Солодка Даруся

- МИХАЙЛЮНЮ, ішли би ви вечеряти… Нібито питає, а може, й просить Матронка голосом, схожим на шелест ласиці в сіні, ставши на ґанку із закачаними до ліктів рукавами біленької мережаної сорочки.

У призахідних вересневих променях її маленька голівка з короною туго заплетеної коси схожа на друге сонечко, що сходить з—поміж запашних груш, якими всипаний весь ґанок, аж до підвіконь хати. Матронка сміється самими лише кругленькими ямками, надкушуючи медову грушу, чим збурює навколо себе цілий рій ос.

- А що'сте, бідашко—солодашко, доброго зварили? — підводить голову від дровітня, не випускаючи сокири із рук, чоловік у кептарі, вивернутому до верху цегейкою.

Гора свіжо наколених дров біліє і пахне так само чисто, як мережана сорочка на жінці в призахідному сонці.

Якусь мить обоє мовчать, незрушними очима дивлячись одне на одного, — так, наче ось—ось мають і собі надкусити одне одного, як оту жовтобоку перестиглу грушу, що раптово падає із жіночої руки і котиться до чоловіка з сокирою.

Маленька жінка знічується, ніби встидається якоїсь потаємної думки, червоніє, а тоді береться в боки:

- Закрутила кулачок кулешки, та такої — як сонце жовтої, сама сміється з круга. Аби'х так до завтра до—чекала, як кажу неправду! Не вірите, йдіть самі подивіться! — весело відповідає та й зникає у проймі дверей.

І довготелесий, мов жердина, Михайло, якому ні про що двічі казати не треба, несе сокиру у дроворуб, підмітає дряпаком доріжку від стодоли до хати, обтрушує від стружки і тирси штани — іде вечеряти.

Матронка вже чекає біля широкого дерев'яного цебра за піччю з глеком теплої води і перекинутим почерез плече рушником.

- Михайлюню, чи я вас не просила допізна не колоти тоті дрова? — питає з докором, допомагаючи чоловікові роздягатися.

Михайло мовчки скидає кептар, сорочку, схиляється над цебром до половини голим тілом, підставляючи шию під струмінь води. Голосно фиркаючи і сміючись, ляскає мокрою долонею по жінчиній щоці:

- А що, може пошкодити?

- Але ви, срібний Михайлику, без пояса дрова кололи, а вітер був великий, можете поперек застудити. Кому то треба?!

Ледь торкаючись чоловікової спини долонею, Матронка зупиняє чомусь тремтячу руку на великій родимці під його правою лопаткою і обводить вказівним пальцем. Далі кілька разів швидко цілує, а вже тоді розтирає плечі жмутом мокрої вовни з милом. Після цього Матронка береться за Михайлові груди, шию, руки — і відтирає їх так ретельно, нібито чоловікове тіло роками не мало на собі води.

Михайло із заплющеними очима мовчки дає спритним жіночим рукам себе обернути, обтерти, зодягнути в чисту сорочку, а далі, скуйовдивши густу Матрончину чілку, питає із напускною грізністю:

- То що ви там, ґаздинько, кажете, зварили?

- А ви спробуйте… — хитро мружиться Матронка, відгортаючи лляний рушник із кулеші: жовта — як сонце — мамалиґа парує білим димком.

Ніщо так не любить Михайло після тяжкої роботи, як гарячу кулешу з овечою бринзою. Матронка знімає дерев'яною ложкою верх, кладе у виїмку бринзу, майже таку саму жовту, як кулеша, знов накриває, сідає навпроти чоловіка — і обоє чекають, поки масна бринза пустить масло, аж воно почне протікати крізь жовті пори гарячої мамалички.

Вечеряють Михайло з Матронкою завжди однаково: сидячи одне проти одного і впираючись одне в одного чолами.

Збоку може видатися, що вони не хочуть або не мають сміливости дивитися в очі, через те впродовж вечері не відриваються головами. Проте збоку добре видно і те, як їхні руки дещо соромливо і спішно шукають нагоди діткнутися, а тоді так само спішно, ніби обпечені чи піймані на злодійстві, руки розбігаються по колінах чи по скатертині.

Ніхто чужий дотепер не бачив збоку, як вечеряють Михайло з Матронкою, іще до темряви наглухо заслонивши вікна і замкнувши подвір'їшні ворота, чого не робить ніхто в селі. А не бачив ніхто не через те, що ця молода пара скупа, непривітна чи неохоча до бесіди з іншими. Просто чужі люди поки що не поспішали до них на обійстя: хрестин не було — нікого іще не вродили, нікого не поминали — ніхто в їхній хаті на двох не вмирав, храмувати — не храмували, бо храми не робили. Ото живуть собі, як два гриби—панчуки під буком, — потайки, неначе мохом і глицею вкриті.

А після того, як сільський філософ Танасій Максим'юк сказав перед церквою після їхнього вінчання «Най тепер ці двоє роблять діти, а потому будуть робити роботу», то ніхто й поготів не надокучав молодій парі. Радитися з такими молодими також не було потреби, бо вони самі потребували поради. Зичити нікому нічого не зичили, бо лише складалися на господарку. А що по шлюбі трохи довше, ніж решта, дещо причмелені, то з ким не буває? Особливо, коли парубок бере сторонську, а не свою, сільську, дівку і роззирає її вночі і вдень з усіх боків, як писанку, писану в чужому селі.

«Ба—а–ац… Усе минає. І це минеться», — подув якось у люльку Танасій — і дав остаточну відповідь на мовчазне стискання молодиць плечима, які заздрісними поглядами вели за Михайлом і Матронкою, коли ті приходили на недільну службу: вона — з незмінно опущеною, як від устиду, головою — безшелесно прилаштовувалася в бабинці, він — як жердка, височів межи чоловіками; але очі в них все одно нібито зв'язані якимсь невидимим шнурком; і це так явно впадало у вічі, що в бувалих, а токмо жінок, від заздрості і неминаючого подиву роздувалися ніздрі, немов у корів перед отеленням.

Проте людська заздрість до цих двох не мала злости.

Поки що…

***

…МАТРОНКУ в селі називають Михайловим чудом. Точніше, Михайло сам її так призвав.

Михайло Ілащук з малої дитини — круглий сирота. Тата привалило дарабою, коли дитині було дванадцять років, а за три роки по тому й Михайлова мама пішла у глину через пусті бабинські язики: наговорили сільські жінки, що в бідної вдовиці підночовують шлюбні ґазди, ото й змовилися тихцем дві найбільші черемошнянські ревнивиці, вивели жінку в ліс, знаючи, що шукати її ніхто не буде, прив'язали до бука — та так і лишили на ніч охолодити свою хіть. Знайшли вдову через день, обгризену до кісток вовками, та ніхто за те не поніс кари, бо ніхто того викрадення не видів, проте знати знало все село; але село свідчити не ходило, правди добиватися було нікому, справу жандармерія закрила — то так і пішов малолітній Михайло служити по людях, годувати ґаздівські воші, та вчитися всяким ручним роботам, та заробляти собі на прожиток. Парубкував довго, поки на таку—сяку господарку не склався і ось, на жменьку сторонської, такої, як сам, круглої сироти та ще й на маленьке весілля спромігся.

Може, тому, що сирота, як палець, а може, таку натуру йому Господь Бог дав, але до женячки Михайло був дуже ґречним і порядним парубком: дівок не зводив, молодицям спідниці догори не підфітькував, у вдовиних перинах не валявся. Був дуже вдатний до роботи і малоговіркий. На людях язик йому розв'язався лише раз — у весільній «гуцулці», коли свої і прийшлі з молодою гості шумно заповнили підлогу, а музика грала так, що у скрипаля урвалася струна на скрипці.

П'яний від радості, Михайло легким рухом висадив на долоню дрібненьку — ростом йому хіба що до пупа — молоду з незвичним для їхнього села іменем Матронка, підняв над кучерявою головою — і крутив її над собою, як дзигу, аж заверещала, перелякавшись, старша дружка, заломлюючи худі дівочі руки.

- Гості! Дорогі мої набУтливі гості, дивіться на Михайлове чудо, любуйтеся Михайловим чудом, набувайтеся коло Михайлового чуда! На Михайлове чудо дивіться! — на одній руці крутив її над головами гостей, немовби веселу різнокольорову квітку.

Голос молодого зривався, намагаючись перебивати музик, так що було незрозуміло, чи він направду п'яний, чи трохи дурний.

Бо й таке в цьому селі траплялося, що один молодий стратив розум на самому своєму весіллі. Через що старі люди казали: тому винне довге воздержаніє плоті, мовляв, не треба було чекати весілля, а піти до тої, що сама просить і дає, — і не мав би чесний хлоп і його фамілія горя і по сьогодні…

А Матронка, зі страху чи з радості заплющивши очі, обхопила шию свого молодого обома тонкими руками, немов дитина тата, і в несамовитому темпі «гуцулки» обвивалися її кольорові стрічки круг Михайла, як зашморг, — аж страшно було, щоб не задушила.

Так вони й дотанцювали той божевільний танець — лише удвох: молодий, що діставав головою мало не до неба, і молода — всім своїм невагомим тільцем вросла в його збите від постійної роботи, пружне чоловіче тіло, обвита обома руками круг шиї і малопритомна від незвички, сорому і того, що її чекало за брамою нового життя, в чужому селі, без тата—мами — лише в Господній і її чоловіка волі.

- Аби то лише на добре, аби на добре… — чи то осудливо, чи співчутливо кивали головами старі жінки і молодиці на лавах попід стінами весільної хати, ніби дивилися в якусь відкриту лише для них, але невидиму для решти, книгу долі, а може, лише видобували зі скринь власного досвіду безпомильні знання про майбутнє двох молодих і глухих у своєму щасті людей, що поволі приходили до тями після «гуцулки».

- На добре! На добре! — відповідав Михайло всім одразу ґаздиням із заздрісно—сумними очима. — На добре, ґаздиньки, бо скілько того життя? Кавальчик![5]

І на отой малий кавальчик — он яке чудо! — пригорнув задихану швидким темпом танцю Матронку до широких грудей, та так вони й стояли, мов присмолені, посеред весільної підлоги, аж поки не зазвучали перші акорди іще однієї неодмінної весільної мелодії цього краю — великої святкової хори, по—румунськи — «гора—маре».

Після несамовитої, буйної, як п'яний чоловік, і безконечної, як похоронні голосіння, «гуцулки», здатної витрусити душу не гірше, ніж нечиста сила чи опівнічний блуд, розтяжно—сповільнена, мало не схлипуюча мелодія «гора—маре» — це все одно, що нагла зупинка серця, стрибок потойбіч цього світу, чи як примусове намацування наосліп дороги до раю і добровільний вихід із пекла водночас.

Але ніде, ніхто й ніколи не пояснить вам, чому саме так звучить ця велична музика надглибокого душевного потрясіння. Мабуть, той, хто першим поклав почуту в собі мелодію на струни, зазнав усього, що може зазнати чутлива в житті людина, бо укладав ті звуки в ритм, як у пазуху: і тішився, і плакав, чи, може, тільки схлипував після купелю в них… чи скрикував, як в очищувальній воді морозного потоку.

О, хто не знає, чим для гірської людини є «гора—маре», тому ніколи не перекажеш навіть найточнішими словами і барвами дивну, непередавану суміш її суті, ані її невловного трагізму, як не вловиш ніколи печалі у вічно розгойдуваній вітром смереці на вершині скали.

Спочатку повільна, нібито ненавмисно лінива, з усіх боків прошена, а далі — все більш небезпечна і гостра, вона раптово накриває тебе з головою, як хвиля. «Гора—маре» проникає в людину нечутно — наче смаковита, солодка отрута сну у приспану ласкою жінку, і скрадається до невинної душі, як ласиця під коров'ячий дійок, і боляче ранить, немов тупий ніж, що входить у тіло надсадно, із тріском шкіри. А потім ця мелодія—злодій запливає і розливається в жилах нечутно — так, як тече рідна кров людини.

…Спершу два кроки вліво, тоді два кроки вправо — і знову вліво, і знову вправо… після того маєш право один раз обернутися, але не конче… і далі вліво… вправо… — і два прирослі одне до одного тіла молодого і молодої розгойдуються, ніби маятник громіздкого настінного годинника, — не в силі одірватися від чітко визначеного місця чи змінити напрямок погойдування. Ця безпощадна у своїй хитрості музика—випробування подає танцюючому перший знак, та що там знак, — вона вказує напрямок, яким відтепер ці двоє рухатимуться тільки синхронно, тільки з тим, хто в цю мить тримає своїми руками твої палахкі долоні; завжди і тільки разом, не порушуючи темпу, не шукаючи іншого ритму, лиш так, як у цім строгім і величнім танці — не танці, а, швидше, прилюдній, але безмовній, клятьбі на досмертну вірність чи добровільне рабство разом.

І знову два кроки вправо… два вліво… під розлого—тужливу хвилю скрипки чи труби, із короткочасними, миттєвими зупинками й обривами, нібито перед розверзлим проваллям… Ні, це не весільний танець — це жорстокий, нелюдський припис всевишніх сил про неможливість вийти за лінію наперед визначеної тобі долі…

О, весільна хора для того, хто її чує, звучить, як попередження, ба, швидше — завчасний подзвін, а може, навіть попередній, і дещо несправедливий вирок тріпотливому з радості людському серцю.

Може, краще б ніколи не йти до танцю під цю сумну, як жіноча доля, і безконечно гостру, немов неминуче занесена сокира історії над кожною чоловічою головою, мелодію; може, краще стояти осторонь, підперши напруженим тілом паркан чи дерево, і просто слухати, і думати… думати про все — аж від самого початку світу, від Марії—Терезії, як кажуть у цих горах, і до сьогодні, але самому; може, краще ніколи не брати той навіки заданий і незмінний за жодних умов ритм: два кроки вліво, два вправо… Бо ці рухи, одночасно вповільнені двома танцюючими посеред спорожнілої весільної підлоги, — вони таки, мабуть, вищі і за саме вінчальне присягання, і сильніші за смолу оманливих нічних обіймів. Ті ритми протискуються порами під саму шкіру навіть у товстошкірого, заходять, як зашпори, як скалки, далеко під серце, а може, скрипка їх заганяє таки в саме серце — і ти вже ніколи добровільно не позбудешся тонкого, майже нечутного стогону мелодії, не витиснеш його із себе, як серце фурункула, не виблюнеш і не витравиш — хіба що вмреш — і лиш тоді скинешся чарів цієї музики, як чарів живого ворожбита.

Та навіть перед смертю, кажуть старі діди, декотрим людям вчувається мелодія «гора—маре», бо кажуть, саме з таким розпачливим сумом, такими неквапними кроками — два вліво — два вправо, щоб не сполохати і не розчавити людину раптовістю, — дає про себе знати близька смерть…

…О, Господи милосердний… Михайло з Матронкою так і рухалися на опустілій весільній підлозі: два кроки вліво — два вправо, вліво — вправо… а далі лиш гойдалися, притиснувшись чолами, і, здавалося, що ці молодята—сироти, хочуть наперед переважити чи відсторонити те, що на них чекає в майбутньому. Аж гості, а особливо оковиті жінки, поприкривали свої писки долонями, немов також намагалися затамувати попереджувальні скрики про небезпеки, які не обминають в житті нікого і, очевидно, не наважаться обминути і цю пару… Бо якось так дивно та чудно для цього села покидали підлогу молоді, що з боязні хотілося їх перехрестити…

***

…АЛЕ В ЦЬОМУ селі давно ніхто нікому не дивував, бо виділи в ньому всяке.

Говорити — говорили про всіх потрохи, а дивувати — не дивували. Подумаєш, велике діло: привів парубок із сторонського боку мале, вертке, мов ящірка, але незмінно тихе і мовчазне дитиня, яке не те що кривого — ніякого — слова, окрім «Дужі—здорові?», «Боже помагай!» і «Днюйте з Богом» нікому не скаже. Міг би, щоправда, взяти якусь і свою, сільську, з ґосподаркою і фамілією, але вже як Бог дав: чужим сиротам також добра доля пасує. Аби язик по селу не пускала, як воротило, та не мольфарила[6] — а решта… най буде. Сирота до сироти — може, колись добрими ґаздами будуть.

Що чудна якась та дивна — то, може, й добре: чоловіка при собі буде тримати та й сама свого, а не чужого, триматися буде. Бо воно ж і таке трапляється: не встигне дівка з—під вінка вибратися, а вже на очі стає розкоса, як по чужих мужчинських лицях застрягає, ніби не має свого.

А ця онде стоїть посеред двору із складеними, як до «отченашу», долонями — та й дивиться, дивиться на Михайла — страшно те бачити збоку: чекай, що так і припаде перед ним, ніби перед образом, ще й руку, як панотцеві, поцілує.

А Михайло, не підводячи голови, дрова рубає, та коли—не—коли якось так весело свисне у два пальці, ніби дідька наздоганяє після досвіткових півнів, чи після довгої розлуки яку любку на сіно кличе.

Матронка утре біленьким фартушком піт з його чола, дасть води напитися, та й потече тонким станом до роботи. Чудо, та й годі! Слаба якась, чи що… Між собою на «ви» звертаються.

Це, діправди, в їхньому селі не диво, коли б вона просто на «ви» казала, як усі інші ґаздині. А то ж говорить — ніби те «ви» смакує, і пережовує, і розгладжує, і перекочує між зубами, як солодку афинку чи ожину. Уже за одне оте звертання не один би згріб її десь під оборогом чи в гримучому потоці.

Та чоловіки услід Матронці навіть не прицмокують, як іншим курвам чи ласицям. А чому — ніхто й сказати не годен. Чи то встидно, чи боязко, чи жаль такої дрібної жінки, в якої і в пазусі не дуже густо і яку під собою роздушити було би легко, не те, що згорнути в обіймах. І як ота малослівна жердка — Михайло — дотепер обходиться з нею? Бо то направду молодичка, що могла би жити як не на чоловіковій долоні, то в пазусі точно, хіба що лише б заважало волосся: Матронка мала таку грубезну й довгу косу, що нею тричі обвивала голову, так що весільний вінок дружки їй шукали поміж волосся, як шукали би мак межи фасолями.

Охочі до бесіди молодиці якось то брехали, що Михайло, певно, іще й не приступав до неї, бо чого б то вони так дуже любилися, ніби іще до шлюбу? І дитини їй іще не зробив…

Не що інше, як вона відказує, а він, простий, впросити не може, аби жінка до своєї медівниці запустила; вже старий — а дурний, не знає, як приступити до тої штуки; жаль, що ніхто дотепер не навчив хлопа цій нехитрій роботі, а в селі є такі, що могли би розказати, як і з котрого боку чоловікові треба ловитися до молодиці, щоб вона прилипла до нього навіки, наче смолою присмолена. Або може бути й друге: Михайло зовсім не вдатний до жіночої ласиці, отож тримає свою жінку в дівках, аби довше не старіла, і ні з ким поділитися таким добром не хоче, а вона, також, видно, не від того, щоб своє добро на сторону роздавати. Та, може, й сама не знає, яким дармовим багатством володіє.

Отак, чи дещо инак, побріхували між собою ґречні ґаздині про Михайла з Матронкою після недільної служби Божої, подовго набуваючись під церковними стінами, та вигріваючи гарячими крижами гладенькі прицерковні лавиці, та загріваючи безкостими язиками свої невтомні і чорнонебі від брехонь роти.

***

…МАТРОНКА ВРОДИЛА ДИТИНУ посеред білої днини в середині марта.

Село вкотре здивовано подивилося в бік їхньої з Михайлом хати: ніхто Матронки з черевом не видів, ні з ким вона про злоги не радилася, повитухи не кликали, а дитина плаче — аж надвір чути.

І як той Михайло приймав пологи?

І як пуп сам різав?

Чого—чого, а такого незнання сільські молодиці пробачити не могли. Прийшла пора обертати Матронку язиками дужче.

