Сліпота

Протягом перших двадцяти чотирьох годин, сказав він, якщо правду казали чутки, які швидко поширилися, були сотні випадків, усі однакові, усі вони відбувалися в один і той самий спосіб, з неймовірною швидкістю, з незбагненною відсутністю будь-яких ушкоджень, осяйна біла пелена застеляла людині зір, жодних ознак болю до того, жодних ознак болю після того. На другий день було повідомлено про помітне скорочення захворювань, йшлося вже не про сотні, а про десятки нових випадків. І це спонукало уряд негайно заявити, що вжиті цілком розумні заходи скоро дозволять узяти ситуацію під контроль. Починаючи від цього пункту, за винятком кількох коментарів, які не можна пропустити, ми не станемо повторювати дослівно розповідь старого з чорною пов'язкою на оці, замінивши її організованим усним дискурсом, покликаним посилити її інформативну наповненість через застосування точного й адекватного слововживання. Саме це, тобто необхідність відмовитися від просторічних виразів, що їх застосовує оповідач, чия роль таким чином зводиться до розповіді про деякі додаткові подробиці, розповіді, безперечно, важливої, бо без неї ми просто не знали б, що робиться там, у зовнішньому світі, отже, повторюємо, розповідь про деякі додаткові подробиці тих надзвичайних подій, тих фактів, опис яких лише виграє від лексичної строгості, від точності застосовуваних термінів, є головним спонукальним мотивом для зміни стилю. Повертаючись до головної теми, зазначмо, що уряд після попереднього обговорення рішуче відмовився від гіпотези, що країна стала жертвою безпрецедентної, досі небаченої й нечуваної епідемії, спричиненої досі не ідентифікованим збудником, епідемії, яка розвивається з катастрофічною швидкістю за повної відсутності латентної фази або інкубаційного періоду. Навпаки, згідно з думкою передової наукової спільноти, опертою на потужну адміністративну підтримку, йдеться про випадковий і прикрий збіг у часі досі нез'ясованих факторів, але в їхній патогенній активності, як можна судити на підставі дослідження доступних нам даних, що вказують на наближення спаду, можна простежити, як особливо підкреслювалося в повідомленні уряду, очевидні ознаки послаблення. Один із телевізійних коментаторів вигадав дуже вдалу метафору, коли порівняв епідемію з неясними перспективами розвитку з випущеною вгору стрілою, яка, досягши своєї найвищої точки, зупиняється на якусь мить, мов підвішена, а тоді починає падати, описуючи неодмінну криву лінію падіння, і дай Боже, провадив коментатор, повертаючи нас цим зауваженням до буденних людських турбот і до власне епідемії, щоб земна гравітація зберігала своє прискорення, аж поки зникне страхітливий кошмар, який нас мучить, з півдесятка цих слів постійно з'являлися на сторінках засобів масової комунікації, які завжди закінчували сповненою глибокого співчуття врочистою обіцянкою, що нещасні сліпі незабаром зможуть повернути собі втрачений зір, а поки що обіцяли їм солідарність усього організованого суспільства, як від його офіційних представників, так і від простих громадян. У далекому минулому подібні міркування та метафори незламний оптимізм простого люду перетворював у такі, наприклад, висловлювання, Щастя без нещастя довго не триває, або якщо висловити це в літературній формі, Як ото не існує щастя, яке триває завжди, так і не існує нещастя, яке завжди триває, найвищі максими для того, хто мав час добре познайомитися з невдачами життя й витівками фортуни, і які, перенесені у світ сліпих, мають звучати так, Учора ми бачили, сьогодні не бачимо, завтра будемо бачити, з легкою запитальною інтонацією в кінці третьої частини цієї фрази, так ніби обачність в останню мить вирішила додати до оптимістичної кінцівки легку тінь сумніву.

Та на превеликий жаль, незабаром стало очевидно, що й обіцянки уряду, й передбачення наукової громадськості були не більше як бульками на воді. Сліпота поширювалася й то не так, як морська хвиля, яка все затоплює на своєму шляху, а радше ніби тисяча дзюркотливих рівчачків, які помалу-потроху просочуються крізь землю, аж поки раптом вона вся опиниться під водою. Перед фактом суспільної розгубленості, вже готової, як то кажуть, закусити вудила, влада через повідомлення в пресі стала скликати всілякі медичні колоквіуми, в яких брали учать передусім офтальмологи та невропатологи; й хоч до скликання конгресу за фатальним браком часу не дійшло, проте не бракувало симпозіумів, конференцій, круглих столів, одні з яких були відкриті для широкої публіки, інші відбувалися за зачиненими дверима. Подвійний ефект від такої діяльності, спричинений по-перше, цілковитою відсутністю будьяких результатів від подібних дебатів і наукових дискусій і окремі випадки раптової сліпоти, що мали місце прямо посеред засідання, коли доповідач несподівано кричав, Я осліп, я осліп, спонукав майже всі газети, радіо й телебачення втратити цікавість до таких заходів, хіба що деякі засоби масової інформації, що цілком заслуговували на повагу, але живучи коштом сенсацій усілякого різновиду, чужого щастя й чужих нещасть, не хотіли пропустити жодного випадку, позначеного яскравою драматичністю, таких, наприклад, як той, коли несподівано осліп один професор з кафедри офтальмології.

Переконавшись у тому, що моральний настрій суспільства погіршується з кожним днем, уряд уже вдруге за останні шість днів вирішив змінити свою стратегію. Спочатку можновладці вірили в можливість ізолювати лихо, позамикавши сліпих та заражених у закритих приміщеннях на кшталт божевільні, в якій ми з вами перебуваємо. Невпинне зростання кількості випадків сліпоти спонукало кількох впливових членів уряду, які боялися, щоб офіційна ініціатива не призвела до тяжких політичних наслідків, виступити з пропозицією, що треба доручити родинам охороняти вдома своїх сліпих, не дозволяючи їм виходити на вулицю, щоб не створювати перешкоди й так ускладненому вуличному рухові, а по-друге, щоб не ображати почуття громадян, які зберегли здатність бачити очима, що їх мали, і які, байдужі до всіляких заспокійливих запевнень, вірили в те, що біла хвороба передається через візуальний контакт, як, наприклад, навроки. І справді, важко було сподіватися на іншу реакцію від людини, що, заглиблена у свої думки, сумні, нейтральні або навіть веселі, якщо вони ще в неї залишилися, спокійно йде собі вулицею й раптом бачить, як на обличчі чоловіка, що йде йому назустріч, з'являються ознаки моторошного жаху, й він кричить не своїм голосом, Я осліп, я осліп. Жодні нерви цього не витримали б. А найгіршим було те, що родини, й передусім мало-численні, дуже швидко перетворювалися на родини, що складалися з одних сліпців, і наглядати за ними, охороняти їх та захищати могли б хіба що сусіди, наділені нормальним зором, і ставало очевидно, що сліпці, чиї родини складаються лише з батька, матері, сина або дочки, неспроможні доглядати самих себе й з ними відбувається те саме, що зі сліпцями, яких ми бачимо на відомій картині, що ходять разом, падають разом і помирають разом.

Опинившись перед такою ситуацією, уряд не мав іншої ради, як негайно дати задній хід, тобто розширити критерії, які він установив для будівель, придатних для використання, внаслідок чого розпочалося негайне й імпровізоване пристосування покинутих фабрик, занедбаних храмів з утраченим культом, спортивних зал і порожніх складів, Уже протягом двох днів говорять про табори з наметів, поставлених у сільській місцевості, сказав старий із чорною пов'язкою на оці. На самому початку кілька доброчинних організацій ще посилали добровольців для догляду за сліпими, щоб вони стелили їм ліжка, чистили нужники, прали одяг, готували для них їжу, тобто забезпечували турботи, без яких життя невдовзі стає нестерпним навіть для тих, хто бачить. Ті бідолахи негайно сліпли, але принаймні історія збереже пам'ять про красу їхнього подвигу. Хтось із таких людей сюди приходив, запитав старий із чорною пов'язкою на оці, Ні, відповіла дружина лікаря, ніхто сюди не приходив, А може, то були тільки чутки, А як справи в місті, як транспорт, запитав перший сліпий, згадавши про свій автомобіль і про водія таксі, який відвіз його до консультації і якого він своїми руками поклав у могилу, На транспорті панує хаос, відповів старий із чорною пов'язкою на оці, й перейшов до подробиць щодо вуличних аварій та нещасливих випадків. Коли вперше осліп водій автобуса, що мчав на повній швидкості по запрудженій транспортом дорозі, люди, попри чималу кількість мертвих і поранених у тій катастрофі, не приділили їй особливої уваги, й та ж таки причина, тобто сила звички, спонукала прес-секретаря фірми транспортних перевезень заявити, що аварія відбулася з вини водія, тобто її причиною став сумнозвісний людський фактор, поза всяким сумнівом трагічний, але, мовляв, передбачити його було так само важко, як передбачити смертельний інфаркт у людини, яка ніколи не скаржилася на серце. Наші службовці, пояснив прес-секретар, так само, як механіка та електричні системи автобусів, періодично відбувають сувору перевірку, що підтверджує через пряму взаємозалежність причини й наслідків надзвичайно низький відсоток аварійності, яким до сьогоднішнього дня наша компанія вигідно відрізнялася від усіх інших. Це докладне пояснення з'явилося на сторінках газет, але людям тепер доводилося багато про що думати, крім простої аварії з автобусом, кінець кінцем, її результати були б не кращими, якби в автобуса просто відмовили б гальма. Через два дні так і сталося, зірвані гальма стали причиною другої аварії, але так уже влаштований наш світ, у якому правда має не раз прикинутися брехнею, щоб нарешті заявити про себе, тому негайно поширилася чутка, що осліп водій автобуса. Було неможливо переконати публіку в тому, що сталося насправді, й результат негайно дав про себе знати, люди перестали їздити автобусами, вони казали, що перш ніж самі осліпнуть, вони не хочуть померти через те, що осліпне хтось інший. Третій нещасний випадок через ту саму причину стався з автобусом, у якому не було пасажирів, і дав привід для таких коментарів, промовлених із очевидною полегкістю, Як добре, що мене в тому автобусі не було. Ті, хто так говорив, не могли навіть собі уявити, наскільки вони мали рацію. Через одночасну сліпоту обох пілотів незабаром розбився й загорівся літак комерційної авіалінії, всі пасажири й команда загинули, в тому випадку вся механіка й електроніка перебували в бездоганному стані, як підтвердив аналіз чорного ящика, який єдиний вижив. Трагедію такого масштабу не можна було рівняти з вульгарною аварією автобуса, й у результаті померли останні ілюзії в усіх, хто їх ще мав, відтоді не стало чути, щоб загуркотів бодай якийсь двигун або закрутилося якесь колесо, велике, маленьке, швидке чи повільне. Ті люди, які раніше мали звичай нарікати на дедалі більші труднощі з транспортом, пішоходи, які не могли дійти, куди їм було треба, бо автомобілі, які стояли або рухалися, постійно перегороджували їм шлях, водії, яким доводилося до запаморочення шастати по навколишніх вулицях, щоб знайти місце, де можна було б притулити свою машину й нарешті, сяк-так примостивши її біля якогось хідника, перетворювалися на пішоходів і починали проклинати водіїв із тих самих причин, із яких недавно проклинали їх самих, усі б вони мали бути тепер задоволені, якби не одна обставина, а саме, позаяк тепер ніхто не наважувався бодай на хвилину сісти за кермо будь-якої машини й проїхати бодай два кроки, автомобілі, вантажівки, мотоцикли й навіть скромні велосипеди хаотично захаращували все місто, покинуті там, де страх переміг почуття власності, яскравим символом цього хаосу можна було вважати підйомний кран із наполовину піднятим угору автомобілем, який повис на своїй передній осі, бо, певно, водій крану осліп, не встигши його підняти. Але особливо катастрофічною була ситуація для сліпих, оскільки, як то кажуть, вони навіть не бачили, куди їм можна поставити ногу. Було боляче бачити, як вони наштовхуються на покинуті автомобілі, один за одним, обдираючи коліна, деякі з них падали й плакали, Невже ніхто мені не допоможе, але були також серед них люди брутальні від розпачу або від народження, які проклинали або відштовхували руку, що намагалася допомогти їм, Облиш мене, настане і твій час, і тоді співчутлива особа відчувала справжній страх, вона втікала і зникала в непроглядному білому тумані, несподівано розуміючи, на який ризик наразила вона себе своєю добрістю, і не раз було так, що вже через кілька метрів вона втрачала зір.

