, що тобі треба колись насправді когось покохати, і так, щоб світ видався немилим. Коли відчуття смерті живе в тобі похвилинно, це перша ознака кохання. Навіть щось більше. Або я зараз п'яний і дивлюсь, як у молоці туману висить химера мосту. Зараз сніг. А влітку білі піски і сині озера. Поранені кричать птахи. Без жінки я б ніколи про таке не подумав. Краплі тарабанять об раковину. Значить, зараз вона увійде. Мені зовсім по-хлоп'ячому захотілося затулити очі.

Вся дивина полягала в тому, що вона давала, як остання курва; взагалі, як ще можна віддаватися чоловікові, але ця жінка робила так, що тобі ні за що не було соромно. Я дивився на її чітко окреслений профіль, на витончені риси обличчя, на очі, що, видавалося, задивлялися в себе, і ловив себе на думці, з неприхованим дитячим захватом: я не знаю, хто вона. Найліпше людині блукати потемки, покладаючись на неіснуючі закони. Це чомусь називається коханням. Тому я намагався поєднати останні невихололі спогади, коли вони ще не набрали форми, не взялися гіпсовими завитками і плюмажами, і я пробував звести край однієї думки з іншою. Вона лежала, ледь посопуючи, і в поночі висвічували її тоненькі ніздрі, частина обличчя, чомусь зовсім неправильного; вона лежала, притиснувши руками до живота подушку, зовсім гола, зігнувши ноги в колінах. І я заговорив до неї у суцільній темряві, дослухаючись, як виє пес на круглий місяць. І вона відповіла крізь солодку дрімоту, але це говорило про те, що вона не думає спати. Вона буде говорити щиро, але зараз ніхто не думав про щирість. Про справедливість і про ще декотрі неіснуючі речі.

Із вікна видно тільки небо. А ще більше я боюся дивитися на неї. Вона надто вродлива, щоб лежати тут і належати одному чоловікові, єдиному мужчині. Колись давно, у Парагваї, я дивився, як хор золотушних дітей з брудними виразками, видутими від водянки і рахіту животами, співав «Аве Марія». Прекраснішого співу мені не доводилося чути. Купа гнилих, напівмертвих отроків виводила божественні слова; через багато років, у Мадриді, я подибав, як каталонці, місячи глину зі смердючим кізяком, лаючись та причащаючись вином, ліпили стіни церкви. Вони будували храм, просякнуті наскрізь дикою нестримною радістю, раз по раз припадаючи до велетенського бутля з червоним, густим, вистояним роками вином — його принесли монахи з сусіднього монастиря; серед робітників блукала жінка, молодиця з крутими стегнами, білими балабухами грудей. І молодиця час від часу когось заводила до сараю.

Тому, лежачи на ліжку з прекрасною і чарівною жінкою, не боячись собі в цьому зізнатись, я, розмінявши четвертий десяток, розумів нарешті, промитарившись у диких одіссеях, що весь наш маленький і незатишний, або для когось затишний, світ зліплено з бруду й болю, — це стало таким простим, банальним, але водночас суттєвим, що я тихенько і щасливо розсміявся. М'які й трохи солонуваті губи, де відчувався мій дух, моя плоть, торкнулися зовсім по-домашньому мого плеча. Лізка підсунулася ближче до мене і поклала голову на груди. Зараз вона нагадувала тоненьку зміючку, що готова випустити отруту. Але не хоче. Якусь хвилину вона ще лежала, потім відірвалася, знялася і, легка, пройшлася кімнатою. Я запитав у неї, що вона шукає, але відповіді не дочекався, знову пірнув у якусь солодку бовтанку, буркаючи щось крізь сон.

Поблукавши потемки кімнатою, вона нарешті знайшла помаранчі, сіла на стільця, скупавшись у зеленавому світлі туману і ліхтарів, зручніше вмостилася, покрутивши кругленькою сідничкою, і, закинувши далеко ногу на ногу, здираючи товсту шкуринку і бризкаючи запахами і соком, почала ні з того ні з сього розповідати, що вона пам'ятає, як вони на Солом'янці мешкали втрьох: мати, вона і вітчим. Потім вітчим почав «приставати» до неї у туалеті, перейшов згодом на ванну, інколи забігав до мініатюрненької спальні з рожевенькими гіпсовими купідончиками на туркменському з червоними і синіми розводами килимі й приносив зовсім не дитячі іграшки, здебільшого журнали польського видання з голими жінками і чоловіками, — звична собі для цих місць історія, — доки вона з цікавості сама не почала заходити до його спальні. З того і почалося?! А-а-а, нічого особливого. Вона, правда, довго не відчувала задоволення, їй просто було цікаво, а ще вона ревнувала його до матері, і кого більше — вона ночами намагалася визначити; іноді вона так ненавиділа свою матір, що готова була зробити все, аби мати не жила з вітчимом. Але довгі ночі, проведені коло білих дверей спальні, наводили думку на протилежне. І тоді вона з відчаєм усіх ревнивців почала слідкувати за вітчимом, коли він повертався з роботи, з магазину, з пивниці; вона почала вимагати грошей, заявляючи, що все розповість матері. Початком вітчим давав гроші: як-не-як, а викладач у академії. Проте гроші нічого не врятували. Вона перетворилася на маленьку ревниву сопливу сучку. Вона не кохала вітчима, але притаманне відчуття власності, задоволення, ще чогось, про що вона не могла говорити, змусило її зненавидіти матір. Але час непомильно розставив усе на свої місця: мати застала їх з вітчимом, і у досить непривабній позі. Мати пішла з дому. Вітчим намагався її відшукати, а потім і сам пощез. Матір через кілька днів зловила міліція, коли вона після спроби невдалого зґвалтування семирічної дівчинки, як та підняла крик, перерізала горлянку дитині кухонним ножем; ще з добрих три години вона блукала Кавказькою, забрела у якийсь дім, забрьохана, у крові, довго копирсалась у холодильнику, доки підпилий наряд, що не сподівався на удачу, затримав її і доставив до слідчого ізолятора.

Лізка неждано сміється. Сміх у неї щирий, лускучий, розлітається весело кімнатами. Вона говорить, що частину вона вигадала, а трохи підгледіла у газетах. Хто вона? Хіба кому яка є різниця: людина влаштована так, що перш за все намагається заповнити порожнечу, але це заповнення будь-якою ціною нічого не дає, навіть місця справжній злості, а вона по-справжньому люта на цей світ, бо більше здобула свого у житті, але здобула надто дорогою ціною. Ні, таки цей народ аж ніяк не може без філософії. Я спробував виринути з зеленого напівсну — з розказаного майже нічого не пам'ятаю, але мені гидко. Я простягую руку, вона жбурляє помаранч і, по-дитячому вихляючи стегнами, йде швидко до мене. її поцілунок ворушиться у вусі. Вона вигинається лозиною, роситься слизьким, зовсім без смаку потом, а зелені очі наповнюються глиняною каламуттю: йому розповісти, чия вона жінка? хочеш чарівної брехні чи правди? а хочеш знати, хто такий Кловський, що бовтав у червоному сарі? а про Блоха ти що-небудь чув, чи ти теж вважаєш, що він вискочка? І вона відсідає, відлипає і лежить на спині, зігнувши ноги в колінах так, що видно ямочки сідничок, вся пропахла потом і помаранчами.

Зранку зателефонував радник. Ситий задоволений голос. Лізка лежала в широкій смужці світла. А радник говорив, що смердюча погода, зуби ниють, спина болить, усі кістки тріщать, хе-хе, після вчорашнього дня, гарна опера. А за вікнами туман, рваний туман інколи сипле синім сонцем, але мороз теж налягає, з перепадами, значить, у ясну погоду видно намисто озер і кругляк місяця над ними: романтика, одним словом. А Лізка спала і не збиралася додому, принаймні так видавалося, напевне, і хотілося так. Вона спала на животі, розкидавши руки по-пташиному, звична до всього, наче тут не перший день. Напевне, їй стане соромно, коли прокинеться. А швидше, ні, не хотілося 6. Радник знову зателефонував і вже напряму, дурнувато похихикуючи, плутаючи офіційний тон зі світським, запитав, чи немає у мене Лізки, дружини пана Блоха. Я щиро про себе усміхнувся, уявляючи трикутний лантух, напханий тельбухами і салом, відповідаючи навіть стривоженим голосом, що я дуже погано її знаю, навіть уявляю для себе якось віддалено, бо з паном Блохом знайомі тільки по Філармонії. Затим коротко додав, що її нема і не було. Перший радник перепросив, я відчув, що моя відповідь задовольнила його, бо голос замуркав, захлинувся власними словами, додаючи, що в скорому часі чекає мене на гостину. Він брехав, цей перший радник. У нього посада така, щоб брехати.

Затим я подався на кухню, скоряючись давній звичці самотнього чоловіка, готував каву і читав бігцем, нічого не розуміючи, книгу. Вона увійшла до кухні так, як заходять помочитися діти, з затуленими очима; сіла мені на коліна і поклала голову на плече, виставивши з-під поли халата коліно. Округле і гостре. Вона щось пролопотіла мовою всіх сонних і знову вчепилася довгими кігтями у моє плече. «Мені пора… Я чула… чорт би їх побрав…» Збігла кава, а за вікнами почала гарувати безпритульна псарня. Тоді я запитав у нерішучості: «Коли побачимося?» — «Не поспішай…»

Пили каву маленькими ковточками, поглядаючи поверх газет, наче нічого цікавішого від газет не було у світі; ми поволі намагалися повернутися до реальності, — пережитий світ між нами цієї ночі нічого не коштував, якщо він реально не закріплений, чим завгодно, хоча б псячою смертю, хоча б кров'ю з пальця, хоча б лайкою. Але ми напружено вдавали, що читаємо. Пили каву. Скрізь смерділо кавою, вологе повітря викликало подразнення горлянки, тому вона трохи кашляла, все скаржачись, що знайомий продавець дав пачку цигарок зовсім неякісну, і вона вже діловим тоном пробувала роз'яснити мені, чому ці сигарети не придатні для вжитку. Тут, напевне, до мене почало доходити, що її розумові здібності далі виготовлення пачки цигарок не заходять, хоча природа наділила її чіпким практичним розумом; тому-то вона вночі розповідала зовсім божевільну історію, підкоряючись, радше, йдучи за віковим покликом жіночого мазохізму і садизму. Як тільки вона у балачці перекинулася на щось суттєве, то у двері вдарив дзвоник. Вона вся зібралася, наче для стрибка. Я поплівся, весь випорожнений, щоб відкрити двері.

Іноді зустрічі зовсім бувають полишені сексу: це з колишніми дружинами та коханцями, які тільки-но претендують на руку жінки, яку ти кохаєш. Останнє сумнівне, але якщо в атмосферу твого життя, що вже доповнилося кількома затишними жіночими речами, і не тільки, коли це почало битися в тобі пульсуючим нервом ранкових скандалів — отака бувальщина, — починає влазити почвара, недолуга і незрозуміла постать.

Кловський прочинив двері широкою, але м'якою долонею, і відразу за ним вбігло кілька чоловіків сірої зовнішності, з проваленими носами, очима, розміщеними по горизонталі ближче до прогнутих голених скронь, обсипаних дрібними прищиками. Вони заверещали малозрозумілою мовою, підняли догори «Узі» і забігали кімнатами, кидаючи на підлогу речі. На цей раз Кловський був зодягнений у жовтого кольору шкірянку, ніжну на дотик, як телячий язик, він рухався виважено, повільно, як хижак. Глипнувши на мене сливовими безсоромними очима, він так розплився у приємній посмішці, наче ми товариші по коледжу і не бачилися років з десять. Газетна ідилія пролетіла, як феєрична комета на День незалежності, і всі мої вічні страхи, кохання з шипінням брьохнулися в ріку щоденного забуття: я лежав на підлозі, позбавлений можливості розмірковувати, а переді мною плавало широке обличчя Кловського, і Лізка стовбичила перелякано в моєму халаті, що з'їхав з плечей, світячи шоколадними сосками, з гордо піднятим підборіддям, але без відчаю в очах, а з тим немилосердним сумом, що готує людину до всякого і до всього, і звична до будь-якого, навіть атмосферного, коливання, а не тільки ранкових візитів до хоч і колишніх, але американських конгресменів; і я прискіпливо, лежачи, шукав істерику правди в її очах, правди того, що вона таки не причетна до цього карнавалу, але заглядати жінці в очі — це все одно, що дізнаватися свою долю наперед у якогось вуличного ворожбита з нечистим кислим подихом. Я лежав упосліджений, ледь дихав, намагаючись заговорити з Кловським, а той тільки блукав волооким поглядом кімнатами, переходив на Лізку і шипів щось крізь зуби, міряючи її аж занадто ніжним поглядом, як для убивці. Він зупинився, спостерігаючи, як розхитуються чорні павутини мосту, промовляючи: «Туман і тінь… Тінь та туман… Туман і тінь…» — і тільки знизу я відчув, як йому боляче, непоправно боляче, бо я побачив невидиму нитку, що пролягла між ними. І я мовчав, доки його люди бігали і мотлошили речі. Кловський поволі, риплячи шкірянкою, підійшов до Лізки, яка курила, затягуючись нервовими короткими затяжками, пихкаючи димом; його вказівний палець торкнувся гострого соска, що від збудження задерся догори, і Кловський усміхнувся, але якось у себе, наче усвідомлюючи, вловлюючи невідоме, зовсім інакше почуття, з гіркотою переконуючись, що воно ніколи не вживеться з його розумінням світу, з якоюсь гибельною утратою; тут до пари красивий жест, але він поволі продовжував подорож пальця далі, ткнувши пупа, а затим запустив долоню між ноги, підвів голову і зовсім розв'язно заіржав у обличчя Лізці.

Я лежав у холодному поту, слухаючи невідомо для чого, як відчиняються і зачиняються велетенські броньовані двері — ранок, люди поспішають на роботу. Кловський заходився пластмасовим сміхом, низьким і одноманітним, що тривав ледь не хвилину. Нарешті зупинився і заговорив до мене, — бійці піднімали попід руки, всаджували в крісло, а Кловський чемно роз'ясняв: «Ця жінка не твоя, американцю, вона ніколи не зможе бути твоєю. Ця жінка зайнята паном Блохом. А перед кінцем вона належатиме мені. Чому? Це краще не запитувати, американцю, коли влазиш у чужий світ. Ось так, ось так, ось так. Але… щоб цей кінець не наступив, нам необхідно познайомитися з однією людиною. Пан Блох зацікавився тією людиною. Ти вчора з нею спілкувався. Ось так».

Я вже був подумки розпрощався з життям, а зараз сидів, прокручуючи в голові образи моїх знайомих. Кловський допоміг мені, показуючи фотокартку директора НДІ. Відомий алкоголік, щоправда високоранговий, але нічого особливого. Кловський бачить мій подив і ще більше радіє. Кловський говорить, що ми з цього дня приятелі, нехай його не турбує досить незвичний початок знайомства, але знаєш сам, що він, тобто Кловський, на роботі, а ця лярва — жінка чи довічна коханка пана Блоха. І Лізка, гойдаючи стегнами, зовсім по-дитячому трохи награно, пройшла кухню, зрізала шматок спальні й заліпила гучного ляпаса Кловському. Спочатку на одну щоку, потім на другу. Той і не муркнув, а продовжував тріщати брунатними кісточками вервечок, викочуючи свої сливові очі у простір і копилячи смачні губи.

Це було якось навіть кумедно, вся ця тарабарщина, вся ця історія, аби не два патьоки сліз Лізки — скидалося щось на погано зіграний спектакль, коли актори тупочуть і лепечуть на сцені казна-що. Мене такий розклад справ потішав. Могутнє раціо здибилось у моїх нетрях, притиснуло кволого і немічного індіанчика, і мені захотілося побільше прожити, бодай на годину, але потягнути життя. Мене, одним словом, потішало: ми вирушили у дорогу в темному і довгому, як труна, авто, що м'яко і торжественно пропливло засліпленими латунню сонця вікнами, в суцільному тумані, у сльоті, з тошнотним присмаком недавньої хвороби і похмілля. Ми розмовляли цілу дорогу, хоча ні я, ні Лізка не знали її кінця, Кловський напрочуд цупко ухопився за розмову і, видається, був дуже радий, що є нагода поговорити. Лізка сиділа позаду, піднявши точені ноги, підтиснувши їх майже до грудей, м'яко опустивши підборіддя, але кинувши погляд поверх голів, поверх керма; проте між ними різниці зараз я не бачив. Два чорних гада, які на відстані випускали одне на одного жала, звивалися тугим клубком, потім вільно відпружнювалися. Від цього тхнуло чимось первісним, і це мене найбільше займало. Навіть парфуми Лізавети пахнули волошками. Значить, пахло скрізь смертю. Я не міг не вгадати такої речі. Такі, але не занадто гострі, не такі інтимні почуття затягували мене в різні халепи в латиноамериканських країнах. А зараз мені приємно слухати Кловського: без сумніву — він розумний чоловік, якщо можна в цій країні лишатися розумним чоловіком і найманим убивцею.

Пилипович

Я пам'ятаю, що тоді лежав сніг. Мені більше нічого не згадується. Здається, я розповідав побрехеньку, трохи подібну на правду, про Прибалтику, в тому сенсі: було це внаправду чи це знову придурі мого мозку. Я розхитував у собі залишки спокою, спостерігав краєм ока за Лізкою і недоумкуватим американцем. Ми їхали на гостину, що навряд чи добре для когось закінчиться. Лізка заспокоїлася, напилася шампанського, гарикнула, щоб водій увімкнув вентилятор, і курила цілу дорогу, кидаючи свій стервозний погляд кудись у туман, до павутини чорного мосту. Вони не спали — по тому, як склеплялися їхні очі, було видно, що вони довго не спали. І я вирішив, що це її остання поїздка. Блох кілька разів скаржився на те, що йому треба заводити сім'ю, що роки летять надто швидко, а цього добра він так і не спробував, але з Лізкою навряд чи вдається думати про сімейний затишок; лярва — вона й у Африці лярва. Мене пробило холодним потом після однієї такої розмови. Я довго дивився на Блоха, на його стіл під склом, і мені видалося, що частина його планів під склом — то я і Лізка. Він усміхнувся краєм уст, потягнув усмішку довго, так довго, що можна було чути, як ляскає язик від задоволення, хоча це моє перебільшення. Я запевнив Блоха, що про такі речі думати рано, зовсім рано, над дахами з гуркотом пролетіли птахи, і він високо скинув брови, я намагався щось відшукати в його очах, але нічого не відшукав, окрім короткого життя, що ніяк не хотіло зупинятися, але у мене ж вистачало сили запитати у самого себе: чиє ото життя. Мені вже обридло убивати людей. Це не порожні слова. Я хотів його запитати, хто черговий: я чи Лізка. Я хотів сказати, що у мене з Лізкою нічого не могло бути, бо я надто поважав Блоха, а коли зрозумів, що він остання скотина, то вже вона не хотіла мене. Ми рухалися в молочній каші туману під мої балачки. Десь тільки під мостом я зрозумів, що розповідав дійсно правду, і нікуди від того не дінешся. Правда заскочила, власна правда прихопила мене несподівано, обпекла, ударила, а потім полишила лежати мій карий погляд у втомленій снігом невідомості. Я не мав нічого проти, аби вони спробували трахнутися тут або просто на снігу; я вже не мав нічого проти, але мене щось спокушало потелефонувати Блоху: в нього з'явився новенький коник, отакий собі снобістський бжик. Він продивлявся ролики з розстрілами, зі стратами невідомих і відомих світу диктаторів. Він їздив на якісь пришелепкуваті виставки, збіговиська недоношених уфологів, що начебто бачилися з такими-то диктаторами у тих світах. Він від душі реготав над їхніми промовами, над їхніми доповідями, над їхніми пихатими, виголеними до синьки писками. «Кловський, життя — велика казка?» — і зараз, коли машина поверне в тумані, де будинки чорним шифером, не підсвічені сонцем, безлюдні незаселені вулики, наче намагаються вирватися з білопінної стихії першопочатку — пусте, пусте слово, але я запізнілий романтик, таким і залишуся, хоча мені нічого не світить, це точно. Місто існувало, наче його затопило сонце або велетенська повінь; хвилями закрило будинки разом з дахами, людьми, і тільки птахи, тільки їхні тіні боляче проходяться по моїх нервах. Напевне, кожна людина думає про гріх, коли її зіниці застрягають на небі або на безлюдному сонячному майдані.

Лізка безсоромно заголилася, і я перестав оповідати, а подивився на неї, і від цього погляду їй зробилося ніяково, і лишень щось нас інше утримало: рівним зеленим світлом зайнялися очі, а погляд ковзнув їй між ноги, і мені стало все зрозумілим, бо миттєвість туги, що змінила дикий шал її погляду, урівноважила нас обох, наповнила пустотою, волошковим присмаком, і тисячі сонць посипалися за кам'яниці, котрі вже на горизонті налазили одна на одну, наче чиясь божевільна рука понаставляла кубиків — одні менші, інші трошки більші.