В селі декотрі ґаздівські дівки не годні приховати від людських очей, що зайшли в передчасну тяж, хоч затискалися поясами і широкі спідниці з фалдами[7] носили, а порядна шлюбна жінка, та ще така дрібна, що й не знати, де тота дитина в ній вмістилася, мало не до Покрови город обходила; щонеділі рівненько шпрунькала до церкви; і черевики сама собі до послідніх днів шнурувала.

Але, шельма, ні з ким так і не поділилася! Може, й з Михайлом також не ділилася?!

- Казала вам, кумко, нам 'ятаєте, тому пару часу вже буде… А хто мене спухав?! Казала, дивіться, люде добрі, вони вдень дитину роблять, бо хату на замку серед літньої днини тримають. Хто, скажіть мені, із порядних ґаздів буде вдень замикати з—перед людей двері, щоби так довго одну дитину робити? Видите, на моє вийшло?! Хто—хто, а ви, кумко, добре знаєте: котра дитина родиться посеред дня, то посеред дня вона й зроблена.

- Або вам, Параско, не однаково, коли хто діти робить? Можна подумати, що ваші всі десятеро посеред ночі і тілько взимі зроблені!

- Ні, ви подумайте лишень собі: жінку находять злоги, а ніхто в селі не знає! Ніхто не знає, коли те діло робилося, ким робилося…

- А ви що, любко—душко, хотіли їм свічку світити, чи показувати, коли ся діти роблять?! Зробили — коли зробили, коли їм ся получило. То їхнє діло. Та й устидали би ся навіть думати, що дитина не Михайлова.

- Кажіть що кажіть, Калинко, але ґаздують вони добре.

- Лиш людей цураються.

- А нащо їм люди? Люди тілько колотнечу в чужому житті роблять. їм, може, без людей добре.

- Як то до чого люди?! Для контролю.

- Е—е–е, кумко—душко… Та то би нічого, якби вродився хлопець. А то дівка… та ще вдень, пополудню… Ніхто тої дитини не видів, чи не каліка… де то таке чути, щоби чоловік пуп дитині рубав, коли у нас тут пів села пуп урубати можуть? Ні Фулячку не кликав… ні сусіду Маріку, а Марія сама недавно перший раз злягала, то все те діло добре знає… Жінка—першунка — це вам не телиця, що перший раз телиться… і то коло телиці двом ґаздам треба пантрувати, а тут жменька жінки…

- Аби на добре, кумко, все то… аби на добре… а то ж дитина може бути німа.

- Язик би ваш чиряками обкинуло, Штефко, яке пусте пророкуєте! Чого б то дитина мала бути німа, коли тато з мамою говорящі?!

- А того, що не можна шлюбній жінці приховувати свою тяж. Веремінність[8] для ґаздині, що має вінчаного ґазду, — це не встид. А Матронка ховала свою веремінність аж до самих злогів.

- Дурне говорите, Параско. Дурне! Вона що, мала посеред села заголити черево, щоб усраний—урваний знав, що вони дитину собі нарешті зробили?!

- Дурне — не дурне, але так мене мама—покійниця вчили, дай, Боже, їй царство небесне.

***

…ЧИ ХТО Й СПРАВДІ наврочив, чи позаздрив, чи просто прийшов час гризоти і до цієї хати, хтозна. Але радість для Михайла з Матронкою урвалася, як урвалася колись струна на Фіциковій скрипці саме посеред весільної «гуцулки», — нібито й не ночувала тут радість ніколи.

…А було так.

Прошуміла вітрами і цвітом довга весна. Горбами й долами взялося раптове літо із частими, короткими зливами, несказанною розкішшю трав і ягід, а найперше — тривалим очікуванням урожаїв і приплодів.

Вернулася до звичних своїх роботів і Матронка — невпізнанно розквітла після пологів, з незвично повною пазухою і дещо притлумленим, чи, може, заспокоєним, блиском очей. Так само — як до дитини — викладе круг голови грубим кілечком косу, приспить дитинятко цицькою, винесе яворову колиску на ґанок, візьметься за сапку, таку ж маленьку, як сама, — і в город. Сапає — дивно усміхається в себе, на мить заплющивши очі, ніби ховає що коштовне в лише їй відомі схрони; потім нараз озирнеться, чи ніхто не бачив таємної усмішки, — і знову за сапку.

А під вечір візьме дитину на руки, колише, стиха приспівуючи, — і ближче до брами перебереться: Михайла з деньки визирає. Він до роботи дурний: дотепер по людях ходить. Дрова колоти, фундамент класти, столярку майструвати. В селі наймають Михайла згуста: і в комору без боязні його пустити можна, і збрехати не збреше, і язиком не піде замітати, навіть коли б його просили, і не вшахрує, та й плату помірну бере. А що вже столярку робив — ніхто не міг з ним змагатися, відколи умер Петро Ціпцяр — столяр і тесля на десятеро сіл зразу.

Закладав Михайло того літа вориння в полонині черемошнянського двірника Іллі Джуряка — Їлашка по—сільському, то сходив додому з гір лише на неділю. А жінка в селі тримала господарку. Господарки було не стільки, щоб дуже, але вже трохи було: корова, свиня, кури, троє товару дробу.[9] Правда, ґрунтів не мали, окрім того, що коло хати та в саду, але Михайло обтискався роботами, як обручами бочка, маючи намір купити у млинаря Заремби пару фальчів лісу у Дідьковій Ямі. Він уже навіть придивився на ту коштовну зелену латку, яка іноді снилася йому.

А поки що вижене вдосвіта Матронка весь ремиґаючий товар пастися в луги над Черемошем — та й до вечора має спокій голові. Під вечір занесе колиску в хату, сама скоренько побіжить до ріки, прижене худобу, здоїть приспівуючи, візьме двері на замок, погасить каганець у хаті — стільки її й бачили.

Але якогось то хмарного червневого вечора, ба, навіть вже й доброї ночі, Танасій Максим'юк, що любив зрідка поміж чужими дворами намацувати дорогу до чужих молодиць, додивився, що каганець у Михайловій хаті якось так дивно блимає, ніби вже й сили не має, а дитячий плач не плач, схлип не схлип — а жалісливе скигління проривається надвір навіть через сінешні двері. Танасій довго не думав — лиш різко взявся за дверну ручку і крикнув через поріг хоромів:

- Дома ґазди?

З хати ніхто йому не відповів, лише під вікном надсадно схлипувала і скрипіла в такт розгойдана плачем колиска.

- Матронко! — заглядав у велику — пролюдну — кімнату і в комору Танасій, далі кочергою обшарив хороми і ґанок, знов зазирав за сінешні бочки і під хатні лави: — Агій на тебе, молодице, де ти, в холєри ділася, що дитина з плачу вмліває?!

Обійшов Танасій обійстя, підсвічуване побілілим місяцем: відкрита навстіж стайня зяяла темрявою, незвичним холодом і пусткою, лише свині котомошилися в загорожі, клапаючи вухами і півкаючи голодними рилами.

Розбуджені зі сну сусіди знизували плечима: увесь день Матронка чипіла[10] в городі, онде сапу приходила до Марії гострити, казала, що товар із лугів іде гнати, бо через те сапання трохи припізнилася, а осьде дощ намагається, бідна моя голово, а я ще, видите, Марійо, тут, а ви вже й дитину вслонили,[11] і корову здоїли, та й пішла з тим до себе, а відтоді Марія її не виділа, бо й сама затяглася до хати ззагоді…

Пішли сусіди з Танасієм шукати Матронку лугами. Блунькали до посеред ночі. Знайшли над дамбою збиті до купи вівці, а жінки з коровою не знайшли.

Що було діяти? Замкнули хату, дитину забрала Марія і вклала в колиску коло свого хлопця. Та й далі поснуло село, як до цього.

На ранок переказали в полонину Михайлові.

Так почалася біда.

…Михайло збіг згори ще до полудня. Навіщось узяв у Марії спухлу від плачу дитину — і пішов до primara.[12] Їлашко був добрим двірником у Черемошнім — Михайла з полонини не чекав, лише зранку послав двох ґаздів до ріки на пошуки. А як тільки Михайло став на поріг, двірник порадив з бесідами не затягатися і не баритися з розпитуваннями по людях, а лиш іти на пост у жандармерію заявити про пропажу жінки. Їлашко туди вже заявив, але треба, щоби це зробив і Михайло. Надії великої нема, та там знають краще, що діється в селі і навіть поза його межами… час такий, що треба кидатися, куда можна, поки є куда і до кого…

Лейтенант Лупул, начальник одночасно Черемошнянської жандармерії і прикордонного поста, по—румунськи постерунку, мовчки вислухав Михайлове повідомлення, довго крутив ріденький вус під носом, далі важко зітхнув і сказав, озираючись на відчинене навстіж вікно, крізь яке снували мухи, ніби перевіряв, чи нема кого під стіною:

- Мігаю, зараз у нас дуже тривожно… скоро багато чого може змінитися… але жінку твою шукати будемо. Примар послав своїх людей, ми дамо своїх. Будемо помагати.

Непевні слова Лупула про його тривогу Михайло пропустив повз вуха — він наче здурів від невідомості. Проте несподівано запитав лейтенанта:

- А може, Матронку вкрали на той бік поляки?! Вона ж попри ріку корову пасе. А тепер хочуть викупу?

Начальник жандармерії зітхнув удруге:

- Мігаю, на тім боці вже скоро рік, як не поляки. Там тепер орудують совіти.

- У мене до того інтересу нема… — мляво перебив.

- Маю свою грижу…

Лейтенант зітхнув утретє:

- Зате в них є інтерес багато до чого… Але, думаю, кого—кого, а Матронку вони не викрадали… не було нащо… Іди, ґаздо, додому, а я дам тобі підмогу на пошуки. Бог добрий — переживемо і це… — закінчив Лупул і чомусь поплескав Михайла по плечу.

***

ДРУГУ ДОБУ ЧИ не третина черемошнянської мужської челяді шукала Матронку — а жінка щезла, як річкова нявка. Ніби запалася жива людина в землю безслідно — аж страшно було думати, що таке могло трафитися в людному місці, і ніхто того й не помітив. Іншим разом курка розгребе грядку в сусідськім городі — а на другому краю села ґаздині вже вадяться[13] про цю дурничку. А тут таке… Так, нібито люди в той день одночасно повлягалися спати ззаполудне, і нібито за цілий вечір ніхто ні до кого не йшов лугами чи то потайки, чи на повен зріст; і ніхто в той вечір не збирав берегами овечі бубушки; ні траву не косив, ні дров додому з лугу не тягав. Ну, нібито осліпло враз усе село, чи шнурком посунуло іще до заходу сонця в постелі — і заснуло, як вмерло, і не обходило його ніщо на світі, окрім твердого сну.

Тим часом у лузі над рікою не лишилося жодного кущика чи камінчика, під який не зазирнув би убитий горем Михайло після всіх, хто зазирав туди до нього, допомагаючи шукати Матронку. Він заглядав, як ворона в кістку, зсував з місця каміння і розкидав заготовлене кимось до виносу ріща, подовго цюкав ніколи й ніким не займану прибережну твердь, чи не западеться де, або не зм'якне, — але жодного сліду, що дав би бодай мізерну надію, не знаходив. Хіба що дуже потолочені уздовж самої води трави та важкі, мов ковані, — явно не жіночі — сліди на піску. Але ні, не так, Михайлові відкрилися не просто сліди — а ціла тупотнява слідів біля самої води, мовби на піску гопасувало ціле військо чи товклася, — як у дурному розумі — не знаючи, куди пристати, добра череда худоби, а потім раптово канула у воду. Але ні сліду худоби, ні сліду жіночої ніжки, бодай пальчика від її постільця, Михайло не знайшов, хоч Юрко Огронник дав йому свій старий — ще з австрійської войни бінокль. Та навіть коли й був який слід, то далі ішла ріка…

***

ЩОБ ВАМ ЛЕГШЕ уявити таку — майже неправдоподібну — картину таємничого зникнення не німої, не глухої, до того ж давно тутешньої жінки водномить і безслідно, було б добре детально описати цю місцевість, рельєфи, розташування ріки, довколишніх сіл і навіть… сусідніх держав, оскільки описувані події стосуються червня 1940 року минулого тисячоліття.

Так ось. По два боки мілкого навесні і повноводого влітку, але незалежно від пори року, завжди гомінкого і спішного Черемоша, між горбів і кичер, немов у глибокій жіночій пазусі, гніздилися двоє гірських сіл з однаковою назвою — Черемошне. Коли б можна було дивитися на них з висоти пташиного польоту чи хоча би із середини ріки, то села відбивалися між собою так само однаково, як відбивається людське обличчя у дзеркалі. Споконвіків мешканці обидвох Черемошних говорили майже однаковою материнською мовою, і однаково складали руки до однакового «отченашу», в один і той же день святкували Різдво і Великдень, і навіть одяг у них був схожий, і клятьби, і подяки, лиш віталися люди по два боки ріки трохи інакше, ото майже і вся різниця.

Але час від часу їхня дідівщина переходила від однієї держави до іншої, мовби безвольна жінка в руки більш удатного чоловіка, — і через те час від часу і багато років, так багато, що вони іноді трамбувалися в століття, люди попід горбами—близнюками були розділені кордоном, який проходив якраз по середині не причетної до таких змін ріки.

У той день, коли нагло осиротілий Михайло зазирав чи не під кожен камінь у прибережному лузі, його Черемошне належало Румунії, де Богом і царем для його підданих служив король Мігай, а тут, на саміській окраїні Romania mare,[14] у забитому в гори селі над Черемошем, царями й Богами були королівські посередники — служиві вояки місцевої жандармерії на чолі з лейтенантом Лупулом та місцеві дідичі.

Коли, хто і скільки правив по той бік ріки, Михайло не дуже знав, але знав точно, що за його пам'яті муштрували там люд польські пани та іще шандарі чи жовніри.

Та від минулої осені, відколи побиті німцем поляки вступилися з тамтого краю, а точніше, від 17 вересня 1939 року, у дзеркально відбитому через ріку Черемошному порядкували совіти. Вони, на Ми—хайлове здивування, у цьому році святкували Різдво і Великдень в один і той же день, що й по цей бік річки.

…Михайло сидить на дамбі і, чи не вперше, дивиться з глухою неприязню, а, може, навіть злобою потойбіч води, де все видно, як на долоні, і без бінокля. Скільки там тої ріки? Жаба може перескочити з цього боку, особливо, коли ріка обміліє, а жаба захоче почухатися об камінь на іншому боці. У двох особливо мілких місцях, там, де каміння шкіриться над гривастою хвилею, ріку пильнують смугасті прикордонні стовпи, один з яких недавно поміняли совіти, але він був майже такий, як при Польщі, тільки більш хитливий, бо не дуже добре закріплений. Коли—не—коли по обидва боки берегів неспішними кроками міряють рінь прикордонники з карабінами, мовчки зиркаючи одне на одного почерез воду, як розминаються постовими.

Хоча, якщо бути вже геть зовсім точним, то на цім, румунськім, боці охочим приступити до ріки саме в цьому місці, звідки Михайло дивиться вовком, не так просто: за лугом, де пасеться людська худоба, уздовж крутого обривистого берега височіє довжелезна дамба — укріплення, викладена з доброго річкового каменю іще за австрійських по цей бік часів, відгороджуючи луги від води. Точніше, навіть не так: дамба не стільки відгороджує, скільки підпирає обривистий берег—скалу, який різко фіксує сільські межі за десяток метрів від кордону.

Розказують старі люди, що укріплення зводили цілий рік, а потім ще довго насипали і вирівнювали місце між скалою і дамбою, де нині гнуться під вітром кущі і пасеться громадська худоба. Дамба під скалою дотепер подвійно убезпечує більшу частину Черемошного від повеней, тоді як на другому боці прийшла раптово вода нерідко заливає городи і навіть хати. Але протилежний берег пологіший, більш рівнинний, і тому відбивати воду від нього дамбою важче. А може, просто нікому зорганізувати добру справу.

Австрійська дамба на румунському боці була не тільки старою, добротно укладеною і скріпленою, але ще й мала чомусь незвичну — дугоподібну — форму. З того боку ріки вона нагадувала дещо деформовану, нібито трохи розігнуту з обох кінців підкову. Кажуть, що той ґазда, хто організовував її будівництво, колись тут був не тільки великим дідичем — на всі двадцять пальців майстром, але трохи й химерним чоловіком: любив усе робити так, як не в тутешніх людей і не скрізь. А ще кажуть, привіз зі світу молоду, але слабу на легені жінку—німкеню, і жінці треба було днями ходити над водою, щоб чим більше дихати річковою вільгістю, їхати на лікування на теплі води без чоловіка жінка відмовилася намертво. І щоб їй було веселіше ходити над Черемошем, придумав той майстер маленьку хитрість — скомандував класти дугоподібну дамбу, щоб його добрій пані здавалося, нібито вона спочатку піднімається догори, як в Альпах, а потім спускається вдолину, догори — вдолину; так і день, дивися, минає швидше, і здається, що ти мандруєш іншими — далекими — краями.

Отож, з того часу широким гребенем дамби можна було не тільки йти, але навіть бігти.

Але, якщо стати на оцьому — найвищому — місці і зненацька подивитися вниз на ріку, то може закрутитися в голові, в кого голова не дуже здорова. А якщо дивитися просто так — задля цікавості, то внизу, попід саму воду можна побачити такі ж прибережні кущі і каміння, як тут, зверху. Діти, бувало, бавляться і збіжать по дамбі вниз, як дрібні сонечка після дощу по веселиці, — а потім плюскаються цілими днями у воді. Але батьки воліють дати дітям по парі букових палиць на сраку, ніж пускати їх купатися під дамбою: кажуть, місце прокляте — то й небезпечне.

Сидить Михайло на гребеневі дамби, спустивши вниз находжені ноги, і дивиться на той бік. Прокляте — не прокляте, а що місце моторошне, — то правда. Не раз і діти падали сторч головою, задивившись на шумливу воду, і худоба ішла на той світ із дамби, і не одного контрабандиста, або, як кажуть по—тутешньому — шварцівника, з того боку пристрелили отам, унизу, прикордонники—graniceri,[15] і потопельника не одного там виловили. Так що сільські люди намагалися пантрувати худобу в лузі, обклавши воринням місце від дамби, а до купання йшли майже в кінець села, на більш рівнинну, спокійнішу воду вниз по течії, ближче до Зарембиного млина.

Коли по той бік ріки панували поляки, бували часи, що на шварцівників—ґешефтарів вони дивилися дещо крізь пальці. Іноді ті могли собі навіть посеред дня дістатися з крамом на румунський бік. Чи то перевізники були у змові зі стражами кордону, чи задля заробітку подеколи невиправдано ризикували, чи тамтешні закони були трохи такі, як дишло… а може, те, що Черемошне тулилося у дідька за пазухою, то й дишло туди розверталося поволіше, ніж де—інде, але зрідка із шпаровитими[16] ґешефтарями траплялося саме так. Може, іще й через те, що з Польщі тоді було що перекидати на румунський бік більше, ніж з румунського — на польський.

Щоправда, поляки час від часу влаштовували побої порушникам прикордонного спокою також серед білої днини, особливо, якщо шварцівники були з румунської сторони. Доправлять до свого посту виловленого серед ріки небогу, наб'ють на подвір'ї буковими палицями в чотири руки, відберуть крам, потримають межи жовнірами, заставлять траву скосити чи сіно скинути — та й відпускають битого назад. А тут уже румунські буки грають йому як не «гуцулку», то «аркан», та все по гузиці, та все по вже синій від польських палиць гузиці.

Після того на якийсь — дуже нетривалий — час притихне ґешефт з обох берегів.

І знову шнурують прикордонники по обидва боки води мало не на відстані простягнутої руки, лиш хіба що тільки не говорять один з одним. Але минає день—другий — і просвистить з того на цей бік камінь від польського постового із прив'язаним запашним ґаліцейським тютюном, а з цього боку — поділяться ґранічери сушеними сливами в міщуликові,[17] зачепленім до верху довгої і гнучкої ліски чи жердки; та й далі підуть хлопці в дещо однакових, якщо дивитися з цього берега, мундирах уздовж ріки, нібито нічого й не було, не доповідаючи начальству про своє хоч і дрібне, але строго—настрого заборонене порушництво.