Ось такі події відбуваються на волі, сказав старий із чорною пов'язкою на оці, і я ще всього не знаю, говорю тільки про те, що бачив на власні очі, тут він урвав мову, зробив паузу й поправив себе, Тобто своїм власним оком, бо хоч я й маю ще одне, воно мені не служило, Я ніколи вас не запитував, чому ви не користувалися скляним оком замість носити чорну пов'язку, А нащо воно мені потрібне, те скляне око, скажіть мені, будь ласка, запитав старий із чорною пов'язкою, Такий існує звичай, скляне око вважають естетичнішим, а крім того воно набагато гігієнічніше, його можна вийняти, помити й знову поставити, як ото ставлять зубний протез, А скажіть-но мені, якби всі ті, хто сьогодні втратив зір, повиймали свої природні очі й повставляли собі скляні, це допомогло б їм бачити, Ні, звичайно, Позаяк ми всі тут сліпі, то навіщо нам естетика, а щодо гігієни, то ви скажіть мені, сеньйоре доктор, яка може бути гігієна тут, Мабуть, лише у світі сліпих речі стають такими, якими вони насправді є, сказав лікар, А люди, запитала дівчина в чорних окулярах, Люди також, хоч ніхто в цьому світі їх не бачить, Мені спала одна думка, сказав старий із чорною пов'язкою, зіграймо в одну гру, щоб згаяти час, Як можна грати в якусь гру, якщо ти не бачиш, у що граєш, запитала дружина першого сліпого, Насправді, це не гра, просто кожен нам розповість, що він побачив у ту мить, коли осліп, Це може бути незручним, нагадав хтось, Хто не хоче грати в цю гру, нехай не грає, вона добра тим, що не треба нічого вигадувати, Розповідайте перший, сказав лікар, Гаразд, сеньйоре, погодився старий із чорною пов'язкою на оці, я осліп тоді, коли дивився на своє сліпе око, Що ви хочете цим сказати, Усе дуже просто, я мав таке відчуття, ніби всередині порожньої орбіти виникло якесь запалення, і я скинув пов'язку, аби переконатися, що це так, і в ту ж таки хвилину осліп, Це схоже на притчу, промовив чийсь незнайомий голос, око, що відмовляється визнати свою відсутність, Щодо мене, сказав лікар, то я читав удома трактати з офтальмології, шукав причину того, що тепер відбувається, останнє, що я побачив, це свої руки на книжці, Мій останній образ був зовсім іншим, сказала дружина лікаря, внутрішня частина лікарняного фургона, коли я допомагала чоловікові туди увійти, Про свій випадок я вже розповідав сеньйорові доктору, сказав перший сліпий, я зупинився перед світлофором, світло було червоне, люди переходили через вулицю, ось тоді я й осліп, після чого той, хто тут недавно помер, відвіз мене додому, його обличчя я, звісно, не бачив, А я, сказала дружина першого сліпого, сиділа вдома, плакала і щойно піднесла до очей хусточку, як тут-таки й осліпла, А я, повідомила реєстраторка консультації, тільки-но увійшла в ліфт і простягла руку, щоб натиснути на кнопку, раптом утратила зір, уявіть собі мій жах і розгубленість, зачинена в ліфті, сама-одна, не знаю, підійматися мені чи опускатися, не можу знайти кнопку, яка відчиняє двері ліфта, Мій випадок, сказав продавець аптеки, був дуже простим, я почув, як розповідали про людей, що сліпнуть, і подумав, як би то воно було, якби осліп і я, заплющив очі, щоб пережити це відчуття, а коли їх розплющив, то був уже сліпий, Це схоже на іншу притчу, сказав незнайомий голос, якщо хочеш осліпнути, то осліпнеш. Запала мовчанка. Інші сліпі повернулися на свої ліжка, що було не простою роботою, бо хоч кожен і знав номер ліжка, на якому він лежить, але тільки рахуючи від одного з крайніх ліжок, від першого або від останнього, він міг бути певен, що прийшов, куди треба. Коли стихло їхнє монотонне, як молитва, мурмотіння, дівчина в чорних окулярах розповіла про те, що сталося з нею, Я була в номері одного готелю, на мені лежав чоловік, на цьому місці вона замовкла, їй було соромно сказати, що вона там робила, коли біла пелена затулила їй світ, але старий із чорною пов'язкою на оці запитав, І ти побачила все білим, Так, відповіла вона, Можливо, твоя сліпота відрізняється від нашої, сказав старий із чорною пов'язкою на оці. Залишилася тільки покоївка готелю, Я саме застеляла ліжко, одна особа там осліпла, підняла біле простирадло й розгорнула його перед своїм обличчям, узявши за два кінці, як годиться, і коли я розтягла його двома руками, то саме в цю мить і перестала бачити, пам'ятаю, як я все ж таки повільно згорнула простирадло, то було нижнє простирадло, додала вона, ніби це мало якесь особливе значення, Уже всі розповіли свою останню історію з того часу, в якому вони жили, запитав старий із чорною пов'язкою на оці, Я розповім свою, якщо більш нікого немає, сказав незнайомий голос, Ну ж бо, розкажіть, Останнє, що я побачив, була картина, Картина, повторив старий із чорною пов'язкою на оці, і де ж це було, Я ходив до музею, й на тій картині було поле з воронами, кипарисами й сонцем, ніби стуленим зі шматочків інших сонць, Схоже, то була картина якогось голландця,

Думаю, що так, але там був також собака, що провалився під землю, половину того бідолахи було вже не видно, Якщо там був пес, то картину, безперечно, намалював іспанець, до нього ніхто так не малював собак, після нього теж ніхто на це не наважувався, Мабуть, що так, і був там віз, навантажений сіном, запряжений кіньми, що перетинав річку, А хата ліворуч була, Так, Тоді це картина англійця, Можливо, але я не думаю, бо там була також жінка з дитиною на руках, Діти на руках у матері — такий сюжет ми найчастіше бачимо на картинах, Так, і я звернув на це увагу, Чого я не розумію, то як могли поміститися на одному полотні стільки різних картин і таких різних авторів, І там були чоловіки, які сиділи за столом і вечеряли, В історії мистецтва було стільки сніданків, обідів, вечерь, що лише за цією ознакою годі зрозуміти, хто там їв, Чоловіків там було тринадцятеро, А, тоді все ясно, розповідайте далі, Була там також гола жінка з русявим волоссям, в мушлі, що плавала в морі, огорнута оберемком квітів, Італієць, тут усе ясно, І була битва, Тут, як і у випадку трапези та матері з дитиною на руках, неможливо зрозуміти, хто її намалював, Мертві й поранені, Усе природно, рано чи пізно всі діти помирають і солдати теж, І переляканий кінь, з очима, що вискакують йому з орбіт, Більш або менш, Це властиво для коней, і які ще картини були на тому полотні, Я не знаю, бо осліп саме в ту мить, коли дивився на коня, Страх осліплює, сказала дівчина в чорних окулярах, Ви правильно сказали, ми вже були сліпі в ту мить, коли осліпли, страх нас осліпив, страх і далі утримуватиме нас сліпими, Хто це говорить, запитав лікар, Сліпий, відповів йому голос, тут немає більш нікого, крім сліпих. Тоді, запитав старий із чорною пов'язкою на оці, Скільки треба сліпих, щоб утворити сліпоту. Ніхто йому нічого не відповів. Дівчина в чорних окулярах попросила його увімкнути радіо, можливо, передають новини. їх передали трохи згодом, а поки що вони послухали музику. У цю мить у дверях палати з'явилося кілька сліпих, і один із них сказав, як шкода, що я не взяв гітару. Новини були не вельми підбадьорливими, ходили чутки, ніби скоро буде утворено урядовий комітет національної єдності та порятунку.

Коли на початку сліпців тут можна було порахувати на пальцях, коли досить було обмінятися двома або трьома словами для того, щоб незнайомці перетворилися на товаришів по нещастю, і ще трьома-чотирма, аби взаємно простити одне одному всі помилки, деякі з них дуже серйозні, а якщо прощення не могло бути повним, то треба було лише набратися терпіння й зачекати кілька днів, і ставало ясно, які дрібниці раніше мучили нещасних щоразу, коли тіло вимагало від них тих полегшень, які ми звикли називати задоволенням природних потреб. Попри це, і знаючи, що люди бездоганно виховані зустрічаються рідко і що навіть найвища скромність має свої слабкі місця, треба визнати, що перші сліпі, закинуті до цього карантину, були спроможні, з більшим або меншим усвідомленням, з гідністю нести хрест суто есхатологічної природи людини. Але тепер, коли всі двісті сорок ліжок стали зайняті, не рахуючи тих сліпих, які розташувалися спати на підлозі, жодна уява, хоч би якою вона була творчою й багатою на порівняння, образи та метафори, не могла б описати виставлене напоказ свинство, яке там виникло. І річ не тільки в тому, що нужники незабаром стали схожими на ті смердючі печери, які, либонь, існують у пеклі і в яких відправляють свої природні потреби приречені на вічне прокляття грішники, а й у тому, що завдяки брутальній простоті звичаїв одних і гострій потребі інших коридори та інший позапалатний простір стали використовуватися для випорожнення, спочатку це траплялося лише іноді, але дуже скоро перетворилося на постійну звичку. Недбалі або ті, кого притиснула потреба, певно, думали, Це не має значення, ніхто мене не бачить, і далеко не ходили. Коли ж добиратися до нужників стало в повному значенні цього слова неможливо, сліпі стали виходити на задній двір і випорожнюватися та мочитися там. Люди, делікатні від природи або внаслідок виховання, терпіли протягом цілого дня, чекаючи, коли настане ніч, причому для них ніч наставала тоді, коли більша частина мешканців палат спали, й тоді вони йшли, ухопившись за животи або стискаючи ноги, в пошуках трьох п'ядей чистої землі, якщо їх щастило знайти на суцільному килимі екскрементів, тисячу разів розтоптаному, а крім того ризикуючи заблукати в нескінченному просторі заднього подвір'я, де не існувало жодних орієнтирів, крім кількох маленьких дерев, яким пощастило вижити під доскіпливими руками колишніх мешканців божевільні, а також низеньких горбочків, які вже майже зрівнялися із землею й ледь-ледь прикривали мерців. Один раз на день, завжди в кінці вечора, ніби будильник, накручений на один і той самий час, голос із гучномовця повторював відомі інструкції та заборони, наполягав на регулярному застосуванні засобів чистоти, нагадував, що в кожній палаті є телефон, по якому можна замовити необхідні матеріали, коли їх бракуватиме, але насправді тут бракувало лише потужного шлангу, який змив би все лайно, бракувало також бригади сантехніків, які відремонтували б пристосування для зливу та змивання, а головне — тут бракувало води, води у великій кількості, щоб вона змила в труби каналізації те, що призначалося для каналізації, а потім очей, простих очей, але зрячих, руки, спроможної провести нас куди слід і потім сказати, Ось тут. Ці сліпі, якщо їм не допомагати, не забаряться перетворитися на тварин і ще гірше, на тварин сліпих. Ні, це сказав не той невідомий голос, який говорив про картини та образи світу, це сказала, трохи іншими словами, вночі дружина лікаря, яка лежала поруч зі своїм чоловіком, накрившись із ним по голову однією ковдрою, Треба якось дати раду цьому жахові, я більше неспроможна його терпіти, я не можу далі прикидатися, що я сліпа, Подумай про наслідки, найімовірніше, після цього вони перетворять тебе на свою рабиню, на загальну служницю, ти муситимеш доглядати за всіма і за всім, вони вимагатимуть, щоб ти годувала їх, мила, щоб укладала їх спати й будила вранці, щоб водила їх туди й приводила сюди, щоб утирала їм соплі й осушувала сльози, вони будитимуть тебе, коли ти ляжеш спати, лаятимуть тебе, якщо ти вчасно до них не підійдеш, А ти хочеш, щоб я й далі дивилася на всі ці страхіття, мала їх весь час перед очима й не ворушила навіть пальцем, щоб якось їх залагодити, Ти й так робиш дуже багато, Що я можу робити, коли моя головна турбота постійно дбати про те, аби ніхто не помітив, що я не сліпа, Дехто може тебе зненавидіти, сліпота кращими нас не робить, Вона не робить нас і гіршими, Ми йдемо по цій доріжці, пригадай-но лишень, що робиться, коли надходить час роздавати їжу, Саме та людина, яка зберегла зір, і могла б узяти на себе розподілення харчів для всіх, які тут перебувають, зберігаючи при цьому рівність і справедливість, і тоді припинилися б суперечки, які мене доводять до божевілля, ти не знаєш, що то за картина, коли двоє сліпих б'ються між собою, Битися завжди було, більшою або меншою мірою, формою сліпоти, Це зовсім інше, Роби те, що тобі здається кращим, але не забувай про те, що ми перебуваємо тут, сліпі, просто сліпі, сліпі без риторики й співчуття, милосердний і барвистий світ екзотичних сліпців закінчився, тепер настало суворе, жорстоке й невблаганне царство сліпих, Якби ти міг бачити те, що змушена бачити я, ти захотів би осліпнути, Я тобі вірю, але не відчуваю такої потреби, бо я вже сліпий, Пробач мені, любий, але якби ти знав, Я знаю, знаю, я все своє життя відбув, зазираючи в очі людей, а це єдине місце в тілі, де ще, можливо, існує душа, а якщо вони їх утратять, то, Завтра я повідомлю їм, що я бачу, Гляди, щоб потім тобі не довелося розкаятись, Завтра я їм скажу, вона зробила паузу й додала, Якщо на той час я сама не увійду в цей світ.

Але поки що цього не сталося. Коли вранці вона прокинулася, дуже рано, як мала звичай, її очі бачили так само ясно, як і раніш. Усі сліпі в палаті спали. Вона стала думати, як повідомити їх про те, про що хотіла їх повідомити, можливо, скликати всіх і приголомшити новиною, а може ліпше буде сказати це тихо, скромно, мовби не надаючи великого значення своїм словам, Уявіть собі, хто міг би подумати, що я збережу зір посеред стількох людей, які осліпли, а можливо, навіть буде ліпше вигадати, що вона була сліпа й несподівано до неї повернувся зір і в такий спосіб повернути їм надію, Якщо до неї повернувся зір, казатимуть вони один одному, то, можливо, він і до нас повернеться, але може також статися, що вони їй скажуть, Якщо так, то йди звідси геть, і тоді вона їм відповість, що не може покинути чоловіка, а тому що військо не дозволить покинути карантин жодному з тих, хто тут перебуває, то їм доведеться змиритися з її присутністю. Кілька сліпих заворушилися на своїх ліжках, як і щоранку, випустили гази, але від цього атмосфера не стала більш смердючою, бо найвищий рівень насичення її смородом, схоже, був досягнутий. Тут тепер панувало не тільки повітря, яке хвиля за хвилею котилося з нужників, від якого хотілося блювати, тут стояв також дух, що поширювався від двохсот шістдесяти осіб, чиї тіла, просякнуті власним потом, не могли й не зуміли помитися б, які носили одяг, що забруднювався з кожним днем, які спали на ліжках, на яких не раз також випорожнювалися. Яка користь була їм від мила, щолоку, прального порошку, про які тут усі забули, якщо більшість душів були засмічені або заповнені каналізаційними водами, коли із забитих сміттям водопровідних труб брудна вода лилася назад, заливаючи ванні кімнати, проникаючи між дошками коридорів, заповнюючи тріщини між плитками. Яке божевілля вселило мені бажання виказати себе, засумнівалася раптом дружина лікаря, навіть як вони не стануть вимагати, щоб я їх обслуговувала, а це вельми сумнівно, я сама не витримаю і почну тут мити та чистити, поки мені стане сил, а це робота не для однієї особи. І її рішучість, яка вчора здавалася такою незламною, почала кришитися, розпадатися на уламки перед огидною реальністю, яка забивала їй ніздрі й ображала її очі, тепер, як надійшла та хвилина, коли треба було переходити від слів до діла. Я боягузка, прошепотіла вона в розпачі, ліпше я була б сліпою, тоді мене не мучили б ці місіонерські примхи. Троє сліпих підвелися з ліжок, один із них був продавець аптеки, вони пішли зайняти позиції у вестибюлі, щоб одержати там ту частину сніданку, яка призначалася для першої палати. Ніяк не можна було стверджувати, що позаяк при розподілі порцій були відсутні очі, то харчі ділили приблизно, упаковку сюди, упаковку туди, навпаки, було прикро бачити, як сліпі чоловіки знай намагалися обманути один одного, знову й знову поверталися до початку розподілу, хтось із особливо недовірливим характером хотів точно знати, що дісталося іншим, потім неодмінно починалися суперечки, кілька штурханів і два три ляпаси, завдані, звичайно ж, наосліп. У палаті уже всі прокинулися, готові одержати свої пайки, з досвідом тут опрацювали досить зручний спосіб розподілення, починали з того, що всю їжу зносили вглиб палати, туди, де стояли ліжка лікаря та його дружини, а також ліжка дівчини в чорних окулярах та хлопчика, який кликав матір, і саме туди приходили по двоє мешканці палати, кожен по свою порцію, починаючи від ліжок, найближчих до входу, першого ліворуч, першого-праворуч, другого ліворуч, другого праворуч, і так далі, без суперечок і без штовханини, і немає сумніву, що мир і спокій були варті більшого, аніж необхідність зачекати трохи довше. Ті, хто мав їжу на відстані простягнутої руки, були останніми, що обслуговували себе, крім, звичайно ж, зизоокого хлопчика, який завжди закінчував їсти раніше, ніж дівчина в чорних окулярах одержувала свою порцію, тож частина її пайки незмінно зникала у шлунку малого. Сліпі сиділи з головами, обернутими до дверей, чекаючи, коли почують кроки товаришів, кроки не дуже впевнені, але які ні з чим не можна було сплутати, кроки людей, які несуть щось важке, але шум, який вони почули, був зовсім іншим, їм навіть здалося, що їхні товариші біжать, якщо така легкість пересування була можлива для людей, що не знають, куди їм поставити ноги. А проте годі було припустити щось інше, коли нарешті ті троє, відсапуючись, з'явилися у дверях, Що там таке трапилося, чому ви повернулися бігцем, запитав хтось, коли троє їхніх товаришів стали пропихатися у двері разом, щоб повідомити несподівану новину, Нам не дозволили принести їжу, сказав один із них, а інші повторили, Атож, вони нам не дозволили, Хто, солдати, запитав чийсь голос, Ні, сліпі, Які сліпі, ми тут усі сліпі, Ми не знаємо, хто вони були, сказав продавець аптеки, але думаю, вони з тих, які прибули сюди разом з останньою партією, І чому вони раптом не дозволили вам принести їжу, досі з цим не було жодних проблем, запитав лікар, Вони сказали, що дармові харчі закінчилися, від сьогодні кожен, хто хоче їсти, муситиме платити за це. Обурені голоси залунали в усіх кутках палати, Такого не може бути, Забрати від нас нашу їжу, Банда здирників, Щоб сліпі грабували сліпих, це ганьба, ніколи не думав, що доживу до чогось подібного, Треба пожалітися сержанту. Хтось із найрішучіших запропонував, щоб усі разом пішли й повернули їжу, яка належала їм. Це буде не так легко, сказав продавець аптеки, їх багато, я мав таке враження, що там їх великий гурт, а найгірше те, що вони озброєні, Як озброєні, Озброєні кийками, в мене досі болить рука там, де по ній ударили, сказав один із трьох, Спробуймо розв'язати цю проблему по-доброму, сказав лікар, ходімо, я поговорю з тим народом, думаю, тут ідеться про якесь непорозуміння, Я піду з вами, сеньйоре доктор, сказав продавець аптеки, але з того, як вони налаштовані, я дуже сумніваюся, що вони вас послухають, Хай там як буде, а піти ми повинні, не можемо ж ми просто залишатися тут, Я піду з тобою, сказала дружина лікаря. Невеличкий гурт вийшов із палати, крім того, який нарікав, що в нього болить рука, він вважав, що вже виконав свій обов'язок і залишився в палаті розповідати іншим про їхню ризиковану подорож, їжа — ось вона, за два кроки, але спробуй її взяти, коли вона оточена стіною з людських тіл, І всі з кийками, нагадав він.