Американець замугикав, весело заляскав пальцями. Ідіотство — друге щастя. Він перебував утому стані, що міг весело сприймати дійсність. Але то брехня. Людина радіє тільки тоді, коли знає, що попереду або позаду на неї чекає щось, і те щось неодмінно її. Герої помирають першими. Тому я не вірю у веселість нормальних людей. Перші християни не були веселі, вони радше були блаженні. Але шкода, що я не християнин, запишіть і це, але теж навряд чи допоможе. Я ніколи не міг позбавитися наївності. Аби у мене вистачало часу, то обов'язково розповів би або доколупався до якихось істин. Це вам не книги. Я маю все-таки дві освіти, перекришив стільки люду, але вважаю то своєю третьою професією, не інакше. Іноді не треба будити пам'яті, котрої не слід будити. Пам'ять — річ тонка, вона в руках невідомого. Хто покличе її, до того й відізветься. Але розум, капосна штука, намагається дати ради тому окрику, зову, крику. Чули коли-небудь такий? Кличуть, а ти нікого не бачиш. Це майже неможливо. Невидимий атракціоніст жонглює нашими мізерними почуттями. Найліпше не ставати у залежність від них, до них і таке інше. Це перевірено життям. Прочитайте книжки тих, кого немає вже серед живих. Вони зовсім по-іншому звучать. У смерті свій голос. Ніхто, правда, не розрішить, де зло, а де добро. Ліпше нічого не робити, як кляті філософи, теософи або попи. Ліпше нормальному чоловіку нічого не робити, а слугувати закону, невидимому закону, що кудись приведе. Така глухота, така тупа невідомість замішана на абсурдності, така висока нота нашого життя, що впіймати апогей неможливо, а неможливо з тієї причини, що світ переламався надвоє, і комусь з двох, комусь найсильнішому він належить, і він управляє нами. І тому ті, що розкидані жити на цій землі, на її нешироких просторах, намагаються розбудити пам'ять, вони хочуть побачити вісь, навколо якої крутиться їхня маленька нікчемна доля, — я убив багатьох людей, товстих запроданих негідників на замовлення інших, тому з відвертістю свого досвіду можу сказати, що життя ні найбільшого професора, ні найуславленішого мафіозі не перемінить кровообігу цього засмерділого гнійника, що ми називаємо людством. Але нікому не відомо, — до банального просто, — де починається зло, а де закінчується добро. І що добре для людини, те для Бога навряд? Кому покортить поколупатися в цих аксіомах, якщо не затятому грішнику, бо святі перевелися або настільки освятіли, що до них ліпше не підходити; вони знають більше звинувачень, ніж відповідей. Хто дасть на це відповідь? Або причинний, або божевільний. Особисто я говорю ці речі тільки тому, що маю досить розвинену уяву, холодний розум і крижаний страх.

Цей маленький пузатенький американець, що раз по раз шкодливо бздів, ласо і чисто якось дивився на Лізку. Лежав сніг, у Лізки втомлене обличчя з чарівними синцями під очима, чарівним писаним профілем. Тому-то я і почав розповідати про Прибалтику, про мініатюрні селища, криті червоною черепицею, що її віддалеки видно, навіть від сизого їхнього холодного моря. Безлюддя серпня, з запахом сухої, готової під косу пшениці, де збереглося все патріархальне, і чийсь невловимий жіночий порух на подвір'ї, і таке ж витончене обличчя сільської жінки. Я довго стояв і дивився, як вона знімає блузку, стоїть без ліфчика спиною до мене і обмиває собі плечі. Вона, напевне, була досить дика, щоб розуміти свою вроду. Вона обкидала себе срібними струменями води, щось про себе наспівуючи; а коли я спробував заговорити, то вона зайшлася радісним, але дуже переляканим криком, здіймаючи куряву, побігла до гостини. Я не став затримуватися, а пішов на вурчання сільського органа, через безлюдь вулиць, через кругляки майданів містечкових зборищ. Я зайшов до прохолодної сільської церкви, де порожнеча нічого не говорила, а сільський органіст виловлював дивні звуки, що мали нагадувати світську музику. Я слухав щось більше, мені видавалося, що повітря ворушиться над моєю головою, і того дня мені вперше захотілося вчинити над собою вбивство, бо стільки болю я не відчував ніколи, як у той день. І тому цей день, з зимою, з американцем, з Лізкою і її синьою втомою під очима, засів цвяхом у моїй голові. Проте розповідав я їм зовсім інше. Я розповідав їм про Ригу, про Дом, де від могутніх ударів повітря органіста у тугій серпневій тиші, з залитими сонцем і смертю майданами, я чув, як ворушиться повітря і скло в склепіннях храму. Мене кликало кудись, але я не зрозумів поклику. Та я впевнений, що він обов'язково прийде, той поклик, ще, і я обов'язково на нього відізвуся.

Американець починав мене дратувати. Та нарешті ми під'їхали до сірого будинку, де ніяким поглядом не можна визначити кількість поверхів. Дивлячись і споглядаючи його спіралеподібні конструкції подекуди підмоченого, вже крихкого бетону, тебе поволі бере острах. «Напевне, хтось так задумував. Можливо, хтось відмивав гроші за паскудний проект, якщо це не наша робота. Безлюдні лункі холи з велетенськими дзеркалами, з порожніми роздягальнями, без охорони, тільки маленький зморщений сторож, що нашому Бокіну не годився в устілки. Людина довго не може жити в тіні і говорити з тінями. Такий Блох. Він тінь, і стоїть в чиїйсь тіні, він радше її породження, бо навіть я про нього нічого не знаю. Він сама тінь, і я стою в його тіні, тому на мені немає крові, тому доки він живий, я себе вільно почував, навіть коли роздроблював кулею черепа найближчому компаньйону. І, напевне, зараз в моїй тіні ховається цей придуркуватий американець. Виходу немає. Ні в кого з тих, хто народився в тіні, немає виходу. Країна, як велетенська споруда, недолуга, зі смердючими маленькими кімнатками, — ця «доміна» маячить сірим громаддям у тумані, поки чийсь побожеволілий погляд виловлює її, як небезпечну і небачену споруду, зліплену за новітнім криком, проте далеко не гіршу і далеко не кращу. І в тому найбільша біда. Такі собі сонні зачаровані царства. Але навряд чи комусь з наших співгромадян вийде означити біду, бо якщо людина рухається у напівтемряві і цей рух є не що інше, як саме життя, і людина споживає в темряві харчі, чужий труд, чужу волю, чужу свободу, — несподіваність виявитися на людях рівна смерті або вона викликає дику ненависть тисячі своїх соплемінників, які вже теж по-іншому не можуть жити, бо цей велетенський клозет у кільканадцять мільйонів, вже маргіналізований, без звичаїв, без мови, заселений напіввилюдками, напівпотворами, що за довгі роки існування в смердючих келіях свого життя звикли до злиднів, до відсутності світла, до відсутності будь-яких свобод, смерть, хамство і ненависть — одна з рушійних сил їхнього життя. Один з тих багатьох я, Кловський, з двома вищими освітами, з витонченими порухами, з новітніми філософськими віяннями в голові, з прекрасною перспективою полишити кілерський бізнес і нарешті завести сім'ю. Така кількість ублюдків навряд чи тривожить, але іноді Об'єднані Нації починають підраховувати кількість проданих у рабство слов'янських дівчат. І це дратує. Не тому, що нашими дівчатами в Еміратах торгують, наче персиками чи помаранчами. Така їхня ціна, вони її визначили. Якщо про людину ніхто не турбується, то вона собі стає непотрібною. Пафос… Приємна штука пафос, — колись він з наших дівчат, доволі романтичних, робив справжніх безвідмовних курвів. Напевне, таки європейський прагматизм ліпше. Або смерть, у будь-якому випадку.

Порожні зали лякають американця. Він зараз миршавенький, весь лоск, весь фльор злітає, і він підіймає по-заячому лапки. Лізка викрешує вогню: синій велетенський пук із запальнички. І сама лякається. Американець говорить, що давно, десь з місяць, не зустрічався з Пилиповичем. Я тільки киваю головою: ми вже рік випасаємо Пилиповича, але якось не доходили руки, зовсім не до нього, а зараз Блох похопився, бо, з усього, базарний і вокзальний бізнес ставали дедалі небезпечніші. Останні дні цього місяця його заїдала думка про одруження. Він готував для своєї сім'ї велетенську квартиру, майже, кажуть, у густих хащах, але навряд чи то правда, квартирою займався він власноручно, тому часті загули Лізавети його вже не дратували, але я вбачав у цьому щось більше. Він годинами з неприхованою насолодою перелистував глянсовані часописи іноземного виробництва, збуджено потираючи чоло, він цікавився модою, а також усіма знаменитостями, що нею займаються, він переймався усіма світськими новинками, включно зі скандалами, акторами і актрисами, чиє життя для нього було не менш загадкове, ніж його, проте Блох у простоті своїй не здогадувався, якою силою наділений він сам, частково то була правда. Але з усього видно, що Блох готувався до нового життя, і з солодкавою, здебільше робленою усмішкою саркастично говорив, коли чув над головою в себе гуркіт, торохкотіння і ґвалтища, що люди, напевне, тільки і створені, щоб вистругувати собі й ближнім труни. Один я з непевною тривогою спостерігав за його новими миттєвими подвигами, і, напевне, один я розумів, що це небезпечно для нас. Лізка продовжувала жити своїм шаленим, зовсім не тихим життям, поглинаючись на тижні іпохондрією, що чомусь вважала за відпочинок. Брак виховання. Вища освіта — це ще не перепустка на той світ, вона одна найменше готувалася до якихось перемін, але вона надто дурна, щоб перехитрити такого чоловіка, як Блох. Інтуїція тут могла спрацювати, як смертоносний детонатор. Я розумію американців, що божеволіють від наших стосунків уже на третій день по приїзді.

Я сидів на єдиному стільцеві, вантажний ліфт розхитував руку зі «скорпіоном», мені доводилося тримати палець на спусковому гачку. Ліфт шурхотить і б'ється у лунці коло колодязя. Я поволі розгойдуюся на стільцеві, граю дулом автомата. Ліфт брудний, важкий вантажний ліфт, обліплений по закутках жовтими недопалками, ліфт, погойдуючись, важко підіймається з поверху на поверх Двері стулкою відчиняються, відкриваючи порожні напівтемні яруси з полиском світлого вікна наприкінці. Американець шокований порожнечею, адреналін кипить у його очах, і він намагається зліпити кілька слів, але нічого не добирає сказати. Лізка несподівано потягла прокуреним голосом якусь нудну блатняцьку пісню, голос у неї, наче в індички. Вона початком потроху наспівувала, і аби хтось трохи дослухався, то йому неодмінно видалося 6, що Лізка бубонить післяпохмільні марення, переконуючи власну совість; Лізка співала, поволі, сильніше, без голосу, але з відчуттям і знанням справи, вона притупувала гостреньким носочком черевика, граючи литкою, досить уміло, затим вона ударила каблуками і пішла, заламавши за шию руки, виваливши груди перед наші обличчя, всім тілом пішла у танок. Американець тільки усміхнувся. Потім тихо і лагідно взяв її за руку, і вона погодилася, обм'якла, і шия впала на його плече, ударивши чорними косами мені в обличчя.

Ми поволі підіймалися догори, ледаче раз по разу зирячи у прольоти ярусів. Я ходив з кімнати в кімнату, але нічого не знаходив, окрім тогорічної пилюки. В одній кімнаті стояв графин з висохлими жовтими квітами. На шибці вичорнілою губною помадою намальовано серце, пробите стрілою. І все. Американець і Лізка чекали біля ліфта. Вона курила, тримаючи сідницею двері, а запопадливий і вихований американець пропонував свої послуги. Лізка піймала іскру в моїх очах і пішла мені назустріч. Ми зупинилися одне проти одного, і її коліно вперлося мені в пах. Вона сказала: «Поки що буду вирішувати я, а не ти… Зрозумів, конюх…» Мене обдало жаром. Це так обдає жаром, коли тебе в дитинстві накривають за чорно-білими листівками порнографії. Я нагнув дуло «скорпіона» і ткнув цівкою у велике красиве зелене око; нижня її губа бридливо поморщилася, оголивши негарно, зовсім неестетично рядок білих різців. І ми рушили до ліфта. Американець сказав, що поїдемо ще на один поверх, передостанній, не інакше, він перекинув цю контору туди, а так — ну його… Це за числом восьмий поверх спіралеподібної бетонної споруди, що у маленьких провінційних містечках нагадувала асенізаторські відстійники, де ми з Блохом грали й у тевтонських рицарів, тільки ця споруда вражала своєю грандіозністю, — з висоти я бачив замерзлу річку, місто і туман. Туман — рідня тіні. Тут тільки ілюзія абсурдності порожніх кімнат, порожньої країни, все це обведено одним жирним пунктиром, абсурдність на перший погляд тільки виднілася — це ви немилосердно втягуєтеся в чиїсь добре відрихтовані схеми, гарно розроблений і спрацьований проект. Якби я на місці дурного моавіта чи ще когось зупинився біля підніжжя вавилонської вежі, то обов'язково запитав би: для чого це? Але той, хто будував і наказував будувати такі речі, що стали складовою частиною твого життя, мали досить розуму, щоб повернути на свою користь. Найбільший пік егоїзму ми називаємо абсурдом. Семиликою абсурдів говорить Провидіння, але ніколи не шахрай.

Це за числом восьмий поверх. Восьмий поверх, восьмий ярус у солодкому тумані тютюнового диму Тільки у напівпорожніх кімнатах, сирих коридорах, трупарнях я відчуваю чийсь невловимий порух, що направляє наші долі. І великоповажні слова, — аж іноді хочеться схилити перед ними голову, — набувають убогих і нікчемних обрисів у житті. Блажен той, хто може жити і проживати декілька життів, і, не інакше, нас усіх відправлять до пекла, бо людина віддавна неспроможна справитися з власним життям. Закон заведений на всю силу, і його ніхто не думає зупиняти; його реконструюють через кілька тисяч років, коли людство досхочу наплюється в обличчя пророків, святих, доки вони їх не каменують, порозпинають, витягуючи раз по раз лик якогось незрозумілого і вигаданого божества. Не інакше, святість часто переходить в юродство, а з юродства у богохульство. Народові небезпечний як атеїзм, так і віра.

Восьмий ярус у тугих вирунах сизого диму. Американець лупив стривоженим поглядом на купки людей, які, видавалося, не мали обличчя, що підпирали стіни і гомоніли між собою, вони запускали півні диму, поважно і чемно розповідаючи щось, напевне, дуже важливе. «Заховай ствол, ідіоте…» — гаркнула Лізка і цокнула мене гострим каблучком. Ми йшли коридором під могильне мовчання людей попід стінами. Я тримав руку напоготові. Американець дихає мені в потилицю, краєм ока я ловлю Лізку з відсутнім порожнім поглядом; американець навпаки, якщо я не помиляюся, то це велика любов, не інакше. В мене крутить у паху, переходить на живіт, хапає під низом. Я поміцніше стискаю рукоятку пістолета. Не інакше, я їх колись пришию, сучі діти.

Ми нарешті зайшли в закапелок, зупинилися перед велетенськими дверима, з усього видно, броньованими, з широкою бронзовою чи мідною табличкою, де навіки вигравіювано: «Директор». Магія цього слова десь звіддалеку змушує підійматися в мені хвилі страху, але я тушу її, натиснувши широкий контакт дзвоника. Нам довго не відчиняють. І я слухаю, як єхидно шепочуться між собою співпрацівники, на кшталт: ич, які швидкі вишукалися. Я починаю грюкати. Лізка терзає мобільник, призначення якого навряд чи відоме цим остолопам. Вона викликає підмогу. Я дубашу двері. Нам відчиняє перекошена від люті мармиза секретарки, яка тільки-но виконала свій усталений історичний обов'язок. Я пхаю їй ствол прямо в горлянку, з насолодою слухаючи, як тріщать її передні різці. Вона ойкає і падає навзнак. Лізка лається по телефону благим матом, а пришелепкуватий американець лопотить і доводить, що так порядні люди не чинять. Доки Лізка не дає йому кулаком під дих.

Вузька гарна спина Лізки обертається до мене, чорні коси — запах диму, матіоли, парфумів і нудотний чоловічий запах, якого я ще не чув. Вона перегороджує мене, що для опецькуватого чоловіка, котрий поспішав на поміч, виросло у велетенську проблему. Лізка витягає з сумки «беретту» і тицяє її у червоного пористого писка добродія, зі щоками і лобом, всіяними дрібними, завбільшки з сірникову головку, бородавками. Шкіра у нього просякнута алкогольними приступами гіпертонії, але шкіра пружна, доглянута, випещена роками неробства. Лізка витягує руки, сама потягується кішкою, граючи спиною, виставляючи круглого міцного задка, і хрипким, але урівноваженим голосом, через тремтяче плече чоловіка, що готовий з переляку заритися в кахлі п'ятаком, звертається до решти: «Спокійно! Це не напад. Ми з карного розшуку. Ми прийшли у справі…»

Двері нарешті прочиняються. До холу, де лежить з заюшеним писком секретарка, тримаючи догори руки, вийшов моложавого вигляду чоловік, років під сорок, і скоромовкою заговорив до американця. Він зривався на істерику, але Герман кількома словами його заспокоїв. Його називають Пилиповичем, і він відразу впізнає мене. Обличчя видовжене, можна назвати інтелігентним, аби не здоровенні селянські вуха. Він якраз стояв на сонці, а сонце било у широке заґратоване вікно, крізь кімнатну пальму в кольоровому вазоні, й вуха у нього зараз були рожеві. Він то дивився на свою секретарку, що скулилася на зачовганому килимі, посмикуючи нервово ногами і руками, то переводив збожеволілий від жаху погляд на Лізку, що тримала на прицілі опецькуватого, з писком п'яниці чоловіка. Я усміхнувся, опустив ствол і простягнув руку. Чоловік, котрого називали Пилиповичем, якось навіть вдало затрусив великими вухами, почав швидко перепрошувати і гукнув, щоб заспокоїлися, це непорозуміння.

Ми, перемовляючись, заходимо досередини, в розкішний кабінет, з великими порцеляновими тарілками, підібраними зовсім без смаку, на стінах, з пістолями, з шаблями; вже дорогою ми мило розмовляємо про непотрібні, але знайомі для нас речі, як добре виховані люди. Тільки Лізка стовбичить у проході й відмовляється заходити, вона кричить, щоб я відпустив американця, вони, мовляв, поїдуть звідси, а ви домовляйтеся; за вікнами впала шапка снігу, дві сині краплі звалилися з коміра, розбилися об носок черевика, і я пригадав, що вона примусила водія зупинитися біля річки, біля широкого рукава, що розвертав широкий степ разом з налиплими багатоповерховими дачами, вкритими червоною черепицею, вона стояла проти води, розставивши широко, по-чоловічому, ноги, сильна, спокійна на перший погляд, з чорною втомою під очима, в очах, і глибоко, смакуючи, дихала, жадібно ковтаючи холодні й вологі згустки повітря; падав сніг. І зараз вона похитувалася, струшуючи з себе бісер розталої води, і чекала, глипаючи своїми очиськами у невідомість. Я її розумію. Я її розумію більше за всіх бабів у цьому місті. Проте я телефоную до Блоха, видавлюючи якийсь неіснуючий подив, у котрий сам вже по миті готовий вірити. Блох відповів, що буде за кілька годин, а якщо виникнуть непередбачені моменти і ситуації, то нехай всі діють на власний розсуд, тобто на мій, Кловського.

Це була наймарудніша затія. Найдовша у часі, у затратах, у грошах. Блох довго підводив нас. Я один знаю, скільки нервів і здоров'я йому це коштувало, але він полюбляв вдавати з себе вельможу, зовсім безпристрасного, але пристрасть у нього одна, напевне одна — гроші. Можливо, щоб зненавидіти людину, мені треба начепити на неї те, чого не вистачає мені, але з усього було видно, що він прагнув світу, а світ поки що дивився на нього крізь пальці, як на велетенський гаман. Я не хочу дивитися на це, як на трагедію, я сам сповнений трагічного змісту і не менший егоїст. Рятувальний жест.

Якраз настав час повного затишку, бо капітал перестав надходити, і коли ми вже устаткували ринки, з точним графіком поборів, з рекетом, з торгівлею дрібними партіями наркотиків, аж до разового використання, сюди входила і нелегальна торгівля ліками та психотропними препаратами, шприцами, зарядженими саморобними порціями опію, і проституцію ми розподілили на ранги, включно з вокзальною, де жінку можна було придбати за дуже низьку ціну, але на п'ятнадцять хвилин, у вузькому вагончику, загнаному в тупик, використаному під будиночок відпочинку, а ще ми розбили на секції будинки розпусти, — одні зі збоченськими нахилами, котрі коштували непомірно дорого, на диво, вони мали найбільший попит, затим ми налагодили і ускладнили систему виготовлення фальшивих документів, паперових купонів, продовольчих карток, зменшивши продукцію до мінімуму, але ускладнивши і поліпшивши технологію виготовлення, обставини, а точніше, випадки і неприємності з Інтерполом трохи вплинули на зв'язки за кордоном, притушивши таким робом наркоторгівлю в широкому її спектрі, й прикрилося надходження до декотрих фондів, що більше спеціалізувалися на торгівлі людьми, дітьми і жінками; тому нам неодмінно треба було вишукувати нові надходження капіталу. Найбільше готівки нам давали ринки. Проте в країну на всі сто вкотилася інфляція. Фондові гроші не могли довго лежати на балансі, такі суми набагато перевищували уяву нормальної людини про надходження, тому валюта знову розтікалася на легальні або напівлегальні будівництва, на підкупи впливових осіб, бо кожен виплеканий майже тисячолітньою традицією слов'янський чиновник, той, що стояв на ієрархічній драбині, являв собою унікальний механізм по знищенню будь-якої нормально започаткованої справи, іноді він мав силу зупинити самого Президента. Практично гроші знаходилися в обігу.