…Ото сидить Михайло на дамбі і думає, що таки, діправди, брехав лейтенантові Лупулу, начебто інтересу до польського, а віднедавна совіцького, берега не має. Якщо вже по щирій правді, то живого інтересу не має, але ж Михайло має очі, і очі, слава Богові, поки що добріські, то все він видить. Видить, що від минулої осені стало на тім боці якось так тихо, ніби там тривали щоденні поминки за щойновмерлими, чи так, якби тамтешні люди раптово об'їлися маковиння — і надовго впали у сплячку, як лісові вуйки—ведмеді. Щось там не так… ой, не так, як у тамтешніх людей раніше.

Кажи що кажи, а за Польщі таки було по—іншому. Колись, бувало, людське гарякання, безсоромні дівочі писки чи вдоволені парубочі свисти відбивалися від скали на тім — до скали на цім боці, а особливо у дні церковних свят чи сільських набутків; і подвоювала денна або вечірня луна змішані голоси, і стояли вони, мов єдиний чистий дзвін, у долині між горами, розітнутими водою; і хто не знав, то й не сказав би та й не подумав, що звивиста, як гадина, і зелена, мов кобиличка, ріка, неприродно мічена смугастими стовпами, робить той дзвін тріснутим надвоє.

Ще май тамтої зими, ще на тім боці за поляків, далеко за північ верталися Михайло з Матронкою з коляди додому, і стали, мов укопані, глянувши на другий бік порубаного Черемоша.

Там було так гарно — що аж страшно, як, може, буває невагомій душі лише перед райською брамою. Білі — неначе вовняні — сніги лежали від верхів до низу непорушним саваном, прошиті хіба що лиш чорними піками смерекових і букових лісів, та вирвані латками теплих осель, над якими вився пахучий дим. І ці, мініатюрні здалека, розкидані між срібними, блискучими снігами темні цятки хат світилися тепер веселими вертепними звіздами; і чорніли між хатами тонкі вервечки колядників і маланкарів, як плетені пастуші батіжки.

І притулилися Михайло з Матронкою одне до одного так близько, що навіть через грубі їхні сардаки[18] було чути прискорене биття сердець — бо затрубила на тім боці чоловіча коляда оленячим рогом, а з цього боку коляда жіноча спохопилася скрипкою, і нараз довколишні гори потрясло єдиним з двох боків «Гой, дай Боже!» — і Михайлові захотілося впасти лицем у сніг на срібному горбі з того боку, де знову заклично трубив ріг, як зрілий олень у шлюбну свою пору; бо не лишилося на світі нічого, окрім полохливого, як пташка, Матрончиного серця в Михайловій жмені, її твердої, майже дівочої цицьки, і отого різдвяного рогу, що ставав то тривожним, як гул повеневої води, то несамовитим, як чоловік біля вдатної йому жінки…

Часом після всіх денних робіт, спізна увечері, ішли Михайло з Матронкою в луг, спускали ноги з дамби — і слухали чи то самих себе, чи прохолодне дихання гір і шумливий неспокій води. Притуляться головами — і мовчать, лиш тереблять одне одному гарячі пальці, та хіба що на мить покладе Матронка голову в чоловікові коліна — і слухають… слухають.

А там, на тому боці, плутається ногами котрийсь кучерявий[19] ґазда з набутку, — та й крикне почерез ріку до такого самого кучерявого, що вертає з Капету—терової корчми, посвистуючи на два Черемошних:

- А що, ґаздику, йдете сьоговечір до кобіти?[20]

- А чого би не йшов?!

- То пан ґазда має любку?

- Маю, най мені здорова буде.

- Же би вам здорова була і моя мені буде здорова, бо я також маю любку, смачну, як сметана.

- Пане—домнуле, а ви бих поміняли свою любку на мою? Може, моя ще май смачніша?

- Може, на один раз би й поміняв, а на більше ні.

- То поміняймося на сю ніч.

- Іду мінятися. Наздоганяй.

- Піду поражуся з жінкою, ци позволить.

- Моя мені точно скаже: «Не позволям». А ваша що — позволям?

- Моя, може, й позволила би, якби не надовго.

- А чуєте, ґаздо, як ваша кобіта дає вам знак, що свобідна від свого чоловіка?

- Кладе дзеркало у грушу проти сонця.

- А коли сонця нема?

- Вішає опудало від ворони.

І так собі перегукуються почерез ріку два підпилі ґазди — аж на двоє сіл, та де там на двоє сіл — на дві держави чути.

Чухаються по два боки шандарі і жовніри — а охочих до бесіди ґаздів не поспішають розганяти нагайкою. Може, своїх любок—кобіт згадують? А поки згадають, що ґаздам слід розмовляти одному по—польськи, а іншому — по—румунськи, ґазди, дивися, уже розтеклися між хатами, як дим. Чи до жінки, чи до любки… та все одно до жінки…

***

ВІД МИНУЛОЇ ОСЕНІ, відколи на Ґаліцію[21] прийшли совіти, на той бік утекло пару люду і з Михайлового села. Чого? Для чого? Що їм вийшло з тої втечі — Бог знає. Але ніхто більше не чув — не видів від них ні привіту, ні одвіту і ніякого іншого знаку, так, ніби людей віднесла вода без сліду; хіба що про Курика брехали, що сидить десь по той бік у тюрмі… Але чи правду казали, чи таки брехали, хто знає? Люди такі — брехати вміють ліпше, ніж правду казати.

Михайло в тому не розуміє, бо то ґаздівства не стосується, а його інтересує лиш робота і господарка, але, Боже прости, Курик у селі такий був каламітний,[22] що ще трохи — і тут тюрму був би собі заробив. Якісь такі то люди є, що самі на свою голову гризоти шукають. Але то їхня справа. Правда, в Курика громада дітей тут ся лишила… І як то можна було тікати від своєї крові, а все на крішечку[23] такої маленької жінки, як Куричка, звалити? Однак, щось тягнуло чоловіка туди, на Ґаліцію, сильніше від дітей і від жінки… Щось тягнуло. Ондечки Михайла верстат і сокира тягнуть так, як не тягне ні корчма, ні набуток. Може, йому також хтось дивує, як дивує тепер Михайло Курикові і тим, що здиміли з Куриком по той бік.

…Дивиться Михайло з дамби на другий бік — і чує, що, може, вперше в житті серце його коле. І чує він якусь неясну тривогу, так, нібито зараз його має украсти оцей половик,[24] що мертво висить над карком, як над мершею,[25] ніби справді цілиться в саме тім'я.

Михайло підводиться з дамби, бере в руки бук — і далі намотує дорогу в лузі. Укотре спускається до води і зблизька знову вдивляється на той бік. Звідти віє холодом і такою ж неясною тривогою. А вже ж минає червень… Скоро можна буде дерево в лісі на столярку рубати. Тепер ще не можна — може бути червиве. Столярка струхлявіє скоро.

***

…ІЩЕ ЛИШ ТІЛЬКО зоріло, як Михайло почув обережний стук у вікно.

На ґанку стояв дещо розгублений лейтенант Лупул з карабіном на плечі.

У Михайла обмерло серце.

Лупул заговорив по—нашому, чим ще більше здивував Михайла: королівські стражі так добре пильнували сільських людей буковими «сороківниками»[26] за порушення указу vorbiti romaneste,[27] що не одна молодиця і не раз відмовила своєму любчикові, аби не показувати пругів і синців на тілі, отриманих за свій язик, який не хотів обертатися в роті не по—своєму. Так що Михайло, зачувши рідну, а не румунську мову від того, хто увесь час тримав бука над селом, закашлявся.

А Лупул тим часом тихо, майже пошепки говорив:

- Не бійся, domnule[28] Мігаю. Нічого не трафилося. Я лиш прийшов сказати, що ми вибираємося із Черемошного. Завтра—позавтра тут будуть совіти. Може статися по—всякому, Мігаю. Але скрізь є живі люди, може, і в них вони є. То ти не стискайся, а йди й кажи, що в тебе пропала жінка, а мама цицькової дитини. Вони можуть щось знати… — Лупул подумав іще якусь мить і додав: — Тяжкі часи настають… Замельдувати — замельдуй, але ні на кого твердо не сподівайся. Шукай свою жінку сам.

Теплий після постелі, Михайло іще довго дивився з ґанку на куряву передвранішніх порохів, збитих грубими постолами десятка добре муштрованих, але погано вбраних Лупулових вояків, що поволі зникали на вузькому сільському гостинцеві в напрямку Берегомета, а за ними гналося півняче кукурікання та собаче цяхкотіння.

…А через день, в ополудне, донесли люди, що в Черемошному змінилася влада…

Сиротливо потоптавшись на своєму подвір'ї, Михайло пішов до жидівської корчми купити нафти,[29] та, видно, невчасно — вперше на його пам'яті корчма була закрита. Непусто люди кажуть: нема щастя змалку, то й до останку. Михайло кілька разів поторгав двері, зазирнув у незвично прикриті віконницями вікна, неспішними кроками обперезав подвір'я: моторошна тиша стояла на завжди гамірній господі — навіть не було видно як взимі, так вліті голопузих, але у незмінних ярмулках господаревих синів—трійнят — Йоськи, Давида і Якова.

Михайло навіщось приклав вухо до сінешних дверей корчми. Довший час звідти також важко дихала тиша — лиш було чути, як миші на горищі совгали горіхи, та під розсохлими драницями даху лопотів вітер. А далі з—за дверей почувся шурхіт, так ніби хто обдирав кукурудзяні качани; потім двері озвалися скрадливим, ледь чутним голосом Лазаря Капетутера — господаря корчми:

- Чуєте, мамцю… ішли би ви собі до хати… і не мозолили би отут кому без потреби очі… У мене, мамцю, нафта є, але ці нові батяри із зірками і карабінами прийшли надовго, може, навіть так надовго, що й дочекаються моєї з Сарою смерти. І ви мені будете казати, що вони так багато — аж до моєї смерти — нафти мають?! Присягаюся своєю лисою головою, що вони ще дадуть нам жару, а не лиш нафти… так що, побудьте, мамцю, без світла. Днина тепер довга. Світити не треба. А там — як Бог дасть… Робіть, мамцю, без світла діти. Так, як робимо ми з Сарою. А є діти — не треба нафти, бо є гризоти з дітьми. А не буде нас — не треба й нафти. Зате лишаться діти.

Зітхнув Михайло, не відповівши за двері Капетутерові й слова, і подався так, як був — з порожньою каністрою до Гершкового млина — кукурудзяні крупи забрати, що Гершко погодився їх виміняти на нове вікно. Вікно Михайло ще два тижні тому відтраджував[30] мельникові, а крупи забрати не встигнув.

Білий від старості чи від осілої на нього муки, завжди запопадливо усміхнений і незмінно рухливий власник млина та єдиної сільської олійні сидів тепер при вході в млин маком. Ні, не так: Гершко сидів не при вході, а чомусь просто на величезному, як острів, овальному камені перед входом, увесь у чорному, із мертво складеними на колінах руками. Він довго мовчки дивився не стільки на Михайла, скільки крізь нього, а потім тихо сказав:

- Правдивій людині не шкода навіть своє віддати… Бери, любчику Мойшо, два, а то й три міхи крупи і неси додому, поки я не передумав… Може прийти такий час, що будемо, як миші, шукати зернятка, а його не буде кому дати, а ти тоді згадаєш доброго Гершка і поділишся з ним своїм мозолем. Правдиво говорю, Мойшо?

- У мене вже такий час настав… — перемовчавши, стиснув плечима Михайло і сів на поріг млина.

- О, ні, добрий чоловіче! — захитав Гершко головою так, ніби знав щось йому лиш відоме. — У тебе всього лиш пропала жінка. Це лише твоя, хоч і велика, біда. Але жінка знайдеться. Попомниш мої слова. А сьогодні надійшли такі часи, що колісниця їде — і людини не бачить. Переїде — і не спам'ятаєшся, що вже ні тебе нема, ні совісти твої, ні чести. Чоловік один, а колісниця кождого разу друга. Розумієш, Мойшо? Кождого разу друга! А чоловік один.

- Що ви таке говорите, Гершку?

- Не знаю шо, але говорю правду. Ніхто мені її не казав, але я чую. Шкіра моя горить, бо чує: ця колісниця, що в'їхала сьогодні в наше життя, не обмине ані німого, ані сліпого, ані християнина, ані іудея. Попомниш мої слова, добрий чоловіче… А тепер бери свою і мою крупу, думай, що то наша, і ховай її подалі від людських очей…

А тобі скажу таке: не може бути, щоби жадна душа не чула — не виділа сліду твої жінки. Не може бути! Те, чого не треба, ці люди—юди видять і знають… Але така погана людська природа, добрий чоловіче…

Михайло топтався по селу, як у дурному розумі. І великого сонця не було. І в городах повно роботи, а люди якось зашилися по хатах, що й заговорити нема до кого. Хіба що ото коло дзвіниці трохи челяді зібралося. Але то все ті, з ким Михайлові не дуже до бесіди. Вони коло Курика більше ошивалися.

Вхід до дзвіниці чомусь був перегороджений фірою. На фірі сиділи зайшлі в село вояки у благенькій, добре вицвілій коричневій військовій формі, розбитих чоботах, а хто і в постолах з березової кори, і з карабінами почерез плече. Між челяддю і вояками йшла якась не дуже жвава бесіда.

З каплички, що поруч із дзвіницею, втираючи краєм хустки очі, вийшла Василина Макушкова, а за нею Дмитро Попович — іще добріський дідок із опришківським топірцем у правій руці, та й собі пристали до Михайла, що крутив криничну корбу на подвір'ї вчорашньої школи. Попович сів на низьке, мало не під саму землю кругле цямриння, набив тютюнцем мундштук і запалив люльку, та якусь таку носату, як Гафія Берлова — весільна пані кухарка з Черемошного. Зафайкувала собі й Василина, раз по раз затягуючи носом схлипи.

- Чого ви слинитеся, небого? — як міг лагідно, запитав Михайло, подаючи їй горня води. — У мене, чули? жінка пропала, цицькова дитина лишилася, і я не плачу… що плач поможе?

Василина затягнулася запашним димом, потримала в носі, а потому випустила крізь ніздрі в'юнкими кільцями:

- Флинькаю,[31] Міську любий, бо, як надумаю, що нас усіх тут чекає, то й камінь би заплакав. Ти подивися на оцю голоднечу, що забралася в наш край! Скажи, мені, Міську срібний, що вони нам можуть зробити доброго і що можуть дати доброго, коли самі мало не голими сраками світять?! А подивися на їх онучі! А на оті постоли, з березової кори сплетені. Видиш, ти щодень ходиш у добріських свинських постолах. А на пролюдень маєш телячі вироб'єки.[32] Так чи не так? — сама питала і сама собі відповідала Василина. — То подумай собі у своїй голові, що у них може бути на пролюди, про неділю чи свято, якщо вони перший раз ступили межи такі ґречні, як ми, ґазди, голодранцями?! Тяжкі часи нас чекають, Міську. Згадаєш мої слова.

Ти пам'ятаєш нашого дідича Флорескула? Ой, не пам'ятаєш, ти ще май малий тогди був. А хоча би згадай нашого двірника Їлашка, що дідичем ніколи не міг бути. Чоловіче, чи ти видів колись їх коло людей як будь, із латками, помняцканими,[33] ніби їх пси тягали? Та ніколи! А ти пам'ятаєш, як від ріки можна було видіти польських панів з того боку, завсігди виквасованих, як до шлюбу? То також була влада. Ти того не помниш, бо ти ще май малий був, але я добре чую на собі й потепер раховані Флорескулом буки за зрубану не в тому місці деревину… Дідич був грамотний, акуратний і чистий, а який поганий та лютий був до людей! То що ти собі думаєш, таке обірване і ніяке, як оце, що плює перед дзвіницею, і не знати, де йому пуп рубали, може бути май ліпше чи добріше, як румунський жандарм чи учений дідич? Ти собі годен надумати, що хтось з постерунку міг би плюватися перед церкви?! А ти питаєш, чого я хлипаю… Ой, чує моє серце, це нам так не минеться.

Дмитро Попович мовчки слухав Василину, цюкаючи топірцем гравій навколо обнесеної деревом і накритої бляхою круглої криниці, а далі й собі випустив дим крізь білі, закочені догори, вуса:

- Видиш, Міську, правду каже Василина: нічого з цего доброго не буде.

- Ви так думаєте? — перепитав для годиться Михайло.

- А ти подивися на їх офіцерів, що снують селом, як ошеленні. Я на австрийській войні не був старшим офіцером, я був всього лиш старшим куда пішлють — солдатом. А по войні я ще два роки служив у армії. То можу тобі казати не гірше від розумного, як воно і що воно буде. То скажу, тобі, Міську, що навіть я, коли був солдатом, задурно так не бігав та порохи не збивав дорогою, пужаючи псів, як ці тепер шурують від дзвіниці до жандармерії, ніби їм помилилося в голові. Ти ж видиш, наша Анниця—біданка, що стратила розум, — і та по селу ходить поважно, навіть коли їй у голову вдаряє. Що руками махає — то нічого. Але на людей страх не наводить. А ці якісь такі нарвані. Нервові люди не можуть заспокоїти других людей.

Михайло дивився від криниці до дзвіниці — і чув розлиту в середині гарячість від того, що все було так, як казав колишній австрійський вояка Попович:

- Скажи мені, щось горить чи палає, що вони метушаться і лиш людям нерви роблять? Як нова влада, Міську, приходить людям голови каламотити,[34] то вона має бути степенна, сопокійна, аби втихомирити народ, як хоче, аби було добре там, куда вона приходить. А як так — галай—палай… Ми це вже не раз виділи.

Я так собі думаю… Прийшли — ну, то й добре. Зберіть людей до порядку. Розтолкуйте, що до чого.

Бо вони ще не встигли прийти, а слава іде перед ними. Там то на Україні який голод був, а вони нам про це сказали? Не сказали. Переказували люди з Ґаліції, що стільки звідти самих ґаздовитих людей забрали у світ, і навіть фамілія не знає, де вони й що вони. То хто буде дихати на них рівно? Як вони не всю правду кажуть — то щось, значить, є. А ти дивися, яка у світі колотнеча робиться. Пожар. А тут тобі ще й такий пожар роблять у людськім нутрі, що не знаєш, чим його прийдеться гасити.

Так що правду каже Василина, нічого доброго не чекай, лиш шукай свою жінку, бо то твоя найбільша приятелька, а більше чоловікові в цім світі ніхто не є приятелем.

- Що мені до них, коли в мене своя гризота? — непевно запитав Михайло, дивлячись то до дзвіниці, то на Василину з Поповичем.

- Е—е–е, не скажи… Ти думаєш, що ти без них обійдешся, але вони без тебе не обійдуться точно. Точно тобі кажу, Михайле! І не думай навіть!

А далі Михайло скинув перед обома капелюха і побрів порожньою вулицею додому.

Навпроти дзвіниці іще донедавна містилася румунська жандармерія. Тепер на її ґанку сиділи ті самі вояки, що перед цим перегороджували вхід до дзвіниці, і далі плювали на землю гарбузове насіння. Говорили між собою голосно, так, що Михайло навіть розпізнавав деякі слова. Але їх мова була трохи не наша… і Михайло не пішов до них мельдувати. Його жінка — його гризота. Лиш завернув до Марії по дитину.

- Ви би, Михайлику срібний, якось заглагоїли[35] дитину. Дали би квач з маковиння — хоч би спала. Бо так дві добі біднятко без цицьки плаче — волосся на голові диба стає. Та й грижу може з плачу дістати.

- Я даю дитині кулешу і молока Марія приносить. Та й дитина все більше у Марії, дай Боже, їй здоров 'я. А маковиння давати не буду. Дитина має бути розумна. Знайдеться Матронка — дитину відгодує.