Йдучи плечем до плеча, вони протиснулися крізь сліпих з інших палат. Коли прийшли до вестибюля, дружина лікаря відразу зрозуміла, що ніякі дипломатичні переговори тепер неможливі й, мабуть, не будуть можливі ніколи. У центрі вестибюля, оточивши колом ящики з їжею, сліпі, озброєні кийками та залізними шворнями, висмикнутими з ліжок, наставленими перед собою, наче багнети або списи, успішно відбивалися від розпачливого наступу сліпих, які їх оточували й удавалися до незграбних спроб пробитися крізь лінію оборони, одні сподівалися знайти якусь прогалину в захисті, не закриту внаслідок неуважності, й діставали удари по простягнених руках, інші намагалися підповзти навкарачках й натикалися на ноги супротивників, що зустрічали їх ударами по спині або копняками. Усе це відбувалося наосліп, бо як інакше воно могло відбуватися. Картину доповнювали обурені протести й люті викрики, Віддайте нашу їжу, Ми маємо право на хліб, Мерзотники, Ви нас грабуєте. Усе це здавалося неможливим, і якийсь наївний чоловік, що з неуважності забув, де він є, сказав, Треба викликати поліцію. Але поліція, можливо, була вже тут, як відомо, сліпота не звертає увагу на те, яка в тебе професія й де ти служиш, але сліпа поліція — це зовсім не та поліція, яка бачить, і два поліціанти, які в нас були, вже померли, і ми закопали їх, хоч і з великими труднощами. Підштовхувана абсурдною надією на те, що влада зможе відновити порядок у цій божевільні, повернути спокій і правосуддя, одна сліпа придибала, наскільки могла, до головних дверей і закричала в повітря, Допоможіть, порятуйте від тих, хто забирає в нас їжу. Солдати вдали, ніби нічого не чують, сержант одержав від капітана, який приїздив сюди з інспекцією цілком очевидний наказ, Не втручайтеся, навіть якби вони перебили одне одного. Сліпа репетувала не менш розпачливо, аніж ті жінки, яких колись утримували в цій божевільні, вона також майже збожеволіла, але від чистого розпачу. Зрештою, зрозумівши, що нічого своїми криками не доб'ється, вона замовкла, повернулася назад, ридаючи, й не відчуваючи, куди йде, й дістала удар кийком по голові, який повалив її з ніг. Дружина лікаря хотіла підбігти й підняти її, але штовханина була така, що вона не змогла ступити бодай два кроки. Сліпі, які прийшли вимагати свою їжу, почали безладно відступати й, утративши всяку орієнтацію, наштовхувалися один на одного, падали, підіймалися, знову падали, деякі навіть не намагалися піднятися, лежали розпростерті, виснажені, жалюгідні, побиті, притуляючись обличчями до підлоги. Раптом дружина лікаря, опанована жахом, побачила, як один зі сліпих нападників дістав із кишені пістолет і рвучким рухом підняв його в повітря. Постріл відколов від стелі великий шматок мармурового тиньку, який несподівано впав на голови, підсиливши загальну паніку. Сліпий із пістолетом вигукнув, Тихо всі, замовкніть, якщо хтось посміє писнути, то вистрелю на голос, нехай куля влучить у того, в кого вона влучить, не нарікайте потім. Сліпі завмерли й не ворушилися. Той, хто мав пістолета, провадив, Вам сказали, як воно віднині все буде, від сьогодні ми роздаватимемо їжу, попереджаємо вас, і хай навіть на думку нікому не спаде приходити сюди по неї, ми тут поставимо своїх вартових, вони каратимуть за будь-які спроби порушити це розпорядження, віднині їжа продаватиметься, хто хоче їсти, муситиме платити, Чим платити, запитала дружина лікаря, Я вам сказав, щоб усі стулили губу, заревів володар пістолета, вимахуючи зброєю в себе перед лобом, Хтось же має заговорити, ми мусимо знати, як нам поводитися далі, куди нам треба буде приходити по їжу, чи муситимемо приходити всі разом, чи по одному, Ти тільки глянь, яка вона розумна, сказав хтось із банди, якби ти її застрелив, ми мали б на одного рота менше, Якби я мав очі, вона б уже мала кулю в животі. Потім, звертаючись до всіх інших, сказав, Негайно повертайтеся до своїх палат, коли ми занесемо їжу всередину, я скажу, що вам робити далі, А як щодо оплати, знову озвалася дружина лікаря, скільки нам коштуватиме філіжанка кави з молоком і одна галета, Ця дівка таки напрошується, озвався голос того самого бандита, Залиш її на мене, сказав другий, і змінивши тон, провадив, Кожна палата вибере двох відповідальних, які візьмуть на себе обов'язок зібрати всі цінності, — всі цінності, хоч би якими вони були, — гроші, дорогоцінності, обручки, браслети, сережки, ручні годинники чи що там у вас знайдеться, і принести їх до третьої палати лівого крила, в якій ми перебуваємо, і якщо хочете вислухати дружню пораду, то нехай нікому не стукне в голову намагатися одурити нас, я вже наперед знаю, що дехто з вас спробує приховати частину цінностей, які має, але я хочу сказати їм, це дуже погана думка, бо якщо нам здасться недостатнім те, що ви нам принесете, ви просто залишитеся голодними, жуватимете свої банкноти і гризтимете діаманти. Сліпий із другої палати правого крила запитав, А як ви хочете, щоб ми віддали вам усе відразу, чи платили за кожну порцію їжі окремо, Схоже я вам не досить чітко все пояснив, сказав бандит із пістолетом, засміявшись, спочатку ви заплатите, а потім будете їсти, а щодо того, аби ви платили окремо за кожну порцію їжі, то це вимагало б надто складної бухгалтерії, ліпше приносьте нам усе відразу, а ми подивимося, на яку кількість їжі ви зможете претендувати, але я вас застерігаю ще раз, якщо надумаєте приховати бодай одну річ, то це вам обійдеться надто дорого, а щоб ви не вважали наші претензії несправедливими, то після того, як принесете нам усе, ми зробимо у вас обшук, і вам доведеться непереливки, якщо ми знайдемо у когось із вас бодай одну монетку, а зараз забирайтеся звідси всі — і то швидко. Він підняв руку і зробив ще один постріл, відколовши від стелі ще один шматок тиньку. А твій голос я не забуду, сказав бандит із пістолетом, А я не забуду твого обличчя, відповіла дружина лікаря.

Ніхто, схоже, не звернув уваги на абсурдні слова сліпої жінки, що вона не забуде обличчя, якого не могла бачити. Сліпі уже відступили назад так швидко, як могли, в пошуках дверей, і через короткий час ті люди з першої палати, які тут були, розповіли про ситуацію своїм товаришам, Виходячи з того, що ми почули, думаю, тепер нам більше нічого не залишається, як підкоритися, сказав лікар, бо їх багато, а найгірше те, що вони озброєні, Ми також могли б озброїтися, сказав продавець аптеки, Атож, виламавши кийки з дерев, якщо там залишилися ще гілки на рівні піднятої руки, повисмикувавши залізні шворені з ліжок, якими ми не вміємо й не маємо сили користуватися, а вони мають принаймні один пістолет, Я не віддам те, що мені належить, цим синам сліпої сучки, сказав хтось, Я також, підтримав його інший, Тут ситуація така, що або ми всі підкоряємося, або ніхто не підкоряється, сказав лікар, Ми не маємо вибору, сказала дружина лікаря, а крім того вони накинули нам той самий закон, який існує зовні, в нашому суспільстві, хто не хоче платити, нехай не платить, але в такому разі він не їстиме, бо не можна годуватися коштом інших, Ми віддамо все, що маємо, ми всі, сказав лікар, А хто не має нічого, щоб дати, Той їстиме те, що йому дадуть інші, правильно один чоловік сказав, що від кожного за його спроможностями, кожному по потребах. Запала мовчанка, а тоді старий із чорною пов'язкою на оці запитав, А кого ми оберемо відповідальними особами, Я пропоную обрати сеньйора доктора, сказала дівчина в чорних окулярах. Не було потреби голосувати, вся палата підтримала її пропозицію. Треба обрати двох, нагадав лікар, хтось готовий запропонувати себе, Якщо ніхто інший не зголошується, то нехай буду я, сказав перший сліпий, Дуже добре, що ж, почнімо збирати речі, нам потрібна торбинка, сумочка, невеличка валізка, згодиться будь-яка з цих речей, Я можу запропонувати ось це, сказала дружина лікаря і стала спорожняти свою сумочку, в якій носила кілька продуктів краси та інших дрібничок, коли не могла навіть уявити собі, в яких умовах їй доведеться жити. Посеред пляшечок, коробочок і тюбиків, принесених сюди з іншого світу, були також довгі ножиці з гострими кінцями. Вона не пам'ятала, щоб їх туди поклала, але вони там були. Дружина лікаря підняла голову. Сліпі чекали, її чоловік підійшов до ліжка першого сліпого й розмовляв із ним, дівчина в чорних окулярах казала зизоокому хлопчикові, що їсти скоро принесуть, на підлозі, заштовханий під столик біля узголів'я ліжка, так ніби дівчина в чорних окулярах досі хотіла, з дитячою і марною сором'язливістю, заховати його від очей, які не могли бачити, лежав гігієнічний тампон, вимазаний кров'ю. Дружина лікаря дивилася на ножиці й намагалася зрозуміти, чому вона на них так дивиться, дивиться на них із такою пильною увагою, але не знаходила ніякої причини, і справді, яку причину могли ховати в собі прості довгі ножиці, що лежали на її розкритій долоні, зі своїми двома нікельованими лезами й блискучими гостряками. Ти вже звільнила нам сумочку, запитав чоловік, Так, я її вже звільнила, відповіла вона й простягла йому руку з порожньою сумочкою, тим часом як другою рукою заховала ножиці собі за спину. Що з тобою, запитав її лікар, Нічого, відповіла дружина, хоч могла б відповісти й трохи інакше, Нічого такого, що ти міг би побачити, певно, тебе здивував тон мого голосу, а що могло б тебе здивувати ще. Разом із першим сліпим лікар підійшов до неї, взяв сумочку у свої тремтячі руки і сказав, Приготуйте все, що у вас є, зараз ми почнемо його збирати. Дружина відстебнула свого наручного годинника, відстебнула й той, який був на руці чоловіка, зняла сережки, зняла невеличкого персня з рубіном, золотого ланцюжка з шиї, подружню обручку, подружню обручку з чоловікового пальця, обидві вони знялися дуже легко, Пальці у нас стали зовсім тонкими, подумала дружина лікаря, вона склала усе це в сумочку, поклала туди й гроші, які вони взяли з дому, кілька банкнот різної вартості, кілька монет, От і все, сказала вона, Ти в цьому переконана, запитав лікар, подивися добре, Цінного більш нічого в нас нема. Дівчина в чорних окулярах додала туди свої скарби, вони не дуже відрізнялись від їхніх, на додачу вона мала два браслети, проте не мала подружньої обручки. Дружина лікаря зачекала, коли чоловік і перший сліпий обернуться до неї спинами, а дівчина в чорних окулярах нахилиться до свого зизоокого хлопчика зі словами, Візьми до уваги, що я твоя мати, сказала вона йому, я плачу за себе й за тебе, а тоді відійшла до задньої стіни. Там, як і в інших стінах стриміли великі цвяхи, на яких божевільні, певно, розвішували казна які свої скарби та всілякі дивацькі речі. Вона вибрала найвищого цвяха, до якого могла дотягтися, й повісила на нього ножиці. Після чого сіла на ліжко, її чоловік та перший сліпий повільно просувалися до дверей, зупинялися, щоб зібрати данину з одного боку та з другого, одні з тих, хто віддавав свої речі, обурювалися, що їх нахабно грабують, і це була свята правда, інші розлучалися з тим, що мали, з позірною байдужістю, так ніби думали, що якщо добре поміркувати, то в цьому світі немає нічого такого, що належало б нам в абсолютному розумінні, ще одна не менш очевидна правда. Коли вони дійшли до дверей палати, закінчивши збір, лікар запитав, Усе віддали, і кілька голосів із явною покірністю долі відповіли, що так, а дехто промовчав і свого часу ми довідаємося, чи вони промовчали тільки тому, що не хотіли брехати. Дружина лікаря підвела очі й подивилася туди, де висіли ножиці. Здивувалася, що вони висять так високо, підвішені на одне з металевих кілець, так ніби не сама вона повісила їх туди, потім подумала, що то була чудова ідея залишити їх тут, тепер вона зможе підстригти бороду чоловікові, зробити його більш презентабельним, адже за умов, у яких вони жили, він не міг нормально поголитися. Коли вона знову подивилася в напрямку дверей, двоє чоловіків уже зникли в темряві коридору, прямуючи до третьої палати в лівому крилі, куди їм наказано було прийти заплатити за їжу. За їжу на сьогодні, на завтра, а можливо, й на весь тиждень. Що вони їстимуть потім, на це запитання не було відповіді, бо вони віддали все, що мали.