Останні місяці мене прихопили монастирські справи. Вони виникли якось несподівано, зовсім по-дурному: органи безпеки почали буцімто цікавитися людом, що крутився навколо Пустині. Блох на той час згорнув усі види діяльності на території і навколо колишнього монастиря, що вже не називався монастирем, а тримав якесь бджільництво. Перший радник вирішив, що нічого особливого за територією не числиться, і прохання пана Блоха м'яко відхиляв, — я ж занурився у кокаїновий рай, купався у срібних мріях, займався вивченням психології тарганів та комашні. Але початок зими убив мої наукові досліди. І вони перекинулися в іншу царину.

Пилипович був одним з тих людей, що милувалися навіть кінчиком свого носа. Черево його наводило на якісь невідомі роздуми, і, побачивши пузце у дзеркалі, він міг півгодини простояти у химерній задумі. З вигляду це респектабельний мужчина, високий і гарний, а якщо завбачливо не розстібати жилетки та піджака, то черева його зовсім і не видно. Він полюбляв провадити довгі розмови про нещасне дитинство, вживав якнайменше багатокалорійної їжі, розмовляв тихим і приглушеним голосом, але з вуркотінням, з настановою. Тиха, можна сказати, боягузлива вдача його водила від однієї посади до іншої. Він мав невелику, якраз статистичну совєцьку сім'ю, але не вірив у комунізм, як ніколи не вірив у Бога, проте атеїстом себе не вважав, бо часом передплачував собі часописи найпоширеніших мормонських сект і в гніві, коли злився на своїх підлеглих, вергав мормонівськими притчами, що навряд чи мали якесь відношення до християнства, а до зачумлених аспірантів і поготів. Тож сумирний норов привів його до посади у якомусь там гуманітарному вузі. А що Пилипович мав романтичні нахили, то швидко написав кілька поем, пару десятків віршів. Так він хотів потрапити у вічність, говорили і терли злі язики. Проте плани у Пилиповича були меркантильніші: з роду бабій, він заманював красивим текстом зашмарканих початкуючих поетесок. У середовищі глибоко літературному його сприйняли як ще одного блазня. Тоді він подався кудись у мандри довгими чиновничими кабінетами; віддамо належне Пилиповичу — він мав залізну витримку і вмів жертвувати чимось. Проте останні одинадцять місяців Пилипович лишався ледацюгою, який займався тим, що мудрував, як урізати платню своїм аспірантам, щоб купити чергову колекційну порцелянову тарілку японського виробництва. Всі вони естети. Видається, зло починається з надто великого захоплення людством введеним у рамки поезії чи то мистецтва. Втім, це нашарування, ця благенька і тендітна ілюзія, як кола на воді, коли твоєму зору відкривалися довгі пропрілі коридори, де, знеможені розкішним життям за вікнами, нещасні аспірантки готові віддатися вам прямо тут або у прохлореному клозеті за тюбик імпортної губної помади. Але з холодним поглядом стоїка Пилипович спостерігав за ситуацією, чомусь фанатично переконаний, що земля, хоча б ця частина суходолу, тримається виключно на ньому чи для нього, йому ніколи не приходило в голову, що нічого в цілому для Києва і всесвіту не трапиться, не станеться, якщо йому передавить ноги трамвай десь на Контрактовій площі з вічним духом цибуляних чебуреків, або, навпаки, гепне на харківській трасі вантажівка, або ще якась інша капость скрутить в'язи за кутком рідного інституту. Ситі люди довго вважають себе вершителями людських доль. Ще довго, навіть коли їхнє життя полишене сенсу, а вивітрений дух заблукав у власних тельбухах чи статевих органах протилежної статі, та і не тільки.

У цьому житті все має ціну. Аби в опонента були довші руки, аби він міг не тільки руйнувати, а й будувати, то перспектива зробити набагато більше, ніж залучити на свій бік велетенський людський бардак: тому ми і сиділи за гарним, з червоного дерева столом, обставленим декоративними пальмами та орхідеями. І Пилипович, що за останні роки перекинувся в інший вид діяльності, тобто взагалі покинув поезію, гуманітарне направлення і більше був пов'язаний з технікою, ніж з естетськими уподобаннями, що смерділи кількома революціями, не більше, та й то безкровними, з неймовірним пафосним галасом, що закінчувався розподілом і тяганням з рук у руки міністерських портфелів напівграмотними, з трьома освітами колгоспними мужиками, що вчора чи позавчора слугували п'яним шевцям десь під Уманню. Тож Пилипович займав посаду директора науково-дослідного інституту по конверсії, який займався розробкою і переходом військових заводів на мирну продукцію. Якось несподівано, після короткої приватної бесіди з Блохом, він перебрався з гуманітарного інституту, по якому гуляли протяги, вешталися примарами висохлі мумії німфоманок-критикес і алкоголіків-аспірантів, готових за високу оцінку їхнього нікчемного існування в подібних пенатах падати перед Пилиповичем навзнак: боги іноді сходять на землю. Він перебрався на цю посаду карколомно швидко, так, що цього навіть не встигли помітити у верхах. Там роздавали чергову партію портфелів. І тому зараз, в цій напівмармуровій кам'яниці, я повинен був влаштовувати марудну справу.

Через банкірів, друзів Блоха, що кілька років уже з бізнесу отримували паї, а їхні дружини соболині хутра, коштовності й авто, що їх розбивали з дитячою безпосередністю, мов шкаралупки горіхів, а тому з тією ж ніжністю і простотою звикли до наших подарунків, наче ми якась худоба, хоча раціональне зерно в такій думці є.

За допомогою радників і кількох екс-прем'єрів нам вдалося вибити у державних структур цей дозвіл, чи то патент, для повної іноземної ясності, по переходу військових заводів на мирну продукцію, а банкіри виділили шалені гроші готівкою для розробки новітніх проектів. Пилипович зібрав досить міцний колектив, більшість з них дивилася на світ дебільними романтичними очима алкоголіків, педерастів, онаністів і стукачів. Усі вони поклялися у вірності перед шефом, і це означало, що вони не дадуть спуску нікому, навіть власній тіні. Через Пилиповича, тобто через його досить офіційну контору, запускали гроші в обіг. Ми закуповували за кордоном дешеві, але дефіцитні у нас товари. Добре розроблена система, що налагоджена через наркокур'єрів, котрих здебільше ми забезпечували фальшивими паспортами, виводила наших на потрібних людей за кордоном. Через радників ми зазнайомилися з митницею, що погодилася, дуже скромно і чемно, за якийсь там відсоток, пропускати товар, що більшою частиною числився в документах як гуманітарна допомога. Або Місія Червоного Хреста.

Ми брали у держави десять мільйонів, куплений товар по «бросових» цінах вдома ми накручували десь у п'ять разів, якщо не більше. Різниця клалася до кишені. Якась ласа частина падала на Пилиповича, в міру його поведінки упродовж всієї операції, та аспірантам, науковим співробітникам та співробітницям, що хтиво вихляли кругленькими сідничками сірими і сирими, підсвіченими синім підвечір'ям коридорами. Всі вони ходили, задираючи погляди і обличчя, з кімнати до кімнати, переносили торжественно течки, папки, гросбухи, підшивки, проекти, квитанції, заяви, скарги, привітання, телеграми, дивно навіть було спостерігати за тим, як вони ворушилися на зборах — така то дивина, ці збори, — як школярі, виказуючи на цих збіговиськах своїх товаришів та друзів, котрі не погоджувалися з цілою системою розробок конверсії, що вже поволі набирала міфічних обрисів. І через півтора року, два роки, чотири роки з'являвся плюгавенький і миршавенький геній, що констатував і доповідав пану директору про банкрутство думки всього колективу, і не тільки, він логічно доводив, що нашим людям ще довго, роки, десятиліття треба вибиватися з феодального хаосу, щоб осмислити західні технології, щоб дійти до нашої, чисто слов'янської системи. Пилипович повертав десять мільйонів державі, підтверджуючи це купами документів. Він ще влаштовував маленьку істерику з мікроінфарктом, з приступами патріотичної гризоти, навіть у приймальні намагався заспівати державний гімн. Проте не вийшло чи не дали. Але це вже легенда.

А зараз ми намагалися полагодити розмову. За дверима я чув мурашину вовтузню; вони рухали тільки ногами, з кам'яними обличчями, і кидали далекі погляди з кінця коридору на Лізку, що, обіпершись на низьке підвіконня, виставивши точені ноги в дорогих панчохах, курила, жбурляючи сердито недопалки просто на підлогу. За час розмови я тільки раз побачив її крізь велетенське, під Європу, скло бюро: вона з вигасаючим поглядом, з новою вигасаючою бабською надією, з виглядом, наче лоточок яєць гепнувся прямо на кахлі й жовток розмазався мальовничими віхтями перед очима, з розпачем старіючої сучки, хоч їй тільки двадцять п'ять, але жити-то вона почала раніше. Американець все поривався до неї, але доля вже все окреслила, провела крицевою відмітаною по склу. Межа. Не переступиш. Сніг важкими брилами падає з гуркотом донизу Секретарка заносить чай. Зелений, китайський, з жасмином. Хтось надкушує яблуко. Відкриваються двері. Запах снігу і яблук. Антонівка. Ряба антонівка. Тоді я намагаюся щось згадати; я тягну смачно ніздрями повітря, а Пилипович похоплюється, наче співчуваючи, наче він щось вичитав у моєму голомозому черепі: тоді, тієї зими, з самого початку, з дрібненьким білим сонцем над чорними дахами, я ніколи не був так близько поруч неї, не дихав одним з нею повітрям; ми перевіряли систему борделів у студентських кварталах; тоді мело мокрим снігом; потім дощ; водій сказав, що у нього болять зуби, і вона йому дала таблетку; водій спробував її на смак і виплюнув прямо на лобове скло зі словом «говно». Лізка розсердилася, але тільки прикусила щоку, повернувши кумедно ніс. Араби і нігери вибігали, шастали щурами, перескакуючи мокру смугу автотраси. Якась божевільна баба, в калошах на босу ногу, намагалася нас зупинити, вимахуючи костуром. Вона кричала, що весь світ загидили араби і нігери, вони продають наших дівчат, і де 6 ці жовтопикі не з'явилися, то одне горе, хоч ви допоможіть, коли влада неспроможна. Водій кидає їй під ноги десятку і матюкає владу на всю горлянку. Лізка мовчить. Ми їдемо до араба Саїда. Він тримає тут підпільний бордель, що йшов урозріз з нашими правилами. Він не хоче працювати за правилами. Напевне, тому, що навчався десь у Сорбонні, мав неабиякий капіталець як для цього скопища малолітніх ідіотів, що готові продати не тільки свою задницю, а і три держави підряд, що вони називаються у них батьківщиною. Таке скопище ідіотів мені навряд чи доводилося бачити. Коли вони вилітають у світ, то нічим не вирізняються і не відрізняються від кислих фізіономій своїх одноплемінників, що намагалися вдати з себе цивілізовану людину.

Лізка курила і несподівано почала нічним, з хрипуватістю від цигарок голосом наспівувати стару народну пісню. Була субота. Зранку падав сніг, просто на дерева, а потім, під обід, коли наше авто прокотилося по Ломоносова, упав туман, такий, як оце зараз, і тому будинки видавалися химерними довгими цегляними складами. Я думав про арабів, про бабу, про Саїда. І запитав у неї: як вона гадає, баба має рацію? Лізка усміхнулася, кинула на мене втомленим яшмовим оком, загубилася знову в собі й нічого не сказала. Вона не дурна, ця маленька тендітна сучечка. Якусь хвилину вона спостерігала за мною у дзеркало, що над водієм. Тоді закурила і продовжувала дивитися на почорнілий сніг під дорогою, на чорне гайвороння, що грало весну, било крилами, захлинаючись якимись тріскучими, неправдоподібними для гайвороння криками. Лізка ще раз глянула на мене і сказала, що нам треба знайти людську кімнату, щоб вона змогла приготуватися. І знову заспівала.

Тоді ми зупинилися і перейшли дорогу в напрямку одного гуртожитку, вона підіймала поли шикарного французького пальта, але якось недбало, так, що один край бовтався брудною бруківкою, пара валила з напіввідкритого каналізаційного люка з написом 1953. У неї вузенька, біла і ніжна шия, а волосся зібране вузликом зовсім по-домашньому. Ми заходимо до одного з гуртожитків. Він майже порожній.

Штукатурка на стінах поздувалася, а над дверима, над одвірками душових кабінок поросло грибами, від давності навіть грибок відвалювався жовтими наростами, що нагадували гнійні виразки сифілітика. Ми кілька хвилин блукали заплутаними лабіринтами житлових блоків, потрапляючи зляканими очима на світлі проймища порожніх кімнат, з сонцем, з фантастичною грою пилюки, піднятої нашими кроками, призвичаєні до напівтемряви очі знову шукали вологі й темні прольоти коридорів. Потім по запаху я визначив жилий сектор, я уперто мовчав, розтягуючи кожну хвилину, наче хорт на полюванні, що почув біду або вже занадто старий, щоб бігати росяними луками, лісами. Лізка обернулася і показала пальцем на двері. Я постукав дулом автомата, і нам відчинили. Знову ми пішли блоками, цього разу блукаючи ще більше, на немислиме роздратування Лізки і на моє велике задоволення. Вона тихо наспівувала. Коли ми зупинилися біля дверей, а таких дверей за цей час ми проминули десятки, вона відпустила провідника, наказала мені лишитися біля порога.

Вона сказала, вона повторила, що сьогодні субота, потім почала роздягатися у сусідній кімнаті, залишивши двері прочиненими, і я бачив, що у неї гарне жорстке волосся в низу живота, і самі коси на голові, вона ходила кімнатою, світячи білими сідницями та засмаглим тілом, вона шукала ножиці, нарешті знайшла: велетенські кравецькі ножиці. Вона стоїть з білими трусами на колінах, уважна і зібрана, з велетенськими металевими ножицями, що виривали короткі удари з потемнілої криці. Я дивлюсь, як ножиці важко обтинають волосся під животом.

З кожним бряцканням криці облітали кругленькі, гарної форми завитки. Вона доладно зібрана. Я її чи не вперше таку бачу — по-дитячому зібрану. Лізка перехоплює мій погляд, затинається, червоніє з лиця і говорить: ні.

Потім ми знову рушаємо коридором, намагаючись пройти чотири поверхи якнайтихіше; Лізка зупиняється у досить просторому холі, переодягнена у легеньку сукенку, які так полюбляють колишні міністри, радники, зразу після негліже, вони говорять: зайка, а ось так підніми ніжку, а стань спинкою, а розстав так ніжки; Саїд теж повинен повестися на таке, у нього не всі вдома, так вирішує Лізка. Вона зупиняється в холі й викурює рівно півпачки цигарок, надто дорогих цигарок як для студентки. Рівне її дихання іноді збивається; вона свято дотримувалася блатного закону, що фраєра не треба першого чіпати, а треба створити прецедент, щоб потім по ньому його судити: людина вигадала для себе масу законів, але сама того не зрозуміла, що нею рухають зовсім інші, їй далеко не зрозумілі закони.

Ми ходимо три дні. Ми живемо у маленькій кімнатці. Відлига і птахи низько пролітають вікнами. Вітер теплий і лагідний. Відчувається обман. Вона не спить, а намагається зі мною не розмовляти, щось читає зі східної літератури: це мене дивує, але я заспокоююсь. Вона починає наспівувати; з четвертим днем пішов дощ. Дощ лив майже літній, важкий, пробиваючи у снігу чорні дірки. На дощ мені давить груди. Лізка на четвертий день починає пиячити. Вона розповідає, що ця скотина ґвалтує дівчат. Приводить додому, сюди, в гуртожиток, чи ще кудись, підсипає снодійного, а потім… Перевірена метода, так працюють і наші, але для чого це Лізці, я навіть не можу зрозуміти. На п'ятий день ми сходимо до бару. Точніше, одна Лізка. За годину вона приходить з гарною подругою, вони, видається, знайомі цілу вічність: жінки напилися, і білявка обблювала мені черевики. Лізка регоче і кричить, що цю лярву вона привела для мене. Я дрімаю, прокидаюся, наче чую шелест дощу. Серед кімнати стоїть до половини роздягнений араб з подовбаною прищами, видно, ще з дитинства, спиною. Я засунув руку під подушку, але з жахом почав пригадувати, що пістолет — у кишені куртки, яка висить на гвіздку. Мені до цього дня незрозуміло, хто то був, але не Саїд, проте пам'ятаю ненависть, люту злобу, що йшли від цього араба упереміш з привабливістю, з запахами гострих парфумів та східної кухні. Доки я прочунювався, то білявка прихопила з собою араба. Двоє маленьких, зовсім непримітних азербайджанців ґелґотіли в проході й, забачивши, що я прокинувся, виставили наперед долоні з м'якими подушечками, ввічливо розкланялися і пішли. Близькість смерті надає життю неповторності. Лізка вигнулася спиною, зовсім по-хлоп'ячому глянула на мене крізь вії, нестримно розсміялася. Так пройшов ще один спокійний день. У повітрі відчувався обман весни.

Це згоряв останній день, і хмари низько стояли на горизонті в чистому небі за білими домами. Вітер ішов низько, і ми чимчикували довгими заплутаними коридорами, вже призвичаєні до запахів, до звуків, до малолюдності, потім ми зупинилися, а Лізка обіперлася на підвіконня, курила, збиваючи білі купки попелу під ноги. Щось чорне ухнуло у вікні, вмить розсипаючи скалки навсібіч, б'ючи ними навіжено об стіни, — камінь влетів у віконне проймище, обсипаючи все навколо градом великих і маленьких трикутних шматочків скла, що займалися на сонці червоними, синіми кольорами, а потрапивши в напівтінь, обсипалися плавленим сріблом. Вітер підхопив її зачіску, її сукню, відкриваючи гарні ноги, відкриваючи обличчя, а Лізка так і стояла непорушно, дивлячись перед себе втомленим зеленим поглядом. Іноді люди захоплюються своєю роллю.

І те, що трапилося трохи пізніше, я впевнений, мені послало Провидіння, коли на кухню зайшло троє арабів, це відчувалося відразу, — по запаху, по нахабності, по поривчастості, по відчуттю неповноцінності, що вони нікому не потрібні, що вони комусь заважають, по тому, що їм вічно щось загрожує. Удар під щелепу був порівняно легким, але я м'яко підкорився, ліг під нього, завалюючись і забиваючись у куток сміттєпровода: її губи потягнулися назустріч його губам, до нього, найдужчого, найрослішого, високого алжирського араба; перші дві секунди я бачив тільки дудку її губів. Потім подумав, що іноді алжирські араби видають себе за французів. Він підняв сукню, а руки її за звичкою обхопили шию, дві ніжних, достойних чийогось пензля руки. Білі труси упали метеликом у мене перед обличчям. Араби стояли до мене спиною, ґелґотіли, вже готові самі спробувати, від їхніх шкірянок аж пашіло. Несподівано я відчув переміну: за вікнами повільно падав лапатий сніг. Лізка віддавалася Саїдові зі знанням справи, з насолодою, наче відчуваючи щось. Я бачив тільки з'єднані за попереком Саїда її щиколотки та каламутний, в собі, погляд, зачіску, що безсило звисала, падала, билася об круте плече.

Нарешті я дістався кишені й вистрелив між ноги арабу, що стояв до мене обличчям і намагався взяти за шкірки; іншому куля розвалила чоло. Лізка з усієї сили відіпхнулася ногами від Саїда, що не встиг навіть нічого зрозуміти, тримався цупко, продовжував всаджувати у Лізку, і мені довелося трохи зачекати, крикнувши: «Голову, Лізавета, голову», — увігнати у потилицю кілька куль, червона каша з крові та мізків упала їй на голі груди, на живіт. Саїд ще постояв якусь мить, опираючись, тримаючись Лізки, а потім мішком гепнувся під ноги.

За вікнами гудів вітер; пройшов поїзд, а далі все затихло і заспокоїлося, голуби зрізалися в повітрі, переплутавши зиму з весною. За хвилину завили собаки. В один голос. Ми знову побігли коридором, розбризкуючи на стіни криваву кашу. Лізка кричала щось у рацію, а здутий тиньк з грибком облітав нам під ноги. За вікнами вже гуркотіло. Я відраховував хвилини. За вікнами гуло: чомусь я подумав, що через півроку, якщо Саїда не забудуть, то обов'язково знайдеться людина, яка буде розповідати, як на його смерть по всій Ломоносова вили собаки. Авто підкотило якраз у той момент, коли з восьмого поверху в небо на вітер кинулося жіноче голосіння, далі несамовитий ґвалт. Собаки рвали у небо, що аж заходилася вся Сталінка.