- …Щось буду казати вам, Михайлику ґречний, але не майте на мене зла за це казання, бо то є свята правдичка, абих так до завтра дочекала. Казала якось—то вашій ґаздині: не годуй, ґаздинько, дитину лиш цицькою, все може трафитися. Перетри фасуль, барабуль та й нагодуй — здоровіша буде. А вона ні — лиш цицьковим молоком годувала. Що то є молодий розум! Молоде — дурне. А старшого слухати не хоче.

- Матронка мала молока багато, то добре робила, що давала дитині. Життя — штука довга. Хто його знає, чим буде дитина годована в цьому житті? А від цицькового молока здоровіша рости буде.

- Так то так, Михайлику злотний, але видите, що си спричинило… А коли би була ваша ґаздинька слухала других ґаздинь, то, може, була би гостила ліпше…

***

…МАТРОНКА знайшлася на третю добу. Точніше, на третю добу Михайло знайшов її там… де три доби шукав, як рибу, — під камінням: у лузі.

Щось таке говорили по тому люди, що вона нібито поночі впала з дамби і пролежала увесь цей час без пам'яті в ямі, куди сільська громада тачками звозила непотріб.

Якщо по правді, то яма таки була доста велика. Але якщо іще правдивіше, то мало хто вірив, що Михайло не промацав ту яму до самого дна, коли сам шукав Матронку. Та й якої дідьчої мами було п'їланитися[36] на дамбу, коли корови пасуться ближче до скалистого берега, на лузі, а дамба йде за лугом, та ще й відгороджена від пасовиська дротом і воринням? Або який любчик призначив їй здибання над самою водою, або з якою нечистою силою зналася, що понесло її увечір на дамбу, та ще коли чоловіка нема вдома. Матронка — скритна жінка. І яка біда її туди затягнула — лиш вона сама знає.

Навіть якщо ніхто з чоловіків у яму—сміттярку не зазирав, то Михайло вже точно…

Але що тільки на світі не буває. Жінка знайшлася, а корова, бачте, пропала без сліду. Як таке може бути? Якби корова розбилася, то корову би знайшли здохлу. Якби її взяла вода — то десь би з другого села дали знати, що сплила здохла корова. А так нема корови — як би й не було. Чудо — та й ґата.[37]

Так слово за словом переказували люди. А як воно сталося насправді — Бог його знає. Свідків не було. Село вгомонилося скоро: кожен має свою біду у своїй хаті. А тут ще таке — нова влада селом спацірує та лиш кров холодить у жилах.

А що знайшлася жінка — то добре: на один ліжник їмості менше, та на один гріб на цвинтарі ширше.

- …Не хочу грішити, кумко—любко, але здаєми'ся, що з тою Матронкою щось нечисте замішано… Таке може бути, що відьма вона, кумко, хоч з вигляду дуже лагідна і робітна дуже… Може, вона перекидалася тої ночі з людини у відьму, а потому назад у жінку, а її хто застав при тому, а то, боронь Боже, комусь видіти, як з відьми людина робиться… І може, тому таке ся причинило… може, вона десь лісом ночами лазила на збіговисько їхнє відьомське. Ми ж не знаємо, хто її мама—тато. Може, були нечистої крови? Якби на неї ззаду увечір подивитися — то, може, там самі кишки та нутрощі.

- Певно, того той Михайло такий, як би угорілий. Пам'ятаєте, такий самий заморочений був Іван з Кінашки. Але його била кагла сливовими дровами. А нема нічого гіршого на голову, як угар від сливових дров. Добре, що Івана знайшла його жінка. А якби жінка не вернулася під ранок від того свого любаса, то втратила би була і чоловіка, і любаса. Бо то таке. Любас любить молодицю, коли вона шлюбного чоловіка має. А як не має—то й любас уже дивиться в другий бік.

- Що вам скажу, Паютко… Наговорили ви тут три міхи і двоє бесаг чуда. Лиш не знати, де брехня, а де правда. Я вже забула, з чого ви починали… Правду кажете, все може бути. Але на відьму вона не виглядна. Не виглядна — і фертик.[38] Абих так здорова була, але даю вам голову на відтин, що вона не відьма. У відьом лице завсігди червоне, а в неї таке, як би сметаною поверх воску змащене. Малокрівниця вона якась, а не відьма…

…Михайло не дав нікому, навіть сільській знахарці Фулячці, оглянути жінку: Матронка була дуже побита. Так, нібито вона не з висоти падала, а били її буками чи батогами по всьому тілу, особливо по спині і ногах: великі синці і підсіла кров розлилися по біленькому тілу, як гнилі падалиці в саду. Пальці у неї були такі, немовби їх кліщами тиснули або били камінням. Груди спрутило[39] від надлишку довго незціджуваного і запеклого молока, потім ударила гарячка і трималася тиждень, а далі молоко в грудях геть—чисто перегоріло — і почав Михайло привчати дитину до молока коров'ячого і до всього решти їстівного.

Довший час Матронка лежала нерухомо на ліжкові під вікном і німувала. Дивилася то в шибу, то в стелю, зрідка голосно зітхала, мовчки хрестилася і знову мовчала. Може, з Михайлом говорила більше, але ніхто того не чув. А хто приходив навідати Матронку — заставав одну і ту ж картину: раз по раз зітхаюча на постелі жінка, підперта зусібіч подушками, із складеними до хресту пучками пальців і мовчазний Михайло з дитиною на руках.

- Що то є, кумко, коли чоловік не знає другої жінки, — то ладен своїй у сраку дути! Ви подивіться лишень на нашого Михайла! Геть чисто утратив чоловік голову, відколи Матронка пропадала. Запустив роботи, на люди не показується, лиш жінку з дитиною пазить, так нібито ніхто до нього не мав гризоти. Ще дивіться, через таку любу[40] згине чоловік.

- Агій, на вас, кумо, таке дурне прийшло вам у голову! Що ота люба не одного загубила, то це правда, але ж то не якась фойда, а вінчана жінка! А що би ви хотіли, коли вона така слабонька, си—и–и—ирота—небога? Чи то блуд який вхопив її тої ночі, чи Бог його знає, що воно таке спричинилося? Самі видите, терплять обоє — а біду на люде не виносять.

- А що його на люде виносити? Якби щось добре… а то ж одна болиголова…

- Е—е–е… казали оногде старі люде: не можна так дуже любитися, як ці двоє любилися, — на людей не зважали… бо ніхто, навіть Бог, не любить, коли людина жиє — і лиш тілько тішиться. Людина, поки на землі, мусить страждати. А на небесах буде тішитися.

- Поки будете на небеса йти — там можуть уже всю втіху розібрати по інших людях. Так що тішитися треба, поки живий. Але що вам хочу казати… хіба ці двоє що лихе людям зробили?! Та й молоді вони ще дуже… мають коли попоїсти всякої біди. Зарано вони покарані, зарано. Чи гріхи чиї відбувають? Воно то таке… гріх іде за людиною із сьомого коліна. Так що не думайте собі, кумо, що то так все просто.

- Людина, коли щаслива, — вона гонорова. Інших недобачає. Думає, що Бога за бороду злапала. А то Бог її на своєму гачку тримає… А людині, токмо, щасливій, треба видіти всіх. І всі тебе мусять видіти. Тоді всі рівні. А ці двоє хотіли бути вищі.

- Хоч і дурне, кумко, кажете, але то є істинна житейська правда… А коли вже по великій правді, то, як на те пішло, нічого ці двоє не хотіли… хіба що хотіли бути окремішними від усього. А воно так не виходить.

***

…МИХАЙЛО ВИХОДЖУВАВ Матронку літо, осінь і цілу зиму.

Поїв молоками—медами,

вигрівав шкірками молочних собачат,

відпарював у настоях арніки і валер'янки,

натирав борсуковим салом

і обвивав свинською оболонкою.

А що вже нічого не давав робити — то раз.

Щоб люди менше докучали підгляданнями та розпитуваннями, він навіть поміняв круг обори дрантивий паркан на глухий, чим викликав чергове невдоволення молодиць, що любили зирити на чужі обійстя, як не завжди любили зазирати у власні чавуни.

Зав'язана білою хустинкою, Матронка сідала на ковбчик дров посеред подвір'я, складала долоні, як до отченашу, дивилася на Михайла, що тесав дошки чи стругав заготовки на столярку, — і тихо плакала. Вона не схлипувала і не шморгала, сліз не втирала і не розмащувала — лиш великі градини котилися їй по лиці і ніяк не могли зупинитися, так ніби хотіли доплисти сметанним лицем до самого моря.

- Вас болить голова, Матронко? — тихонько питав Михайло, прикладаючи до чола долоню.

- Ні. — А що?

- Нічого.

- А чого ви плачете?

Матронка зітхала, тоді втирала кінчиком хусточки сльози — і вже так ясно дивилася в Михайлові очі, ніби знову до шлюбу хотіла кликати. А тоді спохоплювалася і питала:

- Де моє чудо?

Дрібненьке — як макове зерно — чудо в яскравій тканій сукеночці, в такій же як Матронка хусточці, чеберяло поруч товстенькими ніжками в постільцях, намагаючись зачепити прутиком півня. Діставши червоний гребінь на диво сумирної птиці, чудо—дитя зупинялося, усміхалося обидвом зразу — і з вереском бігло, шпортаючись, до мами. Матронка притискала до себе дитину так, ніби її хто намагався в цю мить відібрати, цілувала в кругленьку голівку і знову починала плакати.

Михайло лишав роботу, заводив жінку з дитиною в хату, укладав на постіль, схилявся — як, було, колись під час вечері, чолом до її чола і знову питав:

- Скажіть мені, Матронко, чого ви плачете? Що ви таїте від мене?

- Наперед, Михайлюню, плачу… наперед моє серце плаче…

- Матронко, казала мені колись покійниця мама: не можна наперед плазувати, бо ти кличеш біду до себе.

- Біду не треба кликати. Біда давно навкруг нас. Лиш вона така, як смерть — невидима… — якось дивно говорила Матронка і відверталася до стіни.

***

…У ТАКІЙ ГРИЗОТІ минув майже рік. Слабість помало відпускала. Але тої веселості й жвавості, що була колись у Матрончиних очах і рухах, ніхто більше не бачив.

Не бачив її і Михайло…

А в Черемошнім колотилося, як під циганською спідницею.

Нова влада забила Капетутерову корчму дошками навхрест, і з чого тепер жили Капетутери, ніхто не знав, але жили вони таки гірше, ніж до цього. А замість корчми у двох кімнатах колишньої Флорескулової садиби совіти відкрили кооператив, а решту маєтку роздали: кімнату — фельдшеру, кімнату — майстерні по ремонту різного домашнього начиння, одну — шевцеві, дві — молочарні. В колишньому бездоганному маєтку стало так людно, що тепер там був повний гармидер.

Може, з того горя саме на християнський Великдень вчинила Сара Капетутерові іще одного хлопця, і тепер Капетутери могли хвалитися зразу чотирма синами. Але на Великдень родити дітей не дуже добре навіть християнинові, не те, що жидові. Хоча, як сказати… рожденний у світле Христове воскресіння зоставався щасливим на все життя… ціною смерти когось із родини. Капетутери були богомільними іудеями, але в християнські прикмети також вірили, і тепер Сара, турлюнькаючи під грудьми найменшого Самуїла, журилася потайки від чоловіка, хто в родині має вмерти дочасно.

У Гершковім млині тепер порядкував чи не найбільший і найгаласливіший сільський ледар — Лесьо Онуфрійчук, у котрого відколи світ та сонце, паркан коло хати був підпертий латками. Але вже так, як умів дурити людям голови пустим і безкостим своїм язиком Лесьо, то треба було ще такого пошукати… Коло млина, щоправда, молоти язиком не треба, але владі видно видніше.

А Гершко тепер зрідка був на підмозі в нового мельника, який за кожним разом питав, з котрого боку приступити до колеса. Старий власник усе частіше сідав на камінь перед млином і брав до губів дримбу, чим дивував тих, хто приходив у млин по своїй требі. «Ніж говорити, що думаєш, краще у дримбу грати…», — виправдовувався не раз Гершко, але це звучало надто сумно для завжди веселої вдачі старого жида, в якого, до того ж, забрали й олійницю — і тепер вхід до неї також заколочений навхрест дошками, як Капетутерова корчма. А люди били олію хто як і хто де.

В колишній румунській школі зробили сільську читальню, але туди тепер ніхто не ходив читати, бо хто хотів — потайки далі ходив у колишню «Просвіту», так само заборонену колись румунами, як тепер совітами; а в читальню зганяли людей хіба що силою, щоб послухати з уст щоразу нового лектора, що робиться у світі, та ще коли—не—коли крутили кіно; а туди вже кликати двічі не було потреби — люди самі йшли, аж бігли, подивитися на таких самих, як вони, що говорили з білого полотна і рухалися по ньому, як живі. Декотрі жінки наразі зомлівали, чоловіки крутили вуса, але все більше мовчали. У світі нічого доброго не робилося. Під боком — у Польщі — палала війна. І допотопні діди пошепки передавали, що сни їм віщують скоре зарево десь тут близько, може, навіть і в їхньому селі.

А школу перенесли в просторий будинок черемошнянського священика, потіснивши його велику сім'ю в колишню крамницю Юзя Розенфельда, що втік разом з румунами, не забравши з собою і синього за нігтем. Крам із Розенфельдової крамниці вночі без свідків забрали, а маєтки батюшки перевезли серед білої днини чотирма фірами по два рази.

І в один мент Михайлові відкрилося, що в його селі поволі ставало так тихо, як у Черемошнім по той бік ріки, хоча мерців у селі не побільшало, і тиф людей не косив; як і раніше, люди робили весілля, храми і хрестини, але набутки стали якісь укорочені і пригнічені, а село — смутне і малоговірке, як переплакана жінка у півроку після чоловікової смерті.

Якоїсь то пізньої червневої ночі в Михайлові двері щосили загупало. На ґанку стояла захекана Параска Данилюкова — перша сусідка Куриків, із полотняним мішком у руках.

Вона грубо відсторонила Михайла від дверей і, не прошена, забігла в хату. Матронка якраз складала вечірнє шиття в кошик.

- Любко Матронко, я вижу, ти знов нову сорочку до Богородиці хочеш шити, а воно ще до Богородиці є та й є, так що лишися того, і йди зараз зо мною, вік тобі не забуду. Ти добра жінка. Нікому не скажеш, та й сама користь будеш мати. Тобі не пошкодить ні начиння в хату, ні вберя. Та я й собі трохи пригонорюся. Бо вже до церкви треба приновити одіж. А мені голка в руках не так тримається, як у тебе, та й очі не дуже добрі маю.

- Агій, на біду, молодице, — невдоволено спинив її Михайло. — Станьте отутки та розкажіть до прикладу, що си робить, що ви такі, якби вам чіп у одне місце забив.

Михайло не любив Данилючку, бо знав і без чужих язиків, що Параска була ласа на чуже добро, то ж очі мала добрі, але не до голки з ниткою і не до веретена.

- Михайлику злотний, пусти Матронку мені помагати. Я не можу втратити своє, Курик колись зробив мені таку каламоцію в хаті, що я потепер без чоловіка лишилася. І потепер з моїх плечей не зійшли знаки від жандармських буків і пасків. Я тоді дитину через Курика скинула, шляк би'го був трафив ще в утробі, як він не одному тут життя перебив! Але Бог добрий, він усе видить. Бог б'є не буком і не макогоном, і не по сраці, і не по плечах.

- Данилючко, станьте! — крикнув Михайло, аж скинулася спляча дитина на постелі. — У вас що — язик уломився, чи що з вами є, що ви не можете розумно говорити?! Який Курик? Де Курик? За ним скоро два роки як діти плачуть!

І тут Параска на диво тихо сіла на лавку під стіною, вхопила зі столу і залпом випила горня молока, і вже поволі сказала:

- Догралися Курики в політику! Усі догралися. Дівки на відданню, ґрунту — ні пощеку, ані кавальчика, ані фальчі, а вони фани вишивали та людей баламутили. Ти що, не видів, хто з фанами, синім та жовтим шитими, вибігав аж у Хорови зустрічати оцих опришків, що вже рік у селі порядкують? Ще слід за румунами не затерся, а Куриччині дівки у великодні запаски повбиралися та канадськими хустками поперев'язувалися, як дружки весільні, та й понесло їх з тими фанами перед батька в пекло, несла би їх лиха година. І що то їм дало? Що? Скажи мені, Михайлику злотний? Скажи мені, Матронко срібна?! Може, ґрунтом їм маскалі віддячили? Чи худобою? Може, до якоїсь отої великої школи, що у Вижниці відкрилася, спровадили їх малолітніх дітей? Чи золоті порохи з цісарського крісла їм перепали? Що, скажи мені, кроме устиду від людей, зазнали Курики цього року?!

- Далися вам ті Курики, Параско… — нарешті заговорила Матронка. — Кождому — своє. У них тато такий був, так дітей навчив. Діти пішли в тата. А що, може, щось не так, як вони думали… то хто може знати? Думаєш одне — стається друге.

- Голова має думати, Матронко, а не заднє місце. Але вже як хотів Курик політикувати, то нащо мого ґазду втягнув? А Славка Петришиного? А Дзьодзя? Де вони тепер, питаю? Як пішли на той бік маскальського щастя шукати — так і щезли, щезни, бідо, в болото! Думаєте, щось вони там виходили? Хіба що ґудз на голову. А діти тепер маються через дурного тата.

- А що діти? Куриків Петро посильним у совіцького примаря. А старша Маріка підлоги у школі миє. Видите, дали роботу. — Заступилася Матронка не так з охоти, як бажаючи швидше випровадити Параску з хати.

- Прокинься, Матронко, — сплеснула руками Данилючка, — ти хоч з дамби падала, але ти не є дурна і не відьма, як люди кажуть. Що тут неясно? Забирають Куриків з села! Оцеї секунди виваковують. Ади, пакують зараз на фіри.

Я чого до вас прийшла? Перед вечором хотіла була іти до Курички сваритися через їхню козу, що сливку мені в городі обгризла, та ще мало не завісилася в сливі, а я потому була би винна через козячу смерть. Аж тут таке… Дивлюся від горіхів, перед Куриковими ворітьми носяться воєнні люди, як корова перед положінням, а на оборі також воєнні, та все покрикують, та підганяють. А я стала у тіні шовковиці поза стайнею — та й усе чула. Сказали пакуватися всім. Брати теплі речі, а більше нічого. Щоби за годину були готові. А на других двох фірах на дорозі вже плаче спакована жінка Славка Петришиного з дітьми і свекрухою, і Дзьодзева ґаздиня з дітьми схлипує.

А Курики збиралися довго, то один як дав Петрові карабіном у плечі — той так і повалився під порогом. Уже, може, й поїхали. Бо сказали не говорити, не голосити, а лиш тихо збиратися, а як будуть тихо збиратися, то сказали, що позволять на цвинтар до родичів перед дорогою навідатися. Та попрощатися. Уночі. Розумієш собі, що діється? Як злодіїв забирають. Та румуни наперед би злодія перед людей вивели, та вибили би добре, а потому в тюрму би брали. А Курики ж нічого не крали, лиш вірно їм служили. Що мутили людей — то слово не шкодить, якщо на плечах голову носити, а не баняк. Але все. Закурилося за Куриками. А я собі подумала, може, й грішне подумала, але ж мусить бути справедливість на світі: мало я через тих Куриків набідувалася? То чого їх хатнє добро мають розібрати чужі люди? Зараз, дивіться, по селу скоро брехня піде, що цілу фамілію забрали, то охочих пошнурувати їхніми коморами знайдеться, хоч і порожні комори були, але все—таки щось лишилося, бо ці нічого не дали брати в дорогу. То я що, не можу забрати собі ті великодні сорочки чи канадські хустки з тороками? Вони в мене чоловіка забрали, а мене ні за то, ні про то фойдою зробили, бо не встигне мужчинська нога хату мені переступити, а я уже, видите, фойда. Хто в чужого забирає, тому таке саме Бог дає. Ви не думайте, Михайлику злотний, і ти, Матронко срібна… я не радуюся, що Курикову фамілію забрали, але правда мусить колись запанити межи людьми. Та й ще не знати, куда їх забрали. Може, за ті фани, що Куриччині діти несли аж у Хорови, їм хочуть віддячити, але так, щоби ніхто в селі не видів і не знав, та й не заздрив?! То що — вони такі мудрі, а я — дурніша?