Усупереч звичаю коридори не були захаращені, загалом так не було, коли люди виходили з палат, то безперервно спотикалися, на щось наштовхувалися й падали, ті, хто спіткнувся або впав, проклинали все на світі, обкладали винуватців свого зіткнення добірною лайкою, ті відповідали їм тим самим, але ніхто не надавав цьому значення, людина мусить якось полегшувати собі душу, а надто коли вона сліпа. Попереду них чулося шарудіння кроків і лунали голоси, певно, то були посланці з іншої палати, що виконували той самий обов'язок. У якому становищі ми опинилися, сеньйоре доктор, сказав перший сліпий, уже не досить того, що ми осліпли, а крім того ще й потрапили в пазурі до сліпих бандитів, а як не пощастило мені, спершу вкрали автомобіль, а тепер крадуть їжу та ще й пістолетом погрожують, У тім-то й головне лихо, що вони мають пістолет, Але патронів у них ненадовго вистачить, Справді, патрони рано чи пізно закінчуються, але в цьому випадку було б ліпше, щоб їх вистачило надовго, Чому ви так думаєте, Якщо патрони закінчаться, то хтось ними стрілятиме, а ми вже й так маємо забагато мерців, Ми перебуваємо в нестерпній ситуації, Вона стала нестерпною відразу, як ми сюди потрапили, а проте досі ми якось її витримували, Ви оптиміст, сеньйоре доктор, Я не оптиміст, але я не можу уявити собі чогось гіршого, аніж те життя, яким ми нині живемо, Щодо цього я сумніваюся, лихо не знає меж, Можливо, ви маєте слушність, сказав лікар, а тоді додав, ніби розмовляючи сам із собою, Тут щось має статися, бо ситуація залишається надто суперечливою, або й справді настане щось гірше, ніж це, або далі все почне поліпшуватися, хоч ознак такого поліпшення й не видно. Судячи з пройденого шляху, з кількості кутів, за які довелося їм завертати, вони вже наближалися до третьої палати. Ані лікар, ані перший сліпий ніколи тут не бували, проте конструкція обох крил логічно підкорялася строгій симетрії, той, хто добре знав праве крило, міг легко орієнтуватися в лівому, й навпаки, там, де треба було повернути ліворуч в одному крилі, у другому треба було повертати праворуч. Вони почули голоси, певно, то були ті, хто йшов попереду них, Нам треба зачекати, тихо промовив лікар, Чому, Ті, що в третій палаті, захочуть точно знати, що їм принесли, вони вже поїли й нікуди не поспішають, Уже не так довго залишилося й до обіду, Навіть якби наші сусіди по палаті були зрячими, вони можуть про це й не знати, адже годинників у них уже нема. Через чверть години, може, хвилиною менше, може, хвилиною більше, обмін відбувся. Двоє чоловіків пройшли повз лікаря та повз першого сліпого, з їхньої розмови було ясно, що вони несуть їжу, Обережно, не випусти ящика з рук, сказав один, а другий промурмотів, Навряд, щоб тут вистачило на всіх, Доведеться затягти пояси. Ковзаючи рукою по стіні, з першим сліпим, який ішов позаду, лікар просувався вперед доти, доки його пальці доторкнулися до одвірка. Ми з першої палати правого крила, повідомив він у розчинені двері. Хотів був переступити через поріг, але його нога наштовхнулася на перешкоду. Він зрозумів, що це ліжко, яке мало виконувати роль прилавка. Вони організовані, подумав він, це не імпровізація. Почулися голоси, кроки. Скільки ж їх там, дружина казала йому, що близько десятка, але не слід виключати, що їх набагато більше, немає сумніву, не всі вони були у вестибюлі, коли воювали за ящики з їжею. Той, хто мав пістолета, був ватагом, це його брутальний голос промовив, Зараз подивимося, які скарби принесла нам перша палата правого крила, а потім тихшим голосом, говорячи до когось, хто стояв неподалік, сказав, Занотуй. Лікар був приголомшений, адже головний бандит сказав, Занотуй, то виходить, тут хтось може писати, отже, тут хтось є не сліпий, адже для того, щоб писати, потрібен зір, Треба нам стерегтися, подумав він, бо завтра цей суб'єкт може опинитися з нами поруч, а ми й не знатимемо про це, ця думка лікаря мало відрізнялася від тієї, що промайнула в голові першого сліпого, Якщо, крім пістолета, вони мають іще й шпигуна, то ми перед ними безпорадні, більш ніколи не наважимося підняти голову. Сліпий командир грабіжників уже відкрив сумочку й діставав звідти руками речі, ретельно їх обмацуючи, гроші, поза всяким сумнівом, він розпізнавав на дотик, які монети були золотими, а які ні, на дотик він також визначав цінність монет і банкнотів, це легко, якщо ти маєш досвід, минуло ще кілька хвилин, і неуважне вухо лікаря вловило звуки, що були йому знайомі, звуки водночас приглушені й виразні, хтось поруч наскрізь проколював грубий папір голкою, що шкрябала гострим кінчиком по металевій підставці, тобто писав, користуючись азбукою Брайля, іншими словами, володів анагліптографією. Отже, між цими сліпими бандитами був один сліпий справжній, сліпий із тих, кого й раніше називали сліпими, очевидно, його загребли в одну сіть разом з іншими, час був не той, щоб мисливці стали з'ясовувати, Ти з яких сліпих, із сучасних чи давніх, поясни нам, у який спосіб ти перестав бачити. Але як же пощастило бандитам, мало того що до їхньої компанії потрапив бухгалтер, він також міг бути їм за провідника, сліпий, який пройшов спеціальну науку сліпих, був вартий своєї ваги золотом. Інвентаризація тривала, бандит із пістолетом знову й знову запитував думку свого рахівника, Що ти думаєш про це, й той на мить уривав свій підрахунок, щоб обмацати запропоновану йому річ і казав, Фальшива, на що бандит із пістолетом відгукувався, Ще кілька таких махлювань, і їсти вони в мене не будуть, або Добра, й тоді коментар був зовсім інший, Приємно мати справу з чесними людьми. Коли огляд закінчився, на ліжко були поставлені три ящики з їжею. Тягніть до себе, сказав бандит із пістолетом. Лікар порахував ящики. Три — це мало, сказав він, ми одержували чотири, коли їжу надсилали лише нам, і в ту ж мить відчув, як холодне дуло пістолета притиснулося йому до шиї, сліпий не мав потреби націлювати його в лоб, Надалі я щоразу забиратиму один ящик, коли почую слово протесту, а зараз несіть ці ящики і дякуйте Богові, що маєте бодай якусь їжу. Лікар промурмотів, Гаразд, гаразд, підхопив два ящики, перший сліпий забрав третій, і тепер уже повільніше, бо несли вантаж, вони рушили назад, у напрямку своєї палати. Коли увійшли до вестибюля, де, схоже, нікого не було, лікар сказав, Такої нагоди я більш ніколи не матиму, Що ви хочете сказати, запитав перший сліпий, Він приставив мені пістолет до шиї, я міг би видерти його в нього з рук, Це було б ризиковано, Не так ризиковано, адже я знав, де в нього пістолет, а він не знав, де мої руки, Ну то й що, Я переконаний, що в ту мить більш сліпим із нас двох був він, шкода, я тоді про це не подумав, а як і подумав, то не наважився, І тоді перший сліпий запитав, А що потім, навіть якби вам справді пощастило видерти пістолет у нього з рук, я не вірю, що ви змогли б скористатися ним, Якби я був переконаний, що зможу розв'язати ситуацію, то зміг би, Але такої переконаності у вас не було, Справді, не було, Тоді нехай пістолет краще буде в них, принаймні доти, доки вони не використали його проти нас, Погрожувати зброєю — це те саме, що користуватися нею, Якби ви вихопили в нього пістолет, почалася б справжня війна, й найімовірніше, ми навіть не змогли б звідти вийти, Ви маєте рацію, сказав лікар, певно, про все це я тоді й подумав, Пригадайте, сеньйоре доктор, те, що ви мені зовсім недавно сказали, А що я сказав, Що якась подія неминуче має статися, Вона сталася, але я нею не скористався, Ні не ця, станеться інша.

Коли повернулися до палати й показали, як мало вони принесли їжі, хтось звинуватив їх у тому, що вони не стали вимагати більше, адже саме для цього їх обрали представниками колективу. Тоді лікар розповів про те, що сталося, розповів про сліпого рахівника, про бандита з пістолетом і про сам пістолет. Невдоволені знизили тон і зрештою погодилися, що сеньйор доктор справді добре захищав інтереси палати. Потім розподілили їжу, й хтось не забув нагадати нетерплячим, що трохи — це завжди краще, аніж нічого, крім того, залишилося зовсім мало часу до того, як принесуть обід. Погано тільки буде, якщо з нами станеться те, що сталося з кобилою чоловіка, який привчав її не їсти й уже домігся успіху, але тут вона й здохла. Інші заусміхалися блідим усміхом, а один сказав, Той чоловік не так уже й погано придумав, якщо кобила, здихаючи, не знала, що вона здихає.

Старий із чорною пов'язкою на оці зрозумів, що його портативний радіоприймач як через свою крихку конструкцію, так і внаслідок короткого часу свого корисного існування має бути викинутий зі списку цінностей, що їх треба було віддати як плату за їжу, взявши до уваги, що функціонування приладу насамперед залежало від того, має він чи не має батарейки всередині, й від того, протягом якого часу вони діятимуть. Проте хрипкий тон голосів, що долинали з ящичка, свідчив, що жити йому залишилося недовго. Тому старий із чорною пов'язкою на оці вирішив припинити загальні прослуховування, ще й тому, що сліпі з третьої палати лівого крила могли несподівано наскочити й висловити з цього приводу іншу думку, керуючись не матеріальною цінністю приладу, яка була близькою до нуля, як цінністю його негайного використання, що, безперечно, була дуже високою, не кажучи вже про те, що там, де був пістолет, із високою ймовірністю могли знайтися й батарейки. Тож старий із чорною пов'язкою на оці сказав, що слухатиме новини сам-один на ліжку, ховаючи голову під ковдрою, і якщо почує щось цікаве, то розповість усім. Дівчина в чорних окулярах попросила його, щоб він бодай іноді дозволяв їй слухати трохи музики, Лише для того, щоб зовсім її не забути, виправдовувалася дівчина, але старий був незламний, казав, що надто важливо знати про те, що відбувається зовні, а хто хоче слухати музику, нехай слухає її у своїй голові, на те нам і пам'ять, щоб зберегти спогади і про музику, і про все добре, що нам довелося пережити. Мав рацію старий із чорною пов'язкою на оці, музика з його радіоприймача вже дряпала слух так, як може дряпати душу гнітючий спогад, тому він стишував звук до мінімуму в чеканні, коли стануть передавати новини. Тоді він трохи підсилював звук і нашорошував вуха, щоб не втратити жодного слова. Потім своїми власними словами переказував інформацію найближчим сусідам. Так, від ліжка до ліжка, новини повільно поширювалися по всій палаті, спотворюючись щоразу, коли переходили від одного слухача до наступного, і важливість інформації зменшувалася або посилювалася залежно від персонального оптимізму або песимізму того, хто її переказував. Так тривало до тієї миті, коли слова замовкли й старий із чорною пов’язкою на оці більше не мав чого розповідати. І не тому, що в нього поламався радіоприймач чи розрядилися батарейки, а досвід його власного життя та й не тільки того життя, що належало тільки йому, з вичерпною очевидністю показав, що час нікому не підвладний, і хоч ця машинка могла ще бути справною, проте хтось міг замовкнути раніше від неї. Протягом того першого дня, прожитого під п'ятою сліпих бандитів, старий із чорною пов'язкою на оці слухав і передавав новини з власної ініціативи, спростовуючи фальшивий оптимізм влади, а тепер, коли вже настала ніч, заховавши голову під ковдру, слухав ті хрипи, на які слабке електроживлення перетворювало голос диктора, коли раптом почув, як той заволав, Я осліп, потім шум чогось важкого, що вдарилося об мікрофон, швидку послідовність якогось гамору, вигуків і зненацька мертву тишу. Єдина радіостанція, яку міг ловити тут усередині малий радіоприймач старого з чорною пов'язкою на оці, замовкла. Ще протягом тривалого часу старий притуляв вухо до тепер мовчазного ящичка, ніби сподівався, що голос у ньому знову зазвучить і почне передавати останні вісті. Проте він здогадувався, він знав, що цей голос уже не зазвучить ніколи. Біла хвороба вразила не тільки диктора. Наче по бікфордовому шнуру вона швидко й ефективно поширилася на всіх працівників тієї радіостанції. Тоді старий із чорною пов'язкою на оці пожбурив свого радіоприймача на підлогу. Сліпі бандити, якби прийшли сюди шукати приховані дорогоцінності, знайшли б підтвердження, якби про це подумали, що недарма вони не визнали за потрібне включити портативні радіоприймачі до списку цінних речей. Старий із чорною пов'язкою на оці, натягнув ковдру собі на голову, щоб досхочу поплакати.