Авто рушило з місця, і ми скоро, погойдуючись, полишили праворуч нагромадження гуртожитків, чорний і чітко окреслений квадрат студмістечка з довгими жовтими димами над пласкими, як ножі, дахами. Ми вже були проскочили Виставку народного господарства, з її будівлями, надбудовами, прикарабками, сараями, вічно сухими фонтанами, де немічно рячилися у простір статуї жінок з веслами і відбійними молотками; будинки з засиненими тінями в глибинах свого холодного, без жодної людини, існування і вічним жахом бути зруйнованими, галереї без жодного відвідувача, що підвішені, наче висячі сади Семираміди, наводили холодний жах, і все це скопище нагадувало попелище римських міст, колізеїв, падаючих пізанських веж, а самі стіни з видовбаними жолобами від ударів осадних варварських машин, окутані у вічний спокій, в ялинкових насадженнях, нагадували радше спокій мертвецької, в повітрі засмерділо скошеними волошками, тремкими і нічними степовими волошками, на сонці, в росі, або, як у труні небіжчика, якось дбайливо зібраними одного гожого дня літа, в тиші й спокої, в очікуванні на щось краще повногрудими тлустими жінками, що, забуваючи про смерть, довгими зимовими вечорами мріють про велике кохання, ось це зависло тугим настоєм у повітрі, труячи гірким волошковим духом легені. І чомусь зовсім негадано я крикнув водієві, щоб він повертав авто, але той засперечався, авто по хвилині засмикалося довгою чорною рибиною посеред дороги, і я з печаллю побачив низьке небо з розірваними білими хмарами зовсім низько, над автострадою, над дахами, туди, ближче до Теремків, і печальні очі перехожих, дивовижно і по-зві-риному звернені до неба, підставляючи широкі обличчя під щирий теплий вітер. Водій несподівано видихнув, вилаявся і крикнув на всю горлянку невідомо кому, більше від тупого відчаю, що нахилився над його потилицею, він крикнув, що сьогодні день святого Миколая.

Тут я почув голоси, подібні до шелестіння трави у липневий день біля прохолодної води, голоси, від яких хочеться відразу відбутися. Таке буває, — проходить людина, а ви уперто шукаєте на її обличчі знайомі риси, але, окрім сподівання, нічого не прочитуєте на лиці, де нічого не запечатано, нічого те обличчя не увібрало потрібного для вас, наповнюючи присутністю своєю вашу істоту порожнечею, полишаючи з незрозумілим питанням один на один. Це таке, коли вам насниться в дитинстві ангел-охоронець, а ви сплутаєте його з більшим. І по тій хвилині я торсонув за плече водія, але він уже вперто, скляніючи поглядом, нетерпляче затарабанив дверною ручкою, якийсь весь безликий, напружений до краю. Коли двері прочинилися, перед очима у мене спалахнуло, побігли люди. Потім червона маса завищала і зупинилася перед нами за кілька метрів. Четверо плюгавеньких арабів вискочили з червоних «жигулів». Всі в добротних шкірянках, тримаючи напоготові руки на обрізах, вони йшли повільно, але упевнено, такої упевненості надає страх, так ідуть, коли знають, що не запізняться ніколи, це не сміливість, це різновид боягузтва, коли штани вже не можуть бути мокрими, бо в міхурі не вистачає сечі. Вони йшли, порипуючи шкірянками з добре вичиненої шкіри, пограючи м'язами обличчя з дрібними прищами, пасучи мигдалевими пастушачими очима.

Два постріли, один за одним, рвонули над низьким по-весінньому небом, аж тоді перед очима у мене спалахнуло, і побігли люди, і водій, затріпавши руками, залетів назад у кабіну, тіпаючись, наче курка з відрубаною головою, хрипучи і пінячись кров'янкою на устах, кидаючись між кермом, важелями управління, далі вже котонувся гуркіт, один масивний гуркіт, що злякав брунатні клубки безпритульних собак, які спали, підтиснувши хвости, на каналізаційних люках.

Ми побігли через площу, крізь байдужі постаті людей, що ще не звикли до такого, напевне, все сприймаючи за кіно. Ми бігли до автобусів, Лізка раз по раз спотикалася, припадаючи на одне коліно. Тхнуло горілим. Араби пробігли кілька кроків, зупинилися. Я чув за спиною легкий холодок, а потім ми вже йшли за автобусами, розпихаючи переляканих людей. Я поволі наливався, люттю. Маленькі жовтопикі педріли. Я відчуваю теплий спокій, теплий вітер, наче хтось підтримав тебе в найтяжчу хвилину, а тобі всього шість років.

Це порожній салон автобуса, що гуркоче донизу, на Либідську, колишня Дзержинського; сонце стрибає мені в очі, маленька жовта кулька, ми лежимо лантухами на підлозі, а позаду заливаються синім світлом, розкидаючи сурми, міліцейські машини. Теплий вітер зі сходу. Я краєм ока ловлю, як відпливають, перехилившись на бік, набиті людьми автобуси. Водій свистить, наспівує, голосно сопе ніздрями. Йому здорово заплатили. В районі готелю «Мир» ми йому платимо, і він нас з вдячністю відпускає. Я спостерігаю, як налилося червоним його обличчя, шия, як потік нестримно з усіх пор піт; і ми підіймаємося, біжимо крутими східцями до кафе.

Вона тримається руками за трубу, а я намагаюся шматками її комбінації витерти засохлу кров на грудях. Вода холодна, гарячої немає, і Лізка тремтить тілом, закусивши губи. На лівій груді у неї два укуси. Я починаю відчувати відразу, і, дивно, Лізка перестає тремтіти, очі її округлюються, робляться широкими, відкритими кудись повз тебе, але спостерігають за тобою, дивляться на тебе, і вона починає тихенько, побитою сучкою, вити, вона кладе голову мені на плече і просить, щоб я швидше закінчував, вона не хоче, щоб я більше дивився на неї так, я бачу, як переливається в її очах невимовна заздрість до якогось неіснуючого, радше забороненого світу, що навіть водопровідна біла труба виглядатиме щасливішою за неї. Я починаю обтирати її тіло, а вона скімлить, закусивши до синього губу.

Ми вийшли затемно. Мороз брався на ніч. Сніг сипав, уже колючий, на лід, я думав тоді, що нас нічого не зблизило, навіть чужа смерть.

Ми ніколи не жили самою неминучістю трагедії; вона навіть гадки не мала про трагедію, аби мені того дня довелося її запитати, то неодмінно почув би відповідь, що десь по сусідству дешевший коньяк, які зараз жінки мають попит у чоловіків, чи навпаки, аж через півгодини, позіхаючи, вона відкинеться на спинку крісла, подивиться на присутніх тягучим поглядом дівиці, що розміняла всього другий десяток, а сама дійшла вперто його середини, і аж тільки тоді похопиться, що так вона довго не могла позбутися запаху, сукня за триста баксів як коту під хвіст, але цього не трапилося, бо подіями ми керовані у тій залежності, наскільки вони лежать у площині нашого життя.

Падав сніг. До десятка ліхтарних сонць плавало у синій кризі ожеледі. Ми бігли під будинками, геть темними, в місті, що поглинуло запахи і звуки, тільки мовчки підходили, відходили трамваї, поглинаючи чорні пуцьвірінки людей, що іноді зривалися на протяжну, але кволу лайку: за весь час вона не видавила з себе і слова, тільки переставляла ноги, чиркаючи каблуком по тиші, ковзаючи поглядом кригою, вся в ліхтарних сяйвах, так, що мені вже зразу не захотілося повертатися назад, хто його знає куди, і коли в повній поночі над нами пролетів літак, я почув себе мізерним, зменшеним у тисячу разів, і у мене тільки статевий орган, імпортна «пушка», невідома кличка і жінка, тепла і ніжна, ну, достоту, як зоопаркова змія. Літак підсилив нашу самотину. Можливо, було щось більше. Лізка зупинилася проти чорної ями, що потім виявилася простим лісом, і я побачив, як болісно смикаються її губи, намагаючись щось видавити; я, напевне, помилявся якусь хвилину, але лютий життєвий оскал, що пропік двоє зелених, зараз жовтих від ненависті очей, спазматично натягнуте горлечко з синіми венами: ліхтар гойднувся вліво, вправо, вліво, вправо, аж потім з бряцканням, гуркотом, якого вистачило на все місто, гепнувся додолу.

І вона закричала пронизливим голосом, що йшов десь ізсередини, що проклинав усе на світі, а зупинився, як пуки розпечених осколків, пущених з жерла людської безпутності: «Я хочу жити! Я хочу жити!» Більше нічого. Тут нарешті за стільки днів обізвалася рація. Блох, його рівний холодний голос, обізвався десь з глибокої тіні. Перед нами лежала чорна прірва лісу. Я задихав п'яно, наче відчуваючи холод втрати; я задихав тяжко і легко, напевно, востаннє відчуваючи, яке може бути легкокриле людське щастя, як воно швидко звітрюється, підкоряючись Провидінню чи його теж невидимому опоненту; і вона закричала вже в рацію, але намарне, — вогник згас, і переді мною прірва, прірва і нічого. Блох сказав, щоб ми добиралися до метрополітену, обминали темні місця, таксі. Тільки метро. Де найбільше міліції.

І вона продовжувала кричати, ковзаючись гострими каблучками, вона лаялася відповідно своєму рангові, а я в поночі, промерзаючи лисиною, складав свою безпутність на тендітні плечі цієї жінки; вона верещала те, про що я боявся сказати сам собі, але час невпинно вимальовує на мені свою маску, своє відображення і моє власне обличчя. Хіба завжди такі бувають збоченці. На вигляд я справді набагато респектабельніший, ніж радники, прем'єри, і маю владу, темну і приховану, набагато більше, ніж вони. Вона кричала, щоб я її зараз, ось зараз, тут трахнув, бо вже ніколи її не отримаю, бо вона віддається на все життя на олтар пану Блоху, вона покривила губи і по хвилині сміялася. Я злякано обертав голову, оглядаючись на червоно-чорне кушпеління Сталінки, крутив головою на шпиль Національної бібліотеки, минаючи приспаний нікчемністю «Букініст». Колись, коли я був злиденним студентом, цей задрипаний магазинчик став вершиною моїх мрій. Все непостійне в людині. Тому вона так часто плює на небо, що воно на місці, що воно непорушно стримується, що воно завжди нудне і стабільне. Ілюзія тільки підсилює отруйність нашого життя. Ми вимагаємо любові не від тих, від кого треба, ми хочемо, щоб індики літали, а кати не страчували, а в самих нас руки не просихали від крові, аби тільки люди мовчали. Закономірність: не дотримуватися самому закону, але вимагати його від когось іншого. Так ідуть у сексоти, на державні служби, я їх бачив, мордатенькі рудоволосі або чорняві хлопчики, що їм задницю мами присипали присипочкою в дитинстві, а вони позакуттю підстерігали своїх сестер і підглядали за ними у лазні або в туалеті.

Вона йшла і не хотіла зупинятися; вона йшла, вимахуючи по-школярськи руками, скинувши шубу, прямувала повіддалік мене, вихляючи стегнами і сідницями, а я плентав позаду; мені треба було зробити те, що я колись пообіцяв і що вона з диким ляком, іноді, віддаючись жіночій інтуїції, вичитувала у моїй поведінці, але мої обіцянки щодо кулі між ноги чи кудись туди, у те таємниче жіноче царство, завмирали, але, напевне, ще і тому, що я живився тупою скотською ілюзією, наче ми справді разом повернемося і побіжим у чорний ліс, як Тристан та Ізольда. Романтика світить усім божевільним чи божевілля світить усім романтикам. Чого їм і щиро бажаю. Напевне, наші вожді всі романтики. А так, крок у бік — Гарсія Лорка або Віктор Хара; про останнього ніхто вже й не чув. Чилі, кокаїн, сифіліс, комунізм. Вже інші претендують на краще життя.

Тут Лізка зупинилася, зовсім вульгарно задерла сукню, розставила широко ноги і помочилася; я дивився, то викидаючи з nop потоки поту, то сохнучи, наче на спекотному сонці, як грають під ніжним жиром її м'язи, а широка смужка найприродніших у світі екскрементів, сходячи клубочками пари, тече до Національної бібліотеки, а вона, курвисько, поправляє сукню, кидає на мене лукавим жовтим оком: «Ось так… Ходім, а то застуджуся, нічим буде заробляти гроші. Ха-ха-ха!» Все для мене закінчилося; іноді людина говорить, що все стало на свої місця, набрало первісної форми, подальшого існування, але я сказав точно, тут нічого не лишилося: вона перехитрувала мене, а я міг зігріти її своєю ніжністю; я навіть не полишав надії в метро, коли вона ахнула, простягаючи руки до перекупок, які торгували квітами, її вразила різноманітність, їй вдарили в голову запахи, і очі горіли дивним блиском, таким, як тоді, коли жінка справді хоче тобі віддатися: погляд байдужіє, переноситься кудись в розкоші її світу; а потім, трохи пізніше, в метро, вона закричала, дивлячись на мармур, що відбивав червоні знаки, цифри лічильника, і все набирало вигляду крові. Тоді вона змарніла, упала мені на плече й спала до самої зупинки, аж коли нас підібрали блохівські охоронці.

Тому-то я зараз і згадую все, навіть більше, ніж усе, бо бачу, як вона мечеться коридором і кімнатою, чекаючи на Блоха, але більше заглянути їй кортить у невідомість, вся віддана вітрові порухів, вкинута в пекло чужих думок і загадок: Блох починав брати чуже і своє життя, але вже без Лізки і, напевне, без мене, але у мене досить розуму, щоб дограти останнє, що я вмію. Я знову просто підкупився ілюзією, але напевне вже знаю: ілюзія щезла. Я бачив кінець. Тому жінки всі неповноцінні. Прийде час, і я буду назавжди позбавлений задоволення роздирати власні рани, я буду позбавлений пристрасті, як євнух яєць, я байдуже поглинатиму плоди для когось райської насолоди.

Вона стояла з таким виглядом, як біля Національної бібліотеки. Я роз'ясняв Пилиповичу, порозкладавши сегменти, кольорові сегменти тої фотокартки, дороговкази його інтимного життя. Він завченим жестом хотів ухопитися за серце. Секретарка у тому кутку розпачливо зойкнула, але нічого не лишилося їй, як відчиняти сейф, витягати слоїка з ліками, а з Пилиповичем трапився початком невеликий припадок, затим пролунали кроки, ті кроки, що я ніколи в житті не сплутаю, якийсь дивно щирий сміх від людини, котру ти вже забув, як вона взагалі у житті виглядає. Крик: «Кловський! Кловський! Ти знову мене врятував…» — і Блох ввалив під супроводом охорони, на чолі з радником, який нюхав якусь гидку з вигляду квітку, а радість розпирала їх обох, а радше Блох вдавав; проте радник щиро розставив руки і кинувся обіймати Пилиповича. Вони обійнялися, секретарка охнула, сіла і збуджено завовтузилася на стільці.

За давнім звичаєм вони довго пили. Потім Пилиповичу і раднику, що кинулися стрибати, ригати, мов віслюки, нарізати гопака, закортіло проституток; вони декламували велетенські віршовані послання один одному, намагаючись якось закинути своє черево на розкарячену оголену двадцятилітню діваху, що, зачувши слово «проститутка», чомусь стала перебирати на свою особу, але радник залив початком одній, затим іншій вина в горлянку, і вони заспокоїлися, обійнялися та й поснули. Віщі сни маленьких кассандр, — завтра вони підуть підкоряти свій кишеньковий, нікчемний світ, без жаданого затишку. Лізка сиділа осторонь, зрідка вставала, повзаючи ліниво у широких сизих полотнищах диму, серед купи голих аспіранток, з голими спинами, кругленькими сідничками, і вона їх копала ногами, шиплячи крізь зуби, а радше вишкіряючись на свою несправедливо складену буцімто долю, але вона зараз найменше думала про щось суттєве; вона, як кожна сучка, відчувала втрату, і вона нюшила, інстинктивно шукаючи своїм чуттям те, що давно пішло. Американець вже забувся вві сні, дрімав голий, з одвислим черевком, з якоюсь студенткою, і дуже розсмішив повійок, які ввалилися не знати чого, вносячи мороз, запах дорогих справжніх парфумів, тхнули квітами. Вони дріботіли оббльованою підлогою, скандуючи якісь гасла, дуже вродливі. І Лізка стояла посередині, припавши на ліву ногу: зламався каблук. Блох тільки світонув оком і пройшов через купи розпарених тіл, голосно хряцнув дверима. Лізка кволо, наче спросоння, пішла за ним.

Я побачив, як американець підводить голову, — інстинкт самозбереження притаманний і високорозвиненим націям, американцю закортіло глянути крізь видуте бюрове скло на залишки своєї ілюзорної долі. Тут не існувало звуків, і там не існувало звуків, як не існувало тіні. Блох стояв, розхристаний, у білій сорочці, весь усміхнений, на всі тридцять два порцелянових зуби, і телефонував, бавлячись гранчастою склянкою з червоним як кров вином, він спокійно договорив, потім перевернув догори дном склянку і вихлюпнув вино на підлогу. Як воно розбризкалося, як розірвало густим малиновим вибухом незайняту стерильність кімнати, нам не було видно. Вгадувалося, що десь там, на кінці дроту, захлиналася від неймовірного щастя його дружина. Вона вміє готувати млинчики, заварювати чай, штопати шкарпетки і вести господарство, забалакувати і розважати гостей.

Блох потім подивився на Лізку, що кам'яніла десь на підвіконні, наче школярка, що нашкодила. Мені видно тільки тугу уперту його потилицю. Він наблизив до неї своє обличчя. І в цьому обличчі світонуло щось звірине, воно поєднувалося з її рисами, але якось розмито, далеко, але здебільше проступало у неї: краєчки уст, що несподівано опустилися, зів'яли на наших очах, несподівано витягнулися, а лінія рота випрямилася стрілою, очі налилися густою лихоманковою бовтанкою, і голова зовсім по-жіночому, як я жодного разу не бачив, відкинулася назад, і зараз це була пара звірів, двійко тварюк, що ніяк не розуміли, що таке в цьому світі з ними трапилося. І його дужі руки здерли з неї сукню, гнучкі пальці шматували комбінацію, а голова завмирала, фіксуючись в одному положенні, холодний, без тривог, без тіні погляд мирно ковзав, летів у якусь пустку, але невпинно фіксувався на шиї, що перегиналася і падала на його плече, відскакувала разом з темною голівкою, вся в оксамитовій тіні, й коли випливала, піддаючись його порухам, м'яким і ніжним, то з'являвся один лише її погляд, відсутній і у повному блаженстві, і вже її губи пощипували кінчик його вуха, а гострий язик облизував жилаву шию Блоха.

Похитуючись, я підійшов і потягнув за пластикову мотузку, закриваючи скло завісою. Я розумів, що цього разу вже переміг я, а не він, але йому перемога не потрібна. Проте це не пуста балачка: це був її кінець, щемливий, пекельний і страшний бабський кінець; якщо їй поталанить більше, то вона забуватиме про нього все життя. Я навіть усміхнувся до свого голомозого відображення в люстрі: приємно порозмовляти у душі з самим собою. Через десять хвилин вийшов Блох, і ми пішли коридором. По ходу він починав роз'ясняти суть справи. З ним я дійсно забував про все, а думав тільки про роботу; від нього віяло каторжною працею і тим, що єднає людей: подібністю.

Надворі стовбичила охорона. Сніг падав рівно, скрізь лежав голубий полудень. Сніг падав спокійно. Навіть ніжно. Водії двох авто мирно спали. Охорона топталася на місці, а помолодше — бігала, гублячись у безлюдді велетенського двору, залитого бетоном. Нічого доброго не віщувало. Навіть балачки про добре не могло бути. Передчуття — така річ, що завжди спрацьовує або перед смертю, або за кілька кроків від клозету, коли ви вже навалили повні штани. Достоту, як наш перший радник. Я його завжди згадую. Передчуття — як займатися коханням перед тим, як тобі відріжуть яйця. Перспектива може усміхнутися всім. А що ліпше, то навряд чи нам дадуть вибирати. Принциповими бувають тільки педики або дрібні злодюжки. їм треба показувати принцип. Але не сторожу Бокіну, якому кожного дня треба вигризати кожен сантиметр свого існування. Водію авто можна вищирити зуби і на крутому віражі сказати щось отаке апокаліптичне, як і літуну. Але на землі їм доволі довго доводиться мовчати. Злість побудує вам життя, але тільки куди ви її направите, ту злість, і в яке життя. Між вірою в Будду і вірою в Христа немає ніякої різниці, принаймні тут, на землі, але вона відчуватиметься по смерті, коли вам покажуть, хто справді був вартий гри у цьому житті. Вірити мало. Треба знати, в що вірити.