Завтра знайдуться другі ґазди — і все одно позабирають добро. А що, добру пропадати? Ходім зо мною, Матронко, пусти її, Михайлику сердешний, бо мені самій страшно іти в Курикову порожню хату. Там, може, ще вечірішня кулеша не застигла…

***

…А ЗА ТИЖДЕНЬ збулися сни допотопних черемошнянських дідів, які в молодості, видно, так добре нанюхалися воєнного пороху, що відчували на відстані заворушення новітнього пороху у всесвітній порохівниці.

За кілька днів після таємного вивезення десяти черемошнянських фамілій у невідомому напрямку у світі зробилася нова война.

Сказати, що в селі відбулося щось надзвичайне — не скажеш.

Нова недовга влада зникла без «будь здоров» і без «дякую», бодай за те, що черемошнянські люди цілий рік її терпіли. Якийсь час в усіх околицях і на тому боці ріки панувало повне безвладдя, так що старі діди пішли просити колишнього двірника Їлашка знову робити порядок у селі. Дехто цілими сім'ями перебирався у гори, де хіба що лиш дідько каже «добраніч» — подалі від того, що неминуче повинно було прийти з війною.

Та хіба що черемошнянські жиди після вимушеної перерви вернулися до свого колишнього ґешефту: Капетутер знов відкрив свою корчму, Гершко — і млин, і корчму.

Не відстали від них і решту жидів…

***

- …ТЯЖКІ ЧАСИ НАСТАЛИ… — недільної днини випускав дим із люльки змалілий до дитини Танасій Максим'юк, сидячи на лавці під стіною Маріїної хати.

Ясно світило сонечко.

Після служби здалеку глухо калатав церковний дзвін.

Дві великі кані,[41] визираючи собі здобич, висіли над Михайловою хатою, що сусідила з Маріїною.

Та ще цяхкотів пес на дорозі. Та в придорожному поросі купалися кури.

- Теперішні часи — не для життя, не для веселости, хіба лиш для думання та смерти… — хитав головою Танасій. — Дивися, навіть кані не вступаються від Михайлової господарки… Що за місце якесь недобре! Я то казав колись Михайлови — не доточуй стріху ззаду, поклади веранду, як хочеш розширити хату, або комору вибудуй збоку, але стріху ззаду не доточуй. То не на добре. І дивіться, Марійо, відколи доточив він стару хату, зачалася у них біда. А тут ще й без того тяжкі часи настали.

- А коли були нетяжкі? — питала Марія, замішуючи в літній кухні тісто на пироги.

- Були, як нас не було. Тоді, як в утробі жили.

- Е—е–е, не скажіть… — дивилася на Танасія Марія, витираючи піт з чола і поправляючи молоду пазуху. — І в утробі, ґаздику, тяжко, бо й там неволя. Та й темно дуже. Так що, Танасію, часи — часами, а судьба — судьбою. Біда від часу не залежить… Може, докладена стріха винна, а може, судьба так писана в нашого Михайла… Але, дивіться, вони собі файно любляться, ніби вчора побралися, і живуть тихонько, як миші за лубом. А біду усі мають, лиш не однаку.

- Що правду кажете, Марійо, то правду. Якби кожен вигнав свою біду на царинку та добре роздивився, то бігом хапав би свою назад, бо в другого ще гірша…

Ви то не дуже у цему розумієтеся, бо баба—челядина не від войни і у воєннім ділі не розуміє ні дві — ні три. Але дивіться, Марійо: позабирали румуни чоловіків на войну—бойню — і хто його знає, скілько їх вернеться, чи вже їх кості ворони рознесли? А як вернеться хто — то що далі буде? Та послухайте, жінко добра, щось то значить, що румуни забралися тепер із села під німецьку команду, як колись маскалі, — ніхто не чув, не видів?! Поверх двадцять років тут були, а німець за один день вимів їх, як спузи з комори. То неспроста тепер замість румуна мадяри селом шнурують та дівок наших збавляють. Видко, німець не дуже румунам довіряє, коли оборону хоче з цим поганим мадяром тримати. Сходив цими днями Онуфрій Матіос з Околени та розказував, що всю Околену окопами зрили, а другу лінію на Сіруці лаштують. Видко, не сьогодні—завтра бойня велика тут буде… Щось там переінакшилося на фронті, бо, чуєте, канони наближаються. А раз канони стріляють уже десь з—під Берегомета, то, значить, німець надумав тікати назад до себе. А раз німець тікає — буде йти фронт, село можуть вакуювати. У німця на це порядок… Я ночами не сплю, чую, як двигтить земля, і думаю собі у своїй голові. Про все, Марійо, думаю…

Ви ще молоді, то не знаєте в життю нічого, як синє за нігтем, не знаєте нічого. Та воно вам і знати не треба. Родіть собі діти, поки годні і маєте від кого. Бо поперебивають чоловічеський рід — не буде кому дитину зробити. Так що не цурайтеся й чужого чоловіка, як просить, бо може прийти такий час, що свого може не бути… І напровсяк повиносіть трохи Господарки кудась отамо у ліс та прикопайте, бо, як треба буде вакуюватися, не встигнете й пушку соли взяти, так може бути… Кажу вам достеменно, тяжкі часи настали — а будуть ще май тяжчі… Видів я на своєму віку багато, але такого — навіть я не видів. І що то далі з людьми буде?..

***

…А ПЕРЕД ЦИМ БУЛО ТАК, що в Черемошне з початком війни зайшла ріденька німецька частина і розквартирувалася по людях. У саду колишнього черемошнянського двірника Їлашка розмістилася німецька польова кухня, а в колишній совіцькій воєнній комендатурі тепер також стояв воєнний німецький пост.

Німчуки в селі поводили себе мирно. Хіба що ходили по хатах та забирали птицю і свиней на заріз, але ні до кого німець не прийшов по кури двічі, чим викликав мовчазне схвалення. А так людей особливо не чіпали. Дітям роздали не бачені досі в Черемошнім довгі цукерки у блискучих обгортках та якісь дивні фрукти, формою схожі на яблука.

На другий день після свого приходу німці через посильних скликали село перед церквою на віче. Німецький офіцер у наваксованих до блиску чоботах, високому чорному кашкеті з високою кокардою і добре випрасуваному чорному мундирі із таким знаком на рукаві, як у Черемошному писали писанки — двома перекладеними навхрест і загнутими в різні боки скобами, — говорив недовгими реченнями, а Танасій Максим'юк перекладав німецьку бесіду зрозумілими для людей словами. Він по—німецьки говорив ще з австрійської войни.

Німець сказав, що велика Німеччина і великий фірер Адольф Гітлер почали війну з большевиками заради визволення окупованих людей з—під страху і безчинств; казав війни не боятися, але нову владу слухати, а про тих, хто тут чинив людям кривди впродовж останнього року, забути назавжди.

Школу в селі відкриє нова адміністрація.

Священик щонеділі правитиме службу.

Людям повернуть право раз на тиждень легально спілкуватися зі своїми родинами з другого боку ріки, де також панує німецька влада, як скоро запанує і по всій Європі.

В село приїжджатиме німецький лікар і лікуватиме всяку заразу, яку плодили і заохочували большевики.

Іще німець попросив мовчанням пом'янути тих, кого кривда торкнулася найбільше, — і з листка прочитав фамілії десяти черемошнянських ґаздів, чиї сім'ї були забрані з села за тиждень до початку війни, чим викликав поодинокі жіночі схлипи.

Воєнний стан, казав офіцер, триватиме недовго. Різдво люди будуть зустрічати під залпи переможного салюту.

Після закінчення промови первий[42] брат Курика — Дмитро Угрин підніс офіцерові хліб—сіль на вишитому рушникові з пришпиленим прапорцем, тканим синьо—жовтою волічкою. Німець дещо гидливо ущипнув калач і відвів його рукою разом з Угрином у бік молодшого офіцера, показуючи стати за ним.

Після віча німці влаштували на сільській толоці розвагу під губні гармошки. Але люди чомусь не веселилися, хіба що мовчки і неосудливо дивилися на молоденьких солдатів, що намагалися крутити в танці кількох сільських дівчат та молодиць, та стиха перешіптувалися між собою.

Німці стояли в селі недовго і великої шкоди людям не зробили, так само як черемошнянські люди не робили шкоди і їм, хіба що біданка Анниця, яка роками слабувала на голову, ходила по селу із запаленим на кінці тички ганчір'ям; так, що під вечір у темному селі тичка здавалася велетенським факелом, за що німці закрили Анницю на ніч у пивниці комендатури, а вранці, з'ясувавши, що вона не сповна розуму, відпустили під чесне слово родичам.

Перед своїм відходом знову зібрали людей коло церкви, і той самий старший офіцер повідомив, що їхня частина змушена йти вперед, а тут, у Черемошному, німець так і сказав, у Черемошному, вони залишають своїх союзників — представників румунської воєнної адміністрації, яку тутешні люди добре знають, і німець сподівається, добре зустрінуть. Згадка про румунську адміністрацію потягнула в людей наступну згадку — про букові палиці — «сороківники» за непослух і небажання «ворбешти романешти», — і в декого з челяді трохи покривилися лиця.

Цього разу німець не влаштовував гулянок на толоці — лиш відмарширував у бік Вижниці за критими зеленими тягачами, а черемошнянці взялися до своїх роботів, як раніше. Бо ніхто не відміняв робітній людині догляду за худобою, сінокосу, лісоповалу, народження дітей і поховання небіжчиків. Навіть під час війни.

Ті самі, що й до війни, а може, ще гірші, грубі свинські постоли нової—старої румунської адміністрації дуже дисонували з наваксованими чоботами зниклого німця, але в Черемошному бачили й не таке: чи один маєтний ґазда нерідко брав собі за союзника злидоту, аби лише мати на селі більший вплив, а швидше, чисту фізичну силу. Новими—старими порядками були ті самі, а подеколи, іще пекучіші букові палиці, та тепер уже повсюдні й категоричні заборони будь—яких політикувань.

У Черемошнім по той бік ріки незмінно стояли німці — і дехто з цьогобічних черемошнянців, навідуючи родину чи брешучи, що навідуючи таку, залишався там і добровільно просився їхати на роботи до Німеччини разом з ґаліцейською молодцю, яку везли спочатку до колії, а далі — хто його знає… Румуни такі справи своїх союзників з того боку не заохочували — а далі під приводом воєнного часу різко обмежили можливість спілкування з дзеркально розміщеними по другий бік Черемоша людьми.

…В невдовгому часі румуни забрали з села чоловіків відповідного віку на кончентрари. Одне слово, мобілізували підданих румунської держави на війну. Точніше, в її армію.

Війна жорнила…

…Михайло якраз сушив дошки на столярку, коли на подвір'ї став…

Хто би ви подумали, прийшов повідомляти Михайла про мобілізацію до війська? Правильно. Передвоєнний начальник жандармерії і прикордонного поста лейтенант Лупул, який тепер був старшим представником воєнної влади у Черемошнім.

- Боже помагай, домнуле Мігаю! — привітався, закриваючи зсередини браму на засув.

- Дякую за слово добре! — відповів схилений над деревиною Михайло, чуючи, як різко обривається щось всередині.

Чоловіки якийсь час мовчки і незмигно дивилися просто в очі один одному, по тому мовчки подали один одному руки, а далі Лупул скинув воєнного картуза, сів посеред подвір'я на вискладені в ряди дошки, запрошуючи рукою сісти й Михайла.

- Прийшли мене брати на войну? — безбарвно, так ніби це його не стосується, питав Михайло по—румунськи, всідаючись поруч.

Лупул не відповів. Мовчав і Михайло.

- Перед тим, як іти на войну, ти би закликав мене в хату та почастував би чим… — якось незвично, по—доброму, засміявся військовик.

Поки Матронка накривала на стіл, торкітлива, як сорока дитина, всілася лейтенантові на коліна лицем до обличчя, торгаючи білі плетені косички на мундирі і зазираючи в очі. Іншим разом, Михайло був би дав дитині по пальцях, але тепер сидів, важко поклавши великі долоні на край столу, дивився чомусь на двері і раз по раз зітхав.

- Doamno[43] Матроно! — сказав Лупул, коли стіл був заставлений полумисками, і зсадив говірливу дитину з колін. — Вибачайте, але я би хотів поговорити з Мігаєм у чотири оці.

У Матронки одна за одною, як град, пішли лицем сльози. Михайло здригнувся: Матронка не плакала давно.

- Не плачте, домно… — якомога лагідніше заспокоїв лейтенант, але вона вже була в сінях.

- То коли мені ладувати в дорогу рупцак?[44] — Михайло дивився на Лупула такими очима, що, здавалося, з них також зараз поллються сльози.

- Я не прийшов тебе брати на войну, Мігаю.

З несподівано почутого Михайло захлинувся слиною:

- А хто буде брати?

- Поки я тут, тебе ніхто не візьме. Як мене тут не буде, то може бути всяке.

- Що я для вас зробив такого, що ви зо мною так жартуєте? — Михайло м'яв край скатертини, але відчувалося, як він кипить.

- Я не жартую, — говорив Лупул, не торкаючись зовсім їжі. — Я, Мігаю, людина — не жартівлива. Я солдат. Сказав, що не буду брати — значить, сказав.

- А чого не будете брати? Моїх верстаків[45] забирають.

Лупул трохи подумав, а далі подивився Михайлові в очі:

- Видиш, Мігаю, я не є впевнений, що без тебе війна не скінчиться. А межи цивільними людьми хтось також мусить тримати порядок. Ти думаєш, лиш воєнні люди утримують між людьми порядок?.. Так що тут я дуже сподіваюся на тебе. В селі залишаються самі діти, старі й каліки, а як би що скоїлося, поки гармати б'ють на фронті, то не було би кому й стати на порятунок.

- А хіба так можна? — здивувався Михайло.

- Не можна. Але ти ж не будеш на паркані писати про нашу розмову. Тим більше, ти вже покараний: у тебе жінка не є здорова. Малолітня дитина. Є поважна причина.

- Вона вже відійшла… — намагався непевно заперечити.

Лупул перебив його:

- А потім… ти не зовсім благонадійний, як для воєнного часу.

Михайло з несподіванки захлинувся вдруге: — Як то?!

- А хіба ти забув, за яких умов і як пропадала твоя жінка? — Румун запитав якось так легко, як здалося Михайлові, майже безтурботно, ніби він пропадав з Матронкою разом, а для Михайла це нібито й не було таємницею.

- При чому тут моя жінка?

- То ти що, так і не знаєш?! — тепер уже не на жарти здивувався лейтенант, щоправда, чимось спантеличений.

- Про що?

Лупул зітхнув так, як зітхав тоді, коли Михайло прийшов мельдувати, що пропала Матронка:

- Та, власне, жінка тут ні при чому. Так, згадалося, що пропадала, а хто його знає, може, вона який агент… А я справді не маю права тебе не брати в армію, Мігаю. Але хай це буде єдиним найбільшим моїм гріхом перед його величністю нашим королем, великою Румунією і Господом Богом. У мене брат загинув на фронті, а в нього лишилися малі діти. Якщо можна не сиротити чужих дітей, то так і треба робити.

А завтра прийди до мене на пост. Будемо міняти підлогу і двері. Грибок з'їв підлогу начисто…

***

…У ТОЙ ДЕНЬ важка, мов камінь, Михайлова рука вперше рахувала Матрончині ребра.

Іще ззавидка Михайло відвів дитину до куми Марії, замкнув браму і хату на колітки,[46] застав вікна, обв'язав Матрончиною косою лавицю у найдальшій від дороги кімнаті, поклав її на коліна і взяв у руки австрійський ремінь.

Господи милосердний… Немає гіршого, ніж доброму чоловікові мутиться розум від підозри жінки у зраді. Ані нагла кров, що заливає людині мозок під час боли—хвороби, ні фізичний біль, ні втрата близької людини, ні найбільша пропажа, ні вогонь, ні вода не діють на ревнивого чоловіка так, як одна маленька, дрібна, як блоха, і гостра, мов кинджал, думка, що його жінку знає інший — чужий — чоловік.

До сьогодні Михайло плюнув би в очі любому, хто посмів би сказати криве слово про його Матронку, яка навіть по багатьох роках шлюбу лишалася такою ж лагідною, богобоязкою і майже колінопреклонною перед Михайлом, як і за свого дівоцтва. Що ні дня не годна без нього — то, може, того, що слаба. А що слабонька бідашка — то він її жаліє. Але що вже любить Михайла…

Колись Михайлові здавалося, що він би став на оборі і співав би від одної гадки: як вона щосуботи увечері заливає посеред хати велику дерев'яну балію гарячою і запашною від трав водою, а потім швидко ховається в ній, сором'язливо закриваючись розплетеною косою. Матронка могла би й не закриватися: її густе, мало не до п'ят волосся важко спадало уздовж маленького зграбного тіла, ховаючи всі його ямки і горбики — аж Михайлові мутилося в голові від гарячості. Та мутна гарячість не минала йому навіть тоді, коли після своєї пропажі Матронка тижнями незрушно лежала і дивилася в стелю. Він і тоді був би колінкував до самого Бога, аби тільки Бог зостановив біль і повернув йому назад жінку, хай не зовсім здорову, але його… його…

А сьогодні Михайла зарізали без ножа і застрелили без карабіна: Лупул знає про його жінку те, чого не знає він, шлюбний її чоловік.

Ну, певно, що так… Бо чого б то було Лупулові говорити так дивно, та ще й посміюючись?

Матронка пропадала три доби? Пропадала.

Хто перший пішов нібито її шукати? Лупулові вояки.

Михайло раніше не думав, чому тоді вдосвіта Лупул постукав у їхнє вікно і нібито іще давав якусь пораду? Може, то навмисно, бо, може, румун десь валявся разом з нею в оборозі на постерунку, чи в якій недалекій лісовій хижці, а потім віддячив — сказав підкинути жінку так, щоб її точно можна було знайти? Ото й підкинули на людне місце під дамбою. А тепер, видите, румун вернувся в село, і навіть на войну Михайла не відсилає. Так, щоби люди не говорили, що відіслав чоловіка на смерть, а сам заловляє до молодиці. Може, він хоче ходити до неї посеред білої днини, тоді, як Михайло мінятиме підлогу чи вікна на постерунку? Бо чого б то йому так клопотатися за чужу жінку, якби він з нею не був свій?!

…Він бив її, як б'ють норовисту худобину: мовчки, не клянучи і не шляхтуючи, але вкладаючи в кожен удар усю силу своєї ненависті й злості. Червоні іскри немилосердно скакали перед очима — і він думав, що то дурна кров уже заливає мозок, і хотів чимшвидше звільнитися від її жару, щоб не вмерти отут, на Матрончиних очах. І Михайло бив жінку дужче — аж заболіла рука, і він переклав ремінь у другу.

…Матронка не просилася. Не верещала. Значить, була винна, бо навіть не питала, за що він б'є. Лиш закусила волоссям рот і тихо стогнала після кожного удару, поки безсила її голова не впала на лаву непритомна.

Михайло відлив жінку водою — і знов узяв ремінь…

Вже потім, коли він вилив на себе відро води просто коло криниці, відчув дикий приплив фізичного болю, так наче це його щойно звели кривавого з лавки і відв'язали мокре — пітне — волосся.

Навіть коли б хотів, він не міг би пояснити самому Господу Богу, що з ним трапилося, і через що, власне, він так познущався над жінкою. Михайло пам'ятає, що лейтенант перепитав щось про давню пропажу Матронки. І запитав іще щось невинне.

…Нещасний Михайло простояв цілу ніч на колінах перед Матрончиною постіллю і, ламаючи руки, допитувався:

- Скажіть мені правду, Матронко, що з вами тоді було?

Відвернена до стіни, вона кволо проговорила:

- Я вам уже казала: я нічого не пам'ятаю. Пам'ятаю, що падала. А більше — не пам'ятаю ніц.