Поступово під слабким жовтим світлом брудних лампочок палата поринала в глибокий сон, можливо тому, що сьогодні її мешканцям пощастило поїсти тричі, а це раніше траплялося вельми рідко. Якщо все триватиме так і далі, то ми зможемо ще раз прийти до висновку, що навіть у найгіршому злі можна знайти частку добра, достатню для того, шоб терпляче переносити це зло, а в стосунку до нинішньої ситуації такий висновок означає, що всупереч першим тривожним передчуттям концентрація продовольства в одних руках із наступним його розподіленням знову ж таки з одного джерела має, зрештою, свої позитивні сторони, хоч би як нарікали на цю систему деякі ідеалісти, що воліють боротися за життя власними засобами, хоч унаслідок такої впертості їм і доведеться терпіти голод. Не думаючи про завтрашній день, забувши про те, що той, хто платить наперед, завжди обслуговується погано, більшість сліпих у всіх палатах спали без задніх ніг. Інші, які стомилися у своїх марних пошуках знайти почесний спосіб вийти з принизливого становища, в яке вони потрапили, також засинали один за одним і бачили уві сні надію на кращі дні, аніж сьогоднішній, коли вони почуватимуть себе вільними, хоч, може, й не такими ситими. У першій палаті правого крила не спала лише дружина лікаря. Лежачи на своєму ліжку, вона думала про те, що розповів її чоловік, коли на одну мить йому здалося, ніби між сліпими бандитами був один, який не втратив зір, один, якого вони могли використовувати як шпигуна. Дивно, що вони вже більше не повернулися до розмови на цю тему, так ніби лікареві навіть на думку не спало, що його власна дружина досі зберегла спроможність бачити. Вона подумала про це, але промовчала, не хотіла говорити очевидні слова, Те, що не зможе зробити він, зможу зробити я, Що саме, запитав би лікар, прикинувшись, ніби не зрозумів її. Тепер, дивлячись на ножиці, які висіли на стіні, дружина лікаря запитувала себе, Яка користь у тому, що я не втратила зір. Він послужив їй для того, щоб вона побачила жах, якого ніколи не змогла б собі уявити, послужив для того, що їй захотілося осліпнути, більше ні для чого. Вона обережно сіла на ліжку. Перед нею спали дівчина в чорних окулярах і зизоокий хлопчик. Вона побачила, що два ліжка стояли дуже близько одне до одного, дівчина пересунула своє, безперечно для того, щоб бути ближче до хлопчика, якщо його треба буде втішити, витерти йому сльози, адже матері поруч із ним не було. Чому ж я так не зробила, подумала вона, я ж також могла зсунути впритул наші ліжка, ми спали б тоді разом, і я постійно не боялася б, що вночі він упаде з ліжка. Вона подивилася на чоловіка, який спав важким сном людини, геть виснаженої. Вона не сказала йому, що зберегла ножиці, що одного з цих днів вона підстриже йому бороду, це робота, яку зможе виконати навіть сліпа жінка, якщо надто не наближатиме леза до шкіри. Вона знайшла собі переконливе виправдання, чому не розповіла йому про ножиці, Потім до мене зійшлися б усі чоловіки, і я нічого не робила б, лише підстригала їм бороди. Вона обернулася на ліжку, опустила ноги на підлогу й стала намацувати капці. Коли вже збиралася взути їх, передумала, пильно на них подивилася, мотнула головою і нечутно відставила їх під ліжко. Увійшла в прохід між ліжками й повільно рушила в напрямку дверей. її босі ноги відчували липучий бруд підлоги, але вона знала, що далі, в коридорах, буде набагато гірше. Вона дивилася то праворуч, то ліворуч, чи десь немає сліпого, який не спить, хоч не мало найменшого значення, якби один із них або навіть більше не спали, або навіть не спала вся палата, адже вона не створювала найменшого шуму, а якби навіть створювала, усім відомо, якими вимогливими бувають природні потреби тіла, вони не обирають години, але найбільше їй не хотілося, щоб чоловік прокинувся й устиг запитати, Куди ти йдеш, бо це, либонь, те запитання, яке чоловіки найчастіше ставлять своїм дружинам, другим таким запитанням є, Де ти була. Одна зі сліпих жінок сиділа на ліжку, спершись спиною на низьке узголів'я, втупивши невидющий погляд у протилежну стіну, й не відчула її близької присутності. Дружина лікаря на мить зупинилася, ніби їй раптом захотілося вхопитися за невидиму ниточку, яка висіла в повітрі і яку вона могла б назавжди обірвати, знищити. Сліпа підняла руку, певно, відчула легку вібрацію в атмосфері, потім байдуже дозволила їй упасти, з неї було досить того, що вона не могла заснути через хропіння сусідів. Дружина лікаря рушила далі, прискорюючи ходу, мірою того як наближалася до дверей. Перш ніж піти в напрямку вестибюля, вона подивилася в коридор, обабіч якого були інші палати, далі нужники й нарешті кухня та їдальня. Під стінами коридору лежали сліпі, ті, хто після свого прибуття не зміг здобути собі ліжко чи тому, що під час штурму затримався десь у задніх рядах, чи тому, що йому забракло сил, аби здобути його в боротьбі. Через десять метрів один сліпий лежав на сліпій, розсунувши їй ноги, вони робили те, що робили, без зайвого шуму, певно, обоє були людьми сором'язливими, але не треба було мати гострий слух, щоб зрозуміти, чим вони займаються, а тим більше, коли обоє вже були неспроможні стримувати крики та стогін, неартикульовані слова, які означають, що незабаром вони мають кінчати. Дружина лікаря зупинилася, щоб подивитися на них, і не тому, що їм заздрила, вона мала власного чоловіка й могла одержати від нього свою втіху, а тому, що її опанувало почуття зовсім іншої природи, яке вона не могла назвати, либонь, то було або почуття симпатії, так ніби вона хотіла сказати, Не звертайте на мене уваги, я теж знаю, що це таке, або співчуття, Навіть якби ця мить найвищої втіхи могла тривати протягом усього життя, ви залишилися б двома окремими людьми й ніколи не злилися б в одну істоту. Сліпий і сліпа тепер відпочивали, вже розділені, одне поруч другого, але досі трималися за руки, вони були молоді, можливо, закохані, мабуть, пішли разом у кіно й там осліпли, або чудесний випадок поєднав їх тут, і якщо це справді було так, то як вони впізнали одне одного, звичайно ж, по голосу, бо не лише голос крові не потребує очей, кохання, яке називають сліпим, також може сказати свої слова. Проте найімовірніше, їх схопили разом і в такому разі їхні руки з'єдналися не тепер, а були з'єднані від самого початку.

Дружина лікаря зітхнула й підняла руки до очей, їй треба було це зробити, бо вона стала погано бачити, але вона не злякалася, вона знала, що це тільки сльози. Потім рушила далі. Дійшовши до вестибюля, підступила до дверей, які виходили на переднє подвір'я. Виглянула назовні. За брамою горіло світло, на ньому виділявся чорний силует солдата. На протилежному боці вулиці всі будинки стояли в темряві.

Вона вийшла на майданчик сходів. Небезпеки не було. Навіть якби солдат помітив силует людини, він вистрелив би лише тоді, якби вона спустилася по сходах і стала наближатися, після усного застереження, до тієї невидимої лінії, яка для нього була кордоном його безпеки. Звикши до незмовкних шарудінь і неясних звуків палати, дружина лікаря була вражена тишею, яка заповнювала простір, мовби все людство зникло, залишивши тільки одну запалену лампочку та солдата, який охороняв те світло, її та решту чоловіків і жінок, які не могли бачити. Вона сіла на підлогу, спершись спиною на одвірок, у тій самій позі, в якій бачила сліпу жінку в палаті, й дивлячись перед собою, як і вона. Ніч була холодна, вітер свистів понад фасадом будівлі, й здавалося неможливим, що досі у світі існує вітер, що ніч була чорною, вона цього не сказала, але, звичайно ж, подумала про сліпих, для яких білий день існував завжди. У світлі з'явився ще один силует, певно, мала відбутися зміна варти. Без пригод, скаже солдат, який піде спати решту ночі до свого намету, вони не могли собі уявити, що відбувається за тією брамою, яку вони охороняють, певно, вони не почують пострілів, такий пістолет ляскає досить тихо. Удар ножицями буде ще тихшим, подумала дружина лікаря. Вона не запитала себе, звідки їй прийшла така думка, все одно вона про це не довідалася б, вона лише здивувалася, як повільно вона до неї приходила, як затрималося перше слово, перш ніж воно з'явилося, як неквапно тяглися слова наступні і як потім вона дійшла висновку, що ця думка вже їй знайома, вона вже десь зустрічалася з нею раніше, їй тоді лише бракувало слів, так ото тіло знаходить у ліжку заглибину, приготовану для нього простою думкою, що воно збирається лягти. Солдат підійшов до брами, й хоч він був проти світла, вона помітила, що він дивиться в її бік, певно, помітив нерухому постать, світла було недостатньо, аби роздивитися, що це лише жінка, яка сидить на підлозі, обхопивши руками ноги й поклавши підборіддя на коліна, й тоді солдат повернув у той бік промінь прожектора, й сумнівів у нього не залишилося, то й справді жінка, що підводиться так повільно, як раніше напливали на неї думки, але цього солдат не знає, він знає лише, що боїться тієї постаті, яка, здається, ніколи не закінчить підводитися, якусь мить солдат думає, чи не дати йому сигнал тривоги, потім вирішує, що не треба, зрештою, то лише жінка, й вона перебуває далеко, про всяк випадок він націлив на неї гвинтівку, але при цьому зачепив прожектор, і яскравий промінь потрапив йому у вічі, обпаливши сітчатку й засліпивши його. Коли зір у нього відновився, жінка вже зникла, й тепер цей вартовий не зможе сказати тому, хто прийде йому на зміну, Без пригод.

А дружина лікаря вже перебуває в лівому крилі, в коридорі, який приведе її до третьої палати. Тут також є сліпі, що сплять на підлозі, і їх тут більше, аніж у правому крилі. Вона йде, не створюючи шуму, повільно, відчуває, як підлога прилипає до її босих ступнів. Вона зазирає до двох перших палат і бачить те, що й сподівалася там побачити, накриті ковдрами людські тіла, сліпого, який не хоче спати й говорить про це з розпачем у голосі під уривчасте хропіння майже всіх своїх сусідів. Ну а сморід, який тут усе огортає, то він її не дивує, іншого запаху немає в усій будівлі, так само пахне і її власне тіло й одяг, який вона носить. Завернувши за ріг, до тієї частини коридору, куди виходить третя палата, вона зупиняється. У дверях там стоїть чоловік, ще один вартовий. У руках він тримає кия, яким повільно вимахує з боку в бік, ніби хоче в такий спосіб не пропустити нікого, хто захотів би до нього наблизитися. Тут немає сліпих, які спали б на підлозі, коридор нічим не захаращений. Сліпий у дверях і далі розмірено вимахує києм, схоже, він не стомлюється, але це не так, через кілька хвилин він перекладає кия в другу руку й махає далі. Дружина лікаря просувається вперед, притискаючись до протилежної стіни, щоб її не зачепило києм. Дута, яку описує кий, не досягає навіть до середини широкого коридору, й жінці кортить сказати вартовому, що його зброя не заряджена. Дружина лікаря тепер стоїть перед сліпим із києм і може зазирнути в палату в нього за спиною. Ліжка зайняті там не всі. Скільки ж їх, подумала вона. Підступила трохи ближче, майже до самої межі досяжності кия, й там зупинилася, сліпий обернув голову вбік, туди, де вона стояла, так ніби помітив щось ненормальне, почув якесь зітхання, якесь шарудіння в повітрі. Це був високий чоловік із довгими руками. Спочатку він витяг руку з києм перед собою, кілька разів змахнув ним у порожнечі, ступив короткий крок уперед, і протягом якоїсь секунди дружина лікаря боялася, що він її бачить і лиш обирає зручне місце, з якого можна на неї напасти. Ці очі не сліпі, стривожено подумала вона. Звичайно ж, вони сліпі, так само сліпі, як і очі всіх, хто живе під цим дахом, між цими стінами, усі, всі, крім неї. Тихим голосом, майже пошепки вартовий запитав, Хто тут, він не викрикнув, як це роблять справжні вартові, Хто йде, і доброю відповіддю було б відповісти, Свої, й він би тоді сказав, Іди далі своєю дорогою, але тут усе відбувалося інакше, він тільки похитав головою, ніби відповідав сам собі, Що за дурниці, тут нікого не може бути, о цій годині всі сплять. Обмацуючи все навколо лівою рукою, він відступив до самих дверей і заспокоєний власними словами, опустив руки. Йому хотілося спати, він уже давно чекав, коли хтось із товаришів прийде йому на зміну, але для цього було треба, щоб того іншого розбудив внутрішній голос обов'язку, бо само собою зрозуміло, що тут не було ані будильників, ані тих, хто користувався б ними. Дуже обережно дружина лікаря наблизилася до протилежного одвірка й зазирнула всередину палати. Палата була не повна. Вона швидко порахувала її мешканців, і їй здалося, що їх там було чи то дев'ятнадцятеро, чи двадцятеро. У глибині вона побачила кілька ящиків із їжею, що стояли один на одному, інші лежали на незайнятих ліжках. Вони зберігають їжу, роздають не все, що отримують, подумала дружина лікаря. Сліпий, схоже, знову стривожився, але не зробив жодного руху, аби спробувати щось виявити. Минали хвилини. Почувся гучний кашель якогось курця, що долинув ізсередини. Сліпий нетерпляче обернувся, нарешті йому дадуть поспати. Проте ніхто не підвівся. Тоді сліпий повільно, наче боявся, що його зловлять на злочині, який полягає в порушенні всіх правил, що їм повинен підкорятися вартовий, сів на краєчок ліжка, яке стояло на вході до палати. Протягом кількох хвилин він ще намагався тримати голову прямо, але потім дозволив собі поринути в сон, і немає сумніву, що, засинаючи, він подумав, Це не має ваги, ніхто не бачить мене. Дружина лікаря знову стала рахувати тих, що спали всередині палати. З цим, що в дверях, їх двадцятеро, принаймні, вона одержала тут точну інформацію, її нічна вилазка не була марною. Але чи для цього я сюди прийшла, запитала вона саму себе, й не знайшла відповіді. Сліпий вартовий спав, прихиливши голову до одвірка, кий безшумно зісковзнув на підлогу, перед нею був неозброєний сліпий, що не володів силою Самсона й не збирався валити ніяких колон. Дружина лікаря примусила себе думати, що цей чоловік украв у них їжу, що він забрав те, що належало іншим по праву, що через нього залишаться голодними діти, але ці думки не вселили їй до нього ані ненависті, ані зневаги, навіть легкого роздратування, вона відчула лише дивний жаль до цього обм'яклого тіла з відхиленою назад головою на довгій шиї, покритій товстими венами. Уперше, відтоді як покинула палату, вона затремтіла від холоду й відчула, що плити підлоги наче кригою обморожують або обпікають їй ноги. Мені тільки й не вистачало, що підхопити лихоманку, подумала вона. Але ні, то була не лихоманка, а лише нескінченна втома, бажання згорнутися в калачик, звернути погляд усередину й дивитися глибше, глибше, глибше, аж поки вона зможе заглянути у свій мозок, туди де різниця між спроможністю бачити й спроможністю не бачити існує невидима для звичайного зору. Повільно, дедалі повільніше тягнучи своє тіло, вона повернулася назад, до того місця, яке їй належало, проминула кількох сліпців, які здавалися сомнамбулами, для них вона не мала прикидатися, що сліпа. Закохані сліпі вже не трималися за руки, вони спали, лежачи на боку, скулившись, щоб зберегти тепло, вона лежала в мушлі, яку утворювало його тіло, зрештою, придивившись пильніше, вона помітила, що вони таки тримаються за руки, своєю рукою він обхопив її тіло, переплівши пальці з її рукою. Коли увійшла до палати, то побачила, що сліпа жінка так і не змогла заснути, вона й далі сиділа на ліжку, чекаючи коли перевтомлене тіло здолає впертий опір розуму. Усі інші, здавалося, спали, деякі сховали голови під ковдрами, наче шукали темряву неможливої для них ночі. На тумбочці біля ліжка дівчини в чорних окулярах вона побачила пляшечку з очними краплями. Дівчина вже вилікувала собі очі, але не знала про це.