Ми котили в монастирську пустинь. Нам світив ласий шматок роботи. Пустинь належала по праву якомусь бджільництву, з десятком-двома обслуги, а ще трохи музейним реліктам, що мешкали тут після двадцятого року і про монастир нічого не знали. Єдиним доказом, що підтверджував розміщення тут монастирського скиту, був фундамент. Але більшість говорила, що то німецькі казарми. Нам доволі довго довелося поморочитися, щоб довести: тут не було розташовано ні свиноферм, ні якихось скотарень, а монастир російського патріархату. Церква на чолі з батюшкою затято відмахувалася від монастирського скиту. Затим місцем закріпилася погана слава. Нашому народу тільки дай, щоб ославити, то за кілька хвилин вони вам зруйнують кілька республік. Це точно. Це в крові. Нарешті ми відкопали якогось документа, де точно підтверджувалася наявність якоїсь общини, і ми взялися до діла.

Нам треба було в короткий термін підвезти сюди купу російських офіцерів, що залишилися працювати в різних засекречених лабораторіях, де випробовувалася новітня психотропна зброя на хворих, на полонених, якщо такі були, на ідіотах, на божевільних. Прецеденту було предостатньо. Країна кишіла кретинами й ідіотами. Більшість з них співпрацювала зі спецслужбами, але після розпаду велетенського імперського корита, за відсутністю родичів з дубовими погонами, за відсутністю гарної дружини, за відсутністю розуму їм довелося скупо і бідно перебиватися з хліба на воду. В чарівніші, більш прекрасні дні вони зустрічалися разом, заснувавши спільноту офіцерів-монархістів. Декілька чоловік знали гімн, інший так, знічев'я, збирав вижовклі фотокартки Романових. Вони пили гірку, співали марші й пісні, били один одному писки, витягуючи один одного з-за пластикових столів на дуель, до бар'єра. Є така химерна риса у патріотизму: невідомо, де він закінчується і починається цирк. Усі офіцери, з блідими інтелігентними лицями, з бездоганною військовою виправкою, кивали гордо головами, чемно, але так, щоб усі навколо дами бачили їхню ввічливість, їхнє виховання, їхню непричетність до всього жлобства, але коли справа стосувалася грошей, вони говорили тихо, ніжно, навіть перелякано. Вони позичали гроші у прибиральниць у коричневих простих шкарпетках, штопаних довгими ночами, а не в дамочок у шовкових колготках французького виробництва, — доля має крутий норов, якщо ви бредете всупереч; іноді вони відпрацьовували свій борг натурою, десь у темному прикарабку, по-світськи затиснувши пальчиками ніздрі, коли десь попереду або під ними хропла від екстазу якась Дунька з забитого сумського села. Проте це був ще один привід нарізатися до синього, і вони уперто доводили за столиками свою шляхетність, ненавидячи уряд і державу, підспівуючи далекому і незрозумілому царському сімейству. Тримаючись за плечі, вони вставали і кричали, підспівували і верещали.

Коли я вперше побачив цих горластих кретинів, що рвали на грудях сорочки, то в мою нещасну голову завітали думки, що молодість захолола у цих людях, як в олігофренах дитинство, вони ніколи не знатимуть старості, бо їх ніколи не роз'їдали злидні, навіть теперішні їхні біди не що інше, як довга, нудна і марудна гра, яка затягнулася. І тому вони собі дозволяють бути справедливими, співпрацюючи з органами безпеки, заганяючи тисячі невідомих під лоботомічні операційні, електрошокові та інсулінові апарати. Вони ніколи не відчували смерті, причетності до неї, тому вона була для них абстрактним мильним варивом, у досить фешенебельному кориті, куди вони цокали ратицями, щоб іноді встромити свого інтелектуального писка, іноді вони торкалися теми смерті, десь в зеленому інтимі, розбалакуючи зі своїми напівкровними коханками, щоб ті пошвидше розставляли ноги у французьких колготках, — нічого робити, вічна молодість. їхні дружини, тлусті колишні шльондри, з узґанків облизувалися на молоденьких хлопчиків, що підпрацьовували у «Макдональдсі», в перерві між пранням і штопанням брудної білизни рятувальникам батьківщини. Вони теж свято вірили у білий прапор і Георгіївський хрест. Іноді до них заходив хтось із роду Романових чи новітній український король, і тоді небувала хвиля патріотизму підіймала утроє більше пивних кухлів.

Одного такого гожого дня нам напоумилося зловити сторожа Бокіна. Сторож Бокін шльондрався по Севастопольському бульвару в пошуках їжі, тепла і питва. Він помирав з голоду. Раніше він підглядав у вікна жіночих лазень, а дев'ятикласниці давали йому за гривню полапати: три гривні коштувало задоволення набагато більше і розкішніше, але дівчата були надто розумні, а тому нічого не вимагали. Колись ми торгували з арабами трубами, підкупивши директора заводу, спускаючи мідні труби високої якості як третього сорту або взагалі видаючи за брак, так ми вперше робили «дірки» на митниці, а далі розробляли тему заводів, що в скорому часі згодилася. На Чоколовці ми облаштували бутафорську контору, і нічого ліпшого не знайшлося, як поселити туди сторожа Бокіна, що на той час мешкав у фанерній буді біля критого ринку і сторожував хіба що приблудних собак. Він не дурний чоловік, утому сенсі, що навколо нього буяв розплідник кретинів. Бокін добряче з цього користувався, іноді ліплячи з себе протестантського проповідника. На якогось православного попа у нього не вистачило сміливості. Бокін навіть говорив, що щось таки там є, і шкірив гнилі пеньки конячих своїх зубів. Іноді він видавав себе за курдського революціонера, але то було в минулому, за що його студенти-араби побили, примусили з'їсти власні екскременти, але перед тим по черзі зґвалтували. Вони полюбляли таке діло. Більшість сутенерів, що спеціалізувалися на хлопчиках, були араби звідкись з Об'єднаних Еміратів. Цинізм тут недоречний. Бокін іноді перепродував їм непригодящих дівчат, яких бракувала дуже давно, в самому розквіті, наша організація, досить не дурний був чоловік, цей Бокін, аби не жадність та перелюб. Гроші він збирав у велику жерстяну банку, котру прив'язував капроновим тросиком до ноги.

Бокін часто говорив про щастя. Іноді він щось читав уголос. Пізніше, через багато років, коли я його зустрів зашмарканого, з чорною зачовганою ширінькою, він читав щось із обривків газет та брошур дівчаткам біля «Макдональдса». Такі собі прищаві дівиці, що дуже довго після ранньої побудеї, на підозру батькам, а особливо матерям, тримають під ковдрою руку Ліву чи праву. Хто як вродився. Кому як заплановано у цьому світі. Але раніш встигав Бокін, першим. Перш ніж батьки навчили своє чадо, як ліпше розставляти ноги: де, як, перед ким. Нічого складного, але дивись, заведе нелегка. Але це більше психологія. Бокін полюбляв теревенити на теми моралі й філософії. Його на десятки кілометрів знали всі алкоголіки-фельдшери, що робили нелегальні аборти. Частина бізнесу. Паскудненького, але бізнесу. А Бокін умів говорити, дивлячись підряд кілька годин в одну точку. Кажуть, у нього був товариш, але засмикнувся рік тому, просто у скверику, поближче до Смілянської, там, де «Макдональдс», у бік Жулян. Бокін любив там слухати вурчання літаків. Можна це назвати хобі. Але для мене це було ідіотством. Він ще говорив про Бога. До нього приходили якісь видіння, і він мені розповідав у душній каптьорці. Дівчата приходили до Бокіна відмінні. Він ворожив їм на кавовій гущі. Виходив на круглий місяць, задирав свого писка у небо, роззявивши позіхалку, дихаючи смородом на метр або два навколо. Люди полюбляють помилятися, бо це їхнє життя. Скиглити, страждати, а радше — вдавати з себе стражденних. Одна стерва налупила шестеро дітей. Вона прогадала на кілька років наперед. Але Бога не перегадала. їй допомагали до тих пір, доки діти не зробилися вурками. Далі вона спилася і доповнила нікому не потрібний список озлоблених людей, що ніяк не можуть претендувати на вибраність. Хоча вона вперто була впевнена в цьому. Тож щодо жінок, то судді помилялися: Бокін мав неабияких дівчат. Він влаштував там цілий гарем. Йому було вже за п'ятдесят, але зух він ще той. Він привчив їх до покірності. Він вчив їх цілому театру проституції, якщо це можна назвати проституцією. Якщо це в'язалося в якісь закони щодо розставлених ніг, ставання в позу оленя, що попиває воду. Пікантно-о-о-о. Навіть Лізка відкрила рота, коли дізналася про такі речі, а саме: як вони проходжаються довгими ангарами складів, куди збирали лантухи із забракованими отрутохімікатами, в тоненьких сорочечках, у чорних, по коліна шкарпетках: мрія роздобрілих, мов трупні черви, новітніх багатіїв, вершина несмаку набирала нових обрисів, модних і бажаних; він навчав їх здебільше поведінці зваблювати його самого. Але досвід у цьому питанні у Бокіна був відмінний. А ще він займався езотеричними пошуками. Тому він ненавидів арабів за їхні надто ортодоксальні погляди: били араби Бокіна нещадно, але він геройськи терпів. Терпіння і труд все перетруть.

Тому я вибрав Бокіна. На тобі — Ціцерон. Новітній проповідник пекельного майбутнього. Говори. Дізнаєшся. Я навіть не починав здалеку, а сказав прямо Бокіну: ти на три дні будеш новим українським королем. Круль. По-польськи. Хоч вони нас «кабані» кличуть.

Але я сказав, що на три дні він хай полишить своє сторожування, бо, не інакше, кінчиться для нього дуже сумно. Бокін здивувався і запитав мене: а чому я повинен бути українським королем, а не польським, югославським, англійським? Який сенс брехати так, що воно шито білими нитками. По живому видно. І ми зійшлися на гетьманстві Розумовських чи Родзянків. Проте Бокін сказав, що офіцери навряд чи поведуться, вони всі білогвардійської армії лахміття, а малороси їм не рівня, значить, пан Кловський нехай шукає щось інше. Насамкінець дійшли висновку, що ми принесемо йому папір Романових. Справжню довідку йому з дому Романових, що кілька представників навіть з цього роду підтримують кандидатуру, підтверджують особистість сторожа Бокіна, або точніше — комунального працівника. На тому й закінчили. Бокін отримав аванс і подався до перукарні.

Загадковість людської психіки криється у глибинах її потреби. Тисячу разів проходив Бокін вулицею під широкою вітриною гастроному, де розташувалося затишне кубло офіцерів у відставці, великих вболівальників за слов'янську спільноту. Не допустимо хохлолізації Малоросії, геть жидів, спасай Росію. Й таке інше. Але вони достобіса могли. Триста років імперії навчили їх жертви. Хоч і алкогольної, але жертви. Жертва всяка буває, але важливий кінець. У нашому щасливому кінці я не сумнівався. Тому Бокін, повертаючись із перукарні поголений, пострижений, зайшов і виголосив промову. Він говорив про Великоросію від і до, аж до Сахаліну і до Константинополя; він говорив про загадковість слов'янської душі, про колонізацію, про… Словом, вони всі встали і в один голос заревли: «Віват! Віват! Віват!» — це навіть мене захопило.

Не треба, щоправда, легковажити і вважати, що в кав'ярні, поближче до «Макдональдса», збиралися самі армійські кретини чи половина таких; треба думати, що там аж кишма кишіло тиловими щурами, штабними сволочугами, писарчуками з гомосексуальними здібностями, атож — здібностями. Там купкувалися люди знаючі, осяяні науковим сяйвом, які тямили ціну психіатрії, написали кілька гросбухів докторських, а вгробили тисячі три народу, рівно стільки, скільки вклав цар Микола під Барановичами у Першу світову. Більшість з них розмарніла від неприкаяного життя; вони потребували прогресу в їхніх збіговиськах, де з кожним днем інфляційного буму ставало так незатишно, сіро й убого, що навіть царські гімни звучали, як зеківський блатняк. Напевне, індивідуальний сенс існування. людини зовсім не у вірі, а у тому, наскільки вона в будь-який інший момент готова зрадити віру, напоумивши власне сумління, що віра створена для неї, переконавши себе, що далі легше буде перетинати широту життєвого простору; зрадити віру — це чомусь особисте, що ніколи для створіння не стосувалося Творця, і людина ніколи нікому цим не поступиться. Навіть стоячи біля прірви смерті та пекла. Навіть тоді вона завзято плюватиме у морду ближньому, звинувачуючи когось, тільки не себе. Діряве сумління — це теж аксіома, але до Бога вона не має ніякого відношення. Від цього смердить іхтіолкою у сифілітичному відділенні або крематорієм. Я й не знаю, що ліпше.

Цілих три дні кипіла, наливалася патріотизмом, долітала георгіївськими знаменами гульня. Пан Бокін, нащадок сім'ї Романових, кидав полум'яні гасла, підтверджуючи їх цупкими зеленими купюрами. Третім днем, коли мізки повичахали, то чоловік з двадцять, ревучи у віхолу гімни білогвардійської армії, царського Семенівського полку, завантажувалися у довгі білі рефрижератори, палаючи бойовим запалом, надихаючись наснажливо духом перемог, і мчали у ніч, мчали у невідомому напрямку рятувати те, що лишилося від їхньої батьківщини. Холодним лютневим днем ми вирішили проблему. Так осоловілих, розбурханих, готових до великого духовного подвигу, п'яних у смерть офіцерів звозили до Пустині, їх швидко, зі знанням справи, пороздягали, і вони стовбичили голі у довжелезному, прокуреному вугільним брикетом коридорі, тверезіючи, чекаючи на автомати, на кітелі й парабелуми, а отримували пошматовані й прохлоровані, перештопані монашеські ризи. Ще день вони ходили, ошелешені, малими дітьми продовжуючи грати, захоплені гарною, чарівною хвилею романтики, розводячи балачки про Плотіна, Платона, Маркса, Муссоліні. І ще невідомо про кого вони розводилися. Навіть початком вони раді були, що їх не відправляють на фронт, на війну, не готують до чогось миттєвого. Вони відпочивали у тих ризах від п'янок, роздивлялися. Вони поволі ознайомилися з людьми, але скоро ударили морози, і троє чоловік замерзло дорогою, коли бігали за самогоном до містечка. Три дні вони тягнули сумних траурних пісень. Потім зчепилися битися. Ця банда трутнів, горластих, забзділих, вже блохастих, вони вишукали якогось єврея і довго товкли його, доки той не повісився, а коли прохмеліли, то побачили, що то зовсім не юдей, а їхній брат, юдей їхати сюди і не думав. Тоді вони надумалися тікати, але наша охорона швидко повернула їх. їм показали папір, що вони підписали, і сказали, що вони повинні триматися закону, а хто не буде, той нехай забирається геть і здихає у місті з голоду. Вони вешталися в рясах, роздумували, покурюючи цигарки. Під Новий рік ми понаганяли туди рабів, і офіцери почали керувати будівництвом. Офіцери пропили перші кубометри лісу, а коли побачили, що цей бізнес має попит, то почали вирубувати справжній ліс, що круто обступав озеро; звиклі до жіноцтва, вони зманювали молодих дівах, і скоро про скит почала ходити недобра слава. Щоб якось урівноважити ситуацію, мною був відшуканий монастирський устав невідомо якого року, що радше говорило про його міфічність. Виставили царське пійло. І патріотична сила піднялася ще вище, ще дужче, ще міцніше стиснулися щелепи і запалали очі. Ховайтеся, кретини Президенти. Привели кількох, здається, двох, монахів. Маленьких монашків. Монахи дрібненькі й вугруваті, з рачачими очима, зеленими обличчями. Вони пищали, а не хотіли працювати у колгоспі, маленькі й затуркані. Вони повитягували требники, молитовники, стихарі й почали вичитувати. Химерні примари з розколошканими білогвардійськими бородами повиповзали з сараїв, плутаючись у дірявих і засмальцьованих рясах, мудро і волооко споглядаючи за дійствами маленьких монашків. Колись, за легендою, тут божевільним і біснуватим робили вичитку молитвами. Мені доволі довго довелося помарудитися в архівах, доки я натрапив на щось подібне. Там зазначалося, що біснуватих вичитують, коли місце ніколи не було осквернене світськими розвагами, непристойними срамними гульбищами упродовж ста років, а самі монахи повинні витримати щонайменше річний піст; а на додачу до всього, навколо повинна стояти отетеріла пустинь, сорок на сорок кілометрів. Хитра арифметика, якщо вірити, а якщо ні, то я певен, що якийсь хитромордий чолов'яга понавикручував і понавигадував законів раніш за мене, а я лише бездарний епігон, котрий наважився поставити експеримент. І тому, коли маленькі, задрипані, занюхані, перелякані монашки повитягували з шитих кооперативних торбів потріпані псалтирі та почали вичитувати над головами двох кретинів, що порубали за пляшку сивухи своїх родичів, то ця банда ледацюг повистромляла зі свого сховку поросячі писки, з двома-трьома волами. Вони купою нагадували синодне зібрання або якусь дуже маловідому секту розкольників чи купи зеків зі своїми напівголубими шнирями. Вони відригували, пускали гуляти гучні вітри, заглядаючи краєм ока у роти ближніх, що повилазили майже на чотирьох з напівфанерних, оббитих жерстю і толем хижок. Доки монахи верещали проти вітру, вони справляли нужду відразу за кілька кроків, не криючись, і місцеве населення, що не звикло до таких інсценізацій, повідкривало роти зразу на два фронти. Словом, задоволення додалося. Всі гмикали, буркотіли пузами від надмірної цікавості, наче хто їм повернув безкоштовний цирк часів Йосипа Сталіна. Потім вони грали у чехарду, попідтикавши ряси, стрибали один через одного, здобрюючи такі ось трюки мутним, аж білим самогоном. Повпивавшись, вони вертіли задами, як хрещатинські шльондри. Естети, четверте покоління, якщо рахувати від взяття Зимового, четверте коліно інтелігенції, що несподівано захворіло на дворянство. Вони кокетливо ворушили губами, чмихали ніжно і зазиваюче носами, декотрі просто плавали, нанюхавшись кокаїну. Це дійство, цей спектакль, що складався з двох монашків, приваблювало їх як естетичне явище. Вони вже починали подумувати, як з цього витиснути гроші. І таки вирішили, що це може дати неабиякий прибуток. Обездолені світила вишиковувалися в ряд. Інтелектуальний труд не передбачає рубку і повалку лісу. Тому вони навіть пропустили обідній відпочинок, забули про самогон і карти.

Ніхто не вірив у чудо. І чуда не відбулося. Вони розкривали пащі, поглядаючи на двох прищавих молодиків, що знічев'я, вже поозвичаївшись, хрестили роти і косували на сулії з самогоном. Останнє дуже насторожувало братію. Монашки читали вже молитви невпопад. Яка потрапить на око. А братія в рясах відкорковувала зубами бутлі, відпивала; вони, похмелені, вже з полегкістю покурювали, відригували, підманюючи монашків гранчаками. Раби, завезені нами з Півдня, вже обжилися, декотрих вже не били, тому вони повідпускали бороди і кіски, єхидно усміхаючись, чекали на долю двох монахів.

Під весну ця купа смердючих і гнилозубих виродків збила такий собі скит. Весною ми наткнулися на справжні монастирські підвали, що нам взагалі стало дуже у пригоді. Ми під цю богадільню в сирих підвалах, у казематах, у льохах відкрили підпільний банк. Скит, куди ці ублюдки почали звозити спочатку біснуватих своїх родичів, а потім слава потягла сюди людей вельми заможних, тому скоро Пустинь перетворилася на справжню божевільню, але з тією умовою, що ціни були, напевне, вищі, ніж на водах у Швейцарії, ми використали підходяще, якраз під головними операційними залами. У мене солодко засмоктало під ложечкою, коли згадалися далекі літні дні з доктором Оліховичем. Смерть наснажує людину. Ніхто не розуміє, коли не бачив людину, заготовану на смерть. її очі.

Банк наш надавав кредитні транші вчасно. Борг повинен повертатися своєчасно, зі стовідсотковим наваром. Хто не повертав, тому нічого доброго не світило. Він ніколи не затримувався на цьому світі довше трьох днів. Навіть сім'ї вимирали, як у середньовічну моровицю. Банківські справи велися до примітивного просто, на рівні міняйли у сімнадцятому столітті. Якщо ми давали кредит сто тисяч доларів, то через три місяці повинні повернути двісті тисяч.