…Відтоді Михайла почали з'їдати ревнощі. Хто ніколи не був ревнивим, тому важко пояснити простими словами, як може здуріти чоловік за маленьку долю секунди від того, що йому повсякчас привиджається або причувається.

…Іноді Михайлові здавалося, що йому легше було би відрубати собі палець, ніж ходити за жінкою назирці повсюдно і скрізь. Аж, вважайте, до виходка. Але він не міг нічого вдіяти не так із собою, як з отою страшною каламуттю, яка щоразу заповнювала голову, коли він дивився на затулену розплетеним волоссям Матронку в балії, уявляючи, як чужа рука відгортає важке волосся з її грудей.

Колись давно, коли ще він ходив по наймах, Михайла в толоці бив грім — і він уже майже говорив з ангелами. І тепер йому здавалося, що то було легше — відчути миттєву смерть, аніж носити в серці цю зненацьку муку, що забрала і сон, і спокій, і охоту до самого життя.

Ревність, важка, як рука мерця, ревність переслідувала Михайла — і він почав переслідувати жінку.

Матронка до Марії — Михайло поза Маріїну стайню, лиш визирне з—поза стіни, мов злодій, і знов сховається, мов злодій. І аж доки жінка не піде додому. Матронка в корчму за сіллю — Михайло вже підправляє сокирою вориння навколо корчми.

Від гидких здогадів, а ще більшої фантазії не рятувала навіть чотирирічна дитина, яка ходила з Матронкою, не відпускаючи її запаску ні на хвилину. В разі чого дитину можна приспати, думав Михайло — і шукав собі хід разом із жінкою, лишаючи всі наглі роботи на оборі, аж йому почали дивуватися люди: ну, не може ж так ходити чоловік за бабою, навіть, якщо вона його жінка і навіть, як трохи слаба.

Одна Матронка розуміла справжню Михайлову грижу — але виду не подавала: намагалася триматися подвір'я, та все більше мовчала. Отако сапають собі з Михайлом за хатою — і так, наче одночасно двоє німих до роботи найнялося, лиш дитина щебече, мов сороченя, та бур'ян за ними підбирає. Вони майже одночасно поцілують дитинку в голову чи в чоло, мовчки усміхнуться про себе — та й далі сапають—німують.

Іноді Михайлові здавалося, що ревність йому переходить, як потрохи перейшла Матронці слабість. Тоді він майже радісно хрестився а хоча би й посеред дороги і, веселий, майже біг до хати, як напідпитку.

Але варто було побачити, як повільно, ніби перебитими ногами, Матронка з дитиною йде в луг за худобою, — і чорний туман підозри розливався в змордованому недовірою тілі; і він уже не знав, чи йти назирці, чи сидіти отут посеред обори чіпом, аж поки знову не прийде Лупул чи хто інший, і не скаже йти забрати жінку.

Михайло ставав подалеченьку за луговими корчами і до болю в очах вдивлявся, як Матронка дивиться на той бік ріки. Маленька, така сама дрібна, як за дівки, вона спускала ноги вниз і, розвівши руки в боки, трималася долонями за камінь, ніби боялася, що хтось її зараз потягне вниз. Потім вона прикладала дашком долоню до чола і починала незмигно дивитися на другий берег.

О, це був найбільш небезпечний — бо не зрозумілий для Михайла — ритуал мовчазного споглядання Матронкою потойбічного села. Михайло підходив ближче до дамби, прикладав і собі долоню дашком — і знову глуха злість підкочувала йому до серця, аж починало млоїти, як від передчуття смертельної небезпеки. Дивився на другий берег до різі в очах — але, крім шумливих кущів та поодиноких фігурок на городах і обійстях дзеркально відбитого Черемошного, нічого там не знаходив.

Що вона там бачить таке, чого не бачить Михайло, і що йому навіть не дається в очі?

Чому її завжди гладеньке чоло в ту мить порізане зморшками, як у столітньої Марії Трандачихи?

Що її так тягне до цеї дамби?

По якімсь часі Матронка повільно підводилася, брала дитину на руки і чимдуж бігла до хати, підганяючи ззаду прутом корову.

А Михайло допізна ходив лугом. Він і сам не знав, навіщо це робить. То йому здавалося, що він зараз побачить який зоставлений Матронкою знак, то іноді різала думка, що десь у зарослях має бути прим'ята лежанка із обрисами людського тіла.

А якоїсь то днини Михайло у лузі таки зустрів лейтенанта Лупула. Він сидів приблизно на тому ж місці, де любила сідати Матронка, і чомусь водив тоненьким прутиком по босих пальцях, ніби лоскотав чи пестив сам себе.

***

…ХТО ЗНАЄ, ЧИМ БИ закінчилися раптові і, скажемо наперед, безпричинні Михайлові ревнощі, коли б… коли б не війна, не швидкозмінне життя і… не історія, яка ніколи не припиняє їхати колесами по людях…

На цей раз Лупул зі своїми вояками покинули село серед ночі і без прощання, навіть не замкнувши колишнього постерунку.

Під далекий грім канонади, яку ночами у Черемошному чув уже навіть глухуватий Танасій Максим'юк, в село вернулися німці, тепер уже з мадярськими жовнірами. І дехто з місцевих ґаздів у цьому безчассі і тимчасовому черговому безвладді встиг навіть поживитися залишеним майном не тільки румунської адміністрації, але й потрощив вікна у колишньому маєтку Юзя Розенфельда, де за других румунів ґаздував онук колишнього черемошнянського дідича Флорескула — Флоря, і який зник разом з Лупуловими вояками, покинувши свої великі статки напризволяще.

…Найближчої неділі, коли в селі панував повний розгардіяш, оскільки румуни пішли, а ніхто інший іще не прийшов, Матронка, як завжди, була у церкві на службі Божій. Вона роками незмінно стояла у першому ряду бабинця, ближче до ікони Миколая Угодника, і намагалася не піднімати очей ні на кого, окрім як на Михайла, що стояв так само у першім ряду челядинця, та священика. А тут чомусь посеред служби її очі затрималися на жіночій постаті, що вкривала рушником посеред церкви образ Матері Божої. Матронка не могла би сказати, чому вона спочатку так довго розглядала жінку, яка виціловувала образ, як живого чоловіка, ніби намагаючись якдовше затриматися на виду всієї церкви. Але за якусь мить зрозуміла, що вона не бачить жінки, а лише рукави її явно не простої недільної — а святошної, може, навіть великодньої — сорочки, з густими червоно—жовто—зеленими ружами у дрібний—дрібнюський хрестик, з великими круглими китицями—зав'язками. Ці незвичні для черемошнянського шиття — троякі — ружі нагадали Матронці щось дуже гостре, а може, навіть трагічне; та зараз, посередині служби, перед очима святого отця, із складеними до «отченашу» долонями, Матронка не могла згадати, що саме так вразило її, що в неї навіть дужче забилося серце. Десь вона вже бачила на комусь таку сорочку раніше, та ні, не таку, а таки цю саму, ось на лівому рукаві верхня пелюстка удвоє ширша від нижньої, мабуть, полінувалася вишивальниця перешивати заново, щоб вирівняти квітку, а на правому — пелюстки однакові. Але тоді ця сорочка була не на Васюті Калинич, а на комусь іншому… ну, так! Цю сорочку довоєнного Великодня вдягала Їлена — старша Курикова донька. А цю запаску, що сьогодні висить на Калиничці, як на паркані, носила Дзьодзева жінка лише на Різдво.

Господи милосердний… у бездітної Калинички було стільки своєї одежі, що стачило би на три дівки—відданиці. То нащо їй чужі сорочки і запаски? Та й як вони на ній опинилися, коли їхніх господинь забрали з села вже тому скількироків?!

Ще ніколи Матронка не йшла з церкви сама, до закінчення служби Божої, а тут тихонько висунулася помежи люди, знаючи, що ось—ось її подогонить Михайло.

- …Ви виділи, Михайлюню, вона хрестилася і казала отченаш, вона вкривала Божу Матір, і їй не горіло ні лице, ні совість, і пальці їй не скрутило! Як таке може бути, Михайлюню? Що з цими людьми зробилося, що вони такі недобрі не до чужих — до своїх?! Як ці люди думають жити далі і не боятися, що гріхи перейдуть на їхніх дітей?! Таже не лиш я очі і пам'ять маю! А другі люде хіба сліпі? І чому вони всі змовчали, і ніхто із церкви не вийшов? Чому?! Усі ж виділи! — Матронка плакала так, як би її перед цим вибили.

Михайло сидів коло неї під стіною хати на лавці і втирав рукою сльози.

- Ви, Михайлюню, були свідком: уже яка злосна була Данилючка, а вона таки тоді не пішла грабувати Курикові статки. А ця пішла, хоч і повні комори всього мала, і Курики їй нічим ніколи не допекли, а вона пішла. А тепер до Бога хреститься.

- Матронко, прошу вас, не плачте. Вас буде боліти голова, — просив Михайло, картаючи себе за дурне своє ревнування, яке знову зробило Матронку плаксивою і вразливою на будь—яку, навіть не свою, кривду.

- Михайлюню, але то чуже! Проплакане. І люди не бояться гріха. То для чого тоді молитися? Хіба ці слова дійдуть до Бога, і чи вони будуть почуті Богом? Мені би згоріла шкіра під краденою сорочкою… Але скажіть мені, Михайлику любий, — як на таке дивиться Бог і чому він не карає недобрих людей так, щоби це було всім видко?!..

- Час такий, жінко… — тільки й зітхнув Михайло.

***

…А НА ЗАВТРА в село в'їхала німецька частина і без особливих церемоній наказала людям негайно готуватися до евакуації від фронту, що наближався до Черемошного. Через село повинна була проходити перша лінія оборони.

Німці виділили кілька машин для людей з домашнім начинням, а худобу сказали лишати на пасовищах.

Тверді сільські ґазди німця послухали, а далі порадилися між собою і вирішили гнати скільки можна худоби лісами. Поділили, хто має йти за погонича, хто за розвідку — і гайда, в дорогу. Сказати, що це було легко чи безпечно — не скажеш, але евакуйовуватися у безвість невідомо на скільки без молока, без м'яса, та ще з дітьми… це не по—ґаздівському. Дітей лісовими кислицями у горах не прогодуєш. А вже як у село зайде фронт та військо, то шукайте потому свої корови та вівці…

Та поки ґазди поприганяли в дальній Конятин та його довколишні хутори худобу і свині, вже треба було вертатися назад: фронт небувало швидкими темпами обійшов Черемошне, не зачіпаючи його, і посунув на Захід іншими землями.

І черемошнянські погоничі та пастухи завернули худобу назад, укотре шляхтуючи війну, німця і свою судьбу.

Коли втомлені дальнім переходом люди вернулися на свої обійстя, в селі вже порядкували другі совіти, повідомив Танасій Максим'юк, який у Конятин не евакуйовувався, а переховувався в селі — у своїй бужарні—возниці.[47]

На місці всіх сімнадцяти жидівських корчмів страшно чорніли згарища, і на них тепер, не боячись людей, походжали чорні круки, шукаючи собі яку падаль для поживи та розгрібаючи мало не до неба іще гарячий попіл.

Кілька хат були пограбовані на ніц, так що їхнім вчорашнім господарям довелося ходити по людях просячи.

Вдовиця Юрчачка вродила у пивниці, без сторонньої допомоги, хлопчика від румунського жовніра, якраз перед втечею останньої машини з німецькою командою.

А залишена Бундяком у саду тільна корова привела бичка, але чомусь сказилася своїм коров'ячим розумом — і тепер їй з рота неперервно ішов шум, а бичок уже добре мотиляв — чорненьким у біле — хвостиком.

…Життя і війна тривали одночасно, водночас залежні і незалежні одне від одного.

***

…У НЕДІЛЮ, коли люди виходили з церкви, їх півколом оточили військові зі зброєю. Від дзвіниці до самого ґанку сільради на другому боці дороги також стояли озброєні солдати, утворюючи живий коридор.

Люди затупцювали, збиваючись докупи, як загнані в кошару вівці. Одні повертали в церкву, інші — заходили у дзвіницю, створюючи там неймовірну духоту і тісняву, а хтось із більш винахідливих чоловіків — виліз між дзвони і щосили вдарив на сполох.

Дзвонити можна було хоч до завтра — за порогом дзвіниці двоє військовиків, а поміж ними жінка, доправляли людей у сільраду, не випустивши ані одну душу.

Матронка правою рукою міцно стиснула дитячу ручку, а лівою взялася за Михайлову. Вони так і йшли крізь стрій солдатів з автоматами — утрьох тримаючись за руки.

Посеред кімнати колишнього сільського двірника стояло два великих столи. За ними сиділо по одному військовому. Ззаду бовваніло іще по двоє військовиків з пістолетами на боці.

Кімнатою ходив старший офіцер, перекидаючи з руки в руку револьвер. У Черемошному його знали недоброю пам'яттю: уповноважений від районного МГБ, майор Дідушенко. Час від часу він налітав у село як фурія, — і разом з ним зникало кілька людей незалежно від статі, майнового стану і віку. Дехто вертався з перебитими чи поламаними пальцями або припеченою шкірою, багато — не вернулося досі. А хто вертався — йому заціплювало рот. Після Дідушенка люди ходили, як мотилишні вівці: на рахунок нібито жива душа є, проте користі з неї — мало.

- Підходьте, підходьте, — майже вклонився Дідушенко Матронці з Михайлом і дитиною, показуючи рукою в бік столів. — Записуйтеся, куди хочете. Матронка подивилася на Михайла, Михайло — на Матронку, а далі — на столи. На одному височіла купка білого паперу, на іншому — самотньо білів списаний лист.

- Отам, — Дідушенко показав револьвером на стіл з єдиним листком, — один ваш ґазда записався до депортації, до виселення, одне слово. Каже, клімат йому тут затеплий, то він забажав трохи охолодити свою голову, а заодно своїй багатодітній сім'ї показати білого світу. А он там, — спрямував револьвер на стоси списаних паперів, — люди добровільно побажали йти до колгоспу і здавати туди свою худобу, реманент, і все, що зайве в господарстві, і починати господарювати не поодинці, а кучно. Так що підходьте, вибирайте, куди хочете. Вибір великий, — засміявся офіцер, якось вульгарно кліпнувши Матронці.

Матронка застала собою дитину, ставши перед нею, а Михайло переминався з ноги на ногу, мнучи в руках капелюх.

- Бачите, нарешті ми можемо говорити, що і в цьому регіоні встановилося спокійне життя. Останні бандити і їхні пособники самі поздавалися радянській владі. Дехто здався з людською поміччю. А хто довго думав — хай вибачає. Радянська влада любить у своїх тилах порядок і спокій. Місцеві люди нас підтримують. А хто вагається — тому ми допомагаємо прозріти.

Так що ти, Михайле, ти ж Михайлом звешся? — Дідушенко різко розвернувся до нього: — Можеш і не сумніватися: ми тебе вже призначили колгоспним заготівельником. Будеш у колгоспі збирати молочні продукти, а потім везти на маслозавод у Вижницю. Тебе порекомендували самі ж сільські люди. Кажуть, чеснішого чоловіка в окрузі годі знайти. Поки що заготконтора побуде у тебе в хаті, а далі побудуємо склади. Так що, будь ласка, — підсунув чистий лист паперу ближче до краю столу і подав Михайлові олівець. — Пиши заяву з проханням прийняти тебе до колгоспу імені Кірова, я продиктую. А ми розглянемо, подумаємо, і може, приймемо. Конкуренція у нас велика. Сам бачиш, — знову показав на списані папери.

- Заодно запиши і жінку… О, яке гарне дитя! — обійшов ззаду Матронку і погладив дитину револьвером по голові, аж вона забилася обличчям у мамину запаску…

- Як ти називаєшся, дитинко?..

***

…А ЗРАНКУ, НА ДРУГИЙ день після Дмитрія, в Черемошне привезлася ціла машина солдатів зі зброєю.

І знову зганяли село до сільради. Було холодно і дуже вітряно. Сіявся сніг із дощем — то люди вбиралися по—зимовому: у куфайки і старі сардаки. Чоловіків, яким наказано бути в обов'язковому порядку, відокремили від жінок — і тепер два чорні гурти горбилися з тильної сторони сільради.

Під чорною стіною, якраз під великим вікном сиділо… двоє мерців: молоденький хлопець і зовсім юна дівчина, можна сказати, майже дівчинка. Вітер ворушив їм волосся на голові — і здавалося, що вони живі, тільки бояться відкрити від сорому очі. Геть зовсім голі, як мама на світ родила, вони підпирали сільраду, одночасно підпираючи головами одне одного.

У хлопця з правого, а в дівчини з лівого боку були прострелені скроні. І коли б не знати, що то запекла кров, можна було подумати, що вони собі припасували під волосся по маленькій засохлій ружі.

З—поміж хлопцевих ніг стирчав обріз, ніби націлений в небо.

У дівчини між широко розкинутими ногами, так що було видно велику родиму пляму на внутрішній стороні стегна, стирчала соснова шишка, прикриваючи руде волоссячко її срамоти. Замість грудей чорніли дві глибокі діри із запеклою кров'ю. Одне око у дівчини було вибите і також зяяло моторошно виколупаною дірою.

На ґанку стояв Дідушенко у довгому шкіряному пальті, курив і мовчки міряв людей очима.

Жінки плакали, ховаючи лиця в рукави куфайок.

Чоловіки стояли з опущеними долі головами.

Було тихо — аж здавалося, чути, як падає сніг і стікає слізьми на вбитих.

Хлопець був черемошнянський. Юрка Огронника син. Іван, на псевдо Яструб.

Коли в селі стояла іще німецька команда, Іванова боївка розгромила їхній обоз з провіантом. Повстанці зняли вартових, поклавши кожного лицем до землі, а на спини прилаштували по… яйцеві, пригрозивши, що то гранати. Поки німці відлежувалися не рухаючись, Іванові хлопці добре поорудували. І коли б не евакуація, хтозна, як німці могли розправитися з тутешніми людьми.

А Іван відтоді удень був господарем у лісі, а вночі — по довколишніх селах Буковини і Галичини. Нова влада добре чула на собі його роботу, щодня недораховуючись як не міліціонера, то голову колгоспу. Другі совіти, як тепер називали нову—стару владу гірські люди, обіцяли великі гроші тому, хто викаже Іванове місцеперебування або можливі його контакти.

В селі знали, що Іванова боївка лишилася в їхній окрузі останньою: йшов 1950 рік. Але ані систематичні облави, ані хитромудрі засідки на жодну Іванову криївку не виводили. Добрі люди повідомили кому треба, що про істинне місце перебування сина знає єдина людина на світі — його батько. Отож за хатою Огронника і за самим Юрком було встановлено стеження як дуже зіркими місцевими людьми, так і численними військовими, проте й воно нічого не давало: Юрко зникав з села невідомо як, але завжди вертався додому серед білого дня з порожніми бесагами за плечима, ніби міряв дорогу після утомливих, та успішних базарних торгів. Він ішов вулицею, геть зовсім байдужий, мовби спорожнілий, як і його бесаги, і дивився перед себе, ні з ким не вітаючись і не відповідаючи на привітання. І якоїсь днини емгебісти зрили все Огронникове подвір'я і перевернули хату догори ногами — а потайного ходу не знайшли. Тоді вони забрали старого у Вижницю на МГБ. Огронник сидів уже кілька місяців, та до сьогодні село знало, що сина він не продав. Певно, продав хтось інший, якщо мертвий тепер Іван підпирав сільраду.

Дівчина, видно, була сторонська, бо ніхто її не впізнав. Одні шепталися, що то зв'язкова, і що то, може, навіть вона показала Івановий бункер. Інші кивали головами, мовчки натякаючи на щось інше. Але так чи інакше, майже ціле село зараз тяжко мовчало, набравши в груди повітря і затамувавши зі страху подих.

Тим часом Дідушенко зійшов з ґанку, щось нерозбірливо гаркнувши озброєному солдатові, що стояв обіч трупів.