Якби сліпий, якому було доручено вести підрахунок незаконного здирства мешканців палати, де отаборилися сліпі бандюки, вирішив під впливом такого собі осяяння, що освітило б темряву його сумнівної душі, перейти в це крило зі своїми знадобами для письма, тобто голкою та грубим папером, то, безперечно, тепер би він був зайнятий створенням хроніки поганого харчування та інших страждань своїх нових пограбованих товаришів. Він почав би з розповіді про те, що там, звідки він прийшов, загарбники не лише повиганяли з палати чесних сліпих, щоб стати єдиними володарями всього того простору, яким вони тепер володіли, вони, крім того, заборонили мешканцям двох інших палат лівого крила користуватися відповідними місцями загального користування, як це іноді називають. Далі він би описав, що така нахабна сваволя мала своїм результатом той факт, що весь той скривджений люд мусив користуватися нужниками протилежного крила з наслідками, які неважко собі уявити тому, хто не забув, у якому стані перебували ці місця раніше. І додав би, що тепер неможливо стало вийти на заднє подвір'я, не наштовхуючись на сліпих, які бризкали своїми діареями або тужилися від зусиль, які обіцяли багато, а зрештою не давали нічого, й будучи схильним до спостережливості, не міг би не відзначити очевидну суперечність між малою кількістю з'їденого й великою кількістю вивергнутого із себе, продемонструвавши в такий спосіб, що знаменитому зв'язку між причиною й наслідком, про який стільки говориться, не можна цілком довіряти, принаймні у плані кількісному. Він також відзначив би, що тоді як у цей час палата озброєних бандитів завалена ящиками з харчами, тут нещасні голодні люди скоро будуть примушені збирати крихти із загидженої підлоги. Думаю, що також не забув би сліпий рахівник, перебуваючи водночас у ролі учасника та історика подій, відзначити злочинну поведінку сліпих бандитів, які воліють, щоб їжа псувалася, аніж дати її тим, хто гостро її потребує, бо ж відомо, що хоч деякі з харчів і можуть зберігатися протягом кількох тижнів, не втрачаючи своєї якості, інші, а надто приготовлені на кухні, якщо не будуть відразу з'їдені, через короткий час прокисають або покриваються пліснявою, і стають небезпечними для життя, якщо таке животіння ще можна назвати життям. І змінивши предмет, але не тему, наш хроніст із глибоким смутком розповів би, що тут процвітають хвороби не лише шлунково-кишечного тракту, які виникають або від недоїдання, або від поганої засвоюваності з'їденого, адже сюди привозили не лише осіб здорових, крім того, що сліпих, хоч серед них були й такі, які могли б продавати своє здоров'я, але навіть вони тепер перебувають у такому самому становищі, як і інші, прикуті до своїх убогих ліжок, хворі на лютий грип, невідомо ким занесений у ці стіни. Й у жодній із п'ятьох палат тепер не знайдеться жодної пігулки аспірину, яка могла б знизити температуру хворого й бодай трохи полегшити йому головний біль, і тепер марно було б шукати її навіть за підкладкою дамських сумочок, де раніше все ж таки знайшлося кілька штук. І либонь, лише з обережності наш хроніст відмовився б розповідати про безліч інших хвороб, від яких страждали багато з майже трьохсот осіб, поміщених у цей нелюдський карантин, але він не міг би обминути згадкою принаймні два випадки досить запущеного раку, на які влада не схотіла зважати, коли сліпих виловлювали, щоб доставити їх сюди, і власті навіть заявили, що закон один для всіх і демократія несумісна з наданням якихось переваг у лікуванні. Погана доля схотіла, щоб на всю цю кількість народу був лише один лікар, до того ж лікар-офтальмолог, у якому тут була найменша потреба. Дійшовши у своїй розповіді до цього місця, сліпий рахівник, стомлений описувати стільки страждань і болю, поклав би на стіл свою металеву голку й тремтячою рукою став би намацувати шматок черствого хліба, який відклав на тоді, коли завершить свій обов'язок історика часів кінця світу, але він не знайде його, бо інший сліпий, наділений гострим нюхом, який вельми пригодився йому в цій скруті, уже встиг поцупити і з'їсти той кусень. І тоді, вилаявши себе за спалах братерського співчуття, осудивши порив солідарності, який привів його в праве крило, сліпий рахівник вирішить, що ліпше буде, поки не пізно, повернутися в третю палату лівого крила, бо там, хоч би як кипів його дух праведним обуренням проти негідної поведінки сліпих пройдисвітів, він принаймні не голодуватиме.

А щодо голоду, то він був цілком реальним. Щоразу, коли ті, кому доручалося принести їжу, поверталися до палат, то мізерна її кількість спричиняла бурхливі протести. Завжди знаходився хтось, хто пропонував організувати колективну акцію, таку собі масову маніфестацію, наводячи на підсилення своєї пропозиції аргумент кількості, стільки разів підтверджений і підсилений діалектичним твердженням, що волі, які поєднуються, спроможні за певних обставин побільшувати свою силу до нескінченності. Та незабаром обурення втихало, досить було комусь обачнішому оцінити переваги та ризики пропонованої акції, нагадати ентузіастам про смертельну небезпеку вогнепальної зброї, Ті, хто буде попереду, знають, на що вони себе наражають, а щодо тих, хто буде позаду, то ліпше навіть не уявляти собі, що відбудеться у вельми ймовірному випадку, якщо нас налякає вже перший постріл, і більшість тоді помре розчавленими, а не від куль. Як проміжний варіант в одній із палат вирішили й повідомили про свій намір іншим палатам, що пошлють по їжу не тих, кого зазвичай посилали по неї, а спеціальний підсилений загін із десятьох або дванадцятьох дужих чоловіків, і вони, мовляв, хором висловлять загальне невдоволення. Оголосили набір добровольців, але, мабуть, з огляду на відомі застереження людей обережних, у жодній з інших палат не знайшлися охочі взяти участь у подібній місії. Богу дякувати, це очевидне свідчення моральної слабкості не мало великого значення й навіть не примусило нікого відчути сором за своє боягузтво, бо підтвердженням необхідності поводитися обачно стало повідомлення по результат експедиції, яку організувала палата, де виникла ця ідея. Восьмеро сміливців, які взяли в ній участь, були побиті киями, і якщо в них і правда було випущено тільки одну кулю, то не можна не відзначити, що пролетіла вона вже не так високо, як перші, бо всі протестувальники потім присягалися, що вона просвистіла над самими їхніми головами. Чи в тому пострілі був намір когось убити, можливо, ми довідаємося пізніше, а поки що накриємо того, хто стріляв, тінню сприятливого сумніву, тобто припустимо, що той постріл був лише застереженням, хоч і значно серйознішим, проте ватаг сліпих пройдисвітів помилився щодо зросту протестувальників, або уявивши їх собі нижчими, ніж вони були, або, і таке припущення викликає тривогу, він припустив, що вони вищі, ніж були насправді, й у такому випадку ми ніяк не можемо виключити можливість убивчого наміру. Відсунувши вбік ці окремі сумніви та питання й перейшовши до тих, які стосуються широкого загалу і мають значення для всіх, ми не можемо не відзначити, що справжнім божим промислом була заява протестувальників про те, що вони представляють палату номер такий-то. Таким чином, лише та палата мусила терпіти покарання, голодуючи протягом трьох днів, і то було її щастя, бо постачання їжі могли урвати їм назавжди, й то було б справедливо, бо не можна кусати руку, яка тебе годує. Тож протягом тих трьох днів пожильці бунтівної палати не мали іншої ради, крім як ходити від дверей до дверей і канючити бодай шкуринку хліба, якщо можливо, то з чим-небудь зверху, з голоду, звичайно, вони не померли, але наслухалися достатньо, коли їм казали, з вашими претензіями недовго й ноги відкинути, Якби ми вас послухалися, то в кого б ви тепер просили милостиню, але було найгірше, коли їм казали, Потерпіть, потерпіть, немає слів, які так неприємно слухати, ліпше, коли тебе вилають та й годі. А коли три дні покарання скінчилися, і бідолахи повірили, що для них настало нове життя, стало очевидно, що покарання нещасливої палати, тієї, в якій мешкали всі сорок бунтівних сліпих, по суті триває, бо їжа, якої раніше вистачало не більш як на двадцять осіб, тепер так зменшилася у своїй кількості, що й десятеро не могли погамувати голод. Можна собі уявити, який там знявся крик, яке всіх опанувало обурення, а також, болить, кому має боліти, факти є фактами, уявіть собі страх, що опанував інші палати, які знедолені почали штурмувати палати, що розривалися між класичними обов'язками людської солідарності та дотриманням не менш класичного догмату, який проголошує, що справжнє милосердя починається із себе самого.

Саме так стояли справи, коли надійшов наказ від сліпих бандитів, які вимагали, щоб їм принесли більше грошей та цінних речей, бо вони вважають, що доставлена ними їжа перевищила цінність початкової виплати, що її, як вони стверджували, вони, бандити, великодушно оцінили значно вище, ніж вона того варта. Приголомшені мешканці палат відповіли їм, що в них більше не залишилося жодного сентаво, що всі зібрані цінності були пунктуально їм віддані, і що, цей аргумент слід визнати досить ганебним, вони не схильні визнати справедливим рішення, яке умисне нехтує різницю між внесками різних палат, тобто, якщо викласти це простими словами, то не годиться, щоб праведник мусив платити за грішника, й не можна відмовляти в їжі тому, перед ким ти ще перебуваєш у боргу. Жодна з палат, звісно, не знала, скільки цінностей передали бандитам інші палати, але кожна вважала, що має причини їсти далі, навіть якщо в інших кредит уже й вичерпався. На щастя, цей конфлікт помер уже при своєму народженні, бо сліпі пройдисвіти повідомили, що наказ має бути виконаний усіма, бо якщо й була якась різниця у вартості їхніх внесків, то вона залишилася таємницею, схованою у відомостях сліпого рахівника. У палатах розгорілися суперечки, нерідко доходило навіть до застосування рук. Дехто підозрював, що деякі егоїсти лукаво приховали частину своїх цінностей і годувалися коштом тих, хто чесно віддав усі свої скарби на користь громади. Інші, привласнюючи для власного користування аргументи, які досі висувалися на користь колективу, стверджували, що віддані ними речі могли б прогодувати їх ще багато днів, а не утримувати скупіїв і паразитів. Загроза, яку лихі сліпі зробили на самому початку, провести обшук у палатах і покарати порушників договору, була здійснена в кожній палаті, щоб виявити там сліпців хороших і сліпців поганих. Ревізори не виявили великі багатства, хоч і знайшли кілька годинників та перснів, більшість із яких належали чоловікам, а не жінкам. Що ж до покарань внутрішнього правосуддя, то справа обмежилася кількома ляпасами, кількома тичками в зуби, які здебільшого не влучали, але переважно чулася лайка, прозвучали навіть кілька фраз зі стародавньої риторики, такі, наприклад, Та ти не завагався б пограбувати й рідну матір, можна не сумніватися, що для того, аби вчинити таку ганебну річ, та й інші, либонь, ще ганебніші, людям довелося б чекати, коли всі осліпнуть і разом зі світлом очей втратять і світло пристойності. Сліпі бандюки одержували плату, обіцяючи жорстокі репресії, які, на щастя, потім не виконали, либонь, через забудькуватість, хоч насправді в їхніх головах уже визріла нова ідея, про яку вони незабаром усіх повідомили. А якби вони виконали свої погрози, то нові несправедливості значно ускладнили б ситуацію, можливо, призвівши до драматичних наслідків, бо дві палати, щоб приховати злочинне приховування цінних речей, у якому вони були звинувачені, назвалися номерами інших палат, накинувши невинним палатам провини, які не були їхніми, одна з них була такою чесною, що все віддала уже в перший день. На щастя, щоб не завдавати собі зайвої мороки, сліпий рахівник записав на окремому аркуші ті нові розбіжності, які виникли у зв'язку з новими поборами, й це пішло на користь усім, як винним, так і невинним, бо якби він приєднав нові відомості до колишніх записів, то різниця між внесками, одержаними від різних палат, стрибнула б у його невидющі очі.