Один добродій, вельми розговілий на південних пільгах, розтринькував гроші щиро, тому прийшов час, і він запросив у нас кредиту один мільйон. Блох запросив у заставу жінку. Цей добродій кричав навіжено, сипав прокльони на голови, потім погодився. Заставою стали його дружина і донька. Він ходив, убитий горем, маленький булькатий карапуз, якому поталанило тільки тому, що він народився недоношеним. Напевне, там, нагорі, мають початком до подібних віслюків великий пієтет. Потім розчаровуються. Він довго не повертав борг. Ми надсилали йому на кожен кінець країни маленькі порнофільми з його дочкою, з його дружиною: кілька нігерів, кілька арабів, і в екстазі закочені очі в обох. Ото так: їм подобалося. Ці дві стерви зразу внюхали, що їх ніхто не хоче убивати. Якось таки він спромігся продати рухоме-нерухоме майно через підставних осіб, йому вдалося викрутитися. Не знаю, як. Мені невтямки. Дочка, щоправда, у скорому часі вийшла заміж, не без допомоги Блоха. Тож нічого особливого в цій справі не було. Купи закладників. Купи нікчемних смертей в присутності збіговиська нікчемних людців. Монахи приходили до мене заздалегідь, випрошували, вимолювали місце, щоб подивитися на чергову страту. Більше їх цікавили старі й молоді. Хлопці й дівчата. Але купи закладників не зменшувалися, їх навіть побільшало, їх не зупиняли чутки. Одного разу привезли Пилиповича. Він відбувся дочкою, її намітив за дружину Блох. Я відчув, що доля зарипіла, що пішло кудись туди, звідки нам усім ніколи не повернутися.

Я знав, що зупиняться всі годинники і в кімнаті зробиться неймовірно сухо. Стерильно сухо. Навіть лайно не смердітиме в унітазі. Тільки крапля за краплею у ванній. Або кров. Це надихає. І хмари пливуть у чистому небі. І комин порожній. І я думав уже про Лізку з простотою, без ускладнень, без повороту, без огляду.

Кретини влаштували цілий кооператив. Сюди приїздили відмолюватися прем'єри, міністри, зави, начі. Сюди валив люд, у наївності своїй викликаючи у мене ще більшу відразу. Порожнеча потребує чуда. Порожнеча ніколи не говорить, що треба кудись іти — закономірність. Ти просто падаєш у неї з невимовним блаженством, а коли приходить час, то ти клянеш увесь світ. У порожнечі немає опізнавальних знаків. А тому, що людина брехлива і грішна від створення, вона ніколи не віднайде дорогу. Всі заблудші й приречені. Сильні бувають тільки ті, що проходять порожнечу. Решта у неї падає. Облиште ілюзії.

Скоро у монахів з'явився отець Прокопій. Він був чеченцем, він був зрадником, і його направили сюди люди, щоб керувати цим маленьким безкоштовним раєм. Патріархат РПЦ дав на нього згоду. Навіть били у дзвони. Ми з Прокопієм якось розбалакалися, і він розповів, як він різав голови полоненим. Ніколи не пропущу вільної хвилини, щоб не почерпнути досвід. Досвід — велика штука, коли хочеш зловити те, що тобі кинуто, як кістку: життя. Чим більше ти розумієш свою нікчемність, тим більше ти ненавидиш те, що ніколи не станеш вже кращим. Убиваючи, початком шукаєш виправдання, а потім отримуєш від того естетичне задоволення.

Потім мені снився сон. Мені снилися важкі чорні тіні у вигляді хреста. Мені снилися люди, що снували у плямі, жирній і гидкій. Це теж була тінь. Потім у срібній долині я побачив чиюсь постать. Небо сукроватилося, і мене голос, солодкий, ненависний, що був та порожнеча, повів у невідомість. Голос наказав мені діяти, але я не знав, що робити. Сон мені нічого не говорив. Я прокинувся на світанні, намагався заснути, випивши кілька ложок опію з медом, але сон не йшов. Надворі була зима, але здавалося, попереду, за вікнами травень. Сон виявився віщим. Якщо зважати не на сам сон, а саме на смак його, як я поглинав його з нестерпною насолодою загнаного звіра. Я розумів, я все прекрасно розумів, що світ відмовився від мене, він не знав про мене, як і не знав Блоха. Голос говорив мені, щоб я йшов. Я повинен іти. Мені снилася Лізка.

Бокін

Смута — добрий час. Я розумію, чому ці виблядки не прийняли Христа, — і нікому з них не прийшло в голову, що одна людина в обідраному ганчір'ї може підняти таку бучу навколо себе; нікчемні судять тільки зі свого досвіду. Я теж нікчема. Це я привів Бокіна. І він з простого порнографа, збоченця виріс у фігуру. Сіф. Його так і прозивали — Сіф. Невідомо, від чого. Я надто молодий, щоб щось розуміти у їхніх справах. Але я повівся на жінку. На красиву жінку, і подумав, що врода — це дорога якщо не до раю, то до сусіднього «Макдональдса» — точно.

Блох надумав одружуватися з моєю сестрою. Товстенною придуркуватою шерепою, що давала початком у школі лапати всім підряд, а потім її звабив учитель фізкультури. За учителем фізкультури був Бокін. Він сторожував критий ринок, його поважали араби, місцева шантрапа, міліція ніколи не брала до дільниці, бо Бокін вже набирав якогось культового значення на Чоколовці. Я мешкав на Чоколовці. Я полюбляв вештатися у сизому димку, під мірне торохкотіння тролейбусів, ніжне туркування літаків у жулянському аеропорту. Бокін добре розводився про політику. Я його привів у приватний клуб, де збиралися люди далеко не останнього ґатунку. Я тоді колекціонував рибок. Різних. Ніжних рибок. З того, видно, і почалося. Але я був надто молодий, щоб щось розуміти. Звісно, я перебільшую, що виною став Бокін.

Якось гальмонула машина. І з авто вийшов невисокий чоловік. Сестра моя стояла і дивилася у сизу кушпелінь погорі білих пластикових столиків. Якраз біля бетонованої кільцевої ями. Вона виглядала Ахмеда, але погляд у неї був мрійливий і романтичний. Хтось сказав: «Глянь на оту корову», — і чоловік у простенькому сірому костюмі подивився на мою сестру. Ця шерепа навіть не муркнула, вибалушила очі, шукаючи Ахмеда. Так воно просто і глупо почалося. Аж зуби зводить від дикості.

Тоді я почав слугувати у Кловського. Це натягувався листопад місяць, дуло з півдня теплим, життя видавалося відкритим, чистим, а тому, напевне, нікого з мого оточення, включно зі мною, не турбувало, що у Кловського багато вдома всілякої зброї. Великий голомозий чоловік з тихим голосом, майже дитячим, і телячим карим поглядом. Він подивився на мою сестру, і очі в нього запалали волого, зовсім по-іншому, ніж у того, кого звали Блохом. Складалося враження, що Кловський відшукав вихід. Чорні капшуки говорили про безсонні ночі. А радше — про кокаїн. Або про те та інше. Срібний порошок і палаючий жовтою вологою погляд. Він ненавидів Бокіна. Як сколопендру. Як ящірку, що прийшла грітися на його місце. Він любив Блоха так, як людина може любити дитинство. Що між ними було — невідомо. І ніхто не дізнається. Я починав трохи пізніше розуміти, дорослішаючи.

А так: тягуча меляса людського забуття, пізнання жінки, довгі нікчемні прогулянки на Хрещатику. Щоденний онанізм і нічого. Навіть жінок. Мрія не може довго існувати. Ти це починаєш розуміти тоді, коли вже всі зуби вибиті. Не інакше, що життєвим негараздам не можна ошкірюватися. Зубів не вистачить. Недарма святі проповідники чи отці церковні проповідують терпимість. Терпи і ти переможеш. Але якщо тебе занесло до суцільного гульбища кретинів. І як розібрати, що ти сам не перетворився на падлюку.

Бокін купив собі чин директора ринку. Трохи пізніше. Він з тихого збоченця, якого араби ганяли, мов останнього придурка, перетворився на справжнього доку. Зелений колір обличчя набрав благонадійного вигляду. Він мав затишненький готель, щось на кшталт борделя. Готель стояв тут, на Чоколівському бульварі. Але Бокін потрапив у немилість, Блох відібрав у нього готель, мрію кожного порядного пересічного обивателя. Відтоді Бокін мешкав у фанерній буді, сторожував, лапошив школярок і лигався зі звірами.

Кловський називав його смердючим биком, чортом і забороняв мені з ним зустрічатися. Але Бокін уперто навідувався до Кловського, простоював під порогом. За честь серед охорони було дати під гузно Бокіну. Він либився, розкланювався і йшов собі. Наступним днем з'являвся знову. Нарешті він вибив собі дозвіл і через день купив у Кловського через Блоха посаду директора ринку. Гроші він обіцяв повернути в найкоротший термін. А тому з першого ж дня Бокін обклав даниною кожного працівника. Від м'ясника до сторожа. Надто все йому близько і лагідно здавалося. Кожен повинен заплатити за місце. Такса: від тисячі доларів і до чотирьохсот. Залежно від того, хто яку посаду обіймав. Бокін марширував ринком у супроводі двох арабів. Двоє тупаків-нелегалів з синіми прищавими обличчями. Маленький сонливий Бокін, — тільки-но він спльовував крізь гнилі й чорні зуби, підіймав, наче маршальський жезл, свою руку, як вони, витріщивши очі, висолопивши язики, колошматили гумовими кийками продавців, пірамідальні купи помаранчів, огірків та помідорів. Содомський і ніневійський крик стояв над ринком. Мигдалевидні очі. Розкосий розріз. Азіатський оскал. Шкіра пашить від адреналіну. Бокін повертав борг. Сатисфакція перед людством. Запізніле самоствердження. Гроші — добра і капосна річ. їх примара ворожить. Скільки Бокіну років? Він старий, як сифілітична виразка. Через тиждень усі зрозуміли: краще платити і звикатися, що вчорашнє упосліджене створіння піднялося зразу на кілька голів. Всі чекали на справедливість пана Блоха. Блох займався весіллям. Він внаправду надумав ощасливити мою сестру.

Сторонній погляд людини ніколи не може бути за вказівника. Але тут би він знадобився. Людка з'їдала у день стільки тістечок, скільки могла випустити за добу зміна робітниць на кондитерській фабриці Карла Маркса. Не інакше. Але вона кокетка. Навіть ригнути хочеться, бо скільки манірності з'являється у людини від короткої пам'яті. У Людки зробився якийсь солодкавий манірний погляд. Вона навіть кокетує, пробує кокетувати, знизувати вузенькими непропорційними плечиками. Вона вроджена інтриганка. Так воно виходить. Ця смердючка гадає, що якщо їй вдалося перетрахатися з усіма арабами, якщо кожна звірина рве матню, забачивши її за два квартали, то вона обов'язково заб'є баки Блоху. Але воно так виходить. Досвід включає порцію страждань. Еге… Але я не знаю Блоха. Більше про нього говорить Кловський, той Кловський, що нікого в цьому місті не боїться. Значить, пан Блох неабиякий зух. Я запитував про Бокіна, але Кловський тільки хмилився про себе, вдаючи незацікавленість, але навряд чи то було правдою. Брехня рухала цим світом, як носом алкоголіка на горілчаному заводі. Нарешті Кловський просто сказав, що особливого нічого в цьому ублюдкові немає, і западись цей ідіот, то навіть би ворона на гілці пошкодувала калу; проте він один час тільки загадково усміхався, наче це велика таємниця, звертаючись до стародавніх меблів з гнутими віденськими ніжками, крісел з лев'ячими лапами, і додавав, що нічого особливого, ти ж, мовляв, полюбляєш дивитися телевізор.

Блох одружується з Людкою. Це, видно, наповнювало Кловського якоюсь відрадною думкою. Напевне, це найкраще для сестрички, що може бути. Гонор так і пре з неї. Так людині щось приходить, і вона гадає, що все життя була такою. Можливо, це правда, можливо, в мені живе заздрість, але щось негарне в цьому є. Хоч умри. Хохма і бардак. Вона покірна. Ще б трохи такої покірності, і ніс би її провалився від сифілісу. А так вона повертається запізна додому, обчіпляна гірляндами подарунків і щаслива, просоложавлена, просмерділа невідомими запахами. Мати тільки плаче. Ці сучки невідомо чому плачуть. Від щастя ревуть білугами. Від горя заходяться не менше. А Людка говорить, що доля їй дала набагато більше, ніж вона того заслуговує. Коли вони відчувають свою непотрібність, то швидко метикують, куди примостити передок. Особливо, якщо вже нікому не потрібні. Вони виходять заміж, вони налуплюють виблядків, подібних до себе. Не хотів би, щоб мої племіннички були подібними до мене.

У Кловського я живу з два місяці. Балачки все точаться навколо чоловіка, що його привів Бокін. Розмови починаються звіддалеку, наче мимохідь закинуті, переростають у цілі проекти. Тут ніхто ні від кого нічого не приховує. Тут все запечатано, під знаком невмолимої смерті. Плутаючись у людях, я ховаюся до своєї кімнати. Іноді там мене кличе туман дитинства, ще зовсім недалекого, але відрізаного, як хто показував гарні картинки на стіні, й вони під музику, в тумані, рванні туману, ближче і далі. І писки. І голоси, і ніякого виходу. Іноді мене кличуть недалекі спогади; я слухаю, як вуркочуть у далекому золотому полудні літаки, як дощ розмивається широкими крилами по шибках, а в кімнатах пахне зеленим гілляччям, осокою і воском. Запах свята, ситого життя, безтурботності. Перша ознака, що людина потрапить у халепу. Літаки гуркочуть, але це вже не заколисує, як за незапам'ятних днів, колись безтурботно вводячи в оману, навіваючи безтурботність, що в спогадах тільки асоціюється зі смертю. Я довго не розумів, що дитинство і юність мало розрізняють смерть, любов, життя. Тому так часто бажається смерті замість любові. Тому мене захоплює до відразливого, коли Кловський, розіславши білу промаслену ганчірку, розкладає акуратно на письмовому столі зброю, вичищає кожну деталь; він наче виводить літери, наче учитель, дбайливий і добрий, показує, як виводити літери у цьому сірому і затхлому світі.

Приходила Лізка. Так називав її Кловський, але для мене в ній нічого не було особливого. Я просто спостерігав за реакцією Кловського, що маслянів поглядом, потім обм'якав і сидів з тремтячими руками, не наважувався щось сказати, щось зробити. Я вирішив бути обережним. Тоді я ще не знав жінки. Я не розумівся, де гарні жінки. Я просто відчував їх на запах і смак, як відчувають малюки запах жіночої груді й молока. У неї витончене обличчя, але ніздрі червоні від кокаїну; іноді нога підламується, а під вечір вона ледь заходить до офісу, сідає і курить сигарету в довгому дерев'яному мундштуці. Вона сидить довго, чекаючи на Кловського, аж поки лушпиння освітлених вікон не починає мерехтіти, згасати зовсім. Дочекавшись, вона похоплюється, прощається і йде, лишаючи Кловського з розпачливим поглядом. Іноді вона мене розпитує про новини, тріскаючи сухим поглядом, зовсім не подібним на погляд наркоманки. Одного вечора вона несподівано сказала мені, що я їй подобаюся, але це нічого не означає, і залилася сухим кашлем. Мені підкотило відразою. Вона це помітила, і ми з Кловським довго її не бачили.

Ми про неї забули зовсім. Блох забув про Людку, бо одного дня на нашому порозі з'явився Бокін, одягнений у мішкуватий костюм «адідас». За ним огинається чолов'яга непевної зовнішності, весь горбатий, з вибілілим обличчям; він говорить, що ось цей чоловік хоче бачити пана Блоха і що вони колись були знайомі. Кловський тільки муркає, підспівуючи у такт чистці зброї мантри. Бокін завмирає, склавши поштиво на грудях руки. І я вже відчуваю, як Людчині мрії летять коту під хвіст. У повітрі натягується важким і ворожим. Чоловік приносить черговий план. Кловський телефонує до Блоха. Очі у нього скляніють. Я розумію, що це пов'язано якось з Людкою, Лізаветою, Кловським. Найменше він ставить у ці плани мене. Найбільша помилка — це хоронити живих людей. Проте це у них виходило здорово.

Кловський дивиться дрімучим поглядом. Кловський відрізає у просторі час. Несподівано видавлює, голос, як незмащені дверні петлі на вітрові: «Так ти, дорогуша, хочеш два мільйони… Ну-уу…» Чоловік, цього разу безцеремонно оскаливши ряд білих і міцних зубів, з червоним язиком, як якоюсь тварюкою, між ними, починає говорити. Кловський дивиться на нього, як на комаху. Потім запитує: а де я тебе бачив? Всі ми колись десь когось бачили. Кловський затягується черговою дозою кокаїну. Чолов'яга наполягає на особистій зустрічі з Блохом. Кловський говорить добре, але це добре, як тисячі смертних вироків. Я ще не знаю, про що йдеться, але особливість того дня я пам'ятаю до кожної деталі. Охорона привела китайозу. їх повно, маленьких смердючих нелегалів. Він крав готівку. А тому Кловський запитував тихим і вуркітливим, зовсім батьківським голосом, в якому грали сонячні відчуття і співчуття, що китайоза відчуває в дану хвилину; так запитують лікарі хворих, а потім допомагають. І Кловський клав свою велику м'яку руку на голову, а китайоза втискав голову в плечі і, наче кріль, притискав вуха, а Кловський сидів, відкинувши важке тіло на крісло, вмостивши спину на м'якеньку подушечку; всім обридало слухати про якісь рисові плантації, про купу дітей, про дружину, ще казна-що. Потім Кловський витягнув «беретту», приставив до вуха китайця і вистрелив. У цей порух, що відділяв постріл від процесу, зовсім дивно він прив'язав мораль. Ми навіть не встигли здивуватися. Я навіть не встигнув виблюватися. Таке паскудство: існував у часи Совєтського Союзу такий релікт, нині призабутий, як Держплан. Держава займалася постачанням усього навколо, що рухало і допомагало завалити державні совєтські структури, а саме — колгоспи. Держава займалася постачанням колгоспів, кооперативів та елеваторів, вона реально керувала постачанням будівельного матеріалу, і від неї залежало, виконає повальний план той колгосп чи ні. До примітивного просто. Сюди і підв'язався наш з Бокіним спільний знайомий. Заковика полягала в тому, що столиця розпоряджалася на області кількістю будматеріалу чи якоїсь там продукції, а тому, якщо наш знайомий мав відношення до будівництва, тобто був найманим робітником, тобто водив шабашні бригади, то справа у нього вертілася тільки навколо цього. Москва видавала повальний план, кидаючи гострим оком, керуючи, буцімто їй видніше, коли потрібні труби у колгоспі «Червоне дишло». Розпорядження йшло на завод, цього разу Дніпропетровський, на відділ господарського постачання. Дніпропетровськ відправляв на область, область на район, район на колгоспи. Доля виконання плану залежала від маленьких гнидявих чиновників, що протирали сірі штанці й отримували мізерну платню у дев'яносто ре. Потраплять чи не потраплять труби до голів колгоспів, залежало найбільше від цих хитрих, з щурячим прищуром чиновників. Наш знайомий дізнавався, де найбільше в колгоспі потребували труби, але там вони навряд чи світили упродовж кількох років, і пропонував свої послуги. Він попервах вишиковував перед головою колгоспу мордатих башибузуків, і ті клялися вмерти на теренах колгоспу «Червоне дишло». Голова, причмелений розмовами нашого знайомого, тільки руками розводив. А той мчав до району, бо інакше не можна, без району область ніколи не давала зелене світло. Він заходив до начальника постачання і викладав свій план, а в того від такого нахабства лізли очі на лоба. Пан наш, тоді ще не пан, а товариш, викидав купку хрустких карбованців, і усмішка начальника м'якшала. Він говорив, паленіючи від сорому, що спробує щось зробити, от тільки область. Наш покірний слуга мчав до області, в такий же відділок, в таку ж, як близнючка, сільгосптехніку, і домовлявся там, сплативши попередньо половину суми, а не весь хабар. Звідти він мчав на завод до Дніпропетровська, де знаходив такого ж чиновника, з такою ж кислою міною, з гедеерівськими наклейками на шапці, й домовлявся про перегін труб. Усе кріпилося карбованцем. Бригада тим часом поназбирувала купи паспортів «живих і померлих родичів, підписуючи угоди з ошелешеним директором чи головою колгоспу Труби приходили вчасно. Гроші видавалися готівкою і наперед. Така умова. Зі своєї платні робітники видавали нашому знайомому четвертину грошей кожен. Можливо, перепадало і більше.

Коли він з'явився перед мої очі в клубі для рибок, де ходили заслинені колишні директори заводів і канючили у колишніх своїх двірників на пиво, Бокін пишався знайомством з таким чоловіком. Він ненавидів Блоха, але поважав Кловського. Чому — невідомо, чому ниці люди починають поважати одне одного в дуже непідходящу хвилину, щоб логічніше бачити і їх з ножами в руках. Проте цей варіант викликав у мене повагу. Надто розумне обличчя і нещасна доля випала йому в порівнянні з Блохом, хоча розуму в обох вистачило б на три таких держави. Бокін знав, кого приводити. Але не вмів тримати язика за зубами. Про подвиги нашого безіменного знайомого, з купою якихось незрозумілих імен, з криками про милосердя, знали всі колекціонери, але ніхто не думав, що Блох візьметься за таку справу. Люди за такі справи сідають або стріляються відразу. До чого вони марудні. Але мені треба було жити, і я потроху почав докладати Кловському про нашого знайомого.