Той, не довго думаючи, підбіг до стіни, обома руками відтягнув спершу дівчину, уклавши її горілиць мало не перед самими людьми, а далі зверху на неї, лицем донизу, поклав хлопця. Іванова голова ззаду була розтрощена начисто, лиш на самій маківці вітер здіймав залишки м'якого білявого волосся — і від такої картини у людей, здавалося, волосся також ставало дибки, бо деякі чоловіки раз по раз пригладжували простоволосі голови долонями.

- Ну, що? — запитав Дідушенко, кинувши цигарку на трупи: — Впізнали, що за блядь носила їсти цьому бандері? — узяв за підборіддя першого, хто стояв у чоловічому гурті. — Знаєш її? Не знаєш! І я не знаю.

Але мені тепер байдуже, хто ця лярва. Любов до гроба! — засміявся крізь зуби і сплюнув. — Зараз привезуть іще одного. Хотів бути розумнішим від усіх. Не вийде! — кричав Дідушенко, ходячи взад—вперед перед переляканими людьми. — Так буде з усіма, хто наважиться чинити опір чи перечити радянській владі.

…Тим часом на подвір'я в'їхала підвода. З неї солдати стягнули мертвого Юрка Огронника і посадили так само під стіну сільради, на місце щойнозабраних трупів. Мертвий батько зі зламаною у в'язах головою дивився на картину нелюдського знущання живих людей над своїм убитим сином — а занімілі і скам'янілі люди дивилися на три трупи з таким виглядом, як дивились би ті, хто знає достеменно, що і їх повинні закатрупити слідом за цими нещасними.

Старий Огронник був голий до пояса, а його руки — обрубані по лікті. Юркове лице також нагадувало криваве місиво, і коли б на голові, між вистриженим волоссям, не велика родима ґуля, люди, може, б і не впізнали старого.

- Я вам сам розкажу, як нас хотів обвести круг пальця цей недорізаний кнур! — бризкав слиною на людей Дідушенко. — Бо все одно перебрешете. А я розкажу правду, щоб ви собі затямили: так буде з кожним, хто сприятиме бандитам. Цей старий пердун три місяці упирався показати бункер свого сина. Але ми терплячі. Ніхто не є такий терплячий, як радянська влада і її представники! — Дідушенко кричав не передихаючи. — А потім він нас задумав обдурити і повів у Чортове урвище. Цей австрійський йобар намагався скочити у провалля разом з нашим офіцером, до якого був прикутий наручниками. Не вийшло! Ми йому допомогли полетіти униз самому. А руки допомогли лишити нам. Для цього ми маємо гострі штики.

Свого товариша ми витягли за шинелю, разом з дідовими руками. Але цього недобитка також витягли з дна, щоб іще раз показати, що така доля чекає кожного, хто хоч найменшим чином спробує обдурювати нас! Кожного!

Радянська влада все чує, все бачить і все знає, бо скрізь має вуха і очі. І дістане будь—кого з будь—якого бункера. Як цих двох сук дістала і їхню підстилку. Хотіли любові до гробу — мають. І свідків мають…

Ото дивіться і перекажіть всім, хто має вуха, але хто ще не зрозумів: сьогодні на цій території зліквідовано останню банду і її главаря. Оста—а–анню!

***

…СЕРЕД НОЧІ СТУКАЛИ тричі. Ні, тричі шкреблися так, як шкребеться у віконну шибку гілка близького до хати дерева, розгойданого вітром.

Спросоння Михайло подумав, що то миші дірявлять підлогу. Але стукіт—шкреботіння повторилися через однаковий проміжок часу — і в Михайла дужче забилося серце: з нічного стукоту іще ніколи не вийшло нічого доброго. Він накрив сонну Матронку під саму шию джергою, а сам, накинувши таку—сяку одіж, пішов у хороми. Хороми були заставлені лавицями, бідонами і бочками, так що Михайло навпомацки, щоб не гримнути і не зачепити нічого, олов'яними ногами дістався дверей. Ковані залізом, важкі дубові двері з хоромів на ґанок запиралися зсередини на два залізні засови і один тисовий — дужчий від залізного — ключ.

- Хто там? — приклався губами до дверей Михайло, одночасно прикладаючи до дверей вухо і беручись за один засов.

- Пускай, ґаздо Михайле, — свої люди… — почувся тихий чоловічий голос знадвору.

Двоє чоловіків, що зайшли в хату в чоботах, куфайках і мазепинках з обрізами почерез плечі, ані

Михайлові, ані Матронці не були знайомі. Ще скілька лишилося надворі.

Матронка, вгортаючись у велику вовняну хустку, намагалася підкрутити на столі лампу.

- Не треба, ґаздине, — зупинив її той, що був найвищий ростом. — Чим менше світла, тим ліпше. Ми прийшли не на світло дивитися.

В запічку заворушилася дитина. Чоловік стишив голос:

- Багато говорити не будемо. Ми прийшли взяти сира, бринзи і масла. А решта — що дасте. У тебе, ґаздо, — цілий склад того москальського добра, а наші запаси вийшли.

Михайло зітхнув на всю хату:

- То людське добре.

- Людське — то людське, але йде воно до москалів. Ми заберемо не все.

Тепер уже на всю хату зітхнула Матронка:

- А що він завтра в колгоспі скаже? — показала рукою на Михайла.

- Так і скажеш: ввірвалися серед ночі з лісу, вчинили у хаті погром, напудили зброєю, пограбували і щезли, як щезники. Ще пару штурханців у плечі дали. Сам же ж і замельдуєш удосвіта. І нічого тобі від них не буде. Не збідніють. А від нас і всіх істинних українців подяка буде.

У хаті стало тихо—тихо. Лиш знов у запічку повернулася на другий бік дитина.

- А на суботу заріжеш свиню. Прийдемо за свіжиною. Ти на нас сердитися не можеш — ми від тебе ще нічого не брали. А нам люди помагають як можуть. Інакше нас би давно вибили.

- Дідушенко ще тої осені казав, що… Найвищий ростом чоловік не дав доказати:

- …дурна його бесіда була. Сам видиш — ми є. Нас уже не так багато, але ще й не мало. І ми їм спокою не дамо, скільки зможемо. Ми з сотні Голуба. Може, чув? Усе більше на Галичині орудуємо. А буковинські люди нам харчами та речами помагають. Добре помагають. Тепер твоя черга, ґаздо.

Матронка заломила руки так, що було чути, як хруснули пальці, і заридала на всю хату, не стримуючись.

Михайло, подумавши, тільки й сказав:

- У нас нема другого виходу…

… Ще добре не розвидніло, як подвір'я заповнили військові. Вони нишпорили всіма закутками при—садиби, гриміли відрами у стайні, перекидали дошки в стодолі, час від часу коротко перегукуючись між собою.

З двох хатніх вікон стирчали розбиті кавалки скла.

Михайло з Матронкою сиділи під стіною на низенькій лавці, не дивлячись одне на другого і навіть не перемовляючись. Михайло тягнув вогкий тютюн, Матронка сиділа непорушно, стиснувши на грудях у замки долоні.

Дитина бавилася біля дровітня, розклавши коло себе діряві каструлі і дерев'яні полумиски з ложками.

На подвір'ї, незважаючи на присутність такої кількості людей, червоний — як пожар — півень топтав курку—сивулю, а біленький безхвостий котик валявся в поросі, ніби чухав спину.

Чекали Дідушенка з Вижниці.

А поки чекали — допитувати нікого не допитували, лише двоє військовиків у портупеях почерез плече пішли по ближніх сусідах.

Дідушенко приїхав не сам: з ним був іще один військовий — низький, дещо опецькуватий, з меткими, як у тхора, очима і глибокими залисинами. На ньому якось незграбно, ніби на виріст, висіла темно—зелена форма з портупеями, стовбурчилися, ніби під вітром, штани—галіфе і блистіли юхтові чоботи.

Чи то від тривалого нервового очікування, чи може, від голодної млості, але, як тільки емгебісти ступили на обору і привіталися, у Матронки довколишній світ пішов обертом — і вона зненацька биркицьнулася просто на поріг.

Поки солдати відливали її водою, надававши перед тим пару уписників, щоби швидше прийшла до тями, поки заспокоювали перелякану таким видовищем дитину, Михайла допитував сам Дідушенко.

Майор сидів за столом, гортаючи якісь папери, а потім надовго втуплюючись у Михайла очима. Той стояв посеред хати, втягнувши голову в плечі, і тримав руки вздовж тіла майже наструнко. Проте погляду не відводив.

- Та—а–а—ак… — протягнув Дідушенко, ніби випустив пару кілець від цигарки. — Значить, кажеш, вчинили погром, дали пару штурханців і ще й пограбували…

- Я вже вам казав…

- Скільки, кажеш, їх було, двоє? — перепитував Дідушенко, стукаючи пальцями по столу.

- В хаті двоє і надворі, мені ся здає, двоє. Я більше не видів.

- … вони отако прийшли, ти їх тихо—мирно впустив у двері, а вони, зарізяки, давай вікна трощити, та псів лякати…

- Ні, вони спершу забрали з хоромів, що їм було треба, а вже на відході той, що був послідний, бив вікна. А в хату пустив, бо що мав робити? Мала дитина… жінка… та й з обрізами вони були.

- Та—а–ак… — Дідушенко на цей раз говорив якось підозріло повільно, спокійно, не матюкаючись. — Кажеш, четверо забрали, скільки, Михайле, будзів сиру? Двадцять по два кіло кожний? Та ще діжку збитого масла. А масла скільки там було? — Дідушенко знову дивився в папери. — Ага, майже пів центнера. Та—а–к… не стало іще й сметани. Скільки відер, Михайле? П'ять? А у відрі… Ага! А ще ж дві бочки бринзи… Чуєш, Михайле, — майор тепер свердлив його очима, не мигаючи, але з—за столу не вставав: — А що би було, чуєш, якби ти не крутив хвостом і не придурювався, та розказав, як воно сталося насправді?! Ти брехати, чоловіче, не вмієш. І шахрайство — не твоя парафія. Бо ти розказуєш—брешеш, а воно тут мені не сходиться — і край…

- Я вам казав… — уперше опустив очі долу. — Я казав, як було. Я видів чотирьох. Може, їх де було в стороні більше. Але брали двоє і носили надвір. Вони якісь сторонські, не з нашого села. Та й не говорили вони багато. А що було далі, куди пішли — звідки прийшли, вони мені не казали, а я не дивився. Може, вони мали фіру.

- Каза—а–ав… Слухай, чоловіче, а чого сусіди не чули у тебе в хаті ґвалту? Дитина з переляку не плакала, жінка не лементувала, на допомогу ніхто не кликав. Тут грабують колгоспного заготівельника — а він ні пари з уст, ніби сам гостей покликав. І фіри сусіди не чули. І міліціонер нічого не чув і не видів. І яструбки патрулювали село. Ніхто не знайшов ніяких затоптаних слідів. Вони що — люди—великани, що з горба на горб ступають і слідів не лишають? Тим більше, ти кажеш, що то були не сільські. І до сусідів ти не побіг відразу після того. Ти казав, що це трапилося по опівночі, а один чоловік бачив, що шиби у тебе вилітали перед досвідком, але з хати ніхто не виходив, так, ніби ті вікна трощила нечиста сила. Може, ти, Михайле, від страху що забув, то подумай… згадай і скажи правду, а ми зачекаємо.

- А що тут думати? Може, то вам казав який п'яний, то й не пам'ятає, коли то було. А сусідів не мав чого пужати. Вони що, помогли би вернути сир з маслом? Я пішов замельдувати вам, а сусідам люди рознесуть без мене.

Дідушенковий напарник у допит не встрявав, а лиш сидів і слухав, склавши перед собою руки, як до отченашу, постукував пучками пальців та цмокав язиком. Далі він вийшов з хати, а коли по якімсь часі вернувся, був чимось явно вдоволений.

- Ходімо… — сказав Дідушенкові, і всі троє чоловіків посунули надвір.

Зів'яла, зовсім безвольна і навіть байдужа Матронка тепер сиділа на ковбчикові посеред обори, закриваючи хустиною обличчя по самі очі.

Дитина стояла коло неї, тримаючи руку на голові матері.

Став коло них і Михайло.

Офіцер у галіфе і собі сів на ковбчик у трьох кроках і, посміхаючись, мовчки витягнув щось із кишені гімнастерки, не спускаючи очей з господарів. То був зелений півник—льодяник на довгій паличці, з розкішним гребенем і видовженим, добре закрученим догори хвостом.

Офіцер підніс півника до губів і один раз повільно лизнув його по всій поверхні, так повільно, що стало видно товстий шар білого нальоту на його язикові. Тоді він лизнув півника вдруге — тепер уже довго водячи кінчиком язика то по хвостові, то по гребеневі. Він мовчки смакував льодяником з такою насолодою, що навіть здивований Дідушенко голосно ковтнув слину. Насолодившись, офіцер витягнув із кишені галіфе іще одного — тепер червоного — півника з таким же закрученим догори хвостом і розкішним гребенем і поклав його собі на коліно. Знову піднісши до губів зеленого півника і коротко лизнувши, він тепер дивився виключно на дитину. Посмоктуючи зеленого півника так, що стало чути голосне цмокання язика, вказівним пальцем лівої руки офіцер поманив дитину до себе.

І тут Матронка скинулася, ніби зі сну, нібито мала намір не пустити дитину, але дитина вже стояла перед офіцером, не зводячи очей з півника на його коліні.

- Як ти називаєшся, дівчинко? — в'юнким, улесливим аж до непристойного, голосом запитав чоловік, дивлячись дитині просто в очі.

- Даруся — донька Михайла Ілащука, сина Петрового.

- А скільки тобі рочків, Дарусю, — донько Михайла Ілащука, сина Петрового, що ти така розумна?

- У місяць по Стрітенню минуло десять.

- А ти отченаш знаєш?

- Знаю. І «вірую» знаю.

- А конфети солодкі любиш?

- Люблю.

Офіцер і дитина дивилися одне на одного, ніби змагалися, хто кого передивиться.

Зелений півник у офіцеровому роті з вертким язиком знову зменшився на одну пір'їну з хвоста.

Дівчинка переступила з ноги на ногу і собі ковтнула слину.

Офіцер підніс червоного півника з колін близько до дитячих губів, але в рот не дав.

- Дарусю, тато казав, що вночі до вас приходили вуйки…

Дитина дивилася на зеленого півника, що знову повільно ховався у чоловіковому роті спочатку залишками гребінця, а далі — зникнув там увесь. Вона кліпала очима, ніби щось думала.

- Приходили, — відповіла, стежачи, як червоний півник засовує свій розкішний гребінь і їй у ротик.

Не встигла вона облизати його як слід, а червоний гребінь уже вискочив з рота і заскакав у неї перед носом.

Офіцер одною рукою тримав двох півнів — зеленого, геть змалілого, і червоного — ніби настовбурченого до бою, а другою обмацував і гладив дві грубі і довгі — аж до колін — дитячі кіски з кольоровими вовняними зав'язками.

- Дарусю, а хто тобі так гарно заплітає кісочки?

- Мама Матронка.

- А ти сама що, не вмієш заплітатися?

- Вмію. Показати?

Офіцер сам розв'язав зав'язку на одній косичці, швиденько розплів її до половини і переклав шовковий жмутик волосся у руки дитині:

- Покажи.

Дівчинка швиденько заплела кіску, зав'язала, поправила другу, і тепер дивилася на офіцера.

Червоний півник знову скочив на дитячий язичок. А коли офіцер іще раз висмикнув його, півень був уже безхвостий.

Офіцер засміявся, покрутивши льодяником перед дитячими очима.

Засміялася й дівчинка.

- Дарусю, а твоя мама — вона чия донька?

- Мама Матронка — донька Івана Яків'юка, сина Тимофія з Малинешного.

- А ті вуйки, що приходили вночі, дуже били тата? Дівчинка перевела погляд з безхвостого півня на тата.

Тато стояв позаду мами і дивився в ноги.

Збайдужіла — ніби мертва — мама сиділа, не відбираючи хусточки від очей. Хусточка була геть чисто мокра.

- Вони тата не били.

- Вони тата не били, але били вікна?

- Ні, тато бив вікна сам, коли вуйки пішли.

- Але мамка плакала? Так? І казала давати вуйкам бринзу?

- Мамка плакала дуже. А казали дати бринзу вуйки, мама не хотіла, щоби тато давав.

Тепер безхвостий червоний півник спочатку скочив просто в Дарусину долоньку, а далі швидко опинився в її роті. Коли він вибіг звідти уже й без гребеня, офіцер знову питав:

- Дарусю, а що ще казали татові вуйки?

- Казали зарізати до суботи свиню.

Офіцер устав з ковбчика, дивлячись то на Дідушенка, то на дитину:

- От і добре. До суботи є час… А тепер біжи, солодка Дарусю — донько Михайла Ілащука, сина Петрового, до тітки Марії та й побався із Славчиком. А заодно дай і йому півника. Він такого півника, певно, не бачив. — І офіцер витягнув із галіфе іще одного — тепер уже жовтого — льодяника.

- …А ти куди, Михайле — сину Петра, зібрався? — в'яло поцікавився Дідушенко, розтираючи чоботом цигарку, коли Михайло вийшов з хати із спорядженим, як у дорогу, рюкзаком за плечима.

Михайло дивився, не розуміючи, про що його питає Дідушенко.

- Якщо в тюрму — то нам тебе там не треба, щоби задаремно годувати. Там інших нахлібників і нероб вистачає. Ми багато не потребуємо. — Майор дивився на офіцера в галіфе, що вмивався, ніби після важкої роботи, просто з криничного відра, фиркаючи, як огир: — Повернеш в заготконтору до суботи подвійну норму молокопродуктів — лишишся

дома. Нам спішити нікуди. До суботи є купа часу. Сибір до того часу не потепліє. Не збереш — сам знаєш… не мені розказувати тобі, дурневі недоробленому.

А дитину не бийте. Дитина завжди справедлива… Головою треба думати, а як думаєш ногами, то хай голова страждає. Видко, дурний піп тебе хрестив, Михайле. І запам'ятай: іще не знайшовся такий, що обдурив би радянську владу, йоб вашу мать. Дідушенко такого хитрого не знає, бо такий хитрий ще не народився.

…Матронка похапливо ладувала речі до вивозу. Потому так само похапливо розкладала їх на місце. Далі лягла лицем униз до подушки і, не промовивши й слова, пролежала так до вечора.

Михайло мовчки робив порядок: склив вікна, замітав хороми, сортував бочки і бідони, а потому як сів на подвір'ї під стіною — то так і не випустив люльку з рота, також до вечора.

- Краще би була струїла в утробі таку нечисть чи родила німою… — зло сказала увечері Матронка, не встаючи з постелі.

Михайло поклав руку їй на голову:

- Бійтеся Бога, жінко, що ви таке кажете, дитина не винна…

- А хто?

- Люде, що донесли. А ці лиш за дитину зачепилися. Хтось доніс скорше від мене. Усе, як було, доніс. Може, хтось навіть з тих, хто вночі приходив. Ти ж видиш, що робиться. У нас люди вміють зробити добре другій людині, та й служити двом зразу вміють. Що вміють — то вміють. А дитина не розуміє, що робиться. Ми дитину брехати не вчили. Та й хто знав, що вона все чула?

- А ви, Михайле, розумієте, що робиться?! — кричала і плакала Матронка, б'ючись головою в стіну. — Ви розумієте?! Як ми тепер вийдемо з цього?

- Я не знаю, жінко… Але якось вийдемо… Бог поможе.

Раптом Матронка зірвалася на ноги і вперше відколи він її пам'ятає, стала перед Михайлом так, ніби замахнулася його вдарити:

- Де той ваш Бог, коли він відвернувся від нас, як від послідних грішників? Чого він не відвертається від того, хто робить другому зле, а сам гараздує? Що я завинила Богові, що він прислав сьогодні мені в хату мого ката? Я думала, що за мої муки мій кат давно зогнив, а він мені сьогодні з моєї дитини ворога зробив? То де Бог, чи він осліп, Михайле, коли я так ревно молилася йому все життя, а він і у вас відібрав був розум, бо ви били мене, як худобину, а я мусила мовчати?! Задурно били, самі знаєте, а той, що винен, прийшов мене сьогодні доконати. І Бог не зупинив його.