Минув ще тиждень, і сліпі бандити оголосили, що вони хочуть жінок. Ось так просто, Приведіть нам жінок. Ця несподівана, хоч і не можна сказати, що цілком незвичайна вимога, спричинила вибух обурення, який легко собі уявити, ошелешені емісари, які принесли наказ, повернулися до сліпих бандитів і повідомили, що палати, три з правого крила й дві з лівого, зокрема й ті сліпі жінки та чоловіки, які спали на підлозі, одностайно вирішили не виконувати ганебну вимогу, заявивши, що не можуть настільки принизити свою людську гідність, у даному разі жіночу, і якщо в третій палаті лівого крила немає жінок, то при чому тут вони. Відповідь була короткою і сухою, Не пришлють нам жінок, їсти не дамо. Принижені емісари повернулися до своїх палат із наказом* Або вони підуть туди, або їсти нам не дадуть. Жінки самотні, які не мали партнера або не мали постійного, негайно запротестували, вони не збираються платити за їжу чоловіків, які належать іншим жінкам, тією частиною свого тіла, що в них між ногами, а одна з них навіть мала зухвалість сказати, забувши про ту повагу, з якою мусила б ставитися до своєї статі, Я піду туди, як захочу, але все, що я зароблю, я зароблятиму тільки для себе, і якщо мені сподобається, то залишуся жити з ними, тоді ліжко й стіл будуть мені гарантовані. Такими словами, щодо змісту яких помилитися було неможливо, вона це сказала, але не перейшла до наступних дій, бо вчасно подумала про те, як їй доведеться несолодко, якщо вона муситиме витримувати сама-одна статевий натиск двадцятьох чоловіків, які, схоже, ошаліли від хоті. Проте ці слова, так легковажно промовлені в другій палаті правого крила, впали не в порожнього кошика, бо один з емісарів, який володів особливим чуттям сприятливої нагоди, негайно запропонував, щоб на цю службу жінки зголошувалися добровільно, взявши до уваги, що те, що робиться з доброї волі, робити значно легше, аніж те, що робиться з примусу. Й лише в останню мить обачність перешкодила йому кинути цей заклик, процитувавши відоме прислів'я, Той, хто біжить для власного задоволення, не стомлюється. Та хоч він і вчасно прикусив язика, проте все одно у відповідь йому пролунав справжній вибух обурення, жінки, переповнені праведним гнівом, мовби фурії, налетіли на нього з усіх боків, а всіх чоловіків змішали з багнюкою, назвавши їх, залежно від рівня своєї культури, суспільного середовища та особистого стилю, кретинами, сутенерами, п'янчугами, кровопивцями, експлуататорами, звідниками. Деякі з них висловили жаль, що з чистої великодушності та співчуття поступилися сексуальним проханням своїх товаришів по нещастю, які тепер так погано віддячили їм, штовхаючи їх на відверту ганьбу. Чоловіки намагалися виправдатися, просили жінок, щоб ті не драматизували ситуацію, якого біса вони підняли крик, хіба не зрозуміло, що звичай вимагає шукати добровольців у важких і небезпечних ситуаціях, таких як та, що її вони нині переживають, Ми всі ризикуємо померти від голоду, й ви, і ми. Декотрі з жінок прислухалися до цього голосу розуму й притихли, але одна з них, переповнившись несподіваним натхненням, підкинула нові дрова у вогонь, коли іронічно запитала, А що ви робили б, якби вони, замість вимагати жінок, зажадали чоловіків, як би ви тоді повелися, ану розкажіть нам, а ми послухаємо. Жінки прийшли в захват, Розкажіть нам, розкажіть, закричали вони хором, задоволені, що загнали чоловіків у куток, що вони потрапили у власну ж логічну пастку, з якої тепер навряд чи зможуть вибратися, хотіли подивитися, куди приведе їх чоловіче вміння тверезо міркувати, яким вони так полюбляють вихвалятися, Тут педерастів немає, спробував запротестувати один чоловік, І повій немає, відрубала жінка, яка поставила провокаційне запитання, а навіть якби вони були, то навряд чи погодилися б робити своє ремесло вам на догоду. Чоловіки неспокійно щулилися, знаючи, що єдиною відповіддю, яка задовольнила б мстиву жіноту, була б така, Якби вони зажадали чоловіків, ми пішли б, але жоден із них не мав мужності промовити цю коротку, рішучу й недвозначну фразу, і вони були такі спантеличені, що жоден не спромігся пригадати: для них не було б великої небезпеки, якби вони її сказали, позаяк ті сучі сини з третьої палати лівого крила хотіли розважатися з жінками, а не з чоловіками.

Атож, жоден із чоловіків про це не подумав, але, схоже, про це подумали жінки, бо як було інакше пояснити ту мовчанку, яка потроху заповнювала палату, що в ній відбувалася ця суперечка, як не те, що вони зрозуміли, для них перемога у словесній перепалці не відрізнялася від поразки, яка неминуче прийде потім, та й у сусідніх палатах суперечки мало чим відрізнялися від цієї, бо ж відомо, що людські міркування часто повторюються, як слушні, так і неслушні. У цій палаті дискусію завершила жінка віком років п'ятдесятьох, яка мала тут стару матір і не бачила іншого способу нагодувати її, Я піду, сказала вона, не знаючи, що її слова прозвучали відлунням тих, які промовила в першій палаті правого крила дружина лікаря, Я піду, в цій палаті протести не були ані такими численними, ані такими бурхливими, бо жінок тут мало, дівчина в чорних окулярах, дружина першого сліпого, реєстраторка консультації, покоївка готелю, жінка, про яку ніхто не знав, хто вона така, й жінка, яка не могла спати, але ця здавалася такою нещасною, такою жалюгідною, що жінки вирішили дати їй спокій, жіноча солідарність, як відомо, чоловікам не на користь. Перший сліпий почав був розмову про те, що його дружина не стане себе ганьбити, віддаючи своє тіло незнайомим чоловікам навзамін нехай там чого, бо вона цього не хоче та й він їй не дозволить, мовляв, гідність не продається, і якщо людина починає поступатися в дрібних речах, то закінчує тим, що втрачає весь сенс життя. Тоді лікар запитав у нього, який сенс життя він бачить у ситуації, що в ній усі вони опинилися, голодні, по вуха покриті брудом, завошивлені, погризені клопами й блохами, Мені також не хотілося б, щоб моя дружина пішла туди, але моє бажання нічого не варте, вона сказала, що налаштована йти, це її вибір, я знаю, моя чоловіча гордість, якщо після стількох принижень ми ще зберегли почуття, яке можна так назвати, знаю, вона страждатиме, вона вже страждає, я не можу цього уникнути, але ми не маємо іншого виходу, якщо хочемо жити, Кожен живе згідно з тією мораллю, яку він має, я думаю, і не маю наміру міняти свої погляди, агресивно відповів перший сліпий. І тоді дівчина в чорних окулярах сказала, Інші не знають, скільки в нас тут жінок, тому ви можете залишити свою для свого власного користування, а ми годуватимемо вас, і я хотіла б знати, як почуватиме себе її і ваша гідність, як смакуватиме вам хліб, який ми вам принесемо, Питання не в тому, почав відповідати перший сліпий, питання в тому, але його фраза зависла в повітрі, бо насправді він не знав, у чому полягає питання, те, що він сказав, було лише кількома окремими міркуваннями, не більше як міркуваннями, які належали до іншого світу, а не до цього, він мусив би хіба що підняти руки до неба й подякувати долі за те, що вона дає йому можливість залишити свою ганьбу, так би мовити, вдома замість терпіти сором, знаючи, що тебе утримують жінки інших чоловіків. Дружина лікаря, якщо бути точним, бо щодо інших, за винятком дівчини в чорних окулярах, вільної й неодруженої, про чиє легковажне життя ми вже знаємо більш ніж достатньо, то якщо вони й мають чоловіків, ті перебувають не тут. Мовчанка, яка запанувала після незакінченої фрази, начебто чекала, коли хтось остаточно прояснить ситуацію, тому минуло зовсім мало часу, й заговорила та, яка й мала заговорити, тобто дружина першого сліпого, й вона сказала голосом, що зовсім не тремтів, Я така, як і всі інші, й робитиму те, що робитимуть інші, Ти робитимеш те, що я тобі накажу, урвав її чоловік, Не говори таким владним тоном, тут він тобі не допоможе, ти так само сліпий, як і я, Це непристойно, У твоїй владі поводитися пристойно, з цієї хвилини відмовся від їжі, пролунала жорстока відповідь, несподівана в устах жінки, яка до сьогодні незмінно ставилася до чоловіка зі слухняною шанобливістю. І тут пролунав уривчастий сміх покоївки готелю, Він їстиме, їстиме, бідолашний, несподівано її сміх перейшов у плач, а слова пролунали інші, Що ж нам робити, це прозвучало як запитання, гірке запитання, на яке не існувало відповіді, крім похитування головою, що й зробила реєстраторка консультації, повторивши, Що ж нам робити. Дружина лікаря підняла погляд на ножиці, які висіли на стіні, вираз її очей був такий, ніби й вона хотіла поставити те саме запитання, хоч насправді то була відповідь на запитання ножиць, Що ти хочеш робити з нами.

Проте кожна подія настає у свій час, й не доживе до ранку той, кому судилося померти вночі. Сліпі з третьої палати лівого крила люди організовані, й вони вирішили почати з тих, котрі перебували до них найближче, з жінок, що мешкали в палатах їхнього крила. Застосування ротаційного методу, слово, яке тут дуже доречне, надає великі переваги й не становить ніякої незручності, насамперед тому, що дає змогу визначити, коли що відбулося й коли має відбутися, це ніби те саме, що подивитися на годинник і сказати про минулий день, Я прожив від цієї хвилини до цієї, мені залишається прожити ще стільки, по-друге, коли вервечка палат буде пройдена, повернення до початку принесе незаперечне відчуття новизни, а надто для тих, у кого сенсорна пам'ять дуже коротка. Таким чином, жінки правого крила поки що перебували на волі, а горе сусідів, як відомо, терпіти значно легше, ніж своє власне, ніхто, звичайно, так не сказав, але всі подумали, правду кажучи, ще не народилося таке людське створіння, позбавлене тієї другої шкіри, яку ми називаємо егоїзмом, набагато твердішої, аніж інша, яка кровоточить від найменшого доторку. Тут ще треба відзначити, що жінки своєрідно готувалися до свого випробування, бо незглибимі таємниці людської душі, й тому загроза, близька й неминуча, якій вони муситимуть підкоритися, розбудила й загострила в кожній палаті прагнення до тілесної близькості, яке значно пригасло за часи карантину, так ніби чоловіки розпачливо хотіли поставити на жінках своє тавро, перш ніж їх від них заберуть, так ніби жінки хотіли заповнити свою пам'ять відчуттями, які вони переживуть добровільно, щоб їм потім легше було витерпіти брутальне насильство. І ми неминуче маємо запитати себе, взявши за приклад першу палату правого крила, як була розв'язана проблема різної кількості чоловіків і жінок, навіть якщо не брати до уваги неспроможних на чоловічий секс, які, безперечно, там існували, наприклад, старий із чорною пов'язкою на оці та інші, нікому не відомі, старі або малі, які з цієї причини не говорили або не робили нічого такого, що могло б зацікавити нашу розповідь. Ми вже знаємо, що жінок у цій палаті було лише семеро, разом зі сліпою, яка не могла спати, і жінкою, про яку ніхто нічого не знав, і що нормальних подруг там було лише двоє, що залишало поза грою велику кількість чоловіків, не згадуючи про зизоокого хлопчика. Можливо, в інших палатах було більше жінок, аніж чоловіків, але неписане правило, яке тут виникло в процесі спільного співжиття, й потім перетворилося на закон, диктувало, що всі питання мають розв'язуватися в межах тих палат, у яких вони виникли, як навчає нас антична мудрість, яку ми не стомлюємося хвалити, Пішов до сусідки, намучився там до крику, повернувся до жінки, спізнав радість велику. Отже, жінки в першій палаті щедро відповіли на потреби своїх чоловіків, за винятком дружини лікаря, бо ніхто не наважився звернутися до неї з проханням або з простягненою рукою. Дружина першого сліпого, після того виклику, який вона кинула своєму чоловікові, робила, хоч і обережно, те, що робили й інші, як вона пообіцяла на самому початку їхньої дискусії. Щоправда, деякі з жінок чинили опір, проти якого не діяла ані логіка, ані почуття, так було у випадку дівчини в чорних окулярах, на яку так і не вплинули ані аргументи, ані благання продавця аптеки, у такий спосіб вона сплатила йому борг за ту надто зухвалу репліку, яку він кинув на її адресу, коли продавав їй краплі від кон'юнктивіту. Ця ж таки дівчина, зрозумій їх жінок, яка є найгарнішою з усіх, що тут перебувають, яка має найліпше і найпривабливіше тіло, яку всі хотіли б мати, після того, як розійшлася чутка про її переваги, кінець кінцем, однієї ночі зі своєї власної волі лягла в ліжко старого з чорною пов'язкою на оці, що прийняв її, як земля приймає літній дощ, і виконав свій чоловічий обов'язок так добре, як тільки міг, аж надто добре як для свого віку, продемонструвавши ще один раз, що зовнішність обманює і що сила почуття визначається не вродою обличчя й не стрункою фігурою. Усе населення палати зрозуміло, що лише з чистої жалості дівчина в чорних окулярах запропонувала себе старому з чорною пов'язкою на оці, але були чоловіки, з натурами вразливими та мрійними, які раніше уже втішалися нею, котрі подумали, що немає ліпшого призу на цьому світі, як бути чоловіком, що лежить на своєму ліжку, сам-один, уявляючи собі неможливе, й раптом відчути, як жінка підіймає краєчок його ковдри, дуже повільно, й ковзає під неї, притуляючись усім тілом до його тіла, й потім завмирає нерухомо в мовчанці, чекаючи, коли гаряча кров заспокоїть тремтіння приголомшеної шкіри. І все це без жодної причини, тільки тому, що їй так захотілося. Отже, доля не завжди роздає свої дари навмання, отже, іноді добре бути старим і носити чорну пов'язку на оці, яка затуляє твою порожню очницю. Або ліпше залишити певні речі без пояснення, просто дивитися на те, що відбулося, не намагатися проникнути в інтимне життя людей, як сталося того разу, коли дружина лікаря підвелася зі свого ліжка, щоб накрити зизоокого хлопчика, який уві сні скинув із себе ковдру. Вона лягла не відразу. Прихилившись до стіни у глибині палати, у вузькому проході між двома рядами ліжок, вона в розпачі дивилася на двері в протилежному кінці палати, крізь які вони увійшли сюди в той день, який тепер здавався далеким, і які тепер для них не вели нікуди. Так вона стояла, коли побачила, як її чоловік підвівся й дивлячись перед собою нерухомим поглядом сліпих очей, наче сомнамбула, попрямував до ліжка дівчини в чорних окулярах. Вона не зробила жодної спроби його зупинити ані словом, ані рухом. Стоячи на ногах і не ворушачись, вона побачила, як він відгорнув ковдру й ліг поруч із нею, як дівчина прокинулася і прийняла його, не вчинивши опору, як уста обох стали шукати одні одних і злилися, й тоді те, що мало відбутися, відбулося, втіха одного, втіха іншої, втіха обох, приглушений шепіт, і вона сказала, О сеньйоре доктор, і ці слова могли б здатися безглуздими, але безглуздими вони не були, і він сказав, Пробачте, не знаю, що зі мною сталося, і справді, як можемо ми, котрі лише дивимося, знати те, чого й він не знає. Лежачи вдвох на вузькому ліжку, вони не могли собі уявити, що за ними спостерігають, але в лікаря раптом виникло таке відчуття, і він зненацька стривожився, А чи спить моя дружина, запитав він себе, мабуть, вона мандрує коридорами, як робить це щоночі, він зробив рух, щоб повернутися на своє ліжко, але голос дружини йому сказав, Не підводься, а її рука лягла йому на груди, легка, як пташка, що опустилася на гілку, він хотів заговорити, мабуть, сказати, що сам не знає, що з ним спричинилося, але голос дружини сказав, Якщо нічого не говоритимеш, я ліпше тебе зрозумію. Дівчина в чорних окулярах заплакала, Які ми нещасні, сказала вона, а потім, Я теж хотіла, я теж хотіла, сеньйор доктор не винний, Замовкни, лагідно сказала дружина лікаря, помовчимо всі, є випадки, коли слова нічого не змінюють, мені теж хочеться плакати, хочеться сказати все сльозами, мені не потрібні слова для того, аби ви мене зрозуміли. Вона сіла на краєчок ліжка, простягла руку над двома тілами, ніби хотіла взяти їх в одні обійми, й нахилившись до дівчини в чорних окулярах, прошепотіла їй на вухо, Я бачу. Дівчина лежала нерухома, спокійна, майже не здивована, бо для неї ці слова зовсім не були несподіванкою, вона почувала себе так, ніби знала про це вже з першого дня, хоч ніколи не говорила про це вголос, бо не можна розголошувати таємницю, яка належить не тобі. Вона трохи обернула голову й, у свою чергу, прошепотіла на вухо дружині лікаря, Я знала, можливо, не була цілком певна, але, думаю, я знала, Це таємниця, нікому не розповідай, Будьте спокійні, Я тобі довіряю, Ви можете довіряти мені, я радше помру, аніж не виправдаю вашу довіру, Називай мене на ти, Ні, не можу. Вони перешіптувалися на вухо, спочатку одна, потім друга, вони доторкалися губами до волосся, до мочки вуха, то була розмова неістотна, але глибока, якщо такі суперечності можуть співіснувати, змовницька розмова, що ніби не мала жодного стосунку до чоловіка, який лежав між ними двома, але яка огортала його логікою, що перебувала поза межами світу ідей та буденних реальностей. Потім дружина лікаря сказала чоловікові, Полеж тут іще трохи, якщо тобі хочеться, Ні, я хочу повернутися в наше ліжко, Тоді я допоможу тобі. Вона підвелася, щоб він міг рухатися вільно, якусь мить дивилася на два сліпі обличчя, що лежали поруч на брудній подушці, обличчя замазюкані, волосся сплутане, й лише очі блищали й блищали марно. Він повільно підвівся, шукаючи точку опори, і стояв біля ліжка, стояв нерішучий, так ніби раптом утратив відчуття місця, де був, тоді вона, як робила завжди, схопила його за лікоть, але тепер цей рух був наділений новим смислом, ніколи він не потребував так, як тепер, щоб його підтримували, бо не міг зрозуміти, куди йому йти, на відміну від двох жінок, які чудово знали, куди він піде, коли дружина лікаря доторкнулася другою рукою до обличчя дівчини, а дівчина імпульсивно схопила її, щоб піднести до губів. Лікареві здалося, ніби він чує плач, звук майже нечутний, як то буває, коли сльози течуть дуже повільно, досягають кутиків рота й там зникають, щоб розпочати одвічний цикл людського болю та людських радостей. Дівчина в чорних окулярах залишалася сама-одна, саме її треба було втішити, й тому дружина лікаря так затримала на ній свою руку.