Чолов'яга таки взяв два мільйони. На китайця навіть не подивився. Чоловік обіцяв привезти півмільйона кубів лісу. У нього брат працював начальником ліспромгоспу в Нижньому Новгороді. Він говорив, що там лісу та лісу, але кореша його, тобто брата, тобто друзі й робітники, сидять без грошей. З кожного ліспромгоспу можна взяти тисячі по чотири кубів лісу. їх там з сотню, якщо не більше, набереться, цих ліспромгоспів. Виходить десь приблизно чотириста тисяч кубів. Як їх брати? Беремо як вітролом, як падалішнє дерево, бо він іде задарма, задурно, за нього платити не треба, а насправді переправляємо в Україну ліс першого ґатунку. Вантажимо у вагони.

Кловський потирає пальчики. В сусідній кімнаті шипить патефон, рипить голка, пахне китайським чаєм, східними травами. Скрізь маленькі сліпі Будди: жовті, зелені, білі, сині, з вервечками і без. Кловський відригує задоволено, наче ситий кіт у пору листопаду, наче хлопець, що послухав гарну казочку, і за неї убивати не треба, як китайозу, що заразив сифілісом жінку. Кловський намащує якоюсь пахучою рідиною руки. Кловський говорить: здорово, але обґрунтуй. Два мільйони — це не двісті тисяч. Розумієш, хоч ми не бідні, але два мільйони… Хм-хм…

Цей діляга, маленький і сірий, зачаєний десь всередині, витираючи піт з лоба, починає. Він розказує, що корешам братухи по десять тисяч баксів. Вони і в сраку поцілують. Ось тобі вже один «лимон». Тоді п'ятнадцять залізничних станцій, кожному хабара по десять тисяч. П'ять обласних митниць — цим по двадцять на писок. Начальникам залізниць — по сто тисяч. Тоді гроші на митницю, на кордон. Скільки у нас виходить ешелонів, десь, приміром, п'ятнадцять. їх можна максимально прогнати за два тижні. Підходимо до начальників залізничних. Ще платимо. Просимо, щоб вони переганяли поїзди як літерні. Але до начальника залізниці може тільки пан Блох. Ніхто. Він тільки з ними на широкій нозі, з начальниками усіх залізниць. На це треба великі гроші. Рівень міністра, а ви самі, мовляв, розумієте, що таке у нас міністр, у нас, пане депутат, це таке цабе, що й говорити важко, інші люди слово це правильно роками не можуть вимовити. Тому-то й прийшов до пана Блоха. Грошей два мільйони дістати не так і важко, якщо у тебе є в голові, але чи дотримаються два начальники своїх угод. Тому посилаємо на кожну станцію, на кожен літерний по нашому чоловічку: не згодиться, здасть назад, голову з плечей. Не інакше. Надто велике діло, щоб розводитися на якихось дрібненьких хапуг. За ешелони, за перегін треба домовлятися з головами колгоспів. Нехай вони платять половину. У них, один біс, грошей немає. Але головне фікція. Вони розраховуються цукром. Найліпше перегнати чотириста кубів, розвезти по колгоспах, попередньо домовившись, а вони розраховуються цукром. Грошей у них немає. Цукор пан Блох розкидає по торговельних точках, ринках, магазинах. За одну тонну цукру чотири куби лісу. У нас виходить, що куб коштує шістдесят гривень. У нас лісу чотириста тисяч. Значить, десь 24 мільйони, тобто 12 мільйонів баксів. Ось така арифметика. Кловський муркоче. Він виливає рідину в акваріум з рибками. Він просить повторити, але я вже бачу, як очі у нього скляніють. Рибки плавають пузами догори.

Кловський говорить, що їдемо. В його черепі, голомозому черепі, старанно виголеному, ворушиться думка, тисячі думок, як у проститутки, що намагається зіскочити на берег і розпочати нове життя. Десятки думок роз'їдають його сіру речовину. Мені робиться страшно.

Я тільки дивлюсь, як обриваються з неба в синьку вікна, відлітають птахи. Останні роки він не володіє собою. Кловський одягає сонцезахисні окуляри. Торохкотять бамбукові завіси. Світло рветься, опадає крізь круглячки, але як на похороні. Нічого гарного. Тут тільки побачити можна її прозорий погляд. Зелений, винуватий, втомлений. Погляд людини, що дивом вискочила з петлі. Вона зараз відчуває якусь невловиму зміну в своєму житті. Але це ін'єкція, нічого більше. Можливо, це хвороба, що затягнеться трохи найдовше. Вона чує, як гудуть її кістки від утоми. Від незатребуваного материнства. Коли з'являється вона, у його драглистому тілі переливається лють. Він говорить, що нічого вже не зупинить падіння світу. Але навряд чи світ здогадується про його існування, як і про існування пана Блоха. Кловський одягає сонцезахисні окуляри голубого кольору.

Прийшла Лізавета, принесла запах розкошів, зів'ялих квітів. Тільки зараз починаю розуміти її вроду. Це врода усіх повійок: врода зірваної квітки. Так говорить Кловський. Він буває банальним. Ми їдемо широкими вулицями в квітневій мряці, з думками про розпачливий і нікому не потрібний погляд Лізки. Але за кілька кварталів Кловський зупиняється і говорить, щоб я повертався назад, щоб я наглянув за Лізкою. Так треба. Він роздратований до краю. Його не бере навіть кокаїн. Справи кепські. Але він уперто говорить, що відвезе Блоху «дерев'яного» чоловіка. Я здогадуюся, що він хоче зробити дорогою. Чоловік полотніє, підтискає ноги. Але Кловський завбачливо пристібає кайданками його руку до сидіння. Я виходжу в квітневу бовтанку, ловлячи і тримаючи в собі заздрісний і розпачливий погляд чоловіка. Але все обійшлося. Кловський заїхав дорогою до знайомого аптекаря, вколов собі конячу дозу морфіну і вже наприкінці дороги навіть здивувався, що чолов'яга прикутий кайданками. На цій справі Блох заробив чи не найбільші гроші за весь час.

Людка чекала на весілля. Маленька безрозмірна стерва, що в дитинстві разом із солодким пожирала свої екскременти і соплі. Вона довго і впевнено конструювала модель великого нещасливого кохання, тому цей період у неї проходив доволі повільно, кволо, за балачками з родичами, сусідами або на кухні, де вона в неміряній кількості пожирала торти, пироги, тістечка, смаженю, печеню, всілякі кнедлики, пундики, котрі, на мій превеликий подив, готувала сама. Мабуть, то справді була любов. У Людки знайшлася неймовірна кількість кулінарних книг, домостроїв; до цього списку входили всілякі порновидання з досить сентиментальними, але мало сумними історіями, більше вони демонстрували щось зовсім не з області людських взаємин; ще у неї знайшлося багацько часописів з різними модами, і у дражайшої сестрички з'явилися шикарні капелюшки, шляпи, циліндри, сибірські шалі. Але вона виходила якась прицюцькувата та й годі. Колись давно ми мешкали на Борщагівці, неподалік вулиці Сосніних, де вічний перший швидкісний трамвай, гумово набитий людьми, таранив чисте і високе небо. Іноді безлюдного липневого дня, коли золото сонця кипіло під ногами, чисте повітря рихтіло від бджолиних роїв, видно світлі плями будинків. Весь час біля нашого будинку проривало каналізацію, вона якимось дивом була зв'язана одразу з кількома робітничими гуртожитками. Витягували черевики, навіть трупи собак та котів. Сусіди роззявляли роти, жадібно втягуючи нові запахи, в очікуванні людського трупа. Кожен бачив сусіда. Може, ворога. Може, Президента. Бо цей народ вивчили, що у всьому винен Президент, а не вони. Завидна переоцінка власних можливостей. Запахи поволі за цілий день стікали у забетонований цирк, з будками, з лотками, де можна придбати неякісний пральний порошок, помаранчі, гидке біле м'ясо. Ця вирва нагадувала яму на Севастопольській. Туди ми перебралися по смерті діда. Дід, ветеран трьох воєн, а можливо, жодної, іноді, доки його не розбив параліч від щоденного вживання денатурату, що його порадили старому його кореші, щоб продовжити життя або прибрати радикуліт, приїздив голими осінніми днями, протруєними запахами осінніх яблук, раннього осіннього, вже без грому, дощу. Я пам'ятаю сизі дими і запах спаленого листя. Більше я нічого не можу пам'ятати.

Я думав тоді про це, повертаючись у велетенський дім, з велетенськими вікнами, гадаючи, що мене може чекати, а насправді мені ще нічого не могло бути зрозумілим, нічого я не тямив, тільки милувався синім широким небом з чорними верхівками, наче мачти, підйомних кранів, велетенські сонячні тіні лизали ще голу землю, білий асфальт, і я думав про якусь дівчину, яка взагалі про мене не думала. Авто за склом з джмелиним хурчанням, з джмелиною періодичністю різали, сікли чистоту повітря. Нічого не тривожило, наче прийшло і стало у тебе в ногах, дихає на очі.

Тхне дитинством, відчаєм, смертю. Так, напевне, відчуваєш перший крок до падіння. Ще не розрізняєш запахів, ще не добираєш звуків, що передують довгому плазуванню по життю. Мені поталанило, жовтий довгий дім. Собаки за звичкою тиняються біля під'їздів, породисті, випещені собаки. Але вже їм тут не місце. Тут мешкає всього кілька чоловік, а можливо, один. У велетенському жовтому домі, наче у велетенській скорботі. Повітря несло самі запахи землі, наповнювало все звуками; тільки на східцях, чисто заметених, вимитих, я зрозумів, що вони до того гострі, що мені хочеться заплакати. Я навіть по-іншому глянув на ці східці, на цей під'їзд. Неможливість ситуації, що я її повторив чи хотів повторити з китайцем, мене турбувала найменше; я навіть спробував підняти у своїх грудях хвилю сентиментів, але з того нічого не вийшло, тільки сухий вітер пробивав мене наскрізь. Підіймаючись, я глянув у жовте заґратоване віконечко і побачив кінець дому. Хвіст жовтого дому. Я понюхав повітря, але нічого не почув, нічого не відчув, втрачаючи поволі, але упевнено контакт із зовнішнім світом.

Я пройшов першою кімнатою, але, трохи оговтавшись, зрозумів, що це передпокій. Я застав Лізку закутаною в простирадло. Вона видавалася зараз маленькою, тендітною, з підтиснутими плечиками. Вона зовсім не зло глянула на мене. Сказала, щоб я сідав, але більше нічого не сказала. Я намагався роздивитися її, але тільки розчаровувався все більше, все безповоротніше. Проста тобі жінка, років на шість старша за мене. Нічого особливого, хоча я часто-густо зустрічав її фотокартку в модних журналах. Вона скинула простирадло. Стала спиною, наче щось це мені говорило. Я бачив її руку, обтикану голками, але то було інше, то радше голки реанімації. Вона останні три місяці перестала нюхати кокаїн. Непотрібність вбиває жінку. Давня історія, але тоді я того не знав. Вона маленька, тендітна і беззахисна. Так видавалося. І я пішов за нею. У мене ніколи не було жінки, але я впевнено пішов за нею. Вона віддавалася не так легко, як дівчатка-дилетантки, що все життя лишатимуться дилетантками, натягуючи на себе, на своє тіло якусь прозору міну напівпроститутки; вона віддавалася, як остання сучка, так, що аж дих забивало, коли я бачив її роздягненою. Ось у чому, панове журналісти, був її секрет: вона любила це діло. Більше нічого. Вона змусила мене відчувати і ніяковіти так, що мені від спальні під якимось приводом доводилося тікати до ванної кімнати. Солодкий мазохізм, загострені відчуття з обох сторін. Декаданс. Ригачка на постелі молодих. Коли я повернувся, то вона сиділа у велетенському кріслі, що його приперли ледь не з Лувра, нога на ногу, курила, світячи невидимим поглядом через голову. Вона докурила і сказала, навіть примусила мене зняти штани, а не то вона сама зніме і надає ними по писку. Це вже було вульгарно, але я послухався. А потім я лежав, спостерігаючи, як пливуть білі хмари у вікнах, птахи січуть крилами; дивився на свої голі ноги і боявся дивитися на Лізку. Так почалася моя любов.

Того ж літа у пана Блоха почалася нова епопея. З Бокіним. Бокін, колишній сторож, що ходив у мішкуватому бельгійському костюмі, чисто тобі карикатура свого хазяїна, тобто Блоха. Він, напевне, отримував від того неабияке задоволення. Того літа про Блоха поповзли серед його ж таки братви неприємні чутки, що він починає затискати гроші. Кловський найменше перейнявся. Він тільки і слухав, як гудуть у небі літаки, розриваючи, розкидаючи кутками тишу. Коли людина випірнає з тиші, а тим паче, коли вона вискакує хоч на раз з тіні, неодмінно її обкладають з усіх боків. Або приходить час. Невблаганний страшний час великого протистояння. Мені один священик, колишній, говорив, що розібратися треба нарешті, з ким ти. Тоді стане легше. Навіть горіти легше. Навіть здихати легше. Непостійність добиває чоловіка. Проститутки кричать не своїм гласом. Непостійність — це смерть, а в один час рух, зміна всього будує світ. Пропорція. Докласти треба розуму. У нас його не вистачає. Декаданс. Кловський тягнеться за іншою порцією наркотиків. Він перейшов на якісь складні, з назвами хвостатими, наркотики. Він не вживає більше дитячих доз кокаїну. Печальний погляд його карих очей почав сочитися гноєм. Він протирає запухлі очі шовковою хусткою, з вензелями, з власним портретом. Останніми часами він почав занотовувати думки, наголошуючи, що обов'язково, обов'язково в цьому житті, коли він перевтілиться в якусь там істоту, чи, може, самого Будду, то його записи влаштують справжнісінький фурор. Наркотики зробили його переконаним буддистом. Лізка приходить рідко. Вона зараз зайнялася реконструкцією борделів. Вона відчуває небезпеку, але не так гостро, як сам Кловський. Від нього вона йде. Блох, у крайньому разі, покине Лізку, а Кловський вигадав цілу систему. Блох пасивний вбивця, але коли виривається зі справжнього пекла своїх справ, він іноді буває гуманним.

Більшість людей не хоче помирати і жити самостійно. Вони завжди когось кличуть. Людина така нікчемна в житті, що іноді боїться пройтися від зупинки до зупинки. Тому в коло своїх інтересів, в коло свого крихітного світобачення втягує одуховлені та неодуховлені предмети. Так трапилося з Блохом і моєю сестрою. Весілля призначили на початок грудня або на самий Новий рік. Блох пройнявся символізмом. Він, напевне, хотів почати справжнє життя. А наша принцеса його боготворила, але це не заважало їй бігати до арабів, на ринок до Бокіна. Я певен, аби в цій історії, а для мене це куца історія і не більше, то аби в цій історії затягнулося трохи довше, ніж воно вийшло насправді, то всі негативні моменти були б використані Бокіним, його оточенням, оточенням Кловського і самого Блоха; все використовується, що може зіжерти вогонь власного безумства. Найбільший міф на землі після побрехеньок про героїв Еллади, це, напевне, брехня про людину; іноді, короткий час вона примудряється прошкандибати цим життям з досить вульгарним виразом, але ніяк не виходить пройти так, як задумалося; її турбує невідомість. Я знавав одну жінку, вона займалася чимось тим, що у народі називається виживанням, а коли з нею траплялася біда, вона говорила: «Як це вони могли зробити зі мною… Це ж я…» Звісно, ти. Проте смерть теж не любить ходити одна.

Блох поволі виповзав із тіні. Суспільна реакція на таке дійство була досить кисла. Ну, хто там ще такий. У сірому піджаці, у погано відпрасованих штанях. Чомусь так заведено у світі, що людина приречена жити в одному місці, як скотина, відправляючи всі свої негаразди, як і екскременти, під себе; вона, як худобина, дивиться на світ пустими очима. В цьому є доля трагізму. Такі очі я бачив у навколишньому. Найбільше я боявся бачити Лізчині очі. Людині потрібно бачити на очі щось, щось вичумлене, таємниче, гірке і солодке. Вона не потребує на свій апетит святості, їй потрібне те, що руйнує. Святість до того чиста, що часом її не помічаєш. Тому непомітне справжнє кохання. Але я починав дорослішати, розуміючи, що шматок яловичини, добірна порційка коньяку коштує, щоб заводити весь цей цирк, танок, що крутиться навколо живота; живота одутлого, брезклого, що у трупарні розітнуть прозектори під розповідь про вчорашню вечірку, викидаючи ваші тельбухи разом з лайном у емальоване відро.

Того року, довгожданої осені Кловського, коли справа з лісом у Нижньому Новгороді залагодилася, Бокін привів гурт вірменів. Це був гурт чорнявих, зализаних бріоліном чоловіків, одягнених у строгий європейський одяг, проте з чудними азійськими удосконаленнями, що являли собою купу різних срібних, золотих, платинових кульчиків, дорогих шикарних шовкових хусток на шиях, перснів і брюликів на пальцях, і цьому ще передував строгий східний вираз на обличчі, який від вживання наркотиків віддавав солодкавістю і вродженою бундючністю, укоріненою в цій групі народів, з остервенінням до навколишнього, з люттю, захованою так глибоко, радше, під впливом християнства, а так пересічній людині воно видається відразливим та гидким, і сторонній погляд відіб'є, мов у дзеркалі, порожню одноманітність, і доки вони човпикали купою, ковзали блискучим паркетом, наче зграя витренуваних пацюків, що вишаснула з обдатої окропом помийниці, тягнучи свою невблаганну тінь все далі цим довгим і ніжним паркетом у стилі Людовика XVI, аж до того часу, коли вони ввічливо познімали м'які фетрові капелюхи, чинно розкланявшись перед Блоховою секретаркою, то більшість жіночого персоналу готова була широко розкинути ноги. В кімнатах і передпокоях завис густий серпанок чоловічих парфумів. Бокін біг назирці, висолопивши язика. Вірмени ввічливо кланялися. Перед секретаркою вони поклали букет червоних як кров троянд. Лізка присвиснула, коли їх побачила. Вперше сам Блох удостоїв їх аудієнції. Справи у нього йшли як ніколи гарно. Він плював на обережності, — сидів у білій накрохмаленій сорочці, без краватки, зі спокійним витриманим виразом обличчя. Це були наркопідприємці, з вовчими вихватками, з ненавистю всередині, з добрими усмішками, зі словами справедливості, але вони несли з собою дикий закон смерті. У них грав дешевий награний пафос. Годинами вони захоплювалися країною, містом, людьми. Більшість з них мешкала в Європі й Латинській Америці. Найстарший перебував десь на території України. Це навіть не розізлило Блоха, він благодушно зустрів гостей.

Тож вони пройшли широкою королівською залою з важкими портьєрами, залою, що не випускає не тільки запахів, але і звуків. Вірмени заговорили до секретарки, присутність якої для більшості була більше, ніж дивною. Лізка, побачивши вірменів, вся зійшла з лиця, стрельнула нездорово оком. Вони зі смаком пили червоне густе вино, щоправда, Блох тільки пригублював, але вірмени смачно причмокували широкими м'ясистими губами, ляскали пальцями і проголошували тости, ця купка недолугих кретинів галасувала на кілька кварталів відразу; потім вони голосно, так, щоб всі бачили, передали від Ашота подарунок: золотий кубок. З нього пив сам Чингісхан. Ашот — це їхній батько. Вони люблять Ашота, як його підлеглі люблять самого Блоха. Тут я трохи задумався, але облишив, бо ми переймаємося один одним залежно від того, наскільки потрібні. Ашот обіцявся прийти на весілля. Велика радість, якщо не рахувати його вірменської харі. Бандюга. Блох навіть по черзі дав подивитися світлину. Вірмени клацали язиками, ляскали пальцями. Поважні вірменські добродії відразу помітили у далекому кутку Лізку; її тяжко не помітити, вірмени зажестикулювали знову, але Блох якось випустив це з виду, весь задоволений, у білій накрохмаленій сорочці, він вдавав, або справді забув про нас з Лізкою, або хитро і розумно подавав, що вас це, мовляв, не стосується, такі речі насторожували. Я плюнув на підлогу. Голосно. Харчок, звук від нього пролетів від одного кінця зали до іншого. Лізка навіть не ворухнулася, а дивилася невідривно на Блоха. Але навряд чи вони бачили одне одного. Я не міг зорієнтуватись у цій ситуації. Я знав Кловського: калюжа морфіну, купа незрозумілих слів. Але я не міг схарактеризувати Блоха.

Бокін сидів на стільці з високою спинкою. Від нього тхнуло рибою, жіночими і чоловічими парфумами. Він спробував заговорити до Лізки, потім до мене. Лізка подивилася на нього, але без відрази, як вона уміла, проте так, наче перед нею заштопана шкарпетка. Бокін загомонів знову. У нього дійсно приємний голос. Нарешті-таки вірмени підійшли до нас. Блох стояв якось за ними, хоча не можна сказати, що він сховався за ними, але з усього виходило, що його ніяк не можна було розгледіти. Аби ви захотіли, то навряд чи у вас вийшло б. Вони розмовляли з Лізкою. Вони тицяли їй білі картки візиток, але погляд Лізки намагався прохопитися крізь їхні плечі з поглядом Блоха. Марно. Вже відрекомендували мене як найближчого родича. Вірмени поштиво заляскали мене по плечах.