- Станьте, Матронко, — притулив жінчину голову до грудей Михайло, відчуваючи, що на нього зараз чекає якесь іще одне — і може, не менш страшне, випробування. Він дихнув так глибоко, ніби мав намір піти під воду. — Про що ви говорите, жінко? Про якого ката ви говорите?

І тоді Матронка розказала Михайлові правду, якою замкнула собі уста на десять років. Аж по сьогодні.

***

…ДОВГО ШУКАЮЧИ того червневого вечора зниклу зненацька корову, Матронка обійшла дамбу далеко знизу, але й там худобини не було. Чомусь більше, ніж завжди, шуміла вода, та ще на тому боці було якось не так — неспокійно, чи що? Змерзла і знервована, вона вже хотіла вернутися додому, як раптом із кущів хтось її покликав притихлим голосом. На смерть перелякана, Матронка спочатку хотіла тікати, але, трохи постоявши, таки пішла на голос: і з темряви очі вихопили чоловіка й жінку, геть чисто мокрих, так що одіж поприставала до тіла, ніби вони щойно вийшли з води. Жінка дрижала від холоду чи від пропасниці, а чоловік лаштував лежанку з гілля.

- Жінко добра, поможи, чим можеш. А як можеш, забери з собою, або скажи, де можна переховатися, — скоромовкою говорив чоловік, упритул наблизившись до Матронки. — Ми з того боку ріки. З Черемошного. У нас сьогодні совіти вивозять людей цілими сім'ями. Жінко добра, самих ґаздовитих людей з села вивозять! Вони там знають, що ми з жінкою втекли на цей бік. Але, думаю, не дістануть. Хоча ваші румуни мають з ними якийсь ґешефт і продають людей. Але, як можеш, аби ми пересиділи цю ніч у тебе, — забери нас.

- Зараз забере, — сказав, ніби скочив на плечі ззаду, тихий, але грубий чоловічий голос…

Два совіцькі прикордонники швидко переправляли їх трьох на той бік ріки, нижче по течії, де була менша вода, штурхаючи прикладами у спину і зі зв'язаними за спиною руками.

А на цьому боці було тихо — ніби мертво: ні вітру, ні румунських гранічерів. Лиш шуміла вода.

…Спочатку били всіх трьох, ні про що не питаючи і не слухаючи.

Далі їх розділили — і тоді Матронку били саму, тепер уже поміж допитами. Питали, відколи вона зв'язана з тими двома оунівцями, що перейшли кордон, як і коли вони домовлялися про зустрічі, скільки разів зустрічалися до цього, які відомості передавали одні одним. Потім Матронці кілька разів повільно затискали пальці між двері — і вона лиш чекала, коли упісяється від болю. А далі били — і відливали водою, а тоді били знов.

Після того в неї питали, що робиться на тому березі ріки. Вона розказувала все, що знала: хто родився, хто вмер, як росте городина, як називаються її сусіди, скільки в селі жовнірів — але це не влаштовувало тих, хто її бив, і все починалося знову.

На ніч її закрили в пивницю без сходів, де бігало повно щурів і не було нічого, на що можна бодай спертися. Так вона й простояла всю ніч під стіною, час від часу совгаючи побитими ногами, щоб розганяти нічну гидь. А з самого ранку озброєний конвоїр мовчки відвів Матронку так само в порожню, але світлу, кімнату і надовго лишив саму.

Десь за годину зайшов офіцер і приязним, призначеним для здибання, а не допиту, голосом попросив Матронку сісти на принесений стілець. Матронка безсило впала на стілець, поклавши, однак, руки на коліна.

Спочатку офіцер затягнув білі шторки на вікнах, замкнув зсередини двері, а тоді кілька разів обійшов круг стільця, довго роззираючи жінку. Раз—другий мовчки поторгав розтріпану косу, пригладив їй волосся на маківці, а далі взяв за підборіддя:

- Я тебе бити не буду. Я буду питати — а ти відповідай тільки правду. І тоді я тебе відпущу. Добре? — зазирнув у очі.

Витерши набіглі сльози, Матронка похитала головою на знак згоди.

- А тепер скажи, хто тобі сказав чи змусив іти в умовлене місце до ріки, щоб забрати втікачів? — одним пальцем боляче притискав ямку на підборідді.

- Ніхто. Я шукала свою корову. А вони там уже були.

- Добре. Тоді скажи мені таке: це також ти, чи ті, що тебе послали до ріки, допомогли сховатися двом чоловікам з нашого боку тиждень тому?

- Ні. Я вам казала: наша хата недалеко від ріки, і в лугах ми пасемо худобу. Я ходила гнати додому корову. Я кожного дня ходжу до ріки за худобою. Хіба вам з цього боку не видко?

- …ага, кожного дня ходила — і давала знати на цей бік… Як ти це робила?

- Я нічого не давала, — заплакала Матронка.

- Добре—е–е. Ти нічого не давала. А чого в тебе пазуха мокра?

- Зіграло молоко. У мене тримісячна дитина. Відпустіть мене, пане… дитина у хаті сама і голодна… молоко перегорає… — знову заплакала, витираючи рукавом сльози. — Я нічого не знаю. Я вам кажу всю правду.

- Ага! — нібито зрадів офіцер, відводячи їй від очей руку. — У тебе там лишилася тримісячна дитина і в грудях зіграло молоко! Видно, ти дуже молочна. Зараз перевіримо, чи ти кажеш правду.

З цими словами він низько нахилився над нею, обнюхав пазуху, тоді грубо висмикнув з—під запаски сорочку, задер її до бороди, став на коліна і двома пальцями з усієї сили стиснув спочатку розбухлу пипку одної, а потім всією долонею взявся за другу цицьку. Так, ніби хотів її видоїти. Тонкі цівки забризкали в офіцерове лице — і він швидше і швидше, обома долонями, тиснув і відпускав твердіші, ніж у найпо—ряднішої дівки, і круглі, як м'ячі, Матрончині цицьки обома великими долонями, час від часу припадаючи до Матрончиного рота, ніби намагався її чи то вкусити, чи поцілувати, а вона кричала від болю не своїм голосом, бо він тиснув груди, немов корові дійки, — аж поки вона не звалилася непритомна на підлогу.

…Коли прийшла до тями, офіцер поправляв штани—галіфе і вдоволено кривився, витираючи з лиця залишки грудного молока. Говорив повільно і знехотя, так ніби, щойно встав від жінки:

- Я тебе відпускаю тільки тому, що у тебе мала дитина, великі груди і довге волосся. А твоя корова буде тепер давати мені молоко замість тебе. Але запам'ятай собі, жінко, одне: якщо ти хоч раз, десь комусь, бодай чоловікові, скажеш, що з тобою було…

- Я нічого не пам'ятаю… — не дала доказати Матронка і подивилася йому в очі.

- От і добре. Розу—у–умниця. Вночі прийде чоловік з вашого села і переведе тебе через воду. Будеш сидіти там, де він тебе залишить доти, доки хтось не знайде. Але того чоловіка також забудь, навіть якщо він тобі брат.

…Переводив Матронку Дмитро Угрин, той, що за пару днів підносив німцеві у наваксованих чоботах хліб—сіль на рушникові. Не казав їй ні слова і не дивився в очі. Вони перейшли ріку серед ночі, неподалік прикордонного поста, але їх чомусь на цей раз не зупиняв навіть вартовий, який чи то куняв у будці, чи робив вигляд, що куняє.

А сьогодні її мучитель випитав у маленької Дарусі нічну правду, не впізнавши своєї колишньої жертви…

***

…ВУЙКО ВАСИЛЬ — материн брат у третьому — дивився на Михайла і співчутливо, і сердито водночас: він добре розумів, яка біда наздогнала його свояка, але не розумів, якої помочі той просить у старого ґазди, що тримає в Бозні полонину. Полонина наполовину колгоспна, наполовину — людська, а вуйко Василь — старший у ній ватаг.

Михайло вже другу добу ходив з полонини в полонину, від хати до хати, випрошуючи в людей, яке можна їстівне добро, обіцяючи відробити на деньках позичене. І дехто, вислухавши його, допомагав, бо знав, що Михайло не бреше. Дехто, а особливо маєтні ґазди, усміхалися у вус і відмовляли — і тоді, Михайло не міг би сказати, як таке трафилося, але він перечікував у травах чи під стаями доти, доки не можна було вкрасти з видного місця бодай кулачок масла чи ґарчик сметани, і далі сідав на коня. Як не дивно було Михайлові з себе, але ці поодинокі і зовсім не відчутні крадіжки не смутили його сумління. Хоча, якщо по правді, Михайло тоді про сумління не думав. Він знав одне: або подвійна норма молокопродуктів, або Сибір.

Та навіть вкрадене і позичене не могло і близько покрити того, чого від нього вимагали емгебісти.

…А зараз вуйко Василь махав розчепіреною долонею перед Михайловим носом і пирскав крізь вуса слиною:

- Та ти слабий на голову, Михайле! Як я тобі віддам людську працю просто за так?! Хоч ти мені трохи й свояк, але якась ви така фамілія, чоловіче, що ліпше її не мати, вибачєй мені на слові. Усе не як у людей… А потому, що я скажу ґаздам? Я розумію, що літо довге і коло роботів можна урватися, але навіть тобі, знаєш скільки, треба буде робити, щоби відробити таке ґаздівство? Та й як я скажу людям, що через твою дурну голову вони позбулися стілько праці? Ти думаєш, усі будуть раді, що їх мозіль пішов не у свою комору, а в совіцьку заготкантору? Ци ти думаєш, що инчі будуть раді, що їх молока загриміли до ґаліцейських шугаїв? Я мало чим поможу тобі, Михайле. У мене також діти, та й до своєї смерти я хочу дожити. Я у гірші часи якось скапав цеї напасти, то й тепер не хочу.

…Хто зна, чим би скінчилася ця одноголоса вуйкова бесіда, коли б із кошари не вийшов… високий чоловік, у котрому Михайло впізнав свого нічного

гостя з сотні Голуба. Чоловік був у вуйковому кептарі, з крісом почерез плече і в зеленому капелюсі. Отут Михайлові й перехопило дух.

- Ґаздо Василю, — звернувся Михайловий нічний гість до вуйка, — лишіть цю пусту бесіду. Ми вернемо ґазді забране, а з вами порозуміємося, як чоловік піде в село.

- Але ж ви вивмираєте з голоду! — несподівано для себе перебив його Михайло. — Я назад не возьму…

- Як узимі не вивмирали, то тепер точно ні, — засміявся чоловік з лісу, — подивися, яке літо зачинається. А Бог добрий. Та й люди поможуть. Ти не один, що хотів нам помогти.

- Ні, — зітхнув Михайло. — Я вже краще в Сибір піду…

- У Сибір маєш коли, — присвиснув лісовик. — Бери отамо на коня бесаги з сирами і бринзою, і шуруй у село, поки не пізно.

Наладований повними бесагами кінь ішов так, ніби ніс мерця, але Михайло не підганяв тварину. Зараз кінь був до нього добріший, ніж люди, які зробили його злодієм. «Я перший раз у житті крав, — якось байдуже думав Михайло, перебираючи за конем спутаними своїми ногами, не дивлячись ані по сторонах, ані на дорогу. — Я став злодієм — і Бог мене не карає. Чому?» — питав себе Михайло, чуючи, як тривожно б'ється йому серце в грудях.

Він перший раз за багато років почув, що в нього є серце — і крикнув коневі «гайта»…

…Матронка висіла в дровітні, зачеплена за бантину обмотаною круг шиї косою, з чорним, висолопленим з рота язиком, у білій — мережаній до Великодня — сорочці на голе тіло, майже торкаючись пальцями землі, а під нею була велика калюжа.

Простоволоса, розплетена Даруся обома ручками трималася їй за голі і босі ноги, так що спершу дитину не могли відтягнути два чоловіки — Михайло і чоловік Марії—сусідки — Дмитро.

А потому, коли приїхав Дідушенко, і ще двоє чоловіків не могли зняти Матронку з бантини, аж поки Дідушенко не сказав відрізати їй косу…

Відтоді Даруся втратила голос. А з часом у Черемошному її почали називати солодкою.

Аж дотепер.

- Видите, кумко, як то на світі буває… І скажіть, що це не так. Коли Михайло так дуже любився з покійницею Матронкою, прости їй, Боже, таке її прегрішеніє, сільські парубки призвали його Довбушем. Казали, дивіться, одну любку має, аби не вмер через неї. І так воно ся злучило…

- Так то так, але правдивий Довбуш мав не одну любку…

- Нібито ви у Довбушевих любках були, шо знаєте, скілько він любок мав…

- Була — не була, але ґаліціяни ліпше знають про свого Довбуша, а в мене чоловік був з Ґаліції, то розказував мені всяке, покійник.

- Ніж розказувати вам усяке, ліпше був би вам май діточок більше наклепав, кумко, то не думали би'сьте тепер, хто вам має очі закрити, коли ваш час прийде…

- Боже—Боже… яке страшне якесь прокляття було на цій сім'ї і ніхто не знає, яке, свахо…

- То не прокляття. То час такий був. Хіба тут одного Михайла переїхали, як фірою? Хіба його одного заставили іти проти свої волі і одні, і другі? Але мовчать люди — дотепер бояться… декому й невигідно правду згадувати. А про вмерлих легше говорити, бо знають, що нема кому заступитися за них, та правдиву правду сказати. Німа Даруся не дуже велику правду скаже… Був один розумний, що правду казав — Іван Цвичок. Та нема Цвичка. З їли Цвичка без олії.

- Хрестіться, дітво, рано і у вечір хрестіться, та просіть Бога, аби вас обминула така тяжка судьба. Ви тепер ні в що не вірите. І нічо не розумієте. А я вам на прикладі скажу, що старих людей треба хоч коли—не—коли слухати. Видите, ця хата з самого початку була проклята, і проклятими лишилися ті, хто жив у ній. Дивіться, яку тяжку смерть мав Михайловий тато. Усе життя сплави по воді спускав, а сплави його життя забрали. А мама? І мама проклята. Хоча брехали на неї люди. Михайлова мама — чесна жінка була. Наговорили на неї. Зависть усе зробила. Людська зависть — гірше, як слабість. Ото людська зависть усе й зробила. Ціла фамілія на пси зійшла. Ні добра, ні дитини, ні гаразду. Ніц нічого… Одна нещасна німа Дару ся, що за всіх відбуває гріхи на цему світі, сирота.

- Видите, Аннице, мені ще моя мама розказували, дай Боже здоров'я її згадувати, що Дарусина мама порушила звичай одразу по шлюбі. Вінчана жінка повинна зітнути свій волос по шлюбі. Жінка, що має чоловіка, — то не дівка, що вона розплітала косу, а Михайло, вповідали старі люде, чесав її, як дитину. Маєте вже вам гріх. А гріх — то спор із Богом. Бог мусив колись розв 'язати цей спор із собою. Вона перед хати стояла з розплетеною косою, як відьма, а він коле дрова й усміхається.

- Діправди, правду кажете, кумко Маріко. Вона спорила з самим Богом. З непокритою головою часом по селу ходила.

- Але, жінки, до церкви непокритою не ходила.

- Але ж спорила з Богом!

- Щось тобі, дочко таке розкажу, що нікому ще не казала. Але скоро буду вмирати, то мушу виговоритися. Пам 'ятаєш, уже тому є пару років, як бездітна Калинячка вмирала? Мучилася перед смертю страшно — спокійнитися ніяк не годна була. То також: все гріхи. Людські маєтки не давали їй легкої смерти. Як забирали перед войною людей із села у світ, то вона в усіх коморах ревізію робила — і понабирала, як бідний на Великдень коло церкви. А то ж маєтки проплакані. Їхні господарі мало хто назад вернувся. Усі там у світах смерть свою познаходили, а кому й вертатися не можна було, а вже як було можна — то не було кому. Калинячка своїх дітей не мала, то взяла вона собі годованку. І що ти думаєш, дочко? Калинячка годованці чужі — крадені — сорочки у віно дала, думала, що люди забули, чиї то сорочки. Люди, може, й забули. Але Бог усе видить і все пам'ятає. То та годованка—приймачка скидала всі свої діти ще до трьох місяців, як кобила неугодного йому вершника. Гріхи за не свою маму відбувала. І тоже вийшла порожна, як діряве відро, вік свій доживати.

А Калинячка, покійниця, тогди і мене на то дурне підбивала. Каже, ходім, товаришко, а ми собі замолоду удвох товаришували, ходім та заберемо лиш сорочки. Однако їх ґаздині не вернуться. Ніхто й знати не буде. Там такі, каже, сорочки, а хустки, Боже праведний, — трьох любчиків ще до завтра будеш мати. Але мені Бог дав розум не піти… Та й любчиків мені не треба було.

- … О, що ті маскалі лиха межи людьми наробили, най Бог боронить!

- Всякої було, кумко… І добро, і лихо робили. Я то ще пам 'ятаю, яку сороковім році прийшли перші маскалі.

Кумко, скажу вам по секрету, бо я вже стара, то можу тепер усі секрети розказати… То скажу вам, кумко, що так ті маскалі файно наших жінок просили, що легше було їм дати, як відказати. І що ви думаєте — ми давали потрохи, бо свій так файно не запросить.

- Що правда — то правда. І мене не один просив, але таки упросив лиш один. А другі маскалі, ті, що прийшли уже по войні, вже май просили менше. Вони більше пужали наших жінок сибірями… І що мали робити бідні жінки? Ади, цей Петрюк, що коло кузні жиє, ви думаєте Петрюків син? Скапеніський Дідушенко, запалася би йому могила, який був поганий та скілько людей вибив. А думаєте, чого у цего Петрюка молодшого дитина калічка? За татові гріхи, Дідушенкові. Ци з одного він тут каліку зробив?

- Бабко, а що, ця наша солодка Даруся від роду така німа та дурна?

- Не від роду — від судьби. Але вона не дурна, внучку, то люди думають, що вона дурна, бо не така, як усі. А я так не думаю… Та й не винна вона ні в чому. Але така судьба в неї. Тобі то ще знати рано. Виростеш — я тобі все уповім. Як дожию…

- Видите, Марійо, ви тут усе знаєте, бо в сусідстві які роки жиєте… Якби той Іван Цвичок не убрався був у воєнну форму та у то галіфе, усе було би добре.

- Може, й так, а може, й ні. Він не знав. Та й ніхто не міг знати.

- Але хтось міг сказати. Ви могли сказати, Марійо…

- Усього сказати не годен, навіть коли б хотів. Та й ніхто не хоче мішатися в друге життя. Але з другого боку, дивіться, виходять хлопці з армії, ідуть по селу у воєнній формі — і нічого Дарусі ніколи не було.

- Так то по селу вони ходили, а Цвичок став перед її очі. А він уже був їй, як рідний, то й збоялася, певно, його виду. Що ви думаєте собі, певно, що вона згадала давнє, коли таке з нею приключилося. А шкода… Я вже думала, що хоч трохи полегша бідній дівчині хоч на старість буде від Івана. А так, сирота, хто її догляне, як ми, Марійо вивмираємо? Вже ближиться нам до Йорчихи дорога.

- Ох, кумко—любко, Васютко злотна… Життя — то трояка ружа, казала колись моя свекруха, дай їй царство небесне. А я молода — дурна була. Думаю, таке каже, у очах їй троїться, чи що… А вона каже: невісточко, ти думаєш, що ружа ружевий колір має. А воно ні. На то вона трояка ся називає. Так і життя. То чорне тобі покажеться, то жовте, а там, дивися, загориться червоним. Ніколи не знаєш, яку барву завтра уздриш. Чекаєш одної, а воно тобі показує другу. Ох, довго думав Бог, аби людям усякі кари попридумувати. Довго і добре думав, кумо. А ми і не знаємо, за що…

7 лютого — 7 березня 2002, Київ — Конопківка на Тернопільщині

3–10 січня 2003, Київ

13 жовтня 2002 — 4 травня 2003, Київ — Гута на Івано—Франківщині