Наступного дня під час вечері, якщо кілька жалюгідних шматків черствого хліба та напівпротухлого м'яса заслуговують на таку назву, у дверях палати з'явилися троє сліпців із протилежного крила, Скількох жінок ви тут маєте, запитав один із них, Шестеро, відповіла дружина лікаря з добрим наміром залишити поза грою сліпу, яка не спить уночі, але погаслий голос поправив ЇЇ, Семеро. Сліпці зареготали. Оце чортівня, сказав один, тоді вам доведеться добре попрацювати в цю ніч, а інший додав, Можливо, ліпше буде взяти підкріплення із сусідньої палати, Не варто, відповів третій сліпий, який знав арифметику, практично буде по троє чоловіків на кожну жінку, вони витримають. Усі знову засміялися, і той, хто запитував, скільки тут жінок, оголосив наказ, Коли закінчите вечеряти, приходьте до нас і додав, Якщо хочете, щоб і завтра ви могли поїсти й дати цицьку своїм чоловікам. Вони повторювали цей жарт у кожній палаті, але щоразу реготали, як і тоді, коли його винайшли. Вони корчилися від реготу, тупотіли ногами, стукали своїми грубими киями по підлозі, один із них несподівано попередив, Але якщо в котроїсь тече кров між ногами, то нам це не до вподоби, нехай залишається до наступного разу, У жодної з нас кров не тече, спокійно відповіла дружина лікаря, Тоді готуйтеся й не затримуйтеся, ми вас чекаємо. Вони обернулися спинами до палати й пішли собі. У палаті запанувала мовчанка. Через хвилину дружина першого сліпого сказала, Мені більше нічого в горло не йде, вона тримала всю свою вечерю в руці і їсти справді більше не могла. Мені теж, промовила та, що не спала вночі, І мені, сказала та, про яку ніхто нічого не знав, Я вже закінчила, сказала покоївка готелю, І я, сказала реєстраторка консультації, Я виблюю в обличчя першому, хто доторкнеться до мене, сказала дівчина в чорних окулярах. Вони всі підвелися на ноги, тремтячі й сповнені рішучості. Тоді дружина лікаря сказала, Я піду першою. Перший сліпий накрив голову ковдрою, так ніби це йому щось давало, адже він і так нічого бачити не міг, лікар пригорнув дружину й, нічого не кажучи, поцілував її в щоку, а що він іще міг удіяти, хоч і був у зовсім іншому становищі, аніж ті чоловіки, що не мали ані подружніх прав, ані обов'язків стосовно жодної з жінок, які йшли, й тому ніхто не міг їм сказати, Ти рогач і подвійний рогач, тобто рогач, який погоджується бути рогачем. Дівчина в чорних окулярах рушила відразу за дружиною лікаря, за нею — покоївка готелю, далі реєстраторка консультації, дружина першого сліпого, та, про яку ніхто не знав, хто вона така, й нарешті сліпа, що не могла заснути вночі, гротескна низка жінок, які погано пахли, одягнених у брудне лахміття, невже й справді тваринна сила статевого потягу була такою могутньою, що навіть приглушувала нюх, найделікатніше з відчуттів, деякі теологи стверджують, хоч і висловлюються іншими словами, що найтяжче випробування, яке чекає на грішників у пеклі, це сморід, який там панує. Повільно, слідом за дружиною лікаря, й поклавши кожна руку на плече попередньої, жінки рушили вперед. Вони всі були босі, бо не хотіли загубити черевики посеред болю та знущань, які на них чекали. Коли увійшли до вестибюля, дружина лікаря підійшла до дверей, вона хотіла з'ясувати, чи досі існує світ. Відчувши на своєму обличчі свіже повітря, покоївка готелю зі страхом мовила, Ми не можемо вийти назовні, там солдати, а сліпа, яка не могла заснути вночі, сказала, Так би й ліпше було, смерть настала б уже через хвилину, й нам не довелося б помирати так довго, Нам, запитала реєстраторка консультації, Повільно помираємо не тільки ми, а й усі, хто тут перебуває, бо хіба це життя. Ця жінка ніколи не промовляла стільки слів, відтоді як сюди потрапила. Дружина лікаря сказала, Ходімо, помре лише той, кому судилося померти, смерть не повідомляє, кого вона обере. Вони пройшли у двері, які виходили в ліве крило й заглибилися в довгі коридори, жінки з двох перших палат могли б розповісти їм, що їх чекає, якби захотіли, але вони поскулювалися на своїх ліжках, наче побиті тварини, чоловіки з їхніх палат не наважувалися доторкнутися до них чи навіть підійти, бо вони відразу починали кричати.

У глибині коридору дружина лікаря побачила сліпого, що стояв на варті, як і завжди. Він, певно, почув кроки, що наближалися, й попередив своїх, Прийшли. Усередині палати почулися крики, іржання, регіт. Четверо сліпих швидко відставили ліжко, яке загороджувало прохід у дверях. Швиденько, дівчата, заходьте швиденько, заходьте, заходьте всі, ми тут, як жеребці застояні, чекаємо на вас, сказав один із них. Сліпі оточили жінок, намагалися їх облапати, але відразу відступили, спотикаючись, коли ватаг, той, хто володів пістолетом, вигукнув, Я перший обираю, забули, так я нагадаю. Усі ці чоловіки шукали жінок невидющими очима, деякі простягували жадібні руки, і якщо доторкалися до якоїсь, то вже знали, куди дивитися. Жінки стояли між ліжками, як солдати на параді, що чекали, коли їм зроблять огляд. Ватаг сліпих бандитів із пістолетом у руці наблизився так спритно й швидко, ніби його очі бачили. Поклав свою вільну руку на сліпу, яка не могла заснути вночі, вона була крайньою, обмацав її спереду й ззаду, розім'яв груди, помацав між ногами. Сліпа стала кричати, й він її відштовхнув, Ти нічого не варта, хвойдо. Перейшов до наступної, до жінки, про яку ніхто не знав, хто вона така, тепер він облапував її двома руками, засунувши пістолет до кишені штанів, Ось ця, знаєте, непогана, а тоді став обмацувати дружину першого сліпого, потім реєстраторку консультації, потім покоївку готелю, після якої вигукнув, Хлопці, ці дівки цілком добрі. Сліпі бандюки заіржали, затупотіли ногами, Ну ж бо, не муч, давай їх нам, заволали декотрі. Спокійно, сказав ватаг, чекайте, поки я перегляну інших. Він облапав дівчину в чорних окулярах і присвиснув, Пощастило нам, хлопці, такої телиці в нас іще не було. Збуджений, ще не переставши обмацувати дівчину, він перекинув одну руку на дружину лікаря і знову присвиснув, Ця вже зріла, але також баба розкішна. Він потяг до себе обох жінок і майже пустив слину, коли сказав, Я займуся цими двома, а коли їх оброблю, то віддам вам. Він потяг їх у глибину палати, де громадилися ящики з їжею, коробки, пакети, бляшанки, ціла комора харчів, якими можна було нагодувати полк. Усі жінки вже кричали, чулися удари, ляпаси, Заспокойте своїх повій, ці дівки всі однакові, не можуть не горланити, Застроми їй поглибше, щоб замовкла, Віддай її мені й побачиш, що незабаром вона ще попросить, Кінчай із цією, я вже не годен витримати й хвилину. Сліпа, яка не могла заснути вночі, завивала від розпачу під гладким сліпцем, четверо інших були оточені чоловіками зі спущеними штаньми, що відпихали один одного, як гієни біля обгризеного кістяка. Дружина лікаря стояла там, куди її штовхнули, конвульсивно вчепившись руками у спинку ліжка, й дивилася, як сліпий із пістолетом розірвав спідницю на дівчині в чорних окулярах, як він спустив штани й, допомагаючи собі пальцями, спрямував член у піхву дівчини і став штовхати його з хрипінням та непристойною лайкою, дівчина в чорних окулярах мовчала, потім відкрила рота й почала блювати, схиливши голову набік і втупивши погляд у дружину лікаря, він навіть не помітив того, що відбувалося з дівчиною, запах блювоти можна відчути лише тоді, коли повітря та все інше не пахнуть так само, нарешті чоловік засмикався в конвульсіях, зробив два або три потужні поштовхи, так ніби забивав палю, і хрюкнувши, наче кабан, обм'як. Дівчина в чорних окулярах мовчки плакала. Бандит із пістолетом витяг із неї член, із якого досі капала сперма, і сказав голосом, що тремтів від перенапруги, простягти руку до дружини лікаря, Не ревнуй, зараз я займуся тобою, а потім уже гучніше промовив, Хлопці, ви можете забрати цю дівку, але будьте лагідними з нею, вона ще може мені знадобитися. З півдесятка сліпих, штовхаючись, вибігли в прохід між ліжками, схопили дівчину в чорних окулярах і потягли її майже волоком. Я перший, я перший, вигукували всі. Сліпий із пістолетом сів на ліжко, його обм'яклий прутень звисав із матраца, штани були спущені до п'ят. Стань навколішки між моїми ногами, наказав він. Дружина лікаря опустилася навколішки. Смокчи прутня, Ні, сказала вона, Або ти його відсмокчеш, або я тебе поб'ю і не дам їсти, сказав він, А ти не боїшся, що я тобі його відкушу, запитала вона, А ти спробуй, я тримаю руки в тебе на шиї й задушу тебе, перш ніж ти пустиш мені кров, відповів він. Потім сказав, Я впізнав твій голос, А я твоє обличчя, Ти сліпа й не можеш бачити мого обличчя, Ні, бачити тебе я не можу, Тоді чому ти мені сказала, що впізнала моє обличчя, Бо цей голос може мати тільки таке обличчя, Смокчи прутень і перестань базікати дурниці, Ні, я не стану його смоктати, Або ти його смоктатимеш, або у твою палату не принесуть жодної крихти хліба, і тоді ти їм розповіси, що вони голодують, бо ти не захотіла посмоктати мій член, а тоді повернешся до мене й розкажеш, що з тобою було. Дружина лікаря нахилилася вперед, двома пальцями правої руки підняла липучого члена, лівою рукою сперлася на підлогу, доторкнулася до штанів, помацала там і відчула твердий і холодний метал пістолета, Я можу його вбити, подумала вона. Ні, вбити його вона не змогла б. Штани гармошкою спускалися до п'ят, і залізти до кишені, в яку він запхав пістолет, було неможливо. Убити його тепер я не зможу, подумала вона. Нахилила голову, відкрила рот, схопила прутень губами, заплющила очі, щоб нічого не бачити й почала смоктати.

Відпустили їх лише вранці. Сліпу, яка не могла заснути вночі, довелося вести попід руки, хоч усі інші ледве волочили ноги. Протягом годин вони переходили від чоловіка до чоловіка, від приниження до приниження, від образи до образи, витерпівши все те, що можна зробити з жінкою, залишивши її живою. Ви вже знаєте, оплата буде продуктами, скажіть чоловічкам, яких ви там маєте, нехай приходять, ми їм наллємо супчику, глузливо сказав їм на прощання бандит із пістолетом і додав знущальним тоном, До скорого побачення, дівчатка, готуйтеся до наступної сесії. Інші сліпі повторили за ним, майже хором, До побачення, одні сказали, дівчата, інші сказали, шльондри, але деяка пересиченість у їхніх голосах свідчила, що їхня статева снага дійшла майже до повного виснаження. Сліпі, а тепер ще й оглухлі та онімілі, жінки, спотикаючись, брели по коридору, в них ледве вистачало сили, щоб триматися за руку тієї, що йшла попереду, за руку, а не за плече, як тоді, коли йшли сюди, й, безперечно, жодна з них не змогла б відповісти, якби її запитали, Чому ви тримаєтеся за руку, так і спіткнутися можна, люди іноді роблять такі рухи, які нелегко, а то й зовсім неможливо пояснити. Коли переходили через вестибюль, дружина лікаря виглянула назовні, там були солдати й стояла також вантажівка, яка, певно, розвозила продукти по карантинах. У цю саму мить та, яка не могла заснути вночі, впала, наче підкошена, в неї зупинилося серце, нарешті всі зрозуміли, чому ця сліпа не могла спати вночі, тепер вона спатиме, й ніхто не стане її будити. Вона мертва, сказала дружина лікаря, і її голос не мав ніякого виразу, голос так само мертвий, як і те слово, яке він промовив, хоч воно і вилетіло із живого рота. Вона підняла на руки тіло, в якого ніби звихнулися всі суглоби, ноги були закривавлені, живіт у синцях, відкриті груди люто покусані, глибокий укус на плечі. Це картина й мого тіла, подумала вона, картина всіх нас, котрі там були, терпіли приниження та образи, між нашими ранами та болями й ранами та болями цього тіла є тільки одна різниця, ми поки що живі, Куди ми її понесемо, запитала дівчина в чорних окулярах, Зараз віднесемо до палати, а потім поховаємо, сказала дружина лікаря.