За півроку знайомства у чужих мені за звичками, за укладом, за побутом людей я навчився розрізняти тільки одне: болить і не болить. Більшість їхніх перемог була чисто семантичного штибу. Вони дуже багато часу приділяли красивим словам, і про їхні ділові якості можна говорити в третьому роді, якщо не ставити це на останнє місце. Більшість з оточення Кловського проводила час по борделях, по жінках сумнівної поведінки, але тих грошей вистачило би не на одну порядну красуню, напевне, вірну дружину, напевне, добру матір. Це парадокс і загадка. Блох вибрав недоробло собі у жінки тільки через те, що вона прекрасно готувала, була потворна, страшна і дурна. Таким робом він забезпечував собі вірність. Я дивився на Лізку у вечірніх тінях, сумну і безлику, вираз її обличчя нагадував тиціанівські полотна, полотна Леонардо да Вінчі. А Фрагонар би удавився від однієї думки, що не може намалювати таку красуню. Значить, вигаданий світ є нами і вигаданий світ. Не інакше. Як це роз'яснити.

Вірмени трималися три дні. Потім вони видали Блоху короткий план. Була лагідна осінь: обдерті стіни будинків нагадували мирні руїни перед вторгненням вавилонських військ або Рим після штурму варварів. Романтичний початок бабиного літа. Тієї осені Бокін привів вірменів, відомих наркодилерів; вони прийшли з пропозицією: треба взяти триста гектарів землі під засів опіумним маком на медичні потреби; все повинно гарантуватися державою, але за винятком одного — сто гектарів ми пустимо як солончаки, як непотрібну землю. Врожай з двохсот ми віддаємо державі, тобто фармацевтичним заводам на переробку, де залучені будуть також наші люди. Там переробляємо на морфій наш врожай. Через налагоджені «дірки» на кордоні ми переправляємо продукт за кордон. Безпечність гарантована, бо тамтешні наркоклани зацікавлені у випадку невдачі промовчати і взяти вину на себе або підставити когось. Так говорили вірмени. Вони говорили, що пан Блох дуже впливова людина, тому він досить швидко і ефективно може добитися успіху в цій царині.

Пропозиція надто проста, щоб нею не пройнятися. Але повірити теж складно. Я певен, що Блох вже давно виношував подібний план. Напевне, він колись давно мало вірив, тому відкладав його за непридатністю або, радше, він був стурбований дотичністю цієї справи до державних структур; держава тут ставала на повен зріст. Тут напряму йшов контакт з владними структурами. Кримінальні авторитети тут не мали ніякого шансу. І він прекрасно розумів, що цього шансу йому можуть не дати. Якщо цей шанс з'явиться, то неодмінно з чиєїсь доброї волі, з волі патронажу його ж і покриють або знищать. Проте це була криза думки. Ніхто нічого не міг сказати, ніхто не міг перечити його авторитаризму. Тільки-но вдалася афера з нижньоновгородським лісом. Перемоги роблять людину дурною. Особливо легкі. Напередодні нового життя він відпустив віжки. Лізка відходила в тінь, Кловський упав у кришнаїтсько-буддійські маразми. Але того дня радістю повнилися його стіни. І нічого ніхто не приймав. Ніяких рішень. Попереду була осінь. Так видавалося. Я придбав квартиру в іншому місці, безлюдному, менш небезпечному. Лізка перша подала сигнал небезпеки. Вона пропала на тиждень. її то бачили у товаристві вірменів, то вона несподівано напливала на мене з екрана телевізора каламутним зеленим оком. Перша хвиля кохання зійшла. Почалися муки, муки, які приносять безвихідь, безперспективність. За ними прийде ненависть і смерть відчуттів. Ліпше так.

Лізка прийшла на початку зими. У мене все вляглося, завелася інша жінка. Вона прийшла, сіла в крісло і курила, нога на ногу, і мовчала. Вона почала звіддалеку, наче якусь довгу оповідку, що повинна закінчитися, але залишилася, засіла в її порах, наче щось відходило, але в очікуванні минули довгі роки, — нічого не поверталося, нічого не приходило на заміну. Жінка живе дітьми і чоловіком. Жінка увесь той клопіт, що закручений навколо неї самої, закручує біля свого передка, але нічого. Це коли молодий, ти вибудовуєш таємничий, чарівфний світ своєї уяви, в якому ти знаєш кожну шпарину: ти втомлений життям, ти закоханий, ти різний, але ти не знаєш ще по-справжньому одноманітності життя. Вона говорила про інше. Вона говорила про якісь неіснуючі речі, дивлячись на розібрані мною автомати, пістолети, на дівку, що лежала, затулившись простирадлом. Вона повільно докурила, підійшла до софи, зірвала простирадло і подивилася на дівочі ноги, на сідниці. Все пізнається у порівнянні, так говорять обивателі. Але вона не порівнювала. Вона просто хотіла подивитися, хто вона. Лізка за звичкою визначала ціну.

Вони довго дивилися одна на одну, два жіночих створіння, але нічого доброго я в тому не бачив. Наступного дня дівчина зникла. Лізка приходила, віддавалася, як остання паскуда, але від того в її очах нічого не з'явилося: ні тепла, ні уваги, ні поваги. Про любов говорити нічого. Я намагався якось дізнатися про Надію, але заплутався у лабіринтах марноти. Через чотири роки я випадком знайшов її в одному з борделів, з обрезклим від наркотиків обличчям і без одного ока. Вона мені нічого не розказувала. її єдине вціліле око плакало. Коли я спробував її забрати, то вона відмовилася, проте гроші взяла і поцілувала мені руку. Я не міг її полюбити, бо не любив її тоді. Дивна життєва проекція.

Потім прийшов час весілля. Я мчав сірою засніженою трасою у блискучому ескорті автомобілів різного калібру, різного ґатунку і нічого не думав. Ми пролетіли половину міста, огинаючи вперто квартал за кварталом, що їх годі розібрати в суєті; видавалося, ми проїздили володіння пана Блоха: я слухав, як гудуть протектори, риплять рації, а Провидіння виносило нас, наче мушву, з масиву на масив, що відпав великим шматком непрожитого мною життя, з жовтою киплячою масою ліхтарів, з порожніми сподіваннями, зі скрушною відчуженістю; тіні видовжувалися, голубіли, тіні розліталися об предмети, будинки, зліплялися докупи, тіні набирали форми крил, а потім від сонця лягали на квартали, тіні бігли за ескортом, наче знак і перст долі; і місто нагадувало велетенську роздавлену тварину, яку вже не було шкода. Авто Блоха зупинилося. Він вийшов у одному сіренькому костюмі, за ним вибігли вірмени. Серце віддалено покликало покою, але нічого не трапилося. Вірмени хукали паром, тицяли з мосту пальцем на вечірній масив, що пекучою лавою підіймався від темної води. Блох ткнув пальцем, засунув до кишень руки і зареготав. Вірмени повторили. Вони мавпували його жести, його рухи. Азіатські виблядки, їм було все чуже в цій країні. Вони навіть не визнавали наших законів. Ніяких. Вони, як хижаки, імітували дії. Клубок гадюк.

Я полишив велику скляну споруду, де молодих вітали з подією. Сестра стояла з щасливим дурнуватим виразом на обличчі, наче дійсно в житті щось переміниться, сонце завтра упаде на місто, і ми не згоримо, а будемо літати, як пари ідіотів над вигаданими єговістськими райськими кущами. Завидне ідіотство. Аби тільки воно допомагало. Я бачив радника з цапиною бородою, з виглядом мудрого старця він слухав Блоха, а той вільно, але трохи напружено розпинався перед ним. Лізка курила у своїй дурнуватій позі, обіпершись на підвіконня, і дивилася поверх голів на цю процедуру: на товсту, з одвислим задом молоду, на її гострокутні груди, але з сексапільним ідіотським поглядом, що видавав з головою покірність кожному мужику, що трапиться потягти до темного кутка. Блох був щасливий. Він і заходився від щастя, блискав очима, але якось пропадав під десятками адреналінових очей, що пробивали його з космічною швидкістю, — ось дивіться, нічого дивного у цьому чоловікові немає. Навіть у всіх не крутилося в голові, що цей чоловік починав з торгівлі лайном.

Лізка, похитуючись, брела відлигою. Сірість витала в повітрі. Тхнуло на подвір'ї коньяком, сексом, блювотиною. Чорно шастала охорона, з квадратними обличчями, нецікавими, привченими до всього поглядами. Пищали рації. Лізка зустрілася з радником. Вони зупинилися, зміряли одне одного ніжними поглядами, нарешті радник пропищав, намагаючись видавити з себе інтелігента: «Я зроблю все можливе… Знаєш… Блох затіяв дурну справу. Небезпечну справу… Спробуй відговорити…» — «Дякую… Але то все пусте… Вже нічого не може мене врятувати…» — «Дивно, я думав, що у вас все гаразд… Телефонуй…» От і все.

Потім я побачив на снігу Кловського, він пробрався до нас, подивився якось ошелешено, волого лупаючи поглядом навсібіч. Він захрипів сміхом, водночас намагаючись бути ніжним та мужнім. Раднику зробилося ніяково. Він мугикнув, привітавшись з Кловським, але напруга не пропала. Кловський ніяк не хотів бути вихованим. Потім він зміряв його поглядом, далеким, як у листопаді місяці, реготнув дебілом і сказав: «Козел!» Радник образився. Лізка знайшлася, підхопила радника під руку, довірливо щось зашепотіла йому на вухо, щось подібне до інтиму. Кловський лишився стовбичити на снігу. Він подивився то на одну руку, то на іншу, наче тільки-но привітався з жабою. Потім сказав мені: «Він таки розвів цього козла на сто га маку… Це кінець… Я хоч і бздю пеклом, хлопче, але не настільки дурний, щоб не відчувати кінця…» Він поплівся до свого «мерседеса», шепочучи: «О, Лізавета, Лізавета…»

Потім рівно через три години, під самий ранок, ми пробиралися з Лізкою сірими кварталами, де мешкали робітники, проститутки, учні технічних училищ і вузів, а далі вже мостилися квадрати студентських гуртожитків; чорні квадрати будинків висіли у тумані, з гудінням, що нагадувало бджолине гудіння протягів, і звуки настирливо тремтіли у повітрі, чим швидше наближався ранок, тим непроникніше робилися нічні тіні, підіймалися дуженькі протяги, що гойдали на мотузках ганчір'я. Ми пробиралися, щоб відшукати Кловського: дорогою до «мерседеса» він зустрів Бокіна, звалив на землю, надушив коліном у груди, відрізав вуха, оголосивши, що від цього дня торжество смерті втрачає свій смак. Я бачив, як зайнялися Лізчині очі. Вони давно так не палали. Вона пробиралася купою битої цегли з таким торжественним виразом обличчя, наче їй освідчився у коханні той чоловік, якого вона безумно любила, зачаївши любов і ненависть, як то справді у них виходить, з ядучою зеленою мукою. Так вони, стерви, називають справжнє кохання. І ми разом перелізли купу битої цегли, відшукали хижу, але Кловського там не було. Самотньо горіла лампочка у паперовому абажурі, ліжко порожнє, тільки гола, нічим не прикрита жінка, досить гарна як для такої помийниці, лежала і скиглила. Вона підвела очі й попросила, щоб ми дали їй порцію опію. Лізка навіть трохи зойкнула, коли побачила жінку; вже на виході я зрозумів, що вона чимось нагадує Лізку. Лізка не дала їй нічого, тільки брутально вилаялася. Дорогою, в смердючому прикарабку, що слугував за відходну і кухню, вона жадібно увіп'ялася у мої губи і коли кінчала, то весь час верещала, шипіла, що нікуди і ніколи мене не відпустить.

Ми поверталися довго. Приємне відчуття після божевільного дня. Я говорив Лізці гарні слова, але думав зовсім інше. Я їхав, накидаючи гачком кілька кварталів, пояснюючи це тим, що дорога у тому місці надто слизька, щоб ризикувати, потім я вискочив відлити, а тим часом вителефонував мобільником Кловського і наговорив усякої всячини, насамкінець добивши його тим, що Лізка моя коханка. Потім я повернувся і ще раз взяв Лізку за сідниці. Вона навіть насторожилася, але я швидко її заспокоїв. Ми поверталися до неї. Чомусь вона була впевнена, що там буде безпечніше. Я запитав: у чому полягає небезпека. Але вона промовчала. Ця стерва хотіла мене використати. Ранок рихтів неправдоподібною, підсвіченою синькою ліхтарів, прожекторів від сторони жулянського аеродрому.

Кловський вже чекав нас удома. Він був урівноважений і спокійний. Напевне, він ні на що не розраховував, але тримався добре, так, як ніколи не міг ніхто триматися. Лізка запалала поглядом, потім відштовхнула мене у груди, подалася до ванної. Крізь шум води вона крикнула, що я вільний. Але я сів тихенько у передпокої, вдаючи, що боюся ослухатися Кловського. У дзеркало видно його голомозу черепуху, обквацяну жіночою помадою. Він нарешті сказав, що нічого особливого в цьому немає, бо Лізку передрала така кількість людей, що у попів не вистачило б і ладану викурювати всі гріхи. Очі у нього зайнялися. Тут зовсім інша історія, малий, тут зовсім інша історія. За вікнами вітер пройшовся низом. Це нагадувало весну, відлигу, повінь, що завгодно, але не Новий рік. Лізка приймала душ і слухала спокійно. Вона вийшла якась зовсім маленька, така, як тоді, коли сподівалася, що у нас буде більше, ніж собаче лигання. Вона, рожева і усміхнена, підійшла до Кловського, притримуючи халат на грудях. Кловський перебирав брунатні кісточки вервечок, слухаючи, як цокають велетенські, на всю стіну, два годинники, що показували різний час. Кловський підійшов до Лізки і поцілував її. Він цілував її вперше, але чи приємно йому було. Я бачив його драглисте, роз'їдене наркотиком тіло, зависле над Лізкою, потім відстав, і в руках у нього з'явився велетенських розмірів обріз. Кловський провів ним по її грудях, зсуваючи тканину нижче, погрався цівкою гарними, шоколадного кольору сосками, і я навіть зачарувався досконалістю її тіла, він ткнув дулом у пружний живіт, що навряд чи коли приніс би у світ дітей, а зараз, з огляду на ситуацію, навряд чи принесе щось втішне. Кловський, виграючи устами, блаженно усміхнувся у себе, розвів стволом ноги Лізки і ткнув туди дуло. І сказав: «Пам'ятаєш… Я тобі обіцяв…» Але Лізка нічого не пам'ятала, дурна баба чекала на інше, вона чекала, що викинуть на підлогу мої мізки. А вони, принц і принцеса, заживуть, підуть по життю разом. Нарешті закінчилося рабство. А Кловський продовжував грати ців'ям, і тут вона викрутилася, так, що ствол ткнувся у сідницю. І Кловський вистрелив. Люстро над моєю головою захиталося. Струмінь крові ударив на скло і побіг на білі шкарпетки, що лежали у кутку.

Вона скімлила, як сука, тягаючи розбитого кулею зада, перебиралася на руках, волочачи ноги і рештки того, що колись робило її жінкою. Я пішов до туалету і виблювався. Коли повернувся, то вона лежала, склавши руки, закинувши вилицею голову, так, наче спала. Аби не розбитий кулею зад. Кловський зайшов до вбиральні й старанно вимив руки. Він усміхнувся, наче просвітлів увесь, і сказав, що ми, напевне, більше не побачимося, шкода, але життя — коротка річ, а він змарнував дуже багато. Він сказав, що треба викликати лікаря, і напевне, він, Кловський, дарма цю паскуду пожалів, але нехай. Правда, якщо ця стерва виживе, то нікому добра у цьому світі не прибуде.

Лікар сказав, що Лізка житиме. Гроші — чудодійна річ: ви тільки покажіть їх людині, й вона вам закрутить всесвіти навколо вашого сортира. Але Лізка справді вижила. З роками вона рухалася тільки на тачці, й перші місяці я возив з милосердя їй морфін до військового шпиталю. Вона так і залишилася калікою. Кловський на якийсь час зник, переховуючись буддійськими та кришнаїтськими товариствами.

Він з'явився після всіх подій, через п'ять років, і, на диво, ніхто його не зачепив. Так чудодійно влаштована ця держава.

Блох торгував на весь розгін опіумом з державного поля, він влаштував цілі перегінні заводи, маленькі й мобільні, що ховалися підвалами, лісосмугами. Але більшість продукції вироблялася на фармацевтичних заводах. Заводи працювали у три зміни. Людям однаково, який морфій випускати. Це давало шалені гроші, перш за все державі. Кількості виготовленої сировини вистачило б, щоб засипати дві України. Більшість через кур'єрів, як легальних, так і нелегальних, переправляли за кордон. Це здебільшого були маленькі миршаві особи вірменського походження. Наркотики йшли у пачках з-під дитячих ліків, разом з гуманітарною допомогою на Кубу чи в якусь з країн Латинської Америки. Проте більшість з них проходила легальний шлях через митниці. Легкість у добуванні сировини закаламутила розум Блоху. Раптом все закінчилося. Несподівано. Зло, як щастя, приходить несподівано. Щастя — річ коротка, у нього можна вмістити сидіння в клозеті, а от некуций тюремний строк ти не вмістиш у тисячі філософських трактатів. Я розумію в цьому сенсі Кловського. Краще муки совісті, але на волі.

Несподівано міністр охорони здоров'я наткнувся у паперах на якусь продукцію, що не потрапляла на ринок, взагалі ніде не була задіяна, не описана, не опечатана, як заведено у цій країні, тисячами печаток. Ліва продукція була таких велетенських розмірів, що міністр злякався. Він, звісно, сам не проти помити в цьому руки, але у нього були мрії набагато мініатюрніші, скромніші, тому він зметикував після кількатижневих тривожних роздумів, що треба звертатися до Президента. Хтось підказав. Людина іноді думає, як дістатися місця міністра, а вже зіскочивши на нього, вона перекидає цю обтяжливу місію на плечі підлеглим, тим вивільняючи їм простір для просування по службі. Тому хитрий міністр, що зметикував, а може, йому хтось допоміг зметикувати, що на такому рівні торгівля наркотиками може санкціонуватися лише з відома сильних владних структур, таки добрався до Президента. А того дня, коли він пітнів, молився у кутку приймальні, вичитуючи усіх молитов, що його мати навчила ще в дитинстві: від проносу, від коліків, від того, що зуб болить, і таке інше; того дня Інтерпол накрив цілий вірменський клан, що з превеликим задоволенням, як заведено в азіатських народів, здав пана Блоха і його контору з усіма підлеглими, навіть не забули притулити секретарок, цих нещасних сердег.

Я бачив, як його арештовували. Зовсім не тихо, але не одягали кайданок. Перед цим три дні по телефону, по раціях ішли розмови, переговори: його умовляло четверо міністрів, троє замів, двадцятеро радників і їхніх дружин, що в один голос затужили за його дарунками. Всі в один голос просили мовчати. Йому була обіцяна свобода, і свобода ще більша, ніж він мав. Йому ніхто не погрожував. Він парився в «предварилівці», смакуючи життя, як на волі, навіть ліпше. Часу давалося вдосталь.

Але за місяць почали з'являтися листи до Людки, якось передані через знайомих, через арештантів, через підкуплену міліцію і охорону. Там він скаржився, що його, мабуть, обдурено, він скаржився на всіх, вказуючи імена, числа, події, в останню чергу він скаржився на себе. А так його згубили інтриги. Він писав до мене, щоб я поїхав у таке-то місце і підготував йому втечу. Це видавалося дитячим лепетанням. Слідчі й охорона змінювалися ледь не кожен день. І нарешті одного дня, коли у слідчих почали рости томи і томи справ, він зрозумів, що потрапив у западню і що виходу звідси він ніколи не знайде. В дикій істериці Блох кляв усе на світі, викрикуючи імена замів, міністрів, радників, він погрожував, що віддасть усіх слідчим. Він проклинав радників, свою жадібність, себе і життя. Ввечері його безболісно задавив найманий убивця, підкинувши труп у душову. Убивця теж навряд чи дожив до ранку.

І тому, коли Кловський розповідатиме вам, що Блоха вбили на Севастопольській під чорною вивіскою «Нотаріальна контора», то не вірте. То вбили Бокіна, що знав надто багато. Я вбивав його особисто. Це було моє перше й останнє вбивство. Потім почалася моя дивна одіссея по країнах Європи. Тінь смерті невблаганно біжить за мною, накриваючи кожен сантиметр мого існування, і я втікаю від неї, як від любові. Але від власної тіні ніхто ще не втікав. Гра хворої уяви дозволяє будувати міста і країни, але не власне життя. Одні птахи над землею полишені ілюзій. Ми — тіні власного життя, ми — порожнеча, що не захотіла стати кимось, ми — невідомість у великій країні, де ніколи не було закону. І коли вам Кловський розповість усе, то повірте йому, у нього більше шансів розповісти правду. Мені ж додати нічого. Для мене ще продовжує сходити сонце. Як і для вас. І я дивлюсь, як над водою летять птахи.

Грудень 1998 року,

Київ